Попередня     Головна     Наступна

В.В. Hімчук

ОСНОВОПОЛОЖНЕ ЗНАЧЕННЯ "ГРАМАТИКИ" М.СМОТРИЦЬКОГО У ВІТЧИЗНЯНОМУ МОВОЗНАВСТВІ

[Східнослов’янські граматики XVI-XVII ст. Київ, 1982. — С.6-20.]

Серед староукраїнських лінгвістичних творів чільне місце справедливо займає "Грамматіки СлавенскиА» правилноє Сvнтаґма..." ¹ Мелетія /Максима/ Герасимовича Смотрицького /бл. 1579 — 1633/, 360 років виходу якої в світ і 400 років з дня народження її автора відзначила наша наука. Праця М.Смотрицького тривалий час впливала на розвиток лінгвістичної думки слов’янських народів і відіграла видатну роль у теоретичній підготовці граматик літературних східнослов’янських мов та мовознавчої славістики, в історії освіти українського, російського, білоруського, сербського, хорватського, болгарського, молдавського й румунського народів. М.Смотрицький нормалізував церковнослов’янську мову й високо підніс її міжнародний авторитет. "Граматика" виросла на грунті східнослов’янської культури. На тлі попередніх і наступних граматичних праць яскраво викреслюється її основоположне значення в історії вітчизняного й слов’янського мовознавства.

Граматику мови вивчали ще в школах Київської Русі, на що є достовірна вказівка в Несторовому житії Феодосія Печерського: "и въскорЂ извыче всıа граматикиıа" ².

¹ Далі /умовно/ — "Граматика".

² Успенский сборник XII — XIII вв. Изд. под. О.А.Князевская, В.Г.Демьянов, М.В.Ляпон. Под. ред. С.И.Коткова. М., 1971, с. 75.

Однак найдавніші граматичні праці в східнослов"янській писемності збереглися в списках, починаючи, тільки з XV ст. До поширених належав трактат болгарського ченця /"чорноризця"/ Храбра /X ст./, найдавніший список якого має заголовок "О писменехъ чръноризца Храбра", а пізніші східнослов’янські списки - "Сказанїє како состави ст̃ыи кирилъ философъ азъбуку, по ıазыку словєньску. и книги прєвєдє, ω(т) грєчєскихъ на словєньскіи ıазыкъ" /під цією назвою текст опублікував Іван Федоров 1578 р. в Острозі/. Автор доводить правомірність вживання старослов’янської писемності й мови, використовуючи й запаси тодішньої візантійської вченості про походження грецького алфавіту та інші філологічні знання . Чисто граматичний зміст мав популярний трактат, який у сербському списку XV ст. називався "ωсьмь чєстии слова, єлико глаголємь и пишємь", а в східнослов’янських списках XVI-XVII ст. - "Ст̃го Іωанна Дамаскина о ωсмихъ частЂхъ слова, єлика пишемь и гл̃емъ" ⁴. Його приписувано Іоаннові Дамаскинові, хоч пам’ятка насправді складена в Сербії в XIV ст. Це, мабуть, компіляція-переклад кількох візантійських праць ⁵, але тут висловлено й деякі оригінальні спостереження над слов’янською граматичною системою.

³ Ягич И. В. Рассуждения южнославянской и русской старины о церковнославянском языке. — Иссл. по рус. языку, — Спб., 1885- 1895, т. I, ч. 3, с. 311-319.

⁴ Там же, с. 335-342.

⁵ Там же, с. 346-365.

На перших порах трактат використовували як посібник у школах. Викладачі Острозької школи підготували текст до видання, і під назвою "Кграматыка Словеньска" пам"ятку надруковано 1586 р. у Вільні. Трактат "...О ωсмихъ частЂхъ слова..." - перша збережена спроба пристосувати граматичне вчення греків і візантійців до слов’янського мовного матеріалу, адже в ньому викладена теорія граматики з слов’янськими прикладами. У статті називаються вісім частин мови /"слова"/ - имА "ім"я", рЂчь "дієслово", причастїє "дієприкметник", различіє "артикль /член/", мЂсто имєни, "займенник", предлогъ "прийменник", нарЂчіє "прислівник", союзъ "сполучник", проте розглядаються тільки категорії іменника та дієслова. Зокрема зазначено, що іменники мають п’ять падєній "відмінків" /у віленській публікації викладачі Острозької школи відмінок раз назвали падєжь/, і бувають відмінки права "називного", родна "родового", виновна "знахідного", дательна "давального" і звательна "кличного". Поділу іменників за відмінками немає, а про дієлова /без прикладів/ сказано, що в грецькій мові в них тринадцять супружєствь "дієвідмін". Трактат фіксує початки слов’янської граматичної термінології, яку успадкували й удосконалили граматисти XVI - XVII ст. Матеріали "...О ωсмихъ частЂхъ слова..." використав Іван Федоров у першодрукованому "Букварі" /Львів, 1574 р./ ⁶.

