Попередня       Головна       Наступна

АНОНІМ

З РУКОПИСНОЇ ВІРШОВАНОЇ ХРОНІКИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТОЛІТТЯ

КОРОТКИЙ ОПИС СІРКОВИХ ДІЯНЬ

від 1681 року

У час вієн, що Хмелем велись, од поганства немало

Потерпав християнський народ,

їх з майном забагато пропало;

Не бувало нещастя від інших народів такого тяжкого,

Але Бог і в нещасті не схоче відкинутись люду свойого.

Посилав застороги із неба, являв усілякії знаки,

Щоб життя поправляли, інакше загинуть усі, небораки.

Тож подав з милосердя, із Божої ласки, зі свого сприяння

Козака їм одного, поклавши свій знак карбування:

З боку правого знак на губі, як червоний плат ^а, сяє,

Тож Сірком і назвали, мов сторожа-пса, що всяк зневажає.

 ^а Плат — пляма.

Отож Бог його вибрав, Сірка, і до того призначив,

Щоб святого куща овечат видирати був він гарячий

Із пащ вовчих поганських — овець, що в цноті і в покорі у Бога,

Славний людові, світові став, а врагу йшла від нього тривога.

Пильно він був овець християнських стеріг, також віри,

Увільнивши з неволі в поган в’язнів наших без міри.

Навіть хроніка того простора не викаже всього, —

Отож слава його тепер лине і йтиме іще й після нього.

Той козак з козаків, від хреста є Христового званий,

Хробак божий, хрестом він позначений,

за хреста із хрестом на бій даний.

В Запорожжі, на Дикому Полі, де бистрії води,

В Січах жив, островах, мав там замки собі й городи.

Не прожиток, але відпочинок з воєнної праці,

Не спочинок, але монастир мав, кляштор по признаці.

І не тільки не може тут буть спокусна білоголова ^а,

Але й думка про теє нелюба, не плине й розмова.

Як невільницю де відбивають чи, може, татарка узята,

У три дні відсилають, аби не була, мов кропива, пом’ята.

Або ж візьмуть туркиню гладку чи черкеску, неначе із тіста,

Не засмаглу по-панськи та по-шляхетськи, із міста,

І вона буде шатна, у перла і золото вбрана,

А не викуплять, буде одіслана панна.

Хто ж бо цю засторогу осмілився зрушить — загинуть,

І без суду, й без права у воду глибокую кинуть,

Бо хотять, щоби Бог не карав за гріхи Війська свого.

А сама коли жінка пішла б, її також — до виру отого!

Божа слава також запорозька не житимуть з духом козлячим,

Тож не треба смердіти, вістять, ні козлом, ані духом котячим.

Отакий давній звичай є на Запорожжі в гетьманів,

За Сірка ж особлива реформа була до козацьких каптанів ¹.

І як ти на війні показав себе сам де собою,

Так охітників з волості скличеш — підуть за тобою.

Тож у цьому мисль довго, чинь швидко й роби ти,

Таж годину, що має настати, нікому-бо не відхилити!

Коли ж хибиш неждано, хоч був би в найбільшій ти купі,

Поженуть в небезпеці назад, ще й хребет буде в лупі ^б.

А котрі досягають до Бога, з тими інша мова,

Як вночі перейдуть річку Бог ², то добудуться слова:

«Вже зоря запалала на день, поговорим із Богом,

Поклін тричі удармо  ^в, поганським зневажимо рогом!»

І з сердечним зітханням отак тричі б’ють чолом в землю:

«Отче наш», власне патір ^г, створяє Сірковеє плем’я.

Він же сам на схід сонця із жалем таким серця свого,

 ^а Білоголова — жінка.

 ^б Хребет буде в лупі — обдеруть тебе з одежі.

 ^в Фраза в оригіналі українською мовою.

 ^г Патір — католицька назва молитви «Отче наш».

Помолився [до Бога], щоб Бог став вождем війська того.

А що сам Сірко патір провадив, за ним стали інші,

Почав казань казати, і слухали ближні й дальнійші:

«Як хто йде не для віри, не для християнина-бранця,

А для лупу й добутків — то геть отакого поганця!

Як оспалець, тхоряка смердкий з вас, неволі боїться,

Чи до маслянки, чи до перин має смак, щоби усолодиться,

Хай такий курощуп дере пір’я, нехай веретена він струже,

Хай коровам хвости стереже, що потрібні йому будуть дуже;

Куди ліпше, як з гречки, а також пшениці у влості

Сухарів дасть три бочки козацтву для їхньої мості.

Коли стане бувалець, жовнір ради Бога охітний,

Бог віддасть, буде сам він у щасті й нещасті похіпний.

Тоді й голод ніщо, дощ, мороз, вітер, сльота чи води,

Сніг чи сонця спекота, вогонь, нужди, смертні пригоди.

Коли ти є двірський, що пильнуєш спідниці їй мості,

Із собою рахуйсь, бо пестійко не радо в нас гостить.

Як ти венгрин, москаль, мултянин чи волошин — це правда:

Звикли ви утікать, аби тільки іззаду не крикнули: «Гайда!»

Тоді мужності й нам ви дасте, тож чиніть так для Бога,

Аби не побентежила вас при отому тривога.

Коли ж будеш ти сербин, болгарин, слов’янин чи грек,

Стережися не влізти в поганському краї у склеп ^а,

І щоб ви до поган потурнаками не подавались,

Бо тоді б і святого хреста ви [навік одцурались].

 ^а Не потрапити у в’язницю.

Як з чужих ти земель, мо’, із заходу прийдеш, ти німець, француз,

Знай, нема в Дикім Полі погрітися печі і масла на кус.

Запитаю нарешті: між вами немає якогось юристи?

Зичу й раджу: від крові та вієн хай лишиться чистий.

Бо коли всім духовним молитву належить чинити,

То і правним надібно, у нас доведеться рубати і бити.

Хай же, Боже, для нас той балака, ми битися будем за нього,

А казатиме криво, поб’ємо його ми самого.

А тобі що, дідусю? Ослаб, в літах ветхих — не повоювати,

Бог віддасть, коли будеш ти іншим пораду давати!»

І так щастя й нещастя Сірко, зло й добро виявляє,

Віднаходить проходи, а потім шляхи прокладає.

Йде по тому в дорогу з козацтвом в гурті товариськім:

«В ім’я Боже за мною!» — віщає готовому війську:

А його він виборного мав на п’ять тисяч усього,

Ще й охітника більше ішло долучитись до нього.

Був знавцем вод, і рік, і урочиськ Піль Диких,

Жоден з ним не зрівнявся б у тому з малих і великих.

Досить того, що, йдучи в ніч темну, як стрілами стрілить

В простір миль не десятки, вернеться — знаходить ті стріли.

Був стрілець він із лука чудовий, також з самопала,

Як з коня на ходу ударяв, знав, куди потрапляло.

Птах у льоті, звір в бігу не вмів од Сірка ухилитись,

Також ворог приймав дар од нього, не міг не звалитись.

Байку кажуть про нього, що був чарівник і знав чари,

Та з ким Бог, з тим і ласка, і щастя, і розум йде в парі.

Не чинив він нічого для слави й пожитку свойого —

Все для Бога та віри, для бранця і все для хреста пресвятого!

Подавала із знаків відомих і з жеребів вієн фортуна

Стале щастя [беріг-бо] в овець своїх вовну із руна,

Як початок, або ж як кінець припадав на час вдатний,

Чи, як кажуть астрологи: час, що у бігу сприятний,

На війну не ішов, коли мав засторогу якусь, наче з неба,

Потім раптом казав: «Це година пригожа, ударити треба!»

А коли помилявся у виборі часу, бувало,

В сні правдивім знак проби для нього нерідко з’являло.

Не циганські ворожки чи бабські, криві людські плітки,

Що тлумачать сни простим, [тріщать, мов] чечітки,

А при розумі добрім він проби всілякі вчиняє,

В дарі Божім цнота християнська людину вславляє!

Трава-зілля — за постіль, сідло йому — добра подушка,

Опанча — ось перина, земля — ложе, пам’ять — ось дружка.

Повсть — то вал, а попона немов простирадло прекрасне,

Стріл залізка — то гребень, а шабля — це дзеркало ясне,

Панцир — плащ, а мисюрка запаяна ^а — шапка на лоба,

Пас — тятива, а лук зі стрілою під ніс — на заїлу озлобу.

За заслону від граду — лубок, а від вітру заслоною бурка,

Ще й китайка — від сонця, піде на закаблук повсті шкурка ³.

