Попередня     Головна     Наступна

М. М. Сулима

ПРО ВЕРСИФІКАЦІЙНІ ОСОБЛИВОСТІ КНИЖНОЇ УКРАЇНОМОВНОЇ ПОЕЗІЇ СЕРЕДИНИ XVII ст.

Зародження української поезії припадає, як відомо, на кінець XVI ст. Збіглося воно з подіями, від яких залежали і майбутнє нашого народу, і його самобутність, йдеться про католицьку експансію на Україні. Українська культура кінця XVI ст. стала ареною боротьби двох тенденцій — візантійської та латинської. Зрозуміло, ці катакліптичні зрушення не могли не позначитися на поезії і на версифікації того часу.

Якщо в кінці XVI ст. ще помітним є пожвавлення взаємин між греками й Південною Руссю, що вилилися в інтенсивне вивчення грецької мови в школах, появу підручників («Адельфотес») та словників (Памво Беринда), пізніше — підручників (Лаврентій Зизаній, Мелетій Смотрицький), листування грецькою мовою між грецькими й українськими церковними та державними діячами. Це тривало, умовно кажучи, до 1630-х років — межі, після якої латинські, католицькі тенденції в культурі стали панівними ¹. Переорієнтація, звичайно, не була раптовою. Скажімо, якщо в передмові до Острозької Біблії (1581) грецька й латинська мови ще стоять поряд, то в «Ключі царства небесного» Герасима Смотрицького (1587) вже спостерігаємо протиставлення грецької та латинської віри, хоча Христофор Філалет в «Апокрисисі» (1597 — 1598) підкреслює, що «мы не самою латыною, яко нЂкоторыє нас удают, але римского костела... блудами ся бридимо». Маємо, з одного боку, переповнені Іменами богів та героїв античних міфів (як грецьких, так і римських) поетичні твори Юрія Дрогобича, Павла Русина з Кросна, з іншого — антилатинські вірші в Загоровському та Києво-Михайлівському збірниках, у творах Даміана Наливайка. Грецькі симпатії простежуються у віршах Герасима Смотрицького, в «Просфонимі» та ін.² Їхньою характерною рисою є й те, що вони написані нерівноскладником, спорідненим і з давньоєврейським, біблійним віршем, і з антифонною силабікою, і з молитвословним віршем. Одночасно пишуться твори 7-, 8-, 11-, 12- і 13-складниками, які набувають все більшого поширення. Отже, в українській поезії ніби співіснують дві версифікаційні системи — візантійська й та, що зорієнтована на новоєвропейську версифікацію, зокрема польську.

¹ Детальніше про це — у статті І. Я Франка «Відгуки грецької і латинської літератур в українському письменстві» // Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 30. — С. 250 — 251.

² Див.: Українська поезія: Кінець XVI — початок XVII ст. / Упорядники В. П. Колосова, В. І. Крекотень. — К., 1978.

«Столп» Івана Величковського цілком може правити зразком силабічної системи взагалі й віршування середини XVII ст. зокрема:

2. ДЂво,

диво

3. всей земли!

Пріємли

4. сію хвалу,

любо малу,

5. працы моєя

во честь твоєя

6. славы составленну,

тебЂ освященну.

7. Юже раб твой принесе

не от мудра словесе,

8. но от сердца чиста, права,

зане твоя права слава.

9. Достойно тя ничтоже может

восхвалити, всяк [не возможет].

10. Твоя бо слава вышш[е всЂх земных]

И над небесных благопри [ємных]

11. Жителей умы, первая по БозЂ

Присно блажима в родЂ вЂрных мнозЂ.

12. Ты єси столп славы, пречистая дЂво,

ДивнЂйшеє міру над седм дивов диво.

13. Седм дивов погибоша, твоєя, о [мати],

Столп крЂпости вовЂки будет преб[ывати] ³.

Перше, на що слід звернути увагу, — це те, що підвалиною «столпа» є тринадцятискладник. І то не випадково. Цей розмір з кінця XVI ст. стає панівним в українській поезії. Не втрачає він лідерства й у середині XVII ст. Розмір витримує майже ввесь жанровий репертуар української поезії цього періоду — від етикетної геральдичної мініатюри до монументального «Освобожденного Ієрусалима» Торквато Тассо, від «слезних» плачів до урочистих орацій на честь видатних політичних та культурних діячів.

