Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
МЕЛЕТІЙ СМОТРИЦЬКИЙ
ПРОТЕСТАЦІЯ ПРОТИ КИЇВСЬКОГО СОБОРУ, ЩО БУВ У СЕРПНІ 1628 року, 8 вересня 1628 року
Мелетій Смотриський, іменований архієпископ полоцький, єпископ вітебський, мстиславський, архімандрит віленський та дерманський, преславному народові руському східного послушенства обох станів, ласки, миру та любові від пана Бога зичить та віншує.
Чув ти, православний народе руський, що у теперішнім 1628 році, в днях місяця серпня, було учинено в Києві духовного собора? Чув, гадаю, і про виконання на ньому від твоїх ієрархів у Печерській церкві анатемизи? Не без того. Бо річ непожадана, або, слушніше сказавши, непобожна, голосна є. Непожадана через те, бо що два пресвитери уклали собі в голову, те чотири єпископи приводили до екзекуції. Непобожна з того, через ту намисленої речі екзекуцію католицьке православне визнання є під ноги скинене, а єретичні блуди та єресі на амвона піднесено. А то в який спосіб, послухай: короткими словами викладу.
Року минулого 1627 призначено було нам, єпископам, собор на свято народин найсвятійшої Діви в Києві. Коли ж прибув туди з повинності моєї достойності, був од тих, котрий там провід належав, а особливо від його милості отця Йова Борецького (інші єпископи на того синода не прибули) і від теперішнього його милості отця архімандрита печерського 1, на той час іще чоловіка світського, прошений і намовлений, аби той мій катехизм 2, із яким до східніх країв для цензури та коректури його їздив (оскільки того там не дістав), подав на цензуру церковникам народу нашого руського, аби через те не було загайки до вмивання церквою руською і міг бути виданий через друк. На це я їхнім милостям відповів, що готовий те учинити, тільки про те одне прошу, аби спершу, аніж подам до уваги та цензури, вільно було видати погодження тих шести різниць, які різнять церкву східну від західної, аби тим легше й щасливіше та цензура могла здійснитися. На що від їхніх милостей і від інших, на той час наявних, легко отримав дозвола. Із тим дозволом чекав нагоди. Відтак десь за півроку по тому, на шостий тиждень великого посту, обидві ті ж таки вищеназвані особи, отець Борецький та отець архімандрит, уже в стані духовному, маючи із собою двох єпископів: отця Ісакія та отця Паїсія 3, прибули сюди, на Волинь, до печерської маєтності Городка, до яких за наказом прибув і я. Тут мав розмову щодо духовних церковних справ і доглянули велику потребу помісного синоду всієї церкви руської, як стану духовного, так і світського, закликавши шляхетство та міщан. Щоб того заклика вчинити, отець Борецький мав розіслати приватні листи, а мені доручили їх написати, через що кожен легко дався б на згоду прибути на той вельми нагальної потреби з’їзд. І то для того передусім, аби ми поміж себе на тому синоді в мирі та любові могли зважити та роздивитися: чи можна віднайти якогось способа, без порушення віри нашої, прав та привілеїв, аби з’єднати русь із руссю, тобто неуніатів із уніатами. З цієї причини зараз там-таки від усіх тих згаданих чотирьох осіб дозволено мені, при зголошені причини, написати синоду і ті вище згадані шість різниць, які є між східною та західною церквою, погодити — про них там поміж себе розважали й признали різниці за невеликі, відтак обидва [твори] видати. І то так поміж себе постановивши, роз’їхались у любові.
Я, за Божою поміччю, зараз-таки по Великій ночі, уриваючи собі часу від господарських монастирських занять, узявся за доручену працю і близько свят, за лаского того ж пана Бога, закінчив її й подав титула «Апологія». І відразу ж, наказавши її начисто переписати, як тільки почався апостольський піст, переслав до Києва, написавши при тому до отця Борецького такими словами:
КОПІЯ ЛИСТУ ДО ОТЦЯ БОРЕЦЬКОГО
Те, що мені твоя велебність та інша братія зволив наказати написати для побудки сплячого в нечулості народу нашого, написав твоїй велебності й посилаю, оскільки друкарні мати не можу, але маю як таке, що могло б витиснутися за три тижні на двох пресах, щоб пустити в народ, аби кожен із нас перед майбутнім, дасть Бог, собором ясно міг побачити, на що ми всім народом хворіємо і як можемо вилікуватися із тієї хвороби. Побудку ту, превелебний мій пане, не суди, як від людини, але Божим суди судом. Біда-бо є тим, котрі мовлять доброму зле, а злому добре. Важка хвороба наша правдиво є й смертельна, потребує від нас лікарів, пильного догляду щодо себе, адже про душу йдеться, котрих затрачення буде розсуджене на наших єпископських душах від судді Бога. Вийшли правдиво ліки прикріші на таку злу хворобу, які б, рану нашу лікуючи, до чулості нас би привели і щоб пізнали ми те, на що хворіємо. Адже найважча до вилікування хвороба, якої хворі в собі не пізнали і не допускають ходити біля себе. Принаймні ми, лікарі, ту хворобу знаємо й подбаємо із самих фундаментів ту заразу, що душу стрясає, зрушити і знести, хоча б її добре хворі й не знали б. Шкідливі виразки, коли вирізані бувають, коли випалені, а пацієнт те мусить терпіти. Але котрий терпіти не хоче, але радше бажає померти від того, такий буває зв’язаний від того, котрі про нього турбуються, і підневільно коротко мучиться, аби через те довгого терпіння не терпів у подальшому своєму житті й більшого болю, бувши вилікуваний. Коли ж комусь мало б здатися в описі тієї нашої хвороби, як і ліків до неї, щось порочне, я на себе те й на свою душу беру і перед велебністю твоєю через цього мого листа, за свідченням серцевидця Бога, руки свої на тому вмиваю, бо від подальшого затрачений несвідомих через саме незнання зла душ народу нашого, який приходить до занепаду, чистим бути себе освідчую. Біда вам, законним докторам, мовить пан наш Ісус Христос, котрі відмінили ключа розуміння: самі не ввійшли, а тих, котрі входили, притримували. Те, що мені належало, коротко сказавши, велебності твоїй зичу і пана Бога свого прошу, аби він сам дав провести прийдешнього, призначеного від велебності твоєї, собора на честь та хвалу імені свого святого й на мир, що його нам сам єдинородний Син Божий через учнів своїх дав і зволив дати й справити всьому народові нашому руському до хвалення себе одними вустами та єдиним серцем. А за тим віддаюся вашій велебності.
