Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
ФОРМА І ЗМІСТ У МОВІ — дві сторони єдиного мовного об’єкта. Становлячи єдине ціле (форма змістовна, зміст формований), вони можуть із суто практ. міркувань розглядатися як взаємодіючі відносно самост. сутності. До форми в мові належать ті її вияви, що безпосередньо сприймаються органами чуття, а також приховані структурні властивості, які можна виявити шляхом певних наукових, зокрема експериментальних, досліджень. Формою є матеріальний бік мови, насамперед зовн. оболонка мовних одиниць, а також зв’язки з ін. одиницями, що служать способом вираження та вияву змісту, і принцип організації (структура) змісту, який одним боком звернений до плану вираження (грамат. показники, словотв., морфол., синтаксичні форми і структури тощо), а іншим проникає у мовний зміст, організуючи його в різноманітні семант. структури. У деяких лінгв. концепціях виділяються окр. поняття внутр. форми мови (В. фон Гумбольдт) і внутрішньої форми слова (О. Потебня). Внутр. форма мови — це своєрідна організація мови, яка визначає притаманну їй специфіку зв’язку змісту з його вираженням. У словах внутр. форма мови зводиться до зафіксованої в них ознаки позначуваного предмета, тобто до мотивації найменування.
Мовний зміст — це та інформація, що виражається у мові за допомогою її одиниць; сукупність лекс. і грамат. значень мови, які виділяються (і розрізняються) на основі матеріальних форм вираження. Водночас вони різняться своїми якісними властивостями. Грамат. значення виконують передусім орг. функцію стосовно мовного змісту і меншою мірою функцію засобу відображення стосовно мислення і зовн. світу; лекс. значення, навпаки, більшою мірою є засобом відображення об’єктив, світу. Значеннєві одиниці мови мають нетотожний зміст навіть у випадках синонімії. При зовн. збігові мовних форм різного змісту (при омонімії і полісемії) показники, що диференціюють їх, найчастіше виходять за межі цих форм, матеріально втілюючись або у фонет. суперсегментних явищах, або в контексті, який оточує ці однакові за формою одиниці (мовному чи позамовному).
Ф. і з. у м. перебувають ніби в урівноваженому, стійкому, але найчастіше не в симетр. співвідношенні. Загалом це співвідношення зводиться до такого: а) стабільність форми і змінність змісту; б) прагнення форми виразити більше змісту і прагнення змісту виразитися у більшій кількості різних форм (закон асиметр. дуалізму мовного знака С. Карцевського); в) соціальність (обов’язковість) для усіх мовців форми та індивідуальність (прагматичність) змісту; г) тенденція розвитку змісту від конкретного до абстрактного і, навпаки, прагнення мовної форми до більшої конкретності та ін. Ці й под. суперечності є важливим внутр. джерелом розвитку мови. Завдяки такому співвідношенню Ф. і з. у м. одночасно є і стійкість, і змінність (динам. рівновага).
Чим вище розташування мовної одиниці, тим складнішим є співвідношення Ф. і з. у м. У морфем, напр., форма і зміст перебувають у синкрет. стані, у слів — в асиметричному, у речень воно багатоваріантне і різноспрямоване. Однією із суперечливих діалектич. властивостей мовної одиниці є те, що її зовн. форма кінцева, обмежена, гранична, тоді як втілюваний у ній зміст не має чітко окреслених меж, безконечний. При функціонуванні мови ця суперечність знімається за рахунок сполучуваності, що у мовознавстві трактується як форма.
У діалектич. єдності Ф. і з. у м. провідним є зміст, який відображає зовн. зміни, а мовна форма так чи інакше змінюється у цілому під впливом змісту, хоча ці зміни не завжди є прямо пов’язаними. В еволюції мовного змісту виділяють дві тенденції: 1) прагнення максимально повно відобразити усі ті зміни, які відбуваються у людській свідомості; 2) збереження стабільності, яка б забезпечила наступність значень і традиц. зв’язок з мовною формою. У свою чергу, зміни мовної форми відбуваються під впливом семант. перетворень, які трансформуються при переході до зовн. форм таким складним способом, що створюється стійке враження про зміни зовн. форм за своїми правилами і законами, не пов’язаними з мовним змістом.
Осн. призначенням мовної форми є внутр. організація змісту в гнучкі й рухомі структури та моделі, що, як правило, не знаходять прямого відображення у зовн. формах мов. Діалектичні властивості внутр. структур мови бути одночасно стійкими і змінними, передбачуваними і неперебачуваними, доходити до зовн. мовних форм і лишатися у глибинах мовного змісту забезпечують мові єдність форми і змісту та необхідний ступінь їхньої свободи по відношенню один до одного.
Якісна й кількісна різноманітність форм, змістів і зв’язків між ними роблять проблему співвідношення Ф і з. у м. невичерпною і дуже складною для вивчення. У значенні, близькому до Ф. і з. у м., вживаються і такі позначення, як матерія і дух, форма і значення, план вираження і план змісту.
Літ.: Перебийніс В. С. Про форму і зміст у мові. УМЛШ, 1964, № 11; Гнатюк Г. М., Швидка Н. І. Форма і зміст слова. В кн.: Філос. питання мовознавства. К., 1972; Мельничук О. С. Методол. проблеми аналізу співвідношень ідеального і матеріального в сфері мови. «Мовознавство», 1987, № 1; Плотников Б. А. О форме и содержании в языке. Минск, 1989.
М. П. Кочерган.
