Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





УКРАЇНІСТИКА, українське мовознавство. Укр. мовознавство коріниться у перших лексикогр. посібниках, що збереглися ще від часів Київ. Русі. Це були глоси — одно- й багатослівні тлумачення значень малозрозумілих і незрозумілих слів, здебільшого запозичених з грец., старослов’ян., давньоєвр. мов (див. Глосографія). Так тлумачилися тексти в давньорус. книгах уже в 11 — 13 ст. На основі цих тлумачень складалися перші словнички. У 16 — 17 ст. в Україні з’явився ряд праць з граматики і лексикографії. У друкарні Івана Федорова були надр. його Буквар (1574), праці «Кграматыка словеньска ıазыка» (1586), «Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго ıазыка...» (1591), «Грамматіка словенска» та «Лексис...» (останні дві — Лаврентія Зизанія, 1596). У цих працях було покладено початок укр. грамат. термінології.

Найвищим досягненням укр. мовознавства згаданого періоду є «Грамматїки словенскиА правилноє Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького (1619) і «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди (1627). Предметом вивчення була насамперед «словенороська», тобто старослов’янська в своїй основі мова. Приділялась увага й староукр. літ. мові (перекладна частина «Лексікону...» Памва Беринди; рукописна «Грамматыка словенская» Івана Ужевича, 1643, 1645, лат. мовою; «Синоніма славеноросская» 17 ст., та ін.). Працями Мелетія Смотрицького і Памва Беринди послуговувались також у Білорусії і Росії. Вагомим здобутком укр. лексикографії стали праці Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського, які жили в Москві. Тут Єпіфаній Славинецький створив «Філологический лексиконъ» (зведення пояснень термінів Святого Письма) та словник «Книга лЂксиконъ греко-славенолатинскій». Йому ж належать словники латино-слов’янський та слов’яно-латинський, що багато разів переписувалися. Один із списків слов’яно-латинського словника доопрацював у 1650 Арсеній Корецький-Сатановський. Кін. 17 — 18 ст., коли Україна цілковито підпала під владу Моск. держави, не були сприятливі для укр. філології, як і для укр. науки та культури в цілому. 1720 цар. указом заборонено друкувати конфесійні книжки мовою, яка б відрізнялася від прийнятої у Росії. На зх. землях України, що були поза межами Рос. імперії, продовжувалися традиції Мелетія Смотрицького. У 1788 на Закарпатті з’явилася граматика А. Коцака, на поч. 19 ст. у Зх. Україні — «Грамматика языка славено-руского» І. Могильницького (опубл. 1910), «Grammatica Slavo-Ruthena» («Граматика слов’яно-українська») М. Лучкая (1830, з додатком зразків закарп. говірок укр. мови) та ін. Першу граматику укр. народнорозм. мови — «Грамматику малороссійскаго нарЂчія» О. П. Павловського — видано 1818. Фонет. й грамат. особливості укр. мови подано тут у порівнянні з російською; до граматики додано «Краткий малороссийский словарь». Помітним внеском у дослідження історії укр. мови, ін. східнослов’ян. мов були праці М. Максимовича, І. Срезневського, П. Лавровського, які відстоювали самобутність укр. мови. «Тепер, здається, — писав І. Срезневський 1834 у «Запорожской Старине», — вже немає для кого і для чого доводити, що мова українська (або, як декому подобається називати, малоруська) є мова, а не наріччя — російської чи польської, як дехто доводив; і багато хто переконаний, що ця мова є однією з найбагатших слов’янських, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською мовою щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості і багатства синтаксичного — це мова поетична, музикальна, живописна». Визначні праці, присвячені питанням історії укр. мови та її діал. особливостей, належать О. Потебні. Він перший і єдиний на той час серед учених Росії став доводити право кожного народу (маючи на увазі передусім рідний український) на свою мову, на її вільний розвиток. Перший системат. опис істор. фонетики укр. мови дав П. Житецький у праці «Очерк звуковой истории малорусского наречия» (1876). Учений досліджував також історію укр. літ. мови, мову фольклору тощо. К. Михальчук заклав підвалини укр. діалектології. Грамат. систему укр. мови, а також історію її розвитку від найдавніших часів описав А. Кримський («Украинская грамматика», т. 1 — 2, 1907 — 08). У 1-й пол. 19 ст. з’явилися спершу рукописні укр. словники (з них найпомітніший — словник П. Білецького-Носенка, опубл. 1966), а згодом і друковані. Опубліковано (не повністю): «Словарь малорусского наречия» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Опыт южнорусского словаря» К. Шейковського (1861 — 86), «Словарь малороссийских идиомов» М. Закревського (1861), «Словницю української (або югової руської) мови» Ф. Піскунова (1873) та ін. Вийшли друком перекладні словники: «НЂмецкоруский словарь» (ч. 1 — 2, 1866 — 67), «Опыт русско-украинского словаря» М. Левченка (1874), «Русько-мадярський словарь» Л. Чопея (1883), «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського та С. Недільського (т. 1 — 2, 1886), «Словарь російсько-український» М. Уманця і А. Спілки (1893 — 98), «Русско-малороссийский словарь» Є. Тимченка (1897 — 99), «Латинсько-український словар» Ю. Кобилянського (1912) та ін. Найповнішою лексикогр. працею свого часу є «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (1907 — 09). Розвиток грамат. думки і словникарства у Сх. Україні відбувався паралельно з пробудженням наук, уваги до укр. мови. В Галичині й Закарп. Україні замість церковнослов’ян. мови в л-ру впроваджувалася нар. мова, створювалися посібники з укр. мови: І. Вагилевича (1845), О. Левицького (1849), Я. Головацького (1849), О. Огоновського (1889) та ін. У змаганнях за розвиток єдиної укр. літ. мови мовознавці брали за основу мову письменників з Наддніпр. України. Праці з мовознавства стали важливим внеском у культуру укр. народу. Разом з худож. л-рою вони зміцнювали підвалини переслідуваної царизмом укр. літ. мови. Право на вільний розвиток укр. мови відстоювала прогресивна рос. інтелігенція, про що свідчить, зокрема, доповідна записка Петерб. АН про скасування обмежень укр. друкованого слова (1905), яку підготували академіки О. Шахматов, Ф. Корш, П. Фортунатов та ін.

