Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня       Головна       Наступна





СТАНІСЛАВ ОРІХОВСЬКИЙ

ЛИСТ ПЕТРОВІ ГАМРАТУ від 1544 р.


Найзнатнішому і найповажнішому панові Петрові Гамрату, понтифіку найбільшому в Сарматії 1, Краківської церкви єпископу і вродженому легатові та примасу Польської держави Станіслав Оріховський-Рутенець зичить міцного здоров’я.

Багато чого, Петре Гамрате, поклав на нас Бог нині, але я нічого більше і кращого не хотів би, як тільки бачити тебе ревним захисником держави та релігії у Сарматії. Завдяки твоєму дбанню хай лишається недоторканною влада в Сарматії, а держава та релігія Христа хай будуть тобою мудро бережені і з твоєю допомогою утверджувані тут, де стільки всяких народів, які різняться між собою не лише мовою, але також релігією і обрядами. Однак всі вважають тебе одного ґарантом того і другого, — відтоді як в цьому такому великому розмаї мов релігійних обрядів звучить один у всіх той самий Бог. З того часу ні грецький обряд не відштовхує рутенця від латинського [обряду], ні римський [обряд] — латинника від вірменина; ні антіохійський [обряд] 2 вірменина від мосха, литовця і волоха. Всі вони підлеглі твоєму правлінню, бо одного Бога визнають і до того самого Ісуса Христа прямий шлях спізнають; жодна різниця мов і обрядів їм, справді, не перепиняє шляху до спільної згоди. А якщо вони й мали щось недоречного і невідповідного, то ти це виправив. Що ж стосується іншого, хай зберігають його у своєму обряді для взаємного миру.

До відомих нещасть християнського народу додалися нинішні не в останню чергу тому, мені здається, що християнське ім’я принижене не лише турецькою зброєю, але набагато більше внутрішніми чварами, від яких церкву Христа (віддавна і надмірно потерпаючу) ми довели нині до злиденного й убогого стану. Хоч колись церква панувала на всіх землях, де тільки світить сонце, але тепер крім тих, які живуть за римським обрядом, у церкві майже ніхто не цінується. Звідси випливає, що та справжня держава Христа, яку Давид колись обмежив чотирма країнами світу, залишається тепер переважно в межах кордонів Італії, Галлії, Іспанії та Польщі. Тут вже навіть Греції немає в Церкві, на підвалинах якої Христос, колись обіпершись, піднявся спочатку і вже звідти дивився на весь світ; немає Іллірії, яку [апостол] Павло уславив рятівними настановами та законами; нема Валахії, Московії та Русії, які, йдучи за греками, ніколи не відступали від їхнього віросповідання і приписів. Проминаю вірменів, мовчу про медів, ассирійців, єгиптян та індів, знаних як найвідданіша колись сила Церкви і слава, яку частково вже знищила сила турецька; почасти це нещастя триває досі, і не знаю, який згубник [їх] з Церкви вилучив. Як наслідок, непорушна католицька 3 Церква, яка славилася раніше рідкісною єдністю, тепер дуже просторово обмежена, роз’єднана і щодень більше й більше подрібнюється не лише на єресі і секти, але [плодить] навіть схизму і внутрішні чвари. Тому треба остерігатися, щоб церква, вже до мізерії доведена, не перестала існувати. Але краще хай буде такою, яку римський престол міг би обійняти.

