Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту

Частина 1

Історія "Синопсиса"

Російська та радянська традиція досліджень "Синопсиса"

Вирісши, значною мірою, з "Синопсиса", російська історіографія виступила пізніше на передньому краї його критики. Протягом останніх двохсот років його розглядали то як посередній підручник з історії Російської імперії ⁸, то як не зовсім вдале наслідування московської "Степенної книги", а в радянській історіографії — як політичну прокламацію сумнівної якості ⁹. В цьому плані поступом є уже висновок Е. Єрьоміна, який вважав "Синопсис" прокламацією якісною, проте не ставлячи високо його достоїнства, як історичної праці ¹⁰. Власне, на цьому висновку на сьогодні дослідження "Синопсиса" в Росії і зупинилося ¹¹. Одним словом, цілковиту рацію мав український дослідник Ю. Мицик, відзначаючи, що хоча "до "Синопсиса" була постійно прикута увага дослідників і згадки про цей твір містяться майже в усіх синтетичних роботах, посібниках по джерелознавству, історіографії історії СРСР і ін., на жаль, далеко не всі автори займалися спеціальним вивченням "Синопсиса", чому, поряд з вірними положеннями, досить часто зустрічаються і помилкові..." ¹². На нашу думку, це сталося саме тому, що автори перш за все визначалися для себе у політичному підґрунті твору — однозначній промосковності, і, спираючись на це визначення, будували весь хід свого дослідження. Звідси — і специфічні висновки стосовно авторського задуму та викладу матеріалу "Синопсиса". Зокрема, Є. Єрьомін писав: "Автора цікавить насамперед початковий момент в історії Російської держави — становлення російського самодержавства" ¹³. Авторів не бентежило навіть суттєве протиріччя між гаданим ідеологічним підґрунтям тексту і його змістом — зокрема фактичним переважанням в ньому інформації про Україну. Звідси — зауваження П. Мілюкова та С. Пештича про те, що історична інформація подана в "Синопсисі" нерівномірно, і головне, частина повідомлень має випадковий характер ¹⁴, а також висновок О. Лаппо-Данилевського: "Компілятивний характер Синопсиса виявляється й у його побудові: він складається з частин, що відповідають окремим джерелам, досить штучно зшитим разом" ¹⁵. І далі: "Хоча укладач Синопсиса, як видно, зосередився на історії Київського князівства, однак, він намагався зв’язати її з історією Москви і розглядав такий зв’язок, по суті, з погляду московської політичної теорії" ¹⁶.

Виходячи з усього вищезазначеного, не дивно, що в сучасній російській історіографії "Синопсис" взагалі найчастіше відносять до російської літератури ¹⁷.

Український погляд на "Синопсис", а вірніше, його відсутність

Більше здивування викликає те, що до сучасної української історіографії "Синопсис" без додаткового розгляду увійшов з тим же ярликом однозначної промосковності. І це тим більш дивно, що наша історіографія кінця XIX ст. знає не вельми докладний і достатньо поверховий, але надзвичайно цікавий аналіз "Синопсиса" зроблений відомим етнографом і істориком Н. Сумцовим, який, зокрема, писав: "Загальний висновок про "Синопсис" той, що в Малоросії в XVII і XVIII ст. це була корисна книга. Щодо розвитку і зміцнення національного почуття, "Синопсис", зрозуміло, не міг конкурувати з козацькою хронічкою, але такі хронічки були рідкістю, становили фамільну власність і рідко хто міг читати їх, "Синопсис" же був загальноприступною книгою... У Великоросії "Синопсис" повинен був видаватися книгою менш цікавою і менш корисною, ніж у Малоросії, і потрібно тільки дивуватися його тривалій популярності в Москві. У ньому було мало московського змісту. "Синопсис", як підручник, у Великоросії видавався явищем настільки ж незадовільним, як, наприклад, підручник Іловайського з російської історії нині в Малоросії..." ¹⁸. І далі: "Не будемо ж строго засуджувати "Синопсис" за однобічність, тим більше, що не знаємо для кого власне призначалася ця книга, наскільки великим повинен був бути район її поширення, згідно первісної думки автора. Можливо, "Синопсис" призначався автором тільки для Малоросії; у такому випадку питання про неповноту й однобічність усувається саме собою" ¹⁹. Таким чином, основу для власних, українських досліджень цієї вагомої вітчизняної пам’ятки було закладено, але, на жаль, далі цього студії не розвинулися. Більше того, українська історіографія повністю сприйняла російський погляд. Можливо, це можна пояснити політичними чинниками? Так. Це, наприклад, відноситься до загалом ґрунтовних і глибоких студій Ю. Мицика радянської доби ²⁰. Проте тільки цим не можна пояснити зокрема, висновку М. Марченка про те, що "в "Синопсисі" виражено прагнення до систематичного викладу української історії в зв’язку з історією Росії, з якою возз’єдналась Україна" ²¹, виходячи з якого даний автор приходить в той же тупик, в який приходили за аналогічного висновку і російські дослідники: "Складач "Синопсиса" взявся за розв’язання складного завдання, яке в подібній площині ще не ставилося в українській історичній літературі. Проте він виконав свій задум з великими прогалинами і всупереч багатьом відомим уже тоді джерелам. До "Синопсиса" потрапило безліч легенд і недостовірностей, які перейшли в історичну літературу XVIII ст. і від яких довго довелося очищатися історичній науці" ²². Але якщо публікації радянської доби ще можна "списати" на необхідну політичну кон’юнктуру, то чому тоді ті ж висновки знаходимо в писаннях представників діаспори? Наведемо як приклад роботу Ф. Сисіна "The Cultural, Social and Political Context of Ukrainian History Writing: 1620 — 1690", оскільки він, на мою думку вельми чітко репрезентує те неоднозначне ставлення до "Синопсиса", яке характерне для сучасної української історіографії. Відзначивши, що стосовно "Синопсиса" існує на сьогодні багато не виясненого, він правильно поставив питання, "чи відбиває текст, наскільки ми знаємо, московську цензуру" ²³. Але далі американський дослідник звертає з цього правильного шляху і знову повторює висновки московських дослідників: "У той час як авторство Синопсиса залишається невідомим, замовник і читачі його визначаються більш легко. На відміну від інших історичних робіт у 1670-их, автор цієї не починає, закликаючи його читачів до знання історії, необхідної для щирого сина Батьківщини. Ця починається з благословення архимандрита *. Назва зв’язує ім’я правлячого царя з походженням від Володимира, так що в монастирі і Московському дворі ми можемо шукати замовників цієї першої друкованої історії, що була призначена і для української, і московської публіки" ²⁴ і далі: "Хоча козаки згадані в переліку Чигиринских кампаній і народів та мов на початку роботи, ніде не згадується повстання козаків сімнадцятого сторіччя або роль Богдана Хмельницького та козаків у "поверненні" Києва. Брестська Унія, осередок першочергового інтересу більшості авторів історії цього періоду, навіть не згадана. Таким чином, замість двох головних подій сучасної Української історії — Брестської Унії і козацького повстання — Синопсис концентрується на законних правителях Києва, знаходячи належне продовження у власному часі в царі Москви" ²⁵.

^* Правопис здійснено за: Грінченко "Словарь української мови". — Т. 1. — К., 1907.

Порівн. ці ж висновки в іншій роботі того ж автора: "Concepts of Nationhood in Ukrainian History Writing, 1620 — 1690" ²⁶. Докладне дослідження тексту "Синопсиса" Ф. Сисін відкладає на потім. Та і його знайомство з текстами усіх трьох редакцій виглядає з цитованого фрагменту вельми проблематичним. Але це не заважає автору твердити про московське замовлення на "Синопсис". Він, базуючись на давніх стереотипах, і не вникаючи глибоко в текст, робить ті ж висновки, що й учені радянської доби, хіба що замість знаку "+" у нього стоїть "-".

Можна навести ще чимало подібних висновків, проте всі вони, на нашу думку, походять із одного кореня — неправильного витлумачення змісту та ідеологічного спрямування коментованої роботи.

