Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна






ІЗ РУКОПИСНОГО ЗБІРНИКА БІБЛІОТЕКИ МУЗЕЮ ЧАРТОРИЙСЬКИХ



Ой, хто ж мене буде в мойом жалю т[і]шити?..


Ой, хто ж мене буде в мойом жалю тішити,

Хто ж зо мною буде горкі сльози пити,

Коли ніт дівоньки, которую люблю,

Бо для неї житє моє і здоров’є згублю.

Ой глянь хто на Бога, а потіши мене,

Скажи, що дівонька ділає без мене,

Чи спить, чи ночує, чи з ким бесідує,

Чи так тяшко, як я, горенько горує.

Щаслива ж то була годинонька мила,

Коли менє од неї відомость була.

З дальокого краю, як би з-за Дунаю.

А тепер ни маю; забула мене, знаю,

Ой, коли забула дівчинонька мила,

А своє словонько в непамєть пустила,

Тадже, моє серце, сама сє осудиш.

Чи я тому винен, що ти в слові блудиш?

Я помню на Бога і на свої слова,

Якая там була нашая умова,

І служити буду, покуль світа стоїть,

А хто мене гудить, Бога сє не боїть.

Сам Бог тоє знає, що кому дати має,

Лихії вороги, проч порозганяє.

З тобою мні мило горе горевати;

Дай же, Боже, хутко, миленькую знати.







Нєволюнька ж моя з вами...


Нєволюнька ж моя з вами,

С хорошенькими оченьками,

Що мні спати не даєте,

Тугу серцю задаєте,

Я ж не могу ні спатоньки,

Що мні тошно до дівоньки.

Принеси, Боже, годиною,

Щоб сє бачив з дівчиною.

Дівчинонька хорошая,

Будь на мене ласкавая.

Люби, хорошая дівчино,

Не будь нудності причино[в].

Лєпшей було не вщинати,

Ніж любивши, перестати.

Сам Бог тому суддя буде,

Хто кого первєй забуде.






Сам я не знаю, що ділати маю...


«Сам я не знаю, що ділати маю, що милої не вижу,

Ой, дай же, Боже, в борзеньком часі, щоб била поблизу.

Сам я поїду, милую найду, по садуньку ходячи,

Аж моя миленькая, сльози роняя, думоньки співаючи».

«Головонька ж моя бідная, кому сє я подобаю,

Хто ж пожалує журбоньки мої, що мили[й] не биває.

Бувай, миленьки [й], отри сльозоньки, потіш серденько мойо,

Щоб не тужило, тебе любило, возьми ж мене з собою».







Вспоможи, Боже, моє серденько...


Вспоможи, Боже, моє серденько,

Нехай не тужить вельми тяженько,

Нехай не тужить, що од ворога

Терпить бідноє пробог для Бога.

Чого ти, серце, з мисльою блудиш,

Як би-сь не знало, кого ти любиш?

Я тоє знаю, що тобі мило,

Тойо ж бо мене вельми сушило.

Знають і люди, бісу їх долі

Як бих не любять люди ніколи.

Якії дива, що хто мил кому,

Собі я люблю, не кому інному.

Нехай говорять, як собі знають,

Коли інної журби не мають,

А я на тоє крихи не дбаю,

Бо що тяшшого на серцю маю.

Ой я ж бо вельми тяжко кохаю,

Ой коли люби[й], того не знаю,

Що за доленька моя такая,

Чи мене згудила інна якая

Перед тобою, люба дівчино,

Нудності мойго серця причино,

Жий здоровонька, як собЂ знаєш,

Нєх здоров буде, кого кохаєш.






Ох, єго ма...


Ох, єго ма. Не велика сума, та не зойдет з ума. Ох, єго ма.

Ох, єго ма. Аж но ідет молодець, міяєт мой дворець. Ох, єго ма.

Ох, єго ма. Аж но ідет молодець, міяєт мой дворець. Ох, єго ма.

Ох, його ма. Ні шапоньки не зняв, помогайбо не дав. Ох, єго ма.

Ох, його ма. Чи любити єго, чи лишити єго. Ох, єго ма.

Ох, єго ма. Дай любивши єго, не мєти другого. Ох, єго ма.

Ох, єго ма. Дай любивши єго, не уйти сорома. Ох, єго ма.

Ох, єго ма. Дай ні мал, ні велик, середній чоловік. Ох, єго ма.

Ох, єго ма. Дай миленьки[й] рум’ян, хорошонько убран. Ох, єго ма.

Ох, єго ма. Не велик[а] сума, да й не зойдет з ума. Ох, єго ма.

Ох, єго ма. Не велика напасть, да й спатоньки не дасть. Ох, єго ма. Ох, єго ма.






Ніхто [ме]не не погадає...


Ніхто [ме]не не погадає,

Хто свого милого має.

Мойго нєту голубонька,

Бідная моя головонька.

Що ділати, не плакати,

На ворога да й нарекати,

Що одняли молойчина,

Хорошого челадина.

Біса [в]они самі мають,

Хоть мене розлучають.

Мні нічого, їм другоє,

Не забивай, серце моє.

Ой, вернися, оглянися,

Приїдь, порадьмисє,

Як ворогом одпор дати,

Що маю з ними ділати,

Бо зжурили головуньку

Невинному дівчиноньку.

І сам їм допо [ма]гаєш,

На Бога не пам’єнтаєш.

Чи я впила, чи я в’їла,

О[й] чи хороше сходила..

На серденьку тугу маю,

Сльозеньками сє обливаю.

Добро радять, що[б] забити,

Нещирого не любити.

Трудно в серцю укоїти,

Щоб і тебе не любити,

Трудно в серцю росказати,

Щоб о тобі не думати.

А хоть вижу нещирого,

Не перепру серця мого.






Ой, пойду я у ліс, тужачи...


Ой, пойду я у ліс, тужачи, міжи гори і долини,

Смутненьки[й] хожу, тяженько тужу да без мої дівчини.

Мислю посилати, ой, чи сам їхати да до мої дівоньки,

Дармо журусє, сам же я кинусє до мої любоньки.

Вороний коню, неси ступою, ровняй гори і долини,

Принеси мене хоть о повночі да до мої дівчини.

Стану у порога, да прошу Бога, щоб милую обачив,

Аж но ма миленька седить у воконка, як ясна зоренька.

Седячи гадає, о мні не відає, з вітриком розмовляє:

«Вітре з повночі, скажи, сеє ночі, що мой мілий гадає.

Ой, коли гадає, нехай сам буває, мене не забуває,

Ой, коли забуде, Бог судьйою буде і Пречистая Мати».

Вшак ми присєгали, ручоньки дали [с]ебе не забувати.

Я не приступаю, ручоньку даю, милая, не журисє,

Ой, не журися, на мене оглянися, таки ти моя будеш.






Люби мене, дівчинонько...


«Люби мен[е], дівчинонько,

Люби мене, голубонько,

Люби мене, серце моє,

Только ти мене не чару[й]».

«Ой, я чарок не знаю,

Чаровати не умію,

Любити не смію,

Ой, усє ж мої чароньки

Чорнії очі і бровоньки».

«Подай, хлопче, лучонька,

Хоть болить ручонька,

Заведу я дві стрелоньки

За зд[о]ров’є дівчиноньки.

Що на стрелоньки погляне,

То на мене успом[ян]е»:

«Ой, ти милий, од’єжджаєш,

Кому мене покидаєш?

Ой, чи Богу, чи матоньці?

Що ділати сиротоньці?

Ой, козаче, любче мой,

Виведьон коничок твой.

Нехай же он з’їсть оброчок,

Нехай напасу своїх очок».

«Ой, коню мой вороненьки,

Будь же ти так щасливеньки,

Коли маєш в ноженьках моц,

Бєжи до милої на всю ноч.

Ой, прибігши к воротоньком,

Заколатай копитоньком».

«Чи спиш, мила, чи гадаєш,

Чи вже пана забуваєш?»

«Ой, не только ж бо я спала,

Колько о пану гадала».

«Ой, коню ти мой сивеньки,

Бєгай же ти до стаєнки,

Будеш там мєти що їсти,

Скажу, що пану повісти».

«Ой, пойду я до стаєнки, —

Заржел коник сивеньки, —

Тен твого пана, небоже.

Принеси єго, моцни[й] Боже».

«Бігай ти, коню, з гостини,

Завези пану новини,

Що я єго не забуду,

Покуль оно жива буду».

Ой, прибіг коник сивеньки[й],

Спитаєт пан молоденьки[й]:

«Що ускурав, коню-небоже,

Потіш мене, м[о]цни[й] Боже».

«О, паноньку, не журисє,

Як ті кажу, утішисє,

Що она те не забуде,

Покуль она жива буде».






Аннусю, серденько...


Аннусю, серденько, моє ти коханє,

Дай же мні ручоньку через дильованє.

Аннусю, серденько, палиш мою душу,

Серед ночі оповночі до тебе при[й]ти мушу.

Аннусю, серденько, хорошоє зєлє,

Дай же мні ручоньку, будеш міти спасенє.


Через сад на посад їстоньки носила,

Чому ко мні не при[й]шов, єще-м тє просила?






Било ж мене сперва не любити...


Било ж мене сперва не любити,

Било ж мені жалю не чинити.

Тепер од’їжджаєш,

Мене покидаєш.


Ой, як собі, мой паноньку, знаєш,

Коли мене ужо покидаєш.

Я о тоє не дбаю,

Бо іншого маю.


Настє, Настє,

Велика напастє,

Що за зілля дала,

Що очаровала?


Ой, Настонька вельми присєгала,

Що я тобі зілля не давала.

У мене чароньки —

Чорнії очоньки,

У мене зіленько —

Білоє личенько.


Бодай тиє всі люди пропали,

Бодай оні да й щастя не мали,

Мене розлучили

І самі не міли.






Ходить дівчина по покойові...


Ходить дівчина по покойові,

Вельми сє журить по жолнірові,

Ручоньки ломить, сльозоньки ронить:

«Хто ж моє серденько в жалю укоїть?

Ой, якби хто знав, як же мі нудно,

Що мні з милим говорити трудно.

Ей, трудно, труднєй же буде,

Коли єго довго не буде.

Любились ми сє півтора рока,

Покуль не знали вороги збока.

Ой, як познали, розклеветали,

Бодай од Бога щастя не мали!».






Ой, ішов жолнєр од обозунька...


Ой, ішов жолнєр од обозунька,

Вісті везе дівчині од милого, вісті.

Она к нему вишла, стала сє єго питати:

«Що, жолнєроньку, од обозу чувати?»

«Ой, казал ті сє твой миленьки кланяти.

О, ти дівчино, чирвон[а]я калино,

Чом же сє тобі личонько ізмінило?»

«Ой, змінило сє, і з того добриє знаки,

Хочет мє мати за нелюбого оддати».

«Давай же ти мені до обозуньку знати.

Ой, зберу ж бо я сто кониченьков люда,

Ой, заб’ю ж бо я да й твого нелюба».






Щасливая дороженька...


Щасливая дороженька, куди милий приїжджає,

Нещасная годинонько, коли мене покидає.

Слова єго вспоминати, мушу горенько плакати,

На особу вспоминати, мушу серденьком вздихати.

Взаємності не видаю, людським мовом не вєраю,

Бо [ох] люде сє кохають і щирості не знають.

Таки о тоє не дбаю, як кохала, так кохаю,

Одно неровноє особє, мушу дат[и] покой собе.






Доленько ж моя лихая...


Доленько ж моя лихая,

Головко ж моя бідная,

Люди о мні гадають

І покою мні не дають.

Хоть я нічого не знаю,

Бог мя, і думати не думаю,

Таки они розуміють,

Говорити лихоє уміють.

На себе нічого не знають,

Только о людях гадають,

А я, оддавши сє Богу,

Перебуду всю ворогу.






Ой, чого ж ти, дівчино, думаєш...


«Ой, чого ж ти, дівчино, думаєш,

Чи для того, що свого не маєш?

Ой, не думай, дай покой,

Серденько свойо успокой,

Ой, приїде борзенько мили твой».

«Которая недєля минула,

Як я о свойом миленькім чула?

Ой, уже ж бо мнЂ тошненько,

Що нєт єго близенько,

Що од’їхав од мене далеко.

Воліла би-м ніколи не знати,

Ніж познавши, з ним сє ро[з]стати,

Хотіла ж би переломить,

Щоб єго не любить.

Ой, трудно ж бо, любивши, забить.

Тобі, Боже, я єго оддаю,

Вшак відаєш, кого я кохаю.

Ой, дай, Боже, огледать,

В добрім здоров’ю приустать,

На той час я весьолая буду».






Зоря заходить, вечор близенько...


«Зоря заходить, вечор близенько,

Не з ким говорити, бідна головенько.

Ах, мой сподару, люби, миленьки,

При[й]ди до мене, нема ж матоньки!

Ой, при[й]ди, при[й]ди, не чини жалю,

Ягода моя, дороги[й] кришталю!

Розмовлю з тобою словко вірне[ньк]о,

Ягодо моя, красна вишенько,

Випущу тебе вельми раненько,

Як слонце взи[й]де, мой голубенько!

Ой, випустивши, да й заплакала,

Взявши за ручоньку, поцаловала.

По полю хожу, голосок розвожу,

Погуківаю, тяжко вздихаю».

«Не гукай, голуб[ко] [на] твой голубочик,

Полетів же он у вішньови садочек.

Сів над рекою увесь білоненький,

Погукиває своє голубоньки:

«Прилети, голубоньку, до мене бордзенько

Потіши моє смутноє серденько.

Я своєй голубоньки не наглєжусє,

Не глєди хто, прошу, порозимєваюсє.

Не ходи туди, куди я хожу,

Я тобі стеженьку перегорожу.

Не люби того, кого я люблю,

Я тобі камінем голову проб’ю».






Чого ж моє серденько тяженько вздихає?..


«Чого ж моє серденько тяженько вздихає,

Либо[нь] оно на собі велики жаль має.

Чого ж мої очуньки смутненькії плачуть,

Либо[нь] они на собі великий жаль бачать.

Ой, снив же сє мні сон вельми дивнюсеньки,

Як би мене, здрадив, ах мой милюсеньки.

Я ж бо се того да й не сподівала,

Щоб якую здрадоньку од милого знала».

«Ой, у полю вербонька да й не похилая,

Не буйсє, Аннусю, не покину я.

Ой, хоть я поїду, таки я вернуся,

А для твого імен[н]я, да й що ти Ган[н]уся».







Ой, взєла ж мене великая туга...


Ой, взєла ж мене великая туга,

Що я не вижу свого милого друга.

Пошла б я за ним, і сліду не знаю,

Що ж я чинити, бідная, маю?

Тяжко ж то моєму серцю вздихати,

Що я не могу щодня видати.

Ой, устану рано, лягу позненько,

Тебе ж я не вижу, моє серденько!

Лягу позненько, а на зорі встану,

На миленького ніколи не згляну.

Як не тужити, давно не видавши,

Єго любості по усьом дознавши?

Скаржиться мушу, гей, на милого,

Ой, що-м так давно не видала його.

Тогди сє серце з жалю розв’яже,

Коли з миленьким [г]уторити каже.

А ти миленьки, да й коли поблудиш,

Сам же сє з своїм розумом осудиш,

Будеш інную, не мене любити,

Скажу тобі правду, буде Бог судити.







Ой, коли я тобі да нелюба била...


Ой коли я тобі да нелюба била,

Било ж мене не любити.

Ти до мене ходиш, з розумоньку зводиш,

З іншою розмовляєш.

Ой, бідонька ж моя, да ненови[й] горщок

Да й не кипіл із водою.

Ой, горшая біда, да й не мой миленьки[й]

Не говорить зо мною.

Ой я за ним хожу, кониченька вожу,

Немочі к серденьку прилєгаю.

Бодай того син Божи[й] не множив,

Кто тие любості зложив.

Зложило любості білоє пахолє,

Перед паннами стоє.

Ой, листоньки пише, тяженько вздише,

Любості вспоминає.

Ой, тиє любості горшиє немочі...

Ой, волю я хиріти, боліти,

Ніж тиє любості міти.

Хирівши, болівши таки перебуду,

Любості не забуду.

Ой, тиє любості, горшиє немочі,

К серденьку прилєгає.

Пусти мене, мати,

Міжи люди погуляти,

Нехай я погляжу, нехай я обачу,

З ким мой мили[й] говорить.

Ой, коли з тойою, що я йої не знаю,

Сподоби єго, Боже,

А коли з тойою, да й з товаришкою,

Побий його, Боже.






Постуй, прошу, голубоньку...


«Постуй, прошу, голубонько, розмовлю з тобою,

Коли буде воля Божа, жить будем з собою».

«Ой, як же мі, мій паноньку, з тобою стояти,

Маю ж бо я вороженьки, що будуть брехати?

А ще к тому, мой паноньку, тепер од’їжджаєш,

Змовлять мої вороженьки, що о мя не дбаєш».

«Ой, хотя й же я поїду, тебе не забуду,

На злость нашим вороженьком споминати буду.

Побий, Боже, вороженьки, що нам зичать лихо,

Ми з тобою, голубонько, любімося тихо.

Тот час своїм вороженьком зав’яжем [о] губу,

Коли з тобою, любонько, станемо до шлюбу».






Ой я, молодая, где розум поділа...


Ой я, молодая, где розум поділа,

За жолнєра, за злодєя сама-м захотіла.

Ой, я розум мєла, що з ним буду жити,

Бідна моя головонько, що маю чинити.

Ой, пожальсє, Боже, моєй молодості,

Погубила-м літа свої, жиючи в жалості.

Краса, молодосць моя, где сє ти поділа,

Журба ж мене, недоленька лихая із’їла.

Ой, пойду я в поле, житко сє пловіє,

Добра моя головонька, що не ошаліє.

Ой, затекли очі рудою водою,

Жий же собі, мой миленьки, зо всею бідою.






Ой, што ж я маю, бідная, ділати...


Ой, што ж я маю, бідная, ділати,

Як же я маю нелюба любоньком звати?

Звавши любоньком, серце омдльова,

Звавши нелюбом, людська обмова.

Стану я в оконце, аж зезуленька,

Кукуєт она в моїх головеньках.

Кукуй же, кукуй, моя зезуленька,

Порадзь же ти мні, моя матенька,

Як же я маю на світі жити,

Як маю, молода, вік коротити?

«Як же я маю тобі радити,

Коли не маєш нікого, з ким жити?

Ой, ти, небого, радзь сє другого,

Штоб тобі помог з нещастя того!»

Зоря зоряє, а я з ним лягу,

Хоць маю на моїм серденьку смагу.

Зоря світає, я обернуся,

Смачними сльозами обливаюся.

А он не знає, часто питає:

«Чого серденько тяжко вздихає?»

«Альбо не знаєш, чого питаєш,

Сівши на ноби мало надоби.

Бодай ні злості, як плачу того,

Ох, я жалую нещастя свого!»

Ох, хоть би я міла скарб непшебрани,

Хоць я засяду обок із пани,

Всьо мні не мило, всьо мні не смачно,

Аж по моїм личеньку значно.

Дай же мі, Боже, не дати знати,

Где мой миленьки буде пребивати!

Уміла би-м сє з ним познавати,

Як свого люба любоньком звати.

Кажу любому лужко тєсно зробити,

Щоби сє од него не одкотити.

Тепер ложище зе всього ліса,

Викину нелюба із ним до біса.

Смертенько, матенько, возьми ж ти мене,

Не бери його для всього діла,

Бо люде скажуть, што я дала зілля.

Люде б сказали што іншого.

Нехай же перша я умераю,

Хоть на серденьку жаль узнаваю.






Ой, не кажи ж ти, дівчино, на мене...


«Ой, не кажи ж ти, дівчино, на мене,

Що я ночовал ноченьку у тебе.

Ой, скажи ж ти, дівчино, на того,

Що не знає ніколи нічого.

Ой, зоставай же сє, дівчино, здорова,

Ой, припала ж бо мні на Україну дорога.

Ой, чи не будеш ти, дівчино, тужити,

Коли я поїду на Україну служити?»

«Ой, не буду, серденько, не буду,

Ти за воротонька, я тебе забуду».

Ой не сподівался твой служенька по тобі,

Ой, розуміл же вун, що ти будеш в жалобі.

«Нащо ж я по нім в жалобоньці ходить маю,

Як вун мене любить, того, Буг мя, не знаю».

«Дівчинонько моя, Богу я присягаю,

Що на ділом світі так милої не маю».






Аннусю, серденько, палиш мою душу...


«Аннусю, серденько, палиш мою душу,

Серед ночі о полночі до тебе при[й]ти мушу».

«Треба тобі, мой паноньку, вельми дяковати,

Що для мене невчасоньку хочеш подеймати».

«За щасливость невчасоньки теї собі маю,

Коли твої, Аннусенько, ножки обіймаю».

«Панусеньку, голубоньку, чи маю вірити,

Що твоє серденько хочет мні служити?»

«Аннусенько, голубонько, Богу присягаю,

Через усі годиноньки о тобі гадаю.

Тиє в мене, голубонько, большиє тужості,

Не сподіваючися од тебе взаємності».

«Прошу ж тебе, мой паноньку, не дивуйся тому,

Коли моє серденько належить іншому».

«Не хочу ж я серденька од любонька брати,

Тулько хочу в ласцє твоєй всьогди пробивати».

«Не могу ж я, мой паноньку, по ве[сь] день забити

Твоєй ласки, которую-сь для мене хотіл міти».

«Уже ж твої, Аннусенько, ножки обеймаю,

В далекую старононьку сам сє оддаляю.

Будь ласкава, Аннусенько, на служоньку свого,

Котори ті служить буде до життя свойого».

«Неси, Боже, мой паноньку, в добру годиноньку,

Дай тє, Боже, привітати з хорошов жононьков».







Неволя ж моя вельми тяженька...


Неволя ж моя вельми тяженька, чом я долі не маю,

Не могу знати, в котору[м] миленьки обертається краю.

Серденько ж моє в жалю ся крає, сльозьми ся заливає,

Коли спом’яну, где ж мой миленьки, ох, тяженько вздихаю;

В которуй стороні, що поробляє, чи іншую не кохає,

Єслі не мене, що-м його любила, ужо не забива[є]?

Ой, прибудь, прибудь, мой голубоньку, там, де твоя милая,

Прибудь хутенько, твоя миленька нєх буде веселенька.

Нєх сє не тішуть мо вороги, що, кажуть, покидаєш,

Що прездолгий час, мой голубоньку, до мене не биваєш.

Принеси єй, Боже, неприятелі, не будуть ся сміяти,

А ми ся будем на пересаду вороженьком кохати.






Ой, мєла ж бо я товаришонька...


Ой, мєла ж бо я товаришонька, тепер його не маю,

Коли ж я собі його згадаю, тяженько вздихаю.

Ой, пойду ж бо я до окононька, стану я виглядати,

Ой, чом не видно, серденьку нудно, чом його не видати?

Ой, де сє-ж подів, мой голубоньку, од мене молодої,

Чом же ти мене з собою не взяв, дівчиноньки бідної?

Всі голубоньки, всі дівчиноньки, тішаться з голубами,

А я бідная дівчинонька — горькими сльозоньками.






Послухайте пильно, прошу...


Послухайте пильно, прошу,

Для кого я вам голошу,

Жалость моя, котру маю,

Сама сказать, ах, не знаю.

Бо вимовить трудно того,

Коли збудет кто милого,

Як мені тяжко, що-м позбила,

Лебж нехай би-м я не жила.

А я однак пам’ять тую

Ко свим милим зоставую,

Которая буде потоль трвати,

Поколь збире земля-мати

З того світа молодую.

Вже на той час не учую.

Ах, милосте, которая була,

Чо-сь ме з світом розлучила?







Казала мні дівчинонька і до себе при[й]ти...


Казала мні дівчинонька і до себе при[й]ти,

Коли буде годинонька сьомая на ноч бити.

Ой, я при[й]шов до єї, она спить, не чує,

Нехай собі з милим Богом здорова ночує.

«Дівчинонько, голубонько, пусти ж мя до себе,

Альбо ж ти мні дороженьку укажи од себе».

«Як я тебе не знала, так не хочу знати,

Ой, не буду ж бо я тобі дороги казати».

Зжаль сє, Боже, неборака, що дармо приходив,

Сукманоньку покалял, чоботоньки збродив.






При[й]шов до мене любий товариш...


При[й]шов до мене люби товариш:

«Що ти, дівчинонько, на вечерю вариш?»

«Варю я, варю круп да й росаду

Моїм вороженьком на пересаду.

Трескайся, пукайся, дідчи вороже,

А мой миленьки, Бог мя, в дорозі.

Сказали ж бо мні добріє люде,

Що мой миленьки на неділю буде.

Ой, буде, буде до мог[о] боку.

Хочет мє взяти уже в сім року».






Текуть річеньки, шумять дуброви...


Текуть річеньки, шумять дуброви,

Буг тоє відає, мой чи здорови.

Ані стеженьки, ні дороженьки,

Ой, пошла ж би я до сусідоньки,

Щоб вона мене да й порадила,

Где [б] я миленького свойого обачила.

Думко, думонько, чим пошибаєш,

Чему ж бо ти мні вісти не даєш,

Где мой миленьки буде ночовати?

Тогди б я бігла на всі ночононьки,

На вс[ю] ноченьку к мойому голубоньку.

На всходу слонця зоря світає,

Ворог серцю мему тугу задає.

Да вже ж вишеньки час ощипати,

Моїм вороженьком час перестати.

Трескайся, пукайся, дідчи вороже,

Як гнів, так ласка твоя не зможе.

Кого я люблю, любити буду,

Люб’ячи його, все перебуду.

Амінь.






Ой, ішол я мимо твой двор...


«Ой, ішол я мимо твой двор, та й дівчинонько моя,

Ой, зачул я твой голосок, та й голубонько моя.

Тебе матонька лає та й і мене проклинає,

Тебе матонька лає, мене зле вспоминає.

Не журиш сє, дівчинонько, перебудеш ти тоє,

А я буду твой служенька за утрапе[н]нє твоє».

«Много маючи бідоньки перебивати лихо,

Коли много гризотоньки од мей матоньки тихо».

«Дівчинонько миленькая, тоє ж і мене сушить,

Коли тобі ме серденько та й в обмовоньках служить.

Тут старшії забраняють, тут до тебе оскаржають,

Якби-м ті невірне служил, бодай би мє Буг не множил».






Ой, добраноч, та й чи чуєш?..


«Ой, добраноч, та й чи чуєш,

Ой, з ким же ти сюю ноченьку ночуєш?»

«Не сплю ж бо я та й горюю,

Коли тебе близько себе, о не чую.

Не забивай же ти мене,

Прибивай же, мой миленьки, та й до мене».

«Як до тебе прибивати,

Будуть тебе вороженьки обмавляти?»

«Я ж о тоє та й не дбаю,

Коли тебе, вашеці, серце моє, привітаю».






[В] же мой миленьки, мой хорошеньки...


[В]же мой миленьки, мой хорошеньки коника сідлає,

На Вкраїноньку по дружиноньку сам ся виправляє.

Я постеленьку свому голубоньку м’ягко переслала,

Встала раненько, щоб ся хутенько з милим повидала.

Нощно н[е] спанє, день розмишлянє, а серце ся смутить,

При[й]ди, миленьки, мой хорошеньки, хоч на[с] люде видять.

Виговорити, світу мутити, я о то не дбаю,

Бо хорошого і розумного собі друга маю.







А що ж за жит[те], коли не любо...


А що ж за жит[тє], коли не любо,

Тяжка ж моєму серденьку згуба,

Коли не вижу, кого-м любила,

Тяжкости серц[е] своє розлучила.

Як розлучоне серце зостало,

Нічиєй потіхи ні в чим не знало.

Овшем, зо всіх сторон вороги жили,

Що перед тим приятельми били.

А ти, мой Боже, не кар за тоє,

Єно сє змилуй над сиротою.

Допусти смерти всього позбути,

А своїм серцьом злучоно бути.






Красна в пані урода...


Красна в пані урода,

Хорошая, молода,

А єй муж стар, недуж, пу[й]дімо до хати,

Щоб весола пані була, будем забавляти.

«Помагай Бог, борода,

А где жунка молода?

Леж тихо на лихо, бо вельми стогнаєш,

Веселити молодую нам перешкажаєш.

Коли хочеш стогнати,

Волиш вийти із хати.

Там, діду, на біду будеш нарікати,

Ми за твою душу Бога будемо прохати».

З діда душа виходить,

Красна пані приходить.

Хорошая удова позбила старого.

Люби ж тепер, молодая жунко, молодого!






Ой, хожу ж я над берегом...


Ой, хожу ж я над берегом, травонька сє зеленіє,

Мислю собі, що без долі щастє моє не красніє.

Молодії мої літа вед[у], дівка нещасная,

В смутку, в тузі, в наріканю, аже-м ледво що живая.

Годинами зірок станє, нещасний день проклинаю,

Коли собі уважаю, що бідну долю імаю.






На бер[е]женьку стояла...


На бер[е]женьку стояла,

Білі ноженьки вмивала.

«Мої ноженьки біленькі,

Кому ж будете миленькі?

Єслі любому, приверни хутенько,

А нелюбому, оддали серденько».


На береженьку стояла, стояла,

Свого милого чекала:

«Ой, прибудь, прибудь хутенько,

Розвесель смутне серденько,

Що по вше часи бивало,

Аж тебе, милий, дождала.


Чолом, миленький, чи здоров,

Чи вже ти мене не забив?

А я по тобі тужила?

Що відомості не міла.

Добра хвиленька припала,

Що миленького видала».


«Чолом, любонько, не думай,

Мене, вірного, не забивай».

«Ой, я о тобі думала,

Усі ночоньки не спала».

Кінець.






Да нема ж мого хомута...


«Да нема ж мого хомута, нема ж мого ла[н]ця,

Нема ж мого миленького, нема ж і коханця».

Гнівалася дівчина, я не вєдав о тим,

«О мой мили гнєвошу, да й що ж било потім?

Серце псуєш гумороньком, а очі сльозами,

Ой, чому ж ти [вєтрни баснє] не пустиш з вітрами?

Буйнос[ть] моя да й жартунки з тобою бивали,

Нехай скажуть дні, ночуньки, которі, ох, не спали.

Ой, милая розмовунька нам била з собою,

Чи я коли посварився, чи гнівав з тобою?

Од’їжджаю, в серцю маю да й жалос[ть] по тобі,

Блогослав же моє серце, а я взаєм тобі».






Ой, любю я хорошую дівоньку...


Ой, любю я хорошую дівоньку.

Тиха вода, бистренький Дунаю.

Ой, я [єї] люблю, она мене не любила.

Тиха вода, бистронький Дунаю.

Прошу я бабоні, щоб зілейка дала.

Ой, тиха водо, бистрий Дунаю.

Заказала бабонька зілє над Дунайом.

Тиха вода, бистрий Дунаю.

Казала єго рвати, з коня не [з]сєд[а]ти.,

Чуй, кониченьку, о полю дороженьку.

Я зілейка нарвав, з коника не [з]сідав.

Чуй, коню, о полю дороженьку,

Приїду до дому, дівка замуж пошла.

Тяжкости ж моя, вельми немалая.

За сусіда мого вельми близького.

Тяжкости ж моя, вельми немалая.

Через моє подвор’є по воду ходила.

Тяжкости ж моя, вельми немалая.

А у мойом садоньку трєсочки ломила.

Ой, тяжкости ж моя, вельми немалая.

На моїм сердоньку огник палила.

Тяжкости ж моя, вельми немалая.






Ой, учинила дівонька, учинила...


Ой, учинила дівонька, учинила,

З біленьким личком і з хорошими очуньками.

Ой, бодай ти так знав з тей сєні до хати,

Ой, як же я знаю, чим тебе чаровати.

У мене чароньки — хорошиє очоньки,

У мене зілейко — рум’яноє личонько.

Ой, текуть рєчоньки з криниці до єзьора,

Думала дівонька з поранку до вечора:

Гей, чи замуж пойти, чи дівчиною бити,

Бідна головонька, нікому порадити.

Ей, замуж пошовши, мужнея неволенька,

Ніжлі на потом лодзк[ая] обомовуньк[а].

Ей, ви[й]ду к Дунаю, над бережоньком стану,

Бог тоє відає, кому сє я достану.

Ой, коли доброму, то хвала тобі, Боже!

Ой, коли лихому, борони мене, Боже!






Дівче моє молодоє...


Дівче моє молодоє,

Хорошо око твоє

Под дубиною, под зеленою.

Ой, для твого білого лиця

Утратив я коня.

Под дубиною, под зеленою.

Ой, для твоїх білих ручок

Утратив я злоти лучок.

Под дубиною, под зеленою.

Для твоїх хороших очи[й]

Не спав я чотири ночі.

Под дубиною, под зеленою.

Ой, для твоє красниє уроди

Скакав не раз через води.

Под дубиною, под зеленою.

Недалеко кєр з дембіни,

Пошли панни по малини.

Под дубиною, под зеленою.

Одна другую запитала:

«А чи много назбирала?»

Под дубиною, под зеленою.

«Не много ж я назбирала,

На милого поглєдала».

Под дубиною, под зеленою.

Недалеко рєчки

Пошли панни до порєчки.

Под дубиною, под зеленою.

Адна другую запитала:

«Чи много назбирала»?

Под дубиною, под зеленою.

«Не много ж я назбирала,

Бо на милого ждала».

Под дубиною, под зеленою.

Ой, недалеко вода, води,

Пошли панни по ягоди.

Под дубиною, под зеленою.

Одна другої запитала:

«Чи много назбирала?»

Под дубиною, под зеленою.

«Не много ж я назбирала,

Бо з миленьким розмовляла».

Под дубиною, под зеленою.






Жолнєр їде на Вкраїну...


Жолнєр їде на Вкраїну, дівчиноньці поклоняєсє,

Она к нєму ні словунька, сльозоньками обливаєсє.

«Не журис[є], дівчинонько, що я їду на Україну,

Не утішу ворожонька, ой, я тебе да й не покину.

Ті[шся] мила, пісеньками да й думоньками,

Покуль мене Бог принесе з України да й з подарками.