А до його милості отця архімандрита написав так:
КОПІЯ ЛИСТУ ДО ЙОГО МИЛОСТІ ОТЦЯ АРХІМАНДРИТА ПЕЧЕРСЬКОГО
Закінчивши, за Божою поміччю, доручене мені від мого превелебного пана і від інших велебностей діло, посилаю його. В ньому чинив так, як потребував від мене час під той наш значний занепад і вимагала потреба та збавлення наше. Бувши певний в усьому в Бозі, милуючи душі ближніх і своє збавлення й пожалувавши на такий значний наш упадок, дозволив побачити ту хворобу без жодного на людину озирку, а діючи, щоб запобігти їй, цілодушно про ліки турбуватимуся. Високоуродженого, надавши високого розуму й готуючи до вищого, зволив наш пан Бог посадити твою велебність на високому в руському народі нашому місці, щоб велебність твоя з висоти далі, ніж той, хто сидить нижче, дививсь і про добро не частини його, але всього народу руського дбав, турбувався, розмислював та радив. Зачим велебність твоя те, що радить саме сумління твоїй велебності й дозволяє, а його через милість Бога твого чисте носиш у чистій своїй душі, аби ти чинив у цій справі зі своєї честі, щоб добро, уражене давністю хвороби, на очі наші інше вказали твоїй вельможності й повели до порятунку, зрушивши для оборони. Стань мені в обличчя і зупини тих, котрі б на Бога й супроти його правди по-неприятельському поставали б. У тім моїм ділі, коли є щось неправдиве, нехай, відповідно до мого сумління, обернеться на мою голову під Божим милосердям. А коли все правда, зволь бути їй оборонцем та заступником, превелебний мій пане. Народ наш тяжко хворіє, коли ж не таким ножем нариви, котрі обсіли його тіло, очистити, до тями ніколи не прийде, але день у день малітиме, ніби псутий пекельним вогнем, і, вивернутий, у недогодах буде викоренений. Відтак, бувши осаджений увесь внутрішніми виразками нових наших теологів єретицькою заразою, а тієї розпутності своєї не тільки не бачачи, але в ній, ніби в прикрасі якійсь, сліпо почуваючись, швидко прийде до останнього безпорятункового занепаду, аніж постереже те своє винищення. Це я все доручаю високому розуму обачній діяльності твоєї велебності, а себе в підлеглість вашій велебності.
На того листа їхні милості через мого посланця відписали до мене, що швидко після прочитання тієї моєї праці мали висловити свою думку нарочито й достатньо — це їхні слова. Я чекав на ту гадку їхніх милостей три тижні, а не діставши відповіді, гадав, що все їхнім милостям сподобалося, адже частократ про те зі мною розмовляли, і що маємо тут порозуміння, відтак послав для друку польською мовою.
Усе це для того поклав тобі, преславний народе руський, аби довідався про причину, через яку моя «Апологія» пішла в світ. Коли ж настав час того собору, поїхав на нього, маючи те переконання, що до чого ми поміж себе у Гродку намовилися, тим мали керуватися, і в гадці не маючи, що в тих осіб буде одміна в побожнім передзавзятті. Але 13 дня серпня, під полудень, коли був просто рушив до Печерського монастиря і до його милості отця архімандрита, якого через листа свого зі своєю братією просив спішно прибути на Успіння найсвятішої Діви, на ту оказію послав свого челядника, і їхати туди мені не було дозволено, а вказали [рушати] до Михайлівського монастиря. Я, маючи те розуміння, що це його милість отець архімандрит ухиляється від зустрічі зі мною через людські підозри (бо таке в розмовах наших траплялося часто), а більше зрозумів, що остерігався те вчинити, аби не втрапити в неласку короля, його милості, спілкуючись із нами, бо так чинив перед ним попередник його — печерський архімандрит 4, але що він відмінив умисла свого в тій домовленій справі — ані помислив, і поїхав до Михайлівського монастиря. Тут був прийнятий від намісника та братії в церкві як архієрей. Потім десь за півгодини прибули до мене прислані з того собору, котрий відбувавсь у Печерському монастирі, четверо пресвитерів. Ці мене вітали не як архієрея, бо руки моєї не цілували. Отець протопоп слуцький 5, один із них, мовив до мене, а кінець із його мови був такий: «Запитує собор через нас, чи стоїш при своїй «Апології», яку видав, а чи ні?» Відповів після інших моїх слів: «Та ж це я йду до собору й там щодо себе й щодо наявної «Апології» звіта подам». Кажуть: «Маєш тут, перед нами, спершу про те відповісти, про що запитуємо, відтак до собору або будеш допущений, або ні». Я відповів: «Стою при ній, як при православнім писанні, бо нічого не знаходжу в ній порочного і супротивного вірі святій католицькій» 6. Кажуть: «Собор осудив її від голови до ніг, од першої картки аж до останньої всю як таку, що супротивна науці Божої церкви у православній церкві, нечистою та безбожною». Відповів: «Хай милує пан Бог, а про те, що тільки мовите, хай мені не боронить собор стати перед собою, а я із тієї обмови і зі свого удання, за Божою поміччю, її виведу». Кажуть: «То хочеш дискутувати?» Відповів: «Не дискутувати, але те писання своє православне 7, яке або зле зрозуміли, або спотворено, хочу вивести з тієї неправдивої підозри». Кажуть: «Собор твоїх виказів не потребує, бо все про те добре інформувався, але запитуємо тебе про резолюцію, яку ми тобі виклали». Відповів: «Я свою резолюцію тут подаю, що при своєму писанні в догматах віри моєї, описаних у ньому, цілком стою. А коли щось отці взяли собі за прикре в описах деяких недоліків східної церкви, — хай буде щодо того домовлення й запобігання». Відповіли: «Але ж те все в друці». Сказав: «То що з того? Тому легко можна запобігти». А затим після багатьох інших зобабіч мовлень почали лагідніше, вказуючи мені, що піде після того відтак по містах, а особливо у Вільні, й діятиметься опресія від супротивного боку, адже показуватимуть від себе цю написану від архієпископа, з нашого боку, та віленського архімандрита книжку, в якій хвалиться унія 8. А після тих своїх лагідних мовлень відійшли від мене з тією моєю резолюцією, що, за Божою поміччю, стою при тому своєму православному писанні.
