Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
Псевдонім, у перекладі із грецької — Христоносець Правдолюб. Дослідники вважають, що за цим псевдонімом сховався Мартин Броневський. М. Броневський народився у другій половині XVI ст. у шляхетській родині, був протестантом, мав чин королівського секретаря, вибирався послом до сейму від Київщини. Був у тісних взаєминах із князем К. Острозьким; у 1599 р. організував з’їзд православних та протестантів; мав контакти з константинопольським патріархом Кирилом Лукарісом. В 1632 р. значився делегатом для ревізії «скарбу коронного». Дата смерті невідома. Автор латиномовної книги «Опис Тартарії» (1595). «Апокрисиса» було написано спершу польською мовою й видано 1597 року; його перекладено українською (вважається Клириком Острозьким чи Г. Дорофієвичем); переклад вийшов без позначення року.
1598 року
Уривки
ПЕРЕДМОВА ДО ЧИТАЛЬНИКА ЩОДО ПОРЯДКУ ТА СПОСОБУ, УЖИТОГО ПРИ ДАВАННІ ЦІЄЇ ВІДПОВІДІ
Невдовзі перед сеймом хтось пустив поміж людей друковану книжку під таким титулом: «Собор Берестейський» 1.
Xтоceм його кличу, бо ймення своє затаїв, аби що подобається йому, тим швидше віднайшов собі писати.
В одній частині тієї книжки подано способа відправлення в речі, а в другій подав мовлену оборону, синодом та синодовими діями називаючи якусь унію через митрополита київського і через володимирського, луцького, полоцького та холмського владик 2, чинену в Бересті із костелом римським. Тієї унії листа, там-таки очевидно списаного, приписав і пригадав, що її трактати є попередженням від митрополита щодо розрізнення між людьми грецької релігії.
У виписуванні тих трактатів та тієї унії, а особливо в обороні її, вноситься сила речей, котрі уважити мусять людину старожитньої релігії грецької і які важко признати свідомими.
Щоб запобігти помилкового розуміння і у теперішнім, а тим більше у майбутніх віках (які судитимуть, коли б довелося, дасть Бог, без афектів про речі, а особливо про причини злого в Річі Посполитій), тут-таки, щоб заткнути вуста супротивникам, котрі мовчання на оказію наклепу за тріумф беруть, і для перестороги та ліків своїм, має бути потрібна відповідь на те людям старожитньої релігії грецької. Вона ж оце тобі, ласкавий читальнику, у цих книжках подається.
Ціль, до якої в цій відповіді міримо, така є: показ невинності нашої, а переступ супротивного боку, котрий зле, нерозмисельно, без причини, поза відомістю всієї братії, поквапила до віддання послушенства отцю папі римському. Їх той писар згаданої книжки про синод обмовляє, на нас вину валячи, приписуючи нам, людям старожитньої релігії грецької, упір, небачення, гріх супроти Бога, непослушенство супроти помазанця того, сіяння поміж брати’ розсварів, погордження згоди та любові, непорядок, сліпоту, нестаток, глупство, блюзнірство, смілість та безбожну розпусту, а загалом усе, що принесла до вуст отрутна слинка.
Ця його ущіпливість напевне заробила на неушановану і навзаєм ущіпливу відповідь.
Але, зважаючи на пристойність нашу, не відповідаємо дурному відповідно до глупства його, на розпусту розпустою, до чого й уродження, і виховання, і вуста наші не звикли — такого не вживаємо, скаргою на скаргу не подаватимемо, перестерігаючи, аби була всім людям явна наша скромність; не тільки не віддаватимемо злого на зле, але не зломовитимемо на зломов’я, а з відкиданням тих фальшивих примовок, з упевнення про з’єднаність святої церкви, яка завжди підлягала хресту, тим більше беремо підтвердження віри нашої і неабияку втіху.
Із тієї скромності нашої й те походить, що тому, котрий ту книжку про синода писав, не надаємо жодних образливих титулів, хіба синодового дієписця, і то через те, що взявся описати дійство Берестейського синоду, а подекуди й простим дієписцем називаємо в цій нашій відповіді.
Ладнаючи ж відповідь, добирали засобів, як найліпше могло бути задля порядку, якого той дієписця (його вже так почнемо звати) зажив у своєму писанні.
Одначе, оскільки деякі речі кількаразово на різних місцях повторює, а нам на одну річ кількакрат відповідати здається неслушним, через це всі ті найпередніші пропозиції, які він утверджує, котрих ми не признаємо, ніби реєструємо, чи є вони правдиві, а чи ні, в осібних розділах, на кшталт розкладу квестій, його підпори поважаючи, а свої супроти тих приточивши, на них спираємося, аби від того, хто в тих наших суперечках усвідомлений, міг би легше їх розсудити і з сумніву, коли б якого мав, міг розв’язатися.
У чому для легшого розуміння вирішили розділити цю нашу відповідь на чотири частини.
У першій, щоб відповісти на дієписцеву повість про справи, відправлені в Бересті, відповідно із несмачним розтрясанням вписався цілий скрипт, поданий на Берестейському синоді від духовних та світських старожитньої релігії грецької, від митрополита та його товариства різних осіб, списаний щодо їхнього тамтешнього вчинку у Берестю і відразу ж відданий до трибунальських книг Великого князівства Литовського.