⁶ Німчук В. В. Іван Федоров і початок світського книгодрукування. - Мовознавство, 1975, № 1, с. 75.

У кінці XVI ст. створено перші граматики, авторами яких були українці. Дуже важливим етапом в історії українського й усього східнослов’янського мовознавства стала "Грамматїка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка. Совєршєннаго искуства осми частей слова. Ко наказанію многоимєнитому Ро/с/ійскому роду", надрукована у Львові в 1591 р. Її склали викладачі і студенти Львівської братської школи. Серед них міг бути і Л.Зизаній. Цей курс граматики грецької мови скомпоновано так, що він певною мірою міг бути й підручником словенороської; із грецьким текстом дається його церковнослов’янський переклад /паралельно сторінка в сторінку або параграф за параграфом/. Таким чином підкреслювалась і рівнозначність двох мов. "Граматика" 1591 р. присвячена викладові теорії морфології /"етимології"/ і стислому розглядові орфографії та просодії. Слов"янська фонетико-орфографічна й просодична термінологія створена вперше, а морфологічна значно розширена й змінена. Наприклад, вісім частин мови в "Граматиці" 1591 р. названо так: розличіє "артикль", имА "ім’я", мЂстоимА "займенник", глаголъ "дієслово", причастіє "дієприкметник", прєдлогъ "прийменник", нарЂчіє "прислівник", съюзъ "сполучник" /курсивом виділено замінені або змінені терміни/. Відмінок у ній уже називається тільки падєж имєновный, родный, датєлный, віновный, зватєлный. Грецькі "имена" розподілено на п’ять склонєнїй "відмін". У пам’ятці окремі параграфи говорять "ω числитєлныхъ" і "налагаємыхъ" /прикметниках/ іменах, досить широко опрацьований артикль, займенник, дієприкметник, стисло — прислівник, прийменник, сполучник. Центральне місце в морфології "Граматики" 1591 р. відведено дієслову, яке в грецькій мові поділено на тринадцять супружєствъ "дієвідмін". У парадигмах імені й дієслова, в розрядах незмінних частин мови поряд із церковнослов’янськими часто виступають українські живомовні елементи.

Великим кроком уперед була "Грамматіка словенска" Л. Зизанія, надрукована 1595 р. у Вільні, присвячена описові фонетико-орфографічної й морфологічної системи словенороської мови. В теорії вчений мав зразки в тогочасних посібниках грецької й латинської мови, але застосовувати цю теорію до церковнослов’янського матеріалу, глибше осмислити особливості фонетичної /а це тоді здійснювалося через орфографію/ та морфологічної будови церковнослов’янської мови Л.Зизанієві доводилося вперше. Учений також зробив першу спробу кодифікації церковнослов’янської мови. Він великою мірою використовує термінологію львівської граматики 1591 р., але розширює й вдосконалює її, наприклад, виновний падєжъ називає винитєлнымъ, а прикметник — имА прилагаємоє. Л.Зизаній уперше виділив шостий — творитєл/ъ/ный "орудний" відмінок. На відміну від граматики грецької мови лінгвіст виділив десять склонєнїй "відмін" імені. Цей поділ охоплює всі типи відмінювання церковнослов’янської мови. Він хоч і не досконалий, проте досить удалий. Іменники влучно згруповані за парадигмами /неслушно тільки об’єднано іменники типу мати та прикметники жіночого роду в одній відміні/. Велика кількість правильних церковнослов’янських /в тому числі й адаптованих до східнослов’янської звукової системи старослов’янських/ флексій вказує на спостережливість автора — першого збирача їх із словенороських текстів. Але поруч із ними як паралельні, іноді — як основні учений без жодних коментарів подав живомовні східнослов’янські закінчення, в тому числі характерні насамперед для української мови. Це свідчить про те, що багатьох специфічних церковнослов’янських елементів ще не було виявлено, і мови ці Л.Зизаній ще розмежовував не чітко.

Вчений уперше поділив церковнослов’янські дієслова на дві дієвідміни — супружєства. Поділ цей зроблено за кількома ознаками - першою особою однини теперішнього, "мимошєдшого" та майбутнього часів дійсного способу, тому він складний і не зовсім удалий. Чіткого критерію, крім першої особи теперішнього часу, тут ще немає. Однак, за кількома винятками, в першій дієвідміні згруповано дієслова, що в третій особі множини мають флексію -утъ/-ютъ, а в другій — головним чином -Атъ/-атъ. Цей факт, мабуть, спостеріг пізніше М.Смотрицький. Незважаючи на зусилля львівських граматистів і Л.Зизанія, будова церковнослов’янської мови була далеко не з’ясована.

