Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Алексіс де Токвіль. Давній порядок і Революція. — К., 2000. — С. 11-28.]

Попередня     Головна     Наступна





КНИГА ПЕРША



Розділ I
Суперечливі міркування, виголошені про Революцію під час її виникнення



Ніщо так успішно не може нагадати про скромність філософам та державним діячам, як історія нашої Революції; позаяк ніколи не було більших подій, що так довго визрівали, ліпше підготовлених і менше передбачуваних.

Сам Фрідріх Великий, попри свій геній, її не передчуває. Він стикається з Революцією, але не бачить її. Навіть більше, він заздалегідь діє в її дусі; він — її провісник і вже, сказати б, її аґент, але він її зовсім не впізнає при її наближенні; й коли, нарешті, Революція з’являється, нові й незвичайні риси, яким належить позначити її обличчя серед безлічі інших революцій, попервах вислизають від його погляду.

Зовні вона є предметом уваги для цілого світу; скрізь вона породжує в душі народів якусь невиразну здогадку, що готуються нові часи, неясні прагнення змін та реформ; та ще ніхто не підозрює того, чим вона має бути. В монархів та їхніх міністрів немає навіть того невиразного передчуття, яке хвилює народи, коли вони бачать її. Вони бачать у ній попервах не більше, ніж одні з тих періодичних недуг, які вразили державний лад кожного народу й єдиним наслідком яких є те, що вони відкривають нові терени політиці сусідів. Якщо подеколи державні діячі прохоплювалися правдою про неї, то вони самі не знали, що кажуть правду. Хоча головні монархи Німеччини, які зібралися в Пільніці 1791 року, оголошують, що небезпека, яка загрожує королівській владі у Франції, спільна для всіх старих урядів Європи, й що всі приймають на свою адресу загрози, зроблені нею, але, власне, нічому цьому вони не вірять. Тогочасні таємні документи показують, що для цих людей це були лише вміло вигадані приводи, якими вони прикривали свої наміри в очах юрми.

Самі вони цілком упевнені, що Французька революція — місцева й минуща випадковість, яку треба тільки вміло використати з вигодою для себе. З цією метою вони складають плани, роблять /13/ приготування, вкладають таємні союзи; вони сперечаються між собою, бачачи перед очима близьку здобич; розходяться й зближуються, готуються майже до всього, за винятком того, що насправді має відбутися.

Англійці, яким пам’ять про власну історію та про тривале користування політичною свободою дають більше розуміння й досвіду, розрізняють, мовби через густу завісу, образ великої Революції, що наближається, але вони не можуть розгледіти її обрисів і передбачити того впливу, який їй незабаром належить справити на долю світу та на їхню власну долю. Артур Юнґ, який зробив подорож по Франції в момент, що передував вибухові Революції, і який не сумнівався в її наближенні, так мало здогадувався про обсяги її дії, що йому спадає на думку запитання, чи не призведе вона, врешті-решт, до посилення привілеїв. «Що ж до шляхетства та духівництва, — пише він, — то, якби ця революція ще посилила їхнє панування, я гадаю, що вона принесла б більше шкоди, ніж користі».

Проникливість Берка загострювалася ненавистю, яку Революція вселила в нього від самого свого зародження, не зарадила йому, навіть Берк якийсь час залишається нерішучішим, бачачи її. Перше, що він передбачає про неї, то це те, що вона знесилить Францію й нібито знищить її. «Слід гадати, — каже він, — що військові здібності Франції надовго погасли; може, навіть, вони погасли назавше й що люди наступних поколінь цілком правомірно зможуть повторити вислів: «Gallos quoque in bellis florisse audivimus» *.



* Ми чули, що й галли колись відзначалися воєнною доблестю (лат.).



На близькій відстані від події про неї судять не ліпше, ніж здалеку. Напередодні того дня, коли мала вибухнути Революція, у Франції ще ніхто достеменно не здогадувався про те, що їй належало зробити. Серед безлічі наказів я знаходжу тільки два, в яких виказує себе деякий страх перед народом. У інших висловлюється побоювання, що королівська влада, двір, як його й далі називають, збережуть своє панівне становище. Слабкість і короткочасність Генеральних Штатів викликають неспокій. Є побоювання, що над ними вчинять насильство. Особливо цього боїться шляхетство. «Швейцарські війська, — читаємо ми в багатьох наказах, — повинні присягнути, що ніколи не піднімуть зброї проти громадян, навіть у разі путчу чи обурення». Хай Генеральні Штати будуть вільні й всі надуживання будуть легко усунуті; майбутня реформа величезна, але здійснити її неважко.