Після падіння Рос. імперії (1917) і початку над. відродження в Україні в історії укр. мовознавства було кілька періодів. Перший (1917 — поч. 30-х pp.) характеризується активним розвитком практ. мовознавства, увагою до історії мови і теор. опрацюванням граматики, порівняльними студіями; другий (30-40-і pp.) — у зв’язку з наступом на українізацію і репресивною політикою ВКП(б) — КПРС — згортанням теор. досліджень, незавершеністю практ. роботи; третій (50-60-і pp.) — намаганням оновити теорію мовознавства, увагою до розвитку грамат. досліджень, лексикографії і лінгвостилістики; четвертий період (70-80-і pp.) позначений не лише дальшим розвитком порівняльного і зіставного мовознавства, соціолінгв. досліджень, а й творенням теоретично сумнівних прогнозів, що видавалися за соціолінгвістику. Протягом першого періоду в системі ВУАН створено Інститут української наукової мови (1921), організовувались кафедри укр., рос. та ін. мов у вищих навч. закладах. В. Сімович видав у Раштатті (Німеччина) «Практичну граматику української мови» (1917, перевид. у Лейпцигу 1921, у Мюнхені 1986), М. Грунський у Києві — «Украинскую грамматику» (1918); виходили друком численні невеликі обсягом лексикогр. праці — «Україно-руський словник до Кобзаря Т. Г. Шевченка» Нестора Літописця (Н. Малечі, 1917), «Українсько-російський словник» В. Дубровського (1918) та ін. Мовознавці ВУАН підготували ряд термінол. словників, «Російсько-український словник» за ред. А. Кримського (т. 1 — 3, 1924 — 33; т. 4, останній, лишився невиданим), посібники з сучас. укр. мови («Українська мова» М. Грунського і Г. Сабалдиря, 1920; «Українська мова» О. Синявського, 1923; «Українська мова» М. Наконечного, 1928; «Загальний курс української мови. Лекції» за ред. Л. Булаховського, 1929 — 30, та ін.), праці з історії укр. мови і діалектології [«Нариси української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини XI — XVIII вв.» О. Шахматова й А. Кримського (1922, 2-е вид. 1924, 3-є вид. 1988), «Нарис історії української мови. Вступ, фонетика і морфологія з додатком історичної хрестоматії» П. Бузука (1927), «Курс історії українського язика. Вступ і Фонетика» Є. Тимченка (1927, 1930), «Збірник комісії для дослідження історії української мови» за ред. А. Кримського (т. 1, 1931) та ін.]. Велася підготовка «Історичного словника української мови» (1930 і 1932 вид. 2 зошити 1-го тому). Інтенсивно вироблялася укр. наукова термінологія — технічна, природнича, суспільна. Одночасно з практ. роботою велося теор. осмислення процесів термінотворення, бралася до уваги істор. лексика, враховувався досвід становлення наук. термінології в ін. слов’ян. мовах. Тенденція до здорового пуризму, спрямованого на створення наук. термінології на питомій основі, як це робилося в ін. народів, була придушена політикою зросійщення з метою макс. уніфікації укр. і рос. термінів відповідно до мовної політики КПРС. В кін. 80 — на поч. 90-х pp. відбувається переоцінка лексикогр. спадщини 20-30-х pp., деякі словники перевидано («Словник ділової мови» В. Підмогильного і Є. Плужника, 1993; «Правописний словник» Г. Голоскевича, 1994). З-поміж термінол. словників — а їх було створено в ці роки десятки — найб. значення зберігають ті, які містять нар. термінологію і номенклатуру, напр. «Словник ботанічної номенклатури» (проект, 1928), в якому зафіксовано 25 000 укр. назв рослин.

