Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





ДЕРЖАВНА МОВА — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах держ. управління та діловодства, громад. органах та організаціях, на підприємствах, у держ. закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики. Термін з’явився у часи виникнення нац. держав. В однонац. державах немає необхідності юрид. закріплення Д. м. В багатонац. Країнах конституцією (законодавством) статус державної, як правило, закріплюється за мовою більшості населення. У деяких країнах відповідно до їхнього тер.-етн. складу статус державних надано двом і більше мовам (напр., у Канаді — англійській та французькій). У дем. країнах із статусом однієї мови як державної забороняється дискримінація громадян за мовною ознакою, носії ін. мов мають право користуватися ними для задоволення своїх потреб. Українці мають більш як тисячолітню історію уживання рідної мови в різних сферах громад. і культур. життя. Давньоруська мова в добу Київ. Русі була не лише мовою худож. л-ри, літописання, а й мовою законодавства та діловодства, офіц. і приватного листування. Отже, вона фактично була мовою державною. Істор. доля укр. народу склалася так, що його мова протягом історії не завжди функціонувала як державна.

Після монг.-татар. навали переважна більшість укр. і білорус. земель опинилася у складі Великого князівства Литовського. Сформована на давньорус. основі українсько-білоруська літературна мова, що, залежно від живого мовного середовища, виступала в укр. чи білорус. варіантах, починаючи з 14 ст. функціонувала в законодавстві, судочинстві, великокнязівській та князівських канцеляріях, держ. і приват. листуванні. Становище укр.-білорус. мови (що традиційно називалася руською) як державної закріпилося у Статуті 1566 (т. з. Волинському статуті) — Зводі законів Вел. князівства Литовського, де зазначено: «А писар земский по руску маєть литерами и словы рускими вси листы и позвы писати, а не инъшым языком и словы» (ст. 1 розд. IV).

Укр. мова мала статус, близький до державного, у 14 — 1-й пол. 16 ст. і на землях Галичини та Зх. Волині, що тоді перебували під владою Польщі. Вона вживалася у судах і діловодстві, очевидно, на основі якогось акта-привілею, який не зберігся. Мабуть, існувала й домовленість про те, що королівське діловодство, яке стосувалося укр. земель, мало здійснюватися також укр. мовою. Про це свідчить переклад нею т. з. Віслицького статуту 1357 короля Казимира Великого — зібрання правових, насамперед карних, норм середньовіч. Польщі та численні грамоти, які вийшли з королівської та приватних канцелярій, ін. установ. Укр. мовою іноді користувалися татар. хани у зносинах з польс. королями. Протягом 14 — 16 ст. укр. писем.-літ. мова вживалася на держ. рівні у Молдовському князівстві. Значна частина пам’яток укр. ділового стилю того часу походить з канцелярії правителів Молдови. Отже, укр. літ. мова в 14 — 16 ст. мала функції міжнаціональної. Укладена 1569 в Любліні унія Литви з Польщею призвела до того, що майже всі укр. землі перейшли до складу Польського королівства. Представники укр. шляхти (зокрема, Київщини та Волині) на Люблінському сеймі домоглися від короля привілеїв, які далі забезпечували функціонування укр. мови в офіц.-ділових сферах. Напр., у привілеї шляхті Київщини 1569 зазначено, що «в усяких справах їхніх судових, як позви, вписування до [актових] книг, акти і усілякі потреби їх, так і в судах наших замкових і земських, як і в канцелярії нашій коронній, декрети наші у всіх потребах наших королівських, у земських коронних до них листи не яким іншим, тільки руським письмом писані й відправлювані бути мають вічними часами». Проте з самого початку чинності привілеїв вони порушувалися. На Варшавському заг. сеймі 1590 посли від Волин., Брацлав. та Київ. воєводств домоглися нової ухвали про те, що на зазначених територіях юрид. документи «згідно з їх правом, руською мовою та письмом мають бути писані». Але й ця ухвала часто не виконувалася, і в юрид.-ділову сферу дедалі більше проникають польс. і лат. мови, витісняючи українську.

Після приєднання України до Росії спец. акта про державність укр. мови не було прийнято, бо функціонування її у генеральній, полкових, сотенних канцеляріях, у судах, ратушах — у всіх держ. установах Гетьманщини вважалося природним. Листування Б. Хмельницького з рос. царем Олексієм Михайловичем велося укр. писем.-літ. мовою, а Олексія Михайловича з Б. Хмельницьким — російською.