У ньому багато речей (особливо там, де йдеться про митрополитове порушення) згадано, яких не всі свідомі, отож для пояснення та підтвердження того скрипту зараз-таки подали деякі писання, листи, права, посольства тощо, згадані в тому скрипті. З того читальник може вивідатися про численні речі, потрібні до знаття у цьому часі мішанини щодо віри в Річі Посполитій.
У другій частині йде річ про обставини вчинку розрізнених від митрополита осіб грецької релігії на Берестейському синоді, які дієписець засудив, і кладеться увага, чи його пригани є слушні, а чи ні.
У третій частині трактується про єдиновладдя костельне отця папи римського, чи це є уфундовано, як твердить дієписець, у Євангелії, у святих отців та в костельних історіях.
У четвертій частині зважено нагадування дієписця людям релігії грецької (у яких нам ганить з різних мір патріарха царгородського, а стверджує зверхність папи та з’єднаність римського костела): чи є вони такі, що через них слушна річ є відкинути послушенство східним патріархам, а віддавати його папі?
У всій отій й такій відповіді певні місця із Святого Письма, чи зі святих отців, чи з історій костельних, цитовані, на краях будуть позначатися — це для того, бо з латинником маємо спір, тож супроти нього приводимо найбільше свідоцтв із латинських писань.
А для того, щоб побачив: коли він, бувши з римського костела, на нас, людей грецької віри, захотів здобувати докази із наших грецьких творців, то й ми супроти нього маємо здобувати докази із власне римських писань, а подавати можемо слушніше й правдивіше.
Це кожен, зазираючи в ті місця, на краях позначені, самою річчю засвідчить, а відтак зараз-таки щодо того справиться, що ми не самою латиною бридимося, як деякі із нас удають, але римського костела (в якому латиною набоженство відправляють, хоча не вміють латинської мови) блудами.
З тієї ж причини, що відписується римлянинові, вживаємо часто слів у церквах наших грецьких менш узвичаєних, а властивих тільки людям римської віри, сприяючи розумінню людському, а саме: коли звемо владик біскупами, собори конциліями, церкву костелом тощо.
З цієї ж причини на деяких місцях сентенції, взяті із латинських писань, приписувалися, аби кожен міг дізнатися, що річ істотна пишеться і в самих оригіналах, та й міг те легше віднайти.
А що, ласкавий читальнику, в цій відповіді так часто, як побачиш, до дієписця запитання ставляться, то це чиниться для того, аби, коли б захотів нам відписувати (за звичаєм інших своїх цехових братів: одного не м’яв, а другого не звіяв, тобто м’якші шматки жуючи, кісток, котрими міг би вдавитися, не брав до уваги), схоче нам відповідати, нехай на все відповідає — побачимо, як із того вибереться.
Інша причина тих таких частих запитань: аби догодити фантазії та передзавзяттю тих, котрі, не бувши вченими, але в усьому всіх, а особливо нас, хоча їх про те не просимо, прагнуть учити, приписуючи собі мудрість, а нам простоту.
Отож, як простаки, в простоті християнській, без хтивості на кров, без облуди, пихи й надутості, призначення свого пильнуючи і прагнучи хвалити спокійно, відповідно до сумління, пана Бога, того бажаємо й запитуємо, і довідуємося у тих велебних мудреців цього світу із тією певною надією, що ті запитання наші, котрі тут попросту подаються, не тільки від них потоптані не будуть, але також, дасть пан Бог, викажуть легше тим, котрі прагнуть душі здоров’я, що присоромлять таких, котрі трутизну під медом, ними заховану, мають і труту притаєну під язиком, котрий лагідно мовить.
Тільки того в тебе, ласкавий читальнику, пильно прошу: коли хочеш тих суперечок наших бути лагідним суддею, нехай не буде тобі важко ту відповідь нашу з пильністю, статечно й уважно прочитати, не так, що десь злоблячись, а щось пропускаючи, а з початку до кінця, бо тут одні речі з іншими, заодно, пояснюючи й утверджуючи, є спаєні, на кшталт ланцюгових ланок. Те собі після себе обіцяючи, пану Богу тебе в його опіку доручаю [...]
ЧЕТВЕРТОЇ ЧАСТИНИ ВІДПОВІДІ
Розділ 8
Чи то правда, як дієписець твердить, що папа із своїми, ведучи людей грецької віри під свою зверхність, шукає не якогось пожитку свого в тому, але тільки духовної втіхи, згоди, любові християнської і постраху для єретиків та турків?
У нагадуванні своєму руському народу дієписець уживає таких слів: «А нам, католикам, що з вашого отого з’єднання прибуде? Нічого, а нічого! Окрім духовної втіхи та радості ангельської, якою з ними радіємо, від овець прибулих. Як з вас ми скористатися, які пожитки світські із вас хочемо мати? Жодних! Нічого нам не прибуде, тільки одна радість від більшої хвали Божої, що християни погоджуються, що братією одного Отця небесного діти милують, що пострах буде єретикам і туркам, котрі дбають про християнське розторгнення. Знаєте напевне: жодного пожитку, а дбаємо про нешукальну нашу до себе любов і про саме ваше добре збавлення — аж нічого свого світського не шукаємо, ані сподіваємося від вас».
Коли б це все правда була, було б чому вірити. Але коли до правди й щось інше примішалося, нехай дієписець не має за зле, що йому не ціла віра в тій науці подається. Можливо, що є такі поміж римських католиків, котрі тим уявленням опоєні, що, не з’єднавшись із римським костелом, ніхто збавлений бути не може і із зичливості щодо нас та спасіння нашого, раді були б бачити наше з’єднання із римським костелом, не шукаючи в тому своїх приватних пожитків.