Ще до 1917 усталилася укр. графіка. 1921 вийшли друком «Найголовніші правила українського правопису», які були надто загальні, щоб служити надійним посібником для практики. З’явився і ряд ін. видань правопису, які не мали, проте, сили норми. І тільки 1928 вид. «Український правопис» на наук. основі, що був спробою поєднати східно- й західноукраїнську орфогр. практику.

У 20-і pp. мовозн. дослідження в Україні охоплювали, крім української, інші слов’ян. мови, а також романські, германські, арабську, тюркські. Велику наук, цінність становили праці в галузі орієнталістики А. Кримського («Тюрки, їх мови й літератури», 1930), Т. Кезми («Елементарні основи граматики арабської мови», 1928) та ін.

У березні 1930 на базі Ін-ту укр. наук, мови, лінгв. груп, що працювали при Істор.-філол. відділі ВУАН, а також мовозн. кафедр Київ., Харків. і Дніпропетровського ІНО створено Інститут мовознавства АН. В цей час почалася боротьба офіц. ідеології проти укр. мови й культури, що відбилося як на лінгв. кадрах, так і на напрямах мовозн. роботи. Серед нечисленних праць наст. десятиліть — «Історія форм української мови» М. Грунського і П. Ковальова (1931), «Исторический комментарий к русскому литературному языку» (1936) і «Русский литературный язык первой половини XIX в.» (т. 1-2, 1941, 1954) Л. Булаховського, «Вступ до мовознавства» М. Калиновича (1940), а також дослідження М. Грунського про пам’ятки старослов’ян. писемності, Л. Булаховського — в галузі слов’ян. наголосу та істор. словотвору слов’ян. мов. Виходили праці західноукр. учених, особливо в ділянці дослідження історії й діалектології укр. мови. Це, зокрема, «Українська літературна мова XVI ст. і український Крехівський апостол» І. Огієнка (1930), «Подільсько-волинське мовне пограниччя» К. Дейни (1938) та ін. 1941 відбулася І Респ. діалектологічна конференція, на якій ухвалено розгорнути суцільне обстеження укр. говорів. Дуже поріділи в цей час мовозн. кадри. Багатьох учених (А. Кримський, О. Курило, В. Ганцов, О. Синявський та ін.) було незаконно репресовано, інші (П. Ковальов, Ю. Шевельов, І. Огієнко, О. Пріцак, В. Чапленко та ін.) з певних причин опинилися за межами батьківщини, де продовжували працювати, збагачуючи укр. лінгвістику.