Для води із болота в Сірка добрі вуса, щоб ними цідити,

Замість чарки — долоня, роса — щоб міг серце своє вхолодити.

А джерельна вода, річкова йде за вина або за алакант ^б,

За горілку сердечну — тіктіка ^в, а зілля — де хворість усяка.

 ^а Мисюрка запаяна — наголівник, шолом.

 ^б Алакант — сорт вина.

 ^в Тіктіка — слово незрозуміле.

За пірник — сухар, вуджене — присмак, бере толокно замість торту,

Терен, дикая грушка, горіхи замочені йдуть за смакоту.

Пільна ягода стане десертом і перед обідом бувало,

Отож гумору часто в Сіркових починах траплялося мало.

А по тому було, як підсунувсь Сірко вже до ворога близько,

Коням рицарським він попустив вудила на ордиська,

І на села й татарські паланки козаки раптом упали,

Заставали жінок і дітей і татар густо трупом вкладали —

Тоді іншії орди у Польщу на війни ходили,

Тим старого, також молодого в татар не лишили.

Там одних розпинали, ще й клюкою їх до хреста прибивали

Чи до стінки, — це кожного вуха почуть добре мали,

В татарчат ноги зв’яжуть і вішають їх на жердинах —

Сплюндрували осади очаківські всі в поганина ⁴,

їх тривогою там набивали, стинали, а решту живих захопивши,

Подались до Перекопу, в Крим, себе не вдовольнивши.

Кілька сотень лишили козацтва тоді у човнах і у башті

Із стрільбою у Водах Тонких ⁵, а Сірко той вогнистий

Орди в кашу потер, і згаласував, і побив там,

А нагайські коші зніс із місць цілковито.

Ще й відбили невільника, взявши поган собі силу,

І з усім тим за Воду Тонку безпригодно приспіли.

Переправившись, табір ділами він пільними ^а справив

Із двокільних татарських гарб, бидла і стада табір поставив.

 ^а Діла пільні — польові гармати.

Бік один так владнав: рукавом ріка табір тримала —

Його чуйність і справність відтак навсібіч око мала.

Ввів порядок: козацтво його мало два самопали,

Цей для себе, а другий для бранця, коли б відбивали.

Потім сталось: татари, котрі вже із Польщі вернулись,

Від своїх сповістились, отож і немало жахнулись,

Як з ясиром, здобутком своїм, до кошовиська вийшли,

Щоб вітать і жінок, і дітей, матерів там, де кишла —

То одно розіп’яте, а те цілувало там власную землю,

Те замучене, димом їдким було вдушене — все їхнє плем’я.

Тож-бо вили, ячали і в гук: «Атлян, атлян на коні!»

І кривий, сліпий, ветхий, слабий з ханом кинувсь до броні.

Як з’єднались, відразу тоді кільканадцять їх тисяч

За Сірком полетіли ускач, інші вслід подалися.

Зусібіч орда з криком страшним хоче табір порвати,

Вальний наступ вчиняє в той бік, щоб на конях узяти.

Нестурбований крикнув Сірко: «Ближче б їх підпустили!»

Богу справу віддавши оту, він гукнув і гукає по хвилі:

«В ім’я Боже, в примір, молодці, станьте ви на коліна,

Зараз, зараз чи по тебенькáх ^а бийте ще раз і ще поганина,

Ви, панове-молодці, нюхніть свої донські пищалі ^б,

Ти ж, Івашко-отаман, бери запорозькі свої самопали!

 ^а Тебеньки — шкіряна прикраса на кінському сідлі.

 ^б Пищалі — рушниці.

Зі своїми додайте вогню — утирає козацтво їм носа,

А на клубах татарських мацніть їхні череси доста.

Божа поміч мені додає серця, зносить і будить,

Розпаляє своїх, охітніші стають наші люди!»

Гнівні з ханом солтани, змішалися всі татарове,

Мужні мурзи зміцнились у силі, у силі й відважні бейове,

Йдуть на приступ, неначе драпіжні вовки, і еміри, й агове,

Прагнуть слави і помсти старі й молоді мурзакове.

Не зважають на втрати у власному війську погани,

Стріли кинули, наче хмарину отрути, оті бусурмани,

А по тому полізли зусібіч у наступі, потім

Там один ліз по другім, багатий і вбогий — покотом.

