Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня Головна Наступна



УКРАЇНА У ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИНАХ США








На рубежі XIX та XX століть базовою офіційною доктриною зовнішньої політики США була доктрина ізоляціонізму, ось як сформульована у резолюції конґресу ще у 1783 р.: «Справжній інтерес ... штатів вимагає, щоб вони якнайменше втягувались у політику і суперечності європейських держав» 1. До традиційної американської категорії ізоляціонізму додався, спричинений зацікавленням американської влади, її антипод — інтервенціонізм. Історія американської іноземної політики в XX ст. — боротьба цих двох політичних підходів.


§1. Terra incognita

Аж до початку Першої світової війни поняття «українське питання» і «Україна» були для офіційного Вашинґтона terra incognita.

Давалася взнаки двоєдина посутня обставина. По-перше, у своїй зовнішній політиці Сполучені Штати традиційно керувалися пріоритетністю федералізму у підходах до державного устрою.

Закономірною була настороженість офіційного Вашинґтона до повідомлень про боротьбу українців за державну самостійність у 1917 р. Вона сприймалась як вияв громадянської війни у єдиній Росії. У 1919 р. американський дипломат Полк пояснюватиме послові УНР у Лондоні А.Марголіну: «Україна є чимось на зразок нашого Півдня, а Росія в українсько-російському конфлікті виступає у ролі нашої Півночі. Ось чому вся українсько-російська боротьба нагадує нам американську громадянську війну» 2. Американські лідери ставили на перше місце не правовий, а політичний аспект, базований на такому правилі Верховного Суду США: «Хто є сувереном де-юре чи де-факто над територією — це не правове, а політичне питання» 3.

Навіть будучи безпосередньо причетними до ускладнень навколо «українського вузла» у центрі Європи у 1917–1919 рр., США не здійснювали окремого курсу щодо України. Вашинґтон розглядав його щонайбільше як складову своєї політики щодо Росії. До певної міри можна говорити лише про політику Сполучених Штатів в «українському питанні». У ґлобальних інтересах США Україну зараховували до «зони байдужості». Навіть у програмних заявах В.Вільсона, сповнених прихильності до національного самовизначення народів, «українському питанню» окремого місця не знайшлося. У ставленні Вільсона до УНР переважила нехіть ускладнювати політичний вибір для Америки. Існували побоювання, що неточно обраний пріоритет призведе до небажаного конфлікту з Росією. Звідси й коливання щодо напрямів і суті російської політики.

В «українському випадку» маємо справу зі специфічною гальмівною тріадою: пріоритет для американського бізнесу економічних відносин з Росією; на початок Першої світової війни вихідці з України (близько 500 тис. чол.) не могли кардинально впливати на позицію США; серед українських еміґрантів переважали прихильники соціалістичної ідеї. Проти української незалежності був держдепартамент на чолі з Р.Лансінґом. Він базував свої оцінки на довільних тлумаченнях політичної ситуації в Росії розвідувальними службами та дипломатами США. Мали місце примітивізовані уявлення і підтримка розповсюджуваних російською пропаґандою визначень української самостійності як «німецької вигадки».

Зі свого боку керівники Центральної Ради не виробили чіткої позиції щодо Сполучених Штатів. Повз їхню увагу пройшла прийнята навесні 1917 р. конґресом і підписана В.Вільсоном резолюція 52 про український день у США. «Річчю у собі» залишилися промови у конґресі авторів резолюції, котрі називали українців «зразком нового народу», «забутою расою», нацією, настільки ж визначеною, як і поляки, росіяни чи болгари 4. Але через півтора року, коли обговорювався далекосяжніший проект резолюції в українському питанні, його текст не вийшов за межі відповідного комітету. Повний текст відомих «14 пунктів» Вільсона для Паризької мирної конференції до рук українських політичних лідерів не потрапив 5. І коли влітку 1918 р. у Капітолії обговорювали ідею «російського леґіону», конґресмени були майже одностайні у тому, що він має служити справі США та єдиної Росії 6.

Вирішальна спроба полагодження стосунків із Сполученими Штатами була здійснена лише представниками Директорії на Паризькій мирній конференції, де посланці УНР змушені були діяти у кулуарах. До сказаного слід додати й брак навіть на початок 1919 р. чіткої зовнішньополітичної програми у лідерів УНР. Про причини цього чітко висловився В.Винниченко: «Та й Антанти, що стояла в Одесі, було боязко; та й німців страшно; та й небезпечно більшовиків».

