Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 53-68.]

Попередня     Головна     Наступна





АМОСОВ Микола Михайлович [6 (19).XII 1913, с. Ольхове, тепер Череповецького р-ну Владим. обл.] — укр. рад. хірург, один з засновників легеневої та серцевої хірургії в СРСР, засновник укр. школи біол., мед., психол. кібернетики, чл.кор. АМН СРСР з 1961, академік АН УРСР з 1969, письменник, Герой Соц. Праці (1973). Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1939 Архангельський мед. ін-т. З 1952 живе в Києві. Пише рос. мовою. В повісті «Думки і серце» (1964) розповідає про будні клініки серцевої хірургії на поч. 60-х pp., нелегкі моральні і професійні проблеми, що постають перед хірургом. У наук.фантастичній повісті «Записки з майбутнього» (1966) звертається до утопічної ідеї обезсмертнення людини з допомогою анабіозу. Одним з найправдивіших творів про війну і подвиги медиків на війні є повість «ППГ-2266» (1974), написана у формі докум. нотаток фронт. лікаряхірурга «Книга про щастя і нещастя» (1983) — напівавтобіогр. повість-роздум про пошуки свого місця в житті. А. вводить читача у світ драм. проблем сучасної науки. Його творам притаманні щирість і пристрасність, високе громадян. звучання. Автор наук. і наук.-популярних книг: «Моделювання психіки і мислення» (1965); «Роздуми про здоров’я» (1978) та ін. Депутат Верховної Ради СРСР 6 — 11 скликань. За праці в галузі медицини удостоєний Ленінської премії (1961).

Тв.: Повести. К., 1984.

Літ.: Григорьев К. Путь к сердцу. В кн.: Не могли иначе. К., 1983; Буряк Б. С. Наука. Література. Герой. К., 1969; Черная Н. И. Ученый в современной советской прозе. К., 1976; Щербак Ю. Открытое сердце. В кн.: Амосов Н. Повести. К., 1984.

Ю. М. Щербак.


АМПЛІФІКАЦІЯ (лат. amplificatio — розширення) — одна із стилістичних фігур у худож. л-рі та красномовстві, яка полягає в розвиткові, доповненні і збагаченні думки за допомогою нагромадження однорідних елементів мови: епітетів, синонімів, порівнянь, антонімічних протиставлень тощо. Автори середньовіч. поетик трактували А. як мист-во широкого розвитку теми і багатого словесного виразу. Прикладом може бути латиномовний «Вірш про Богдана Хмельницького» Ігната Бузановського в київ. риториці 1729. А. увиразнює і підсилює настрій, почуття шляхом повторення і градації близьких за значенням понять: «У вечір пестливий і темний, коли завмирає природа, у ночі безмісячні, темні, самотні, осінні, замислені ночі...» (М. Семенко), «Цю жінку я люблю. Така моя печаль, // Така моя тривога і турбота...» (М. Вінграновський). Див. також Хіазм.

М. М. Сулима.


АМРУШ (Amrouche) Жан ель-Мухув (7.II 1906, с. Ігхіль-Алі, Кабілія — 16.IV 1962, Париж) — алж. письменник, фольклорист, літ. критик, публіцист. Основоположник алж. л-ри франц. мовою. З дитячих років жив у Тунісі, Франції. Закінчив 1928 Вищу нормальну школу в Сент-Клу (Франція). Лейтмотив зб. віршів «Прах» (1934), романтич. поеми «Заповітна зірка» (1937) — туга за батьківщиною. Громадян. мотивами сповнені поеми «Алжирська боротьба» (1958; укр. переклад В. Ткаченка) та «Ескіз воїнської пісні» (опубл. 1962). А. належать фольклорна зб. «Берберські пісні Кабілії» (1939) та епічна оповідь «Безсмертний Югурта» (1946).

Тв.: Укр. перекл. — Алжірська боротьба. В кн.: Поезія Африки. К., 1983.

Літ.: Кочубей Ю. М. Голос гніву і боротьби (Сучасна арабська поезія). К., 1971.

Т. М. Лебединська.


АМУР-САНАН Антон Мудренович [14 (26).IX 1888 — 17.IV 1940] — калм. рад. письменник і громад. діяч. Член КПРС з 1918. Нар. в сім’ї бідняка-кочівника. Навчався 1915 — 17 у нар. ун-ті ім. А. Л. Шанявського в Москві. Учасник боротьби за встановлення Рад. влади в калм. улусах Астраханської і Ставропольської губерній. Писав рос. мовою. Осн. твір — автобіогр. роман-хроніка «Мудрешків син» (1925; укр. перекл. П. Дроздова, Х. — К., 1952). Автор повістей «Аранзал» (1932) — про дореволюц. калм. село, «В степу» (ч. 1, 1935, незакінч.). Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

В. П. Скоробогатов.


АМФІБРАХІЙ (грец. ’αμφίβραχυς, букв. — короткий з обох боків) — в античному віршуванні трискладова стопа (на чотири мори), де довгий склад міститься між двома короткими: UU—UU. В силабо-тонічному віршуванні А. — трискладова стопа з наголошеним середнім складом U -'- U. Наголоси у віршовому рядку падають на 2, 5, 8, 11 і т. д. склади, причому в заключній стопі другий ненаголошений склад може бути опущений або, навпаки, доповнений зайвими складами. В укр. віршуванні А. вперше вжив Є. Гребінка («Човен», «Українська мелодія» та ін.), до цього розміру зверталися І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський та ін., використовують його і рад. поети. Найпоширеніша форма — чотиристопний А.:

Під óсінь, коли журавлí від’ячáли, —

Обóх нас о тúхій жовтнéвій порí,

Крилóм голубúм небесá повінчáли,

Одягши на пáльці по срíбній зорí.

(Б. Олійник).

Літ. див. до ст. Віршування.

Н. М. Гаєвська.


АМФІМАКР (грец. ’αμφίμακρος, букв. — довгий з обох боків), кретик — в античному віршуванні стопа з п’яти мор, що складається з довгого, короткого і довгого складів (схема U — U U U — U). В силабо-тонічному віршуванні А. інколи умовно називають стопу дактиля або анапеста з надсхемним наголосом ( -'- U -'- ): «Сонце краще горить — серединою дня» (А. Малишко). Тут в 1-й стопі надсхемний наголос на першому складі.

М. Л. Гаспаров.


АМФІТЕАТРОВ Олександр Валентинович [14 (26).XII 1862, м. Калуга — 26.II 1938, м. Леванто, Італія] — рос. письменник, літ. критик і публіцист. Закінчив 1885 Моск. ун-т. Був кореспондентом газет «Одесские новости», «Киевская мысль» та ін. За публікацію сатирич. фейлетону «Пани Обманови» 1902 висланий у Мінусінськ. Після революції 1905 емігрував. У 1906 в Парижі видавав журн. «Красное знамя», в якому брав участь М. Горький. У 1916 повернувся в Росію. А. виступив як представник «соціологічного натуралізму» (роман «Людмила Верховська», 1888; зб. «Психопати», 1893, та ін.). Значне місце в його творчості посідає жіноче питання (романи «Марія Лусьєва», 1903; «Жінки і дами», 1908; «Марія Лусьєва за кордоном», 1911). Створив серію романів-хронік з життя рос. суспільства 1880 — 1910-х pp. («Восьмидесятники», ч. 1 — 2, 1907 — 08; «Дев’ятидесятники», ч. 1 — 2, 1910 — 11; «Павутиння», 1913, та ін.). Збірники літ.-критичних статей: «Літературний альбом» (1904), «Сучасники», «Проти течії» (обидва — 1908) та ін. З 1920 — в еміграції, де видав роман «Зачарований степ», зб. «Література на вигнанні». Листувався з М. Коцюбинським, надрукував у журн. «Современник» оповідання укр. письменника «Коні не винні», «Сон», «Що записано в книгу життя» (1912), рецензію на 1-й том його «Оповідань» рос. мовою (1911, № 2).

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 30. 33 — 35. 37. Пг., 1911 — 16.

І. Д. Бажинов.


АНАГРАМА (від грец. ’ανά — через і γράμμα — буква) — перестановка у слові або у групі слів букв і складів, внаслідок якої утворюються нові слова. До А. належать: 1) Зворотне читання слова, яке дає інше слово (кіт — тік, сир — рис). 2) Утворення псевдонімів та імен шляхом зворотного читання власних імен з додаванням букв або скороченням їх (цим способом, напр., утворено псевдонім укр. фольклориста Симонова — Номис). 3) Перестановка букв або складів у слові (літо — тіло). 4) Перестановка слів або їх частин, завдяки чому створюється комічний ефект: «Іду я лісом, коли щось у шелесті забур’яніло. Я туди — воно тріщі виочило, скали визубило...» (нар. оповідання). Слід відрізняти А. від метатези, метаграми.

Л. Б. Стрюк.


АНАДИПЛОСИС (грец. αναδίπλωσις — здвоєння) — див. Зіткнення.


АНАКОЛУФ (грец. ’ανακόλουθον — непослідовність, неузгодженість) — синтаксична конструкція, що не відповідає загальноприйнятим нормам; неузгодженість членів речення. Як стилістична фігура вживається для характеристики мови персонажа, створення комічного ефекту, в ліриці — для посилення експресії. Напр.:

Як же були на самоті.

То молитовнички ховали.

Казились, бігали. Скакали

І гірше дещо в темноті.

(І. Котляревський).

На сто колін, перед стома богами

Я падаю: прийди мені, прийди.

(І. Драч ).

А. слід відрізняти від амфіболії і солецизму, які є порушенням граматичних і морфологічних мовних норм.

К. П. Фродова.


АНАКРЕОНТ (Анакреон, ’Ανακρέων; бл. 570 — 487 до н. е.) — давньогрец. поет-лірик. Оспівував радощі життя, чуттєві насолоди. Твори А. дійшли до нас у фрагментах, тематика їх відома з пізніших наслідувань (див. Анакреонтична поезія). Деякі вірші А. надрук. в переспівах Т. Франка, перекладах А. Содомори, Г. Кочура.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Франко Т. З чужої левади. Львів, 1913; [Вірші]. «Питання класичної філології», 1963, в. 3; [Вірші]. В кн.: Антична література. Хрестоматія. К., 1968; [Вірші]. В кн.: Золоте руно. К., 1985.

А. О. Білецький.


АНАКРЕОНТИЧНА ПОЕЗІЯ — жанр лірики, життєрадісні пісні, в яких прославляються молодість, кохання, вино, краса, веселі бесіди. Назва походить від імені давньогрец. поета Анакреонта (6 ст. до н. е.), відомого як співця радощів буття. До нас дійшов зб. «Анакреонтика», автором якого тривалий час вважався давньогрец. поет, і тільки в 19 ст. було встановлено, що вміщені в ньому вірші — лише наслідування різних часів. А. п. була популярною в антич. світі, в епоху Відродження і Просвітительства, в західноєвроп. і рос. поезії 19 ст. анакреонтичні вірші писали французькі поети «Плеяди», А. Шеньє, Вольтер, Парні, в Німеччині — Й. Глейм, в Росії — Г. Державін, К. Батюшков, О. Пушкін. Анакреонт. мотиви притаманні поезії О. Олеся («Сміються, плачуть солов’ї» та ін.).

Літ.: Ярхо В. Н., Полонская К. П. Античная лирика. М., 1967; Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. К., 1981.

М. І. Бернадська.


АНАКРУЗА (грец. ανάκρουσις, букв. — відштовхування) — в античній метриці короткі один або два склади на початку вірша, що передують довгому складові. В сучас. європ. метричній системі — ненаголошені склади до першого метричного наголосу. У хорея і дактиля А. — нульова, оскільки рядок починається відразу з наголошеного складу. В ямбі й амфібрахії А. односкладова, в анапесті двоскладова. А. називають також «зайвий», позаметричний ненаголошений склад у першій стопі.

Колú мечáми злóба нéбо крáє

І крýшить твою врóду вікову,

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу.

(В. Симоненко).

У перших двох рядках тут однодольна А. Див. також Епікруза.

В. В. Громова.