Потім підвечір через визначених од себе осіб пустили поміж мою челядь погрози, лайки, пальцями на них показуючи й уніатами називаючи, аж побоювалися ті виходити із монастиря й доносили до мене про те, що навколо них діялося. Я ж, доручивши себе пану Богу, перебув ту ніч. Назавтра, з-поранку, послав до отця Борецького його брата, диякона Порфирія, запитуючи про причину тієї зневаги, яка мене від них спіткала, і послав до нього такого листа:
КОПІЯ ЛИСТА ДО ОТЦЯ БОРЕЦЬКОГО НА СОБОР
У небутність господаря хліб його не смакує. Коли це так діється з причини, що позбавлений присутності твоєї велебності, є то річ зносна, коли ж це з умислу, то є то річ, повна погорди. Я, за наказом твоєї велебності, взяв і приїхав до твоєї велебності, як до отця, для спільної ради щодо церковного добра, аби разом із іншими, котрі до того мають стосунка, намовлявся. Не через третіх осіб щодо того хотів намовлятися, але у присутності. Коли б були до мене якісь неотцівські замисли твоєї велебності, вважаю за краще повернутися туди, звідкіля приїхав, аніж того не доступитися, для чого приїхав. Сумління мені є свідком чистим, що не дав причини твоїй велебності для тієї мені зневаги. Коли ж за те, що до відомості церкви нашої руської подав помилки і єресі письменників наших, котрі в писаннях своїх від правди заблудили, застерігаючи, аби на того каменя колись не впали погіршення. Може, також і через те, що показую способа до поєднання братів із розгніваною братією? Не знаю. Не знаходжу третьої вини своєї у тому своєму писанні, яке є чисте, з ласки панової Христової, від помилок та єресей. А коли в чомусь відступився, то треба нашукати ліки не у гніві, не в ненависті, але в любові, котра все добре й будує, й завершує. Бо таким учинком не лікуються хвороби, але побільшуються і приводять до смертельної урази здоров’я. Кожному декретові має бути правна причина і належний суддя. А без того двічі звинувачений і суджений буде мати слушну вимову. Прошу отож твоєї велебності, аби я не був так уражений від твоєї велебності, щоб уже по тому й ліків на ту уразу не могло б віднайтися.
В[елебності Вашій].
Того такого листа написавши, до отця Борецького послав через вищезгаданого диякона 14 серпня рано, після того переслання моя челядь доносила мені різноманітні новини, які поміж нею розсівано, між інших і те, що назавтра й пан ваш, і ви з ним, як уніати, будете прокляті, не один із вас і Славути нап’ється. І справді, під обідню годину, прийшовши до отця протопопа лубенського, котрий туди зі мною їздив, і до мого диякона Ісаї та деяких духовних осіб, рідний брат отця Борецького Андрій сказав до них: «Бога ради, нехай його милість отець архієпископ про себе подумає! Коли їхав оце з монастирського села, над’їхала немала купа козаків, котрі в раді своїй мене, як собі добре знайомого, не вистерігалися, — сприсяглися забити його, коли собор щось про нього як уніата визначить». Я, почувши те все від згаданого свого диякона, мені донесене, закликав до себе отця протопопа лубенського і запитав у нього: чи чув щось про те? Відповів, що про те із уст самого оповідача, під присягою його, чув. Сказав я: «Сталося, як бачу, неуряддя, бо мене так мої отці й брати через тих людей легко передиспутують». Що ж було при цьому чинити? Ухилитися від них, як від людей в тій мірі неуважливих, недоброзичливих? Але не знав, як і доки. Зайти до замку пана підвоєводи годі; їхав би назад — побоювався б засідки, бо вже про те говорили. До міста йти, до кляштору 9, але це ще більше їх роз’ятрить, бо мені ще перед приїздом звідтіля зголошували. Треба було побоюватися, що й не пустять мене, бо вже було повно скрізь свавільних і п’яних людей, як на ярмарку. Отак подумки розмисливши, сказав собі: «Дивно, що на моє писання так довго відповіді немає, а вже пополудні!» Тож, узявши паперу, написав до отця Борецького такими словами а:
а У цьому місці подано «Листа до отця Борецького другого на собор», якого повністю опубліковано в «Аполлсї «Апології», через що його тут опускаємо. В «Протестації» лист польською мовою, а в «Аполлеї» — книжною українською, отже, перший варіант — оригінал пам’ятки.
Того листа, аби мене допустили до своєї спільної ради, просячи, писав слізьми облитий. Адже для того над тим своїм писанням і працював, аби намовитися з ними щодо описаних в ньому речей, на те туди й їхав, аби про описані в ньому речі домовитися. До того був певний від багатьох із братії моєї, що швидко з десяток пунктів з
«Апології» моєї, через неї записаних (а всіх їх мав 105), піддав би сумніву та зніс, то й охітніше слухали б мене. Після того виправлення сподіванку поклав на Бога мого і ту його святу правду, що всі лихі ради прехитрого Архітофеля 10, котрі вже покривали мене, обернуться на його голову. Але він разом із тими, котрі ту мою «Апологію» разом із ним перекручено подали, так запобігав тому, щоб я там не був і щоб до їхньої спільної ради не був допущений через ту намовлену через них екзекуцію декрету, як здоров’ю, так і життю своєму. Що й доказали, а коли деякі з-поміж них за тими моїми листами радили, щоб був допущений і звіта щодо себе подав і щоб зі мною про те моє писання соборно говорили, відтак отець Борецький (як дійшло до мого знаття) щодо того відізвався: «Нехай із ним дідько мовить!» Ото маю отця: і коротко, і не до речі. Я також, оскільки не був допущений вчас говорити про те, не хотів уже сперечатися.
Коли відіслано було через диякона того мого листа, вже з полудня прийшов до мене один київський козак, на прізвище Соленик. Він-бо після привітання зі мною учинив мені по-козацькому, як це йому подобалося, довгу лекцію, а закінчив тим, що ми ту святиню набули нашою кров’ю і кров’ю нашою також хочемо її печатувати, також і тих, котрі б нам її якось зневажали і від неї відступали. Я помислив, що, коли із духовними минулого дня була зла домова, із цим вийшла б непомірно гірша, і в довгу мову із ним не вдавався. Пробув у мене із іншим козаком з годину. Після його відходу в малій хвилі дано мені знати, що приїхав із трьома владиками отець Борецький і зайшов до церкви. Я пішов туди і привіталися не по-братерському, але як мало поміж себе знайомі. Тут наказано вийти всім тим, що були в церкві, а ті два козаки, що були в мене, залишилися. Просив, аби й ці при нашій розмові не були. Отець Борецький, приступивши до них, просив їх про те, і після довгих перемов ледве відступилися. Однак, виходячи з церкви, Соленик сказав такі слова: «Ну, бісу вашій матері, махлюйте, махлюйте, достанеться тут і Павлу, і Савлу» а.