Тим часом Революція наростає в міру того, як підводиться голова чудиська, стає видно його дивну й грізну фізіономію в міру /14/ того, як Революція, знищивши політичні заклади, береться до руйнування громадянського порядку, слідком за законами переробляє звичаї, устої й навіть мову; коли, зруйнувавши урядовий механізм, вона розхитує підвалини суспільства й, либонь, готова, нарешті, взятися до самого Бога; коли через якийсь час та сама Революція розливається за межі Франції, несучи із собою свої ніколи небачені засоби, нову тактику, людиновбивчі принципи, свої, за словами Пітта, «збройні» думки, з небаченою силою розбиваючи бар’єри імперій, трощачи корони, зневажаючи народи й, — дивна річ! — водночас обертаючи їх собі на користь; у міру того, як усе це відбувається, погляд змінюється. Те, що раніш здавалося монархам та державним діячам Європи звичайною випадковістю в житті народів, нині є вельми новим фактом, що так різко суперечить усьому тому, що колись відбувалося у світі, й водночас таким загальним, дивовижним і незбагненним, що людська думка, ніяковіючи, торопіє. Одні думають, що ця невідома сила, яку ніщо, очевидячки, не плекає й не послаблює, яку ніщо не може зупинити ззовні й яка сама не може зупинитися, доведе людські суспільства до цілковитого й остаточного розпаду. Багато хто вважає її очевидною дією нечистої сили на землі. «Французька революція має сатанинський характер», — сказав пан де Метр 1797 року. Інші, навпаки, вбачають у ній благодійне призначення Бога, який захотів не тільки оновити обличчя Франції, а й обличчя цілого світу, і створити, певною мірою, нове людство. В багатьох тогочасних авторів є висловлювання на кшталт того релігійного жаху, що його відчуває Сальвіан, побачивши варварів. Берк, повертаючись до своєї думки, вигукує: «Позбавлена свого колишнього уряду або, власне, будь-якого уряду, Франція, здавалося, мала б стати радше об’єктом наруги й співчуття, ніж бичем і страховиськом людського роду. Але з могили цієї вколошканої монархії вийшла спотворена, величезна істота, найжахливіша з усіх, що будь-коли гнітили й підкорювали уяву людей. Ця огидна й дивна істота прямує до своєї мети, не боячись ні загибелі, ні докорів сумління; зневажаючи всі загальноприйняті закони й звичайні засоби, вона вражає всіх тих, хто навіть не може збагнути, яким чином вона існує».

Чи справді ця подія така незвичайна, як вона здавалася колись сучасникам? Чи справді вона була такою руйнівною й оновлювальною, як вони припускали? Яким був справжній сенс, справжній характер, які інші наслідки цієї дивної й грізної Революції? Що саме вона зруйнувала? Що створила?

Мені здається, що настав час дослідити все це й сказати правду і що ми нині перебуваємо саме на тій точці, з якої найліпше /15/ можна бачити цей важливий предмет і судити про нього. Ми достатньо віддалені від Революції, аби тільки ледь-ледь відчувати пристрасті, котрі хвилювали людей, які брали участь у ній, але ми ще так близько до неї, що можемо уявити собі й зрозуміти той дух, що породив її. Невдовзі вже буде важко це зробити, бо великі революції, які увінчалися успіхом і примусили зникнути причини, що породили їх, стають у такий спосіб незрозумілими саме завдяки своїм успіхам.











Розділ II
Про те, що основною й кінцевою метою Революції не було, як це гадали, зруйнувати релігійну й знесилену політичну владу



Одним з перших вчинків Французької революції був напад на церкву, а серед пристрастей, що їх породила ця Революція, передусім спалахнула й останньою була загашеною пристрасть антирелігійна. Навіть за тих часів, коли ентузіазм до свободи охолов, коли Франція вирішила купити спокій ціною рабства, не стихло збудження проти релігійного авторитету. Наполеон, який встиг перемогти ліберальний геній Французької революції, докладав марних зусиль, аби погамувати її протихристиянський геній, і навіть нині ми бачимо людей, які сподіваються загладити свою догідливість перед нікчемними аґентами політичної влади зухвалими випадами проти Бога й, відкидаючи все волелюбне, благородне й горде в доктринах Революції, ще хвалилися своєю вірністю її духові, бо залишалися невіруючими.

А між тим нині неважко переконатися, що похід проти релігії був лишень епізодом у цій великій Революції, рисою, що різко виступає, але є мінливою, в зовнішності, тимчасовим породженням ідей, пристрастей, окремих фактів, що передували їй та готували її, але не продуктом її власного генія.

З цілковитою підставою розглядають філософію XVIII століття однією з головних причин Революції, і вельми справедливо, що ця філософія була перейнята невірством. Проте в ній слід розрізняти дві зовсім відмінні між собою й незалежні частини.

В одній з них приховуються нові чи оновлені думки, що стосуються становища суспільств та принципів цивільних і політичних законів, про те, якою, наприклад, є природна рівність людей, про скасування всіх привілеїв каст, класів, а отже, й фахів, про верховенство народу, всесилля суспільної влади, одноманітність законів. Усі ці доктрини — не лишень причини Французької революції; вони утворюють, можна сказати, її сутність; вони — основна, довговічна й, за умовами часу, найправильніша з її створінь. /17/

В іншій частині своїх доктрин філософи XVIII століття взялися з якоюсь особливою люттю до церков; вони нападали на духівництво, ієрархію, заклади, догмати й, щоб остаточно звергнути церкву, замислили з корінням вирвати саме християнство. Але цей розділ філософії XVIII століття, отримавши свій початок у тих самих фактах, що їх руйнувала Революція, мусив поступово зникнути разом з ними й виявитися мовби похованим у її тріумфі. Щоб зрозуміли мою думку, я додам іще кілька слів, бо маю намір в іншому місці повернутися до цього важливого предмета: християнство запалило цю жагучу ненависть до себе не стільки як до релігійної доктрини, скільки як до політичної інституції; не тому що священики претендували заправляти справами того світу, а тому що вони були власниками, адміністраторами, отримували десятину в цьому світі; не тому що церква могла зайняти місце в новому суспільстві, яке ще належало збудувати, а тому що вона займала наймогутніше й найбільш привілейоване становище в тому старому суспільстві, яке належало стерти на порох.

Погляньте, як час висвітлив цю правду й далі робить її очевиднішою з кожним днем; у міру того, як зміцнювалася політична справа Революції, її протирелігійна справа розпадалася; тимчасом як колишні політичні інституції, які зазнали її нападу, дедалі руйнувалися; коли сили, впливи, класи, особливо ненависні їй, були остаточно переможені й внаслідок їхньої нищівної поразки вщухла навіть ненависть, яку розпалювали вони; коли, нарешті, духівництво почало цуратися всього, що полягло разом з ними, — могутність церкви поступово почала відновлюватися й зміцнюватися в людських душах.

І не вірте, що цей процес пережила сама тільки Франція; в Європі немає такої церкви, яка не відродилася б з часів Французької революції.

Припускати, що демократичні суспільства за своєю природою вороже налаштовані до релігії, означає дуже помилятися: ніщо в християнстві, ніщо навіть у католицизмі не перебуває в безумовній суперечності з духом таких суспільств, а багато що навіть значною мірою сприяє йому. До того ж досвід попередніх століть показує, що найбільш життєвий нерв релігійного інстинкту завше коренився в серці народу. Всі релігії, що зникли, знаходили в ньому свій останній прихисток, і було б вельми дивно, якби інституції, які прагнуть допомогти запанувати ідеям та прагненням народу, переслідували необхідну й постійну мету довести людський розум до безбожництва. /18/

Усе, що я тільки-но сказав про релігійну владу, можу з іще більшим правом повторити, говорячи про суспільну владу.

Бачачи те, як Революція враз змела всі інституції й звичаї, що підтримували в суспільстві ієрархію й порядок, можна було б гадати, що наслідком її буде не тільки руйнування цього, а й будь-якого суспільства; не тільки певного уряду, а й самої суспільної влади; й треба було зробити висновок, що природа її — істотно анархічна. Й при всьому цьому я наважуюсь твердити, що все це тільки здавалося.

Менш ніж через рік після того, як почалась Революція, Мірабо таємно писав королю: «Порівняйте новий стан справ з колишнім порядком; ось звідки можна почерпнути радість і надію. Частина актів Національних зборів — і частина значуща, — очевидячки, сприятлива монархічному управлінню. Хіба то дрібниці звільнитися від парламенту, від Штатів, від духовної корпорації, привілейованих осіб? Думка про те, щоб з усіх громадян створити один клас, сподобалася б Рішельє: така рівна поверхня полегшує справу керування. Ціла низка царювань за цілковито монархічного ладу не зробила б так багато для королівського авторитету, як один цей рік Революції». Так говорити могла тільки людина, яка розуміє Революцію й здатна керувати нею.

Ставлячи перед собою мету не лише змінити старий уряд, а й знищити стару форму суспільства, Французька революція мусила водночас напасти на всі інституції влади, зруйнувати всі суспільні впливи, знищити традиції, оновити мораль і звичаї та очистити людський розум від усіх ідей, на яких доти ґрунтувалися пошана й покора. Звідси — її своєрідний анархічний порядок.

Але викиньте ці уламки: ви помітите величезну центральну владу, яка зібрала докупи й присвоїла собі всі часточки авторитету та впливу, що раніше були розкидані в масі другорядних гілок влади, прошарків, класів, фахів, родин та індивідуумів та мовби розсіяні по всьому соціальному організму. Світ не бачив такої влади з часу падіння Римської імперії. Революція створила цю нову владу, або, точніше, ця остання мовби постала сама собою з руїн, нагромаджених Революцією. Уряди, утворені нею, хисткіші, це правда; проте вони набагато сильніші за уряди, що їх вона скинула; вони хисткі й могутні внаслідок одних і тих самих причин, про що я поведу мову в іншому місці.

Саме цю просту, правильну й величну форму й розгледів Мірабо крізь уламки напівзруйнованих старих інституцій. Цей предмет, незважаючи на свої обсяги, тоді ще був непомітним для очей юрби; та поступово час розкрив його для погляду всіх людей. /19/ Нині до нього прикуті погляди особливо монархів. Його споглядають захоплено й із заздрістю не лишень ті з них, які своїми тронами завдячують Революції, а й навіть ті, хто найбільше вороже налаштований до неї. Всі вони силкуються у своїх володіннях зруйнувати імунітети, знищити привілеї. Вони перемішують чини зрівнюють титули, на місце аристократів ставлять чиновників на місце реґіональних вольностей — одноманітність законів на місце розмаїтої влади — єдність уряду. Цій революційній роботі вони віддаються з непогамовним завзяттям і, подеколи наштовхуючись на перепони на своєму шляху, запозичають у Революції н методи та принципи. В разі потреби вони іноді не гребували підняти бідного супроти багатого, різночинця — супроти шляхтича, селян супроти свого дідича. Французька революція була водночас їхнім бичем та їхньою навчителькою.












Розділ III
Яким чином Французька революція, як революція політична, за своїми прийомами нагадувала релігійну


Усі революції — цивільні й політичні — мали свою батьківщину й замикалися в ній. Французька революція не мала певної території, навіть більше: одним з її наслідків, у певному розумінні, було те, що вона стерла на мапі всі старі кордони. Вона зближувала або роз’єднувала людей усупереч законам, леґендам, характерам та мові, іноді сіючи ворожнечу між громадянами однієї держави, а вихідців з різних племен роблячи братами; або, точніше, над усіма окремими національностями вона створила спільну інтелектуальну вітчизну, громадянами якої могли стати люди всіх націй.

Передивіться літописи всіх народів, і ви не знайдете жодної політичної революції, яка мала б такий характер; цей характер ви помітите тільки в деяких релігійних революцій. І тому в релігійних революціях треба шукати аналогій, що пояснюють сенс Французької революції. Шіллер у своїй «Історії Тридцятирічної війни» справедливо зауважує, що велика реформа XVI століття раптово зблизила народи, які ледь-ледь знали одні одних, і тісно пов’язала їх новими симпатіями. Справді, за тих часів французи билися з французами, а англійці приходили їм на допомогу; люди, які народилися на далеких берегах Балтики, пробиралися в глибину Німеччини, аби там підтримати німців, про яких раніше вони ніколи нічого не чули. Всі зовнішні війни набули певних рис міжусобних війн; у всіх міжусобних війнах почали з’являтися чужоземці. Давні інтереси кожної нації було забуто задля нових інтересів; територіальні питання поступилися місцем перед питаннями про принципи. Всі правила дипломатії виявилися перемішаними й переплутаними, на превеликий подив і жаль політиків тих часів. Якраз те саме відбулося в Європі 1789 року. Отже, Французька революція є політичною револіцією, яка використала методи й, певною мірою, набула вигляду релігійної революції. Погляньте, які окремі й характерні риси завершують її схожість із релігійними революціями: вона не тільки так само, як і вони, проникає на /21/ далекі відстані, а й так само, як і вони, поширюється шляхом проповіді та пропаґанди. Політична революція, що вселяла прозелітизм, проповідувала чужоземцям з такою самою пристрастю, з якою вона виконується вдома; хіба це не нове видовисько! З усіх небачених явищ, що їх показала світові Французька революція, це явище, безперечно, — найновіше. Але зробімо ще один крок і постараймося відкрити, чи не випливає ця схожість наслідків з якоїсь схожості, прихованої в причинах.