Ці граматики підготували грунт і проклали шлях для праці М.Смотрицького — найосвіченішого українського філолога XVI-XVII ст., який глибоко опанував західноєвропейську і вітчизняну граматичну теорію своєї доби, чудово знав церковнослов’янські тексти, тривалий час навчав словенороської граматики в школах Вільна, Острога, Києва. Автор створив свою "Граматику" в час викладання в Київській братській школі /1616 — перша пол. 1618 р./. Друкування книги розпочалося в м. Єв’є /тепер м. Вевіс Тракайського району/ біля Вільна в 1618 р., через що деякі примірники її мають титульний аркуш, виготовлений цього року, а закінчено й випущено в світ у 1619 р. з новим титульним аркушем. Книга М.Смотрицького з’явилася тоді, коли шкільна освіта на Україні та в Білорусії досягла помітних успіхів і про чистоту й правильність церковнослов’янської мови попередніх граматик у вчених колах, безсумнівно, точилися суперечки. Тому автор у заголовку праці наголосив: "Грамматіки СлавєнскиА правилноє /підкреслення наше. — В. Н./ Сvнтаґма" /тут варто зауважити: сvнтаґма < гр. το συταγμα "будова" — у Смотрицького також слово середнього роду/. Великий за обсягом /502 с./, насичений визначеннями, прикладами, поясненнями винятків із правил, увагами посібник М.Смотрицького був призначений насамперед для "учитєлєй школныхъ". Звертаючись до них у передмові, вчений уперше в вітчизняній лінгвістиці говорить про нормативність у мові, про добрий стиль, друкує поради, як навчати мові. У загальній теоретичній частині М.Смотрицький був на рівні своєї доби, але не зміг вийти далеко за її межі. Його визначення понять, класифікація мовного матеріалу базується на європейській граматичній теорії XVI — поч. XVII ст. Автор користується популярними тоді грецькою граматикою візантійського вченого К.Даскаріса, грецькою й латинською граматиками визначного німецького гуманіста Ф.Меланхтона, латинською граматикою славетного португальського вченого Е.Альвара, можливо, і грецькою М. Крузія ⁷. Деякі дослідники пишуть, що сам М..Смотрицький написав і 1615 р. видав у Кельні граматику грецької мови "Institutionum linguee graecee libri duo" ⁸. Великий вплив на мовознавця граматик того часу М.Бейнгарт пояснює тим, що твір було написано приблизно через десять років після закінчений Смотрицьким навчання в Вільні й у Німеччині ⁹. Є.Макарушка, який широко займався виявленням теоретичних джерел "Граматики" М.Смотрицького, зіставляв дефініції українського вченого з визначеннями К.Ласкаріса, Ф.Меланхтона, Е.Альвара, М.Крузія, в підсумку писав: "Однак мимо того всього не думаю твердити, мовбито Смотрицький заявив дуже мало самостійності.

⁷ Макарушка Є. Граматика Мелетія Смотрицького. Критично-історична студія. Львів, 1908, с. 40-49.

⁸ Chodynicki J. Dykcyonarz uczonych polaków. — Lwów, 1833, t.1, s. 143; Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія з 1596 p. — ЗНТШ, т. 102, кн. 2, Лівів, 1911, с. 50.

⁹ Wеіngart M. Dobrovského Institutiones. С.1. Cirkevněslovanské mluvnice před Dobrovským. — Bratislava, 1923, s.48.

Треба признати, що його граматика щодо досконалості і поділу матеріалу представляється рівно ж доброю, а місцями навіть ліпшою від своїх джерел. Се міг зробити тоді між русинами чоловік справді талановитий, який був в силі опанувати мову і добре скласифікувати різнорідні її появи"¹⁰. Вимогливий славіст Г.Ягич, оцінюючи твір М.Смотрицького, відзначив, що "при всій залежності автора від грецьких і латинських взірців все ж помітна певна вдумливість" .

Помітний вплив на М.Смотрицького зробили "Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка" ¹² та "Грамматіка словєнска" Л. Зизанія ¹³. Проте оскільки ці граматики й праця Смотрицького в теоретичній частині мають спільні джерела, важко визначити, якою мірою черпав із них матеріал Мелетій. Вчений мав глибшу, ґрунтовнішу лінгвістичну й загальну освіту, ніж його попередники, — навчався в Острозькій школі, Віленській академії, слухав лекції в Лейпцігському, Віттенберзькому та Нюрнберзькому університетах, мав ступінь доктора медицини. Чудове знання граматик класичних мов дещо сковувало творчу думку, проте допомагало усвідомити, виділити й теоретично осмислити специфічні риси слов’янської мовної системи. Учений спостеріг відмінності в граматичних системах грецької, латинської, церковнослов’янської мов, досить чітко відрізнив мову церковнослов’янську від живомовних східнослов’янських. Його праця не позбавлена елементів порівняльно-зіставного опису мовного матеріалу.

М.Смотрицький перший в історії вітчизняного мовознавства створив повний курс граматики в її тодішніх основних частинах: Орθоґрафїа, єтvмологїа, Сvнтаξїс, Просодїа ¹⁴.

¹⁰ Макарушка Є. Зазнач. праця, с. 46.

¹¹ Ягич И. В. История славянской филологии. Спб., 1910, с. 28.

¹² Cтудинcький К. "Адельфотес", граматика видана у Львові в р. 1591. — ЗНТШ, т. 7, кн. 3, Львів, 1895, c. 34-41.