Матерів, дів, жінок і дітей так хотіли вернути,

Що козацтво уже озиралось, як звідти умкнути.

Та Сірко покріпив їхнє серце всевладущим Богом

І козацьким труснув [з самопальним він порохом] рогом.

У потузі шкідливій вчиня знову дюри —

Пил страшний із татар полетів, як чесали ті шкури.

А було, що на волос не впали у табір — замкнув його справно,

Ще набив, настинав і пішов своїм шляхом преславно.

А ставав десь на попас або нічліжець на малий хоч —

В добрім місці з вод, рік і боліт, щоб не вдарило лихо,

Шанці й вал накидав, а тоді у належній годині

Вирушав через поле, од бранців діставши новини.

Та його довгий час супроводили, згодом до того

Кільканадцять вже тисяч орди прибуло проти нього.

Він зітхнув і сказав до друзяки, до отамана,

Що мов ліва рука по правиці його була дана:

«Мені, вірний Івашку, аби нам по бородах не надавали,

Спершу Бог, потім ти щоб мені у великій пригоді тут стали.

Нехай військо не страчує серця, я знаю: Бог з нами.

Тож в надію живімо, поможе порада одна мі:

Матері, жони, діти татарські підуть у заслону,

І татарський невільник, як щит, нам подасть оборону.

Їх зв’яжіть одне з одним при гарбах, заслонимось ними,

Їх хай б’ють, із-за них будем стрілами гримать своїми,

А тимчасом, дасть Бог, до терня ми якось доберемось

І над Богом, а чи над Дніпром охолонем і з хлопцями до відпочинку підемо.

Християнином звешся, за хреста потерпіть тобі треба,

І хреста отакого, я знаю, Бог схоче підперти до неба!

За Христовеє ймення, нуте, гей, нуте, панове-молодці,

В такім разі за віру підемо і за хреста підем, хлопці!

Тож татар візьмемо й татарок за шиї — замість заслони,

А на пільні діла ще поставмо мурзачок — значні їхні жони,

Коли стрілять, то аж підскочать, заверещать скільки сили,

Щоб козацтво орда полишила, закленуть, бо потерпнуть їм жили!»

Але орди останні отрутнії сили свої розгортають,

Буде страта за зиск — все ж погнали, а як очі свої протирають,

Бачать: жони, і діти, і матері — всі побиті ордою,

Крім татар, що од козацьких впали куль у тому бою.

Отож крик страшний, великий учиняють диким гуком

Й на прощання від сірківців забирають добрим пуком ^а.

На всі боки, скільки видно, при своєму алкорані ^б

Вже утишились у злості, ляменти ведуть незнані,

Як підскочили під табір, своїх трупи там уздріли,

Власну кров свою родиму, що конає, обступили

Й, наче ті вовки страшнії, вони вили — не ридали.

 ^а Пук — постріл гармати.

 ^б Алкоран — книга науки Магометової.

В ім’я Магомета криком їх просить татарки стали,

Щоб лишили козаків цих, — їх татари убивають,

Козаки ж з душею тіло в Запорожжя забирають.

А тим часом притягли до тернів і на пороги

Тут донців на кілька сотень: «Оце й ми до вас із Богом!»

Із Сірком вони з’єднались, в посилку ^а сюди пригнали

І, на милю розгорнувшись, скочного орді заграли,

Що поганству не до мислі: «У-ю-ю!» — завили

І, зневірившись, у землю свою рідну поспішили,

Просячи про те із ханом у Сірка, щоб одкупитись,

Християн дадуть, а тільки б шаблею їх не голити.

В тім Сірко не відмовляє, хоче в’язнів він багато —

Це кладе в прислугу Богу; злота-срібла десятькратно,

Ані сукон пишних, скарбу — тільки б в’язням дать вільготи:

«Оце, — каже, — мої скарби, тисяч ліпші, це — клейноди.

Християн побачить вільних — оце маю скарб у Бога,

І потугу цього скарбу жодна не візьме тривога.

Отож дяку шлемо Пану за велике добродійство,

Що мене не з’їло різне бусурманськеє злодійство,

Я звільнив багато в’язнів лише із твоєї ласки,

Не із власної заслуги, але з милості твоєї і підказки!