Історія видань "Синопсиса"

Перше печерське видання "Синопсиса" датоване 1674 р. На разі найвизначніший на сьогодні дослідник історик Києво-Печерської друкарні Ф. Титов вважав, що е підстави говорити й про ще одне, більш раннє видання твору 1672 року ²⁷. Так, в записці Інокентія Гізеля з питання умов переговорів із Польщею 1671 — 1672 рр. (на які, втім, українці так і не були запрошені), як доказ негативного впливу поляків на все життя українського народу, і на релігійне життя, зокрема, наведено "Синопсис" і відзначено: "Про що і Синопсис книжку читати, котра книжка послана була до пана Артемона Сергійовича, думного дяка" ²⁸. Ще одне дивне повідомлення знаходимо у закінченому 24 квітня 1767 року кн. О. Вяземським "описи книгъ Мастерской и Оружейной Палаты" зазначений "Синопсис 1670 году ветхий, в коже" ²⁹. На жаль, вірогідність всіх цих повідомлень знецінюється тим, що назва "Синопсис" не є в історії українського книгодрукування оригінальною. Ще 1632 року Віленським братством опубліковано полемічну брошуру з назвою: "ΣΥΝΟΨΙΣ, albo krotkie spisanie praw prywlejow, swiebod y wolnosci od nieyszych s. Pamięci krolow ich. myei. Polscich, y wiellcich kiażat wiellcieg. Xtwa Litewsciego y Rusciego", яка відома також у численних списках. Хоча ця брошура також містила історичні екскурси, головним чином, пов’язані з історією хрещення Русі, що охоплюють період з 946 по 1632 р., та називати її хоч в якійсь мірі попередницею печерського "Синопсиса" підстав, на разі, нема. Найвірогідніше ж саме на віленський "Синопсис" і посилався Києво-Печерський архимандрит. Адже саме там широко йшла мова про утиски католиками православних. Таким чином, у нас нема причин твердити, що першому відомому до сьогодні виданню 1674 року передувало якесь інше.

Фактичним повторенням видання "Синопсису" 1674 року було і друге його видання 1678 року. Воно було доповнене лише поставленою в кінці розділу оповіддю про чудесну допомогу Чудотворної Печерської Ікони Успіння та інших київських святинь і святих у перемозі над турецько-татарським військом під Чигирином 1677 р. (див. стор. 89).

В наступному виданні "Синопсиса", датованому 1680 року текст видання розширений майже вдвічі за рахунок оповідей про події XVII ст. та не завжди виправданих вставок (деякі з них, безпосередньо пов’язані з історією України, див. на стор. 90 і далі). На думку О. Кириченко в цій редакції "Звертання до сучасності визначило особливості подальшого коригування тексту. Сучасні архимандриту Інокентію воєнні події, учасником яких був і він сам, не просто ним прив’язувалися, як у звичайному чи літописі хронографі, до біблійних, але до центральної події середньовічної Русі — Куликовської битви" ³⁰. Втім, такий висновок видається нам натягнутим.

В перших виданнях "Синопсиса" не було розгорнутої оповіді про Куликовську битву, а отже не могло бути і орієнтації на неї, а в основному тексті редакції 1680 року було зроблено занадто мало змін, аби говорити про реальну заміну прерогатив.

На разі, як свідчать дослідження С. Маслова, 1680 роком датовані як мінімум три окремих видання "Синопсиса" ³¹. Всі три ці видання побачили світ у друкарні Києво-Печерської лаври ³². Причому навіть те з них, яке було визнане С. Масловим первісним, виходячи з датування поміщеної в ньому гравюри з зображенням св. Володимира, на якій знаходиться дата 30 грудня 1680 року, дозволяє датувати його часом не раніше 1681 року ³³. Філграні на водяному знаку останнього з видань близькі до філіграней печерського видання Псалтиря 1697 року ³⁴. С. Маслов утримався від висновків стосовно причин датування всіх трьох видань 1680 роком ³⁵. На разі, якщо ми згадаємо які проблеми виникли у Києво-Печерської лаври уже в кінці XVII ст. у зв’язку з друком автентичних лаврських книг, ця причина виглядатиме більш чи менш окресленою. Видаючи нові видання з давнім датуванням, керівництво Лаври таким чином отримувало необхідну книгу й уникало непотрібних неприємностей з московською церковною владою.

Як уже відзначалося, після печерських видань "Синопсис" ще багато разів перевидавався у С.-Петербурзі, і, у XIX ст. у Києві. Для С.-Петербурзьких видань, в усякому разі тих, які були у розпорядженні С. Маслова, було використане перше видання, датоване 1680 роком ³⁶. В основу київських перевидань XIX ст., здійснених преосв. Євгенієм Болховітіновим, покладене третє видання, датоване 1680 роком ³⁷. Останнє лягло й в основу незавершеної публікації С. Голубева ³⁸.

Існує також грецький переклад "Синопсиса", здійснений на замовлення архимандрита (потім — єрусалимського патріарха) Хрисанфа. Розпочато його в Москві у квітні 1693 року, а закінчено в Іверському монастирі на Афоні ³⁹. В кінці XVII ст. був здійснений також переклад його на латину, яке здійснив у Амстердамі на замовлення Петра I Ілля Копієвський. Характерно, що, як відзначав С. Маслов, для цього перекладу було використано текст видання "Синопсиса" 1674 року ⁴⁰. Було здійснено й переклад твору на румунську мову ⁴¹.

"Нащадки" "Синопсиса" в Московії та Україні

Зрозуміло, що "Синопсис", виходячи з тих його особливостей, мало підходив у якості підручника чи монографії з загальнодержавної історії навіть України, не те що Московії. Звідси — декілька спроб його "виправлення". Перша подібна спроба з’явилась у Росії уже на початку XVIII ст. Маємо на увазі роботу поляка Манкієва (в літературі відома також інша форма його прізвища — Манькевич) "Ядро Российской истории". У його виданні 1770 року, здійсненому Г. Ф. Міллером, автором твору помилково було названо князя А. Я. Хілкова. Проте, уже преосв. Євгеній Болховітінов звернув увагу на те, що присвята Петру I підписана ініціалами А. М. І лише наступні дослідження дозволили повернути Манкієву право авторства ⁴². П. Мілюков писав про "Ядро": "Таким чином, тільки ставши на рівень історичних знань, що представляється Синопсисом, можна собі усвідомити, у чому полягали насущні потреби історіографії того часу, Манкієв, автор "Ядра російської історії", перший, ще в 1715 році, узявся допомогти справі. Його честолюбство, щоправда, не йшло далеко; він хотів тільки виправити два найбільш істотні недоліки Синопсиса: його переважне користування польськими джерелами і його обмеження Києвом. Залишаючись здебільшого вірним Стрийковському щодо київського періоду, Манкієв ввів історію півночі за російськими джерелами. Але його книга вийшла тільки в 1770 році. Хоча вона мала протягом XVIII століття чотири видання і становила великі переваги перед Синопсисом, проте, уже на момент своєї появи, вона була, по суті, далеко випереджена розвитком історіографії, на яку, з цієї причини, і не мала ніякого впливу" ⁴³.

Наступним щаблем після "Синопсиса" в розвитку вже російської історіографії звичайно вважаються дві історичні праці М. Ломоносова "Краткий российский летописец c родословием", виданий 1760 р. ⁴⁴ та "Древняя Российская история от начала российского народа до кончины великого князя Ярослава Первого или до 1054 г.", що побачила світ 1766 року ⁴⁵. Відштовхуючись від "Синопсиса", російський вчений по-своєму розвинув і доповнив цей текст. Звичайно, цей твір вважається більш науковим, порівняно з "Синопсисом". Проте, особливості цієї "науковості" заслуговують, на нашу думку, на порівняльний аналіз з "Синопсисом", оскільки при цьому, як у дзеркалі, відображається відмінність між традиційною (тобто, православною) українською історіографією і напівпротестанською-напівмасонською історіографією постпетровської Російської імперії ⁴⁶. На разі, "Синопсис" є православною історією Київщини. Зовсім іншу тенденцію бачимо в творах М. Ломоносова. Ділячи історію за часом правління того чи іншого князя (такий поділ був традиційним як для західної, так і для східнослов’янської історіографії), він, проте, з чітко вираженою наполегливістю, ставить питання історії православ’я (а, отже, не лише релігійне, але й будь-яке культурне будівництво) на останнє місце в діяльності князя. Так, в "Кратком летописце", повідомлення про хрещення св. Ольги наведено в останньому реченні присвяченого їй абзацу ⁴⁷. В "Истории" цю помилку "виправлено". На шести присвячених діяльності св. Ольги сторінках про її хрещення просто не згадано! ⁴⁸ Хрещення Русі св. Володимиром автору, звичайно, обминути не вдалось. Проте, наведемо ще один показовий приклад. В "Кратком летописце" в описі діяльності Ярослава Володимировича про будівництво ним Софії Київської взагалі не згадано ⁴⁹, а в "Истории" знаходимо доволі оригінальне повідомлення про будівничу діяльність цього князя: "Посем Ярослав, имея попечения, чтобы воздать благодарение Богу за столь многие победы и за сохранение жизни от различных опасных случаев, заложил и построил великую церковь святыя Софии, в ограде, c возлащенными воротами, и многие другие к службе Божией домы..." ⁵⁰. Таких прикладів можна було б навести набагато більше, але уже наведені фрагменти прекрасно ілюструють тенденційність автора та того середовища, для якого таким чином "доповнювалась" українська історіографія. І це ж служить іще одним доказом необхідності повернення сучасної української науки до своїх витоків, зокрема до "Київського Синопсиса".