В умовах зовнішньої аґресії і фактично тотальної війни Директорія включила до своєї Декларації від 26 грудня 1918 р. аморфне положення: «В сфері міжнародних відносин Директорія стоїть на ґрунті цілковитого нейтралітету» 7. Спроба зайняти позицію стороннього, коли вирішувався статус-кво у Європі, означала самоусунення з політичної арени.

Шанс для налагодження зв’язків із США був. Американські аналітики попереджали свій уряд про неприпустимість абсолютизації російських антибільшовицьких сил. Аналітична група «Інквайєрі», створена при В.Вільсоні, стверджувала безальтернативність незалежності «неросійських національностей», підтримку суверенітету України, приєднання Східної Галичини до УНР і навіть проведення там плебісциту. Група «Інквайєрі» у 1919 р. розглядала Крим як частину України. Але керівники США обрали інший шлях.


§2. На периферії інтересів

Протягом 1921–1938 рр. вищі ешелони влади переможних держав Заходу «ані разу не висунули української проблеми як самостійної і розбиваючої єдність СРСР» 8. На довгих два десятиліття «українське питання» взагалі зникає з порядку денного серйозної політики США. Не маючи реальних важелів впливу на офіційний Вашинґтон, колишні лідери УНР, які опинилися в еміґрації, зосереджують свої зусилля на німецькій орієнтації.

Навіть в умовах ізоляціонізму США продовжили ставку на єдину Росію, про що свідчить визнання повноважень посла Тимчасового уряду у Вашинґтоні Бахметьєва від російських білоґвардійців.

Лише з розвитком подій у Європі серед дипломатів США починає зростати інтерес до українських проблем. Приміром, повірений у справах США в Австрії Дж.Мессерсміт 8 лютого 1935 р. закликав держдепартамент до контрдій у зв’язку з планами Гітлера в Україні 9.

Для прихильників суверенної України повторювалася ситуація 1918 р. Розраховувати на власні сили не доводилося, а «допомогу» обіцяла знову антидемократична Німеччина. У Вашинґтоні ж і за лічені місяці до початку Другої світової війни вважали розвал СРСР всього лише «стимулюванням» війни за територіальне наступництво 10. Як і 20 років тому, ідея незалежності України подавалась крізь призму «німецьких підступів». Американський дипломат у Варшаві Д.Біддл у звіті до Білого дому і держдепартаменту 15 грудня 1938 р. писав, що самовизначення українського народу інспірується Берліном. Ще певний час після початку німецького «походу на Схід» американські політики у ставленні до СРСР і України керувалися побоюваннями «балканізації» більше, ніж, можливо, навіть конфлікту з нацистами.

Показовим є такий момент. Після зустрічі з лідером оунівців у США О.Грановським помічник керівника європейського відділу держдепартаменту Л.Хендерсон 3 липня 1941 р. писав: «Я відповів йому, що нині уряд Сполучених Штатів не може визначити позицію щодо незалежності України».

Спробою відвертіших оцінок українських проблем позначені лише окремі документи американської дипломатії. У меморандумі Д.Пула керівництву держдепартаменту від 14 травня 1945 р. відзначалося: «...ніхто не може бути зацікавлений у створенні враження, нібито уряд Сполучених Штатів є безрозсудним прибічником невдоволених. Необхідно, передовсім у наш час, прийти до дружнього полагодження проблем з СРСР. Не слід робити нічого такого, що могло б підірвати ці зусилля».

Узагальнюючи ж позицію США в українському питанні 1938–1945 років, можна сказати, що в ній враховувались такі чинники: вимушений альянс з Радянським Союзом; черговий внутрішній розкол серед українців; опозиція західних союзників США перерозподілу кордонів у повоєнній Європі; і, врешті, — перемога над нацизмом як головна мета. За таких умов у США зосередились на передбаченні потенційного розвитку подій в Україні і навколо неї у повоєнні роки, перспективах ОУН-УПА тощо. Для Сполучених Штатів стабільність завжди була вищою за непевність від порушеного статус-кво.


