[Алексіс де Токвіль. Давній порядок і Революція. — К., 2000. — С. 69-99.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ VII
Про те, що вже за давнього порядку у Франції столиця встигла набути такої переваги над провінціями й поглинала соки цілої держави так, як ніде в Європі

Не географічним розташуванням, не величиною й не багатством столиць зумовлюється їхня політична перевага над рештою реґіонів держави; вона зумовлюється характером державного управління.

Лондон, який за числом жителів не поступається перед деяким королівством, досі не справляв панівного впливу на долю Великої Британії.

Ніхто з громадян Сполучених Штатів не уявляє собі, аби населення Нью-Йорка могло розпоряджатися долею американського Союзу. Навіть більше, в самому штаті Нью-Йорк ніхто й гадки такої не має, аби поодинока воля цього міста могла надавати справам того чи того спрямування. Між тим, Нью-Йорк нині має стільки жителів, скільки їх було в Парижі за тих часів, коли вибухнула Революція.

Сам Париж у добу релігійних війн був, порівняно з рештою простору королівства, не менш населений, ніж 1789 року; одначе він не мав вирішального голосу; за часів Фронди він — тільки найбільше місто Франції, а 1789 року Париж — це вже сама Франція.

1740 року Монтеск’є писав одному із своїх друзів:

«У Франції існують тільки Париж та віддалені провінції, що їх Париж іще не встиг поглинути». 1750 року маркіз Мірабо, який мав не тільки надмірну фантазію, а й глибокий розум, пише про Париж, не називаючи його імені: «Столиці потрібні, але коли голова збільшується надмірно, то решта членів паралізуються, і все тіло гине. Отже, що буде з країною, де провінційне населення вважається чимось на кшталт нижчої тубільної раси, де провінції приречені на підпорядкованість та залежність і не спроможні надати /70/ своїм жителям ні високого суспільного становища, ні кар’єри, яка була б здатною вдовольнити їхнє честолюбство, де столиця манить до себе все, що є, бодай, трохи видатне своїм обдарованням». За його словами, це — своєрідна підпільна революція, яка позбавляє провінції їхніх знаменитих громадян, ділових людей і так званих розумних голів.

Читачеві, який уважливо простежив викладене в попередніх розділах, уже відомі причини цього явища; знову заводити мову про них означало б надуживати його терпінням.

Цей переворот не вислизнув з уваги уряду, але він привертав її до себе цього останнього тільки найбільш матеріальним боком, а саме — зростанням міста. Уряд бачив, що Париж розширюється з кожним днем, і боявся, аби не стало важко керувати таким великим містом. Є величезне число ордонансів, виданих нашими королями переважно в XVII та XVIII століттях, з метою затримати це зростання. Ці монархи дедалі більше зосереджували в Парижі чи біля його брам усе публічне життя Франції й хотіли, аби він залишався таким самим маленьким містом, яким він був раніше. Вони забороняють споруджувати нові будинки або зобов’язують зводити їх не інакше, як у спосіб, що вимагає найбільших витрат, і в заздалегідь указаних та малопривабливих місцях. Щоправда, кожен з цих ордонансів доводить, що, незважаючи на попередній ордонанс, Париж не перестає розширюватися. Шість разів упродовж свого царювання Людовік XIV у своїй всемогутності намагається зупинити розростання Парижа й зазнає поразки: місто без упину зростає, всупереч його едиктам. Та хоч як швидко ростуть його мури, його перевага зростає куди швидше: вона забезпечується не стільки тим, що відбувається в межах Парижа, скільки тим, що відбувається за цими межами.

Справді, за тих самих часів місцеві вольності скрізь остаточно припиняють своє існування. Всюди зникають вияви незалежного життя; навіть характерні особливості окремих провінцій стають невиразними: згладилася остання риса, що нагадувала про державне життя попередніх часів. Одначе це не означало, що нація впадає в застій; навпаки, рух спостерігався скрізь у ній; але єдиний рушій був у Парижі. З приводу цього я наведу тільки один приклад з тьми-тьмущої. В рапортах, зроблених міністрові про стан книговидавничої справи, я знаходжу повідомлення, що в XVI та на початку XVII століть у провінційних містах були значущі друкарні, в яких у XVIII столітті не було більше складачів або в яких складачам не було чого робити. Втім, не підлягає сумніву, що у XVIII столітті друкувалося незрівнянно більше різної літератури, /71/ ніж у XVI столітті; але розумовий рух виходив уже тільки з центру. Париж остаточно поглинув провінції.

На той момент, коли спалахнула Французька революція, цей переворот був цілком завершений.

Славетний мандрівець Артур Юнґ полишає Париж небавом після скликання Генеральних Штатів і за кілька днів до взяття Бастилії. Помічена ним протилежність між щойно баченим ним у місті й тим, що відкривається за межами нього, вражає Юнґа несподіванкою. Париж увесь був рухом і галасом; щохвилини народжувалися політичні памфлети. «Зроду, — пише Юнґ, — навіть у Лондоні мені не доводилося бачити такого пожвавлення гласності». За межами Парижа все видається йому зануреним у бездіяльність та мовчанку: брошур друкується мало, газет зовсім не видають. Тим часом провінції хвилюються й ладні повстати; й усе ж таки вони нерухомі: якщо громадяни й збираються час від часу, то тільки для того, аби дізнатися про новини, на які чекають з Парижа. В кожному місті Юнґ звертається до жителів із запитанням про те, що вони мають намір робити. «Відповідь була скрізь одна й та сама, — каже він, — ми не більше, ніж провінційні жителі; побачимо, що робитимуть у Парижі». — «Ці люди не наважуються навіть мати свою думку, — додає Юнґ, — поки не довідаються про думку парижан».

Багато хто дивується з тієї надзвичайної легкості, з якою Установчі збори могли одним ударом знищити всі старі французькі провінції, окремі з яких були давніші за саму монархію, й методично поділити королівство на вісімдесят три окремі частини, буцімто йшлося про незайманий ґрунт Нового Світу. Це найвищою мірою здивувало й навіть нажахало решту Європи, непідготовленої до такого видовиська. «Ще ніколи ніхто не бачив, — пише Берк, — аби люди так по-варварському шматували свою вітчизну». Й справді, здавалося, нібито розтинаються живі тіла, тимчасом як у дійсності відбувалося розчленування трупів.

Отже, тоді, коли Париж ставав безумовним господарем над провінціями, в ньому самому відбувалися зміни, які заслуговували не меншої уваги історії. Переставши бути простим центром обміну, оборудок, споживання та утіх, Париж дедалі більше ставав промисловим та мануфактурним містом: ось той другий факт, який надав першому нового й значущого характеру.

Початок цього явища належить до вельми віддаленої доби; очевидячки, вже в середньовіччі Париж був не лишень найбільш значущим за величиною, а й найбільш промисловим містом у королівстві. Це стає очевидним з наближенням до нових часів. У /72/ міру того як усі адміністративні справи зосереджуються в Парижі, туди ж подаються й промислові справи. Париж дедалі більше й більше стає взірцем і суддею смаків, єдиним центром влади та мистецтв, головним вогнищем національної дійсності, а разом з тим і промислове життя нації дедалі більше стягується до цього центру й зосереджується в ньому.

Хоч статистичні документи давнього порядку здебільшого мало заслуговууоть довіри, я гадаю, що сміливо можна твердити, що впродовж шістдесяти років, які передували Французькій революції, число ремісників більш ніж подвоїлося в Парижі, тимчасом як загальна цифра його населення за той самий період насилу зросла на одну третину.

Незалежно від загальних причин, на які я тільки-но вказав, існували ще й особливі обставини, що з усіх кінців Франції приваблювали робітників до Парижа й поступово скупчували їх у певних кварталах, які, врешті-решт, майже виключно заселялися майстровими. Пута, що накладалися на промисловість тогочасним фіскальним законодавством, у Парижі були менш обтяжливі, ніж будь-де у Франції; ніде не можна було легше вислизнути від іга цехів. Деякі передмістя, такі, як, наприклад, Сент-Антуан і Тампль, мали в цьому плані особливо великі привілеї. Людовік XVI значно розширив ці привілеї передмістя Сент-Антуан та посилено сприяв скупченню в ньому величезного робітничого населення, «бажаючи, — як зазначав цей сердешний монарх в одному із своїх указів, — дати робітникам передмістя Сент-Антуан новий знак свого заступництва й звільнити їх від тих труднощів, які так само шкодять інтересам робітників, як і свободі торгівлі».