Зеленоє житко жати, коноплі брати,

Проси Бога, дівчинонько, хочу я тебе узяти.

Ой, у полю течет річка — ні перейти, ні перебристи,

Проси ж Бога, дівчиноньк[о], щоб да на войні не загинути».

«Ой, летіла зезулонька з України, пожи[в]ившисє,

Приїжджай же, мой миленьки, з України, не женившисє».

Ой, лугом, ой лугом, зеленою дубровою,

Накаж[у] я до милого хоч чорною да й ворон[о]ю,

Нехай голубонько да й до мене прибуде,

Узяла ж мене тужонька, а сльозоньки в мене не буде.






Котитьс[я] кришталь по сіножаті...


Котиться кришталь по сіножаті,

Хочет ляшенько русоньку взяти.

«Ой, [я], ляшенько, а ти русенька,

Припала до тебе моя душенька!»

Летіли гусі з Білої Русі,

Ой, замутили воду Марусі.

«Ой, гиля, гиля г[у]соньки на став,

Добраноч, дівчина, єще я не спав».

«О, коли не спав, не будеш спати,

За годиноньку буде світати».

«Ой, мати, мати, шершень у хаті,

Як буд[ить], так буд[ить], не дає спати!»

«Бий єго, доню, хоть коцюбою!»

«Боюся, мати, щоб сє не каяти».







Ой, любив же я Марину...


Ой, любив же я Марину, да й і всю зиму,

Коли весна пришла, Марину покинув.

Ой, говорила Марина, подпивши:

«Не покидай, козаченьку, вельми полюбивши».

Ой, я Марину вік не покину,

Ой, я за Марину да й і сам загину.

Ой ти, Марино, не нашого повку,

На Марині сороченька з червоного шовку.

Ой ти, Марино, хороша дівчина,

І седиш, і ходиш, глєдєть на то мило.

Ой пошла Марина у дуби по губи,

Ой стріла ж Марин[у] стареньк[ая] мати,

Почала Марину правдоньки питати:

«Ой ти, Марина, хорошая дівчино,

Чи ти мойго сина вельми полюбила,

В зелений гай заблудила?»

«Коли б я твойго сина вельми не любила,

То б я в гай зелений не ходила».






Ой, улице, ой, студнице...


Ой, улице, ой, студнице, мні по тобі не ходити,

Чернявоє, білявоє за рученьку не водити.

Ой, хоть она чернявая, таки ж она хитлявая,

Що дівчина біленькая, ото ж моя коханная.

Ой, стану ж я на каменю біленькими да й ноженьками,

Обернис[я], дівчинонько, з чорними оченьками.

Шкода моєй постелоньки, шкода моєй молодості,

Погубила л[і]та свої з лихим [д] рабом да й у нелюбості.

О, я у лісє не була, а у себе не кохалася,

Шкода моєй молодості, що гультяйові досталася.

Не зродили ягодоньки, не здродили полуничоньки,

Минулисє жарти мої у позниє вечорниченьки.

І зродилисє ягодоньки, зродилисє суничоньки,

Оженилсє мой миленьки, а я пойду у черничоньки.

Ой, на лоток вода рине, а к[о]лес[о] не повернетьсє,

Хо[ч] очонько узгляне, а серденько не привернесє,

Ой, мой миленьки, моє серденько, поговори з[о] мною.






Седить козак на конику...


Седить козак на конику да й в кобзеньку грає.

Сам собі припєває:

«Ой, ви, браття молойці,

Накажіте дівоньц[і],

Молодой Галоньц[і],

Нехай она не тужить,

Своєй краси не тратить,

Бо я єї озьму».

А в свєтлиці при скамниці в цимбалоньки б’ють,

А вжо ж мою дєвчиноньку до шлюбу ведуть.

Один веде за ручоньку, а другому жаль,

А третєму серце краєт, що любив, да не взяв.

Не жаль же мні податечку, що я даровав,

Як жаль [же] мн[і] кониченька, що я змордовав.






Ой, розв’язавс[я] мой черевичек на нозі...


Ой, розв’язавс мой черевичек на нозі,

Ой, зажурилс мой миленьки в дорозі.

Ой, зав’єжу я свой черевичек на нозі,

Розвесели[ться] мой миленьки в дорозі.

Ой, пошлю ж бо я шесть кониченьков, сьодмий воз,

А осьмого возниченьку, щоб привьоз.

Ровняй же, Боже, гори, долини ровненько,

Принеси, Боже, кого я люблю, борзденько.

Ой, хоць і рано, хоць і не раненько, не дбаю,

Я свого голубонька [по] голосеньку познаю.

Ой, прилет[і]ло стадо голубов на мой двор,

Ой, що біленьки, то мой миленьки самовтор.






Ой, листоньком дороженька запала, запала...


Ой, листоньком дороженька запала, запала,

Давно ж свого миленького видала, видала.

Ой, прилети, голубоньку, до мене, до мене,

Стескнілосє моя серденько без тебе, без тебе.

Я до того да й до сего словуньком, слувоньком,

А до тебе, голубоньку, серденьком, серденьком.

Прилетіли два голуби на мой двор, на мой двор,

Вдарили скрилуньками в мой покой, в мой покой.

Ой, чого ж ти, голубоньку, гукаєш, гукаєш,

Чи над мене милшої шукаєш, шукаєш?

Ой, не гукай, голубоньку, не гукай,

А над мене милшої не шукай, не шукай.


Ой, Боже ж мой, Боже, дієт мі сє все негоже!

Коли же ти мене забудеш, Боже, хто ж мене та й вспоможе?

Дружина од’єжджає, приятель одступає,

Ой, ніхто ж мині та й біднойкому порадойки та й не додає.






Дівчинонько, голубонько, біло личко маєш...


Дівчинонько, голубонько, біло личко маєш,

Одно, же мні, молодому, тугу задаваєш.

Дівчинонько, голубонько, чорні очі маєш,

Одно, же мні, молодому, тугу задаваєш.

Дівчинонько, голубонько, упала-сь мі в мислі,

Ой, що же я мів інших, і вишли мі з мислі.

Ой не ходи коло води, набере[ш]сє пуду,

Нехай тебе козак любить, я тебе не буду.

Ой, не ходи коло води, ідь до моєй хати,

Куплю тобі горнець меду і горілки кварт[у].

Гуляй, гуляй, дівчинонько, не дай сє зводити,

Козак дума, зведе з ума, не буде любити.






Чи я тобі не казала, чи не [гов] орила...


Чи я тобі не казала, чи не [гов] орила,

Не йти било на Самарин, щоб я не тужила.

Ой, дзень-дзень, на весь день, ой гуц-гуц на всю ноч.

Чи я тобі не мовила, не бери волошки,

А [в] волошки білі н[о]шки, червоні панчошки.

Ой, дзень-дзень на весь день, ой, гуц-гуц на всю ноч.

Чи всі тії сади цвітуть, що розвиваютьс[я],

Чи всі тії венчаються, що залицяютьс[я] ?

Ой, дзень-дзень на весь день, ой, гуц-гуц на всю ноч.

Чи я тобі не мовила, ти поганськи сину,

Не вєру я твей любості, нарадиш новину.

Ой, дзень-дзень на увесь день, ой, гуц-гуц на всю ноч.

Амінь.






Ой, ходила дівчинонька по береженькові...


Ой, ходила дівчинонька по береженькові,

Указала білу нужку да й козачонькові.

«Я на одн[і]м береженьку, ти на другім стоїш,

Переплинь же, козачоньку, єслі сє не боїш».

А козак-неборак руського сумненя,

Не боявся зимной води, ані утопленя.

А дівка-злодійка козаком зводила,

Як козака обачила, з очу му сє скрила.

«Постой, дівко, не втікай, я тебе догоню,

А узявши за рученьку, поведу, як свою».

Конець.











ПРИМІТКИ


Із рукописного збірника бібліотеки Музею Чарторийських


Ой, хто ж мене буде в мойом жалю т[і]шити?.. — № 2 (тут і далі вказуються порядкові номери українських текстів у збірнику бібліотеки Музею Чарторийських, поставлені М. Возняком), с. 71 — 72.

Збірник описано О. Брюкнером (Brückner AL Pieśni polsko-ruskie // Pamiętnik Literacki: Rocznik 10. Zeszyt 4. — Львів, 1911. — C. 420 — 439 (далі: Брюкнер) та M. Возняком (Возняк М. Матеріали до історії української пісні і вірші: Ч. 1. Розділ: Українські пісні збірника бібліотеки Чарторийських, ч. 2337 // Українсько-руський архів. — Львів, 1913. — Т. 9. — С. 1 — 44).

З огляду на те, що у збірнику вміщено вірш-пісню Йосифа Шумлянського «Послухайте, послухайте, що [з] вас живо...» про події 1683 — 1686 рр., М. Возняк висловлює здогад, що «короткий час по даті зложення пісні [Йосифа Шумлянського] се можлива найстарша границя повстання збірки. По всякій правдоподібності списана збірка при кінці XVII в.» (с. 10).

Укладач основної частини збірника не був лише збирачем і фіксатором пісенних текстів. На це вказують варіанти і переробки деяких раніше записаних ним пісень. У деяких текстах простежуються мовностилістичні висловиформули, що мандрують із вірша до вірша і мають виразно індивідуальний авторський характер. Якщо й можна сумніватися в авторстві укладача збірника щодо первісних редакцій записаних пісень, то їхні подальші переробки й варіанти найімовірніше творилися в цьому ж рукописі самим його власником. Прийнявши до уваги ще й ту обставину, що збірник писано, в основному, однією рукою, можна окреслити постать поета, одного з анонімних творців української (можливо, українсько-білоруської) лірики XVII ст. Про те, що він не був поляком, а швидше походив із північно-західної України (з українсько-білоруського пограниччя), свідчить характер запису польськомовних пісень.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 10 — 11. Див. також: Брюкнер. — С 428 (подано лише перші дві строфи); Нудьга Г. А., 1956. — С. 188; Шевчук В. О., 1984. — С. 119 — 120.

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.



Неволюнька ж моя з вами... — № 3. — С. 72 — 73.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 11. Див. також: Брюкнер. — С. 428 (подано лише перші шість рядків); Нудьга Г. А., 1956. — С. 189; Шевчук В. О., 1984 — С. 120.

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.

Наступна пісня збірника — «Неволюнька ж моя з вами, із людськими мовуньками...» — варіант того самого тексту, на цей раз вкладеного в уста дівчини. Наводимо її за публікацією М. Возняка (с. 11 — 12):


«Неволюнька ж моя з вами,

Із людськими мовуньками,

Що мні спати не даєте,

Людьом нужи додаєте.

Я ж не могу ні спатоньки,

Не вижу щогодиноньки,

Где ся з милим повидати,

Сколько словок погадати.

Бо люди все розуміють

І говорити уміють,

Зараз мене обмовляють

І до милого удають.

Хоть я о тоє не дбаю,

Коли б хотіла, іншого маю,

Только сорома бою сє,

Людьом на сміх не даю сє.

Будь же ласкав, мой миленький.

Не забувай дівчиноньки!

Щаслива тобі дорога!» —

Каже дівчина-небога.




«Сам я не знаю, що ділати маю... — № 6. — С. 76.

Публікація: Возняк М., Матеріали... — С. 12 — 13. Див. також: Брюкнер. — С. 429 (подано лише перші два дистихи); Шевчук В. О., 1984. — С. 121 — 122.

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.



Вспоможи, Боже, моє серденько... — № 5. — С. 74 — 76.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 12. Див. також: Брюкнер. — С. 428 — 429 (подано лише перший, сьомий і восьмий дистихи); Шевчук В. О., 1984. — С. 120 — 121.

Подається за публікацією М. Возняка.

Той самий початок мають ще дві пісні із збірника бібліотеки Чарторийських — №№ 24 і 54 (с. 97 — 99, 144). Вони споріднені з цією піснею ритмічно і стилістично. Та якщо № 5 — пісня парубка, то №№ 24 і 54 — пісні дівчини.

Подаємо їх за публікацією М. Возняка (Возняк М. Матеріали. — С. 22 — 23, 38). Див. також: Брюкнер. — С. 431 (перший дистих), с. 437 (перший та останній дистихи); Шевчук В. О., 1984. — С. 129 — 130:


№24:

Вспоможи, Боже, моє серденько,

Щоб не вздихало вельми тяженько,

Нехай не плаче, що од ворога

Терпить пробог бідноє для Бога.

Оді[й]ми ж, Боже, лихії долі,

Винеси борздо з тої недолі,

Бо жить не буду, сама тоє знаю,

Сама сє щодень проклинаю.

Ой, где ж ти збігла, смертоньк[о], нинє,

Чому моє здоров’є не гінє.

Чом очу моїх не завернеш.

А ти, миленьки[й], що поглядаєш

На мої сльозки вельми частенько?

Сама то зна[ю] твоє серденько,

Що мні мильшая смерт[ь] без муки.

Воліла б зараз в тяшкії руки,

Ніж на ворога щораз поглєдати,

Щораз на него тяшко вздихати.

Вспоможи, Боже, моє серденько,

Щоб не вздихало вельми тяженько.

Бачу, що мил[ий] о мене не дбає,

Так мі сє видить, що іншую має.

Зошли, Боже, градовую тучу,

Убі[й] ж борздо мою розлучницю.

Нехай он знає, за що Бог забив,

За мою правду, що мене здрадив.

Ой, коли б забив, в том мене потішить.

Нехай мой милий з інною не тішить.

Я би-м за тоє дала хвалу Богу,

Щоб мене в том потішив, небогу.





№ 54:


Споможи, Боже, моє серденько,

Нехай не плаче щодень горенько,

Нехай не тужить, що од ворога

Терпить, бідная, щодень для Бога.

Їж що за житє, коли нелюба,

Тяшко ж, моєму серденьку згуба.

Нехай з миленьким день перебуду,

Мого нещастя чи не забуду.

Де ж ти забігла, смертенько, нинє,

Чому здоров’є моє не гине?

Чом моїх очек не завєраєш?

Любо я маю, що поглядаєш

На мої сльозки вельми горенько.

Само ж то знаєш, моє серденько.

Воліла б зажить тяжкої муки,

Що мні мильшая смерть без муки,

Ніж нещасная того дождати,

З нелюбим серцом вік коротати.

Ой, горе моє, схну я глядячи,

Коли не могу що день видати.

Нащо видати маєш частенько,

Коли пливає твоє серденько

В сльозках гореньких, лєпєй забити,

Мене молодую не заводити.

Буг буде на помоц кожну годину

Я тебе словком добрим не мину.

Жий здоров із тим, що наліхає [?],

Моє серденько іншого має.





Ох, єго ма... — № 7. — С. 76 — 77.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 13. Див. також: Брюкнео. — С. 429; Шевчук В. О., 1984. — С. 122.

Подається за публікацією M Возняка.



Ніхто [ме]не не погадає... — № 8. — С. 77 — 79.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 13 — 14. Див. також: Брюкнер. — С. 429 (подано лише перших шість дистихів); Шевчук В. О., 1984. — С. 123 — 124.

Цей же текст із деякими відмінами повторюється у збірнику з бібліотеки Музею Чарторийських на с. 100 — 101 (№ 26):


Ніхто мні не погадає,

Хто свойго милого має.

Мойго нєту голубонька,

Бідна моя дай головунька.

Що ділати, не плакати,

На ворога дай нарекати,

Що однєлі молойчина,

Хорошего дай челядина.

Біса ж они самі мають,

Хотя ж мене розлучають.

Мні нічого, їм другоє,

Не забивай, серце моє.

Ой, вернисє, оглянисє,

Приїдь ко мні, дай порадьмисє,

Як ворогом одпор дати,

Що маю з ними ділати.

Тож видиш, що невинная,

Доля ж моя дай нещасная.

Чи я уїла, чи я упила,

Чи хороше уходила,

За тобою, мой миленьки[й],

Літа свої да й потратила.

На серденьку тугу маю,

Сльозками сє обливаю.

Добре радять, щоб забити,

Нещирого не любити.

Трудно в серцю укоїти,

Щоби єго не любити.

Трудно серцю росказати,

Щоб о тобі не думати.

А хоть вижу нещирого,

Не перепру серця мого.




Ой, пойду я у ліс, тужачи... — № 9. — С. 79 — 80.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 14. — Див. також: Брюкнер. — С. 429 — 430; Шевчук В. О., 1984. — С. 124.

Подається за публікацією М. Возняка.



Люби мене, дівчинонько... — № 10. — С. 80 — 82.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 14 — 15. Див. також: Брюкнер. — С. 430 (рядки 1 — 4, 10 — 15, 20 — 31, 50 — 54); Шевчук В. О., 1984. — С. 125 — 126.

Подається за публікацією М. Возняка.



Аннусю, серденько... — № 12. — С. 84. Останні два рядки взято з іншої пісні, фольклорного походження. У різних варіантах вони входять до текстів, опублікованих Б. Грінченком (Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. — Чернигов, 1899. — Т. 3. — № 624), О. Кольбергом (Kolberg O. Wołyń // Dzieła wszystkie, — 1964. — T. 36. — № 466), В. Даниловим (Песни села Андреевки Нежинского уезда. — К., 1903. — С. 88. — № 283) та ін.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 16. Див. також: Брюкнер. — С. 430 (подано лише перший дистих).

Уривок цієї пісні є у тексті, опублікованому П. Чубинським (Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край. — Спб., 1874. — Т. 5. — С. 1204):


«Ой ти, дівчино, повная роже,

Як я тебе не побачу — все мені не гоже!»

«Ой ти, козаче, красний тюліпане,

Як я тебе не побачу — моє серце в’яне!»

«Ой ти, дівчино, моє мальованнє,

Подай мені ручку через ділованне!»

«Ой, рада б я, козаче, обидві подати,

Та боюсь, серденько, щоб не била мати!..»


Подається за публікацією М. Возняка.




Било ж мене сперва не любити... — № 15. — С. 87.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 17 — 18. Див. також: Брюкнер. — С. 426.

Подається за публікацією М. Возняка.



Ходить дівчина по покойові... — № 16. — С. 88.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 18. Див. також: Брюкнер. — С. 426 — 427 (наведено без трьох останніх рядків).

Подається за публікацією М. Возняка.



Ой, ішов жолнєр од обозунька... — № 17. — С. 89.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 18 — 19. Див. також: Брюкнер. — С. 430 (наведено лише перший і два останні рядки).

Подається за публікацією М. Возняка.



Щасливая дороженька... — № 18. — С. 90. Текст у рукописі дещо попсований.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 19. Див. також: Брюкнер. — С. 431 (подано лише перший дистих).

Подається за публікацією М. Возняка.

Інший варіант цієї пісні вміщено у збірнику бібліотеки Чарторийських на стор. 142 (№ 49). Див.: Возняк М. Матеріали... — С. 36; Брюкнер. — С. 431 (подано лише окремі рядки). Наводимо його за публікацією М. Возняка:


Щасливая дороженька, ой куди ти приїжджаєш,

Нещасная годинонька, коли мене покидаєш.

Люденьки ж о мні гадають і покою мні не дають,

Таки ж оні розуміють і говорити уміють.

А я ж на тоє не дбаю,

Як кохала, так кохаю,

І оддавши сє я Богу,

Перебуду всіх ворогув.


Окремі рядки пісні № 49 пов’язують її із піснями №№ 19 і 39 того ж збірника. Можливо, що всі чотири (чи, принаймні, три — №№ 19, 39, 49) тексти належать одному автору, як варіації однієї теми. Крім того стилістично близькі до №№ 18, 19, 39, 49 також №№ 3, 4, 8, 26.



Доленько ж моя лихая... — №№ 19 і 39. — С. 90, 115 — 116.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 19, 31 — 32. Див. також: Брюкнер. — С. 431, 434 (подано лише перший і останній дистихи з першого тексту, з другого — перші два дистихи).

Подається за публікацією М. Возняка (№ 19).

Наводимо за тією ж публікацією текст № 39:


Доленька ж моя лихая,

Головка ж моя бідная,

Люденьки о мні гадають,

Покою мні не дають.

Хоть я нічого не знаю,

Бог мя, й думать не думаю,

Таки они розуміють,

Говорить лихо уміють,

На себе нічого не знають,

Тилько о людях гадають,

А я, оддавши сє Богу,

Перебуду все ворогу!



Ой, чого ж ти, дівчино, думаєш... — № 23. — С. 96.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 22. Див. також: Брюкнер. — С. 431 (наведено лише перший дистих).

Надається за публікацією М. Возняка.



Зоря заходить, вечор близенько... — № 28. — С. 103 — 105.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 25 — 26. Див. також: Брюкнер. — С. 432 (наведено лише три перші і два останні рядки); Нудьга Г. А., 1956. — С. 190 — 191; Шевчук В. О., 1984. — С. 131 — 132.

Подається за публікацією М Возняка.

Подібний початок є у пісні літературного походження, що її виписав М. Шашкевич із якогось рукописного збірника, правдоподібно XVIII ст.:


«Зоря всходит, вечерь близенько.

Ой, вийди, моє серденько.

Ой, вийди, вийди, не чини жалю

Серцю моєму, дорогий кришталю.

А хоть въ садочку студенна роса,

Вийди, миленька, вийди и боса».

«Як же я маю босо ходити,

Свои ноженьки одморозити?»

«Через рЂченьку, через болото

Подай рученьку, моє золото.

Подай рученьку, подай и обЂ,

Притисни мене, миленька, к собЂ.

Піду въ монастирь, там посвячуся,

На тебе, мила, не подивлюся».


(Возняк М. З фольклорних занять Маркіяна Шашкевича // ЗНТШ. — Львів, 1912. — Т. 109, — С. 150.)

Ремінісценції пісні «Зоря заходить...» є в народних варіантах пісні «Сонце низенько, вечір близенько»:


І. Сонце низенько, вечор близенько:

Выйди до мене, моє серденько!

Ой выйди, выйди, да не барися:

Моє серденько розвеселится.

Через рЂченьку, через болото

Подай рученьку, моє золото!

Через рЂченьку, через быструю

Подай рученьку, подай другую!

Подай рученьку, подай и другу —

Я к тобЂ, серденько, и сам прибуду.

Ой там крыниця під перелазом,

Вийдемо, серденько, обоє разом.

Ой выйди, выйди, серденько Галю!

Серденько, рыбонько, дорогій кришталю!

(Максимович М. Малороссийские песни. — М., 1827. — С. 87.


2. Сонце низенько, вечір близенько,

Вийди до мене, моє серденько!

Ой вийди, вийди та не барися,

Моє серденько, розвеселися!

Ой вийди, вийди, серденько Галю,

Серденько, рибонько, дорогий кришталю!..

(Українські народні ліричні пісні / Упорядники М. Гордійчук, А. Кінько, М. Стельмах. — К., 1958. — С. 138 — 139.)

Порівн. пісню з «Наталки Полтавки» І. Котляревського.