а Фразу подано українською мовою.
А потім про якогось Хресцеля перед людьми правив, даючи через ту свою повість, знати, клітку на мене. Ті слова, [сказані] поміж багатьма іншими людьми, яких було перед церквою вельми багато, чув і мені потім переповів отець протопоп лубенський та й інші. Коли вони вийшли, отець Борецький, сівши до розмови, почав її з молитви, а потім повів до мене мову, а після передмови сказав до мене просто так: «У тій «Апології», котру тепер видав, нечистий гордий дух із тебе заговорив, отче архієпископе, відтак з того випливає, що на самому початку твого писання в ньому хвалишся, що на святих палестинських місцях просив пана Бога народові своєму руському унії і щодо того приносив на тих-таки святих місцях безкровну офіру». Оповів, що увесь той минулого віку твого час у щось вірив, не відаючи, та й інші описані в тій моїй «Апології» речі приточуючи, довго те накопичував. Те все, дбаючи про короткість, як мало потрібне, опускаю. А по всьому про [місто] Колофон зневажно говорив, що через ту свою безбожну «Апологію» «впроваджуєш у нашу руську церкву прокляті папські єресі, — передаю власні його слова, — маніхейську, себеліанську, аполінарську та інші», — і на тому мову свою закінчив.
Я, почувши те, правдиво захворів від новини слів неуважливих того чоловіка, адже продовж чотирьох літ мешкання з ним (кажу те про нього під Божим свідоцтвом) він мало що римському костелові примовляв, а ми щодо нього часто мали поміж себе мову, і у вірі його не знаходив жодної єретичної пригани, також завше добрословив про згоду русі з ним і вказував, що можна знайти вельми легкого способа до святої єдності, аби тільки можна було поміркувати про сам календар, який є недоступний до засвоєння простим людом народу нашого. За тим, у році 1625, працював над розмислом щодо того календаря і повідав, що спосіб до того знайшов легкий, і перед багатьма людьми свого боку за оказіями те викладав. Почувши під той час про таку несподівану відміну того чоловіка в першому побожному передзавзятті, сказав би щось іншого, але побачив із його загорілих афектів, що марно й до більшого заятрення привели б ті слова, тож сказав здивовано: «Отці мої вельми учені й братіє наймиліша в пані Христі, я, за ласкою Божою, святої східної церкви сином будучи і прагнучи цілий свій вік, за здібностями літ моїх, на тому її ділі пробувати, перед якою старші за мене її синове, а брати наші, котрих ми називаємо за преповажність заслуг їхніх нашими святими отцями, прислужилися їй і пошановані за те в ній вічною пам’яттю; і нічим більше не бридився у душі моїй, як пихою, і нічого пильніше не вистерігався, як гордості, яку мені велебність твоя з тієї причини зволиш приписувати, бо просив тільки про збавлення народові руському в пана Бога мого на тих святих місцях, на яких він сам зволив дати те своїм святим учням і наказав нам мати те за збавлення наше. Це я відтак кладу собі за велику свою перед паном Богом покору. Адже в тому наслідував покірному пану Христу і як у серці моїм, коли те чинив, пихи не мав, так і в тому писанні своєму погірдливо не писав. Так само й тих згаданих твоєю велебністю єресей як у римському костелі не знаходжу, так і не впроваджую через те моє писання і в нашу руську церкву. А що казав: не відав, у що вірив по ці літа мої, то мовив правду. Свідченням того є твори мої «Лямент», «Еленхус» 11 та інші, в яких те писав, у що вірив, а писав у них по-єретичному, в те і вірив. Отже, й зле вірив, що та моя лиха віра була вірою святої східної православної церкви, здогадувався, а не істотно бачив», — і казав щодо тієї матерії і на інші його слова просторіше.
А при тому далося побачити, що принесли для поховання покійника і впроваджено його до церкви. Через це ми із церкви відійшли до його келії і там, мову продовжуючи, я сказав: «Оскільки вам, отці мої, той мій твір так вельми не подобається, радий був би взнати конкретно від велебностей ваших, що таке вельми безбожне віднайшли в ньому, адже на нього, при цьому й на мене, так гостро наступаєте?» І зараз-таки, маючи кілька аркушів того мого писання, здобутих із друкарні до своїх рук, отець протопоп слуцький 5 (бо також був з ними) почав його листати і такі з нього написи читати: «Про суд змагальний», «Про благословення справедливих душ, які зійшли з цього світу», «Що безодня є пекло», «Куди кидають грішні душі й дияволів», «Що Христос є священиком навіки», «Що опріснок зветься хлібом». І за кожним із них пригукував: «Го! Го!» Потім, кілька сторінок перевернувши, читав, що святий Петро був постановлений від пана Христа загальним пастирем, що церкву свою пан Христос на святому Петрі збудував. Що овець всього світу пан Христос святому Петрові до пасіння доручив. Що з права Божого і права церковного апеляція належить до римського біскупа. Що влада для скликання вселенських соборів належить римському біскупу 12. А на тім, завершивши книжку, говорить, що це супротивно церкві і є блюзнірством щодо віри нашої. Це почувши, я повболівав серцем своїм на ту зумисну й упірну сліпоту того чоловіка (бо не може бути, щоб такої явної та ясної правди не бачив) і сказав йому: «Прочитай, брате, що під тими підписами говориться, і побачиш, що там подано догмати святої східної церкви про спасіння, а не блюзнірства». І сказав: «Коли вже у вас моя справа так зле йде, що й моя правда у вас неправда і властиві статі віри святої східної православної церкви бачаться вами як супротивенства їй чи блюзнірства, то прошу: хай розмовлюся з вами чи приватно, чи публічно на соборі, бо те, по-просту сказавши, не є такою справою, котру можна справді глухо пускати повз нас, аби якась гризота ані в моїм, ані у вашім сумлінні не залишалася, яка б потім нас гризла, адже та правда Божа без жодного екзамену через вас зневажена та знищена». Але той протопоп вийняв із пазухи листа паперу й мовив до мене: «Ото те з тобою собор і приватно, й публічно розмовиться, а більше говорити не хоче й не мислить: коли хочеш бути в соборі і визнаним бути за свого, спершу маєш виконати ці три умови, домовлені на соборі. Перша: пристань на тому, що вже відтепер не турбуватимеш руську церкву ані мовою, ані письмом своїм і не будеш відступатись од неї. Друга: того писання свого «Апології» маєш публічно зректися і те, що буде від нас на потоплення того і на визнання свого гріха подано, прочитати з амвону. Третя: до Дерманя вже не вернешся, а маєш тут, у Києві, залишатися». Відказав на це: «Більша то мені від вас, брати, покута, аніж мій щодо вас гріх». Крикнули всі разом: «Усю церкву тяжко образив ти, отож передусім маєш визнати свого гріха!» Кажу до них: «Не про те річ моя до вас, отці, щоб умовлявся з вами про якісь умови, але про те, щоб у тій моїй справі бути вислуханим на соборі від вас і від інших усіх і щоб правно від відправи моєї був суджений. Коли дасть Бог, подасть явно побачити, чи я тим своїм твором образив руську церкву, чи це ви її ображаєте, котрі йому, за моїм реченням, неслушно противитеся». Коли так із ними сперечався, надійшов тим часом його милість Стефан Літинський. а по ньому швидко його милість пан Іван Стеткевич, невдовзі писар козацький, — вони супроти мене, як я зрозумів, із зумисної намови диспонували. Мав од кожного із них своє осібне казання, і хоча бачив, що я їх мав би учити, а не вони мене, але тримав те перед собою, що вже в тій церкві, з Божої покари, від давнього часу духовні пішли за волею та реченням людей світських і не духовні в справах духовних радять, а світські, а духовні лишень формально, тож не вдавався із ними надаремно в розсипи довгих слів. Але сказав: аби непотрібних тих умов у мене не вимагали і мене не подавали, незважаючи на переступ мій, в огиду народу руському, кладучи їм до застороги тієї речі, коли в чомусь стався ексцес, такого способа, якого описав у другому своєму листі до отця Борецького, що я щодо того пошлю до Львова й писатиму до отця Касіяна, просячи, аби жоден екземпляр [книги] не був нікому виданий із друкарні, і знаю напевне, що він те вчинить, зваживши на ті причини, які я йому викладу. А ми тим часом тут, поміж себе, за статтями того мого твора розглядатимемо, а коли щось хибне знайдемо, то витремо. Але мова та моя була до них, як кажуть surdis fabula а. Вони, поставши на своєму передзавзятті, мало слухали моєї мови, а що вже було запізно, вставши, відійшли. Я ж, неужитністю тих людей, котрі мені неслушно відмовили у слушній речі й не дозволили мені бути на соборі через того намовленого на мене приведеного декрета, бувши стурбований, печалився, що несподівано потрапив у таке, звідки мені не було вільно, як кажуть, ані вперед, ані назад. А втім десь, за годину по тому, вже у смерку, написано способа зречення, коли б я зізволив його прийняти і до них прибути, — прислали його до мене. Я ж тієї ночі у Михайлівському монастирі із багатьох важливих причин, про які зараз не говоритиму, не бажаючи зіставатися своєю присутністю поміж них і прагнучи втихомирити їхні заятрені супроти мене серця, того присланого до мене відречного листа, з багатьох більших непристойностей обтесавши, але злого однак, хоч і переписаного, а не підписаного, віддав їхнім посланцям і відразу ж сам за ними поїхав на всеношну до Печерського монастиря, маючи наміра вже там щодо того в громадці, а саме в церкві, на спокійному місці їх ублагати, щоб покинули те своє щодо мене дитяче ігрисько. Але, як кажуть: «Aethyopem dealbare dificile» б, а вовком орати трудно.
а Глуха байка (латин.).
6 Ефіопа убілити важко (латин.).
Вже коли був у церкві і в олтарі, прислали мені, аби того відречного листа підписав і щоб зараз прирік через сумління своє не їхати з Києва до Дерманя. Просив їх, аби ті легкоти зі мною ладнати перестали і що їм на того підписа і на ті їхні умови добрим сумлінням дозволити не можу. Відтак відразу ж там-таки, в олтарі, словами непоштивими суворо кинувся на мене отець архімандрит печерський, котрий недавно перед тим добре й побожно в тій справі, яку я у своїй «Апології» описав, і розумів, і казав, а того листа хвалив, якого до його милості отця патріарха константинопольського писав минулого року, де підсумовано все те і ще більше з’явлено, що написано в тій «Апології», бо його в мене в Дермані перед тим читав, і на тому з’їзді нашому Гродковому, де ми розмовляли про ті шість різниць поміж [нами] й римлянинами, згоду перед тими начальними духовними, котрі там були, чинив і добре слово на те давав. Саме той чоловік, мовлю, що такого доброго в тій справі був розуміння десь-інде, а не в олтарі, і то до будь-кого з людей мав звичку говорити поштивими словами, отрутно кинувся на мене. Від того настав такий галас, що як ті, що були в олтарі, так і ті, що [стояли] поблизу олтаря, ніби на ґвалт який загорлали. Пішов по всій церкві гомін, що вже багато хто з ближчих до олтаря хотіли посунути й допомогти духовним у тій трагедії щодо мене. Бачачи це, деякі із тих, котрі мені начебто сприяли, радили мені зволити на те в той час і при тому розрусі, поки більший не настав, і так усе втихомирити. Я також, бачачи, що заходить на річ до непогамованого зла і щоб не дійшло до великого розруху та розлиття крові винної та невинної (як це в подібних випадках, особливо вночі, не раз траплялося) в тій преславній Печерській церкві, того відречного листа, відповідно до волі їхньої, а поза волею своєю, підписав і прирік не їхати до Дерманя — і так той гук та гам присмирив.
