Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
ІВАН БРЮХОВЕЦЬКИЙ
ЛИСТ ДО ДОНСЬКИХ КОЗАКІВ
від 14 лютого 1668 року
Славного, грізного й непереможного Донського війська отаману і всьому рицарству, що на Дону перебуває, доброго здоров’я, примноження безсмертної слави і перемоги над неприятелем дістати від Господа Бога щиро бажаю.
Як всемилостивий Господь довго терпить неправдам та злобам людей, які звабно живуть у цьому бідному житті, так тільки сам усякий добрий і лихий намір і думку воздати бажає. Ті звабники-бо пробувають, людина ж, їхню правду випробувавши, має тим користуватися, але Бог відає про лукаві діяння і якого кінця життя свого досягти можуть. Така омана людська і розпутна зваба правовірних бояр ледве мене і всього славного і вірного Запорозького війська не уловила, розтягши густо ув’язані сіті. Тож на них перед вами, братією моєю, і перед усім рицарським військом Донським скаржуся, подаючи вам, братії моїй, цю річ до розгляду, як праведно Москва сотворила, що з давніми головними ворогами православного християнства ляхами, побратавшись, установила так, щоб православних християн, які живуть на Україні, всякого віку і малих дітей мечем вигубити й викоренити, людей, які перебувають у слободах отих православних, захопити, як худобу, до Сибіру загнати, славне Запорожжя і Дін розорити і до решти знищити, щоб на тих місцях, де славні війська православного християнства, на Запорожжі та Дону, пробувають, заживаючи хліба від кривавої праці, там у дикі поля хочуть обернути і у звірині житла 1. Над те ще обіднілим ляхам, щоб на знищення православних християн, які живуть в Україні у слободах, на славному Запорожжі та Дону, могли осадити іноземцями, московські бояри, допомагаючи розореним ляхам, дали чотирнадцять мільйонів грошей 2 і дружбу, яку з ними вічною присягою утвердили, — не для чого іншого, мені думається, тільки бажаючи вибитися з-під царської руки, щоб могти, як і в Польщі, за лядським зразком містами володіти; в Польщі-бо всі сенатори є королями, а одного їм за пана мати мало. Через те всіх неповинних людей і начальника, Богом даного 3, до злиднів і клопотів приводять, як в цьому часі оті московські царики на нас, бідних, невинних, які були йому добровільно, без будь-якого насилля піддалися, не для чого іншого, тільки знаючи його, царя, як православного, але лукава мучительна злоба бояр прирадила присвоїти собі [нас] у вічну кабалу та неволю. Одначе всемогутня Божа десниця, сподіваюся, зволить звільнити від того тяжкого і нестерпного іга. Те ще до розгляду вам, братії моїй, подаю, що Москва коли з ляхами, головними неприятелями нашими, взяла перемир’я, то в жидів та інших іновірців, які, бувши завойованими, похрестилися і поженилися у Москві, взяла на себе їхню присягу і, волю їм давши, у якій хочуть перебувати вірі, відпустила їх у Польщу 4, а ті, як вийшли з Москви, відразу ж зневажили хреста святого і почали тримати віру за своїм давнім поганим звичаєм. А чи ж це праведно? А нашу братію, православних християн, ніякою мірою (хоча ми діти єдиної матері нашої — Божої церкви) звільнити аж ніяк не хочуть, як ото поганців-жидів та інших іновірців, але ще в більшу кабалу й біду ведуть. Воістину перебувають над усі інші погані народи жорстокішими, про що саме їхнє поганське діло свідчить, адже верховного пастиря свого, святійшого отця патріарха 5, котрий їх до доброго діла приводив, вони ж не як вівці пастиреві вчинили, бо скинули його, коли не забажали лишатися слухняними його заповіді. А він научав, щоб мали милість і любов до ближніх і братії своєї, тобто до убогих і мирських людей, і за цю проповідь в ув’язнення його віддали, щоб більше їх до доброї справи не наставляв. І до того святійший отець наставляв їх, щоб чином християнським, а не поганським установлювалися, більше того, щоб не приєднувалися до латинської єресі, яка багато шкодить