Та я, людина рутенського роду, що народився і вихований був у римському обряді, не бачу іншої причини цієї згуби, крім тої, яку називаю. Бо, коли хтось приписує собі більше, ніж загальне право, або дозволяє приписи предків чи веління навіть самого Бога, і коли одна частина суспільства або легковажно бореться за верховенство, або завдає нестерпної шкоди іншій його частині (відхід від нас є одночасно приходом до супротивної сторони), тоді треба пильнувати, щоб ті, з якими хтось іде, були не лише чесними, але й більш справедливими. З цього і виник той розкол, звідси ніби з товариства Христа і [його] лона з’явилися раптом греки, іллірійці, валахи, мосхи, рутенці. Проминаю інших, які за подібного лиха і незгоди відмовилися од Церкви і навіть від імені християнського. Їх якби, — лиш якесь дуже тяжке заблукання або якийсь нестерпний злочин, — з римської церкви усунуто не було, тоді здалося б, що християнська республіка таке нещастя [сама] допустила, може, навіть з необхідності. Тепер же, коли наша недбалість цю руїну підсилила, занепад треба приписувати вже не необхідності, але нашій запальності. Бо як мені говорити про рутенців, релігійні обряди яких, релігійні принципи, а також увесь стан Церкви, якої вони дотримуються, я зобов’язаний знати, тому що це у мене успадковане від батьків; і я не можу збагнути, яка ж то велетенська сила відняла в рутенців і Церкву, і потім немов на вигнання якесь жахливе і нещасне веліла їй одійти. Рутенці були дуже забобонними і сердитими на латинників; вперто трималися старого віросповідання; були безумовно вільні од гріха злочину і єресі; але саме за це були зараховані до числа проскрибованих; і це приписувалося всякому, чи то він дотримувався старого чи нового письма, чи приписів і постанов предків, чи, зрештою, цієї спільної норми доброго і праведного життя. Бо який ще народ можна назвати або уявити, щоб був би привітнішим, міцніше тримався давніх звичаїв, ставився з більшою повагою до предків, був набожнішим? Я не боюся, що хтось подумає, ніби я свідомо ошукую, створюючи привабливий образ своєї батьківщини. Ти багато років з найбільшою похвалою та великою для нас вигодою був перемишлянським єпископом. Отож коли трапиться у тебе нагода, то бодай мовчанкою хай спростує твоя обізнаність мою неправду, якщо я щось вигадав. Отож, для потвердження того, що вже сказав, і для того, про що далі маю намір сказати, мені достатньо твого свідчення. Таким чином, ти погодишся з нами в тому, що рутенський народ від народження найлагідніший, дотримується не лише батьківських звичаїв та освіти (почасти домашньої, почасти грецької), але ревно дбає також про духовну культуру і побожність. 500 років тому завдяки великому князю Володимиру до Русії запросили християнських вчених із Греції. Після того як перед ними розкрилася істина і вони її спізнали, — не за примусом 4 прилучилися до Христа і його священних законів та настанов; при цьому приписів предків вони дотримувалися у згоді з грецьким обрядом, в якому жодної підступності нечестивих людей, жодного заблукання, жодної хитрості не ховалося. Навпаки, перенесене було з Греції до Русії, як ніби дарунок держави, все правдиве, те, що колись на старих соборах Нікейському, Константинопольському, Ефеському 5 давніми тими отцями було розтлумачене докладно й оголошене. Та коли суворий той народ (а таким він тоді був) до чарівності грецької мови не міг легко призвичаїтися, було закликано двох мужів — Методія і Кирила 6, освіченість яких серед слов’ян була вельми висока. Вони провістили Русії не тільки те, що ховалося в євангельськім письмі, але й те, що певним чином передавалося народом у згадуваних приписах, як також і те, що попросту називається таїнством. Завдяки цій допомозі Церква дуже утвердилася серед рутенців і була одностайною задовго до того, як Польща вивела до Русії римські колонії 7. Їх привела сюди перемога поляків, але ніколи жодні суперечки не виникали з вини якоїсь із сторін із-за розбіжності релігійних обрядів. Кожен пильно оберігав те, що від предків одержав (звідки б не був узятий початок), і не думав, що коли хтось є супротивного релігійного обряду, то він є вільним від уселенської Церкви, яку Святий Дух осяяв розмаїттям мов та великою кількістю різноманітних племен наповнив. Колись на Русі була дуже сильною думка про те, щоб