АНАЛІЗ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ (грец. ’ανάλυσις — розклад, розчленування) — наукове витлумачення, логічно-понятійний спосіб розгляду худож. твору. А. х. т. здійснюється шляхом виділення у творі значимих елементів, розгляду кожного з них і відношень між ними. Традиційно в літ. творі розглядаються тема, проблема, ідея художня, композиція, сюжет, фабула, конфлікт, риси роду літературного і виду літературного, жанр, образи художні, характери літературні, образ автора, деталі художні, метр, ритм, підтекст і т. ін. Повноцінний А. х. т. поєднується з прийомами синтезу, що дозволяє визначити місце худож. явища в сусп. житті й осягнути твір у неподільній цілісності. Найдавнішими зразками А. х. т. є твори Демокріта «Про поезію» (5 ст. до н. е.), Арістотеля (4 ст. до н. е.). Літ. розвиток визначив еволюцію і спрямування аналітичних прийомів і засобів. Так, класицизм зосереджував увагу на відповідності твору чіткій сукупності правил (Н. Буало, Ф. Малерб). На Україні принципи класицизму утверджувались у працях Ф. Прокоповича, проте вони зазнавали істотного впливу теорії барокко (М. Довгалевський, Г. Кониський та ін.). У 19 ст. А. х. т. тяжів до позитивістської описовості, розвиваючись, проте, в різних напрямах (культурно-історична школа: І. Тен, Ш. Сент-Бев, О. М. Пипін, М. С. Тихонравов; міфологічна школа: брати Грімм, Ф. І. Буслаєв, на Україні — О. О. Котляревський; порівняльно-історичний метод: П. Бенфей, О. М. Веселовський, О. М. Пипін, на Україні — І. Я. Франко, М. П. Дашкевич; психологічна школа: О. О. Потебня, Д. М. Овсянико-Куликовський, О. Г. Горнфельд та ін.). А. х. т. в укр. літературознавстві 19 ст. позначений впливом фольклорно-етнографічних тенденцій (М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш). На основі соціально значимих ідей А. х. т. здійснювали революц. демократи В. Бєлінський, М. Чернишевський, М. Добролюбов, Леся Українка, П. Грабовський. Особлива роль у розвитку методологічних засад А. х. т. на Україні належить І. Франкові, який у працях з естетики і літературознавства висунув багато новаторських ідей, пов’язаних із сприйняттям худож. твору в єдності його естетичних, соціальних та соціально-психологічних характеристик. На поч. 20 ст. помітний вплив на А. х. т. мали ідеї представників формального методу, які розглядали твір поза зв’язками з реальною дійсністю, як явище самодостатнє — зі своїми, лише йому притаманними законами (ОПОЯЗ, англо-американська «нова критика», франц. структуралізм і т. ін.). У 20 — 30-х pp. з’являються спроби подолати однобічність формального методу шляхом еклектичного привнесення в нього елементів соціології л-ри (т. з. формально-соціологічний метод; на Україні — Ю. О. Меженко, О. К. Дорошкевич, Михайло Доленго). Усвідомлення недостатності якогось одного з підходів спонукало до спроб комплексного, всебічного, у викладанні л-ри — проблемного аналізу, при якому твір розглядається в різних площинах. Проте за всебічністю часом губиться цілісність худож. твору. Тому, як реакція, виникає течія т. з. системно-цілісного аналізу, що передбачає істор. дослідження твору, його джерел і водночас максимальну увагу до індивідуального стилю, своєрідності письменника, певної нац. л-ри. Плідним є підхід до літ. твору як поетичного світу, що передбачає врахування таких компонентів худож. явища: внутрішня форма слова, фабула, сюжет, образ автора, читач. Його різною мірою обгрунтували В. Асмус, М. Бахтін, О. Біленький, Д. Лихачов. Принципи А. х. т. в рад. літ.-художній критиці грунтуються на марксистсько-ленінській методології. Вони глибоко розроблені в творах і висловлюваннях К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, присвячених проблемам л-ри і мистецтва, в яких дано взірці справді наукового А. х. т., що грунтується на єдності соціологічного та естетичного підходу до худож. твору. Марксистський напрям А. х. т. успішно розвивали К. Цеткін, А. Луначарський, В. Воровський, М. Ольмінський та ін.

Літ.: Про літературно-художню критику [Постанова ЦК КПРС]. «Радянське літературознавство», 1972,№ 2; Франко І. Я. Із секретів поетичної творчості. В кн.: Франко І. Я. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Гиршман М., Громяк Р. Целостный анализ художественного произведения. Донецк, 1970; Лотман Ю. М. Анализ поэтического текста. Л., 1972; Фролова К. П. Аналіз художнього твору. К., 1975; Левидов А. М. Автор — образ — читатель. Л., 1983; Лесик В. В. Введение в марксистско-ленинскую методологию литературоведения. Львов, 1984; Федоров В. В. О прнроде поэтической реальности. М., 1984.

В. С. Брюховецький.


АНАЛОГІЯ (грец. ’αναλογία — відповідність) — худож.-стилістичний прийом, за допомогою якого суть певного складного явища розкривається через інше, чимсь йому подібне, але простіше чи краще знайоме читачеві. В основі своїй А. близька до порівняння, але має більш розгорнуту структуру. Принцип А. поети нерідко кладуть в основу композиції лірич. вірша:

Степ мов помер — заплющив трудні вії.

Посох пирій, зів’яли буркуни.

З-під сонця дмуть гарячі суховії,

Лежить ковил, мов пасма сивини...

...Отак душа моя лежить розкрита.

Не в силі звести дужого крила.

Мов спраглий степ на роздоріжжях літа.

Безжальним сонцем спалений дотла.

(Л. Первомайський).

М. Л. Гончарук.


АНАНД Мулк Радж (12.XII 1905, Пешаварі) — інд. письменник, публіцист, громад. діяч. Пише англ. мовою. Закінчив 1925 Пенджабський ун-т, навчався в Лондон. ун-ті. Доктор філософії з 1929, професор Пенджаб. ун-ту з 1962. Один із засновників Асоціації прогрес. письменників Індії (1936). Був в Іспанії кореспондентом під час нац.-революц. війни 1936 — 39. Виступав на захист республіканців. Романи «Недоторканний» (1935), «Кулі» (1936), «Велике серце» (1945), трилогія «Село» (1939), «За чорними водами» (1940), «Меч і серп» (1942) — про життя інд. трудящих. У романах «Особисте життя індійського раджі» (1953), «Дорога» (1961), «Смерть героя» (1963) виступає за рівність усіх каст, за права жінок. Елементами соціалістич. реалізму позначена автобіогр. трилогія антиколоніального спрямування «Сім літ» (1951), «Обличчя світанку» (1964), «Сповідь закоханого» (1976). Автор мистецтвознавчих праць, публіцистичних творів. Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1953). Укр. мовою окремі твори А. переклали Ю. Покальчук, І. Корунець, М. Борщевська та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Оповідання. К., 1956; Сім літ. К., 1959: Профспілка перукарів. В кн.: Оповідання письменників Індії. К., 1981; Рос. перекл. — Избранное. М., 1955; Гаури. М., 1964; Сельская свадьба. М., 1970.

Літ.: Тупикова Ю. Е. Мулк Радж Ананд. М., 1955; Калинникова Е. Я. Мулк Радж Ананд. М., 1986; Левидова И. М. Мульк Радж Ананд. Биобиблиографический указатель. М., 1953.

Ю. В. Покальчук.


АНАНЯН Вахтанг Степанович [26.VII (8.VIII) 1905, с. Погос-Кіліса, тепер с. Шамахян Диліжанського р-ну — 4.III 1980, Єреван] — вірм. рад. письменник. Член КПРС з 1928. В роки Великої Вітчизн. війни — військ. кореспондент. Автор пригодницьких повістей, «Мисливських оповідань» (кн. 1 — 5, 1947 — 66), праці «Тваринний світ Вірменії» (т. 1 — 4, 1961 — 67). Написав нарис про М. Рильського «У колі друзів» (1959). Укр. мовою окремі твори А. переклали С. Калустянц, В. Шкляр і О. Божко.

Тв.: Укр. перекл. — На березі Севану, К., 1952; Полонені Барсової ущелини. К., 1960; Таємниця гірського озера. К., 1962; Бувальщини і казки гір. К., 1979; Рос. перекл. — Рассказы охотника. М., 1951.

О. І. Божко.


АНАНЬЄВ Анатолій Андрійович (18.VII 1925, м. Джамбул) — рос. рад. письменник, Герой Соц. Праці (1984). Член КПРС з 1950. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1958 Казах. ун-т (Алма-Ата). З 1973 — гол. ред. журн. «Октябрь». В творчості А. широко відображена тема Великої Вітчизн. війни — від локального змалювання подій у повісті «Малий заслон» (1959) до створення масштабного полотна — роману «Танки ідуть ромбом» (1963). Відлуння війни звучить і в романі «Версти кохання» (1971), дія якого відбувається в повоєнні роки. Працю сучасників, зіткнення творчого ставлення до життя з міщанським, споживацьким показано в романі «Межа» (1969). З епічним розмахом відтворено сучасність у романі «Роки без війни» (кн. 1 — 4, 1975 — 84). А. належать збірки повістей і оповідань «Після війни» (1969), «Козирі монаха Григорія» (1964), «Перевали» (1980), книги нарисів «Жорнівці» (1962), «Пам’ять серця» (1975), п’єси «Тихий співробітник» (1981), книг літ.критичних статей «Головна дорога» (1978), «Нагадування старих істин» (1982). Укр. мовою окремі твори А. переклали В. Бєлова, І. Соболь.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1984; Укр. перекл. — Танки ідуть ромбом. К., 1965; Версти кохання. К., 1981.

Літ.: Коваленко Р. М. Анатолий Ананьев. М., 1985.

Т. П. Заморій.


АНАПЕСТ (грец. ’ανάπαιστος букв. — відбите назад) — в античному віршуванні стопа на чотири мори, з трьох складів, з яких два перші — короткі, а третій — довгий: U U U — U. В силабо-тонічному віршуванні трискладова стопа, з наголосом на останньому складі: U U -'-. У вірші, написаному А., наголоси падають на 3, 6, 9, 12 склади. Приклад тристопного А.:

Мов билúнонька в пóлі зів’яла.

Сиротúною ти ізрослá.

Тебе лúшенько рáно спіткáло,

І недóля лихá повилá.

(І. Манжура).

А. був запроваджений в укр. віршуванні пізніше від ін. трискладових стоп.

Н. М Гаєвська.


АНАР (справж. — Рзаєв Анар Расул оглу; 14.III 1938, Баку) — азерб. рад. письменник. Член КПРС з 1967. Син поета Расула Рзи і поетеси Нігяр Рафібейлі. Закінчив 1960 Азерб. ун-т (Баку). Автор ліричних та сатирич. оповідань, що увійшли до збірок «В очікуванні свята» (1963), «Дощ перейшов» (1968), «Молла Насреддін — 66» (1970), повісті-есе «Без Вас» (1983), зб. статей «Схід — вікно» (1975), роману «Шостий поверх п’ятиповерхового будинку» (1981), п’єс, ряду кіносценаріїв. До зб. статей «Трохи ближче до зірок» (1986) увійшло есе про І. Драча. Укр. мовою деякі твори А. переклав М. Мірошниченко.

Тв.: Укр. перекл. — Цікаве дослідження. «Вітчизна», 1969, № 6; Оповідка гардеробниці. В кн.: Сузір’я, в. 13. К., 1979; Ланцюжок. В кн.: Азербайджанське радянське оповідання. К., 1984; Рос. перекл. — Круг. М., 1973; Контакт. М., 1980; Чуть ближе к звездам. Баку. 1986.

М. М. Мірошниченко.


АНАСТАСЕВИЧ Василь Григорович [28.II (11.III) 1775, Київ — 16 (28).II 1845, Петербург] — рос. бібліограф, книгознавець, письменник і перекладач. Навчався (з 1786, не закінчив) в Київ. академії, з 1795 перебував на військ. службі. Багато подорожував, 1801 — по Україні. Дорожні враження відбиті в щоденнику, що складається з двох частин — «Записки з міста Полоцька» і «Записки з Херсона в Крим і назад» (неопубл.); в ньому А. з глибоким співчуттям писав про тяжке становище селян. Виступав і як поет (поема «Аттіла дев’ятнадцятого століття», 1812). Перекладав вірші Сапфо, твори Ж. Расіна (трагедія «Федра»). Йому належать публіцистичні і політ.-екон. праці. В 1811 — 12 в Петербурзі видавав щомісячний журн. «Улей», співробітничав в «Северном вестнике» та ін. Уперше в Росії застосував термін «книгознавство». Започаткував теорію вітчизн. бібліографії [статті «Про бібліографію», «Про словесність (літературу)», «Про необхідність сприяння російському книгознавству» та ін.]. Автор бібліогр. покажчика періодичних видань, що виходили в Росії 1707 — 1823, тритомного «Розпису» книг платної публічної б-ки В. Плавильщикова (1820) і шести щорічних додатків до нього (1821 — 26), де забібліографована рос. (у т. ч. українська) книга 18 — 1-ї чверті 19 ст. А. належать наук. видання Литовського статуту (1811). Друкувався в «Украинском вестнике» та ін. виданнях. Збирав рукописи, публікував матеріали, пов’язані з вивченням історії та етнографії України.

Літ.: Брискман М. А. В. Г. Анастасевич. М., 1958.

Я. Ф. Королевич.


АНАФОРА (грец. ’αναφορά, буквально — піднесення), єдинопочаток — одна з риторичних фігур, стилістичний прийом, що полягає у повторенні однакових звуків, складів, слів, синтаксичних конструкцій на початку віршових рядків чи строф. Відповідно А. буває звуковою, лексичною, синтаксичною, строфічною, ритмічною тощо. Приклад А. лексично-синтаксичної:

Хай славиться незрадний стиск долонь,

Хай здійснюються неосяжні мрії!

Хай вічний прометеївський вогонь

Усі серця окрилює і гріє!

(М. Рильський).

В. В. Громова.


АНАХРОНІЗМ (від грец. ’ανά — проти, назад і χρόνος — час) — помилкове або свідоме внесення в літ. твори хронологічних, соціально-побутових, культур.-істор. неточностей. А. трапляються у творах серед. віків, епохи Відродження, класицизму (так, у «Юлії Цезарі» В. Шекспіра є згадка про вежовий годинник, якого не могло бути у Старод. Римі). В реалістичній л-рі 19 — 20 ст., коли посилюється вимога істор. правдивості, А. сприймається як недолік твору. В романі Р. Іваничука «Мальви» (дія відбувається в 17 ст.) як деталь сільс. пейзажу змальовано квітучі соняшники. Тимчасом відомо, що соняшник з’явився на Україні лише в кін. 19 ст. Іноді А. виступають як своєрідна вольність поетична, один із складників літ. фантастики, жартівливий або гротесковий засіб (див. Гротеск). Як худож. прийом, вони сприяють глибшому розкриттю ідейного задуму твору (напр., казки-комедії Є. Шварца, драматургія Б. Брехта).

Н. І. Бернадська.


АНАЦИКЛІЧНИЙ ВІРШ (від грец. ’ανακύκλίκός — оборотний, поворотний) — вірш, що його можна читати як від початку до кінця, так і від кінця до початку, не порушуючи віршового ритму: «Богу пожру жертву тучну не худую, // Многу не малую, благую не злую» (І. Величксвський). Вірші цього типу, як правило, позбавлені серйозного змісту, поети звертаються до них, щоб продемонструвати свою тех. вправність. А. в. слід відрізняти від паліндрома, який читається двосторонньо за буквами.

В. Л. Смілянська.


АНГЛІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра англійців, створювана на тер. Великобританії. Легенди і міфи англосаксів, які завоювали країну у 5 — 6 ст., а також місцевих кельт. племен стали основою англійської усної народної творчості. Найдавніші пам’ятки А. л. збереглися у пізніших записах, серед них — героїчна поема «Беовульф» (кін. 7 ст., запис 10 ст.), ліричні фрагменти з Ексетерського кодексу (серед. 11 ст.), в яких відтворено етичні й соціальні ідеали ранньофеод. суспільства. З християнізацією англосаксів (6 ст.) поширювались елементи латиномовної культури: істор. хроніки («Церковна історія англів», 731), богословські твори та реліг. поеми. Першими зразками англосаксонської прози стали твори короля Альфреда (9 ст.). Особливості розвитку А. л. в 11 — 13 ст. пов’язані з завоюванням країни норманнами (1066). A. л. в англо-норманський період (1066 — 1350) стає тримовною: зберігається усна англосаксонська традиція; латиною (крім клерикальної л-ри, «вченої писемності» та історіографії) створюється антицерковна сатир. поезія мандрівних співців — вагантів; франц. мовою, яка стала мовою пануючого класу й держави, — куртуазна поезія і рицарський роман. Поширюється лірика трубадурів, віршовані романи і новели, в яких поряд з поетизацією феод. привілеїв втілені й гуманістичні ідеали.

Створення єдиної англ. нац. мови (серед. 14 ст.) сприяло піднесенню худож. творчості: з’являються рицарські романи англ. мовою («Сер Гавейн і Зелений Рицар»), розвивається драма. Сусп. зрушення, зростання ролі селян. ідеології позначилися на проблематиці й критич. пафосі дидактико-алегор. поеми В. Ленгленда «Видіння про Петра Орача» (1362). Головним твором А. л. в період, перехідний від середньовіччя до Відродження, є «Кентерберійські оповідання» (1387 — 1400) Дж. Чосера. В багатьох віршованих новелах цієї книги реалістично зображено англ. життя 14 ст., відчутний вплив гуманістичного світосприймання. Дж. Чосер стояв біля витоків сучас. англ. літ. мови. Феод. війни 15 ст. загальмували розвиток л-ри, проте в цей час досягають розквіту англ. й шотл. нар. балади (цикл «Діяння Робіна Гуда»). Визначною пам’яткою є прозовий переказ кельт. легенд Т. Мелорі «Смерть Артура» (1469, вид. 1485). В 16 ст. в А. л. поширюються ідеї Відродження. Видатним мислителем раннього періоду англ. Відродження був Т. Мор. Його «Утопія» (латинською мовою опубліковано 1516, англійською — 1551) найповніше передає сутність суспільних ідеалів гуманістів. На поч. 16 ст. формується ренесансна поезія, представниками якої були Т. Уайєт і Г. Саррі. Епічна поема Е. Спенсера «Королева фей» (1590 — 96), сонети й пасторальні романи Ф. Сідні завершили реформу англ. поет. метрики. Найвищим досягненням поезії кін. 16 ст. стали сонети B. Шекспіра. Гсстра літ. боротьба точилася в прозі англ. Відродження. Поряд з романами Дж. Лілі «Евфуес» (1579 — 80) і Ф. Сідні «Аркадія» (1590), автори яких прагнули показати ідеальних героїв, з’являються авантюрні романи Т. Делоні, пікарески (див. Крутійській роман) Т. Неша.

На межі 16 — 17 ст. розвивається есеїстика (Ф. Бекон). Зростання міськ. культури доби Відродження сприяло розквіту театр. мист-ва. Тогочасна драматургія синтезувала античні традиції з нар. драмою й театром середньовіччя. Образи трагедії К. Марло передували трагічним характерам В. Шекспіра. Драматургія Шекспіра — найвище досягнення англ. ренесансної культури, новий етап у пізнанні реальності, це нещадна оцінка як феод. сваволі, так і моралі нового бурж. суспільства, глибоке худож. осмислення величі й трагізму епохи Відродження. Перехідним явищем між пізнім Відродженням і новою літ. епохою стали драми Б. Джонсона, комедії Ф. Бомонта і Дж. Флетчера. На поч. 17 ст. криза ренесансного гуманізму відбилася у барокковій поезії Дж. Донна і в творах Дж. Беньяна. Рисами барокко позначені і твори Дж. Мільтона, епічні поеми якого «Втрачений рай» (1667) і «Повернений рай» (1671) були формою вираження передових громадян. ідеалів епохи. Сусп. суперечності визначили характер і зміст А. л. останньої третини 17 ст. Знаменним явищем доби Реставрації (1660 — 88) стали аристократич. комедії В. Вічерлі і В. Конгріва. В кін. 17 ст. в А. л. зародився класицизм, представлений віршами й драмами Дж. Драйдена, якого вважають і засновником англ. літ. критики. Ідеї Просвітительства вплинули на розвиток трьох осн. напрямів у л-рі 18 ст.: класицизму, реалізму й сентименталізму. На ранньому етапі Просвітительства поряд з класицистичною поезією (О. Поп) набувають поширення жанри нарису й памфлета (Р. Стіл, Дж. Аддісон). Першим просвітительським реалістич. романом в А. л. був «Робінзон Крузо» (1719 — 21) Д. Дефо. Сатиричні твори Дж. Свіфта різко викривали вади бурж. суспільства, ставили під сумнів надії просвітителів на сусп. прогрес («Казка бочки», 1704; «Мандри Гуллівера», 1726). З епістолярних романів С. Річардсона починається історія родинно-побутового психол. роману («Памела», 1740 — 41; «Кларісса», 1747 — 48). Комічні епопеї Г. Філдінга «Джозеф Ендрюс» (1742), «Історія Хома Джонса, найди» (1749) широко відтворили картини тогочасної дійсності, стали вершиною просвітит. реалізму в А. л. Елементами гострої соціальної сатири пройняті романи Т. Смоллетта. У 2-й пол. 18 ст. виник і поширився сентименталізм. Романи Л. Стерна і О. Голдсміта, зосереджені на внутр. суперечностях людських характерів, свідчать про відхід від просвітит. раціоналізму. В драматургії 18 ст. зберігаються певний час традиції класицист. трагедії (драма Дж. Аддісона «Катон», 1713), виникає бурж., або т. з. міщанська драма («Лондонський купець», 1731, Дж. Лілло). Визначальною є сатирич. тенденція (комедії Г. Філдінга; «Опера жебрака», 1728, Дж. Гея; соціально-побутові комедії Р. Б. Шерідана). Видатним літ. явищем була творчість нар. поета Шотландії Р. Бернса. Наприкінці 18 ст. на зміну раціоналістич. естетиці просвітителів приходить естетизація емоційного начала. Поезія Дж. Макферсона і Т. Чаттертона, готичні романи Х. Уолпола, А. Радкліф — яскраве втілення мотивів передромантизму. Незадоволення результатами Франц. бурж. революції, розчарування в бурж. цивілізації і прогресі, в ідеології Просвітительства виливається в кін. 18 — на поч. 19 ст. у могутній романтичний рух. Родоначальником романтизму в А. л. був В. Блейк. Поети «озерної школю («лейкісти») В. Вордсворт, С. Колрідж, Р. Сауті оновили поетич. жанри і стиль («Ліричні балади» Вордсворта і Колріджа, 1798), розробили засади романтичної філософії мистецтва. Для ідейної еволюції «лейкістів» характерне схиляння до політ. консерватизму, що гостро засуджувалося молодшим поколінням романтиків. Співцем романтич. ідеалів свободи був Дж. Н. Г. Байрон, якому світова поезія 19 ст. завдячує новим типом літ. героя, розвитком ліро-епічних («Паломництво Чайльд Гарольда», «Дон Жуан»), драматичних («Каїн», «Манфред»), сатиричних («Бронзовий вік») поем. Яскраві образи борців за свободу людства створив П. Б. Шеллі, захоплений ідеями утопіч. соціалізму. Високі теми кохання, краси, мист-ва порушував у ліриці Дж. Кітс. Творцем жанру істор. роману був В. Скотт, який збагатив роман новою концепцією історизму, поєднавши у своїх творах романтич. естетику й реаліст. тенденції. Тонкий психологізм притаманний романам Дж. Остін. Критичний реалізм як головний напрям літ. процесу утверджується в А. л. в 30 — 40-х pp. 19 ст. В історії Англії — це роки напруженої соціальної та ідеологічної боротьби. В період найвищого піднесення чартист. руху масове визнання демокр. читача здобула поезія чартистів (Е. Джонс та ін.). Видатними представниками критичного реалізму в А. л. були Ч. Діккенс, В. Теккерей, сестри Бронте, Е. Гаскелл, які, за визначенням К. Маркса, «розкрили світові більше політичних і соціальних істин, ніж усі професіональні політики, публіцисти і моралісти разом взяті» (К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 10, с. 620). Провідною темою творчості англ. романістів було викриття соціальної нерівності, економічної й духовної експлуатації людини. В творчості таких письменників 2-ї пол. 19 ст., як Е. Троллоп, Дж. Еліот, пізніше Дж. Мередіт, Т. Гарді, зростає увага до інтелектуального й духовного життя героїв, до психол. аналізу. В руслі демократич. ідей розвивається натуралістичний роман Дж. Гіссінга й Дж. Мура. Естетичну критику капіталізму з боку теоретика мист-ва Дж. Рескіна продовжили прерафаеліти. їхні ідеали поділяли прихильники естетизму на чолі з О. Уайлдом. В поезії 19 ст. переважала постромантична традиція (А. Теннісон, Е. і Р. Браунінги, А. Хаусман та ін.). На межі 19 — 20 ст. з’являється цілий ряд літ. течій. До драматичних колізій вдаються неоромантики Р. Л. Стівенсон і Дж. Конрад. Елементи символізму притаманні поезії й драмам В. Б. Єйтса та О. Уайлда. Ідейно-худож. суперечливість характерна для творів Р. Кіплінга. Прихильник імперської завойовницької політики, Кіплінг, однак, об’єктивно показав її негативні наслідки. Утопічний роман «Вісті Нізвідки» (1891) В. Морріса і його поезія висвітлюють соціалістичні ідеї. Процес всебічного оновлення переживає реалізм кін. 19 — поч. 20 ст. Г. Дж. Уеллс у соціально-фантастичних і філос. романах розвінчує реалії капіталістич. прогресу епохи імперіалізму. Правдиву картину життя бурж. Англії зображено в трилогії Дж. Голсуорсі «Сага про Форсайтів» (1906 — 21). Найвищим здобутком реалізму була драматургія Дж. Б. Шоу — засновника англ. соціальної драми, в творчості якого зображено конфлікт між гуманістич. ідеалами і реальністю бурж. світу.

