Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
ЗАКАРПАТСЬКИЙ ГОВІР, середньозакарпатський говір, підкарпатський говір, південнокарпатський говір — один з арх. говорів карпатської групи діалектів південно-західного наріччя. Поширений у долинах пд. Карпат і правого берега р. Тиси. Осн. масив говору — в межах Закарп. обл. на зх. від р. Шопурки та нижньої течії р. Кісви (Рахівський р-н) до кордону з Словаччиною, а далі — в межах Східнословац. краю Словаччини до р. Ціроки (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Говірки цього типу функціонують у деяких укр. селах Румунії — в долинах річок Вишави та Руськови. На сx. межує з гуцульським говором, на пн. — з бойківським говором, на зх. — з лемківським говором, на пд. — з рум., угор. та словац. мовами. Характеризується збереженням ряду давніх елементів фонетики, граматики, лексики. З. г. ділиться на кілька великих говіркових груп, що найбільше різняться континуантами етимол. о, е в новозакритому складі. Це східнозакарпатські говірки — тересвянсько-річанські, або східномарамороські (о > у, е > і, ‘у: кун’, ôс’ін’, прин’ýс «приніс»), центральнозакарпатські — надборжавсько-латорицькі, березькі (о > ÿ, е > і, у: кун’, ôс’ін’, прин’ýс), західнозакарпатські — ужансько-лаборецькі, ужанські й східноземплинські (о — у, е — і, ‘у: кун’, ôсін’, прин’ýс), північнозакарпатські, або верховинські (кін’, л’ід, прин’іс).
Фонет. особливості З. г.: 1. Фонема заднього ряду [ы] < [ы] [сын], < [ъ] у сполуці після [р], [л] у слабкій позиції [дрывá «дрова»], на місці давнього [ъ] перед й < и [зыйти́]. На більшості ареалу З. г. [ы] зберігається й після задньоязикових приголосних (гынути, ломаґы «ломаки», кьíснути, хьíтрый). 2. Континуант давньої фонеми [і] є передньо-середня фонема [и] [ми́лый]. 3. Континуант [і] давньої [Ђ] [д’íло, т’ін’]. У деяких говірках в позиції перед у фонема [і] < [Ђ] переходить в [ÿ] (лабіалізований і) [д’ÿўка, хл’ÿў]. 4. Континуант [і] етимологічного [е] в новозакритому складі [óс’ін’, піч], але в деяких позиціях, зокрема в складах, після яких занепав давній [ъ], виступають ‘у, ‘ÿ [мн’ут «мед», т’ýтка, прин’ýс, привйýх «привів»; мн’ÿт, т’ÿтка, прин’ÿс, привÿх]. 5. Континуанти етимологічного [о] в новозакритих складах: [у] в сx. та зх. говорах [вус «віз»], [ÿ] в центральних [вÿс]. У крайніх пн. говорах, перехідних до бойківських, [о] в новозакритих складах перейшов в [і] [віс]. 6. Збереження [а] після м’яких приголосних та шиплячих [т’агнýти, йáвур / йáвÿр; час]. 7. Відкритий характер фонеми [о] перед складами з голосними о, а, е [óко, корóва]; перед голосними і, ÿ, у та м’якими приголосними виступає її позиц. варіант закритий /ô/ [ÿ óц’і, óгÿрок, кôжýх]. 8. Звуження е в и, незалежно від наголосу, перед голосними і, ÿ, и та м’якими приголосними [пéршый, -а; пи́рші — мн., пи́ршÿў «першій»; дин’ «день»]. 9. Асиміляція [и] до [і], без пом’якшення поперед. приголосного [си́н’ый — сін’і]. 10. Перехід початкового наголошеного [о] в у, ў [на ўрíс’і «горісі»]. 11. Збереження в багатьох словах [и] на поч. слова [иглá]. 12. Приголосний [г] на місці [д] у праслов’ян. сполуках тл, дл > гл > ґ у дієсл. формах мин. ч. [пл’уг, пл’ÿг «плів», мйуг «мів», привйýг, привÿг «привів», збÿг *sъbodъ > «поколов рогами, пободав»]. 13. Збереження м’якості приголосних [р] та [ц] в усіх позиціях [р’абьíй, типи́р’ «тепер»]; в частині говірок, зокрема центральних, [ц], [р], [з], [с] диспалаталізувалися перед і < Ђ, є [цільíй, рíпа, сíм, на нôзí]. 14. Збереження м’якості [ч] в більшості центр. та зх. говірок [ч’ýти]. 15. Приголосний [л] має препалатальний характер — л. («європейський л») перед усіма голосними [л.ипа]. 16. Відсутність протетич. приголосних у багатьох говірках [ýлиц’а, ôрíх]. 17. Вторинний [н] після історично м’якого [м] перед а < е [с’імн’а]. 18. Вторинний [л’] після історично м’якого [в] > [у] [здорóўл’а]. 19. Занепад ў < в перед у, ÿ < о в новозакритому складі [вуц’á, (в)уц’á «вівця»]. 20. Замкнений характер [н] перед к, ґ [мали́ŋ’кый]. 21. Наявність у багатьох говірках асимілятив. змін приголосних: н’с’к > н’ц’к [пáн’ц’кый], рл > лл [челлéный «червоний»], дл > лл [пÿллый «поганий»], дн > нн [пуннимáти «піднімати»], бм > мм [уммьíти «обмити»]. 22. Іменники с. р. з давнім формантом -ьjе характеризуються чергуванням приголосних в основі, відсутністю їхнього подовження, безвинятковим переходом е > і у дериватах від дієслів із суф. -и-, кінцевим -’а [вôжін’а «возіння», хôжін’а].