¹³ Возняк М. Зазнач. праця, с. 48-55.

¹⁴ Детальний аналіз теоретичного й особливо фактичного матеріалі її див.; Hімчук В. В. Граматика М.Смотрицького — перлина давнього мовознавства. - В кн.: М.Смотрицький. Граматика. К., 1979, с. 28-88.

"Орфографія" присвячена викладові правопису, акцентології, правил вживання розділових знаків. Через орфографію автор описує фонетичну систему словенороської мови. Знаменно, що вчений кваліфікує окремі літери як варіанти інших, наприклад, оу як варіант ү, s — з, ıа — А та ін., отже, не ототожнює букву й звук, хоч чіткого розрізнення звуків і літер у нього немає, як і в інших лінгвістів того часу. М.Смотрицький перший виявив важливу рису слов’янської фонетики — чергування приголосних і виділив измЂнАємаА "змінні" приголосні г, к, x, ц, ж, ч, ш, підкреслив, що г, s, ф, ξ, ψ, θ "ω/т/ Грєковъ привзАта: Славє/н/ску языку и кромъ си/х/ состояти могущу". Мовознавець зазначає, що слов"янські голосні не розрізняються за тривалістю, і він за аналогією до грецької мови пропонує розрізнення довгих і коротких голосних тільки для віршування. Власне питаннями орфографії автор займається в численних "увіщаніях" цього розділу. Вчений підносить словенороський і східнослов’янський світський правописний узус до рівня загальної норми. Він усунув архаїчні літери ıє, та Ж, букву s залишив тільки для позначення числа "6", відкинув архаїчну орфографію щодо вживання ъ та ь: буква ь вживається на позначення м"якості кінцевого приголосного, а ъ — твердості; із звуковим значенням о буква ъ всередині слова не вживається. Він урегулював вживання букв є — ε, ıа — А, о — ω та ін., великої і малої літери, розділових знаків, закріпив літеру й, тощо. У цьому розділі він торкається орфоепії, узаконюючи як церковнослов’янську одну фонетичну особливість української мови — твердість приголосних перед и та е: "...ω и вЂстно буди, яко въ началЂ рєчєнїй и в/ъ/ слозєхъ полагаємо, дєбєло произноси/т/cА" /підкреслення наше. — В.Н./; "...є ... въ рєчєнїи/х/ Славє/н/скихъ согласному припрАжє/н/но гласи/т/ єψілону грєчєскому, или е латінскому подобнЂ /підкреслення наше. — В.Н./. При цьому необхідно відзначити, "що тверді приголосні перед е, и характерні й для південнослов’янських мов /щоправда, в сербохорватській мові перед цими голосними залишаються м’які л, н/, Однак у XVII ст. приголосні перед е в церковнослов’янських текстах вимовлялися, мабуть, твердо /й досі так вимовляються в старообрядців безпоповців/ ¹⁵ також у.Росії. Про походження цього явища в російській літературній вимові існують два припущення: така вимова могла скластися в епоху так званого другого південнослов’янського впливу або успадкована від епохи Київської Русі, коли була запозичена від болгар разом із старослов’янською мовою ¹⁶. Отже, в норму була піднесена не абсолютно локальна звукова риса.

¹⁵ Успенский Б. А. Архаическая система церковнославянского произношения /Из истории литургического произношения в России/. М., 1958, с. 29, 105.

¹⁶ Там же, с. 95-98. Не виключено, що тверда вимова приголосних перед е в старообрядців є наслідком дотримання ними рекомендацій М.Смотрицького /або результатом наслідування української вимови/.

Учений підкреслив, що в церковнослов’янській мові /власне у слов’ян, які нею користувалися/ немає розрізнення голосних за часокількістю. Він умовно поділив голосні за цією ознакою, орієнтуючись на грецьку мову, бо хотів, щоб словенороською мовою складалися вірші за грецькими метричними зразками. Багато писав М.Смотрицький про орфографійну просодію — місце різних типів наголосів. Теорія його грунтується на грецькій системі, штучно перенесеній на словенороський грунт, але, незалежно від типу, наголос ставиться там, де він справді знаходиться в живій мові східних слов’ян, насамперед в українській мові поч. XVII ст.

Центральне місце відведено морфології. Автор також налічує вісім частин мови — ИмА, МЂстоимєнїє /зам. терміна Л.Зизанія мЂстоимА/, Глаголъ, Причастїє, НарЂчїє, Прє/д/логъ, Союзъ, Мє/ж/домєтїє. Учений свідомо відійшов від грецької схеми, відкинувши невластивий слов’янській системі артикль /"различїє"/, виділив /за зразком латинських граматик/ як окрему частину мови вигук, назвавши його мєждомєтїє.