Новітній період розвитку А. л. 20 ст. позначений боротьбою реалізму й модернізму. Англ. поезія міжвоєн. періоду відійшла від традиц. форм образності. Коливання між модернізмом і реалізмом визначає худож. особливості романів Д. Г. Лоуренса і О. Хакслі. Виразниками модерніст. філософії мист-ва виступили Т. С. Еліот, В. Вулф, Дж. Джойс. Трагедію «втраченого покоління» реалістично відтворив Р. Олдінгтон. Вірність принципам реалістич. естетики зберігають також майстер сатири І. Во, прозаїки й драматурги В. С. Моем, Дж. Б. Прістлі. Важливу роль у теорії й практиці соціалістич. реалізму на Заході відіграла англ. марксист, критика 30-х pp. (P. Фокс, К. Кодуелл, А. Уест, Дж. Ліндсей). Кардинальні зміни в сусп.-політ. становищі Англії після 2-ї світової війни — втрата колишньої могутності внаслідок краху колоніальної імперії, зростання кризи бурж. свідомості вплинули на проблематику А. л. Реакц. белетристика антикомуніста Я. Флемінга — зразок «шпигунських» романів зх. масової культури. Засади елітарного модернізму захищає Л. Даррелл. Проте магістральною лінією розвитку А. л. повоєнного часу лишається реалізм. До фундаментального критичного аналізу духовного життя сучасників вдаються автори епічних циклів Ч. А. Сноу, Д. Стюарт, Дж. Ліндсей (пенталогія «Британський шлях», 1953 — 64). Поєднання соціально-психол. аналізу й елементів сатири — характерна риса романів Е. Уїлсона, Дж. Кері, П. Х. Джонсон. На конкретному істор. матеріалі побудовані твори Г. Гріна, які викривають амер. імперіалізм і мілітаризм («Тихий американець», 1955). В 50-х pp. 20 ст. в А. л. пролунала гостра критика духовної обмеженості серед, класу в творах «сердитих молодих людей» (перші романи К. Еміса, Дж. Уейна, Дж. Брейна, драми Дж. Осборна). В 60-х pp. 20 ст. помітним явищем в А. л. став т. з. робітничий роман А. Сіллітоу, С. Барстоу, С. Чапліна. Гостра соціально-політ. проблематика романів Дж. Олдріджа і Н. Льюїса, антиколоніальних романів Б. Девідсона, Д. Стюарта та ін. вела до усвідомлення закономірності справедливої боротьби народу за свободу і незалежність. Важливе місце в естетич. пошуках А. л. належить філос. роману В. Голдінга, К. Уїлсона, А. Мердок, Дж. Фаулза. Сатир. традиції класичного англ. реалізму продовжує М. Спарк. Психол. і філос. проза письменників-дебютантів 60-х pp. П. П. Ріда, М. Дреббл, С. Хілл, попри певні ідейно-худож. суперечності, розкриває широкі можливості реалістич. методу. Постановкою 1956 п’єси Дж. Осборна «Оглянься в гніві» покладено початок «новій хвилі» англ. реалістич. драми. Кращі п’єси Дж. Осборна, Ш. Ділені, Р. Болта, Дж. Ардена, Г. Пінтера свідчать про відродження сусп. значення англ. театру. Необхідність худож. осмислення реальних суперечностей доби зумовила зрушення в розвиткові англ. поезії 20 ст. Серед митців, які вбачали у «поетичній революції» не лише тех. експеримент, а й пошук нових образних рішень, — Р. Грейвс, Д. Томас, Т. Х’юз.

До укр. тематики першим у Великобританії звернувся поет С. Батлер, який доброзичливо згадував козаків у своїй віршованій поемі «Гюдібрес» (1663 — 78). Україною цікавилися, про неї писали у 17 ст. історики Р. Ноулз, П. Ріко, у 18 ст. Дж. Белл і мандрівник Дж. Маршалл, у 19 ст. учений Е. Д. Кларк. У 1816 в Лондоні вийшла кн. «Російський трубадур, або Збірка українських та інших національних мелодій», укладачем і перекладачем якої був Б. Бересфорд. Укр. матеріал у ній репрезентовано піснею-романсом С. Климовського «Їхав козак за Дунай» (у вільному переспіві) та мелодією пісні «Вийшли в поле косарі» (слова додано інші). Одним з перших перекладачів укр. худож. слова англ. мовою був також Дж. Борроу, який 1835 переклав укр. нар. пісні баладного жанру «Ой у полі сніжок порошить» та «Гомін, гомін по дуброві». До 1841 належить перша спроба популяризації укр. дум у Великобританії. Тоді в анонім. рецензії на зб. укр. пісень М. Максимовича 1834 вміщено як ілюстративний матеріал переклад кількох дум і пісень, зокрема думи «Про втечу трьох братів з неволі турецької з Азова». У 1848 в Лондоні Г. Красінський опубл. англ. мовою зб. нарисів «Козаки України» та істор. драму «Гонта». У 50-х pp. 19 ст. в англ. періодиці з’являються прихильні відгуки на нім. антологію укр. нар. поезії Ф. Боденштедта, в 70-і pp. — рецензії на найважливіші публікації скарбів укр. фольклору: зб. чумацьких пісень І. Рудченка і студії про О. Вересая (журн. «Athenaeum», 1874), зб. істор. пісень В. Антоновича і М. Драгоманова [журн. «Saturday Review» («Суботній огляд», 1875)], зб. укр. істор. пісень у франц. перекл. А. Ходзька (журн. «Athenaeum», 1879). Чимало зробив для популяризації укр. худож. слова М. Драгоманов, який мав тісні контакти з англ. славістами, публікував в англ. пресі статті про культуру України. Активним популяризатором і дослідником рос. і укр. фольклору був В. Ролстон. Велику роль у розширенні знань про укр. мову і словесність відіграли українознавчі праці В. Морфілла, зокрема розділ про укр. і білорус. л-ри в кн. «Слов’янська література» (1883), дві статті про Т. Шевченка та відгук на антологію «Вік». Він першим увів українознавчий матеріал до «Британської енциклопедії» (9-е вид.), дав докладну характеристику укр. мови і л-ри. Під впливом В. Морфілла і В. Ролстона укр. фольклором зацікавилися богеміст А. Вратіслав, перший інтерпретатор укр. казок англ. мовою (переклав і опублікував 9 казок, 1889), і Р. Бейн, який переклав 27 укр. казок і опублікував їх 1894 окремою книжкою.

У 1877 у Великобританії вийшла перша стаття про Т. Шевченка «Південноросійський поет» невідомого автора [журн. «All the Year Rounde» («Круглий рік», 5.V)]. У 2-й лол. 19 — на поч. 20 ст. біографами і перекладачами поета були Ф. Марчант і Е. Л. Войнич. Пізніше його твори перекладали П. Селвер, К. Робертс, Дж. Ліндсей та ін. У 20 — 30-х pp. 20 ст. значну роль в ознайомленні англ. громадськості з укр. л-рою відіграв лондон. наук. тримісячник «Slavonic Review» («Слов’янський огляд»). У 1924 там було надруковано статтю І. Франка «Тарас Шевченко» (написана 1914). У 1926 журнал вмістив бібліографію праць з укр. мови. В 60-х pp. у Лондоні опубліковано переклади В. Рич з Т. Шевченка. Прогрес. колами Великобританії влаштовуються концерти, літ. вечори, виставки, присвячені Т. Шевченкові, популяризації його творчості сприяє діяльність Т-ва англо-радянської дружби.

Твори на укр. тематику писали М. М. Дові (нарис «В Русинії», 1890; кн. «Дівчина в Карпатах», 1891), Д. Джерард (повісті «Найстрашніший злочин», 1901; «Благородна брехня», 1912), С. Ейдін (повість «Перекотиполе, або Літні дні на Україні», 1902). З післявоєнних видань заслуговують на увагу англомовна зб. присвячених Великій Вітчизн. війні віршів рад. поетів «Шлях на Захід», в якій укр. поезія репрезентована творами М. Бажана, М. Рильського, М. Стельмаха, та зб. «Чотири радянські воєнні п’єси», що включає п’єсу О. Корнійчука «Фронт» (обидві — Лондон, 1945). У 1961 у Лондоні опубл. зб. «25 оповідань з радянських республік», до якої увійшли новели Остапа Вишні, О. Гончара, Ірини Вільде.

Кращі здобутки фольклору і л-ри Великобританії засвоюються укр. л-рою. Староангл. балади перекладав І. Франко. Укр. перекладна шекспіріана була започаткована у 40-х pp. 19 ст. М. Костомаровим і продовжена перекладами П. Куліша, М. Старицького, П. Свенціцького, Ю. Федьковича, І. Франка, в рад. час — М. Рильського, М. Бажана, Бориса Тена, Л. Гребінки, І. Стешенко, М. Лукаша, Д. Павличка, Д. Паламарчука, Г. Кочура, Ю. Лісняка, М. Литвинця, Л. Танюка та ін. У 1950 — 52 видано вибрані твори В. Шекспіра в 2-х томах, 1964 — — в 3-х томах. У 1984 — 86 вид-во «Дніпро» випустило 6-томне коментоване видання, куди увійшли всі драматичні твори та лірика В. Шекспіра. У 1-му томі вміщено ґрунтовну передмову Д. В. Затонського, у 6-му — бібліогр. покажчик М. Мороза «В. Шекспір в Українській РСР». Твори Байрона першим почав перекладати М. Костомаров, який 1841 у 1-му вип. альманаху «Сніп» вмістив кілька його віршів з циклу «Єврейські мелодії»; пізніше з’явилися переклади П. Куліша, П. Грабовського, І. Франка, в рад. час — Є. Тимченка, Д. Загула, Ю. Корецького та ін. Найновіші переклади творів Байрона належать Д. Паламарчуку, М. Кабалюку, С. Голованівському. У 20 — 30-х pp. з перекладами творів А. л. виступили М. Іванов (Ч. Діккенс, Г. Уеллс, А. К. Дойль), М. Лисиченко (Е. Л. Войнич, Р. Хаггард), В. Черняхівська (Ч. Діккенс), Г. Касяненко (Дж. Конрад), М. Йогансен (Р. Кіплінг), Є. Ржевуцька (Дж. Б. Шоу), М. Калинович (Г. Уеллс) та ін.

У повоєнні десятиліття широко видається англ. класика, перекладаються твори сучас. письменників. Велика роль у цьому належить журн. «Всесвіт». Укр. мовою опубл. лірику Дж. Кітса, П. Б. Шеллі, у перекладній антології світової поезії 14 — 20 ст. (4 томи: «Світанок», «Співець», «Передчуття», «Поклик») уміщено поезії В. Шекспіра, Дж. Донна, В. Блейка, Т. Гарді, Т. С. Еліота, Р. Грейвса та ін.; у «Світовому сонеті» (перекладач і укладач Д. Павличко) — сонети В. Вордсворта, Дж. Мільтона, С. Т. Колріджа та ін. Балади про Робіна Гуда переказав прозою Ю.Юра. Укр. мовою вийшли твори Ш. Бронте, Т. Гарді, Ч. Діккенса, В. Теккерея, Г. Уеллса, Джерома К. Джерома, Дж. Голсуорсі, Дж. Ліндсея, В. С. Моема, А. Дж. Кроніна, Р. Кіплінга, Дж. Олдріджа, Б. Девідсона, Е. К. Маккензі, В. Еша, П. П. Ріда. Серед перекладачів A. л. — О. Терех, Д. Паламарчук, О. Сенюк, М. Пінчевський, П. Шарандак, Л. Гончар, П. Соколовський, В. Гнатовський, Ю. Лісняк, B. Легкоступ, Є. Крижевич, Р.Доценко та ін. Активно досліджують А. л. укр. літературознавці. Творчості В. Шекспіра присвячені праці C. Родзевича, Д. Затонського, Д. Наливайка, М. Шаповалової, Н. Модестової, О. Алексєєнко та ін.; до проблематики поетики літ. жанрів А. л. 18 ст. зверталися М. Соколянський, 19 ст. — Б. Ремізов, Л. Скуратовська, 1-ї пол. 20 ст. — І. Влодавська. Ідейно-худож. тенденції А. л. 20 ст. досліджуються в працях Д. Затонського, К. Шахової, Н. Жлуктенко, С. Павличко, І. Симоненко, 1. Києнко та ін.; історії укр.-англ. літ. і фольклорних зв’язків присвячені праці Н. Родзевич, Г. Нудьги, Р. Зорівчак, Д. Кузика.

Літ.: Ивашева В. Литература Великобритании XX века. М., 1984; Аннкин Г. В., Михальская Н. П. История английской литературы. М., 1985; Литература Англии. XX век. К., 1987; Родзевич Н. З історії українсько-англійських літературних зв’язків. «Вітчизна», 1956, № 10; Нудьга Г. А. Українські думи в англійських перекладах і критиці. «Радянське літературознавство», 1966, № 4; Симоненко І. Нові часи — нові герої. Про англійський антиколоніальний роман. К., 1970; Скуратовская Л. И. Из истории английского романтизма, ч. 1. Днепропетровск, 1971; Нудьга Г. А. Дорогами культурних взаємин. «Жовтень», 1975, № 6; Шаповалова М. Шекспір в українській літературі. Львів, 1976; Соколянский М. Г. Западноевропейский роман эпохи Просвещения. К. — Одесса, 1983; Влодавская И. А. Поэтика английского романа воспитания начала XX века. К., 1983.

Н. Ю. Жлуктенко, Р. П. Зорівчак.


АНГЛІЙСЬКА МОВА. Належить до зх. підгрупи германських мов індоєвроп. сім’ї. А. м. говорять у Великобританії, США, Австралії, Новій Зеландії, Ірландії, Канаді тощо. Одна з офіц. і робочих мов ООН. А. м. веде початок з племінних мов давніх германців (англів, саксів і ютів), які протягом 5 — 6 ст. завоювали Британію, де жили кельтські племена (брити й гели). Давньоангл. період історії А. м. охоплює 7 — 11 ст. З прийняттям християнства (6 ст.) А. м. зазнала впливу лат. мови, а в 8 — 11 ст. внаслідок завоювання Британських о-вів скандінавами — скандінавських мов (можливо, це сприяло змінам у її граматичній будові). Після завоювання 1066 Англії норманнами в країні майже три століття панувала двомовність: мовою королів. двору, парламенту, суду, школи була франц. мова, англійська існувала як мова народу (соціальних низів) у вигляді тер. діалектів — північного, південного й центрального. До 14 ст. А. м. витіснила з ужитку французьку, запозичивши з неї велику кількість лексичних і словотворчих елементів. У 15 ст. на основі діалекту Лондона почала формуватися нац. літ. А. м. Середньоангл. період (12 — 15 ст.) характеризується великими змінами в звуковій системі, редукцією флексій, спрощенням морфологічної будови слова, швидким поповненням лексичного складу. Поширенню нац. мовних норм сприяло запровадження книгодрукування і розвиток худож. л-ри (твори Дж. Чосера та ін.). Усталився правопис, у якому закріпилася розбіжність між вимовою й написанням слів.

