Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
КЛИРИК ОСТРОЗЬКИЙ
[ВІДПОВІДЬ] НА ДРУГОГО ЛИСТА ВЕЛЕБНОГО ОТЦЯ ІПАТІЯ, ВОЛОДИМИРСЬКОГО ТА БЕРЕСТЕЙСЬКОГО ЄПИСКОПА, ДО ЯСНОСВІТНОГО КНЯЗЯ КОСТЯНТИНА ОСТРОЗЬКОГО, ВОЄВОДИ КИЇВСЬКОГО, ПИСАНОГО З ПРОХАННЯМ, АБИ ГНІВ СВІЙ ЙОГО КНЯЗІВСЬКА МИЛІСТЬ ЗВОЛИВ ОПУСТИТИ, І ОПОВІДАЮЧИ, ЩО ВОНИ, ВЛАДИКИ, НІЧОГО В ЦЕРКВІ СХІДНІЙ НЕ ПОРУШИЛИ, ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ НЕЛАД ВІДСТУПИЛИ ВІД ПАТРІАРХА, 1599 р.
Сирах: «Як є гарний до сивин розсуд і старшим розуміти раду, вінець старшим — різноманітне мистецтво, а похвала їм — страх Господній».
ДО ЧИТАЛЬНИКА
У великому домі Божої церкви, ласкавий читальнику, має бути не тільки золоте та срібне начиння, але й дерев’яне та глиняне, бо як тіло єдине є і члени має численні, а всі численні члени, бувши одного тіла, одне є тіло, так і церква Бога живого, хоча численні члени начиння має, так і багатьох ремісників. Але хоча й найбільше живописців або малярів, бува, малюють, дивлячись на одну особу чи персону, всі образи схожі поміж себе виходять, так і численні звичаї, коли стережуть єдиної стежки церковного порядку, то від усіх осяюється фігура побожності. Має церква Божа пастирів, має ловців, має пелегримів, має першохудожників, має будівничих, має землеробів, має страждальців, має рицарів. Ті всі одним духом і в одне тіло похрещені, і не може око руці мовити: «Не потрібна ти!» — ані голова нозі мовити: «Нічого по тобі!» — але ті члени, що на позір здаються найплохіші, ті є значно більш потрібні, бо так Бог учинив тіло: меншому подав більшу честь, аби не було колотнечі в тілі й аби члени чинили все однаке в будуванні Христового тіла.
З-поміж них і я один, хоча від усіх непотрібніший, так само Боже творіння, за таким певним та міцним приводом Святого Письма, повторно виступаю відповідати на листа в Бозі велебного отця Іпатія, володимирського єпископа, а щоб той єпископ, як і хтось інший збоку, не казав, що неслушна то річ меншому більшого, а простішому вченішого вчити й писати, і з того не сумнівався, припоясую супроти того броню: «Під’яремний безголосий, або ж осел, людським голосом промовивши, викриває безум’я пророку». З такою зброєю іде важити й писати на єпископа, а з ним на інших його однодумців, [на їхній] нерозумний і легковажний учинок мішаної, і вихруватої, і бурливої згоди. Додаю до того порівняння та звагу порядків старожитних східної церкви із порядками римськими, що, читаючи, християнський читальнику, розваж і, до правди пристаючи, здрастуй, здрастуй!
Писано в Острозі, у школі грецькій, в рік 1599
«Стоїть міцна Божа основа та має печатку оцю:
«Господь знає тих, хто його» та «Нехай від неправди відступиться всякий, хто Господнє ім’я називає!»
II До Тимофія, глава 2 — [19].
У Бозі велебний пане отче, владико володимирський!
Великі й високі розмисли й речі, що стосуються душі, потребують великої сталості і поважного та розважного вчинку, як добачаємо із численних пам’яті гідних прикладів та богомисельних наук Письма Святого. Велику тож і високоповажну річ поважний та премудрий будівник і мужній войовник у сподіванні Євангелія Павло закладав твердою вірою у серцях доброродних міцну жилу, статечний і предивно важливий учинок Божого умислу, в якім Бог, бажаючи, учинив присягу обітниці дідичам, щоб щедріше виказати невідмінність ради своєї, щоб, до того прагнучи, міцну утіху мали й дістали закладену надію, яку маємо, як жилу чи кітвицю душі, сильну й певну, котра входить аж у внутрішні завіси, куди ввійшов навіки Христос, рушивши за нас, ставши архієреєм, згідно Мельхиседекового порядку 1.
Той-таки непереможний архістратиг сталості, з якого його розлучити не можуть і самі сили небесні 2, на коліна упадаючи, до очей Господа нашого Ісуса Христа просить, аби, бувши укріплені духом його сили, фундамента нашої надії неухильно статечно заховуючи, через таку сталість віри й такий приклад вірного того патріарха і отця багатьом народам, які статечно дотримуються віри Богу, розсіяв у благословенстві, як зорі небесні, великим числом потомства, щоб досягали батьківщини неземної Авраамової 3, як гості та пілігрими на землі, але шукали ліпшого небесного 4. Сталість скалистого та кам’янистого визнання віри в твердості — Петро, поважно на таблиці сердець із плоті малюючи і в ній лінію добродійностей, що в ній народжуються, виводячи, обіцяє щедрий вступ у вічне царство Господа нашого Ісуса Христа, сталість на світ виставляючи, як певний стовп духовного будування, про що премудрий Сирах каже: «Серце, засноване на сумлінні розуму, як вапняне тинькування кам’яної стіни, як в’язання і балки в будівлі, міцно з’єднані, осібно не розторгнуться» 5. Так і серце, уміцнене розмисельною радою, ніколи не злякається. Сталістю розмислених учинків і мужніми серцями праведні та преподобні ті великі патріархи у днях своїх процвітали і більше сонця сяяли. Мужі ті, добродійствами багатії, імена яких живуть у родах і пам’ять яких, згідно Соломона та Сираха 6, з похвалами і в благословінні, і кістки їхні процвітають від місця свого, і імена їхні залишаються поміж православних. Статечністю умислів і міцною вірою (як свідоцтва про них подає Павло 7), всі святі перемагали королівства, виконували правду, доступалися обітниць, замикали вуста левам, гасили силу вогнисту та інше. Сталість віри є грунтом тих речей, яких сподіваємося, і оформлення невидимих, через що дістали свідоцтво отці наші, нам дзеркало науки залишивши, аби ми, маючи таку велику хмару, що тримає нас, свідків, заповіта їхньої богомисельної сталості в серця свої наливши, статечно бігли, не спиняючись, ані слабнучи, до боротьби 8 (поглядаючи на начальника віри і звершителя Ісуса, який на місце упередньої йому радості, перетерпівши хреста, не дбав про ганьбу), бо коли б, каже, були синами Авраамовими, то чинили б учинки Авраамові. Коли посміємо привласнювати ґвалтом титула, що не належить нам, священства сталих тих великих і укорінених предків наших, які в думках та вчинках богомисельних були уґрунтовані та вкорінені, то від сталості віри їхньої своєю непостійністю, своєю легковажністю виродимося, якщо їхню природжену подобу своїми одмінами, своїми дрібними замисленнячками з обличчя свого стратимо та зложимо. «Славу, — говориться, — отцям, преподоб’я дітям, поштивість панам визначає страх». Яку славу преподоб’я з нас матимуть батьки наші, коли їхньої безподібної сталості марно позбудемося, оголюючись, як своїми поганими смілостями станемо, ніби хмара безводна, що вітром переноситься, чи зорі, що блукають, виходячи з добутків та домів їхніх, котрі уґрунтовані на камені сталості. «Коли, — говориться, — духом Божим водяться, то такі є синами Божими». Як же маємо називатися синами Божими, родом вибраним, царським свяченням, язиком святим, коли не є духом міцності, не є духом поради, не є духом смислу, не є духом розуму та премудрості Божої. Бо коли вітром слабких наших учинків по стихіях цього світу водимося, від племені та слухняності синів Божих відпливаємо. Бо яка співмірність світла з темрявою — світло-бо до світла приєднується, і справедливе справедливому, і добре доброму, і нетлінному нетлінне. Як маємо стежками від своїх відходити, коли не хочемо їхній сталості, їхнім великим розмислам і неквапливим учинкам не тільки багатьом чи загалом усім, а до одного із них придивитися. «Спитайте, — мовить Писання, — як ви гадаєте мати в них життя вічне?» Відтак візьмімо собі на приклад і придивімося до уважного й неквапливого у великоважних речах учинка отого великого вождя і князя над людом Мойсея через чудовний і страшний заклик і на послугу Божу викликання із купини палючого вогню: «Мойсей, Мойсей, я є той, котрий є Господь Бог батьків ваших, Бог Авраамів, Бог Ісаковий, Бог Яковий. Іди до фараона, царя єгипетського» 9. Що на те людина статечного та розсудного умислу, бачачи, що на таку велику річ спокушають, [сказала]? «Господи, ким я є, щоб мені іти до фараона і виводити люд із Єгипту?» Відповів йому голос Божий: «Іди, я ж буду з тобою». І вдруге почав відмовлятись, благословенна душа, не спротивлявся Божій силі вже, але з огляду на свою ущербність на таку велику річ не зважувався, говорячи: «Господи, молюся тобі, не маю я язика, здатного до мовлення». Відповів йому Бог: «Хто дав вуста людині, хто ж бо чинить її глухою чи німою? Іди тепер, я направлю вуста твої до вимови». І втретє відмовлявся Мойсей не тим уже, що не важився, але небезпечно до Божої послуги зважувався, однак ще сказав: «Когось іншого пошли». Такою впертістю прогнівив був Господа. Але з огляду на його сталість і велич серця пошанував й утитулував його Бог так: «Ото дав тебе замість Бога фараону. І бути тобі над усіма, знайшов ти ласку переді мною» 10. І ще придано йому в поміч Аарона, доброго соратника або помічника.
Коли б ми були, отче владико, в таке дзеркало сталості поглядали, часто розмірковуючи про свою ущербність 11 (а ще придаючи до того те, щоб самі себе обмислили, відтак не були б осуджені слова), не зачепили б такого, що понад силу нашу, не зважилися б двигати такого тягаря, який понад силу нашу, і не були б також із таким, котрий, не порахувавшись із маєтністю своєю, зважився стовпа або вежу будувати коштом великим, який перевищував би всю його маєтність у лічбі тягаря. Бо мовить Сирах: «Більше себе не будуй!» Придивимося і до того великого благоговіння, а з тим більшому і статечному в молодості літ розмислу пророка Єремії: не від людини, а від найвищого піднявся голос такий: «Ще поки тебе сформував я в утробі матірній, я пізнав був тебе, і ще ти не вийшов із нутра, тебе посвятив, дав тебе за пророка народам» 12. Відтак богомисельністю укріплена душа, злякавшись такого великого призначення і засумнівавшись у справі, крикнула із плачем: «О Господи Боже, таж я промовляти не вмію, бо я ще юнак» 13, тобто сказав, що то є річ велика, важлива, яка мій розум, мій смисл переважає, якої я, роздивившись, підняти не можу. Не зачислено йому того певно за якийсь непослух та упір, але таки за сталість і розважність пошанував його Бог таким: «Ось я дав в твої уста слова мої! Дивись — я сьогодні призначив тебе над народами й царствами, щоб викривати та бурити і щоб губити та руйнувати, щоб будувати і насаджувати» 14. Погляньмо, як розсудне, стале і неквапливе послушенство до ласки Божої і до вищого начальництва приводить. Спочатку мовив йому Бог: «У животі матері пізнав я тебе й освятив тебе, як пророка поміж народами дав тебе», а потім далі: «Такого статечного і сталого умислив, що не наскакуєш на великі речі без розмислу. Отож із таким великим і поважним твоїм умислом кладу тебе над великими й поважними речами, не над одним містом або повітом, але над королівствами, вичищаючи злості із сердець людських. А ще більше даю: слова мої в уста твої». Це так, як тому великому патріарху Якову 15, коли із сталим умислом пробував проздовж цілої ночі з ангелом Божим і запасами своїми і аж коли денниця зійшла, сказав ангел: «Пусти мене», а він мовив: «Не пущу тебе, коли не благословиш мене» 16. Побачив Бог сталість можного серця, сказав і пошанував його так: «Оскільки укріпився ти з Богом, з людьми сильний будеш», — і дав йому титула: «Ім’я твоє не буде більше Яків, але Ізраїль» 17. І не те, що ангел Божий не міг спростувати сили людині неміцній, тлінній (бо один ангел може перед усім світом протистати), а тільки статечність умислу і вчинків людських спитує Бог. Так і тому пророкові Божому Єремії — за статечність сталого умислу і що не безсоромно і не легковажно до послуги Божої і на таку велику річ схилився, торкнувся Бог рукою своєю вуст його, дав у них слова свої 18. Що ж ті слова в устах пророцьких мовили? А тому закричав, а тому волав, і упоминав, і грозив, і відводив від сміливої легковажності людей недомисельних. «Жахнись, небо, і затремти, земле, — говорить Господь, — бо дві речі лихі мій народ учинив. Покинули мене, джерело живої води, щоб собі вподобати водозбори, водозбори поламані» 19. Чуєш, юрбо шалена, яка не має серця і яка, маючи очі, не бачить, а вуха — не чує! «Чи мене ви боятись не будете, чи тремтіти не будете перед лицем моїм, мене, що пісок поклав за границю для моря, за вічну межу, якої воно не перейде... А серце в народу цього неслухняне та непокірне, відпали вони та й пішли. І не сказали вони в своїм серці: «Біймося ж Господа, нашого Бога» 20. Тут треба придивитися з пильністю, що пребездушна і німа річ вода морська, яка в природі своїй аж така непостійна, що стало на одному місці стояти не може, але й вона покладених своїх од Бога меж не перескакує, легковажність людську позначає, називаючи сліпими, глухими, шаленими, безсердечними тих, хто є нестатечного і неґрунтовного серця. Отак і ангел Божий Уриїл Єздрі, пресвітеру і пророку 21, який, непостійністю розуму свого заносячись, зважувався досліджувати великі Божі речі, докоряв через такий приклад, говорячи:
«Прийшов я до однієї пустині, де дерева раду вчинили, говорячи: «Прийдіте й ходімо — двигнемо війною на море, щоб утекло перед нами і щоб собі більше учинили діброви». Також і хвилі морські раду вчинили, мовлячи: «Піднесімо війну на ліси польські а, аби, перемігши їх, дістали собі більше місця». І хай би був Єздра суддею над ними, щоб учинити когось правим, а когось винним.
а У Крехівській копії твору: «польні», що правильніше.
Відповів їм Єздра: «По правді, до порожньої ради ви вдалися, оскільки земля дана лісам, а морю [своє] місце». Відповів ангел: «Добре осудив, чому себе не осудиш?»
А також: «Цих пророків я не посилав — вони побігли самі. Я їм не говорив, а вони пророкують» 22. «Чув я, що говорять пророки, пророкуючи в ім’я моє неправду» 23. «Оскільки покинули мене вівці ваші, — рече Господь, — і пішли до богів чужих, і служать їм, і поклоняються, мене залишивши і закон мій не зберігши» 24, через те каже Господь: «Я навіщу їх чотирма способами: мечем, щоб побити, і псами, щоб їх волочити, і птаством небесним, і земною звіриною, щоб жерли та нищили 25. І коли стануть Мойсей та Самсон переді мною за такими людьми, не вислухаю їх». А за що такий гнів? «За Манасію, Єзекиїного сина». А Манасія що такого злого вчинив? Учинив лукавство перед очима Господніми і вчинив із волі своєї бридоту, покинувши закона батьків своїх, пішов у слід чужих і освячував синів своїх у вогні, чинячи ворожбитство, чари і зоречитства, — такий приносить пожиток недомисельність людська і легковаження батьківських кордонів та доріг тими, хто з них виступає. Добре те у себе уваживши, один премудрий сказав: «Не забувай сказань старих людей, бо вони навчилися від батьків своїх» 26. А ще дивніше чудовний їздець вогняної колісниці Ілля крикнув, мовлячи: «Я не ліпший од батьків своїх» 27 — дітям-бо чесна похвала, а вітцівська — слава. Бо де лінія вчинків та законів батьківських від синів не загладжується, а від урожаю врожай ціло заховується, там є рід безсмертний. Той і такої лінії сам найвищий початок віднаходить, і не тільки в домі, але і в тому, в чому засвідчив: у благословенні будуть щодо сімені свого; всі народи на землі залишив, мовлячи: «Не сховаю від Авраама, слуги свого, що я чиню, знаю-бо, як заповість Авраам синам своїм і домові своєму: по собі аби утримали дороги Господні», — ту лінію кладучи, таїнник небесний сказав: «Не мають сини батькам, але батьки синам збирати маєтки», — тобто духовну маєтність, науку, не сини мають батьків, але батьки синів навчати.
Огляньмо ще статечний, превеликий покори умисел мужнього Гедеона, до якого прийшов ангел Божий та й привітав його: «Господь з тобою, хоробрий мужу!» А Гедеон сказав до нього: «О пане мій, якщо Господь з нами, то нащо прийшло до нас усе це [зло]?» І чому «віддав нас у руку Медіяна?» 28 Придивися до великої сталості та покори, Господь Бог сам його вивищав, йому самому ласку виповідав, йому привітання чинив, а він, боячися вириватися і ліпшим себе над іншими чинити, але в числі з усіма себе кладучи, відказує — не каже: «Господь зі мною одним», але: «коли Господь є з нами», а начебто казав: «Я сам мало справлю без інших із братії моєї». Господь же, бачачи статечне друголюбство, що не тільки сам не сміє до речей великих, але чинить усіх учасниками тієї ласки, мовить йому: «Іди з цією своєю силою — і ти спасеш Ізраїля з мідіянської руки» 29. Придивися до великого благоговіння пожитку, він сам про себе легко розуміє, не мовить: «Одержу сам один славу, пошану, і зверхність, і начало поміж усіх і перед усіма», — але спільність добра і пожитку всіх прагне, а Господь Бог самого його тим усім і тією честю честить: «Своєю силою вибавиш Ізраїля, з тією силою сталого умислу і мужнього серця, яке в тобі досвідчив», — такий пожиток сталість приносить. І того не досить, що уважно розглядався сталий муж, зумівши про великість речі оповісти: «О Господи мій, чим я спасу Ізраїля? Ось моя тисяча найнужденніша в Манасії, а я наймолодший у домі батька свого» 30.