Глибоко опрацьоване в "Граматиці" имА, що об’єднує іменники, прикметники, числівники й займенники прикметникової відміни. ИмА в М.Смотрицького має сім відмінків: Имєнитє/л/ный, Родитє/л/ный, Датє/л/ный, Винитє/л/ный, Зватє/л/ный, Творитє/л/ный, Сказатє/л/ный. Вчений першим виділив місцевий відмінок — сказатє/л/ный падєжь. "Установлення у відмінковій системі саме тих відмінків, які притаманні слов’янським мовам, є великим досягненням Смотрицького і свідчить про те, що він не тільки правильно відчував відмінності в мові, але й умів теоретично осмислити, сформулювати їх. У цьому він іде попереду багатьох навіть наступних західноєвропейських граматистів, які вміщували форми живих сучасних мов — німецької, французької, англійської — в прокрустове ложе латинської граматики" ¹⁷.

¹⁷ Кузнецов П. С. У истоков русской грамматической мысли. М., 1958, с. 29.

Не меншим досягненням Смотрицького як теоретика було осмислення особливостей слов’янської словозміни: він виділив п’ять типів відмінювання імен. В основних рисах його поділ іменників на відміни зберігається досі в теоретичних і шкільних граматиках східнослов’янських мов: до першої — віднесено іменники чоловічого, жіночого, спільного та "всякого" родів, що в називному однини закінчуються на -а, жіночого роду на -А та -и; до другої — іменники чоловічого, спільного і "всякого" родів на -ъ /тобто твердий приголосний/, середнього — на -о, -е, -А; до третьої — іменники жіночого роду на -ь; до четвертої — іменники чоловічого і спільного родів на -ь та -й. Смотрицький ще не об’єднував в одній відміні іменники чоловічого роду твердої й м’якої груп. На перешкоді цьому було нечітке розрізнення звуків і букв. Граматист уперше виділив окрему /п’яту/ відміну прикметників - имєн прилагатє/л/ныхъ, а як гетероклітики її — парадигми числівників. Досить детально викладено в "Граматиці" й морфологію займенника.

Дуже багато уваги приділив автор дієслову. Незаперечним теоретичним досягненням його у вивченні цієї частини мови в виявлення двох дієвідмін, прийнятих і в сучасних наукових і шкільних граматиках східнослов’янських мов; первоє спрАжєнїє складають дієслова, які в другій особі однини дійсного способу теперішнього часу мають флексію -єши /бїю — бїєши, нєсу — нєсєши/, второє — закінчення -иши /слышу — слышиши, таю — таиши/. М.Смотрицький в дусі свого часу поділяє дієслова з погляду словотвору на два виды — пєрвоωбразный, або совєршєнный /чту, стою/, і производный. Категорії виду в сучасному розумінні в нього немає. Але в історії вітчизняної граматичної думки велику роль відіграв поділ дієслів производного вида ще на два виды — начинатєльный /теплЂю, бЂлЂю/ та учащатєлный /бЂгаю, читаю, творАю/. Хоч саме поняття цих "видів" запозичене з латинських граматик, все ж М.Смотрицький започаткував розуміння дієслівного виду в слов’янській граматичній традиції, адже в межах производного виду М.Смотрицького йдеться не тільки про словотвір, але й про характер дії. Висунувши на перший план саме цю особливість дієслова, теоретики XIX ст. незалежно від словотвору дійшли до теперішнього розуміння виду дієслова, закріпивши термін М.Смотрицького у новому значенні.

Вчений налічує шість часових форм дієслова — врємА настоАщєє совєршєнны/х/ и учащатєлныхъ /бїю/, прєходАщєє /бихь/, прєшєдшєє /бїАхъ/, мимошєдшєє /бїАахь/, нєпрєдЂлноє /побихъсА/, будкщєє /побїю/. Шість часових форм виділено за зразком граматик грецької мови та львівської граматики 1591 р. Для цього існували певні підстави: і в церковнослов’янських - старослов’янських текстах були й форми імперфекта, й аориста, й перфекта, й плюсквамперфекта. Але в живих східнослов’янських мовах у XVI-XVII ст. функціонувала лише одна форма минулого часу, яка виникла на грунті давнього перфекта, а форми давноминулого часу відрізнялись від церковнослов’янських. Лінгвіст, безсумнівно, прекрасно розумів, що форми аориста й імперфекта — форми минулих часів, але справжнє їх значення йому було невідоме /воно було розкрите лише в кін. XIX - поч. XX ст./. Орієнтація на грецьку мову, якій властиві тільки синтетичні форми перфекта й плюсквамперфекта, не дозволила йому виділити аналітичні форми цих часів у церковнослов’янській. Вживання форм перфекта /чєлъ єсмь, чєлъ єси, чєлъ єсть і т.д./ замість усіх виділених ним часів учений пояснює впливом живої мови східних слов’ян — "руска язы́ка навыкомъ" і не заперечує їх вживання. Замість церковнослов’янських форм перфекта М.Смотрицький подає форми аориста префіксальних дієслів, а замість плюсквамперфекта — специфічні форми імперфекта.