У новоанглійський період (з 16 ст.) А. м. стала в основному аналітичною. Великий внесок у формування національної літзратурної А. м. зробили В. Шекспір, Дж. Мільтон, Е. Спенсер та ін. На тер. Великобританії в А. м. розрізняють ряд діалектів. Колоніальна експансія Англії в 17 — 19 ст. зумовила поширення А. м. за межами Британських островів. В ін. країнах з часом виробилися її місцеві різновиди. Серед нац. варіантів А. м. у 20 ст. набув великого значення і впливу американський. У ньому розрізняють кілька діалектів, з них середньозахідний ліг у основу літ. норми англ. мови США. У деяких країнах — кол. колоніях Великобританії — А. м. зберігає значення як одна з офіц. мов або як мова-посередник у зносинах з ін. країнами світу. Алфавіт А. м. — на лат. графічній основі. На Україні значний внесок у дослідження А. м. зробили М. Я. Калинович, Г. Г. Почепцов, Н. М. Раєвська, Е. Ф. Скороходько, О. М. Старикова та ін.

Літ.: Бровченко Т. О., Бант 1. Н. Фонетика англійської мови. К., 1964; Раєвська Н. М. Теоретична граматика сучасної англійської мови. К., 1976; Раєвська Н. М. Лексикологія англійської мови. К.,1979; Варианты полинациональных литературных языков. К., 1981; Українсько-англійський словник. К., 1982; Англо-український словник. К., 1984.

Ю. О. Жлуктенко.


АНГОЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Анголи. Розвивається переважно португ. мовою. Існує багата й різноманітна усна нар. творчість мовами сім’ї банту — кімбунду, умбунду та ін. Наприкінці 19 ст. філолог, поет і етнограф Кордейру да Матта зробив перші записи фольклору, що ввійшли до кн. «Народна мудрість в ангольських прислів’ях». Великий фольклорно-етногр. матеріал зібрано в праці письменника Оскара Бенту Рібаша «Місосо» («Історії», т. 1 — 3, 1961 — 64) і кн. «Ангельські обряди і божества» (1958). На основі легенд письменник ф. М. Каштру Сороменью написав дослідження «Історія Чорної Землі» (т. 1 — 2, 1960).

Писемна л-ра португ. мовою виникла в серед. 19 ст. в період пробудження нац. свідомості ангол. народу. Початковий період її розвитку позначений формуванням поетич. і малих прозових жанрів. Помітними подіями в літ. житті став вихід поетичної зб. «Сповіді моєї душі» (1848) Жозе да Сілви Майї Феррейри та романів «Сцени з африканського життя» (1880) Педру Машаду і «Таємниця небіжчиці» (1934) Антоніу ді Асіза Жуніора. Другий період розвитку л-ри розпочався після 2-ї світової війни. Центр. тема романів Ф. М. Каштру Сороменью «Мертва земля» (1949) і «Поворот» (1957), віршів М. Антоніу (справж. ім’я — Маріу Антоніу Фернандеш ді Олівейра), А Жасінту, А. Сантуша, Е. Л. Герри, Ж. Б. Віктора, М. ді Алмейди Гомеша та ін. — викриття колоніалізму. З початком збройної боротьби ангол. народу за визволення 1961 настав новий етап розвитку А. л. Багато керівників руху за визволення були водночас і видатними письменниками, Революц. тематика стає провідною в їхній творчості. До кращих надбань л-ри 60-х pp. належать поетич. книги «Вірші» (1961) і «З сухими очима» (1963) Агостіньйо Нето, «Земля пурпурових акацій» (1961) і «Ангольська година в Італії» (1963) К. Андраді, зб. оповідань «Луанда» (1965) і «Чекаючи світла» (1969) Луандіно Вієйри (справж. ім’я — Жозе Матеуш Вієйра ді Граса), роман Ф. М. Каштру Сороменью «Виразка» (1970). Після проголошення 1975 незалежності Анголи осн. темою л-ри є боротьба за демократичні перетворення в країні. В поезії переважає громадянська лірика; найвідоміші збірки — «Священна надія» (1974; український переклад 1987) А. Нето, «Одинадцять поем» (1976) К. Андраді, видано антологію «Поезія Анголи» (1976). Із збірником оповідань «Байша і мусеки» (1982) виступив А. Кардозу. Укр. мовою в перекладах М. Литвинця, Ю. Покальчука, М. Жердинівської, М. Москаленка, В. Кордуна, П. Мовчана, Г. Козаченко, В. Ткаченка, Г. Латника вірші А. Нето, К. Андраді, А. Сантуша надруковано в журн. «Всесвіт» (1974, № 11), в антології «Поезія Африки» (К., 1983) — М. Антоніу, Л. Вієйри, А. Жасінту, Е. Л. Герри, А. Нето. Перекладено також кн. для дітей Марії Еуженії Нето «І в лісах звірі говорили» (К., 1982; переклав В. Ксьондзик) і повісті Пепетели «Майомбе» і «Муана Пуо» (обидві — К., 1985; в перекладі А. Бережного).

Літ.: Ряузова Е. Португалоязычные литературы Африки. М., 1972; Современные литературы Африки. Восточная и Южная Африка. М., 1974; Взаимосвязи африканских литератур и литератур мира. М., 1975; Ксьондзик В. Сучасна поезія Анголи. «Всесвіт». 1979, № 6; Салганик М. Тенденції розвитку літератур Азії й Африки в 70-і роки. «Всесвіт». 1981. № 5.

В. І. Ткаченко.


АНДЕРСЕН (Andersen) Ганс Крістіан (2. IV 1805, Оденсе — 4.VIII 1875, Копенгаген) — дат. письменник. Учився 1828 в Копенгаген. ун-ті. Славу А. принесли казки, які почав друкувати з 1835 (збірки «Казки для дітей», «Нові казки» та ін.): «Дюймовочка», «Принцеса на горошині», «Кресало», «Русалочка», «Стійкий олов’яний солдатик», «Гидке каченя», «Снігова королева», «Дикі лебеді» тощо. Деякі казки А. адресовані дорослим і відбивають явища сусп. життя («Свинопас», «Нове вбрання короля», «Соловей», «Вельможі й бідні», «Дівчинка з сірниками», «Побратими», «Підводний змій» та ін.). Автор романів «Імпровізатор» (1835), «Тільки скрипаль», «О. Т.» (обидва — 1837), «Дві баронеси» (1849), «Бути чи не бути» (1857), п’єс «Мулат» (1840, антирасист. спрямування), «Первісток» (1845), подорожніх нотаток, автобіографії «Казка мого життя» (1846). Твори А. рос. мовою перекладала Марко Вовчок. Укр. мовою вперше 24 казки А. переклав М. Старицький («Казки Андерсена з короткою його життєписсю», 1873). Пізніше А. перекладали П. Грабовський, М. Загірня (М. Грінченко; 50 казок під назвою «Казки Андерсенови», 1906, 1918, 1919), Олена Пчілка, М. Рильський та ін. У перекладі О. Іваненко вийшли збірки «Принцеса на горошині» (1956) та «Казки» (1964, 1970, 1977). Інсценізації творів А. входять до репертуару театрів України (Ужгород, Ровно, Севастополь та ін.). У 1953 в Данії засновано Андерсенівську премію для відзначення дит. письменників, чия творчість здобула загальне визнання. Цієї премії удостоєні укр. рад. письменники Б. Чалий і В. Нестайко.

Тв.: Укр. перекл. — Казки. К., 1977; Рос. перекл. — Сказки и истории, т. 1 — 2. Л., 1977; Сказки. Симферополь, 1984.

Літ.: Муравьева И. Андерсен. М., 1961; Гренбек Бо. Ханс Кристиан Андерсен. М., 1979; Переслегина Э. В. Ханс Кристиан Андерсен. Биобиблиографический указатель. М., 1979.

В. І. Пащенко.


АНДЕРСЕН-НЕКСЕ (Andersen Nexö) Мартін (прізв. — Андерсен, псевд. — Нексе; 26.VI 1869, Копенгаген — 1.VI 1954, Дрезден) — дат. письменник, основоположник дат. л-ри соціалістич. реалізму. Член Компартії Данії з 1919, один з її засновників. Закінчив 1893 Вищу народну школу в м. Асков. Був наймитом, учителем, згодом журналістом, 1941 заарештований фашистами. В 1943 утік до Швеції. З 1944 жив в СРСР. У 1945 повернувся до Данії. З 1951 жив в НДР. Активний діяч антифашист. й антимілітарист. руху. Член Всесв. Ради Миру (з 1950). В центрі його творів — життя трудящих, класова боротьба. Майстерно розкрив психологію робочої людини. Найвизначніші романи: «Пелле-завойовник» (т. 1 — 4, 1906 — 10), «Дітте — дитя людське» (т. 1 — 5, 1917 — 21), трилогія «Мортен Червоний» (1945 — 54, незакінч.). Автор публіцистич. книг про Рад. Союз — «Назустріч молодому дню» (1923), «Два світи» (1934), «Руки геть!» (1935) та ін. В УРСР твори А.-Н. перекладаються з 20-х pp. Серед перекладачів — Д. Загул, О. Сенюк, З. Віденко, В. Козаченко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Пролетарські новели. К., 1925; Льотерійний швед. Х. — К., 1932; Брати. Х., 1934; Малюк. К., 1936; Мортен Червоний. К., 1950; Пеллезавойовник. К., 1955; У залізному віці. К., 1955; Дітте — дитя людське. К., 1960; Пасажири вільних місць та інші новели. К., 1969; Чому я друг Радянського Союзу. В кн.: Країна Рад — надія наша. К., 1977; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 10. М., 1951 — 54; Молодость. Л., 1967.

Літ.: Неустроев В. П. Мартин Андерсен Нексе. М., 1969; Переслегина Э. В. Мартин Андерсен Нексе. Биобиблиографический указатель. М., 1969.

Н. М. Матузова.


АНДЕРСОН (Anderson) Шервуд (13.IX 1876, м. Камден, шт. Огайо — 8.III 1941, м. Колон, Панама) — амер. письменник. Майстер психол. новели. Реалістично змалював побут і звичаї амер. провінції, показав самотність людини, що породжується атмосферою духовної кризи і жорстокості: збірки новел «Уайнсбург, Огайо» (1919), «Тріумф яйця» (1921), «Коні і люди» (1923), «Смерть у лісі» (1933), романи «Безліч шлюбів» (1923), «Темний сміх» (1925). У романах «Усі враз» (1917) і «По той бік бажання» (1932) писав про долю робітничого класу США. Автобіогр. книги — «Історія оповідача» (1924), «Дитинство на Середньому Заході» (1926). Укр. мовою окремі твори А. переклали Б. Антоненко-Давидович, М. Лисиченко, П. Шарандак.

Тв.: Укр. перекл. — Яйце. Х., 1926; Усі враз. Х., 1930; Я хочу знати чому. — Шедевр Блекфута. В кн.: Американська новела. К., 1978; Рос. перекл. — Рассказы. М. — Л., 1959; Избранное. М., 1983.

Т. М. Нефедова.


АНДЗЮЛАЙТІС Юозас [літ. псевд. — Кальненас; 1 (13).XII 1864, с. Гайсряй, тепер Капсукського р-ну Латв. РСР — 30.I (12.II) 1916, Нью-Брітен, США] — лит. поет. Закінчив 1883 учител. семінарію, з 1886 жив у США. Поезія А. близька до романтизму. Осн. її мотиви — протест проти соціального і нац. гніту, любов до рідного краю. А. у своїх віршах використав деякі сюжети з творів Т. Шевченка. Під впливом укр. поета написав вірші «Наука», «Бджоли», «Прощання». З віршем Т. Шевченка «До Основ’яненка» перегукується вірш А. «Ксаверу Ванагелісу». А. — перший перекладач творів Т. Шевченка лит. мовою («Тополя», «Утоплена», «Причинна», «Іван Підкова», частина поеми «Гайдамаки» та ін.).

В. А. Ванагас.


АНДІЄВСЬКА Емма (19.III 1933, Донецьк) — укр. письменниця. З 1943 живе за межами СРСР: у Франції (Париж), США (Нью-Йорк), тепер — у ФРН. Автор поетич. збірок «Поезія» (1951), «Народження ідола» (1958), «Риба і розмір» (1961), «Кути опостінь» (1963), поем «Первні» (1964), «Базар» (1967), «Пісні без тексту» (1968), «Наука про землю» (1975), «Кав’ярня» (1983), «Спокуси святого Антонія» (1985). Пише також новели (збірки «Подорож», 1955; «Тигри», 1962; «Джалапіта», 1962) та романи («Герострати», 1970; «Роман про добру людину», 1973; «Роман про людське призначення», 1982). А. цікавить переважно внутр. світ людини, складні психол. колізії, розкриваючи які вона вдається до поетики сюрреалізму. Поетич. твори відзначаються лексичним багатством, витонченою формою.

І. Ф. Прач.