Чого ж моє серденько тяженько вздихає?.. — №№ 32, 48. — С. 108 — 109, 141 — 142. (Тексти майже ідентичні, за винятком кількох слів; зокрема, ім’я «Ганнуся» замінено на «Маруся».)

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 28, 36. Див. також: Брюкнер. — С 432, 436 (наведено перший дистих № 32 та перший, другий, третій, дев’ятий і десятий рядки № 48); Нудьга Г. А., 1956. — С. 196 (№ 48); Шевчук В. О., 1984. — С. 133 (№ 32).

Подається за публікацією М. Возняка (№ 32). При кириличній транскрипції враховано текст № 48.




Ой, взєла ж мене великая туга... — № 33. — С. 109 — 110.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 28. Див. також: Брюкнер. — С. 433 (наведено лише перший дистих); Шевчук В. О., 1984. — С. 133 — 134.

Подається за публікацією М. Возняка.



Ой, коли я тобі да нелюба била... — № 35. — С. 112 — 113.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 29 — 30. Див. також: Брюкнер. — С 433 (наведено уривки з першої і п’ятої строф та дві останні строфи); Шевчук В. О., 1984. — С. 135 — 136.

Подається за публікацією М. Возняка. Реконструкція строфічної будови наша.



Постуй, прошу, голубоньку. — № 37. — С. 114.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С.- 31. Див. також: Брюкнер. — С. 434 (наведено лише перший дистих); Колесса Ф. Українська народна пісня на переломі XVII — XVIII вв. — Україна. — 1928. — Кн. 2. — С. 51 — 52; те ж саме: Колесса Ф. Фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 65; Нудьга Г. А., 1956. — С. 192; Шевчук В. О., 1984, — С. 137.

Подається за публікацією М. Возняка.

Уривок пісні з подібним початком було виявлено у перемиському рукописному збірнику Івана Лавровського 1621 — 1649 рр. (с. 100), що зберігався в архіві греко-католицької капітули в Перемишлі під шифром LIII, G, 27:


Постуй, постуй, голубонько, розмовлю з тобою,

Не журися, мой миленьки, будем жити зо мною.

Я не журуся, голубе кохани,

Буде-м з тобою жити, не з іншими пани.

Нехай говорять, що розуміють,

Що ся їм подобаєт, нехай собі діють.

Бодай, бодай, мой миленьки, бував здоровеньки,

Що не забув, що не забув своєй милененьки.

Бодай ворога напала туга,

Що мині розлучаєт миленького друга.

(Щурат В. З незнаної польської рукописи XVII в. // ЗНТШ. — 1906. — Кн. 6. — С. 132 — 133).



Ой. я, молодая, где розум поділа... — № 41. — С. 116 — 117.

Публікація: Возняк M. Матеріали... — C. 32. Див. також: Брюкнер. — С. 434 (наведено лише перший дистих); Шевчук В. О., 1984. — С. 142.

Подається за публікацією М. Возняка.



Ой, што ж я маю, бідная, ділати... — № 44. — С. 118 — 120. Останні шість рядків попсовано, щось пропущено.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 33 — 34. Див. також: Брюкнер. — С. 435 (наведено лише перший, восьмий і останні чотири дистихи); Шевчук В. О., 1984. — С. 144 — 145.

Подається за публікацією М. Возняка.



Ой, не кажи ж ти, дівчино, на мене... — № 46. — С. 122.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 35. Див. також: Брюкнер. — С. 435 — 436 (наведено лише п’ять перших дистихів); Нудьга Г. А., 1956. — С. 193.

Подається за публікацією М. Возняка.



Аннусю, серденько, палиш мою душу... — № 47. — С. 124. Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 35 — 36. Див. також: Брюкнер. — С. 436 (наведено лише перші три, дев’ятий і останній дистихи); Нудьга Г. А., 1956. — С. 194 — 195; Шевчук В. О., 1984. — С. 138 — 139.

Подається за публікацією М. Возняка.


Неволя ж моя вельми тяженька... — № 50. — С. 142.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 37. Див. також: Брюкнер. — С. 436 (наведено лише перший дистих); Шевчук В. О., 1984. — С. 139 — 140.

Подається за публікацією М. Возняка.



Ой мєла ж бо я товаришонька... — № 51. — С. 143.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 37. Див. також: Брюкнер. — С. 437 (наведено лише перший і два останні рядки).

Подається за публікацією М. Возняка.



Послухайте пильно, прошу... — № 52. — С. 143 — 144.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 37. Див. також: Брюкнер. — С. 437 (наведено лише перші чотири дистихи).

Подається за публікацією М. Возняка.



Казала мні дівчинонька і до себе при[й]ти... — № 53. — С. 144.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 37 — 38. Див. також: Брюкнер. — С. 437 (наведено лише перші три та два останні рядки); Шевчук В. О., 1984. — С. 140. Подається за публікацією М. Возняка.



При[й]шов до мене люби товариш... — № 55. — С. 146.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 39. Див. також: Брюкнер. — С. 437 (наведено лише три перші дистихи).

Подається за публікацією М. Возняка.



Текуть річеньки, шумять дуброви... — № 56. — С. 146 — 147.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 39. Див. також: Брюкнер. — С. 437 — 438 (наведено лише перші чотири дистихи); Шевчук В. О., 1984. — С. 140 — 141. Подається за публікацією М. Возняка.

Окремі слова та словосполучення цієї пісні (зокрема вислів: «тріскайся, пукайся, дідчий вороже...») перегукуються із словами та словосполученнями пісні «Прийшов до мене любий товариш». Це може вказувати на те, що обидві пісні належать одному авторові, або ж друга пісня створена укладачем збірника за зразком першої.



Ой, ішол я мимо твой двор... — № 57. — С. 147 — 148.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 39 — 40. Див. також: Брюкнер. — С. 438 (наведено лише два перші та останній дистихи).

Подається за публікацією М. Возняка.



Ой, добраноч, та й чи чуєш?.. — № 58. — С. 148

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 40. Див. також: Брюкнер. — С. 438 (наведено лише перші два та останній дистих).

Подається за публікацією М. Возняка.



[В]же мой миленьки, мой хорошеньки... — № 60. — С. 151.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 40 — 41. Див. також: Брюкнер. — С. 438 (наведено лише перший дистих).

Подається за публікацією М. Возняка.



А що ж за жит[те], коли не любо... — № 61. — С. 152 — 153.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 41. Див. також: Брюкнер. — С. 438 (наведено лише перший і останній дистихи).

Подається за публікацією М. Возняка.



Красна в пані урода... — № 62. — С. 153 — 154.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 41 — 42. Див. також: Брюкнер. — С. 439.

Подається за публікацією М. Возняка.



Ой хожу ж я над берегом... — № 64. — С. 167.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 42. Див. також: Брюкнер. — С. 439.

Подається за публікацією М. Возняка.



На бер[е]женьку стояла... — № 65. — С. 168.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 42 — 43. Див. також: Брюкнер. — С. 427; Нудьга Г. А., 1956. — С. 104.

Подається за публікацією М. Возняка.

Варіант із рукописного збірника Марковича:


Над річкою стояла, стояла,

Білі рученьки вмивала, вмивала.

«Руки мої білії, білії,

А кому ж ви будете милії, милії?

Як будете молодому — дай, Боже, дай, Боже!

Як будете вдовцеві — брунь, Боже, брунь, Боже!

Вдовець буде вимовляв, вимовляв:

«Луччу я першу жінку мав, мав».

Діти будуть плакати, плакати,

Лучче б було свекрухи не знати».

(Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край. — Спб., 1874. — Т. 5. — С. 9.).




Да нема ж мого хомута... — № 68, на обкладинці збірника.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 44. Див. також: Брюкнер. — С. 428.

Подається за публікацією М. Возняка.

У збірнику бібліотеки Музею Чарторийських № 2337, як і в інших співаниках XVII ст., поряд із книжними піснями та записами суто народних пісень (їх не подаємо) можна виділити групу текстів, що перебувають на межі фольклору і літератури. До них, зокрема, відносимо: обробки народнопісенних мотивів та авторські переробки народнопісенних текстів з елементами книжності, контамінації фольклорних і літературних творів, а також майстерні компіляції з уривків кількох народних пісень з помітними ознаками авторської редакції.



Ой любю я хорошую дівоньку... — № 13. — С. 85 — 86.

Публікації: Возняк М. Матеріали... — С. 16 — 17. Див. також: Брюкнер. — С. 425 — 426; Ігри та пісні: Весняно-літня поезія трудового року. — К., 1963. — С. 260; Шевчук В. О., 1984. — С. 127 — 128.

У пісні використано мотиви української народної балади про тройзілля (парубок їде по приворотне зілля, а повернувшись, застає милу одруженою) та ліричної пісні «Чого селезень смутен, невесел» (дівчина, одружена із близьким сусідом, ходить по воду через подвір’я парубка і завдає йому жалю). Об’єднує їх майстерно підібраний приспів, очевидно, книжного походження, що бере активну участь у розвитку баладного сюжету і виконує емоційно-асоціативну функцію.

Порівняно з народною баладою, сюжет пісні із збірника бібліотеки Музею Чарторийських істотно відрізняється від усталеного сюжетного типу «Тройзілля» (порівн.: Максимович М. Малороссийские песни. — М., 1827. — С. 223 — 224; Wacław z Oleska. Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego. — Lwów, 1833. — C. 402 — 403; [Головацкий Я.] Народные песни Галицкой и Угорской Руси. — М., 1878. — Ч. 1. — С. 112; Ч. 3. — С. 43 — 45; Kolberg O. Dzielą wszystkie. — Wołyń. — Wrocław — Poznań, 1964. — T. 36. — C. 357 — 358; /Чубинский H.] Труды этнографическостатистической экспедиции в Западнорусский край. — Спб., 1874. — T. 5. — C. 112, 366 (№ 718), 386 — 388; Гринченко Б. Этнографические материалы... — Чернигов, 1899. — T. 3. — C. 234 — 240; Балади: Кохання та дошлюбні взаємини. — К., 1987. — С. 234 — 235 (Г), 235 (Д), 237 — 238 (3), 238 — 239 (І), 244 (О), 245 (П) та ін.). Зазнала переосмилення використана кінцівка пісні «Чого селезень смутен, невесел» (порівн. народні варіанти: Чубинский П. — Т. 5. — С. 167 — 168. — № 341; [Яворницький Д.] Малороссийские народные песни, собранные Д. И. Эварницким в 1878 — 1905 гг. — Екатеринослав, 1906. — С. 187 — 188, № 199; Радченко 3. Сборник малорусских и белорусских народных песен Могилевской губернии. — 1911. — С. 47. — № 108; Бессараба И. В. Материалы для этнографии Херсонской губернии. — Спб., 1916. — С. 208 — 209. — № 279; Демуцький П. Українські народні пісні: Багатоголосся. — К., 1954. — С. 49; Пісні Явдохи Зуїхи. — К., 1965. — С. 374; Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. — К., 1978. — С. 129 — 130):


...«Чого ти, козак, сумний, невесел,

Сумний, невесел, невідрадісний?»

«Ой як же мені веселому буть?

Любив дівчину, не можу забуть.

Ще вчора була дівчина моя,

Сьогодні чути засватаная,

Якби на село, то не жаль мені,

А то через двір, ще й товариш мій».

(Демуцький. — 1954. — С. 49)


...По воду ішла — «день добрий» дала,

З водою ішла — жалю завдала.

«Дівчино моя, не ходи сюди.

Сюди не ходи, жалю не роби.

Бо як перейду, відерця поб’ю,

Тобі, молодій, страму нароблю...»

(Пісні Явдохи Зуїхи. — С. 374)


Вирізняється текст зі збірника бібліотеки Музею Чарторийських і ритмічною будовою. (Переважна більшість варіантів «Тройзілля» має віршову форму (4+6)2; інша група варіантів (головним чином західноукраїнських) набула коломийкового розміру (4 + 4+6). Варіанти пісні «Чому селезень смутен, невесел» переважно витримані у розмірі (5 + 5)2 із характерною чоловічою чи дактилічною (гіпердактилічною) клаузулою.) У всьому цьому можна вбачати авторську редакцію народнопісенних текстів.

Найближче за змістом і формою до тексту із бібліотеки Музею Чарторийських стоїть чи не єдиний варіант балади про тройзілля, кінцівка якого виявляє подібну контамінацію з піснею «Чом ти, селезень, смутен, невесел». Записав його І. Франко від своєї матері в селі Нагуєвичах (див.: Народні пісні в записах Івана Франка. — К., 1981. — С. 147 — 148).

Подається за публікацією М. Возняка в кириличній транскрипції.

Ой учинила дівонька, учинила... — № 14. — С. 86 — 87.

Публікації: Возняк М. Матеріали... — С. 17. Див. також: Брюкнер. — С. 426; Нудьга Г. А., 1956. — С. 94; Шевчук В. О., 1984. — С. 128 — 129.

Цей текст становить собою поєднання двох пісень з елементами фольклорного та книжного походження. Варіанти до першої частини тексту із збірника бібліотеки Музею Чарторийських записувалися збирачами фольклору то як самостійні пісні (див.: [Головацький Я.]. Народные песни Галицкой и Угорской Руси. — М., 1878. — Ч. 1. — С. 305; [Грінченко Б.]. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних c ней губерниях. — Чернигов, 1899. — Т. 3. — С. 155. — Вар. А, Б), то як контаміновані з іншими піснями фольклорного чи книжного походження (див.: Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. — К., 1978. — С. 129 — 130; Пісні Явдохи Зуїхи — К., 1965. — С. 240; Народні пісні в записах Трохима Романченка. — К., 1980. — С. 29.) Порівн. також книжну пісню «Рають менЂ, щоб ся звЂнчати...», виписану М. Шашкевичем із невідомого нам давнього рукописного збірника (Возняк М. З фольклорних занять Маркіяна Шашкевича // ЗНТШ. — 1912. — Т. 109. — С. 145):


Рають менЂ, щоб ся звЂнчати,

Щоб дЂвочій стан вже занехати.

Цы им моя неволя мыла?

ДЂвкою-м ся ще не нажила.

Я дЂвкою пиду, где схочу,

Я ничим ся не заклопочу,

Ани хлЂбом, ни водою,

Ани мужом, ни дитиною.

Нехай тая замуж спЂшит[ь]ся,

Що єй вже личко марщит[ь]ся,

Я молода, як ягода,

Єще мене замуж шкода.

Я спЂваю, я гуляю,

Я танцюю, гадки не маю,

Я щаслива, во всЂм довілна,

Я весола, бо-м ще вілна.

«Цы ты менЂ, Мариню, мыла,

Цы ты менЂ що учинила,

Цы менЂ принадойку дала,

Цы ты мене чим очаровала?»

«Щоб ты так з сЂный до хати,

Як я знаю чим чаровати!

Є у мене чари готови —

БЂле личко, чорни брови.

Що ти робиш? Бій же ся Бога!

Я дЂвчина бЂдна, убога.

[He] женися ти зо мною,

[Не] поправиш долю свою».


Початок другої частини тексту із збірника бібліотеки Музею Чарторийських — «Ой текуть річоньки...» — аналогічний початкові пісні літературного походження зі збірника Кондрацького (див.: Возняк М.. Із збірника Кондрацького кінця XVII в. // ЗНТШ — 1927. — Т. 146. — С. 178).

Подається за публікацією М. Возняка.




Дівчє моє молодоє... — № 27. — С. 101 — 103. Очевидно, поєднання двох пісень — з однаковою ритмічною структурою і спільним рефреном: «Дівчє моє молодоє...» і «Недалеко кєр з дембіни...».

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 25. Див. також: Брюкнер. — С. 431 — 432 (наведено лише три перші та три останні дистихи); Шевчук В. О., 1984. — С. 130 — 131.

Подається за публікацією М. Возняка.



Жолнєр їде на Вкраїну... — № 31. — С. 107 — 108.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 27. Див. також: Брюкнер. — С. 432 (наведено лише перший дистих).

Подається за публікацією М. Возняка.



Котитьс[я] кришталь по сіножаті... — № 29. — С. 105 — 106. Поєднання (на основі спільного віршового розміру (5 + 5)2 уривків трьох пісень: 1) книжної «Котиться кришталь по сіножаті...», 2) народної «Ой гиля, гиля, гусоньки, на став...», 3) напівнародної «Ой мати, мати, шершень (черчик) у хаті...». Подібна контамінація фрагментів першої та другої пісні є у тексті «Чорнобрив ляшок дрова рубаєт...» із рукописного збірника Гінтовта-Рудницького початку XVIII ст. (див.: Перетц В. Заметки и материалы для истории песни в России. — ИОРЯС. — 1901. — Т. 6. — Кн. 2. — С. 86 — 87; окремий відбиток. — С. 34 — 35).

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 26. Див. також: Брюкнер. — С. 432; Нудьга Г. А., 1956. — С. 98; Шевчук В. О., 1984. — С. 132.

Подається за публікацією М. Возняка.

Ой, любив же я Марину... — № 34. — С. 110 — 111.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 28 — 29. Див. також: Брюкнер. — С. 433; Шевчук В. О., 1984. — С. 134.

Подається за публікацією М. Возняка.



Ой, улице, ой, студнице... — № 36. — С. 113 — 114. Останній рядок взято з іншої пісні.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 30. Див. також: Брюкнер. — С. 433 — 434 (наведено лише перший і шостий, сьомий та восьмий дистихи); Шевчук В. О., 1984. — С. 136.

Подається за публікацією М. Возняка.



Сидить козак на конику... — № 38. — С. 115. Майстерна книжна компіляція уривків кількох народних пісень, що в сукупності склали якісно нову цілість з різнорідною віршовою структурою.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 31. Див. також: Брюкнер. — С. 434; Нудьга Г. А., 1956. — С. 101; Шевчук В. О., 1984 — С. 137.

При компонуванні цієї пісні використано, зокрема, мотиви народної балади про повернення хлопця (чабана) чарами — «На тім боці Дунаю вівчар вівці зганяє...» (тему цю розроблено у латиномовній поемі С. Кльоновича «Roxolania» — 1584) та ліричної пісні «Чи це ж тая криниченька, що голуб купався...». Майже всі варіанти балади починаються епізодом, у якому парубок (вівчар, козак) переказує дівчині, щоб та його не чекала, а виходила заміж.

Порівн. народнопісенні варіанти:

1. З рукописного збірника Музею А. Петрушевича (№ 254) початку і середини XVIII ст. (Яворский Ю. Новые данные для истории малорусской песни и вирши: XIII — XIX. — Львов, 1922 — С. 4. — № XIV:

Та по сЂм боцЂ Дуная

Овчар вЂвцЂ зганяет, дараду.

Овчар вЂвцЂ зганяет,

На молодицЂ мургает, дарадар.

«Гей, молодицЂ, моло[ди]цЂ,

СкажЂтъ моєй дЂвоньцЂ, дра,

Нихай мене ни любитъ,

Нихай ми лЂт не губитъ, дара...

Бо я овчар убогий,

Ще-м до того молодий, дара...»


2. З рукописного збірника Івана Пашковського, писаного в 1742 — 1766 рр. (Возняк М. З культурного життя України XVII — XVIII вв. // ЗНТШ. — Львів, 1919. — Т. 109. — С. 34 — 35):

Ой, по сЂм боцЂ Дунаю (2)

ВЂвча[р] вЂвцЂ займает,

ТадЂ рЂдЂ тут (2).

ВЂвчар вЂвцЂ займает (2),

На ба[н]дурку играет,

ТадЂ рЂдЂ...

На ба[н]дурку играет (2),

Но моло[д]цЂ гукает,

ТадЂ...

«Ой, молодіть, [молодці] (2),

Та скажЂть мои дЂво[нь]цЂ

ТадЂ...

Що я вЂвча[р] молодий (2)

Та до того убогій...

Що я вЂвча[р] убогій (2),

Сім сот овець в оборЂ...

СЂм сот овец в обори (2),

Стадо волЂв в коша[рЂ]...


3. Закревский Н. Старосветский бандуриста. — М., 1860. — Кн. 1. — С. 93:

При бéрезі, при морі,

Гуляв козак доволі.

Ой п’є козак, гуляє,

На молодців гукає:

«Ой ви хлопці, молодці,

Накажіте дівоньці,

Нехай мене не любить,

Свого віку не губить,

Бо я хлопець убогий:

Сімсот волів в оборі,

Сотня коней на стані,

А сам в синім жупані...


4. Эварницкий Д. И. Малороссийские народные песни. — Екатеринослав, 1906. — С. 207 (№ 223), 209 (№ 224).

Ой по горі, по горі

Вівчар вівці ганяє (2)

Та й на молодців гукає:

«Ой ви, хлопці-молодці,

Накажіте дівочці,

Що в червоній плахто[ч]ці,

Нехай вона та й не жде,

Нехай вона заміж іде,

Бо я козак молодий

Та ще к тому убогий...

(Миргородський повіт Полтавської губернії)


Те ж саме в інших варіантах — див., наприклад, у кн.: [Чубинський П.} Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край. — Спб., 1874. — Т. 5. — С. 124, 189; Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. — К., 1978. — С. 104 — 105; Балади: Кохання та дошлюбні взаємини — К., 1987. — С. 39 та ін.

Цей мотив у пісні із збірника бібліотеки Музею Чарторийських змінено та пристосовано до нової сюжетної ситуації. Порівн. також відповідні місця із варіантів пісні «Чи це ж тая криниченька...».

1) Закревский Н. Старосветский бандуриста. — М., 1860. — Кн. 1. — С. 38:

А де ж тая криниченька, що голубка пила,

Ой де ж тая дівчинонька, що мене любила?

А де ж тая криниченька, що голуб купався,

Ой де ж тая дівчинонька, що я женихався?..

...Та вже ж до той криниченьки стежки заросли,

Та вже ж мою дівчиноньку сватати прийшли...

„Шумлять верби, що над тою криницей ростуть,

Та вже ж мою дівчиноньку до церкви ведуть.

Один веде за рученьку, другий за рукав:

Третій стоїть, серце болить — любив, та не взяв!

А вже ж тая криниченька травою заросла,

Та вже ж тая дівчинонька давно заміж пошла!

2) Чубинский Я. — Т. 5. — С. 202:

Чи це ж тая криниченька, що голуб купався?

Чи це ж тая дівчинонька, що я женихався?

Ой жаль мені буде, візьмуть її люде,

Уже ж вона моя не буде,

Недоля моя!..


...Уже з тої криниченьки орли воду п’ють,

Уже ж мою дівчиноньку вінчаться ведуть.

Один веде за рученьку, другий за рукав,

Третій стоїть, руки ломить, любив, та не взяв.

А четвертий, як дочувся, та й не обідав,

Запріг коня вороного та й одвідав...

...Уже ж тая криниченька давно заросла,

Уже ж моя дівчинонька і заміж пішла...