Орієнтуючись на тогочасні граматики грецької мови, автор говорить про рід дієслова, виділяє різні часи в наказовому, умовному та ін. виділених ним способах, у неозначеній формі. Оскільки таке розрізнення чуже слов’янській морфології, свої правила граматист ілюструє переважно описовими конструкціями. Штучно виділеною категорією було й врємєна Причастія — дієприкметники, що, мабуть, відповідають грецьким предикативним дієприкметникам.

Як відповідник до грецьких віддієслівних прикметників та до латинського герундія М.Смотрицький виділяє причастодЂтїє — "гл/а/г/о/лъ причастный... нужду дЂйства знамєнующїй", що подається переважно в формах віддієслівних прикметників середнього роду із суф. -тєлн-о. Ця категорія слів, хоч і виникла під впливом класичних мов, не була зовсім чужою в церковнослов’янській мові на Україні, пор. у "Лексиконі" П.Беринди: Бодрствитєлно є/ст/: нєспа/ти/, чути потреб/а/ ¹⁸.

¹⁸ Лексикон словенороський Памви Беринди. фотомех. відтвор. тексту 1527 p. Під. тексту і вступ. стаття В.В.Німчука. К., 1961, c. 187. У церковнослов’янських пам’ятках до "Граматики" М.Смотрицького форми на -итєлно, одиничні, але під впливом книги М.Смотрицького "причастодЂтїя" поширюються /див.: Keipert H. Die Adjektive auf -telьnЂ. Studien zu einem kirchenslavischen Wortbildungstyp. — Wiesbaden, 1977, Teil 1, S..169-170.

Але мовознавець спостеріг і теоретично обгрунтував специфічний словенороський, насамперед східнослов’янський, клас слів — дієприслівник, названий ним дЂєпричастїє.

Необхідно наголосити, що випадки переносу категорій класичних мов, особливо грецької, в слов’янську систему зумовлені тим, що в часи М.Смотрицького категорії граматики пов’язувалися не стільки з мовною формою, скільки зі змістом; це за тодішніми поглядами збагачувало виражальні засоби мови¹⁹.

¹⁹ Амирова Т. А., Ольховикова Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики. М., 1975, с. 120.

Такі випадки в "Граматиці" М.Смотрицького нечисленні. Вони виявляються тільки в розділі про дієслово. Оскільки запозичені категорії передавалися описово, не порушуючи загальної структури церковнослов’янської мови, виникала ілюзія, що вони справді існують. Це в очах сучасників підносило престиж словенороської мови, яка не поступалася багатством категорій перед грецькою й латинською. Просодія, якій присвячено весь четвертий розділ книги М.Смотрицького, побудована за грецьким зразком, але вона стосується власне не граматики, а є теорією версифікації. Привнесення чужих категорій не спостерігається в розділах про "ім’я", про займенники, дієприкметники, незмінні частини мови. Іншомовні категорії не відвернули уваги талановитого лінгвіста від специфічних особливостей слов’янської звукової та морфологічної систем, першовідкривачем яких в абсолютній більшості випадків він був. Меншою мірою, ніж у морфології, автор був скутий теорією свого часу прї викладі синтаксису простого речення церковнослов’янської мови. Глибокому опрацюванню й виявленню специфічних рис її сприяло те, що він часто зіставляє церковнослов’янські словосполучення, фрази, речення з грецькими й українськими. Виділені правила учений ілюструє цитатами з культових книг, із святого письма, нерідко паспортизуючи їх. Більшість сформульованих правил про узгодження, керування, функції відмінків зберігаються і в сучасних граматиках, адже синтаксиси словенороської й східнослов’янських мо мають дуже багато спільного. Деякі узвичаєні церковнослов’янські /старослов’янської давнини/ конструкції, побудовані за грецьким зразками, для вченого здавалися не тільки прийнятними, але й не обхідними. Проте він добре відчував особливості слов’янського синтаксису, прагнув очистити церковнослов’янську мову від зайвії; кальок із грецької, зокрема виступав проти перекладу грецького препозитивного артикля, який спричиняє в слов’янських текстах "разума ωмрачєнїє", деяких інфінітивних сполук. М.Смотрицький є одним із зачинателів теорії адекватного перекладу, противника буквалізму, що нерідко практикувався в XVI-XVII ст. Учений прагнув провести чітку межу між церковнослов’янською та живою мовою й у синтаксисі. Це видно не тільки з перекладів українською мовою церковнослов’янських прикладів, але й у підкреслюванні особливостей книжної мови, наприклад, він радить не вживати заперечної частки при дієсловах, коли в реченні є вже заперечення: Ни єдину заповЂдь твою сотворихъ, а не Ни єдину заповідь твою не сотворихъ.

Отже, М.Смотрицький був оригінальним граматистом-теоретиком слов’янської мовної системи. Його досягнення в цій галузі широко відбиваються в термінології, яка завдяки М.Ломоносову великою мірою збереглася до нашого часу. Впливи загальної лінгвістичної теорії часу, грецьких і латинських посібників на теорію й практику М.Смотрицького історики мовознавства часто висували ²⁰ й висувають ²¹ на перший план, внаслідок чого несправедливо затушовуються власні досягнення вченого.