один був для всіх найбільший понтифік, який те розмаїття релігійних обрядів (при якому той самий Христос перебуває) до одної цілої християнської апостольської Церкви зводив би. Про ці події повідомляє в польських літописах вельми авторитетний муж і правдивий автор Матій Мєховита 8 — лікар, який писав, що понтифіка в Галичі було наставлено людьми грецького обряду, і він правив тим розмаїттям, і ніхто не страждав від такої різниці і мов, і освіти, і звичаїв: одностайно було визнавано спільного Христа в Русії і серед поляків, і серед рутенців. Але про це довідуємося не лише зі щойно згаданих літописів, але також з відомого звичаю, який аж дотепер дійшов незмінним. Бо коли із-за зручності місця латинський осідок було перенесено з Галича до Львова, то і тут продовжував зберігатися певний слід давнього благочестя і шанобливе ставлення до предків. Та й сам грецький єпископ нинішній є опертям у вірі для найсвятішого мужа львівського латинського понтифіка Петра Стареховського 9. Ця згадка є для нас доказом того, що згаданий рутенський єпископ тому латинському в тій самій Церкві (але різного віросповідання і релігійного обряду) був помічником і, як тепер кажуть, підвладним у понтифікаті. Та на місце здорового глузду предків прийшла, на жаль, почасти недбалість і несвідомість [латинників], почасти дала себе знати зухвалість схизматів. Цей розбрат справді породив недоладність і осуд, тому що одних тепер на Русі називають латинниками, або поляками, інших — греками, або рутенцями 10. Вони ведуть себе немов сварливі родичі — більше пихаті, ніж чужі або несхожі: одні вважають, що їм одним належить власність Церкви, а інші хочуть запопасти спільний, але ніби занедбаний спадок спільного Творця — і тому вважають себе по праву рівними з римлянами. Частину цього спадку рутенці вимагають почасти згідно із заповітом самого Творця, почасти ж за постановами отців [Церкви]. Та і на Нікейському соборі, кажуть вони, після того, як світ розділився немов на 4 монархії, вони були приєднані до візантійського понтифіка за декретом отців [Церкви]. Стверджують, що і пізніше, на Флорентійському соборі 11 також, з ласки і доброти Євгенія Четвертого 12, римляни називали їх братами і приятелями. На цьому ж соборі і частку євхаристичного хліба грекам, і дружину священикам, і келих грецькому народові було дозволено; і це все було справді засвідчено у привселюдному едикті. Крім, можливо, того, що одне всіма рутенцями заперечується: не треба вважати за злочин те, стосовно чого рутенці і господарі мають різні погляди; хай кожен залишається при своїй думці. Кажуть, зокрема, ніби рутенці заперечують, що Святий Дух сходить і від Отця, і від Сина. Це важлива річ. Бо хто таке заперечує, той не може перебувати в Церкві. Заперечується найнадійніший фундамент Церкви, без якого вона не може існувати. Але коли я почав старанно шукати привід для звинувачення рутенців, то й сам побачив, що навіть у вживаному ними символі не покладається вислів filioque. Коли я справді знайшов це авторитетне [твердження], то вирішив, що це і є справжня причина, чому вони вилучаються з Церкви. Тоді шанований і великим авторитетом серед своїх обдарований муж Лаврентій Терлецький 13, перемишлянський єпископ грецького обряду, велів оприлюднити найстаріший рукописний кодекс соборів, який також і в латинців перекладений. І виявилося, що Константинопольський є першим серед чотирьох, має найбільший авторитет і є найбільш юридично чинним. Коли ми з ним ознайомилися, то знайшли, що старий символ Нікейського собору дослівно повторено у згаданому [відомому] Константинопольському, в якому пропущено було те filioque. При цьому я вагався, не знаючи, як мені повестися, бо, з одного боку, найавторитетніший Халкедонський 14 filioque додавав, а з другого — здавалося, що Константинопольський не без причини цей вислів пропускає. Тому я або звинувачував у помилках гордовитих від такого значного авторитету рутенців, або відступав од латинників, міркування яких про потаємні речі завжди було бездоганним, — але тут я його також не побачив. Уздрів мої вагання старий [єпископ]: «То нічого, — каже, — вельмиславний Оріховський, що вагаєшся. Бо греки тут, як і в інших справах, словами різняться від латинників, а насправді всі ми відчуваємо одне й те саме. Ті старі грецькі люди не менш учені, ніж