Але щоб дієписці та йому подібні тікавці, а що більше, аби папа римський, дбаючи про те наше з’єднання, прибутку свого не доглядав чи того в нас цілком не бажав? Не відаю, щоб мало статися, адже мали б відмінити звичай! Вельми давня є приповідка: «Двір римський не просить про вівцю або не прагне вівці без вовни».
А що це правда, сама річ свідчить. Бо де тільки відтак є що скубти, туди римські начальні горнуться, туди тиснуться, там із кожної міри старання чинять, аби тільки свої прапорці розтягнути могли, а їх розтягаючи, відразу ж при першому вступі і правдиво передусім свої пожитки для себе звикли укріпляти. Свідчать про це всі християнські королівства, підлеглі папському послушенству, з яких щороку й досі вельми багато інтрати а і провентів б до Риму приходить.
а Інтрата — чистий прибуток.
б Провенти — земельний прибуток.
Тих приходів та інтрат над усе шукали, спричинюючись, коли втягали нас, людей грецької релігії, які тут, у північній стороні, мешкали, під своє послушенство, — свідчить про це вчинок із князем московським папи Юлія Третього 3. Отой-бо Юлій Третій, папа, коли в нього князь московський дбав про королівську корону, ваблений до з’єднання із римським костелом через Карла, цісаря 4, року 1551, за короля Жигмонта Августа, написав, подаючи йому кондиції, за якими мав догодити його старанню, а передусім три такі:
«Передусім аби великий князь Іван 5, котрий від найвищого біскупа має бути названий королем, має повинність послати до його святобливості послів із посольством для поприсяження біскупові і святому римському костелові, а першого, згодом щоп’ятого року давати благословенному Петрові королівської вірності та послушенства дар. А чинити це повинен хто тільки буде московським королем у першому році свого королівства, а потім, як вище [сказано], щоп’ять років.
Той король буде коронований од найпершого архієпископа в королівстві іменем римського папи і присягне до рук згаданого митрополита на вірність і послушенство римському костелові, а, будучи коронований, пошле своїх послів до Риму, як вище [сказано].
До того, коли таке станеться, що буде столиця римського костела вакувати і коли на неї інший найвищий біскуп вступить, пошле московський король, за звичаєм інших християнських панів, своїх послів до найвищого біскупа із королівським даром на віддання і поприсяження послушенства та вірності.
До того, аби переднійший московського королівства арцибіскуп обирався звичним доти звичаєм, а по тому аби конечно був потверджений від найвищого біскупа і від нього має повинність плаща брати тощо».
Про ті три кондиції московському [князю], котрі перед усіма були подані, ті, що були свідомі канцелярійних коронних справ того часу, добре відають. Послав їх був із Риму королеві Августові Адам Конарський, діставши від кардинала Матеуса, віце-проректора, при якому на той час, посланий од короля, пробував. Нехай же із того кожний бачний судить: чи не шукають римські папи, приводячи людей до єдності з костелом римським, над усе собі пожитків?
А що їм сказати? Мають про себе написане: «Хто коли воює за власну плату? Хто щепить виноград, а плоду його не їсть? Хто пасе череду, а молока від неї не вживає?» А Гуно, один кардинал римський, написав: «Слушний є і на апостольському праві уґрунтований звичай, що біскупи та арцибіскупи обіцяються бачити папу, так і Павло до Єрусалима ходив, аби Петра побачити».
А до того звичаю доречно приданий отой наказ із Девторономіону: «Не виказуйся перед Господом худим». Але папам, їхнім милостям, котрі, згідно науки свого римлянина Ціцерона, справляють: «Там працю кладуть, звідкіля оздоби й пожитку сподіваються». Давши тому спокій, до інших у тому приглядаючись учинків духовних римських прелатів, маємо взяти за вельми підозрілу ту їхню інтенцію, якою нас до з’єднання із римським престолом приводять. Бо чого іншого вони більше в пасінні овечок шукають над пожитки свої?
Чи ж не засадили побожності їхнього правдивого католицтва, а навіть збавлення душ, у самому праві датку, який до їхніх рук іде? А чи не свідчать про те їхні прокляття (коли юрисдикцію або повну зверхність мали), за те саме чинені, коли хто біскупщизни, десятини, зсипного, мішкового 6 та іншого їм не видавав?
Не мужебійства, ні розпуста, ні чужолозтва, ні кривоприсяжства, ані лупіжства, коротко мовлячи, ані жодні гріхи й провини не вадили жодному з їхніх овечок до спільності костельної. Одне тільки: хто у відданні податків, їм належних, не залишився, згідно їхнього речення, був добрий християнин, добрий католик, святобливий чоловік! А затримав десятину, чи безбожним, чи клятим, чи шайтанові відданим кожен такий зараз залишався.
На те, проти чого важко змагатися, дивлячись, дієписцю, як тобі в тому маємо вірити, що повідаєш, ніби в тому провадженні нас до з’єднання із костелом римським своїх пожитків не шукаєте? Важко відмінити звичку, коли вона йде від природи.
Побоюємося відтак, що вам не про те йдеться, аби нас до ліпших паш припровадили, але про те, щоби вовну з нас брали, а подібно і шкуру лупили, намисленими словами через лакомство з нас самі куплю ладнаючи.
Побоюємося, аби замість мислення, яке по собі виказуєте про наше збавлення душ, більше ви не мислили про інше збавлення, тобто про те, щоб збавити нас могли всіх прокомій а, на грецьку релігію наданих, собі їх фортельно привласнивши за тим з’єднанням. До того які є великі подобенства, вище в першій частині, в розділі третьому трохи було згадано.
а Прокомії — власності.
Побоюємося, аби ви замість утіхи духовної, про яку дієписець повідає, не шукали втіхи тілесної, тобто аби над нами, світськими грецької релігії людьми, стали: могли нас переводити, правом поставати, нападати, нищити й убожити — за тим з’єднанням, витиснувши попів, на їхнє місце вкрастися і розлягтись по маєтностях наших.
Побоюємося, аби замість тієї любові поміж братією та одного батька дітьми, про що надібно мовиш, того, аби нас укривдити, ошукати, утиснути та осміяти, не шукали під покривкою згоди.
Побоюємося, на початки дивлячись, аби ви замість єдності не поклали розірвання та мішанину із зачином або принаймні із захитанням і осумнівненням з’єднаної Річі Посполитої.
Побоюємося нарешті, аби замість того постраху туркам та єретикам, котрих також однією з їхніх цілей того з’єднання нагадуєш, не шукали вторгнення в нас самих і пишного панування над сумлінням нашим. Загалом же бачимо, що те з’єднання на менше до більшого, ніж передоцим, пострахові туркові стягатися не може. Відтак, коли б не дефект того з’єднання, ніколи до піднесення війни супроти того тирана не було б завади, якби згода щодо того настала в усій Річі Посполитій. Отже, й тим з’єднанням, хоч би до нього досконало прийшло, до піднесення війни (коли б не було згод усіх інших) найменше дорога б проклалася і нової потуги нітрохи не прибуло б.
Одними ми були завсігди, народу руського та литовського обивателі, однако потужними, однако хвалу Божу милували і однаково тиранові турецькому нехітливими так само й будемо! Як нікого не заважала в тому спільність наша із грецькими церквами, так, з другого боку, спільність із римським костелом не учинила б у тій мірі жодної акцесії.
Є то справжні плітки, якими нам дієписець хоче милити очі! Не до нас це, котрі під пануванням короля, його милості, здавна у послуху мешкаємо, будучи членами єдиної, нероздільної Річі Посполитої, але такого аргументу у переконанні варто б заживати йому до тих тільки, в котрих сили не були з’єднані доти з Короною Польською! Ліпше б дієписець учинив, коли б те собі уважив, про що власний його католик недавно написав у творі, недавно пущеному між люди:
«Попирати справу того з’єднання побоюватися треба, аби турчин, почувши, що руські греки починають входити в порозуміння і брататися із найсвятішим отцем, щоб через те ті, котрі під ним є, за їхнім прикладом, згодом тихцем не прийняли ліги із найсвятішим отцем, а потім із Ракуським домом 7; треба боятися, аби від того прудкіше й отрутніше не натис [турчин] як на нас, так і на християн, котрі під ним мешкають. Щоб нам тих християн за приневолення до поневолення не привести, бо з відчаю змушені будуть відступитися віри християнської, відтак утаєні там сили християнства могли б знесилитися й послабитися».
Саме на це, кажу, що його ж католик написав, мав би дієписець ліпше зважити, аніж би нам очі милив пострахом турків, що видимо прийде від того з’єднання, до якого нас намовляє.
Можна було б тут зараз пригадати, як з того постраху собі, дієписцеві, єретики глузують, але що того є повні вуха людські, промовчую.
А цього розділа кінчаючи, Господа Бога про те прошу, аби він нас, із ласки своєї, від того зволив уберегти, аби ми ніколи не приходили в ряди тих духовних, котрі приводять нас до єдності й ніби не шукають свого пожитку.
ЧЕТВЕРТОЇ ЧАСТИНИ ВІДПОВІДІ
Розділ 9
Чи ж, як дієписець радить, люди старожитньої релігії грецької слушно мають бути вдячні тому, що їх у такі способи, які є тепер ужиті, до єдності із римським костелом приводять?
Тими словами дієписець завершує своє нагадування руському народові: «Дякуйте побожному і великих цнот та любові до Бога королеві своєму, та біскупам святим, та іншим, що вам прийти до тих вічних добр так ласкаво допомагають, і не бажайте бути грубими невдячниками, котрі добродіїв своїх не знають або не хочуть брати від них таких дорогих і збавленних скарбів».
Коли б ці слова від самого дієписця до нас були мовлені, ліпше було б про них промовчати, особливо тому, що в них про його королівську милість, пана нашого милостивого, учинив згадку.
Але що багато є таких, котрі хоч не словами, а розумінням того ж від нас із тим дієписцем потребують, аби ми були вдячні на те ведення нас, щоб віддали послушенство папі римському (оте ведення він зве поміччю до вічних добр), а коли на них опираємося, за зле нам мають, бувши несвідомі предмету мови, — годі отож у цьому розділі на ті слова не озватися і всім, котрі відати потребують, справи щодо того не віддати: чому те ведення не може бути нам приємне чи ж мусить нас вельми мерзити?