Що стосується українських "нащадків" "Синопсиса", то тут певна спадкоємність прослідковується, власне, в усіх найбільших працях як XVIII ст., так і початку XIX ст. Проте, навіть при побіжному знайомстві з такими епохальними для свого часу творами, як "Історія русів" чи писання Бантиш-Каменського, стає зрозуміло, що їхніх авторів надихали швидше козацькі літописці, ніж печерська історіографія. Це є, власне, закономірним. В той час, як київська наукова школа була фактично знищена як репресіями над українською культурою, так і значним відтоком духовних і освічених церковних діячів на величезні простори Росії, мирська "домашня" історіографія продовжувала існувати. На разі козацькі літописці XVII ст., хоча й були надзвичайно яскравими письменниками і їхні твори становлять на сьогодні золотий фонд української літератури та джерелознавства, але в своїй основі були радше хроніками, ніж глибокими історичними дослідженнями. А тому, хоча православна орієнтація загалом не втратила в українських історичних писаннях своїх позицій, але в залученні першоджерел, їх критиці, науковому апараті робіт тут наявний суттєвий регрес.

1984 року Г. Боряком та Н. Яковенко був опублікований цікавий історичний твір під назвою "Описание града Києва, в 1753-м году в Печерской Лавре сочиненное". Цей невеликий за обсягом твір невідомого автора було відкрито у складі збірки другої половини XVIII ст., що зберігається у відділі рукописів та рідкісної книги Державної Публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі (ф. Основне зібрання рукописної книги, Р — XVII, 11, арк. 61 — 69 зв.) ⁵¹. Згідно студій авторів публікації "Документ є першою відомою нам у вітчизняній історіографії спробою стисло й послідовно викласти основні події з історії Києва з часу його заснування до середини XVIII ст. Виключна цінність цієї праці, написаної на архівних джерелах, полягає перш за все в тому, що вона з’явилась майже на півстоліття раніше за фундаментальну "Історію міста Києва" Максима Берлинського..." ⁵². Існування цієї роботи не є відкриттям XX ст. Згідно студій авторів публікації, вона використовувалась в писаннях П. Пекарського та, в значно більшій мірі в роботі київського дослідника Н. Петрова "Историко-топографические очерки древнего Києва" ⁵³. Останній автор скористався списком роботи, датованим 1775 р., що мав певні відмінності від опублікованого Г. Боряком і Н. Яковенко ⁵⁴.

Структурно "Описание" можна розділити на чотири частини, різні за змістом, джерельною базою та інформативністю. У вступній частині, в чотирьох абзацах подано головні віхи історії Києва до 1054 р. Друга частина обіймає період 1654 — 1753 рр. Згідно студій авторів публікації, при цьому автор "використовує крім архівних джерел монастирські і церковні документи (синодики та ін.), які не дійшли до нашого часу. Це дозволило, незважаючи на невеликий обсяг праці, показати Київ другої половини XVII — середини XVIII ст. як адміністративно-політичний та військовий центр, відзначити ряд важливих моментів у сфері адміністративно-військового управління, дати докладний хронологічний перелік прізвищ воєвод, губернаторів та інших місцевих урядовців із зазначенням часу їх перебування на посаді, з короткими біографічними відомостями, а головне — з історичними довідками про їх діяльність, Згаданий перелік, наскільки можна припустити, виходячи з стану наших сучасних знань про джерельну базу історії Києва, був складений автором уперше і відіграв значну роль в становленні історіографії міста" ⁵⁵. Третя частина "Описання" під назвою "Достопамятное" цікава тим, що автор був свідком подій, про які там ідеться. "Це своєрідний записник 40 — початку 50-х рр. XVIII ст., де зафіксовано цінні відомості про будівництво Андріївської і Георгіївської церков та Маріїнського палацу, перебудову Золотих воріт, утворення Нової Сербії. П’ять коротких історичних довідок дають змогу уточнити дати спорудження й перебудови визначних архітектурних споруд міста" ⁵⁶. Остання, заключна частина "Описання", — "О первом киевском коменданте" — містить перелік прізвищ усіх комендантів Печерської фортеці за період з 1708 р. по 1752 р. Сюди включено також відомості топографічного та історичного характеру ⁵⁷.

Г. Боряк і Н. Яковенко висловили деяку увагу стосовно автора твору. Так, вони вважають, що, оскільки "у творі відсутня релігійна мотивація подій, притаманна тогочасним літописам та хронографам, які складалися переважно при церковних закладах" ⁵⁸, автор не належав до клиру Лаври. В принципі, тут, як в монастирських готелях, так і в залишках Печерського містечка мешкала велика кількість мирян, які не поступаючи в монастир, жили так би мовити при Лаврі. Особливо це стосувалося жінок, які навіть отримували постриг у Лаврі. Проте, навряд, чи вказана особливість могла бути притаманна подібним людям, також вельми й вельми релігійним. Якби ж автором був представник губернської адміністрації, то тоді не ясно, чому відмічено написання твору в Лаврі. Натомість, цілком слушним видається висновок авторів публікації, що дана пам’ятка могла бути "робочим варіантом повного тексту "Описання"" ⁵⁹, а отже тут подано тільки факти, без певної оцінки. Незаперечним вважаємо і висновок, що автор був етнічним росіянином ⁶⁰.

Який же твір мав бути створений на основі "Описання"? Звернімо увагу на першу частину списку. Історія Києва до XVII ст. тут окреслена лише декількома реперними датами: заснування — Батиєве нашестя — Литовське завоювання — перетворення Києва на воєводство. Нижче названий останній польський воєвода в Києві — Адам Кисіль, поданий автором з епітетом "благочестивий" ⁶¹, хоча, як відомо, Кисіль не був прихильником виходу України з Речі Посполитої. Не знав автор і про смерть Кисіля 1653 року ⁶², вважаючи, що 1654 року він ще правував Києвом. Ще цікавішим є повідомлення, що Київ перейшов під владу Московії 1 березня 1654 року, "егда бысть литера пасхальная "Д"". Останню фразу автори публікації чомусь пов’язують із скороченням назви католицького свята "Dominica Reminiscere". Проте, мова тут іде саме про маркування року в православній Пасхалії. На разі, вищенаведена дата з зазначенням тої самої пасхальної літери існує в "Синопсисі" (див. стор. 83).

Крім того, саме в "Синопсисі" останнім зазначеним воєводою є Адам Кисіль, про смерть якого нічого не сказано (причину цього див. на стор. 12). А оскільки, формально твір доведений до часу переходу Києва під владу Московії — у читача може з’явитися думка, що саме він управляв Києвом 1654 року.

Власне, всі наведені у вступі дати, не дивлячись на посилання на Стрийковського, існують і в "Синопсисі", а отже, могли бути взяті звідти (разом із самим посиланням).

Таким чином, оскільки основа "Описання" походить із "Синопсиса", наступний виклад має вигляд доповнення до нього. Чи не свідчить це про те, що він сам, чи його більш поширена редакція мали лягти в основу нових доповнень до нього? Цілком можливо. Проте, в середині XVIII ст., коли Лавра знаходилась під особливим тиском синодальної влади, коли проводилась варварська перлюстрація Патерика та "Житій святих", коли друкарні Лаври було строго заборонено видавати оригінальну літературу така спроба була наперед приречена на провал.

Яку редакцію "Синопсиса" вважати еталонним текстом?

Власне, це питання поки що взагалі не було об’єктом дослідження. Однозначно і апріорі еталонним текстом вважалося видання 1680 року. Пештич писав про "Синопсис", що "його остаточний текст склався не відразу" ⁶³. Власне це ж твердження повторене і в останньому російському виданні його тексту ⁶⁴. На думку Ю. Мицика "авторськими варто вважати також і 2-е (1678 р.), і 3-є (1680 р.) видання "Синопсиса"" ⁶⁶, і далі: "текст "Синопсиса" найбільше повно представлений виданням 1680 р." ⁶⁶ Проте, це твердження невірне й походить від бажання бачити в "Синопсисі" політичний трактат. Власне ж "Синопсис", тобто його видання 1674 року, яке за можливим виключенням деяких фрагментів (про що ми скажемо далі), лише і може бути визнане авторським текстом (що, до речі, визнавав до деякої міри в іншому місці і С. Пештич ⁶⁷, хоча й не надавав цьому ніякого значення в своїх наукових побудовах).

Особливості змісту "Синопсиса"

Власне, завдання цього видання видно уже з самої назви. Грецьке слово "Синопсис" (συνοψις означає "огляд". Нині це слово використовується у більшості європейських мов у значенні загального огляду, зведення, збірника статей різних авторів з певного предмета, або зведення різних матеріалів з одного питання, причому особливо часто вживається саме в роботах з історії. Навіть побіжне знайомство з текстом видання підтверджує правильність вибору його назви. "Синопсис" за своєю структурою — не літопис, не хроніка, і не історична праця в сучасному розумінні цього слова. Взагалі, якщо порівнювати "Синопсис" із сучасними видами наукових видань, він виявляється найближчим до типу історичних енциклопедій із розбивкою матеріалу за хронологічним принципом. Власне, дуже близько до даного висновку стояв і Іконников, який відзначав, що назва "Синопсиса" "вказує на бажання автора дати виклад літописних звісток в скороченому вигляді"  ⁶⁸. Цю особливість твору потрібно мати на увазі при аналізі тексту та джерельної бази видання. Основним завданням автора було систематизувати і коротко викласти різні події та історичні концепції, причому, як це притаманно насамперед довідковим енциклопедичним виданням, автор нерідко просто наводить різні версії тих чи інших подій без додаткового коментаря чи висловлення свого ставлення до них ⁶⁹. Саме це призвело до деякого різнобою у викладі. Саме це зумовило таке широке використання автором тексту М. Стрийковського, який є коротким і чітким переказом літописного та іншого історичного матеріалу.

Дата написання "Синопсису". Зв’язок його з Печерським патериком

Перше видання "Синопсиса" побачило світ 1674 року. А тому всі дослідники до сьогодні шукали витоків цього твору саме в 70-х роках XVII ст. Проте, чи дійсно можна датувати текст твору цим часом?

Насамперед, звернімо увагу на одну цікаву особливість тексту "Синопсиса". Не дивлячись на свою традиційно визнану промосковність, він жодним словом не оповідає про Хмельниччину. Ця особливість вельми бентежила дослідників, які розглядали "Синопсис" як політичну прокламацію єднання України з Московією, і приводила їх часом до вельми оригінальних висновків. Так, С. Пештич пояснював це так: "Замовчування в "Синопсисі" визвольної боротьби українського народу і його вождя відбивало також, звичайно, настрої козацьких, поміщицьких і церковних верхів України. Нарешті, саме завдання книги — історично обґрунтувати необхідність возз’єднання — вирішувалося на матеріалах далекого минулого" ⁷⁰. Ця ж думка була підтримана і Ю. Мициком, який відмічав, що "постійно відчувається феодальна обмеженість світогляду автора "Синопсиса", що найбільше яскраво виявляється в прагненні ухилитися від висвітлення історії селянсько-козацьких повстань, Визвольної війни, інших проявів класової боротьби" ⁷¹. Див. аналогічний висновок також у М. Марченка ⁷². На разі, дане протиріччя не може бути вирішеним таким чином. Якщо автор був таким палким публіцистом і прихильником єднання з Московією, чому тоді для нього був героєм Адам Кисіль, якого той же С. Пештич інтерпретує, як такого, який завше грав "соглашательскую роль" ⁷³ (про нього див. прим. 507), чому звертав увагу на думку "козацьких, поміщицьких і церковних верхів України"?

Безумовно, такі висновки не можуть вважатися доказовими. Проте, у чому ж справа? Нагадаймо, що основну оповідь "Синопсиса" доведено лише до 1651 року, і останнім згаданим київським правителем названий Адам Кисіль, про приставлення якого нічого не сказано. То чи не можемо ми припустити, що основний текст твору написаний близько цього часу, і наступний текст, який оповідає про перехід Києва під московське правління дописаний пізніше, безпосередньо перед виданням.

Так, але припустивши таку можливість, ми докорінно змінюємо погляд на історію "Синопсиса", уже хоча б тому, що маємо розглядати його не в контексті загравань Лаври 70-х років з Московією, а в контексті Могилянської доби.

Проте, якщо ми віднесемо як же бути з рядом відверто промосковських пасажів у тексті, які виразно ведуть нас до 70-х років XIX ст.? Аби відповісти на це запитання, спробуємо насамперед проаналізувати всі такі фрагменти, які знаходимо в тексті видання 1674 року. Це, насамперед, останній розділ твору: "ПРО ПОВЕРНЕННЯ НАЗАД НА ПЕРШЕ ЦАРСТВЕННЕ БУТТЯ БОГОСПАСАЄМОГО ГРАДУ КИЄВА", На разі, цей фрагмент має виразні ознаки пізнішої приписки. Адже вище йде перелік безпосередніх правителів Києва. Тому закономірно, і тут у кінці розділу, якщо й не в окремому розділі, мав би бути відзначений крім власне царя Олексія Михайловича, і безпосередній київський воєвода. Проте, цього ми тут не знаходимо.

Вельми подібну ситуацію бачимо і у розділі "ПРО РОЗОРЕННЯ ПРЕКРАСНОЇ СВЯТОЇ ВЕЛИКОЇ ЧУДОТВОРНОЇ ЛАВРИ ПЕЧЕРСЬКОЇ КИЇВСЬКОЇ". Тут після викладу основного змісту розділу відзначається, що Лавра "нині, особливим розумним роздумом, з усім православнорóссійським народом благочестивішого государя царя і великого князя Олексія Михайловича всія Великої і Малої і Білої Рóссії самодержця, під його високою рукою перебуваючи, радіє, і всілякої виповнений надії". Не маючи жодного зв’язку зі змістом розділу, ця фраза є однозначною невдало вставленою припискою. Вірогідною вставкою, що розірвала основну канву розповіді, виглядає і згадка про завоювання московським царем Іоанном IV Казані та Астрахані (див. прим. 322), а також закінчення розділу "ПРО НАЗВУ МОСКВИ — НАРОДУ І ЦАРСТВЕННОГО ГРАДУ".

Аби розібратися в обставинах та передумовах появи "Синопсиса", звернімося до питання про попередників "Синопсиса". Насамперед об’єктом наших студій має стати польськомовний Paterykon, що побачив світ 1635 року. Ця редакція здійснена одним зі сподвижників свят. Петра Могили, майбутнім київським митрополитом Сильвестром Косовим, на основі найбільш поширеної рукописної т.зв. Касіянівської II редакції твору ⁷⁴. Paterykon є не просто перекладом тексту Патерика на тогочасну державну мову, а окремою і доволі специфічною його редакцією. Сильвестр Косів суттєво переробив своє рукописне джерело, і, з одного боку, сильно скоротив його, а з іншого — розширив за рахунок різноманітних додатків та риторичних вставок. Paterykon задумувався скоріше як монографія, подібна до робіт агіографічного спрямування, написаних у XIX та XX століттях, де автор старається виділити з житія окремі, ключові на його думку, моменти, і викласти їх мовою, близькою до сприйняття того соціального прошарку, якому дана робота адресована. Видання було призначене для вищих сфер Речі Посполитої. Звідси — і мова твору. Звідси — виклад твору, притаманний тодішній європейській літературі та історіографії.

В Paterykon’і стисло подано відомості про печерських святих, доповнені літописними фрагментами, що стосуються мирської історії давньоруського часу. Крім окремих дрібних вставок, великі фрагменти загальнодержавної історії Русі зустрічаємо в двох додатках — "Annotationes onomasticae" — до житія св. Антонія та Феодосія (див. Додаток 5). Навіть побіжне порівняння цих фрагментів та печерського матеріалу "Синопсиса", зразу ставить перед нами питання про час та обставини появи останнього, оскільки мають суттєву схожість із його текстом. Ми не будемо тут аналізувати текстуальні збіги, оскільки вони можуть бути пояснені не лише наступністю текстів, але й використанням спільних польських та українських джерел (докладніше про це див. нижче). Значно вагомішим нам видається принцип добору та компонування матеріалу. Як і "Синопсис", Paterykon наголошує переважно на церковних діяннях князів, і оцінює їх виключно з точки зору церковного, а, точніше, точки зору Печерського монастиря. В Paterykon’i знаходимо і відомий у "Синопсисі" та інших джерелах текст "Про п’ятикратне хрещення Русі" ⁷⁵ (про нього див. прим. 537). В той час, як нам відомо декілька його редакцій, саме редакція, яку знаходимо в Paterykon’і, є особливою подібною до тексту "Синопсиса". Навіть посилання на першоджерела, розміщені в них, практично тотожні.

Причиною появи "непечерських" розділів Paterykon’а є, на нашу думку, те, що деякі нюанси патерикових сюжетів, основою для яких був втрачений нині більш поширений авторський текст "Повісті минулих літ" (про це див. нижче), стають по-справжньому зрозумілими читачеві лише за умови знайомства з загальним історичним тлом, на якому вони відбувалися. Це спричинилося до того, що уже, як мінімум із XV ст. починають з’являтися редакції Патерика, до яких починають вводити не лише суто печерський, але й інший літописний матеріал. Такими, зокрема, є Феодосіївська редакція (поч. XV ст.), та редакція Йосипа Тризни середини XVII ст. ⁷⁶

Свого часу В. Перетц у своїй роботі "Киево-Печерский патерик в польском и украинском переводе" докладно проаналізувавши тенденції обробки Сильвестром Косовим своїх джерел, і, зокрема, при написанні тексту житія прп. Феодосія, дійшов висновку, що купюри останнього в використаній ним Касиянівській II редакції Патерика стосувалися переважно випадків конфронтації Лаври з можновладцями та деяких місць, які, на думку редактора, не могли сприяти престижеві Печерського монастиря ⁷⁷. Власне, як відмічав ще С. Пештич ⁷⁸, цю тенденцію вповні знаходимо і в "Синопсисі". Причому, це навіть не характерна для тогочасної історичної літератури ідеалізація давніх православних князів. Абсолютна більшість інформації про давньоруських можновладців має у "Синопсисі" той чи інший зв’язок із церковними проблемами. Так, найбільш поширену інформацію тут знаходимо про св. Ольгу та Володимира, церковні діяння яких переважають усе інше, ними зроблене. Житіє св. Бориса і Гліба майже не відтворено — можливо, автор не хотів зайве наголошувати на князівських незгодах. Оповіді про Ярослава Володимировича, Ізяслава Ярославича, Святополка Ізяславича й більшість їхніх наступників подано як своєрідні передмови до повідомлень про їхні церковні фундуші або до подій з історії Печерського монастиря, що відбулися за них.

Робота над підготовкою нового, вже церковнослов’янського, друкованого видання Патерика почалась у Лаврі 1655 р., хоча думка про його необхідність носилась у повітрі ще з часів свят. Петра Могили. Проте, виданий він був лише 1661 р. за благословенням Інокентія Гізеля. Непечерські літописні фрагменти до цього видання не увійшли. Проте, вищенаведена проблема розуміння патерикового тексту на той час існувати не перестала, а, отже, мала бути якимось чином розв’язана. Таким "розв’язанням", на нашу думку, і стало видання "Синопсиса", який мав над поширеним текстом Патерика ту перевагу, що міг використовуватися не лише при його читанні, але й при читанні інших агіографічних та полемічних робіт.

Цікавим підтвердженням зв’язку між Патериком і "Синопсисом" є печерські повідомлення останнього. Так, інформація про Печерський монастир, яку можна знайти в Патерику, і, яка, разом із тим, присутня і в тогочасних історіографічних пам’ятках (напр. Густинському літописі та "Хроніці" Софоновича), наприклад, про прихід прп. Антонія до Києва, перших настоятелів монастиря, канонізацію св. Феодосія Печерського та ін., у "Синопсисі" або взагалі не представлена, або представлена дуже коротко. Разом з тим, широко подано додатки і пояснення — зовнішній вигляд Троїцької та Великої церков Лаври, інформацію про ставропігійну грамоту, опис пограбування Лазри татарами та ін., чого в Патерику нема. Важко собі уявити ще якусь причину такого компонування матеріалу, крім тої, що вказана інформація була присутня в Патерику, а "Синопсис" був його своєрідним доповненням.

Звідси стає зрозумілою та виправданою іще одна особливість "Синопсиса" — те, що він є, власне, як відзначали ще Іконников ⁷⁹, С. Пештич ⁸⁰ та ряд інших дослідників, переважно історією Києва та Київщини давньоруського періоду. М.О. Алпатов писав: "Це була одна зі спроб створити історію одного народу, що вийшов з Київської Русі. Київським книжникам така спроба не тільки вдалася, але, на відміну від книжників московських, вони видали свою працю "друкарні за звичаєм", народилася перша друкована історична праця в Росії" ⁸¹. Але, насправді, і про історію українців, як народу, в "Синопсисі" також сказано не достатньо. Історію Галичини, Волині, південної України, та навіть Сіверщини, так само як Новгородської землі та Московії подано в ньому лише в тій мірі, в якій це було необхідно для висвітлення головної теми.

Отже, на нашу думку, написання основного тексту видання слід віднести до часу між 1651 і 1654 рр., а вищеназвані були зроблені після 1654 року не автором основного тексту "Синопсиса", а якимось редактором, можливо, самим Інокентієм Гізелем. Відсутність тут повідомлення про смерть Адама Киселя († 1653 року) ⁸² може звузити цей проміжок до 1651 — 1653 рр. Видання здійснювалося як своєрідна історична енциклопедія, покликана допомогти в читанні Києво-Печерського патерика та інших агіографічних і полемічних творів. Далі, говорячи про авторство тексту твору, ми ще раз повернемося до цього питання (див. розділ "Архимандрит Йосиф Тризна").

Політична концепція "Синопсиса"

Якщо підходити до вивчення "Синопсиса" без початкових шор, політична позиція його автора вимальовується досить чітко. Він — православний панславіст і однозначно визнає єдність походження православних слов’янських народів, першоосновою й головним центром якого виступає Русь-Рóссія -Україна (про нюанси використання всіх цих топонімів у Києві див. Додаток 1, стор. 84), і її столиця — Київ, другий Єрусалим. Автор не претендує на повернення Києву ролі столиці політичної але наголошує, що він є духовною столицею православного слов’янства. Відповідно, і його історія є переважно історією Київщини ⁸³. В цьому плані він іде настільки далеко, що, на відміну від абсолютної більшості давніх і тогочасних писань, навіть не пов’язує появу слов’янської азбуки зі св. Костянтином та Мефодієм (див. розділ "Про те, коли рóсси почали письмена знати"), і відзначає, що й в цьому питанні "рóссіяни" Київщини мають першість.

На разі, пріоритети автора "Синопсиса" можна окреслити і більш вузько. "Синопсис" у редакції 1674 року поділено на 80 розділів. Проте більшість із них дуже незначні за обсягом. Найбільшими є розділи, пов’язані з релігійним життям та, головно, з Києво-Печерською лаврою. Цікаво, що тільки текст безпосередньо пов’язаний із Києво-Печерською лаврою займає 1/14 частину тексту. Проте, найтісніше відношення до історії Печерської обителі мають і інші фрагменти. Отже, якщо центром слов’янського світу в "Синопсисі" виступає Київ, то саме Лавра, за ним, є серцем і центром Києва. Причому, така тенденція прослідковується як у первісній редакції, так і в усіх вставках, аж до видання 1680 р. І у зв’язку з цією духовною вищістю, Київ і його духовні центри — Києво-Печерська лавра та митрополія (власне, в такому порядку) претендують на вшанування та підтримку як свого власного, так і навколишніх православних народів, в тому числі й московської монархії, походження якої від Києва (а, отже, і синівські обов’язки) систематично підкреслюються автором "Синопсиса". Саме тому він приділяє так мало уваги мирським діянням київських князів, навіть героїчним (яким надавали великого значення М. Стрийковський, Ф. Софонович та інші західні й українські автори). Для нього важливі саме діяння церковні — фундуші та інші благодійництва.

Про ще деякі аспекти національної позиції "Синопсиса" див. Додаток 1.

Незгоди стосовно авторства "Синопсиса"

Як відомо "Синопсис" — твір анонімний. В науковій літературі знаходимо цілий ряд спроб приписати його тій чи іншій особі.

Архимандрит Києво-Печерський Інокентій Гізель?

Найбільша кількість дослідників приписує "Синопсис" архимандриту Києво-Печерському Інокентію Гізелю (благословення якого, як тодішнього печерського архимандрита, стоїть на книзі) ⁸⁴. В новітніх публікаціях зроблено спробу приписати йому не стільки написання книги, як керівництво групою, яка її написала. Згідно з припущенням О. Кириченко "йому належить задум, організація роботи і редагування тексту. За його благословенням в пору управління Києво-Печерською лаврою ряд учених ченців займалися підбором необхідних текстів хронографів і перекладом з польської на українську "Хроніки" Мацея Стрийковського. Архимандрит Інокентій компонував, редагував текст у відповідності зі своїми задумами". Але "...його редакційна робота була настільки велика, що виходила за рамки звичайного редагування, тому... Гізеля не можна не визнати автором "Синопсиса"" ⁸⁵. На разі, жодного доказу такої атрибуції нема — о. Інокентій, наскільки відомо, завше підписував свої твори. Щодо колективності авторства, то воно взагалі видається маловірогідним — українська історіографія та агіографія того часу фактично не знає колективного авторства. Навіть коли над підготовкою тексту працювала ціла група осіб, авторство засвоювалося звичайно їхньому керівникові. Та й стилістичних особливостей, притаманних різним авторам, ми в тексті не знаходимо.

