Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту





Додаток 12


Ірина ЖИЛЕНКО

Поставлення митрополита Київського та всія Русі Григорія Цамвлака. Погляд із Києва



Переїзд митрополитів Київських і всія Русі на схід, а, отже, фактичне і все більше їхнє відділення од власне "всія Русі" й обмеження інтересів Московією, був, як ми уже писали вище при коментуванні відповідного повідомлення "Синопсиса" (див. стор. 80), був спровокований більше цілеспрямованими діями монголів, ніж реальною необхідністю. Проте, з часом, перебування митрополитів Київських і всія Русі у форпості монгольського впливу в Київській Русі — Москві — стало постійною реальністю, яка не зникла й тоді, коли Московське князівство стало поступово повертатися від служіння Орді до боротьби з нею.

Більшість дослідників цього періоду церковної історії, бувши росіянами, зрозуміло, коментували ситуацію, яка склалась, виключно з точки зору Московії. Услід за ними, як не дивно, пішли й дослідники українські, які розглядають, переважно, поділ митрополії, як відділення її від Московської, чи як набуття незалежності від Москви. Це явний анахронізм, забазований на роботах російських дослідників та певному комплексі меншовартості дослідників українських. Насправді, православні Литовськоруської держави і розглядали себе, і об’єктивно були прямими правонаступниками Київської Русі та її митрополії, а тому такі дії митрополитів викликали одностайне бажання, аби "митрополит сидів на своєму столі, в Києві, як те пішло віддавна; оскільки то було недавно вчинилося, що почали митрополити жити на Москві, а тут церква Київська митрополія оскуділа і пусткою вчинилася" 1016. У зв’язку з цим литовсько-руські князі неодноразово вимагали від Константинополя повернення митрополитів до їхнього престольного граду, і, в разі необхідності, виділення окремої північно-східної митрополії. В дужках відзначимо, що окремого митрополита бажала й більшість московських князів. Проте Константинопольська патріархія, яка бачила в збереженні ефемерної цілісності митрополії першооснову православного об’єднання проти мусульманської експансії, знову й знову висвячувала єдиного для обох країн митрополита. Декілька разів литовсько-руським князям вдавалося здобути в Константинополі окремих митрополитів власне для Литви. Проте, це, фактично, освячувало поділ митрополій таким чином, що київські митрополити лишалися Москві, а, отже, Литовських митрополитів, як здається, в Україні, і, зокрема, в Києві переважно не визнавали. Так, взимку 1354 року "... пішов із Литви до Царгорода Роман чернець, син боярина Тверського, і поставлений на митрополію в Тернові, і не прийняли його кияни" 1017. Щодо статусу в Києві інших литовських митрополитів літописи мовчать. В цій ситуації важливим джерелом, яке до деякої міри може висвітлити дане питання, є додана до польськомовного видання Патерика — "Patericon’a" 1638 р. "Chronologia Prawosławnych metropolitach Ruskich poczawshy od krzszczenia Rusi aż do dzisieyszego iasnie przewielebnieyszego w bogy yego mości oyca Piotra Mohily, Archiepiskopa Metropolita Kiowskiego, Halickiego, y wszystkiey Rusi: exarchy Swiętego thronu Konstantinopolskiego, archimandrity pieczarskiego: przywiedziona". Власне, в українських та московських джерелах відомо безліч подібних списків. Але "Chronologia" свят. Петра Могили відрізняється від більшості з них тим, що є, фактично, офіційним реєстром, який репрезентував офіційне ставлення свят. Петра Могили, як митрополита Київського і всія Русі, до переліку своїх попередників. Разом із тим "Chronologia" — не просто копія з якихось давніх списків Софійського чи Києво-Печерського походження, це — ціла наукова робота, проведена на основі численних вітчизняних та західних джерел. Тут знаходимо посилання на "помянники", "синодики наші слов’янські", просто "синодики наші", а також історичні писання М. Стрийковського. Як головне джерело, згаданий "хроніст наш руський Нестор". Вірогідно, використаний і якийсь актовий матеріал.

На разі, в цьому переліку власне литовські митрополити не зазначені. Ми можемо, звичайно, припустити, що в основі переліку лежить якийсь московський список. Проте, в Хронології нема і київсько-московських митрополитів, які не мали відношення до Києва, наприклад Пимена, хоча в українському літописанні коротка інформація про нього є 1018. Та й тяжко собі уявити затятого москвофоба свят. Петра Могилу, який би бездумно переписував московський список митрополитів. Таким чином, з певною вірогідністю ми можемо припустити, що Литовські митрополити до початку XV ст. в Києві, як предстоятелі митрополії, не сприймалися і не поминалися. Православні митрополії Київської і всія Русі не бажали опинитися за межами сеого власного церковного діоцезу. Вони бажали, щоб його центр і надалі лишався в Києві, і з часом все більше були готові за це боротися. Не виключено, що особливої гостроти ситуація стала набувати після переїзду до Москви митрополита Киприяна, який за життя двічі зневажив довіру до нього пастви Литовсько-Руської держави та свій митрополичий стіл, переїхавши за першої можливості до Москви, причому, як видно, не без маєтку та святинь. В окружній грамоті великого князя Олександра-Вітовта, написаній після 15 листопада 1415 року, погляд на це православних Русі і їхнього князя висвітлений надзвичайно чітко та об’ємної "зрозуміли єсмо здавна, що митрополії Київської церква не розбудовується, але бідніє: митрополитів скільки було на нашій пам’яті? Церкви не розбудовували, як було здавна: але стільки церковних доходів отримуючи, в інші землі носили і давали!" 1019. Далі князь перераховує святині, вивезені митрополитами з Русі. Серед іншого тут фігурує "скатетъ святЂй Богородици у ступенкы", що видавці "Актов, относящихся к истории Западной России" вважали помилкою, хоча можливо ці слова позначають якусь конкретну святиню (покривало святої Богородиці біля сходів — ? — І.Ж.) Крім того, в переліку князя фігурують "великі страсті Христові... ікони чесні, золотом оковані і інші великі цінності" 1020. "І всю честь церковну Київської митрополії деінде виносили, — вигукує князь. — Що були здавна старі князі зробили на свою честь і на пам’ять, і подавали церкві, крім золота і срібла, і уборів церковних, скільки деінде виносили, того хто може порахувати?"  1021. Є. Голубінський коментує цю та інші аналогічні заяви Вітовта вельми цікавим чином: "Якби митрополити переносили з Києва в Москву святиню, то московські літописи неодмінно б записували це, анітрошки не соромлячись литовським поглядом (якби такий він був), що з боку митрополитів це було розкраданням. З церковних речей, які знаходяться в даний час у московському Успенському соборі, можуть бути прийняті за київські (із певною вірогідністю й анітрошки не із повною певністю) тільки так звані Корсунські (грецької форми і роботи) запрестольні або виносні хрести..." 1022. Та все ж таки не вірити інформації про систематичний вивіз митрополитами на схід святинь та церковних цінностей у нас нема. Єдине в чому впевнюють нас наведені матеріали: те, що вся проблема постала далеко не з появою на митрополії Фотія, і її гострота наростала можливо не одне десятиліття. Таким чином знецінюються наступні висновки Е. Голубінського: "Данинами і митами, що збирали митрополити в Литві, тому що вони були (тобто вважалися) законними, Вітовт зовсім не міг обурюватися; а щоб митрополит Фотій із свого боку міг вивести його з терпіння своїми поборами в ті три із половиною роки, які пройшли від прибуття митрополита в Русь до його (Вітовтового) рішення поставити для Литви окремого митрополита, це зовсім неймовірно" 1023. Мова тут ішла, звичайно, не про законні податки на митрополію, і аж ніяк не про особу Фотія — назріла необхідність вирішення питання в загальному вигляді. Таке рішення проблеми, до речі, дещо завуальовано визнане преосв. Макарієм 1024, Є. Голубінський усіма силами обходить.

Проте, повернімося до подій, описаних в окружній грамоті: "Все те усвідомивши, по смерті Киприяна митрополита, послали єсмо до Цариграду владику Полоцького Феодосія до царя і патріарха, просячи, щоб нам його поставили митрополитом, щоб сидів на столі Київської митрополії як у давнину, розбудовував би церкву постарому, як наш [митрополит], оскільки Божим промислом ми містом тим володіємо, Києвом. І вони того не хотіли зробити, не поставили Феодосія митрополитом, але прислали до нас свого митрополита Фотія" 1025. Дійсно, поставлення 1408 р. Фотія попри вибір як Литовсько-Руської держави, так і Московії, можна вважати, фактично, передостанньою спробою Вселенської патріархії зберегти цілісність Київської митрополії. 1 вересня 1409 року новий предстоятель Церкви прибув до Києва, і був не вельми гостинно зустрінутий Вітовтом. "І ми не хотіли були того прийняти Фотія, — пише князь, — і він зобов’язався надалі тут у нас бути, Церкву розбудовувати. І прийняли були єсмо його на митрополію Київську" 1026. Текст грамоти не лишає нам причин не вірити, що Фотій дійсно дав князю таку обіцянку і з такою умовою був ним прийнятий 1027. Втім, російські дослідники таку можливість зі зрозумілих причин відкидали. Так, Є. Голубінський ледь не з обуренням писав: "щоб Фотій обіцяв Вітовту повернути кафедру митрополії всія Русії з

Москви до Києва, це зовсім неймовірно. Можна думати, що якщо він дійсно давав Вітовту яку-небудь обіцянку, то обіцянка була — відвідувати Литву не зрідка тільки, а по можливості частіше" 1028. Приблизно того ж висновку дотримувалися преосв. Макарій 1029 та В. Рибинський 1030. При цьому вони не беруть до уваги, що на таку домовленість князя з митрополитом натякають і єпископи при поставленні Григорія Цамблака 1031.

На разі, пробувши в Києві всього сім місяців 1032 22 березня 1410 р. Фотій приїхав до Москви, де, також не без ускладнень, утвердився на митрополії. Вітовт відзначає: "і він тут, у Києві, у нас не жив, але ще більшу пустку вчинив" 1033.

На цьому терпіння православних митрополії Київської і всія Русі та князя Вітовта урвалося. Згідно московського літописання, зафіксованого в Никонівському літописі він висунув на адресу митрополита такі обвинувачення: "здавна митрополити всія Русі настільки шанували Київ, нині ж Київ ні за що мають і все з нього переносять в Москву, і ось нині Фотій митрополит все узороччя церковне і посуд [церковний] переносить до Москви і весь Київ та всю землю порожньою зробив тяжкими митами і данинами великими і тяжко зносимими" 1034. Згідно з цим літописом єпископи відповіли князю таке: "якщо ти нині і новонабув Київську землю, та це твоя є мирська влада, а не церковна святительська; одне бо є влада святительська церковна; і інше є влада царська мирська... і в усій землі Руській один митрополит є: хоча і на Москві нині перебуває через нашестя татарське, але Київським є, і один є в усій землі, і Київським іменується та славиться; і тобі нема від того ніякої наруги... а лише похвала і набуток, що давніх звичаїв і законів дотримуєшся" 1035. Ясно, що в цій "відповіді", насиченій анахронізмами і чисто московським поглядом на проблему, правдою може бути тільки одне — єпископи дійсно не хотіли окремого Литовського митрополита, вони хотіли, аби власний, Київський і всія Русі митрополит мешкав у Києві!

В уже цитованій нами вище окружній грамоті Вітовта сказано, що князь "не мігши цього терпіти, церкви тої, митрополії Київської не бажаючи збідніння; і подумавши зі своїми братами, з князями руськими наших руських земель, того Фотія зігнали єсмо зі столу Київської митрополії..." 1036. Зі свого боку, єпископи Київської митрополії висловилися ще гостріше. В грамоті на поставлення Цамблака вони, серед іншого, пишуть, що Фотій був скинутий ними, "оскільки бачили зневажену митрополитом Фотієм Церкву Київську, що є главою всієї Русі, і стадо Христове знехтуване і до погибелі готове, вболівали від того і в печалі були, маючи пастиря за іменем, на справі ж не маючи: бо не хоче перебувати у Церкві, даній йому від Бога і правити людьми Божими, як належить митрополиту, але тільки приходи церковні збираючи і живучи деінде, і старі улаштування і честь Київської церкви на інше місце накладаючи" 1037.

На разі, єпископський собор послав Фотію грамоту про його скинення з митрополії: "Колишньому дотепер митрополиту київському і всія Русі Фотієві, ми, єпископи Київської митрополії, пишемо по благодаті Святого Духа: із тих пір, як ти прийшов, бачили ми, що багато чого робиш ти не згідно правил апостольських і отецьких, і ми, згідно правил терпіли, як свого митрополита, і чекали від тебе виправлення; але ми почули щодо тебе й істинно впевнилися у деякій речі, що не тільки не є за правилами, але і піддає тебе відверженню і прокльону, — ти і сам зізнаєшся в цьому, дослідивши свою совість, а ми не пишемо про неї, не бажаючи осоромлювати тебе; отже, повідомляємо тобі, що за правилами не визнаємо тебе за єпископа, — і це наше останнє до тебе слово" 1038. Ця грамота доводить, що крім адміністративно-економічних закидів, Фотію приписувалися і канонічні порушення. Власне, можна припустити, що єпископи мали на увазі цілий ряд канонічних правил, які забороняють єпископам перехід із однієї адміністративної одиниці в іншу. Хоча, згідно сучасних коментарів, жодне з них не відноситься безпосередньо до ситуації, яка склалась на той час у Київській митрополії 1039, але притягнути їх до вищезгаданих подій цілком можна було. Наприклад, 1 правило помісного Сардикійського собору забороняє єпископам переходити з одного міста до другого 1040. Хоча, згідно новітніх коментарів, йдеться тут, власне, про перехід з однієї єпископії на іншу 1041, але текст цілком може бути застосований і до вищеописаної ситуації. Так само, могли тут з певною долею натяжки застосовані 14 Апостольське правило 1042, 15 правило І Вселенського собору 1043, 39 правило VI Вселенського собору 1044, і, особливо, 2 правило II Вселенського собору, яке також забороняло перехід єпископів з одного місця на друге, і ще одним із перших істориків Церкви Сократом коментувалося у світлі бажання єпископів переходити з місця на місце у зв’язку з іноплемінними нашестями 1045.

Отже, як бачимо, у нас нема підстави думати, ніби Вітовт, діючи одноосібно, змусив православних єпископів і можновладців виступити проти Фотія. На це ж вказує і подальший виклад вже неодноразово нами цитованої грамоти Вітовта: "Про те ж ми поговорили з владиками нашими і з архимандритами, і сказали єсмо, що хочемо вчинити, оскільки нам жаль на те дивитися: хоча ми єсмо не вашої віри, а інші люди сторонні кажуть: "владарь не тієї віри, того і церква збідніла": аби такої мови від людей на нас не було; а митрополичі справи є явними, що від нього не розбудова, але пограбування, розорення церкви. І владики нам відповіли: "що ж, так є; а самі те не вперше чуємо і бачимо, що церква бідніє, а цар і патріарх розбудовувача доброго до нашої церкви не дає" 1046.

Наступним кроком Вітовта було вигнання з Києва Фотієвого намісника та чиновників. Спроба митрополита прибути до своїх литовських єпархій закінчилась його інтернуванням та висилкою.

Кандидатом, висунутим Вітовтом та єпископатом на митрополію Київську і всія Русі став болгарин із Тирнова, рідний племінник митрополита Киприяна Григорій Цамблак. Про його життя до прибуття в Україну майже нічого не відомо."... знаємо, — відзначає Є. Голубінський. — не цілком достовірним чином, що, перейшов із Тирнова в Константинополь постриженим у ченці, або щоб бути постриженим у ченці, він перебував деякий час у клірі патріарха Константинопольського, — і цілком достовірним чином, що він був преємственно, тільки невідомо — у якому порядку, ігуменом Дечанського монастиря в Сербії і пресвітером великої церкви молдовлахської або чиновником (клирошанином) при молдавському митрополиті, і, нарешті — що був ігуменом грецького монастиря Плинаїрського що знаходився або в самому Константинополі або десь у його окрузі" 1047. І далі: "Чим був Цамблак у Литві до обрання в митрополити, залишається невідомим. У хвилину рішення Вітовтового обрати для Литви окремого митрополита, про яке говоримо, був ще живий єпископ полоцький Феодосій (називаний в актах нашого часу архієпископом), що його колись князь хотів поставити в ті ж окремі митрополити; тому потрібно розуміти справу таким чином, що або Цамблак устиг набути більшої прихильності Вітовта, ніж та, яку мав Феодосій, чи — що цього разу останній сам відмовився від бажання зайняти кафедру митрополичу" 1048.

1414 року Григорій вирушив до Константинополя: "послали єсмо до Цариграда, до царя і патріарха, жаліючись, і всі ті справи їм оповідаючи про церкву Київську; і просили єсмо їх, щоб нам поставили митрополитом Григорія, але і того нам не зробили" 1049. Згідно зі свідченням Фотія, Григорія в Цариграді чекав аж надто непривітний прийом, і він не лише не був висвячений на митрополію, але відлучений і скинутий зі священства: "А оскільки все, що про нього стало відоме на соборі, таке сум’яття зробило у Христовій Церкві, святішим патріархом вселенським Євфимієм і божественним і священним собором вивержений був із сану, і звідтіль втікши, по тому з місця на місце переходячи, знову повертається до Литви, поспішаючи (що і було) Церкву Божу зруйнувати і в заміщення привести" 1050. Це рішення, власне, цілком неканонічне, було вповні підготоване Фотієм чи його посланцями за активної участі мирської влади, оскільки імператор Мануїл Комнин був жонатий не доньці московського князя Василія Дмитровича 1051. Адже, якщо з якихось причин Григорій не міг бути висвячений, то в усякому разі, він аж ніяк не заслуговував, аби до нього ставилися, як до розкольника. Такі дії патріархії подвигли духовенство на зустрічні неканонічні дії — зібрати собор, який би поставив Григорія без участі патріарха. Є. Голубинський вважав, що єпископи або не знали про скинення Григорія зі священства, або були змушені грубою силою Вітовта 1052. Проте, він не бере до уваги ту глибоку образу, яка була нанесена всім православним Литовсько-Руської держави вищезазначеним рішенням Константинополя. Згідно грамоти Вітовта, єпископи не просто погодилися на поставлення Григорія без згоди патріарха, але й підказали йому таку можливість, провівши аналогію з поставленням Клима Смолятича, із посиланням на численні літописи: "а те знайшли єсмо, написаним є в літописцях Руських, в Київському і у Володимирському, і в інших" 1053. Проте, вірогідно, у єпископського собору не було дійсного бажання мати неканонічного митрополита чи відділитися від Матері-Церкви. Тому "погадавши, сказали єсмо: "ще пошлемо до Цариграду, до царя і патріарха". І послали єсмо послів наших місяця березня, наказавши єсмо їм говорити: "тільки нам надалі уже не дасте митрополита згідно правил, і ми вчинимо так, як перше було"; і строк послам нашим чинили єсмо, бути їм у нас на Іллін день, а останній строк їм — Успіння Пресвятої Богородиці. І потім ішов із Москви до Цариграду посол царів Досипат, а другий посол патріарший, архимандрит Гаврило, і просили нас вельми у тій справі, аби ще строк відклали їм до Філіпова дня, доки б вони там, дійшовши, про ту справу говорили царю і патріарху. І ми, згідно їх прохання, відклали строк до [дня] святого апостола Філіпа, і до того строку останнього таки не почули, де вони. І ми тоді, як же казали нам владики, згідно правил, як в літописах пишеться, з нашими князями руськими наших земель руських, і з нашими владиками і архимандритами з’їхавшись собором, і поставили митрополита Григорія на Київську митрополію, по-старому" 1054. Новогрудівський собор, який обрав Григорія, був вельми представницьким. Тут були присутні архієпископ Полоцький Феодосій та єпископи: Ісаакій Чернігівський, Діонісій Луцький, Герасим Володимирський, Геласій Перемишльський, Севастіан Смоленський, Харитон Холмський і Євфимій Туровський; архимандрити, ігумени, інші ченці й біле духовенство; князь Вітовт і всі князі литовських і українських земель, православна шляхта 1055. Всі вони, як видно, достатньо одностайно ще раз оголосили про свій вихід з-під Фотієвого омофора, обрали і поставили митрополитом Григорія. В окружній грамоті, написаній з цього приводу, єпископи відзначали, що вони "бачили зневажену митрополитом Фотієм церкву київську, що ж главою всієї Русі, і стадо Христове знехтуване й до погибелі готове, печалі були через те — маємо бо пастиря за іменем, за ділом же не маємо. Не хоче бо сидіти у церкві, даній йому від Бога, і правити людьми Божими, як належить митрополиту, але тільки доходи церковні збирає, і живе деінде, і старі устрої та честь Київської Церкви нізащо має" 1056. Далі говориться про підтримку єпископатом дій Вітовта, який вигнав Фотія, і слав до Цариграду з проханням поставити нового митрополита, і лише коли це не було зроблено з причини матеріальної зацікавленості царя Мануїла, насмілилися своїми силами поставити митрополита згідно апостольського передання, що два чи три єпископи рукопологають митрополита 1057. На підтвердження такої можливості наводиться приклад Сербії. Наостанку єпископи ще раз стверджують, що їхні дії ні в якому випадку не можуть бути розцінені, як відступ від православ’я чи неповагу до Вселенської патріархії. Проте вони не намірені терпіти ситуацію, подібну до тої, яка з вини Константинополя раніше привела до існування одночасно трьох митрополитів Київських: Киприяна, Пимена та Діонісія 1058. Сам Вітовт в своїй грамоті писав, що Григорій був вибраний "як же казали нам владики, згідно правил, як в літописцях написано" єпископами, архимандритами та князями православної віри 1059.

В кінці грамоти Вітовт додає: "А хто хоче, по-старому, триматися під владою митрополита Київського, то й те добре, а хто не хоче — то воля йому є; але те знайте: оскільки ми не вашої віри, а коли б хотіли того, щоб в нашій державі віра ваша меншилася і загибала, а церкви ваші не влаштовані [були], і ми б про те не печалилися, воля нам є [на те]. Але, коли митрополита нема, чи котрий владика помер на котрійсь єпископії, і ми б якось намісника тримали по нашій волі, і дохід церковний, митрополичий і єпископський для себе брали; але ми, бажаючи, щоб ваша віра не меншала, ні загибала, і церквам вашим устрій був, поставили єсмо так митрополита, собором, на Київську митрополію, щоб Руське благоговіння все стояло на своїй землі"  1060.

Фотій на обрання Григорія прореагував надзвичайно різким посланням, різким настільки, що навіть Є. Голубинський погоджується вважати його виправданим лише тому, що буцім-то на боці митрополита була правда  1061. В ньому Фотій звинувачував як самого Григорія (повідомляючи, що він самосвят), так і єпископів, котрі його обрали 1062, наголошуючи на необхідності збереження єдиної митрополії Київської, як питанні канонічному  1063. В останній частині послання містяться прокляття Григорію та християнам, які визнавали його за митрополита та наведено принагідні Апостольські й соборні правила 1064.

Втім, твердження, що Григорій лишався неканонічним впродовж довгого часу, чи, навіть, всього свого правління викликає сумнів. Насамперед, показовою є інформація, присвячена як Фотію, так і Григорію Цамблаку в "Хронології" свят. Петра Могили: "Митрополит був Фотій, чоловік жадібний, котрий багато скарбам святої Софії Київської зашкодив, чого [до нього] не допускали єпископи руські, поїхавши з Вітольдом Олександром до Новгородку Литовського року 1413, Фотію відмовили, а обравши між собою Георгія Цамблака, вислали до патріарха, просячи висвятити його на митрополита", і далі: "Той Георгій Цамблак року 1415 став митрополитом. Чоловік був вчений...". Таким чином, у свят. Петра Могила не виникало стосовно Григорія та його поставлення жодних негативів. У зв’язку з цим, виникає питання: чи не є повідомлення Фотія про не висвячення Григорія Вселенським патріархом вигадкою першого? Відповісти на це питання складно. Втім, подаємо, як альтернативне, бачення цієї проблеми, поміщене в двох статтях Густинського літопису (під 6922 (1414) та 6923 (1415) роками): "Фотій митрополит, оскільки за звичаєм жив в Москві, данини ж численні з руських священиків брав, в цей рік хотів піти через Литовську землю до Цариграду і брав данини звичайні у священиків; Вітовту ж не подобалося це, що із його князівства данини в іншу землю виносять, і розгнівався на Фотія митрополита і звелів його повністю пограбувати і ні з чим до Москви відпустити" 1065, і далі: "Витолт, великий князь, бачачи, що свята Софія, стольна церква митрополії, не маючи господаря, немов вдова осиротіла, краси своєї позбавлена, також і в усій митрополії Київській устрою нема, а митрополити, прийшовши з Москви, про те лиш піклуються, аби, знайшовши що красне в Софії, собі взяти, також і данини зі священиків й інших христолюбців зібравши, в Московську землю із собою віднести, і пожалівши про те, ще ж подумавши і те, аби не змаліло багатство в землі Руській. І задля того звелів зібратися на собор всім єпископам і їх священному кліру. Як зібрались, згідно веління його, єпископи всі: Ісайя Чернігівський, Феодосій Полоцький, Діонісій Луцький, Герасим Володимирський, Харитон Холмський, Євфимій Туровський, і інші священики і бояр без ліку, каже їм Вітовт: "Поставте собі митрополита в моїй державі, тобто в Києві, згідно попереднього звичаю; хоча бо я і є іншої віри, бо жалкую за спустошенням і зубожінням вашої митрополії Київської в моїй державі, оскільки Московські митрополити не піклуються про вами, лиш прибутками від вам", і інше...; "якщо не захочете поставити собі тут митрополита, а потім хто піде до митрополита в Москву, несучи казну від моєї держави в іншу землю, смертю помре". Вони ж, бачачи добре бажання князя, скорилися, і домовившись всі єпископи, і весь священний собор, і всі бояри, обрали від усіх єпископів і від себе на митрополію благоговійного мужа Григорія Цемивлака. А Витолт послав грамоту з проханням від усіх єпископів, і від себе до святішого патріарха Каліста, аби благословив висвяту іншого митрополита Києву, написавши і про причини, чому не хоче митрополитів Московських; святіший же патріарх Каліст не хотів, аби сум’яття було серед православних, благословив Русі висвятити собі Григорія на митрополію Київську, якого й висвятили благословенням патріаршим листопада 15. І звідтоді почали бути два митрополита, один в Києві, а другий — у Москві" 1066. Ми могли б вважати українську інформацію результатом якогось непорозуміння чи навіть обману, якби в наступній статті, поданій під тим же 6923 (1415) р., не знаходилося ще одного короткого повідомлення про поставлення Григорія, а потім — інформації про послання Ягайлом, на прохання імператора та патріарха, пшениці до Грецької землі, яка страждала від боротьби з мусульманами 1067. Зрозуміло, що коли б справа виглядала так, як її описував Фотій — така послуга грекам навряд чи була б надана. Звичайно цьому висновку суперечить інформація з грамоти константинопольського патріарха Йосифа II до митрополита Фотія, датована 1416 роком, і категорично спрямована проти Григорія 1068. Але політика греків завше відрізнялась великою схильністю до різних компромісів та дипломатичних ходів...

Іноді Григорію та його покровителю великому князю Вітовту приписують унійні спроби 1069, зокрема, те, що князь відправляв Григорія на Констанський собор 1418 р. Але, як правильно відзначає І. Власовський: "рядом з цим фактом стоїть інший: відсутність яких-небудь унійних актів в результаті місії й подорожі митрополита Григорія Цамблака, навіть невідомість яких-небудь унійних переговорів" 1070.

Цамблак перебував на київській митрополії до самої своєї смерті в кінці 1419 чи початку 1420 р. Після того Фотій, зумівши якимось чином повернути собі прихильність і князя і єпископів, що, вірогідно, втомилися від боротьби, знову посів русько-литовські єпархії, які, вірогідно, згідно домовленості, неодноразово відвідував — у 1420, 1422, 1428 та в другій половині 1430 р. Помер Фотій першого чи другого липня 1431 року.



















Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.