Попередня     Головна     Наступна

ПОКУТСЬКО-БУКОВИНСЬКИЙ ГОВІР, надпрутський говір — один з говорів південно-західного наріччя. Поширений в Івано-Франк. (пд.-сх. райони) і в Чернів. областях (за винятком зх. районів — Путильського та Вижницького (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). На заході межує з гуцульським говором, на пн. заході і півночі наддністрянським говором і на пн. і пн. сході з подільським говором. Складається з двох говіркових масивів — покутських і буковинських (основних) говірок.

До буковинських дуже близькі північнобессарабські говірки у сx. районах Чернів. обл. П.-б. г. має ряд спільних рис із сусід. наддністрянськими, гуцульськими і бойківськими говірками. Найближчий він до наддністр. говору, що дає підставу визначити його як перехідний між буковинським і наддністрянським, але на основі буковинського. Як засвідчують дані попередніх досліджень, зокрема картографовані матеріали Атласу української мови (т. 2), межі П.-б. г., особливо північна і південно-західна, окреслені не досить чітко і становлять різної ширини смугу, яка охоплює діал. територію на Лівобережжі Дністра (умовно) від Делятина до Могилева-Подільського і до стику з Румунією та Молдовою.

Фонет. особливості П.-б. г.: [а] після м’яких приголосних переходить в [е], [и], [і] — у ненаголошеній і наголошеній позиціях — душ’é, ш’éпка і ш’и́пка, пор’и́док, спідни́ц’і, чéл’ід’, вéремйе... Лише після й перехід [а] в [е], [і] обмежений (йійцé, йек, пóйес...) східнонадпрутською групою говірок; наявність альвеолярного [л], зокрема в говірках, сусідніх з гуцульськими і бойківськими; депалаталізація [с], [ц] у кінці слів (дес, хтос, хлóпец, отéц), перед флексійними -а, -у (вýлица, тéрница, на вýлицу, копи́цу), у прикметниках і прислівниках на -ск, -зк, -цк, (ни́ско, пóл^.ский, вітц’íўский, н’імéцкий), у закінченнях давньої дієвідміни (бýлисмо, ходи́листе); палаталізація [ш], [ж], [ч] частіше у східнонадпрутських говірках (ж’ити, ч’ис, ш’:е), рідше у західнонадпрутських; палаталізація [р], особливо в іменниках з суф. -ар (віўч’ер’, косáр’), а також в ін. випадках (цер’ква, тер’х’); переважне оглушення приголосних (біп, сат, л’íсти, тхáк’і), хоч можливе і паралельне вживання дзвінких приголосних (зуб’кé, але книшк’é); послідовний перехід [т’] у [к’], а [д’] у [ґ’] (ґ’іт «дід», ґ’íўка «дівка», к’íло «тіло», ниґ’íл’е «неділя») та ін.

Морфологічні особливості П.-б. г.: розрізнення твердих, м’яких і мішаних типів відмінювання іменників (конéм, д конéви, кулéшеў, вýлицеў...); закінчення дав. і місц. одн. ім. ж. р. колишніх і- та ja- основ -и (сóли, по земли́, на стерни́); залишки форм двоїни (дві йейц’í, дв’і хáт’і); відсутність м’якої групи прикметників (си́ний, -а, -е, горíшний, -а, -е); утворення вищого ступеня прикметників і прислівників з суф. -ішч, -іш’-, -ч- (даўн’ішчий, менче, менчий), а також за допомогою частки май (май бíл^.ший, май стáрший, май ранéн’ко); активне функціонування преф. ві- (вíпити, віган’éли); форми інфінітива на -чи (пе^ичи́, стри́ч’і си); у буков. групі говірок поширення дієсл. форм типу хóд’у, нóс’у, вóз’у; у 3-й ос. одн. і мн. дієслів II дієвідміни можливі форми з опущеним кінцевим -т (він хóде, бáче, вони хóд’е, рóбл’е, йід’и́); вживання паралельних форм майб. ч. дієслів (будемо роби́ти — мéмо роби́ти, бýдеш банувáти — меш банувáти); наявність «складних» форм мин. ч. — ходи́ўйім (-йем), ходи́ўйіс (-йес), ходи́лисмо; енклітичні форми особ. займенників (ми, ти, си, му — дав. в., м’і, к’і, го, йі — знах. в.); наявність рухомої зворотної частки -ся як у постпозиції, так і в препозиції у різних її фонет. варіантах (с’а, са, си); характерні прислівники бáвно ‘поволі’, підсилювальна частка -ко після дієслів (ходи-ко) і ади (ади йа майу).

У лексиці П.-б. г. багато елементів, властивих і більшості говірок пд.-зх. наріччя: блéяти ‘бекати’ (про овець), вáтра ‘вогнище, черінь’, ґáзда, газди́н’і ‘господар, господиня’, жи́тниц’і ‘сироватка’, кугýт ‘півень’, ли́лик ‘кажан’, під ‘горище у житловому будинку’, рíш’ч’а ‘хмиз’, шýтий ‘безрогий’ та ін., або ж найближчим сусіднім говіркам: гуцульським — барабýл’і ‘картопля’, вéремн’е ‘погода’, гладýн ‘глечик’, ґрунт ‘садиба’, кн’ес’ ‘молодий, наречений’, книги́н’і ‘молода, наречена’, тáйстра ‘торба’, xíтанка ‘гойдалка’; наддністрянським — ґуц ‘вузол’, доўбáч (-ак) ‘дятел’, маґліўни́ца, маґіўни́ца ‘рубель для качання білизни’, карни́к ‘приміщення для свиней’, товáр ‘рогата худоба’ та ін. Є й чимало характерних покут.-буков. лексем: вéвирица ‘білка’, ворóшка ‘сонечко’, ґлужáн’а ‘стебла кукурудзи’, грíнка ‘відрізаний шматок хліба’, дручóк ‘рубель до воза’, ки́рпа ‘вид високої жіночої зачіски’, коўтáч’ ‘дятел’, лíтра ‘металева кварта пити воду’, полови́к ‘яструб’, порéкло ‘прізвисько’, призорóк’ий ‘короткозорий’, рýти ‘вити (про вовків)’, у т. ч. іншомов. запозичень, серед яких кількісно виділяються румунські — дармóй ‘вид рідкого решета’, дзéстри ‘придане’, клáка ‘толока’, матýша ‘тітка або будь-яка старша жінка’, лілійáк ‘бузок’ та ін. Для лексики П.-б. г. характерний значний паралелізм і широка семант. розгалуженість. Досліджували П.-б. г. І. Верхратський, Ю. Карпенко, К. Кисілевський, Б. Кобилянський, К. Лук’янюк, В. Прокопенко та ін.

Літ.: Жилко Ф. Т. Говори укр. мови. К., 1958; Кисілевський К. Надпрутський говір. ЗНТШ (Н.-Й. — Париж), 1954, т. 162; Кобилянський Б. В. Діалект і літ. мова: (Східнокарпатський і покутський діалекти, їх походження і відношення до укр. літ. мови). К., 1960; Мат-ли до словника буков. говірок, в. 1-6. Чернівці, 1971-79; АУМ, т. 2. К., 1988.

Я. В. Закревська.

Попередня     Головна     Наступна