Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
ІСТОРИЧНІ ВІРШІ
* * *
Висипався хміль із міха
І наробив ляхам лиха,
Показав їм розуму,
Вивернув дідчу думу.
До жовтої водиці
Наклав їм дуже хмельниці.
Не могли на ногах стояти —
Воліли утікати.
Гетьманчику-небоже!
Не туди на Запороже!
Не найдеш гаразд шляху
У Сидоровім байраку.
Чи не ти, Степанку-сараче,
Од козаків гарачи,
Не ти-сь брав їм хутори?
Єст інші тепер пори!
Одже по бірки прокляті,
Під Очаковим взяті,
І по пастуші тебунці
Приїхали к вам ординці.
Не утікай же, ляху,
З самого перестраху,
Заждай юнаків в табори,
Готуй деньги за хутори.
Юж не будеш їх хати
Поганцям оддавати,
Не будеш пересудів брати,
Ані їх воювати.
Миліш вам жиди-збойці,
Ніж запорожці-молодці.
Хоть же маєте кримчухи,
Дайте їм тепер кожухи.
Отже Хмельницький може, —
Поможи йому, Боже! —
Тих куркоїдів бити,
Як жидів, неживити.
Юж утікають з валів,
Бояться самопалів,
Волять татарської юки,
Ніж козацької руки.
Піснь о пану Миколаю Потоцькім, гетьмані короннім,
а о Хмельницькім р[оку] П[анського] 1648
Глянь, обернися, стань а задивися, которий маєш много,
Же ровний будеш тому, в которого не маєш нічого,
Бо той справуєт, що всім керуєт, сам Бог милостивий,
Всі наші справи на своєй шалі важить справедливо!
Глянь, обернися, стань, задивися, которий високо
Умом літаєш, мудрості знаєш широко, глубоко!
Не попсуй мозку, мудруй потрошку, в собі обачайся,
І тих рада не лиха, що ходять стиха, і тих поражайся!
Глянь, обернися, стань, задивися, которий воюєш
Луком, стрілами, порохом, кулями і мечем ширмуєш!
Бо теж рицері і кавалери перед тим бивали,
Тим воєвали, от того ж меча самі повмирали.
Глянь, обернися, стань, задивися і скинь з серця бути,
Наверни ока, которий з Потока ідеш ку Славуті!
Невиннії душі береш за уші, вольность одеймуєш,
Короля не знаєш, ради не дбаєш, сам собі сеймуєш.
Гей, поражайся, не запаляйся, бо ти рейментаруєш,
Сам булавою всею Польською, як сам хочеш, керуєш.
Мій Бога в серцю, а не май влегце шляхецької крові,
Бо світ чернієт, правда нищієт а все ку твоєй волі.
Гей, каштеляне, коронний гетьмане, потреба нам згола
Єще пам’ятати і поглядати на жаднії кола.
Жони і діти где ся мають подіти наші напотом,
Кгди нас молодці, тії запорожці, набавять клопотом.
Глянь, обернися, стань, задивися, що ся дієт з нами,
Поручниками і ротмістрами, польськими синами!
Глянь, обернися, стань, задивися! Видиш — людей много.
Чи ти звоюєш, чи їм зголдуєш, бо то в руках Божих?
Чини трактати а кажи брати гроші за заслуги,
Бо то єст здавна заслуга славна запорозького люду.
Одповідзь пана Потоцького на жолнірські слова так,
яко сє нижей ту описує
Он глянул, як звір, внет крикнул, як лев, на жолнірськії слова.
Острая, як міч, а груба, як піч, била єму тая мова.
Зараз синачка, своєго єдиначка, шлет на Жолтую Воду,
Там на большую і на горшую собі і всім шкоду.
Бо скоро стали ляхи подлє Плавлі, зараз поскочили
Хмельнитчики, ординчики, обуз заточили.
А скоро привернули, зараз огорнули, розкопали моцнії вали,
Одних постреляли, других порубали, третіх живцем в орду пооддавали.
На том не досить, миру не просить Потоцький здумілий,
На войну встає, штурми готує, бо міл встид немалий.
Хочет битися, кривди мститися, под Корсунь вступає,
А за собою, як за совою, молодцов запорозцов потягає.
Там же на хвилю всю свою силу жолнірськую втрачає,
Стрельб[у], штуки і ринштуки запорозцьом нажичає.
Турецькії коні, дорогії убьори отдає по неволі,
А сам іде і іних веде до татарської неволі.
Пропорція теї пісні
От так пиха наробила лиха коронному Потоцькому,
От так бута і тобі скрута, польному Калиновському!
От так, жолніри, ідіте сміле всі на зимовисько
В Білі Городи, в загороді мійте становисько!
Нехай християне, ваші подоляни, розпложують кури,
Що виловили і виносили ваші джури.
А ви в татарах в тяжких кайданах до смерті сидіте,
Як ми од вас, так ви од нас, нужі потерпіте.
Подяковання Богу за звицєнство
Честь Богу, хвала, навіки слава Войську Дніпровому,
Же з Божей ласки загнали ляшки ку порту Вісляному.
А род проклятий жидовський стятий, чиста Україна,
А віра святая вцалє зостала, добрая новина.
І ти, Чигирине, місто українне, не меншую славу
Тепер в собі маєш, коли оглядаєш в руках булаву
Зацного Богдана, мудрого гетьмана, доброго молодця,
Хмельницького чигиринського, давнього запорозця.
Бог єго вказал і войську подал, аби ім справовал,
Ажеби покорних од рук оних гордих моцно обваровал.
Вчини ж, Боже, всім нам гоже, аби булавою
Войсько тоє славно всему світу явно [було] за єго головою.
* * *
Которыє пришли, Хмелницкого абы поймали,
Леч сами в неволю впали.
Поихали бучно до Криму рыдваны,
З совЂтниками оба полскиє гетманы,
А возы скарбныє козаком ветали,
Аби худобу свою полатали,
ХотЂли ляхи с козаков славу мати
Аж Бог тому долг, кто вмЂєт ся смирати,
Той вознес[е]нинЂ смиренных руснаков
А гордих со престол низложи поляков,
Богатих тщых отпусти до Криму
ХотЂвших русси наклонити до Рыму.
Что бысть в року том же 1648, апр. в 24 [день].
* * *
Домінік скомкой лежить,
Козак до нього біжить.
«Лежати тобі, князю, не войовати,
Не будеш бити козаки, мої брати, —
Ой, не будеш, панище, без серця, голови!
Вернися додому з ляхи, коли ж здоровий.
Познайте суди Бога святого, ляхове:
Где слава ваша, достатки і гетьманове?
Козак убогий тепер біжить войовати.
Покиньте сваволю а мійте нас за брати!
Тепер будет гаразд, пойдемо на погани,
Побіємо все, що тилько єст бісурмани!»
* * *
Зри убо, коль єст храбра и непобЂжденна
Козацка в войнЂ сила тверда, мужественна,
Яже всю гордость польску до конца смирила
И всю их под нози смиренно склонила;
Егда под Корсунем сих смЂрти предаваху,
Гетманов и войско храбро прогоняху,
ГдЂ воинство хлопами запомнили звати
И принужденны земли во користь отдати.
Помнож, Боже, навЂки козацкую славу
И покори под нози врагов наших главу!
Да будет всегда плодна козацкая мати
И дЂти єи в силЂ всегда процвЂтати!
* * *
ПобЂду над ляхами нося УкраинЂ,
Которых голод под Збаражем без числа нинЂ
Зличить хиба той, кому там здарилось быти,
Где и найболшый пан мусил головою наложити.
Що ж слуги и войско грошовеє
Тужитимуть всЂ ляхи веселлє Зборовеє.
* * *
Читателю, первій волиш прочитати
Вірші всі, аніжелі суму вилічати
Вибраного молодця, лічби не з міри
Сорок тисяч, лєпш читать большей віршов, ніж чтири.
Чтиридесять тисяч Богдан войська споряжаєт —
Дость великий тяжар на собі двигаєт.
Для тяжкості, знать, завше упадало
Войсько, же само тяжар на сóбі двигáло.
Тепер Запорозькоє одважно ставаєт
Войсько, бо своє Богдан рам’я подставляєт.
У Бога іго благо і брем’я легкоє
Богданов, знать, тяжар, бо брем’я тяжкоє
Легко Войську, Богдана господ[аря] одного маєт,
Тяжко Богдану, бо сам все Войсько двигаєт,
Добрий подвиг, добрий господ[ар], гетьмана ся бóїть
Воїнство, для боязні у чулості стоїть.
Не упадаєт господ[ар], стоїть Войско добре в справі,
Гди чулость гетьманськая подпираєт яві.
Гди под маєстат королевський низько упадаєт,
Тяжчий, знать, над королевський тяжар Богдан маєт.
І кроль под Богдановим бременем падáти.
Мусял, гди мусял тяжар Богданов двигáти.
Богдан Хмельницький Яна-короля признаваєт,
Кроль Казимир Богдана за гетьмана маєт.
Помазанець Божий кроль, а Богдан єст даний
Од Бога, сего ради Богданом названий,
На славу Владислава зезволил Бог взяти,
Не іншого, хіба Бог Богдана міл дати.
За одного Бог два рази нагорожаєт,
Гди гетьмана Богдана [і] Яна-короля дáєт.
Щасливий Богдан — маєт ім’я в короля Яна,
Іоана, в іменню своїм Богдана.
В роськом роді кроль єст найяснійшим паном,
Гди двоє денниці світять Богдан з Іоаном.
З Бога Іоан Бога учил ся крещати,
З Хмельницького Виговський в речах поступати.
Не див, бо Богдана Дух Святий умудряєт,
Іоана мудрості Богдан научаєт.
Войсько Запорозькоє Богдан ординуєт,
Где Виговський Іоан вірно послугуєт.
Послугуєт і Богдан, як, юж Войську жити —
При вольностях в неволі не будет служити.
Вдячность Богдану войсько повольную дáєт,
Гди єго [з] страшних робот Богдан визволяєт;
Визволил і всходнюю Матку, же Маткóю
Сином російським стала, а не мачухóю.
Унія — єдность значить — леч як подвоїла
Синов била, виродков множество сплодила.
Одному Богу віру Богдан заховýєт,
Іж унії, єдності другої не требýєт.
Посполитоє добро російського рода
Справил Богдан, же церквам стала ся свобода.
Владицтва, гуменства, к тому монастири,
Архімандрія также живущія в мирі,
Святії обителі як би тен фундуєт
Богдан, здавна вольності гди їм одискуєт.
За Владислава права в Росії псовáно [порвáно?],
За Богдана а Яна справа направяно.
Запорозькому Войську вольность до мешкáння,
Границі певно дані не для замішáння,
Польськії і руськії войська зреєстровáні,
В покою Богдан-гетьман упривільовáний,
Против неприятеля єст валечний в бóю,
Аби не била здрада, радить о покою,
Розтропност во здоров’я гордого сам важить
Своє і чужоє, леч хитроє зневажить.
Пильность вся одним словом может ся назвати,
Же єст гетьман, не треба больш описовати.
При іменах єст годность, імена вписані
В реєстр, на пот[ом]ную хвалу оддані,
Славним продкам не треба б тут освідчити,
Только ж потомком треба тоє ознаймити,
Же в російськом народі єст Хмельницький Богдан 1,
1 У тексті «Brohdan».
Гетьман, писар Виговський Іоан.
Дільность Хмельницьких тим не поблудила,
Же ся в покою кролю одмінила
Так по-рицерську Богдан услугуєт,
Же за послуги кроль єму даруєт
І в руки булаву — значить звитязства,
До рук і корогов — знак певний звитязства.
През Богдана дал Войську кроль вольнóсті,
Так Богдан кролю дал ся з повольнóсті,
Дал ся в по[д]дáнство, вольность визволяєт,
Богдан подданство повольноє маєт —
В російськом роді польськая 1 булáва,
1 У тексті «pulskaia».
В народі польськом російськая слава.
Гди кроль Казимир єст в Польщі пан,
В Русі єст гетьман Хмельницький Богдан.
Хмельницькі прийняли хрест, гди ся хрестили,
Прийняли хрест за клейнот, гди ся заслужили;
Заслужили хрест Хмельницьких продкове,
Званий «Абданк», кторим ся щитять Голубове,
Гди в Хмельницьких подобний клейнот і в Голýбов,
Подобная умрЂти за Отчизну лю́бов.
Возлюбленноє матки Отчизни синове
Хмельницькі всі з продков также Голубове,
Гди «Абданк» — знак щирості — з поволностю в гербі,
Хрест — побіда над враги, хрест — похвала в небі.
Божий то хрест Хмельницький в своїм гербі маєт,
Лятво при Божім хресту і свой хрест двигá[єт].
Хреста метрополиті заказано мати,
Перед собою мусял Богда[н] свой хрест двигáти.
При Могилі Петрові хрести заслужонíї,
При Богдану в Русі єст воздвижонíї.
Два клейноти рожаних ся тут совокупляють,
Же з них один другому почесть виражають.
Мусять єднак Виговські стрілу завше мати,
Низький уклон Хмельницьких кресту оддавати.
Праці печаловання два герби споїли,
Зобопольную щирость так нагородили:
«Абданк» — подвиг добрий, хрест тяжар знаменуєт,
Прудко летящую [стрілу] в помощ приймуєт.
Хрест Хмельницьких придаєт Хмельницьким гонóру,
Которий стрілу собі маєт за подпóру.
Віри бронь козак на дол хрест тут ограждаєт,
Которим Бог, тим і Богдан врага побЂждаєт.
Хрест в гербі, хрест при шаблі — знак звитязтва маєт,
Два рази больш над інних Богдан звитяжаєт.
За наймоцнійшую тарч в гербу Хмельницьким даний
Хрест Христов — певна зброя зупорних для брані.
«Абданк» повольность значить при хресті умріти,
Хмельницьких старожитность хрест может вскресити.
Слушно в гербі Хмельницьких хрест ся воздружаєт —
Во імені «Богдан» своїм імя Бога маєт.
Доброго клейноту здоров’я хранила
Стріла, в клейнот Виговських слушно ся зложила.
Без лука в гербі стріла — знать, лук в руках маєт
Виговський, завше, знать, із лука стріляєт.
Межи планетами єст Стріла одна в небі —
Одна Виговських стріла, як в небі, в гéрбі.
Мислію, як стрілою, так в небо стріляєт,
З лука любві до Бога Виговський зміряєт.
В гербовім полю письму пером послугуєт
Стріла, в поля дикії кгротом залітуєт.
Войсько на похвалу польському Орлові,
Орел в небі приданий єст Йоанóві
То і в началі по слово так ся подписуєт,
А Іоан Виговський гротом шванк рисуєт,
Гди неприятеля, в цель поставивши, мірить
Знаком «Абданк», зразу стріливши, не хибить,
Іоанне Виговський, чи од Бога дана
Дільность тобі такая, чи пак од Богдана?
Могло-бих то розуміти, же ся докончаєт,
Где только що сама реч ся починаєт
Щасливо пановання короля Казимира
В руськом народі, як за Владимира —
Той дванадцять синов міл, леч того не мало
Потомство, що Хмельницьких тепер доказало:
З синов Владимирових Россія упала —
З Хмельницьких за Богдана на ноги повстала.
Дума козац[ь]кая о войні з ляхами над рікою
Стиру[ом] на те нуте: «Ой постил би-м я сім понеділков, ос[ь]мую
неділен[ь]ку..».
В року 1651
Ой, ріко Стиру, що Хміль о віру,
Як і я всьому миру,
Где в Дніпр впадаєш, оповідаєш
Радост[ь] з войни, чи миру.
Хан наступаєт, сам помагаєт
Козакам ляхов бити,
Под Берестечком, малим містечко[м],
Міл оних кров пролити,
На перевозі, чи пак в дорозі
Короля потомити.
Войс[ь]ком, гет[ь]маном, корольом-паном
Татарам заплатити.
Хан згоду радит, а не порадит —
Козаки войну любят:
Ой, Казимиру, юж тобі миру
З козаками не будет
Досуль не знаєш, хоть посилаєш,
Одкуль хан наступаєт;
З ним згоднюсен[ь]ко Хміль ранюсен[ь]ко
Ік королю зближаєт.
Била погода, а воєвода
Рус[ь]кий знат[ь] войс[ь]ку даєт,
Тот же о хані і о гет [ь] мані
Королю ознаймляєт.
Середа пришла, вся орда пришла,
Хан і Хміль з козаками
Зрана штурму[ю]т і наступа[у]ют.
Тихо межи ляхами.
Аж Конец[ь] пол[ь]с[ь]ки, хорунжи пол[ь]с[ь] ки,
Найперши вибігаєт,
З ним Любомирс[ь]ки, знат[ь] муж рицирс[ь]ки,
Межи войс[ь]ко впадаєт.
Ой, Любомире, тобі [в] примірі
Перед корольом іти,
Не (А?) з козаками і татарами
Не новина ся бити!
Скочили хуткі: «А вже ж нас тутки!»
Козаки утікают,
За ними ляхи — були ж там страхи —
До табору впадают.
Орда не радит, хот[ь] хан провадит,
Хот[ь] їх напоминаєт —
Перед ляхами, ой, юнаками,
Що живо, утіка[є]т.
Да то нічого! Пало не много.
Бульш войс[ь]ка єст Хмельови:
Четверг поправит, як поле ставит
Хан і Хміль корольови.
Четверг надходит, войс[ь]ко виходит,
Хан і Хміль з козаками.
Ой, у <не> Зборово, война то нова,
Не як под Пилявцями:
Не утікают, кров проливают
І на татар не дбают,
В крові татарс[ь]кі і бісурманс[ь]кі
Остри міч свой купают.
Тут Козановс[ь]ки, богатир пол[ь]с[ь]ки,
Серця всім додаєт —
Для оборони пол[ь]с[ь]кой корони
Голову покладаєт.
Б’єт[ь]ся, що живо, вел[ь]ми ж ми дивно
Да на Осолінс[ь]кого,
Що нас воюєт, не наслідуєт
Канцліра, дяд[ь]ка свого:
Тот бил спокойни, не шукал войни,
На нас натираєт,
Яко лях давни і юнак славни
Для Пол[ь]с[ь]ки умираєт.
Бачил рицира хан подканцлира
Сапігу, що зближаєт,
А Вишньовец[ь]ки і Любомирс[ь]ки
Єго не видаваєт.
Мови[ть] Хміль:
«Що, небоже хане, як, знаєш, стане?
[Не] як по-пилявец[ь]кому?
Не утікают, от наступают
Ік бунчукові ханс[ь]кому!»
Мови[ть] хан:
«Ой, не глядіте! Треба ся бити!»
Хан мурз напоминаєт.
А лях не дбаєт, мурз забиваєт,
В крві міч свой купаєт.
Пав страх на хана, шлет до гет[ь]мана,
Яко нуч уступила:
«Щоб твоя рада, істинна здрада,
Нікому ся не снила!
Я проч одхожу, да пак вихожу
За здраду маю тобі,
Що ми ся стало, кол[ь]ко пропало
Мурз моїх тераз же собі!»
В ноги падаєт, тисячі даєт
Хмел[ь]ниц[ь]ки тут ханові,
Щоб наступити да й ляхов бити
Завтра велів войс[ь]кові:
«Я сенатори Пол[ь]с[ь]кой Корони
І короля дам тобі,
Всі бо нестатки і всі достатки
Завтра їх оз[ь]меш собі».
В п’ятницю рано ушиковано
Войс[ь]ко до бою било,
Ляхум вигода, а нам негода,
Небо сонце закрило,
Бо ся прибрали, всі в шику стали,
Сонце їм засвітило
Ляхи; козаку[а]м, славним юнаку[а]м,
І глядут[ь] страшно било.
І довго стали, почат[ь] бояли,
З ляхами ся не били,
Аж бачат ляхи, що на нас страхи —
І до нас скочили.
Стали ся гуки. Хан всіми духи
З Краковс[ь]ким ся стираєт;
А Вишневец[ь]ки обоз витяжки
І Хмеля одтираєт.
По десят[ь] шика пам’ятки віка
Сам король наступаєт,
На крик, на гуки, на з діл на пуки
Нічоген[ь]ко не дбаєт.
Крик труб повстанет, гук за тим встанет,
Дими ден[ь] ясни т[ь]мили,
Стріл[ь]ці, янчари, а з діл пожари
Непрестанно світили.
Тут од гет[ь]мана ляхи з діл хана
Заразом одлучили,
За тим ся стало, гди мурз немало
І татаров набили.
Хан утікаєт і ку[і]ш минаєт,
Наметов одбігаєт;
Ляхи гонили, татаров били,
Хан ся не оглядаєт.
Тут зас[ь] козаки, хотя й юнаки,
Ой, різко утікали;
Ляхи гонили і їх стинали,
Аж табу[о]р розорвали, —
І гди би ночі т[ь]ма на помочі
Козакові не била,
Не одна б мати, гди б хто дал знати,
Козац[ь]кая завила.
І так Бог знаєт, що бул[ь]ш бит[ь] маєт.
Татаре одступили,
За тим бул[ь]ш ляхув, а у нас страхув,
Бо нас тут обточили.
Три крот кланяли і упадали,
Короля с[ь]мо просили,
По-зборовому, люб по-старому,
Щоб єс[ь]мо іще жили.
Мовит[ь] не даєт, з очу зганяєт:
«Видайте ми гет[ь]мана,
Панов слухайте, старшину знайте
А ідіт бити хана!»
«Панов слухаїм, старшину знаїм,
Татаров будем бити,
Але старшины, нашої дружини, ніт вісти, як одступити.
Ніт вісти, як одступити.
Голод не тучит, страх з діл нам кучит,
Став треба перебивати,
То пак у мосту ніт і хворосту,
Ні з чого збудовати.
В неділю вночі, Бог на помочі,
Будем ся перебивати,
Вози постелем, кожухи стелем
[В] воді того не знати.
Ляхи познали, всі в шику стали
І на нас пил[ь]новали,
Всі в поле вишли, ми теж не пришли,
Аж понеділка ждали,
А в понеділок одбігли ділок
І борошна усього,
Перебиваїм да погибаїм,
Щаслив, що вишов з того.