(Село Колюшна Миргордського повіту)


Подібні варіанти уміщено в кн.: Українські народні ліричні пісні. — К., 1958. — С. 298 — 300; Народні пісні в записах Степана Руданського. — К., 1977. — С. 119 — 121.

Подається за публікацією М. Возняка.

Ой, розв’язався мой черевичек на нозі... — № 43. — С. 118. На основі спільного віршового розміру (5 + 5 + 3) поєднано уривки пісень «Ой розв’язався мой черевичек на нозі...» та «Ровнай же, Боже, гори-долини ровненько...», що утворюють разом органічну цілість. У записаному тексті помітний вплив білоруської вимови.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 33. Див. також: Брюкнер. — С. 435 (наведено окремі дистихи); Нудьга Г. А., 1956. — С. 102; Шевчук В. О., 1984. — С. 143 — 144.

При компонуванні цієї пісні, у першій її частині оброблено мотив весільної пісні «Ой добрая да годинонька настала...». Порівн. народнопісенні варіанти:

1) Весільні пісні. — К., 1982. — Кн. 1. — № 1038 (с. Чудин Радомишльського району Житомирської області):

Ой добрая да годинонька настала (2),

Що дівчина да й по матюнку послала (2),

Ой послала четверо коней, п’ятий віз (2),

Йа шостого да й погонича, щоб привіз (2).

Дала йому четверо хлібов на страву (2),

Щоб привезли мою матюнку на славу (2).

2) Народні пісні в записах Степана Руданського. — К., 1972. — С. 55. — № 133 (с. Хомутинці Вінницького повіту):

Ой а добрая та годинонька настала,

Ой що Васюня по родиноньку послала.

Послала вона штири коні, п’ятий віз,

Ой а шостого та візниченька, щоб привіз.

Ой дала ж вона штири рублі на страву,

Ой щоб привезли усю родину на славу.

Див. також: Весільні пісні. — К., 1982 — Кн. 2. — № 172, 982 та ін.; Колесса І. М. Галицько-руські народні пісні з мелодіями // Етнографічний збірник. — Львів, 1902. — Т. 11. — С. 189. — № 68 (с. Ходовичі на Стрийщині).

Друга частина тексту № 43 із збірника бібліотеки Музею Чарторийських є уривком пісні, що вперше була надрукована як окремий твір у польській брошурі під умовною назвою «Nowe pieśni dworskie», виданій між 1615 — 1620 рр. (див.: Badecki K. Polska liryka mieszczańska. — Lwów, 1936. — C. 409 (подаємо в кириличній транскрипції):

Да зровняй, Боже, гори, долини рувнейко,

Да щобиць мині до моєй Касі виднейко.

Положу лавку через муравку до неї,

Лавка широка, река глубока, до неї.

Да бодай ті гори-долини пропали,

Що мині Касіни оченьки порвали:

Да хотя й увижу, хотя й [не увижу] — не дбаю,

Коли я миленьк[о]го по голосі знаю.


Передрук цього тексту е у польській брошурі кінця XVII ст. «Piękna y wesoła uciecha przy Dobrey myśli...», а його доповнений варіант — у рукописному збірнику бібліотеки Красінських у Варшаві (ч. 3910) кінця XVIII ст. Подаємо цей варіант за публікацією: Возняк М. Українські пісні у польських виданнях XVII ст. // ЗНТШ. — Т. 155 — С. 253 (у кириличній транскрипції):


Поровнай, Боже, гори, долини рівненько,

Ой, щоб мі било до дівчиноньки видненько.

Ах, чи видненько, чи не видненько, не дбаю,

Кого я люблю, по голосеньку познаю.

Положу лавку через муравку в дуброві,

А в дівчиноньки ч[о]рні оченька і брови.

Подобаласє моєму пану і мені:

Чи пану дати, чи собі взяти, ах ти мні.

Ой дав би-м пану, жаль серцю мему і туга,

А собі взявши, то сє не годить, бо-м слуга.

Возьми ж, паноньку, собі за жінку, так треба,

А мині Господь Бог нагородить із неба.


У такій версії цей текст зафіксовано у виданнях Я. Головацького та П. Чубинського (Народные песни Галицкой и Угорской Руси. — Т. 1. — С. 291; Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край. — Спб., 1874. — Т. 5. — С. 1067. — № 200).

Наведені вище тексти, очевидно, є пізнішими книжними переробками народної колядки «Там на горойці два голубойки ячмінь жнуть...», відомої на Бойківщині та Пряшівщині. Зокрема порівн.: Українські народні пісні в записах Володимира Гнатюка. — К., 1971. — С. 45 (записано в селі Мшанець Старосамбірського повіту):


Там на горойці два голубойки ячмінь жнуть,

На долинойці дві зазулейки лен беруть.

Ой рівняй, Боже, гори, долини рівнейко,

Жеби ся било до мого батейка виднейко.

Ой чи ся видно, чи ся не видно, не дбаю,

Свого батейка в темнім лісойку по голосойку спізнаю.

(Далі те ж саме про матір, брата, сестру, всю родину).


Див. також: Колесса 1. М. Галицько-руські народні пісні з мелодіями. — С. 15. — № 8; Українські народні пісні Пряшівського краю. — Братіслава, 1958. — Кн. 1. — С. 79 — № 33.

Останні два рядки пісні із збірника бібліотеки Музею Чарторийських також перефразовано із весільної пісні. Див.: Весільні пісні. — К., 1982. — Кн. 2. — №677 (село Кармелюкове Жмеринського району Вінницької області):


Як налетіло сімсот голубів на наш двір.

«Пізнай, голубко, пізнай, сивенька, котрий твій?»

«Котрий сивенький, білокриленький, то то мій».

Над’їхало сімсот боярів на наш двір.

«Пізнай, [Оленко], пізнай, молода, котрий твій?»

«Котрий чорнявий, під ним кінь карий, то то мій».

Там же, кн. 1, № 618 (записано в Баландинському районі на Саратовщині):


«Ой налинуло та сімсот голубів на мій двір,

Ой узнавай же, сизая голубко, ой, де твій».

«Ой як сизий та білокрилий, то не мій,

Ой як білий, як лебідочок, а то мій».

Подається за публікацією М. Возняка.




Ой листоньком дороженька запала, запала... — № 45. — С. 120 — 121.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 34 — 35. Див. також: Брюкнер. — С. 435 (наведено лише перші два та дописані іншою рукою два останні дистихи); Колесса Ф. Українська народна пісня на переломі XVII — XVIII вв. // Україна. — 1928. — Кн. 2. — С. 71; те ж саме у кн.: Колесса Ф. Фольклористичні праці. — к;., 1970. — С. 92 (наведено з пропуском другого дистиха та двох прикінцевих дописаних дистихів); Шевчук В. О., 1984. — С. 138.

Варіант пісні напівфольклорного походження «Ой листоньком дороженька

запала...» з кінця XVIII ст. вміщено у рукописному співанику Левицьких, що складався протягом 1777 — 1832 рр. (див.: Гнатюк В. Хоценський співаник Левицьких // ЗНТШ. — Львів, 1909. — Т. 91. — С. 125. Подаємо у кириличній транскрипції):


Ой листойком дорожейка припала,

Давно ся я із милейким видала.

Ой коли тобі, мой милейкий, як мині,

Прибивав би ти, серце моє, ід мині.

Ходить голуб по улиці, гукаєт,

А своєї голубойки шукаєт.

Ой голубе, голубойку, не гукай,

Іншої голубойки не шукай.

Не гнівайся, мой милейки, на мене,

О що ж бо я не говору до тебе.

Не гнівайся, мой милейки, зо мною,

Ой що ж бо я не говору з тобою.

Я до того, я до того словейком,

А до тебе, серце моє, сердейком.

Ой летіли два голуби через двір,

А вдарили крилойками в мой поріг.

Ой голуби, голубойки, повічте мі правдойку,

Ой чи має мой милейки на сердейку тужейку.

А вдар коню копитами в ворота,

Вийди, вийди, дівчинойко молода.

Дівчинойка к нему вийшла, ручейку му дала,

Витай, витай, мой милейки, давно-м тя чекала.


Дописані два останні дистихи є початком книжної пісні з Тиличанського рукописного збірника першої половини (середини?) XVIII ст. (Яворский Ю. А. Новые данные для истории старинной малорусской песни и вирши (І — XII). — Львов, 1921 — С. 24):


Ой, Боже мой, Боже, дЂет мЂ ся негоже,

Аще ты мене забудеш, Боже, да кто ж мене вспоможе?

Родина мя не знає, дружина отступає,

А кто ж мЂнЂ нещасливому радойки дати має?

На коника сЂдаю, Богу тя поручаю,

Юж я от тебе, моє сердейко, далеко отижджаю.

Мусим ся в твердые скалы моцно замуровати,

Да щобы о мнЂ жадного хиру да не было слыхати.

Сам я не знаю, що радити маю,

Занесуть мене бурные вЂтры до тихого Дунаю.

Несуть кости на сушу, рыбойки зЂдять тушу,

A ты, мой Боже, будь милостивий, прійми мою душу.

A ты, моя дЂвойко, моє любе сердейко,

Ой поховай же, ой позберай же, сивая голубойко!

Хоц я под землею буду, о тобЂ не забуду,

А ти за мене, а я за тебе Бога просити буду.

Ой вийду я на горойку, погляну в долинойку,

Юж я не виджу своєго сердейка, лем єго могилойку.


Подається за публікацією М. Возняка.



Дівчинонько, голубонько, біло личко маєш... — № 63. — С. 161 — 162.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 42 (останній рядок взято з іншої пісні — див. № 35 із збірника бібліотеки Музею Чарторийських). Див. також: Брюкнер. — С. 439 (наведено лише перший і останній дистихи).

Подається за публікацією М. Возняка.



Чи я тобі не казала, чи не [гов]орила... — № 66. — С. 168 — 169.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 43. Див. також: Брюкнер. — С. 427; Колесса Ф. Українська народна пісня на переломі XVII — XVIII вв. // Україна. — 1928. — Кн. 2. — С. 52, передрук: Колесса Ф. Фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 66; Нудьга Г. А., 1956. — С. 105; Шевчук В. О., 1984. — С. 141.

Уривок цієї пісні наведено в листі Марії-Казимири д’Арк’єн (Замойської) до Яна Собєського 1659 p.: «Votre Jaworów est brûlé et votre Jasznia avec plusieurs Czerkieski, qui s’en étaient enfui d’Ukraine à Jaworow à cuse des troubles et sachant aussi, que Vous avez profession d’être leur protecteur. Prenez garde, que l’on ne Vous chante encore une fois: «czy ja tobe ne mówiła, ne bery Wołoszki» 1.



1 «Ваш Яворів спалено, як і Вашу Яшню з деякими (небагатьма) черкасами, які давно втекли з України до Яворова із-за сум’яття, знаючи, що Ви будете їхнім захисником. Остерігайтесь, щоб Вам не заспівали ще раз: «Чи я тобі не мовила не бери волошки...» (Kluczycki, Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego. — Kraków, 1880. — T. 1. — № 13).



Цю пісню до танцю складено з окремих дистихів, очевидно, фольклорного та літературного походження, дібраних на зразок в’язанки коломийок і скріплених рефреном у стилі танкових пісень, поширених у тогочасній польській міщанській поезії.

Подається за публікацією М. Возняка.



Ой ходила дівчинонька по береженькові... — № 67. — С. 169. Пісню складено за зразком народних танцювальних пісень.

Публікація: Возняк М. Матеріали... — С. 43. Див. також: Брюкнер. — С. 427; Шевчук В. О., 1984. — С. 142.

Подається за публікацією М. Возняка.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.