Так подякуєм покірним серцем Богу із усіми —

Дай монастирям і церкві, йди з офірами своїми,

На ту здобич не радівши, ані лупам ^б усіляким, —

Монастир зведем великий в Запорожжі для козаків.

 ^а Посилок — військова підмога.

 ^б Лупи — здобуток із війни.

 ^в Свар — сварка.

Хай би всі, наскільки змога, згідно гідності давали,

А [не з мусу], те узявши, за що головами клали

Ви — не я! Собі за щастя маю я здоров’я ваше,

А з поганином воюйте, наїдайтесь добре каші!»

Потім кожному із бідних січових оддячив даром,

Всю худобу поділивши, щоб не біг козак із сваром ^в.

Кого міг, вдягнув, прикривши, торбу, калиту набивши

І в дорогу їх порядно з писаним листом пустивши.

Як із влості прибували з різним харчем чумакове,

Щоб забрати в’язнів наших на вози, вчинив тоді домову.

І чи русин, лях чи, може, чужоземець, жид у статку,

Богом звільнений, втішався від цноти Сірка в достатку.

Для безпеки своїм людом оту валку відпровадив

І палким універсалом він просив, щоб люд зарадив;

Поміч дав на влості бранцю — це ж бо йде усе для неба:

Їсти, пити, одягтися, відвезти тих бранців треба.

Тоді річ почав казати тим, що зрадили у вірі.

Вояків за кілька тисяч з них зробилось у шальвірів ^а:

«Християни мої милі, вийшлі із країв татарських люди,

Хвала тому Пану, котрий вас не бачить у поганськім бруді!

Ви Христові, що явився від хрестів в хресті, подяку

[Він єдиний в Тройці] шліте, що наклав на вас ясну познаку:

Увільнив од злої віри й бусурманської неволі —

Кожен з вас оте засвідчив: зло поганське — наші болі.

Отож вам даю на вибір, котрий хоче повернути

Свою віру християнську і Вітчизну не забути,

Хай у Божий час вертає, сам такому дам я допомогу —

Не гадайте, що вас хочу перекинуть через ногу ^б.

Хто хотів би в Запорожжі тут зі мною залишитись,

Щасти Боже, але прошу Бога в перше місце становити.

Буде Бог про того радить, котрий бути тут захоче,

У будь-чому допоможу йому щиро і охоче.

Хто ж сум чує до жон, діток або до землі татарів,

Вольність має повернутись, одпущу вас невзабарі.

Отож кожен хай розкаже свою думку щиро,

Бо як смуток чуєш інших, маєш свій у цім примир’ї!»

А коли знайшлося більше, що до жон своїх бажали

І на лівий бік (поганський), коли разом відступали,

Скоро прокляту дорогу перебігли до татарів, —

Козаки з засідки впали, так-бо до смертельних марів

Не пустили ^в: тих забили з самопалів, гострим тих залізом —

Не ходи з хрестом, до Бога вужем не повзи, харцизо,

Але цілим своїм серцем в небеса звернися горні,

Не звертай назад до чорта, хліб не їж погансько-чорний,

Жоні Лота не наслідуй, щоб не стати стовпом солі —

Озирнулась! ⁶ Й ви бовванням стали зі своєї волі.

 ^а Шальвіри — облудники.

 ^б Через ногу перекидають, щоб побити.

 ^в Тобто не пустили спокійно вдома вмерти.

Хто ж був русин, лях чи, може, із чужого де народу,

Всіх подячно відсилали у доми на ту нагоду.

Той лишивсь, хто добровільно на Сіркові йшов пороги —

Учинив собі до мислі і до задуму свойого.

Сірко справді чи Білко той, сірий, бурий і шерстявий,

Але масті золотої, в Бога в цноті, а в людей у славі.

Сірко сірий, страшний завше сірим тим вовкам — поганам,

Тож Сірка, щоб сірих бити, Бог дав християнам.

І не сірого Сірка нам, а звірка з небес оце послали,

Після Бога і Марії всі на нім свою надію клали.

Мав останній бранець втіху, хоч зневірений у ньому,

Так і Бог, бува, в нещасті усміхається смутному.

Сірко сірий страж овечкам, баранам, мізерний з ймення,

Але добрий і правдивий пастир з Божого натхнення.