обачливі, тому не побажали подавати те filioque, щоб не здавалося, що приписують Святому Духові дві причини і два джерела; щоб із-за цих двох слів не було дано підпори єретикам (які тоді запанували були в Греції) стосовно божественності ісходу Святого Духа. То що ж, ти не віриш, що Дух Отця є Духом Сина? — Звичайно ж, той самий. Але [Дух] виходить дивним чином від Отця через Сина». І як звільнив мене від усіх сумнівів, показав також декрети Флорентійського собору, на якому було тими отцями у Флоренції юридично затверджено саме таке розуміння греками. Отож, читаючи рутенське письмо (і не цілком будучи невігласом у грецькому, та й латинське від дитинства вивчав), я не міг, однак, збагнути, що ж заважало стільком племенам і народам, стільком державам та імперіям під твоїм керівництвом до Церкви навернутися і в одному й тому ж Христі поєднатися. Але ж людина вельми побожна і, як на ті часи, вчена, Йоан Сакран 15 не погоджується з такою думкою. Зібравши докупи численні (як на його думку) заблукання рутенців, він дуже докладно перелічує причини, із-за яких рутенців з греками треба поставити поза Церквою. Хто захотів би познайомитися з ним, може звернутися до книжки, яку він сам назвав «Про заблукання рутенців». Я це залишаю тут без уваги, тому що це питання не відповідає [нинішньому] нашому наміру. Проте цей Сакран сам не далекий, як мені здається, від заблукань. Будучи людиною сілезійцем, тобто чужинцем, він зухвало шукає приводу для звинувачення рутенців. Багато закидає в цій книжці рутенцям [гріхів]. Але одні з них недоречні, а інші можна було б тлумачити лагідніше. Він є людиною-невігласом у рутенському письмі і з грецьким також не обізнаний. А без цього як можна робити висновок про греків або говорити щось певного про рутенців. Мені здається, аж ніяк не можна. Я змушений називати цю людину тут, бо те, що він проти рутенців поширює, не можу шляхетно залишити без уваги. Думка про цього чоловіка у мене є такою, що навіть незручно й говорити. Та й хіба можна порівняти вельми багату славу рутенців з тією [нікчемною] людиною. Бо те, що він написав про рутенців, можна закинути всьому родові людському. До того ж, як людина римська, він нічого не хвалить, вважаючи, що це суперечить якимось чином римському способу життя і віросповіданню. Але припиняю розмову на цю тему. Про решту щодо нього говоритиму, пам’ятаючи, що проти прагнень вельми знатного мужа говорю заради згоди в Церкві. Його заяви необгрунтовані і можуть бути потверджені хіба що непевними чутками, що їх ми знаємо про давніх греків. Я хотів би бути третейським суддею для грецьких людей (і до цього я прийшов не завдяки діям [папи] Євгенія IV), з якими рутенці, знаємо, поєднані, а тому воліють перебувати подалі від римлян і ближче до греків. Однак їм здається, що [рутенці] так віддалені від [їхньої] громади благочестивих, що навіть треба їх перехрещувати, незважаючи на формулу, яка виходить від греків: «Якщо ти хрещений, я тебе не перехрещую, але якщо ти не хрещений, я тебе хреститиму». Тут вже не буду багато розводитись (бо це вже нема гіршого!), чому ця формула не сподобалася Александрові VI 16, який грамотою застеріг, щоб рутенець, коли переходить від греків до латинників, давав клятву римському понтифіку, а цей потверджував би неофіта у вірі. Бачив, певно, той правдивий намісник Христа, що, коли форма хрещення, передана греками рутенцям, не є юридично чинною, тоді не тільки рутенці не є християнами, але й давні атанасійці, і хрисостоми 17, і Кирили, і Методії, і вся решта Греції так само не були християнами. А оскільки про це досі ніхто не висловився переконливо, що сумнівається в тій формулі, за якою рутенців хрещено, то римський понтифік оголосив, що той указ не римського престолу, а вигадка якогось там Доната 18. Ось чому, щоб усі зрозуміли, що всього того, що притаманне рутенцям (яке виникло з грецького першоджерела), бракує латинникам, я подумав, що мені треба докласти праці, корисної для церкви, а також потрібної тим, з рук яких Бог колись вимагав цього таланту. Я переклав з рутенської [мови] слово в слово формулу малих хрещень, і переклав таким чином, що відтворив це дослівно; щоб з допомогою цього першоджерела, немов зі щабля хиріючої Церкви, ти встановив би, до якої міри є легким повернення рутенців до Церкви з допомогою інших. Я