На землях, що залишилися під владою Польщі, укр. мова дедалі більше зазнавала всіляких утисків. На сеймі 1669 ухвалено постанову, що король давніх привілеїв дотримуватися не буде і всю документацію видаватиме тільки польс. і лат. мовами. Постанову було підтверджено й на сеймі у Варшаві 1696. У 18 ст. укр. мова тут майже цілковито зникла з офіц. вжитку. На укр. землях, які опинилися під владою АвстроУгорщини, укр. мова тільки час від часу з’являлася в офіц. цісарських та королівсько-цісар. док-тах і як державна згодом була зведена фактично нанівець, уживаючись іноді тільки у приватних актах.

На Лівобережній Україні в держ. установах укр. мова збереглася до поч. 80-х pp. 18 ст., коли рос. царат ліквідував залишки автономії України. Відтоді аж до 1917 на всіх істор. землях України, що були в складі Рос. імперії, вона перестала функціонувати не тільки в держ. установах, а й в осв. закладах: друкування книжок укр. мовою, крім худож. текстів та істор. пам’яток, було заборонене (Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876 та ін.). Укр. школи, укр. преса і книговидання діяли лише в Австро-Угорщині (навіть у часи найбільших нац.-мовних утисків). Тільки в січні 1919 законом Директорії Української Народної Республіки укр. мова була проголошена державною із забезпеченням прав мов нац. меншин. Такий самий Закон ухвалила (15. II 1919) Західноукраїнська Народна Республіка. Державність укр. мови була утверджена згодом і на Закарпатті — в конституції Карпатської України, прийнятій 15. III 1939.

Статус укр. мови, близький до державного, гарантувався «Положенням про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури», затвердженим ВУЦВК та РНК УСРР 6. VII 1927, в якому зазначалося: «Відповідно до переважного числа людності УСРР, що говорить українською мовою, брати як переважну мову для офіційних зносин українську мову» (розд. І). «Положення» забезпечувало рівноправність мов усіх нац. меншин України. Однак з 30-х pp. до жовтня 1989 воно не виконувалося, що спричинило обмежене використання укр. мови як державної й призвело до звуження її функцій на більшій частині території України, до гальмування природ. розвитку її системи, вдосконалення функц. стилів. Усе це неминуче вело до денаціоналізації укр. народу, гальмувало його нац.-духовний розвиток. У зв’язку з цим громадськість республіки дедалі наполегливіше порушувала питання про необхідність надання укр. мові статусу державної. Особливо велику активність у цьому плані розгорнуло Т-во укр. мови ім. Т. Шевченка (утв. в лютому 1989). 28. X 1989 Верх. Рада УРСР прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», в якому сказано: «Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя» (ст. 2 розд. І). Разом з тим у Законі зазначено, що держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов ін. національностей, які проживають в Україні. Було складено й затверджено урядову програму розвитку української та ін. мов України до 2000. В ній передбачено утвердження укр. мови як державної поетапно в різних регіонах країни. Однак програма виконується надто мляво, особливо в південних та східних областях. Справу пригальмувало й те, що певні політ. сили протягом 1994 — 1-ї пол. 1996 настійно домагалися проголошення рос. мови як «офіційної» поряд із державною українською, тобто фактично двох держ. мов, оскільки термін «офіційна мова» в міжнар. практиці — це синонім терміна «державна мова». Визнання рос. мови як офіційної призвело б до істотного обмеження функції укр. мови в ролі єдиної держ. мови. У гострій політ. боротьбі, що точилася навколо тексту нової Конституції України, питання про державність укр. мови було одним із центральних. Перемогли державно-патріотичні сили. У Конституції України, прийнятій Верх. Радою 28 червня 1996, зафіксовано:

«Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України... Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом» (ст. 10).

Для реалізації ст. 10 Конституції України 1997 утворено Раду з питань мовної політики при Президентові України й департамент із здійснення мовної політики при Держ. комітеті України у справах національностей та міграції. Постановою Кабінету Міністрів України цього ж року затв. «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови». 1998 проходила всеукр. акція «Передаймо нащадкам наш скарб — рідну мову», в рамках якої, зокрема, відбулася всеукр. наук.-практ. конференція «Українська мова як державна в Україні», на якій відзначено, що процес удержавлення укр. мови йде надто повільно.


Літ.: Німчук В. В. Виплекано віками. «Культура слова» 1992, в. 42; Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. Дрогобич, 1994; Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія укр. літ. мови. К., 1995; Лизанчук В. Навічно кайдани кували. Л., 1995; Горбачук В. Т. Барви укр. мови. К., 1997; Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. Дрогобич, 1997.


В. В. Німчук.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.