Тиї пливают, до тих стріляют,
Ставища заливают,
А других в нетрі, в лісі, як вепрі[в]
Диких, забивают.
Глаголет Полща
о бывшей храбрости и плененіи своєм и о покореніи ко
благочестивейшему царю и великому князю Алексію Михайловичу
В жалости днесь зЂло обомираю,
Слези точащи, чад моих рыдаю.
Аз — мати, лютЂ опечаленная
И всЂх радостей изовлеченная.
БЂх-бо нЂкогда тако украшенна,
Яко над страны славно вознесенна;
Копіє моє на вразЂх бывало
И сердца силных в бранЂх ужасало.
Но нынЂ мечи и щиты державны
Во мнЂ крЂпчайших чад всЂх надсмЂянны;
Вои велики худыми бывають,
Од скифских язык на земли падають,
Сами-бо в себЂ меч свой угрязиша
И мене, матер свою, уязвиша.
Юнош прекрасных и дЂвиць удобренных
Полны всЂ страны нынЂ суть плененных.
Аз плачу, Полща, плачу неутЂшно,
Рыдаю в слезах из кровію смЂсно.
Чада во мнЂ всЂ вкупъ пребывали,
Всюду страх лют, гдЂ ся обращали.
ВЂнец мой златый, в ПолщЂ положенный,
В трЂєх ми чадЂх словно уплЂтенный:
Ляхи, русь, литва — то суть чада моя;
Два возгордЂша, взяша мечи своя,
Юнаго брата убить совіщаша,
А мене, матер, зЂло обругаша.
Юный языков собЂ умоляєт
І гордыню их, низлож, покоряєт.
Аз, мати, молих сим паки згодити,
Но не хотЂша с собою смирити.
Смиряте уныи [они] не хотяху,
Мя, матер свою, зЂло умерщвляху.
Красоту мою лютЂ увядиша
І до срачицы даже обнажиша,
На брата щиты с мечи наступають,
Низложить єго вскорЂ усиляють;
Юный такожде на их ополчися,
В мужест†своєм в них возвеличися,
Положиша трупы, гор превысочає,
И, низложив их, сам паки смиряє.
Много на нь тыя, много наступаху
В руцЂ єго вси крЂпци падаху
Градове, села в конець раскопаша,
Мужіє, жены скіфом вси предаша.
Аз же, мати, зЂло возрыдала,
Златыя власы исторгала
И молих сына моєго малаго
Ужалитися отечества своєго.
Послуша мене мой не єдиною,
Показа милость над родителкою.
Но паки тыє братія восташа
И мене, матер свою, обругаша.
Аз же повелЂх тому уступити,
БлаговЂрному царю покорити,
Но паки сам вскорЂ сіє сотвори
И великому цареви покори.
Сама же єго рада ожидати
И власти єго хощу дати.
Гряди, о царю, чад моих смиряя,
Ни єдиному-бо єст мнЂ ся покаряя.
Да паки мою наготу покрыєш,
Когда моих чад ярость всю сокрыєш.
О горды[х] и гнЂвливы[х] ляха[х], како гордостію
хотЂша Росією обладати и православіє в єресь низложити
Кто хощет, пріиди и узри,
Очима своима возри,
Что в мирЂ ся дЂєт,
Что в нас самых спЂєт.
Брани днесь умножишася
И мечи изостришася,
Брат брата убиваєт,
Кров отца проливаєт.
Ненависть междусобная,
Изрещи неудобная,
Точить крови токи,
Падають отроки,
Юноши млады и дЂвы,
Матери бывають вдовы.
Ох, ох, вездЂ се слышим,
Пріидіте, сія внушим:
НЂкогда страна славная
И врагом всЂм ужасная
Паде, паде мечем,
Междусобным сЂчем.
Окрест вси врази ликують,
Веселять і торжествують,
Зря сію обнаженну
И в конець спустошенну.
Сильніи вси и княжата
Ведуть, яко отрочата,
По руках связанны
Во скифскія страны.
Подольє стонет, ридаєт,
Волынь плачет, воздыхаєт
Чад своих заколенных
И вездЂ избієнных.
Тысящи и тмы падоша,
Врагы во плЂн отвЂдоша,
Земля стала пуста,
Пред тым сущи густа.
Грады-бо вси суть сожжени,
Живущеи внутрь сотрени.
Горе, горе оставшим,
Блюдуть их к бЂдам вящшим!
О гордость, то твоє дЂло,
Иже отечество не цЂло:
Ся тя Бог смиряєт,
Гордых низлагаєт.
Господьством-бо вознесосте,
К смиренным лук [напрягосте],
РЂсте-бо: «Их погубим
И радостно вострубим!»
На Бога брань поднесосте,
В хулах уста отверзосте,
Єресь умножисте,
ВЂрных оскорбисте,
На вЂру ополчистеся,
Клятвами утвердистеся:
«Погубим православных,
Всегда нам сопротивных!»
Но Бог совЂт ваш преврати
И гордих нынЂ укроти.
Ров-бо ископасте —
Сами в онь впадосте.
Но вЂрных Бог сохраняєт,
В єдино их сочетаєт.
Не к тому их имЂйте,
Єдини погибайте.
О ляхи гордЂливыя,
Ярыя и гнЂвливыя.
Русь вас не боится —
ВЂрою щитится.
Єсть-бо в них царь православный,
Благій, кроткій и смиренный —
Той ваши главы сотрет
И вЂру вашу потрет.
Помози, Господи, царю,
Великому государю
Врагов низложити,
Силных покорити,
Єго же сам избрал єси,
Того рог славно вознеси,
Да вси тя восхваляєм
И в пЂснєх величаєм.
ПЂснь Кієвская
ПобЂдителная всЂм Кієвскія страни
Воспойте матцЂ божой, пришедшой от брани.
От Вышъгорода ДнЂпра КієвоподолЂ,
Єгда варварськім полком преславно одолЂ.
Преизбранная всЂм родом воєвода
Потопи силу в ДнЂпри агарянська рода.
И яко иногда в мори Фараона сильна,
Под Константаном полем Скипрська звЂря дивна.
В тисящном року шестьсот шестьдесятом вътором,
Хотячи плисти през ДнЂпр за своим табором,
Взяли икону на плот в Вышъгородськом храмЂ,
В ДнЂпровой агаряне да не потонуть ямЂ.
Стопоша на икону вси врази во водЂ,
Дивна побЂда єст сильной воєводЂ.
Столпом огненным страшным над ДнЂпром явленным.
Шумом бурным, облаком дождевным.
Богородична же икона намЂстна,
ДЂва пречудна, славна мати безневЂстна,
Носящи на руках єднородна сина,
Взяла на свой образ врага татарина.
И не утопе дЂва страну ДнЂпра вину,
Леч ДнЂпром в дожд понесет [в] кієвську долину.
Єгда же ста под Києв Марія невЂста,
ПлЂненна кієвляном възавше невЂдЂста,
Же и образом быти мати Бога жива
ХотЂла плысти ДнЂпром, и преславна дивна,
Рождшія творца свЂту, вЂку стремленію
Противно идет Бога по повеленію.
Манастыр Братьцькій просто в ДнЂпр измЂряєт,
Же недвижну противу вещ в тя увЂряєт.
Познавши люде чудо, иноци, пришедши.
Сосуд възяли, божествень бисер произведшій.
О як щасливыє суть воды ДнЂпровыє,
Ибо сосуды єст неба перловыє.
От воды взяли ковчег Мойсея новаго;
Желал Кієв усердно здавна таковаго,
ОтсЂченъній от гори камень Вишъгорода
Взяли такова в ДнЂпри поразивыи рода.
Над воды выходить дщи фараона;
К твоєму брегу спЂшить горняго Сіона,
В ней же Бог явлень єст благоволил жити:
Гора сія хощет твой Іордан здобити
С таким триумфом [в] мЂсто по войнЂ приходить,
На знак видЂти от татар єдинаго приводить,
Уподоби ся купцу Владимеру крестящу,
Бисер показал и дЂву несящу,
Бо оружієм незносным князія два брата
В Кієв двор свой отчають, отмЂтають врата.
Оцній ся, цній Могило, витай Бога и Матку,
Приходить фундаторка к тебЂ в недостатку.
Открій, Могило, смерти могилу и яму,
Изволи се зде быти премудрости храму.
Уявлен образ и обвЂшен вербом
В року тисящном шесть сот пятдесятком первом.
Юж малярськая єго рука малювала,
Не замалюванна в нем язва зостала.
Благодарственния вси Кієвскіе страни,
Воспойте матцЂ братцькой, пришедшей от брани.
* * *
Радосны лузи при густой купинЂ,
ГдЂ Днепр распростертыи плывет въ ширинЂ.
Зрю: нЂчто ходить, и козу внимаю,
Зближу: госпожу оружную знаю.
Аз же помысли: да то єст [Бельона],
Въ крови оружіє, сама скровавл[ьо]на,
Знать, яко в малЂ часЂ з Марсом [знала],
Щит и меч острый въ бранЂ держала,
И аз стекохся зЂльнЂ разсмотряя,
Въ густой купинЂ ближе приступая.
И вижу лучши: нЂкая царице
Въ слез кровосмЂсных глава, глася сице:
«Красными слезы чад моих рыдаю,
Яко [Гекуба], Рахиль, вздыхаю,
Яко лагата придицкой шедше [?]
О адо и иде [?] плач твой проповЂдшЂ
И яко мати [своєй Прозерпини]
Плакася взємше в темныя глубины.
И моя вЂжда так не усыхаєт
Преиди летейских [?] слезы проливаєт.
Згубы моєя обредить не могу,
Жаль о господствіи радостей дорогу;
Аз сынов моих отечество воспитах,
Прославихся в них и мати им прозвах.
О велицЂй Росіи и о сопротивіи с ляхи и о градЂ
КієвЂ
Слышите, люди, и внушите,
Господа-Бога благодарите
И пойте пЂснями,
славословяще єго,
Єлико творить чюдес преславных
В царствіях, землях многодержавных
Силою крЂпости
своєю премногою.
Силніи в мирЂ вси им храбрують,
Царіє, князи мирно мирують,
Єго же бо и моря,
земля же и небо.
Россія древлє сущій преславна,
В храбрых воинЂх слынє издавна
Славою многою,
тезоименитою.
От Рюрика, князя великаго
И Игоря всенарочитаго
До нынЂ
в УкрайнЂ Россійськой непремЂнне.
Плод прорастаєт боголюбивый,
Во вЂрЂ єго непозыблемый,
Изящный, премощный
и всеблагомощный.
Владимер вЂры єсть насадитель,
Врагом окрестным преборитель,
Богови угодил,
сугубых враг побЂдил.
По нем Ярославль в КиєвЂ-градЂ
По отцЂ своєм на столцЂ сЂде,
Софію сотвори
и во сла†розширили.
По сем в Россіи грЂх умножился,
ГнЂв от Господа на нь излився:
От скифов плененна
и зЂло опустЂнна.
ОттолЂ ляхи на ня восташа,
Государство своє роспространиша,
Кієв-град премогли
и над ними возмогли,
И Русь надвоє злЂ раздЂлиша,
Многоє время в ней воцариша,
И, яко своими,
овластвовали всЂми.
Великая Русь от низу вземше,
Милость Господню паки пріємше
И крЂпко распростре
даже до моря простре.
Цари вЂрніи в ней восіяша,
Ляхом и Лит†сопротивляша,
Но мало успЂху,
несогласни бо бяху.
Но Бог гордыню мудрЂ укроти,
Меч междусобный на Литву пусти,
Малыми смиряєт
и ляхи покоряєт.
Россь-бо Малая обиждаєма,
От ляха в лютых утЂсняєма,
Ко Богу возопи,
в крови меч свой утопи.
На ляхов гордых их Бог возстави,
В крЂпости своєй зЂло прослави:
Силніи и князи
в сЂни смертней угрязли.
Россія паки совокупляєт
И всЂм ужасна врагом бываєт:
Царь-бо в ней царствуєт,
иже в вЂрЂ красуєт.
Но Кієв-град многожды плененный,
От врагов окрестных опустошенный,
Радостно ликуєт
и, поя, торжествуєт.
Помози, Боже, нашему царю,
БлаговЂрному днесь государю,
Противных смирити
и славно воцарити.
* * *
О Боже мой милостывій!
возри на плачь мой ревнивій.
Где бЂдница єсть такая,
як я, Россія Малая?
ВсЂ маткою называють,
а не всЂ за матку мають:
Другій хощет загубити,
в ложцЂ води утопити.
Бо чи треба горшой муки,
як подати ляхом руки?
Давно вони острать зуби,
давно моєй ищут згуби.
А ви, дЂтки, як чужіи,
садите их мнЂ на шіи.
От як скоро все забули,
что видЂли и что чули,
Як под тими ворогами
стогнала я тяжко з вами!
Стогнала я, ни отради
не мЂючи, ни поради,
Коли жиди проклятіє
держали церкви святыє,
А от святой креста банЂ
витягали у нас данЂ.
І тоє все вже би стало,
щоб имя наше пропало,
Єсли б Богдан, муж избранный,
не бил от Бога нам даній.
Той стер сЂмя проклятоє,
зскинул з мене ярмо злоє,
И за мудрим сам совЂтом
поставил под крипким щитом,
Под рукою царей славних,
самодержцов православных.
А ви, дЂтки, ах, утЂха,
прошлого зхотЂли лиха.
Єще я крил не простерла,
єще и слез не оттерла,
А вам, дЂтки, жалко стало,
що я оддихнула мало.
Ох, мнЂ бЂда! ДЂтей маю,
не знать што з жалю гадаю.
Ой не сини, ой не дЂти
хощут мене загубити,
Ляхолюбци, лихолюбци,
тии мои, тии згубци!
Як саранча, налетЂли,
доми, церкви посквернили.
Куда пойдем — ляхов хвалят,
вЂрних тилько що не палят,
Простим уши набивають,
лихим ядом заражают.
Без хвал лядских анЂ слова:
идать чи пють — о их мова.
Знайте ж, дЂтки родиміє,
як ви им же любиміє.
Идать и пють и гойнують,
єднак нЂ вчом не смакують.
Що лядскоє, то им смачно,
хочь лядащо, то им вдячно.
Хощуть бути унЂяти,
папу в ногу цЂловати.
К ляхом весь дух, вся охота;
то им мудрость, то и цнота.
Тии теперь хощут цЂло
привести замисл свой в дЂло.
Тіи мене загубити
мислять, — не ви, мои дЂти.
Да и на вас нарЂкаю
и на самих вас жаль маю,
Що з такими дружба ваша,
а невдячна любовь наша.
Що видите у их мосцЂ,
опрочь дурной хвальшивосцЂ?
Що мнЂ за син, що з врагами
серце єго, а не з нами?
Не той то син мнЂ здажився,
що в моєм дому родився;
Нехай прийде и за свЂта
да мнЂ жичить многа лЂта;
Той мнЂ будеть син родимій,
не иначе, як любимій.
Осе ж, дЂти, ви глядЂте,
лихолюбцев не любите.
Поти добра в нас не буде,
поки у нас сіи люде.
Нехай идуть на сухЂй лЂс,
куда зоветь их гордій бЂс,
Нехай идуть славить папу
[ . . . . . . . . ]
Нехай же им безголовя,
а нам живучи на здоровья.
Лямент людей побожных, що ся стало в Литовской
земли, меновите, хто хощеш, прійди и очима своими обач, що ся в мирЂ дЂєт,
снать, з волЂ Божои; хто хочет, то ся з нас смЂєт
Брани бовЂм днесь умножішася
І мечи на шіи наши изостришася,
Брат брата убиваєт,
І самого отца кров проливаєт;
Ненависть междособная,
Изрещи неудобная;
Точатся кровю потоки,
Падают невинныє отроки,
Юноши, младенци, немовятка і дЂвы,
Отцеве і матки зостают удивЂ;
Єдных в неволю побырают,
Другіє от меча и голодною смертю помирают.
НЂкогда страна была славна
И всЂм непріятелєм ужасна,
А тепер вся паде мечем,
Междусобным сЂчем;
Бо всЂ окрест вразЂ ликують,
Веселятся и погибели нашей триумфують» —
Видячи всю обнаженну
І вконець спустошенну:
Бо всЂ сильныи и княжата
В руках непріятелских зостали, яко и отрочата,
По руках і по ногах повязаны,
В скиθскіє страны запроважены.
Подоллє плаче, рыдая,
Волынь стогне, вздыхая,
Чад своих заколанных
И до вщадку в неволю забранных:
Бо тысяча тысячей и тми их падоша
От меча, і во плЂн отидоша,
Же земля стала пуста,
Перед тим наддер бувши густа;
Грады бовЂм всЂ сожжены,
А живущіи в ных звнутр сотренны.
О горе, горе оставшим,
Блудом и бЂдам вящшим!
О гордости, твоє то дЂло,
Иже отчество не цЂло.
О то тя Бог смираєт
І в гордыни низлагаєт;
А вЂрных Бог нехай сохраняет
И воєдино их сочетаєт;
Гордых и до конца низложити,
А втом, в згодЂ бувши, христіянству,
всЂх непріятелей под ноги своя положити.
Их же, Христе, сам избрал єси
І род вЂрных своих взнесл єси,
Да вси Тя восхваляють
І в пЂснєх святых величають.
А вы, папЂжници горделивыи,
Яри-сте и гнЂвливыи!
Русь вас не боится,
Токмо вЂрою щитится.
А вы в гордости ся вознесосте,
На смиренных лук напрягосте,
Горесть умножисте, вЂрных оскорбысте,
На вЂру ся их ополчисте,
С клятвами и присягами ся своими утвердисте,
Мовячи: «Погубым кабуз всегда нам спротивных».
Но Бог мысль вашу преврати
I болЂзнь их на главу вашу обрати,
Іже ров изкопасте,
Сами в он впадосте:
Бо дарованый нам от Бога цар православный [...].
Той вашу гордость сотре;
І, єсли ся не обачите,
І до конца главы ваши, яко змієвы [...] 1.
Которому сам, Спасителю-Христе, помози,
Яко вЂрному царю —
Нашему благочестивому Алексію,
Великому государю.
1 Тут, мабуть, бракує кількох рядків.
* * *
Не день, не два Виговський гетьман
До Полтави сучив.
У самого сорок тисяч,
Та єще й ляхів вів.
Ой куди то просучий Виговський
Ляхів вів?
Ой вів, вів ляхів
Супротив козаків.
Ой вів, вів ляхів
Супротив Пушкаря.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ой будете знати, як мене поважати,
Як Вкраїну до себе єднати;
Ще будете знати,
Як по лісах уганяти.
То Виговський гетьман
До Полтави дорогу верстав,
Поверставши дороженьку,
По Голтві станом став,
А ставши собі станом,
Пушкаря обликав:
«Мартине, Мартине,
Сучий ти сине,
Іди ізо мною мед-горілку пити,
Козаків лічити.
Которії голіннії,
Тії до мене перейдуть;
Которії ледащії,
Тії ізо мною биться зачнуть».
От надійшов Пушкар Мартин,
По сей бік став;
З гармат та з рушниць по гетьмані
Стріляти почав.
«Ой Мартине, Мартине, сучий ти сине,
Що ти задумав-загадав,
Що Виговського гетьмана
Рушати зачав?
Що в тебе, сучий сине,
Латвою латва;
А в мене й ляхи, й козаки,
І татарськая орда.
Ану, пане Стефане,
Як ти себе маєш?
Ти коні маєш, гармати маєш.
Чом Пушкаря не оступаєш?»
«Я ж би єго враз оступив,
Та єму Білий Цар помогає;
А в мене що й коней, і гармат,
Що й вірной душі немає».
«Ану, пане Трофиме,
Як ти себе маєш?
Ти ж військо хоробре і вірну душу маєш,
Чом Пушкаря не оступаєш?»
«Я ж би єго враз оступив,
Та єму Білий Цар помогає;
А в мене що війська, що й коней,
Що й вірной душі немає».
Ото Пушкар по березі, по Голтві
На коню виступає,
До гетьмана Виговського
Такі слова промовляє:
«Ой пане гетьмане,
Що ж ти думаєш-гадаєш,
Що мене своїм войськом
Та не оступаєш?»
То Виговський мед-вино п’є,
Волосся скубе;
Що він не доброє чує.
Недолю собі жде.
Тоді-то стали пушкарівці
На ляхів наступати,
Стали ляхів середом-передом
Бити-побивати.
То Виговський гетьман на коня сідав.
У Чигрин-Дуброву втікав,
Самого Стефана Омельченка
На Голтві зоставляв.
То Виговський на коня сідав,
У Січ Тешлицьку втікав,
Самого одного Трофима Сороку
На Голтві зоставляв.
* * *
Побудка зпрудка християньским воєм.
По битвЂ, Боже, даруй нас покоєм.
Исполняючий во благих желаниє твоє, пастоже, пастыр чого желаєт,
Да пастыр з овечками то в бит†з турком оглядаєт.
Прудко турок зламаєт кýрок,
Иже свою изволит матЂр утЂшити,
Чрез аггела глаголя с нею себЂ быти.
УтЂши нынє люд твой, се бо агаряны
Приідоша к нам, порази ти тЂх смерт[н]ымі раны!
Августа четвертого под Чигрином стали,
Идеже их царскиє вои крЂпко ждали,
Кулями и гранатами тых гостей частуют,
Чесого сут[ь] достойны, тЂм і привЂтствуют.
Окрест нечестивыи внЂ Чигрина ходят.
Густыє им з Чигрина кулЂ зЂло шкодят.
Яко псов, много набито, уповаєм в БозЂ,
Яко и вси полягуть трупом в той дорозЂ.
Заказано и трупов погребсти з Чигрина,
Да снєдают звЂриє с птаством поганина,
Ибо Сам потопит дождем агаряны,
В нашей земли смертныє не минут их раны.
По дождах вырослыє яко грыбы збирают,
Так турки от христиан братися да чают;
Так, яко в кошель грибов, наберуть поганов
Християне — скорая ждет смерть бусурманов.