Морфол. особливості З. г.: 1. Слабка диференціація флексій за твердістю — м’якістю основ, а в багатьох говірках повна відсутність її [вôдôу — зимлôў, волóви — кôн’óви, колачови; волóм — кôн’óм]. 2. У род. в. мн. іменників флексія -и [кóни, л’уди́]. 3. У І відміні ім. ж. р. в м’якій та мішаній групах — давня флексія -и в дав. [земли] та місц. [на земли] відмінках. В ім. ч. р. І відміни в багатьох говірках — паралельні флексії II відміни або тільки ці останні: в дав. [стáрôс’ц’і, стôростови, Вôлôд’ови], ор. [стáрôстоў, стáростом], місц. [на стáростови, Вôлôд’ови] одн., в дав. [стáрôстÿм], зрідка — наз. [старостóве] і місц. [на стáрôс’т’іх] відмінках мн. 4. В ім. II відміни в дав. в. одн. — флексія -ови (-’ови, -еви) (чôлôвíкови), зрідка -у (-’у) [чôлôвíку]. У дав. в. зберігається континуант давньої флексії -омь > -ум, -ÿм, -ім (вôлум, вôлÿм, вôл’ім). 5. Давня флексія -ы в ор. в. мн. твердої групи II та IV відмін [з вóльí, пуд ворóты], а в місц. — -ix < -Ђхъ [на вôл’іх, на вôрôт’іх, на тил’áт’іх]. 6. У м’якій групі II відміни мн. деяких ім. у дав. в. флексія -ом [л’уд’ом, дви́р’ом], в місц. — -ох [на кôн’ох, л’ýд’ох, грýд’ох]. 7. В ім. IV відміни в ор. в. одн. закінчення -’ат’ом, -’атом [тил’áт’ом, тил’áтом]. 8. У наз. в. мн. частково збереглась флексія -ове [сынове]. Елемент -ов- зберігається у непрямих відмінках [старостôвÿў; старôстôвÿм, кумóвам; з кумóвами]. 9. Іменники III відміни у верхньонадборжавських говірках у род. в. одн. мають арх. закінчення -е [сóле, цéркве, л’убвé]. 10. Арх. флексія -е давніх основ на приголосний [кáмене, тил’áте дне].
Прикметники (й пасивні дієприкметники) у мин. ч. с. р.: 1. Зберігають нестягнену форму -ойе [дóбройе], а в басейні р. Ужа -ой (редукція е) [дóброй]. 2. Вищий ступінь порівняння твориться за допомогою суфікса-флексії -’ый (-’ий) < -jь (ширьíй, молóжый < молóджий). У частині пн., багатьох центр. і в сx. говірках вищий ступінь порівняння твориться за допомогою ненаголошеної частки май [май вели́кый], а найвищий — за допомогою наголошеної [мáйвеликый]. У цих же говірках ступенюються за значенням іменники та дієслова [май жонá «краща, працьовитіша, добріша і т. д. жінка», май рôбл’у «працюю більше»]. У системі числівників поширені форми йедéн, дві (ж. і с. р.), структури диўйаддс’ат «дев’яносто», двíста, двíсто, двáсто тощо, особово-чоловічі форми двайє́, трийé, чотырé (центр. і сx. говірки), двóме, тр’óме, чотыр’óме та ін. (зх.). Поширені дробові числівники типу пу(ў) четверта, пÿ(ў) четверта «три з половиною». Займенники характеризуються енклітиками род. (с’а «себе»), знах. (н’а < мн’а «мене», т’а «тебе», го «його», йі «її», на ню «на неї») та дав. (ми «мені», ти «тобі», му «йому») відмінків. Функціонують питальні займенники тко, ко «хто», што.