§3. «Українське питання» і «холодна війна»

Із завершенням війни «українське питання» виходить на порядок денний здебільшого у зв’язку з ідеєю утворення ООН. США зайняли спершу жорстку позицію щодо окремого членства в ній УРСР. Принципові зміни, що тут відбулися, слід пов’язувати з підходами Лондона, котрий, прагнучи розширити власне представництво за рахунок членства колоній Великобританії, відповідним чином вплинув на Рузвельта. Позиція Лондона визначалась і вищим ступенем готовності продемонструвати несприйняття комуністичної ідеології. Прикладом служить сповнений наступальності виступ В.Черчілля у Фултоні і слідом за ним — виступ Г.Трумена у Нью-Йорку. Якщо британський лідер закликав до звільнення східноєвропейських народів, то президент США обережно заявив: «Ми віримо, що всім народам, готовим до самовизначення, слід дозволити вибір власної форми правління... без втручання будь-якого зовнішнього джерела». Ледь помітна на концептуальному рівні відмінність знайшла своє втілення у реальній ситуації, пов’язаній з Україною.

У листопаді 1946 р. уряд Великобританії порушив питання про встановлення дипломатичних зв’язків з УРСР. Реакція США надійшла у червні 1947 р. на рівні послання директора управління європейських справ держдепартаменту Г.Маттеуса держсекретареві Ачесону. Складалося воно з двох частин: «Вигоди» і «Невигоди». У першій, зокрема, говорилося: «Встановлення безпосередніх дипломатичних зв’язків з Україною дало б урядові цінний пост підслуховування в одній з найважливіших республік Радянського Союзу», що дало б змогу Вашинґтону завчасно одержувати інформацію і враховувати її у відносинах з СРСР. У другій частині послання відзначалося: «Окреме визнання України призвело б до більшого ускладнення наших зв’язків з Радянським Союзом і дало б радянському урядові можливості для маневрів у спробах реалізації власних специфічних інтересів у міжнародних справах». Виходячи з таких ультрапрагматичних міркувань, Маттеус звів свої пропозиції до того, щоб «притримати рішення у цій справі до тих пір, поки не побачимо, чи вдалося встановити безпосередні зв’язки британцям і чи принесло це їм якісь переваги». Інші документи держдепартаменту підтверджують другорядність власне України у стратегічних намірах США.

До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння даллесівську доктрину «визволення», а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН–УПА, політика США в «українському питанні» базувалася на принципах, закладених у документі «Цілі Сполучених Штатів щодо Росії», розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.

У документі наголошувалось на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов’язково визнає незалежність України недійсною. Але, завершується документ, якщо український народ покаже помилковість таких суджень, він підтвердить «моральне право України на самостійний статус».

 Таким чином, у зовнішньополітичних службах США підходи до «українського питання» у період від його першої появи на американському політичному «небосхилі» (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН–УПА і приходу до влади у Білому домі Д.Ейзенхауера визначались ситуативністю. Тлумачилось воно не крізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Не бажаючи створювати додаткових проблем у стосунках з Москвою та балансуючи між політикою ізоляціонізму й інтервенціонізму, Вашинґтон ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядали політичний курс в «українському питанні» у річищі російської, чи радянської політики. Сам термін «Україна» використовувався майже винятково у матеріалах закритого характеру 11.

Посутнє значення має висновок професора з Лондона Г.Макдональда про те, що «українські націоналістичні організації ніколи не здобули політичної влади чи згуртованості, достатніх для впливу на стратегічні пріоритети західних держав... законність Радянської держави у рамках кордонів 1941 р. та її геостратегічна присутність у Східній Європі сприймались як безперечні» 12. Ці слова безумовно стосуються і ситуації 1917–1922 рр., і подій 1938 — початку 1950-х років. Водночас документи свідчать, що американський держдепартамент постійно тримав події в Україні у своєму полі зору. На початок 50‑х рр. все ще давався взнаки стереотип ізоляціонізму, що його історик Я.Пеленський визначив як «концепцію непередрішенства» 13.

Лише усвідомивши, що такий підхід починає дискредитувати США в очах колоніальних народів, американські аналітики на початку 50-х рр. ініціюють розробку закону про поневолені нації. Поштовхом послужило й те, що Вашинґтон дедалі більше виглядав як речник поневолення, а Москва — як поборник національного самовизначення. У концептуальному плані почався поступовий відхід американських політологів від великоруської схеми історії СРСР.

Поступово українські проблеми ширше проникають в американські державні кола. Інтерес посилюється нарощуванням Москвою антинаціоналістичної боротьби. Перед Вашинґтоном постає проблема вироблення нових концептуальних підходів. До цього спонукали й активні зусилля СРСР, щоб витіснити американський капітал з «третього світу». Показовим стало створення у 1954 р. при безпосередній участі держсекретаря Дж.Ф.Даллaса Асамблеї поневолених європейських націй, а згодом і Американського комітету поневолених націй на чолі з колишнім президентом Г.Гувером.

Наприкінці 1952 р. у Нью-Йорку виходить у світ брошура «Дух незалежності: Америка та Україна» з вступним словом сенатора Б.Муді та зверненням міністра внутрішніх справ США О.Чепмена. Стривожене посольство СРСР терміново розсилає її у перекладі до ЦК КПРС і КПУ, МЗС СРСР і УРСР «для вжиття відповідних заходів». Найбільший сполох у компартійному керівництві викликало порівняння сенатором «нинішнього періоду в історії України» з подіями у США періоду боротьби за незалежність.

Звичайно, навіть в умовах системного протиборства наївно було б сподіватися на «американський похід» в ім’я визволення України. Адже у Вашинґтоні превалював підхід Дж.Кеннана: «Якщо ми політично та економічно кинемося не лише проти радянського режиму, але й проти найсильнішого і найчисленнішого етнічного елемента на традиційних землях і зробимо це в ім’я національних екстремістів, серед яких неможливо уявити єдності і які без невиразної ставки на американські баґнети ніколи не здатні будуть утриматися проти ... російського реваншистського тиску, це означатиме безглуздя таких масштабів, що навіть остання пригода у В’єтнамі втрачає своє значення» 14.

Перша спроба узаконити американську підтримку української незалежності була здійснена професором Джорджтаунського університету Л.Добрянським у 1957– 1958 рр. Ситуація була сприятливою з огляду на заяву Д.Ейзенхауера в інавґураційній промові (1957 р.): «Наше повне призначення у служінні нашому світові — з людьми всіх народів і національностей... Ми поважаємо прагнення цих народів, нині поневолених, до свободи» 15. Підхід Добрянського, який мав добрі контакти у конґресі, базувався на таких принципах: В.Вільсон теоретизував замість того, щоб діяти; головний винуватець у поневоленні народів — соціалістична система; США помилились, уклавши дипломатичні зв’язки з СРСР; лише ліквідувавши СРСР, можна зберегти мир, а для цього потрібна постійна «психологічна» акція 16. На той час і в американській політичній думці гору взяла ставка на еволюційні зміни в СРСР. Дж.Ф.Даллaс у журналі «Лайф» ще 19 травня 1952 р. наголошував на «моральних аспектах впливу, завдяки яким США і зруйнують радянську імперську структуру».

Влітку 1959 р. Добрянський передає підготовлений ним законопроект про поневолені нації сенаторам П.Дуґласу і Дж.Джавітсу. У липні майже одностайно обома палатами конґресу було прийнято публічний закон 86–90 про «тиждень поневолених націй». До числа останніх під «четвертим номером» потрапила Україна, що на офіційному рівні сталося вперше в американській історії. Головну місію закон покликаний був виконати через «війну нервів» з Радянським Союзом. Його декларована мета — розпад СРСР — мала реалізовуватись шляхом «демонстрації ініціативи, настороженості і проникливості, коли йдеться про основну імперіо-колоніальну державу сьогоднішнього світу» 17. Йшлося про поступову ерозію радянської системи.

Закон не залишився декларативним. Від Ейзенхауера до Буша — таким був період щорічних прокламацій президентів про поневолені народи в СРСР, постанов і резолюцій конґресу, масових віче і мітинґів протесту, виступів американської преси на ці теми. Але воднораз праґматизм обмежував активність політиків у Вашинґтоні, які побоювались економічної і політичної дестабілізації внаслідок розпаду СРСР. Приміром, держсекретар Д.Раск рішуче виступив проти заяви представника США в ООН А.Стівенсона, що у 1917–1922 рр. «Радянська Росія загарбала незалежні неросійські республіки» 18.

Багатолітні зусилля все-таки призвели до того, що проблема поневоленої України переростала рамки суто психологічної війни проти СРСР. Адміністрація Р.Рейґана поставила національне питання у центр свого курсу щодо СРСР, вперше здійснивши прорив у «традиційній апатії американців» щодо цих питань. Власне Україна у 60–80-ті рр. найчастіше згадувалась у виданні американського конґресу «Конґрешенл Рекорд». Саме американські парламентарі не дозволяли згаснути інтересові до України, зокрема, через обговорення численних законопроектів і заяв. Лише у 1970–1979 рр. кількість законодавчих ініціатив на українську тематику перевищила 150.

