Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
КЛИРИК ОСТРОЗЬКИЙ
Псевдонім. У науці існують різні гіпотези про автора, що ним міг бути М. Смотрицький, Христофор Філалет (М. Броневський), Г. Дорофієвич чи Й. Борецький, фактично ж і досі псевдоніма не розкрито.
ВІДПИС НА ЛИСТА
В БОЗІ ПРЕВЕЛЕБНОГО ОТЦЯ ІПАТІЯ, ВОЛОДИМИРСЬКОГО
ТА БЕРЕСТЕЙСЬКОГО ЄПИСКОПА, ДО ЯСНОВЕЛЬМОЖНОГО КНЯЗЯ КОСТЯНТИНА ОСТРОЗЬКОГО, ВОЄВОДИ
КИЇВСЬКОГО, ЩОДО РЕКОМЕНДАЦІЇ ТА ВИХВАЛЕННЯ УНІЇ, АБО Ж ЗГОДИ СХІДНОЇ ЦЕРКВИ ІЗ
ЗАХІДНИМ КОСТЕЛОМ, ПИСАНИЙ РОКУ 1598 ЧЕРЕЗ ОДНОГО НАЙМЕНШОГО КЛИРИКА ЦЕРКВИ ОСТРОЗЬКОЇ,
ВІДПИСАНИЙ У ТОМУ-ТАКИ РОЦІ
«Я прийшов до вас, братіє... і слово моє і моя проповідь — не в словах переконливих людської мудрості, але в доказі духа та сили».
Апостол [Павло] — (I Kop. II — I, 4)
«То є правдива мудрість: бачити мудрість, котра в словах і пристосуванні мови лежить. Не той-бо мені мудрий є, котрий у словах мудрий, але той, котрий має язика вимовного, а душу ненавчену: ніби зверху оздобою прикрашені, а всередині повні смороду».
Григорій Богослов
«Кожна людина, котра прийняла розум та розсуд од Бога, коди піде за невправним пастирем і прийме неправдиву славу як правдиву, потрапить у муки».
Атанасій Александрійський
ДО ЧИТАЛЬНИКА
Велика небезпека: будову закладати на чужому фундаменті. Не менша трудність: не своїм рядити домом. Тим більша смілість: важитися знати і потрапити в чийсь умисел. Але де бажання до Бога торкнеться, там дочасні страхи не перемагають; де надія того королівства засмакує, там буде занедбання всіх небезпек; де утіха майбутньої заплати переважає обмови та насміхи, там полегшення всіх труднощів.
Це, власне, діється зі мною, християнський читачу, при цім відписуванні на листа. Бо коли нешвидко, а правдиво після всіх і мені трапилося побачити листа до ясновельможного князя Острозького, воєводи київського, від велебного отця Іпатія, володимирського єпископа, писаний щодо рекомендації та вихвалення унії або згоди східної церкви із західним костелом, оця повинність: «Будьте готові до отвіту або відповіді кожному, що запитує вас», — до відгуку на того листа мене приводила, а не допускала трудність і небезпека відповідати за когось вищого й порядкувати чиїмсь умислом. «Ревність правди дому Божого гризла мене», простота й невмілість, адже розважав не оглядом, що так далеко від неї, але до якої (а ще далеко більше від якої) особи маю відповідь чинити, — це найбільше мене утримувало. Й на око бачив те, що мало не був або й був подібний, бо з тієї міри виглядав як кривий за добре здорового для ходи, як німий за красномовця у суперечці і як отой жебрак, котрий накладає на лице своє чужу королівську персону. Бо на що подібне: сивині відступатися, а молодості в літах та розумі вириватися? «Запитайте-бо, — мовиться, — батьків своїх, і дадуть відповідь, старців твоїх, — і скажуть тобі».
Однак приходить на пам’ять, що, мовляв: «Про молодість твою нехай ніхто не занедбує», що «сила Божа в нестачі поповнюється», що «Господь сліпця умудрює», що без’язикого та гугнявого Мойсея у мові прикрашає, що в підлітку Даниїлу духа побуджує, що «з вуст немовляток хвалу свою виконує», то чому б і я того собі не присвоював, або, коли б над силу мою було щось, чого не бачу, важке, тому досить мав учинити, не віддаючи праці біля малих речей комусь більшому, вправнішому. Але як пастушок, поставлений над гусятками, бачачи хитрого лиса, який підступно до них примилюється, хоча не може його доконати, прецінь, доки хтось сильніший не трапиться на рятунок і лиса віджене, а ще до того і з таким умислом чиню, як каже псальмиста: «Своїх уст не ув’язнюю я. Господи, знаєш ти» 1. «Моє хотіти, а твоє діяти», — зважився відтак на того листа його милості спроста відписати, кладучи однак того підсумка, що й добре, якщо не із волі Божої бував, не в добро, що не кожна згода є Богові приємна; і та їхня сама новоутворена згода, котра почата не з волі Божої, також не є Богові приємна — такі-бо з неї й плоди почали родитися.
Отож ту убогу, а вельми погану, щоб не була заглушена від розсівача терном ненависті, мою працю доручаю під оборону тому самому захиснику правди й розпорошувачу заздрості.
Прошу читача про ласкаву в дусі покірливість, коли комусь до рук дістанеться прочитати й правду довідатися. Коли б у чомусь помилився, як невправний у письмі, сам поповнюй мої вади або, мене, голого на слова й розумом неозброєного, сам заступивши, відповідай: «Ви-бо, сильні, повинні носити немочі немічних». Ношеннямбо один одного тяжарів виконуємо закона Христового, котрому слава і честь навіки. Амінь.
Писано в Острозі, у школі грецькій Острозькій.
* * *
У Бозі превелебному, його милості пану отцю Іпатію, володимирському та берестейському єпископу — у теперішньому віці писар цього листа зичить щасливо приймати добра свої у своєму житті, а в тому, прийдучому, хай кожному буде віддано відповідно до гідності.
«Згадай... що ти вже прийняв за життя свого добро своє».
Лука, глава XVI — [25].
«Коли торкнути око, виточиться сльоза, а коли торкнути серце — виточиться почуття».
Сирах, глава XXII.
ПЕРЕДМОВА ЛИСТУ ДО ОТЦЯ ЄПИСКОПА
«Справедливий Господь у всіх дорогах своїх» і «преподобний у всіх учинках своїх». Він освічує всяку людину світлістю розуму і «справує все у всіх, подаючи духа на пожиток», як сам відає. Тому духу слово мудрості, тому слово розуму через того духа. Іншому ж віру тим-таки духом, іншому — розмисел, іншому — вимову. То все «справляє один і той же дух, розділяючи дари як хоче» і роздаючи таланти відповідно до вичислення нашої віри та гідності.
Хто яке власне начиння кожен із нас, серед самого, віддає Богові, Бог у те вкладає таланти ласки своєї. Коли мале начиння подамо йому, малий талант приймемо. А приймаючи таланти, кожен із нас повинен бути торжником, аби віддати його з лишком, а не поховати в землі мовчання, бо з цим хижим слугою вкинені будемо до кромішньої темряви.
А закопання таланту: не саме тільки мовчання і щодо свого старання, але є недбанням щодо спасіння інших, але далеко більше того: хоча й хочемо щось правити силою умислу свого, а не за волею Божою, ховаємо й закопуємо світлість душі своєї, розум у темність своєї думки про себе, в надутість та погорду. «Око — то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле» 2. І як око в тілі, так розум у душі є світлістю. Коли світлий і чистий розум, — освітлює душу. А коли розум потемниться, потемнює й душу і зі стежки заповідей Божих блудить. Такий, коли хоч щось і чинить, не за волею Божою чинить.
Так апостол, дорікаючи, мовить до таких: «Свідчу їм, що вони мають ревність про Бога, але не за розумом. Вони-бо, не розуміючи праведності Божої і силкуючись поставити власну праведність, не покорилися праведності Божій» 3. І знову-таки: «Отож не бувайте в собі мудрими», але «перетворіться оновленням розуму вашого».
Нібито сказав: «Не вірою відновлюйтеся, а вчинками добрими» і «не мудруйте понад те, що годиться мудрувати», бо «хто збагнув розум Господній або хто йому порадником був?». А мудрування знесене — те, що перескакувати межі батьківські і легковажити жеребка батьківської правдивої віри. «Не переходь-бо, — мовить, — меж, які поклали батьки твої».
Отак про того таланта, про якого, отче єпископе, нагадуєш у передмові свого листа до княжої милості і ту згоду свою рекомендуєш — коли за волею Божою чинити намагаєшся, сама правда з часом виявиться. Але, однак, і тим моїм писанням поважатися буде, яке, прошу, без гніву не полінуйся прочитати.