Як святії єпископи в добрих пастирях бувають,

Од вовків пекельних душі вони ловлять, визволяють,

Так і той вовкам поганським із пащеки видирає

Тіла й душі, не в поганській він землі змагання має.

Тебе годі, дивний Боже, в твоїх справах розпізнати,

Наче злий, через Сірка ти милосердям вгору знятий.

Королі, князі є, панство — те не через них з’являєш,

Через козака-нетягу, адже кожне серце знаєш.

Він на тебе честь вкладає, все твоїй припише справі,

Ти його позначив знаком. Раз зганьбився він по праві,

Коли свою руку зносив по намові проти ляха ⁷ —

Знає гріх свій перед Богом, осмішився, неборака!

Мовив: «Не на те Бог знаком, мене вибравши, позначив,

А за хрест святий і бранця битися мені в житті призначив».

Боже, знаєш, хто до чого, хто в устах хвалу тримає,

Тому щастя, розум, серце і бронь дав, хто розбиває

Тих поган, подав і славу, вмів тобі її він оддавати,

Знав давальця-добродія, в славі звик і сам бувати

В цілім світі той козак, сам із хрестоносного козацтва,

Справедливий, а не в кваші того людського лайдацтва ⁸.

Владарюй, Ісусе Христе, дбай за християнського рици́ря,

Оберни в Сірка такого ж ти і польського жовніра.

Поверни ти і лайдацтво у Сірковеє козацтво,

Бо щасливе, Богу миле й людям отаке юнацтво.

В кавалерів у мальтійських ⁹ все, що є, хай буде в нього,

Сам, читальнику, не знаєш діла більшого такого!

Хроніки, щоб описати оте діло, було б мало —

Не здолати, викладаю те, що чути випадало.

Прийми, Пане, його в царство, у небесне королівство,

А рици́рству вбий у пам’ять його славу, його дійство.

Дай наслідувати мужа в ремеслі його вояцькім,

Сина відстраждав ¹⁰ і друзів, а лихого бив юнацьки.

Християнства вірний сторож, і сторож цнотливий,

Збереже він королівство, буде і король щасливий.

В тисяча шістсот вісімдесят у перший вмер він,

Богу дав життя своє, а славу на потомний час простер він.

Змилуйся, о змилуйсь, Пане, дай усім, що в війнах тих полеглі,

Всім дай одпочинок вічний, покрий милосердям і підлеглих!

ПРИМІТКИ

Перекладено за рукописом XVII століття бібліотеки Польської Академії Наук у Кракові, шифр № 1275, а. 90 — 94. Деякі місця в рукописі замазано чорнилом, тому відтворюються здогадно і подаються у квадратних дужках.

 ¹ Реформа до козацьких каптанів — натяк на тогочасний звичай урізувати полу каптана в того, хто вчиняв перелюбство. Урізана пола подавалась у суд як речовий доказ.

 ² Річка Бог — Південний Буг; є Бог — ліва притока Дніпра у плавнях (Василівський район Запорізької області).

 ³ Весь пасаж про простоту в побуті І. Сірка — ремінісценція з «Повісті минулих літ» (порівн. з характеристикою Святослава Ігоревича).

 ⁴ Опис жорстокостей козаків щодо татар — ремінісценція з «Повісті минулих літ» (порівн. з описом Ігоревого походу на Візантію в 941 році).

 ⁵ Тонкі води — впадають у Азовське море в межах Перекопу.

 ⁶ Жона Лота... озирнулася. — Лот — єдиний мешканець міста Содому, який врятувався від знищення цього міста. Його жінка при втечі озирнулася на запалене місто і перетворилась у соляного стовпа.

 ⁷ Тут відбилася шляхетська позиція автора, як і те, що він був пропольської орієнтації. Ідеться про повстання на Правобережжі у 1664 р.

 ⁸ Лайдаки — козацькі ватаги, які в час Руїни самочинно діяли по різних місцях Правобережжя; їхня діяльність здебільшого не мала ідеологічного підґрунтя, через що автор протиставляє їм осмислену, ідейну позицію І. Сірка.

 ⁹ Мальтійські кавалери — з острова Мальти в Середземному морі, де був орден хрестоносців.

 ¹⁰ Син І. Сірка Петро загинув у боротьбі з турками, що оспівано в думі «Вдова Івана Сірка і Сірченки».

Попередня       Головна       Наступна