Осн. особливості дієслів: 1. Збереження давніх інфінітивів та -ти [говори́ти] і -чи [печи́]. 2. Чергування [д] з [ж] у сx. і центр. говорах [хôжу] та [дж] у західних і північних [си́джу]. 3. Асимілятивний перехід [й] у [в] в 1-й ос. одн. і 3-й ос. мн. теп. ч. слів з основою на -а- [знáву, дýмавут’] в центр. і зх. говірках. 4. Стягнені форми (-айе- > -ае- > -а-) 2-ї [дýмаш] і 3-ї [думат’, думат] особи. 5. У 3-й ос. одн. і мн. теп. ч., 2-й ос. нак. сп. виступає закінчення -т у сx., пн. та окремих центр. говорах [хóдит, хôд’ат, ход’íт] і -т’ у решті. 6. У 1-й ос. мн. теп. і простого майб. ч. закінчення -ме [беремé]. 7. Особові частки в 1-й і 2-й ос. одн. і мн. в мин. ч. (модифіковані форми давнього перфекта) [ходи́в-им, ходи́в-ем, ходи́ла-м; ходи́в-ис’, ходи́в-ес’, ходи́ла-с’; ходи́ли-сме, ходи́ли-с’ме, ходи́ли-сте, ходи́ли-с’те]. 8. Творення форм умов. сп. за допомогою особ. часток [писáў бим, бым; писáў бис’, быс’; писали бисме, быс’ме тощо]. В центр. говірках у 1-й ос. вживається частка быхъ (даў быхъ).
Для синтаксису характерні паратактичні конструкції [будешж го сто рас просити и (та) ни пÿде; кýпл’уц’ц’а д’іти тай сóнце ни грíйе], вираження присвійності за допомогою особ. займенників у формі дав. в. [óтиц’ ми «мій батько», мáти ти «твоя мати», д’íдик нам, сус’íдÿў нам «нашого сусіда», мáтери сôбі «твоїй матері»], знах. в. з інфінітивом [чуў го с’мійáтис’а «чув, як він сміявся»], конструкції з прийменником на зам. по [иду на вôду, на гри́бы], порівн. конструкції з спол. ги [май высóкый /ги ути́ц’ му], вживання дієприслівників для вираження умови, причини явища [мôзôл’í ми с’а начинили, дрывá рубáйучи] тощо.
У лексиці З. г. помітне місце займають архаїзми та запозичення з сусід. мов. Як і в ін. карп. діалектах, у З. г. є елементи, що мають паралелі в південнослов’ян. мовах, в ареалі балк. мовного союзу.
Осн. риси З. г. сформувалися до кін. 16 — поч. 17 ст. Писемні пам’ятки, у яких відбивалися риси З. г., збереглися від поч. 15 ст. Внаслідок істор. причин З. г. творили деякі письменники, як, напр., поети В. Довгович (1783 — 1849), М. Нодь (1819 — 62). З. г. був об’єктом обробки граматистів М. Лучкая, А. Волошина та ін., лексикографа Л. Чопея. Протягом 19 ст. ареал З. г. зменшився на користь сусід. мов. З. г. досліджували мовознавці І. Фогорашій, І. Верхратський, О. Брох, 1. Панькевич, Г. Геровський, С. Бевзенко, Й. Дзендзелівський, В. Добош, К. Галас, В. Лавер, П. Лизанець, В. Німчук, І. Пагіря, І. Сабадош, П. Чучка та ін.
Літ.: Панькевич І. Укр. говори Підкарпатської Русі і сумежних областей. Прага, 1938; Його ж. Нарис історії укр. закарп. говорів, ч. 1 (Фонетика). Прага, 1958; Дзендзелівський Й. О. Лінгв. атлас укр. нар. говорів Закарп. обл. УРСР (Лексика), ч. 1-3. Ужгород, 1958-93; Дэже Л. Очерки по истории закарп. говоров. Будапешт, 1967; Бернштейн С. Б. [та ін.]. Карпатский диалектол. атлас. М., 1967; Добош В. І. Синтаксис укр. південнокарп. говорів. Ужгород, 1971; Нимчук В. В. Карпатоукр.-южнославян. языковые параллели и тождества (история и перспективы проблемы). В кн.: ОЛА МИ. 1984. М., 1988.
В. В. Німчук.
ПІВДЕННО-КАРПАТСЬКИЙ ГОВІР — див. Закарпатський говір.
ПІДКАРПАТСЬКИЙ ГОВІР — див. Закарпатський говір.
ЗАХІДНОКАРПАТСЬКИЙ ГОВІР — див. Лемківський говір.
ПІВНІЧНОКАРПАТСЬКИЙ ГОВІР — див. Бойківський говір.