ЛИСТ
Малий хмари оболочок, коли під найсвітліше сонце підступить, мало не весь світ потемнює. І «малий квас усю шкіру квасить», свідчить голос Божий. І найменше зло, прилучившись до доброго, все добро псує. Мала іскра вогню, до найліпшої будівлі впавши, все попалить.
І як приплітається зілля, назване «смилакс», до ципрису а, так прив’язується злість до доброти. Бо де насіння побожності сіється, там посеред пшениці ворог розсіває свій кукіль.
а Циприс — кипарис.
Насіння доброти, насіяне людині, — подружжя для потомства, а кукіль свій ворог розсіяв — розпусту. Насіння доброти посіяно людині — прагнути слави, але тієї, вишньої, а ворог свого куколю насіяв — марнославство, порожню хвалу.
Натурі людській дано або насіяно — і покорму жадати, а куколю свого ворог насіяв — обжерство. Природі людській насіяно й гнів, але на противенця душі, а ворог куколю свого вкинув — на ближнього гніватися.
На таких стежках побожності звик розкидати свої сітки диявол, аби легше міг укидати так незначно в кожну добру справу свою трутизну. Звичай-бо того ворога — серце і думки людські з пильністю видивлятися, до чого схиляються; тим він і намагається ошукати та звести, а по тому й погубити.
Як певний приятель обкладене зусібіч війною місто оглядає: звідкіля легший приступ побачить, звідтіля і штурмує. Або як пильний господар стереже, на якій землі котре насіння ліпше родить, там його і розсіває. Так і противенець душі відає, де і як сіяти своє насіння злості; знає — де на гордість, де на ласість, де на нелюбов, а де і на любов лиху та шкідливу; знає, кого смутком у розпач, кого зайвою радістю у недбальство, кого страхом у занепад, кого, нарешті, одним позиром має ввести у гріх. Коли бачить, до чого хто має найбільше старання й милість сердечну, звідтіля він причину або оказію приймає до приступу. Розмірковує звички кожного, пробує вчинки, стереже хотіння, ревності — і там віднаходить спосіб зведення до занепаду.
А що справді воно так і жоден із людей у підсонні не може бути вільний від таких шайтанських наїздів, свідчить спокуса від диявола на самого всіх речей Творця. Коли побачив кого голодного, на тих місцях хлібом навів спокусу. Адама та Єву коли побачив, що захотіли бути як богове, обітницею божественності звабив. Іуду коли побачив ласого, через його продажність погубив. Самсона коли побачив любожонного, жоною до смерті приправив. Озію, короля жидівського, коли побачив, що має велику хіть до Бога, через кадило олтаря (і доброю річчю, але не за волею Божою) управив у проказу, або труд — на тілі і у гнів Божий.
Отак і в тій теперішній вашій згоді, отче єпископе, котру в писанні своїм вельми смакуєш, треба остерігатися того, аби ото такими подобенствами, під плащиком згоди, не впав хто в сіть дияволову. «Добре дерево, — мовиться, — до їжі і гарне на вигляд, але коли в певний день з’їсте від нього, смертю помрете». Добра є згода і «красно мешкати братії у з’єднанні», але щоб у тій вашій оцукрованій позверх потраві не було трутизни, аби її тільки з волею Божою та згода погоджувала. Бо не в кожній згоді кохається Бог, як у своїм писанні, отче єпископе, нагадуєш, що «ліпша є найгірша згода, аніж найліпша незгода». Це є Святому Письму вельми супротивне. Бо ще в Старому Законі Господь Бог на жодну річ так не гнівався, як на те злучення або згоду вірних із чужими народами. Тож про те, докоряючи таким, каже: «З’єдналися зі сторонами або з народами і навчилися учинків їхніх».
Що ота найперша в світі, страху та жалю повна, згода за втіху цілому світу принесла? «І побачили, — мовиться, — Божі сини людських дочок, що вродливі вони (входили до них і злучалися з ними), і взяли собі жінок» 4. Що ж, чи приємно те було Богу? А отак приємно, бо мовив Господь Бог: «Не має мешкати дух мій у людях тих, бо вони є тіло» 5. Але ще не кінець. Підемо далі: «І пожалкував був Господь, що людину створив на землі» 6. А далі що? «І бачив Бог, що осквернилася земля перед Богом і сплюгавило всяке тіло дорогу свою» 7. А яка заплата була далі за ту згоду? «І промовив Господь: «Зітру я людину, яку я створив з поверхні землі» 8. Отож маєш згоду, котра на весь світ згинення привела, котра порушила Бога до такої страшної та немилостивої помсти.
А як розумієш і ту згоду, при якій вежа вавилонська була будована? Чи ж були там поміж так великим людом згода та любов, що одностайно всі на такий кошт, на такі труди зізволили? А була й бачилася та воля та згода перед їхніми очима вельми добра. «Підімо, — говориться, — і згодімся всі, й учінімо собі славу, й збудуймо собі вежу аж до неба». Власне, теперішня ваша мішана, колотлива згода подібна до того Вавилону, що її своєю думою силкуєтеся виставити в небо. Там у тій згоді — помішання народів, а у теперішній — помішання сумління та віри. [...]
Чому ж, отче владико, так сміло й безпечно замилюєш очі й силкуєшся на ніжки поставити і правдиво цілому світу несхвальну свою оцукрувати згоду не за явні тієї вашої згоди плоди по цілій тій державі? «По їхніх плодах ви пізнаєте їх» 9. «І всяке, — говориться, — дерево від плоду свого пізнається» 10. Здійми, отче владико, одне ярмо фараонське або єгипетське із карку! Відгорни Мойсеєве покривало від обличчя, розкрий до світла зіниці ока, ткнись у серце і виточи почуття, віджени похмурі дими від хмари розуму. Подивись тепер оком і послухай слухом: чого ви своєю, гідною плачу та ридання, згодою накоїли? Немає граду, немає міста, де б ви плачем та риданням, стогонами та зойками і слізьми отецькими не наповнили боговідданої віри людей та душ!
Від різноманітного зітхання голосів та хвороби народів наповнив увесь всесвіт сердечний крик і непостійний шум; не тільки старих, молодих, батьків та матерів, дітей та годувальниць падають боголюбні серця від жалю та стогону, але й рухаються стіни, каміння та самі елементи.
Можна було б слушно тут пригадати: «Голос у Римі чутний був, плач, ридання і зойки багатьох». Рахиль, Рахиль, східна церква плаче над дітьми своїми і не хоче втішитися, бо не є [ціла вона]! Розсипана, розсипана радість серця її, погашена пісня її, злуплена корона з голови її!
Якого ви наповнили й накоїли переслідування, якої наруги, якого биття по щоках, якого обплювання, якого замішання і трушення, якого, нарешті, кровопролиття, мужобійства, забійства, тиранства, мордування, находження ґвалтів на доми, на школи, на церкви, сороміцького оббріхування жінок, дівчат чистих, душ невинних, чесних та вельможних паней при самій найчистішій, і страшній, і неосяжній таїні та офірі, при прийманні святих таїн і чесної крові Христової!
Як же тут не має зітхати душа чоловіка побожного і святобливого умислу, на те дивлячись, не має стогнати, не має плакати? Як же побожне і чисте серце не має тріскатися? Як земля не затріпоче, небо не жахнеться, сонце не померкне, місяць не зміниться, громи не вдарять, сили небесні не подвигнуться? Як і хто має називати ту вашу оплакану та нещасливу згоду — згодою, а чи не слушніше — Вавилоном або іншим темним хаосом і самим пекельним прокляттям розуміти.
Звадили ви світ, потурбували людей, висушили в людях зупільну любов, посварили батьків із дітьми, поятрили брата з братом, побудили одного супроти другого, розпорошили братерство, прогнали приязнь, впровадили заятрення. Внесли надутість, чванство, пиху, легковаження, легкодумність, лиху один на одного гадку. Зваду внесли ви між паном та підданими, приправили ви до суджень і дивного розуміння монархів із монархами, королів із королями та з чесними і великими духовними.
Порушили ви сумління, зламали присягу, звели ви отця папу,окрутили його словом. Присягали ви за нас усіх, справляли ви від нас посольство, про яке ми й не гадали, показували ви від нас листи, про які нам і не снилося. Переступили ви батьківські межі, порушили ви старожитну віру. Втратили ви прадідного жеребка, звар’ювали ви батьківського заповіта. Порозкопували ви гроби предків, порушили ви кістки батьків, погордили їхньою вірою, поганьбили ви їхні чесні та святі справи, затоптали ви їхні стежки, затьмили ви їхню пресвітлу славу.