вже напевне вирішив, що коли Бог продовжить життя і якщо ти забезпечиш нам дозвілля (як уже розпочав), то я інші формули з рутенських перероблю на латинські; щоб коли будемо мати тебе в цій державі за спільного посередника миру і відновлювача згоди між недружніми громадянами батьківщини, будемо пишатися цим чудесним і божественним благом у Церкві до відновлення взаємної згоди, яку бачиш тепер занепалою з вини людей вищого стану. Бо ніхто не бачить іншого такого в Сарматії, крім тебе, поборника миру і злагоди, який робить те, що може, і розпочинає те, до чого прагне. Бо нема іншого в цій державі шанованішого авторитету, ні спроможнішого для цієї справи [крім тебе], бо тобі вже нічого не бракує для ствердження Церкви; адже ні випадково, ні ненароком такої влади, такого авторитету, нарешті, таких найпочесніших звань найвищої гідності просто так тобі Бог не надавав би. Але коли в цій вельмиславній державі серед цього непереможного народу із-за релігійних чварів щодень більше понижується ім’я Христове, тоді ти (всіляким справам навчений і підготовлений до найтяжчого часу для Церкви, Богом до нас післаний, як понтифік) Церкву Христа в Сарматії стверджуй, бо вона, ти ж бачиш, розладнана зухвалими людьми на соборах. Хай, дякуючи тобі, і Церква знову здобуде втрачене добре ім’я, і Греція буде повернена до давнього стану прихильності в Сарматії. Ось чому, коли ти знехтуєш своїм обов’язком, ми перестанемо покладати надії і на іншого понтифіка, який захотів би і зміг би не лише завершити це, але й розпочати навіть те, що ти вважаєш занедбаним. Думатимуть також люди, що Бог відвернувся від нас, сповістивши однак, що він хоче, аби така велика влада, така могутність і такі ступені поваги було надано тобі, — хоча ти свій понтифікат охочіше спрямовуєш нині до інших справ, а не до влаштування Церкви. Частину твого понтифікату держава присвоїла собі, але ти повинен дбати хоча б про те, що належить від тебе Церкві. Я не заперечую, що та частина також важлива: захищати короля на нарадах, займати поважне місце в сенаті при винесенні вироків, дбати про державні справи, примножувати надходження, розробляти закони, визначати час миру і війни. Та це хоч і преславне, і прекрасне, але жодним чином не співставне з тим, що є у Церкві. Бо те, про що я сказав, спільне у тебе з іншими сенаторами. А це, про яке кажу, є невід’ємним обов’язком твоєї посади. Відомо, що понтифік є людям замість Бога. Він сповнює розум людей Богом, заспокоює боязких, підбадьорює пригнічених, вивищує малих, відшукує самотніх, дає здоров’я, розширює Церкву увсебіч. Таким є твоє славетне піклування; такі і ступені твого піклування, завдяки яким єпископи Альберт Гнєзненський і Станіслав Краківський 19 доскочили неба і сидять на зібранні богів, опіковані ними. Коли ти з ними в тому і другому понтифікаті брав участь, то бачив, які авторитети обступають тебе; вони не дозволяють тобі забувати про свій обов’язок та остерігають тебе дні і ночі, щоб у піклуванні про свободу Церкви вихваляв Станіслава, а в облаштуванні Церкви — Альберта. А тому, якщо силу єпископа Станіслава у піклуванні про свободу Церкви [матимеш], якщо розважливість, пильність, твердість для облаштування Церкви одержиш, то люди зрозуміють, що ти понтифік, посланий нам не долею і не людською радою, але дарований і запропонований згори у небезпечний для Церкви час. Ось чому приймай цей найчудовіший, заборгований тобою Церкві дарунок, гідний твого авторитету, гідний роду і твоєї спроможності. Приводь до Церкви рутенців, поєднуй з твоїми [католиками] вірменів, валахів і мосхів; розширюй межі Церкви; влаштовуй [так], щоб завдяки тобі Христос панував не лише у навколишніх землях, але також у краях східного Аквілону й Австра 20; щоби славили його всі племена і молилися на образ його, — як пророкував Давид; щоб над цілим [людським] родом не тільки [цілком], але також і над тутешніми племенами [зокрема] поставив тебе Бог; щоб ти, задоволений, заслужено довірений тобі скарб приніс із зиском до вівтаря Господа, який являється знову й знову. Якщо ти переконаний, що цього досить легко досягнеш, тоді буде це «Хрещення [русинів]», якого я переклав, немов якимось первістком, з допомогою якого зможеш про решту судити. Але вже послухаймо самого рутенця, який мережає латиною [«Хрещення русинів»].









