Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна






ПИСЬМО — знакова система фіксації мови на площині за допомогою умовних графічних елементів двох вимірів для передавання інформації на віддалі й закріплення її в часі. Найперші спроби письмової фіксації думок і повідомлень виникли ще в первіснообщинному сусп-ві (кінець кам’яного віку). Внаслідок культур. розвитку людства П. зазнало еволюції, у ході якої історично склалися чотири його типи залежно від смислового обсягу графіч. знаків: піктографічне, ідеографічне, складове та літерно-звукове.

Піктографічне (від лат. pictus — писаний фарбами, намальований і грец. γράφω — писати) П. — найдавніший тип знакової фіксації мови. За допомогою малюнків (піктограм, тобто зображення на камені, дереві, глині предметів, дій і подій) схематично передавався заг. зміст вислову без відображення мовних особливостей тексту (звуків, слів, їх послідовності і грамат. форм). Синтет. характер цього П. відповідав полісинтет. ладові первісних мов. Піктогр. П. з’явилося, очевидно, тоді, коли люди почали усвідомлювати і виділяти з мовного потоку речення, і остаточно оформилося, вірогідно, в епоху неоліту (8 — 6 тис. до н. е.). Деякі його елементи збереглися до нашого часу (напр., дорожні знаки).

Ідеографічне (від грец. ’ιδέα — думка, ідея і γράφω — писати) П. прийшло на зміну піктографії в 4 — 3 тис. до н. е. у зв’язку з дальшим розвитком людського мислення й мови і набутою ними здатністю до більших абстракцій та поділу мовлення на елементи — слова. Воно передавало абстр. поняття, втілені в семантиці слова за допомогою усталеного набору зображень або графіч. символів. Напр., знак, що зображав ногу, міг означати «іти», «ходити», «стояти», «приходити», «приносити» і т. д. (звідси ін. назва цього П. — логографічне від грец. λόγος — слово і γράφω — пишу). Перехід до ідеогр. П. стимулювався й сусп. поступом (виникненням рабовласн. держав і потребою писемної документації для різних сфер екон. і культур. життя). Ідеогр. системи, мало пов’язані з фонетикою мови, були зручні для старод. різноетнічних держав і в кожній з них розвивалися самостійно. Найвідоміші з них — давньоєгипетське ієрогліфічне П. (4 тис. до н. е. — 2-а пол. 3 ст. н. е.), шумерський (з 4-3 тис. до н. е.) і аккадський (вавилоно-ассирійський, з серед. З тис. до н. е.) клинопис, який пізніше запозичили хети (бл. 2 тис. до н. е.), урарти (на поч. 1 тис. до н. е.) та ін. народи; китайське ієрогліф. П. (з 2 тис. до н. е.), яке збереглося до нашого часу, П. майя в Центр. Америці (1 тис. н. е.). Не всі старод. системи ієрогліф. П. розшифровані. Найкраще вивчено П. Єгипту, Месопотамії і Китаю. Логограми, які з часом набули міжнар. характеру, застосовуються в складі допоміжних підсистем П. і нині (цифри, алгебраїчні й хім. формульні знаки, дорожні знаки тощо).

З 2 тис. до н. е. почало формуватися складов е (силабічне — грец. συλλαβικός, від συλλαβή — склад) П., в якому кожен графіч. знак відповідав складові слова. У цій системі П. менше знаків, ніж в ідеографічній, бо різних складів у мовах менше, ніж слів. Детальніше відображення фонет. і грамат. структури мови у складовому П. досягалося тим, що до багатозначної ідеограми в кожному конкр. випадку додавалися спец. знаки, які передавали суто звукові елементи слова в цілому чи його частини, або знаки-детермінативи для уточнення кола понять, до якого належить слово. Такий спосіб П. вже забезпечував досить адекватну фіксацію мовлення і надійне відтворення тексту при читанні, отже, ним могли передаватися будь-які тексти. Складове П. формувалося двома способами: а) внутр. перетворенням ідеогр. систем (шумерське і похідні від нього ассиро-вавилонське, еламське, хурритське, хетське, урартське П.), критське (мінойське) лінійне складове П. і П. майя в Центр. Америці; б) шляхом самост. розвитку систем на основі або під впливом ідеогр. П. (кіпрська, біблоська та ін. складові системи). Пізніші системи складового П. виникли з консонантно-звукового П. внаслідок його вокалізації. Найпоширеніші з них системи П. Старод. Індії — брахмі (8 — 7 ст. до н. е.), скоропис кхароштхі (5 ст. до н. е.) та похідне від них складове П., а також ефіопське складове П. Для цих складових систем була характерною відсутність ідеограм, застосування для позначення складів з тотожними голосними або приголосними звуками графічно близьких знаків, що надавало цим системам чіткості й стрункості.

Літерно-звукове (ін. назви — алфавітне, фонемографічне) П., що виявилося найзручнішим, сформувалося значно пізніше за складове, оскільки його виникнення пов’язане з розвиненим умінням людей розкладати мовлення на найпростіші елементи — звуки (фонеми). У цій системі П. кожен графіч. знак (літера) передає окр. звук (фонему). Літерно-звукове письмо має два різновиди: консонантно-звуковий (консонантно-фонемографічний) і вокалізовано-звуковий (вокалізовано-фонемографічний). Консонантно-звукове письмо, в якому знаками позначалися лише приголосні звуки (консонанти), виникло в 2-й пол. 2 тис. до н. е. і закріпилося переважно в тих мовах, де значення коренів слів пов’язане з приголосними звуками (протосинайське, протоханаанське, угаритське, фінікійське, давньоєврейське, арамейське, арабське П. та ін.). Голосні звуки не мали окр. літер, і при читанні їх треба було вгадувати, що утруднювало розуміння написаного. Вперше консонантно-звукові знаки з’явилися в єгипетському П., але вони тут вживалися поряд з ідеографічними, складовими й детермінативами. Творцями консонантно-звукового П. в чистому вигляді стали фінікійці (серед. 2 тис. до н. е.) та деякі ін. семітські народи в той час, коли в єгиптян уже існували консонантно-звукові ієрогліфи, а в ассиро-вавилонян сформувалася складова система клинопису. Фінікійське П. взято за основу в більшості нині існуючих літерно-звукових алфавітів. Його літери мали досить просту й зручну для написання й запам’ятовування форму. Писали фінікійці горизонт, рядками справа наліво. З часом фінік. П. було витіснено арамейським і в кін. 1 тис. до н. е. перестало існувати. На основі фінік, консонантно-звукового алфавіту виникло пунічне (застосовувалося протягом 4 — 2 ст. до н. е. в Карфагені та його колоніях), давньоєврейське (Палестина, 1-а пол. 1 тис. до н. е.), арамейське (серед. 1 тис. до н. е. — 4 ст. н. е., Передня й Мала Азія), грец. архаїчне письмо, одна з найдавніших писемних складових систем Індії брахмі і, можливо, південносемітська (південноаравійська) система П. (кін. 2 — поч. 1 тис. до н. е. на тер. Старод. Аравії).

Наступним етапом у розвитку літерно-звукового письма було виникнення на поч. 1 тис. до н. е. його вокалізовано-звукового типу, коли на письмі стали позначати як приголосні, так і голосні звуки. Перший крок у створенні вокалізовано-звукового П. зробили старод. греки. Оскільки в грец. мові корені слів і афікси складалися як з приголосних, так і з голосних звуків і в розрізненні семантики слів голосні відігравали таку саму роль, як і приголосні, грец. текст без голосних був майже незрозумілий. Запозичивши фінік. П., старод. греки з 8 ст. до н. е. поступово пристосували його до своєї мови: вони змінили деякі літери фінік, алфавіту для позначення грец. голосних і створили нові літери (φ, χ, ξ, ψ, ω) для приголосних, яких не було у фінік. мові. Грец. письмо дало початок писемності всіх європ. народів. На його основі з’явилося кілька почеркових різновидів, з них найхарактерніші — устав (унціал), курсив (скоропис) і рядкове (мінускульне) письмо. З часом грец. П. розпалося на варіанти: а) західногрецьке, на основі якого виникли різні види давньоіталійської писемності — етруська (з 7 ст. до н. е.), латинська (з 6 ст. до н. е.), давньогерманське рунічне П. (з 3 ст. н. е.) і, вірогідно, як відгалуження від західногрец. П. — численні писемні системи старод. Малої Азії; б) східногрецьке, на основі якого виник грец. класичний алфавіт (кін. 5 ст. до н. е.), що став нац. П. для всієї Греції, а згодом — і для Візантії під назвою «греко-візантійське письмо» (візантійське письмо).

Поширене разом з католицизмом лат. письмо в епоху західноєвроп. феодалізму набуло міжнар. характеру й стало основою нац. писемних систем народів Зх. і Серед. Європи (німецької, французької, англійської, польської, чеської та ін.). Оскільки звуковий склад багатьох нових західноєвроп. і слов’ян, мов істотно відрізняється від лат. мови, великого поширення в нац. орфографіях набули дво- і трилітерні сполуки для позначення однієї фонеми (англ. th, нім. ch «х», sch «ш», tsch «ч», польс. sz, rz) та діакритичні знаки. Через інертність і консервативність деякі західноєвроп. писемні системи (англ., франц.) протягом багатьох століть не зазнавали істотних реформ, унаслідок чого відбувся розрив їх з живим нар. мовленням. На основі східногрец. класичного П. виникло коптське (християнсько-єгипетське) П. У 4 ст. н. е. на базі греко-візант. уставу (унціалу) з доданням кількох знаків латинського та рунічного П. єпископ Вульфіла створив готське П. для герм. народу вестготів, а в 9 ст. н. е. на цьому ж ґрунті створено слов’ян.-кириличне П. — кирилицю. Кирилич. П. користувалися в Київ. Русі, а потім — у староукр., старобілорус. і старорос. писемностях.

Укр. писемність починається з 11 ст., коли в південнорус. пам’ятках стали відбиватися протоукр. діал. риси (злиття ы, і > и, рефлексація Ђ> і, перехід е > о після шиплячих перед твердими приголосними, ствердіння шиплячих, губних і р тощо). Ці та інші регіон. риси ще частіше й послідовніше виявились у староукр. писемних пам’ятках 13 — 16 ст. Староукр. писемність формувалася на основі загальнорус. писемних традицій і найважливіших особливостей живих говорів укр. народу. Графіка староукр. писемності, базуючись на кирилиці, зберігала майже всі знаки давньорус. П. Найдавнішим типом укр. П. (11 — 14 ст.) був устав. З 14 ст. поширюється півустав і його численні різновиди (ранній, пізній, каліграфічний, діловий, біглий), а в кін. 14 — на поч. 15 ст. виникає скоропис, який досяг найбільшого розвитку в 17 ст. Він відрізнявся від рос. та білоруського як різними начерками тих самих літер, так і характером письма в цілому (окр. його різновиди склалися залежно від місц. традицій у письмі). У заголовках розділів книжок застосовували складне й орнаментоване письмо — в’язь. З розділових знаків у давньорус. і староукр. писемностях вживалися крапка або комбінації з двох, трьох і чотирьох крапок — довільно, на розсуд писаря (найчастіше для позначення пауз або для розділення частин тексту). З 14 ст. для розмежування слів іноді вводили пробіли, які остаточно закріпилися у книгодрукуванні (кін. 16 ст.). Книгодрукування в Україні з кін. 16 і до поч. 18 ст. здійснювалося традиц. кириличним півуставом. Унаслідок реформи письма (див. Реформи алфавіту і графіки) в Росії 1708 — 10 було спрощено й округлено накреслення більшості літер алфавіту (див. Гражданський шрифт), усунено надрядкові знаки — наголоси й титла, запроваджено араб. систему позначення чисел замість літерної. Ці особливості були покладені також в основу сучас. писемних систем східнослов’ян. народів. Кирилицю в традиц. графіці було збережено для" церк. л-ри.


Літ.: Сахаров И. П. Образцы древней письменности, снимки с судеб. письма рус., лит.-рус. и малоруського (XII — XVIII вв.). СПБ, 1841, 1852; Каманин И. М. Палеогр. изборник. Мат-лы по истории южнорус. письма в XV — XVIII вв. К., 1899; Добиаш-Рождественская О. А. История письма в средние века. М. — Ленинград, 1936; Лоукотка Ч. Развитие письма. М., 1950; Истрин В. А. Возникновение и развитие письма. М., 1965; Панашенко В. В. Палеографія укр. скоропису другої пол. XVII ст. К., 1974; Павленко Н. А. История письма. Минск, 1987; Півторак Г. П. Рання писемність сх. слов’ян у контексті слов’ян. культур другої пол. 1 тис. н. е. В кн.: Слов’ян. мовознавство. Доповіді на X Міжнар. з’їзді славістів (Софія, вересень 1988 p.). К., 1988.


Г. П. Півторак.


Генеалогічна схема розвитку систем письма індоєвропейських мов.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.