На поч. 50-х pp. в Україні відбулася дискусія з теор. питань мовознавства. Незважаючи на те, що в її ході було висловлено багато положень, які на тривалий час стали керівними догмами в мовознавстві, в цілому вона мала позитивне значення, оскільки поклала край небезпечним твердженням, зокрема про класовий характер мови. 1951 видано 2-томний «Курс сучасної української літературної мови» за ред. Л. Булаховського. У 1959 — 61 побачив світ 2-томний посібник для вузів «Курс сучасної української літературної мови» М. Жовтобрюха і Б. Кулика.

Від поч. 60-х pp. здійснюється коментоване видання пам’яток укр. мови 14 — 19 ст. Мовознавці академ. установ та вищої школи дослідили й опублікували численні юрид. документи, окр. твори худож. л-ри періоду становлення укр. літ. мови, давні граматики і словники. Серед цих видань — «Грамматыка словенская» Івана Ужевича (лінгв. коментар І. Білодіда і Є. Кудрицького), опрацьовані В. Німчуком «Лексіконъ...» Памва Беринди, «Лексис...» Лаврентія Зизанія, лексикогр. праці Єпіфанія Славинецького і Арсенія Корецького-Сатановського, граматика Мелетія Смотрицького та ін. В ділянці пам’ятникарства працювали також М. Бойчук, М. Пещак, В. Русанівський, П. Лизанець, В. Передрієнко, І. Чепіга, В. Колосова та ін. Фундам. дослідження з історії укр. мови, монографії і нариси з істор. морфології, словотвору й синтаксису (С. Самійленко, І. Керницький, С. Бевзенко, Ф. Медведєв, І. Слинько), а також з істор. лексикології рос. мови (М. Брицин, В. Туркін) дали змогу здійснити всебічний опис становлення структури і змін у семантиці укр. мови від найдавнішого часу до наших днів.

50 — 60-і pp. стали періодом активного творення лекс. картотеки — матеріальної бази словників. На цій базі було укладено поки що найбільший перекладний словник — 6-томний «Українсько-російський словник» (1953 — 63), підготовлено «Російсько-український словник» (т. 1 — 3, 1968). З участю лінгвістів та працівників ін. наук. галузей Комітет наук. термінології підготував і видав бл. 30 галузевих термінологічних (переважно двомовних перекладних) словників, зокрема великий загальний «Російсько-український технічний словник» (1961), «Російськоукраїнський сільськогосподарський словник» (1963), «Російсько-український словник суспільно-політичної лексики» (1966) та ін. Пожвавилося видання укр.-іншомовних та іншомовно-укр. словників. Розпочалася системат. робота над істор. словником укр. мови. Перший її етап завершився у 1977 — 79 виданням «Словника староукраїнської мови XIV — XV ст.», укладеного під керівництвом Л. Гумецької. Предметом наук. уваги стає словник мови письменників. До 150-ліття від дня народження Т. Шевченка видано 2-томний «Словник мови Т. Г. Шевченка» за ред. В. Ващенка, 1978-79 у Харків. ун-ті — «Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка»; проведено певну роботу над словниками мови творів І. Франка, Л. Глібова та ін. Одним з осн. напрямів у н.-д. роботі 50 — 60-х pp. була лінгвостилістика. Вивчення стиліст, особливостей творів укр. письменників займало певне місце в дослідженнях мовознавців ще в поперед. період (Л. Булаховський, Ю. Шевельов, І. Кириченко, В. Ільїн, Г. Левченко). У повоєнний час набутком у цій галузі стали праці І. Білодіда «Питання розвитку мови української художньої прози» (1955), його ж монографії про мову творів Т. Шевченка, Ю. Яновського, М. Рильського. Дослідження мови окр. письменників дало змогу створити узагальнюючі праці — «Курс історії української літературної мови» (т. 1 — 2, 1958 — 61), «Історія української літературної мови» П. Плюща (1971). Розробляються питання стилістики («Нариси з загальної стилістики сучасної української мови» І. Чередниченка, 1962), естетики мови (І. Грицютенко та ін.). Предметом досліджень стають також нехудожні стилі укр. літ. мови, зокрема історія становлення мови укр. публіцистики й науки, усного різновиду укр. літ. мови. У цій серії — праці: «Мова української преси» (1963) та «Мова української періодичної преси» (1970) М. Жовтобрюха, «Науковий стиль сучасної української літературної мови» А. Коваль (1970), «Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення» (1965) і «Усне побутове літературне мовлення» (1970) та ін. Цей же період характеризується розвитком лінгв. географії, меншою мірою діал. лексикографії, істор. діалектології, започаткуванням експерим. діал. фонетики. Нові аспекти діалектол. і ономаст. досліджень представлені в «Нарисах з діалектології української мови» Ф. Жилка (1966), у працях А. Білецького, Т. Назарової, М. Никончука, П. Чучки, Й. Дзендзелівського, В. Горпинича, Ю. Карпенка, Є. Отіна, М. Худаша та ін. Виходить друком монографія Ю. Редька «Сучасні українські прізвища» (1966). Дослідженню теор. питань слов’янського синтаксису присвячена праця «Розвиток структури слов’янського речення» О. Мельничука (1966). Інша ділянка наук. інтересів цього часу — істор. лексикологія і лексикографія. Вийшли у світ книжки «Нарис історії української лексикографії» А. Москаленка (1961) та «Історія української лексикографії» П. Горецького (1963). Крок уперед зробило теор. перекладознавство, представлене насамперед працями М. Рильського і О. Кундзіча. 1960 з’явилося 2-е видання «Українського правопису» (1-е вид. — 1946), що зумовило появу низки статей з теорії і практики орфографії. Часи хрущовської «відлиги» позначені посиленою увагою до культури мови.

Вийшло кілька популярних видань, в яких пропагувалася укр. мова, наголошувалося на її великій ролі в житті народу, розвитку його самобутньої культури (Й. Багмут, М. Жовтобрюх, А. Коваль, В. Русанівський, 3. Франко, Є. Чак та ін.).