Чим його більше вивищувано, тим він більше понижувався і так не смів піднятися, щоб таку важку і велику річ на себе брати, аж після довгих намов, за великими і предивними чудами, спаленням без вогню жертви, спущенням на руно роси і добре намислившися, заледве дався себе намовити. І не розуміймо, щоб усі ті речі виявилися через зневагу якусь таємну до Бога з-за остороги, але аби до них сторожко і з розмислом придивитися і в собі щоб вони не замикалися. Так і апостол через приклад старих дійовців нас застерігає, мовлячи: «Не станьмо чинити блуду, як деякі з них блудодіяли — і полягло їх одного дня двадцять три тисячі» 31. А про кого те мовить? Про тих легковажних ізраїльтян, котрі, мешкаючи у Сатгимі, відступивши від чистого набоженства, служили в Єлфегорі, вигадуючи нові віри. І коли б пам’ятали про один сталий і розмисний учинок пророка Даниїла, який мовить: «Я, Даниїл, бачив у книгах число тих років, про які було Господнє слово до пророка Єремії, що сповниться для руїн Єрусалима сімдесят років. І звернув я своє обличчя до Господа Бога — прохати з молитвою та з благаннями у пості, у веретищі, у попелі» 32. Пророк великий, Божий муж помислів, якому таємниці страшних справ Божого догляду розчинені 33, той молитви та прохання не смів принести Богу перед установленим часом, а спершу довго знамислювався і розмірковував — побачив, що минають сімдесят років зруйнування ізраїльського і у великому смутку та жалості терпів, як сам свідчить, численні дні, боячись, щоб не після порожниці молитися. Не зневажив Господь Бог недаремне такого його розмислу, щоб цим прикладом і нас навчити, аби не торкалися безрозсудно до великих речей і аби на нас не залишалися такі слова: «Прохаєте, та не одержуєте, бо прохаєте на зле» 34. Добра є річ Бога просити, але зла, коли не за волею його просять, а як мовить Даниїл: «І ще я говорив на цій молитві, що той муж Гавриїл, якого я бачив у видінні напочатку, швидко прилетів, швидко доторкнувся до мене... і сказав: «Даниїле, я тепер вийшов, щоб умудрити тебе в розумінні... і я прийшов об’явити» 35, що ти є муж намисленний за думкою Божою, розмислюй про слово, і розум, і видіння». Начебто сказав, щоб довго намислювався до великої речі і приступав не легковажно, а з великим розмислом — «ото тобі більші таємниці відслонюю». «Коли б ми на того мужа помислів чи ж жадань пам’ятали (як чинив тоді в речах), я, Даниїл, був би у жалю численні дні, три тижні хліба помислу не їв, м’ясо та вино не входило до вуст моїх, ані олією помазувався, а таки в голоді, одягшись у веретище, і у попелі, не величаючись подібно розкриллям риз своїх, ані парфумами помазувався, а дбав і просив Бога про звільнення братів своїх з неволі і в направу дому Божого», — ліпше б і ми уміли б вважати на великі речі.
Приглядаючись пильним оком до справ (статечних богомисельних душ учинки), як до самих спасительних з голосом Божим, приступали з великим розмислом великі і в добродійствах розкорінені, поважні вожді, наставники й отці наші, ті, які тепер ані наказом голосу Божого, ані на певні речі, а сквапливо, легкодумно подалися й попливли із вітром несталості, роздвоєним умислом та пошарпаним сумлінням торкнулися такої речі поважної та великої: душі, сумління, збавлення вона стосується — старожитності, стовпа та фундаменту, окраси, і слави, і підпори народу нашого. Змінити, знищити, розпорошити і пам’ять із шумом загубити й викоренити в якомусь [народі], то з ким залишитись у лічбі, чиїми називатись синами, з яким знаком синівства, з чого б їхні сталі, оті побожні батьки, пізнавши, сказали б: «Оце ми і діти!» — а не мовили б: «Одійдіть од нас, не знаємо вас», — відмовитись захотіли б. Боюся, щоб така безсоромна смілість не виправила когось у лічбу із тими смілими та безсоромними духами, які сміло до речі чіпаються, як ото мовив Бог: «Хто намовить Ахавс, і вже вийде й упаде в гілеадському Рамоті?» 36. Мовило воїнство небесне: «І говорив той так, а той говорив так». І вийшов один дух, тобто лукавий, безсоромний, і мовив: «Я намовлю його!» І сказав йому Господь: «Чим?» А той відказав: «Я вийду і стану духом неправди в устах усіх його пророків». А Господь сказав: «Ти намовиш, а також переможеш; вийди і зроби так» 37. Таке є недомисленне безсоромство і без посилання, без наказу саме рушає, саме наскакує, і це ті лукаві духи часто з великою пильністю звикли вкладати в думки легковажних людей, аби, так неуважно взявшись до великих речей, до гніву Божого і до занепаду приходили, як ті Корей, Датан й Авірон 38, які вперто й нерозсудно на великі речі важилися і, великий розрух у людях учинивши, не тільки з домами своїми понесли грізну та страшну покару, але й чотирнадцять тисяч і сімсот душ з ними перейшло в пащеку на пожертя землі і до дна пекельного доправилися.
Отож чому в листі своєму, отче єпископе, зволиш писати про той гнів князя, його милості, що ображається супроти вашої милості; за правду гніватися (тільки не таким гнівом, що, як Письмо мовить: «Бо гнів людський не чинить Божої правди» 39) є за що; однак гнів такий неспроста має бути пошанований за гнів загальний у добрих людей, котрі зважають, і за такий, коли, турбуючись, турбуються про Господа, Бога мойого; коли не тільки ті, що виступають, але і ті, що, як мовить апостол, волю їхню діють, тобто поблажливо ставляться або не викривають і не нагадують їм, такі гідні смерті 40; і що не тільки, мовлять учителі 41, приходити й турбуватися про добродійсність [треба], але й тих, котрі приходять, хвалити й дивитися — це принесе нам певну немалу заплату. Так само не тільки тим, що дбають про злобу, але тих, що живуть у них, хвалити — це приносить муку немалу, отож той, котрий падає або грішить, не тільки за свій занепад приймає суд, але й за те, що й іншим щось приносить чи погіршує. Також і той, котрий стоїть не тільки за власну добродійність, буває коронований, але й через те, що й інших приводить до того дбання.
Того ж бо голосу Божого, що мовив до патріарха, учімося: «Того, що благословить тебе, благословлю, а того, що клене, прокляну, відтак тих, що прославлять мене, прославлю, а хто принижує, обезчещу». Хто з Богом добре, і ми з ним любовно; з преподобним-бо, мовить пророк, преподобний будеш. Над те не знаю, якого покірливого і схильного серця такий легковажний учинок ваш не розгнівить, кого від себе не відпихне, чийого найспокійнішого умислу не роз’ятрить? Хто із тих, котрий добре зважає на речі у тому вашому передзавзятті, брати участь буде? Той, що торкається пекла, мовить церковник 42, очорниться. Буває і ярість, також мовлять учителі 43, не раз добрим і правим у діянні слугам. Отож з двох речей одну вибираючи, волів князь, його милість, порвавши з одними, зненавидівши лукавих од церкви, а не з такими, що багато радять або помишляють словами. «Буває дорога, — як мовить премудрий 44, — людині здається простою, та кінець її — стежка до смерті» а.
а У К. Острозького: «Буває дорога, що здається людям правдива, але в кінці її прийдуть на дно пекельне».
Через що застерігає, мовлячи: «Не квапся своїми устами, і серце твоє нехай не поспішає казати слова перед Божим лицем, Бог-бо на небі [високо], а ти на землі [низько]» 45. Коли слова є казна-які, не каже виносити нерозмисленно та поспішливо, які в світ посліддя речей по вітрі сіють. Який тоді плід сталості, як не тростину, яка під вітром хиляється, пожати? Яку мати сподіваєшся від людей похвалу та зичливість, а від Бога заплату? Хто, придивившись до чинення й початку вашої справи, не побачить і кінця її тепер, зараз ясніше, аніж у дзеркалі? А за словами премудрого того, ніби пальцем виткнена, ніби місто в стінах розвалене, так і справа мужа, який без ради і без розмислу все творить. Хіба то не фігура вашої власної справи, яка звідусіль стінами розвалена, подірявлена, так що не тільки жодного певного фундаменту стіни, ані уміцнення, але й найменшого захисту не має. Не остережена такими словами: «Не вій усяким вітром і не ходи всяким шляхом неподібним, як чинить злостивець роздвоєного язика, будь уміцнений у розумі твоєму, і стале нехай буде слово твоє. Відтак без ради нічого не чини» 46. І в іншому місці: «Ради шукай задовго наперед, перш ніж маєш щось казати або чинити» 47, бо не матимеш такої сили, аби назад повернути того, що вимовиш або учиниш. «Кожної справи початок зачинай, спершу до кінця розглянувши», — мовить правдомовця 48. І знову-таки: «Хіба без лічби будемо мудрі і все, що належить, застерігати вміємо, однак люди ми є, потребуємо ради, бо один тільки Бог у всьому достатній і один не потребує ради» 49. Отож про такого мовлено: «Хто пізнав умисла Господнього, або хто дорадником йому був?» А люди, хоча і безмежно мудрі будемо, багатократ блудимо і природження нашого розрослість явна є, отож мовлено: «Ліпше з розмислом замешкання, аніж безрозсудна прудкість» 50. Адже і Господь Бог так поставно для прикладу нам звик чинити: швидкий на будування, а повільний на розорення — доглянь, що так є. За шість днів 51 створив Бог небо й землю, гори великі, горби, пустелі, ріки, джерела, море велике та просторе, острови і, просто мовлячи, таку велику махину і всю видиму пістрявість та оздобу так справив за малий час, а коли хотів десь одне місто розорити, як оте погане містисько Єрихон, спершу шість днів (залишаючи знака й науку неквапливого вчинку) наказав обходити місто довкола, і аж сьомого дня упали стіни його. Так і на Ніневію три дні вирок до розорення був поклав, а по тому і з того розкаявся, до пророка Йони, який нерозмисленно, не вміючи розважати Божої довготерпілості і не бажаючи людям нетривким у слові зостатися, жадав швидкого упадку міста, голос Божий мовив так: «Ти, [Йоно], змилостився над рициновим кущем а, над яким не трудився і не плекав його, який виріс за одну ніч і за одну ніч згинув, а я не змилувався б... над цим великим містом, що в ньому більше дванадцяти десятитисячок люду?» 52 або душ? «Ніневітяни стануть на суд з цим родом і осудять його... А суд ото більший, ніж Йона. Цариця з півдня на суд стане з родом оцим — засудить його... А суд ото більший, аніж Соломон» 53.
На ваш і проти вас, пане отче владико, вчинок і справи не ніневітян дванадцять десятитисячок, але тисячами тисяч народів, як про них свідчиться, коли мовиться про кров Авелеву до крові Захарії, сина Варахіїного, так і тут, від початку кроплення кров’ю заповіту вічного Бога нашого Ісуса Христа і від народження вірою та духом оцих праотців та батьків наших у церкві східній, які непорушне стоять, ліки б святих мужів праведних преподобних, мучеників, ієрархів, патріархів хіба постати судитися з вами не мають?
а У Клирика Острозького: «гарбузом»;
б Ліки — хори.
Адже ви не Єрихон, ані Ніневія, але град царя великого, Сіон церков, мовлю, про якого псальмоспівця, побачивши здаля пророцьким оком, на розумних гуслях ударяє й гуде, промовляючи: «Основи його на горах святих, любить Господь ворота Сіону». Преславні слова мовлено про тебе: місто Боже руйнуєте й основу на горах святих, тобто на вселенських святих великих синодах, над гори Араратські вищих, уміцнені підкопуєте, і мир вічний, із обопільної любові уміцнений кордонами і загалом непорушений (поминувши сторонні сусідства) у самому одному цьому королівстві від Мешка, монарха польського, і Володимира, руського, за яких ті народи, що сиділи в темноті, побачили велике світло хрещення, більше шістсот років спокійно утримані порушуєте, а якогось рогатого монстра (прикритого плащем, що зветься зверху миром, але всередині має розруху) гаданої згоди будуєте. Отой великий серед пророків Давид, що прикрашений свідоцтвом голосу Божого так: «Знайшов я два мужа Ієсеєвих за серцем своїм» 54, тобто за серцем і думкою Божою, праведний був і покірливий, в побожності і святобливості, до якого за віків наших мало хто подібно може постати або зрівнятися, який мовить: «І попіл я їм, немов хліб, а напої свої із плачем перемішую» 55, сльозами своїми змию на щоніч ложе моє», той семикрат на день молитви найвищому віддавав, у веретище вдягався, потом душу впокорюючи, від голосу зітхання забував хліба з’їсти; такий великий праведник умислив на серці своєму річ добру, святобливу, а ще з такою великою охотою та ревністю і з такою неситою спрагою заприсяг, мовлячи: «Не ввійду я в намет свого дому, не зійду я на ложе постелі своєї, не дам сну своїм очам, дрімання повікам своїм, аж доки не знайду я для Господа місця, місця перебування для сильного Якова» 56. Відповів йому голос Божий: «Не будуватимеш дому імені мого, аж син твій по тобі здобуде» 57, нібито казав: доброї речі потребуєш і прагнеш і добре замислив, але аби навчився (як ти, так і всі по тобі), що велика річ великого розмислу потребує. А син Давидів Соломон, чи швидко збудував той дім? Ледве за кількадесят літ і то через щедре виливання сліз і молитов до Бога 58 ледве докінчив, але щонайвищий не в рукотворних храмах, мовить, первомученик живе, ми ж бо є, згідно Павла, з церкви Бога живого. Ваша милість відтак, отче владико, ту свою архісинагогу згоди не на таблицях сердець плотських, яка б сильніше сталистим графленням на камені діамантовім, вкладена в серця вірних, запокоїлася, але на піску легковажної упірності, утлими стінками ліплячи, силкуєшся склеїти її за такий короткий час, — тож якого кінця сподіваєтеся, якої утіхи чекаєте і заплати?
Остерігатися б отого страшного декрету за такий учинок треба, горе дітям, що відкинулися. Це каже [Господь]: «Учинили раду не мною, і заповіт не духом моїм, вступаючи до Єгипту, а мене не питаючись, — горе тим, що творять раду в глибині, а не Господом, горе тим, що творять раду потаємно, аби були в темноті діла їхні і аби казали: «Хто нас знає і хто розуміє, що ми творимо», а щоб так було, як глина гончарська змінюється». Де, Бог мовить, біда, там уже потіхи не маєш, недарма, відводячи від таких покритих потаємних справ нічних, сам Христос мовить: «Хто ходить у світлі, не спіткнеться, а хто ходить у тьмі, не знає, куди йде, — все-бо явлене від світла є, аби те пам’ятали, аби світлі справи відкривали, а не так зачинали». Така є непостійність і невдячність природи людської супроти Бога, що коли кому дасть щось доброго, сідає на інше, на те не будучи вдячний, а від того й тратить, що має, і Бога до гніву побуджує. Учинив був Бог людину, родоночальника нашого, на нетління та непорочність, на образ і подобенство своє, і свого розуму сподобив, і словом вимови прикрасив над усі живі істоти, наглядачем учинив видимого творення і таємника розумного, земного й небесного, духовного й тілесного, духа дав за ласку, а тіло, аби не гордив, і над справи рук своїх поставив. Невдячна виявилася людина такого великого добродійства, сідала на інше, більше, а в тому й те, що мала, стратила. Так і ваша милість, отче владико, таким подобенством, невдячністю приодягайся і, заслонивши застережно очі, легко сана святительського, на якого покликані ви були, нового якогось собі утворюючи, зневажили і пастиря свого в убожестві, патріарха, який є, тихого, скромного, принизили, а нового утворили. Але щоб не вийшов такий кінець, як в отій байці (хоча простий приклад, однак і сам Христос багато таких простих прикладів уживав: через невід, через насіння, через виноград, через птахів) про бджіл. Вони коли пастиря мають, тобто матку, через її велику покору, то вона не дасть віднятися жодному робачкові, а коли згордять і іншу самі від себе матку почнуть чинити, тоді оберуть трутня, який потім багато шумить, але жодного пожитку їм не приносить, тільки всю працю їхню виїсть — схаменуться, але невчас. Невдячний був той народ, споживаючи на пущі манну з неба, як Письмо мовить, хліб ангельський їдячи, просив про м’ясо, дав їм Бог згідно пожадливості їхньої, але вперед так через Мойсея сказав: «Дасть вам Господь м’ясо їсти і будете не в один день, ані в два, ані в п’ять, ані в десять їсти м’ясо, аж піде ніздрями вашими в мерзість вам, що їсте, не покорившись Господу», — тобто зневажили добродійство його, про що пророк Давид мовить 59: «Ще їхня їжа була в їхніх вустах, а гнів Божий піднявся на них та й побив їхніх ситих» а. Ваша милість, отче владико, доглянь пильно, коли не тим шляхом ідете, невдячні бувши за манну небесну, до якої бажають ангели небесні приникнути, і не таку, яка на землю росою падала, але яка, від самих живоносних ребер Живодавця витікаючи, життя вічне дарує і багато хліба, який сам за себе свідчить: «Я той хліб, що з неба зійшов» 60, хто їсть той хліб, живий буде навіки. Як оті жидове до єгипетських м’яс та покормів, так і ваша милість до чужих і незвичних церемоній та набоженств, назверх очам людським прикрашених, серце й бажання свої схиляєте, але недобрий кінець принесли їм оті м’яса і пожадливості сердець їхніх, аж обернулись у мерзотність їм. Не знаю, чи й ваших, так би мовити, оцукрованих потрав оскомини не тільки вам і нам, але й синам нашим на зубах не залишаться, хіба б ми їх святою водою скропили. Невдячний був би народ той, котрому сам Господь Бог був заступником та вождем, правлячи і боронячи його міцною правицею і знеслим раменом ведучи в день стовпом хмарним, а вночі вогнистим, мовлячи: «Я буду вам Богом, а ви будете мені людьми», — але те вони злегковажили, просили через Самоїла-пророка [Господа Бога про короля] б.
а У К. Острозького: «Той побив багатьох із них».
б Узяті в дужки слова є тільки в Крехівській копії твору.
Не сподобалася річ їхня легковажного передзавзяття пророкові Божому, тож молився до Господа Бога. Мовив Бог до Самоїла: «Послухайтеся їхнього голосу» 61, однак освідчися й оповідж їм право королівське, який пануватиме над ними, синів їхніх братиме й учинить їх візниками, їздцями, зброєносцями, до бігання перед возами інших, тисячниками, сотниками, інших починить садівниками, женцями, ремісниками, дочок їхніх пекарками або кухарками, поля, виногради, маєтності їхні забираючи, даватиме слугам своїм, і від усіх маєтностей їхніх десятину братиме, і самі будуть йому за невільників і кричатимуть супроти царя їхнього в день той, але не вислухає їх Господь 62. Але легковажний у своєму упірному передзавзятті народ не послухав у цьому Самоїла, ані голосу Божого і крикнув: «Ні, нехай буде король над нами і нехай будемо й ми, як інші народи, аби були і в нас порядки, щоб було кому за нас воювати й поставати» 63. Доглянь і зваж пильно, владико: чи ж бо то не власна фігура пожадливості ваших сердець?
Маємо пастиря й будівника, отого великого архієрея, що пройшов небеса, Ісуса, Сина Божого, який, у єстві Божому будучи, сам себе понизив, і єство служебниче прийняв, і кров’ю своєю та офірою самого себе в кончину літ приніс, став перед Божим лицем за нас і, вступивши не в рукотворне святилище, але в саме небо, сів по правиці маєстату, на високому прибутку величності [великого] і правдивого, якого справив Господь, а не людина, в небі. Маючи вождя, заступника і оборонця, короля, пана нашого, від Бога нам даного, і предержавця на землі, те все легко зневаживши, нових прав, чужоземних, незвиклих порядків жадаєте, нового архієрея прагнете, нового пана шукаєте з-поза меж батьківських а виламуєтеся і від участі у старожитній спільності вилучаєтеся, відступаєтеся від намісників та наступників апостольських престолів, уражаючись щодо них їхнім убозтвом та непорядками (як у писанні своєму, отче владико, зміну чиниш, що і в себе вдома ладу немає через те, що його відступились), — яку вимову мати будете?
а У Крехівській копії твору: «вітчизняних».
Ще то малі причини, порядки ліпші бувають: часом хворостяна будка [стає] над мури содомські і пустиня Іванова 64 над мармурові палаци Іродові. Подавали таку причину і так власне ізраїльтяни, гордячи Самоїловими синами, що брали обітниці й перевертали правду, як і ваша милість, отче єпископе, часто з тим і на плац вилітаєш супроти начальних східної церкви, заздрячи порядкам поміж інших народів, сам у тих позверх блискучих строях та церемоніях, які найменше є без фундаменту та сталості віри і вчинків добрих, бо не позверховної, але внутрішньої прикраси потребує Бог, спасінню вони не допомагають, а ти їх смакуєш; подібно шуму марнотної окраси цього світу, позбавив смислу ваша милість оці слова: «Відведи від мене шум пісень твоїх, і псалму органів твоїх не почую». Але не допомогло те передзавзяття тому народу жидівському до вимови, що клали ганьбу на обіцянки синам Самоїловим і що не вміли й не могли чинити порядків, отож вони жадали порядків ліпших, уставів людських, отож їм ті порядки, позабожі, людські устави заплатили, а правдиво вони кісткою у горлі стали — Письмо свідчить, аби чужими пригодами [люди] каралися. Коли вступив на королівство Роваам, син Соломонів, прийшли до нього обивателі королівства, мовлячи: «Батько твій поклав ярмо на нас, отож ти тепер назавжди полегш лиху неволю батька твого і ярем той тяжкий, що його наклав на нас, а ми служитимемо тобі». Він же порадився з легковажною радою, також на таку вельми немалу річ, тільки три дні розмірковували, і відповів до них: «Батько мій утяжував ярем ваш, а я ще й докладу, батько мій карав вас ранами, а я каратиму вас розпорошенням та винищенням» 65.
І вам, отче владико, як вимова та перед маєстатом Божим і тут перед людьми, що, порядками вимовляючись, наставниками своїми [бридите] через їхню простоту, [заради] буйства щодо Христа 66, як Письмо мовить, котре є над усі цього світу філософії дорожче, котре пітьму од всесвіту відігнало, котре світло розуму привело? Гордячи ярмом Христовим, добрим, зносним, від легкого тяжаря відступаєте, а карки свої під якісь устави нові, новонамислені підкладаєте, під ярма тих, котрі вкладають на людей тяжарі важкі, а самі перстом не хочуть рухнути — слушно, це за вимову піти має, а що тяжчого не досить, то й самі запрягаєтеся, бо вже важко, запрягшись, назад іти, але й інших шиї (затикнувши від тих слів вуха свої, що самовладну людину сотворив Бог і дві дороги життя та пагуби поклав перед очі її, і Христос мовить: «Хто хоче, а не мусить за мною йти») у підневільне ярмо і в самі преси та стискачі неволі щедрих небезпек загвинчуєте. Чи ж бо сама та справа ваша у всіх людей ненависті вам єднати не має, як про вас шемранина й голоси нарікання бути не можуть (з придатком таких, що вибралися з середовища ваших слів)? Що ви лихого побачили у східній церкві, від чого на неї ображаєтеся? «Люди мої, — мовить Бог, — чим вас образив, яке віднайшли в мені зогрішення, люди мої, що мені віддаєте за манну жовч, за воду — оцет?» 67 «Савле, Савле, чому ти мене переслідуєш?» 68 «Послухайте, небеса, і ти, земле, почуй, — як говорить Господь, — синів собі виховав і викохав, а вони зняли бунт проти мене» 69. Яких же порядків, отче владико, окрім старожитних Божих, нових людських прагнете, чи ж є до спасіння, як такий: «Визнаєм, що тільки під однією особою правдивий і досконалий Христос і тіло взяте буває», чи над такий: «Якщо ви споживати не будете тіла Сина людського й пити не будете крові його, то в собі ви не будете мати життя» 70. Чим певніша тінь над істину, сон над світло, а чи не ліпше, як мовить великий учитель 71: «Ліпше мені доброподіб’я над те, яке бува словом вимальоване, і багатство, яке в руках маю, аніж те, що через цього бачу». Також і кров Спасителя, яку в подобі вина бачу, а те важко геть із хоромини виносити. Чого в домі не маєш? Чим є важливіші ваші шумні органи над дух упокорений і смиренне серце? Істиннобо поклонники 72 кланяються духом та істиною, таких Бог потребує, які нічого сіновно, тобто тінню, не мають, оскільки Дух є, духовних хоче, як і ангел мовить: «Коли ми сіяли вам духовне, чи ж велика річ, як пожнемо ми ваше тілесне?» 73 — отож духовні, викладаючи, мовлять: «Псалтир красний із гуслями». Псалтир — є розум, а гуслі — думки, а струни — пальці, а орган — добра думка про Бога, а труба — горло, — чим ліпший ряд? І ті в домі вашому, до якого тиснеться весілля, [чим ліпші], аніж у домі плачу, виконуючи, а не противлячись обітниці. «По правді кажу вам, що ви будете плакати та голосити, а світ буде радіти» 74. Чим ліпше великі логовища або скарби від достатку над дві цяти убогої вдови у недостатку? Чим ліпше розоряти менші житниці багатств світу цього, а більші над те будувати? Нічого-бо не внесли на цей світ ясно, тож винести не можемо. Придавши: життя наше на небесах є, чим ліпший над те голос: «Аббасо, аббасо!» — й упадати перед людиною тлінною над те? Господу Богу своєму поклонись, падаючи, на ім’я Ісуса всяке коліно поклониться. Чим є ліпший титул чи назва папи над той: «Мужі-браття! Нехай буде вільно мені вам про патріарха» 75, а також: «Яків родив дванадцятьох патріархів» 76, отож те ім’я «патріарх» має свідоцтво старожитності у Письмі Святім, а про тих, хто має і звідкіль якусь відомість, нехай і нас просвітить. Чим є ліпший той порядок: «Папа є загальним усіх суддею» — над той: «Один законодавець і суддя, що може спасти й погубити»? 