АНДРЕЄВ Веселий (справж. — Георгій Георгієв Андреєв; 16.II 1918, м. Пирдоп, тепер м. Среднегоріє Софійського округу) — болг. письменник, Герой Соц. Праці (1978). Член БКП з 1940, член її ЦК з 1986. Навчався 1938 — 41 в Софійському ун-ті. Учасник збройної антифашист. боротьби (політкомісар 1-ї Софійської партизан. бригади «Чавдар», 1943 — вересень 1944). Осн. тема творчості — подвиги болг. партизанів під час 2-ї світової війни. Автор зб. віршів «Партизанські пісні» (1947, витримала бл. 20 видань), зб. нарисів «У Лопянському лісі» (1947), зб. «Партизанські оповідання» (1963), докум. повістей «Помирали безсмертні» (кн. 1 — «Загін», 1972; кн. 2 — «Бригада», 1982), «Соната про Петю Дубарову» (1985), зб. есе і спогадів про письменників і революціонерів «Не можу без вас» (1983), кн. «Подорож до довір’я» (1984). Враженнями від подорожі до Рад. Союзу поділився в кн. «Є на світі Москва» (1951). А. належить ст. «Тарас Шевченко» (1939). Окремі вірші А. переклали П. Тичина, М. Нагнибіда, Д. Білоус, В. Струтинський, Ф. Скляр та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Світло над Болгарією. К., 1954; Тарас Шевченко [уривок]. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964; [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 2. К., 1974; Ленін. «Всесвіт», 19.71, № 11; Двоє і сарна. В кн.: Сучасна болгарська новела. К., 1977; Рос. перекл. — Партизанские рассказы. М., 1965; Горы дышат огнем. М., 1975.

О. Д. Кетков.


АНДРЕЄВИЧ Давид (pp. н. і см. невід.) — укр. поет 1-ї пол. 17 ст. Був ченцем монастиря Василія Великого і, вірогідно, вчителем Луцької братської школи. У 1628 видав у Луцьку, в друкарні П. Домжив-Лютковича, поетичний «Лямент по святобливе зошлом... ІоаннЂ Васильєвичу, прєзвитери... братства Луцького...». «Лямент» призначався для декламації під час похорону Іоанна Василевича, серед декламаторів був сам поет.

Тв.: Лямент по святобливе зошлом... ІоаннЂ Васильєвичу, презвитери. В кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978.

В. О. Шевчук.


АНДРЕЛЛА Михайло (псевд. — Оросвигівський; 1637, с. Росвигове, тепер передмістя Мукачевого Закарп. обл. — 1710, с. Іза, тепер Хустського р-ну тієї ж обл.) — укр. письменник-полеміст. Освіту здобув у навч. закладах Відня, Братіслави і Трнави. Служив священиком у с. Великих Лучках (тепер Мукачівського р-ну). У 1669 A. порвав з «проклятою тщетною унією чужою», прийняв православ’я і став виразником дум і прагнень трудового закарпат. люду, за що зазнав жорстоких переслідувань. У трактатах «Логос» (1691 — 92), «Оборона вЂрному каждому человЂку» (1699 — 1701) А. виступав проти унії та Ватікану, проти соціального і нац. гноблення, пропагував ідею возз’єднання Закарпаття з усіма укр. землями. Для полемічних творів А. характерні яскрава образність, поєднання гумору і сатири, книжної і розмовної мови. А. продовжив традиції укр. письменників-полемістів, зокрема Івана Вишенського.

Тв.: Духовно-полемические сочинения иерея Михаила Оросвиговского-Андреллы против католичества и унии. Прага, 1932.

Літ.: Микитась В. Л. Український письменник-полеміст Михайло Андрелла. Ужгород, 1960; Микитась B. Л. Давня література Закарпаття. Львів, 1969; Микитась В. Л. Українська література в боротьбі проти унії. К., 1984.

В. Л. Микитась.


АНДРЄЄВ Леонід Миколайович [9(21). VIII 1871, Орел — 12.IX 1919, с. Нейвала, побл. м. Мустамякі, Фінляндія] — рос. письменник. Закінчив 1897 Моск. ун-т. В оповіданнях «Баргамот і Гараська», «Петько на дачі» (обидва — 1898), «Ангелятко» (1899), «Жили-були» (1900) та ін. виступав як продовжувач демокр. і реалістич. традицій рос. л-ри 19 ст. В окремих оповіданнях («Думка», 1902; «Стіна», 1903; «Провалля», 1903) порушував соціально-психолог. проблеми, підкреслював суперечливу природу людського розуму, що може служити і добру, і злу. На поч. 1900-х pp. зблизився з М. Горьким. Мотиви соціального протесту, зростання революц. настроїв відобразилися в оповіданнях і повістях «У темну далечінь» (1900), «Марсельєза» (1903), «Життя Василя Фівейського» (1904) та ін. В оповіданні «Червоний сміх» (1904) А. показав війну як вияв соціального божевілля бурж. суспільства. Події революції 1905 — 07 знайшли відголос у повісті «Губернатор» (1906), п’єсі «До зірок» (1906), романі «Сашко Жегульов» (1911) та ін. Таврував жорстоку розправу царизму над революціонерами («Оповідання про сімох повішених», 1908). Роки реакції викликали в А. зневіру в можливості перетворення суспільства на засадах гуманізму й соціальної справедливості (оповідання «Пітьма», 1907; повість «Мої записки», драми «Життя людини», «Цар-Голод» і «Чорні маски», всі — 1908; «Анатема», 1909, та ін.). Песимізмом пройняті і п’єси «Не убий» (1913), «Той, хто отримує ляпаси» (1916) та повість «Записки Сатани» (1919, опубл. 1922). У творчості А. реалістичні тенденції поєднуються і взаємодіють з рисами модернізму. Поетика А. справила помітний вплив не лише на російську, а й на західноєвроп. л-ру. Типологічні зв’язки творчості А. і М. Коцюбинського досліджували А. Шамрай, Л. Іванов, О. Бабишкін, Н. Калениченко; А. і Лесі Українки — А. Музичка. Твори А. перекладали М. Виноградова (Маруся Полтавка), Г. Коваленко, О. Гаморак, В. Сімович, М. Лозинський, О. Копиленко та ін. П’єси А. «Життя людини», «Сава», «Дні нашого життя», «Gaudeamus», «Цар-Голод» та ін. ішли на сценах театрів Києва, Харкова, Черкас. ін. міст України.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 17. Пг., 1910 — 16; Избранное. Л., 1984; Укр. перекл. — Любов до ближнього. К., 1909; Чорні маски. Львів, 1912; Життя людини. Львів — К., 1922; Червоний сміх та інші оповідання. Х., 1929; Петько на дачі. К., 1957.

Літ.: Андреевский сборник. Исследования и материалы. Курск, 1975; Иезуитова Л. А. Творчество Леонида Андреева (1892 — 1906). Л., 1976; Беззубов В. И. Леонид Андреев и традиции русского реализма. Таллин, 1984.

І. Д. Бажинов.


АНДРЄЄВ Микола Петрович [11(23).XI 1892, Казань — 15.I 1942, Ленінград] — рос. та укр. рад. фольклорист і літературознавець. Закінчив 1918 Казан. ун-т. Працював у Казан. ун-ті й пед. ін-ті, потім був професором Ленінгр. пед. ін-ту. В молоді роки зазнав впливу фінської школи. На основі «Покажчика казкових типів» фін. фольклориста А. Аарне уклав рос. «Покажчик казкових сюжетів за системою Аарне» (1929). У 30-х pp. виступив з критикою емпіризму й формалізму фін. школи. Осн. праці: «До характеристики українського казкового матеріалу» (1934), «Російська балада» (1936), «Фольклор і література» (1936) та ін. А. вивчав лубочну літературу («Зникаюча література», 1921). Уклав хрестоматію «Російський фольклор» (1936), антологію «Билини» (1938). Створений А. покажчик сюжетних типів укр. казок (опрацьовано понад 5 тис. текстів укр. казок, легенд та анекдотів) залишився в рукописі; частково його використано при укладанні укр. частини видання «Сравнительный указатель сюжетов. Восточнославянская сказка» (Л., 1979).

І. П. Березовський.


АНДРЄЄВ Юрій Андрійович (8.V 1930, Дніпропетровськ) — рос. рад. літературознавець і письменник, доктор. філол. наук з 1975. Член КПРС з 1956. Закінчив 1953 Ленінгр. ун-т. Гол. ред. серії «Библиотека поэта» (з 1985). Праці з історії рос. рад. л-ри, проблем теорії соціалістич. реалізму і сучас. літ. процесу. Автор роману «Багряний літопис» (1968, у співавт.), наук.-популярних творів. У теор. працях і літ.-критичних виступах звертається і до худож. досвіду укр. л-ри.

Тв.: В поисках закономерностей. О современном литературном развитии. Л., 1978; Аспекты. Динамика социальной действительности и художественная литература. Л., 1985; Революция и литература. Октябрь и граждгнская война в русской советской литературе (20 — 30-е гг.). Л., 1987; Укр. перекл. — Скажу тобі сину... К., 1981.

І. Д. Бажинов.


АНДРЄЄВСЬКИЙ Сергій Аркадійович [29.XII 1847 (10.I 1848), с. Олександрівна, тепер Дніпроп. р-ну Дніпроп. обл. — 9.XI 1918, Петроград] — рос. поет і критик. За професією юрист. Закінчив 1869 Харків. ун-т. Автор зб. «Вірші. 1878 — 1885» (1886). У поезії А. ліберально-демократичні переконання (вірш «Петропавловська фортеця») поєднуються з настроями розчарування в ідеалах юності. Написав ряд літ. портретів та есе. Літ. цінність становлять також судові промови А., що за його життя витримали 5 видань, і «Книга про смерть. Думки і спогади» (1924). П. Грабовському належить переспів одного з характерних віршів А. — «Світлий образе привиду милого» (1897).

Тв.: Литературные очерки. СПБ, 1902.

В. Я. Звиняцковський.


АНДРИЧ (Андрић) Іво (Іван; 9.Х 1892, с. Долац біля Травника, Боснія — 13.III 1975, Белград) — серб. письменник, громад. діяч, член Серб. академії наук і мистецтв з 1946, Герой Соц. Праці (1972). Навчався в ун-тах Загреба, Відня, Кракова, закінчив 1919 ун-т у Граці (Австрія). Брав участь у нац.-визвольному русі «Молода Боснія». Перші книги «Ex Ponto» (1918) і «Неспокій» (1920) — поетично-медитативна проза. Писав оповідання (збірки «Притча про візирового слона», 1948; «Панорама», 1958; «Обличчя», 1960; «Жінка на камені», 1962, та ін.). У романах «Травницька хроніка» (1942, вид. 1945), «Міст на Дрині» (1943, вид. 1945), «Панночка» (1944, вид. 1945), «Проклятий двір» (1954) відтворив трагічну долю боснійців під владою чужоземного панування. А. використовував фольклорні мотиви та істор. тематику для філос. осмислення сучасності, сенсу буття людини, одвічної «драми її існування», для пошуків виходу з кризовихситуацій. Автор есе і літ.-критичних праць про П. Негоша, В. Караджича, С. Матавуля, М. Горького. Лауреат Нобелівської премії (1961). Укр. мовою окремі твори А. переклали С. Панько, І. Ющук, З. Гончарук та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Проклятий двір. К., 1957; Зеко. К., 1958; Притча про візирового слона та інші новели. К., 1973; Міст на Дрині. Вишеградська хроніка. К., 1977; Оповідки з дитинства. К., 1981; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1984 — 85.

Літ.: Ющук І. Співець людяності. В кн.: Андрич І. Притча про візирового слона та інші новели. К., 1973; Панько С. Нобелівський лауреат. В кн.: Панько С. Дороги, друзі... Нотатки письменника. Ужгород, 1974; Ющук І. Через минуле до сучасності. В кн.: Андрич І. Міст на Дрині. Вишеградська хроніка. К., 1977; Лихачева Л. П. Иво Андрич. Биобиблиографический указатель. М., 1974.

В. Г. Гримич.


АНДРІАНОВА Надія Миколаївна (1921) — укр. рад. письменниця, перекладачка. Див. Гордієнко-Андріанова Надія Миколаївна.


АНДРІЄВИЧ Маргарита Андріянівна [справж. — Крамар Харитина; 26.IX (9.Х) 1912, с. Мошни, тепер Черкас. р-ну Черкас. обл.] — укр. рад. драматург. Закінчила 1937 Київ. ін-т театр. мистецтва. Працювала акторкою в театрах Полтави і Чернівців, 1954 — 78 — зав. літ. частиною Чернів. укр. муз.-драм.театру. Автор п’єс «Я вірю» (пост. 1958 Чернів. укр. муз.-драм. театром) — про врятування Рад. Армією художніх цінностей нім. народу під час 2-ї світової війни, «Леся» (1960) і «Марічка» (1972), зб. оповідань і новел «Крізь лет років» (1987) та ін.

П. К. Медведик.


АНДРІЄВИЧ Роман Павлович (pp. н. і см. невід.) — укр. поет і драматург 20 — 50-х pp. 19 ст. Нар. на Полтавщині, перебував на військ. службі, останні роки жив у Переяславі. Писав укр. та рос. мовами. Поезії А. в романтичному стилі розкривали нещасливу долю ліричного героя («Чуже не своє»), змальовували нар. звичаї («Гаданье»), минуле й сучасне Бахчисарая («Хан-Сарай», «Сарай», «Мечеть», «Мавзолей», «Тоска»), природу та життя народів Кавказу («Воспоминание о Кавказе»). А. — автор комедії «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия», надр. в додатку до журн. «Московский телеграф» — «Новий живописец общества и литературы на 1831 г.» (пізніша назва комедії — «Пан Сюсюрченко»). В ній уперше в укр. драматургії зображено представника провінційного заможного селянства, яке прагнуло перейняти панські звичаї, жити за прикладом столичного дворянства.

Тв.: Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия. В кн.: Українська драматургія першої половини XIX століття. Маловідомі п’єси. К., 1958.

Літ.: Лобас П., Шубравський В. Роман Андрієвич — поет і драматург. «Радянське літературознавство», 1972, №11.

П. О. Лобас.


АНДРІЄВСЬКИЙ Митрофан Олександрович [1842, Канів, тепер Черкас. обл. — 14 (26).V 1887, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ] — укр. філолог-медієвіст і культурно-освітній діяч. Брат О. О. Андрієвського. Закінчив 1862 Київ. ун-т. Учителював у Ровно, Коростишеві, Катеринославі. В історико-філол. праці про «Слово о полку Ігоревім» — «Дослідження тексту пісні Ігорю Святославичу» (1879 — 80) здійснив критичний аналіз і реконструкцію тексту, дав коментар різночитань. Автор статей про літописні топоніми та ідентифікацію їх з існуючими топографіч. реаліями (журн. «Киевская старина», 1882 — 85). Розвідка про думу «Втеча трьох братів з города Азова, із турецької неволі» належить до грунтовних наук. досліджень укр. нар. епосу.

Тв.: Исследование текста песни Игорю Святославичу, ч. 1, гл. 1 — 4. Екатеринослав, 1879 — 80; Козацкая дума о трех азовских братьях в пересказе с объяснениями и разбором ее. Одесса, 1884.

Р. Ф. Кирчів.


АНДРІЄВСЬКИЙ Олександр Юхимович (15.VIII 1869, с. Бирине, тепер Новгород-Сіверського р-ну Черніг. обл. — 15.VI 1930, Київ) — укр. рад. фольклорист і етнограф. Закінчив 1893 істор. відділ Київ. духовної академії. В 1893 — 1917 був викладачем, інспектором, директором гімназій у Читі, Владивостоку, Києві тощо. З 1921 працював наук. співробітником Етногр. комісії УАН. Автор історико-бібліографічних праць («До історії видання „Литературы украинского фольклора“ Б. Д. Грінченка», 1926 — 27, та ін.). Уклав грунтовний анотований покажчик «Бібліографія літератури з українського фольклору» (т. 1, 1930), який охоплює дожовтн. період. У покажчику широко представлено й фольклористичну спадщину укр. письменників, матеріал про використання фольклору в їхній творчості.

Літ.: Сарана Ф., Королевич Н. Бібліограф-фольклорист. «Літературна Україна». 1969, 26 серпня.

Ф. К. Сарана.


АНДРІЄВСЬКИЙ Олексій Олександрович [псевд. і крипт. — Андибер, Каневський А., Канівець Ол., А. А., А. Т-ий та ін.; 16 (28).III 1845. Канів, тепер Черкас. обл. — 9 (22).VII 1902, Київ] — укр. історик, літератор, педагог, громад. діяч. Закінчив 1865 Київ. ун-т, учителював у гімназіях Катеринослава (тепер Дніпропетровськ), Одеси, Тули, Києва. Був на засланні у Вятці (тепер Кіров, 1879 — 81). З 1881 редагував неофіц. частину «Киевских губернских ведомостей», працював у Київ. комісії нар. читань, організував видання популярних брошур з різних галузей знань, громадсько-культур. заходи. З 1896 — директор сирітського будинку в Одесі. Автор досліджень з історії запорізького козацтва, Правобережної України, Києва, Вятської губ. Підготував і видав 10 випусків «Історичних матеріалів» (рос. мовою, К., 1882 — 86) з архіву Київ. губ. управління. Опублікував багато статей, нарисів, розвідок, присвячених творчості Т. Шевченка («Про відношення Т. Г. Шевченка до життя», 1899; «„Кобзар“ Т. Г. Шевченка», 1901; «„Перебендя“ Т. Г. Шевченка», 1901, та ін.). Ініціатор створення фонду для упорядкування могили поета і заснування школи його імені в Каневі. А. належать біогр. нарис про Г. Квітку-Основ’яненка, статті про В. Жуковського, Є. Баратинського, Д. Веневітінова, О. Жемчужникова та ін.

Тв.: Тарас Григорьевич Шевченко в отзывах о нем иностранной печати. Одесса, 1879; Поминки Тараса Григорьевича Шевченка 25-го февраля 1879 в Одессе. Одесса, 1879; Григорий Федорович Квитка (Основьяненко). К., 1885; Материалы по истории Запорожья и пограничных отношений (1743 — 1767). Одесса, 1893.

Літ.: Каманин И. Алексей Александрович Андриевский. «Киевская старина», 1902, № 9.

Р. Ф. Кирчів.


АНДРІЙ КЕСАРІЙСЬКИЙ (Андрій, архієпископ Кесарії Каппадокійської; р. н. невід. — бл. 565, за ін. даними, 8 або 9 ст.) — візант. письменник, автор повчальних творів. Давньорус. переклад його «Тлумачень на Апокаліпсис» датують кін. 12 — поч. 13 ст. Найдавніший список — пергаментний рукопис 13 ст. зберігається В Б-ці АН СРСР у Ленінграді; більшість копій належить до 14 — 16 ст. На Україні переклад цього твору старослов’ян. мовою здійснений Лаврентієм Зизанієм, був надрук. з поправками та передмовою Тарасія Земки під наглядом Памва Беринди («Андреа архієпископа Кесаріа Каппадокійскіа Тлъкованіе на Апокаліпсіс», друкарня Києво-Печерської лаври, 1625). До книги додано написану укр. книжною мовою передмову Захарії Копистенського, «Слово Єфрема Сирина на Преображеніє», «Слово Іоанна Златоустого на П’ятидесятницю» та покажчик.

Літ.: Исаевич Я. Д. Преемники первопечатника. М., 1981; Сводный каталог славяно-русских рукописных книг, хранящихся в СССР. XI — XIII вв. М. 1984.

М. Б. Боянівська.


АНДРІЙ КРІТСЬКИЙ (бл. 660 — після 726) — візант. письменник і церк. діяч. Походив із Сірії (Дамаск); був архієпископом міста Гортини на острові Кріт. Автор проповідей, молитов, а також церковних співів. Реформатор християнської гімнографії, творець нової її жанрової форми — канону, що витіснила жанрову форму кондака. Найвидатніший його твір — великопісний «Великий канон» з 250 строф, в яких варіюються схематизовані біблійні образи і мотиви. А. К. у ньому зосереджується на реліг. моралі, в біблійних епізодах факти «священної» історії втрачають своє символічне значення і стають матеріалом для алегоричного тлумачення. Цей метод творчості розвинули наступні християн. поети-гімнографи, насамперед Іоанн Дамаскин. Твори А. К. були відомі в л-рі Київської Русі, в давній укр. літературі.

Літ.: Андрей, архиепископ Критский. Беседа на четверодневного Лазаря. «Христианское чтение», 1826, ч. 22; Аверинцев С. С. Поэтика ранневизантийской литературы. М., 1977.

В. І. Крекотень.


АНДРІЙЧЕНКО Борис Миколайович (3.II 1925, с. Революційне, тепер Вовчанського р-ну Харків. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1957. Закінчив 1966 Одес. ун-т. Під час тимчасової окупації України фашистами був вивезений на примусові роботи до Німеччини, де брав участь у діяльності підпільної орг-ції «Месники». Був засуджений на довічне ув’язнення, перебував у концтаборі Маутгаузен. Пережите письменником знайшло відображення в його творах, зокрема в повісті «Месники» (1959), романі «Вогонь і попіл» (1986). Автор зб. оповідань «Степові далі» (1958), повісті «Радість» (1961, про трудові будні працівників колг. села, кохання, пошуки героями свого місця в житті), літ.-критичного нарису «Біля джерел творчості» (1975).

Г. Д. Зленко.


АНДРІЙЧУК Кесар Омелянович [псевд. — К. Бубела, Видючий; 9 (22). III 1907, с. Латанці, тепер Тиврівського р-ну Вінн. обл. — 7.VIII 1958, смт Тиврів тієї ж обл.] — укр. рад. поет. Закінчив 1931 Одеський ін-т нар. освіти. Працював учителем. Друкуватися почав 1928. Перша книжка — зб. «На зламі» (1931), в якій А. відобразив героїку революц. боротьби, громадян. війни. Вірші зб. «Подільська сторона» (1958) — про будівників соціалізму, мужність рад. людей у роки Великої Вітчизн. війни.

Б. В. Хоменко.


АНДРІЙЧУК Михайло Миколайович (псевд. — М. Ган; 30.XI 1894, с. Слобідка, тепер Городенківського р-ну Івано-Франк. обл. — 28.XI 1938, Нью-Йорк) — укр. письменник і громад.-культур. діяч у США. Член Компартії США з 1919. 15-річним юнаком емігрував до Німеччини, де працював на шахті, а через два роки — до США. Брав участь у соціалістич. русі. В 1917 обраний заступником всекрайового секретаря Укр. федерації Соціалістич. партії США і редактором її органу — газ. «Робітник» (Клівленд). З 1918 — працював у журналах «Робітничий вісник», «Робітниця», «Сміх і правда», «Світло», один із засновників (1920) і редакторів робітн. газ. «Українські щоденні вісті». Автор багатьох нарисів і оповідань з життя укр. трудової еміграції, п’єси «О, так?» (1933) та ін.

Тв.: Вибране. К., 1957.

Літ.: Полєк В. Андрійчук Михайло Миколайович. «Архіви України», 1969, № 4.

В. Т. Полєк.


АНДРІЦОЮ (Andriţoiu) Александру (8.Х 1929, с. Вашкеу Біхорського пов.) — рум. поет. Закінчив 1951 літ. школу ім. М. Емінеску в Бухаресті. Автор збірок «Любов і ненависть» (1957), «Книжка біля серця» (1959), «Сузір’я ліри» (1963), «Симетрія» (1970), «Золото», «На моєму шляху» (обидві — 1974), кн. публіцистики «Райдуга через Карпати» (1987). Прихильник класичної форми в поезії. Зб. «Золоті ворота» (1958) присвячена подіям Великої Жовтн. соціалістич. революції. Переклав кілька віршів П. Тичини, М. Рильського, А. Малишка. А. належить також стаття про Т. Шевченка в журналі «Veac nou» («Новий вік», 1959, № 9). Українською мовою деякі вірші А. переклав А. М’ястківський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1958, № 4; Рос. перекл. — [Вірші]. «Наш современник», 1974, № 12; [Вірші]. «Октябрь», 1984, № 8.

С. В. Семчинський.


АНДРІЧІК (Andričík) Юрай (28.IV 1937, с. Бежовці, Східно-Словацька обл.) — словац. поет, перекладач. Закінчив 1960 Праз. ін-т рос. мови і л-ри. Автор збірок «Прихід на землю» (1970), «Глухі приголосні» (1973), «Гризовиська» (1985), в яких переважає сільська тематика; оповідань для дітей «Пломінець» (1976), «Шлях за сонцем» (1986) та ін. Пропагандист укр. л-ри. Як перекладач узяв участь в поетичних антологіях «Вірші проти смерті», «Чистими руками» (обидві — 1980), «Антологія радянської поезії 20 століття» (1981), «Під спільним небом», «Серце як сонце» (обидві — 1983). В перекладах А. вийшли романи «У нас в гуртожитку» Д. Ткача (1975), «Прапороносці» (1976) і «Берег любові» (1978) О. Гончара, повість «Камінна душа» Г. Хоткевича (1981), книги поезій М. Рильського («Бабине літо», 1979), Б. Олійника («Заклинання вогню», 1982), В. Коротича («Дзеркало», 1983, у співавт.), творів Є. Гуцала («Сутінки», 1974), В. Стефаника («Новина», 1976), В. О. Шевчука («Жовте листя в липні», 1977), Григора Тютюнника («Пізнього вечора», 1979), М. Коцюбинського («Тіні забутих предків», 1981), О. Довженка («Зачарована Десна», 1984), В. Нестайка («Пригоди журавлика», 1984). Укр. мовою окремі твори А. переклав І. Чендей.

Тв.: Укр. перекл. — Пломінець. Казки. К., 1984.

В. К. Митник.


АНДРІЯШИК Роман Васильович (9.V 1933, с. Королівка, тепер Борщівського р-ну Терноп. обл.) — укр. рад. письменник. Закінчив 1964 Львів. ун-т. Друкуватися почав 1957. Перша книжка — реалістич.-психологічний роман «Люди зі страху» (1966) — привернула увагу багатомірно зображеним героєм, філос. місткістю письма. У романі відображено події 1-ї світової війни на Зх. Україні, трагічну долю молоді, яка в складі австр. армії змушена була воювати проти своїх же братів, а по закінченню війни протистояла шовіністич. політиці бурж. Польщі, впливам укр. бурж. націоналізму. Ці теми знайшли продовження у романах «Додому нема вороття» (1976) і «Думна дорога» (1982, перший варіант опубл. у журн. «Прапор», 1969, № 8 — 9 під назвою «Полтва»). У романах «Кровна справа» (1978), «Сад без листопаду» (1980) А. звертається до трагічних колізій, проблеми моральних цінностей, створює психологічно складні образи сучасників (робітника-шахтаря, офіцера-ракетника).

Тв.: Додому нема вороття. — Люди зі страху. К., 1983; Сад без листопаду. К., 1984; Рос. перекл. — К дому возврата нет. М., 1971; Кровное дело. М., 1980.

Літ.: Бєляєв В. Про книгу Романа Андріяшика. В кн.: Андріяшик Р. Додому нема вороття. — Люди зі страху. К., 1983.

Г. М. Штонь.


АНДРОНИКОВ (Андроникашвілі) Іраклій Луарсабович [15 (28). IX 1908, Петербург] — рос. рад. письменник, літературознавець, нар. арт. СРСР з 1982, доктор філол. наук з 1956. Член КПРС з 1949. Закінчив 1930 Ленінгр. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Осн. літературознавчі книги — «Життя Лермонтова» (1939), «Оповідання літературознавця» (1949), «Тагільська знахідка» (1956) та ін. Виступає з усними оповіданнями про видатних письменників, артистів та ін. У ст. «Поезія Довженка» (1958) писав про новаторство укр. кінодраматурга й кінорежисера. В нарисах «Зошит Василя Завелейського» (1968), «Зачарований вірш» (1963), «Втрачені записки» (1970) є цікаві літ.-краєзнавчі матеріали, пов’язані з Україною, зокрема з Києвом. Стаття «Хранителі правди» (1970) містить відомості про документ, матеріали письменників, що зберігаються в держ. архівах Москви і Ленінграда, зокрема про особисті фонди О. Довженка й С. Кравчинського. Лауреат Держ. премії СРСР (1967), Ленінської премії (1976).

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3, М., 1980 — 81.

С. А. Кривошапова.


АНДРУЗЬКИЙ Георгій (Юрій) Львович [26. V (7. VI) 1827, с. Вечірки, тепер Пирятинського р-ну Полтав. обл. — після 1864] — укр. поет і публіцист, громад. діяч. Нар. в сім’ї дрібного поміщика. У 1845 — 47 навчався в Київ. ун-ті. Був членом Кирило-Мефодіївського товариства, належав до його революційно-демократич. крила. Знайомство з Т. Шевченком (1846) стимулювало його громад. й літ. працю. Автор поетичних творів соціального змісту, сповнених публіцистич. пафосу: «Україні», «Чи ж то в панів спина болить?», «Була колись годинонька», «Не плачте, ріднесенька мамо», «Козак плаче й сам не знає...» та ін., які схвально оцінив Т. Шевченко. При арешті 1847 у А. відібрано власні вірші революц. спрямування і рукописні публіцист. твори «Ідеал держави» та «Проект досягнення можливого ступеня рівності і свободи (переважно у слов’янських землях)», в яких А. висловлював антикріпосницькі ідеї, обстоював станову рівність, респ. спосіб правління. Заслання відбував у Казані, а з 1848 — у Петрозаводську. В 1850 за написання антиуряд. статті «Конституція республіки» А. було ув’язнено в Соловецькому монастирі. В 1858 йому дозволено повернутися на Україну, де перебував під наглядом поліції до 1864. Дальша доля А. невідома. Можливо, йому належить вірш «Пустынник», опублікований за підписом «Андрузький» у «Полтавских епархиальных ведомостях» (1863, № 12).

Літ.: Кузьміна З. М. Шевченко і Андрузький. В кн.: Збірник праць п’ятої наукової Шевченківської конференції. К., 1957; Фруменков Г. Г. Узники Соловецкого монастыря. Архангельск, 1979; Сергієнко Г. Я. Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. К., 1983.

П. П. Ротач.


АНДРУСИШИН (Andrusyshen) Костянтин Генрік (19.VII 1907, Вінніпег — 13.V 1983, Саскатун) — канад. англомовний славіст, лексикограф, літературознавець, перекладач, доктор філософії з 1940. Навчався 1925 — 30 у Манітоб. ун-ті, 1930 — 31 — у Сорбонні. Один із засновників канад. україністики. Керівник відділу славістики Саскачеванського ун-ту (1950 — 75). Видав кн. «Українська література та її натхненник Шевченко» (1949, англ. мовою). Упорядник англомовної антології «Українські поети 1189 — 1962» (1963), до якої написав вступ, біогр. довідки про 102 поетів і примітки. Автор вступу і приміток до кн. «Поетичні твори Тараса Шевченка» (1964) — першого майже повного видання «Кобзаря» англ. мовою, переклади до якого здійснив разом з В. Кіркконнелом. Для англомовної антології «Їхній край» (1964) переклав оповідання «Поєдинок» М. Коцюбинського і «Злодія зловили» Марка Черемшини. Окремо опубл. у його перекладі оповідання М. Коцюбинського «Хвала життю», «З глибини», новели В. Стефаника «Стратився», «Сини». Укладач (спільно с Дж. Креттом) «Українсько-англійського словника» (1955). На працях А. позначились його буржуазні світоглядні позиції.

Літ.: Жомнір О. Повний англійський. «Вітчизна», 1967, № 3.

Р. П. Зорівчак.


АНДРУХАЄВ Хусен Борежевич (2.III 1920, аул Хакурінохабль, тепер Шовгенівський Адиг. а. о. — 8.Х І 1941, с. Дякове, тепер Антрацитівського р-ну Ворошиловгр. обл.) — адиг. рад. поет, Герой Рад. Союзу з 1941. Член КПРС з 1940. Закінчив 1939 Адиг. пед. училище (Майкоп). Учасник Великої Вітчизн. війни, загинув на фронті. Писав вірші високого громадян. звучання. Посмертно видано збірки А. «Моя пісня» (1946), «Я буду співати» (1971), «Вважайте мене живим» (1976). Під впливом творчості Т. Шевченка написав вірш «Кавказ» і поему під такою ж назвою (1938). Укр. поетові присвятив вірш «Тарас Шевченко». Геройський подвиг А. став темою багатьох творів адиг. письменників. У с. Дяковому А. встановлено пам’ятник.

Літ.: Науменко О. Рушниця героїв. Донецьк, 1968.

М. Ш. Куніжев.


АНДРУХІВ Дмитро Семенович (8.XI 1934, с. Нижній Дорожів, тепер с. Дорожів Дрогобицького р-ну Львів. обл.) — укр. рад. перекладач, засл. діяч культури ПНР з 1977. Член КПРС з 1964. Закінчив 1958 Київ. ун-т. У перекладах А. вийшли: з чес. мови — романи «Дон Жуан» Й. Томана (1968), «Сократ» Й. Томана і М. Томанової (1979) та ін., зб. «Казки» Б. Немцової (1978), зб. оповідань «Шлюбні ночі» Е. Петішки (1986); з словац. — романи «Жага любові» А. Плавки (1973), «Хроніка» П. Їлемніцького (1981), «Емігранти» Л. Юріка (1984), «Вавілон» М. Фігулі (1985); з польс. мови — повісті «Прусський мур» В. Залевського (1975), «Після дзвонів — тиша» Л. Вантули (1976), «Плід гранатового дерева» Г. Аудерської (1980) та ін.

Г. О. Бандура.


АНДРУЩЕНКО Юрій (Марат) Васильович [29.VII (11.VIII) 1910, с. Великоселецьке, тепер Оржицького р-ну Полтав. обл. — 31.I 1975, Полтава] — укр. рад. поет. Член КПРС з 1965. Закінчив 1931 Черкас. ін-т соціального виховання. Учасник Великої Вітчизн. війни. Вчителював, був на журналістській роботі. Перша зб. — «Цвітуть жита» (1931). У віршах наступних років зобразив соціалістич. перетворення на селі, становлення молодої людини рад. епохи. Збірки «Живу тобою» (1957), «Вогонь душі» (1963), «Серце в дорозі» (1969), «Серпневий день» (1971) — про красу творчої праці, боротьбу за мир, дружбу народів.

Тв.: Співаю молодість. К. — Х., 1936.

С. А. Крижанівський.


АНЕКДОТ (від грец. ’ανέκδοτος — невиданий) — коротке сатиричне або гумористичне, з дотепним закінченням усне оповідання про якийсь смішний випадок чи подію. Уперше термін А. застосував Прокопій Кесарійський у кн. «Таємна історія» (6 ст.). В епоху середньовіччя та Відродження А. називали фабльо, фацеції. Генетично А. пов’язаний з нар. сатирично-гуморист. казками та новелами. А. здавна використовувалися у літ. творах. До них зверталися й письменники укр. дожовтневої і рад. л-ри: Г. Квітка-Основ’яненко, С. Руданський, І. Франко, Остап Вишня, С. Олійник. Значна роль нар. А. в розвитку новелістики (Дж. Боккаччо, М. Гоголь, А. Чехов), сатири та гумору в поезії, де на його основі з’явилися нові літ. жанри, як напр., польські фрашки та укр. співомовки.

Вид.: Грінченко Б. Веселий оповідач. Чернігів, 1898; Гнатюк В. Галицько-руські анекдоти. В кн.: Етнографічний збірник, т. 6. Львів, 1899; Україна сміється. Сатира та гумор, т. 1 — 3. К., 1960; Книга веселої мудрості. К., 1968.

Літ.: Сумцов Н. Разыскания в области анекдотической литературы. Х., 1898.

В. Т. Косяченко.


АНИСИМОВ Іван Іванович [4(16).II 1899, с. Глотовка, тепер Смолен. обл. — 16.VI 1966, Москва] — рос. рад. літературознавець, чл.-кор. АН СРСР з 1960. Член КПРС з 1939. Закінчив 1925 Моск. ун-т. У 1952 — 66 — директор Ін-ту світової л-ри ім. О. М. Горького АН СРСР. Автор досліджень з проблем реалізму і становлення соціалістич. реалізму в світовій л-рі («Нова епоха всесвітньої літератури», 1966; «Російська класика і соціалістичний реалізм», 1976; «Сучасні проблеми реалізму», 1977, та ін.). Брав участь у розробці і здійсненні наук. принципів видання 200-томної «Библиотеки всемирной литературы» (Держ. премія СРСР, 1978), в підготовці «Теорії літератури» (т. 1 — 3, 1964 — 65) та «Історії багатонаціональної радянської літератури» (т. 1 — 6, 1970 — 74).

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1983 — 85.

І. Д. Бажинов.


АНИЩЕНКО Калістрат Романович [псевдоніми — Онікей, К. Вінже; 14 (26).IX 1885, с. Красне, тепер Красне-Перше Обухівського р-ну Київ. обл. — 28. III 1929, Харків] — укр. і рос. рад. письменник. У 1905 вступив до Казан. юнкерського уч-ща, звідки 1906 його було виключено як «політично неблагонадійного». Співробітничав у петерб., одес. та київ. газетах і журналах. Учасник 1-ї світової війни. Був членом Спілки сел. письменників «Плуг». Зб. «Оповідання» (1918) — про життя і побут дореволюц. села. У збірках оповідань «Ткалі» (1924), «Мироносиці» (1926), «Баланс» (1927), «Килина», «Ніч у саду», «Служба божа», «Побачення», повісті «Піраміди пролетаріату» (всі — 1929) А. відобразив глибокі соціально-політичні процеси, які відбувалися на селі, в робітничому середовищі в перші пожовтневі роки. Чимало оповідань мають виразне антимілітаристське спрямування.

Тв.: Мед. Львів, 1974; Рос. перекл. — Сверчок. М. — Л., 1924; Рассказы. М., 1925; Ночь в саду. М., 1926.

Літ.: Косинка Г. Калістрат Анищенко. «Життя й революція», 1929, № 6; Гнатюк М. Калістрат Анищенко. «Літературна газета», 1959, 27 березня; Мороз-Стрілець Т. Сторінки творчого життя. «Літературна Україна», 1970, 6 жовтня; Зленко Г. Адресуется Каллистрату Романовичу... «Вопросы литературы», 1975, № 7.

Т. М. Мороз-Стрілець.


АНІСОВ Василь Федорович [8 (21).III 1912, с. Павлівка, тепер Білопільського р-ну. Сум. обл. — 9.V 1974, Київ] — укр. рад. літературознавець. Член КПРС з 1961. Закінчив 1937 Харків. пед. ін-т. Опублікував книжки «Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка» (1959), «Від підмайстра до академіка» (1967; обидві — у співавт. з Є. Середою), статті з питань шевченкознавства.

В. О. Судак.


АНІЧКОВ Євген Васильович [17(29).I 1866, Боровичі, тепер Новгород. обл. — 1937, Белград] — рос. літературознавець, фольклорист. Закінчив 1892 Петерб. ун-т. Учень і послідовник О. М. Веселовського. Під час Великої Жовтн. соціалістич. революції емігрував за кордон. Автор праць з естетики, етнографії і фольклористики, історії рос. і давньоруської л-р. В роки військ. служби на Україні (1887 — 89) записав багато нар. пісень і обрядів. У 1895 — 1901 викладав у Київ. ун-ті історію західноєвроп. л-р, англ. мову, був секретарем Історичного товариства Нестора-літописця (1898 — 1901). У дослідженні «Весняна обрядова поезія на Заході та в слов’ян» (1903 — 05) використав зразки укр. хороводних пісень («Положу кладку вербову, вербову», «Гуляй, доню, скілько хочеш», «Ой чи було літо, чи минулося»).

Тв.: Язычество и Древняя Русь. СПБ, 1914.

В. М. Василенко.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.