Хоча про інші розміри, з яких складається «столп», так сказати й не можна, однак Це аж ніяк не применшує їхньої ролі в українській поезії. Справді, твори, написані дво-, три- і чотирисклаДником, трапляються дуже рідко: і в XVI — XVIII ст., і пізніше до них зверталися здебільшого з експериментальною метою. Важливішою є їхня роль як складових частин інших розмірів силабічної поезії, тобто як ритмів-кліше. Два двоскладники — це чотирискладник, два чотирискладники — це восьмискладник; восьмискладник + шестискладник — це коломийковий розмір; п’ятикладник + шестикладник — це одинадцятискладник; семискладник + шестискладник — це тринадцятискладник; два шестискладники — це дванадцятискладник; п’ятискладник — це складова частина сапфічної строфи (і доцезурна частина трьох одинадцятискладових рядків, і четвертий рядок — адоній)...

Отож, озирнувши весь корпус української поезії середини XVII ст., помітимо, що майже кожен розмір «столпа» Івана Величковського виявився, так би мовити, задіяним. Так, у панегірику Лазаря Барановича «Плач о преставленіи Алексея Михайловича» (1676) є двовірші, написані шестискЛадником («Со благими жити, Злых же ся лишити»), семискладником («Не творити обЂды, То бо снабдить от бЂды»), восьмискладником («На злыя ся прогнЂвати. Зло творящим возбраняти»).

Цими ж розмірами пишуться й масштабніші твори.

Той же Лазар Баранович тим же шестискладником пише «Епітафіон гетьманові Івану Брюховецькому». Поєднання семискладника із шестискладником зустрічається у «Пісні о Будині».

Восьмискладником написано вірш «Дай помощ от печали...» Афанасія Филиповича ⁴, ним написано окремі розділки в «Чудах пресвятои Богородици межы сибЂллями...» у книзі Йоаникія Галятовського «Небо новоє» (1665) та деякі вірші сивілл у його ж «Месії правдивому» (1669), вірш про Петра Дорошенка, деякі розділки «Плачу...» Лазаря Барановича (1676). Як відомо, цей розмір — один із найдавніших і найпоширеніших у світовій поезії. Вірші, написані ним, відзначаються мелодійністю, особливою ритмічністю. Відшліфований впродовж багатьох століть, восьмискладник прислужився й українським поетам XVI — XVIII ст.

³ Величковський І. Твори. — К., 1972. — С. 85.

⁴ У вірші є кілька не восьмискладових рядків, у тім числі й перший.

Дев’ятискладником написано «Чудо первоє» в «Чудах пресвятои Богородици межы сибЂллями...» в книзі Йоаникія Галятовського «Небо новоє» (1665):

Прийдет на свЂт великій пророк,

З высоких краин през облок,

З ДЂвы ся чистои народить,

А нас з Богом-отцем погодить.

На жаль, в українській поезії XVI — XVII ст. немає творів, написаних десятискладником, — розміром календарної та обрядової поезії ⁵, розміром, що ним, як вважав І. Франко, було написано зокрема найдавніший літопис ⁶.

Поширеним в українській поезії середини XVII ст. був одинадцятискладник. Зустрічаємо його в «Розмишлян’ї о муцЂ Христа Спасителя нашего» Йоаникія Волковича (1632) — ним написано тексти, які виголошують 9 і 10 ВЂстники, Душа побожная 2 і 3, ряд геральдичних мініатюр, одна епітафія тощо. Серед творів, написаних одинадцятискладником, виділяються «Гербы и трены при гробЂ и трунЂ... Сильвестра Косова». Той, хто читатиме «Гербы...», не зможе не відчути гнучкого, пружного ритму цього вірша. Він у поєднанні зі складною й вишуканою бароковою образністю, за допомогою якої оплакується видатний церковний і культурний діяч середини XVII ст., несе в собі неослабну мелодію стриманої і водночас глибокої туги.

До цього розміру звертається також Димитрій Туптало та Іоанн Армашенко.

Дванадцятискладником написано «ВЂрши з трагодіи «Христос Пасхон» Андрія Скульського (1630). На жаль, цей розмір, яким наприкінці XVI ст. було написано величезний так званий полемічний комплекс, де досить виразно виявлялися його по суті необмежені ритмічні можливості, у середині XVII ст. випадає з метричного репертуару української поезії.

І, нарешті, тринадцятискладник. Цей вірш, підкреслимо, так само, як у кінці XVI — на початку XVII ст., у метричному репертуарі української поезії середини XVII ст. кількісно продовжує посідати панівне місце. Однак якісних змін у його ритмічному малюнку майже не відбулося. Це вірш із тими ж константами, які завдяки особливостям української акцентної системи постійно порушуються, в результаті чого з’являється необхідність у статистичних таблицях виділяти рубрики дактилічної й чоловічої цезури тощо ⁷.

⁵ Див. зокрема: Золотослов: Поетичний космос Давньої Русі / Упорядкування, передмова та переклади Михайла Москаленка. — К., 1988.

⁶ Франко І. Я. Студії над найдавнішим київським літописом // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1976. — Т. 6. — С. 5 — 187, 519 — 549.

⁷ Детальніше про цей вірш див.: Сулима М. М. Українське віршування кінця XVI — початку XVII ст. — К., 1985.

Не зник у середині XVII ст. і так званий «неправильний» ізосилабічний вірш, тобто вірш із незначними кількісними відхиленнями від схем 5 + 6, 6+6, 7+6, без постійного місця цезури тощо. Найвиразнішими щодо цього є «ВЂрши з трагодіи „Христос Пасхон"» Андрія Скульського (1630), «Лямент о пригодЂ ... мешча[н] острозких...» М. Н. (1636) та ряд дрібніших творів.

Продовжують писатися твори нерівноскладовим віршем, підвалини якого заклав ще Герасим Смотрицький. Умовно вони діляться на дві групи: написані рядками із незначним коливанням кількості складів і з більш помітною амплітудою коливання. Останнє спостерігається в творах, що тяжіють до думної традиції, як, наприклад, у «Пісні про повстання Мартина Пушкаря», у вірші «Славный Триумф з народження Христова...», у «ПохвалЂ князю Владимиру» Симеона Ставницького, яка є переробкою відомого вірша Герасима Смотрицького «Всякаго чина...», у вірші «Над Почаєвом [зоря] ясная стала...», у віршах про оборону Чигирина, в епітафії Паїсію Лігариду, в окремих віршах Петра Поповича-Гученського, у віршах «Феодор Коріятович князем был...», в «Пісні грішних людей», віршах «Ісусе Боже поспЂшивый...», «Архистратиже...», «Преподобен Роман...» та ін.

Строфіка української поезії середини XVII ст. особливою різноманітністю не відзначається. Найпоширенішим залишається астрофічний твір, який складається із дистихів; інколи два дистихи об’єднуються в катрени (див., наприклад, «ПЂснь о образЂ Клокочевском»); популярною в цей час залишається сапфічна строфа; нею написано частину «Ευφωνι’ї веселобрмячої» (1633), «Трени на успіння Богородиці», «Придаток» до «Ляменту о пригодЂ ...мешча[н] острозких...» М. Н., тексти окремих дійових осіб «Розмышляня о муцЂ Христа Спасителя нашего» Йоаникія Волковича, «Еводія» Григорія Бутовича (1642). «Пісню о Будині» написано секстинами з римуванням аабввб. Завдяки перекладу «Освобожденного Ієрусалима» Торквато Тассо строфічний репертуар української поезії поповнився октавою з римуванням абабабвв (із вкрапленнями чоловічих рим).

Зворушливою є спроба Івана Величковського українізувати зразки так званої курйозної поезії, яка посідала помітне місце в латиномовних курсах поетики XVII — XVIII ст. Він обґрунтовує свій задум тим, що «в Малой нашой Россіи до сих час таковых нЂ от кого тыпом выданых не оглядаю трудов». Отож, як справжній син «Малороссійскои отчизны нашеи», береться «нЂкоторые значнЂйшыє штуки поетицкіє руским языком выразити, не з якого языка на рускій оныє переводячи, але власною працею [...] ново на подобенство інородных составляючи, а нЂкоторыє и цЂле русскіє способы вынайдуючи, которые и иншым языком анЂ ся могут выразити».

На жаль, зусилля Івана Величковського не дістали активної підтримки сучасників, але зате були враховані на початку XX століття... футуристами ⁸.

До розряду курйозних можна віднести й одинокий вірш «Доброгласен тя орган...» (1652?), написаний шістнадцятискладником.

Окремої розмови заслуговує поетична спадщина Димитрія Туптала. Вона ділиться на дві групи. До першої належать твори, написані звичним силабічним віршем — одинадцяти- й тринадцятискладником. До другої — «псальми, або духовныє канты». Створюючи їх, поет відмовився від традиційного довгого рядка. До цієї форми він звернувся й у вірші «Полунощ Христа вяжет...». Розташування наголосів у ньому буде таким:

склади

— — -´- — -´- -´- — 7-скл.

-´- — — -´- -´- — 6-скл.

-´- — — — -´- -´- — 7-скл.

-´- — — — -´- — 6-скл.

-´- — -´- — -´- — 6-скл.

-´- — -´- — -´- — 6-скл.

-´- — — — -´- — 6-скл.

— -´- — — -´- — 6-скл.

Помітною в цьому вірші є метрична непослідовність. Димитрій спершу чергує семискладник і шестискладник. У п’ятому — восьмому рядках цього чергування вже немає — вірш стає шестискладовим. Але у вірші «Полунощ Христа вяжет...» привертає увагу інше — те, що в 4 — 7-му рядках спостерігається стійка хореїчна тенденція. Ця, можна вважати, випадкова екстраполююча тонізація одного вірша Димитрія Туптала вповні розкриється у його псальмах. Цикл складається із восьми творів. Їх написано такими розмірами: І: (8 + 5)2 ⁹; II: (5 + 6)2; III: (6 + 6)2; IV: (6) (4) римування аабб); V: (5 + 6)2; VI: (5 + 6)2; VII: (8+6)2; VIII: (6 + + 6 + 8 + 6 (римування ааха). Як бачимо, поет не виходить за рамки поширених У той час силабічних розмірів — це одинадцяти-, дванадцяти-, тринадцяти- (зі схемою (8 + 5) й чотирнадцятискладники. Але при порівнянні його псальм із творами інших авторів, у яких застосовано ті ж розміри, впадають в око певні якісні зміни, притаманні поки що лише віршеві Димитрія.

⁸ Див. про це: Якобсон Р. Новейшая русская поэзия: Набросок первый: Виктор Хлебников. — Прага, 1921. — С. 66; Смирнов И. П. Художественный смысл и эволюция поэтических систем. — М., 1977; Сулима М. М. Елементи поетики бароко в українській поезії 20-х років // Рад. літ-во. — 1988. — № 6. — С. 19 — 28.

⁹ Користуємося списком, де рядки псальм утворюють катрени, в яких римуються в основному другий і четвертий рядки.

Ми зупинимося лише на III, IV і VIII псальмах, оскільки всі вони написані шестискладником (за винятком VIII псальми, де третій рядок написано восьмискладником. Обстеження

розташування наголосів у перших трьох строфах цих псальм виявляє таку картину:

Із 33-х рядків виразно хореїзовано 19.

Якщо ми пригадаємо два шестискладові рядки із столпа Івана Величковського — славы составленну / тебЂ освященну, — де наголоси розташовано так: ´— — — — -´- —, — -´- — — -´- —, і побачимо в них перехід від хорея до ямба у першій стопі другого рядка, то зрозуміємо, що у зв’язку з псальмами Димитрія Туптала, маємо справу із зародженням нової версифікаційної якості. Це ж саме явище спостерігається й у творчості іншого видатного поета середини XVII ст. — Лазаря Барановича, зокрема в «Епітафіоні гетьманові Івану Брюховецькому», де з 33 рядків також хореїзовано дев’ятнадцять. Отже, двоє з-поміж найталановитіших поетів середини XVII ст., випереджаючи час, зуміли зробити перші кроки в напрямку до впровадження якісного віршування, яке зароджувалося у кількісному віршуванні, не чекаючи теоретичного обгрунтування, базованого на нормативах західноєвропейської версифікації.

У відомій роботі «Українська народна пісня на переломі XVII — XVIII вв.» (1928) Ф. М. Колесса писав, що пісенні розміри 6+6, 5+5+7, 4+4+6,

4 + 3 + 6 складають «основи, на яких тепер спирається ритміка українських народних пісень», і що ці основи «були вже в XVI в. готові» ¹⁰. Завершення «головних типів» пісенного вірша припадає на XVII ст., бо «вже в записах із кінця XVII в. розгортається перед нами величезне багатство пісенних форм, у якому заступлені всі найважніші фасони вірша й строфи, відомі з теперішніх українських народних пісень» ¹¹.

Обстеживши тексти тих пісень, які включено до цього збірника, Ф. М. Колесса виявив: двоколінні вірші — 4+3, 4 + 4, 5 + 5, 4+6, 6+6, 6+5, 5 + 6, 5+3, 5 + 4, 5 + 7, 6 + 7; триколінні вірші — 4+4 + 6 (з модифікаціями 4+3+6, 6+6), 4 + 3 + 6, 5 + 5 + 7, 6+6 + 7, 4+4 + 3, 4+4+4, 4+4+5, 5+5+3, 4+4+7; чотириколінні вірші — 4 + 4 + 4 + 4, 4 + 4 + 4 + 5; пісні, написані «свобідною віршовою будовою думи».

«На перебуття довгого процесу еволюції, — пише Ф. М. Колесса, — вказує у давніх записах українських народних пісень не тільки їх вироблена віршова форма, а ще й високо розвинений поетичний стиль» (основні його ознаки — типізація, сталі епітети, трихотомія, символіка, фразеологія, паралелізм, метафорика, порівняння й антитези тощо) ¹².

М. М. Сулима

¹⁰ Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 67.

¹¹ Там же.

¹² Там же. — С. 79.

Попередня     Головна     Наступна