В тому обмежимо так свою мову, що нічого казати не будемо про саму річ, тобто про те, чи в тім веденні до послушенства папи римського вічне добро залежало б, а чи ні (хоча з того боку кожен може справитися із попередніх розділів цієї нашої Відповіді), а зупинимося тільки на осереддях та способах, яких при тому веденні нас до послушенства досі уживали та вживають, і чи є такі, котрі із вдячністю ліпше, аніж з утиском приймати годилося б? А щоб те уважити, потрібно знати ті осереддя та способи, які вживаються при тому веденні нас, отож про це коротко нагадаю.
У цій пригадці також і деякі універсали його королівської милості, пана нашого милостивого, доведеться пригадати, бо дієписець дав до того оказію, декларуватимемо про те перед кожним початком такого пригадування.
Передусім, тим на нас і не інакше тиснуть, як ґвалтом предкам, а це ґвалт правдиво вже невиносний, при тому бажання до відкриття правди, яку незичливі раді б загребти, щодо нашого до поневолення утискування, не тільки в нас заглушали, але ще й вину нам клали, що це ми, невинні, утискували.
Друге до того відповідаємо: видавання тих універсалів, які пригадаємо, вину частково кладемо на тих, котрі непевними повістями і жорсткими інстанціями своїми їх вимагають, а частково, й найбільше, на тих, котрі через присягу довір’я собі маючи, мали б застерігати, щоб жодні листи, супротивні праву, писані в канцелярії й печатані, не подавалися до підписання його королівській милості із канцелярії.
Однак, попри все, такі універсали, супротивні праву та присязі його королівської милості, важаться видавати.
Через це зараз декларуємо те, що ми від його королівської милості, пана нашого милостивого, бувши свідомі добротливої натури до себе його королівської милості, звикли все приймати подячно, розуміючи, що нічого лихим, а все добрим умислом зволяє чинити, відтак розуміння не відмінюємо щодо його королівської милості і щодо тих універсалів стосовно нас, певні будучи, що його королівська милість, коли візьме від нас подання про те, що ті універсали не є згідні із присягою його королівської милості, тим, котрі їх до підписування подавали, дасть за те нагану і зволить суворо наказати і напотім, аби не чинили так.
Проте, коротко наперед здекларувавши, приступаємо до самої речі.
Тут передусім годилося б подібно пригадати про гідності, приміти, вчинки та цноти владики луцького 8, котрий найпереднішим осереддям, автором, справцею, теслею та будівничим тієї недотлілої єдності може називатися, а за єдністю й насталого утиску. Пригадування того той пожиток могло б мати, аби люди, відаючи, що «яка причина, який справця, такий і наслідок», як звикли загально вважати, тим легше могли б розібратися, чи їм та єдність слушно має смакувати і як щодо неї годиться поставитися.
Але що те пригадування й довшим могло б бути і ввібрало б у себе такі речі, про які й слухати бридко, не хочу читальникові з тієї міри чинити мерзячки, тягнучи їх за собою. Зрештою, ті краї, в яких колись жив чи живе, можуть кожному, хто цікавиться, звідомити про бридкі його, не належні не тільки духовній, але й світській християнській особі, ексцеси.
Ми сподівалися відтак, що його поїздка до Рима мала б у ньому відміну справити на добре, але, замість поправи життя, приніс звідтіля його милість, разом із тією недотлілою єдністю, безсоромні книги, наповнені надто розпутними фігурами, котрих переглядуванням, безбожні очі пасучи, непорядну пожадливість чим далі, тим більше в собі примножує. А мало ще того має, що сам у розглядуванні їхньому утіху поклав для своєї розкоші, а ще до того поштивим мотронам відчас не соромиться показувати. Чи ж годиться таке, нехай кожен уважить!
Супроти того утруднення має, бо є такі, що йому те, що хоче, в очі кажуть. З менших речей легше судити про більші, котрі, як казав, замовчую, уникаючи бридливості.
А також і про інших його товаришів, про незвичної похвали гідні учинки та життя, не хочу нічого мовити, аби хто, особливо несвідомий, не подумав, що нібито байки мав чинити. Хто ж хоче відати, що в котрого з них уливається, нехай запитається їхніх парафіян або пробу щодо того вчинить на тому випробувному камені загальних чуток — пізнає те легко, чи могли бути справлені від таких осіб святі речі?
Відтак, з огляду на те, нехай вирішить, чи неслушно тиснемо на такі осереддя тієї велебної унії.
Давши іншим учинкам та життю їхньому спокій, чи ж має неслушно те обходити нас (про що в першій та другій частині цієї Відповіді мовилося), що без синоду, без загального порозуміння, найменше нас у тому не звідомили, не тільки без дозволу, але й без відомості нашої, а що більше, знаючи про супротивну нашу інтенцію, відаючи про протестації, яких ми немало чинили багато місяців тільки через глухі звістки щодо тих замислів, коли доходили до вух наших, наголошуючи на тому, що від нашого імені ладнали віддати всіх у послушенство Риму й нас, як бидло якесь, за прикладом Юди (який так мовив: «Що мені дасте, а я його вам віддам? 9») не без явного кривоприсяжства піддавали новітній зверхності?
Ось вона, облуда, нещирість, шальвірство, фортелі та фальші їхні, яких у тій мірі заживали, і це в той час, коли найбільше ті речі злозамислювали, коли слівно й листовне нас упевняли, що про те ані мислять, а ще й до сталості при старожитній релігії вели, чи ж це нас не має побуджувати слушно це обходити і до спротиву?