Зневажили ви святих, принизили ви преподобних, поганьбили мучеників, які за ту віру кров свою розливали. Помастили ви їхні корони, погубили ви від них нам залишені скарби, поховали ви таланти їхні в землю, засмутили ви їхні святі душі, наповнили ви їх слізьми, нагодували ви їх зітханнями, напоїли ви їх горістю, розсипали ви пам’ять їхню із шумом!
І хто може знайти так багато часу, аби всі ті плоди та пожитки вашої прехвальної згоди міг до решти вичислити й виписати?
А прецінь смієте згодою називати, смієте за річ святобливу подавати, смієте нею перехвалятися, смієте до неї інших приліплювати, аби тим свій сором, свою наготу прикрити та приоздобити!
Згадайте тож про день отой остатній, згадайте про нелицемірного судцю, згадайте про страшні муки, про вогонь незагасний, про черва невсипущого, про тьму кромішню, про скрегіт зубний! Згадайте відтак про своє сумління, про свою повинність, про своє звання, про свій стан! Згадайте навіть про ті слова: «Біда світу від погіршення! Біда тому, від кого погіршення йде!» Згадайте, як багато незлічених душ за собою провадите, і їхньої погибелі винуватцями будете, і кров їхня мусить зостатися на вас і душах ваших на вічну і невтолиму помсту! А згадавши, прокиньтеся, очуняйте, пізнайтесь, покайтесь! Припадіть із сльозами, та риданнями, та зітханнями до Христа й творця всіх благ. Вислухає, прийме і відпустить вам! Дай того, Христе-царю!
А що в писанні своєму, отче владико, смакуючи свою згоду, гіркоти повну, пригадуєш і про один пожиток і немалий, а кладеш, що греки у Криті, Корцирі, Зацинті та на інших островах уживають набоженства разом із римлянами, з процесіями ходять і тіло святого Спиридона містом носять, і до гробу святого Арсенія разом приходять — то це є слабкий до помочі доказ і замалий повиток, а тим менша в тому виявляється згода та любов! Його княжа милість по тих Корцерах та Зацинтах не бував, ані тулявся, ані тратив у молодості літ своїх у марнотратстві та розпустах на бурку а.
а Бурка — розпусне місце, базар.
Отож не замазав цвіту і глянцю своєї прародительської віри чужими пістрявостями. А коли хто інший пістрявиться позверховними прикрасами набоженства, тому не заздрить, пам’ятаючи, що «офіра Богу — дух понижений», а не єдвабні постави. Подібно й отець владика там не бував, а коли б і був — то мало того!
Але, однак, те знаємо й чули, що кандійські греки зневолені є від влохів та венетів а через меча, отож що їм накажуть, те й чинити мусять, хоч би й не раді. «Тому, — мовиться, — кому подаєте себе в рабство, раби ви є, його ж і слухайтеся». І знову: «Коли комусь хтось уярмлений, то на нього й працює».
а Влохи і венети — італійці і венеційці.
Коли б дав Бог отцю владиці побувати в Криму, в Перекопі та в Очакові, побачив би, як русь, москва, греки, поляки, волошини, німці — всі невольники, — мусять обходити одностайно по неволі татарського байрама. А відтак годі тут сказати, що та їхня згода мала хвалена бути. А це не для того мовиться, щоб принижувати мощі або тіло святого Спиридона та Арсенія, святих отців, борони Боже! І взагалі їх, хоча й далеко, вірою приймаємо, пошановуємо, цілуємо й поклоняємося як угодникам Божим. Тільки ж чому, отче владико, і принудження або примус пошановуєш за добровільну згоду. Коли така підневільна згода слушно має розумітися як згода, то чи не може знайтися ще ліпша, як у Іспанії чи у Франції, де не тільки чоловіка посполитого, але й самих королів пуйналами, ножами, в живіт від письма до згоди приводять. [...]
А собор Флоренський у своєму писанні пригадуєш, що ви нічого нового тепер у тій своїй згоді не постановили, ані завірили, тільки ту Флоренську унію відновили, яка лежала відкладена півтораста літ.
І я те бачу і всім явно є, що та Флоренська унія, або слушніше Листрійський собор, через теперішню вашу згоду є відновлена. А що на тому Листрійському сонмищі діялося: одних душено, інших чавлено, інших топлено, інших голодом морено, ув’язненням карано, інших перекуплювано, інших фортелями зводжено — те тепер ваша згода відновлює, те побуджує, те воскрешає, те поширює.
Дивуюся тому вельми, отче єпископе, що одному боку вухо пильно наставляєш і теплоту сердечну відчиняєш, а до другого й помислити не бажаєш! Схопивши одну історію, написану через заздрість од латинників супроти греків і за папи Григорія недавно видану, її читаєш, їй віриш, її виставляєш, нею щитишся, її за правдиву подаєш, а від своїх правдиво й щиро написане про того собора не читаєш і тому вірити не хочеш.
Отож, аби ваша милість тією Флоренською унією більше очей не закидав, бо подобав на неї вельми і ваш чесний Берестейський собор, маєш історійку коротко, але правдиво про Флоренський собор при кінці цього писання для прочитання, а прочитавши, правди дізнаєшся.
Про собор Берестейський (що його з одного свого боку хвалиш, а з другого робиш натиск на нього, що не мали вас на ньому проклинати) тут, у цьому писанні, не відповідаю, а відсилаю до книжки «Апокрисис», виданої друком про Берестейський собор, у якій досить достатньо й щиро й правдиво про того собора і про всі вчинки тієї справи написано. Не знаю, чому її ваша милість читати не хочеш: там би ваша милість правди швидко домацався б. [...]
За тим повім, уже йдучи до кінця писання, про кількакрат пригадані слова, що нібито князь, його милість, мав на згоду жаліти і втікав. Хто ж би мав бути такий нерозумний, щоб мав тікати від того, залишеного від Христа учням і через них нам залишеного клейноду, отого миру? Хто б отієї, від диявола поставленої для ненависті стіни поміж Сходом та Заходом не радий був би бачити розваленої? Хто б не зичив би вічної єдності і міцним миру перемир’ям зв’язаної любові? Хто б після такої великої мли хмарних і темних оболоків, ненавистей та гнівів не мав би веселитися з ясних променів засвідчення пожаданої єдності? Хто б не хотів бути учасником того миру, отого запахущого, небесного, що пливе від найвищого архієрея Ісуса, олійку? Хто б не пожалився б на оту оздобу, оту окрасу, оту завісу, оту шату церковну, надвоє розірвану, в розшарпанні бачачи? Хто б із правдивих синів не просльозився б, оглядаючи матір свою, церкву, мовлю, в такому великому смутку й плачі через незгоду дітей? Хто б не радий був би зріти такого великого мнозства, аби одними вустами й одним серцем ставити й вихваляти пречесне й превелике ім’я нашого Бога? Хто того не бачить, хто не розуміє, що яке насіння в серцях вірних розсівач Христос розсіяв, такого й плоду потребує?
«Заповідь нову даю вам» 11: щоб любили один одного. Любов, згоду сіючи, і пожати її хоче. Любов відтак покриває безліч гріхів, любов пророків народжує, любов мучеників зміцнює; любов — витік, або джерело вогню — чим далі витікає, тим більшим чинить прагнення до Бога; любов посилює серця й душу людині; любов підносить упалих; любов чинить мужніми страшливих; любов огріває змерзлих; любов побуджує ледачих; любов умудряє невмілих.
Такої його княжа милість прагне любові, від такої не тікає згоди, такого однодумства бажає, такого з’єднання зичить, яке збудує побожність, яке освічує віру, яке запалює любов, яке підтверджує надію, яке направляє сили, яке заспокоює сумління. На такій міцній скелі вічного спасіння поставити б бажав ногу свою. На такому замку миру замкнути б хотів сумління своє. На таке правди сонце, що розпустило світлість свою від Сходу до Заходу, радо б дивилося око княже, його милості. На таких-бо щедрих і розкішних пасовиськах паслося б серце його. В такому домі однодумства опочивала б думка його. Таким повівом тихого зефіру охолоджувалися б вірнії, веселилися б патріархи, раділи б правітці, процвітали б праведники, просіяли б мученики. Небо й земля, гори та горби і всіляке дихання восхвалило б Господа. До такої згоди від багатьох літ прагне душа князя, його милості. До такої згоди був і є він схильний, був охочий, був приводом, був, знаю, й початком. Про таку згоду гадав, радив, просив. Про таку згоду Господа Бога Вседержителя просить, припадає, зі слізьми молиться.
Владико Господи і Творче всіх! Від усіх дібров земних і від усіх дерев вибрав ти собі один виноград; від усіх земель усього світу вибрав ти собі наділ один; від усіх польових квітів вибрав ти собі цвіт один; від усіх безодень морських наповнив ти собі джерело одне; від усіх городів та міст освітив ти собі Сіон; від усіх літаючих створінь полюбив ти собі одну голубицю; від усіх створінь худоби провидів ти собі одну ягницю; від усіх розмножених людей знайшов ти собі люд один; від усіх вір та законів дав ти заповідь єдину, щоб любити один одного.
А тепер, владико Господи, що живеш вовіки, котрого очі підняті вище повітря, чий престол є безцінний і слава невипробовувана, біля якого стоять із трепетом воїни ангельські, чиє слово істинне, а мова сильна, а наказ міцний, а розгляд страшний, подай мир церкві твоїй, збери розбите, прийми відкинене, знайди заблукане і подай однодумність, усели любов, милість, згоду, утверди православ’ям церкву свою, наверни відступників ув огорожу, збери утеклих до ковчега свого, приведи відбіглих до церкви, всели однодушність, щоб ми однією думкою, одними вустами, одним серцем виславили пресвяте ім’я твоє, і до тебе, царя нашого, веселячися, аби служили тобі єдиному, котрий у Тройці славиться, Богу в безконечні віки. Амінь.
ІСТОРІЯ ПРО ЛИСТРІЙСЬКИЙ, ТОБТО РОЗБІЙНИЦЬКИЙ, ФЕРРАРСЬКИЙ, АБО ФЛОРЕНТІЙСЬКИЙ СОБОР 12
Коротко, правдиво 13 написана
Коли високого неба незичливі оберти скерували на земний поділ свої кола; коли нефортунні зорі своїми розсипаними променями вдарили на християнське покоління; коли чорні хмари, виникаючи із Чорного моря, заразливими млами покрили землю; коли псевдопророка Магомета хвалителі сарацини, з’явившися на світ, силу свою розширяли; коли, вслід за ними наступивши, турки страшним шумом світ заглушали; коли змій, трути наповненим умислом, не тільки східні кордони та грецькі скипетри пожирав, але й західним державам дужо допікав; коли весь світ плащем смутку, скорботи та зітхання почав приодягатися; коли всихав цвіт краси та втіхи християнської від жаркого вогню, — тоді Євгеній 14, папа римський, послав до константинопольського цесаря своїх послів, просячи, радячи й упоминаючи, щоб про мир, згоду та оборону гадав, а найбільше, аби церковна згода через собор та значний з’їзд, без котрої жодна оборона й зупільна любов бути не може, була учинена й постановлена.
Цесар константинопольський Палеолог писав до всіх трьох патріархів 15, а найбільше мав часту намову про з’їзд та синод для єдності церковної з четвертим — царегородським, який був під його боком. Зрушив також через послів та листи князів сербських, болгарських, князів сіверських руських 16, а папа — королів західних. Отак, за волею всіх, було складено й призначено у влоських сторонах собора. При цьому відбулося багато домов та рад, в яких краях найслушніше того собора призначити.
Відтак не всім здалася справедливою річ, щоб у західних сторонах, де перед тим не було такого звичаю, а тільки там, де біля Соломона, ота Божа мудрість, Христос, збудувала собі дім, східну церкву, й уміцнила сім стовпів, великих вселенських синодів, — у межах східних: у Нікеї, в Константинополі, в Ефесі тощо. Там би й тому соборові бути, однак через небезпеку від драпіжних турків, не тільки в простіших містах, але й у самій столиці константинопольській, важко було відправити такий великий з’їзд. За великою отож неволею дозволив отож цесар, папа та інші, щоб відбувся собор у Влохах 17. Але це не відповідне до волі Божої, бо не від Заходу постав закон, і фундамент, і тверджа всієї віри. Отож не тільки на ньому нічого не справили, але, за Ромулюсовим прикладом 18, облили його кров’ю, як про це буде нижче.
Отак, року від народження тіла Христа, Спасителя нашого, тисяча чотириста тридцять восьмого, за панування константинопольського цесаря Івана Колуяновича Палеолога, а за цесаря західних держав Ольбрехта, з дому князів Ракуських 19, а за короля польського Владислава Ягейлоновича та за князя великого литовського Жигмонта відбувся для заспокоєння розсварів і незгод у Христовій церкві та для правдивого виказу переступників передань апостольських і догматів богоносних отців духовний синод у Ферарії.
Цього відтак собору старійшинами були: сам цісар Іван Палеолог, а від станів духовних Євгеній, папа римський, Йосиф, патріарх константинопольський. А інші три патріархи, а саме: александрійський, антиохійський та єрусалимський, вже поневолені зі столицями своїми були від сарацинів і не могли через смуток, утиски та біди самі поїхати особами своїми на той з’їзд, а доручили й віддали місця свої певним особам, тобто патріарх александрійський — блаженному Марку, патріарх єрусалимський — Віссаріону, митрополиту нікейському, котрий потім змінником став. Одначе більша сила від тих трьох патріархів була доручена Марку Ефеському. Та й інші численні, а саме: кизицький, трапезондський, моновасійський, іраклійський митрополити та єпископи на того собора були з’їхалися.
А про київського митрополита Ісидора, у який спосіб на столиці сів, хоча це дещо від узятої теми відступає, треба приточити.
Року тисяча чотириста тридцять шостого, після зішестя з цього світу київського митрополита Фотія, вибрано було, як од єпископів і всього церковного притчу, так і від північних князів, обивателів земель руських та князівства Литовського, на столицю київської митрополії чоловіка доброго, побожного, скромного та вченого, єпископа рязанського, на ймення Йона, і виправлено із причинними листами та свідоцтвами до константинопольського патріарха Йосифа і до цесаря грецького Палеолога за сакрою, або благословенням.
То оцей Йона доки з дому зі своїх країв вибрався і через дальність дороги приїхав до Константинополя, в тому ж таки часі один чоловік, на ймення Ісидор, словак, приїхав од країв західних із Рима до Константинополя з причинним листом од папи римського. З постави зверхньої був покірний, схильний, облесливий, а зсередини — перекинливий, хитрий, непостійний — і лагідними слівцями та покірними проханнями ублагав Йосифа, патріарха константинопольського, за цесарським сприянням, аби посвятив його на столицю Київської митрополії. Показав також і листа за себе свідоцького та причинного від папи римського, писаного такими словами:
«Євгеній, слуга слуг Божих, біскуп римський.
Високої столиці Нового Риму чесному Йосифу, патріарху, брату нам у Христі наймилішому миру та втіхи.
За побожним і честі гідним та досвідченим мужем і біскупом, на ім’я Ісидором, наша покірність жадає: аби його, незагайно посвятивши на архієпископство руської столиці, відіслали з повною силою. Про що ми писали й листа нашого і до наймилішого сина нашого Яна, ясноуродженого цесаря, за того святобливого мужа Ісидора, котрий є від столиці нашої в усіх гідностях засвідчений. Господу Ісусу вас доручаємо.
Дано в Римі, року 1437».
Йосиф-патріарх, хованості та людського серця не відаючи (бо те одне відомо спитувальнику серця та нутра самому Богу, а від людей утаєно), за поданням папи римського та цесарського, а більше аби церква (й такий великий народ руський) без пастиря та будівника старшого довгий час не пустувала, а хвала Божа не припинялася, посвятив того Ісидора на Київську митрополію. І посвятивши, з листами своїми до його столиці відпустив.
За тим, як тільки Ісидор від’їхав до Русі, по малому часі, той згаданий Йона-єпископ приїхав із причинними листами та свідоцтвами від духовенства, від князів та панів земель руських до Константинополя, просячи патріарха, аби його посвятив на Київську митрополію. Побачивши те, патріарх здивувався непомалу, вельми шкодував, що дав себе завести Ісидоровими словами. І, зібравши увесь причет свій церковний, радився: як би мав у тому вчинити. І нарадилися радою духовною, тоді закликав до себе єпископа Йону і такі йому мовив слова:
«Сину, наймиліший Йоно! Благословенство в мене на ту митрополію хитрістю та лестощами Ісавовими захоплено. Але там був догляд Божий, а тут, гадаю, враже лукавство. Бо мало проминуло днів, як посвятив на ту митрополію такого собі Ісидора й відпустив до престолу. Однак, коли вподобає Бог закликати цього Ісидора із цього життя або коли йому якийсь трафунок трапиться, тоді ти, від усіх згідно вибраний, святителю Йоно, маєш од нашої покірності владу, і даємо тобі благословення перейняти престола руської митрополії».
