Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту

Додаток 8

Ірина ЖИЛЕНКО

Скіфи і Сармати, як легендарні предки Русі

"Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрость би була своя.

А то залізете на небо:

«І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані раю,

Немає й Бога, тільки я!

Та куций німець узловатий,

А більш нікого!...» «Добре, брате,

Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм».

Отак-то ви навчаєтесь

У чужому краю!

Німець скаже: «Ви моголи».

«Моголи! Моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слов’яне».

«Слов’яне! Слов’яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані"

Т.Г. Шевченко

"І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє"

Скіфи, після них — Сармати — кочові іраномовні народи, які протягом близько тисячі літ жили в північночорноморських степах сучасних України та Росії. Вони описані в багатьох писаннях античних істориків та географів, в той час, як інформацію про ранню історію слов’янських племен у більшості з них, аж до VI ст. н.е. з неї доводиться вибирати по крупинках. Справа в тому, що ще з часів античної Греції скіфи, і, пізніше, сармати, були найбільш відомими історикам та географам народами, що населяли українські землі. Північне Причорномор’я здавна стало місцем грецької колонізації, причому греки вели постійну торгівлю та мали військові конфлікти з навколишнім населенням, як порубіжним, так і тим, що мешкало далі на північ. Власне, з цих теренів дана інформація і потрапляла до писань античних географів та хроністів. Більш-менш вагомі повідомлення про населення на території нашої країни в той час знаходимо в творах Гекатея з Мілета (VI-V ст. до н.е.), Геродота (бл. 485 — бл. 450 рр. до н.е.), Псевдо-Скілака (IV ст. до н.е.), Ефора (між 405 і 330 рр. до. н.е.), географи школи Ератосфена, Діодора Сицилійського (90-21 рр. до н.е.), Страбона (бл. 64/63 рр. до н.е. — бл. 20 р. н.е.), Марка Віспасіна Агриппи (63/64 — 12 рр. до н.е.), Гая Плінія Старшого (23/24 — 79 рр. н.е.), Клавдія Птолемея (сер. II ст. н.е.) та ін.

Такий великий обсяг інформації призвівся до того, що слов’янські історики доби пізнього середньовіччя, не знайшовши в тих писаннях суттєвої інформації про власне слов’ян, задавали собі запитання: а чи не були згадані в античних писаннях народи їхніми предками, хоча в культурному відношенні описані кочові народи мали мало спільного із традиційним способом життя слов’янземлеробів.

Зразу ще раз наголосимо, що реального підґрунтя під цим твердженням, як ми знаємо нині, нема. Обидва народи — не автохтони Північного Причорномор’я, і належать до іраномовних. Безумовно, вони мали певний вплив і на культурну і, якоюсь мірою, й на етнічну історію слов’ян, але прямими предками будь-кого зі східнослов’янських народів їх називати, безумовно, не можна. Виключення становлять тільки згадки про скіфів-землеробів, під якими, як довели студії останніх десятиліть маються на увазі слов’янські племена. Проте, до власне скіфів, так званих царських, скотарів і кочовиків, вони прямого відношення не мають. Разом із цим, теорії стосовно походження українців-рóссів від скіфів самі по собі становлять інтерес як певний етап розвитку історичної науки. Вони аж ніяк не є доказом якоїсь упослідженості тогочасних істориків. Адже дійсно, не маючи в руках матеріалів сучасних археологічних дослідень, розібратися в етнічних проблемах скіфо-сарматського часу неможливо (та й на сьогодні ці питання ще далекі від однозначного вирішення). Крім того, не слід забувати, що ще до Різдва Христового етнографічне ім’я скіфів та, пізніше (з кін. II в. до Р. Хр.), сарматів стало позначати також різноманітні народи, в тому числі й слов’янські.

Апофеозом подібних ототожнень стала польська "сарматська" теорія. Вона має значну давнину. Так, уже італійський історик, філософ і поет Филиппо Буонакорси Каллимах, що з 1470 р. працював у Польщі, згадував про зв’язок цих теренів з Сарматією. У передмові до написаної на рубежі 1487-1488 р. "Історії Угорщини при королі Владиславі" він у такий спосіб визначав межі розселення слов’ян в області, "іменованій Сарматією": від Чорного моря по ріках Дністер і Дніпро, до Дону і Рифейських (у його трактуванні — Уральських) гір, Льодовитого океану, узбережжя Балтики і далі в Центральній Європі, після чого називав Карпати, Дунай і Балкани ⁹³⁶. Проте пізніше, в роботах польського історика Меховського поняття Європейської Сарматії набуло значення уже переважно етнографічного характеру. Це заклало основи для сформованої пізніше шляхетської концепції польського сарматизму ⁹³⁷. В результаті, згідно студій О. Мильникова визначилися два шляхи ототожнення слов’ян із сарматами. "Перший з них полягав у використанні символу Сарматії для загального позначення областей розселення слов’янських народів, хоча етнічно цей термін з ними цілком і не ототожнювався. Закріплене наприкінці XV в. Каллимахом, а на початку наступного сторіччя Меховським кліше "Європейська Сарматія" поширилося, насамперед, у польській історіографії і публіцистиці, будучи тісно зв’язаним із концепцією шляхетського сарматизму. У цьому змісті назва однієї з книг Гван’їні ("Опис Європейської Сарматії") досить показове. Інше питання — що під цим малося на увазі. Одним із прихильників вузького, обмежувального тлумачення був Дециус, що асоціював в трактаті про польські стародавності східну границю Європейської Сарматії зі східними рубежами Польського королівства. Відповідаючи вищезгагаданій оцінці Польщі як східного бастіону католицизму в Європі, такий підхід фактично виключив Московію з Європейської Сарматії". Врешті, ототожнення Польщі (чи, ширше, Речі Посполитої) з Європейською Сарматією стало вповні усталеною і ледь не панівною ідеєю в польському суспільстві, а, точніше шляхетстві. У трактаті одного з найбільших представників польського Ренесансу Фрича Андржея Модржевского (бл. 1503 — 1572) про поліпшення управління і норовів Речі Посполитої (1577) містилося звертання до короля, панів і шляхти "землі польської і всієї Сарматії", а вже згадуваний Старовольский називав у "Войовничої Сарматії" польського короля Мечислава І государем "Європейської Сарматії"" ⁹³⁸.

Другий варіант трактування зустрічається у таких істориків, як Кромер, Бєльський, Стрийковський, які слідом за Меховським дотримувалися широкого тлумачення терміну. Тієї ж думки дотримувався на початку XVI ст. ректор гуманістичної школи в Дубровнику Ілля Цриєвич (1463 — 1520), котрий називав Іллірією всі території, населені слов’янами "між Москвою і Далмацією, між морями Німецьким, Адріатичним і Чорним"; а також хорватський учений Фауст Вранчич і дубровчанин Алоїзій Туберо в "Записках про справи нашого часу", опублікованих 1603 р. ⁹³⁹. Про Європейську Сарматію повідомлялося в німецьких космофафіях і навчальних компендіумах. У 1642 р. у шведському університеті в Дерпті захищалася дисертація Іоаханнесу Петрея, студента зі Смоланда, на тему "Історія Польського королівства". Спираючи в основному на Меховського, Кромера й інших польських авторів, він писав про розселення слов’ян, виходячи з того, що їхнім прабатьком був Рифат, від якого пішли жителі Рифейських гір, що займали території Россії (Russia), Литви і Польщі, а також Чехії, Моравії й Іллірії. У цьому зв’язку Петрей зупинявся на границях і довжині Європейської Сарматії. Звичайно, нічого нового тут не було — переказувалося те, про що писалося в попередні десятиліття ⁹⁴⁰.

Саме таке широке тлумачення Європейської Сарматії (іноді замінялася Скифією) існувало й у східнослов’янському ученому середовищі. Слов’янство скіфів, і, ще частіше, сарматів відстоювалося в середньовічній українській, а пізніше в російській історичній літературі. Особливо це стосується одного із сильних сарматських народів — роксоланів, часто згадуваних в античній літературі, при чому національну гордість слов’янських письменників зігрівало те, що римські імператори побоювалися і піддобрювали роксоланських владик подарунками. Близькість між етнонімом "рóсси" та роксоланами "дозволяла" виводити останніх із перших. Власне, саме таке "широке" трактування Сарматії, і саме ототожнення русинів із роксоланами ми знаходимо і в "Синопсисі" (див. вище стор. 43).

На разі, не дивлячись на зневажливе ставлення пізніших вчених Російської імперії, до ідей українських та польських істориків, ідея про спорідненість слов’янрусинів та скіфів виявилась надзвичайно живучою. Так, вона не відкидалась у вже цитованих нами роботах М. Ломоносова (див. стор. 10), а також роботах наступних російських істориків.

Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту