Попередня     Головна     Наступна

МОВНА ПОЛІТИКА — сукупність ідеол. постулатів і практ. дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі. У багатонац. державах М. п. є складником нац. політики, вона віддзеркалює її принципи, відповідає панівній ідеології. Спрямування і форми впровадження М. п. детерміновані існуючим сусп.політ. ладом, режимом правління, міжетн. відносинами в економіці, культурі, релігії тощо. М. п. здатна або закріплювати привілеї панівної мови, або ж сприяти зняттю нац. конфліктів шляхом підтримки мов нац. меншин.

М. п. щодо укр. мови різнилася історично й географічно. В ній від поч. формування літ. мови виділяється кілька періодів. Для доби лит.- польс. панування характерним було протиборство тенденцій розвитку й одночасно занепаду укр. («руської») мови. Найсприятливіші умови для її становлення спостерігалися на землях, що, починаючи з 14 ст., перебували під владою Вел. князівства Литовського. М. п. Литви мала переважно характер звичаєвого права і визначалася принципом «Ми старини не рушаємо, а новини не уводимо». Лит. князі приймали православ’я, місц. культуру, мову і ставали фактично укр. та білорус. князями лит. династії. Західноруська писемна мова стає мовою великокняжої канцелярії, урядових актів, князівського листування, перекладів. Зокрема, на цей час припадає переклад Віслицького статуту 1357. Від Кревської унії 1385 про об’єднання Литви (з належними до неї укр. і білорус. землями) і Польщі починається процес повільного звуження адм.-держ. функцій укр. літ. мови, хоча навіть до 17 ст. її престиж у Литві був досить високий. Нові політ. реалії сприяли регіон. обмеженню застосування укр.-білорус. мови, активізації її укр. і білорус. варіантів як засобів офіц.-ділового спілкування відповідно на укр. і білорус. землях. За традицією або певними угодами, укр. («руська») мова вживалася й у королів, документах, що стосувалися укр. територій. Але загальнодерж. мовою стає латинська, а пізніше польська.

Політика Польщі, пов’язана з наданням урядових посад переважно католикам, була засобом не тільки територіального, а й функц. обмеження укр. мови. Особливо значне воно було на землях, захоплених Польщею раніше (Галичина, Холмщина): тут укр. мова через цілеспрямовану зміну урядовців уже в 15 ст. була витіснена із суду й діловодства. Політиці обмеження її функцій протистояв ряд обставин: відсутність міцної централіз. влади в Польщі, пост. суперечки за укр. землі між Литвою, Польщею і Росією (це спонукало кожну сторону загравати з укр. шляхтою, а в кін. 16 ст. і з козаччиною), над. повстання, нарешті, діяльність церкви і братств. Вимоги спілкуватися на укр. землях і з укр. землями укр. мовою є традиційними в 16 ст. для багатьох звертань укр. воєводств до короля і сейму.

Люблінська унія (1569), що фактично ліквідувала Литву як окр. д-ву і закріпила перехід майже всіх укр. земель до Польщі, ознаменувала новий етап політики щодо укр. мови. Незважаючи на визнання її регіон, офіц.-ділового статусу, що підтверджувалося і пізнішими уряд. актами (1590, 1681), укр. освіта, школа, книгодрукування втрачали будь-яку держ. підтримку. Центрами розвитку укр. культури в цей час стали брат, школи, створювані укр. правосл. церквою і міщанами, друкарні (Хоткевича, князів Острозьких, Федорова). Незгоди між братствами й владиками правосл. церкви, розкол правосл. церкви, пов’язаний з прийняттям унії, посилення у місц. владі катол. і пропольс. настроїв поступово послаблювали нац. боротьбу, роль укр. мови в екон. і духов. розвитку народу. Особливо негат. значення мав поділ 1667 укр. земель між Польщею і Росією, який відбувся на порушення Переяславської угоди 1654. У 1696 ухвалою сейму у Варшаві укр. мова виводиться з адм. вжитку на укр. землях і залишається тільки мовою церкви.

Поступове обмеження функцій укр. мови відбувалося і в Сх. Україні, яка опинилася у складі Росії. Тут на поч. етапі приєднання і за часів Гетьманщини укр. мова була поширеною не тільки у внутрішньому, а й у зовнішньому офіц. спілкуванні з моск. владою (листи Б. Хмельницького). У М. п. цього часу превалюють звичаєві стереотипи. З посиленням централізації влади в Росії за часів Петра I, і відповідно обмеженням укр. автономії, М. п. поступово змінюється у напрямі насильн. звуження функцій укр. мови: вже в кін. 18 ст. вона була витіснена з судів і держ. установ. На відміну від укр. земель під Польщею, офіц. заборони в першу чергу зачепили мову укр. церкви, владу над якою 1684 перейняв моск. патріарх. Це зумовило переведення видавничої та осв. справи під моск. цензуру, яка прагнула того, щоб «никакой розни й особого нарЂчия не было». 1720 видається указ про заборону видання Києво-Печерською і Чернігівською друкарнями нецерковних книг, а також про наст. випуск книг лише рос. варіантом церковнослов’ян. мови. Витіснення укр. варіанта церковнослов’ян. мови з церк. вжитку спричинило зміну мовної орієнтації шкіл, а також Київ. академії, що, в свою чергу, полегшило цар. владі зросійщення сусп. життя в Україні.

Лінія на витіснення укр. мови знайшла офіц. закріплення у таємному Валуєвському циркулярі 1863, що відмінив видання укр. церк. і наук.-осв. л-ри. В Емському акті 1876 заборонялося видавати укр. мовою будь-які тексти (крім ориг. худож. творів та істор. документів), ставити театр. вистави, викладати укр. мовою у школах та зберігати в шкільних б-ках укр. л-ру тощо. В указі 1881 Олександра III зроблено деякі незначні послаблення: дано дозвіл друкувати укр. словники рос. літерами, ставити на сцені також драм. твори укр. мовою (за умови губернаторського дозволу і коли репертуар трупи не був виключно український). Внаслідок дії указів укр. мова не вживалася у періодиці, науці, в навч. закладах, усному офіц. спілкуванні, обмежуючися родинним вжитком, переважно сільс. населення. Осн. джерелом її розвитку ставала худож. л-ра, фольклор. Приватне вживання укр. мови звичайно розцінювалось як ознака нижчої культури або свідома опозиція рос. мові. Революція 1905 хоч і не спричинилася до скасування протиукр. циркулярів рос. царату, проте спонукала владу піти на певні поступки в нац.-мовній сфері. З’являється укр. преса, збільшується кількість літ.-худож. альманахів, легалізується україномовна наука (переважно гуманіт. профілю). В Україні поширилися організації «Просвіти», що, крім іншого, стали осередками розвитку сусп. функцій укр. мови; з’являється укр. переклад Євангелія (1906 — 11). Укр. питання привертає дедалі більшу увагу. У 1907 — 09, 1912 — 13 в Україні відбуваються жваві дискусії про напрями розвитку укр. мови, з’являються тенденції до її урбанізації. Це підривало культивоване великодерж., шовіністськими колами ставлення до неї як до наріччя рос. мови. Проте піднесення укр. мови після 1905 було наслідком не кардинальної зміни нац.-мовної політики офіц. Петербурга, а її нетривкої лібералізації, про що свідчить з’ява нових заборон і переслідувань нац. руху в Україні, особливо під час 1-ї світ. війни. У цілому ж цар. політика мала незмінний характер: в Україні не було укр. шкіл, укр. мова не допускалася до офіц.- ділових сфер, масово насаджувалася думка про її нібито нерозвиненість, чим обґрунтовувалося відсторонення її від офіц., наук. і осв., екон., військ., реліг. сфер життя. Україномовна інтелігенція становила лише вузький прошарок сусп-ва, великі міста й пром. центри дедалі більше ставали російськомовними, наука, освіта, церква використовували виключно рос. мову. Інакше складалася політика щодо укр. мови у кін. 19 — на поч. 20 ст. на зх. укр. землях. Австр. конституція формально відкривала широкі можливості використання та розвитку укр. мови в Галичині й на Буковині: вона визнавала і гарантувала рівноправність усіх мов народів д-ви в царині освіти, держ. та громад. життя. Як наслідок на підавстр. землях великого поширення набули укр. школи, а також преса, в т. ч. дитяча, у церк. житті використовується церковнослов’ян. мова укр. редакції. Щоправда, на перешкоді здійснення зазначених конст. положень стояло пропольське місц. законодавство. У Галичині укр. мова визнавалася як друга крайова мова, яка могла використовуватися у діловодстві та суді, у виступах укр. послів у сеймі. Фактично ж ці права не реалізовувалися уже на рівні повітів. У нижчих ланках самоврядування відповідно до прав громад визначати мову офіц. спілкування та школи переважало використання укр. мови. 97 % укр. дітей у Галичині відвідувало укр. початкові школи. Мову вищої та серед. освіти визначав сейм, який надавав перевагу польс. мові, внаслідок чого на 16 укр. серед. навч. закладів (з них 10 були приватними) припадало 50 державних польських. У Львів. ун-ті навчання здійснювалося, за винятком кількох кафедр, польс. мовою.

Гіршою була ситуація на Буковині, де насаджувалися німецька, а згодом румунська мови, менше діяло укр. шкіл та виходило укр. періодики.

На Закарпатті, яке теж входило до складу Австро-Угор. імперії, укр. мова не мала конст. захисту перед тиском держ. угор. мови. Розвиток рідної мови відбувався на рівні діалектів. На поч. 20 ст. тут посилився москвофіл. рух. Цей стан, незважаючи на помітну нац. просвітно-культурницьку діяльність і політ. та екон. боротьбу, зберігся у Зх. Україні і в період між двома світ. війнами, коли її землі були поділені між Польщею, Чехо-Словаччиною та Румунією. Версальський (1919) і Ризький (1921) договори, конституції Польщі 1921 та 1935 передбачали дем. засади розв’язання мовних питань. Польща гарантувала мовний розвиток нац. меншин, право використання рідної мови у торгівлі, суді, реліг. справах, пресі, у шкільній справі, роботі громад. організацій тощо. За спец. законами, прийнятими 1924, польс. мова проголошувалася єдиною держ. мовою. У 5 воєводствах (Львівському, Станіславському, Тернопільському, Волинському та Поліському) укр. мові законодавчо надавалися певні права: можливість її вживання населенням у звертанні до воєвод. і повіт. органів та судів при складанні нотаріальних заяв, зобов’язань, заповненні поштових пересилань, що не виходили за межі зазначених воєводств. Місц. органам врядування дозволялося самим визначати режим паралельного використання поряд з польською укр. мови в діловому спілкуванні; державні ж організації, підзвітні центр. органам, у т. ч. суд, мали вживати лише польс. мову. Відкриття укр. шкіл було можливе за наявності 20 % (а з 1932 — 25 %) укр. населення у місцевості і відповідно до оформлених заяв визначеної кількості батьків. Численні перепони у розвитку освіти укр. мовою, відсутність, крім Львів. греко-катол. богословської академії, укр. вищих навч. закладів, зумовили падіння престижу укр. мови, зменшення чисельності укр. шкіл: тільки за 1922 — 26 у Галичині їх залишилося 1339 (із 2450), на Волині, Поліссі й Холмщині з 442 шкіл було закрито 440. Поступове загострення нац. питання, періоди репресій щодо українців і укр. організацій (особливо 1919, 1930 і 1938), а також активізація діяльності Укр. військ. орг-цїї (засн. 1920), а згодом (з 1929) Орг-ції укр. націоналістів (ОУН) зумовили згортання польс. владою нац.-культур. програм, факт. відмову від конст. гарантій щодо розвитку укр. мови. З обмеженням ці гарантії дотримувалися в Галичині і на частині Волині. З метою придушення нац.-визв. боротьби на Поліссі, Холмщині, Підляшші в 30-і pp. було заборонено всі укр. видання, т-ва, вживання укр. мови у прилюдних виступах, ввезення укр. преси з ін. воєводств.

На Буковині та в укр. Бессарабії, що були загарбані Румунією, за Сен-Жерменським договором (1919), а також рум. конституціями 1923 та 1938, визнавалася рівність громадян незалежно від їхньої мови. Але, на відміну від польс. законодавства, румунське не передбачало на укр. землях будь-якого офіц. використання укр. мови. Зате всіляко поширювався антинаук. офіц. погляд на буковинців, напр., як на «українізованих румунів», він був покладений навіть в основу закону від 24 липня 1924 про обов’язковість для румунів, «що втратили рідну мову», відвідувати лише школи з рум. мовою навчання. Усе це призвело фактично до занепаду укр. шкіл. Укр. мова залишалася у вжитку переважно в селах, у побут. спілкуванні частини міського населення, в над. т-вах, в одному театрі і правосл. церкві.

Ухвала Закарпатських всенародних зборів у травні 1919 про приєднання до Чехо-Словаччини значною мірою зумовила проукр. спрямованість чес.-словац. законодавства. За Сен-Жерменським договором, а також конституцією 1920, Закарпаттю (Прикарпатській Русі) гарантувалися автономія, виключне право парламенту Прикарпатської Русі «полагоджувати питання мови». Хоча автономію було надано фактично тільки 1937 і за конституцією держ. мовою Чехо-Словаччини визначено чеську, політика щодо укр. мови була лояльною. Це сприяло істотній зміні її статусу на Закарпатті порівняно з попереднім австро-угор. періодом. Боротьба між укр. і москвофіл. сусп.-політ. течіями негативно позначилася на нормалізації мови, зумовила тенденцію до чехізації Закарпаття, поступовий відхід празької адміністрації у мовному законодавстві від проукр. політики. Це відбилося і в зменшенні питомої ваги «русинських» шкіл: у 1920 на 321 «русинську» початкову школу припадало 22 чеські, у 1931 це співвідношення становило відповідно 425 та 158. Зміни в Росії, починаючи з Лютневої революції 1917, помітно позначилися на політиці щодо укр. мови. Укр. Центр. Рада, що виникла у березні 1917, потім (з квітня 1918) Гетьманат і, нарешті (з грудня 1918), Директорія докорінно змінили статус укр. мови: вона стала офіційною у сфері законодавства, судочинства, військ. справи тощо. М. п. цього часу не мала законод. закріплення і базувалася переважно на розпорядженнях центр. адміністрації. З квітня 1917 Тимчас. уряд Росії дозволив поч. школи з укр. мовою навчання; пізніше було прийнято закон про створення держ. укр. гімназій. Восени 1917 з 800 гімназій 80 було з укр. мовою навчання; створюються україномовні вищі навч. заклади, організовано Пед. академію, Академію мистецтв, Нац. театр, Академію наук, Нац. б-ку. Швидко збільшувалася кількість україномов. період. видань, у 1918 їх налічувалося 212. Широкого розмаху набуло видання укр. книг, шкільних підручників.

Після зруйнування більшовиками УНР і встановлення рад. влади в Україні в М. п. спостерігається протиборство двох тенденцій — проукраїнської і проросійської, що значною мірою зумовлювалося відсутністю будь-якого мовного законодавства в СРСР, домінуючою роллю комуністичних ідеол. постулатів та рішень кер. органів. М. п. базувалася на конст. положеннях, що формально проголошували рівноправність і вільний розвиток усіх умов, пізніше великої ваги набуло положення про виняткове значення рос. мови як мови міжнац. спілкування народів СРСР. На перших етапах рад. періоду спостерігалося продовження поперед. виразної тенденції до перетворення укр. мови на осн. засіб комунікації у республіці. Ця лінія почала реалізовуватися 1925 — 32, коли вийшла серія декретів та постанов про українізацію. Документи, об’єднані 1926 у вигляді зб. «Українізація радянських установ», передбачали і досить докладно регламентували перехід на укр. мову всіх держ. установ і відповідно — обов’язковість знання укр. мови службовцями, що підтверджував спец, іспит з укр. мови і культури; укр. мова складалася при вступі до вищих навч. закладів. За роки українізації докорінно змінилися пропорції навч. закладів з укр. мовою навчання, укр. преси і книги. Частка україномов. наук, видань становила 50 %, підручників — 79,4 %. Швидкими темпами відбувалася українізація у сферах культури: театрі, кінематографі, 1924 почало звучати укр. радіо. Політика українізації була суперечливою: вона передбачала примус. підхід до службовців і диференційний — до робітників укр. і неукр. національностей, а тому нерідко викликала психол. протидію. У ній виявлялися ознаки формалізму, парадності, що обмежувало участь широких кіл інтелігенції у запровадженні укр. мови і не спонукало вести цю роботу з належною глибиною. Протидія політиці українізації з боку антиукраїнськи налаштованих офіц. кіл, окр. груп населення поступово набувала ідеол. обґрунтування — як боротьба з бурж. націоналізмом. Розгорталося інспіроване Москвою переслідування найпомітніших провідників українізації, застережливе ставлення до повсюд. використання укр. мови. З 1933 почався період неоголошеної боротьби з політикою українізації під гаслом боротьби з «місцевим націоналізмом». Українізація з живої справи стає ідеол. гаслом, що прикривало політику перетворення України на рос. провінцію. Голодомор 1933, масові репресії серед укр. інтелігенції стали своєрід. рубежем у зміні М. п. у бік т. з. деукраїнізації, тотального зросійщення, зокрема в осв. сфері. Викладання рос. мови у над. школах, наприклад, було запроваджено вже з 2 класу як обов’язковий предмет. Дальше звуження сфер застосування укр. мови відбувалося у роки 2-ї світ. війни і повоєнний час. Порівняно з довоєн. періодом в Україні незмірно зросла кількість рос. шкіл, продовжувалася тенденція до зменшення укр. періодики, книговидання. «Теоретичне» обгрунтування т. з. злиття націй, а також виняткової ролі рос. мови стало підґрунтям витіснення укр. мови навіть як предмета навчання з галузі освіти, звуження (незважаючи на розбудований термінол. апарат) її функцій у науці, виробництві, сусп.-політ. сфері. Як наслідок — серед частини українців з явилася тенденція вважати рос. мову за рідну. Для тих же, що вважали рідною укр. мову, ставала характерною тенденція втрати навичок її використання у вироб. і сусп.-політ. діяльності, у сфері споживання, культури та обслуговування. Під тиском цих штучно породжених обставин укр. мова дедалі менше використовувалася навіть на побут. рівні, зокрема у спілкуванні між членами родини, в колі друзів тощо. 28 жовтня 1989 було прийнято перший в історії України Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», яким укр. мові надано статус державної. Осн. напрями М. п. незалежної України відображені також в її новій Конституції, прийнятій 1996 (зокрема в ст. 10, де утверджено статус укр. мови як держ. мови України й гарантується вільний розвиток мов нац. меншин), у «Декларації прав національностей України» від 1.ХІ 1991, в Законах України «Про національні меншини в Україні» (1992), «Про освіту» (1991, в ред. від 23.III 1996) та ін. 1997 створено Раду з мовної політики при Президентові України, а в складі Держ. к-ту України у справах національностей та міграцій — департамент зі здійснення мовної політики. Усе це дало позит. поштовх для ліквідації тенденцій звуження функцій укр. мови і формування умов для її розвитку як осн. засобу комунікації у країні.

В. М. Брицин.

Попередня     Головна     Наступна