Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту

Додаток 7

Ірина ЖИЛЕНКО

Про Мосоха-прародителя та інших легендарних предків Русі за "Синопсисом"

Питання походження людства та власного народу завжди було в центрі більшості космогонічних концепцій будь-якої релігії. Присутня вона і в християнстві, де базується на біблейській історії походження людства та розселення нащадків Ноя ⁸⁶⁶. "Для вчених, що жили в інтелектуальному середовищі християнства, уявлялося привабливим не просто обґрунтувати походження слов’ян за допомогою Біблії, але і знайти в ній місця, які можна було б витлумачити як пряме свідчення існування слов’ян у найдавніші попотопні часи", — пише найвагоміший на сьогодні дослідник даної проблематики О. Мельников ⁸⁶⁷. Згідно біблійного тексту Ной мав трьох синів: Сима, Хама та Іафета (варіанти прочитання імені: Яфет, Афет). Останній і вважається звичайно прабатьком європейців і частини жителів Азії.

Зокрема, в такій якості він виступає в нині існуючому тексті "Повісті минулих літ":

"Після потопу, отже, три сини Ноєві розділили Землю — Сим, Хам і Афет. Дістався схід Симові... Хамові ж дісталась південна частина... Афетові ж дісталась північна земля і західна: Мідія, Албанія, Вірменія Мала і Велика, Каппадокія, Пафлагонія, Галатія, Колхіда, Боспорій, Меотія, [місто] Дервія, Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Фракія, Македонія, Далматія, Молоссія, Фессалія, Локрія, Пеленія, яка й Пелопоннесом зветься, Аркадія, Іпіротія, Іллірик, Слов’яни, Ліхітія, Андріакія, Андріатичне море. Узяв же він і острови: Британію, Сикелію ⁸⁶⁸, Евію, Родону, Хіону, Лесбос, Кіферу, Закінф, Кефаллінію, Ітаку, Керкру й частину землі, яку називають Іонією, і ріку Тігр, що тече межи Мідією і Вавілонією. [Узяв він також краї] до Понтійського моря на північних сторонах: Дунай, Дністер і Кавкасійські гори, себто Угорські, а звідти, кажуть, аж до самого Дніпра. Й інші ріки: Десну, Прип’ять, Двіну, Волхов, Волгу, що тече на схід у частину Симову. В Афетовій же частині сидить русь, чудь і всі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печера, ям, югра, литва, зимигола, корсь, летьгола, ліб. Ляхи ж, і прусси, і чудь сидять поблизу моря Варязького. По сьому ж морю сидять варяги: сюди, на схід, — до наділу Симового; по тому ж морю сидять вони на захід — до землі Агарянської і до Волоської. Яфетове бо коліно й це: варяги, свеї, нормани, готи, русь, англи, галичани, волохи, римляни, німці, корляги, венедиці, фряги та інші. Вони сидять од заходу до півдня і сусідять з племенем Хамовим. Сим же, Хам та Афет, розділивши землю і метавши жереб, [поклали] не переступати нікому в братній уділ, і жили кожен у своїй частині. І був [тоді] один народ...

[Далі йде короткий переклад біблійної інформації про будівництво Вавілонської вежі].

...Після розваленні ж башти і поділу народів взяли сини Симові східні землі, а Хамові сини — південні краї; Афетові ж сини захід узяли й північні краї. Від цих же сімдесяти і двох народів, од племені ж Афетового, походить народ слов’янський — так звані норики, які є слов’янами..."  ⁸⁶⁹.

* * *

На разі, в книзі Буття названі не лише сини, але й внуки Ноя:

За Острозькою Біблією

"Сиже суть бытіА с[ы]н[о]въ Ноєвыхъ, Сима, Хама, Иафета, и родишасА имъ с[ы]н[о]ве по потопЂ. С[ы]н[о]ве Афетовы: Гемеръ, и Магог, и Мадам, Іоианъ, и Елиса и Θовалъ, и Мосох, и Θирасъ. С[ы]н[о]ве же Гемеровы: Асханазъ и Риваθъ, и Θормагъ. С[ы]н[о]ве же Иоиани: Елиса и Θарсись, Критьстіи, и Родъстіи..." ⁸⁷⁰

За сучасним українським перекладом

"Ось потомки синів Ноя: Сима, Хама та Яфета, в яких народилися сини по потопі. Сини Яфета: Гомер, Магог, Мадай, Яван, Твал, Мешех та Тірас. Сини ж Гомера: Ашканаз, Ріфат і Тогарма. Сини ж Явана: Еліша, Таршіш, Кіттім та Доданім. Від них вийшли народи, що розселились по островах та по краях, кожен за своєю мовою, за своїми племенами, у своїх народах..." ⁸⁷¹.

Зрозуміло, що такий поширений перелік спонукав більш точно локалізувати народи — нащадки тих чи інших дітей і внуків Ноя.

Першою спробою такої обробки біблійного тексту звичайно вважають главу шосту "Іудейської давнини" Йосифа Флавія:

"У синів Ноя були нащадки, на честь яких особи, що заволодівали якоюсь країною, давали назву її населенню. У Ноєвого сина Яфета було семеро синів. Останні розселилися починаючи з гір Тавра ⁸⁷² й Амана ⁸⁷³ до ріки Танаїса ⁸⁷⁴, а по Європі — до Гадіри ⁸⁷⁵, займаючи по дорозі землі, до цього ніким не зайняті. І дали населенню свої власні імена. Саме родоначальником тих народів, що тепер називаються у греків галатами, а взагалі називаються гомарейцями, був Гомар ⁸⁷⁶; Магог же поклав початок тому народові, що від нього одержав назву магога, а ними (греками) іменується скіфами ⁸⁷⁷. Від синів Яфета — Явана і Мада — пішли племена: від Мада — мадеї, що називаються в еллінів мідянами ⁸⁷⁸, а від Явана походить ім’я Іонії та всіх греків. Фовел поклав початок фовелійцям, що сучасниками нашими іменуються іберами ⁸⁷⁹. Мосохенці, родначальником яких є Мосох, носять тепер назву каппадокійців ⁸⁸⁰, хоча існує ще одна вказівка і на їх давнє ім’я: донині у них є місто Мазака ⁸⁸¹ що вказує кмітливим людям, що так колись називався і весь народ. Фірас же назвав тирянами підвладне собі плем’я, ім’я кого греки переробили у фракійців ⁸⁸². Ось усі ці народи ведуть своє походження від синів Яфета. З трьох синів Гомара Асханаз поклав початок астаназійцям, що називаються тепер у греків регійцями, Рифат — рифатейцям, нині пафлагонійцям, Форгам же форгамейцям, яких греки, здається, назвали фригійцями ⁸⁸³. У сина Яфета, Явана, було [також] три сини: Єлисей, що дав своє ім’я народу, яким він правив; це — теперішні еоляни; потім Фарс, родоначальник фарсійців. Так у давнину називалася Кілікія... Нарешті Хетим заволодів островом Хетимою (тепер він іменується Кіпром), од чого всі острови й більшість прибережних просторів називається євреями Хетим. Доказом вірності мого повідомлення слугує одне з міст на острові Кіпрі; це місто дотепер зберегло назву Кітіона, як називають його ті, хто переробив його ім’я на грецький лад, причому в такий спосіб ім’я його не особливо сильно відрізняється від слова "Хетим". Ось стількома народами володіли сини й онуки Яфета..." ⁸⁸⁴.

Оскільки писання Іосифа Флавія були добре відомі в слов’янських землях, і, зокрема, в Київській Русі ⁸⁸⁵, то закономірно, що вони також спонукали наших предків розширити картину походження слов’янства. Як бачимо, тут Мосох виступає у Флавія в якості першопредка далеких від наших теренів каппадокійців. Зате Магог названий першопредком скіфів... Звідси й пішли дві традиції ототожнення слов’ян, і, зокрема українців із нащадками Ноя — про походження від Магога і про походження від Мосоха.

Легенда про походження русів-українців від Магога

Слово "магог" у Старому Завіті використовується в двох якостях — як ім’я одного з синів Афета, про що ми вже говорили вище, і як назва народу чи землі на півночі. Народ магог є добрими лучниками ⁸⁸⁶. В пророцтві Єзекиїля "магог", разом із словом Тог" — ідентифікація народу чи країни, причому Гог є іменем царя народу чи землі Магога ⁸⁸⁷. Пророцтву про Гога і Магога, їхній напад і загибель присвячено, на разі, дві глави пророцтва Єзекиїля — 38-та та 30-та. Тут зазначено, що Гог на чолі магогського народу має колись прийти з півночі й напасти на країну Ізраїлеву і що цим нашестям має бути здійснений Божественний суд над Гогом, все військо якого буде винищене й поховане разом із Гогом у місці, названому на честь цієї події долиною полчищ Готових. Православне богослов’я традиційно коментує описану тут битву, як пророцтво майбутньої останньої битви антихриста проти Церкви Христової, і, таким чином, Гог і Магог виступають швидше в якості якогось абстрактного зла, ніж конкретних народів чи людей ⁸⁸⁸. Таке твердження обґрунтовується тим, що в Одкровенні св. Іоанна слова Гог і Магог, які виступають тут уже рівнозначними, як назви народів і, вірогідно, їх правителів ⁸⁸⁹ описані саме у вищезазначеному ключі. В цьому місці пророцьки описується страшна битва між ворогами і святими Божими, що закінчаться остаточною загибеллю перших.

В різних джерелах під магогом "розумілися" скіфи (див. вище), або, рідше, вірмени. Відмічалася близькість між назвою "магог" та "Гог-хасан" — Готова фортеця, як називали Кавказ вірмени та колхи. Проте, найбільш реальною є, все-таки, вказівка на скіфів, які, згідно писань Геродота, "...пішли на Єгипет. На шляху туди із Сирії Палестинської скіфів зустрів Псамметих, єгипетський цар, із дарунками й проханнями схилив завойовників не йти далі. Повертаючись тому, скіфи прибули в сірійське місто Аскалон ⁸⁹⁰. Велика частина скіфського війська пройшла повз, не завдавши місту шкоди, і тільки декілька відсталих воїнів розграбували святилище Афродіти Уранії ⁸⁹¹. Як я дізнався з розпитів, це святилище — найдавніше з усіх храмів цієї богині...... Грабіжників святилища в Аскалоні й всіх їхніх нащадків богиня покарала, вразивши їх навіки "жіночою" недугою. І не тільки самі скіфи підтверджують таке походження їхньої хвороби, але і всі, хто відвідує Скифію, можуть бачити страждання... 28 років володарювали скіфи в Азії і своїй нахабності і бешкетуванням привели усі там у повний розлад. Адже, поза тим що вони збирали з кожного народу встановлену данину, скіфи ще роз’їжджали по країні і грабували усе, що потраплялося. Тоді Кіаксар і мідяни запросили один раз безліч скіфів у гості, напоїли їх доп’яна і перебили. Так мідяни відновили колишня велич своєї держави і ще завоювали Ниневію (як вони заволоділи містом, я розповім в іншій частині моєї праці) і скорили ассірійців, за винятком Вавілонської області. Після цього помер Кіаксар. Царював він 40 років (вважаючи і роки скіфського панування)" ⁸⁹².

Не дивлячись на таке негативне наповнення слова Магог, теорія про походження від нього скіфів, які давніми українськими, та й загалом, східнослов’янськими істориками дуже часто асоціювалися зі своїми співвітчизниками (див. Додаток 8), була достатньо популярною. Тяжко сказати, чи це забазоване на бажанні бачити свій народ згаданим у Святому Письмі хоча б в такій іпостасі, чи просто потяг до певного об’єктивного висновку на основі певної інформації. Справа в тому, що в церковнослов’янському перекладі Святого Письма існує цікаве позірне підтвердження теорії про походження русів від скіфів-магогу — вказівку на те, що Гог був властителем народу "Рош", що здавна асоціювалося з коренем "рос" ⁸⁹³ (про це, власне, написано і в "Синопсисі" — див. стор. 43). Зв’язок між назвою "Рош" та пророцтвом Ієзекиїля був відмічений ще візантійцями у IX ст. в "Житії Георгія Амастридського". Візантійський історик X ст. Лев Диякон сприйняв напад русі на Костянтинополь 860 року як здійснення пророцтва Ієзекиїля ⁸⁹⁴. Зокрема, в церковно-слов’янському перекладі це вилилось у таке: "... Се г[лаго]летъ Адонаи Господь, се Азъ тА Гогъ кнАзА Росьска, Мосохъ, и Ковель" ⁸⁹⁵.

На разі, ще Кромер висловив сумнів стосовно зв’язку між цим повідомленням і русинами ⁸⁹⁶. І дійсно, насправді поява назви "Рош" є результатом невірного перекладу. Це слово з єврейської перекладається як "голова", "головний", "чільний", таким чином йдеться про епітет Гога — "головний, чільний князь" ⁸⁹⁷. В сучасному українському перекладі цей фрагмент тексту звучить, як: "...говорить Господь Бог: Ось Я проти тебе, Гогу, верховний князю мешехський і тувальський!" ⁸⁹⁸. Проте, не дивлячись на все вищесказане, О. Мильников відзначав, що "усе-таки рядки зі Старого Завіту, у яких згадувалися Рош (Рос) і Мешех (Мосох), зберігали привабливість для багатьох авторів XVI-XVII вв. не тільки з католицьких, але також із протестантських і православних кіл ..." ⁸⁹⁹. Ще в XIX ст. у православній "Иллюстрированной полной популярной Библейской энциклопедии" висловлювалися здогади, уже не пов’язані з коренем "рош", але дотичні до наших теренів: "Імовірніше ж усього, під цими словами (магог — І.Ж.) розуміються всі північні скіфські племена, від яких пішли пізніші слов’яни, татари і т.п. Утім, з цього не слід укладати, що в дійсності колись існував цар, прозваний Гогом, чи народ, прозваний Магогом. Безсумнівно одне, що протягом століть ці назви зробилися символічними для всіх північних народів" ⁹⁰⁰. В сучасній протестанській "Библейской энциклопедии" висловлено припущення, що ім’я Гога, використане пророком Ієзекиїлем, було лише "символічним образом правителя віддаленої землі", і насправді належить Гігесу, який був царем Лідії, країни на західному узбережжі Малої Азії, що жив у VII ст. ⁹⁰¹

Про Мосоха-прародителя. Походження ідеї

Дуже давнє коріння має й ототожнення з першопредком слов’ян Мосоха. Родоначальником вивчення історії нащадків Мосоха переказ називає вавілонського жерця Бероза (бл. 350 — 280 р. до н.е.). Однак винести якінебудь достовірні відомості з його творів украй складно: вони дійшли до нас лише в уривках, цитованих іншими авторами більш пізнього часу; крім того, у середні століття різні автори не раз підписували ім’ям давно померлого халдейського мудреця власні здогади і вигадки ⁹⁰². Втім, уже албано-вірменський історик VII в. Мойсей Утієць називає "великим царем" хазарського кагана; у примітках до опису хазарських подій він з’єднує з ім’ям хазар не тільки Мосоха, але і Фовеля: "У той час цар рос-мосохів зі своїми полчищами фовельськими (тубальськими) зібрав також усі війська гунів" ⁹⁰³.

Згідно студій єврейського письменника Г. Бараца, асоціація між Мосохом і русинами відома також і в єврейських писаннях Х ст. Мова йде про родовідну таблицю народів, що походять від Яфета, яка міститься в книзі Йосипа бен Горіон чи Іосиппона — невідомого автора, що жив у X ст. в Італії, відкіля ця таблиця, утім, зі значними опущеннями, перенесена в ще одну пам’ятку єврейської писемності — книгу "Яшар" (Sepher ha-jaschar) ⁹⁰⁴. Тут знаходимо повідомлення, що "Мешех — це шибошни. Тирас — це русиш, бошны и англесы, що живуть по великому морю" ⁹⁰⁵. Згідно студій Г. Бараца: "уважний розгляд тексту показує, що, по-перше, у словах "Русиш, Бошні" буква "шин" (ш) помилково вставлена наприкінці першого слова, тоді як вона повинна бути приєднана до початку другого слова, що тому повинно читатися "Шибошні"; по-друге, що попереднє ім’я "Шибошні" при "Мешех" є тільки помилковим повторенням відновленого мною імені "Шибошні" при "Тирас", і по-третє, що "Русі" стоїть не на належному місці. Усунувши ці погрішності, одержимо таке читання: "Мешех — це Русі (а не Русиш). — Тирас — це Шибошні (читається Suiones чи Sveones — літописні Свіє (шведи) і Англесі". Вірогідність цієї кон’юнктури підтверджується тим, що... єврейський мандрівник Петахія (з Регенсбургу, XII ст.) називає хазар ім’ям Мешех, а пізніший єврейський письменник ім’ям Мешех позначає Росію (Московію)" ⁹⁰⁶

Аби закінчити питання про єврейські витоки даної традиції, відмітимо, що випущене в 1914 р. у Вільні "П’ятикнижжя Мойсеєве", яке в наш час було перевидано репринтом в культових цілях у примітках на "Толедот" (родовід синів Ноя. — Буття, гл. 10) до імені Мешех дає наступне тлумачення:

"а) Мосхи, що жили між Чорним і Каспійським морем (порівн. "напрягающие лук" у Исаии, 66:19);

б) Деякі орієнталісти розуміють під Мешех Московію, а під Рош-Мешех (Иезекииль, 38:2 — 3) Русь Московську". Далі приведене ще припущення, що попередник Мешеха в "Толедот" Тубал (Фовель) дав ім’я уральській ріці Тоболу і названому по ній місту." ⁹⁰⁷

Цікавий також висновок Н. Марра, який виводить походження слова "мешех", не з біблійного тексту, а з давньої яфетичної племінної назви і Московією, і вважає, що воно є назвою надзвичайно давньою, яка первісно означала хазарів, з яких перейшла до слов’ян ⁹⁰⁸.

О. Мыльников вважав, що значно сприяло появі ідеї "Мосох"-слов’яни-Московія співзвуччя Мосоха з кавказьким народом мосхів, про яких повідомляв уже Геродот, і які оголошувалися слов’янами, хоча як відомо зараз, в дійсності мали не слов’янське, а грузинське походження ⁹⁰⁹.

Ідея про прародителів в західноєвропейській літературі

Втім, не дивлячись не все вищесказане, відома в українській літературі пізнього середньовіччя ідентифікація Мосоха як прародителя слов’янства (або окремих слов’янських народів), разом із появою інших легендарних прародителів Рифата, Магога та ін. має коріння західноєвропейське і доволі пізнє. Історію середньовічних пошуків європейцями своїх прародителів, зокрема, у відношенні до слов’янства, прекрасно дослідив О. Мильников ⁹¹⁰, і ми даного питання тут торкатися не будемо, відзначивши тільки, що подібні розвідки були надзвичайно характерні для пізньосередньовічних історичних писань, і займали в них вагоме місце, не дивлячись на те, що уже на рубежі XV-XVI ст. ряд західних істориків прямо висміював їх. Зокрема, з середини XVI ст. веде свою генеалогію і згадка в західноєвропейській історіографії Мосоха та Рифата. Так у виданому в Базелеві в 1561 р. "Компендіуму по космографії" італійця Гульєльмо Постелло (1510-1581) один з розділів його книги, названий "Про Іафета і його нащадків, засновниках народів", був присвячений старозавітним "праотцям" італійців, скіфів, германців і ряду інших народів, включаючи слов’ян, яких Постелло усіх разом називав московітами. Тому, поряд з Гомером, Магогом, Мадаєм і іншими синами Іафета, у якості шостого був згаданий "Мешех, звичайний називаний Мосох", що поселився, згідно запевнення автора, "у Кападокії і східних частин володінь Іафета". У "Історичній географії" німецького автора Хермана Моземана-Фаброниуса (1570 — 1634) поміщена "Генеалогія, чи Родовідний список усіх народів землі відповідно до Біблії", де до біблійних першопредків слов’ян віднесені два персонажі: другий син Гомера й онук Іафета Рифат, від якого відбулися "рифеї, сармати, хенети, поляки й інші", і шостий син Іафета, молодший Гомерів брат Мосох/Месек, названий прабатьком "мусковітів (ройсів)". Одночасно підкреслювалося старшинство німців, оскільки їхнім прабатьком називався Аскеназ, старший син Гомера, первістка Іафета ⁹¹¹. Цікавий розвиток отримала дана теорія у Швеції, де, зокрема, з часу видання в Римі книги останнього шведського католицького примаса й історика Іоанна Магнуса (1488-1544) "Історія всіх готських і шведських королів" (1554) стала поширюватися думка, що Магог був прабатьком скіфів, під якими мали на увазі також готів, а під останніми — шведів. Як затверджував Магнус, першим готським королем став син Іафета Магог, скіфського роду. Цей варіант легенди знаходиться, зокрема, в роботах шведського протестантського історика Якобуса Гислоніса (1569-1592) та видного шведського вченого XVII в. як Юхана Локценіуса (1598-1677) ⁹¹²,

Проте, особливий розвиток теорія про Мосоха отримала на польських теренах. О. Мильников вважає, що вірогідно найпершим у польській історіографії цю ідею запозичив Бернард Ваповський (1456 — 1535), а вже від нього — незалежно один від одного — М. Стрийковський ⁹¹³ (фактичний автор теорії Мосох-слов’яни у відомому нам розумінні) та Марцин Бєльський (бл. 1495 — 1575).

Перший іменував Мосоха "патріархом нашим" і навіть "Мосохом Іафетовичем". Притім Стрийковський вважав, що в "північні краї" Мосох прибув разом зі своїм кревником Асармотом, чи Сарматом, по імені якого і назвалися усі виниклі тут народи. З посиланням на "Іудейську війну" Йосипа Флавія (кн. 1, гл. 14) і Книгу Буття (гл. 10) Стрийковський ⁹¹⁴ вибудував наступну генеалогію супутника Мосоха: "Асармот, чи Сармат, син Иоктанів, онук Симов і правнук патріарха Моя". Зчленування етнонімів "слов’яни" і "сармати" було тим більше природним, що в польській історіографії того часу під ними розуміли древніх слов’ян. "Немає ніякого сумніву, — писав, наприклад, польський історик Станіслав Сарницький (1532 — 1597), — що наш народ, як і усіх, хто вживав слов’янську мову, у стародавності називали сарматами".

Сам він у "Описі древньої і сучасної Польщі" (1585) і в "Анналах" (1587) неодноразово згадував Мосоха, що заснував "царство мосхов" і діяв у Сарматії.

Марципан Бєльський, посилаючись на Ваповського, фактично ще дотримувався традиційного і близького давньоруському літописанню загального погляду на Іафета, називаючи його "батько наш християнський". На початку своєї "Хроніки усього світу", де ця дефініція сформульована, Бєльський перелічував синів Іафета як "прабатьків" окремих народів, а в главі "Про походження народу польського", повторивши генеалогію в трохи іншій редакції, із усією визначеністю заявляв: "Потомство чи рід найдавніший наш словенський... пішов від другого світу, тобто від Потопу і батьком нашим християнським був Іафет, молодший син Ноя, що прийшов у краї північні, у Європу, після Потопу, і з волі Божої розмножив потомство своє. А потім син його Гомер із сином своїм Аскеназом, чи Яскеном, заснували сарматів, над якими спершу від ріки Танаїс до ріки Рен володарював німецький король Туискон, нащадок Ноя, через який ми з народом німецьким завжди були сусідами. Хоча наші старші літописці виводили нас разом із греками від Іавана, однак для цього немає ніяких підстав, оскільки з нами разом греки ніколи в Сарматії не перебували, а німці там від початку жили". Не забував Бєльський і про Мосоха. Повідомляючи про синів Іафета, він згадав: "Мезех, від якого Москва і всі словаки". Правда, заявлене це було швидко, причому доповнивши (по Герберштейну) нове видання своєї "Хроніки" (1564) главою "Про народ Московський чи Руський" (так, з одним "с"), походження етноніма він узагалі з Мосохом не зв’язував. У посмертно виданій його сином Іоахимом "Польській хроніці" Бєльського виражалася незгода з тими, хто походження поляків і інших слов’ян зв’язував з різними старозавітними персонажами. Звідси робився висновок: "...сама мовна спільність наша з московітами явно свідчить, що ми походимо від одного народу і тому повинні бути дітьми одного спільного батька".

Однак, зокрема у Сарницького, крім Мосоха, роль слов’янських "патріархів" грають і інші персонажі. Один з них — Рифат, онук Іафета через його старшого сина Гомера. Він, по переконанню історика, також стояв біля джерел слов’янства в 1800 р. від створення світу, чи через 157 років після Потопу, 25 років після Вавілонського стовпотворіння і за 2190 років до народження Христа, коли, за словами Сарницького, "була заснована більша частина народів". Вважаючи древніх слов’ян, поляків у першу чергу, сарматами, він значне місце приділив "сарматському государю" Асармоту. При цьому його генеалогію, а отже і походження слов’ян, Сарницький зводив не до Іафета, як було прийнято, а до його брата Сима, оскільки з його роду походив Ісус Христос. Це обставина, на думку Сарницького, свідчила про перебування слов’ян під особливим божественним заступництвом.