²⁰ Булич C. K. Очерк истории языкознания в России. Спб., 1904, т. 1, C. 176; Weingart M. Dobrovského Institutiones, я. І. Církevněslovanské mluvnice před Dobrovským. Bratislava, 1923, s. 48.

²¹ Березин Ф. М. История русского языкознания. М., 1979, c. 10.

Морфологічна й синтаксична системи, що їх виклав граматист, загалом близькі до старослов’янської пізнього періоду /звичайно, звукове значення флексій у "Граматиці" — східнослов’янське, насамперед українське/. Разом із цим "Граматика" відбиває й особливості живих східнослов’янських мов, що позначилися на церковнослов’янських текстах до початку XVII ст. У "Граматиці" зафіксовано переважно елементи, спільні для всіх східнослов’янських мов, але в ній є також риси, притаманні тільки живій українській мові. Специфічних елементів інших слов’янських мов у першодруку книги М.Смотрицького немає.

Найкраще опрацьовано в "Граматиці" категорії, спільні для церковнослов’янської й живої мови. Категорії церковнослов’янської мови, яких не було в українській та інших східнослов’янських мовах кін. XVI — поч. XVII ст., — двоїна, давні синтетичні форми минулих часів, супін — мають найбільше відхилень від старослов’янських форм, бо їх учений мусив брати тільки з пам’яток, а вони були хронологічно неоднорідні й належали до різних місцевих редакцій — східнослов’янських і південнослов’янських. Окремі морфологічні елементи, яких не знаходив у досліджуваних пам’ятках, йому, мабуть, довелося залучати не тільки з живої мови, але й виводити інтуїтивно. Деякі особливості відмінювання в порівнянні із старослов’янською виникли через різні аналогії в межах самої церковнослов’янської мови.

Учений чітко відрізняв факти церковнослов’янської й живих східнослов’янських мов, насамперед української й добре відомої йому білоруської; вплив живої мови в його книзі загалом невеликий.

У галузі систематизації церковнослов’янського матеріалу дещо зробив Л.Зизаній. Але для більш повного опису системи церковнослов’янської мови М.Смотрицькому необхідно було самому здійснити велетенську роботу — вивчити пам’ятки цієї мови, відібравши найавторитетніші тексти. Історик славістики Г.Ягич визнав, що в книзі М.Смотрицькрго "підібрано багатий запас форм"²² . М.Вейнгарт висловив думку, що основним текстовим джерелом "Граматики" була Острозька біблія /1581 р./ — джерело вченому найближче і для тодішніх умов найкраще. Зіставлення, пам’яток М.Вейнгарт не здійснив, проте підкреслив неоднорідність різних частин Острозької біблії щодо мови. Деякі книги Острозької біблії пов’язані з старослов’янською добою, навіть кирило-мефодіївською епохою /більша частина Нового завіту, окремі книги Старого завіту/, ряд новоперекладених текстів представляють церковнослов’янську мову східнослов’янської редакції ²³. Порівняння цитат із Євангелія, Псалтиря та інших книг Біблії, поданих у "Граматиці", з текстом Острозької біблії виявило чимало відмінностей між пам’ятками. Тому гадаємо, що Острозька біблія була не єдиним, а може, й не основним джерелом фактичного матеріалу для "Граматики". Очевидно, лінгвіст вивчав давніші книги, можливо, тексти XI — XIII ст. Таких пам’яток у кін. XVI — поч. XVII ст. було далеко більше, ніж збереглося до XIX — XX ст. Не виключено, що М.Смотрицький надавав їм перевагу перед Острозькою біблією, хоч у ній часто виступали давніші форми, пор.: РуцЂ твои сътвориста мА и създаста мА — в Острозькій біблії ²⁵, РуцЂ твои сотвористЂ мА и создастЂ мА /із псалму 118/ — в "Граматиці" М.Смотрицького /420/, РЖцЂ твои сотвористЂ мА и създастЂ мА — в Болонському псалтирі XIII ст. ²⁶, РоуцЂ твои створистЂ мА и создастЂ мА в Київському псалтирі 1397 р.²⁷ Твердження Г.Ягича, що у XVII ст. граматичні та лексикографічні посібники церковнослов’янської мови грунтувались на хронологічно найближчих рукописах та друкованих книгах ²⁸, ніяк не може стосуватися "Граматики". Аналіз фактичного матеріалу пам’ятки показав, що М.Смотрицький використав тексти як південнослов’янських, так і східнослов’янських редакцій. Проблема текстових джерел "Граматики" залишається відкритою. Виявленню їх сприяють численні цитати із Біблії, особливо з Євангелія та Псалтиря, якими вчений ілюструє "Сvнтаксіс", однак треба мати на увазі, що автор міг змінювати їх правопис згідно з правилами своєї "Граматики". Звичайно, вчений спостеріг різницю між різними списками й редакціями пам’яток, зрідка давав паралельні форми, проте маючи на увазі нормативний аспект своєї праці, він відбирав /у більшості випадків удало/, на його погляд, найправильніші форми.