Але все те було б терпимо, хоча й вельми жалісливі були речі, коли б з того, як із якогось джерела, не виникли різні на нас, людей грецької релігії, наруги, утиски і кривди і коли б учинками не були б до того приступили, коли б ґвалтом, примусом та неволею значно не запахло. Щодо того слушно тиснемо, аби кожен бачити міг, тільки деяких із них пригадаємо для прикладу (бо хто б усіх полічив?), а особливо тих, котрі прийшли вже після поїздки до Рима луцького та володимирського владик 10.
Бо справді, скоро по тому, у листі (вписаному у першій частині) деяким владикам, у році ще 1592, є подання, в якому забезпечені не мали тратити достойностей через будь-яке оскарження, прокляття та оголошення, аби добре їм було, відповідно до станів їхніх та згідно прав духовних та світських. Зараз деякі в нас, людей старожитньої релігії грецької, в набоженстві великі спокуси почали з’являтися, однак найбільше й найвідвертіше в році 1595 виявили після поїздки вже згаданих владик до Рима.
В цей час уже, тепер, на набоженство наше явно наступлено. А початок того за універсалом короля, його милості, учинено, і в добрах та містах королівських, його милості, передусім: церкви на деяких місцях печатаючи, апарати церковні із них беручи, від хвали Божої та набоженства в святі дні, які відповідно до старого календаря відправлялися, із церкви людей ґвалтом виганяючи, на пресвітерів та попів наших нападаючи, забороняючи їм із сакраментом у звичний спосіб до хворих в уборах попівських через ринок ходити, явно мертвих через ринок із процесією, згідно звичаю релігії грецької, провадити, у церквах у свята дзвонити й забороняючи вживати обрядів свого набоженства, а тих, котрі тим заказам та заповідям підлягати не хотіли б, удручували взяттям вин, в’язненням, биттям та іншими способами.
У тих-таки містах королівських, його милості, в тому-таки часі нападали й на школи релігії нашої грецької, дітей та вбогих із них до своїх волочачи, б’ючи, саджаючи і всілякі над ними збитки чинячи.
У тому ж часі в деяких королівських, його милості, містах грецької релігії люди, попри давні звичаї, відкладалися від урядів, від цехів, від ремесел; почали утискати їх з інших різних мір у чиненні справедливості. Про це вельми багато є в різних містах протестацій учинених, котрі посвідчують, що, коли, кому і де сталося. Не буду їх тут, щоб не здовжувати оповідь, [перечислювати], готовий однак, коли хтось буде те вивідувати, багато прикладів привести тих начинених у містах королівських, його милостей, та інших насиль через нашу реквізицію.
Учинивши такий початок заборони та перешкод у набоженстві міщанам, підданим королівським, його милості, в містах Річі Посполитої та королівських, його милості, підемо далі: наступлено із утисками і на стан шляхетського люду. Цього також є прикладів немало, однак, уникаючи довгот, пригадаємо для прикладу, що сталося з однією тут значною особою.
Коли приїхав уже з Рима владика володимирський, наскочив на двора її милості пані браславської, княжни Заславської, до церкви, в якій, згідно давнього звичаю, пресвитер відправляв, двері ґвалтом вибив, речі, належні для відправи набоженства, одні побрав, інші порозкидав і отак явно великий ґвалт учинив. Коли ж через те її милість протестацію чинила, сказав їй, що даремно протестує, бо цього тут, у Польщі, жоден суд судити не матиме змоги, а коли до папи, котрому вже віддав послушенство, захоче його закликати, буде мати добрий дорожний клопіт, та й він матиме перед нею ту перевагу, що йому там дорогу не потрібно питати, бо вже її провідав, і так розуміє, що там за її милістю не постануть.
У заборонах та перешкодах таких старожитнього набоженства не задовольнившись, напасть чинено прокляттями, а при прокляттях ґвалтом та силою на духовних релігії нашої, котрі не захотіли йти за відщепенцями. Через що одні вигнані, другі схоплені, треті биті, четверті в’язненням чи іншими тому подібними прикрими вчинками є напастовані, приклади чого можемо назвати.
А для більшої в тому всьому свободи відступники, бажаючи уникнути покари за своє відступництво і хочучи нас тим легше до тієї матні, в яку самі влізли, загнати, запобігали тому, аби волі та ради східних патріархів досягти не мали змоги [...]
Наспів потім Берестейський собор. Але на ньому й по ньому замість сподіваної поправи — прогріх, замість ослабу — більший тяжар, замість утіхи — більший смуток настав. Промовчимо, які там наруги, які легковаження в мові та казаннях без усілякої вини ми виносили. Не розповідатиму, як грека Никифора 11, котрий туди був прибув, коли заживав влади уряду свого протосингельського, заарештовано. То ґрунт усьому, бо, попри нас усіх, духовних та світських, дозвіл і загалом попри явну нашу протестацію, митрополит із п’ятьма владиками, обставившись у церкві гайдуками, коли кінчався день і термін призначеному собору, ладнали якусь єдність із римським костелом. Мало того, що мав із своїм товариством, а хотіли й нас невільно привести до тієї єдності, роздобув універсали в королівській, його милості, канцелярії, через які не тільки заказано противитися тій єдності і справам її та берестейським, але ж її приймати і їй підлягати нам конечно велено, а при тому львівського і перемиського владику 12 за те, що на ту єдність не дозволили, не за владик, але за проклятих мати і з ними не спілкуватися, ані знатися [...]