77 Чим є гідніший порядок такий: «Жодні собори не можуть писати прав костелові римському» — над те 78: «Хоча римляни на дияконство та пресвитерство вступаючим наказують покидати жінок, але ми (тобто шостий синод) повеліваєм цілим бути співжиттю у подружжі дияконському та пресвитерському», а то писанії права супроти костела римського. Чим є порядок отой ліпший: «Повага біскупа римського вища є над усі собори й жодному розсудженню не підлягає» — над цей: «Константинограда собор Онорія, папу римського, і Сергія константинопольського та іншого скидає» 79, а те кладе на розсуд синодові? Чим є ліпший ряд: роздертою пащекою до сонного Бога (як насміхається Ілля) кричати, над той: «Безчинний крик у церкві неприйнятний, із замилуванням та великою увагою належить спів приносити тайновидцю Богу, а не кричати безчинним криком, природження до крику понуджуючи» 80? Чим преславний ряд: на високих катедрах горлати й на оздобних престолах надиматися, над таке 81: «Ісус, утомившись од ходу, сидів біля голої купальні так, що було видно великого того навчителя на престолі, згори плетеного хмизом, а всередині благодаттю, сидів, ніби цар якийсь, котрого оточувало, як премудрі бджоли, добре зібрання»? Чим є ліпший ряд красними й багатоцінними ризами прикрашатися, над цей: «І був Іван одягнений у волосяницю» 82, додавши: «Єпископи, або пресвітери та диякони, які прикрашаються світлими ризами і які добропашними ароматами, по-вашому парфумами, помазуються, хай приймуть заборону»? Чим ліпший є ряд: через ґвалт, через примус до віри або, слушно мовлячи, до свого послушенства вам привертати, над цей: «Єпископ, котрий буде вірного або невірного бити, нехай скинутий буде» 83, додавши: «Повинність духовного тільки викрити й сміливість показати, а не зброю піднімати, ані щити хапати, ані списами потрясати, ані лука натягати» 84. Чим є певніший збавлення ряд: володіти народами і панувати над королівствами, над такий: «Син людський прийшов не на те, щоб служили йому, а щоб послужити» 85, додавши: «Добродійність учителем є: ані слави, ані честі не шукати собі і підлеглих собі, але їхнього збавлення, а хто б того шукав, не є учитель, але мучитель» 86. Чи є чесніше називатися Петровими, Павловими, апостоловими над те: «Чи ж Христос поділився? Чи ж Павло був розіп’ятий за вас?» 87, додавши: «Один є отець і учитель ваш на небесах, а ви всі брати є і хоча, знаю, багато променів, але всі одним праведним сонцем Христом з’єднуються»? Чи є приступніше й ближче до збавлення апостола Петра каменем визнавати над Якова: «Камінь же був Христос» 88, додавши: «То є камінь укорений або погорджений від вас будучи, котрий став головою кута»? Чи безпечніший порядок вірити в церкву, збудовану на Петрі, а не на такому визнанні: «Ти є Христос, син Бога живого», додавши ваших-таки свідків: «Не мене на тобі, але тебе, Петре, на мені будую?» Чим вам порядок римських струмків солодший над самі щедрі сіонські джерела, як Письмо свідчить 89, початі від Єрусалима довкола і до Іллірики і до кінця землі, які наповнюють Євангеліє Христове? Додамо Димаса, папи римського 90, слова з листа до Єроніма, який мешкав у Витлиємі: «Прошу також над те любові твоєї, що якось Олександра, співпресвитера нашого, на грецькому лоні, так і нас зволь, любов твоя, розрадити, бо велика хиба простоти у нас є», тощо. З того легко зважити: де джерело є, там початок ладу. «Від сходу, — мовить псаломник, — до заходу», а не від заходу на схід хвальне ім’я Господнє. Чим же маєте тішитися, вилучившись із малої купки Сіону, а приставши до великої, над це: «Молітесь, що ви є від малих»? Придамо: «Веселіться і радуйтеся, живучи в Сіоні, «і буде зосталий в Сіоні й полишений у Єрусалимі» 91. Чим же є ліпший порядок Петра, апостола, або, на чому ви налягаєте, папи римського, який, як вірите, є головою церкви, над це: «Христос є голова церкви, що є початок воскресіння із мертвих, ви ж є тіло Христове і члени од частини» 92. Додамо: «Не буваймо більше дітьми розумом, хиляючись і туляючись в усякому вітрі наук, у брехнях людських і в управності наїздів облуди, але правдуючи в любові, аби вростали в неї всі речі, яких голова є Христос». Велика сміливість та невдячність тих, які понад таку повну голову іншої шукають, через що е важливіші такі слова: кого розрішили на землі, буде розрішений на небесах, над такі: «Котрим відпустите гріхи — і відпустяться, а котрим затримаєте, затримаються». Придамо такі Кипріянові слова 93: «Тим, чим були інші апостоли, тим був і Петро — однакової поваги та сили». Чим є важніші й ліпші такі слова: «Паси вівці мої», над ці: «В чому вас поставив Дух Святий пасти церкву Господа та Бога і хто вас слухає, мене слухає», додавши: «Павлові вуста — Христові вуста»? Чим є ліпший Петро, ключар небесний, над Павла, тайника або секретаря третього неба? Чим же вам старожитні, законопокладені порядки не вподобались, чим і в чому вам патріархи так далеко винні, чому без дання причини їх відступаєтеся, чому їх безчестите, чому про них лихомовите, чому наругу їм чините, а біля цього близько стоїть; а хіба це властиво християнам, а ще більше духовним: причиняти хворим хвороби, ураненим рани, в темницю зачиненим замки, смутним зітхання. А хіба то не властива обичайність людей непостійних, наклепників, роздорників, нашіптувачів, котрі не так тішаться зі свого щастя, як з людського нещастя та пригод, і котрі з добрих речей лихі, і добрих людей недобрими звикли зневажати, перевертати і подавати? Наклепники, обмовці, бачачи, коли хто поститься, вважають облудником; коли їсть, кажуть — обжирця; коли ходить, кажуть — неспокійний, коли усамітнюється й сидить, кажуть — лежачий; коли мовчить, кажуть — простак, дурний; коли говорить, кажуть — щебетливий, велемовний; коли дає милостиню, кажуть — марнославець; коли не дає, кажуть — скупець і ласун; коли мудрий, кажуть — гордий; коли смиренний, тихий, кажуть — понурий, сатурнуватий; коли веселий, кажуть — розпусний; коли до людей сміливий та схильний, кажуть — підхлібця; коли люди ні до кого не ласкаві, кажуть лихі голови про такого від людей — лотр. Такими й саме тими словами люди зависливого умислу та серця щіпають начальних східної церкви. Отак їх безчестять і хоча було б східних духовних до кілька сот чи до кілька тисяч, прецінь обмовці та осудники зависливим звичаєм своїм жодному з них жодної добродійності признати не бажають, а такого, відповідно до їхньої заздрості та повідання, бути не може і не є. А те і в Письмі можна знайти, що немає жодного праведника, який би пристрасті якоїсь не мав у собі і нігде не згрішив (єдиний Бог є безстрасний та безгрішний, у котрого жодні лестощі не постали на вустах, а всяка людина неправдива), отож такого неправедника та грішника, який би коли-небудь і щось добре учинив, немає. Але не дивно наклепникам: який корінь, таке й гілля, а чи може одне джерело гірку та солодку воду точити, а чи збирають із будяччя фіги або зі стерні винні грона? Так і предки їх судили, обмовлюючи: бачили Івана Хрестителя, який постився, а казали, що біса ловить; бачили Христа, котрий їв та пив, а казали — обжерця та винопийця; бачили Христа, який нечистих духів виганяв, а говорили про вельзевула, що виганяє бісів 94. Ліпше східником злоречення виносити, аніж лихословити; ліпше обмовисько чути, аніж людей обмовляти, каже один учитель 95; зле слухати ліпше, аніж говорити зле; ліпше наругу приймати, аніж від усіх з похвалами веселитися. «Біда, — говориться, — коли добромовити вам будуть усі люди». Легша річ осуджувати, аніж самому добрим бути. І іншим докоряти неважка є річ, мовить учитель 96, і кожному, хто хоче, легка, але своїм розумом управляти — то річ мужа побожного, котрий розум має. Тож чи мають східні духовні, як мовить чиноначальник смирення та убозтва, їхній великий учитель, бути малодушні, бо для коней не мають срібних вуздечок, але мають сонце, що бистріше в бігу, цілий день світячи свою свічку; не їздять на колісниці золотокованій і не носяться на лектиках а, але мають ноги — власну колісницю; не мають багатства, слуг, однак чужих ніг для ходіння не заживають; не сплять на одрах або ліжках слонових, але мають землю, чеснішу за багатьох слонів, розкішний на ній відпочинок і швидкий сон та смутку відміну. Не сідають під оббиттям та золотистим покровом, але мають небо, прикрашене невимовною оздобою зірок; коли ж їх із міста в місто, від престола на престол переганяють, то вони кажуть: «Господня є земля і наповнення її»; коли їх стинають, маємо Івана Хрестителя; коли камінням побивають, маємо першомученика Стефана; коли їх пилками труть, вони кажуть: «Маємо Ісаю-пророка!»; коли їх у море вкидають, вони кажуть: «Маємо Йону-пророка»; коли їх до левів закидають, маємо Даниїла-пророка; коли маєтності їхні беруть, хоча й надмірно, вони кажуть: «Голі вийшли ми із животів матерів своїх, голі відійдемо знову», — їх утішає утішний голос: «Блаженний, хто плаче сьогодні, ще засміється» 97, їх утішає: мудрим бути над змія, видаючи тіло на забиття, а голову Христа хоронити б.
а Лектики — ноші.
б У Крехівській копії твору додано: «і цілими бути, як голуби, статечно при пані своєму бути їх утішає».
«За тебе нас цілий день умертвляють (в усі дні життя нашого), нас уважають за овець, приречених на заколення» 98, їх бачимо, а також ані скорбота, а також ані тіснота, а також ані гоніння, а також ані голод, а також ані нагота, а також ані біда, а також ані меч, за апостолом, не можуть відлучити від любові Божої, а також не можуть віддалити від закону Христового; а також не можуть двигнути від основи апостолів та пророків; а також не можуть зіпхнути зі стежки отецького законоположення, від передань богоносних отців, — уміють у щастя ущедрюватися. З’являються із них, премудрих та щедрих, ті, які на весь світ здатні вилити науку й уміють у нещасті з апостолом залишатися. З’являються з них невимовні терпеливості та смирення, уміють перекладати скорботи над радості чесніші і смуток над тріумфи та сміхи пожиточніші (за Богословцем").