З 70-х pp. в укр. мовознавстві утвердився погляд на мову як на складну саморегульовану систему, компоненти якої взаємопов’язані і взаємозумовлені. Спершу цей погляд поширювався на форм. будову мови, а згодом охопив і її змістовий бік. Нові аспекти в методику дослідження структури і функціонування мови вніс структур.-матем. напрям. Вивченню системи фонем укр. мови із застосуванням стат. методів присвячена монографія В. Перебийніс «Кількісні і якісні характеристики системи фонем сучасної української літературної мови» (1970). Досліджуються структура частин мови, грамат. категорії у їхньому взаємозв’язку, аналізуються ті явища фонетики, граматики й словотвору, які не були раніше предметом спец. вивчення. Осн. праці з цих питань: «Синтаксична структура української мови» (1968), «Структура українського дієслова» В. Русанівського (1971), «Синтаксис сучасного українського літературного мовлення (Просте речення. Еквіваленти речення)» П. Дудика (1973), «Голосні фонеми сучасної української літературної мови» Н. Тоцької (1973), «Іменник в українській мові» І. Матвіяса (1974), «Прикметник в українській мові» А. Грищенка (1978), розробки І. Ковалика в галузі укр. словотвору та ін. Теор. і практ. робота в цьому напрямі була узагальнена в синтетичній 5-томній праці «Сучасна українська літературна мова» («Фонетика», «Морфологія», «Синтаксис», «Лексика і фразеологія», «Стилістика»; т. 1 — 5, 1969 — 73). Вивчення фонет., грамат., словотв. і семант. структури укр. мови було продовжене в напрямі встановлення взаємозв’язків між різними рівнями, виявлення функціонально однозначних компонентів мови у граматиці, словотворі й лексиці. Ці дослідження передбачали як дальше поглиблення грамат. теорії, так і досягнення суто практ. мети — встановлення семантики слова й речення шляхом аналізу форм. засобів мови. До першого типу належать праці «Дієприкметник у сучасній українській літературній мові» Г. Гнатюк (1982), «Словотворча структура і семантика складних слів у сучасній українській мові» Н. Клименко (1984), «Прийменникова система української мови» (1980), «Система відмінків української мови» (1987), «Частини мови в семантико-граматичному аспекті» І. Вихованця (1988), «Морфеміка української мови» К. Городенської і О. Безпояско (1987), «Мовна семантика в її динамічних аспектах» О. Тараненка (1989, рос. мовою) та ін. Серед узагальнюючих праць цього ж напряму — «Українська граматика» (1986, рос. мовою), де вперше комплексно застосовується функц. підхід до опису грамат. категорій. Другий тип репрезентують такі праці, як «Структура мови і статистика мовлення» (1974), монографії «Частотні словники та їх використання» В. Перебийніс (1985), «Лексична семантика в системі „людина — машина"» М. Муравицької (1986), «Морфологічний аналіз наукового тексту на ЕОМ» Н. Дарчук (1989). Новим напрямом у лінгвістиці 70 — 80-х pp. є експерим. фонетика, зокрема вивчення інтонац. особливостей укр. мови (А. Багмут, Л. Прокопова та ін.), а також компонентний аналіз лекс. семантики (Л. Лисиченко, Ж. Соколовська та ін.). Предметом посиленої уваги стала давня і сучасна укр. фразеологія (Л. Коломієць, Л. Скрипник, Г. Удовиченко та ін.). Систем. підхід характеризує і нові праці з лінгвостилістики. Серед них — монографія «Основи мовної експресії» В. Чабаненка (1984). Систематизуються закономірності сучас. наголошування слів (В. Винницький); історія укр. наголосу розглядається у монографіях В. Скляренка «Історія акцентуації іменників середнього роду української мови» (1979) та «Нариси з історичної акцентології української мови» (1983). Вивчення історії структури укр. мови набуває у 70 — 80-і pp. більш системат. характеру. Розширення бази досліджень у цій галузі, пост. вивчення і видання пам’яток укр. мови (до вже згаданих у поперед. період додаються юрид. документи 16 — 18 ст., давні госп. порадники, барокова художня л-ра, приватне листування і т. ін.), написання монографій і нарисів з істор. морфології, словотвору і синтаксису (С. Самійленко, С. Бевзенко, І. Керницький, Ф. Медведєв, І. Слинько та ін.) дало змогу створити синтетичну 4-томну працю «Історія української мови» («Вступ. Фонетика», «Морфологія», «Синтаксис», «Лексика і фразеологія», т. 1 — 4, 1978 — 83). У 80-і pp. укр. мовознавство звернулося до спільнослов’ян. і спільносхіднослов’ян. мовної спадщини, про що, зокрема, свідчать коментарі В. Німчука до виданих ним же Київських глаголичних листків (1983), текстол. та лінгв. аналіз літопис. оповідей про Ігорів похід, здійснений В. Франчук (1988), та ін. Історія структури укр. мови досліджується паралельно з історією власних назв, розвитком істор. діалектології, залученням археол. даних — праця «Формування і діалектна диференціація давньоруської мови» Г. Півторака (1988). До традиц. методів аналізу історії укр. мови долучаються структурно-математичні (М. Пещак). Розвивається славіст. мовознавство. Так, видр. «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов» (1966), видається «Етимологічний словник української мови» в 7 томах (вид. т. 1 — 3, 1982 — 89); певна увага приділяється міжмов. контактам (Ю. Жлуктенко, В. Акуленко, В. Семчинський, О. Чередниченко, О. Семенець та ін.), зокрема слов’янським (М. Онишкевич, Й. Дзендзелівський). Типології простих дієсл. речень у чес. мові в зіставленні з українською присвятив монографію Й. Андерш (1987). У 80-і pp. почалося видання підготовленого переважно в попередні десятиліття колективом діалектологів (І. Варченко, Т. Назарова, А. Залеський, Н. Прилипко та ін.) під керівництвом Ф. Жилка «Атласу української мови»: 1984 вийшов 1-й том («Полісся, Середня Наддніпрянщина і суміжні землі»), 1988 — 2-й («Волинь, Наддніпрянщина, Закарпаття і суміжні землі»). 3-й том, присвячений Півдню України і суміжним землям, перебуває у виробництві. Видано «Лінгвістичний атлас Нижньої Прип’яті» Т. Назарової (1985), «Говори української мови (збірник текстів)» (1977). Сучасна діалектологія розвивається у трьох напрямах: укладання регіон. діал. словників з орієнтацією на видання Загальноукраїнського діалектного словника, створення узагальнюючих праць з описом одного з мовних рівнів на широкому діал. матеріалі («Нариси з діалектного словотвору в ареальному аспекті» Я. Закревської, 1976) або систематизацією усього діал. матеріалу («Українська діалектологія» С. Бевзенка, 1980), розробка нових методів ареального моделювання діал. лексики («Моделювання системи діалектної лексики» П. Гриценка, 1984; «Ареальне варіювання лексики», його ж, 1990). В лексикографії зусилля були зосереджені гол. чин. на створенні «Словника української мови» (т. 1 — 11, 1970 — 80). Велася робота над створенням «Фразеологічного словника української мови» (1994) та «Словника синонімів української мови». (т. 1-2, 1999-2000). У 1988 вийшов друком 2-томний «Словник мови російських творів Т. Г. Шевченка» — продовження 2-томного «Словника мови Т. Г. Шевченка»). Серед інших лексикогр. праць — створений у Гол. редакції УРЕ «Словник іншомовних слів» за ред. О. Мельничука (1974), «Орфографічний словник української мови» за ред. С. Головащука і В. Русанівського