І щоб заспокоїти запалені серця простого люду через поранкового учинка щодо мене духовних та й їх самих, пішов із ними на процесію, а потім, вже нічого над те, що сталося, не сподіваючись, і на літургію. Аж після прочитання Євангелії, над сподіванку мою, був посланий на казальницю мій віленський намісник 14. Духовні також виступили із олтаря до амвону. Отець печерський архімандрит роздав кожному із владик листки та свічки. Відтак прочитаного того, що був на катедрі, відречного листа, а потім поданого собі із тієї «Апології» листка розірвав та й кинув. Затим отець Борецький, із яким став на амвоні той, що називав себе луцьким 15, без права й без суду кинув анатему на ту ж «Апологію», а при ній зараз-таки й на отця Касіяна [Саковича], архімандрита лубенського, людину у вірі православній без підозр, жодним правом духовним в жодному єретицтві ніколи не звинуваченого, ані замазаного, а листка розірвав і свічки загасив. Те саме за ним учинили й усі владики. І так закінчилася та літургії святої, не сміху, а плачу варта, інтермедія, якою руську церкву тієї сторони із православної віри оголило, а в єретицькі блуди та блюзнірства приодягло, початок свій маючи звідси, бо ті, котрим та моя «Апологія» була надіслана для прочитання та уваг, приєднавши до себе отця Зизанія із Корця та отця Мужиловського із Слуцька, головних ворогів єдності, а за тим їхнім виданим єретицьким вироком щодо тієї моєї «Апології» (слушно можна сказати: великих блюзнірців православної католицької віри) чотири тижні з ними щодо тієї справи трактували й намовлялися та й постановили, що зі мною та й тим моїм писанням чинити. А потім, на Вігілію святого Успіння пренайсвятішої Діви, за одну годину ту справу у сто і п’яти пунктах трьом єпископам, котрі були в той день туди, до Печерського монастиря, закликані, подали і один із них своїм реченням речення всіх єпископів резюмував, а інші речення всіх пресвитерів, волали на них: «Чи ж так, святі отці, чи ж так, господинове?» А святі господинове не знали самі, на що відповідали. Так усе отож у тих двох у той спосіб діялося, аби я був зі свого достоїнства деградований. Єпископи самі тієї моєї «Апології» не читали, нечитану чули, не кажучи, що описаних у ній речей не розважали й не уявляли собі, що в ній було, бо отець Паїсій 16 приїхав до Києва у вівторок, за день переді мною, а отець Ісакій — у середу, того ж дня, що і я. Отець Ісая 17 при тій намові поміж них не був, отець Аврамій 18 за кілька днів перед тим приїхав, але також у тому небагато знав, як і інші; а вже той собор через своїх до мене посланців ще в середу із тим одізвався, що моя «Апологія» від голови до ніг нечиста, — і засудив. Кажу відтак, що єпископи тієї моєї «Апології» не читали й описаних у ній речей не розважали, бо не мали на те й часу. Але пристали на тих пунктах, що були перед тим із тієї «Апології» читані кимось із тих двох згаданих, і як той розумів та хотів, sinistre а постали, інтерпретуючи по-священицькому, і вирішили, що того є досить.
а Зліва, неправедно (латин.).
Відтак, коли та справа творилася і коли вже поміж себе ті вищезгадані чотири особи 19 намовилися, й постав той безбожний декрет. Але не та інша особа, як казав, але моя «Апологія» була екзукована. Через що виконана екзекуція тих нових писак: Зизанія, Філалета, Ортолога, Клирика 20 і їм подібних — занотована в тій моїй «Апології», вилічені та виявлені брехні, блюзнірства, помилки та єресі, признані цій церкві руської сторони, тобто і грецькій, за прищеплені статті власне їхньої віри. А ті православної католицької віри догмати, через які я блюзнірства, помилки, єресі та брехні тих авторів викидав, є звідти вищипані та відкинуті.
А то найбільше сталося, як дається бачити, від покари Божої за незвичайним учинком тих, котрі там соборували. Нечувано-бо є річ у церкві пана Христа, аби на єпископському синоді пресвитери виясняли речі віри поза єпископами, судили й декрети на нім покладали, а щоб єпископи постановлені від них декрети приводили до екзекуції. Уряд то є неурядний і справа несправна. Канони ж помісних та загальних соборів і апостольські навчають, що суд про догмати віри належить єпископам, а не пресвитерам. А в них супротивно сталося у час того згаданого минулого собору: пресвитері й то два лишень чи три судили про догмати віри й декретували, а єпископам свої декрети подали до екзамену, а ці їх без свого, їм власне належного, екзамену не тільки необережно, але й безбожно до екзекуції віддали 21. Відтак, як попи невідь за що за Зизанієм волали, так однако владики, невідь за що за отцем Борецьким проголосили: «Анатема!» Можу сміло сказати, що й досі обоє не знають. А коли б з єпископів і тих попів по тому їхньому соборі запитав, чому «Апологію» отця Смотриського проклято, справедливо повідаю: жоден із них не вмів би справи в тому віддати, бо жоден із них не читав; мало хто і ті поривчі пункти читані чув, і під добрим сумлінням жоден інакше відповісти не міг би, тільки те, що таке їм отець Зизаній та отець Мужиловський подали, що [книга] є єретична, нечиста й безбожна. І сталося там, що Зизаній за Зизанія, як ото циган за цигана, свідчив і судив. Там тьма, де очі виколото! Чого тільки можна було наслухатись і набачитися на тому соборі, де попи рей водили а і владик зневажали. Про інших кажу, не про себе; про себе те ж скажу, що на жодну консультацію, скільки не було справ та підписів, покликаний не був, те саме розумію щодо інших єпископів, але що попи де надумали, те нам, владикам, на підписа дали, а ми те підписували, хоч би те добра була кабала або мусульманство. Що й видно було із того ж таки, що супротивне ясним та явним правам східної церкви на знищення гонору єпископського достоїнства і на відняття їхньої юрисдикції, ми підписали право апеляції до печерського архімандрита з усіх, усієї руської землі, монастирів начальним та братам, а з архімандритом печерським на право за море 22. Дійшло до тієї зневаги, що при пориванні до мордобиття, попи й тим іменем владик шанували, яким посполиті пошановують тих, котрі під столами кістки гризуть, а ще й при згромадженні всіх найчільніших. І за те їм нічого! Бо те там (у ті соборові дні) щось пішло було в них, на що є приказка наша руська: «Не чуєш короля на землі» б.
а Рей водити — керувати хороводом, бути першими.
б Приказку подано українською мовою.
Церкві, однак, руського боку від того велика шкода, що за тим таким урядженням попів на тому соборі до того дійшло, що догмати правдивої віри були анатемі віддані, а єретицькі блюзнірства благословенні. Справив те через них супротивник правди, котрий бачив, що вони об ту тверду опоку мали собі покрушити зуби, а їй, однак, своїм гризінням нічого зашкодити не могли. А щоб її цілком ковтнути спробували, порадив їм: щоб відкинули через те у себе самих весь люд своєї сторони від відповіді на те через читання та пізнання тієї правди; а вони відтак і те, що кожній людині, з огляду на збавлення своє, знати належить, від них затаїли. І сталося так! Але я кладу надію на оборонця правди, що він звелить справити в добрих душах через саме незнання тієї шайтанської ради з добротливого свого милосердя, що вона (й ковтнута) пожиток їм учинить, а упірним і тим, котрі із умислом її тлумачать, застрягне в горлі. Справить те, кажу, Бог усемогутній, який жадає й прагне збавлення всіх людей, що та анатема стане страшидлом синам затраченим, а синам Божим стане засобом до збавлення. Правда-бо може бути стлумлена, але заглушена бути не може. І коли багато має шайтан хитрості до пригашення Божої правди, значно більше способів має Бог до знищення його хитрості.