Не нагадую тут жалісних кривд, котрих від деяких небачних людей римського визнання, попри давній звичай, з непоштивістю та з брехливістю щодо нас змішаних, ми терпимо! Чесні подружжя приводять у розпач сороміцький своїми розпутними мовами! У церквах одміни чинячи, тіла мертвих грецької віри людей, викопані із землі, викидають! Від свідоцтв людей старожитньої грецької віри віддаляють, як од віри негідних, і їм книг правних, які, згідно права, нікому не мають бути боронені, боронять! Пресвитерів наших, на дорогах спіткавши, карають усілякими зневагами.
Всі оті урази, які відносимо від гонителів римського визнання, не так нам від них, як від відступників старожитньої грецької віри болять! Хто ж бо не бачить, що за їхнім старанням ті урази почалися? Бо доки їхнє відступлення їх не затривожило, з ласки Божої, були від них вільними й сиділи в сякому-такому спокої. За їхнім же постанням почали чим далі, тим більше вживатися в’язнення; мордування, наїзди, гоніння та інші їм подібні були тим, котрі за ними не хочуть іти, а старожитньої віри відступитися. Цього в кожному куті, де тільки люди грецької віри живуть, прикладів є багато!
І вже той полумень, од інших початий, доходить і до наших старших правдивих духовних. Уже архімандритові київському 13, ніби такому, що перестає бути для статечності при старожитній поприсяженій вірі духовним, хочуть забрати Печерського монастиря! Уже і владиці львівському 14 через ту ж таки статечність Жидичинського монастиря, якого доти за привілеєм короля, його милості, тримав, ґвалтом наїхавши на нього, через штурм із пролиттям крові видирають! Уже й інших багато, подібних до тих, що кров’ю пахнуть, переступів діється! [...]
А нам, які і право, і конфедерації, і привілеї та інші фундаменти вольності набоженства мають, що діється у вільній Річі Посполитій, — тож як не протиставлятися і як не нарікати на те, як із того задоволеними маємо бути? Бо те добре нас самих не чіпало б і не долягало б, та коли б і іншої віри особам такий бачився б чинений ґвалт праву, чи й тоді нам бажання утримати вітчизняну вольність і загальне право допустило б про те мовчати? А що ж, коли таке у вірі нашій діється, що відступники не тільки заживають неналежного собі хліба, але й зверхність над нами силоміць чинять; коли через ту зверхність їхню у сумліннях наших нам ґвалт діється; коли нас, забороняючи нам набоженства відправляти і церкви будувати, гірше за безбожних кладуть; коли з огляду на віру, на маєтності, на здоров’я і на поштиве наше з різних мір нападають, коли в усьому тому всім помочі, шукаючи через прохання та посольства частократ повторені, не знаходимо? І як же не маємо протиставлятися і з жалем сердечним не нарікати?
Певні ми, що жоден бачний за зле того нам мати не буде; та й дієписець занехає називати нас грубими невдячниками, хоча ми отих таких прикрих скарбів, які спасительними зве, не тільки охоче не приймаємо, але й противимося, бо вони жалісно нас і підневільно дотикають! Коли б самого діткнуло, чи ж би мовчав, чи ж би дякував, якби його те, що нас долягає, долягало б? А чи ж би він, чого не гадаємо, таку докуку із вдячністю, із мовчанням міг витримати? Ми ж пояснюємо, що на таку терпеливість, щоб на те, коли болить, не стогнати і не охати, здобутися не можемо. Вже досить у тому терпеливості нашої, бо хоча так уражені ми є, хоча так проздовж довгого часу в уразах своїх жодної полегші одержати не можемо, хоча бачимо, що, зносячи старі кривди, нові народжуємо, однак на те зло злим не віддаємо, ані до ґвалту супроти ґвалту не підіймаємося [...]
ЗАВЕРШЕННЯ ВІДПОВІДІ
Не є вашим милостям таємно і за минулими скаргами, і за теперішніми нагадуваннями: великі і правдиво невиносні не тільки на маєтності, здоров’я та поштивості, а й на сумління заходять зневолення та утиски наші. А що братією нас своєю звете і членами одного тіла Річі Посполитої називаєте, просимо: ужальтесь над утисненою братією своєю! Нехай вас зворушать як власні, вашої милості, нанесені наші рани й урази. Коли ж відтак ваша милість (чого не збагнемо) супроти нас охолола, тоді нехай вашу милість зворушить любов до права вашої милості, яке в одних дошках із нашим (в якому ґвалт тепер терпимо) замкнені і єдиними зв’язками є утверджені! Стережіться того, аби тією дірою, яка з’явилась у правах, котрі нам служать, усі свободи і вашим милостям не вислизнули! Що ж нас долягає, то й ваших милостей усіх прикладом наслідком стане. Ніколи в жодній загальній речі утиск усім відразу не докучає; злегка та пожежа йде, хто ж її на чужому не гасить, той її загалом швидко на своєму грунті побачить!
Нехай, ваші милості, зворушитеся, озирнувшись на віру, сумління та поштивості ваші, котрими ви є зобов’язані, для перестороги прав волю набоженства уміцнювати! Нехай, ваші милості, зрушить вас уваження, що хоча б ви зичили нам відступитися від віри нашої, а ми є людьми, а не скотами, і з ласки Божої людьми вільними, на яких коли б щось через силу та примус зміг би вимучити, даремно собі той щось сподівається! А хоча б у чому іншому те могло б бути — у вірі, котра в серці і в розумі своїм місце має, чи ж до того може бути якесь подобенство?