святому православ’ю. Тепер не тільки не приєдналися, але й самі прийняли унію і латинську єресь, коли ксьондзам у церквах служити дозволили, і сама Москва уже не руським, а латинським письмом почала писати 6. Городи також, котрі козаки хоробрістю своєю, не хоронячи здоров’я свого, шаблею взяли, а Москві під державу піддали були, ті всі міста ляхам у руки віддала 7, і в тих містах ляхи учинили велике сум’яття Божій церкві і святому православ’ю, а православним людям утиснення й гоніння діється, оскільки православним церквам є насилля, коли перетворювати церкви в уніатські костели, а людей, бідних православних християн, коли б котрийсь не захотів до безбожної унії пристати чи до латинської єресі, у тих не тільки вотчини забирають, але й самих б’ють і немилостиво мучать, навіть до смерті від того приходять. А що ви, братіє мила моя, звикли завжди при славі, звитяжстві та усілякій вольності пробувати, через те раджу: лише подбайте ви, панове, про золоту вольність (при якій усі багатства, всі маєтки Бог подає), аніж би ви, панове, були зваблені казною оманливим московським жалуванням. Побоююсь, що як тільки братію мою присмирять, то відразу ж спершу Україну, потім гадатимуть про викорінення Дону й Запорожжя, чого їм, Боже, не допоможи, оскільки їхній лихий намір уже й зголосився в теперішніх недавніх часах під Києвом у згаданих містах, у Броварах, у Гоголеві і в інших, де, не щадячи й малих діток, чоловічу й жіночу стать, усіх жителів природи української та литовської а висікли й вигубили по-мучительному.
а Тобто білоруської.
Звольте через те ви, братіє моя, поміркувати, чи по-християнському чинить москва? Не християнське, а більше поганське є їхнє діло, а що вони тут починили, то й описати важко! Прошу вдруге й остерігаю, щоб не віддалися, аби бути звабленими тією їхньою нещасливою казною, але з паном Стенькою 8 будьте ви однодумне братського бажаного приятельства, як це є, дякуючи Богові, із задніпрською братією нашою, котра є на другому боці, в нерозірваному союзі братської любові. Через те хай від вас, братії моєї, коли звична до нас дружба і любов ваша буде, не гаючися ані години, за нашим посланцем свого присилайте, щоб дружбу нашу цілковито знали і в ній неодмінно завжди пробували, якої наставником нехай буде нам усім Господь, якому із вами, братією моєю, віддаюся старанно.
Дано у Гадячі, лютого, в 14 день, літа 1668.
Вам, братії моїй милій, всього доброзичливий слуга
Іван Брюховецький, гетьман вірного війська Запорозького
ПРИМІТКИ
Перекладено з російської мови за виданням: Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским. — Ч. І. — М., 1858. — С. 185-187.
1 Цього, звичайно, в Андрусівському договорі 1667 року, якого 1. Брюховецький коментує, не було, але політика Москви та Польщі невдовзі до цього привела, коли було спустошено Правобережжя. Це станеться пізніше, наприкінці 70-х — у 80-х роках; отже, І. Брюховецький виступає тут як провидець.
2 Стаття про грошову суму, яку мав заплатити цар полякам, іде під числом 31, але справа відкладалася «до посольського прибуття».
3 Тобто російського царя. Всі біди Україні, принесені Москвою, гетьман приписує не цареві, а його боярам.
4 Це коментар до статті 11 Андрусівського договору: «Про всіляких в’язнів військових і невійськових».
5 Йдеться про патріарха Никона, прихильником якого виявляє себе гетьман. Никон (1605 — 1681) — реформатор російської церкви, засуджений 1660 року.
6 Тут маємо демагогічний пасаж. В договорі йшлося тільки про повернення костельних речей, пограбованих росіянами.
7 Маємо тут коментар на статтю про відступлення полякам Києва, що йде під номером 7, і статтю 4, де козаків, відданих із містами Польщі, звільнено від присяги царю.
8 Тобто Степаном Разіним, який очолював тоді дончаків. У цьому році він рушив походом на Персію, а в 1670 — 1671 роках підняв-таки і повстання проти Московії.