Протягом двох століть "Граматика" М.Смотрицького була нвперевершеним підручником церковнослов’янської мови. З більшими чи меншими змінами вона перевидавалася кілька разів, а підручники церковнослов’янської мови базувалися на ній до публікації праці Й.Добровського "Inetitutiones linguae slavicas dialecti veteris..." /1822 p./. До виходу в світ книги М.В.Ломоносова "Российская грамматика" /1755 р./ твір М.Смотрицького /та його переробки/ був єдиним вітчизняним підручником із граматики в школах України, Росії й Білорусії. Важливу роль праця українського мовознавця відіграла в освіт; XVII-XVIII ст. у Болгарії, Сербії, Хорватії, Румунії, Молдавії. Більшим чи меншим впливом книги М.Смотрицького позначені граматики російської й української мов до 30-х рр. XIX ст. "Граматика" була відома й за межами ареалу функціонування церковнослов’янської мови: збереглося кілька перекладів її латинською мовою ²⁹.

²² Ягич И. В. История славянской филологии. Спб., 1910, с. 29.

²³ Див.: Weingart M. Зазнач. праця, с. 49, 53-54.

²⁴ Є свідчення, що окремі такі книги були в бібліотеці М.Смотрицького /див.: Добровский И. Грамматика языка славянского по древнему наречию. Пер. c лат. М.Погодин. Спб., 1833, ч.. с. X/.

²⁵ Библїа. Острог, 1581, с. 24.

²⁶ Болонски псалтир. Български книжковен паметник от XIII век. Фотот. изд. с увод и бележки от И.Дуйчев. София, 1968, с. 398.

²⁷ Киевская псалтирь 1397 года. М., 1978, c. 171 зв.

²⁸ Ягич И. В. История славянской филологии, с. 28.

²⁹ Німчук В. В. Граматика М.Смотрицького — перлина давнього мовознавства.., с. 90-110.

М.Смотрицькому належить велика заслуга в кодифікації церковнослов’янської мови. "Граматика" піднесла світовий авторитет цієї міжслов’янської літературної мови як мови високорозвиненої, впорядкованої, унормованої. Східнослов’янських і власне українських граматичних елементів у ній порівняно небагато, однак вони разом із виразно східнослов’янського орфографічно-фонетичною оболонкою спільнослов’янських і південнослов’янських складників надавали нормам М.Смотрицького словенороського характеру. Південнослов’янська /старослов’янська/ основа граматичної системи церковнослов’янської мови робила "Граматику" М.Смотрицького близькою й прийнятного для болгар, македонців, сербів і хорватів-глаголитів. Словенороський характер правил М.Смотрицького благотворно вплинув на закріплення багатьох літературних норм старих східнослов’янських літературних мов, зокрема на усталення орфографії й орфоепії староукраїнської мови ³⁰. Оскільки в східнослов’янських і взагалі європейських ³¹ школах XVII ст. рідної мови як навчального предмета не було, орфографічні правила церковнослов’янської мови вважалися такими, що стосуються взагалі писемної мови, в тому числі й рідної.

Живомовні елементи в "Граматиці" М.Смотрицького та нововведення цього типу в її перевидання, словенороський характер його норм підготували грунт для створення граматик східнослов’янських мов.

Видатна роль "Граматики" в розвитку граматичної думки та освіти східнослов’янських народів, у з’ясуванні структури церковнослов’янської /словенороської/ мови, в її кодифікації красномовно свідчить, що М.Смотрицький заклав міцні основи вітчизняної лінгвістики. Великий філолог М.В.Ломоносов назвав "Граматику" М.Смотрицького "вратами своєї вченості" ³². "Вратами вченості" книга М.Смотрицького була для багатьох поколінь. Глибоке вникнення в структуру міжслов’янської літературної мови — спадкоємниці старослов’янської — забезпечило М.Смотрицькому належне місце і в історії слов’янознавства. Видатний славіст Й.Добровський визнав, що створюючи граматику старослов’янської мови, йшов "слідами Мелетія там, де цей указав правильну дорогу" ³³.

"Граматика" М. Смотрицького залишила виразний слід в історії мовознавства.

³⁰ І.Франко помилково вбачав у цьому реакцію на користь "мертвого церковнослов’янського язика" на шкоду української літературної мови /див.: Нарис історії української" літератури до 1890 р., Львів, 1910, с. 57/.

³¹ Див.: Cytowska M. Od Aleksandra do Alvara /Gramatyki lacinskie w Polsce XVI w./, Warszawa, 1963, s. 33.

³² Полн. собр. соч. Михайла Васильевича Ломоносова, c приобщением жизни сочинителя, ч. I, Спб., 1784. с. IV /виноска "в"/.

³³ Dobrowsky J. Institutiones linguae slavicae dialecti veteris... Vindobonae, 1822, s. LVIII.

Попередня     Головна     Наступна