Хто із смертних людей може собі привласнити завідування вірою, яка є від самого Господа Бога даром? Хто є такий потужний, аби умислом панувати і мав силу когось приневолити до віри в те, чого чиєсь сумління не приймає, або невіри в те, що приймає? Нічого не є так добровільне, як набоженство та віра, так само й примус до неї і найбільший її ні в кому не сотворить, тільки позверхню облуду, що наслідує віру, а Господу Богу вельми мерзьку; так само, як нічого не може справити в боязливих людях і між небоязливими розлиття крові.
Приклади, що це посвідчують, у нас їх не шукаючи, звольте, ваші милості, мати з чужих країв, у яких не кілька років, але без малого від ста, люди примушувалися до собі неподібного набоженства, і то не від кого, а від монархів світу найможніших та найпотужніших, і то не з яким промислом, але який може бути в світі найсильніший і наймудріший.
Що ж це дало? Чи ж досконала єдність віри та згода вселилися? Нічого? Але що? За принукою прийшло до ворожнечі, від ворожнечі до розсварів, від розсварів до розірвання, від розірвання до внутрішньої війни, котра поміж усіх речей є найгірша, бо порушення права Божого і природнього, ґвалти, пожежі, наїзди, крові розлиття, спустошення і, коротко кажучи, всілякі кшталти лихих випадків у собі має. При тому така війна чим отрутніша буде над інші внутрішні війни, тим довше триватиме.
В інших внутрішніх війнах відтак один бік праведний буває, тут же, де кожен те, у що вірить, щирою та спасительною правдою вважає, за те щось терпить, для правди терпить, а через те терпіння мученичого вінця і життя вічного доступається і має певне розуміння того — то який спосіб може віднайтися гамування? Саме ж зупільне знищення, виснаження, позбавлення сили, кидання у скорботу зубожіння чинять такі війни, але вчасно погамувати, а згоду пожадану привернути не швидко буде. А що так є, милостиві панове, Бога ради, гамуйте вчасно ті кола, поки не розійдуться.
Жаліслива річ терпіти утиск од вищого, жалісливіша — від рівного, а найжалісливіша — від простого. Часто ображена терпеливість звикла перемінятись у лякливість. Відсутність надії щодо доступлення справедливості через звиклі засоби, відсутність надії щодо допомоги, сподівання утиснених, що не будуть покарані й погамовані, — щоразу звикло ставати причиною більшого неспокою і незвичайного з боку утиснених відняття.
Пожальтеся, Бога ради, над спільною Вітчизною! Зважте на її інакші умови, ніж у інших королівствах, в нас вогонь внутрішньої війни і досі не є пригашений. Там міста, там замки, там оборонні тверджі густо сидять, отож не дивно, що довго чинили опір і чинять. У нас же, коли б той полумень з’явився (якого Боже збав), прудко б усі тої широкої держави мазанки спопеліли! Там турок відлеглий, про татарина ледве чутно! А ми їх тут при боці маємо і хоча, у згоді мешкаючи, від них є в постійній небезпеці, а до того і з інших боків маємо спокій, приязнь та примирення, не до кінця є убезпечені.
Досвідчилися, ваші милості, в якій ми згоді з вашими милостями в минулі віки мешкали, хоч би і при старожитній грецькій вірі і при патріархах, що у Греції були, але статечно тривали. До любові, до зичливості, до рятунку в потребі різність церемонії нічого не перешкоджала!
Переконайтеся вже також, ваші милості, щодо тієї лихої згоди та єдності, котрі наші відступники, митрополит та владики, ліпити почали! Бачите, ваші милості, які наслідки та єдність приносить і принести може! Бачите, що за нею, замість постання, порушення старожитньої згоди та любові настало!
ПРИМІТКИ
Перекладено з книжної української мови за виданням: Українська література XIV-XVI ст. — К., 1988. — С. 289-305. «Апокрисис» спершу вийшов польською мовою в 1597-1598 рр., одночасно в Острозі українською мовою в перекладі, як гадають, Клирика Острозького та Г. Дорофієвича. Першодрук: Памятники полемической литературы. Русская историческая библиотека. — СПб., 1882. — Т. 7. — Кн. 2.
1 Книжку «Собор Берестейський та його оборона» написав польський єзуїт Петро Скарга.- Краків, 1596. Її переклав книжною українською мовою І. Потій під назвою «Описання і оборона собору руського Берестейського». — Вільно, 1597.
2 Тобто М. Рогозу, І. Потія, К. Терлецького, Г. Германа та Д. Збируйського.
3 Юлій III — римський папа в 1550 — 1555 рр., сприяв єзуїтам.
4 Карл V — імператор Священної Римської імперії.
5 Іван IV Васильович (1530 — 1581) — великий князь московський.
6 Тут перечислюються податки на римо-католицьку церкву.
7 Ракуський дім — королівський дім, з якого були імператори Священної Римської імперії.
8 Кирила Терлецького.
9 Матвій. XXVI — 15.
10 К. Терлецького та І. Потія.
11 Никифор — протосингел константинопольського патріарха, який приїхав на Брестського собора й був польською владою заарештований.
12 Гедеона Балабана та Михайла Копистенського.
13 Архімандритом київським був тоді Мелетій Хребтовий — від 1593 по 1599 рр.
14 Львівським єпископом був Г. Балабан.