Попередня     Головна     Наступна





СРЕЗНЕВСЬКИЙ Ізмаїл Іванович [1(13).VI 1812, Ярославль — 9(21).II 1880, Петербург] рос. філолог, славіст, фольклорист, етнограф, палеограф, педагог, доктор філології з 1846, академік Петерб. АН з 1854, почес. чл. Харків. ун-ту. Закін. 1829 філос. ф-т Харків, ун-ту. Служив у різних установах Харкова, працював учителем. Захистивши 1837 магістер. дисертацію з юриспруденції, працював ад’юнкт-професором кафедри політичної економії і статистики Харків. ун-ту. Після наукової подорожі по слов’янських землях (1839-42) зайняв кафедру слов’ян. філології у цьому ж ун-ті. Від 1847-у Петерб. ун-ті: в 1847 — 80 завідував кафедрою слов’ян, філології, водночас (з 1859) — декан філол. ф-ту, а з 1861 і до кінця життя — ректор. Протягом усього життя С. виявляв інтерес до України, зокрема її мови. Це відображено здебільшого в працях, пов’язаних з дослідженням рос. та інших слов’ян. мов: «Думки про історію російської мови» (1849); перевид. (1887) під назвою: «Думки про історію російської мови та інших слов’янських наріч», «Про давню руську мову» (1856), «Записка про праці професора О. О. Потебні, подана у 2-е відділення АН» (1876), «Десяте присудження Ломоносовської премії: Праці О. О. Потебні» (1876) та ін. Українська («малоруська») мова, за С., який був прихильником теорії «родовідного дерева», виникає внаслідок роздрібнення єдиної старод. «руської мови», що сталося не раніше 12 — поч. 13 ст. Він подає (в «Думках....») характеристику ознак укр. мови, що відрізняють її від російської. У визначенні місця укр. мови серед слов’янських С. не був послідовним. Якщо в своїй ранній праці «Погляд на пам’ятки української народної словесності: Лист до професора І. М. Снєгірьова» (1834) він відстоює положення про її самостійність, то в публікаціях пізнішого часу, особливо у петерб. період, розглядає її як «обласну», як один з головних місц. різновидів «руської мови» — східнослов’ян. мовного континууму («Огляд головних рис спорідненості звуків у наріччях слов’янських», 1845; «Морачевський Ф. Малоруський словник: Витяг з протоколів II відділення імп. АН за вересень 1853», 1853; «Записки про малоруський словник О. С. Афанасьєва», 1854; та ін.). Відповідно вирішує і питання про право укр. мови на літ.-писемну форму: раніше вважав, що укр. мова має бути закріплена в писемності і функціонувати як літературна; пізніше — відмовляє у такому праві, відводячи їй статус лише «простонародної» («Розбір праці Шафарика „Слов’янський народопис"», 1843; «„Некролог" Г. Ф. Квітки: Лист редактору „Москвитянина" з Харкова», 1843).

Ряд праць С. («Донесення п. Міністру народної освіти з Кракова, 2 серпня 1842 p.», 1843; «Огляд головних рис спорідненості звуків у наріччях слов’янських», 1845; «Русь Угорська: „Уривок із спроби географії руської мови"», 1852, та ін.) прислужилися розвиткові діалектології укр. мови; він одним із перших подав опис фонет. ознак укр. мови в її місц. різновидах, зокрема схарактеризував говірки Закарпаття і Галичини. Певним внеском С. у дослідження історії лексики укр. мови можна вважати «Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам» (т. 1 — 3, 1893 — 1911): вони укладені як на основі пам’яток, спільних з рос. мовою, так і пам’яток, які відбивають мову укр. народу.


Літ.: Сумцов Н. Ф. Харьков. период науч. деятельности И. И. Срезневского. В кн.: Памяти Измаила Ивановича Срезневского, кн. 1. Пг., 1916; Ващенко В. С. І. Срезневський як дослідник укр. мови. УМШ, 1948, № 3; Булахов М. Г. Срезневский Измаил Иванович. В кн.: Булахов М. Г. Восточнославян. языковеды. Биобиблиогр. словарь, т. 1. Минск, 1976; Павлюк М. В. Осн. етапи розвитку укр. мовознавства дожовт. періоду. К. — О., 1978; Бернштейн С. Б., Досталь М. Ю. Срезневский Измаил Иванович. В кн.: Славяноведение в дорев. России. Биобиблиогр. словарь. М., 1979; Досталь М. Ю. Обшеств.-полит. взгляды И. И. Срезневского. В кн.: Исследования по историографии славяноведения и балканистики. М., 1981.


Є. X. Широкорад.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.