Щодо представників виконавчих структур влади у США, то вони (приміром, віце-президент Рокфеллер, президенти Ніксон, Картер і особливо Рейґан) час від часу надсилали вітальні телеграми українсько-американським політичним організаціям, обіцяючи сприяння у справі боротьби за звільнення українського народу тощо. Держдепартамент США займав з цих питань стриману позицію аж до розпаду СРСР.

У цілому ж у політичних колах США до останнього виходили з неможливості мирного розпаду СРСР. Це добре ілюструється оцінкою американських політологів, зробленою у кінці 1991 р.: «Врешті-решт, більшовики самі підписали собі смертний вирок. Жорстоко придушуючи всі прояви націоналізму і політичного дисидентства, вони створили передумови для миттєвого колапсу комунізму і радянської держави через сім десятиліть. Коли настав кінець, ніхто не проявив готовності допомогти їм» 19. Вище керівництво США тим часом, за свідченням відомого журналіста Т.Соренсена, ще за кілька тижнів до прийняття біловезьких угод, пропонувало Москві «не харчі, паливо чи кошти, необхідні на зиму, а безкоштовні поради... Емісари Вашинґтона проповідували доктрину порятунку (СРСР), імітуючи активність» 20.

Завершальний висновок полягає у тому, що, по-перше, Україна та її незалежність не входили до числа першочергових пріоритетів американської зовнішньої політики часів існування СРСР; по-друге, головний вплив на поступовий розпад Радянського Союзу Сполучені Штати здійснювали політико-ідеологічними методами ерозійного характеру; по-третє, офіційний Вашинґтон керувався неможливістю мирного розпаду «радянської імперії»; по-четверте, у своїй радянській політиці більшість американських вищих керівників після 1917 р. брала до уваги неминучість вкрай небажаного хаосу і дестабілізації як наслідку можливого розпаду СРСР.




§4. Дезінтеґрація СРСР і Україна: виклик для США

Обережність, інерційність була притаманні офіційному Вашинґтонові в період «перебудови»: він дбав насамперед про належні стосунки з Москвою щодо проблем глобальної безпеки.

Одне з пояснень «москвоцентричного» підходу у Вашинґтоні полягало, очевидно, й у тому, що в перших документах народних рухів у СРСР (у тому числі не тільки Народного Руху України, а й радикальнішої антикомуністичної Української Гельсiнгської Спілки) містилися вимоги нового союзного договору (яким тоді опирався Горбачов) і, відповідно, фактичного утворення конфедерації, соціалістична фразеологія, посилання на «справжню ленінську національну політику». Тому на Заході багато фахівців із національних проблем думали не стільки про трансформацію «радянської партії-держави», скільки про «болгаризацію» республік, тобто більшу республіканську автономію в межах радянської системи 21. Захід також мусив випробувати серйозність намірів Горбачова щодо реформування СРСР «згори». Збігнєв Бжезінський зазначав, що «справжня конфедерація чи співдружність була б найкращим варіантом для всіх зацікавлених сторін: для росіян, для більшості неросіян і, звичайно, для «зовнішнього світу»: у цьому випадку Захід «мусить реально допомогти цьому експериментові» 22.

Але найважливішою причиною для обережної офіційної позиції щодо народних рухів у СРСР було небажання Вашинґтона порушити діалог з Горбачовим із широкого кола питань безпеки. Американська дипломатія вже обрала новий, «революційний» підхід: вийти «поза межі стримування» СРСР (як це проголосив президент Джордж Буш 12 травня 1989 р.), випробувати радянське «нове мислення» і, якщо буде доведена надійність нового радянського курсу, допомогти головному супротивникові в його бажанні трансформуватися. Сполучені Штати були також стурбовані можливою експансією ісламського фундаменталізму в Центральній Азії. На початку 90-х рр. новим арґументом на користь стабільних стосунків із Горбачовим стала проблема виплати величезного радянського боргу 23.

Практичні наслідки вищезазначених проблем для американської зовнішньої політики почали відчуватися 1990 р. Після республіканських виборів у березні народні рухи дедалі більше схилялися до ідеї незалежності (незалежність України була де-факто проголошена метою Руху в жовтні 1990 р.). Але американські урядовці й багато провідних радянологів усе ще розглядали Україну й Білорусь як головних прихильників спроб Кремля зберегти СРСР. Це створило серйозний розрив у підходах українського національного руху та офіційного Вашинґтона. До 1990 р. не було суперечностей між американською риторикою на підтримку самовизначення націй і програмними документами народних рухів. Тепер розбіжності стали наочними.