Поява в одному ряду з Мосохом і фактично на рівних правах з ним Рифата означало спробу послабити поширену думку про єдність походження слов’ян. Якщо у Сарницького це зроблено не настільки помітно, то політизація теми на початку XVII в. приводила до свідомого загострення ідеї різниці біблійних предків східних і інших слов’ян" ⁹¹⁵.

Ідея про першопредків Русі та Московії в пізніх українських джерелах

Окресливши ту першооснову, з якої виріс український погляд на проблему прабатька слов’ян, і, зокрема, українців та московітів, перейдемо тепер до його безпосереднього розгляду. Згідно студій П. Мілюкова поява даної інформації в православній українській літературі є результатом запозичення з західних хронік, зокрема Я. Длугоша (1480 р.) та М. Стрийковського ⁹¹⁶. О. Мильников же відзначає, що "процес її адаптації... по-перше, співвідносився з поширенням на Україні, у Росії і Білорусії перекладів з польської мови "Хронік" Бєльського і Стрийковського і, по-друге, включався в інтелектуальний потік, що йшов із заходу на схід — з Польщі через українськобілоруські землі в Московську державу. В умовах боротьби проти полонізації і покатоличення, за етнокультурну самобутність Західної Русі визнання старозавітного Мосоха спільнослов’янським "праотцем" протистояло шляхетській концепції сарматизму і підкреслювало рівне походження всіх слов’ян, незалежно від їхніх віросповідних розходжень" ⁹¹⁷.

На разі, політичне підґрунтя проблеми — відзначення єдинокровності з московітами — не могло бути реально актуальним для освічених українців на початку XVII ст., бо до реформ Никона говорити про єдиновірність обох народів можна лише з великою натяжкою, і не могло саме по собі надати такого значного поширення теорії про Мосоха, як і іншим її аналогам. Крім того, власне, в Москві теорія про Мосоха приживалась надзвичайно складно. Таким чином, пояснювати вихід наперед в якості прабатька Мосоха не можна пояснювати тільки як подію, "що віддзеркалювала зміну в політичних орієнтаціях українських інтелектуалів" ⁹¹⁸. На нашу думку, справа тут набагато складніша. Така вагома для українців інформація не могла бути просто запозичена. Вона мала бути обдумана і усвідомлена українськими вченими, і лише, за умови збігу їхніх поглядів із поглядами західних джерел, їхні повідомлення могли бути запозичені для підтвердження поглядів українських авторів. Саме тому, на нашу думку і сталося відмічене О. Мельниковим явище, коли "адаптація українською історичною думкою теми Мосоха тривала кілька десятиліть" ⁹¹⁹. І, навряд, чи цей довгий період можна пов’язувати тільки з тим, що на початку століття "концепція "Мосох-Москва" ще не стала актуальною" ⁹²⁰ в політичному сенсі.

Найбільш поширене повідомлення про весь спектр теорій походження слов’ян від біблійних персонажів знаходимо у початковій частині Густинського літопису (не увійшла до видання цього тексту XIX ст.) ⁹²¹. До "Нестора" це повідомлення ніякого відношення не має — запозичення, подібні до нині існуючого тексту "Повісті минулих літ" ідуть тільки з самого початку (Л.3), а на листі 21 відзначено, що звідси, власне, і починається "Нестор". Отже, дана підбірка є науковою працею, вірогідно, автора Густинського літопису. Зразу наголосимо, що цей автор не є прибічником теорії про Мосоха. Як свідчить текст на л. 11 об. йому більше до вподоби теорія про походження слов’ян від Рифата, предка пафлагонців та інших народів, серед яких названі енети та венеди (л. 11 об. — 12).

Магога автор вважає предком скіфів, татарів, турок та ін., таким чином не ототожнюючи скіфів із предками слов’ян (л. 12). Щодо Мосоха він відзначає: "Шостий син Афетів Мосох, від якого, кажуть деякі, народився московський і слов’янський народ, про що написано нижче". І дійсно, нижче автор наводить обидві теорії — про Мосоха і Рифата, відзначаючи, що про другу кажуть "вченіші". Як видається з тексту, сам автор найбільше схильний до третьої теорії — про походження слов’ян від обох нащадків Афета — тобто шляхом злиття двох народів (л. 1819 об.). Ті, що походили від Рифата "сіли по всій землі, що називається Пафлагонією, і стали називатися єнетами, по багатьох роках, коли розплодилися, розійшлися по Азії, і Європі, і різними іменами назвалися, як про те буде нижче... Далі йде перелік античних авторів, що поминають єнедів та сарматів. Потім відзначається, що прийшовши над Чорне море, до Сарматії, народ назвався сарматами, і вони жили над Чорним морем разом із пафлагонцями, які були того ж походження. При цьому "мосхини" і єнети були одного народу. Року до Різдва Христового 751 єнети з князем своїм троянським Сваненром, пішли на захід, де розселился в Іллірику на інших місцевостях. Вони ж виступають засновниками Венеції (від Венедів), яка 428 року до Різдав Христового, в результаті нападу Бича Божого, перенесено на місце сучасної Венеції. Частина їх прийшла до Сарматії, і після того, як цимбри чи симеї пішли з Криму, там стали жити єнети, які заполонили всю Сарматію. Прийшли вони сюди з воєводою Аляном, від чого прозвалися аланами ⁹²².