До часу Революції число заводів, мануфактур, фабричних печей так зросло в Парижі, що уряд, нарешті, вдарив на сполох. Цей поступ викликав у нього різні побоювання з вельми примарними ознаками. Є, між іншим, постанова ради від 1782 року, яка оголошує, що «король, побоюючись, аби швидке поширення мануфактур не призвело до такого споживання дерева, яке могло б завдати шкоди постачанню міста, надалі забороняє розташовувати такі заклади ближче, ніж на відстані п’ятнадцять льє від Парижа». Що ж до справжньої небезпеки, яку могло створити таке скупчення людей, то про неї ніхто не думав.

Так Париж став господарем Франції, а в ній уже збиралася армія, якій судилося набути панування над Парижем.

У теперішній час майже всі, здається, згодні, що адміністративна централізація й небачена могутність Парижа дуже сприяли /73/ падінню всіх тих урядів, які на наших очах змінювали одні одних упродовж останніх сорока років. Я без особливих труднощів покажу, що тій самій обставині слід приписати велику роль у раптовій насильницькій загибелі старої монархії й що її слід віднести до найголовнішої причини цієї першої Революції, яка несла в собі зародок усіх наступних переворотів.

Розділ VIII
Про те, що Франція була країною, в якій люди стали найбільш схожими одні на одних

За уважливого розгляду Франція давнього порядку постає в двох різних іпостасях.

її жителі, особливо ті, які належали до середніх та найвищих прошарків суспільства, єдині доступні спостереженню, всі буцімто схожі одні на одних.

Одначе серед цієї одноманітної юрми все ще височіє величезне число маленьких перетинок, що поділяє її на безліч частин, і всередині кожного такого осередку помічається нібито окреме суспільство, яке заклопотане тільки своїми власними інтересами й не бере участі в житті цілого.

Розмірковуючи про таке майже безмежне подрібнення, завдяки якому громадяни найменше були готові до спільної діяльності та взаємної підтримки в критичний час, я цілком розумію, що могутній переворот міг умить і до підвалин сколихнути таке суспільство. Я уявляю собі, що всі ці маленькі застави зметені силою перевороту, й одразу ж бачу перед собою суспільство, якого за компактністю та одноманітністю, либонь, ніколи не існувало у світі.

Я показав, що майже в усьому королівському просторі самостійне життя провінцій давно згасло; ця обставина значно сприяла тому, що всі французи стали дуже схожими один на одного.

Крізь ті відмінності, які ще й далі існували, уже проглядалася єдність нації: на неї вказує одноманітність законодавства. Протягом усього XVIII століття зростає число указів, королівських декларацій, постанов ради, що однаково застосовують одні й ті самі правила в усіх частинах держави. Не лише заправили, а й керовані засвоюють ідею такого спільного й одноманітного законодавства, однакового для всіх і скрізь; цю ідею видно в усіх реформаторських проектах, що змінюються впродовж тих тридцяти років, що передували вибухові Революції. За два століття до цього для таких ідей зовсім не було ґрунту. /75/

Збільшується не тільки схожість між провінціями, а й у межах кожної з них люди різних класів, які принаймні не належали до народної маси, стають дедалі схожими одні на одних, незважаючи на особливості свого стану.

Найвиразніше це помічається при читанні наказів, поданих окремими прошарками 1789 року. З цих наказів видно, що їхні укладачі, глибоко розрізняючись за своїми інтересами, в усій решті були схожі.

Вивчаючи хід справ у перших зборах Генеральних Штатів, ви натрапите на явище зовсім протилежного характеру; за тих часів шляхтич і городянин мали більше спільних інтересів та спільних справ; вони виявляли куди менше взаємної ворожості, але все ще належали немовби до двох різних рас.

Час, який підтримав, — а багато в чому й посилив привілеї, які роз’єднували шляхтича та городянина, — дивним чином намагався зрівняти їх в усьому іншому.

Упродовж кількох століть французькі шляхтичі без упину зубожіли. «Незважаючи на свої привілеї, шляхта розорюється й гине, а багатствами заволодіває третій стан», — зі смутком пише один шляхтич 1755 року. Між тим, закони, які заступалися за шляхтичів та їхнє хліборобство, залишалися в попередній силі; ніщо, либонь, не змінилося в економічному становищі шляхтичів. І все ж таки вони повсюди зубожіли в міру того, як утрачали свою владу.

Можна подумати, що в людських інституціях, як і в самій людині, незалежно від органів, що відіграють різні функції існування, діє якась невидима центральна сила, в якій і полягає основна засада життя. Даремно органи й далі ведуть, мабуть, свою колишню діяльність: усе тіло враз знемагає й гине, коли згасло живильне полум’я. У французьких шляхтичів іще були субституції (Берк зауважує навіть, що за його часу субституції у Франції були більш обов’язкові й частіше траплялися, ніж у Англії), право первородства, поземельна та довічна повинності й усе те, що мало назву «вигідних прав», французькі шляхтичі були звільнені від обтяжливого обов’язку воювати за власний кошт, а тим часом податкові вилучення зберігалися за шляхтичами й причому дуже збільшувалися; інакше кажучи, позбувшись самої повинності, шляхтичі отримали винагороду за все; крім того, вони мали ще багато інших, зовсім невідомих їхнім пращурам, грошові вигоди, але, незважаючи на все це, вони поступово зубожіли в міру того, як утрачали урядовий навик і сенс. Саме на рахунок цього поступового зубожіння треба почасти віднести надзвичайну земельну роздрібненість, яку ми відзначили вище. Дідич поступався своєю /76/ землею шматками перед селянами, утримуючи за собою тільки місцеві збори, що радше позірно, ніж насправді, зберігали за ним його колишнє становище. Багато французьких провінцій, як, наприклад, Лімузен, про який веде мову Тюрґо, були наповнені самими зубожілими, дрібними шляхтичами, які майже зовсім зосталися без землі й жили лишень з вотчинних зборів та земельних рент.

«У цьому фінансовому окрузі, — зазначає на початку століття один інтендант, — число шляхетських родин іще сягає кількох тисяч; але між ними навряд чи знайдеться бодай п’ятнадцять таких, які мали б по двадцять тисяч ліврів доходу». Я читаю в інструкції, з якою інший інтендант (у Франш-Конте) звертається до свого наступника 1750 року, такі рядки: «Місцеві шляхтичі — люди досить поважні, але вельми вбогі та горді. Вони дуже зневажені порівняно з тим, чим були колись. Не погана політика, яка утримує їх у цьому жалюгідному становищі з метою примусити служити й мати потребу в нас. Вони утворюють, — додає він, — особливе товариство, до якого допускаються лише ті особи, котрі можуть довести, що їхній родовід налічує не менше чотирьох поколінь. Це співтовариство не затверджене законом: воно тільке терпиме, і збирається лише раз на рік у присутності інтенданта. Пообідавши разом і вислухавши обідню, ці шляхтичі повертаються додому — хто на своїй шкапі, а хто й пішки. Ви бачите, скільки кумедного в цих зібраннях».

Це поступове зубожіння шляхти більш чи менш виявляло себе не тільки у Франції, а й у всіх тих частинах континенту, де, як і у Франції, феодальна система припиняла своє існування без заміни якоюсь іншою формою аристократії. В німецьких народностей, які населяють береги Райну, цей занепад виявлявся особливо різко й вельми багатьма був поміченим. Зворотне спостерігалося тільки в англійців. Там старі шляхетські родини, які ще й далі існували, не тільки зберегли, а й значно збільшили свої статки; вони залишилися першими не тільки за своєю політичною силою, а й за багатством; у цьому останньому відношенні нові родини, які підносилися поруч зі старими, лишень зрівнюючись з ними, але не перевершили їх.

У Франції, мабуть, одні тільки різночинці вспадкували ті маєтки, які вислизали з рук шляхтичів; здавалося, що вони наживаються виключно за рахунок цих останніх. Тим часом не було жодного закону, який би перешкоджав розоренню буржуа або сприяв би його збагаченню; й усе ж таки він багатів без угаву, в багатьох випадках стаючи таким самим заможним, як і шляхтич, а іноді й /77/ багатшим. Навіть більше, багатство буржуа часто якісно не відрізнялося від шляхетського: живучи звичайно в місті, буржуа, однак, нерідко володів сільськими угіддями, а подеколи набував і шляхетські фільварки.

Виховання та спосіб життя встигли створити безліч інших рис схожості між людьми цих двох станів. Буржуа був таким освіченим, як і шляхтич, і, що особливо важливо, черпав свої знання з того самого джерела. Обидва вони були освічені одним і тим самим світлом. В обох однаково освіта мала теоретичний і літературний характер: Париж, який поступово зробився єдиним наставником Франції, давав усім мізкам однакову виправку й форму.

Наприкінці XVIII століття, безперечно, ще можна було помітити відмінність у манерах шляхетства та третього стану, бо ніщо не зрівнюється так повільно, як ця поверхня звичаїв, яку називають манерами; але, власне, всі люди, які стояли поза народною масою, були схожі одні на одних; у них були однакові поняття, звички, схильності, вони віддавалися одним і тим самим утіхам, читали одні й ті самі книжки, говорили однією й тією самою мовою і різнилися лишень своїми правами.

Не гадаю, щоб така схожість за тих часів виявила себе ще десь такою великою мірою: навіть в Англії окремі класи, хоч як міцно вони були пов’язані між собою спільністю інтересів, усе ще різнились духом та звичаями; адже політична свобода, володіючи дивовижною здатністю об’єднувати всіх громадян відносинами необхідності та взаємозалежності, не завжди створює між ними схожість; тільки одноособове правління, врешті-решт, завше й неминуче робить людей схожими одних на одних і взаємно байдужими до своєї долі. /78/

Розділ IX
Про те, як ці такі схожі між собою люди ділилися на маленькі гурти, взаємно чужі й байдужі одні до одних

Тепер розглянемо інший бік картини й побачимо, що ті самі французи, за всієї своєї схожості, були відокремлені між собою більш, може, ніж будь-де інде, і навіть глибше, ніж у Франції колишніх часів.

Багато що примушує нас думати, що в добу виникнення феодальної системи в Європі те, що згодом стало називатися шляхетством, зовсім не утворювало з себе негайно касту, а укладалося первісно з усіх значущих членів нації і, отже, попервах було тільки аристократією. Але це те питання, яке я зовсім не маю наміру тут розглядати. Я обмежуся зауваженням, що в середньовіччі шляхта обертається на касту, цебто що її примітною ознакою стає походження.

Щоправда, середньовічне шляхетство зберігає характерну особливість аристократії: воно залишається сукупністю правлячих громадян; але то тільки походження визначає, які особи стоятимуть на чолі цього суспільного гурту. Кожен, хто не народився шляхтичем, стоїть поза цим відокремленим і замкненим класом і посідає в державі низьке чи високе, але завше підлегле становище.

Скрізь на Європейському континенті, де запанував феодалізм, його наслідком було створення касти; тільки в Англії він призвів до відновлення аристократії.

Мене завше дивував той факт, який так різко виокремлює Англію з середовища всіх сучасних націй і дає ключ до розуміння особливостей її законів, духу та історії, він не міг не звернути на себе уваги філософів та державних діячів; але мене дивувало й те, що він не привернув до себе ще пильнішої уваги й що звичка, зрештою, зробила його нібито невидимим для самих англійців. Нерідко його помічали тільки наполовину й саме в такий спосіб описували; ніколи, здається, він не подавався в повному обсязі й з цілковитою ясністю. Монтеск’є, гостюючи у Великій Британії /79/ 1739 року, справедливо пише: «Я перебуваю в країні, яка зовсім не схожа на решту Європи», — але нічого не додає до цього.

Уже тоді Англія так дуже відрізнялося від решти Європи не стільки завдяки своїй свободі, гласності чи судові присяжних, скільки завдяки іншій обставині, ще більш своєрідній та істотнішій. Англія становила собою єдину країну, в якій система касти була не тільки змінена, а й зруйнована. Там шляхтичі та різночинці разом провадили одні й ті самі справи, практикували однакові професії й, що ще відрадніше, вступали між собою в шлюби; там уже не вважалося за сором для дочки найзаможнішого вельможі вийти заміж за просту людину.

Якщо ви бажаєте дізнатися, чи остаточно в середовищі якогось народу знищені каста й створені нею поняття, звички та перепони, розгляньте шлюби, що відбуваються в ньому. Тільки в них ви знайдете вирішальні ознаки. Шукати їх у Франції було б марною працею навіть за наших часів, після шістдесяти років панування демократії. Тут давніші й нові родини, змішавшись, очевидячки, в усіх відношеннях, і далі намагаються щомога уникати злиття шляхом шлюбів.

Уже не раз завважувалося, що англійське шляхетство відрізнялося від шляхетського стану всіх інших держав своєю розважливістю, політичним тактом і менш замкнутим характером. Правильніше було б сказати, що в Англії давно вже немає, власне, шляхетства в тому старому й обмеженому сенсі, якого набрало це слово в усіх інших народів.

Цей своєрідний переворот приховується в темряві минулого, але ще вцілів живий свідок його: це — народна мова. Вже кілька століть тому в Англії слово «шляхтич» змінило свій сенс, а слово «різночинець» перестало існувати. 1664 року, коли Мольєр писав у своєму «Тартюфі»: Et tel que l’on le voit, il est bon gentilhomme, — дослівно перекласти цей рядок англійською вже було неможливо ¹.

¹ Хоч би яким він був, він був щирим шляхтичем (фр.).

Якщо ви бажаєте ще інакше застосувати мовознавство до історії, простежте в часі й просторі долю слова «джентльмен», яке походить від нашого слова gentillhomme (шляхтич): ви побачите, що в Англії значення цього слова розширюється відповідно до того, як зближуються й змішуються стани. В кожному наступному столітті воно застосовується до людей, що стоять трохи нижче в суспільній ієрархії. Нарешті, разом з англійцями воно переходить до Америки, де править уже для означення будь-якого громадянина (добродій). У долі цього слова відбилася історія самої демократії. /80/

У Франції слово шляхтич (gentillhomme) завше залишалося тісно замкненим у своєму первісному значенні; з часів Революції воно майже вийшло з ужитку, але сенс його не змінювався ніколи. Слово, що означувало членів касти, було залишене незайманим, бо саму касту зберегли в усій своїй історичній відособленості.

Але я йду ще далі й тверджу, що ця відособленість значно посилилася порівняно з тим часом, коли виникло слово «шляхтич», і що в нашому середовищі відбулася зміна в напрямі, протилежному тому, який спостерігався в англійців.

Якщо збільшувалася схожість між шляхтичем та городянином, то водночас зростала й їхня взаємна ізольованість: ось двоє явищ, що їх у жодному разі не слід плутати, позаяк вони не тільки не пом’якшують, а й часто загострюють одна одну.

У середньовіччі й увесь час, поки тривало панування феодалізму, всі особи, які тримали землю від дідича й феодальною мовою називалися васалами (а багато з них не були шляхтичами), постійно закликалися всіляко сприяти сеньйорові в управлінні фільварком; то було навіть головною умовою тримання їхньої орендованої землі. Вони не тільки зобов’язувалися супроводжувати дідича на війну, а й мали в силу своєї угоди щороку проводити певний час при дворі, цебто допомагати йому в судовій діяльності та в управлінні обивателями. В системі феодального управління двір вельможі є головним складовим елементом; про нього йдеться в усіх старих європейських законодавствах, і навіть нині я натрапляв на виразні сліди його в багатьох частинах Німеччини. Як повідомляє нам вчений федист Едм де Фременвіль, який за тридцять років перед Революцією замислив написати грубезну книжку про феодальні права та про відновлення земельних списків, він бачив «у документах безліч фільварків, куди васали через кожні два тижні мусили приходити у двір вельможі, де, зібравшись, розглядали разом з ним або з його постійним суддею справи про злочини та суперечки, що виникали серед жителів». Він додає, що інколи знаходив «вісімдесят, півтори сотні й до двохсот таких васалів у одному фільварку. В їхньому числі було багато різночинців». Я навів цей приклад не як доказ — є сотні інших доказів, а як приклад того, в який спосіб попервах і відтак упродовж тривалого часу сільський клас день у день зближувався й змішувався із шляхетством у провадженні одних і тих самих справ. Те саме, що двір дідича робив для маленьких сільських власників, провінційні, а згодом і державні станові збори зробили для міської буржуазії.

Вивчаючи те, що залишили нам збори Генеральних Штатів XVI століття й, особливо, провінційні збори тієї самої доби, не можна /81/ не дивуватися з того, яке чільне місце посідає у цих зборах третій стан і яку могутність він мав у них.

Як людина, громадянин XIV століття, безперечно, стоїть куди нижче за громадянина XVIII століття; але буржуазія як стан займає в політичному суспільстві XIV століття більш забезпечене й вище становище. Право її участі в управлінні не заперечується; в політичних зборах вона завше відіграє значущу, а подеколи й переважну роль. Інші класи постійно відчувають потребу рахуватися з нею.

Але найбільше вражає та обставина, що в цю добу шляхетство й третій стан легше, ніж пізніше, знаходили можливість разом керувати справами або чинити опір спільними силами. Це помічається не тільки в зборах Генеральних Штатів XIV століття, багато з яких мали безладний і революційний характер, що надавали їм лиха тієї епохи, а й у сучасних їм провінційних зборах, що не дають жодної підстави гадати, аби в них справи йшли неправильним або незвичайним чином. Так, в Оверні всі три стани разом уживають важливих заходів і спостерігають за їхнім виконанням через посередництво особливих комісарів, обраних також із середовища всіх трьох станів. Така сама картина в ту добу спостерігалася й у Шампані. Цілому світові відомий той пам’ятний акт, завдяки якому шляхтичі й городяни чималого числа міст об’єдналися на початку того самого століття для захисту національних вольностей та привілеїв рідних провінцій від посягання королівської влади. В цей період нашого історичного минулого трапляється багато таких епізодів, немовби взятих з англійської історії. Такі явища більше не повторюються в пізніші століття.

І справді, в міру того, як розладнується управління фільварком, у міру того, як збори Генеральних Штатів стають дедалі рідкісними й, нарешті, зовсім перестають скликатися, в міру того, як падають останні рештки спільної політичної свободи, захоплюючи з собою в цьому падінні й місцеві вольності, шляхтич і городянин перестають стикатися в державному житті. Вони ніколи більше не відчувають потреби зблизитися й порозумітися між собою; з кожним днем збільшується їхня незалежність одного від одного, але водночас зростає відчуження. У XVIII столітті цей переворот є завершеним: шляхтич і городянин зустрічаються вже тільки випадково, в приватному житті. Шляхетство й буржуазія як класи — не тільки суперники, а й вороги.

І те, либонь, становить особливу своєрідність Франції, коли в той самий час шляхетський стан утрачає свої політичні права, шляхтич, як окрема особа, набуває багато таких привілеїв, яких /82/ раніше він ніколи не мав, або розширює ті привілеї, якими вже володів. Члени немовби збагачуються за рахунок організму. В шляхти дедалі менше залишається права наказувати; зате шляхтичі мають виняткову перевагу бути першими служниками господаря; різночинцеві було куди легше стати офіцером за Людовіка XIV, ніж за Людовіка XVI. Таке часто траплялося в Пруссії, тимчасом як у Франції таке явище було майже безприкладним. Кожен такий привілей, одного разу набутий, стає приналежністю породи й невід’ємний від цієї останньої. Що дужче французьке шляхетство втрачає характер аристократії, то тим більше, мабуть, воно робиться кастою.

Візьмімо найненависніший з усіх цих привілеїв — податкові вилучення: неважко переконатися в тому, що, починаючи з XV століття й до Французької революції, цей привілей не переставав зростати. Він ріс внаслідок швидкого розвитку державних повинностей. Коли подушне знімалося лише в обсязі мільйона двохсот тисяч ліврів, як це було за Карла VII, то право не платити його було невеликим привілеєм; але за Людовіка XVI, коли подушне знімалося в обсязі 80 мільйонів ліврів, той самий привілей став вельми великим. Коли подушне було єдиним податком на різночинців, вилучення, яке належало шляхтичам, виглядало не дуже помітним; та коли такі податки розмножилися під сотнями назв і видів, коли до подушного прирівняли чотири інших податки, коли невідомі середньовіччю повинності, як, наприклад, королівська панщина в застосуванні до всіх державних робіт і служб тощо, приєднали до подушного та додаткових до нього зборів і так само нерівномірно розіклали, тоді шляхетські відрахування виявилися величезними, щоправда, справжні обсяги цієї нерівності, за всієї своєї значущості, були меншими за видимі її обсяги; тому що податок, який не падав на шляхтича безпосередньо, нерідко спостигав його опосередковано, в особі його орендатора; але в цій царині видима нерівність ще шкідливіша за ту нерівність, яка справді відчувається.

Людовік XIV під тиском фінансових потреб, що гнітили його наприкінці його володарювання, запровадив два загальних податки: подушний податок та п’ятивідсотковий збір. Одначе, немовби податкові вилучення самі собою становили такий почесний привілей, який треба було освятити навіть у акті, що завдавав йому шкоди, уряд, запроваджуючи загальні податки, потурбувався встановити відмінність в їхньому збиранні. Для одних ці збирання залишилися суворими й узаконеними, для інших — поблажливими й почесними. /83/

Хоч нерівність у справі податкового обкладення утвердилась на цілому Європейському континенті, одначе тільки в небагатьох його країнах воно стало таким явним і постійно відчутним, як у Франції. В значній частині Німеччини переважали опосередковані податки. Навіть у прямому податку привілей шляхтича нерідко становив меншу участь у несенні загального тягаря. Нарешті, в Німеччині існували певні податки, що лягали тільки на шляхетство й призначалися для того, аби правити за заміну дармової військової служби, якої більше не потрібно було.

А з усього того, що веде до встановлення відмінностей між людьми та до розмежування класів, нерівномірність оподаткування найбільш згубна, найбільше здатна ускладнити нерівність роз’єднанням і обидві ці суспільні недуги зробити, в певному сенсі, невиліковними. Й справді, ось наслідки такої нерівномірності: якщо городянин і шляхтич більше не зобов’язуються платити один і той самий податок, його розкладка та стягання щороку виразною й точною рисою проводять нову межу між класами. Щороку кожен з привілейованих знову відчуває істотний і справжній інтерес у тому, аби його не сплутали з масою, й докладає нових зусиль стати осторонь.

А що майже в усіх державних справах вихідним або завершальним моментом є податок, то з тієї хвилини, коли два класи обклали податком однаково, в них майже не залишається справ, що вимагають спільного обговорення, майже не залишається приводів перейматися спільними потребами та почуттями; тоді вже неважко тримати їх роз’єднаними: в них відібрані й нагоди, й бажання до спільної діяльності.

Берк у намальованому ним вельми прикрашеному портреті державного ладу колишньої Франції підкреслює, як рису, що засвідчує на користь нашого шляхетства, ту легкість, з якою городяни набували шляхетської гідності шляхом купівлі посади: в цьому він знаходить якусь аналогію з відкритою аристократією Англії. Справді, Людовік XI дуже збільшив число новопожалуваних шляхтичів: це був засіб зневажити шляхетство; його наступники розкидалися вусібіч шляхетськими титулами з метою добути грошей. Неккер повідомляє нам, що за його часів число посад, які давали шляхетський титул, сягало чотирьох тисяч. Нічого подібного не було в решті Європи; але аналогія, яку хотів зробити Берк між Францією та Англією, була тому ще фальшивішою.

Якщо середні класи в Англії не тільки не ворогували з аристократією, а залишалися в такому тісному союзі з нею, то це зумовлювалося не лише відсутністю в неї замкнутого характеру, а /84/ ще більше, як на цьому вже наголошувалося, невизначеністю її форми й відсутністю видимих меж; не стільки можливістю ввійти до її складу, скільки можливістю належати до неї й самому не знати цього; тож усі, хто наближався до тієї аристократії, могли вважати себе її членами, брати участь у її урядовій діяльності й запозичувати певний блиск у її могутності або ж черпати з нього вигоди. У Франції ж межа, яка відокремлювала шляхетство від інших класів, хоч як легко було її перейти, все ж таки була непорушна й помітна; за її різкими та ненависними ознаками цю межу завше міг упізнати кожен, хто стояв поза нею. Людина, яка одного дня переступила через неї, відокремлювалася від усіх тих, з чийого середовища вона тільки-но вийшла, разючими й образливими для них привілеями.

Тому система дарування шляхетських титулів не лишень зменшувала, а, навпаки, різко посилювала ненависть різночинця до шляхтича; ця остання розпалювалася тією заздрістю, яку новий шлятич викликав у тих, хто раніше з ним стояв на одній нозі. Ось чому третій стан у своїх наріканнях виявляє більше роздратування проти новоявлених шляхтичів, ніж проти природних, й не тільки не домагається розширення проходу, який веде до шляхетства, а, навпаки, вимагає, аби цей прохід звузили.

У жодну з епох нашої історії шляхетські титули не набувалися так легко, як 1789 року, й ніколи не було такої великої незгуртованості між шляхтичем та городянином. Не тільки шляхтичі не терплять у своїх виборчих колеґіях нічого, від чого пахне буржуазією, а й третій стан так само ретельно усуває кожного, в кому можна запідозрити шляхтича. В деяких провінціях одні відштовхують новоявлених шляхтичів, бо вважають їх недостатньо шляхетними, а інші — тому, що вважають їх уже занадто шляхетними. В такому становищі був, подейкують, славетний Лавуазьє.

Облишивши шляхетство та звернувшись до буржуазії, ми зустрінемося із зовсім однорідним явищем: третій стан виявляється так само відрізаним від народу, як шляхта від третього стану.

За давнього порядку майже вся сукупність середнього класу населяла міста. Цьому сприяли переважно дві причини: шляхетські привілеї та подушне. Дідич, перебуваючи у своїх володіннях, виявляв, звичайно, певне панібратство та щирість у своїх взаєминах із селянином; але його нетерпимість до сусідніх буржуа майже не знала меж. Вона без упину зростала в міру й внаслідок зменшення його політичної влади; тому що, з одного боку, перестаючи керувати, він більше не мав зацікавленості поблажливо ставитися /85/ до тих, хто раніше допомагав йому в цьому завданні, а з іншого, — як це не раз було помічено, — в непомірному користуванні своїми примарними правами він полюбляв шукати втіхи у втраті справжньої влади. Навіть його відсутність у фільварку не приносила полегкості сусідам, а радше ускладнювала їхні труднощі, бо привілеї, що втілювалися в життя через посередництво довіреної особи, виявлялися ще нестерпнішими.

Проте, можливо, подушне й усі податки, що прирівнювалися до нього, були ще важливішими причинами.

Я гадаю, що міг би, до того ж із достатньою лаконічністю, пояснити, чому подушне й додані до нього збори куди важче лягали на села, ніж на міста; але, може, читачеві це видасться зайвим. Отже, досить буде сказати, що буржуа, скупчені в містах, мали безліч засобів до того, аби полегшити тягар подушного, а нерідко й зовсім звільнитися від нього, засобів, яких не мав би кожен з них окремо, залишаючись у рідній садибі. Особливо вони вислизали в такий спосіб від обов’язку збирати подушне, чого цілком небезпідставно боялись іще дужче, ніж обов’язку платити його. Річ у тім, що за старого порядку й, гадаю, взагалі за будь-якого порядку не було становища, гіршого за те, в якому перебував парафіяльний збирач подушного, — далі я матиму нагоду це показати. Між тим, за винятком шляхти, ніхто в селі не міг ухилитися від цієї повинності; щоб уникнути його, багатий різночинець волів віддати в оренду свою нерухомість і податися до найближчого міста. Цілком згідно з усіма таємними документами, до яких мені випадало звертатися, Тюрґо каже нам, що «стягнення подушного перетворює майже всіх сільських власників-різночинців на міських жителів». Між іншим, це — одна з причин того факту, що Франція вкрита густішою мережею міст і, особливо, містечок, ніж більшість інших європейських країн.

Обгородившись у таким спосіб міськими мурами, багатий різночинець швидко втрачав сільські звички й уявлення; він ставав зовсім відчуженим від праці та турбот тих із своїх побратимів, які залишалися в селі. Все його існування зводилося, сказати б, до однієї мети: в обраному ним місті він прагнув стати урядовцем.

Дуже помилкова та думка, нібито пристрасть до місць, властива всім, і, особливо, середнім класам сучасного французького суспільства, народилася в добу Революції. Ця пристрасть виникла на кілька століть раніше й ніколи не переставала зростати завдяки безлічі джерел живлення, що турботливо надавалися їй.

За давнього порядку посадові місця не завжди були схожі на сучасні посади, але, здається, були ще численніші за теперішні; /86/ число маловажливих посад було майже безмежне. Підраховано, що тільки в проміжок часу від 1693 до 1709 року було створено сорок тисяч посадових місць, за невеликими винятками доступних для найдрібнішої буржуазії. В одному провінційному місті пересічної величини 1750 року, за моїми розшуками, налічувалося до ста дев’яти осіб, які займалися правосуддям, і сто двадцять шість осіб, зобов’язаних виконувати вироки, винесені цими судами, причому всі вони — місцеві жителі. Пристрать буржуа до цих посад була воістину безприкладна. Тільки-но хтось з них почував себе володарем невеликого капіталу, він замість того, щоб пустити цей капітал у обіг, одразу ж використовував його на купівлю посади. Ця жалюгідна честолюбність більше, ніж цехи, й навіть більше, ніж подушне, шкодила розвиткові хліборобства та торгівлі у Франції. Коли посадових місць бракувало, до діла бралася уява пошукувачів цих місць, вона невдовзі винаходила нові посади. Якийсь пан Ламбервіль друкує цидулку з метою довести, що цілком відповідало б публічному інтересові запровадження посад інспекторів для певної галузі промисловості, й наприкінці пропонує самого себе на цю посаду. Хто з нас не знав такого Ламбервіля? Одне слово, людина, яка мала сякі-такі знання й невелику маєтність, не вважала за гоже померти, не бувши посадовою особою. «Кожен відповідно до свого становища, — каже один сучасник, — хоче бути кимось з королівської волі».

Найістотніша відмінність у цьому плані між тією епохою, про яку я тут веду мову, та нашою добою полягає в тому, що тоді уряд продавав посадові місця, а нині він роздає їх, щоб отримати посаду, теперішні пошукувачі її не платять грошей, а чинять ліпше: вони віддають себе в цілковите розпорядження уряду.

Городянин був відокремленим від селянина не тільки відмінністю свого місця проживання й особливо відмінністю способу життя, а й у більшості випадків відмінністю інтересів. Цілком справедливі нарікання на привілеї, які мали шляхтичі в царині податків; але що сказати про такі самі привілеї городян? Є безліч посад, які повністю або почасти звільняють городян від державних повинностей: одного — від ополчення, другого — від панщини, третього — від подушного. Де та парафія, — зазначається в одному тогочасному творі, — яка не налічувала б у своєму середовищі, крім шляхтичів та духівників, іще багатьох жителів, які за допомогою посад чи тимчасового виконання посадових обов’язків не пом’якшували б собі те чи те податкове стягнення? Однією з причин, що час від часу спонукали скасовувати певне число посад, які призначалися для городян, було зменшення /87/ державних доходів як наслідок такої численності осіб, що звільнялися від подушного. Я анітрохи не сумніваюсь у тому, що таких осіб було в середовищі третього стану не менше, а часто-густо й більше, ніж у середовищі шляхтичів.

Саме горезвісні привілеї сповнювали заздрістю тих, хто не мав їх, і себелюбною гордістю — тих, хто їх мав. Упродовж усього XVIII століття міська буржуазія виказує стосовно селян своєї округи неприховану ворожість, а з іншого боку, округа відверто заздрить містові. «Кожне місто, — каже Тюрґо, — зайняте своїми приватними інтересами, воно схильне принести собі в жертву хутори й села своєї округи». — «Ми часто були вимушені, — зазначає він в іншому місці, звертаючись до своїх субделеґатів, — притлумлювати постійне прагнення до узурпації та захоплення, що характеризує поведінку міст щодо хуторів та сіл їхньої округи».

Навіть народ, який живе разом із буржуа в межах їхнього міста, стає в їхніх очах чимось чужим і майже ворожим. Більша частина місцевих повинностей, що впроваджують буржуа, спрямована на те, щоб обтяжувати переважно нижчі класи. Я не раз мав нагоду переконатися в справедливості того, що той самий Тюрґо пише в іншому місці своїх творів, а саме, що городяни знайшли спосіб реґламентувати міське ввізне мито в такий спосіб, аби самим залишатися вільними від сплати цього мита.

Але що особливо впадає в око у всіх діях цієї буржуазії, це страх, щоб її не сплутали з народом, і палке бажання всіма способами ухилитися від контролю з його боку.

«Якби в короля була така ласка, — пише якийсь буржуа в одній цидулці на ім’я генерального контролера, — аби посада мера знову зробилася виборною, то гоже було б зобов’язати виборців подавати голос за найголовніших шляхтичів і навіть за самих членів міського маґістрату».

Ми бачили, що до інтересів політики наших королів належало прагнення поступово обмежити найнижчі класи міського населення в користуванні ним політичними правами, що належали йому. Все законодавство цих королів, починаючи від Людовіка XI й до Людовіка XV, виказує цю думку. Городяни часто до неї приєднуються, а іноді й самі висловлюють її.

Під час муніципальної реформи 1764 року якийсь інтендант запитує думку муніципальної влади одного містечка про те, чи варто зберегти за ремісниками та іншим дрібним людом право обрання маґістратів. Ці посадові особи відповідають, що, правду кажучи, «народ ніколи не надуживав цим правом, і, безперечно, /88/ було б приємно залишити йому втіху обирати тих, хто має керувати ним; та що ще ліпше було б для підтримання загального порядку та громадського спокою покластися в цьому питанні на збори шляхтичів. Субделеґат доповідає, зі свого боку, що він запросив до себе для негласної наради «шістьох найліпших громадян міста». Ці шестеро найліпших громадян згодилися з тим, що найбільше бажано було б доручити вибори навіть не зборам шляхтичів, як це пропонували муніципальні посадові особи, а певному числу депутатів від різних корпорацій, з яких складаються ці збори. Сам субделеґат, який прихильніше ставиться до народних вольностей, ніж ці городяни, передаючи їхню думку, додає, що «одначе ремісникам було б досить важко, якби вони не мали змоги контролювати витрати сплачуваних сум, платити збори, що їх накладають ті з їхніх співгромадян, котрі завдяки своїм податковим привілеям, мабуть, найменше зацікавлені в цій справі».

Та завершимо картину: огляньмо тепер буржуазію в самій собі, окремо від народу, як ми розглянули шляхетство окремо від буржуазії. В цій часточці нації, поставленій осторонь від решти часточок, ми бачимо силу-силенну підрозділів. Французький народ у цьому відношенні нагадує ті первісні тіла, в яких сучасна хімія, в міру найретельнішого обстеження їх, відкриває дедалі нові окремішні часточки. Я знайшов не менше тридцяти шести різних корпорацій серед шляхтичів одного містечка. Ці різні корпорації, за всієї своєї незначущості, постійно прагнуть стати ще малолюднішими; день у день вони дедалі більше очищаються від чужорідних домішок, що можуть у них бути, з метою довести себе до простих елементів. Серед цих корпорацій є такі, в яких завдяки цьому чудовому прагненню залишилися всього-на-всього три-чотири члени. Але від цього в їхньому характері тільки додалося жвавості, а в настрої — завзяття. Всі вони роз’єднані між собою якимись дрібними привілеями, з яких найменш чесні все ще відзначаються почесними відзнаками. Між ними відбувається вічна боротьба за першість. Інтендант і суди оглушені галасом їхніх суперечок. «Нарешті, ухвалено, що святу воду даватимуть маґістрату раніше, ніж міській раді. Парламент вагався; але король переніс справу до своєї ради й вирішив особисто. Давно час; ця справа спричиняла бродіння в цілому місті». Якщо одній корпорації надається перевага перед іншою в загальних зборах знатних осіб, то ці останні перестають до них приходити: вони воліють самоусунутися від громадських справ, ніж зійтися на тому, що вони називають зневаженням своєї гідності. Перукарська корпорація міста Флеш вирішує, що «в такий спосіб вона висловить /89/ справедливу прикрість, якої завдає їм першість, надана пекарям». Частина знаті одного міста вперто відмовляється від виконання своїх обов’язків, «тому що до зборів, — каже інтендант, — утерлося кілька ремісників, сусідство яких імениті городяни вважають для себе образливим». — «Якщо місце міського радника, — заявляє інтендант іншої провінції, — буде надане нотареві. це образить інших знатних осіб, бо тут нотарі — люди неродовиті, не належать до родин знатних осіб, і всі — колишні служники церкви». Згадані шість найкращих громадян, які так легко вирішують, що народ слід позбавити його політичних прав, опиняються в дивному зачудуванні, коли їм доводиться досліджувати питання, яким саме знатним особам слід доручити обрання та який саме порядок першості належить встановити в їхньому середовищі. В такій справі вони дозволяють собі висловлювати лише скромні сумніви: вони бояться (кажуть вони) «завдати декому із своїх співгромадян надто відчутної прикрості».

У постійному роздратуванні самолюбства цих дрібних товариств зростало й загострювалося властиве французам марнославство й забувалася законна громадянська гордість. У XVI столітті вже існувала більшість тих корпорацій, про які я допіру вів мову; але їхні члени, залагодивши між собою приватні справи свого союзу, постійно об’єднувалися з усіма іншими жителями для спільного обговорення інтересів міста. У XVIII столітті ці корпорації майже цілком розчинилися в собі, тому що вияви муніципального життя стали рідкістю й усі виконуються за посередництвом уповноважених. Отже, кожна з цих маленьких спільнот живе тільки для себе, зайнята лише собою й знає лишень такі справи, які стосуються безпосередньо тільки її.

Наші пращури не мали слова «індивідуалізм», яке створили ми для власного використання, бо за їхніх часів, справді, не було індивідууму, який не належав би до якогось гурту й міг би вважати себе зовсім самотнім; але кожен з нечисленних гуртиків, що складали французьке суспільство, думав тільки про себе. Це був, якщо можна так сказати, вид «колективного індивідуалізму», що готував душі до того справжнього індивідуалізму, який сьогодні знаємо ми.

І, що найдивніше, всі ті люди, які трималися одне від одного доволі віддалік, зробилися настільки схожими між собою, що досить було примусити їх змінити місце, аби вже не можна було їх розпізнати. Навіть більше, якби хтось зміг проникнути в їхні думки, він відкрив би, що ці маленькі перетинки, що розділяли таких схожих людей, їм самим видавалися нестерпними як суспільному /90/ інтересові, так і здоровому глузду, й що теоретично вони вже обожнювали єдність. Кожен з них тримався свого особливого становища тільки тому, що були готові змішатися в єдину масу за умови, щоб ніхто ні в чому не стояв окремо від інших і не вирізнявся в такий спосіб із загального рівня.

Розділ X
Яким чином знищення політичної свободи та роз’єднання класів спричинили майже всі суспільні недуги, що зруйнували давній порядок

Я допіру описав найтяжчу з усіх недуг, які гнітили інституції колишнього порядку й прирекли його на загибель. Тепер я хочу повернутися до джерела цього згубного й страшного страждання й показати, скільки інших лих вийшло разом з ним з цього джерела.

Якби англійці, починаючи від середньовіччя, так само, як і ми, зовсім утратили загальну політичну свободу та всі місцеві вольності, які не можуть довго існувати без неї, то різні класи, з яких складається англійська аристократія, цілком імовірно, відокремились би одне від одного на кшталт того, як це відбулося у Франції й так чи інакше на цілому континенті, і всі разом відокремилися б від народу. Але свобода примусила їх триматися завше близько одне від одного, аби мати змогу в разі потреби порозумітися.

Цікаво бачити, як англійська шляхта, підштовхувана власною честолюбністю, вміло, коли вважала за потрібне, тісно змішувалася з нижчими класами й удавала, що вважає їх за рівних собі. Артур Юнґ, якого я вже цитував і книжка якого становить собою один з повчальних творів про колишню Францію, розповідає, що, якось, перебуваючи в селі у герцоґа Ліанкура, він виявив бажання розпитати кількох найбільш тямущих та заможних хліборобів. Герцоґ доручив своєму управителеві повести їх до Юнґа. З цього приводу англієць робить таке зауваження: «В англійського вельможі запросили б трьох-чотирьох хліборобів (farmers), які обідали б з родиною й серед високоповажних дам. На наших островах я бачив це принаймні сто разів. Але було б намарне шукати чогось такого самого у Франції, від Кале й до Байонни».

Безперечно, англійська аристократія була за своєю природою бундючнішою за французьку й менш схильна брататися з усіма, хто стояв нижче за неї, але до цього її змушували станові інтереси. Щоб панувати політично, вона ладна була на будь-які жертви, /92/ уже кілька століть в Англії немає інших податкових нерівностей, окрім тих, які послідовно були встановлені на користь незаможних класів. Ось до чого може привести через відмінність політичних принципів такі близькі народи! В Англії у XVIII столітті податкові привілеї мали бідні люди; у Франції — багаті. Там аристократія взяла на себе найтяжчі державні повинності для того, щоб їй віддали управління; тут же вона до кінця втримала свободу від податків, як утіху за втрату урядової ролі.

У XIV столітті правило «Хто не брав участі в установленні податку, той його не платить» не менш міцно утвердилося у Франції, ніж у самій Англії. На нього часто-густо посилаються; порушення цього правила вважається тиранічним вчинком; дотриманням його — відновленням права. В ту добу, як зазначалося вище, трапляється багато однакових рис між нашими та англійськими інституціями; але відтак долі народів розходяться, й з часом відмінність між ними зростає. Їх можна порівняти з двома лініями, які, виходячи із сусідніх точок, але трохи в різних напрямах, дедалі віддаляються одна від одної до нескінченності.

Я наважуюсь твердити, що того дня, коли нація, втомлена тривалим безладом, що супроводжував короля Іоана та божевілля Карла VI, дозволила королям запровадити загальний податок без її участі, і коли шляхетство ганебно допустило обкладати третій стан, тільки б самому залишитися вільним від податку, того дня було посіяно насіння майже всіх вад і надуживань, що підточували давній порядок у решті часу його існування і, нарешті, спричинилися до його насильницької смерті; і мене вражає дивовижна проникливість Коміна, який каже: «Карл VII, присвоївши собі право накладати подушне за своїм свавіллям, без затвердження зборів станів, узяв великий тягар на свою душу й на душу своїх наступників і завдав своїй державі рану, яка довго кривавитиметься».

Погляньте, як ця рана, справді, роз’ятрилася з роками; простежте крок за кроком цю подію в її наслідках.

У своїх вчених «Дослідженнях про французькі фінанси» Форбонне справедливо говорить, що в середньовіччі королі взагалі жили з доходів із своїх доменів; «а що надзвичайні потреби, — додає він, — удовольнилися надзвичайними зборами, то їхній тягар лягав рівномірно на духівництво, шляхетство та народ».

Більшість загальних податків, прийнятих шляхом голосування трьома станами впродовж XIV століття, справді, мають такий характер. Майже всі податки, встановлені в ту добу, — опосередковані й, отже, сплачуються всіма споживачами. Якщо ж час від /93/ часу впроваджується прямий податок, то він лягає не на власність, а на доход. Наприклад, шляхтичі, духівники та городяни зобов’язуються подати королю впродовж року, припустімо, десяту частину своїх доходів. Сказане мною про податки, схвалені шляхом голосування зборами державних станів, стосується також і тих податків, які в ту епоху встановлювали різні провінційні збори на своїх територіях.

Щоправда, за тих часів прямий податок, відомий під назвою «подушне», ніколи не тяжів над шляхтичем: обов’язок дармової військової служби звільняв його від подушного; але це останнє, як загальний податок, тоді застосовувалося обмежено, стосуючись радше сеньйорій, ніж королівства.

Коли король уперше почав стягувати податки особистою владою, він зрозумів, що спочатку слід було б обрати такий податок, який не лягав би безпосередньо й відверто на шляхтичів; тому що останні тоді становили собою клас, який був небезпечним суперником для королівської влади, й у жодному разі не стерпіли б такої невигідної для себе новації. Тому король зупинився на такому податку, від якого шляхтичі були звільнені: він обрав подушне.

Отже, до всіх уже наявних окремих нерівностей приєдналася нерівність більш загальна, яка посилила й підтримала собою решту нерівностей. Відтоді в міру того, як потреби державної скарбниці зростають разом з колом відомства центральної влади, подушне розширюється й урізноманітнюється; небавом воно вдесятиряється, і все нові податки з’являються у вигляді подушного. А ось податкова нерівність рік у рік дедалі глибше роз’єднує класи та людей. З того часу, коли податок став спрямовуватися не на тих, хто був найбільш здатним платити його, а на тих, хто найменше був здатний захищатися від нього, неминуче мав настати той страхітливий наслідок, що податок почав щадити багатого й падати на бідного. Запевняють, що Мазаріні, маючи потребу в грошах, замислив обкласти особливим податком найголовніші будинки Парижа, але, наштовхнувшись на опір з боку зацікавлених осіб, обмежився тим, що включив потрібні йому п’ять мільйонів у загальний розсип подушного. Він хотів обкласти найбагатших громадян, а вийшло так, що обіклав найнещасніших бідарів; але скарбниця нічого від цього не втратила.

Доход від податків, розкладка яких була така незадовільна, був обмежений, а потреби монархів уже не знали меж. Між тим, королі не бажали ні скликати збори штатів для отримання від них субсидій, ні обкладати шляхту, щоб не дати цій останній привід зажадати скликання цих зборів. /94/

Звідси пішла жахлива й шкідлива плідність фінансової думки, що так своєрідно характеризує управління держаною скарбницею впродовж останніх трьох століть монархії.

Треба детально вивчити адміністративну й фінансову історію давнього порядку, аби зрозуміти, до яких насильницьких чи нечесних прийомів може вдатися через потребу в грошах покірний, але непідвладний контролю та гласності уряд, якщо час освятив його владу й звільнив його від страху Революції, цього останнього пристановища народів.

У цих анналах на кожному кроці трапляються випадки, коли королівське майно продається й слідком за тим відбирається як таке, що не підлягає відчуженню; на кожному кроці трапляються порушення угод, невизнання набутих прав, принесення кредиторів держави в жертву за кожної кризи, безперешкодні надуживання громадською довірою.

Привілеї, що дарувалися на вічні часи, відбираються. Якби можливо було співчувати неприємностям, що завдаються безглуздим марнославством, ми поспівчували б долі тих нещасливих дарованих шляхтичів, яких упродовж XVII та XVIII століть час від часу примушують викуповувати пустопорожні відзнаки або несправедливі привілеї, за які вони вже платили по кілька разів. Так, Людовік XIV оголосив недійсними всі шляхтерські титули, набуті протягом дев’яносто двох років, що передували едиктові, — титули, більшість з яких дарував він сам; зберегти їх можна було не інакше, як зробивши нові грошові внески, «позаяк усі ці титули були подаровані з необережності», — проголошував едикт. Людовік XV, не опустив нагоди наслідувати цей приклад через вісімдесят років.

Уряд забороняє ополченцю ставити замість себе мисливця з побоювання, як він казав, аби не піднялася ціна, в яку рекрути обходяться державі.

Міста, громади, лікарні змушуються порушувати свої обов’язки, аби бути спроможними давати позички королю. Парафіям не дозволяють виконувати корисні роботи з побоювання, щоб поділивши в такий спосіб дохід, вони не стали менш ретельно платити подушне.

Розповідають, що пани Оррі та Трюден, перший з яких був генеральним контролером, а другий — генеральним директором шляхів сполучення, склали проект заміни панщини грошовими внесками, які стягувалися б із жителів кожної округи для ремонту їхніх шляхів. Повчальним є міркування, яке спонукало цих спритних адміністраторів відмовитися від свого плану: подейкують, вони боялися, що буде неможливо перешкодити державній скарбниці /95/ обернути собі на користь отримані в такий спосіб суми, тож невдовзі платникам довелося б платити водночас новий податок і відбувати панщину. Я скажу, не вагаючись, що жодна приватна особа не змогла б уникнути судового переслідування, якби вона провадила свої майнові справи так, як великий король у всій своїй славі вів управління суспільним багатством.

Якщо вам трапиться якийсь старий, середньовічний заклад. який утримався з усіма своїми вадами всупереч вимогам часу, або якась згубна новація, то старайтесь проникнути до самого коріння зла: ви знайдете випадковий і екстерний фінансовий засіб, який обернувся на заклад. Ви побачите, що для сплати боргів одного дня створювалася нова влада, якій судилося було проіснувати цілі століття.

У вельми далеку добу було встановлено під назвою «право вільного феоду» особливий податок на різночинців, які володіли шляхетськими фільварками. Цей податок створював серед земельних ділянок поділ, цілком схожий на той, який існував серед людей, і в такий спосіб збільшував різницю між шляхтичем та різночинцем. Я гадаю, що право вільного феоду більш за всі інші причини сприяло відчуженню між різночинцями та шляхтичами, позаяк воно перешкоджало їхньому зближенню на ґрунті, який найшвидше й найуспішніше зрівнює людей, — на ґрунті земельної власності. Завдяки йому час від часу знову розверзалася безодня між власником-шляхтичем та його сусідою — власником-різночинцем. У Англії, навпаки, ніщо такою мірою не пришвидшило злиття цих двох класів, як скасування, що сталося в XVII столітті, всіх ознак, що відрізняли лен від нешляхетського фільварку.

У XIV столітті феодальне право вільного феоду — податок, який не обтяжував і стягувався через великі проміжки часу; але у XVIII столітті, коли феодалізм майже зруйнований, цей податок суворо вимагається сплачувати кожні двадцять років і дорівнює цілому річному доходу. Син сплачує його під час успадкування своєму батькові. «Цей податок, — каже Турське сільськогосподарське товариство 1761 року, — надзвичайно шкодить розвиткові хліборобського мистецтва; серед усіх податків, які лягають на посполитих короля, безперечно, не знайдеться іншого, гноблення якого так дуже відчувалося б у селах». «Цей податок, — заявляє інший сучасник, — який первісно сплачувався тільки раз у житті, згодом став податком вельми жорстоким». Саме шляхетство бажало б скасування цього податку, оскільки цей останній стримував різночинців від закупівлі їхніх земель; але потреби фіску вимагали його збереження та подальшого збільшення. /96/

Даремно приписують середньовіччю все це лихо, породжене промисловими корпораціями. Судячи з усього, цехи та ремісничі братства попервах були тільки засобами до того, щоб об’єднати членів одного й того самого фаху і в середовищі кожного ремесла створити невелике вільне управління, яке переслідувало мету водночас допомагати майстровим та тримати їх у межах порядку. Навряд чи чогось більшого бажав Людовік Святий.

Тільки на початку XVI століття, вже в добу Відродження, вперше вирішили розглядати право на працю як привілей, що його король міг продавати. Тільки тоді кожна визнана державою корпорація зробилася маленькою замкненою аристократією і, зрештою, виникли ті монополії, які так дуже шкодили розвитку ремесел і так глибоко обурювали наших предків. Від Генріха III, який поширив, якщо не створив це лихо, й до Людовіка XVI, який викорінив його, надуживання системою гільдій, можна сказати, ні на мить не переставали посилюватися й поширюватись у той самий час, коли поступальний рух суспільства робив їх дедалі нестерпнішими, а суспільний розум з наростаючою ясністю вказував на них. Щороку все нові професії втрачали свободу; щороку примножувалися привілеї старих. Ніколи це лихо не досягало більшого розвитку, ніж за тих часів, що їх було прийнято називати щасливими, роками царювання Людовіка XIV, бо потреба в грошах ніколи не відчувалася дужче, а рішучість не звертатися до нації ніколи не була твердішою, ніж саме в той період.

1755 року Летрон справедливо казав: «Держава заснувала ремісничі спілки тільки для того, щоб черпати з них грошові вигоди то за допомогою патентів, що їх дає уряд, то за допомогою нових службових посад, які вона створює і які спілкам мимоволі доводиться викуповувати. Едикт 1673 року зробив останній висновок з принципів Генріха III, зобов’язавши всі спілки отримувати за гроші утверджувальні грамоти й примусивши всіх ремісників, які ще не належали до спілок, приєднатися до них. Ця жалюгідна справа принесла скарбниці триста тисяч ліврів».

Ми бачили, як було розтрощено весь міський устрій не задля якихось політичних цілей, а з надією надати деяку підмогу скарбниці.

Тій самій потребі в грошах у зв’язку з бажанням не вимагати їх у станових зборів завдячував своїм існуванням і продаж посад, що поступово обернувся на щось таке дивовижне, що нічогісінько подібного не бачили в цілому світі. Завдяки цьому породженому фіскальним духом інституту марнославство третього стану /97/ знаходило собі застосування впродовж трьох століть і прагнуло виключно набуття публічних посад, а ця загальна пристрасть до посадових місць глибоко проникла в надра нації, ставши спільним джерелом революцій та рабства.

У міру зростання фінансових труднощів з’являлися нові посади, всі винагороджувалися податковими стягненнями та привілеями; а що при цьому вирішальне значення мали потреби скарбниці, а не управління, то в такий спосіб було створено силу-силенну зовсім непотрібних і навіть шкідливих посад. 1664 року розслідування, яке провів Кольбер, виявило, що капітал, вкладений у цю жалюгідну власність, сягав майже п’ятисот мільйонів ліврів. Рішельє знищив, кажуть, сто тисяч посад. Але скасовані посади одразу ж відроджувалися під іншими назвами. За невелику суму грошей уряд відмовлявся від права спрямовувати, контролювати й спонукати своїх власних аґентів. У такий спосіб поступово створився такий великий, складний, заплутаний і непродуктивний адміністративний механізм, що, певною мірою, виявилося потрібним залишити його працювати вхолосту й збудувати поза ним простішу й зручнішу машину, за допомогою якої насправді виконувалося те, що всі ці урядовці вдавано робили.

Цілком можна твердити, що жодна з цих ненависних установ не проіснувала б і двадцять років, якби дозволялося робити їх предметом обговорення. Жодна з них не могла б утвердитися чи посилитися, якби провадилися консультації із зборами станів або якби вислуховувалися їхні скарги, коли ці збори випадково ще скликалися. Збори державних станів, що скликалися рідко в останні століття, не переставали протестувати проти цих темних сторін державного управління. Ці збори не раз вказують, як на джерело всіх надуживань, на присвоєну королем владу свавільного стягування податків або, щоб відтворити справжні вирази енерґійної мови XV століття, — на його «право наживатися за рахунок народу, без згоди й обговорення з боку трьох станів». Вони зайняті не тільки своїми власними правами: вони наполегливо вимагають і часто добиваються того, щоб поважалися права провінцій і міст. У кожній новій сесії в їхньому середовищі лунають голоси проти нерівності повинностей. Збори станів по кілька разів повертаються до вимог, аби система цехів була скасована; від століття до століття вони дедалі енерґійніше нападають на продаж посад. «Той, хто продає посаду, продає правосуддя, а це — ницість», — кажуть вони. Коли продаж посад увійшов у звичку, збори станів і далі нарікали на надуживання посадовими місцями. Вони повстають проти такої тьми-тьмущої непотрібних посадових місць та /98/ небезпечних привілеїв, але повстають щоразу безплідно. Ці заклади створювалися в проміжках між зборами станів; вони породжувалися бажанням зовсім не скликати цих останніх та потребою замаскувати в очах французів податок, який вони не наважувалися показати їм у його справжньому вигляді.

І завважте, що до цих засобів вдаються й найліпші королі нарівні з найгіршими. Остаточно впроваджує в життя продаж посад Людовік XII; право передання їх у спадщину продає Генріх IV; настільки вади, що належали системі, сильніші за гідність людей, які застосовували її.

Те саме бажання — прагнення уникнути опіки станових зборів — спонукало довірити більшість їхніх політичних функцій парламентам, що втягло судову владу в управління на велику шкоду для порядку в справах. Урядові треба було запевнити французів, буцімто їм надаються нові ґарантії замість тих, які він відбирав; річ у тім, що цей народ, який досить покірно терпів абсолютну владу, поки вона негнітюча, не любить її; тому завше є розважливим оточити її якимись лжеперешкодами, які, не маючи спроможності її зупинити, принаймні бодай трохи її прикривали.

Нарешті, бажання перешкодити тому, щоб нація, в якої вимагали грошей, не зажадала повернути їм свободу, — це бажання примушувало без упину стежити, аби класи стояли окремо один від одного й не могли ні зблизитися, ні дійти згоди чинити спільний опір, і щоб уряд завше мав справу водночас з найменшим числом осіб, відокремлених від решти людей. Упродовж усього цього тривалого історичного періоду, під час якого послідовно виступає стільки чудових монархів, що вирізняються часто розумом, іноді геніальністю, майже завжди — мужністю, між ними не трапляється жодного такого, який доклав би зусиль з метою зблизити класи й пов’язати їх якимсь іншим шляхом, а не підпорядкуванням їх усіх однаковій залежності.

Я помилився: був один монарх, який прагнув цього й навіть усім серцем віддався цій справі; однак — хто осягне волю Господню? — цим монархом був Людовік XVI.

Роз’єднання класів було злочином старої монархії, а згодом стало її виправданням; тому що коли люди, які складають багату й освічену частину нації, втрачають можливість спілкуватися між собою, і поява одного володаря стає необхідністю.

«Нація, — зі смутком казав Тюрґо, — це спільнота, яка складається з різних слабкопоєднаних станів та народу, між членами якого є дуже мало зв’язку й де, отже, кожен зайнятий тільки своїми власними інтересами. Помітного спільного інтересу немає ніде. /99/ Села, міста мають так мало взаємовідносин, як і округи, до яких вони входять. Вони не можуть навіть вкладати між собою угоди стосовно виконання необхідних їм громадських робіт. У цій вічній боротьбі претензій та підприємств Ваша Величність змушена все вирішувати сама або через уповноважених. Ваших особливих наказів чекають, щоб щось зробити задля загального добра, аби зберегти чужі права, іноді — щоб скористатися своїми власними правами».

Не мала справа — зблизити громадян, які віками жили, наче чужинці чи вороги, й навчити їх спільно вести свої власні справи. Посварити їх було куди легше, ніж знову їх згуртувати. В цьому плані ми дали світові горезвісний приклад. Коли різні класи, на які розпадалося суспільство старої Франції, знову налагодили взаємостосунки шістдесят років тому, переживши таке тривале й глибоке роз’єднання, вони спершу доторкнулися один до одного тільки своїми хворими сторонами й зустрілися лишень для того, аби розпочати чвари. Навіть нині взаємна заздрість та ненависть цих класів переживають їх. /100/

Попередня     Головна     Наступна