Не меншою є, на разі, когорта дослідників, які відкидали авторство Гізеля. Так, надзвичайно характерним для пізньої російської історіографії є погляд на авторство Інокентія Лаппо-Данілевського: він рішуче відкинув його на тій підставі, що якби він — людина високої культури — був автором "Синопсиса", то він "вважав би за потрібне піддати його більш наукоподібній переробці і додати йому більш літературну форму" ⁸⁶.

Той же автор висунув і інший доказ неможливості приналежності даного тексту Гізелю, про що ми не можемо не сказати докладніше, оскільки він видається нам достатньо вагомим. Аналізуючи погляди о. Інокентія в галузі історії, вищезгаданий дослідник відзначив його значний інтерес до історії України, проте, справедливо відзначає, що ставлення о. Інокентія до Москви було далеке від фанатичного підданства. В основному визнаючи приєднання України до Москви, у якій він вбачав можливий гарант захисту православ’я в Україні, він наполягав на збереженні вільностей та церковної незалежності. Саме це О. Лаппо-Данілевський і вважає серйозним доказом проти авторства о. Інокентія, оскільки "Синопсис", на його думку, твір однозначно промосковський ⁸⁷. Останнє твердження було нами відкинуте. Але це не знецінює висновки даного автора. І, зважаючи на надзвичайну вагомість цього питання для нашого дослідження, дозволимо собі провести подібний аналіз ще раз, використавши передовсім матеріали, на які посилався і вищезазначений дослідник — листи самого о. Інокентія та інші документи, так чи інакше пов’язані зі зносинами Києво-Печерської лаври з московським царем Олексієм Михайловичем. Власне, ці наші студії мають зводитися до відповіді на три запитання, О. Лаппо-Данилевським не вичленовані:

1. Ставлення Інокентія Гізеля до поляків і польського панування в Україні;

2. Ставлення Печерського архимандрита до московського уряду та приєднання України до Московської держави;

3. Його погляди на роль і місце українського духовенства в цій новій об’єднаній державі.

Відповідь на перше запитання є однозначною: як і більшість тогочасного духовенства Інокентій Гізель бачив у вірогідному поверненні поляків на православні території і до Києва, зокрема, тільки одне: нові утиски для православних ⁸⁸. В дужках зазначимо, що ще гострішим було його ставлення до спроб єднання козацького проводу з татарами чи турками ⁸⁹.

Значно складнішим, на наш погляд, є відповідь на друге та третє запитання. Безперечно, о. Інокентій аж ніяк не був противником приєднання українських земель до Московської держави, в якій він вбачав гаранта від усіх можливих на майбутнє утисків православ’я з боку католиків чи мусульман. На разі, погляди Гізеля базувалися не тільки на всьому вищевикладеному, але, насамперед, на однозначному переконанні про спільність навіть не стільки етнічного походження московітів та українців, але, насамперед, походженні московської царської влади з України. Порівн. напр. у його напученні Петру Дорошенку, написаному 15 вересня 1667 року у зв’язку з єднанням останнього з татарами: "Кожен знає, хто думати хоче, що за давніх віків ці наші славні народи окраїнні, Рóссійські-українські в славі добрій, у Вірі православній, в міці і в всілякому достатку жили, і усьому світу страшними були. Визнати має кожен, що робилося те з Божою допомогою, за держави православних християнських монархів, великих князів Рóссійських, коли їм народ Руський вірно служив, а між собою ніяких незгод не мав, як у ті останні часи, [коли] до великого розорення і збитку Україна прийшла..." ⁹⁰. Чисто суб’єктивним, але, як здається, не менш вагомим аргументом "за" об’єднання з Московією для Гізеля, як і для багатьох інших українців, була й особа царя Олексія Михайловича, який і зовнішнім своїм виглядом, і поводженням, і надзвичайно строгим дотриманням постів та інших православних обрядів був подібним до живої ілюстрації ідеї православного кесаря, нащадка візантійських імператорів і великої Київської держави ⁹¹. Зрозуміло, що людина з такими поглядами не могла не викликати глибокої симпатії в українського духовенства, аж ніяк не розбалуваного повагою можновладців до їхньої Віри. Таким чином, в цьому плані Інокентія Гізеля можна назвати прямим прихильником єднання з Москвою. Проте, тільки в цьому.

Інокентій Гізель ніколи не був ідеалістом, яких можна було на той час знайти серед малоосвіченої частини населення. Він і його монастир чимало витерпів, в тому числі, і від московських вояків. В своїй скарзі на ім’я царя Олексія Михайловича, написаній 16 червня 1661 р., о. Інокентій змальовує утиски, яких зазнала від них Лавра, і які мало відрізняються від католицьких чи татарських погромів та включали навіть плюндрування святинь! ⁹²

З іншого боку, як представник вищої української церковної ієрархії, архимандрит Києво-Печерський мало цікавився боротьбою за мирську владу й був готовий делегувати її московському царю, але в обмін на церковну (а, отже, культурну, інтелектуальну) незалежність України. В цьому плані його судження гострі та безапеляційні. Уже в часі переговорів Б. Хмельницького з московським урядом представники Лаври чітко висловили думку архимандрита та братії — можливе підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху стало б діянням антиканонічним, а тому і гріховним ⁹³. В записах дяка Євстафія Фролова під 15 вересня 1667 року відзначено випадок, коли Інокентій Гізель з іншим київським духовенством відмовився пити за здоров’я київського воєводи П. Шереметьєва та гетьмана Івана Брюховецького з такої причини: "а говорили, що він (Брюховецький — І. Ж.) для них злодій, а не доброзичливець; бувши, — кажуть, — у Москві великому государю бив чолом і у статтях подав, аби в Києві бути митрополиту з Москви" ^{94, 95}.

Таким чином, у православному монархові, безпосередньо пов’язаному походженням з українськими землями, Інокентій Гізель вбачав перш за все гаранта нормального розвитку православної Віри та української духовної культури, що, власне, його, як керівника найбільшої української святині, єдине і цікавило. Потрібно сказати, що протягом певного часу (в усякому разі, до смерті Олексія Михайловича 28 січня 1676 р.) такий погляд Печерського архимандрита отримував у діях царя більш-менш стабільну підтримку. Олексій Михайлович благоволив до Лаври, з великою похвалою сприйняв книгу самого Гізеля "Мир з Богом людині", замовляв у Лаврі певні видання, а, головне, доволі часто і багато жертвував на вельми збіднілу Печерську обитель ⁹⁶.

Як показали наші попередні дослідження — саме така подвійність (якщо брати до уваги і фрагменти, які вище оголошені нами вставками) у ставленні до Москви характерна й для "Синопсиса". Та це й ясно. Книга не могла бути видана в Києво-Печерській друкарні з благословення ЇЇ архимандрита, якби її ідеологічне підґрунтя його не влаштовувало. Не виключено, як ми вже писали вище, й те, що промосковські вставки до тексту були зроблені ним самим. Разом з тим, не зрозуміло, чому це має вказувати на безпосереднє авторство о. Інокентія щодо основного тексту "Синопсиса".

Іван Армашенко?

Ідея про авторство печерського типографа Івана Армашенка, як здається була вперше висловлена в роботі І. Шляпкіна "Свят. Димитрий Ростовский и ero время (1651 — 1709 г.)". Виходячи з акростиха з іменем Івана Армашенка, вміщеного в кінці видання 1680 року, він припустив, що саме той був автором "Синопсиса" ⁹⁷. Ім’я Івана Армашенка зустрічається в тогочасних документах, дотичних до Києво-Печерської лаври. 1680 року він у якості писаря супроводжував посланців Києво-Печерської лаври Варлаама Ясинського та Паїсія Печерського в поїздці до Москви. Того ж року знов посланий туди ж від Лаври. Мав Армашєнко й деяку дотичність до літератури — переклав з латини житіє блаженного Макарія Римлянина в Новгород-Сіверському монастирі після 1657 р. На разі, ще С. Маслов, не прийнявши цієї теорії, відзначав, що "вірші ці свідчать не про складання "Синопсиса", а тільки про друкування та можливі друкарські "гріхи", й нам здається правдоподібнішим вбачати в Армашенкові особу, що керувала тільки друкарською частиною видання" ⁹⁸. Ми, власне, згодні з цим висновком, проте мусимо відзначити, що правки в виданні 1680 року видають у авторі редагування людину в міру освічену й великого москвофіла, хоча Києво-Печерська лавра й стояла для нього на першому місці. Отже, автором редакції міг бути й Іван Армашєнко. В такому випадку саме до нього відноситься цікавий висновок, зроблений Ю. Мициком стосовно використаних автором редагування 1680 року матеріалів із "Хроніки" Софоновича: "Автор "Синопсиса" при використанні "Кройніки про Русь" ніде не робив посилань на Софоновича. Це швидше за все плагіат чи ж результат особистих взаємин Софоновича й автора "Синопсиса"" ⁹⁹. На нашу думку, ця особливість може свідчити також про низький освітній рівень автора, котрий не був знайомий із правилами введення посилань в текст, що взагалі дуже характерно для цілком на той час усталеною в української історіографії.