Я, поскільки мій Бог якимись, про які він сам знає, судами не присудив при тій моїй правді долі моєї поки що взяти, про кривду ту, поки душа моя буде в тілі мойому, не перестану говорити й побиватися відповідно змоги, даної мені від мого Бога сили. Помазаника Божого, короля, його милості, пана нашого милостивого, оборонця в цій державі всілякої укривдженої невинності й того, кому бути при тім належить, проситиму, аби мені для оборони тієї анатемованої правди призначено й час, і місце і тим, котрі її анатемували, зволив наказати поставитися, щоб відкинути ту їхню неправду, щоб людей простих, у справі тій несвідомих, далі не зводили і не відводили від приступу до постановлення тієї святої єдності наклепами та фальшами, подаючи перед ними римлян за непристойних і Богові обридлих єретиків, манихейців, себеліанців, аполінаріїв, македонців, оригенців, — голосно про те кажу, аби пізнали католики, яке розуміння про них ті люди мають, розминаючись у тому із правдою супроти своїх душ, освідчуючи чистість і невинність у тих єретичних непристойностях римського костела! 23 І щоб не були повернені отих Зизаніїв їхні єретичні блуди та єресі через них у церкву тієї руської сторони замість православних догматів віри. Той-таки респект привабив, щоб було подано пільгу й життя мого певний час, аби в часі своєму ту мою правду перед очима їхніми в словах поставив і те очевидно їм показав, що то є щира правда, що Зизаній, Філалет, Ортолог і їм подібні у писаннях своїх є явні блюзнірці щодо правдивих догматів православної віри, так і те, що римський костел маніхейською, сабеліанською, македоніанською, аполінарською, оригенівською, всіма чи однією із них, єрессю не був заражений, і це є щира правда.
Хто ж має більшу владу учити в Божій церкві, єпископ чи пресвитер? Вільно попові сходити з дороги правди, а не вільно єпископові правди наводити? Безправ’я то єпископові велике і великий нелад церковний. Єпископ підлягає судові єпископів, як і наука його, а не попівському судові. Судити науку єпископську має у владі єпископ, а не навпаки. Коли б про справедливість ішлося, то мали б допустити мене до собору, і один день, не кажу, що одна година, нас би розсудив. Що ліпше? Вільно було людям простим, світським і вірою єретикам непристойні блуди, єресі і на Божий маєстат бридкі блюзнірства писати й подавати до друку на заразу несвідомих людей замість догматів віри східної церкви, за що ніхто їх не карав, ані судив, ані винив, ані питав і взагалі всі немало й по сьогоднішній день любуються і з них користуються, а мені, в церкві руській архієпископові, не вільно говорити, писати й до друку подавати тієї правди, яка і ті єресі зносить і доводить до стану догмати православної церкви.
Що той учинив? Обвинувачений я, не був допущений говорити на тому соборові й після великого мого домагання та прохання про себе й про свою невинність і про кривду ту за те, що писав правду, але без права й суду заочно, від неналежних суддів був суджений, а заразом зі мною й та правда, через яку я дістав від них через їхнє безправство кривду. Коли був людиною світською, некомпетентним та й єресі лютеранські й кальвінські пив до них, кубка того в сльозах лементуючої матері своєї 24, повного трутизни, то те вдячно від мене прийняли, пили з нього й душами своїми таки охоче труїлися. Не гнівалися тоді на мене, ані питали, звідкіля того начерпав: чи з церковної винниці, чи, може, з єретицької отрутниці? А зараз, коли за Божою ласкою, залишився їхнім архієреєм, людиною з огляду на моє архієпископське достоїнство в їхній церкві не останньою, коли до них, за ласкою Божою, на ту подану їм від мене трутизну таніботон а випив, лають мене, оббріхують і смертельно переслідують.
а Дубильна кислота, вживалася як скріплюючі ліки.
Не зважають, що спершу писав, як людина приватна, а зараз пишу, як каплан і архікаплан, бувши ближчий ласки Божої, аніж перед тим через самé на мене покладення капланських рук. Чи мале те для єпископа безправ’я в церкві? На мою думку, більшого бути не може. Бо звинувачувати когось заочно, а потім не допустити йому справуватися і виказ на нього вчинити, то є таке безправ’я, що й у поган такого не чували. Отож мене до того, що вчинив, великим примусом приведено, мав-бо надію, що вижебраю щодо того прав церковних на ґвалтівників і на зневажувачів правди Божої час і місце у того, котрий має свою владу щодо Божого і людського права в цій державі для оборони тієї скривдженої католицької правди, яка є несправедливо обкладена анатемою, а єретицькі блюзнірства є благословлений. Отож той минулий єпископський за титулом, а насправді попівський нерядний собор, на якому суддями стали попи, а єпископи екзекуторами суду їхнього, справив, що церкву тієї сторони руську та грецьку від ніг до голови оєретичив. Адже в тому я робив себе обережним, народе руський, через ту мою «Апологію» просив і напоминав, щоб за тією необережністю твоєю церква твоя руська не була допущена до осоромлення від тих нових твоїх догматописців блудами та єресями, то на те той собор цілком обілив ту соромоту, виклявши православні догмати віри, викладені через мене, і тим самим похваливши тим учинком і єретичні блуди в ній.
З тієї причини, так вельми важливої, з поважності та повинності моєї достойності архієрейської всупереч тому нерядному і вірі святій православній супротивному і церкві Божій католицькій вельми шкідливому соборові, перед усім тобою, преславний народе руський, через цю мою протестацію (бувши від них за те попереджений, аби не протестував, хоч би перед ґродським намісником київським, котрого на те були покликали, і визнав, що мені в тому їхньому вчинку жодне насильство не діялося), за установленим правом, протестую й освідчуюся, що хоча щось і дав на письмі, щось підписав, хоча був із ними при тому присутній, супроти того католицького, православного писання мого, з немалим погіршенням у тій справі для людей несвідомих, або ж чинив, — цілою душею моєю перед паном Богом моїм, неба та землі доглядачем, усього того зрікаюся й чиню за небутнє. У гріху цьому моєму перед тим-таки Господом Богом моїм і перед усією його святою церквою, як у смертельно важкому, сповідаюся, жалую і плачу за нього гірко. І за молитви щодо себе Божих капланів і всіх вірних прошу в гіркоті мого серця, в тому розбите моє серце під абсолют підіславши, котрий iure diuino а із влади своєї духовної щодо мене цілком має. Адже Богу моєму дане і йому per obepientiam б пошлюбленою вірою моєю під той самий час цілком віддаюся.
а Небесне право (латин.).
б Після відходу, смерті (латин.).
І серце моє на ту їхню за той мій твір неправовірних серцем накладену анатему ніколи не зволяло і безбожно зводити не могло. Відтак вийшло, що вони кляли мій православно-католицький твір, що його їм з великою увагою писав і кожну річ моїм у нім письмом наукою святих і докторів східних та західних довідно й поважно виводив, пояснив та уміцнив. І я засуджував їхні, куколесівців 25, Зизаніїв, заперечені через мене в тому своєму скрипті блюзнірства, блуди і єресі — й те подер, на те свічку загасив, те під ноги свої кинув. Пішов на те погіршення не через ті страхи, які на мене звідусюди, як хмари, були напущені, бо досконала любов геть прогнала боязнь, ані через той їхній ґвалтовний наступ, як вище трохи пригадав, а особливо в олтарі Печерської церкви під час утреннього набоженства, коли непоштивими словами кидали, галаси зневажні проти мене підіймали, юрбою находили й побуджували своїм гуком простий люд на мене до помсти за нібито вчинені мною образи святої східної католицької церкви святих і збавéнних догматів віри, не шукаючи правди щодо того в самих собі за свої душі і щодо моєї невинності. Не через ті, кажу, страхи та зневаги на те погіршення вдався, милосердю Божому доручившись, але частково через те, аби те місце святою кров’ю, як казав, невинною та винною не було облите. А більшою частиною, що виправдань моїх і слухати не бажали й сказати мені в оборону того мого твору нічого не допустили, а чинили за своєю намовленою радою до екзекуції, яку почали здійснювати, поміж двох зол менше зло обравши за своїм розважком. Мав на те сподіванку, що всемогутній Бог, дивлячись на того мого недобровільного і до серця мого не присталого гріха, а більше на збавенний майбутній пожиток, аніж було б погіршення, розгнівані й запалені їхні серця самим часом дасть мені вільну годину до усної перед ними оборони того мого православного католицького твору і те учинити їм ударує, що чинити їм належить у такому постановленні церкви нашого народу. Була б мені за тим їхнім таким наступом на мене, може, й корона мучеництва до рук моїх подана, але, на жаль, Бог мій, у якого в руках і смерть моя і життя, за таке моє пошанування слави маєстату його, як бачу, немило допустив, щоб вона на той час випала з моїх рук. За це я в душі своїй тяжко жалую і, поки життя в мені, жалувати й просити про неї не перестану.
А при цій такій моїй перед тобою, православний народе руський, учиненій протестації хай би дійшло до повного собору церкви нашої руської помісного, за дозволом зверхників держави, що у їхній владі, вказаного бути на безпечнім місці. На ньому та моя «Апологія», назване так писання, за порядком святих і звичаєм стародавнім установленим та уміцненим каноном святих отців наших, було б екзаменоване, задля Бога і правди його святої декретоване, як апелює вельми укривджений церкви руської архієпископ вельми укривдженою в ній правдою.
На честь Бога в Тройці єдиному.
У Дермані, року Божого 1628, вересня, 7 дня.
Мого життя єдина надія Господь Ісус Христос 26.
ПРИМІТКИ
Перекладено з польської мови за виданням: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — Т. І. — К., 1883. — Приложения. — С. 323-348.
1 Тобто Петра Могили.
2 Потреба в катехізисі, тобто викладі догматів православної віри, на той час була пекуча, отож доручено скласти його найученішій людині з-поміж православних М. Смотрицькому. Згодом П. Могила створив власного «Катехізиса».
3 Ісакія Борисовича, єпископа луцького та Острозького, й Паїсія Іполитовича, єпископа холмського та белзького.
4 Попередником П. Могили був 3. Копистенський, архімандрит Києво-Печерського монастиря в 1624 — 1627 роках.
5 Тобто А. Мужиловський.
6 Хоча слово «католицький» у той час вживалося примінено до обох конфесій, однак М. Смотрицький пропагував ряд постулатів таки римокатолицької конфесії (в «Апології»).
7 В «Апології» було немало нападок на східну конфесію як на єретичну.
8 У книзі автор і справді схилявся до ряду постулатів, що їх сповідували уніати.
9 Тобто римо-католицького домініканського монастиря.
10 Архітофель — людина з надмірними костяними вузлами на суглобах.
11 «Лямент» — це «Тренос» (див. попереду); «Еленхус» — вийшов у Вільні в 1622 р., написаний в оборону своєї ж «Версифікації невинності» від 1620 р.
12 Подані тут постулати визначають вірування римо-католицької конфесії.
13 Тобто Петро Могила.
14 Тобто Йосип Бобрикович.
15 Тобто Ісакій Борисович, єпископ луцький та острозький.
16 Тобто Паїсій Іполитович, єпископ холмський та белзький.
17 Ісая Копинський, архієпископ смоленський та чернігівський.
18 Аврамій був єпископом страгонським, пінським і турівським.
19 Тобто Й. Борецький, П. Могила, А. Мужиловський і Л. Зизаній.
20 Йдеться про визначніших православних полемістів; тут засуджує М. Смотрицький і себе, бо Ортолог — це його псевдонім.
21 Маємо тут неузгодження: вищеподана розмова М. Смотрицького та Й. Борецького свідчить, що останній добре знав «Апологію», отже, читав її.
22 Йдеться про вивищення влади П. Могили на архімандричій посаді над єпископську, його підлеглість тільки патріарху (ставропігія).
23 Цим пасажем М. Смотрицький відверто декларує прихильність до унії та римо-католицької церкви.
24 Йдеться про твір М. Смотрицького «Тренос».
25 Куколесівці — від Куколя, справжнього прізвища братів Зизаніїв.
26 Документи про подальший хід дискусії див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — T. I. — K., 1883. — С. 348-351.
