Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна






Давид Андрієвич



ЛЯМЕНТ


ПО СВЯТОБЛИВЕ ЗОШЛОМ, ВЕЛЕБНОМ ГОСПОДИНУ ОТЦУ ІОАННЂ ВАСИЛЬЄВИЧУ, ПРЕЗВИТЕРИ. ИМЕНЕМ ЦЕРКВИ ПРАВОСЛАВІЯ ВОСТОЧНАГО, БРАТСТВА ЛУЦКОГО, ВЪЗДВИЖЕНІЯ ЧЕСТНАГО И ЖИВОТВОРЯЩАГО КРЕСТА ГОСПОДНЯ. НАПИСАНЫЙ ПРЕЗ МНОГОГРЂШНОГО ІЄРОДІАКОНА ДАВЫДА АНДРЕЄВИЧА, ИНОКА ЧИНУ СВЯТОГО ВЕЛИКАГО ВАСИЛІЯ.


Въ Лýцку.

Року 1628. МЂсяця февруáрія. 31 дня.

Въ друкáрни Пáвла ієромонáха.


«И дáм вáм пáстыря пò сéрцу мóєму, и упасýть

вáс рáзумом и учéнієм». ІєрéмЂя, глава 3.



Іоáн, главà, 11

«Ви́жд кáко любля́ше єгò».



Кгды смьíслы, сéрце, вънутра, зърáненыи мáю,

Той смýтный трен, слéзный рытм, отче, покладáю.

Гроб тЂсньíй, дол глубóкій тебè обыймýєт,

Нас скорб, тугà и бóлезнь тяжкáя зъдыймýєт.

МнЂ твоѝ цнóты въ сéрцу при́стоить носи́ти,

Любóвь къ богу, цéркви нам, нá яв, голоси́ти.

Абьì всЂ з тяжки́м бóлем, ревли́ве плáкали,

Иж тя, пáстыра, отца, скóро пострадáли.

Що кгды чиню̀, щи́рую ми́лость освЂдчáю,

Кóтрую, и по смéрти, въ цáлЂ къ тобЂ мáю.




Захáрія, глава, 11

«Да плáче Пити́с, занè падè кедр».

І. Царств, главà 2.



И въздви́гну себЂ жерцà вЂрна, иже всè, яже въ

сердцы моє́м, и яже въ душЂ моє́й, сотвóрит.

И ви́дЂ вéсь сóнм, яко умрЂть Аарон, и плакáся

Аарона 30 дній вéсь дóм Іизрáилев. Числа, псал. 8.








Лямент


Премудрый цар Соломóн въ при́тчах посвЂдчáєт,

Иж фрасовли́во сéрце смýтного бывáєт.

Ово ж я смýтна, заж се тя́жко фрасовáти,

З бóлем сéрца мóго заж не мýшу стогнáти?

Бо мя фрасýнок тя́жкій претя́жко здеймýєт,

ВсЂ моѝ смьíслы срóдзе, всЂ вънýтрности псýєт,

Прелюбéзный мóй пáстыр óво умирáєт,

Мои́х любéзных сынóв скóро опущáєт.

Въвéсь Ізрáиль гóркіи слéзы нЂкгдысь точи́л,

Крвáвою водóю слез лицè своє мочи́л.

Кгды Аáрону пришóл час их опускáти,

Нáрод богу избрáнный въ пýщи пожекгнáти,

Плáчуть всЂ, обфи́тыи слéзы выливáють,

През тридцать дній смýтного трéну заживáють.

Бо пáстыра своє́го юж болш оглядáти

Не бýдуть, зъ наýки ся єгò утЂшáти,

Котрьíй до святóй земли́ мЂл им вóжем бьíти

И там се вéспол з ни́ми утЂшне всели́ти.

Овож и я, Ізрáиль нóвый, заж стогнáти,

Заж не мýшу, гóрких слез з очíй выливáти.

Иж Аáрон свящéнный, скоро умирáєт

И з рóдом ся россíйским смутне розлучáєт.

Котрьíй въ дорóзє пóспол з ним мЂл шествовáти,

До вЂчной отчи́зны путь прáвый объявля́ти.

Али́ть: окрýтная смерть томý позáйзрала,

Правди́вого пáстыря зненáцка порвáла.

Слýшне ж тéды при́стоить гóрких слез зажи́ти,

Устà своѝ пельíнным плáчем напои́ти.

Бо я́сная походня̀ óто угасáєт,

Свóго свЂ́тла (о жáлю) скóро позбывáєт.

Походня̀, котрáя всЂм превдя́чне свЂти́ла,

З цнóты и з побóжности любéзная былà.

ВсЂ ся тéды, всЂ къ мнЂ спЂшно приближЂте,

Гóркого плáчу рéвне зажи́ть поможЂте.

Плáчу я, цéрков, твоѝ цнóты въспоминáю,

Твою̀ ку мнЂ щи́рую любóвь розмышля́ю.

Тысь мнЂ заж ієреи́ско не служи́л зычли́ве?

В гонéньи зáжесь при мнє не стáл нелякли́ве?

В Крáсном Стá†в убóзст†свящéнно мéшкалесь,

ТобЂ звЂрóным овцам свя́те въслуговáлесь.

A кгды там гонéнія срóкгіи настáли,

Твогò стáлого сéрца нáмнЂй не смущáли.

Пóкись могл, свои́х овéць борони́л статéчне,

Въ вЂ́рє цéркви востóчной утвержáл безпéчне.

Леч, кгды ть нáзбыть пáкостий мнóго выряжáно,

Цéрков опустить и всЂх вЂрных примушáно,

Тя́жко ть былò духóвных сынóв опущáти,

Цéрков, котрóй дóлги[й] сь час служи́л, оставля́ти.

Але томỳ отмЂна иж не моглà бьíти,

A тобЂ въ благочéстьи лю́бо былò жи́ти,

Ораз всегò убóзъства, дóму, ролѝ збьíлесь,

Выгнáньцем на том свЂ́тє бьíти зезвóлилесь.

Оттóль шукáлесь, где бысь бЂг своє́го вЂку

Мóгл кончи́ть, як чéстному при́стоить чловЂ́ку,

Алить твóрець, прáгнучій всЂм вЂрным спасéнья,

Обывáтелей лýцких побуди́л сумнéнья,

Иж о сою́з братéрства пи́лне ся стáрали,

Що, з лáски превьíшнєго, лáцнє доказáли.

Где шествовáти твоє сéрце бог керовáл,

Тебè, мýжа чéстна, им в пожи́ток даровáл

Вéдлуг сéрца своє́го твóрець всегò свЂ́та,

Пáстыра тя им избрáл в остáтній лЂ́та.

Котрьíй сь єгò выбрáных богобоязли́ве

Рóзумом и учéньєм упáсл святобли́ве,

Рóзумом, з себè при́клад пристойный даючѝ,

Учéньєм, побóжными слóвы керуючи.

Бы в моли́твах, в ялмýжнє, в пóсте сє кохáли,

Бога, твóрца своє́го, за грЂхѝ благáли,

Кгды мечéм обосЂ́чным беспéчне сь шырмовáл,

Не на лицà смóтрячи, всЂх з грЂхóв строфовáл.

О, як мнóго никчéмных крýков убЂли́лесь

И чи́стыми гóлубы богу учини́лесь!

А як твоя̀ былà всЂ́м вЂ́рная послýга,

Знать оттóль, иж и под час тяжкóго нéдуга

О их спасéнью мЂ́лесь пи́лноє старáньє,

Любоє о убóгих, ни́щих промышля́ньє.

Безкрóвную офЂ́ру, о як святобли́ве

Отправовáть и що день былó ть нетескли́ве.

Вы, стЂ́ны церкóвныи и муры, зезнáйте,

Єгò лю́бую ми́лость къ богу оглашáйте.

Акáθисты якъ мнóго нóчій читáючи,

Бога, чи́стую дЂву за всЂх благáючи,

Стрáвил, як истинному пастыру потрéба,

Зá то заплáты гóйной чекáючи з нéба.

Вам, о чéстныи, заж был не готóв служи́ти?

Азáж не стáралъся вам въ всем угоди́ти,

Кгды сте єгò порóги чáсто навЂжали

И любéзными слóвы любéзне витáли?

ТЂшилъся и вдя́чныи мóвил ку вам словá,

О рЂчах, богу лю́бых, былà з ним розмóва.

И вам. . . . . . .1

Лáски гóйне обфьíтой божей напóлненной.

Упрéйме был зычли́вый о вáше спасéньє,

МЂ́л старáнє о вáше в цнóтах помножéньє.

Умéр нЂ́кгдысь Самуи́л, всЂ гóрко рыдáли,

ТЂло єгò з претя́жким смýтком погрЂбáли.

Бо о спасеніє их стáралъся устáвне,

Побóжных славил, а злых карáл слóвы явне.

Умер Іоáн-ієpeй, а чему ж плáкати?

Чéм не мáємо єгò зъ слéзми погрЂбáти?

Бо всЂх спасенью служи́л з лю́бои охóты,

Зльíх карáл, дóбрых вáбил до дáлшеи цнóты.

Плáчте ж, духóвныи! Вам стáлася утрáта,

Бо лю́бого своє́го позбыли́сте брáта.

Юж болш з ним не бýдете ми́ле обцовáти,

Ни жáднои утЂхи в духу заживáти.

Вам, убóгим, убóгій охóтне 2 ся стáвил,

Зачьíм тепéр смýтноѝ бóлести набáвил.



1 Рядок затертий. — Ред.

2 Перед словом «охотне» закреслено слова «зáвше ся». — Ред.



Иосифовы нéкгдысь потóмки плáкали,

Гóйными слéзы лицà своѝ обмывáли.

Кгды хотя́ ж юж въ глубóко шедивыѝ лЂ́та

Родитель их пожекгнáл мáрность тогò свЂ́та,

Плáкали потóмкове, и всЂ єгиптя́не,

Гóркоє выпущáли зъ внутрà нарекáньє.

Бо крéвным, и всЂм лю́дєм, умЂ́л вьíгодити,

Подъ час при́кро голóдных чáсов вьíкормити.

Плáчте ж и вы, сынóве, цного мýжа, плáчте,

Отцà своє́го в дýху слезáми урáчте.

Ото отéць ваш лю́бый, дошóл свóго крóку,

Єщè въ серéднєм вЂ́ку, з бóского вырóку.

Плáчте, бо юж дáлей вам не бýдет служи́ти,

Мýсить до гóрних кгмáхов з землѝ уступи́ти.

Плáчте, ото утЂха вáша умирáєт,

Ваш прелюбéзный пáстыр з óчію зникáєт,

Котрьíй, под час гóлоду, духóвного хлЂба

Корми́л, седм лЂт мáнною, сходячою з неба.

Плáчте жалóбне и вы, осиротЂ́лыє,

Плáчте, хóрыи, плáчте, тя́жко зболЂ́лыє,

Ваш корми́тель, добродЂй ото уступýєт,

Темно мáлый гроб тЂ́ло єгò обыймуєт!

Кгды в том мЂ́стє окрýтне смертéлноє жáло,

За прейзрéньєм божіим, моць роспростирáло,

По улицах хóрыє бЂ́дне ся скитáли

И пре[з] убóзство c тяжким бóлем умирáли,

Внет ся он постáрал, иж мЂсце зготовáно

И всЂм хорым достáтки гóйне додавáно,

А сам о них пи́лноє мЂл зъ любвѝ старáньє,

О живность и спасéньє, c кóштом свои́м, дбáньє.

Им слýжачи, готóв был з ни́ми и умрЂ́ти,

Найтя́жшую хорóбу охóтне терпЂ́ти.

Плáчте ж, всЂ улóмныи, слéзы выливáйте,

ДобродЂ́я своєго дóброть въспоминáйте.

НЂ́кгдысь Тави́θа, скóро дýха вьíпустила,

Внеть громáда убóства єй гроб объкружи́ла,

Гóйныи слéзы з свои́х очію точи́ли,

Претя́жкоє стогнáньє з внутрà вьíпустили,

ВЂ́дячи: ялмýжница иж их умирáєт,

Гóрких сирóт лю́бая мáтка оставля́єт.

Плáкали, и на ри́зы своѝ поглядáли,

Котóрыи в ялмýжнє от нéє мЂвáли.

И вы ж, спудéє з ни́щих, къ грóбу приступЂ́те,

Гóркопельíнныи лъзьì з очíй вьíпустЂте.

Ото лю́бый отéць вас, дЂтóк, опущáєт,

В том зéмном грóбЂ кóсти своѝ покладáєт.

Плáчте ж горли́ве, слéзы гóрко выпускáйте,

«Отче, отче наш, где сь єст?» — зъ жáлостью волáйте.

Юж не бýдете столóв єго окружáти,

Ни хлЂба щодéннаго вдя́чне заживáти.

Ялмужна вам от нéго юж преч уступи́ла,

Котóрая обфите вас, сирот, живи́ла.

ВъспóмнЂте, як мнóгим з вас одЂ́ньє даровáл,

Убóгих, сам убóгій, любо опáтровал.

ВъспóмнЂть, якъ чáсто вáши навЂжáл порóги,

Укáзуючи до цнóт побóжных дорóги.

ВъспóмнЂте: кгдьíсте въ цéркви зъ хутью працовáли,

Якъ гóйне нагорóду от нéго мЂвáли.

Плáчте ж, гóркіи слéзы гóрко выливáйте,

Остáтнюю послугу патрóну отдáйте.

И шпитáлныи, гóрко убóгіи, плáчте,

Опекунà своє́го слезáми урáчте.

Тóй вам зáвше промышля́л мЂ́ти поживéньє,

Той ся стáрал о вáше дýшноє спасéньє.

Юж вас, хóрых, не бýдет щò день навЂжáти,

Нѝ жáдными достáтки гóйне обмышля́ти.

Плáчте всЂ, слéзы рéвне гóркіи точЂ́те,

Отцà своє́го, дЂти, зъ жáлем погребЂ́те.

Плáчте, бò єгò свЂ́тлость юж, юж угасáєт,

З очію вáших скóро зъ жáлостью зникáєт.

Іаков-патріáрх, кгдьì смéртный трýнок пи́ти,

В дóлгошеди́вых лЂ́тєх, смéрть мýсил въкуси́ти,

Пришóл Іосиф, лицè зъ слезáми цЂловáл,

З тя́жкогóрким въздыхáньєм рóдича жáловал.

Чему ж и тьì, россійскій правовЂ́рный рóде,

При лю́бого твоє́го рóдича отхóдє,

Не маєш зъ тя́жкобóлным стогнáньєм рыдáти,

Истиннаго пáстыря лицè лобызáти?

За днíй дáвных, мнóгіѝ днѝ, гóрко рыдáли,

Нáд умéрлым, гóйныи слéзы выливáли.

Умéр Іáков: слéзы з бóлестю точи́ли,

Прéз сéдмдесят дній, трéну, всЂ́, a всЂ́ зажили.

Умéр Аáрон: a въвéсь нáрод, нарЂкáнья,

В тридцєтѝ днє́х тяжкого заживáл стогнáнья.

Умéр Моисéй: Ізрáиль гóрко ся смущáєт,

Прéз чтыридеся́ть днíй лъзьì зъ жáлм выпущаєт.

Овож мéртв лежить и вáш пáстыр: долго ж плáчте,

Учи́теля своє́го тóком слéз урáчте.

Ото тóй, котрьíй вáши сумнéнья пЂ́стовал,

Дорóгу дò небéсных палáцов торовáл.

Лежить умéрлый, посрод вáс, в том тЂ́сном грóбє,

Въ отмЂ́нной (о бóлести тяжкáя) оздóбє.

Плáчте! И зà є́гò вáм вЂ́рныи послýги

Остáтнє послужЂ́те, любéзныѝ дрýги.

Плáчте! И зéмлю землЂ́ жалóсне отдáйте,

Єгò науку въ своє́й пáмяти тримáйте!

Отдáйте зéмлю землЂ́, и гóрко слезЂте,

Бога, твóрца всЂ́х, з сéрца упрéйме молЂ́те!

Абьì вáс въ опáтрности своєй бозкой ховáл,

Томỳ подóбных зáвше пáстырей даровáл.


Ієродіакон Давыд










Трен нищих спудеєв школы братскоє Луцкоє


Єлиссéй-пророк, скóро отдáл дýха богу,

Въ и́ншую, c тогò свЂ́та, отишóл дорóгу,

Иоáс-цáр гóркіѝ над ни́м лъзьì выливáл,

Смéрть божого пророка смýтне оплáкивал.

«Отче, отче!» — зъ бóлестью внýтронстій волáєт,

Жáдной вътЂ́хи дò сéрца свóго не пріймáєт!

Овож Іоан, отець наш лю́бый, отхóдить,

Нà серце нáше смýток претя́жкій навóдить.

ВсЂ ж ся спóлътовáришы моѝ, собери́те,

И зъ вóплем гóрким «Отче, отче!» возопи́те.

«Отче, отче, чему нас, сирóт, оставля́єш,

Гóркоѝ скóрби сéрца нáши напелня́єш?»

И що ж, о нещáсныѝ, бýдемо чини́ти?

Где въ том смýтку утЂ́хи мáємо зажи́ти?

Тысь нас прáве на рукáх свои́х всЂх пЂ́стовал,

В нáшем гóрком убóствє гóйне опáтровал,

Твóгосмо, кóждого дня, заживáли хлЂ́ба,

И все мЂвáли, чогò кóлвек былò трéба.

Под час мóру, голóдных, гóйне прекорми́лесь,

З своє́й спижáрни, всЂ́х нас, достатнє живи́лесь.

В хорóбах тебé єсмо за патрóна мЂ́ли,

Твои́м дозóром жáдной скóрби не терпЂ́ли.

Ово згóла за отца тебé смо всЂ знáли,

Кгды цвичéньє, одЂ́жу и жи́вность мЂвáли.

А тепéр (о смýтку), кгдьì тебè утрачáєм,

Тебè, отца нáшего, зъ жáлем погрЂбáєм,

При́кро гóркій фрасýнок сéрце тяжко щи́плет,

Слезá сє за слезóю зъ зрени́ць скóро сьíплет.

О срóкгая смéрти, так жесь нас засмути́ла,

Гóркопельíнным плáчем гóйне напои́ла.

Вжды, бы над нáми былò бачéнья зажи́ти,

Отцу нáшему длýжей нить животà ви́ти.

Бодáй бысь въ прод на мóцных дýбах обЂшéна,

Лю́бъ въ оцеáн глубóкій на дно занýрена,

Бодáй бысь въ прод въ харонских лодя́х погибáла,

До лябири́нту пéкла стрáшне ся достáла,

Бодáй бы въ прод Вулкáна млоты тя скруши́ли,

Троглáвнаго Цéрбера зубьì потреби́ли,

Нижли бысь мЂ́ла отцà нáшего порвáти

И нáм, смýтным, смýтной бóлести додáти.

Леч поневáж отмЂнє то не подлегáєт,

Досьíть сє вьíрокови бога твóрца стáєт.

Що ж юж дáлей, о дрýзи, бýдемо чини́ти?

Зáж летáльскоѝ водьì хóчемъ ся напи́ти.

Бьíсмо фрасýнку свóго óраз препóмнЂли

И дáлей въ сéрцу скóрби тяжкóи не мЂ́ли.

О не дай того, вЂ́чный, будéмо плáкати,

Твоє́му подрýжію тугѝ помагáти,

Которáя з дЂткáми гóрко слéзы тóчить,

C крвáвых зрени́ць, поли́чки своѝ гóйне мóчить,

Рáда б c тобóю óраз въ гроб ся въмЂсти́ла,

Тяжкóи тугѝ, смýтку гóркого позбьíла,

Леч вóли твóрца, иж ся не так подобáєт,

Смýтна остáвши, тебè з дЂткáми жекгнáєт.

Жекгнáєм и мы, твою̀ дóброть памятáти

Завше бýдем и гóрко по тобЂ рыдáти.

А тепéр слéзы зъ очíй на час отирáєм,

Тóй трéн жалóсный зъ жáлем сердéчным спЂвáєм:

«Умéр наш отець, душа нехай почивáєт

Єгò, въ нéбЂ зъ святыми обцовáньє мáєт».


Григóрый Соми́нович, пенитáрха шкóлы брáтскоє Лýцкоє









Елекгіа


І. Маккавéйскіє, главà 4.

«И избрà свящéнники непорóчны».


ІýдЂ нéкгдысь скóро бог ди́вне даровал

Звытя́зство, Ли́сіа под нóги зъголдовáл,

Огнéм зáраз ми́лости къ богу роспаленный,

Ку хвáлЂ божей хутью горли́ве зъраненный,

Аггелом, свящéнников подóбных въ чистотЂ́,

Обрáл непорóчных (якъ читáєм) въ животЂ́,

Незбóжность вънесéнную въ цéрков бы губи́ли,

Въ вЂ́чного бога щи́ре вЂ́рити учи́ли.

ВсЂ́х твóрець, óво ж и той цéркви, возлюблéнна

Постáвил Іоáнна, єрéя свящéнна,

Абьì овцáми єгò побóжне керовáл,

До цáрства небéсного дорóгу торовáл,

Сумнéнья многогрЂ́шных чистил святобли́ве,

ВсЂм выбрáным божіим въслуговáл зычли́ве

И убóгими, я́ко отець, опекáлсє,

О слугáх, цéркви божей потрéбных, старáлсє,

Людскіѝ грЂхѝ карáл беспéчными слóвы,

На всЂ церкви послýги был зáвше готóвый.

Єсли́ ж тáкъ он чини́л, всЂ нехáй высвідчáють,

ВсЂ, єго знаємыѝ, щьíре признавáють.

Влáсне тáкъ, и надто, прызнáти я мýшу,

И абьì хто отмЂ́нней о ним рекл, не тýшу.

Истинно непорóчна пáстыра сте мЂ́ли,

Гóлоду сте дýшного за ним не терпЂ́ли,

Чи́сто, побóжне на том пáдолЂ жиючѝ,

Цéрковью непорóчне, свя́те керýючи,

Си́ли, и́ле ставáло, о ней мЂл старáньє,

О душáх повЂрóных горли́воє дбáньє,

Вáм, сынóм свои́м, служи́л въ спасéнію вЂрне,

СвЂ́та тогò облýды заживáл помЂ́рне,

Якъ вЂ́рному єpéю божю принáлежить,

ВЂ́даючи, иж въ рыхле свЂ́т мáрный отбежи́ть,

Щи́ре, єгò духóвник, я мýшу прызнáти,

Жем сє зáвше могл добре з нéго ползовáти.

Єгò грЂхóв кгдым слýхал, мóглем ся диви́ти,

Єгò съкрусє, чи́стости сумнéнья чуди́ти.

Непорочный ієрéй служи́л непорóчной

Непорóчне и щьíре цéркви той востóчной.

Непорòчне служи́л, лéч немнóгіѝ лЂ́та,

През седм лЂт з нáми жьíвши, зышол c тогò свЂта.

И що ж тогò, о вьíшній цáру, за причи́на?

Наш то грЂх тяжкій спрáвил, нáша єст в том винà.

Корьíстовать...1

...Къ смéрти дорóгу, Іоáн свящéнный

Скóнчил, отець наш, въ дýху, возлюблéнный,

И чогò прáгнул, достáлъся до нéба,

Якъ былò трéба.



1 Далі пропуск, бракує одного чи кількох аркушів. — Ред.




«Чéстна смерть прáведных,

грЂ́шных же лю́та».


ГрЂ́шным, и справедли́вым, смéрти, не фолкгýєш,

ВсЂм зарóвно животà ни́ти зънáгла псýєш.

Але грЂ́шным гóрко, кгды скóро умирáють,

Бо по смéрти вЂ́чнаго смýтку набывáють.

A справедли́вый, през смерть фрасýнку позбьíвши,

СвЂ́т той никчемный, свЂт мой мáрный опустившы,

Въ гóрнюю отчи́зну ся зъ землѝ преселя́єт,

Тáмъ зо всЂ́ми святьíми вЂ́чне почивáєт.

Справедли́вый Іоáн, хоть смéрти въкуси́ти

МýсЂл, добрò му, з богом въ нéбЂ бýдет жи́ти.





«На кóждом мéйсцу, на кóждого,

смерть чи́гаєт».


Єднáко, тáкъ на войнє́, я́ко и въ покóю,

Щодéнне смертéлного очекивáй бóю,

На кóждого чловЂ́ка, и дóма чи́гаєт,

И на войнє́ безъ брáку знáгла поривáєт.

Кóждый нехáй въстави́чне готóв къ смéрти бýде,

Бо тогò долгỳ жадным спóсобом не збуде.

Не позбьíл тогò долгỳ Іоáн свящéнный.

Але що ж? Дóбре къ смéрти был приготовлéнный.

Взялáсь єгò смерть, лéчесь му не зашкóдила,

И овшем, з дóлу плáчу въ нéбо въмєсти́ла.


Іоáн Кáрпович







ІОАН ВАССИЛЕВИЧ

Анакгрáмма

ВЕСОЛЫЙ ЧАС НИ́ВА


u знóву

ІОАНН ВАССИЛЬЄВИЧ ПРЕЗВИ́ТЕР

Анакгрáмма

СЕ ЧАС ВОЛНЫЙ ПРИ́ЗЪВАТИ́ РÉВЪНЕ.


О я́къ ми́ле господáр, я́къ вдя́чне пріймýєт,

Скóро по веснЂ́ крáсной лЂ́то наступýєт.

Бо по трýдЂ, по пóтах и прáци штодéнной

Чекáєт нагорóды, юж въ уфности пéвной.

Потóм снопьì збирáєт, а от бога вдя́чне

Приня́вши, благодари́ть, же пожи́ток знáчне

За прáцею одéржал. Кто ж тогò не бáчить,

Же тáкъ праци працóвным бог плати́ти рáчить?

О я́ко теж вязéнья кгды ся трáфить збьíти

Вьязневи, и кайданóв юж позбьíвши, жи́ти,

Азáж ся не рáдуєт? Час тым всЂм справýєт,

Котóрый вéдлуг себè тéрмин нам готýєт.

Час тéды єст вecoлый, скóро нива, гóйне

Зроди́вши, господарà въспокóить пристóйне.

Так же теж, се час волный, зъ трýдов тогò бóю,

Pевъне бы нам пpизвáти, жить зъ богом въ покóю.

Тьíмъ спóсобом Іоáнн, упря́тнувши жни́во,

З вязéнья тогò тЂ́ла схóдить не тескли́во.

Абóвім юж одéржал, по трýдєх и прáцах,

ВЂ́чную нагорóду, въ небесных палáцах.

ВАС всЂх жекгнáтИ ЛюдЕй, Въ тáкъ стИслый Час смéрти

И рОзмовля́ти з вАми, Ни єдНóй чвéрЪти

Смерть мнЂ не поВЕлЂ́ла, еЩЕ уНИКЪнути,

БРАТію, и Своє́ все Кáжет повéргнутИ.


Всяки конъчить цнота

д, з, в, ві, иі, и, зі, є, єі, є, г, ді, s, sі, а, аі, і, гі

Слуга и сын въ духу











Епітафіон


Іоан є́рей тýт въ кóстях складáєт

ТЂ́ло своє́: въ том дóлЂ, замыкáєт.

Пя́тдеся́т пять лЂт, зъ бóзкого вырóку,

Пожи́вши, добЂ́гл змЂ́реного крóку.


ЛЂт дватцать дéвять свящéнно дЂйствовáл,

През сéдм лЂт томỳ мЂйсцу услýговал,

Осмого дватцать тьíсяч шéсть сот лЂ́та

Свя́те пожекгнáл мáрность тогò свЂ́та.


Феврýара, дня осмого, c полнóчи

Вьíпустил дýха, въ нéбо възнéсши óчи.

Взялась, о смéрти, що ть взять розкáзано,

Над чим, от бога, вóлю тобЂ́ дáно.


Леч душà єгò зъ зéмного мешкáнья,

C тогò пелкгри́мства, при́крого выгнáнья

Къ гóрнєй отчи́знЂ идéт, идéт, спЂ́шно,

Тáмъ съ твóрцем своим бýдет жить утЂ́шно.


Бýдеш жить! Тóлко ж нам гóркій боль кóиш,

Гóркіи слéзы зъ зрени́ць нáших рóиш,

Иж нас, о отче, скóро опускáєш,

Нас, смýтных сынóв въ дýху, оставля́єш.


Плáчем вси, иж нам не бýдеш служи́ти,

Душ нáших слóвом спасéнным живи́ти.

Плáчем вси! И я, сын твой въ дýху, плáчу,

Иж тебè, отца своє́го, не бáчу.


УтЂ́ху зась, иж въ нéбЂ живéш, мáю,

И той надгрóбок смýтный покладáю.

Зъдар, творче, бьíсмо вéспол въ гóрнєм былѝ

Сіóнє, вЂчных рóскошей зàжи́ли.











Короніс


Иж бым дОлг отдАл, хотя́ ж Не

въ истНе дóшлом вЂ́ку,

ВлАСне прИшóЛ крЕс, ВИнный

кóждому ЧЪловЂ́ку.

СлáВЯчи ж Щи́рЕ, смéртНый НапИ-

тоК пріймáю.

БРАТ, чéСТных ВАс, въсЛУ́х,

ЦéрКОв, всЂх друГОв жекгнáю.



Анакгрáмма тизомéнос

ОВЪ ОЛИ́ВА КОНЪЧИ.

Слугá и сынъ въ дýху.


Екклес[іаст], глава VII.

«Сердце премýдрых въ домý сЂтовáнія».











ПРИМІТКИ



Давид Андрієвич

Давид Андрієвич — чернець, ієродиякон.


Лямент по святобливе зешлом велебном господину отцу ІоаннЂ Васильєвичу, презвитери. Именем церкви, православія восточнаго, братства Луцкого, Въздвиженія честнаго и животворящаго креста господня. Написаный през многогрЂшного ієродіакона Давыда Андреєвича, инока чина святаго Великаго Василія. В Луцку. Року 1628. МЂсяця февруарія, 11 дня. В друкарни Павла ієромонаха (Павла Домжив-Лютковича Телиці — див. примітку до його вірша). Єдиний відомий на сьогодні примірник зберігається у ЛДМУМ (див.: Ундольский, М., 1871, № 315; Каратаев, Спб., 1883, № 320; Максименко, Львів, 1975, № 624). Публікується вперше.




















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.