(1975), «Орфографічний словник української мови», який уклали С. Головащук, М. Пещак, В. Русанівський, О. Тараненко (1994), словникдовідник «Власні імена людей» Л. Скрипник і Н. Дзятківської (1986) та ін. Здійснено 3-є і 4-е видання «Українського правопису» (1990, 1993). У топоніміці вивчаються місц. назви в межах регіонів («Топонімія Буковини» Ю. Карпенка, 1973; «Топонімія Дніпровсько-Бузького межиріччя» В. Лободи, 1976; «Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв’язках», 1981; «Рось і етнолінгвістичні процеси Середньонаддніпрянського Правобережжя» І. Желєзняк, 1987; «Назви річок Нижньої Правобережної Наддніпрянщини» О. Карпенко, 1989). Ряд праць присвячено ономастиці, етнонімії: «З історії української антропонімії» М. Худаша (1977), «Назви жителів в українській мові» В. Горпинича (1979), «Слов’янські автохтонні особові власні імена в побуті українців XIV — XVII ст.» М. Демчук (1988), «Етнонімія Геродотової Скіфії» (1988) та «Етнонімія Птолемеєвої Сарматії» О. Стрижака (1990), зб. «Київське Полісся» (1989). Ліквідація «білих плям» в історії укр. л-ри повернула укр. культурі багато забутих імен і творів, знято обмежувальні ярлики з багатьох письменників-класиків. Усе це спонукало до перегляду історії розвитку укр. літ. мови. Чіткіше визначено деякі основоположні поняття такої галузі лінгвістики, як літ. мова, мовна норма, стиль літ. мови, розмовна мова та ін. (праці С. Єрмоленко, М. Пилинського, О. Муромцевої та ін.). На новому рівні досліджується діловий і сучасний публіцист, стилі укр. літ. мови, поіншому оцінено роль перекл. л-ри в нац. культур, спадщині (В. Коптілов, Р. Зорівчак). З 2-ї пол. 80-х pp. розгорнулася робота над вивченням термінол. систем (Т. Панько). 70 — 80-рр. — час посиленої уваги до зіставнотипол. досліджень. На зіставленні українського й російського, а також українського, російського і білоруського мовного матеріалу створено праці: «Функціонування російської мови в близькоспорідненому мовному оточенні» (1981), «Формування спільного фонду соціально-політичної лексики східнослов’янських мов» (1983) А. Бурячка, «Взаємодія російської і української лексики в російських творах Т. Г. Шевченка» Т. К. Черторизької (1981, рос. мовою). Розвиваються балтославістика (А. Непокупний), фінно-угрознавство (П. Лизанець, О. Ткаченко), тюркологія (О. Гаркавець), арабістика (В. Рибалкін). Активізувалася робота в галузі романістики й германістики (Ю. Жлуктенко, Б. Задорожний, Г. Почепцов, Н. Раєвська, О. Андрієвська, О. Семенець, І. Чередниченко та ін.). Вийшли друком «Нариси з контрастивної лінгвістики» (1979), монографія «Фризька мова» Ю. Жлуктенка і О. Двухжилова (1984, рос. мовою), колект. праця «Спільна лексика германських і балто-слов’янських мов» за ред. А. Непокупного (1989, рос. мовою).