Ігумен Золотоверхо-Михайлівський Феодосій Софонович?

Свого часу преосв. Євгеній (Болховітінов) висунув припущення, що "Синопсис" не є окремим твором, а лише здійсненим Інокентієм Гізелем скороченням хроніки Феодосія Софоновича ¹⁰⁰. Цей висновок, як не дивно, був підтриманий і рядом більш пізніх істориків ¹⁰¹. Проте, ще В. Іконніков вважав цю ідею невірною ¹⁰². І дійсно, до висновку про походження тексту "Синопсиса" від "Хроніки" Софоновича можна прийти лише при побіжному зіставленні їх текстів. Справа в тому, що схожість швидше зовнішня — збігаються (чи, точніше, мають схожість) назви розділів та певні окремі повідомлення. Це є, на разі, результатом користування авторами приблизно одними й тими ж джерелами, серед яких головними є писання М. Стрийковського та літописне зведення, про яке ми говоритимемо нижче. Аналізуючи причини ідеї поєднання "Синопсиса" з Хронікою, О. Рогозинський відзначав, що, можливо, причиною для такого ототожнення стало існування "Поширеного Синопсиса" лаврського економа Пантелеймона Кохановського (див. нижче, стор. 17), в якому є ознаки і "Синопсиса" і Хроніки, а, отже, його могли вважати попередником "Синопсиса" друкованого. Проте, "праця Кохановського... представляє собою не список з "Кройніки" Софоновича, а також і не перехідну стадію від неї до "Синопсиса" Гізеля, але цілком самостійну літописну компіляцію, що має свою власну індивідуальність, тобто, визначені завдання і цілі, зовсім відмінні від тих, якими перейняті інші літописні компіляції, споріднені між собою тільки за тим історико-літературним матеріалом, що у різному ступені в розрізненому вигляді передував усім зазначеним компіляціям і яким усі автори цих компіляцій користувалися самостійно; їх зв’язувала тільки спільність історико-літературної школи того часу і близька сучасність" ¹⁰³.

Ю. Мицик у спеціальній роботі, присвяченій даному питанню, відзначав: "Кройника о початку и назвыску Литвы" і "Кройника о земли полской" не могли впливати на "Синопсис", оскільки події, про які оповідається в них, у "Синопсисі" не висвітлені зовсім. Виключення складають тільки окремі місця цих статей "Кройники": згадка про походи на Русь польських королів Болеслава І у 1018 р. і Болеслава II у 1069 р. ("Кройника о земли Полской"), а також про узяття Києва литовським князем Гедиміном у 1320 р. ("Кройника о початку и назвыску Литвы"). Висвітлення цих подій є в "Синопсисі". Однак вони подані там у зовсім іншому вигляді. Не знаходимо в "Синопсисі" також відомостей "Кройники Русі" з історії Галицько-Волинського князівства, минуле якого ігнорувалося невідомим автором "Синопсиса". Крім того, у "Синопсисі" є цілий ряд звісток з давньоруської історії, що відсутні у Софоновича. Це — цілі глави, де розповідається про "три частини світу", про п’ять хрещень Русі, про поганські божества слов’ян і т.д., не говорячи вже про безліч дрібних звісток, наприклад, про поховання князя Олега на горі "Шковици", тобто Щекавиці, походження назв "козаки", "запорожці" і т.д. Тільки зміст "Синопсиса" по 1240 р. споріднений із змістом першої частини праці Софоновича, що послужило підставою для висновку, згідно з яким "Кройника Руси" була головним джерелом "Синопсиса"" ¹⁰⁴. На слушну думку даного дослідника, близькість між двома творами є результатом користування спільним джерелом — писаннями М. Стрийковського ¹⁰⁵. На разі, Ю. Мицик визнає тільки одне запозичення з писань Софоновича в редакції 1678 (що, втім, нам видається не зовсім вмотивованим — див. прим. 533). Значно чисельніші запозичення віднайдені ним у поширеннях редакції 1680 року (див. прим. 768, 763) ¹⁰⁶.

Дані висновки підтверджуються й нашими студіями. Адже, "Хроніка" Софоновича і не могла бути джерелом первісної редакції "Синопсиса" уже й тому, що, як ми відзначали вище, його основа написана значно раніше від "Хроніки", поява якої відноситься до кін. 60 — поч. 70 рр. XVII ст.

Проте, чи не можна припустити, що Ф. Софонович був і автором "Синопсиса"? Аж ніяк. Згідно з ґрунтовними студіями Ю. Мицика: "історичні концепції "Кройніки" і "Синопсиса" з ряду питань настільки різко відрізняються один від одного, що не може бути і мови про авторство Софоновича. Наприклад, якщо Софонович бувши прихильником теорії "Галич — другий Київ", приділив історії Галицько-Волинського князівства третину "Кройніки про Русь", то автор "Синопсиса" вважав, що Галич був незаконним спадкоємцем Києва, вокняження в останньому Романа Мстиславича трактує як захоплення Києва і т.д. Не випадково, подіям Галицько-Волинського князівства він відводив лише кілька сторінок. Якщо Софонович вихваляє Золотоверхий монастир, вважає його найдавнішим на Русі, то в "Синопсисі" знаходимо невтримне звеличання Києво-Печерської лаври" ¹⁰⁷.

Економ Печерський П. Кохановський?

Теорія про П. Кохановського, як про автора "Синопсиса", була обґрунтована Ю. Мициком у його роботі "Украинские летописи XVII века". Він пише: "Щоб вирішити поставлену проблему (авторство "Синопсиса" — І.Ж.) необхідно звернутися до маловідомих творів, створених у стінах лаври майже одночасно з "Синопсисом". Ми маємо на увазі "Хронограф" (1681 р.) і "Великий Синопсис Руский" (1681 — 1682 р.) П. Кохановського... Біографічні дані про Кохановського, економа Києво-Печерської лаври, вкрай убогі. Нам удалося знайти лише лист ченців лаври до царя, у якому вони повідомляли про смерть Гізеля, що сталася 18/XI — 1683 р. Воно написано тим самим почерком, що і твори Кохановського." ¹⁰⁸ І далі: "Відзначимо, що зміст "Хронографа" не відповідає його назві. Дана пам’ятка складається з наступних статей: 1) "Хронограф"..., що був нічим іншим, як Тверським збірником; 2) "Енеалогия турецкая" — фрагмент хроніки Гван’їні; 3) "Описане, отколь Москва узяла свое назвиско", що є фрагментом тієї ж хроніки; 4 — 5) "Кройника о земли Полской" і "Кройника о початку и назвиску Литвы", що є третьою і другою частинами "Кройніки" Софоновича. Кохановський відредагував усі ці матеріали, трохи доповнив частини праці Софоновича, опустивши ім’я останнього, уставив розповіді про Києво-Печерську лавру. "Хронограф" ліг в основу "Обширного Синопсиса Руского", але замість Тверського літопису Кохановський помістив "Кройніку про Русь" Софоновича, додав цілий ряд статей з "Синопсиса", хроніки Гван’їні, "лист" ієрусалимського патріарха Досифея, копію з грамоти Олексія Михайловича, особливу редакцію "Сказання про Мамаєве побоїще", біблійні житія й ін.

Слід зазначити, що в обробці джерел Кохановський є найменш самостійним з українських хроністів XVII ст., авторів узагальнюючих творів. На відміну від "Кройніки" Софоновича, що є ніби цільним сплавом з різних джерел, "Великий Синопсис Руский" є чимось середнім між збірником історико-релігійних текстів і історичною компіляцією. Це найвірогідніше пояснюється поспіхом, із яким Кохановський створював свої праці (усього за два роки). Як би там не було, Кохановський обмежився зведенням воєдино різнорідних матеріалів і поверхневими їх переробками, без творчої переробки кожної статті.

Аналіз різноманітних матеріалів, що склали ці компіляції, дозволив визначити три характерні риси історичної концепції Кохановського:

1. Економ Києво-Печерської лаври приділяв величезну увагу її історії, а також історії Києва як найбільшого релігійного центру Східної Європи. Над Кохановським у більшому ступені, ніж над Софоновичем, тяжіли станові забобони. Тому "Великий Синопсис Руский" є не тільки історичний виклад, у якому значно сильніше, ніж у "Кройніці" відчувається інтерес до церковної історії, але і твір розрахований на любителя "спасенного" читання. Відмітимо, що одні житія біблійних "отців" займають більш третини змісту "Великого Синопсиса Руского".

