Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





ДВОЇНА — грамат. категорія числа, вживана для позначення двох осіб або парних предметів. Д. була відома ще в індоєвроп. прамові, від якої успадкована спільнослов'янською, а від неї — усіма слов'ян. мовами; тепер зберігається лише в окр. діалектах. Д. мала свої відмінкові форми, відмінні від форм однини та множини. В давньорус. мові залежно від категорії роду та кінцевого приголос. основи іменників вони виражались у наз., знах. та клич. відмінках закінченнями -Ђ (дъ†руці, обЂ селЂ), (дъ†ночи, обЂ матери),(дъва ножа), (оба сыны), в род. і місц. -у, -ову (дьвою руку, обою сынову), в дав. та ор. -ма (дъвЂма рукама, обЂма селома, ножема, сынъма). Форми Д. були властиві також прикметникам (преславныма учителема), особ. і неособ. займенникам (вЂ, наю, нама — 1 ос., ва, ваю, вама — 2 ос.; сею, тою, сима, тЂма), дієсловам (въстаста два волъхва) та дієприкметникам (Ивану и Олексию написавшема книгы). Іменники у формі Д. рідко вживалися самостійно, звичайно вони виступали в синтакс. поєднанні з числівниками дъвЂдъва, обЂ оба. Категорія Д. у давньорус. мові почала занепадати ще на ранньому етапі її розвитку, витісняючись множиною. Першими стали виходити з ужитку особ. займенники у наз. в. вЂ, ва, що заступилися формами мн. мы, вы; форма ва в давньорус. писемних пам'ятках уже не засвідчується, а на †трапляються лише одиничні приклади (†отъходивЂ. — Усп. зб.); зрідка вони зустрічаються і в ін. пам'ятках слов'ян. писемності. Форми ж Д. іменників, прикметників, неособ. займенників та дієслів у пам'ятках давньорус. мови вживаються паралельно з мн. досить часто; фіксує їх і староукр. літ. мова аж до 19 ст. У сучас. укр. літ. мові залишки форм Д. зберігаються у закінченні -има в іменниках очима, плечима, дверима, грошима (хоч частіше грішми) та в наголошуванні іменників у сполученні з числівниками два, три, чотири: два бра́ти, дві сестри́, дві руки́, три верби́, чотири відра́ та ін. (множ. брати́, се́стри, ру́ки, ве́рби, ві́дра). В ор. в. збереглася форма Д. числівника десять (десятьма); під впливом її і форм двома, обома давнє закінчення Д. -ма засвоїлося й ін. кількіс. числівниками (трьома, чотирма, п'ятьма, стома), питально-відносним займ. скількома. Зберігає давню форму Д. в ор. в. також означальний займ. всіма. Окр. залишки Д. відомі укр. нар. говорам: іменники із закінченням -і (з -Ђ) у наз. в. при числівниках два, три, чотири (дві сестрі, три вербі, чотири відрі) поширені в пд.-зх. і пн. говорах, рідше пд.-сх.; закінчення ор. в. -ма паралельно з -ми в займенниках (сима — сими, тима — тими, якима — якими та ін.) поширені в ряді пд.-зх. говорів.


Літ.: ІУМ. Морфологія. К., 1978.


М. А. Жовтобрюх







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.