З серед. 80-х pp. зароджується укр. соціолінгвістика. Праць, які імітували соціолінгвістику, але насправді були збірниками цитат про те, що нібито всі мови в СРСР досягай нечуваного розквіту, і до того не бракувало. Проте реальної картини можливостей функціонування нац. мов вони не розкривали. Реальна соціолінгвістика зародилася у працях, присвячених аналізові мовної карти зарубіж. світу. Це колект. монографії (рос. мовою) «Методологічні проблеми мовознавства» за ред. О. Мельничука (1988), «Міжмовні відносини і мовна політика» (1988) і «Мовні ситуації і взаємодія мов» (1989, обидві — за ред. Ю. Жлуктенка), написана на палеолінгв. матеріалі монографія «Нариси теорії мовного субстрату» О. Ткаченка (1989, рос. мовою). 70 — 80-і pp. позначені зрослою увагою до лінгв. спадщини, зокрема до історії укр. мовознавства. Це монографія «Українська радянська лексикографія» Л. Паламарчука (1978), праці В. Німчука «Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською» (1980) і «Мовознавство на Україні в XIV — XVII ст.» (1985) та ін. Видаються з коментарями зібрання творів видатних представників укр. лінгвістики, зокрема Л. Булаховського (т. 1-5, 1975-80), І. Білодіда (т. 1-3, 1986), П. Житецького (1987). Виходять збірники праць, в яких розкривається значення окр. установ і творчої спадщини вчених для укр. та світової науки й культури. Це — «Л. А. Булаховський і сучасне мовознавство» (1987, рос. мовою), «Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов’янських народів» (1988), «Слов’янські мови, слов’янська писемність і культура» (1991, рос. мовою, присвяч. пам’яті І. Срезневського) та ін. З 1991 діє Інститут української мови НАН України, утв. на базі україніст. відділів Ін-ту мовознавства. Наст. розвиток укр. мовознавства невіддільний від удосконалення методології досліджень і запровадження новіт. технологій в аналіз мовного матеріалу.


Літ.: Дослідження з мовознавства в Укр. РСР за сорок років. К., 1957; Гольденберг Л. І., Королевич Н. Ф. Укр. мова. Бібліогр. покажчик (1918 — 1961 pp.). K., 1963; Мовознавство на Україні за п’ятдесят років. К., 1967; Жовтобрюх М. А. Мовознавство на кафедрах вищих шкіл республіки (1967-1977). «Мовознавство», 1977, № 5; Розвиток мовознавства в УРСР. 1967-1977. К., 1980; Русанівський В. М. Прогностичні функції соціолінгвістики. «Мовознавство», 1989, № 1; Жовтобрюх М. А. Нарис історії укр. рад. мовознавства (1918 — 1941). К., 1991; Бевзенко С. П. Історія укр. мовознавства. Історія вивчення укр. мови. К., 1991.


В. М. Русанівський.












Див. також:
Український правопис. Київ, 2015.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.