І так, закликавши Святого Духа й посвятивши, відпустив його. А отой перший Ісидор, коли приїхав на столицю руської митрополії, хоча і з великим од всіх подивом і не вельми щирим серцем, прецінь од духовних та світських станів був прийнятий із належною честю. Відтак столицю посів.
Пробувши на митрополичій столиці чотири місяці, замислив поїхати до влоських країв на Флоренського собора. Бо вже добре час і рік певний, на які того собора було складено, відав, даючи по собі того знака й ту славу, що їде застановлятися за православ’я східної церкви.
Обивателі й князі руських земель та й деякі єпископи, довідавшись про його передзавзяття (одні самі до нього з’їхалися, інші — через листи), нагадували й просили, щоб на того собора не їздив. А коли б інакше бути не могло, тоді аби, будучи на тому соборі, не відступав од передань апостольських та канонів богоносних отців ні в чому і нікому не давався зводити.
Він же, упору й передзавзяття свого зламати не бажаючи, нікого в тому не послухав, однак обіцяв застановлятися за православ’я істинної віри, ні в чому не перескакуючи покладених меж, але в серці тримав лукавство. Тоді, набравши із собою немало духовних осіб, поїхав на Феррарського собора.
А в дорозі, ще їдучи, зголосив лукавство свого серця. Трапилося йому, тягнучись дорогою, приїхати до одного міста на німецьких кордонах, у якому було немало християн греків східного послушенства. Ті, почувши про прихід руського митрополита, зібралися за звичаєм із хрестами й зустріли митрополита перед містом. Бачачи це, німці послушенства папського, зібравшись із процесією та своїм духовенством і з великим витесаним бовваном замість Господнього хреста, відповідно до свого звичаю, вийшли й спіткали тут-таки вслід за греками отого Ісидора. Ісидор же виказав першого знака свого лукавства, бо коли зустріли його спершу християни із хрестом Господнім, а за ними вслід папісти, він, не поклонившись Христовому хресту, занедбавши й проминувши його, побіг до того високого та великого образа і, впавши, поклонився йому. Бачачи це, єпископ міста суздальського, грецького послушання, на ймення Аврамій, вельми здивований і жалісливий бувши, мовив тихо до своїх: «Видно вовка в постаті пастиря, прикритого овечою шкурою». І жаліли, що його зустрічали. А папісти, вельми з того тішачись, провадили його із процесіями до міста. І там од них удячно був прийнятий, а спочивши в них, потягнув у свою дорогу.
І дійшов міста Феррарії на собор, де вже були зібралися вище описані особи, тобто: цесар грецький Палеолог, папа римський Євгеній, Йосиф, патріарх константинопольський, Марко Ефеський та інших множність велика кардиналів та біскупів, як західних, так і східних. І чекали Ісидора-митрополита, за намовою папи Євгенія, а хоча засідання й домовляння чинили та нічого не постановляли шість місяців.
Відтак, коли були вже на того собора згромадилися, західники вибрали поміж себе філософа та ритора, як у латинській, так у грецькій мові вельми вченого й великого красномовця, на ймення Яна Парижанина, а східники зі свого боку вибрали Марка Ефеського, мужа не тільки в богослов’ї й науках філософських управного, але й досконалого й досвідченого, побожного життя і справ святобливих, до того ж і станом митрополита.
Відтак разом сходилися й засідали у великих церквах, духовно бесідуючи, тихо, у згоді та в любові, в дусі Божім, в дусі миру Христового мислячи, прагнучи облуди, та відщепенства, та заквашення, від немалих часів унесені до церкви одні через недбальство, а інші через упір та пиху, вичистити й викоренити, привести та й замкнути до з’єднання і до злиття християнства в одне тіло.
І так засідали в намовах у місті Феррарі шістнадцять разів, а у Флоренції (бо із Феррари через морове повітря виїхали) дев’ять разів, чотирнадцять місяців, численні подання до розгляду (найбільше їх східники західникам задавали) соборували. Поміж інших такі статті від східників західним костелам подавалися:
Перша: про походження Святого Духа, що прикладають: «І від Сина».
Друга: про прісний хліб, якого римляни у сакраменті уживають.
Третя: про чистилище, за чим значиться кінець муки.
Четверта: хто подав причину до розірвання церкви.
П’ята: про суботнього поста.
Шоста: про подружжя, що капелани римські подружжям бридяться.
Окрім того, осібних питань, менш важливих, задали з двадцять, яких тут не згадуємо.
Про ці статті, а найбільше про оту першу, найбільші суперечки та докази з обох боків бували проздовж усього собору.
Наостанок таким визнанням мали замкнути синода:
«Один Бог, котрий над усіма і в усіх, в Отці, і Сині, і Святім Дусі нами віриться і славиться. Отець не тільки без літ, але й без початку, один — причина, і корінь, і джерело в Сині та Святім Дусі бутнього божества, одна причина, один одному: Синові Отець й одному Духу Святому початок, тим тільки більший або відмінний од Сина і Духа, що є приводом, але однієї честі й одного божества. Його син, маючи початок, корінь і джерело Отця, від нього перед усіма віками безлітно, безтілесно, невимовно, безпристрасно породженням виник від Духа Святого, котрий корінь, і джерело, і причину має від Отця, від нього предвічно, безлітно не породженням, а походженням виник. Досконалий Бог одного єства із Отцем та Сином, у Тройці славлений, якому й поклоняються».
Отак, уже одностайними серцями та вустами й умислами на те зізволивши, мир, згоду, любов за всіх проголосили й після милого та вдячного цілування один із одним постановили: на завтра, зійшовшись до церкви на призначене місце, руками підписати й утвердити.
Але який страшний і для спомину невимовно жалісний став кінець тієї справи та й того святобливого діла! Як від бурливого моря закурилася знагла буря! Як сповнилися слова з Апокаліпсису, які можна прирівняти до тієї справи й проголошені від ангела превеликим голосом: «Горе землі та морю, до вас-бо диявол зійшов 20 на зведення й ошукання народів»!
Таж-бо отой неприятель і заздросник роду людського посіяв у серце лиху ревність великого міста Родиса опату 21, або багатому майстру, котрий із двома тисячами прибраних до війни людей (почувши, що до згоди ще перед тим мали прийти, а перед східниками західники притомлювалися в доказах і від своїх подань відступалися) притягнув на того собора, до тихих, спокійних, і правдиво тієї-таки ночі до міста потаємно в’їхав. І зараз-таки вночі, пішовши до папи Євгенія, наповнений гнівом і трутою палаючи, мовив йому: «Чому послухався й дав себе звести тим варварам, тим сирійцям, тому здавна упірному й гордому грецькому народові і на волю їхнім статтям поважне і від усіх погоджене, від немалого часу уживане й утримуване, хочеш із Божого костела винищити й вигладити?»
Євгеній-папа відказав йому: «Через такий немалий час посильно дбав я й працював, боролися ми й опиралися, скільки Письма ставало та всіляких доказів. Але були переконані не якимись їхніми раціями, ані силогізмами, ані красномовством, тільки свідоцтвами самого Святого Письма і великих стовпів церковних, отих давніх теологів свідоцтвами, отож наостанок сумління інакше нам не допускало, особливо з огляду на мир та згоду в церкві Божій і між народом християнським — мусіли ми їм поступитися».
Той опат, од того ще більше гнівом наповнившись, сказав: «То вже Євгеній-папа перших отців своїх, пап римських, мужів у науках та святобливості, в житті досконалих хоче покласти й славу їхню в порох обернути? Відтак і нас до того приводить, що предків та батьків своїх, котрих слава, побожність та вчинки по всьому світу плинули й світилися, мусимо за блудних у вірі і за небожних і власне за єретиків розуміти й проклинати? Від цього-бо (не дай Боже!) дочекалися б, що мали б з нас сирійська кров і надуті греки потім насміюватися і за легкомисельних приймати, а той блуд у визнанні віри мали б нам і нащадкам нашим відвічно нам ув очі кидати. Радше б зволили ми тепер, зараз кров’ю та горлами своїми поплатитися, аніж на народ наш і костел римський, в усьому світі найвищий і найславніший, ганьбу наводити! Згадай, Євгенію, святий отче! Як предки твої, намісники апостольські, біскупи, честі й пам’яті гідні, римські, швидко з тим перемінним ящурячим народом сирійським розторгнули спілкування та спільність і забобони їхні із костелу Божого спровадили! Як мало не цілий світ собі та римському костелу підпорядкували! Як дім Божий цілому світові поставили! Які держави, монархії, багатства, можності підбили костелу! А як тільки приступиш із ними до згоди й спільності і їх до себе припустиш, то сам будеш у легковаженні, й увесь цвіт, усю оздобу, всю славу народу нашому погасиш і посушиш, і держави, що їх набули наші предки, погубиш так, як і ті шалені греки, з якими відомо що вже чиниться!»