Звичайна властивість релігій полягає в тому, що вони розглядають людину саму в собі, не зупиняючись на тих рисах, які могли б бути приєднані до тієї спільної основи законами, звичаями та леґендами кожної країни. Головна мета релігії — визначити загальне ставлення людей до Бога, загальні права й обов’язки людей стосовно одних до одних, незалежно від суспільних форм. Правила поведінки, що їх виробляють вони, стосуються не стільки людини певної країни чи доби, скільки сина, батька, служника, пана, ближнього. Отже, спираючись на саму природу людини, вони однаково можуть бути прийнятими всіма й скрізь можуть бути застосовані. Ось чому релігійні революції часто-густо мали такі широкі арени й рідко замикалися, як це робили політичні революції, в території тільки одного народу чи навіть однієї раси. Й, якщо ми розглянемо цей предмет іще ретельніше, то побачимо, що чим більше вирізнялася релігія визначеними мною рисами абстраґованості й загальності, тим ширше вони розповсюдилися, всупереч відмінності законів, кліматів та людей.

Поганські релігії античності, так чи інакше пов’язані з політичними інституціями або з суспільним ладом кожного народу, в самих своїх догматах зберегли певне національне й часто навіть муніципальне забарвлення, вони, звичайно, замикалися в межах певної території, з якої не виступали майже ніколи. Іноді вони породжували нетерпимість і переслідування; але прозелітизм був їм майже чужий. Ось чому в нас, на Заході, не було значущих релігійних революцій до появи християнства. Це останнє, вільно долаючи перепони, що затримували поширення поганських релігій, за короткий час підкорило собі більшу частину людського роду. Я думаю, що не порушу пошани, якої заслуговує ця свята релігія, якщо скажу, що вона своєю перемогою зобов’язана почасти вивільненню від усього, що могло бути винятковою особливістю певного народу, певної форми управління, певного суспільного ладу, певної доби або раси.

Французька революція стосовно цього світу чинила абсолютно так, як релігійні революції чинять щодо іншого світу: вона /22/ розглядала громадянина абстрактно, поза будь-яким певним суспільством, так само, як релігія розглядає людину взагалі, — незалежно від країни й часу. Вона відшукувала не тільки те, що становило, зокрема, право французького громадянина, а й загальні права та обов’язки людей у галузі політики.

Отже, підіймаючись до менш особливих і, сказати б, природніших засад у галузі суспільного ладу та управління, вона могла стати зрозумілою для всіх і доступною для наслідування в багатьох місцях.

Прагнучи, як здавалося, ще більше до відродження людства, ніж до перетворення Франції, вона запалила пристрасті, яких раніше не викликали найпотужніші політичні революції. Вона надихнула прозелітизм і породила пропаґанду. Завдяки тій самій обставині, нарешті, вона могла набути тієї зовнішності релігійної революції, яка нагонила такий жах на сучасників, або, точніше, вона сама зробилася чимось на взірець нової релігії, щоправда, релігії недосконалої, яка не знала ні Бога, ні культу, ні потойбічного життя, але яка, проте, немов іслам, запрудила всю землю своїми вояками, апостолами й страдниками.

Втім, не варто думати, що методи, які вона застосувала, безперечно, не мали собі прикладів у минулому й що всі ідеї, виведені нею на світ, були зовсім новими. За всіх часів, не виключаючи навіть середніх віків, були аґітатори, які з метою зміни тих чи тих звичаїв зверталися до спільних законів людських суспільств, протиставляючи державному ладові своєї країни природні права людства. Та всі ці спроби закінчувалися невдало: те саме полум’я, яке у XVIII столітті запалило всю Європу, легко було погашене в XV столітті. Для того щоб такі арґументи могли призводити до справжніх переворотів, потрібно, аби певні зміни, які вже відбулися в умовах життя, звичаях і моралі, приготували людський розум до їх сприйняття.

Є епохи, коли люди настільки відмінні між собою, що ідеї одного й того самого закону, які застосовуються до всіх, для них мовби незбагненні. Є й інші епохи, коли достатньо здалеку й у невиразних рисах показати людям образ такого закону, щоб вони враз його визнали й потяглися до нього.

Найбільш незвичне те, що Французька революція застосовувала властиві їй методи й створила свої ідеї: велика новина — це те, що стільки народів опинилося в такому становищі, що такі методи можна було застосувати з успіхом і що такі принципи легко допускалися. /23/











Розділ IV
Як майже вся Європа мала цілком однакові інституції і як ці інституції скрізь розпалися



Народи, які повалили Римську імперію й відтак створили сучасні нації, належали до різних рас та країн і говорили різними мовами; між ними була єдина схожість — варварство. Осівши на ґрунті імперії, вони тривалий час зіштовхувалися між собою у величезному безладі, а коли, нарешті, міцно вкорінилися, виявилось, що їх роз’єднують ті самі руїни, що їх вони самі нагромадили. А що цивілізація за тих часів майже цілком погасла й суспільний порядок було зруйновано, то взаємостосунки між людьми стали важкими й небезпечними, і велике європейське суспільство роздробилося на тисячі різноманітних і ворожих між собою дрібних суспільств, що жили кожне відокремлене одне від одного. Одначе посеред цієї безформної маси раптом з’явилися одноманітні порядки.

Ці інституції зовсім не були наслідуванням римського законодавства; вони так суперечили цьому останньому, що саме римське право послужило засобом для їх перетворення й скасування, їхній вигляд своєрідний і відрізняє їх від усіх законів, що їх будь-коли створювали люди. Вони симетрично відповідають одна одній і всі разом утворюють тіло, яке складається з часточок, так тісно пов’язаних між собою, що статті наших сучасних законів не поєднані так міцно: це — вчений кодекс, який слугує напівнеуцькому суспільству.

Яким чином таке законодавство могло виникнути, поширитись і, нарешті, запанувати в Європі? В моє завдання не входить дослідження цього питання. Відомо тільки те, що в середні віки воно спостерігається в Європі майже скрізь і що в багатьох країнах йому належить виняткове панування.

Я мав нагоду ознайомитися із середньовічними інституціями Франції, Англії та Німеччини й, просуваючись уперед у цій роботі, дедалі більше дивувався, бачачи дивовижну схожість, що виявлялася між усіма цими законодавствами, і я милувався тим, /24/ як могли народи, такі різні й що так мало змішалися між собою, виробити в своєму середовищі настільки схожі закони. Звісно, ці закони безперервно й майже нескінченно змінюються в деталях відповідно до відмінності місць; але їхня основа — скрізь єдина й та сама. Коли я відкривав у старому германському законодавстві якусь політичну інституцію, якусь юридичну норму чи владу, то заздалегідь знав, що, ретельно пошукавши, неодмінно знайду у Франції й Англії щось істотно однорідне й, справді, завше знаходив. Кожен із цих трьох народів допомагав мені ліпше зрозуміти й двох інших.

У всіх трьох управління провадиться на однакових засадах, політичні збори складаються з однакових елементів і мають однакові повноваження. Суспільство в них поділяється однаковим чином, й одна й та сама ієрархія виявляється між різними класами; шляхетство займає в них однакове становище; воно має однорідні привілеї, один і той самий вигляд, один і той самий характер; це — не різні люди, а цілком одні й ті самі люди скрізь.

Міста схожі між собою за своєю конституцією; селами керують в однаковий спосіб. У становищі селян немає особливих відмінностей; володіння, користування землею, обробіток землі — однакові; хлібороб мав одні й ті самі повинності. Від кордонів Польщі й до Ірландського моря панські маєтки, вотчинний суд, лен, оброк, повинності, феодальні права, корпорації — все однакове. Часто-густо навіть назви одні й ті самі, й, що ще цікаво, всі ці аналогічні інституції перейняті одним і тим самим духом. Я вважаю за можливе твердити, що в XIV столітті між громадськими, політичними, адміністративними, судовими, економічними та вченими інституціями Європи була, либонь, більша схожість, ніж навіть за наших часів, коли цивілізація, певне, всюди проторувала собі шляхи й стерла всі перепони.

До мого завдання не входить розповідати про те, як цей давніший лад Європи поступово ослаб і розпався; для мене достатньо констатувати, що у XVIII столітті він скрізь був наполовину зруйнований. Цей розпад загалом був менш помітний на сході континенту, ніж на заході; але старезність і часто цілковита немічність виказували себе всюди. Цей поступовий занепад інституцій, що становили особливість середніх віків, залишив сліди в їхніх архівах. Відомо, що в кожному фільварку були записи, які називалися земельними списками (Ferriers), в яких від століття до століття відзначалися межі ленів та оброчних земель, обсяг оброку, шарварків та місцевих звичайних зборів. Я бачив такі записи, що належать до XIV століття; вони становлять собою зразок порядку, /25/ ясності, відповідальності та розуміння. Вони стають темними, безладними, неповними й заплутаними в міру наближення до нашого часу, незважаючи на загальний поступ освіти. Політичне суспільство, мабуть, упадає у варварство в той самий час, коли цивільне суспільство дедалі більше висвітлюється.

Навіть у Німеччині, де старий лад Європи зберіг ліпше, ніж у Франції, свої первісні риси, частина інституцій, створених ним, майже скрізь була вже зруйнована. Але ознайомлення з тим, чого він позбувся, ще не дає змоги зрозуміти спустошення, які зробив час, коли ми розглянемо, в якому стані перебували залишки цього ладу.

Муніципальні установи, які створили в XIII та XIV століттях із найголовніших німецьких міст багаті й освічені маленькі республіки, ще існують у XVIII столітті; але це тільки тінь минулого, їхні приписи буцімто зберігають силу; посади, що їх вони встановили, й далі мають колишні назви й, очевидячки, виконують колишні функції; але діяльність, енерґія, комунальний патріотизм — мужні й плідні якості, що їх вони прищеплювали раніше, — зникли. Ці старі установи мовби розклалися всередині, зберігши зовнішню стрункість.

Усі ті політичні сили середньовіччя, які ще збереглися, вражені тією самою недугою: всі вони виказують однакове виснаження й однакову немічність. Навіть більше: все, що не належало, власне, до установ тієї доби, було з ними пов’язане й зберегло на собі бодай якийсь їхній живий відбиток, одразу ж втрачає свою життєвість. Їхній дотик заражає аристократію старечою немічністю. Навіть політична свобода, що наповнила все середньовіччя своїми створіннями, здається враженою безплідністю скрізь, де вона зберегла своєрідні риси, надані їй середньовіччям. Там, де провінційні збори зберегли в незмінному вигляді свій старий устрій, вони радше затримують поступальний рух цивілізації, ніж сприяють йому; на них позначається якесь відчуження й нібито непроникливість для нового духу часу. Й тому симпатії народу вислизають від них і починають тяжіти до монархів. Давність цих установ не викликає до них пошани; навпаки, старіючи, вони з кожним днем дедалі більше підривають довіру до себе; і — дивна річ — збуджують тим більшу ненависть, чим менш шкідливими стають у своєму занепаді. «Наявний порядок речей, — каже один німецький письменник, сучасник і друг цього давнього порядку,

 — здається, взагалі всіх ображає, а подеколи викликає й зневагу. Дивно дивитися, як немилосердно міркують нині про все, що є старим. Нові враження проникають навіть у середовище наших /26/ родин і порушують у них порядок. Навіть наші господині більше не бажають терпіти старі меблі». Проте за тих самих часів у Німеччині, як і у Франції, суспільство було вельми діяльне, і його добробут постійно зростав. Але зверніть пильнішу увагу, — ця риса доповнює картину: все, що живе, діє, виробляє, — все це, за своїм походженням, нове, й не тільки нове, а навіть протилежне колишньому.

Уже королівська влада не має нічого спільного з королівською владою середньовічної доби; вона має інші повноваження, посідає інше місце, перейнята іншим духом, вселяє інші почуття; на руїнах місцевої влади всюди утверджується державна адміністрація; чиновницька ієрархія більше витісняє управління шляхтичів. Усі ці нові політичні сили застосовують методи й дотримуються принципів, що були незнайомі людям середньовіччя або відкидалися ними, і які справді належать до суспільного ладу, про який раніше й гадки не мали.

Це саме стосується й Англії, де, на перший погляд, старі установи Європи ще зберегли свою колишню силу. Якщо ми забудемо старі назви й усунемо старі форми, то побачимо, що вже в XVII столітті феодальна система там була зруйнована у своїй основі, що класи змішуються, відмінності шляхетства згладжуються, аристократія втратила свою замкненість, багатство зробилося силою; помітимо рівність усіх перед законом, рівність державних повинностей, свободу друку, публічність дебатів — усі нові принципи, яких не знало середньовічне суспільство. Саме ці нові засади, з умілою поступовістю впроваджені в нове тіло, пожвавили його, не піддаючи його небезпеці розпаду, й наповнили свіжою силою, залишивши йому старі форми. Англія XVII століття — країна вже зовсім нова, яка тільки зберегла у своїй глибині буцімто набальзамованими кілька уламків середньовіччя.

Кинути швидкий погляд за межі Франції було потрібно для того, щоб полегшити розуміння всього подальшого; бо хто вивчав і бачив тільки Францію, той, скажу відверто, ніколи нічого не зрозуміє у Французькій революції. /27/











Розділ V
Що, власне, зробила Французька революція



Усе, сказане попереду, мало єдину мету — висвітлити предмет і полегшити розв’язання питання, яке я поставив на самому початку. Що було справжнім предметом Революції? Який, зрештою, її справжній характер? Для чого саме вона була здійснена? Що вона зробила?

Революція робилася зовсім не з метою зруйнувати, як це гадали, панування релігійних вірувань; усупереч своїй зовнішності вона істотним чином була революцією суспільною й політичною; і в колі установ цього останнього виду вона аж ніяк не прагнула назавше впровадити безлад, зробити його постійним, обернути анархію на загальне правило, як висловлювався один з головних супротивників Революції: навпаки, вона турбувалася про зміцнення могутності й прав державної влади. Вона не повинна була ні змінити характер, який мала доти наша цивілізація, й зупинити її розвиток, як це дехто думав, ні навіть істотно заторкнути будь-який із найголовніших законів, на яких ґрунтуються людські суспільства у нас, на Заході. Звільнивши її від усіх випадкових придатків, що тимчасово змінили її вигляд у різні епохи та в різних країнах, і розглядаючи її виключно в самій собі, ми виразно побачимо, що наслідком цієї революції було тільки скасування тих політичних інституцій, які впродовж багатьох століть безроздільно панували в середовищі багатьох європейських народів і, звичайно, позначаються назвою феодальних інституцій, і встановлення на їхньому місці одноманітнішого й простого політичного та суспільного порядку, що ґрунтується на рівності суспільних станів.

Цього було досить, аби спричинити величезний переворот; тому що давніші установи були ще не тільки перемішані й буцімто сплетені з усіма релігійними та політичними законами Європи, а й, незалежно від нього, накидали безліч ідей, почуттів, звичок та звичаїв, що нібито зрослися з ними. Потрібен був судомний прорив, аби зруйнувати й одразу ж вийняти із суспільного організму ту частку, яка так міцно була пов’язана з усіма його /28/ органами. Тому Революція видавалася сучасникам іще більшою, ніж вона була насправді; здавалося, що вона руйнує на своєму шляху геть усе; адже те, що вона руйнувала, доторкувалося до всього іншого й певною мірою становило з ним одне тіло.

Хоч якою радикальною була Революція, але вона впровадила куди менше нового, як це, звичайно, припускають: я покажу це трохи згодом. Справедливо можна сказати про неї, що вона цілком зруйнувала чи тепер руйнує (адже вона ще триває) все те, що в старому суспільстві випливало з аристократичних і феодальних установ, що так чи так пов’язувалося з ними, що тією чи тією мірою мало на собі найменший їхній відбиток. З усього старого світу вона зберегла лише те, що завше було чуже цим установам і могло існувати без них. Дедалі менше Революція була подією раптовою. Щоправда, вона захопила світ зненацька; проте вона була завершенням лише більш тривалої праці, нестримним і бурхливим завершенням справи, над якою гарували десять людських поколінь. Якби вона не відбулася, стара суспільна споруда все ж таки розвалилася б скрізь — тут раніше, там пізніше; вона тільки руйнувалася б поступово, камінь за каменем, замість того, аби впасти враз. Революція вмить, судомним і болісним зусиллям, без поступових переходів, без обачностей і без милосердя поклала край тому, що згодом поволі скінчилося б саме собою. Ось що вона зробила.

Вражає те, що ця обставина, яка нині здається такою зрозумілою, тривалий час залишалася заплутаною й темною для людей з найпроникливішим розумом.

«Ви бажали виправити надуживання вашого уряду, — каже вже згадуваний Берк французам, — але навіщо впроваджувати новації? Чому не повернутися б вам до ваших давніх традицій? Чому б не обмежитися відновленням ваших колишніх вольностей? Або якщо нині неможливо відновити зниклі риси установ ваших предків, то чому б вам не обернути свої погляди в наш бік? Тут ви знову знайшли б старий закон, спільний для всієї Європи». Берк не помічає того, що перед очима в нього — Революція, яка повинна саме знищити цей старий закон, спільний для всієї Європа; він не бачить того, що вся суть саме в цьому, й більше ні в чому.

Але чому ця Революція, яка готувалася й погрожувала всюди, вибухнула у Франції раніше, ніж у інших країнах? Чому вона набула в нас певних рис, які не виказували себе більше ніде або виказували неповно? Це інше питання; безперечно, воно заслуговує того, аби його поставити. Його розгляд складе предмет наступних книг.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.