Офіційна лінія Сполучених Штатів полягала в розширенні контактів із республіками. У той же час, відповідаючи на питання про перспективи визнання їхньої незалежності, радник Держдепартаменту Роберт Зеллік зазначав: «Ми не підтримуємо «розпаду» СРСР, і я не можу розмірковувати над критеріями умов, за яких США могли б «визнати» незалежність спільнот, що можуть виникнути... Інша ситуація, зрозуміло, щодо прибалтів, чиє прагнення до незалежності ми підтримуємо» 24.

Американський конґрес, очевидно, був краще, ніж адміністрація, підготовлений до розуміння прагнень республіканських народних рухів. По-перше, для багатьох конґресменів підтримка етнічних громад була традиційно важливою. По-друге, багато членів конґресу в 70–80 рр. брали участь у захисті прав людини в Україні. Ця кампанія з’єднала ліберальних демократів і жорстких антикомуністів-республіканців. Вони відносно добре знали ситуацію в Україні, знали про багатьох колишніх політв’язнів, котрі тепер стали лідерами кількох національно-демократичних організацій. Вони не мали щодо цих людей стереотипів, що їх накидала пропаґанда з Кремля.

Відтак конґрес ухвалив цілу низку документів, присвячених Україні, серед них: лист Сенату від 15 листопада 1989 р. до президента Буша, аби той вимагав від Горбачова леґалізації заборонених українських церков; резолюція двох палат про тиждень пам’яті жертв голоду 1932–1933 рр. Велике значення мали також візити лідерів націонал-демократів до США. Вони допомагали подолати наслідки радянської пропаґанди, що зображувала   цю організацію як націоналістичну та небезпечну.

Під час зустрічі з Бушем у липні 1991 р. Горбачов кілька разів згадував про війну в Юґославії: він намагався переконати президента США напередодні його візиту до Києва, що відокремлення України може призвести до війни 25. Буша непокоїло, що «здобутки Горбачова можуть бути загублені в усіх цих розмовах про незалежність». У результаті, він особисто зробив декілька вставок до проекту своєї відомої київської промови, які, за його ж висловом, мали зробити її «чутливішою до проблем Горбачова».

На думку Бешлоса й Телбота, в Києві американського президента зустріли зовсім інакше, ніж у Москві, «де чимала частина населення розглядала його як ще одного високого іноземного гостя, який прибув віддати належне найбільш непопулярній людині в Радянському Союзі». Але це не змінило, а можливо, навіть посилило його намір підтримати Горбачова. Виступаючи у Верховній Раді України, Буш порівнював федералізм у США й Радянському Союзі: «Ми, будучи самі федерацією, хочемо добрих відносин, кращих відносин із республіками». Він висловив сподівання, що «республіки поєднуватимуть більшу автономію з більш активною добровільною взаємодією — політичною, соціальною, культурною і економічною — замість того, щоб ступати на безнадійний шлях ізоляції».

Президент США наголошував на тому, що «американці... не допомогатимуть тим, хто заохочує самовбивчий націоналізм, який породжується на міжнаціональній ненависті». Очевидно, що це було спрямовано проти президента Грузії Звіада Гамсахурдії, «але Буш також знав, що такі етнічні почуття є і в України, і його попередження було призначене й для слухачів у Києві» 26. Це свідчило про нерозуміння політики українського руху щодо національних меншин.

Та вже через місяць після путчу у Москві ставлення до унезалежнення республік змінюється. В адміністрації суперечки виникали з приводу питання, як отримати більший вплив у нових державах: шляхом швидкого визнання (Р.Чейні) чи визнанням як нагородою за виконання певних вимог (Дж.Бейкер). За швидке визнання виступав і конґрес. Резолюція Сенату від 20 листопада закликала президента визнати незалежність України, якщо в ході референдуму 1 грудня буде підтверджено Акт про незалежність, що його ухвалив український парламент. Великою мірою це пояснювалося не тільки усвідомленням нових геополітичних реалій, а й наближенням виборів 1992 р.

Під час зустрічі з представниками української діаспори в Білому домі 28 листопада Буш зазначив, що США визнають незалежність України після референдуму 1 грудня. Визнання незалежності України Горбачовим не розглядалося як необхідна умова для цього кроку. Це було зрушенням у політиці Вашинґтона.

Однак, коли Горбачов зателефонував Бушу й заявив, що він «розчарований» «передчасним» кроком США, «Бейкер у розмові з помічниками припустив, що скарги Горбачова на американську позицію щодо незалежності України мають певну підставу і що цей крок був поганим прецедентом для політики США... Скаукрофт погоджувався: «Я гадаю, що ми створили враження прихильнішої політики, ніж ми насправді мали на увазі». Він попередив президента, що, змінюючи позицію так різко, «ми можемо зробити стосунки між Києвом і Москвою більш упередженими» 27.

Але ці зміни були збалансовані врахуванням нової ролі Б.Єльцина: США обіцяли не визнавати незалежність України, доки цього не зробить Росія. Вашинґтон дав зрозуміти Україні, що визнання її незалежності, переконливо підтвердженої референдумом 1 грудня, їй ще треба «заслужити».

Про утворення Співдружності незалежних держав 8–9 грудня 1991 р. лідери трьох слов’янських республік спочатку поінформували Буша, й лише згодом — Горбачова, викликавши його обурення. Від цього часу американська адміністрація вже не бажала підтримувати Горбачова. Вона висловила підтримку створенню СНД. У листопаді 1991 р. група впливових фахівців із питань ядерної безпеки підкреслювала, що в «інтересах Сполучених Штатів віддавати перевагу якомога меншій дезінтеґрації... США практично не мають важелів впливу на процес дезінтеґрації. Але вони можуть створити стимули для союзу, а не для незалежності» 28.

12 грудня Дж. Бейкер розташував американські пріоритети, пов’язані з визнанням нових держав, у такому порядку: 1) воєнна й особливо ядерна безпека; 2) демократія; 3) ринково зорієнтована економіка.

Отримавши позитивну відповідь від українського керівництва щодо цих принципів і міжнародних зобов’язань України (як одної з держав-спадкоємиць СРСР) щодо договору про скорочення звичайних озброєнь у Європі й договору про нерозповсюдження ядерної зброї, США, після відставки Горбачова 25 грудня, визнали Україну, як і Росію та інші держави, що приєднались до Співдружності.


§5. Прорив у двосторонніх відносинах

Перші роки української незалежності були позначені складнощами розвитку двосторонніх відносин. Вашинґтон робив ставку на взаємини з Росією щодо більшості проблем успадкованих від СРСР. У стосунках з Україною США опікувалися передовсім питаннями ядерної безпеки, збереження балансу сил в Європі і практичні дії Києва у цьому напрямку певний час викликали запитання на Заході взагалі та у Вашинґтоні зокрема. Переламним в українсько-американських відносинах став 1994 рік, врешті, проголошений у США «українським». Підписання тристоронньої угоди про без’ядерний статус України стало поштовхом до поліпшення американсько-українських взаємин. Але головними, більш глибинними і довготерміновими чинниками американської уваги та прихильності до України стали: розуміння того, що із завершенням «холодної війни» ситуація в Європі за деякими параметрами ускладнилась, а Україна як держава, розташована у центрі континенту, має важливе значення; поступове наростання великодержавницьких тенденцій у політичному житті Росії; сприйняття слушності ідеї З.Бжезінського про те, що з поверненням України до складу Росії остання механічно стає «імперією»; усвідомлення взаємозв’язку стабільного розвитку України із безпекою у Східно-Центральній Європі, інтерес до якої у США є традиційним.

У той же час зберігаються вагомі чинники, які гальмують реалізацію потенціалу двосторонніх відносин. Передовсім йдеться про суспільно-політичну невизначеність в Україні, триваюче протиборство «у верхах», характер якого породжує непевність в українській перспективі. Зазначимо й далеко незавершений та непослідовний поступ України до демократичної правової держави, слабкість демократичних сил. Дається взнаки й негнучкість та незручність окремих засад української зовнішньої політики з погляду розбудови систем безпеки і одночасно підвищені сподівання на отримання економічної допомоги.

Так само спрацьовує тенденція скорочення Вашинґтоном бюджетних витрат на міжнародну допомогу та слабка зацікавленість американського приватного бізнесу у співпраці з Україною як наслідок названих проблем, а також недостатніх законодавчих ґарантій діяльності зарубіжних інвесторів.

Таким чином, головні проблеми подальшого розвитку українсько-американських взаємин сьогодні концентруються всередині України. Разом з тим, реальність така, що американська політика в Європі неминуче розвиватиметься з урахуванням подій в Україні і навколо неї.









1 Dulles, Foster Rhea. America’s Rise to World Power. 1898-1954.— New York,  1954.— P.2.

 2 Margolin, Arnold. From a Political Diary. Russia, the Ukraine, and America. 1905-1945.—New York, 1946.—P.41.

 3 Wilson, George G. Handbook of International Law. 3rd ed.—St. Paul (Minn.). — 1939. — P.21.

 4 U.S.Congress, 64th Congress. 2nd Session. 1917.—Appendix.—P.522-523.

 5 Laserson M. American Impact on Russia, Political and Ideological.—New York, 1950.—P.419.

 6 The Ukraine, 1917-1921: a Study in Revoluton. Ed. by T.Hunczak with assist. of J.T. von Heide.—Cambridge (Mass.).—1977.—P.358.

 7 Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Ч.І.—Мюнхен, 1983.—С.411.

 8 Рахманний Р. Кров і чорнило. Статті і репортажі.—Нью-Йорк, 1960.—С.54.

 9 Peace and War: U.S. Foreign Policy. 1934-1941.—Washington, 1943.—P.246-247.

10 Gray C.S. Back to the future: Russia and the balance of power //Global Affairs. — Summer.—P.41-42.

11 Foreign Relations of the United States (1918-1951); Documents and Materials Relating to the Eve of the Second World War. Vol. 1–2.—New York.—1948; A Decade of American Foreign Policy: current documents. 1956-61. In 6 Vols. — Washington, 1957-65, etc.

12 Anglo-American Perspectives on the Ukrainian Question. 1930-31. A Documentary Collection. — Kingston-Vestal, 1987. — P.xxx.

13 Пеленський Яр.З. Українська справа у взаєминах межи США і СРСР під час і після Другої світової війни//Сучасність.—Р.2.—Ч.7.—С.77-78.

14 Kennan G.F. Memoirs. 1950-1963.—New York, 1972.—P.99.

15 Eisenhower D.E. Second Inaugural Address// New York Times.—1957.—Jan.22.

16 Dobriansky L.E. US Policy of unfinished liberation.—Jersey City, 1966.—P.4-21.

17 Congressional Record.—1967. Nov.29.—P.H 16052.

18 Stevenson, Adlai. Letter on Colonialism// U.S. Delegation to the GA.—1961.—Nov. 25.

19 Speedy End Belies Durability of Communist Experiment//The Washington Post.—1991.—Dec.29.

20 Sorensen Th. Who is America to preach?// Los Angeles Times.—1991.—Oct.24.

21 Див., напр.: Motyl A. The Sobering of Gorbachev: Nationality, Restructuring and the West // Politics, Society and Nationality inside Gorbachev’s Russia/Ed. by Bialer S.—Boulder, 1989.—P. 171.

22 Brzezinski Z.  Post-Communism Nationalism // Foreign Affairs.—Vol. 68.—№ 5 (Winter, 1989/ 1990).—P. 20.

23 Нездатність тогочасного американського керівництва адекватно реаґувати на нову ситуацію можна пояснити також кризою в радянології.  Див.: Rutland P. Sovietology: Notes for a Post-Mortem // The National Interest. — №31 (Spring 1993).—P.112.

      Порівняно з дослідженнями інших народів СРСР українознавчі студії були досить розвинуті. Однак, як зазначає заступник директора Інституту Гаррімана Колумбійського університету Олександр Мотиль, «часто вважалося, що вони мало стосуються «реальної» політики в СРСР, політично вмотивовані запитами еміґрації й емоційно переобтяжені націоналістичним підходом. Одне слово, вважалося, що вони «ненаукові». Див.: Motyl A. Dilemmas of Independence:  Ukraine After Totalitarianism.—N. Y., 1993.—P.5.

24 U.S. Congress. Senate. Commitee on Foreign Relations. Subcommitee on European Affairs. Soviet Disunion: The American Response. Hearings.. 102 Cong., 2nd sess., Febr. 28 and March 6, 1991.—P.36, 125.

25 Beschloss M., Talbott S. At the Highest Levels: The Inside Story of the End of the Cold War.—Boston etc., 1993.—P.409,414.

26 Ibid.—P.414,417-418.

27 Ibid.—P. 448-449.

28 Campbell K.,   Carter A., Miller S., Zraket Ch. Soviet Nuclear Fiction: Control of the Nuclear Arsenal in a Disintegrating Soviet Union //CSIA Studies in International Affairs.—1991.—№ 1.—P.69-70.




Попередня Головна Наступна





Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.