СТАНІСЛАВ ОРІХОВСЬКИЙ ДО ЧИТАЧА

Перемишль, 1544, 1 березня


Привіт. Подаємо тобі оце, друже читачу, маючи намір дати колись докладніше, щоб ти слізно просив Бога, аби він свою Церкву (почасти шалом турецьким пустошену, почасти єрессю надломлену, почасти схизмою нищену) знову з’єднав, дав лад і захистив. Потім також, щоб сторожів Церкви від глибокого сну пробудив, бо до них, сплячих, прийшла неприязна людина, яка на полі Господа посіяла кукіль. І він уже так зріс, що ледве із-за нього якесь зерно доброго насіння знайдеш; але всюди нещасний кукіль і безплідний овес запанували. На тому добре почувайся і нас люби.

В Перемишлі, місті в Русії, дня першого березня, року Господнього 1544.











ПРИМІТКИ


Перекладено з латинської мови за виданням: Orichoviana. Opera inedita et epistulae Stanislai Orzechowski 1543 — 1566. — Cracoviae, 1891. — Vol. I. — P. 36 — 49. Примітки склав Володимир Литвинов.


 1 Гамрат Петро (1487 — 1545) — протягом 1536 — 1537 рр. займав Перемишлянську катедру; від 1538 року — краківський єпископ, а від 1541 року — архієпископ гнєзненський. Був прихильником і дорадником королеви Бони; виступав за мир з Туреччиною; противник Габсбургів; опікувався літераторами та вченими, але вів розпусне і гультяйське життя.

 2 Антіохійський обряд — Антіохія, місто в Сирії — одне з вогнищ раннього християнства, яке мало певну специфіку і свій патріархат. Саме цей варіант християнства прийняли вірмени.

 3 Під терміном католицька церква автор розумів Вселенську церкву до її розколу на власне католицьку, православну і протестантську.

 4 Йдеться про відомий, цілком добровільний і свідомий вибір київським князем Володимиром грецького обряду хрещення Русі.

 5 Йдеться, очевидно: 1) про 1-й Нікейський собор, який відбувся 325 року у французькому місті Нікея (Ніцца), де прийнято так званий «нікейський символ» віри; 2) про якийсь із давніх соборів у грецькому м. Константинополі (нині Стамбул); 3) про 3-й Вселенський собор, що проходив у малоазійському місті Ефесі 431 року і був спрямований проти Несторія і пелагіанів.

 6 Кирило і Методій (IX ст.) — відомі просвітники слов’ян, проповідники православ’я; зокрема, Кирило створив один з двох давніх слов’янських алфавітів — кирилицю.

 7 Римські колони — поселення поляків-католиків на українських землях.

 8 Мєховита Матій (Мацей) — польський історик Матвій Мєховський (1456-1523).

 9 Стареховський (Стажеховський) Петро (бл. 1474 — 1554) — львівський архієпископ.

 10 Тому що поляки дотримуються латинського (католицького) обряду, а українці (рутенці) — грецького.

 11 Флорентійський собор (Синод) (1438 — 1442) — був скликаний папою Євгенієм IV з метою об’єднання православної і католицької церков. Серед тих, хто схвалив унію, був київський митрополит Ісидор. 1472 року православна церква розірвала Флорентійську унію.

 12 Євгеній IV — римський папа (1431 — 1447). Симпатизував середньовічному чернецтву, але при його дворі було чимало гуманістів.

 13 Терлецький Лаврентій (роки життя невідомі) — перемиський єпископ грецького обряду, сучасник Ст. Оріховського.

 14 Халкедонський (Халцедонський) собор — четвертий Вселенський собор, скликаний 451 року імператором Маркіаном для боротьби з єрессю Євтихія (монофізитством).

 15 Сакран Йоан (Іоан) (кінець XV ст.) — канонік краківського костьолу, доктор теології і загальних студій, професор; автор двох антиправославних і антиукраїнських полемічних творів — «Енциклопедія заблукань рутенського обряду» («Elucidarium errorum ritus Rutheni») та «Заблукання найупертіших рутенців» («Errores Atrocissimorum Ruthenorum»), які спричинили появу кількох полемічних трактатів Ст. Оріховського («Відступництво Риму» («Repudium Romae») тощо).

 16 Александр VI — римський папа (1492 — 1503).

 17 Атанасійці, хрисостоми — послідовники Атанасія та Хрисостома. Атанасій Великий (Александрійський) (295 — 373) — святий, представник патристики, автор численних релігійно-догматичних та полемічних трактатів; очолив боротьбу з аріанством; Хрисостом Йоан (Іван Златоуст) (350 — 407) — відомий церковний діяч і проповідник Візантії, константинопольський патріарх (398 — 404).

 18 Донат Елій (IV ст.) — римський філолог, автор компілятивної «Граматики», де підсумовано римську та грецьку літературу II-III ст.

 19 Альберт Гнєзненський — єпископ — ідентифікувати не вдалося; Станіслав Краківський — йдеться про краківського єпископа (1030 — 1079), убитого за наказом князя Болеслава Хороброго; 1253 року його було канонізовано як святого.

 20 Аквілон — північно-східний вітер у давньоримській мітології; Австр — південний вітер.















Попередня       Головна       Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.