Натомість уже в пізньому українському хронографі Мосох визнаний головним персонажем, "від якого Москва і всі слов’яни". Згідно студій Ю. Мицика "автор прагне показати загальні риси в їхнє історії, що сприяло зміцненню міжслов’янських і слов’яно-прибалтійських зв’язків. Особлива увага приділяється автором відомій концепції "Мосох-Москва", що у найбільш повному вигляді відіб’ється потім у "Синопсисі"" ⁹²³. Як пише О. Мильников, "Рифат не був забутий, хоча центральне місце в якості слов’янського "праотця"... міцно посів Мосох... Не обмежуючи повторенням сакраментальної формули Бєльського, творці цієї редакції українського Хронографа ввели спеціальну статтю "О Мосоху продку нашом словенском и руском". Вона починається так: "Мосох разумеется з еврейского ростягаючий, сын шостый Афетов, от розширеня далеких народов, Московских, Руских, Полских, Волынских, Ческих, Мазовецких, Болгарских, Сербских, Корвацких, и всех, иле их есть, словенскаго языка c прироженя уживаючих народов, яко о том широким певным з досводчоных великого заволаня гисториков нижей в выводе народов Русских (так! — А. М.) и Словенских обачиш, а теперь тылко для того о Мосоху зменку учинилем, абыся порадок сынов Афетовых и потомков его нерозрывал". Характеризуючи цей "порадок", укладачі Хронографа згадали імена синів і онуків Іафета як "прабатьків" фракійців, італійців, німців, французів і інших народів. У тому числі був названий і Риваф (тобто Рифат), "вторый сын Гомеров, от которого теж всходнии Сарматове и Генетове, народы словенские, вывод мают". Згадку Рифата можна розглядати як спробу якщо не позбутися видимих протиріч, то хоча б згладити їх. Навряд чи, однак, укладачі Хронографа обмежувалися тільки подібними міркуваннями. Справа в тім, що "порадок" найближчих нащадків Іафета, з одного боку, підтримував традицію, що йшла від давньоруського літописання трактувати історію слов’ян у загальносвітовому контексті, що в даному випадку освячувалося причетністю їхнього походження до біблійних персонажів. З іншого боку, слідом за західнослов’янськими авторами, укладачам Хронографа такий підхід дозволяв обґрунтувати глибоку стародавність слов’ян, яких нібито згадував давньогрецький "Гомерус теж в книгах вторых Илиадес". У зв’язку з цим читаємо: "Иосиф теж жидовин пишет, иж Пафлягинове в Малой Азии от Ривафа суть размножены, межи которыми теж Словене были, Генетове прозвиском". Цим доводилося, що слов’яни не тільки належали до славних народів стародавності, але і займали території значно більші, ніж тепер. Докази повинні були звучати переконливо ще й тому, що батько Рифата, "прабатька" пафлагонських слов’ян, біблійний Гомер, був старшим сином Іафета, тоді як Мосох — одним з молодших, шостим по рахунку. Що виникала контраверза між племінником (Рифатом) і дядьком (Мосохом) за прикладом польських істориків знімалася наступним синтезом слов’ян, "праотцями" яким ці персонажі були: "А потом злучившися з иншим потомством Афетовым, Мосоховым, наполнили болшую часть краин полночных в Европе, якож еще до тых часов в краинах тых же потомки их мают осады свои, где теперь Русь, Москва, Литва, Подляшане, Поляки, Прусы старіше, а и теперь море Пруское, и Поморское, от тых генетов Генетским албо Венедицким называют..." ⁹²⁴.

Стосовно власне, тексту "Синопсиса" О. Мильников відмічав, що тут "ще категоричніше, без згадок про Рифата, викладена конструкція "Мосох-Москва"... Тим самим підкреслювалася не тільки органічна включеність слов’ян у світову історію, але і вихідна спільність їхнього походження з іншими європейськими народами..." ⁹²⁵. Проте, таким твердженням проблема не вичерпується. Справа в тому, що тут у розділі "ПРО НАРОД РУСЬКИЙ ЧИ, ТОЧНІШЕ, РОССІЙСЬКИЙ, І ПРО НАЗВУ ЧИ ПРОЗВАННЯ ЙОГО" (див. стор. 43) знаходимо таку доволі дивну фразу. "Найбільше ж Божественне Писання від Пророцтва Ієзекиїлеве в главі 38 та 39 ім’я те рóссів належно оповідає, називаю князя Рóсського, Мосоха, і ін." Проте у вказаних місцях Святого Письма фігурує не Мосох а Магог! Отже, навіть на час написання "Синопсиса" питання про Мосоха-прародителя ще не було вирішено остаточно, і український автор провадив власні дослідження даного предмету. Тільки так Магог, як ймовірний предок скіфів-русинів, був переплутаний з близьким за звучанням Мосохом, звучання імені якого наводило на згадку про Москву.

Як правильно відзначав О. Мильников з часом весь загальний спектр "прародительських" легенд починає відмирати на користь "прародителя Мосоха" ⁹²⁶. Так, у Хроніці Феодосія Софоновича знаходимо, на разі, такий текст:

"Руський народ від Іафета, сина Ноєвого, веде своє походження, і від його сина Мосоха, від якого перше мосохами або мосхами називалися. Бо по потопі, коли розділив Господь Бог народи під час стовпотворіння, розійшлися по всьому світу нащадки синів Ноєвих: Симові, окремо Хамові, окремо сіли Іафетові нащадки. Тим Бог дав мовою слов’янською говорити. Пішли окремо, і широко розселилися в північних краях, у східних, на північних, на південних і на захід осіли, почавши від відрогів Карпатських і царств Колхинських, біля Чорного моря, і біля рік Дунаю, Оки, Волги, Ками, Дніпра, Бугу, Десни, Дністра, Дунаю аж до Двіни й Немана всі береги та землі посіли, наостанок аж до Льодовитого та Балтійського морів, яке русь Варязьким називає. Силу й владу слов’янського народу розширили за благословенням Ноєвим, ім’я сина його Іафета в тому поширенні своєму виражаючи, бо Іафет перекладається "розширення, поширення". Тому потім рóссіянами і земля їх Рóссією від широкого їх по світу розширення назвалися. Слов’янами ж назвалися, кажуть, або від "Словенного" моря або від слави й від славних своїх звитяжних справ рицарських, якими по всьому світу славними були, і не так у скарбах, як у славі кохалися. Для того князям своїм і їх нащадкам, особливо русичі, слов’яни, імена, з залученням "слава" давали: Святослав, Всеслав, Вишеслав, Станіслав, Ярослав, Доброслав, Ізяслав, Премислав, В’ячеслав, Мечислав, Мстислав, Судислав, Владислав, Болеслав і ін. Також і княгиням своїм давали: "Збислава, Предислава і ін." ⁹²⁷.

Остаточним "водорозділом" переважання ідеї про прародителя-Мосоха став "Синопсис". Так уже в "Синопсисі" Кохановського тему Мосоха введено "як цілком очевидну і таку, що не потребує особливих пояснень. Відтворюючи формулювання своїх попередників, у першому розділі "О початку словен и Руси" він писав: "Руський народ від Іафета, сина Ноєва, веде своє покоління і від його сина Мосоха, від якого першої мосохами або мосхами називалися" ⁹²⁸.

Порівн. також повідомлення про походження слов’ян у "Літописці" свят. Димитрія (Туптала)

"Мосох: від нього, як багато хто каже, каппадокійці, миссени, іллірійці, ще ж і москва і інший руський народ, і весь слов’янський світ походять, оскільки і святий Пророк Ієзекиїль саме Мосоха князем Руським називає, з чим деякі не погоджуються. Деякі бо від кажуть, що розплодилися ці від Рифата, сина Гомерова, деякі оповідають, що від Фогорми, брата Рифатового москва, що від них і Біла Русь називається походить. Нам же того знати достатньо, що від Іафетового племені єсми, бо як Мосох був сином Іафетовим, так Рифат і Фогорма внуками Іафетовими були, синами бувши сина його Гомера, від якого походять кимери чи цимбри ⁹²⁹, які належали до слов’янського народу" ⁹³⁰.

* * *

Як це не дивно здасться на перший погляд ідея про "прародителя Мосоха" тяжко прививалась у Московії ⁹³¹, де вона повністю утвердилась не раніше XVIII ст. ⁹³², і не без участі "Синопсиса". Втім, існує надзвичайно цікава версія "слов’янського етногенезу", що походить з Новгородської землі ⁹³³.

Згідно студій А. Момрика, в українських історичних роботах XVIII ст., написаних представниками козацької старшини, ідея Мосоха-прародителя уже по-більшості ігнорується. Це дійсно так, але навряд чи це слід пояснювати відсутністю у авторів пієтету перед Москвою, оскільки, як показали наведені вище докази, ідея Мосоха сама по собі не була пов’язана з промосковськими тенденціями ні в часі свого виникнення в польській історіографії, ні в часі перенесення її на український ґрунт. Швидше це можна пов’язати з висновком вищеназваного дослідника, що в даних писаннях "на зміну сарматській ідеї "народу-шляхти" приходить козарський міф "козацько-руського народу", покликаний утвердити авторитет влади, здобутої през шаблю"  ⁹³⁴. Не можна це пов’язувати і з витісненням з історіографії духовенства (власне, нічого подібного і не відбулося), оскільки ідею козари-козаки знаходимо чи не вперше в розлогому вигляді у авторському тексті "Житій святих" свят. Димитрія Туптала. Тут воно міститься в додатку до житія св. Кирила і Мефодія (під 11 травня). Публікацію його див. Додаток 14.

Наостанку відзначмо, що в російській історіографії середини минулого, двадцятого, століття зроблено цікаву спробу відновити, чи, точніше, підвести певне наукове підґрунтя під ідею "Мосох-Москва", яку, втім, навряд, чи можна вважати доконче доведеною, але головним завданням якої є доведення слов’янського походження назви "Москва" ⁹³⁵.

Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту