Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
ВАСИЛЬ КОЧУБЕЙ
ДОНЕСЕННЯ НА ІВАНА МАЗЕПУ ПО СТАТТЯХ
від 1708 року
До пресвітлого й милостивого великого государя, його царської пресвітлої величності, секретне, вкрай вірне, правдиве підножне донесення.
1
Року 1706 говорив гетьман мені, Василю, в Мінську наодинці в малім часі, коли інших людей не було, що обіцяла й упевняла його княгиня Дольська, мати Вишневецьких 1, учинити його чернігівським князем, а Запорозькому війську справити бажані вольності у короля Станіслава 2, до якого, як до близького її родича, має наближення поважне. Це упевнення діялося в селі Білій Криниці на Волині, де був він, пан гетьман, прошений на хрещення дитини князя Януша Вишневецького 3, і ту дитину й хрестив із нею, вищезгаданою княгинею Дольською, і бесідував із нею багато, коли в домі того князя Януша бавився два дні, також і на одних санях їдучи від того села до міста Бродів. Про те діло там, у Мінську, не міг говорити багато, оскільки люди почали в хату заходити і тому мовленню перепону чинили. А потім до того часу нічого не говорив, тільки що хвалився перед усіма, які в нього бували, що княгиня Дольська прислала йому постіль коштовну й хорошу і кілька чоловік своїх музикантів із інструментами, і ті музиканти й тепер при ньому перебувають.
2
У певний час огудно нарікав на пана Оґінського, гетьмана польного литовського, кажучи, що вже всі панове від великого государя відстали, а він сам, баламут, тримається його єдності.
3
Коли прийшла відомість до нього, пана гетьмана, в Батурин, що король, його милість, Август 4, покинувши польську землю, від’їхав до свого Саського князівства, до короля шведського, на той час вельми радів, якийсь собі у своїй думці визначаючи в тому пожиток, і мовив у жарт: «От, чого боялися, того не убоялися».
Року 1707
4
Був він у великого государя у Жолкові 5 у час пресвітлого свята Воскресіння Господнього, а поки звідтіля повернувся, учинилося зло в порубіжних білоруських містах, у Пропойську та інших, де литовські люди Синицького, набігши із Бихова, вирубали ратних людей його царської пресвітлої величності. Тоді я з Батурина послав до нього, пана гетьмана, свого листа, даючи знати про ту злодію; той лист перестрів його в дорозі за Хвастовим. І повернувся він до Батурина травня 10 дня, а, не доїжджаючи до самого Батурина, став відпочивати у Бахмачі, де і я, зустрівши його, перебував, і при обозі він тихим голосом спитав мене: «Чи справдилася та відомість про побиття ратних людей великого государя у Пропойську і в інших?» І я сказав: «Справдилася!» — бо й інші листи до мене із Стародуба та з Чернігова щодо того дійшли; відтак поновно другою поштою послав до нього на стрічу. А він сказав, що не дійшла та пошта. А по обіді зараз поїхав у свій двір, на Гончарівку, і вже жодного про те слова того дня не було.
5
Травня 11, в недільний день, рано з’їхалися люди, які звичайно в пана гетьмана бувають, до гетьманського двору і, трохи загаявшись, побачили боярина, який приїхав, його милість пана Івана Олексійовича Мусіна-Пушкіна, котрий, вертаючись із Москви, без сповіщення приїхав до пана гетьмана, бажаючи із ним бачитися. Як тільки дано пану гетьману про нього знати, то був прошений у покойовий дім, де, досить наодинці посидівши, коли до божественної служби на святу літургію задзвонено, слухав його милість, боярин, співи божественної служби, а після набоженства був прошений на обід, а по обіді, не замешкавшись, зволив від’їхати у свою дорогу. Тоді після його, боярського, від’їзду розпустив пан гетьман усіх людей, що були на обіді, й залишив при собі мене, Василя, та другого пана Скоропадського а і зголосив мову боярина, його милості, до себе мовлену, що вже і у великого государя є та відомість, що люди Синицького вистинали ратних людей великого государя в містах рубежу литовського, і почав з того сміятися і незмірною радістю веселитися із такою примовкою: «Але ж суддя плаче про те б, але ж у нього сльози течуть», — і при тій радості став і сам пити і нам велів по повній випивати за здоров’я, припоминаючи своє, а при тому й за наше здоров’я, а трохи згодом пив за здоров’я Дольської, так кажучи:
а В оригіналі: Шкорупадського.
б Очевидно, треба вставити: «що сам присудив».
«Вип’ємо за здоров’я княгині, її милості, бо є знатна та розумна пані, моя голубка!» — і так випив сам повну, наповнили також і ми. 1 потім тримав нас довго, велячи випивати і говорячи різні жартівливі речі. І хоча був відпустив нас додому, але знову від наших колес велів нас завернути і далі пити, а коли надто п’яні виявилися, тоді відпустив нас додому. Розумів він і цілковито того сподівався, що за ворожим початком Синицького вся Литва візьметься за зброю супроти великого государя і заступить тракта воєнною рукою його монаршим військам, які повертаються з Польщі до Смоленська.
Назавтра, в понеділок, пан Скоропадський 6 відпущений був до свого дому в Чернігів.
6
А я, Василь, із паном Василем Чуйкевичем 7, прийшов перед пана гетьмана, зголосили йому наше домашнє діло, що він, пан Чуйкевич, маючи сина, а я дочку 8, прирекли поміж себе слово привести їх, дітей наших, до подружжя і просили собі в його милості на те дозволу, аби його милість дозволив нам близьким, у наступну неділю, зібранням приятельських людей означити наше сватання, що нам дозволив.
7
Потім, у наступні дні тієї седмиці, бував я в його милості, і він зголошував мені те, що: «Довідався я, — сказав, — від достовірних людей, що шведський король має рушити із Саксонії у Польську землю, а з Польської іти просто своїми силами на Москву такою імпрезою, що хоч би великий государ, відступаючи, ухилився б десь набік, то він, однак, має наміра йти до столиці, щоб там учинити іншого царя так, як у Польщі учинив короля Станіслава, і діяти далі так, як йому подобається».
А під Київ має йти король Станіслав із усіма військами польськими, при якому мають бути шведи, генерал Решельф зі своєю дивізією. «А коли, — мовив, — я просив у великого государя війська в поміч собі боронити Києва і всієї України, тоді відказав, що досить і вас, військ козацьких із військами московськими, які є в Києві і при вас, відтак через наступ короля Станіслава із військами доведеться нам з ними з’єднатися».
8
Потім у суботу, травня 17, коли прийшов я після полудня просити в його милості дозволу, аби мені із сватом своїм, Василем Чуйкевичем, учинити у завтрішню неділю явне нашим дітям сватання і зібрати людей на хліб та на сіль, тоді він, хоча зібрати людей не відмовив, однак кріпко наказав і настоював, щоб я знатного сватання не чинив, і людей небагато зібрав, і дочки моєї з її женихом не велів вінчати, але тримав лишень на словах самих, так мовлячи: «Як будемо з ляхами в єдності, тоді знайдеться твоїй дочці жених із того лядського боку знатний, якийсь шляхтич, який твоїй фортуні буде доброю підпорою, бо, — сказав, — хоч би ми ляхам за доброю волею не піддалися, то вони нас завоюють, і конечно будемо під ними». Я, почувши ті страшні слова, лишився обійнятий великим жахом і, короткий час постоявши, відійшов додому і тихо зголосив той жах і скорботу мою жоні своїй.
Назавтра, в недільний день, травня 18, я зі сватом своїм, погодившись, зібрали приятелів і сусідських людей на учинення сватання і, будучи в церкві божественній на святій літургії, зголосив той свій жах і трепет учорашній, мовлений од гетьмана, сватові своєму, панові Чуйкевичу, у тихий спосіб, тож той, почувши, що він почате наше діло радить без утвердження протягти до лядської влади, побажав того, аби дітей наших повінчати зараз, без відкладу, — і так сталося.
9
Потім, травня 28, у середу, знайомий мені сербський єпископ Рувим, бувши в його милості на Гончарівці, відійшовши звідтіля, був у мене в домі і сказав, що його милість пан гетьман вельми при ньому печалився і слізно плакав, що від великого государя накладом на коней вельми є обтяжений і не знає, що надалі чинити.
10
У четвер, 29 травня, наказав його милість, аби дочка моя, дівиця посватана і звінчана, прибула до нього на Гончарівку у кумівство для хрещення дівчини-жидівки (деякі кажуть, що була уже й хрещена). Там, маючи у себе дочку мою на обіді, говорив їй: «Москва має у кріпку роботу а взяти всю малоросійську Україну».
а Фразу можна розуміти двозначно: «робота» — «рабство» або «добре взятись за Україну».
11
20 вересня писана від певного канцеляриста така цидула із Києва, від обозу: «Ще пан не прибув із Києва до Батурина, як це перед тим на час туди з’їздив, а був у пана в Печерському ксьондз Заленський, єзуїт, ректор вінницький 9. Той перед знатними особами відізвався з такими словами: «Ви, — сказав, — панове козаки, нічого не бійтеся з огляду на шведа, котрий не на вас готується, але на Москву».
Той-таки ксьондз говорив: «Ніхто, — сказав, — не відає, де вогонь криється й тліє, але, — сказав, — як разом вибухне, чого уже незабаром [треба] сподіватися, тоді хіба всяк пізнає, але той пожар не легко загаситися зможе». Що її милість, милостива добродійка, колись у їдальні та в мурованім покою чула, те тепер власне мовиться і певне поновлюється, тільки неявко.
Поти цидульного писання.
У їдальні і мурованім покою певна жінка із вуст його, гетьманських, чула говорені до неї слова: нарікав він на Турецьку Порту, що забороняє татарам послушливими бути на його бажання, про що в іншому місці ширше згадується.
А це писано із Києва Печерського, жовтня, 14 дня, також од певного канцеляриста, від Якова Лисиці:
12
«Від двору монаршого, жовтня, 8 дня, такі потрібні листи ординовані, які не є явні, тож третього дня, жовтня, з ними при відозві, висловленій його милістю Борисом Петровичем Шереметьєвим, був посланий із Мінська до пана драгун, приспів він восьмого дня, а наступного дня, в середу, їздив пан у місто Київ до князя, знати, щодо того, а не до чогось іншого. Щойно повернувся звідти на обід, а по обіді двох панів полковників, миргородського та прилуцького 10, затримав із генеральними особами і з паном реєнтом допізна, вельми весело гуляв при своїй музичній капелі і значно заохочував усіх. А на завтрашній день, 9 жовтня, пан реєнт 11 дав панські листи через білоцерківського козака, належні до ксьондза Заленського, а цидулою велів писати в Білу Церкву до Бурляя 12, щоб їх добрими, певними і справними козаками послав зараз-таки до рук того ксьондза, де та особа перебуває, наказавши їм, посланим, доти не від’їжджати від нього, доки не дадуть найменовані листи у відповідь».
Поти цидула.
З яких ото причин та потреб посилати звіщення до того ксьондза Заленського про ті писання, які із Мінська йому принесені, коли б не було наміру до лихого діла?
13
Говорив полтавський писар племіннику своєму, що в Києві Печерському у п’ятницю, жовтня, 10 дня, до вечора замкнені були двері у покою пана гетьмана, а він, писар, у сінях будучи, хотів потрапити для свого діла до пана гетьмана, але не міг доступитися. І коли з того покою вийшов покойовий Дмитро в сіни, спитав його писар, хто є у пана і що діється? Той сказав, що: «Є панове полковники, а діло в них таке, що читаються пакти Гадяцької комісії». А та комісія чинилася війську Запорозькому із ляхами за гетьмана Виговського, у зміну його.
І коли б тепер не було до зміни наміру, то для чого б ту комісію за Виговського було розшуковувати й читати на блазенство тим, що слухають?
14
Грудня, близько 10 дня, року 1707, за пробуття пана гетьмана в Батурині був він, пан гетьман, стривожений, узявши таку відомість, що його милість пан Кикін 13 їде передом до Батурина, а вслід за ним простує швидким і близьким поїздом і великий государ із таким наміром, щоб його, гетьмана, взяти до Москви. І він зібрав із станції триста чоловік сердюків і поставив їх при собі з полковником Чечелем 14 і з усією челяддю своєю оружно: мав, звичайно, боронитися і відстрілюватися від його, світа, великого государя, не пошановуючи його превисокої монаршої персони, а спершу для оборони хотів від’їхати до Гадяча. І то є річ істинна, жодної брехні в собі не має, бо і його певні слуги назавтра одному судовому канцеляристові, Андрієві, оповідали, що вони в ту минулу ніч озброєні в поготовності перебували.
15
Ксьондз Заленський, згаданий у попередніх пунктах, приїжджав на свято Різдва Господнього до Батурина, і пан Орлик 15 сам-один, таємно, його зустрівши, запровадив його таємним способом до гетьманського хутора під селом Бахмачем і там велів стояти тихо, звідки нічною порою приїжджав до пана гетьмана на Гончарівку, а на день знову повертався до бахмацького двору. Хто ж не пізнає, що то діється факція а, шкідлива державі великого нашого государя.
а Факція — партія, змова.
16
Те казав своїми вустами виразно: «Коли вже в мене буде спідручним цілковите зголошення і приговір на зміну порядку, на той час хто із старшини і з полковників, чи будь-яка особа, коли до того не пристане, того, взявши, чавити міцним ув’язненням аж до смерті без милосердя».
17
Відтак, певне, з усіх мір і неодмінний є намір відкластися від великого государя і з’єднатись із Станіславом, для чого чекав і чекає бажаного упадку (од чого Господи Боже борони!) сили його царської пресвітлої величності, а наближення до України Станіслава, щоб могти малоросійський народ із військом легше за собою потягти.
ПІДОЗРИ ПРО ДАВНІ ЗНОСИНИ ІЗ БУСУРМАНАМИ
18
Є в Полтаві козак, прозваний Кодаченко, якого він багатократ посилав до різних солтанів і до самого хана із словесними, йому самому відомими наказами. Гадаю, те чинив ні для чого більше, тільки для того, щоб прийти йому з ними у знайомість та дружбу, щоб, тільки діставши собі пригідний час, міг їх ужити до своєї услуги, як часто це в нього бувало, що Виговського в його вчинках шанує.
19
Є і другий чоловік, названий Баєвський, котрий також до Криму і до Білогородщини був од нього посиланий, тільки невідомо про що, хіба якось сказав мені, знати з помилки, що: «Казин-герей, солтан, гудив превисоке ім’я нашого государя». Те мені принеслося вустами того Баєвського.
20
Після повернення із монаршої служби, із Мінська, до Батурина, року 1706, був він із усіма особами в моєму домі, червня, останнього числа, і, трохи підвеселившись, коли я став за його здоров’я підносити, він, зітхнувши, мовив: «Дякую за тую приязнь! Але що мені за втіха, коли я живу, ніколи не маючи цілковитої надії за свою цілість, завжди в небезпеці, ждучи, як віл обуха!» А коли я віддалився до кінця другого столу, частуючи людей, тоді він мову повів до жони моєї, яка перед ним стояла, похваляючи гетьманів, які у зміні були, Виговського і Брюховецького, і добре мовив: «Почали були Виговський та Брюховецький, що хотіли, і почали були з тієї неволі вибиватися, але лихі люди їм у тому перешкодили: супроти Виговського зараз постав Пушкар, полковник полтавський. Хоча той і був поконаний і під Конотопом не втратив свого щастя 16, однак інші на тому боці Дніпра збурилися, не допустивши йому гетьманувати, і не докінчив своєї завзятості. А супроти Брюховецького, який мав досить добрі початки, бо вже численні міста від воєвод поочищав був, учинилося в тому противенство від своїх-таки і від різних, і на тому те завзяття закінчилося. І ми хотіли б про свою подальшу цілість та про військову вольність промислити, та не маємо ще тепер способу, а особливо, що не всі наші в однодумстві перебувають. Отож, — сказав, — до твого чоловіка кілька разів накидав слова про такі думки, як би нам безпечність у цілості нашій учинити на потомні часи, як для себе, так і для тих, котрі по нас будуть, але він мовчить, жодним словом мені не допоможе, і ні з кого не маю помочі, і не можу ні на кого покластися». А ще сказав: «То трудність, що орди нам непідвільні. От цього дня, — сказав, — я, агу від себе відправляючи до хана, запитав його: «Чому мені не чинить відповіді на мої слова, які через тебе до хана переказував?» Але він відказав: «Я те ханові доносив, але хан відповів, що турський султан наказує йому, хану, тримати орду кріпко і ні до кого в поміч не посилати». Отож на орду тепер нам нема надії. А війська, — сказав, — як тут, в Україні, є порядні московські, так і в Білій Русі, хоча абиякі, але численні». Та й інші численні від надміру серця казав свої слова, супротивні вірності.
Про ту вищеописану мову в Києві писано до мене від певного і зичливого канцеляриста в місяці вересні, року минулого 1707, те, що він жоні моїй в моєму домі казав, твердив і в Києві панам полковникам виразним з’явленням.
21
Ще й те писано, що він учинив панам полковникам таку реверенцію а: «Може, — сказав, — ваші милості гадаєте, що я, гетьман, маю наміра передати гетьманство Войнаровському 17, то це не так, я того не бажаю. Вільно вашим милостям, кого бажаєте з-поміж себе вибрати на той уряд, а Войнаровський і без того на своєму отчинному кутку і на моєму зібранні може виховатися б, я той уряд готовий і тепер вам відступити».
а Реверенція — пошанівний відгук.
б Тобто: прожити.
А коли відказали: «Боже того не дай, щоб іншого могли пожадати!» — повторив таке: «Коли хто є поміж вас, щоб зміг у цей час вітчизну свою порятувати, то я тому відступлю, а коли на мене того тягаря, звиклі до мене будучи, ще покладаєте, то зводьте мене слухати і на мій повід дивіться!» А за тим говорив: «Уже я, — сказав, — пробував ханської приязні, і був прихильний колишній хан Казин-герей, але того відставлено, а теперішній хан спочатку приязно до мене на мої листи відписував, а тепер, — мовив, — я посилав до Криму свого посланця, то далеко відмінився. А як багато посилав я до паші силістрійського Сераксера, та не дістаю жодної надії; відтак із іншої бочки треба нам діло своє почати (гадається тут, що інша бочка — це влада короля Станіслава), а домовившись, — сказав, — і постановивши наміра свого, треба зараз і за шаблю братися».
І дотепер до хана і до паші посилати своїх посильних не перестає.
22
Держить при собі слуг породи лядської від різних дворів польських і тих завжди заживає до всяких своїх посилок, а ці посилки не годилося б відправляти без іменного указу великого государя, [відповідно] статей, приговорених та постановлених не раз Запорозькому війську, — те чинити гетьманам заборонено, і з солтанами і з пашами зноситися і списуватися не велено.
23
Виразний був великого государя, його царської пресвітлої величності, указ, аби він, гетьман, із цього боку Дніпра на той бік Дніпра не велів людей пропускати, а він того великого государя всесильного указу не виконав, оскільки цілком не велів затримувати, і, взагалі, мати його, покійна печерська ігуменія, з умислу заживаючи людей цьогобічних звідсіля, великі свободи на тому боці собі осадила, а опріч того, по всіх містах та селах тогобічних запустілих люди рясно пообсідали, тамтешню сторону звідсіля переселенням своїм вельми наповнили, відходячи з цього боку Дніпра, а цьогобічні міста та села залишились у значному ущербку людей і з тієї міри із великим своїм утяженням годують охотницьке військо кінних та піших полків.
Від того тягаря й останні бажають відходити туди ж, на Задніпрську сторону.
24
На Коломацькій раді 18 погоджено було, аби малоросійські люди із великоросійськими людьми поміж себе сватівством пов’язувалися і входили у приязнь свояцтва для міцнішої любові. А тепер гетьман через весь час гетьманства свого не тільки не допускає до зобов’язань свояцтва та міцної приязні входити, але з пригожої оказії перешкоджає малоросійським людям з великоросійськими вільно привітатися, а в дім на хліб та сіль закликати цілком не допускає, кладучи за те свій гнів та уразу гнівливу, через що не тільки приязні, але й до знайомості малоросійським [людям] неможливо приходити із великоросійськими, відтак малоросійським із великоросійськими не близькість до приязні, але віддалення і незнайомство примножується.
25
У минулі літа малоросійські міста були добре орендовані, з огляду на що фортеці були надійні до оборони, і в часи приходу короля Казимира із польськими й татарськими військами 19 не було приступу до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Батурина та інших, а під Глуховом той король, стоячи і його добуваючи, кілька штурмів потратив і, з утратою своєю відступивши, відійшов у Литву, а тепер усі міста малоросійські залишаються неоправлені, а особливо Батурин двадцять літ стоїть без підчинки, і через те вали довкола нього всюди осунулися та обвалилися, через що й одного дня ворожого нападу відсидітися неможливо. Це недбальство щодо фортець для чого діється, можуть те добророзумні особи розсудити й уважити, а свій подвірок Гончарівку (покинувши місто) велів обнести значним валом із якоїсь невідомої причини.
26
Повідають люди всілякі речі, уважаючи, що міст через те не велено оправляти, щоб не були сильні боротися від тих, котрі за закликом до них приходитимуть.
27
Запорожцям погрожує й перестерігає їх, що великий государ повелить їх на Запорожжі знести і всіх винищити, і щоб вони те мали в пам’яті й укріплювали себе.
28
У минулі літа пройшла вістка перед примиренням, що запорожці, погодившись із татарами, прийдуть для своїх здобичей під слобідські міста. То на той час він мовив при бесіді: «Чей вони всі нецнотливі сини, коли що мають чинити, то хай би вже чинили, а то тільки зголошуються, ніби дражнять!»
29
І такий є звичай запорозький, що приносні будь-звідки листи читають на зібранні, з огляду на що годі їм написати таємної речі, бо в них 40 куренів, то зараз-таки всі секрета і взнають, від чого секрет ніяк не втаїться, і через те їм нічого потрібного не можна зголошувати.
30
Близька тепер до його боку особа, маючи у певний недавній час у себе знатних гостей, при розмовах, які бувають у бесідах, коли згадано татар, як із ними в минулі літа воювалося, сказав, ота особа, відтак: «Дайте ви тій речі тепер спокій! Ті люди будуть нам скоро потрібні!»
31
Року 1707, вересня 7, львівський міщанчук Русинович повідав у Батурині, що він од Синявського, Тарла, Хоментовського і Потоцького, старости рубешівського 20 та інших привіз листа до його милості пана гетьмана. «Правда, — сказав, — у дорозі до Заславля ревізували мене москалі, але я майстерно ті листи зберіг і в цілості до рук його милості довіз. Хотів-бо його милість, пан гетьман, через мене, — сказав, — і відповіді до згаданих осіб посилати, але я, — мовив, — відпросився, щоб хто інший ті респонси а відвозив, сам побоюючись, щоб у мене тих листів не перейнято, бо, — сказав, — коли їхав сюди, мене в тому настрашено у згаданому Заславлі». Говорив і те він, Русинович, що Синявський, коронний гетьман, мовив йому: «Вивідай, що на Україні діється, а особливо, чи схильні до нас, поляків, козаки, а чи ні, і запропонуй, — сказав, — самому його милості, пану гетьману Мазепі, нехай до нас будуть зичливі, коли хочуть, аби їм-таки було добре, бо, — сказав, — ми певне відаємо, що государ шведів не витримає, відтак і козаки, коли при ньому залишатимуться, погинуть, а з нами коли були б, то в цілості та при своїх вольностях залишалися б». «Коли тоді я, — сказав, — доносив те його милості, панові гетьману, відповів такими словами: «Сам Бог свідок, то й нехай подасть так мені силу й кріпкість у здоров’ї моєму, яке маю слабке, а я є панам полякам зичливий; не був би шляхтичем, не був би сином коронним, коли б не зичив усього добра Короні Польській. Бачу я і сам, як государ образив Польщу, але також і Україну надто обтяжив. Я й сам не знаю, що з собою чинити, коли до чогось прийде, не зможу утримати козаків, якщо на якусь сторону захочуть удатись».
а Респонс — відповідь.
До Ґордона, багатого та хитрого львівського міщанина, говорив, що приїжджав до Києва начебто для розміну грошей ста тисяч копійок на чехи й був у пана, котрий вельми приємно його в себе трактував, бо зараз-таки із скарбу військового велів двадцять тисяч замінити без жодної наддачі. А насправді, не відати, для чого він, Ґордон, приїжджав, бо є людина підозріла й шведський прихильник.
«Усі ляхи, — сказав, — його милість, пана гетьмана, вельми люблять і афектують, досить є тієї любові, адже під час тієї ради в Люблині, яка відправлялася щодо елекції короля 21 Синявський та інші пани вота свої на пана давали, очевидно, маючи надію, що скарбами своїми допоможе Річі Посполитій для заплати війську і які, гадають, є немалі».
Ще поки передався до шведа Яблоновський, воєвода руський, то, бувало, частократ говорив: «Маємо добру надію щодо України, бо в ній перебуває шляхта, братія наша».
ДОНЕСЕННЯ ПРО ПРИХОДИ
32
Військовий скарб арендовий без належного догляду (на те бували підскарбії) перебуває, більше не видно, що є з гетьманського скарбу, а не військового; як хоче пан гетьман, так і заживає: і на милостину кому що дати, і на всіляку свою потребу брати з нього ж каже, через що запасних грошей у тому скарбі нема, тільки що полкам охотницьким платять, а після них відбувають приїжджих посланців.
Індукта, тобто вибірний лист, з первобуття завжди називалося військовою індуктою, і це від часу гетьмана Богдана Хмельницького, а потім вона віддана була в монаршу казну. Я те добре знаю, що в той час, коли в Києві був на воєводстві його милість боярин Петро Васильович Шереметьєв, тоді в нього ту індукту індуктори закупляли, а йому відкупні гроші на ратних государських людей віддавали. А тепер сам гетьман, на себе відбираючи на рік п’ятдесят тисяч золотих, бере їх на власне збагачення, тільки що дають іще позверх п’ятдесяти тисяч золотих кілька тисяч золотих, а з того старшині по кількасот золотих уділяє. А для чого-бо тим великим скарбом гетьману багатитися, а не віддавати його в монаршу казну для плати ратним людям, що залишаються в Малоросії? Нехай би хоч у тому виявилося володіння великого государя над Малою Росією! І не знайдеться жоден дух у війську і в народі, який би з того взяття індукти в монаршу казну мав печалитися й тужити, оскільки аж ніяк нікому не було б із того кривди.
Досить було б гетьману пожитку десяти міст Гадяцького полку, із яких як орендні суми, так і всілякі приходи відбирає, а до того й інші є волості: Шептаківська, Ропська, Биківська, Самбірська й села осібні значні та пожиточні, з яких задоволення можна й прибутки мати.
Немалі приходи є пану гетьману і з порукавичних арендових а, які з усіх полків та міст до його рук приходять, а ще тепер із примноженням немалим, через це примноження порукавичних надзверх колишнього стала бути аренда людям посполитим тяжка, оскільки, більшу суму грошей за аренду давши, арендатор дорожчою ціною продає людям горілку.
Є деякі приходи в полках, які пристойніше притягати в казну великого государя для ратних людей, аніж заживати їх гетьману.
У минулі літа, коли в якомусь полку із якоїсь причини стане переміна полковникові чи помре полковник, то на його місце, доповівши гетьману, вільними голосами вибирають любу собі особу на того уряда, про що й на радах і в статтях покладено, аби полковників за сподобанням обирали вільними голосами, а симонії б грамотної та ганебної не було чути.
а Із аренд за домовленістю.
б Вибрання із платою від претендента.
А тепер за полковницькі уряди великі бере хабарі, хоч би не знати як котрий заслужений товариш був гідний того уряду, а коли не матиме достатку грошей, то його узяти не сподобиться, а сподобляться тії, котрі дочорта мають грошей і є що дати за достатком в його руки.
Був знатною в Малоросії особою Костянтин Солонина 22, заслужений військовий товариш, від початку підданства Запорозького війська під великодержавну великого государя руку служив вірно великому государеві і був полковником київським із двадцять літ. Коли той помер, бувши в його неласці, то з десять сіл залишилося після нього з милостивого монаршого ударування, і залишилися також онуки рідні й племінники рідні, добре придатні до монаршої служби; відтак тим нащадкам жодного села не дав, а віддав їх усі матері своїй, печерській ігуменії, а ті залишені його, Солонини, внуки та племінники рідні й тепер відправляють військову службу, не сподобившись утримувати спадку за своїм близьким родичем. Також, коли помер інший, знатна особа, генеральний обозний пан Борковський, а залишилася після нього жона й синів його двоє в малих літах, він, гетьман, зараз-таки відняв у неї, Борковської, немале числом людей село, а те село здавна було затверджене монаршою грамотою, і заживав його небіжчик більш як тридцять літ, а інша маєтність, містечко, яке належало урядові обозництва, теє мало не того ж дня, як помер небіжчик, відібрано на гетьманський двір.
33
ДУМА ПАНА ГЕТЬМАНА МАЗЕПИ, В ЯКІЙ ЗНАЧНЕ ПРОТИ ДЕРЖАВИ ВЕЛИКОГО ГОСУДАРЯ ВИЯВЛЯЄТЬСЯ СУПРОТИВЕНСТВО а
Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж [всі] тягнуть:
Той направо, той наліво,
А все браття, тото диво!
Нема ж любви, нема ж згоди,
Од Жовтої взявши Води 23.
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали.
Ей, братища, пора знати,
Що не всім нам пановати,
Не всім дано всеє знати
1 речами керовати!
На корабель поглядімо,
Много людей полічімо б:
а Примітка публікатора: «Записано рукою В. Кочубея».
б В оригіналі: «Як много», в порушення ритму.
Людом, однак, сам керуєть
Стирник і сам управуєть.
Пчілка бідна матку маєть
І оної наслухаєть, —
Жалься, Боже, України,
Що не вкупі маєть сини.
Єден живеть із погани,
Кличеть: «Сюда, отамани!
Ідем матки рятовати,
Не даймо їй погибати!»
Другий ляхам за грош служить,
По Вкраїні і той тужить:
«Мати моя старенькая,
Чом ти вельми слабенькая?
Різно тебе розшарпали,
Гди аж по Дніпр туркам дали а.
Все те фортель, щоб не міла
І вконець сил заслабіла б».
а В оригіналі: «По сам Дніпр», в порушення ритму.
б В оригіналі: «І аж в конець сил», також в порушення ритму; очевидно, це помилки В. Кочубея як переписувальника.
Третій Москві юж голдуєть
І їй вірно услугуєть,
Той на матку нарікаєть
І недолю проклинаєть:
«Ліпше було не родити,
Нежли в таких бідах жити!
Од всіх сторон ворогують,
Огнем, мечем руїнують,
Од всіх нема ж зичливості,
Ані слушної учтивості:
Мужиками називають,
І підданством дорікають».
Чом ти братів не учила,
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати,
Вкупі лихо одбувати!
Я сам, бідний, не здолаю,
Хіба тільки заволаю:
«Ей, панове єнерали,
Чому єсте так оспали?
А ви, панство полковники,
Без жадної політики
Озмітеся за руки,
Не допустіть гіршой муки
Матці своїй більш терпіти!
Нумо врагів, нумо бити!
Самопали набувайте,
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права! а
КОРОТКО:
1. Про мінську мову.
2. Про прислання постелі та музикантів.
3. Про Оґінського, гетьмана литовського.
4. Щодо короля Августа радість.
5. 11 травня велика втіха з вирублених ратних людей у Пропойську та в інших місцях через Синицького; гадав, що вся Литва взялася за зброю супроти великого государя.
6. Про намір шведа тягти просто до царського міста Москви, і що там конечно має вчинити нового царя так, як у Польщі вчинив короля Станіслава.
8 б. 17 травня своїми вустами до моїх вуст говорив, що маємо бути під ляхами, бо коли б не піддалися їм за доброю нашою волею, то вони нас завоюють.
а Твір подано в оригіналі, але за сучасним правописом.
б В публікації сьомого пункту нема.
9. 28 травня скаржився отцю Рувиму на великого государя.
10. Дочці моїй говорив, уболіваючи, що Москва має міцно взяти в свої руки всю Україну.
11. Про ксьондза Заленського, який був у Києві, котрий говорив значним особам: «Не бійтеся шведа, бо не на вас іде, але на Москву». Той-таки казав: «Ніхто не знає, де вогонь криється й тліє, але як разом вибухне, сього вже незабаром [маємо] сподіватися, тоді хіба всякий пізнає, але той пожар не легко угаситися зможе».
12. Писано з Києва, що певні листи, подані йому із Мінська, жовтня 3, виправлені, а восьмого жовтня в Києві Печерському йому подані відібрав, на поклик боярина Бориса Петровича 24 вельми веселився проздовж усього дня до півночі, а назавтра із тією відомістю послав до ксьондза Заленського.
13. Читання Гадяцької комісії, жовтня, 10 дня.
14. Оружно вибирався на відсіч великому государеві.
15. На Різдво Господнє виправлений Орлик на зустріч ксьондза Заленського.
16. Певна і ймовірна особа говорила, що гетьман заявляв йому свою таїну, що має заїхати до Гадяча, а до Батурина не повернеться через страх і небезпеку свою, а цього страха йому совість його клала перед очі через неправду. Полковник полтавський 25 говорив, що «хоча б десять було грамот прислано до пана гетьмана, а він до великого государя не поїде».
17. Наближений говорив, що татари потрібні будуть.
18. Сам він хвалив Виговського та Брюховецького, що добре були почали.
19. Татарина питав присланого щодо відповіді від хана на його жадання.
20. Запорожців підуськує кріпитися.
21. Дума його, чи пісня, є доказом непостійності у вірності.
ДОПИТ КОЧУБЕЮ І ДОПОВНЕННЯ ЙОГО ДО ДОНЕСЕННЯ
Супроти вищесписаних поданих статей він, генеральний суддя Кочубей, питаний був на доповнення і відповідно до того сказав.
На 1-ше. Про обіцянку, мовляв, княгині Дольської щодо випрошення гетьману Чернігівського князівства і всій Україні бажаної вольності у короля Станіслава говорив він з такого випадку: коли в Несвіжу був убитий стародубський полковник Миклашевський 26, тоді гетьман говорив наодинці із ним, Кочубеєм, що війна їм вельми важка, і згадав при тому вищезгадану обіцянку Дольської.
На 7 пункт доповнив, що говорив те йому гетьман секретно наодинці і нікого при тому іншого не було.
На 8-ий. Сказав, що говорив йому гетьман наодинці.
На 10-ий. Що чув він те від дочки своєї.
На 11-ий. Той єзуїт приїжджав до гетьмана багатократ у Замостя, у Дубно і в Київ.
На 13-ий. Були, мовляв, при читанні тієї Комісії полковники миргородський, прилуцький 27 та інші.
На 14-ий. Про це, мовляв, оповідав йому полковник миргородський, що він чув од самого гетьмана і бачив його, потривоженого та готового до відсічі великому государю, і потім, мовляв, коли він стояв із ним, полковником, вночі з’їхався за згодою у полі за городом, на призначеному місці, і про те діло говорили, і тоді бачили охотницького полковника Чечеля, який їхав до нього, гетьмана, в дім із сотнею чоловік, а государевих, мовляв, ратних людей він, гетьман, тоді до себе не взяв; і про те озброєння чув канцелярист Андрій від його, гетьманських, людей — оповідав йому він-таки, канцелярист.
На 15-ий. Про приїзд ксьондза довідався він у такий спосіб: бувши в домі у жінки його в гостях, Орликова жінка 28 оповідала, що чоловік її посланий од гетьмана таємно назустріч певній особі, яка їде від Ніжина, а потім, мовляв, він, довідуючись про ту особу, підіслав прикажчика свого двору на бахмуцький гетьманський двір до прикажчика-таки, який є тому свояком, і той прикажчик йому повів, що припроваджений ним, Орликом, якийсь ксьондз, про якого він згодом правдиво звідомився від канцеляриста Лисиці, що їхав до нього, гетьмана, через Ніжин вищезгаданий ксьондз Дзялинський 29, а стояв у Ніжині у Максимовича, і оповідав тому канцеляристу про те слуга Войнаровського, який його сам бачив, а як звуть того слугу, того він не сказав. А про те, що він, ксьондз, уночі приїжджав до гетьмана, оповідав його прикажчику вищезгаданий гетьманський прикажчик, а імені того прикажчика не пам’ятає.
На 16-тий. Ті, мовляв, слова говорив він, гетьман, із такого випадку, що була, мовляв, у них розмова, і поміж іншого казав, пригадується йому, до Ломиковського 30, що в час Брюховецького, коли той намагався супротивність учинити супроти великого государя, то в той, мовляв, час був супротивний йому чернігівський полковник Многогрішний, про що довідавшись, узяв його під караул і тримав довгий час. Але він від нього втік до Чернігова, по-давнішому учинився полковником і був йому супротивний, а потім і сам постановлений був гетьманом. І до тих ото слів гетьман говорив: «коли б такий випадок при ньому трапився і коли б хтось був йому в тому супротивний, то він, мовляв, із ним учинив би так, як зголошено в тій статті». А при тій ото мові були тоді він, Кочубей, і Ломиковський, і третя особа, якої не пригадує, а велася та мова у Гончарівці років зо два тому.
На 17-ий. Про це, мовляв, він написав із вищеописаних його діл та вчинків, розмірковуючи й признаючи.
На 20-ий. Ті, мовляв, слова говорив він йому та жінці його не вельми тихо, тож коли б хтось захотів услухатися, міг би почути. Ломиковський-бо те чув і мовив до його жінки, кажучи про нього: «Куди, — мовляв, — його милість, туди й нам треба!» А був у той час у гостях і Анненков, а може, в те не вслухався. А що з Києва писав йому вищезголошений Чуйкевич цидулою, що він говорив ті ж слова малоросійським полковникам, а кому саме на ймення, про те він не писав, бо ті, мовляв, прислані цидули для безпеки він розірвав.
На 21-ий. Написана та цидула від пом’янутого Чуйкевича, а що в цій статті написано в дужках, то того в цидулі не було означено, а написав він, Кочубей, свою думку.
На 27-ий. Це, мовляв, він чув од запорожців, що їм гетьман таке вмовляє і розголошує.
На 28-ий. Це, мовляв, він говорив, будучи в нього в домі, на бесіді при всіх.
На 29-ий. Це говорив тоді ж, бувши в нього в домі, при всіх, явно.
На 30-те. Про це-бо говорив Орлик полтавському полковнику, а казали йому про те ті люди, які те чули, а як їх звуть, того не пригадає.
На 31-ше. Казав йому про те, про все, той міщанин, сам будучи в Батурині.
На 33-тє. Цю-бо пісню дав йому архімандрит Никін, який раніше бував на Москві в Донському монастирі; віддав, мовляв, йому ту пісню років тому з десять і сказав йому, що ту пісню скомпонував він, гетьман.
А більше того до донесення сказати він тепер не пригадує, а коли надалі, надумавшись, пригадає, то зголосить.
2
1708 [року], квітня, в 21 день, в доповнення вищенаписаного розпиту, запитуваний Кочубей сказав, що Севського монастиря чернець явився на Москві з доносительними листами; то той чернець, їхавши із Києва, був у нього в домі, і він наказав йому, що коли буде в Москві, то щоб доніс боярину Івану Олексійовичу МусінПушкіну, що в Україні є небезпека від гетьмана в невірності і щоб на те був догляд. А листа він йому не давав і про ксьондза [говорити] не наказував тому, що про те відомості не було. А розмовляв він із ним, ченцем, про те, побачивши його, що то чоловік вірний, і надійний, і богобоязкий. А як його, ченця, звуть, того він, Кочубей, не пригадує.
А про Петра Яковлева 31 сказав, що почав про те він із ним говорити з такого приводу. Оскільки Іван 32, полтавський піп, його, Кочубеїв, отець духовний, почувши від нього про те діло, говорив сину своєму духовному Петру Яковлеву, що мають вони донести деякий секрет великому государю, а через кого, не знають. І він, Петро, коли був у протопопа благовіщенського Тимофія, сказав йому про те, і протопоп велів їх обнадіяти, щоб вони того секрета зголосили йому без побоювання, а він донесе про те великому государю. І Петро Яковлев зголосився про те обнадіювання тому ж священику Івану, а він, священик, сказав йому про те діло, аби він те доніс протопопу, а той би доніс великому государю, а на письмі йому, Петру, нічого не давав.
А про листа, якого Петро Яковлев подав після його, Кочубеєвого, приїзду, писаного його, Петровою, рукою, сказав Кочубей, що він йому наказував словесно так, як це є в його доносительних пунктах. А їх він писав потім, будучи на Москві по довгім часі, через те лист той із його донесення і має несхожість. А піп, мовляв, Іван про те його донесення знав, а з Петром Яковлевим у нього раніше того знайомства та розмов ніяких не було, а познайомилися через того їхнього спільного духовного отця. А з Іскрою, у нього, в тому ділі почалися розмови через того попа Івана з минулого року, 1707-го, із липня чи серпня. І він, мовляв, Іскра, внутрішніх справ гетьмана, як він, Кочубей, не відає, однак довідався про те через того попа Івана, оскільки він, Кочубей, із ним йому переказував.
3
Подав Кочубей із 21 квітня 1708 [року] ще в донесенні статті, а в них написано: «Як говорив пан гетьман своїми вустами мені, Василю, що бути нам під ляхами, бо коли б не захотіли ми їм по добрій волі нашій піддатися, то вони нас завоюють, і конечно будемо під ними», і як ксьондза Заленського мова з тим погоджується (в той час мовлена): «Ніхто того не відає, де вогонь криється і тліє, але коли разом вибухне, чого уже незабаром [треба] сподіватися, тоді те всякий пізнає, але той пожар нелегко загаситися зможе». Отож ми того вогню, що хоче бути, серцями нашими застрашившись, прибігаємо під крила превеликого милосердя його царської пресвітлої величності, покірними душами нашими просячи, аби був учинений добросердний монарший промисел, щоб нап’ятому на Малоросію злу не прийти до звершення. І та річ вимагає високого розмислу, що шведський король, переправившись через ріку Одру, знамірюється йти до Дніпра і за Дніпро на Україну, а привернувши її королю Станіславу і приєднавши до своєї потуги козацькі війська, іти з ними просто на Москву, а того слова не донесено (від чого збережи Господи Боже!), бо чи ж військо Запорозьке стало таке плохе й нікчемне, щоб у малім часі страхом шведським було підкорене і без бою та без відсічі ганебним розумом мало піддаватися шведу й Станіславу? Адже те Запорозьке військо, за його монаршим, великого государя, указом і в межі інфляндські, бувало, посилалося, добре зі шведами билося і в їхніх власних, неприятельських рубежах у крові їхній неприятельській бродило, а тут, при своїх домах, чому мало б опоганитися, і не чинити неприятелям належного відпору, і не давати їм звичайного рицарського бою при доброму проводі і вірно дбалому рейментарі? А коли (Боже борони!) не буде вірного на те дбальця, то можна засумніватися щодо утримання в цілості того Українського краю. Народи, які є в усій Малоросії, не знають лядської влади, оскільки всі старі люди, які її знали, через старість відійшли, а ті, що народилися по війні гетьмана Богдана Хмельницького, уже під те іго не приходили, одну знають високу, благочесну великого государя державу, в ній-бо народилися, виросли і вже зістарилися; тому нема ж у них такого духу, аби мислили підхилятися під ту іновірну лядську владу, якої предки їхні не зносили і не стерпіли, хіба коли їм не буде оборони й заступництва, тоді супротивною намовою та неволею відторгнені будемо. Щодо того, як Господь Бог, який відає долями і все добро владновує, так всемилостивий великий государ премудро розгляненими своїми промислами нехай учинить тому малоросійському народові міцне заступництво!
Ту мову («Ніхто того не відає, де вогонь криється і тліє, і коли вибухне, чого уже незабаром [треба] сподіватися, тоді те всякий пізнає») говорив той ксьондз і в курені полтавського полковника, будучи на обіді при сотниках, коли сам полковник був на обіді у пана гетьмана, про що тут є певний свідок.
Про нього Кочубей сказав, що той сотник, котрий є з ним, Петро Кованько, і він, мовляв, сотник йому оповідав:
«Чернець один захожий до Печерського монастиря говорив казання, виславлюючи начебто добру пам’ять давніх польських королів, які Печерську обитель мали в усякому дбанні, а потім осуджував владу теперішнього милостивого нашого великого государя, бо монастир Печерський залишився обкладений і утяжений великими образами й розором дворів, і садів, і лісів. Це казання пан гетьман чув, а після набоженства чисто був образився на того ченця за ту його смілість, але потім відразу ж похвалив його і, поцілувавши того ченця в голову, учинив йому й задоволення». Цю річ говорив Роман, писар міський полтавський, із Полтави на ратуші перед усіма людьми, які на той час були, урядовими й неурядовими.
Коли дійшла відомість, що швед із Саксонії рушив до Польщі, а війська великого государя стали з того боку Вісли на цей перебиратися, тоді він, гетьман, при полковниках із посміхом говорив награно, що «зараз, — мовив, — наші уже й забоялися», — і тут проказав примовку: «Москва, коли татар не бачила, зажурилася, а коли побачила, тоді з табору не виступила». Про це полковник полтавський, прийшовши од гетьмана до свого куреня, говорив перед сотниками й товариством (...)
ДОПИТ І ТОРТУРА ІСКРІ ТА КОЧУБЕЮ, А З НЕЮ ЇХНІ ПОКАЗАННЯ
Того ж 21 числа приведений на тортури Іскра і розпитуваний: за чиїм науськуванням він доносить на гетьмана, чи не за змовою і чи не за підсилкою якою від неприятеля, щоб скинути його, гетьмана, таке зло навели? І він говорив, що ніякої підсилки до нього від неприятеля не було і ні за ким того не знає, а підуськував його в тому Кочубей вже років із два тому, намовляючи його, що це він чинить зі своєї вірності до царської величності. А він, мовляв, Іскра, за гетьманом ніякої зміни не бачив і ні від кого не чув і казав Кочубею, щоб від того відкинувся, але він, Кочубей, йому сказав, що бажає він у тому і вмерти, а його викрити.
А потім він, Іскра, був катований і з тортури сказав: «Чув, мовляв, він од Кочубея, що радилися вони в тому із миргородським полковником, із Апостолом, і з Чуйкевичем, другим суддею, що після скинення гетьмана Мазепи миргородського полковника бажали вони учинити гетьманом. А щодо цидули, мовляв, писаної до нього, Кочубея, то він йому сказав, що вона від Чуйкевича прислана, а її він читав у тій силі, що за Дніпром вогонь запалюється, а Боже борони, щоб і у вас не загорівся!»
Дано йому, Іскрі, десять ударів.
І після того приведено на тортури Кочубея і перед катуванням питали його щодо Іскриних слів. 1 признав він, Кочубей, кажучи: «Правда, мовляв, те, що він, Іскра, спершу, за його намовою, до того не приставав, а вже потім поїхав до охтирського полковника 33 за його велінням, самохітно. А миргородський полковник і другий суддя Чуйкевич писали до нього тільки про звістки, а про якісь інші справи не писав, а перестеріг, мовляв, від гетьманської посилки миргородський полковник, а старий Чуйкевич тільки писав до його зятя, а свого сина, що послано Скоропадського до великого государя із деякими пропозиціями, сподіваються, що з такими, як і щодо Соломона 34; а цидули він, Чуйкевич, що вогонь загориться, не писав, а то, мовляв, він Іскра, добре не зрозумівши, говорив. А ті цидули, які до нього від Чуйкевича та миргородського полковника писано, вийняті в нього при обшуку із кишень. А що, мовляв, за два роки він на гетьмана говорив про зміну, то то, мовляв, чинив на нього, на гетьмана, за свою домову злобу, про яку відомо багатьом 35.
І Іскра був при ньому катований удруге, і запитали його: що говорив він, Іскра, Федору Осипову про умисел на государеве здоров’я, і чи те Кочубей йому казав; тому [це питають] що багато в чому Кочубей запирається?
І Іскра із другої тортури говорив, що він казав Федору Осипову і велів писати все, що чув од нього, Кочубея. А оголосив йому, мовляв, Кочубей, що він те все на гетьмана звів за власною своєю злобою, а не бачачи зміну. І він, Іскра, говорив йому, що про ту, мовляв, злобу належить тобі бити чолом і просити милості у великого государя, і щоб йому дати спокій, і просив його багатократ, щоб у тому не погинути через те, що він за гетьманом нічого, окрім вірності, не бачить. Однак він за свояцтвом і за дружбою привів його до того, щоб він поїхав із виказом. А про цидулу [повторив те], що з першої тортури говорив, що Чуйкевич писав, сказав, як пригадується йому, таку цидулу йому читали, і Кочубей сказав, що вона писана від Чуйкевича.
Дано йому вісім ударів.
А потім Кочубей перед тортурою сказав, що він на гетьмана написав і подав статті і словесно доносив про зміну — то все затіяв брехню за злобою на нього, гетьмана. А що миргородський полковник начебто говорив, як він про нього оповідав, про озброєння козаків на приїзд Олександра Кикіна й на государське здоров’я, то того йому миргородський полковник не говорив, а з’їжджалися й говорили про сватання.
І після того Кочубей був катований і питаний: чи не за підсилкою від ворога і за змовою те затівав він на гетьмана, аби його скинути і вибрати нового гетьмана, до того їхнього лихого зачину схильного, і хто із ним у тому були однодумці, і чи нема присланих до нього від неприятеля чи до інших для такого збурення на Україну? І він у тортурі говорив, що те все чинив і на гетьмана затівав за раніше проголошеною злобою своєю на нього, гетьмана, а не з неприятельської намови, і ніяких йому підсилок від неприятеля не було, також і про інших ні до кого про таких присланих не відає, і за гетьманом не бачив і не відає ніякої невірності, і ні з ким, мовляв, він про те, окрім Іскри, не говорив і не радився, а те все затіяв на гетьмана неправдиво, сподіваючись, що йому в тому повірять без найменшого дізнання. А про полковника миргородського те ж казав, що й перед тортурою, що миргородський, мовляв, полковник тільки його перестеріг, звідомивши про гетьманську до нього посилку; також зять його, Чуйкевич, до нього того, що він раніше з’являв у донесенні, також і батько його, суддя, не писали ні про що інше, окрім того, що за приятельством давав знати про сторонні вісті, і на інших усіх осіб, про яких він згадував у своєму донесенні, неправдиво доносив, бажаючи тим те своє донесення утвердити.
Дано йому п’ять ударів.
ПРИМІТКИ
«Донесення» В. Кочубея перекладено з книжної української мови, дещо русифікованої російським переписувальником; «Допит В. Кочубею», а також «Допит і тортура Іскрі та Кочубею» з російської за виданням: Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским. — Т. II. — М., 1859. — С. 98-125, 131-132.
1 Через княгиню Дольську І.Мазепа й справді мав таємний дипломатичний зв’язок із польським королем Станіславом Лещинським.
2 Лещинський Станіслав (1577 — 1766) — польський король у 1704 — 1711 та 1733 — 1734 роках, союзник шведського короля Карла XII і супротивник Росії.
3 Вишневецький Януш (1678 — 1741) — каштелян краківський, мав трьох дітей: Урсулу, Михайла та Казимира.
4 Август II (1520 — 1572) — польський король Сигизмунд-Август.
5 У Жовкві.
6 Скоропадський Іван (1646 — 1722) — стародубський полковник, згодом, у 1708 — 1722 роках лівобережний гетьман.
7 Чуйкевич Василь — генеральний писар, потім суддя.
8 Йдеться про Мотрю Кочубеївну та Семена Чуйкевича, сина судді, згодом керівника Генеральної канцелярії, ніжинського полковника.
9 Через ксьондза Заленського йшов зв’язок між княгинею Дольською та І. Мазепою.
10 Данила Апостола і Дмитра Горленка.
11 Тобто писар, ним був Пилип Орлик (1672 — 1742), генеральний писар у 1702 — 1708 роках, після смерті І. Мазепи обраний еміграційним гетьманом.
12 Бурляй — особа не встановлена.
13 Кикін Олександр Васильович — керівник Петербурзького адміралтейства, їздив з дипломатичними дорученнями.
14 Чечель Дмитро — охотницький полковник, очолював сердюцький полк, оборонець Батурина, колесований росіянами в 1708 р. у Глухові.
15 П. Орлик докладно описує цього епізода в своєму листі до С. Яворського (див.: Основа. — 1862, № 10).
16 Логічна незв’язність: поконаний був Мартин Пушкар, а не втратив щастя в Конотопській битві 1659 року І. Виговський.
17 Войнаровський Андрій (7 — 1740) — небіж І. Мазепи, виїхав з гетьманом на еміграцію, схоплений російською таємною службою і засланий до Якутська, де й помер.
18 Див. наше видання: Коломацькі статті 1687 року, стаття 19.
19 Йдеться про похід Яна Казимира й Я. Тетері на Лівобережжя в 1663 — 1664 роках.
20 Перелічено прихильників польського короля Станіслава Лещинського.
21 Це було в 1704 році.
22 Солонина Костянтин — київський полковник за І. Самойловича.
23 Йдеться про першу битву Б. Хмельницького в 1648 році. Очевидно, мається на увазі, що частина українців воювала на боці поляків.
24 Шереметьєва.
25 Іван Іскра.
26 Миклашевський Михайло (бл. 1640 — 1706) — довголітній стародубський полковник у 1689 — 1706 роках, забитий під час облоги шведами Несвіжа.
27 Данило Апостол і Дмитро Горленко.
28 Орликова жінка — Ганна, дочка полтавського полковника Павла Герцика.
29 Треба Заленський.
30 Ломиковський Іван — генеральний обозний у І. Мазепи, один із найтвердіших прихильників повстання.
31 Петро Кованько — сотник, небіж Іскри.
32 Іван Святайло.
33 Охтирським полковником був Федір Осипав.
34 Соломон — чернець-авантюрист, наклепник на І. Мазепу.
35 Тобто за історію з Мотрею Кочубеївною.