2. У компіляціях Кохановського яскраво відбився інтерес до історії Північно-Східної Русі, Російської держави, що було викликано зміцненням єдності Росії й України.

3. Нарешті, Кохановського приваблювала історія мусульманського світу, у першу чергу історія Туреччини. Ця обставина стає зрозумілою, якщо згадати, що в 70-х рр. XVII ст. Росії й Україні довелося витримати новий натиск татаро-турецьких агресорів.

Як бачимо, ці риси точно збігаються з тими, котрі відбиті в "Синопсисі". Додамо, що "Синопсис" і компіляція Кохановського однаково перейняті монархізмом. При переносі у свої компіляції частин "Кройніки" Кохановський виключав указівки на ім’я їхнього автора. Так само робить і автор "Синопсиса", не відзначаючи на полях твору ім’я Софоновича, хоча це робилося стосовно інших джерел. Композиція печерських компіляцій має серйозні вади, відчувається також тяжіння їхніх творців до церковнослов’янської мови. Ряд статей "Синопсиса" увійшов без змін у компіляції Кохановського. Нарешті, називаючи одну зі своїх компіляцій "Великим Синопсисом Руским" Кохановський очевидно хотів підкреслити, що вона буде продовженням роботи, початої в 70-і рр. XVII ст. (видання "Синопсиса" 1674, 1678, 1680 р.), і розкриє на більш широкому матеріалі ті ідеї, що були відбиті в першому друкованому історичному творі.

Усі ці факти, поряд з тим, що економ Києво-Печерський лаври, займався історичною роботою в стінах цього монастиря майже одночасно зі створенням "Синопсиса", дають серйозні підстави вважати автором останнього П. Кохановського" ¹⁰⁹.

Втім, вищенаведена теорія Ю. Мицика суперечить висловленим на півстоліття раніше висновкам О. Рогозинського, про те, що Кохановський і Гізель, хоча й жили одночасно в Лаврі, "точок зору на південно-руську і загальноруську історію... очевидно, трималися різних... Очевидно, Кохановський займався історією Русі чисто теоретично; його завданням, очевидно, було зібрання церковно-історичних матеріалів, що відносяться до церковно-політичної історії всієї загалом Русі, як церковно-політичної організації, і зведення їх в одне ціле, у "Великий Синопсис Руський". Зовсім іншою ціллю задавався Інокентій Гізель. Він пише історію не Русі, а Київського княжіння і міста Києва, як "царственного граду", і вже в зв’язку з цим стосується й історії всієї Русі. У нього скрізь на першому плані Київ"  ¹¹⁰.

На разі, все вищенаведене не дозволяє нам вважати автором "Синопсиса" П. Кохановського, оскільки:

1. Як ми вже зазначали, "Синопсис" написаний набагато раніше від часу літературної діяльності П. Кохановського.

2. "Синопсис" є набагато більш самостійним і якісним твором, ніж написані П. Кохановським. Ідеологічна ж близькість між ними е цілком закономірною, якщо ми згадаємо, що Кохановський був печерянином і мав перед собою "Синопсис".

Архимандрит Йосиф Тризна

Зазвичай, притаювання свого імені є засобом самоприниження автора-ченця. Причому, засобом доволі рідкісним навіть для давньоруського часу. Наскільки це не було характерне для лаврської культури того часу — видно хоча б з того, що чітко визначеного автора мають навіть практично всі передмови до богослужбових та перекладних богословських творів. Отже, сама по собі анонімність видання може служити певним ідентифікуючим чинником.

З великих печерських видань того часу таких, власне, є тільки декілька — слов’янське видання Патерика (1661), "Синопсис" та полемічно-богословське видання — "Наука о Тайнах святых..." (1671). А тому, оскільки всі згадані видання відносяться приблизно до одного часу — ми можемо припустити, що всі вони написані одною особою. Це підтверджується і деякими особливостями текстів Патерика та "Синопсиса" — їх автор був прекрасним знавцем тогочасних європейських історичних писань, патерикових і літописних текстів, надзвичайним стилістом. Власне, все це відноситься і до двох інших видань, хоча їхній зміст доволі далекий від вищезгаданих.

Виходячи з усього вищевикладеного, можна припустити, що на час написання редакції "Синопсиса" 1678, а, найвірогідніше, і видання 1674 року цей автор був уже покійним, оскільки більш пізніші вставки до тексту, і особливо у редакції 1680 року ні за стилем, ні за змістом не можуть належати тій же особі, що написала основний текст.

Надзвичайно вагомим нюансом є зроблений нами вище висновок про те, що основний текст "Синопсиса", приналежність якого до 70-х років XVII ст. досі не ставився під сумнів жодним із дослідників, відноситься до періоду 1651 — 1653 рр., і, таким чином, його створення відсувається фактично на 20 років, а це, зрозуміло, дуже багато міняє у нашому погляді як на обставини його створення, так і на можливого автора! Так, ми можемо припустити, що коріння "Синопсиса", створеного на початку 50-х років XVII ст. сягає у могилянську добу, оскільки, як ми уже відмічали, ідея видання слов’янського тексту Патерика була піднята ще свят. Петром Могилою, хоча його передчасна смерть та заворушення Хмельниччини завадили негайному втіленню цієї ідеї. Проте, саме 50-і роки XVII ст. відзначені значними звершеннями в галузі розвитку історіографії та агіографії Печерського монастиря. Крім вже загаданої нами друкованої церковнослов’янської редакції, в цей час з’явилась ще одна, автором якої був архимандрит Києво-Печерський Йосиф Тризна. Отець Йосиф походив із відомого православного шляхетського роду. Рік його народження не відомий. Ще з дитячих років майбутній архимандрит жив у Лаврі, де отримав виховання і ґрунтовну освіту. Протягом 1640 — 1647 рр. він обіймав ігуменство у Віленському Святодухівському монастирі — надзвичайно вагомому тоді форпості православ’я у Литві. 1647 р. Тризна повернувся до Києва, і з благословення свят. Петра Могили став його наступником. Печерську архимандрію він обіймав аж до самої своєї смерті 1655 чи 1656 рр. Як не дивно, до нас дійшло надзвичайно мало видань його власних творів. Найвагомішим із них є унікальна рукописна редакція Патерика. Відома також передмова о. Йосифа до "Леітургіаріона" (Служебника") 1653 р. Ось, власне, і все.

Що стосується написаної Йосипом Тризною редакції Печерського патерика, то ця редакція, як і польськомовний Paterykon, відзначалася введенням до тексту Патерика непечерських літописних повідомлень. Проте, Йосип Тризна пішов далі від Сильвестра Косова. Ним створене велике зібрання (обсяг єдиного відомого нині списку, що належав відомому московському письменнику XVII ст. Симону Азар’їну, становить 390 листів ¹¹¹), і його можна назвати історією Київської і всія Русі митрополії (але не Московської). На разі, ця робота так ніколи й не була опублікована, що звичайно пояснюють значним обсягом і розкиданістю власне лаврського матеріалу. Втім, можна зазначити, що Лаврська друкарня за тих часів видавала книги й більшого обсягу, отже, вірогідно, до невиходу її призвівся не стільки великий обсяг, скільки бідність обителі в часу Хмельниччини, а також якісь інші, невідомі нам нині чинники. В усякому разі, близько 1655 р., ще за архимандритства Йосифа Тризни і митрополитства автора Paterykon’а Сильвестра Косова почалась робота над іншим церковнослов’янським текстом, який і побачив світ 1661 року (як і "Синопсис" — за архимандритства Інокентія Гізеля). Цікаво, що згідно слушних спостережень Д. Абрамовича друкована редакція 1661 року більше залежить від тексту редакції Йосипа Тризни, ніж від Patericon’а ¹¹².

Таким чином, ми знову й знову повертаємось до того ж часу — початку-середини 50-х років XVII ст. Якщо кимсь було задумано відірвати чисто патериковий текст від його літописних пояснень, то закономірна була і поява в той час "Синопсиса", який, в такому разі, мусить мати певний зв’язок і з редакцією Йосипа Тризни. На жаль, єдиний відомий нам список цієї редакції знаходиться нині в Москві, і неприступний для нашого дослідження.

У зв’язку з усім вищевикладеним мусимо висловити один здогад, який, проте, вважаємо на сьогодні недостатньо обґрунтованим для зведення навіть у ранг теорії. Майже повна відсутність друкованих творів о. Йосифа дає нам певну підставу припустити, що саме він міг бути анонімним автором зазначених вище видань, а, отже, і самого "Синопсиса".

Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту