Попередня     Головна     Наступна

ПОЕТИКА [грец. ποιητική (τέχνη) — поетичне мистецтво] — 1. Один з розділів теорії л-ри, що розглядає осн. закономірності розвитку худож. л-ри як мистецтва слова: становлення та еволюція літ. родів і жанрів, течій і напрямів, стилів і методів; визначення заг. структур.-типол. закономірностей розвитку л-ри як системи; характеристика і класифікація історично стійких літ.-худож. форм і утворень (лірика, драма, поема, роман, байка тощо). Перший систем, виклад П. дав Арістотель у праці «Поетика» (4 ст. до н. е.). Незалежно від давньогрец. П. теорія мистецтва слова була розвинена в старод. Індії та Китаї. У 17 ст. Н. Буало сформулював осн. принципи П. класицизму (трактат «Мистецтво поетичне», 1674). Певний внесок у розвиток П. вніс Г.-Е. Лессінг, а також представники нім. класич. школи.

У Київ. Русі використовувалися здобутки греко-візантійської П. Так, в Ізборнику Святослава 1073 вміщено перекладену з грец. мови статтю Георгія Хіровоска про тропи і фігури мови. Літ. практика староукр. книжників 16 — 18 ст. залежала від настанов курсів поетики (піїтики), які читалися на основі античних, переважно лат. праць у братських школах та Києво-Могилян. колегії. Курс П. входив до складу семи вільних наук, які вивчалися у середньовіч. школі, а також були обов’язковими у програмах шкіл підвищеного типу — колегіях, ун-тах, академіях. Першою відомою київ, латиномовною поетикою є курс «Liber artis poeticae» («Книга про поетичне мистецтво», 1637), записаний Андрієм Старновецьким під наглядом М. Котозварського. З кін. 17 — 18 ст. відомі праці з П. лат. мовою, укладені укр. вченими — викладачами Києво-Могилян. колегії. Найвідоміші з київ, поетик «De arte poetica» («Про поетичне мистецтво») Феофана Прокоповича (1705 — 06) та «Hortus poeticus» («Сад поетичний») Митрофана Довгалевського (1736 — 37). Укр. поетики 17 — 18 ст. не були простими копіями антич. чи західноєвроп. ренесансних трактатів з теорії словесності, а додавали чимало оригінального у вирішення окр. питань теорії поезії, напр., виклад теорії східнослов’ян. силабічного віршування, наявність укр. ілюстративного матеріалу в них тощо. Вони були наближені до естетики класицизму і готували ґрунт для виникнення л-ри шкільного класицизму. Новатором у галузі П. був Г. Сковорода. У 19 ст. П. розвинено у працях І. Потебні, який розглядав її у тісному зв’язку з лінгвістикою та міфологією. Поетичну мову він розумів насамперед як образне мислення. Багато зробив для розвитку поетики І. Франко.

2. Сукупність худож.-естет. і стиліст. засобів, що визначають своєрідність того чи того виду мистецтва, певного літ. явища, твору — його внутр. будову, специф. систему його складників і їх взаємозв’язки (П. театру, кіно, П. бароко, романтизму, П. роману «Вершники» Ю. Яновського тощо). Система худож. засобів твору включає поняття поетичної, або художньої, мови, яка відрізняється від ін. функц. видів мови особливостями звукової інструментовки, словником, синтаксисом та наявністю ритму; поет, тропів і фігур, використаних у худож. творі, — тобто всього того, що сприяє розкриттю худож. замислу автора.

Літ.: Потебня А. А. Из записок по теории словесности. X., 1905; Його ж. Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка. X., 1930; Аристотель. Об искусстве поэзии. М., 1957; Сивокінь Г. М. Давні укр. поетики. X., 1960; Арістотель. Поетика. К., 1967; Лихачев Д. С. Поэтика древнерус. л-ры. Ленинград, 1967; Крекотень В. І. Київ. поетика 1637 року. В кн.: Літ. спадщина Київ. Русі і укр. л-ра XVI — XVIII ст. К., 1981; Франко І. Із секретів поет. творчості. В кн.: Франко І. Зібр. тв., т. 31. К., 1981; Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої пол. XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії л-ри на Україні. К., 1983.

І. П. Чепіга.

Попередня     Головна     Наступна