А тим часом немало кардиналів та біскупів італійських вночі (по них був той опат послав, відаючи, котрі з них були незичливі до греків і нераді тій унії, і вже з ним мали змову) до папи Євгенія із господ зійшлися і допомагали опатові щодо розторгнення.
Тоді цей опат знову мовив до папи: «І предки наші від немалого часу, і ми самі не могли мати слушнішої оказії, від якої помститися над греками за свої від них насмішки, й наруги, й легковаження. Адже оті перші синоди переважно, а мало не всі, бували у їхніх східних країнах, на яких що їм подобалося, те й постановляли, і писали, й завіряли, а наші вітці улягати їм мусіли. Там явно численні канони, супроти звичаїв римського костелу, як на Шостому синоді (канони про взяття жінок капланами та дияконами і про суботній піст) силою внесли. І на тому-таки синоді Константинопольському 22, на погорду костелам римським і на легковаження, намісника святого Петра, римського біскупа, саму голову костела, собі забрали на вічні часи. Онорія маловинного 23 скинули із римської столиці й назавжди виявилися незичливими народові нашому. Тепер же і синод у силі і їх самих у руках маючи, ще їм дати над собою поставитися! Відтак, коли б того собору розірвати не бажав, а те я задля слави предків наших і для народу нашого готовий печатати горлом своїм, і всіх, котрі те дозволяють, цієї ночі й цієї години жорстокою смертю погублю і мечеві віддам, а цесаря, який залишився із вельми малою кількістю людей, бо інших у дорогу вже відправив, у миг ока тобі, коли з ними порвати не схочеш, у руки передам, як птаха!»
Кардинали та біскупи, котрі були вночі до папи збіглися й одного духу із опатом будучи, міцно при ньому опонували. Однак крикнули, щоб цесаря не чіпати й такої неслави не чинити. І казали деякі із них: «Цесар Палеолог за першим словом, про що йому казатимемо й чого в нього потребуватимемо, а особливо з певними обітницями та подарунками, все вельми радо дозволить, адже пробуває у великій потребі й уже знищений так, що в нього сарацини ледве не півцарства забрали, і мало не щодня невтішні новини приходять із Греції, про те завжди сам примовляє і, як видно, мало думає про синод, а більше, як би міг безпечно проїхати перед турками до столиці в Константинополь. Щодо патріарха, то там мало в голові філософії, легко його на будь-який бік скерує, та й той тим швидше дасться повабитись, коли чимось посвітять, бо теж не закидає за себе, адже то природа грецька така, що за золото вилупив би собі очі. Що ж до того вихруватого лоба і в душі своїй винеслого Марка Ефеського — йдеться тут найбільше! Бо його ані лагідними словами, ані проханнями, ані дарами від упору шаленого відвести важко, тож тільки таємно, схопивши без крику, — до ув’язнення з ним!»
На тому всі й погодилися.
Євгеній-папа зверхню поставу прикривав овечим одінням, а таїв унутрішнього вовка, в речі ж з плачем відмовив, на те не дозволяючи. Але вже добре був заюшився й обплескавсь у християнській крові, бо збутно у битвах кохався і миру не раз поміж королями доправлявсь. Це той папа Владислава, польського та угорського короля 24, через кардинала від присяги супроти турків розгрішив — і забитий був біля Варни. Той папа так по-тиранському обходився з римлянами: стинав, топив, душив найчільніших осіб, що потім, не мігши більше витримати його суворості, кинулися на нього римляни, аж змушений був у чернечій рясі втекти із Рима. А внука його Франтішка, старосту ним поставленого, римляни піймали, замка [святого] Ангела здобули, а скарби, які був награбував, забрали. Капітоліум міцно осадили, а папу іншого, в Базидії склавши синода, обирали. Він же, зібравшись із великим людом, з допомогою французького короля, взявши дофіна, сина Карла французького 25, тяг на той Базилійський з’їзд, з якого, це почувши, всі повтікали, а він із тими людьми на папство з ґвалтом наїхав і ще гіршим тираном був. Жигмунта, цесаря 26, не хотів коронувати, аж той мусів його в коліно цілувати. І відтоді почали цесарі папам ноги лизати.
Отак Євгеній-папа легко дався намовити, дозволив тому окрутнику опату родиському і тим кардиналам та біскупам синода того та згоду й постановлення розірвати, а побіч них і на свій розмисел інакше написати й учинити. І обіслали всіх своїх західних кардиналів та біскупів уночі, аби, вставши, і на призначений час для постановлення й підпису рук та ствердження, а відтак завершення унії до церкви не сходилися, але щоб зібралися до папи.
Східні ж отці на завтрашній день зійшлися з великою охотою, на час і місце призначені, до церкви для уміцнення унії, не відаючи про ту нічну нараду та умисел, і немалий час, аж до вечора, надчікували, але західних отців, відповідно до постанови, дочекатися не змогли, частково й довідалися про їхню відміну й постановленого лихого умисла. І, не вірячи до кінця, послали до них їхнього ритора Яна, від якого коли взяли певну й достатню відомість, то вже рознеслося те по цілому місті.
Довідалися про служебний люд збройний, що є напоготові, і побігли вскок до цесаря Палеолога, даючи знати й просячи про рятунок та раду. А коли до цесаря прийшли, застали в нього кардинала Юліана з двома біскупами, посланого від папи, які єднали й благали цесаря з великими подарунками та обітницями.
Отці, бачачи, що звідкіля сподівалися оборони й ради, звідтіля їх надія омилила, смутком, жалістю і печаллю зі сльозами та стогнанням, великим страхом та дрижанням бувши охоплені, анізвідкіль рятунку дістати не сподівалися і почали порізно втікати. Патріарха ж константинопольського Йосифа благано від папи подарунками.
Марко Ефеський, від якого багато залежало, бо носив особу трьох патріархів, побачив, що про нього найбільше йдеться, наперед усіх, за перестереженням від деяких самих західних людей набожних, за поміччю та радою їхньою, також і від своїх, утік до Ефеса, як той великий Атанасій із Тиру 27 від несправедливих судей, так і він із того собору. І численні інші східні єпископи та архієпископи тікали, як Григорій Іверський, Софроній Газький.
Бачачи це, західні отці й папа Євгеній наказали східних отців ловити. А написавши згоду або унію, відповідно до думки й волі своєї, ніби східні отці признали походження Святого Духа «і від Сина», опрісноки, чистилище, біскупа римського намісником Христовим, і нащадком Петровим, і головою костела, хапали їх і до підпису примушували різноманітним ув’язненням, темницями, путами, ранами, голодом 28. Шістдесят єпископів і півтораста пресвітерів, сингелів, протосингелів та дияконів у темницях замкнувши, всілякі муки завдавали: одних голодом п’ятнадцять днів морили, інших вогнем пекли, ще інших душили, давили.
У тому ув’язненні мученичі корони прийняли й помучені: митрополит амасійський, митрополит силиврійський, митрополит халкидонський, никомидійський, филиписійський, діометрицький, трапезондський, єврипський та інших немало, тіла їхні вночі потаємно ховано, а руки їхні до тієї своєї унії після їхньої смерті приписували. Інших пресвітерів та східних ченців помучено більше ста душ.
Ще інші, як єпископи, так митрополити, не можучи витерпіти таких мук, підписувалися до тієї вимисленої унії. Отож, коли випущені були і повернулися до своїх столиць, покладали руки свої перед патріархами, перед клиросом та церковним притчем із плачем, явно визнаючи свого гріха, просили, аби їм утинано руки, котрими ту унію мимовільно підписували.
Ісидор, руський митрополит, добровільно підписався. А два руські єпископи і сто пресвітерів, котрі при ньому були, не дозволяли на ту унію, ані підписуватися не бажали. І втекло їх вісімдесят. За ними гналися, і немало їх побито. А інші в Німецькій землі в однієї побожної жінки сховалися у винниці і здорові потім пішли до своїх домів.
Патріарх Йосиф, бачачи таке жорстоке тиранство над своїми, жалів на те непомалу, і гризло його сумління, аж від страху та жалю пам’ять утрачав. Але вже важко було назад, через те, чим далі, тим у більший розпач приходив і явно перед усіма почав визнавати каяття, а від тієї унії відступив і руки до неї не підписував. Побачили те західники і, бажаючи те втаїти, справили від нього заповіта, про якого він ані мислив, скерували трьох своїх ченців, котрі у посольстві нібито від папи до нього вночі прийшли і, замкнувшись на розмову, там-таки задушили патріарха до смерті 29. А відходячи від нього, того заповіта йому в руки вклали, котрим начебто ту унію і всі на ній ухвалені статті прийняв, підтвердив і, останньою волею своєю, відходячи з цього світу, запечатав. Отим заповітом користуються, особливо в писаннях, а про патріарха повідають і пишуть: «Нагло помер» 30.
І тут правду можна пізнати! Коли б нагло помер, то як би заповіта написати зміг? Або ж коли вже сподівався конечної на себе смерті, то чи не слушніше б послав до папи або навіть до своїх, ознаймуючи, що живий бути не може? Менше було до готового листа, до тієї унії тільки руку підписати, аніж цілого заповіта, а ще й при наглому й несподіваному сконанні писати!
Не менше також і цесар Палеолог, хоча й був ударований великими подарунками і зневолений ще більшими обітницями, тривожився думками і не міг мати вільного та безпечного сумління. А до того невтішні новини приходили йому про ґвалтовні вторгнення турків у грецькі держави. Бо вже турки мало не всю Тракію були посікли і через Геллеспонт мали вільний перехід, опанували Калліополем у Херсоні, також і Андріанополем. Спішився цесар до Константинополя, але йому було вже так прибутно, що за свого переступа супроти Бога не побачив столиці своєї Константинополя. Адже коли був у Силиврії, прийшла новина про захоплення від турка знаменитих міст: Тесалоніки, Етолії, Епіру та інших, що були до грунту розорені, а перед тим були вони утиснені, але ще не до кінця. Пізнав свого переступа, яким Бога образив, продавши за золото сумління своє, і там-таки, впавши в розпач, нагло здох.
А потім швидко після його мерзенної смерті, тобто року 1452 31, Магомет Другий обліг Константинополя. Слали греки із цесарем своїм до папи Миколая і до панів західних про порятунок. Не тільки їм не дали, але були від того вельми раді. Шістдесятого відтак дня від початку облоги Царгород узято: речі Божі та людські турки побрали ґвалтом, церкви полупили, святощів не шанували, речі супроти Бога бридкі чинили, в крові християнській бродили, голову та клейнода всього християнства зневолили, стерли, ворота до всієї Європи відчинили.
Скоро по тому синоді і по зведенні з цього світу патріарха Йосифа послав папа Євгеній до Константинополя, ще перед узяттям його від турків, вибравши якогось римлянина Григорія 32 на царгородське патріархство, бажаючи те собі у звичай завести й упереджуючи, щоб греки, коли довідаються про смерть Йосифа, не поставили собі іншого патріарха, відповідно до стародавнього звичаю. Той Григорій, милосник слави римської і послідовник їхнього визнання, коли приїхав до Константинополя, із великою смілістю та гордістю до церкви зайшовши, став на патріаршому місті й оголосив себе патріархом.
Митрополити, та єпископи, та протосингели царгородські, бачачи нагло несподівану покусу без вуса й бороди, по чому загалом чоловіка від жінки розрізняють, і боячися, аби то не той Ян Восьмий 33 із мертвих устав, жодного пошанування йому не вчинили ані повинності, належної патріархам, і не віддавали.
А в тому один, побожного серця та умислу, повний філософського та богословського розуму, із роду значного грецьких князів, на ймення Никентій, прийшовши до нього, мовив: «Чи знаєш, чесний мужу, правдивого декрета Христа, Спасителя нашого? «Хто не входить дверима в кошару, але перелазить деінде, той злодій і розбійник» 34. Отож чому зважився діркою, а не дверима, по ступенях церковного порядку на стан такої великої столиці лізти?» І, взявшись у нього за святительський сакос, почав його знімати. Простий люд кинувся був, шарпаючи на ньому всі святительські убори. Але згаданий Никентій із притчем церковним, з митрополитами та єпископами, проханнями їх ледве ублагали і, не давши задушити, відпровадили його до корабля та й відпустили до Рима.
Ісидор, митрополит руський, дозволивши й підписавшись на Флорентійську унію, від’їхав до своїх країв. А коли прибув до Смоленська, був пійманий і посаджений в ув’язнення. Але через підкупи (бо, продавши віру, вивіз од папи великі скарби) з ув’язнення вийшов і знову втік до Рима 35. Там удячно був од папи прийнятий, і кардиналом учинений, і виправлений за упором та гордістю римською на патріаршество до Константинополя. Але там і той небагато попас: і не прийнято і не слухано його. А коли упором владу римську ширив, тоді, за його бутності, турки Царгород узяли, а він безславно втік до Русі 36. І, прибігши до Києва та побачивши явну від Бога помсту, пожалів за вчинка свого і правдиво від Бога та людей, скільки їх було його власних овечок, покинутий будучи, почав до розпачу приходити.
Архідиякон, хвалитель римської столиці, на ймення Венедикт, котрий при ньому був у великій любові в Ісидора, і казнодією, й управителем, те постерігши, подав йому у страві трутизну. Інші пишуть: від русі, тобто від киян, смертю доконаний і так, відповідно до заслуг, згинув.
Вертаюся знову до того Флоренського синоду. Коли папа й побожні кардинали побачили, що на ньому не тільки нічого доброго не справили, але ще більше закурилася ненависть у християнстві, мислили: що мали далі чинити.
Відтак, за намовою отого ж звіровидного родоського опата і тих, котрі йому допомагали, і за наказом та накладом папським, знаючи, що в Ліонській горі було сто і тридцять великих монастирів, оточених муром, і велике множство іноків або ченців грецьких, котрі на ту унію і слівця не вимовили, ані дозволили, а на їхнє побожне, правдиво ангельське лісницьке життя Схід і Захід оглядалися, виправили військового люду із частиною хрестоносців із гарматами двадцять шість тисяч, які ніби на оборону Сербських та Болгарських країв тягли, вторгнулись до Атонської гори 37.
Отой люд, що прийшов од римського папи, виправлений був до Святої гори, передусім до монастиря лаври святого Атанасія. Іноки, бачачи суворість їхню та наглий прихід, злякавшись, прийняли їх удячно. Вони зараз-таки наказали прийняти унію і поминання в молитвах римського папи. Що мусіли вчинити за неволею, але не від правдивого серця, і так були збережені ціло.
Потім у Амалфинів монастир прийшли. І ті прийняли їх також.
Потім до Іверської лаври прийшли. Там їх іноки прийняли, але з ними погоджуватися не захотіли. Вони ж монастиря зруйнували, мнихів, або ченців, хватаючи, в морі потопили, а найпередніших з роду та науки відіслали в кайданах до Риму.
Потім прийшли до прототії, або старшого монастиря. Вийшов сам прот з усіма старцями ангельського подобенства, квітнучи сивинами, просячи й упоминаючи їм од Письма лагідними із плачем словами, аби не заживали такого тиранства й жорстокості над цими місцями і над невинною кров’ю, грозячи їм страшною від Бога помстою за те. Образилися тим вельми, піймали прота й повісили, іноків же всіх мечу віддали, монастиря ж із пиргом а і з усім запалили та вивернули.
Потім рушили до великого монастиря Ватопеда. Ченці, почувши, зі страху повтікали, розбіглися по яскинях б та горах. Вони ж, прийшовши, самого ігумена із деякою братією піймали і після великих суперечок та розмов від Письма і найбільших страхань, бачачи, що не схиляються до їхньої волі, повісили і того перед монастирем, перед самою брамою, а ченців постинали й помучили різноманітними муками.
а Пирг — вежа.
б Яскиня — місце усамітнення, печера в глухомані.
Потім прийшли до монастиря Зографського. Іноки, відчуваючи страх, збіглися до піргу, або монастирської башти, і не бажали до них вийти, ані на унію дозволити. Вони ж, безліч наносивши дров та хмизу, ту башту запалили, і так із ченцями і з усім до ґрунту згоріла, місяця жовтня, десятого дня.
І коли так по всій Святій горі, по монастирях, по винницях, по яскинях, по горах знаходили, б’ючи, мордуючи, близько п’яти тисяч і більше душ невинних іночих вигубили і місця святі порожніми учинили. Прийшли потім до великого і славного монастиря, названого Ксеропотам. Ченці, або іноки, чуючи, що сталося з іншими монастирями, болістю сердечною і страхом бувши пойняті, вийшли супроти них із хрестами, прийняли їх, на унію дозволили і згодилися з ними.
По тій згоді відправляли літургію. Диякон в октенії, коли пригадав ім’я папи римського, явне чудо Бог із високості показав: стався шум і трясіння землі страшне, і знагла впали всі стіни церковні й мури монастирські, як стіни ієрихонські, і погинули всі разом, як іноки, так і римляни, котрі могли там уміститися, — велике множество душ. І постала офіра мертва, Богові мерзька! А ще на більший знак залишилася стіна, частина башти мурованої — над звичай ніколи не бувалий, до землі низько схилившись, але не впавши, на вічну пам’ять [стоїть] так і до цього часу.
Бачачи це, римляни й хрестоносці, перестрашившись великим страхом, мало що цілих монастирів залишивши, відтяглись од гори Атонської. А інші із римлян та хрестоносців залишилися ченцями на Святій Горі.
Ті іноки, котрі залишилися по яскинях, горах, вертепах, ховаючись, зібралися після їхнього відходу. А бачачи обителі свої, місця святі попалені, понищені, із грунту вивернуті, братію побиту, помучену, кров порозливану, інших у полон заведених, у болісті серця, зі слізьми та великим криком оплакували та ридали, співаючи такого псалома:
Боже! Прийшли погани в дідицтво твоє,
Осквернили церкву святую твою!
Поклали трупи слуг твоїх
у покорм птахам небесним.
Пролили кров їхню, як воду, біля всього Атона,
І немає, хто б їх та й поховав!
Де ж нині Атон — гора Святая,
Пустельники і скитники квітучі?
Де окраса й оздоба монастирів і церков твоїх?
Як тут опустіло й осиротіло!
Як над тобою замість світлості
Аїр а наповнився димів і вогнів!
а Аїр — повітря.
Як стіни твої покрив порох погорілиськ!
Як стежки твої обплескані кров’ю!
Як синове, й мешканці, й пелегримове твої в тобі полягли!
Як старці твої голови сивизн своїх попелом посипають!
Над трупами духовних синів своїх смутно сидячи,
птаство відганяють!
Як позісталі синове духовних отців ревно плачуть!
Яке немилостиве серце без жалю,
Яке жорстоке око без розілляння щедрих сліз
опустити тебе може?
Хто з твоїх мешканців, бачачи теє,
Не вибере радше смерть, аніж життя?!
Пощо, Господи Боже, не учинив ти нас гідними
Разом із отцями й братіями нашими
Прийняти від тебе мученичі корони?!
Пощо нас, смутних, у посміх ворогам нашим лишив?
Доки ти, Господи, гніватимешся до кінця?
Пролий гнів свій на народи, що не знають тебе,
Що втікають від церков православ’я твого!
Скоро підсиль щедротливостями своїми, Господи,
Бо геть ми обідніли незмір!
Поможи нам, Боже, Спасителю наш, задля слави імені свого!
Вибав нас!
Ми ж бо є люди твої і вівці пастви твоєї,
Аби ми повідали хвалу твою і чуда твої від роду у рід!
І в такому смутку, посилаючи псальми, і співи, і пісні духовні, збираючи й носячи тіла тих побитих мучеників, ховали їх і погребали.
Такий ото був кінець отого преславного Флоренського собору! Такі плоди його згромадження, такі пожитки приніс усьому християнству! Так ото та пожежа ненависті запалала по цілому світі! Так ото померкла ніч гніву крила свої розширила! Так бунти, розсвари гору взяли! Так отой синод дзеркало в собі тиранства залишив нащадкам! Так поміж пшеницю по покинутій любові насіяв куколю незгоди, заздрості та розірвання! Так до останньої краплі милість у християнах висушив!
Твоя мати першородних своїх синів для зустрічі й привітання з далеких та високих палаців короля над королями посіяла й виростила зараз чотирнадцять тисяч мужніх воїнів до яселець Витлиємських для оборони пана свого, як чудовий аромат фіялки, під гостру косу сатурнуватого Ірода! Твоя мати під вінця, з каменю плетеного, першомученика Стефана народила! Твоя мати, в сонце одягнена і короною на дванадцять зір коронована, перед семиголовим та десятирогим змієм у пустелю утисків, бід, скорбот, і вигнання, і блукання по світу мала й мусила утікати, згідно Апокаліпсиса! Твоя родителька не в розкошах цього світу, але в гунях, шкурах, волосяницях по горах, яскинях, прірвах синів сплодила, які волочаться, опущених, утиснених, котрі наругу, в’язнення, темниці, каміння, пилування і мечі скромно зносять, їх-бо не був гідний світ! Таких і вас, синів теперішніх східних, мати хоче, те вам у заповіті залишає, того від вас потребує, того зичить, аби ви, пройшовши тут крізь вогонь та воду, були впроваджені до отого вічного миру. Амінь.
ПРИМІТКИ
Перекладено з книжної української мови за виданням: Українська література XIV-XVI ст. — К., 1988. — С. 254-279.
1 Псалтир, XXXIX, 10-11.
2 Матвій, VI - 22.
3 До римлян, X — 2-3.
4 Буття, VI — 2; узятих у дужки слів у Біблії нема.
5 Буття, VI — 3. Тут переказ біблійних слів.
6 Буття, VI — 6.
7 Буття, VI — 5. Тут переказ біблійних слів.
8 Буття, VI — 7.
9 Матвій, VII — 16.
10 Матвій, VII — 17. Тут переказ біблійних слів,
11 І Івана, II - 8.
12 Твір анонімного автора, написаний з позицій православ’я, фактично також полемічний, але у формі оповідання.
13 Насправді твір певною мірою фантазійний.
14 Євгеній VI — папа в 1431 — 1447.
15 Тобто єрусалимського, антіохійського та александрійського.
16 Тобто руських князів Великого князівства Литовського.
17 Візантійський імператор шукав собі військової допомоги проти турків у Західній Європі та у папи.
18 Тобто, як це бувало в Римській імперії.
19 Ольбрахт — це Альбрехт II (1397 — 1439) — німецький король від 1438 року.
20 Об’явлення, XII - 12.
21 Історія із опатом фантазійна.
22 Відбувся 867 року, скерований супроти латинських відступлень та пап.
23 Гонорій I був папою в 625 — 640 рр.; отже, на соборі про нього не могло йтися, — папою тоді був Бенедикт III.
24 Йдеться про Владислава III Варкенчика, який очолював армію європейських держав супроти турків.
25 Карл французький — це Карл VII (1422 — 1461) — французький король.
26 Жшмунт, цесар — це Сигизмунд люксембурзький (1336 — 1437), угорський король, потім імператор Священної Римської імперії від 1411 р., король чеський від 1436 р.
27 Атанаст Великий Александрійський (295 — 373) — святий, автор багатьох релігійних трактатів.
28 Звіщення про фізичні наруги над греками фантазійні.
29 Патріарх Йосиф помер своєю смертю 10 червня 1439 року ще перед складанням соборного акта про об’єднання церков, відтак опис його вбивства фантазійний.
30 Патріарх не нагло помер, а хворів од березня, тобто досить довго.
31 Іван VII Палеолог помер у 1443 р.
32 Йдеться про Григорія III Мамма, що був константинопольським патріархом у 1443 — 1450 рр., перед ним після Йосифа II був Митрофан II в 1440 — 1443 рр.; отже, Григорія зразу не прогнали.
33 Іван VIII — папа в 872 — 882 рр., вважали, що то була жінка
34 Іван, X — 1.
35 Поїхав до Москви, там його не прийняли, а відправили до Чудівського монастиря, звідки він утік у Твер; знову був там заарештований, потім відпущений; в 1443 р. опинивсь у Римі. Кардиналом став ще до повернення в митрополію.
36 Потрапив у полон до турків, потім заявився знову в Римі, де замінив померлого Григорія Мамму і вважався латинським патріархом Царгорода до смерті в 1463 році.
37 Від цього абзаца й далі до оповідання про Флорентійську унію механічно приєднано інше оповідання про напад хрестоносців на Атон, — це саме оповідає й І. Вишенський у главі 5 своєї «Книжки». То було за візантійського імператора — але не Івана, а Михайла Палеолога, відбувалось у XIII ст., в час Четвертого хрестового походу.