Дождь идет частый, скверна кров поганских башей
Дождем да истєкаєт скоро з земли нашей!
Недостойна тых псов кров, да бы нам свЂтила,
Праведно єст, бы псов кров дождем во ад снисходила.
Не возвратится уже паки восвояси
Враг креста, здЂ погибнет в вЂчныє часы.
Он з МахомЂтом, мы же на него со Богом,
НЂчтожа преуспЂєт с мЂсячным [дворогом]
. . . . . . . . . . . 1 спешатся
1 У рукописі пропуск.
Тамо, что к нам принесли, здЂ всего лишатся.
Аще Бог с нами, на нас кто востати може?
Знайте языци, яко ждет вас смертно ложе!
Θеодор єст Божий дар наш цар православный,
От прадєдов и дєдов, от царей цар славный.
Тым даром ударовал нам Бог Θеодора,
Яко плЂнит турчина всеконечнЂ, вора,
Бодрый, аще и младый, великодержавный
Монарха, храня предєл царствіа си давный
Шлет против варваров великиє силы,
Дабы силы турчина здеся не ширилы.
Ромодановский идет князь вкупЂ з гетманом,
Ничтоже прЂуспєєт Хмелницкий из ханом.
К тому и князь Кгалицин готовый ко бран[и],
З мужественный воинством 1 грядет на поганы,
Бутурлин 2 московскиє там же ведет орды —
ВсЂ тыє на турчина свои острят корды.
Люди твоя крестом си благослови, Боже,
Дабы уготовили врагом смертноє ложе!
Благослови ны, Боже, крестом преблаженным,
Да на[д] ту[р]ком восприимем гору прокаженный!
В сем знамениі людЂм твоим до врагов крестовых
ВсеконечнЂ погубить люнатиков овых.
Восприіми оружиє, Боже, и ты, Мати,
Приімі щит, с вами воєм удоб врагов прати!
Не дайте, святая, псом здЂ в наших предєлєх,
Да не станет варваров нога, скверных в дєлєх!
Молятся презвитери при жертвах безкровных,
Да не проливаєтся от турков злословных
Кров христіан, но паче сам турчин вскорЂ
Да в своєй кро†тонет, яко θараон в мори.
Варвары не нашы сут[ь] врази, твои, Боже,
Попали тернь, а вЂрным рци: «ПроцвЂтай, роже!»
Надежду полагаєм в тебЂ, нашем БозЂ,
Яко турка поперем, люб і в силЂ мнозЂ,
И Махомета, яко мета агаряном
Будет именем своим, да речет поганом.
На турчина толко бы повстала голота,
З богатств єго прибудет им в брани охота,
А с при 3 турецких завоєв, дорогой одежды 4
Добу[ду]т, сама вЂра додаєт надежды,
При котрой Бог всемогий в помощь нам потщится
А над врагами креста своєго помстится,
В кро†турецкой, єгда их обыидуть бЂды,
Обым перо умочал и писал побЂды.
Низложит Бог гордаго турка со престола,
Низужит 5 Бог обратит єго фортунныи кола.
Господь бо 6 противится горду, а смиренный 7
1 У рукописі: «З мужественомъ войствомъ».
2 У рукописі: «Бутурлимъ».
3 У рукописі: «прю».
4 У рукописі варіант: «Аспръ турецких, завоєв, дорогой [о]дежды».
5 Так у рукописі. Може: «незужите», тобто «без користі», даремно», «вхолосту»?
6 У рукописі: «Государь му».
7 У рукописі: «Смиренными».
Люд свой вознесет, дасть им всяк дом возвышенный.
В турках неомилная єст надежда наша
В БозЂ, яко побЂжден будет с вои баша.
Подай, Боже, воскорЂ на турка побЂды!
Прославят тя и сего фараона бЂды,
Яже оному свєтит отимется луна,
ОтмЂнится воскорЂ варваром фортуна.
За то нынЂ, да будет Бог благословенный,
Яко под Чигрином турок посрамленный.
Алфа пособствовала русом во началЂ,
И до 1 конца русь турка низложить вомалЂ,
Омега дасть, яко и конець таков будет —
Пред русином до конца турок сил позбудет.
Благ желая Росиї, бо в благих поможет,
ВсЂх врагов оружию предати возможет,
Кровию турецкою памят[ь] 2 родом в роды
Будет писати, яко прегордой породы
Турчин з своим воинством паде крЂпко зЂло
Пред мечем христианским, поправшим их смЂло.
О сем от духовенства да будет молитва
ПрилЂжная, а от вои мужествена битва.
Презвитери з каділниць 3 в церквах да курят,
А храбрыї воины з самопалов бурят.
Сам Бог да вас запалит на турков ко брані,
Уповая на Бога, дасте туркам 4 раны.
«Богу же благодарение, давшему нам побЂду господем нашим Иісус Христом».
(I Кор. глав[а] 15, зач[ало] 163) 5
«Потопи, Господи, и раздели языки их».
(Псалом 54) 6
О Русь презацна, в силє Христа правды солнца
Гордую луну сармат окури до конца,
Не попущай злодєю ...... 7,
Жебы не прибыло єму ума!
1 У рукописі: «да».
2 У рукописі: «в памят».
3 У рукописі: «закаділникъ»
4 У рукописі: «турковъ».
5 Перше послання апостола Павла до корінф’ян, гл. 15, ст. 57.
6 Псалтир, псалом 54, ст. 10.
7 Дефект рукопису.
Помыслиша советы, их же не возмогоша составити
Гость турчин непрошоный завитав к нам збро[й]ный.
Кулми єго частуймо, того он достойный!
Неба мают перуны, турчин же вор Божий,
И перун єго знайдет, знак РусЂ негожый.
Яковыє маєте не земным падолЂ
Стрелбы и оружия в теперешнєй долЂ,
Не жалуйте добыват[ь] на сія злого змия,
Турчина безбожного, застит єму шыя,
Змия, лва, васіллыска, же будем доптати,
Сам Христос приобЂцал тую власть нам дати.
В наших краях дики звєры то зявили,
Обы их з Богом наши силы уморили.
Помощ наша от Бога, сотворшаго неба,
Бога нам помощника на турчина треба.
Боже, кров твоя, же ся в вЂрных почитаєт,
Турчина оной. . . . . .1 да не проливаєт!
1 Дефект рукопису.
Пожерла єси, земле, иногда Даθана,
Пожри нынє злодєєв турчина и гана!
Зло нам дЂют, дЂлами валы выламуют.
Нехай оних перуны, Боже, преслєдуют!
Фараона со вои море потопило,
Обы ся то з турчином знову отновило!
О роде православный давный роксолянский,
Абы-сь ся не возносил, рог збивай поганскій!
Надєя в Богу, же в дом свой не возвратится
Турчин, тут єму бЂдно вЂк укоротится.
Земля, вода, воздух, огнь нам суть елемента,
Тыє ж зась турком будут инструмента:
Земля их пожрет, вода потопить, як в морЂ
Фараона, повєтрЂ зломит, огнь с[ос]же вскорЂ.
Отвретит злая врагом моим, юже содєла, сам впаде ся в яму 1 —
Турчин не будет нас ровнати хаму.
Наметы, дєла, скарбы тур[чин] оставит.
Християнский род сам Христос-Бог славит.
Врагу оскудеша оружия, в конець на главу єго болєзнь возвратится,
Камєнь во щастє воспят преврати[т]ся.
Ждет при Чигринє
Смерть турчина нынЂ.
В КиєвЂ дадут києм турчину, а скрыто
Єсли битыє утечат, скажат, як их бито.
Битому кгды укажут псу кій, то в том страсЂ
Знову будет бЂгати пес в коротком часЂ.
ДозрЂл турчин в фортунЂ, як яблоко на древЂ,
Прето упасти мусит, будет в адском чревЂ,
Всякоя кончины видєх конець у...2 юже
Тот пес, спробовавши пса, обЂсити уже.
Спробали-сте пса при ЧигиринЂ,
Пробуйте и в далший час о Божиєм сынЂ.
Іісус тут Христа исходит меч остр, а и Мати
Тысяща щитов маєт — будут пособляти.
«Радуйся, яко гром враги устращавшая»
(Ікос 11) 3,
«Предадятся в руки оружия: части лисовом будут. Царь же возвеселится о БозЂ»
(Псалом 62) 4.
«Рука твоя языки потреби»
(Псалом 41) 5.
«Царь уповает на Господа и милостию вышняго не подвижится»
(Псалом 20) 6.
Θеодору, церк†даруй Боже!
«Царие фарсисты и острови дары приведут, царие аравсти и Сава дары принесут. И поклонятся ему вси царіе земсти, вси языци поработают ему»
(Псалом 71) 7.
Даруй нас!
1 Порівн.: Книга притч Соломонових, глава 28, стих 10.
2 Дефект рукопису.
3 Акафіст Богородиці, ікос 11.
4 Псалтир, псалом 62, стих 11 — 12.
5 Псалтир, псалом 20, стих 9.
6 Псалтир, псалом 20, стих. 8.
7 Порівн. Псалтир, псалом 61, стихи 1, 10 — 11.
* * *
Послухайте, що з вас живо,
Яко войськовоє жниво
Нас, молодцьов, омилило
І в неславу впровадило.
Жалься, Боже, на гетьмана
Самойловича Івана,
Що заказав християном
Пойти бити бісурманов,
Турком приязнь в том показав,
А козаком славу змазав,
Котру в полю батьки наші
Здобували, б’ючи баші.
Отож бачиш, що ся стало:
І без тебе ся там жало
Корольові і поляком,
Каваліром і козаком.
Вийшли турки всіми сили,
Щоб цісаря й німцьов збили;
Король німцьом посилкуєт,
Турком битву ознаймуєт.
Та в неділю барзо рано
Всіми труби заіграно,
Тяжко з гармат огня дано,
Од короля заволано:
«Нуте, ляхи, всі за мною,
Скочте щире з охотою!
Будуть турки утікати,
А ми будем їх рубати».
А од рана аж до ночі
Не оден там замкнув очі
І на крвавом полю зостав,
Навіки ся з світом розстав.
А везиря із турками
Побив моцно з татарами,
За тим німцьов оборонив,
Так теж Відень освободив.
Там здобичі немалії
Брали ляхи золотії;
Наметов ся позостало,
Відняном ся все достало.
А кгде ж коли так щасливе
Бито турків та сквапливе
І вигнано з їх же шанців?
Лягло сто тисяч поганців.
Діла німці всі забрали,
Королеві дякували:
«Нас, королю, одкупив-єсь,
На світ повторне вродив-єсь.
Нехай твоя слава слине,
Турецькая нехай гине,
Нєх по смерті твої кості
Посвятяться з високості».
Король тим ся барзо тішить,
А із Відня з войском спішить,
Кождому ся мило ставить,
Нікгде ся з войськом не бавить.
Турки зраду там готують,
При Парканах ся шикують
І зненацька наступають,
В четвер ляхов побивають.
Король по том передмову
Чинить до них невесьолу:
«Милі ляхи, не дивуйте,
На суботу ся готуйте!»
Скоро тоє вимовляєт,
Всіх войськових потішаєт:
«Допоможи, Боже, просим!
Руки наші к тебі зносим!»
Та в суботу під Парканом
Дано хльосту турком-паном —
На полю їх покладано,
Зо всіх сторон в Дунай гнано.
Баші-турки, як бидлята,
Пошли в Дунай, небожата;
Там же ляхи їх рубали,
Кров’ю Дунай фарбували.
Отож, турки, ваша пиха,
Наробила вам же лиха:
Хтіли-сьте ліпшії бити,
Та єсте-сьте добре биті.
Башов ваших іспіймано
І до Польщі їх забрано,
Україна тепер скаче,
Цар турецький ревно плаче —
Міст позбув, інший їх здобув,
Король міста поодбирав
І німцьом їх пооддавав,
Вином ляхом учестовав.
Було вино по чотири,
Бо го пили і костири.
А ми за Дніпром сиділи,
Простуху та воду пили.
Так по славній в Німцях войні
Пішов король до свой землі,
Україну одбирати
І волохів осаджати.
На весну ся ізбирає
Всіх християн запрошає:
«Поможіть мні турков збити,
Будет сам Бог нам щастити».
А молодці-небожата,
Щасливії козачата,
Войну строгу одступили,
Здобич многу утратили.
Королю наш милостивий,
Будь же ти нам літостивий
І вийми нас з той неволі,
Будем тобі завше к волі.
Кролю славний, додай слави,
Не борони переправи
Нам, козаком-небораком,
Пойти ік тим [з] паном-ляхом.
Юж, гетьмане, наша нива
Достигає, будуть жнива:
Зеленая весна іде,
Козакові служба буде.
Ідуть з Низу запорожці
До короля його мосці!
Ідіть з нами, задніпряни,
Потішайте християни!
Возьмімося всі за руки,
Би-сьмо вміли пойти в муки!
Зопорожці, станьте з нами,
Ачей, будет Бог за нами!
ПЂснь о БудинЂ, воєнска
Веселая новина
Прішла од Будина.
ВеселЂтеся, люде!
Рукы возносЂте
А Бога просЂте,
Нєх навЂки так буде.
Славній княжата,
Многыи панята
Под Будин кгды стояли,
Моцніи винеты
Там своя наметы
Из иніми разстілали.
Чехи и горваты,
БарковцЂовы сваты
Весело там тріумфують.
Там же и БарковцЂй
[ . . . . . . . ]
Из уграми веселится,
Же меч христіянскій
На народ поганскій
Моцно ся наганяєт,
Из угорськых давных
Из городов славных,
Як псов, их выганяють.
Бо юж турчина
З славного Будина
Мечем єго выганяли.
Там довго стояли,
С кровлю єго взяли,
А турков всЂх постинали.
Кгди ся уваліли,
Як огнем, паліли
Турков у БудінЂ,
УсЂх забивали
А не фолкговали
НЂ меншой дитинЂ.
Юж турческоє горе
Чути аж за море —
Туркы у БудинЂ
Юж вынищены,
Мечем посЂчены,
Побиты, як свинЂ.
А Божая воля:
До Костантин-Поля
Право предстануть,
Пред пречистую Панну,
А Панна чистая
Нехай турков загладить.
Хоть где хотЂли,
Та не мають силы,
Бо туркы утЂкаю[ть].
Тепер, ТекелЂю,
Загражало мЂєш,
Що не хотЂл єси покою.
[ . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . ]
А туркы нєх плачуть,
Бо чого жадали,
То не доказали,
Нехай за море скачуть.
Тепер обборуны
Тепер обборуны
Жаднои юж не маєш
Из турками нудгуєш
А до дому трудно [...]
Що тепер думаєш.
Тепер тобЂ [видно] —
Юж прішло бЂдно,
Мукачов твой не буде.
Завше утЂкаєш,
Щастя юж не маєш,
Бо прокляли тя люде.
Куды ся порушиш,
То всюды пустошиш,
Не збал-єсь нЂ на кого,
B през свою волю
Завдал-єсь [в неволю
Людей дуже много].
УсЂ твои кости
Похылныи были злости,
Що не хотЂл-єсь покою,
Не сідЂл-єсь тіхо,
Отже тобЂ лихо
И смуток из бЂдою.
И Божого дару
Римскому цесарю
Слава нехай процвитаєт,
У цесарском панствЂ,
На угорском кролевствЂ.
Неха[й] мир навЂки будет.
ПЂснь о образє Кло[ко]чевском
Прислухайся кто из боку и присмотрися
справам бозским великим и зачудися,
что ся дЂє на сем свЂтЂ
а в угерском повЂтЂ.
Плакал образ Пречистой в КлокочевЂ,
котри взяты поставлены в МукачевЂ.
ГнЂв Божій ся готуєт,
образ Панны ляментуєт.
През куруцов в Клокочеве церков спалена
а Угорска вшитка земля испустошена.
Легко тоє было знати,
же ся треба Бога бояти.
Ото куруцы з лабанцами себе зганяють
а лютцкіє орсаги кгвалтом отбирають,
брат на брата наступуєт,
сын отцеви смерть готуєт.
Хотяй кто из боку прійде, мусить признати,
же Угерская земля добра была мати,
але злыя мала дЂти,
же не хотЂли в покою сЂдЂти.
Медом, млеком, достатками ся оплывали,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
а сынове [з] своєй волЂ
дочекали злой недолЂ.
На цесаря свои руки . . . . . . подняли,
Из Текелим . . . . . . раду узяли,
од цесаря отступають,
и турчинови присєгають.
Ото йдуть до Будина примера брати
и хотять ся турчинови приятелми стати.
Турчин их к себЂ пріймуєт
а под Видень ся стягуєт.
Строго били, мордували, не як панове,
Текелєго вермеде юж (стоять) готове,
а посполу з ним . . . . . . .
як сами хотять, плюндрують.
Сплюндрували всю землю Угерскую,
єще хотять сплюндровати и Немецкую,
под Пожоном аж ставають,
что ся стане, то не знають.
А таборы турецкы стали под ВЂдень,
а не знають, же им прійдет горко обЂдень.
Цесар на то нич не дбаєт,
а надЂю в Богу маєт.
Бог нам з Пречистою вся оборона,
прійде до нас и полская вшитка Корона,
изберется християнство,
оджене од нас то поганство.
Кды ся стали немци с турком смЂле витати,
стали турцЂ з-под ВЂдня як пилно утЂкати!
НЂмцы хвалу Богу воздають,
за турчином угоняють.
Идуть за ним з утЂхою аж до Будина.
Турци мовять: «Недобрая то у нас єсть новина!»
Єдны в Будинє зостали,
а другіє поутЂкали.
Небесков [помочю] нЂмци Будин достали
а в Будинє великую кров розляли,
а турков всЂх мечем постинали,
а христіаны осад[жа]ли.
Идуть нЂмци аж под самый Нандор Феєрвар,
турчинови крвавы мечи указують.
Турчин тоє кгды обачил,
из таборов утечи рачил.
Єкгерскіє тоє турцы кгди увидЂли,
свою раду зараз одповидЂли.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Провадять ся через Тису нЂмци под Варад,
а варадскій тому баша барзо нерад.
В єдну среду барзо рано
Ганзерови Варад дано.
В городЂ при холодЂ турцы сидЂли,
од стрилянія кгранатов свЂта не видЂли
през Ганзера преславного,
єднораля немецкого.
Но по волЂ Варад дали,
бо ся смерти в нем бояли.
Юже турци отступують,
а христіяне триумфують.
Провадять ся из Варада, —
дай, Боже, жебы пошли и з Цареграда!
Дай-то, Боже, дочекати
в ЦареградЂ пЂснь воспЂвати!
И Бог з высокого трону
нехай упокоить Угорскую Корону,
небес [?] з высокого трону
нехай радость дасть цесару,
Абы єще лЂта многа
был през звытязства . . . . ,
абы єму слава просвЂтала
и навЂки все тревала.
* * *
Эй, Иване, поповичу-гетмане!
Чому ти так пустив себе в недбаньне?
Ой був еси зпершу добрим всЂм паном,
Потом еси зостал гордим всЂм станом!
Принявся есь цЂлодушне гетмановати,
Жеби твоим и потомкам в том стати.
Неуважав давнои в войску волности,
И всЂм станом належитой годности.
Себе тилко почитал-есь так быти,
Же твой рожай з давних давен стал жити.
Забув еси, же тя з любви избрано,
И старшим себЂ паном названо.
Ради тебЂ отнюдь стало нетреба,
И мислил-есь, аки би изшел з неба.
Не любил-есь межи людми любовЂ,
БЂсЂди всЂ прировнал-есь обмовЂ,
Жеби никто ни с ким не Ђл хлЂба:
Сварки тебЂ у всЂх было треба.
Ой чому ж так против нашои речи вЂри
От коеи виникане невЂри?
Бог сам любит у всЂх любов и згоду,
Ти противку показал-есь уряду.
Не хотЂл-есь того нЂчого видЂти,
Жеби и то з ким дружно мЂл жити.
Історичні вірші
«Висипався хміль із міха...» — Вірш виписано Ізм. Срезневським у Варшаві із «Сотенной книги
козаков после Зборовского мира» і датовано 1648 р.
Публікації: Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования: Т. 11: Богдан Хмельницкий. — Спб., 1870. — Т. 3. С. 303 — 304; Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа с объяснениями...: Т. 2; Вып. 1: Песни о борьбе с поляками при Богдане Хмельницком. — К., 1875 — С. 135 — 136.
Подається за публікацією В. Антоновича і М. Драгоманова.
Піснь о пану Миколаю Потоцькім, гетьмані короннім,
а о Хмельницькім р[оку] П[анськог]о 1648. — Вірші з
«Літописця» Іоахима (Якима) Єрлича; датуються 1648 р.
Публікації: Антонович В., Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа с объяснениями... — К., 1875. — Т. 2. — Вып. 1: Песни о борьбе с поляками при Богдане Хмельницком. — С. 137 — 141; Возняк М. Українські пісні й польські вірші з «Літописця» Єрлича // ЗНТШ. — 1931. — Т. 151. — С. 195 — 205.
Вірші ці є, мабуть, фрагментами цілісного твору (декламації?) про перемоги війська, очолюваного Б. Хмельницьким у 1648 р. Можливо, це була одна з тих декламацій, якими студенти Києво-Могилянської колегії вітали в’їзд Б. Хмельницького до Києва.
Подаються за публікацією М. Возняка у кириличній транскрипції.
«Которыє пришли, Хмельницкого абы поймали...». — Вірш із «Літопису» Григорія Грабянки.
Публікація: ДЂйствія презЂлной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана Запорожского, с поляки [...], трудом Григорія Грабянки собранная и самобытных старожилов свЂдителстви утвержденная [...]. — К., 1854. — С. 47 — 48.
Віршу передує такий текст літопису (арк. 14 — 14, звор.): «[...] Такожде же и всЂ полководцы полскіє в козаков и татар живота прошаху, и тако побЂдную пЂснь козаки Богу воспЂваше, начаша користи полские брати, татаром же плЂн остался, им же и плЂниша двох гетманов Потоцкого и КалЂновского, Позановского, Одроволского, Балабана, Бед[кг]ановского, Комаровского, Ясколского, Ковалского, Хоментовского, Кгдешинского, БЂдчЂнского, ТимЂнского, Оваговского, Кучковского и иных многих полководцев и капитанов...» (Далі йде вірш.)
Подається за рукописом ЦНБ «Гисторія козацкая, откуда оны произошли, и о войнЂ Хмелницкого з ляхами» (VIII 150 М/50, арк. 14, звор.).
«Домінік скомкой лежить...». — З рукопису середини XVII ст. бібліотеки Музею Чарторийських у
Кракові, № 379. — С. 33 (запис латинкою).
Публікація: Франко І. Хмельниччина 1648 — 1649 років у сучасних віршах // ЗНТШ. — 1898. — Т. 23-24. — Кн. 3 і 4 — С. 21.
Подається за публікацією І. Франка у кириличній транскрипції.
«Зри убо, коль ест храбра и непобЂжденна...» Публікація: Самчевский И. [Передмова до кн.:] ДЂйствія презЂлной
и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана
Запорожского, с поляки [...], трудом Григорія Грабянки собранная и самобытных
старожилов свЂдителстви утвержденная [...]. — К., 1854. — С. XXVIII.
Подається за публікацією І. Самчевського.
«ПобЂду над ляхами нося УкраинЂ...» — Вірш із «Літопису» Григорія Грабянки (список ЦНБ-VIII 150 М/50
«Гисторія козацкая, откуда оны произошли, а о войнЂ Хмелницкого з ляхами». — Арк.
30, звор.).
Подається за цим рукописом.
«Чтиридесять тисяч Богдан войська споряжаєт...» — З «Реєстру війська Запорізького» 1849 р. («Под щасливим панованням
найяснейшого а за помоччю Божою незвитяжоного Яна Казимира, з Божої ласки
короля Польського, великого князя Литовського, Руського, Пруського,
Мазовецького і Інхляндського а Шведського, Готського, Вандальського, дідичного
короля вольності од Його Королевської Милості і Речі Посполитой Войську
Запорозькому здавна наданії і тепер апробованії а за регіменту гетьманського
через урожоного пана Богдана Хмельницького, гетьмана Войська Його Королевської
Милості Запорозького регестра Войська усього перегляду споряжонії року 1649
місяця юлія дня 16»). — Wojewodskie Archiwum Państwowe w Poznaniu.
Materiały do historii wojny wyzwoleńczej narodu ukraińskiego w
latach 1649 — 1654. Biblioteka Kornicka, sygnatura 1558. Фотокопія
зберігається в Центральному державному історичному архіві України (фонд 1230,
опис 1, справа 348, арк. 1 — 8). Текст виявлено Н. М. Яковенко.
Публікації: Кільчавський І. Невідомий вірш 1649 року про Богдана Хмельницького // За радянські кадри: Газета Київського університету. — 1954. — 22 квітня — № 9 (277). — С. 3 — 4 (фрагменти): Дзира Я. Диктант для цілого народу // Україна. — 1990. — № 5. — С. 8 — 9.
Подається за фотокопією ЦДІА України у кириличній транскрипції із запису латинкою.
Дума козац[ь]кая о войні з козаками над рікою
Стиру[ом] на те нуте: «Ой постил би-м я сім понеділков, ос[ь]мую
неділен[ь]ку...». В року 1651. — Списки: 1) На
чистому аркуші книжки «De Militia equestri, antiqua et nova a P. Hermanno
Hugone», надрукованої близько 1627 — 1630 pp. в Бельгії; 2) У рукописному
збірнику ДПБ (Разнояз. О. XVII, № 11 (1650 — 1651 рр.), арк. 21 — 22).
Публікації: 1) Петров А., Житецький П. Die Niederlage Bohdan Chmielnicki’s bei Beresteczko am Flusse Styr 1615, in Gleichzeitiger poetischer Bearbeitung // Archiv für Slavische Philologie. — II. — 287 — 307, 1877. S. 642 — 660 (297 — 307?); Перетц, 1900. — C. 94 — 97.
Подається за обома текстами у кириличній транскрипції, а також у реконструкції М. Возняка за кн.: Возняк М. Старе українське письменство. — Львів, 1922 — С. 392 — 394.
Глаголет Полща о бывшей храбрости и плененіи своєм
и о покореніи ко благочестивейшему царю и великому князю Алексію Михайловичу. — Рукописний збірник ДПБ (Q XIV № 25, арк. 16, звор. — 17). До цього
та ще кількох віршів у рукописі Q XIV № 25 вгорі сторінки подано два рядки нот.
Публікація: Перетц В. Н. Исторические вирши по рукописи начала XVIII в. // Киевская старина. — 1899. — Кн. 8. — Документы, известия и заметки. — С. 49 — 56.
В. М. Перетц відзначає, що, судячи зі змісту, вірші збірника Q XIV № 25 «належать до епохи польсько-російських війн XVII і XVIII ст.» (с. 49); і далі: «Польщу зображено тут у вигляді матері, яку терзають, ображають її діти. Порівняймо той же прийом у славетному «Триносі» Мелетія Смотрицького [...]. Але, звичайно, «плач» православної церкви-матері з приводу свого занепаду й збідніння та вчинків колишніх її чад — значно поетичніший і багатший на образи, аніж «плач Польщі» в наших віршах» (с. 52).
Подається за рукописом ДПБ.
О горды[х] и гнЂвливы[х] ляха[x], како гордостію
хотЂша Росією обладати и православіє в єресь низложити. — Рукописний збірник ДПБ (Q XIV № 25, арк. 73, звор. — 74). Див.
примітку до вірша «Глаголет Польща...».
Публікація: Перетц В. Н. Исторические вирши по рукописи начала XVIII в. // Киевская старина. — 1899. — Кн. 8. — Документа, известия и заметки — С. 49 — 56.
Подається за рукописом ДПБ.
«ПЂснь кієвская». — [«Кам’янський
Богогласник»], рукопис 1734 р. (ІЛШ, ф. 3, № 4784, — С. 58 — 61); у тексті
дати: 1651, 1662 рр. (Опис див.: Франко І. Карпаторуська література XVII
— XVIII віків//ЗНТШ. — 1900. — Кн. 6. — С. 126 — 137; Франко І. Карпаторуське
письменство XVII — XVIII ст. — Львів, 1900 — С. 126 — 137 — див.: Франко
І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 32. — С. 340 — 341.)
Публікація: Франко І. Там же.
Про цю пісню І. Франко пише: «З якогось книжного джерела, подібного до «Ключа разумЂнія» [Йоаникія Галятовського], пішла [...] пісня, захована в Кам’янськім рукописнім «Богогласнику» з 1734 р. [...]. Хоча зложена твердою церковною мовою, вона варта нашої уваги вже тим, що й досі не перестала служити до церковного вжитку в однім із найдальше на захід висунених закутків нашого краю, не перестала піддержувати там пам’яті про Київ. Текст пісні сильно попсований, декуди майже незрозумілий; топографія неясна; так і видно, що складав пісню хтось, що не мав ясного поняття про місцевість, а користувався тільки книжковими ремінісценціями. Про ті джерела, з яких черпав автор пісні, і про сам факт, що творить її основу, поки що не вмію сказати нічого. Та чи була ся пісня зложена в західних Карпатах, чи ні, в усякім разі вже те, що вона там співалася і співається й досі, в зв’язку з мшанецькою колядкою, де говориться також про Київ, показує, що зацікавлення навіть тодішнім, нібито мертвим та схоластичним письменством, будило і піддержувало серед народу ширші національні інтереси, тямку про далекі центри національного життя, свідомість про його ворогів» (Т. 32. — С. 218). У «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року» (Львів, 1910; див.: Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1984. — Т. 41. — С. 249) І. Франко зауважує про цю пісню: «Дивним способом у самих західних окраїнах Галичини збереглася в рукописах із XVIII віку так звана «Київська пісня», властиво духовна вірша, уложена церковною мовою, про чудо ікони матері Божої з Богоявленської церкви в Києві, що сталося в р. 1656» (порівн.: Франко І. Студії над українськими народними піснями. — Пісня київській братській Богородиці // ЗНТШ. — 1910. — Кн. 2; С. 40 — 46, текст с. 41 — 43; див.: Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1986. — Т. 42 — С. 339 — 346).
Подається за рукописом.
«Радосны лузи при густой купинЂ...». — Рукописний збірник ДПБ (Q XIV № 25, арк. 145, звор. — 146). Див.
примітку до вірша «Глаголет Польща...».
Публікація: Перетц В. Н. Исторические вирши по рукописи начала XVIII в. // Киевская старина. — 1899. — Кн. 8. — Документы, известия и заметки. — С. 56.
Подається за рукописом ДПБ.
О велицЂй Росіи и о сопротивіи с ляхи и о градЂ КиевЂ. — Рукописний
збірник ДПБ (Q XIV № 25, арк. 148, звор. — 149). Див. примітку до вірша
«Глаголет Польща...».
Публікація: Перетц В. Н. Исторические вирши по рукописи начала XVIII в. // Киевская старина. — 1899. — Кн. 8. — Документы, известия и заметки. — С. 49 — 56.
Подається за рукописом ДПБ.
«О боже мой милостывій!..» — Рукопис ДПБ із збірки А. Ф. Бичкова; рукопис ЦНБ: Петров (Сем.), №
252 (VIII.І.96) «Parnassus aliis Apollinis Cithara nobis exercitium poёticum in
Collegio Kievo-Mohileano traditum et explicatum anno verbi incarnati 1719 in
annum 1720, із вправами, 4°, 254 арк. Між вправами переписано «Плач Малої Росії
про ляхолюбців» (арк. 246 — 249), з підписом на 250 і 251-му аркушах: «Andreas
Herasimowicz» (Петров Н. И. Описание рукописных собраний, находящихся в
городе Киеве. — М., 1891. — Вып. 1. — С. 283).
Публікації: Куліш П. «Плач российский». («О Боже мой милостивый...») // Основа. — 1861. — Трав. — С. 46 — 48; Петров Н. Школьный стихотворный опыт в Киевской Академии времен 1719 — 20 гг. // Киевские епархиальные ведомости. — 1865. — № 18 — Отд. 2. — С. 704 — 711; текст на стор. 706 — 709.
У вступі до публікації П. Куліш пише: «Стихотворение под этим названием найдено мною в рукописи, принадлежащей библиотекарю Санкт-Петербургской публичной библиотеки А. Ф. Бычкову, писанной в полулист и оправленной в кожу. Это сборник, составленный в начале XVIII века на польском, латинском и церковнославянском языках. По содержанию статей видно, что он принадлежал какому-то духовному лицу. На предпоследнем листе рукописи (которых всего 29) обозначен 1718 год, в который сделана копия. Затем следует предлагаемое стихотворение. Не решаюсь определить, когда именно оно сочинено, но видно, что относится ко времени колебания Украины между Московским государством и Польшею. Как выражение духа времени, вражды партий и понятий духовенства о Польше и России, оно заслуживает внимания. Подобных сочинений ходило много по рукам [...]. Я сохранил в точности правописание подлинника, так как оно может повести к разным соображениям о месте и времени сочинения этих вирш [...]».
На думку М. І. Петрова, цей твір — «школьное пиитическое упражнение, писанное [в] 1719 — 20 гг. учеником пиитики в Киевской академии Андреем Герасимовичем, как видно из подписей под следующими под сим упражнениями [...]. Оно писано на русском и латинском языках, только латинский текст не дошел до нас в целости» (с. 704). І далі: «Неизвестно, кому принадлежит мысль этого стихотворения, профессору ли пиитики или самому ученику Герасимовичу. Большею частию темы давались профессорами; но иногда дозволялись ученикам стихи и из своего предложения [...]» (С. 705).
Для датування цього твору істотне значення має стаття М. О. Максимовича «О двух стихотворениях: «Плач Малой Россіи» и «Милость Божія» (Киевские епархиальные ведомости. — 1865. — № 22. — Отд. 2. — С. 837 — 842). М. Максимович не погоджується з припущеннями М. І. Петрова: «Таких стихов не сочинить бы в Киеве ни ученику, ни учителю пиитики около 1720 года. Герасимович только переписал их в свою тетрадь, с ошибками против стихосложения, чего уж никак бы не случилось, если б он был их сочинителем. Не знаю, каков там латинский перевод этих стихов; если ученический, то можно наверное сказать, что они списаны у Герасимовича, как «тема», для упражнения в переводе на латинский язык» (С. 837).
Наприкінці 10-х — на початку 20-х років XVIII ст., «под конец гетманства Скоропадского», «ляхолюбцев не приметно в Малороссии [...]» (С. 838). «Этот стихотворный «Плач» относится к тому печальному состоянию общественной малороссийской жизни, которое было во время «выговщины», наставшей по смерти Богдана Хмельницкого. Добывший себе гетманство Иван Выговский и с ним согласные старшины — Гуляницкий, Леницкий, Тетеря, Груша и прочие потянули на сторону Польши [...]. К этим-то ляхолюбцам и обращается современный поэт [...]» (С. 840).
На підставі всіх цих міркувань М. Максимович робить цілком вірогідний висновок: «Итак, этот «Плач Малой России» следует отнести к 1658 году. В небольшом ряду стихотворений, писанных в XVII веке на народном языке Малороссии, он занимает почетное место» (С. 840).
Подається за рукописом ЦНБ (Петров (Сем.), № 252 (VIII. І 96), арк. 246 — 249).
Лямент людей побожных, що ся стало в Литовской
земли, меновите, хто хощет, прійди й очима своими обач, що ся в мирЂ дЂєт,
снать, з волЂ Божои; хто хочет, то ся з нас смЂєт.
Публікація: Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским. — К., 1856. — Т. 1. — С. 159 — 162.
Подається за публікацією М. М. Білозерського.
«Не день, не два Виговський гетьман...». — Із статті Л. Вшендобильського «Bitwa pod Goltwą roku 1657 —
58» у варшавському альманасі «Bukiet Literacki», виданому Л. Вшендобильським
1851 р. (С. 226 — 229).
Публікація: Щурат В. Пісня про повстаннє Мартина Пушкаря // ЗНТШ. — 1920. — Т. 129. — С. 95 — 105, текст: с. 98 — 100.
Коментуючи пісню, В. Щурат зауважує: «Хто, де, від кого й коли записав пісню, [у статті Л. Вшендобильського] не сказано. Можливо би тільки припускати, що записав її сам видавець альманаху, коли опублікував її від себе, зазначивши се своїм підписом, та що записав її перед 1851 р., коли дозвіл надрукувати альманах [...] має дату 11 (23) лютого 1851 р.» І все ж мовний аналіз запису дає В. Щуратові «основу припускати, що не був ним редактор альманаху Вшендобильський» (С. 97). В. Щурат подає текст, «усунувши [мовні] помилки, пороблені Вшендобильським у польській транскрипції пісні й деякі друкарські, [...] в транскрипції українській, без усякої дальшої зміни [...]» (С. 98). Зміст, будова і стиль пісні, на думку В. Щурата, доводять її безпосереднє споріднення з думами або навіть «що й ся пісня є думою, думою забутою й нереєстрованою досі». І далі: «Зміст, настрій і легка іронія з сатиричним вістрєм зближують сю думу до групи дум із часу Хмельниччини». Щодо датування пісні, то В. Щурат вважає, що «вона могла постати й безпосередньо по оспіванім факті. Припустити пізніше постання її трудно. Коли рукою судьби факт побіди Пушкаря над Виговським був перечеркнутий, не було вже для оспівування його ані настрою, ані моральної спонуки» (с. 105), Подається за публікацією В. Щурата.
«Побудка зпрудка християнским воєм...» — Із рукопису ДПБ (збірка Погодіна, № 1604, арк. 715 — 720).
Публікація: Каган М. Д. Вирши об обороне Чигирина от турок // ТОДРЛ — 1961. — Т. 17. — С. 435 — 444, текст на стор. 441 — 444.
Порівн. польськомовну поему Олександра Бучинського-Яскольда «Czyhyryn» (Новгород-Сіверський, 1678; див.: Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке / Составил Самоил Величко, бывший канцелярист Войска Запорожского: 1720: Издана Временною ко.миссиею для разбора древних актов — Киев, 1851. — Т. 2. — С. 409 — 410, 414 — 418, 434 — 438, 438 — 441, 442.
Подається за рукописом ДПБ (збірка Погодіна, № 1604, арк. 715 — 720).
«Послухайте, що з вас живо...». — З рукопису 1690 р., знайденого на Коломийщині, як пише перший його
публікатор Жегота Паулі, «горливим дослідником народних старожитностей
Мирославом з Городенки». «Хто такий був той Мирослав з Городенки, де він
знайшов рукопис, із якого виписано сю віршу, як виглядав рукопис і що сталося з
ним потому — нічого сього ми не знаємо» (Франко L Вірша єпископа И.
Шумлянського про події 1683 — 1686 рр.), у рукописному співанику з бібліотеки
музею Чарторийських у Кракові. Ймовірний автор — Иосиф Шумлянський.
Публікації: 1) Pieśni ludu ruskiego w Galicyi / Zebrał 2egota Pauli. — Львів, 1839. — T. 1. — C. 148 — 154 (запис латинкою); 2) Франко І. Вірша єпископа И. Шумлянського про події 1683 — 1686 рр. // ЗНТШ. — Т. 39. — 1901. — Кн. І. — С. 1 — 5 (кирилична транскрипція публікації Ж. Паулі з елементами реконструкції — виправленнями тексту там, де він, на думку І. Франка, «був попсованим малотямущим копіїстом або навмисне сполонізований»); див. також: Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 33. — С. 431 — 437, текст на с. 433 — 437; 3) Возняк М. Матеріали до історії пісні і вірші: Тексти і замітки. — Львів, 1913. — С. 20 — 22 (за співаником кінця XVII ст. з бібліотеки Музею Чарторийських).
У літописі Самійла Величка після розповіді про перемогу Яна Собєського під Віднем процитовано вірш Й. Шумлянського: «На той войнЂ ВЂденской был при королю Собеском новій унЂят и похлЂбца лядскій Іосиф Шумянскій, єпископ львовскій, и сему дЂянію тогдашнєму добре присмотрЂвшися, на досаду гетману Самойловичу зложил собою думу, албо пЂснь такую:
Послухайте, послухайте, що єсть живо,
Послухайте, послухайте, що єсть живо:
Яко войсковоє жниво
Нас, молодцов, омилило
И в неславу впровадило!
Жался, Боже, жался, Боже, на гетмана,
Жался, Боже, жался, Боже, на гетмана,
Самойловича Ивана,
Що заказал христіяном,
Пойти против бЂсурманом!
Отож бачиш, отож бачиш, що ся стало,
Отож бачиш, отож бачиш, що ся стало:
И без тебе ся надало,
Короле†и поляком,
Кавалером и юнаком...
и прочая, долго тоєй пЂсни, албо думи...» (Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке / Составил Самоил Величко, бывший канцелярист канцелярии Войска Запорожского. — 1720. Издана Временною комиссиею для разбора древних актов. — К., 1851. — С. 536).
Щодо цієї цитати С. Величка І. Франко зауважує: «Величко, як бачимо, не хотів уміщувати її [вірші] цілої в своїй літописі, хоча вміщував у ній немало інших довгих, навіть польських віршів. Що знав її всю, се видно з його згадки про її довготу. Форма, в якій подає куплети Шумлянського, а власне повторювання першого рядка кожного куплета, вказує на те, що Величко, мабуть, чув ту пісню в співанні і списував текст так, як його співали, з повторюваннями, яких вимагала мелодія» (Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — Т. 33. — С. 432).
Подається за публікацією М. Возняка із співаника бібліотеки Музею Чарторийських.
ПЂснь о БудинЂ, воєнска. — З підкарпатського співаника И. Сабова. Вірш датується 1686 роком, його було складено відразу після Будинської битви.
Публікація: Панькевич І. Новонайдені старинні світські пісні в підкарпатськім пісеннику И. Сабова // Підкарпатська Русь. — Ужгород. — 1934. — Ч. 1 — 10. — С. 50 — 52.
Подається за публікацією І. Панькевича.
ПЂснь о образЂ Кло[ко]чевском. — Із рукописного співаника, укладеного 1734 р. в селі Кам’янці
Спішського комітету в північно-західній Угорщині.
Публікація: Петрушевич А. С. Историческая песнь карпаторусов из 1683 года // Литературный сборник, издаваемый Галицко-русскою матицею. — Львов, 1886 — Вып 2 — С 190 — 198; Франко І. Карпаторуська література XVII — XVIII віків // ЗНТШ. — 1900. — Т. 37, кн. 5. — С. 77 — 80; Франко І. Карпато-руське письменство XVII — XVIII вв. — Львів, 1900. — С. 77 — 80; див. також: Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 32. — С. 286-289. Подається за публікацією І. Франка.
«Эй, Иване, поповичу-гетмане!...». [Пасквіль на гетьмана Івана Самойловича]. — З літопису Самійла
Величка.
Публікація: Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке / Составил Самоил Величко, бывший канцелярист канцелярии Войска Запорожского: 1720. Издано Временною комиссиею для разбора древних актов. — К., 1855. — Т.3. — С. 15 — 17.
Наводячи цей вірш, Самійло Величко пише: «По знятю гетмана Самойловича з гетманства, на котором зоставал лЂт 15 и дней 35, зараз єден нЂкто з ближних єго подручних такія зложил и написал о нем рЂчи, которія здє полагаются [...]» (С. 15). І далі: «Якія рЂчи, аще и негладко суть зложени, обаче ясно в них показуется, якого нраву был Самойлович, и для чого на него старшина и значноє товариство войсковоє вознегодовало і од уряду гетманского низложити потщалися [...]» (С. 17). Івана Самойловича було скинуто з гетьманства у липні 1687 р. Отже, цим роком слід датувати і пасквіль на нього. Подається за літописом.
Див. також:
АНОНІМНІ ВІРШІ ПРО ВИЗВОЛЬНУ ВІЙНУ 1648 - 1654 рр. Українська література XVII ст.
АНОНІМНІ ВІРШІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ. Українська література XVII ст.
Історичні вірші. Хрестоматія давньої української літератури О.Білецького.