Як же, отче владико, смієш тим дірявим щитом (що ви нічого не відмінили, нічого не переступили, нічого не порушили) заслонюватися, адже цілі залишаються слова 100, котрі ясніше сонця променями своїми вам очі колять: «Коли котрийсь єпископ або митрополит супроти свого патріарха дерзне, вважаючи його за винного, і перед судом та собором усіх єпископів відступиться від нього і не поминає імені його на службі, нехай скинений буде». Як такий міцний привілей церковного порядку від вас не є скасований, ані пошарпаний, адже, шукаючи порядків ліпших, тих меж вічно в церкві покладеного порядку, що тривав ціло від тринадцять сот літ, чи ж не порушили? «Єгиптом та Ливією і Пендаполією щоб володів александрійський єпископ, а римський єпископ тими, що під Римом, нехай володіє, і антиохійський та інші єпископи нехай своїми єпархіями володіють» 101 — чи ж бо зв’язок миру і клейнот порядку від вас не є розрушений та побитий? «Заради преділів, тобто меж, ніхто нехай змін не чинить у церкві і не приймає чужого пресвітера ані єпископа, а Божі церкви, що є поміж поган, нехай тримають обичаї святих отців старожитні» 102. Чи ж не є це від вас порушене і внівеч обернене? «Понтійський асистій і тракійський, і єпископи та митрополити, які будуть по всіх варварських землях, нехай постановлюються від константинопольського патріарха» 103, а чи ж не нас варварськими землями ще в той час, коли ми хрещення не прийняли були, межові парафії називали? Чи ж бо не від вас переступлені ті [собору] Картагенського 28-го 125 і 138 канони, «щоб жоден із причетників, і з пресвітерів, і зі станів духовних відтоді у будь-яких потребах до римського єпископа не втікали, до нього не ходили, а коли б хтось те вчинив, має бути відлучений від спільноти» 104. Як же ви не уважите на те і не пострашитеся тих слів, що забули це, відтак затраченим людям здасться, що є менша повага єпископам, поставленим в Африці, аніж римським. Як не пече вас сумління на такі слова: «Не можна-бо тих, що раз просвітилися були, й скуштували небесного дару, і стали причасниками Духу Святого, і скуштували доброго Божого слова й сили майбутнього віку та й відпали, знов відновляти покаянням, коли вдруге вони розпинають у собі Сина Божого» 105? Як же вас жаль, і плач, і страх не має порушити, коли ви Сіон, матір свою, котра вас сплодила і, на лоні пестуючи, як дітолюбна голубиця, вигодувала та виховала, покинули, і виреклися, і замість отієї Дамаскинової пісеньки: «Радуйся, Сіоне святий, мати церквам, Боже жилище», яка сімсот років і більше дітками її на потіху співалася, тепер плач, ридання й крик піднімаєте 106; на Сіон, матір церков, квилите, світу світильника її гасите, освячення її опустошуєте, олтаря побиваєте, псалтир смиряєте, пісню глушите, радість зв’язуєте, кіота нового перемир’я перекидаєте, святості зраджуєте, вольності за благодаттю, яка є, докоряєте, велебне ім’я сіонське обезчещуєте? Яке ж дерзновення мати хочете до Бога і до людей, адже сумління вам не допускає, бо не розуміє, аби отак, у великий відчай упавши, сумління своє по-скотському, не по-людському потоптавши, серцем хоч якось, згадавши про легковажний учинок свій, не поболіли? Бо по-ангельському є, згідно вчителів наших, не грішити, а по-диявольському — грішити в затверділості серця та тривати в упорі і не каятися, а по-людському: і зогрішивши, покаятися. Покайтеся і ви, о єпископи, заплачте на своє відступлення, заридайте на громадянство сіонське, жахнітеся віддалення; розтративши достойну частку отецького майна, посоромтесь, що позбавилися достатку духовного хліба, і, бажаючи насититись із свинських корит різних похотінь багатств цього світу, випавши із Єрусалима правди в Єрихон і на трьох шляхах роздвоєного і розтроєного умислу ледве живі бувши, навернітеся. Прийдіте до Сіону, і обійміть його, і віддайте славу Богу, що в ньому мешкає, на високу гору вступіте, Сіону добровістіте, в силі голосу свого піднесіте 107, утішайте, утішайте, люди мої офіровники, каже Господь Бог 108, мовте в серці Єрусалима, тіште його, що наповнилася покора його, жахнітесь і послабтеся від умислу свого, упийтеся не вином, але духом покаяння, згадуючи, що все множство, яке воює супроти гори Сіонської, не встоїть. Не замружуйте ж очей своїх, погляньте, й побачте, і остережіться, сини сіонські, що видаєте і за нерозмисел продаєте свій добуток, своє дідицтво, свою вітчизну в ті руки, котрі на вашу шату, на ваші уряди, на ваші достоїнства ще за життя вашого кидають жеребка а, або льоси б, які, наче мшиця або саранча єгипетська, в ті, що до кінця похилилися, віки розлетілася мало не по всіх частинах світу, по багатьох королівствах, в серцях людських гнізда свої штучно звиваючи, плід свій вирощують і примножують і великі королівства, і високі преславні доми точать, ніби робацтво, та й, діркуючи їх, валять, що виявилося явно та значно не тільки по чужих королівствах (аж з деяких змушені були, як ос чи мотилицю, геть димом викурювати), але і в цій державі мало не привели оті свіжо вироблені й вилітні думки до такого кінця (заховай, Боже!), що сталося із самою небезпекою для здоров’я Його Королівської Милості, побожного й святобливого і від багатьох літ пожаданого пана нашого, чого б уся Корона до судного дня не могла б віджалувати, коли б, не дай Боже, до того дійшло 109.
а Тут обіграно слова Псалтиря, XXI — 19: «Про шату мою жеребка вони кидають».
б Льос — доля, жеребок, щастя.
Повстаньте же від такого сну заблукання, навернітеся до чудового сходу світла, вступайте до сіонського виноградинка, вселітесь у місця ароматні, збирайте богоносних лілей квіти, не мовте: «Отця маємо Авраама», ані послаблюйтеся, ані гордіться і не підносьте в гніві рогу вашого на це мале духовне упоминання, не ступайте у слід тих, котрі мовили: «Якою областю це твориш? Як сміє той, що ногою є, нам, отцям, єпископам, упоминати (сильний Бог) і від каменю потомство Авраамове зводити?» Сильний він є і малорозумними дітьми великих і в добродійностях високих святих отців учити (яких аби й ви доступилися) і жінками наставляти премудрих учителів, яких тепер мало. Вийміть таке лукавство з-перед себе і не спілкуйтеся з таким хитрим звідником, котрий начинив Богу та людям таких мирських плодів та учинків, про які коли мовчатимем, то земля стогнатиме й волатиме, з яким не тільки стосунки мати, але, згідно Павла, і їсти не подобає — той у тій вашій єдності вам не тільки товаришив, але мало не начальствував і провідником був. Зважте, чи добре є золото зі ржею змішане, чи ж не шкідливий є марципан, приправлений трутою, чи добра милостиня від руки грабіжника, чи годиться для офіри свиняча кров і стерво смердяче, чи гідно так поправляти єрусалимські мури і церкву підносити Зоровавелеву 110 разом із навальністю? Не є бо, говориться, «річ гідна вам і нам будувати дім Господу Богу, чистих-бо чистії діла Бог приймає» 111. Непристойна це річ із розслабленим про силу, із сліпим про світло, із розбійником про мир та згоду, із блудником про чистоту, із драпіжником про милостиню, із безсоромним про благоговіння, із обжерливим про піст, із п’яницею про повстримність говорити й радитися. Почуйте, сини сіонські, матір свою плачливу, — це та, яка вас народила, говорить:
Прийдіте й подивітеся, сини,
Оскільки я є покинута вдовиця!
Виховала вас із радістю,
А погубила вас із скорботою.
Що ж тепер маю чинити з вами
Я, вдовиця покинута?
Тільки ідіть, сини мої,
І просіте від Господа милості,
Подивіться і пізнаєте ви,
Що Ісавовими наслідниками стали ви,
Стративши первородства свого доброту,
З благословення патріарха, розумного Ізраїля, відпали ви,
Позаздривши на садовну цього світу красу,
Звабилися умом та діянням
І погубили первозданну благоліп’я доброту,
Осквернили ви тіла свого шату
Й покаляли за образом Божим створене.
Очорнили ви ж бо душевний світ
І покаляли пристрасними солодощами ум,
Розідрали ви одежу правдивую,
Від Творителя зіткану.
Зшиваються вам шкіряні ризи,
Й оголюєтеся із Богом тканого одягу,
Овиваєтеся смоковним листям діянь
Й одягаєте пістрявими похітьми сердець ваших.
Дали перевагу люборічному й любостяжному життю,
Прикрасили ви тілесного ідола світу цього окрасою,
Зочили ви добровидність внутрішньої людини,
Віддалилися від духовного Едему, райської породи.
І тепер що учиню, чада мої, вигад мій?
Затемнилися очі мої слізьми,
Смутиться серце моє
Розсипається по землі слава моя.
Хто мені порадить?
Хто мене потішить, синове мої?
Піднісся й завісився келих упадку мого.
І хто улічить?
Усі, проходячи й минаючи шляхом,
Покивують головами,
Посміюються голосами,
Розтуляють вуста,
Скрегочуть зубами й мовлять:
— Чи то є мати Сіон?
Чи то є корона, слава та втіха всієї землі?
Отож маємо день, котрого чекали,
І годину, котрої ми прагли,
Тепер її потрусили вельми і видимо,
Крушімо її, і потопчімо,
І потребімо від землі живих. —
Отож, чесні синове Сіону,
Одягнені правдивим золотом,
Відмінилися ви в начиння глиняне
І в роботу рук гончарських.
Ото ловці половили вас, як шпаків, дармо,
І заморили в потоці життя моє,
І наклали на мене камінь важкий жалю.
Ото розлилася вода сліз моїх вище голови моєї,
Око моє погрузло, померкло й замкнулося
І не розчиниться,
Поки не засяє світло правди
Перед ворітьми моїми,
Доки зірниця не озориться у серці моїм.
Прийдіте, синове східнії,
До того, що ввійшов на небо небеснеє на Сході,
Припадіте,
Тому, хто сидить справоруч отця,
Поклонітесь — вислухає вас.
Повернітеся до нього, повернеться до вас,
Просіте й приймете,
Стукайте, і відчинять вам двері милосердя,
Двері райськії,
Двері огорожі церковної,
Аби ви, увійшовши в наречельник небесний,
В ліжницю улюбленця церкви Христової
І в нерукотворний прибуток, плід життя прийняли,
І відвічно уготованих добр тим, що бояться його,
Наситилися —
Це все за знаттям та покаянням
І за наверненням вашим
Від Бога більше благословіння над перше,
І від людей святу прихильність та ласку,
І від своїх овечок велику любов
І послушенство одержите.
А коли не пізнаєте ви і не навернетеся,
Гнів господній поїсть вас.
Амінь.
ПРИМІТКИ
Перекладено з книжної української мови за виданням: Пам’ятки українсько-руської мови і літератури. — Т. V. — Львів, 1906; Пам’ятки полемічного письменства кінця XVI — поч. XVII в. Видав д-р К. Студинський. — Т. І. — Львів, 1906. — С. 201-229.
1 Мельхиседековий порядок — Мельхиседек — біблійний персонаж, згаданий у книзі Буття, від якого Авраам прийняв благословення. Очевидно, маємо тут відгук засад секти, заснованої в ім’я Мельхиседека, яка твердила, що Христос є образ Мельхиседека, що був Божим утіленням.
2 Примітка автора: До ефесян, III.
3 Примітка автора: До євреїв, XI.
4 Примітка автора: II Петра, І.
5 Примітка автора: Сирах, XX — 2.
6 Примітка автора: Сирах, XLVI.
7 Примітка автора: До євреїв, XI.
8 Примітка автора: До євреїв, XII — [1-2].
9 Примітка автора: II Мойсея, IV — [5].
10 Примітка автора: II Мойсея, VII — як і пёредоцим, тут переказ біблійного тексту.
11 Примітка автора: І До коринтян.
12 Примітка автора: Єремія, І — [5].
13 Єремія, І — 6. У Клирика Острозького: «Я ще дитина».
14 Єремія, І — 9-10.
15 Примітка автора: І Мойсея, XXXII.
16 Книга Буття, XXXII — 2.
17 Примітка автора: «Золотоустий».
18 Примітка автора: Єремія, II.
19 Єремія, II — 12-13.
20 Єремія, V - 22-23.
21 Примітка автора: Єздра, IV.
22 Примітка автора: Єремія, XXIII — 21.
23 Примітка автора: Єремія, VI. В українському перекладі Біблії: «Від пророка аж до священика роблять неправду» — в. 13.
24 В українському перекладі Біблії: «Ти покинув мене, — промовляє Господь, — відступився назад» — Єремія, XV — 6.
25 Єремія, XV - 3.
26 Примітка автора: Сирах.
27 Примітка автора: III Царств — [XIX — 4].
28 Примітка автора: Єремія, VI, — треба: Книга Судей, VI — 12-13.
29 Книга Судей, VI - 14.
30 Книга Судей, VI - 15.
31 Примітка автора: І До коринтян, X — [8].
32 Даниїл, IX - 2-3.
33 Примітка автора: Золотоуст. Слово 3: «На іудеїв».
34 Примітка автора: Яків, IV — [3].
35 Даниїл, IX - 22-23.
36 Примітка автора: І Царів, XXII — [20].
37 І Царів, XXII- 21-22.
38 Корей, Датан і Авірон — заколотники супроти Мойсея.
39 Примітка автора: Яків, І — 20.
40 Примітка автора: До Римлян, І — [32].
41 Примітка автора: Золотоустий. Про Сеула та Давида. Слово 2.
42 Примітка автора: Сирах, XIII.
43 Примітка автора: Василь Великий.
44 Примітка автора: Приповісті, XIV — [12].
45 Примітка автора: Еклезіаст, V — [1].
46 Примітка автора: Сирах, V.
47 Примітка автора: Сирах, XXXII: І
48 Примітка автора: Золотоустий.
49 Примітка автора: Богослов.
50 Примітка автора: Золотоустий. Про блудницю..
51 Примітка автора: І Мойсей, XXXII.
52 Примітка автора: Йона, IV — [10-11].
53 Примітка автора: Матвій, XV; треба: Матвій, XIII — 46.
54 Дії, XIII — 22. Тут помилка, в Біблії: «Знайшов я Давида, сина Єсеєвого, чоловіка за серцем своїм».
55 Псалтир, СІ — 10.
56 Примітка автора: Псалтир, CXXX; треба: CXXXI — 3-5.
57 Примітка автора: II Царств, XVII і Хронік, VII; треба: І Царів, VIII — 19 і Хронік, XXVIII — 6.
58 Примітка автора: Дії, VII — 47.
59 Псалтир, LXXVII - 30-31.
60 Іван, VI - 41.
61 І Самуїл, VIII - 22.
62 Тут переказано біблійний текст: І Самуїл, VIII — 11-18.
63 Тут переказано біблійний текст: І Самуїл, VIII — 19-20.
64 Пустиня Іванова — мається на увазі Іван Предтеча.
65 І Царств, XII — 4 — 11. Тут переказ біблійного тексту.
66 Примітка автора. Золотоустий. Про неосяжне. Слово 2.
67 Примітка автора: Єремія, II. Тут переказ слів: II — 5-7.
68 Дії, IX - 4.
69 Ісайя, 1-2.
70 Примітка автора: Іван, VI — [53].
71 Примітка автора: Григорій, V. По слов. Посилання не ясне. Отців церкви Григоріїв, що писали «Слова», було принаймні три.
72 Примітка автора: Євангеліє. Учитель про самаритянку.
73 Примітка автора: І До коринтян. IX — [11].
74 Примітка автора: Іван, XVI — [20].
75 Примітка автора: Дії, II — [29].
76 Примітка автора: Дії, VII — [8].
77 Примітка автора: Яків, IV — [12].
78 Примітка автора: Див.: 6 собор, правило XIII.
79 Примітка автора: 6 собор, тільки на 1 правило.
80 Примітка автора: 6 собор, правило 75.
81 Примітка автора: Іван, V. Подальші слова не цитата, а авторська мова.
82 Примітка автора: 6 собор, правило 16.
83 Примітка автора: Святих апостолів правило 27.
84 Примітка автора: Золотоустий. Про Озію. Слово 3.
85 Примітка автора: Марко, X — [45].
86 Примітка автора: Золотоустий. На фесника, 8.
87 І До коринтян, І — 13.
88 Примітка автора: І До коринтян, X — [4]. В українському перекладі Біблії: «А та скеля був Христос».
89 Примітка автора: Див.: Лука, XXIV; До римлян, XV; Дії, І.
90 Треба: Дамас. Був папою в 366 — 384 рр.
91 Примітка автора: Ісайя, IV — [3] і XII — [6].
92 Примітка автора: До колосян, І; До Коринтян, II; До ефесян, IV. Тут маємо переказ тексту.
93 Примітка автора: Кипріян. Про простоту пресвитерства.
94 Примітка автора: І Петра, II, але тут такого нема.
95 Примітка автора: Василь Великий.
96 Примітка автора: Василь Великий.
97 Примітка автора: Псалом XLV, але тут такого нема; очевидно, це переказ слів: XXIX — 6: «Буває увечері плач, а радість на ранок».
98 Примітка автора: До римлян, VIII — [36].
99 Примітка автора: Григорій Богослов.
100 Примітка автора: І та II собору Констанського в храмі святих Апостолів, правила 13, 14, 15.
101 Примітка автора: І собор Нікейський, правило 6.
102 Пимітка автора: II собор Констанський, правило 2.
103 Примітка автора: [Собор] Халкидонський, правило 22.
104 Примітка автора: Див.: Кипріяна.
105 Примітка автора: До євреїв, VI — [4-5].
106 Примітка автора: Єздра, X — 1.
107 Примітка автора: Ісайя, XL — [9]. Тут переказ біблійного тексту.
108 Примітка автора: Ісайя, XXIX.
109 Йдеться про замах на короля.
110 Христос, вважалося, походив від сина Зоровавелевого (Лука, III — 27).
111 Примітка автора: І До Тимофія, VI — [14]. Тут переказ біблійного тексту. Єздра, V — [2].
