Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 178-194.]

Попередня     Головна     Наступна





БІЛЕНКО Зіновій Якович [8 (21).XII 1909, м. Ромни, тепер Сум. обл. — 26.VI 1979, Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1946. Закінчив 1933 Харків. ін-т нар. освіти. Учасник Великої Вітчизн. війни. Друкувався з 1925. Перша книжка — зб. п’єс для дітей «Бойові завдання» (1929, у співавт.). Автор збірок оповідань «Велике місто», «Іде товариш урожай», «Про книжку» (всі — 1931), «Бої за Жовтень» (1932), «Ми молоді весняні квіти» (1971) та ін.

В. Я. Неділько.


БІЛЕЦЬКА Віра Юхимівна (11.VIII 1894, м. Охтирка, тепер Сум. обл. — 1933) — укр. рад. етнограф і фольклорист. Одна з перших почала вивчати нар. творчість робітників, зібрала й видала багато шахтарських і заробітчанських пісень («З студій над сучасними піснями», 1926; «Шахтарські пісні», 1927; «Заробітчанські пісні», 1930). Б. належать праці про традиц. укр. нар. одяг («Вишиті кожухи в Богодухівській окрузі на Харківщині», 1927; «Українські сорочки, їх типи, еволюція та орнаментація», 1929). Працювала також у галузі літ.-етногр. взаємозв’язків.

В. Ф. Горленко.


БІЛЕЦЬКИЙ Андрій Олександрович [30.VII (12.VIII) 1911, Харків] — укр. рад. філолог, доктор філол. наук з 1952. Син О. І. Білецького. Закінчив 1933 Харків. ін-т профес. освіти. У 1946 — 87 працював у Київ. ун-ті (з 1953 — професор). Автор праць з класичної філології, заг. мовознавства, романістики, палеографії тощо («Принципи етимологічних досліджень», 1951; «Грецькі написи на мозаїках Софії Київської», 1961; «Лексикологія та теорія мовознавства», 1972, та ін.). Досліджує давньогрец. епос і міфологію, давньорус.-грецькі, давньорус.-візант., укр.-грец. літ. зв’язки. Уклав антологію антич. поезії «Золоте руно» (1985), автор вступної статті й відп. ред. «Словника античної міфології» (1985). Б. належать літ.-крит. розвідки про творчість Езопа, Г. Юлія Цезаря, Лопе де Веги, Н. Казандзакіса, С. Мірівіліса та ін. Переклав укр. мовою деякі твори антич. авторів, а також Ж. Верна, В. Скотта, А. Барбюса.

Літ.: Ціанін Ю. В. Мандруючи до Ітаки. «Іноземна філологія». 1972, в. 28.

С. В. Семчинський.


БІЛЕЦЬКИЙ Михайло Семенович [26.Х (8.XI) 1910, м. Кобеляки, тепер Полтав. обл.] — укр. рад. письменник. Закінчив 1938 Полтав. пед. ін-т та 1941 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Учасник Великої Вітчизн. війни. У передвоєнний час друкував вірші у пресі, був одним з авторів зб. «Дружба» (1935). Йому належать збірки сатири та гумору «З оригіналом згідно» (1955), «Засукавши рукава» (1963), «Якби свині роги» (1965), «Веселі обжинки» (1980), «Кому що» (1985). Автобіогр. повість «За колючим дротом» (1966) — про поневіряння рад. військовополоненого у фашист. таборах і втечу звідти. Автор повістей «Стир ламає кригу» (1968), «Розплата» (1980), докум. книг «Трійниці» (1970) і «З вірою в людину», п’єси «Зорі назустріч» (1956), творів для дітей (збірки віршів «Чи виросте лялька», 1980; «Снігова гора», 1984).

Тв.: Відлуння. К., 1985.

Літ.: Бурляй Ю. Сон. «Вітчизна», 1955, № 11.

Г. О. Бандура.


БІЛЕЦЬКИЙ Олександр Іванович [21.X (2.XI) 1884, Казань — 2.VIII 1961, Київ] — укр. і рос. рад. літературознавець, акад. АН СРСР з 1958 і АН УРСР з 1939, засл. діяч науки УРСР з 1941. Нар. в сім’ї агронома. Закінчив 1907 істор.-філол. ф-т Харків. ун-ту. З 1912 — приват-доцент цього ун-ту. В 1918 захистив магістерську дисертацію «Епізод з історії російського романтизму. Російські письменниці 1830 — 1860-х років». Читав лекції також у Київ. ун-ті, інших вузах. В 1939 — 41 і з 1944 до кінця життя очолював Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, був віце-президентом АН УРСР (1946 — 1948), гол. ред. журналу «Радянське літературознавство» (з часу його заснування в 1957). Друкувався з 1909. Перша велика наукова публікація — «Легенда про Фауста у зв’язку з історією демонології» (1911 — 12).

Після Великої Жовтневої соціалістич. революції Б., продовжуючи в своїй дослідницькій діяльності кращі традиції вітчизн. філол. науки, водночас іде шляхом дедалі глибшого опанування марксистсько-ленінської методології вивчення худож. л-ри (монографія «К. Маркс, Ф. Енгельс і історія літератури», 1934).

Значна частина досліджень Б. присвячена проблемам розвитку давньої укр. і рос. л-р починаючи від їх зародження в епоху Київ. Русі. Він аналізує перші паростки драматичної л-ри на Україні й особливості руху рос. л-ри на рубежі 17 і 18 ст., осмислює ідейно-худож. значення «Слова о полку Ігоревім» та ін. літ. пам’яток, вивчає творчість Івана Вишенського, Григорія Сковороди, Симеона Полоцького. Широкі узагальнюючі висновки містять у собі книжка Б. «Старовинний театр в Росії» (1923) і розділи про укр. л-ру періоду 14 — 18 ст., написані для «Історії української літератури» (1954). В ряді праць Б. про старод. писемність піддаються критиці бурж.-націоналістич. трактування літ. процесу доби середньовіччя.

Постійну увагу Б. привертала рос. класична л-ра. Перші грунтовні роботи — «Достоєвський і натуральна школа у 1846 році» (1922), «М. С. Лєсков. Особа, творчість» (1923, неопубл.), «Тургенєв і російські письменниці 1830 — 1860 років» (1923). У пізніших дослідженнях Б. охарактеризовані творчі здобутки О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Лермонтова, М. Некрасова, О. Островського, М. Салтикова-Щедріна, Льва Толстого, А. Чехова, М. Горького та ін., висвітлюються деякі загальні проблеми історії дожовтневої рос. л-ри, а також простежуються істор. шляхи розвитку і розкривається значення рос.-укр. літ. єднання.

Як дослідник укр. л-ри 19 — початку 20 ст. Б. писав про закономірності її ідейно-худож. еволюції (напр., стаття «До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури», 1963) і про творчість видатних її представників. В численних працях Б. всебічно проаналізована спадщина Т. Шевченка і І. Франка, дається характеристика худож. досягнень І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, 1. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Лесі Українки. В таких статтях, як «Українська література серед інших літератур світу» (1958), «Шевченко і світова література» (1939), «Світове значення творчості Шевченка» (1951), «Світове значення Івана Франка» (1956), Б. уперше поставив питання про світове значення укр. літ. класики. Багато досліджень Б. присвячено зарубіж. л-рам.

Уже в перші пожовтневі роки Б. часто виступає із статтями та рецензіями, в яких розглядаються явища рад. л-ри, передусім укр. і російської. Але осн. його роботи про літ. процес на Україні в рад. період були створені в 40 — 50-і роки. Йому належать великі літ.-критичні нариси «Павло Тичина» (1957) і «Творчість Максима Рильського» (1960). Ряд загальних питань розвитку радянської л-ри і літературознавства порушено в статтях «Завдання української прози...» (1946), «Завдання та перспективи розвитку українського літературознавства» (1957), в брошурі «Українське літературознавство за сорок років (1917 — 1957)» (1957). Предметом постійних наук. зацікавлень Б. були також теоретичні аспекти дослідження мистецтва слова: природа і функції л-ри як різновиду мистецтва, психологія літ.-худож. творчості, теорія літ. стилів, проблема читача та ін. Найважливішими теоретико-літ. працями вченого є: «В майстерні художника слова» (1923), «До побудови теорії літературних стилів» (1931), «Проблема синтезу в літературознавстві» (1940), «Поетика драми» (1950), «Проблема періодизації літературного процесу» (1955), «Про специфіку літературного мистецтва» (праця вперше опублікована 1984). Б. був головою редколегії і автором ряду розділів двотомної «Історії української літератури» (1954 — 56). Упорядкував хрестоматії з античної (1938, друге вид. — 1968) та давньої укр. (1949, друге вид. — 1952) л-р. Працював над складанням програм, хрестоматій та підручників для вищої і серед, шкіл. З 1986 Респ. премію в галузі літ.-худож. критики названо ім’ям Б. Рукописна спадщина Б. зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Тв.: Зібрання праць, т. 1 — 5. К., 1965 — 66; Від давнини до сучасності, т. 1 — 2. К., 1960; Письменник і епоха. К., 1963; Избранные труды по теории литературы. М., 1964.

Літ.: Гудзій М. К. Олександр Іванович Білецький. К., 1959; Про Олександра Білецького. Спогади, статті. К., 1984; Дзеверін І. Олександр Іванович Білецький, «Радянське літературознавство», 1984, № 11.

І. О. Дзеверін.


БІЛЕЦЬКИЙ Платон Олександрович (11.XI 1922, Харків) — укр. рад. мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства з 1971, професор з 1971. Член КПРС з 1952. Син О. І. Білецького. Закінчив 1949 Київ. худож. ін-т. У 1956 — 59 — директор Літ.-мемор. будинку-музею Т. Г. Шевченка у Києві. З 1959 викладає в Київ. худож. ін-ті. Б. належать книги з теорії та історії укр. і світового мистецтва. Серед них: «Українське мистецтво XVII — XVIII ст.» (1963), «Український портретний живопис XVII — XVIII ст.» (1969), «Мистецтво Радянської України» (1979), «Георгій Іванович Нарбут» (1985) та ін. Досліджує важливі питання біографії та діяльності Т. Г. Шевченка — поета й художника: книжка «Шевченко в Києві» (1962), статті «Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка» (1959), «Шевченко і Рембрандт» (1959), «Задуми Шевченка-художника» (1963) та ін. Написав худож.-докум. твір «Одержимий рисунком. Повість про японського художника Хокусая» (1970). Автор досліджень і спогадів, присвячених О. І. Білецькому: «О. І. Білецький як візантолог» (1974), «Витоки» (1984), «З останнього зошита О. І. Білецького» (1984) та ін. Лауреат Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1982.

Тв.: Украинская портретная живопись XVII — XVIII вв. Л., 1981.

Я. Є. Крутікова.


БІЛЕЦЬКИЙ Фелікс Мар’янович (17.XI 1927, с. Новопетрівка, тепер Нижньосірогозького р-ну Херсон. обл.) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1958. Член КПРС з 1961. Закінчив 1954 Дніпроп. ун-т, з 1959 — викладач цього ун-ту. Автор праць з історії укр. л-ри, проблем специфіки сатири, гумору, розвитку жанрів, міжнац. літ. взаємин тощо: «Лесь Мартович» (1961), «Оповідання. Новела. Нарис» (1966), «Живіший з усіх живих. Образ В. І. Леніна в українській літературі» (1968), «Українська сатира кінця XIX — початку XX століття» (1973), «Іван Сенченко» (1976), «Салтиков-Щедрін і українська сатирична література» (1979), «Умовні форми зображення в сатиричній літературі» (1980), «Проблеми новаторства сатири початку XX ст. та її традиції в радянській літературі» (1984) та ін.

І. А. Луценко.


БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО Павло Павлович [16 (27).VIII 1774, м. Прилуки, тепер Черніг. обл. — 11 (23).VI 1856, там же] — укр. письменник, педагог, мовознавець. Нар. у дворянській сім’ї. Закінчив 1793 Шляхетський сухопутний кадет. корпус у Петербурзі, перебував на військ. службі, 1798 в чині капітана вийшов у відставку й оселився у своєму маєтку в с. Лапинцях поблизу Прилук, де відкрив пансіон для дворян, дітей. Був членом Т-ва наук при Харків. ун-ті (з 1817), Вільного екон. т-ва в Петербурзі (з 1824), Т-ва любителів рос. словесності при Моск. ун-ті. Писав укр. і рос. мовами. Серед художньої спадщини Б.-Н. — байки, поеми, балади, віршовані казки, романи, переробки й переспіви творів західноєвроп. письменників. Як байкар виступив у новій укр. л-рі одним з перших (10-і pp. 19 ст.). Більшість байок Б.-Н. пройнята гуманістичними тенденціями, співчутливим ставленням до людини праці («Вовк да Ягня», «Рись да Кріт», «Білка да Кроти», «Гуси» та ін.). У деяких з них звучать соціальні мотиви («Пан писар», «Мудрець да Старшина військовий»). Помітне місце у творчості Б.-Н. посідає бурлескно-травестійна поема «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпіна» (1818, опубл. 1871), побудована за сюжетною схемою Ю. Люценка і О. Котельницького («Викрадення Прозерпіни», 1795). Слідом за І. Котляревським автор надає міфол. образам укр. колориту, відтворює нар. побут, звичаї. У бурлескному комізмі поеми, однак, переважає «простацька» манера, хоча й безсумнівні худож. здобутки. Неопубл. залишився роман «Зиновий Богдан Хмельницкий. Историческая картина событий, нравов и обычаев XVII века в Малороссии» (1829). Б.-Н. одним з перших на Україні перекладав байки І. Крилова. Рос. мовою перекладав твори Ж. Ж. Руссо, Ф. Шіллера, Р. Б. Шерідана, А. Лафонтена, нім. романтиків. Б.Н. належить 15 оригінальних і перекладних балад рос. та укр. мовами. В 1828 написав баладу «Ївга», що є переробкою балади Г. А. Бюргера «Ленора» (1773). В укр. л-рі це була перша переробка популярного романтичного сюжету. Б.-Н. — автор праць з питань л-ри, лінгвістики, історії, економіки, медицини, сільс. господарства тощо, зокрема «Естетика» (1817), «Граматика малоросійської мови», «Істотні властивості поезії і риторики» (1821), «Про мову малоросійську» (1838). Укладений ним «Словник малоросійської або південно-східної російської мови» (закінч. у 40-х pp.) і сьогодні не втратив наукової цінності.

Тв.: Приказки, ч. 1 — 4. К., 1871; Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина. К., 1871; Гостинець землякам. Казки сліпого бандуриста чи співи об різних річах. К., 1872; Словник української мови. К., 1966; Поезії. К., 1973.

Літ.: Петров Н. И. Павел Павлович Белецкий-Носенко. В кн.: Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. К., 1884; Деркач Б. Життя і творчість П. П. Білецького-Носенка. В кн.: Білецький-Носенко П. П. Поезії. К., 1973; Деркач Б. А. П. П. Білецький-Носенко. Життя і творчість. К., 1988.

Б. А. Деркач.


БІЛИЙ Іван Омелянович (25.III 1942, с. Чистогалівка, тепер Чорнобильського р-ну Київ. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1966. Закінчив 1970 Донец. ун-т. Автор поетич. збірок «Досвіток» (1969), «Передмістя» (1976), «Пізні райдуги» (1981) та ін., повісті «Перші розстані» (1984), оповідань (збірки «За горою, за крутою», 1984; «Рання дорога», 1987).

Є. М. Волошко.


БІЛИЙ ВІРШ — вірш без рим у силабічній і силабо-тонічній системах віршування. Б. в. не слід плутати з метричним античним віршуванням чи з рос. билинним віршем, яким рима взагалі не властива. Б. в. дає змогу вводити в поезію розмовну мову, робити віршовану фразу інтонаційно вільнішою і гнучкішою. Як правило, використовується в драм. віршованих творах, зокрема в драматичній поемі, оскільки він вдало передає мову персонажів зі збереженням при цьому емоційної сили і виразності, властивих віршованій мові. Виникнення Б. в. в Італії, Англії, Німеччині було пов’язано з розвитком драм. жанрів. Б. в. використовували В. Шекспір, Й. В. Гете, Ф. Шіллер. В Росії на поч, 19 ст. пошуки вірша, властивого трагедії, де «поезія одягається в мову розмовну» (О. Одоєвський), завершуються також зверненням до білого п’ятистопного ямба. О. Пушкін в «маленьких трагедіях» та «Борисі Годунові» продемонстрував виняткову майстерність використання Б. в. у драмі характерів. В Росії Б. в. вперше застосував у силабічній системі віршування А. Кантемір, в силабо-тонічній — М. Ломоносов. Звертались до цієї форми О. Радищев, О. К. Толстой, М. Лермонтов. В укр. л-рі дожовтневого періоду Б. в. написано драм. поеми і драми М. Костомарова («Переяславська ніч»), В. Самійленка («Чураївна»), М. Старицького («Остання ніч»), І. Франка («Сон князя Святослава»), Лесі Українки («В катакомбах»), в рад. л-рі — І. Кочерги («Свіччине весілля»), І. Драча («Дума про вчителя») та ін. Використовується він також у ліро-епосі (поема «Шевченко і Чернишевський» П. Тичини) та ліриці. В драматургії, на відміну від епосу та лірики, Б. в. не має поділу на строфи. Вірші, в яких половина рядків римується, а друга не має рим, наз. напівбілими.

Літ.: Ковалевський В. Рима. Ритмічні засоби українського вірша. К., 1965; Сидоренко Г. К. Від класичних нормативів до верлібру. К., 1980.

Л. С. Дем’янівська.


БІЛИК Іван (1845 — 1905) — укр. письменник, критик, фольклорист. Див. Рудченко Іван Якович.


БІЛИК Іван Іванович (17.I 1929, с. Градизьк, тепер смт Глобинського р-ну Полтав. обл.) — укр. рад. письменник. Закінчив 1961 Київ. ун-т. Друкується з 1956. Роман «Танго» (1968) — про життя укр. еміграції. Істор. роман «Меч Арея» (1972) розповідає про Київ і киян 5-го ст. (піддавався критиці за відступ від усталених в історіографії поглядів). У романі «День народження Золотої рибки» (1977) порушено проблеми відповідальності особи перед суспільством і природою; роман «Земля Королеви Мод» (1982) — апофеоз людини, яка зберігає гідність і честь у найскрутніші моменти життя. Істор. роман «Похорон богів» (1986) — про події 9 — 10 століть на землях Київ. Русі. Відомий як перекладач творів сучас. болг. письменників (Е. Коралова, Е. Станева, П. Вежинова, А. Гуляшки, І. Давидкова, І. Петрова, К. Калчева, Б. Димитрової, Б. Райнова, М. Марчевського та ін.).

Л. С. Бойко.


БІЛИК Михайло Йосипович (28.II 1889, с. Верчани, тепер Стрийського р-ну Львів. обл. — 24.II 1970, Львів) — укр. рад. перекладач, літературознавець, канд. філол. наук з 1950. Навчався у Львів. ун-ті, закінчив 1914 Віден. ун-т. Працював 1946 — 65 викладачем Львів. ун-ту. Переклав окремі твори давньогрец. і рим. поетів — Вергілія, Тіртея, Теогніда, Горація, Тібулла та ін. Переклад Вергілієвої поеми «Енеїда» (І — VI пісні вид. 1931 у Стрию, повністю опубл. 1972) — найзначніше в доробку Б. Переклав з польс. мови поему «Роксоланія» С. Кленовича (опубл. у зб. «Питання класичної філології», 1961, в. 2; окреме вид. — 1987). Автор статей про І. Франка як перекладача Софокла, про укр. мотиви у латиномовній л-рі 16 ст.

Р. І. Доценко.


БІЛИКИ — село (тепер смт) Кобеляцького р-ну Полтав. обл. З кін. 19 ст. — місце відпочинку діячів науки, мист-ва і л-ри. В Б. бував Панас Мирний, У 20 — 30-х pp. в селі відпочивали Г. Епік, П. Капельгородський, Іван Ле, Ю. Смолич (тут закінчив повість «Дитинство», 1936), Ю. Яновський та ін. В 1921 — 22 в Б. писав свої ранні твори А. Головко. У 1938 — 41 в селі діяв Будинок відпочинку СПУ, у якому побували Н. Забіла, Л. Первомайський, В. Сосюра, М. Трублаїні та ін. В 1928 — 36 в Б. жив і працював угор. письменник Мате Залка, 1936 закінчив роман «Добердо» (в 1961 відкрито Залки Мате музей, 1976 — пам’ятник письменникові). В повоєнний час тут бували Ф. Гарін, С. Голованівський, О. Ейснер, О. Ковінька, П. Панч та ін.

Літ.: Смолич Ю. В. В Беликах. В кн.: Матэ Залка — писатель, генерал, человек. Воспоминания. М., 1968; Замковий В. Білики літературні. «Україна», 1976, № 2; Про Мате Залку. Спогади, нариси. К., 1979.

П. П. Ротач.


БІЛИЛОВСЬКИЙ Кесар Олександрович [псевд. — Цезар Білило, Цезарко, Ц. Б., Іван Кадило, Ольгин та ін.; 20.II (4.III) 1859, с. Стополівка, тепер Вознесенське Золотоніського р-ну Черкас. обл. — 28.V 1938, Сімферополь] — укр. поет і культур. діяч. Син сільс. фельдшера. Навчався в Дерптському (тепер Тартуський), Лейпціг., Віден. ун-тах, завершив 1883 навчання в Ієнському ун-ті, де захистив дисертацію на звання доктора медицини й хірургії. Працював лікарем у Петропавловську (тепер Каз. РСР). З 1892 жив у Петербурзі. Видав два випуски альм. «Складка» (1896, 1897), виступав ініціатором і організатором заходів, що пропагували укр. слово і нар. пісню. Під час революц. подій Б. 1905 був заарештований за активну участь в антиурядових маніфестаціях. Після Великого Жовтня працював у Сімферополі, в 1925 — 32 — лікар рад. амбулаторії в Решті (Іран). Б. — переважно поет-лірик, створив чимало віршів про кохання. Його пісні «В чарах кохання» і «Моя пісня» (муз. М. Леонтовича) стали народними. Друкувався у віден. виданні «Славянский альманах», галиц. журналах «Наука», «Весна», «Світ», «Зоря», київ. газ. «Труд», в антологіях і збірниках. Він оспівував нар. боротьбу за волю, виступав проти укр. бурж. націоналізму («Тимчасові „запорожці“», 1918). Автор сатир. творів (поеми «Клим Ганеба», 80-і pp.; «Халепа, або Генерал Став-Ставиця», 1920), соціально-філософської поеми «Цар Джеган, або Мармуровий сон», поеми на міфол. сюжет «Іфігенія з Тавріди» (1918 — 20), циклів ліричних поезій, зокрема «Персіянські мотиви». В доробку Б. — праці з медицини, критичні статті («Кілька слів про переклад гетевського „Фауста“ на українську мову Іваном Франком», 1882), етнографії («Жінка інородців Сибіру», 1894). Перекладав укр. мовою Й. В. Гете (балада «Лісовик», вірші «Міньйона», «Прометей» та ін.), Ф. Шіллера (поема «Пісня про дзвона», балада «Рукавичка», вірш «Стрілець у Альпах» та ін.), Г. Гейне (поеми «Гірська ідилія» та «Диспут», вірш «Русалка»), Б. належить нім. переклад вірша Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови» (1876). Літ. спадщина Б. зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР та ін.

Тв.: Українське свято в Петербурзі. Львів, 1897; Галиция, её прошлое и настоящее. Феодосия, 1915; В чарах кохання. Вибрані поезії. К., 1981; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 3. К., 1983.

Літ.: Шаховський С. З потоку літературного життя. «Радянське літературознавство», 1959, № 4; Дегтярьов П. А. Про творчість Кесаря Білиловського. «Радянське літературознавство», 1976, № 8; Дегтярев П. А. Городовой врач Пєтропавловска. «Простор», 1983, № 6.

П. А. Дегтярьов.


БІЛИНСЬКИЙ Іван (16.V 1811, с. Дегова, тепер Рогатинського р-ну Івано-Франк. обл. — 10.VII 1882, с. Долиняни, тепер тих же р-ну і обл.) — укр. фольклорист. Закінчив 1836 Львів. ун-т. Належав до гуртка «Руська трійця», друг і соратник М. Шашкевича та І. Вагилевича. Брав участь у виданні альм. «Русалка Дністровая» (1837), надр. у ній свої записи укр. весільних пісень. Із записаних Б. укр. нар. пісень бл. 60 опубл. у збірнику Ж. Паулі «Пісні українського народу в Галичині» (т. 1 — 2, 1839 — 40). Рукописний збірник Б. зберігається у Львів. наук. бібліотеці ім. В. Стефаника АН УРСР.

П. К. Медведик.


БІЛІНГВІЗМ — див. Двомовність.


БІЛКУН Микола Васильович (21.XII 1928, с. Привороття, тепер с. Подільське Кам’янець-Подільського р-ну Хмельн. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1962. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1957 Вінн. мед. ін-т. Друкується з 1952 (фейлетони, нариси, статті). Перші книжки — зб. гуморесок «Старий друг» і зб. нарисів «Золоті руки» (обидві — 1955). У збірках гуморесок, сатир. оповідань, повістей «Незакінчена молитва» (1958), «Прийшла коза до воза» (1960), «Декамерон Самуїла Окса» (1966), романі «Яйце жар-курки» (1987) висміює антиподів рад. способу життя, носіїв чужих соціалістич. суспільству моралі і поглядів. Автор ряду епічних творів з проблем внутрішнього і міжнар. життя: «Валерій Коваленко» (1957), «Корабель з райдужними вітрилами» (1980), «Лімузин диктатора» (1984) та ін. У романах-памфлетах «Повернення 007» і «Дикі гуси», виданих 1981 під спільною назвою «Дикі гуси», Б., вдаючись до гротескно-пародійних засобів, розвінчує витвір бурж. «масової культури» — супервояка Джеймса Бонда, капіталістич. спосіб життя. Опублікував зб. апокрифів «Історія з історії» (1987). Окремі твори Б. перекладено рос., білорус., лит., груз., англ., франц., нім., болг., чес., польс. мовами.

Тв.: Багато, багато, багато золота... К., 1975; Мандрівка в прийдешній день. К., 1982; На війні і вдома. К., 1984; Роман шукає. К., 1984 [у співавт.]; Рос. перекл. — Мышеловка-автомат. М., 1970; Бабкин борщ. М., 1978; Вася на консервации. М., 1984.

Літ.: Вишня Остап. Доброї путі! «Літературна газета», 1955. 13 жовтня; Круковець Є. «Пастка» спрацювала. «Жовтень», 1963, № 4; Дзюба І. На півдорозі до соціальної сатири. «Літературна Україна», 1987, 14 травня.

І. В. Зуб.


БІЛЛЬ-БІЛОЦЕРКОВСЬКИЙ Володимир Наумович [28.XII 1884 (9.I 1885), м. Олександрія, тепер Кіровогр. обл. — 1.III 1970, Москва] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1917. Учасник громадян. війни. Зб. оповідань «Сміх крізь сльози», 1920, — перша книга Б.-Б. У п’єсах розробляв теми міжнар. класової солідарності трудящих, соціальні проблеми часів непу («Відгомін», 1924; «Ліво руля», 1925; «Штиль», 1929; «Місяць зліва», 1928), керівної ролі Комуністичної партії у соціалістичному будівництві («Шторм», 1926), відбудови Донбасу («Голос надр», 1929), формування наукової інтелігенції («Життя кличе», 1934), захисту священних рубежів Радянської країни («Прикордонники», 1937). П’єса «Колір шкіри» (1948, пост. під назвою «Навколо рингу», 1949) спрямована проти людиноненависництва і расової дискримінації. Драм. твори Б.-Б. позначені гострою публіцистичністю. На сценах укр. театрів поставлено п’єси «Прикордонники», «Шторм», «Життя кличе» та ін. Укр. мовою окремі твори Б.-Б. переклали О. Кундзіч, І. Дубинський.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1976; Укр. перекл. — Шторм. К., 1952; Оповідання. К., 1953.

Т. Г. Свербілова.


БІЛОВОДСЬКИЙ Яків Васильович (псевдоніми й криптоніми — Б., Я. Б-ий, Я. Білобородий; 40-і pp. 19 ст., Полтавщина — поч. 20-х pp. 20 ст., Одеса) — укр. культурний діяч, літератор. Навчався у Полтав. кадет. корпусі, був на військ. і цивільній службі у Ніжині, Одесі. Сусп. й літ.-естетичні погляди Б. сформувалися під впливом творів Т. Г. Шевченка, з якими його познайомив колишній член Кирило-Мефодіївського товариства, викладач Полтав. кадет. корпусу Д. П. Пильчиков. У 1897 редагував і видавав в Одесі щотижневий журнал демокр. спрямування «Жизнь Юга», до участі в якому залучив М. Горького, І. Франка. Вмістив у журналі свої переклади оповідань І. Франка «Історія моєї січкарні», «Домашній промисл», «Малий Мирон» та ін. У журн. «Южные записки» (1904) опубл. переклади оповідань «До світла» І. Франка й «Дай, боже, здоровля корові» Т. Бордуляка. Автор статей «Шевченко-кріпак» (1897) та «Пам’яті Т. Г. Шевченка» (1904).

Літ.: Герасименко В. Я. Максим Горький в журнал «Жизнь Юга». Стерлитамак, 1943; Герасименко В. Я. До співробітництва Івана Франка в журналі «Жизнь Юга». «Українська література», 1944, № 12; Погребенник Ф. П. Іван Франко в українсько-російських літературних взаєминах. К., 1986.

Г. Д. Зленко.


БІЛОДІД Іван Костянтинович [16 (29).VIII 1906, с. Успенське, тепер с. Успенка Онуфріївського р-ну Кіровогр. обл. — 21.IX 1981, Київ] — укр. рад. мовознавець, академік АН СРСР з 1972, академік АН УРСР з 1957, засл. діяч науки УРСР з 1966. Член КПРС з 1943. Закінчив 1932 Харків. ін-т профес. освіти. Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1946 працював в Ін-ті мовознавства АН УРСР і одночасно — в Київ. ун-ті (з 1956 — професор). У 1957 — 62 — міністр освіти УРСР. У 1962 — 78 був віце-президентом АН УРСР, 1961 — 81 — директором Ін-ту мовознавства. У 1964 — 81 — голова Укр. к-ту славістів, член Рад. і Міжнар. к-тів славістів. Автор праць із заг. мовознавства (зокрема соціолінгвістики), з історії укр. літ. мови, лінгвостилістики, рос. мовознавства, з питань культури мови, теорії й методології лінгв. досліджень тощо: «Питання розвитку мови української радянської художньої прози» (1955), «Шевченко в історії української літературної мови» (1964), «Розвиток мов соціалістичних націй СРСР» (1967), «Ленінська теорія національно-мовного будівництва в соціалістичному суспільстві» (1972), «Мова і ідеологічна боротьба» (1974), «Києво-Могилянська академія в історії східнослов’янських літературних мов» (1979). Один з авторів і відповідальний редактор «Курсу історії української літературної мови» (т. 1 — 2, 1958 — 61), «Сучасної української літературної мови» (т. 1 — 5, 1969 — 73), відп. редактор «Словника української мови» (т. 1 — 11, 1970 — 80). Досліджував мову творів І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, М. Рильського, Ю. Яновського, О. Довженка та ін. («Мова і стиль романа «Вершники» Ю. Яновського», 1955; «Мова творів Олександра Довженка», 1959; «Поетична мова Максима Рильського», 1965). Лауреат Держ. премії СРСР(1983), Держ. премії УРСР (1971).

Тв.: Вибрані твори, т. 1 — 3. К., 1986; Мова і ідеологічна боротьба. К., 1974.

Літ.: Іван Костянтинович Білодід. К., 1976.

В. М. Русанівський.


БІЛОЗЕРСЬКА Надія Олександрівна [дівоче прізв. Ген; 24.V (5.VI) 1838, маєток Софіївка, що був на тер. теперішнього Білозерського р-ну Волог. обл. — 25.II (9.III) 1912, Петербург] — рос. перекладачка, журналістка. Дружина В. М. Білозерського. З 1856 жила в Петербурзі. Була знайома з Т. Шевченком, Марком Вовчком, П. Кулішем. На вечорах редакції журн. «Основа» і на «вівторках» у М. Костомарова зустрічалася з М. Чернишевським, І. Тургенєвим, братами Жемчужниковими. Кілька років була домашнім секретарем М. Костомарова; написала спогади про нього, де розповіла і про свої зустрічі з Т. Шевченком. В 70 — 90-х pp. співробітничала в «Иллюстрированном журнале», «Отечественных записках», «Библиотеке для чтения», «Русской старине», друкуючи в цих журналах переклади з нім. та англ. мов, статті на істор. теми, рецензії тощо. Її істор.-біографічний нарис про В. Нарежного 1893 було відзначено премією Петерб. АН.

Тв.: Николай Иванович Костомаров в 1857 — 1875 гг. «Русская старина», 1886, т. 49, № 3; т. 50, № 5 — 6; Надежда Александровнз Белозерская, урожденная Ген [Автобіографія]. «Исторический вестник», 1913, т. 132, № 6.

В. П. Іванисенко.


БІЛОЗЕРСЬКИЙ Василь Михайлович [1825, х. Мотронівка, тепер у складі с. Оленівки Борзнянського р-ну Черніг. обл. — 20.II (4.III) 1899] — укр. громад. і літ. діяч, журналіст. Брат Ганни Барвінок. Походив з дворян. сім’ї. Закінчив 1846 Київ. ун-т. У 1846 — 47 викладав у Полтав. кадетському корпусі. Один з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, належав до ліберально-буржуазної, поміркованої його частини. Брав участь у створенні статуту т-ва. Автор «Записки» (пояснення до статуту), в якій змалював тяжке становище слов’ян. народів, у т. ч. українського. Вважав за можливе через пропаганду ідей християнства й освіти об’єднати слов’ян. народи у федеративну державу. У 1847 був арештований і засланий до Петрозаводська. Після повернення з заслання жив у Петербурзі. У 1861 — 62 — редактор журн. «Основа», що відіграв значну роль у розвитку української літератури на засадах реалізму та народності.

Літ.: Петров В. Шевченко, Куліш, В. Білозерський — їх перші стрічі. «Україна», 1925, кн. 1 — 2; Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50 — 60-х років XIX ст. К., 1959.

В. С. Бородін.


БІЛОЗЕРСЬКИЙ Микола Михайлович [1833, х. Мотронівка, тепер у складі с. Оленівки Борзнянського р-ну Черніг. обл. — 11 (23). VI 1896, м. Борзна, тепер райцентр тієї ж обл.] — укр. фольклорист і етнограф. Брат О. М. Білозерської-Куліш (див. Барвінок Ганна) та В. М. Білозерського. Навчався в Петерб. кадетському корпусі. Був редактором «Черниговских губернских ведомостей». Видав зб. «Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским» (т. 1. К., 1856). Б. — автор праці «Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц (1831 — 1861 г.)» (журн. «Киевская старина», 1882, № 10), де він подав свої записи розповідей В. Забіли, М. Лазаревського, А. Лизогуба та ін. Зібрані Б. укр. приказки й прислів’я надруковано в зб. М. Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (1864), а пісні — в зб. А. Метлинського «Народні південноруські пісні» (1854). У додатку до цього збірника було вміщено складені Б. «Правила при записуванні народних дум, пісень, казок, переказів та ін.» і «Список кобзарів (бандуристів) та лірників». Рукопис грунтовної праці Б. «Про кобзарів і список кобзарів» зберігається в ІМФЕ АН УРСР. Там же і в ЦНБ АН УРСР зберігаються й інші його неопубл. істор., фольклорно-етногр. і т. п. матеріали.

В. Г. Сарбей.


БІЛОКОНЬ Никифор Григорович [24.III (6.IV) 1909, с. Букатинка, тепер Могилів-Подільського р-ну Вінн. обл. — 21.X 1975, Херсон] — укр. рад. поет-гуморист. Член КПРС з 1941. Закінчив 1934 Херсон. пед. ін-т. Автор збірок гумору й сатири «Поправки дядька Савки» (1961), «Припарки дядька Савки» (1964), «Щипавки дядька Савки» (1965), «Савчин ужинок» (1969). В поемі «Савчине весілля» (1968), значною мірою автобіографічній, зображено події громадян. війни.

А. М. Подолинний.


БІЛОКОПИТИЙ Миколайчик (1843 — 1903) — укр. письменник. Див. Вербицький Микола Андрійович.


БІЛОРУСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра білорус. народу. Виникла на грунті спільного для трьох братніх народів — російського, українського, білоруського — письменства Київ. Русі. Формування білорус. народності і білоруської мови відбувалося в період перебування білорус. земель у складі Великого князівства Литовського (13 — 17 ст.). У цей час виникає власне Б. л., розвивається світська л-ра, особливо літописи, ділова писемність. На території сучас. Білорусії не тільки поширювалась перекладна л-ра, а й створювалися оригінальні пам’ятки церковної та світської писемності («Повчання» Кирила Туровського). У 14 — 16 ст. з’явилися такі оригінальні твори, як «Литовська метрика» (14 — 15 ст.), три редакції Статуту Великого князівства Литовського (1529, 1566, 1588). У 16 ст. Франциск Скорина вперше на східнослов’ян. землях організував друкування книг. У 1517 — 19 він видав білорус. мовою в Празі Біблію; пізніше, перевівши свою друкарню у Вільно, видав «Малую подорожную книжицю» (1522) і «Апостол» (1525). У своїх коментарях і передмовах Скорина пояснював зміст незрозумілих слів і термінів, високо оцінював роль освіти. Велике місце в л-рі 16 ст. займала творчість латиномовних поетів (Миколи Гусовського, Яна Віслицького та ін.). Поема Гусовського «Пісня про зубра» (1522) була відома в європ. країнах. У 16 — 17 ст. набула поширення полемічна публіцистика («Діаріуш» Афанасія Филиповича, «Катехізис» Симона Будного, «Апокрисис» Христофора Філалета, «Тренос» Мелетія Смотрицького, твори Василя Тяпинського, Логвина Карповича та ін.). Полемічна література була гострою зброєю ідеол. боротьби, спрямованої проти католицизму. Розвивалася істор.-мемуарна л-ра («Щоденник» Федора Євлашевського, «Листи» Філона Кміти-Чорнобильського тощо), поезія (Андрій Римша), ораторська проза. З кін. 16 ст. набув популярності нар. ляльковий театр батлейка. У 1697 польс. уряд заборонив білорус. мову в офіц. вжитку. Писемна л-ра занепала. Осн. виявом поетич. творчості у цей час був фольклор. У період, перехідний між давньою і новою Б. л., провідним худож. напрямом було барокко, що поширювалося під впливом польс. та укр. л-р. Перші твори білорус. драматургії — інтермедійні сценки в шкільних драмах лат., польс., слов’янорус. мовами, пізніше — п’єси Каєтана Марашевського, Михайла Цяцерського та ін. Розвивалася силабічна поезія, яку започаткував Симеон Полоцький, з’явився жанр інтимної лірики. Возз’єднання Білорусії з Росією в кін. 18 ст. сприяло дальшому розвиткові Б. л. Велику роль у цьому відіграла творчість представників т. з. передромантизму (О. Рипінський, Я. Варшавський, Я. Чечот). В 1-й пол. 19 ст. романтичні риси поєднувалися з доромантичними — з класицизмом і сентименталізмом. Поезія була представлена такими жанрами, як поема, віршоване оповідання (билиця, гутарка), балада та ін. В серед. 19 ст. виступив поет і драматург В. Дунін-Марцинкевич, який започаткував реалізм у Б. л. Основи революц.-демократичної публіцистики заклав К. Калиновський. Цілком на реалістичних позиціях стояв Ф. Богушевич (поетич. збірки «Дудка білоруська», 1891; «Смик білоруський», 1894). Значний вплив на розвиток нової Б. л. мала творчість рос. революц. демократів, а також Т. Шевченка, І. Франка та ін. На 80-і pp. припадає діяльність письменників-демократів Я. Лучини, А. Гуриновича, А. Абуховича. Л-ра поч. 20 ст. тісно пов’язана з революц. і нац.визвольним рухом. Новий етап у розвитку л-ри почався з революції 1905 — 07. У 1906 Цьотка видала чотири книжки, в т. ч. збірки віршів «Хрещення на свободу» і «Скрипка білоруська», у яких прозвучав відвертий заклик до революц. повстання. Найповніше в дожовтн. період прагнення та ідеали білорус. народу висловили Янка Купала, Якуб Колас і М. Богданович. Книги Янки Купали «Жалейка» (1908), «Гусляр» (1910), «Дорогою життя» (1913), Якуба Коласа «Пісні-жалі» (1910), «Оповідання» (1912), «Рідні образи» (1914), зб. М. Богдановича «Вінок» (1913) свідчать про утвердження в л-рі принципів реалізму, народності й демократизму. Їх розвивали далі у своїй творчості Змітрок Бядуля, Ц. Гартний, А. Гурло, К. Буйло, М. Горецький, А. Гарун.

Значного розвитку набула Б. л. після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції. Зачинателями рад. л-ри були як письменники старшого покоління — Янка Купала, Якуб Колас, Змітрок Бядуля, М. Горецький та ін., так і літ. молодь — А. Бабарека, М. Чарот, А. Александрович, В. Дубовка, П. Трус, А. Дудар та ін. — члени літ. об’єднання «Маладняк». Важливе місце в 20-і pp. займала поезія, присвячена революції і героїці громадян. війни, першим паросткам нового життя. Гімном революц. народові, непорушній дружбі робітників і селян була поезія М. Чарота. Його поема «Босі на пожарищі» (1921) — перший у Б. л. значний твір про події Жовтня і громадян. війни. Популярність здобули байки К. Крапиви. Розвивалась і худож. проза, переважно оповідання, пізніше — великі епічні твори: повісті «Соловей» (1927) Змітрока Бядулі та «На просторах життя» (1925 — 26) Якуба Коласа, його романи: «У поліській глушині» (1923) та «У глибині Полісся» (1927), романи Ц. Гартного «Соки цілини» (т. 1 — 4, 1922 — 29), М. Зарецького — «Стежки-доріжки» (1927), К. Чорного — «Земля» (1928), оповідання М. Линькова, П. Головача, п’єси В. Голубка та ін. Поети кін. 20 — поч. 30-х pp., оспівуючи соціалістич. працю, колгоспний лад, переборювали певну декларативність, прагнули до реалістичного зображення фактів. Своєрідним поетичним репортажем стала поема Янки Купали «Над рікою Оресою» (1933) — про буд-во соціалізму на селі. Будівника нового життя зобразив П. Бровка у зб. «Прихід героя» (1935). Етапними стали т. з. левковський цикл Янки Купали («Алеся», «Льон», «Гості», «Україна» та ін.) і цикл віршів А. Кулешова «Юнацький світ» (1939 — 40). Великих успіхів у зображенні історії народу, глибоко драматичних конфліктів у душі селянина, пов’язаних з колективізацією, досягла проза: повісті Якуба Коласа «Відщепенець» (1930 — 31), С. Баранових «Межі» (1930), романи К. Чорного «Вітчизна» (1931) і «Третє покоління» (1935), М. Зарецького «Перевесло» (1932), П. Головача «Крізь роки» (1934), оповідання М. Линькова, Е. Самуйльонка, Б. Микулича та ін. Особливе місце зайняла п’єса К. Крапиви «Хто сміється останнім» (1939) — яскрава сатирична комедія, в якій викриваються ворожі рад. суспільству риси — кар’єризм і наклепництво. У 30 — 40-і pp. літ. діяльність почали П. Панченко, А. Астрейка, А. Бєлевич, Е. Огнєцвєт та ін.

Після возз’єднання Зх. Білорусії з Рад. Білорусією в єдиній соціалістич. державі в Б. л. прийшли М. Танк, В. Тавлай, П. Пестрак та ін. Громадян. пафос, істор. оптимізм, патріотизм — характерні риси л-ри років Великої Вітчизн. війни. Важливого значення набула в цей час худож. публіцистика й сатира — статті Янки Купали, Якуба Коласа, М. Линькова, фейлетони К. Чорного, сатиричні вірші К. Крапиви, П. Глєбки та ін. Героїзм рад. людей, трагедія рідної землі — ці мотиви з великою силою зазвучали в поемі А. Кулешова «Прапор бригади» (1942). Патріотичну лірику створюють у ці роки П. Бровка, М. Танк, П. Глєбка, П. Панченко та ін. Глибиною зображення боротьби, проникненням у духовний світ солдата відзначаються романи К. Чорного «Чумацький шлях» (1943) і «Великий день» (не закінч.). У повоєнний час білорус. письменники продовжували розробляти тему війни (вірші й поеми М. Танка, П. Панченка, А. Велюгіна, К. Киреєнка, О. Писіна, М. Аврамчика). Було створено значні епічні полотна: романи «Глибока течія» (1948) І. Шамякіна, «Мінський напрямок» (1949 — 52) І. Мележа, «Розлучаємось ненадовго» (т. 1 — 2, 1953 — 54) О. Кулаковського, «Незабутні дні» (т. 1 — 4, 1948 — 58) М. Линькова. Тему боротьби нар. мас зх. областей Білорусії проти білополяків розробляли Якуб Колас (поема «Хата рибалки», 1947), П. Пестрак (роман «Зустрінемось на барикадах», т. 1 — 2, 1951 — 54), А. Кулешов (віршована хроніка «Грізна пуща», 1955). У цей час було написано твори про трудові будні народу, який відроджував країну, — вірші М. Танка, П. Панченка, А. Велюгіна, поеми А. Кулешова, П. Бровки, повість Я. Бриля «У Заболотті світає» (1950), роман М. Последовича «Світло над Липськом» (1949 — 52), комедія А. Макайонка «Вибачте, будь ласка» (1953). З серед. 50-х pp. в Б. л. виразно виявляється прагнення до поглибленого осмислення історії й сучасності. Істор. тему розробляв В. Короткевич (романи «Колосся під серпом твоїм», 1968, «Чорний замок Ольшанський», 1979 — 80, та ін.). У романах «Застінок Малинівка» А. Чернишевича (1964), «На порозі майбутнього» (1961) і «Містечко Устронь» (1967 — 68) М. Лобана, «Люди на болоті» (1961), «Дихання грози» (1965) І. Мележа (які ввійшли до його трилогії «Поліська хроніка»), «Петроград — Брест» І. Шамякіна (1983) історично переконливо відтворено події рос. революції 1905 — 07, Великого Жовтня і громадян. війни, колективізації. Глибоким гуманізмом, цілеспрямованістю відзначаються кращі твори білорус. прозаїків про війну — повісті «Третя ракета» (1962), «Сотников» (1970), «Обеліск» (1971), «Дожити до світанку» (1973), «Знак біди» (1982), «Кар’єр» (1986) В. Бикова, романи «Сосна при дорозі» (1962), «Вітер у соснах» (1967), «Сорок третій» (1974) І. Науменка, «Птахи і гнізда» Я. Бриля (1963), трилогія «Плач перепілки» (1972), «Виправдання крові» (1977) та «Свої й чужі» (1985) І. Чигринова, публіцистич. кн. «Я з вогняного села...» (1975, автори — А. Адамович, Я. Бриль, В. Колесник), «Повернення в огонь» В. Хомченка (1978), «Хатинська повість» А. Адамовича (1972), «У війни не жіноче обличчя» С. Алексієвич (1985). Ця ж тема характерна і для сучас. драматургії: п’єси «Трибунал» А. Макайонка (1970), «Рядові» А. Дударєва (1984) та ін. Тему життя й боротьби трудящих Зх. Білорусії за возз’єднання з Рад. Білорусією продовжували розробляти В. Адамчик (у романах «Чужа батьківщина», 1977; «Рік нульовий», 1982; «І скаже той, хто народиться», 1985), В. Колесник (у романі «Посланець Прометея», 1979) та ін.

Інша важлива особливість сучас. білорус. прози — посилена увага до морально-етичних та естетичних проблем сьогодення, питань охорони навколишнього середовища, в ній звучить тривога за майбутнє людства. Цим позначені романи «Серце на долоні» (1964), «Атланти і каріатиди» (1974), «Візьму твій біль» (1979) І. Шамякіна, «Пуща» В. Карамазова (1979), «Олімпіада» І. Пташникова (1984), «Великий ліс» Б. Саченка (1984), «Твір на вільну тему» А. Кудравця (1985), повісті та оповідання О. Кулаковського, Т. Ходкевича, Р. Соболенка, В. Гігевича, А. Василевич, В. Домашевича, Г. Далідовича, А. Жука, А. Карпюка, Я. Сіпакова, О. Іпатової та ін. Популярні п’єси драматургів — А. Макайонка («Затюканий апостол», 1969; «Таблетку під язик», 1972; «Дихайте економно», 1982), К. Крапиви («Брама невмирущості», 1973), А. Дударєва («Поріг», 1981), М. Мавзона, К. Губаревича, A. Петрашевича, А. Дзялендзика та ін. У галузі критики і літературознавства відомі праці А. Адамовича, С. Александровича, М. Арочка, В. Борисенка, Р. Берьозкіна, Д. Бугайова, П. Дзюбайла, В. Колесника, Б. Коваленка, М. Ларченка, Ю. Пширкова, Н. Перкіна, О. Лойка, А. Мальдіса, Я. Казеки, В. Гниломедова, B. Івашина та ін. Свідченням великих досягнень Б. л. є присвоєння звання Героя Соц. Праці письменникам П. Бровці, К. Крапиві, М. Танку, Р. Ширмі, І. Шамякіну, В. Бикову, присудження Ленінської премії П. Бровці, І. Мележу, М. Танку, В. Бикову та Держ. премії СРСР — П. Панченку, В. Бикову, А. Дударєву. Кращі твори білорус. письменників відзначені також Держ. преміями БРСР ім. Янки Купали і Якуба Коласа, літ. преміями ім. А. Кулешова та І. Мележа. В 1956 встановлено звання нар. письменник БРСР. Спілка письменників Білорусії — з 1934. Виходять газ. «Література і мастацтва», журн. «Польшя», «Маладосць», «Беларусь», «Неман» (останні два — рос. мовою), «Крыніца» (виходить і рос. мовою — «Родник»). Зв’язки білорус. л-ри з українською розвиваються ще з часів Київ. Русі. Спільними для фольклору трьох братніх народів були билини, істор. пісні. У 14 — 16 ст. взаємозв’язки білорус. і укр. л-р простежуються в літописанні, у різних жанрах церковного й світського письменства. У 16 — 17 ст. встановилися контакти між культур. центрами України (Київ, Острог, Львів) І.Білорусії (Берестя, Полоцьк, Вільно, що був визначним осередком білорус. освіти, л-ри й мист-ва), православними братствами (могильовським і львівським, мінським і київським та ін.). Благотворний вплив на укр. книгодрукування й л-ру зробили Франциск Скорина, Симон Будний, Василь Тяпинський. Багато видатних діячів кін. 16 — поч. 17 ст. (Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Андрій Римша, Логвин Карпович, Симеон Полоцький та ін.) зробили значний внесок і в укр., і в білорус. л-ру. Розвиток провідних літ. жанрів 17 ст. відбувався у взаємозв’язках братніх л-р: укр. віршування — під впливом поезій Симеона Полоцького, білорус. полемічна проза (Логвина Карповича, Афанасія Филиповича та ін.) — під впливом творчості Івана Вишенського, Герасима Смотрицького, Захарії Копистенського. У білорус. фольклор того часу дедалі помітніше проникала укр. пісенна творчість, передусім козацькі і чумацькі пісні. Одночасно і в Білорусії, й на Україні поширювалися духовні вірші й пісні (псалми і канти), колядки й великодні вірші, панегірики, згодом — істор. і ліричні вірші, у 18 ст. — гумористичні (в т. ч. бурлескні) і сатиричні віршовані твори. З’явилися численні твори укр. і білорус. шкільної драми (Митрофан Довгалевський, Климентій Зіновіїв син, Ілля Турчиновський та ін.).

Після возз’єднання Білорусії з Росією створюються передумови для ширшого, якісно нового розвитку літ. взаємозв’язків. Уже в 1-й пол.

19 ст. під впливом «Енеїди» І. Котляревського з’явилися білорус. анонімні поеми «Енеїда навиворіт» і «Тарас на Парнасі»; популярною була білорус. переробка балади П. Гулака-Артемовського «Твардовський»; в Білорусії ставилися п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка. Особливе значення для розвитку білорус. культури мала творчість Т. Шевченка. Під безпосереднім впливом «Кобзаря» відбувалося піднесення Б. л. кін. 19 — поч. 20 ст. (Ф. Богушевич, Янка Купала, Якуб Колас, Цьотка, М. Богданович). Деякі вірші укр. поета були відомі в Білорусії ще за його життя. Твори Т. Шевченка в перекладах Янки Купали, А. Гурла, Ф. Чернишевича, А. Павловича з’явилися ще в дореволюц. час. Т. Шевченко згадував про Білорусію в листах, щоденнику, в повісті «Музыкант», товаришував з білорус. літераторами (Я. Барщевським, Р. Подберезьким-Друцьким). У 1876 у збірнику «Народні південноросійські казки» І. Рудченка було вміщено цикл казок та анекдотів про білорусів («литву» і «литвинів»). У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. укр. письменство стає предметом дослідження білорус. учених Є. Романова, Ю. Карського та ін. І. Франко, В. Гнатюк, М. Драгоманов, О. Потебня досліджували білорус. пам’ятки. Спільно з М. Павликом І. Франко був автором проекту «Українсько-польсько-литовсько-білоруського братства» (1885) і «Видавничої спілки». З укр. революціонерами підтримував зв’язок «Гурток молоді польсько-литовсько-білоруської і малоруської». Керівник гуртка А. Гуринович переклав білорус. мовою вірш «Гімн» («Вічний революціонер») І. Франка. Великий інтерес до творчості Каменяра виявляли Ф. Богушевич, Цьотка, М. Богданович — найактивніший пропагандист і дослідник укр. л-ри в дореволюц. час. М. Богдановичу належать дослідження поетич. майстерності Т. Шевченка (стаття «Краса і сила», 1914), аналіз творчості В. Самійленка, І. Франка, ряд рецензій на укр. твори, переклади творів Т. Шевченка (білорус. і рос. мовами), І. Франка, В. Стефаника, М. Коцюбинського та ін. письменників. В кін. 19 — на поч. 20 ст. активному взаємообміну сприяли укр. діячі, які жили в Білорусії, — Я. Головацький, О. Стороженко та білоруси, які багато років провели на Україні, — Я. Барщевський, Ф. Савич, Ф. Богушевич, М. Косич, К. Лейка, Цьотка, С. Полуян, Я. Журба.

Літ. зв’язки цього часу доповнювалися театральними. Білорусію відвідували трупи М. Старицького і М. Кропивницького, укр. твори включалися в репертуар театру Г. Буйницького. У зміцненні й розширенні білорус.-укр. культур.літ. зв’язків значну роль відіграла білоруська газ. «Наша ніва» та українська періодика («Нова громада», «Рада», «Українська хата» тощо). «Наша ніва» опублікувала статті Р. Земкевича «Тарас Шевченко і білоруська література», серію «Листів з України» С. Полуяна, матеріали про І. Котляревського, І. Франка, Лесю Українку, М. Драгоманова, Б. Грінченка, А. Тесленка та ін. укр. письменників, рецензії на вистави і літ.-художні вечори укр. театр. труп, переклади творів Т. Шевченка, С. Руданського, В. Стефаника. Прискорений розвиток Б. л. кін. 19 — поч. 20 ст. викликав широкий резонанс у слов’ян. світі. Виникло укр. білорусознавство: праці І. Франка, В. Щурата, М. Возняка, І. Крип’якевича, Ф. Колесси, І. Свєнціцького (його нарис «Відродження білоруського письменства», виданий 1908 у Львові, надрукований 1909 у газ. «Наша ніва» в перекладі Я. Журби). З’явилися перші укр. переклади творів білорус. худож. л-ри («Тарас на Парнасі», твори В. Дуніна-Марцинкевича, Ф. Богушевича, Я. Лучини, Янки Купали, Якуба Коласа, М. Богдановича, Ядвігіна Ш. та ін.), поширилися особисті контакти літераторів, особливо після революції 1905 — 07 (Цьотка та І. Свєнціцький, М. Косич і О. Русов, С. Полуян і київ. письменники). Книги Цьотки «Хрещення на свободу» і «Скрипка білоруська» (обидві — 1906) вийшли в Жовкві (тепер м. Нестеров Львів. обл.) при безпосередній підтримці І. Свєнціцького. Тоді ж у її перекладі вийшов збірник укр. прози «Гостинець для малих дітей». Глибокий слід у творчості Лесі Українки залишила її особиста дружба з С. Мержинським — одним з керівників Мінської с.-д. орг-ції, членом київ. «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції зв’язки білорус. і укр. л-р наповнилися новим змістом. В 1919 у Києві видано білорус. мовою антологію «Діаманти білоруського красного письменства», до якої ввійшли твори Ф. Богушевича, М. Богдановича, Янки Купали, Якуба Коласа, А. Гаруна та ін. поетів. З серед. 20-х pp. налагодилися контакти між письменницькими орг-ціями, обмін делегаціями. У 1924 літератори Харкова зустрічали В. Дилу і Ц. Гартного. Весною 1925 на з’їзд укр. спілки «Гарт» приїжджали М. Чарот, A. Гурло, В. Дубовка, А. Вольний, а восени цього ж року на з’їзді білорус. «Маладняка» в Мінську були присутні В. Сосюра, М. Йогансен, B. Гадзінський. В березні 1928 відбулися літ. вечори в Харкові, в яких взяли участь Янка Купала, Якуб Колас, Ц. Гартний, М. Чарот, М. Зарецький; газети «Радянське село», «Культура і побут», журнал «Всесвіт» вмістили переклади творів білорус. письменників. Доповіді про роботу своїх письменницьких орг-цій зробили на з’їздах БілАППу (1928) В. Кузьмич, а на з’їзді ВУСППу (1929) П. Головач. В травні 1928 в БРСР перебувала укр. делегація у складі І. Кулика, А. Панева, С. Пилипенка, В. Поліщука, В. Сосюри, П. Тичини, П. Усенка; в Мінську та Орші відбулися літ. вечори. В червні цього ж року Україну відвідала група білорус. молодняківців — І. Барашка, А. Звонак, М. Ніканович, В. Коваль та ін. Білорус. делегації були присутні також на 1-му з’їзді рад. письменників України (1934), на першій укр. поетичній нараді (1936). У 1936 в Мінську відбувся пленум СП СРСР з питань розвитку поезії, у роботі якого взяли участь П. Тичина, М. Бажан, П. Безпощадний, М. Рильський та ін. укр. письменники.

Святом єднання всіх братніх л-р став ювілейний шевченківський пленум СП СРСР у Києві (1939), в роботі якого взяли участь Янка Купала, Якуб Колас, П. Бровка. У 1929 академіком АН УРСР обрано Янку Купалу. Він приїжджав на пуск Дніпрогесу (1932), на відкриття пам’ятників Т. Шевченкові у Харкові (1935) і Києві (1939). У 1937 укр. мовою вийшли «Вибрані твори» Янки Купали. Йому належать переклади білорус. мовою поем Т. Шевченка, оповідань П. Панча тощо; спільно з Якубом Коласом він редагував перше білорус. видання «Кобзаря» (1939). Україні Янка Купала присвятив низку поезій та поеми «Бондарівна» (1912) і «Тарасова доля» (1939). Якуб Колас — автор дослідження «Шевченко і білоруська поезія» (1939), перекладів творів Т. Шевченка; за його редакцією 1954 вийшли білорус. мовою «Вибрані твори» П. Тичини. Якуб Колас неодноразово приїжджав на Україну для участі в літ. святах: 1929 був на ювілеї М. Коцюбинського у Вінниці, виступав з промовою на відкритті пам’ятника Т. Шевченкові в Києві (1939), був на відзначенні 300-річчя возз’єднання України з Росією (1954). Дружні відносини з Янкою Купалою, Якубом Коласом підтримував П. Тичина, перекладав їхні твори, а також твори Ф. Богушевича, М. Танка та ін. білорус. поетів, редагував антологію «Білоруська радянська поезія» (1948). М. Рильський написав цикл віршів «На білоруській землі» (1957), виступав як популяризатор-перекладач і дослідник білорус. поезії (статті «Янка Купала», «Максим Богданович», передмова до збірки творів П. Панченка та ін.). На смерть Янки Купали М. Рильський відгукнувся віршем «Скромні намогильні квіти». Постійні письменницькі контакти сприяли піднесенню й активізації перекладацької справи. Найважливішими перекладними виданнями у повоєнний час в Білорусії були, окрім згаданих, і збірки: «Вірші для дітей» (1952), «Сестрі Україні» (1954), «День української поезії», «Український гумор», «Українські народні казки» (всі три — 1957), «Рука друга» (1973), двотомна антологія «Українська радянська поезія» (1975), зб. оповідань «Стежина без кінця» (1981), антологія дит. л-ри «Від круч Дніпровських» (1984); на Україні — антології «Калинові мости» (1969), «Білоруська радянська поезія» (т. 1 — 2, 1971), зб. «Білоруські народні казки» (1978), декілька випусків зб. «Білоруське радянське оповідання» (1949, 1957, 1979), «Лісова колиска» (1979), «Рідня» (1980), «Сучасна білоруська повість» (1984). В укр. перекладі вийшли збірки творів Якуба Коласа (1951, 1956, 1958, 1970, 1971, 1972), Янки Купали (1953, 1962, 1967, 1982), М. Танка (1959, 1968), М. Богдановича (1929, 1967), Ф. Богушевича (1950), Цьотки (1984), А. Кулешова (1950), Р. Бородуліна (1978), Н. Гілевича (1978), О. Писіна (1984) та окремі твори ін. білорус. письменників. Велике значення для взаємозбагачення братніх л-р мали переклади білорус. мовою творів І. Франка («Оповідання», 1956), Лесі Українки («Вірші та поеми», 1957), М. Коцюбинського («Повісті», 1980), вибраних творів М. Рильського (1952), П. Тичини (1954), М. Бажана (1954), А. Малишка (1962), Остапа Вишні (1964), Б. Олійника (1979), І. Драча (1981), П. Воронька (1983), Д. Павличка (1987), романів і повістей «Бур’ян» А. Головка (1929), «Голубі ешелони» П. Панча (1930), «Роман міжгір’я» І. Ле (1932), «Вуркагани» І. Микитенка (1932), «Вершники» Ю. Яновського (1936), «Прапороносці» (1949), «Тронка» (1974), «Твоя зоря» (1985) О. Гончара та ін. Великою подією в культур. житті Білорусії та України став переклад «Енеїди» І. Котляревського (1969), зроблений А. Кулешовим. Твори білорус. письменників перекладали С. Пилипенко (редактор альм. «Нова Білорусь», 1929), М. Драй-Хмара, І. Микитенко, П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, Т. Масенко, М. Нагнибіда, П. Воронько, Б. Олійник, Д. Білоус, І. Драч, Р. Лубківський, С. Крижанівський, О. Ющенко, Б. Степанюк, Т. Коломієць, В. Лучук, К. Скрипченко, Г. Вігурська, Г. Кулінич, О. Жолдак, М. Львович та ін. За заслуги в галузі худож. перекладу й пропаганди білорус. л-ри в УРСР та укр. л-ри в Білорусії чимало письменників нагороджено Почесними Грамотами Президії Верховної Ради БРСР та УРСР. У 1972 Кулешову присвоєно почесне звання засл. діяча культури УРСР, а 1974 М. Нагнибіді — засл. діяча культури БРСР. У повоєнний час виникли нові форми зв’язків — тижні й дні нац. л-р, обмін спецвипусками літ. журналів, зустрічі письменників двох республік з читачами прикордонних районів УРСР і БРСР, спільне обговорення літ. питань на пленумах і регіональних нарадах письменників. Перший Тиждень укр. л-ри в БРСР відбувся в червні — липні 1957, білорус. в УРСР — у вересні 1957. Дні білорус. л-ри і мист-ва в УРСР відбулися в червні 1975, укр. л-ри і мист-ва в БРСР — у травні 1976. Тема України і Білорусії знайшла своє відображення у поемах «Батько Дніпро» А. Велюгіна (1955), «Дзвони Хатині» М. Нагнибіди (1973) та ін. Починаючи з 50-х pp. значних успіхів досягло білорус. шевченкознавство (праці С. Александровича, В. Борисенка, М. Ларченка, Ю. Пширкова та ін.) — воно стало галуззю білорус. науки про л-ру. В 60 — 80-х pp. продовжується розпочате в 20-х pp. (твори П. Бузука та ін.) наук. дослідження укр.-білорус. літ. взаємин (Л. Новиченко, С. Крижанівський, П. Охріменко, В. Рагойша, Т. Кобржицька, С. Понізник, Л. Бондар, Е. Мартинова та ін.). Білорус.-укр. літ. зв’язки розглядалися на спец. наук.-теор. конференціях, які почергово проводилися в Білорусії й на Україні (Гомель, 1969; Львів, 1971; Мінськ, 1973; Суми, 1976).

Літ.: Гісторыя беларускай дакастрычніцкай літаратуры, т. 1 — 2, Мінск, 1968 — 69; Гісторыя беларускай савецкай літаратуры, т. 1 — 2. Мінск, 1965 — 66; История белорусской дооктябрьской литературы. Минск, 1977; История белорусской советской литературы. Минск, 1977; Александровіч С. Х. Старонкі братняй дружбы. Мінск, 1960; Перкин Н. В семье братских литератур. Минск, 1967; Чайковський Б. Незабутня сторінка дружби. К., 1971; Бондар Л. П. Українсько-білоруські літературні взаємини 1965 — 1975 pp. К., 1977; Мартынава Э. М. Беларуска-ўкраінскі паэтычны ўзаемапераклад. Мінск, 1972; Ахрыменка П. Летапіс братэрства. Мінск, 1973; Кабржыцкая Т. В., Рагойша В. П. Карані дружбы. Беларуска-украінскія літаратурныя ўзаемасувязі пачатку XX ст. Мінск, 1976; Рагойша В. П. І нясе яна дар... Беларуская паэзія на рускай і ўкраінскай мовах. Мінск, 1977; Рагойша В. П. Проблеми перевода с близкородственных языков. Белорусско-русско-украинский поэтический взаимоперевод. Минск, 1980; Палуян С. Лісты ў будучыню. Мінск. 1986; Ватацы Н. Мастацкая література Савецкай Беларусі. 1917 — 1968, т. 1 — 2. Бібліяграфія асобных выданняу. Мінск, 1962 — 71; Ахрыменка П. П. Бібліяграфічны указальнік прац аб беларуска-ўкраінскіх літаратурных і фальклорных сувязях (1865 — 1965). Гомель, 1967.

М. Г. Ярош, T. В. Кобржицька, В. Я. Буран.


БІЛОРУСЬКА МОВА — мова білорусів, які живуть в СРСР — у Білорус. РСР (осн. населення), в РРФСР, УРСР, Лит. РСР, Латв. РСР, а також за кордоном. Б. м. разом з російською та українською становлять сх. підгрупу слов’ян. мов індоєвроп. сім’ї. В СРСР Б. м. розмовляє понад 7 млн. чол. (1979, перепис). У сучас. Б. м. виділяють дві групи діалектів: північно-східну й південно-західну, між якими проходить смуга перехідних середньобілорус. говірок. Ці говірки лягли в основу сучас. літературної Б. м., що сформувалась у 19 — на поч. 20 ст. Б. м. почала складатись на базі давньорус. мови і діалектів Зх. Русі в процесі формування білорус. народності.

Найдавніші писемні пам’ятки з діалектними рисами Б. м. належать до 13 ст. (Смоленська грамота 1229 та ін.). Осн. фонетико-морфологічні особливості, характерні й для сучас. Б. м., сформувалися в 14 — 16 ст. Білорус. літ.-писемна мова цього періоду була близькою до тогочасної укр. літ. мови. У цей період у білорус. літ.-писемній мові формувалися діловий, полемічно публіцистичний, церковно-книжний, світський і, певною мірою, наук.-навчальний стилі. До живої нар. мови найближчим був діловий стиль. В ін. стилях значну частину становили церковнослов’янізми, полонізми, латинізми тощо. З 17 ст. функції білорус. літ. мови значно звузилися, бо її було заборонено як офіційну писемну мову в польс. державі, в складі якої з 16 ст. перебували білорус. землі. Після возз’єднання Білорусії з Росією в кін. 18 ст. поступово активізувався демократичний рух. Це сприяло формуванню (з 2-ї пол. 19 ст.) літ. Б. м. на живій нар. основі з урахуванням традицій старобілорус. писемної мови (особливо в словниковому складі й синтаксисі). Біля джерел нової літ. Б. м. стояли такі білорус. письменники, як Ф. Богушевич, Янка Купала, Якуб Колас, Цьотка, М. Богданович та ін. Проте внаслідок великодержавної політики царського самодержавства Б. м. до Великої Жовтн. соціалістич. революції не мала умов для всебічного розвитку, книги, журнали, газети Б. м. майже не друкувалися, її не використовували в офіційному вжитку, не велося навчання Б. м. в школі. Лише після Великого Жовтня внаслідок здійснення ленінської нац. політики Б. м. почала використовуватися у всіх сферах сусп.-політ. життя білорус. народу. У становленні літ. Б. м. велику роль відіграла творчість білорус. рад. письменників Янки Купали, Я куба Коласа, К. Крапиви, М. Горепького, М. Линькора, К. Чорного та ін. Упорядкуванню й остаточному оформленню літ. норм Б. м. сприяла широка н.-д. діяльність білорус. рад. лінгвістів (Ю. Карського, П. Бузука, К. Атраховича, П. Глєбки та ін.). За рад. часу було створено посібники й підручники для шкіл і вузів, нормативні й наук. граматики («Граматика білоруської мови», т. 1 — 2, 1962 — 66; «Історія білоруської літературної мови», т. 1 — 2, 1967 — 68; «Діалектологічний атлас білоруської мови», 1963, Держ. премія СРСР, 1971), словники різних типів: «Тлумачний словник білоруської мови» (т. 1 — 5, 1977 — 84), «Українсько-білоруський словник» (1980) В. П. Лемцюгової; «Російсько-білоруський словник» (т. 1 — 2, 1982), «Словник білоруської мови» (1987) та багато ін. Наук. розробкою питань Б. м. займаються Ін-т мовознавства АН БРСР і відповідні кафедри ун-тів та пед. ін-тів республіки. Білорус. алфавіт — на слов’яно-кирилич. основі. Б. м. створено білоруську літературу.

Літ.: Анічэнка У. В. Беларуска-ўкраінскія пісьмова-моўныя сувязі. Мінск, 1969; Васілеўская А. Д. [та ін.]. Беларускае мовазнаўства. Бібліяграфічны ўказальнік (1825 — 1965 гг.). Мінск, 1967; Беларускае мовазнаўства. Бібліяграфічны ўказальнік. 1966 — 1975. Мінск, 1980.

М. В. Вирило, М. Г. Булахов.


БІЛОУС Анатолій Васильович (11.XI 1938, м. Маріуполь, тепер Жданов Донец. обл.) — рос. рад. поет. Живе на Україні. Закінчив 1978 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Збірки «Летючий небокрай» (1973), «Причали» (1977), «Моряна» (1980), «Вітрила над степом» (1985) — на робітничу тему. Низка поетич. циклів навіяна враженнями від перебування у Заполяр’ї, Грузії.

В. А. Бурбела.


БІЛОУС Дмитро Григорович (24.IV 1920, с. Курмани, тепер Недригайлівського р-ну Сум. обл.) — укр. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1948. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1945 Київ. ун-т. Друкується з 1935. У книгах сатири й гумору «Осколочним!» (1948), «Веселі обличчя» (1953), «Зигзаг» (1956), «Колос і кукіль» (1960), «Сатиричне і ліричне» (1961), «Критичний момент» (1963), «Тарасові жарти» (1964), «Альфи — не омеги» (1967), «Обережно: слової» (1984) та ін. Б. гостро викриває негативні явища в сучас. житті. Автор ліро-епічної поеми «Життя Одарки Палегечі» (1956, друге видання — «Поліська бувальщина», 1961), в якій відтворено життєвий шлях простої укр. жінки-трудівниці, книжок для дітей «Пташині голоси» (1956), «Лікарня в зоопарку» (1962), «Веселий кут» (1979), «Гриць Гачок» (1986) та ін. Перекладає з рос., білорус. та болг. мов. Зокрема, з болг. переклав віршовану драму «Цар Іван Шишман» К. Зідарова (1968), кн. віршів та поем «Велике переселення» Д. Методієва (1975), зб. «Поезії» І. Базова (1985) та ін. Упорядник, редактор та перекладач більшості творів «Антології болгарської поезії» (т. 1 — 2, 1974). За переклади творів болг. поетів удостоєний премії ім. М. Т. Рильського (1976), нагороджений болг. орденом Кирила і Мефодія 1-го ступеня. Твори Б. перекладено рос., білорус., болг. та ін. мовами.

Тв.: Вибране. К., 1980; Рос. перекл. — Актом подтверждается. М., 1963.

Літ.: Вишня Остап. Про Дмитра Білоуса. В кн.: Вишня Остап. Твори, т. 7. К., 1965; Воскрекасенко С. Творча розмаїтість. В кн.: Воскрекасенко С. Портрети зблизька. К., 1977; Підсуха О. З когорти завзятців. В кн.: Підсуха О. З відстані літ. К., 1982; Томенко М. Дмитро Білоус. К., 1988.

В. А. Бурбела.


БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ Наталія Геннадіївна (8.XI 1954, с. Куянівка, тепер Білопільського р-ну Сум. обл.) — укр. рад. поетеса. Закінчила 1976 Київ. ун-т. Автор збірок «Балада про нескорених» (1976), «У країні мого серця» (1979), «Підземний вогонь» (1984), присвячених темам війни і миру, творчої праці, морально-філос. проблемам становлення особистості, соціального буття. Виступає також як літ. критик. Окремі вірші Б. перекладено рос., білорус., молд., кирг., груз., польс., чес., словац. мовами.

Є. В. Шарова.


БІЛОШТАН Яків Порфирович [23.X (5.XI) 1904, с. Моринці, тепер Звенигородського р-ну Черкас. обл. — 20.I 1985, Київ] — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1969, професор з 1969. Член КПРС з 1951. Закінчив 1929 Київ. ін-т нар. освіти. У 1962 — 85 працював у Київ. ун-ті. Досліджував питання франкознавства, теорії л-ри, зокрема драму як рід л-ри. Автор праць «Драматургія Івана Франка» (1956), «Іван Франко і театр» (1967), статей про творчість О. Островського, Л. Толстого, В. Шекспіра, І. Микитенка, Я. Галана, П. Козланюка, Ю. Мельничука, співавтор підручника для вузів «Теорія літератури» (1975).

В. Г. Бойко.


БІЛЮНАС Йонас (3.III 1879, с. Нюроніс, тепер Анікщяйського р-ну Лит. РСР — 8.XII 1907, Закопане, тепер ПНР; у 1953 прах перевезено до м. Анікщяй) — лит. письменник. Був членом с.-д. партії Литви. Навчався у Дерптському (тепер Тартуський) ун-ті та за кордоном (Лейпціг, Цюріх). Представник критичного реалізму, майстер лірико-психол. новели. Одним з перших увів до лит. л-ри пролетарську тему (оповідання «Перший страйк» і «Без роботи»; обидва — 1903). Повість «Сумна казка» (1907) присвячена подіям у Литві під час польс. повстання 1863 — 64. Під впливом «Заповіту» Т. Шевченка написав вірш «Як умру, то поховайте...» (1905).

Тв.: Рос. перекл. — Рассказы. М., 1979.

Літ.: Непокупний А. Спорідненість мотивів. «Літературна Україна», 1964, 25 лютого.

А. П. Непокупний.


БІЛЯШІВСЬКИЙ Микола Федотович [12 (24).X 1867, м. Умань, тепер Черкас. обл. — 21.IV 1926, Київ, похований у Каневі] — укр. рад. археолог, етнограф, мистецтвознавець, академік АН УРСР з 1919. Навчався 1885 — 90 у Київ. та 1892 — 93 Моск. ун-тах, закінчив 1891 Новорос. ун-т (Одеса). Досліджував археол. пам’ятки на тер. України від кам’яного віку до раннього середньовіччя, традиц.-побутову культуру та професійне мистецтво України 15 — 20 ст. Був редактором додатка до журналу «Киевская старина» (т. 1 — 3. К., 1899 — 1901), потім журн. «Археологическая летопись Южной России» (1903 — 05). У 1890 — 1917 зібрав і записав значну кількість зразків нар. поезії — пісень різних жанрів, загадок, прислів’їв і приказок, легенд і переказів, вертепної драми тощо, уклав укр.-рос. діалектні словники волин. говірок (зберігаються у Музеї етнографії народів СРСР у Ленінграді, ЦНБ АН УССР). Сприяв популяризації укр. фольклору, багато зробив для розвитку музейної справи на Україні. Був одним із засновників, а 1902 — 23 — директором Київ. міського художньо-промислового і наук. музею. Автор праці «Розповіді селян с. Пекарів про Т. Г. Шевченка» (опубл. 1982 в кн. «Спогади про Тараса Шевченка»). Розшукував і збирав рукописи та мистецьку спадщину Т. Шевченка. Архів Б. зберігається в ЦНБ АН УРСР, Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Літ.: Бородін В. С. З нових (додаткових) матеріалів про долю літературної та образотворчої спадщини Шевченка на початку XX ст. (З архіву М. Ф. Біляшівського). В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965.

Б. М. Біляшівський.


БІМЕТРІЯ (від лат. bis — двічі і грец. μέτρον — міра) — подвійна інтерпретація ритмічної структури вірша внаслідок явної подвійності або неясності, складності його метричної будови. Напр., у М. Бажана рядок «на вишці університету» може читатись і як 4-стопний ямб, і як 3-стопний амфібрахій. Щоб визначити розмір таких рядків, треба зіставити його з розміром інших рядків у строфі: «Чуттям дерзновéнного лéту // І зáхватом височинú, // На вúшці університéту // Серця напоїли вонú». Таке зіставлення показує, що наведений вище рядок з вірша М. Бажана «На Ленінських горах» написаний 3-стопним амфібрахієм з дактилічною іпостасою на 2-й стопі.

Літ.: Шенгели Г. Техника стиха. М., 1960; Ковалевський В. Ритмічні засоби українського літературного вірша. К., 1960.

Л. Б. Стрюк.


БІОБІБЛІОГРАФІЯ літературна — довідкові видання, в яких поєднуються біогр. і бібліогр. відомості про діячів літератури. Найпоширеніші види Б. л. — біобібліогр. словники, довідники і персональні біобібліогр. покажчики. Співвідношення біогр. і бібліогр. матеріалу буває різним: в одних переважають статті біогр. характеру, в інших до коротких біогр. довідок додаються детальні списки творів даного автора і л-ри про нього. Серед рос біобібліогр. видань відомі: «Опыт исторического словаря о российских писателях» М. І. Новикова (1772), «Обзор жизни и трудов покойных русских писателей...» Д. Д. Язикова (1885 — 1916); «Критико-биографический словарь русских писателей и ученых...» С. П. Венгерова (т. 1 — 6, 1886 — 1904); «Русский биографический словарь», т. 1 — 25 (1896 — 1918) та ін.

За радянського часу видано бібліографічні словники «Советские детские писатели» (1961), «Русские советские писатели-прозаики» (т. 1 — 7, 1959 — 72), вийшли перші томи видань: «Русские советские писатели. — Поэты» (1 — 6, 1977 — 83), «Армянская литература» (т. 1 — 2, 1972 — 1981), краєзнавчі посібники «Писатели советской Башкирии» (1977), «Куйбышевские писатели» (1975), «Писатели Дона» (1976) та ін. На Україні в дореволюц. час опубліковано біобібліогр. праці В. С. Іконникова «Биографический словарь профессоров и преподавателей импер. Университета Святого Владимира» (1884), І. О. Левицького «Прикарпатська Русь в XIX віці в біографіях і портретах її діячів» (вип. 1 — 4, 1898 — 1901; незавершена), І. П. Павловського «Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с пол. XVIII века» (1912) та ін. У Москві вийшов покажчик Ф. Ф. Арістова «Карпато-русские писатели» (1916). В рад. час на Україні видано 1-й біобібліогр. том праці О. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літератури (1917 — 1927)» (1928), «Словник української літератури. Т. 2, ч. 1. Письменники Радянської України» Л. Хінкулова (1948). Найціннішим біобібліогр. джерелом є словник «Українські письменники» (т. 1 — 5, 1960 — 65), де охоплено період від початку розвитку укр. письменства до наших днів. Короткі біобібліогр. матеріали подано у довіднику «Письменники Радянської України» (1970, 1976, 1981). Видаються літ. словники про письменників окремих областей України: «Письменники Дніпропетровщини» (1958), «Письменники Радянського Львова» (1960), «Літературне Запоріжжя» (1967), «Письменники Волині» (1969), «Письменники Вінниччини» (1971) та ін. Біобібліогр. характер має покажчик О. П. Куща «Лауреати Нобелівської премії з літератури. 1901 — 1966» (1967). У серії «Біобібліографія вчених УРСР» вийшли покажчики, присвячені філологам Л. А. Булаховському (1958), П. М. Попову (1961), Д. І. Яворницькому (1970), Є. С. Шабліовському (1976), Є. П. Кирилюку (1983) та ін.

Літ. див. до статті Бібліографія літературна.

Н. Ф. Королевич.


БІОГРАФІЧНИЙ МЕТОД у літературознавстві — метод дослідження худож. творів на основі встановлення їхнього зв’язку з біографією письменника. Цей метод обгрунтував і з найбільшим успіхом застосував на практиці франц. критик Ш. Сент-Бев. Він твердив, що худож. твір в усій повноті відбиває особистість автора, яка є тим фокусом, що переломлює в собі гол. проблеми часу, епохи з її соціальними і літ. процесами. У своїх «Літературних портретах» (т. 1 — 3, 1844 — 52), які становлять специфічний публіцистич. жанр критики, Сент-Бев подав огляд майже всієї історії франц. л-ри. Суть його дослідницької методики виявилась значно багатшою, ніж у його послідовників. Так, І. Тен, намагаючись виявити закони взаємодії істор. і літ. розвитку, рушійні сили літ. процесу (його теорія «середовища», «раси», «моменту»), прагнув віднайти об’єктивні основи створення історії л-ри. Однак при цьому він недооцінював значення творчої індивідуальності, що було одним із суттєвих недоліків його вульгарно-матеріалістичної естетики. Пізніше спробу відродити літ. портрет на тлі сусп. руху здійснив дат. літературознавець Г. Брандес, для якого все ж непереборною складністю була діалектика зв’язків художника і соціального середовища. З ін. боку, бурж. наука заперечувала будь-які закономірності худож. творчості, культивувала «свободу» митця, відкидала «зовнішні» риси біографії письменника, залишаючи лише його внутрішнє «я».

В укр. дожовтневій критиці принципи Б. м. широко застосовували переважно шевченкознавці. І. Франко у своїх шевченкознавчих працях часто йшов від біогр. фактів, відтворюючи «живий образ Кобзаря як чоловіка, артиста й громадянина, на тлі свого часу й своєї суспільності» (Зібрання творів у 50-ти томах, т. 27. К., 1980, с. 288). У працях ін. авторів, напр. М. Чалого, Ом. Огоновського, М. Петрова, С. Балея, Б. м. нерідко спрощувався, формалізувався. Марксистське літературознавство вважає Б. м. одним з допоміжних шляхів дослідження л-ри. Біогр. факти розглядаються як одне з джерел худож. образу, зміст і значення якого незрівнянно ширші одиничного факту. Б. м. слід відрізняти від принципів написання власне біографії, де життя письменника є самостійним предметом вивчення.

Літ.: Луначарский А. В. Силуэты. М., 1965; Академические школы в русском литературоведении. М., 1975; Трескунов М. Сент-Бев. В кн.: Сент-Бев Ш. Литературные портрети. М., 1970; Смілянська В. Л. Біографічна Шевченкіана. К., 1984; Дорошенко І. Іван Франко — літературний критик. Львів, 1966.

Л. Р. Світайло.


БІОГРАФІЯ, біографічний твір (від грец. (βίος — життя і γράφω — пишу) — життєпис; відтворення (на основі фактів і документів) життя і діяльності, історії духовного розвитку особи у зв’язку з суспільними умовами її епохи Перші Б. з’явилися в давні часи («Порівняльні життєписи» Плутарха, «Життєписи дванадцяти цезарів» Светонія). Середньовічна біографістика мала реліг. характер, представлена переважно «житіями святих» (див. Житійна література). Значного поширення жанр Б. набув у часи Відродження (Дж. Вазарі), але справжнього розквіту досяг у 18 ст. (Б. Карла XII і Петра I, написані Вольтером, та ін.), тоді ж з’явилася і сучасна теорія жанру (С. Джонсон, Р. Норт). В 19 ст. створено фундаментальні, на широкому матеріалі, Б., як наприклад «Життя Вальтера Скотта» Д. Локхарта (7 т., 1836 — 38), «Життя Дж. Мільтона» Д. Мессона (6 т., 1859 — 80), «Життя Ч. Діккенса» Дж. Форстера (3 т., 1872 — 74) та ін. В сучас. Б. за способом викладу матеріалу розрізняють строго наукову Б., що не виходить за межі документа («Пушкін» Б. Томашевського, колективна праця «Т. Г. Шевченко. Біографія», 1984), і худож. образ («Наполеон» і «Талейран» Є. Тарле, «Кюхля» Ю. Тинянова, «Третє літо» і «Дума про вогонь» П. Жура та ін.). Науково-популярна Б. (біографічний нарис) розрахована на широкого читача, в ній у дохідливій формі подаються важливі факти життя і діяльності особи. Такими є видання серій «Жизнь замечательных людей» (з 1933), «Пламенные революционеры» (з 1978), на Україні «Життя славетних» (вид. з 1966, після 1972 — «Уславлені імена»). В худож.-біогр. творах різних жанрів (роман, повість), відповідно до істор. правди, письменники створюють худож. образи видатних людей, простежують процес формування характерів, розкривають їхній внутр. світ, сусп.-політ. погляди. До худож.-біографічних в укр. рад. л-рі належать: романи і повісті В. Канівця («Ульянови»), З. Тулуб («В степу безкраїм за Уралом»), О. Іваненко («Тарасові шляхи»), В. Петрова («Романи Куліша», «Аліна і Костомаров»), Л. Смілянського («Михайло Коцюбинський», «Поетова молодість»), О. Ільченка («Петербурзька осінь»), М. Сиротюка («Забіліли сніги»), М. Пільгука («Григорій Сковорода»), Р. Іваничука («Четвертий вимір») та ін. Особливим видом Б. є автобіографія.

Літ.: Ходорківський І. Історико-біографічні твори з життя письменників. К., 1963; «Жизнь и деятельность...». Нерешенные проблеми биографического жанра. «Вопросы литературы», 1973. № 10; Палиевский П. В. Пути реализма. М., 1974.

Л. Р. Світайло.


БІРЗЕ (справж. прізвище — Берзіньш) Мієрвалдіс (21.III 1921, Руіена, Латв. РСР) — латис. рад. письменник. У роки нім.-фашист. окупації був в’язнем концтаборів. Закінчив 1949 Латв. ун-т (Рига). Зб. оповідань «Не всі повернулися додому» — про долі жертв фашизму. На основі докум. фактів написав повість «І під кригою річка тече...» (1957) — про боротьбу латис. народу з окупантами. Автор філос. повісті «Пісочний годинник» (1964), збірок повістей і оповідань «Вибране» (1979) та «Листя і трави з моїх лугів» (т. 1 — 2, 1981) — про часи фашист. окупації у Латвії, а також складні проблеми сучас. життя, п’єси «У корчмі „Чорний глухар“» (1965), зб. комедій «Почалося з чорного» (1973). Виступає також як сатирик і гуморист (зб. оповідань «Випадково підслухані розмови», 1965; зб. гуморесок «Хлопець з гармонікою», 1977; повість «Рожевий слон», 1976). Окремі твори Б. переклали М. Шумило, Г. Коваленко, З. Коваль.

Тв.: Укр. перекл. — Непередбачений постріл. К., 1965; І під кригою річка тече... К., 1978; Рос. перекл. — Не все вернулись домой. М., 1971; Розовый слон. М., 1980; Воспоминания, воспоминания. Рига, 1980.

Г. О. Васильєва.


БІРЗНІЄК-УПІТ (справж. прізв. — Бірзнієкс) Ернест [25.III (6.IV) 1871, садиба Біснієкі, що була на тер. теперішнього Тукумського р-ну — 30.XII 1960, Рига] — латис. рад. письменник, нар. письменник Латв. РСР з 1947. Закінчив 1889 Тукум. повітове уч-ще. У 1893 — 1921 жив на Кавказі, заснував видавництво, що випускало прогрес. латис. книги. У збірках оповідань «Оповідання Упіта» (1900), «Зранку» (1912), «Під вечір» (1913), «Оповідання сірого каменя» (1914) показав життя батраків, сільс. ремісників. Автор збірок оповідань «В кавказьких горах» (1924) і «Кавказькі оповідання» (1927), оповідань для дітей (збірки «Казки Ніни», т. 1 — 2, 1922 — 24; «Онука Даце», 1949), автобіогр. трилогії («Щоденник Пастаріня», 1922; «Пастарінь у школі», 1923; «Пастарінь у житті», 1924), спогадів про Я. Райніса, А. Упіта, С. Шаумяна. Укр. мовою окремі твори Б.-У. переклала І. Липовецька.

Тв.: Укр. перекл. — Онука Даце. К., 1960; Рос. перекл. — Избранное. Рига, 1952; Дневник Малыша. Рига, 1976.

Б. К. Звайгзне.


БІРМАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра бірманського народу. Багатий і різноманітний фольклор Бірми мав великий вплив на писемну л-ру, зародження і формування якої припадає на 9 — 13 ст. Перша писемна пам’ятка — напис на кам’яній стелі (1112). В розвитку нац. худож. л-ри значну роль відіграв буддизм, поширений на поч. 11 ст. Буддійська л-ра сприяла розвиткові ряду жанрів оригінальної Б. л. В 14 — 16 ст. досягла розквіту класична поезія (поети Шін Уттамаджо, Шін Махатілавунта, Шін Махарататара, Навадейджі). В 17 — 18 ст. з’явилася л-ра світського характеру (поет Падейтаяза). На серед. 18 ст. припадає діяльність визначних поетів У О і Леветоундари. Почали розвиватися проза й драматургія. Видатні драматурги 18 — 19 ст.: М’яваді Мінджі У Са, У Обата, У Чін У, У Поун Нья. На поч. 20 ст. виник жанр роману; найвизначніші його представники: Джеймс Хла Джо, У Джі, У Ла (в кращих творах різко критикував тогочасне суспільство, висміював прибічників зх. цивілізації, що топчуть нац. культуру), У Маун Джі (популярними були його істор. романи), Пі Моу Нін (твори патріотичного звучання). Соціальна тематика переважала і в романах Маха Схвея. В л-рі 1-ї пол. 20 ст. відображено прагнення народу до визволення від колоніального гніту. Велику роль у розвитку нової л-ри відіграв Такін Кодо Хмайн. Різні сторони сусп. життя розкривали У Ба Чхоу, Зейя, У Ян Аун та ін. Після утворення 1948 незалежної Бірми осн. теми в л-рі — патріотизм, боротьба за побудову нового суспільства, за мир і демократію. З творами на ці теми виступають Такін Кодо Хмайн, Зоджі, Міндувун, Дагбун Тая, Ма Ма Ле, Бамо Тін Аун, Мін Джо, Маун Тін, Даун Нве Схвей та ін. Укр. мовою видано бірм. нар. казку «Хитрий Равлик» (перекл. Є. Українець, 1978).

Літ.: Попов Г. П. Бирманская литература. М., 1967.

Ю. В. Покальчук.


БІРЮКОВ Микола Зотович [19.I (1.II) 1912, Орєхово-Зуєво — 1.II 1966, Ялта] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1951. Внаслідок виробничої травми протягом багатьох років (з 1930) був прикутий до ліжка. Закінчив Моск. ін-т іноземних мов, навчався в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). З 1955 жив у Ялті. В романі «На хуторах» (1939) показав становлення Рад. влади на селі. На основі зібраних ним під час подорожі по Рад. країні матеріалів написав роман про будівництво Великого Ферганського каналу «Води Нарину» (1949) та кн. нарисів «На мирній землі» (1952), присвячену трудівникам соціалістич. будов. В основі роману «Чайка» (1945; Держ. премія СРСР, 1951) — подвиг партизанки Героя Рад. Союзу Є. І. Чайкіної. Цикл романів Б. «На крутих перевалах» (1965 — 67) — епічна розповідь про істор. шлях боротьби і звершень народу. Автор ст. «Новели Стефаника» (1941). В 1970 відкрито Бірюкова М. З. будинок-музей у Ялті.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1976 — 78; На крутых перевалах, кн. 1 — 6. Симферополь, 1965 — 67; Сквозь вихри враждебные. К., 1982; Укр. перекл. — Чайка. К., 1985.

Літ.: Соловьева Н. А. Николай Бирюков. Симферополь, 1972.

Т. О. Терещенко.


БІРЮКОВ Михайло Олексійович [справж. прізв. — Бірюк; псевдоніми: Купріян Диндря, Ол. Вовченко; 1 (14).X 1903, с. Новосвітлівка, тепер емт Краснодонського р-ну Ворошиловгр. обл. — 1.II 1966, Львів] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Твори довоєнного часу — книжки віршів «Збірка поезій» (1931), «Дайош пролетарський мажор» (1932), п’єси «Робітфаківець» (1929), «Анна Яворенко» (1935). Соціалістич. перетворення в зх. областях України стали осн. темою збірок оповідань і нарисів «Неспокійна людина» (1947), «Ясніє день» (1949), «Дві долі» (1953), «Косівські різьбярі» (1954), «Моя красуня» (1958), п’єси «На високій полонині» (1953) та ін. У комедії «Солдат повернувся додому» (1961; пост. Моск. театром сатири під назвою «Яблуко розбрату») стандартні колізії набули реального наповнення завдяки живим характерам, промовистим деталям.

Тв.: Нариси. — Оповідання. — П’єси. Львів, 1971.

І. Р. Семенчук.


БІРЮКОВ Павло Іванович [3 (15).XI 1860, с. Івановське, тепер Мар’їнського р-ну Костром. обл. — 10.Х 1931, Женева] — рос. письменник, громад. діяч. Навчався в Пажеському корпусі, мор. уч-щі, Мор. академії в Петербурзі. Біограф Л. М. Толстого. У вид-ві «Посредник», одним з керівників якого був Б., опубліковано в оригіналі і в перекладі чи переробці рос. мовою твори Марка Вовчка, Б. Грінченка, І. Манжури, І. Франка. У безцензурних виданнях керованого Б. разом з В. Чертковим вид-ва «Свободное слово» (Лондон, 1898 — 1906) вміщено матеріали з громад.-політ. і культур. життя України. В 4-томній біографії Л. Толстого наведено факти його зв’язків з Україною та укр. культурою.

Тв.: Биография Льва Николаевича Толстого, т. 1 — 4, М. — Пг., 1922 — 23.

І. Т. Купріянов.


БІРЮКОВА М. З. БУДИНОК-МУЗЕЙ — літ.-мемор. музей. Відкритий 1970 в Ялті в будинку, де 1959 — 66 жив М. Бірюков. Тут зберігаються рукописи, особисті речі, документи і фотографії, що розкривають життєвий і творчий шлях письменника, перші видання його творів, бібліотека тощо.

Літ.: Дом-музей Н. З. Бирюкова в Ялте. Симферополь, 1983.

Н. І. Кривощокова.


БІСС Єва Федорівна (Бісс-Капішовська; 18.VI 1920, с. Ярабина Старолюбовнянського округу, Східно-Словац. обл.) — укр. письменниця у Чехословаччині. Закінчила 1953 Вищу школу образотворчого мистецтва у Празі, працювала режисером укр. редакції чехословац. радіомовлення у Пряшеві. Відома як художниця. Автор п’єс «Настала весна» (1951), «Барліг» (1952), «Білий вовк» (1962), «Естер» (1965), зб. оповідань «Сто сім модних зачісок» (1967), «Апартамент з вікном на головну вулицю» (1969). Осн. тематика творчості Б. — боротьба словац. і укр. населення Сх. Словаччини проти фашист. окупантів у роки 2-ї світової війни, формування нової свідомості в умовах побудови соціалістичного суспільства.

О. В. Мишанич.


БІЧЕЛЬ-ЗАГНЄТОВА Данута Іванівна (1.I 1938, с. Біскупці, тепер Лідського р-ну Грод. обл.) — білорус. рад. поетеса. Закінчила 1962 Грод. пед. ін-т. Осн. мотиви — любов до Вітчизни, дружба, кохання (збірки «Дівоче серце», 1961; «Заполянки», 1967; «Ти — це ти», 1976; «Де ходять босоніж», 1983; «Загостинець», 1985). Велике місце в її творчості займають вірші для дітей. Окремі твори Б.-З. перекладено (М. Львович, О. Юрченко та ін.) укр. мовою.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Калинові мости. К., 1969; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Рос. перекл. — Белая Русь. М., 1969.

Л. П. Бондар.


БІЧЕР-СТОУ (Beecher-Stowe) Гаррієт (14.VI 1811, Лічфілд — 1.VII 1896, шт. Флоріда) — амер. письменниця. Світову славу здобув її роман «Хатина дядька Тома» (1852), в якому реалістично зображено рабовласн. систему в США. Незважаючи на певну обмеженість світоглядних позицій Б.С., її книга відіграла видатну роль в ідеологічній підготовці скасування рабства в країні. Роман залишається одним з найпопулярніших творів дит. л-ри і в наші дні. В Росії вийшов 1858 в додатку до журн. «Современник». Укр. мовою вперше видано 1918 в скороч. перекладі М. Загірньої. В рад. час роман перекладали також О. Діхтяр, В. Буряченко, В. Харитонов. Публіцистичний твір «Ключ до „Хатини дядька Тома“» (1853) містить документи про жахливе становище рабів в Америці. Гострі соціальні питання порушено в романі «Дред, повість про прокляте болото» (1856) та ін. творах.

Тв.: Укр. перекл. — Хатина дядька Тома. К., 1969; Рос. перекл. Хижина дяди Тома. М., 1977.

Літ.: Устенко Г. А. Аболиционистские романы Бичер-Стоу. Одесса, 1961; Тугушева М. П. Роман Г. Бичер-Стоу «Хижина дяди Тома». М., 1985.

С. Д. Павличко.


БІЧУЯ Ніна Леонідівна (24.VIII 1937, Київ) — укр. рад. письменниця. Закінчила 1958 Львів. ун-т. Автор книг для дітей «Канікули у Світлогорську» (1967), «Шпага Славка Беркути» (1968), «Звичайний шкільний тиждень» (1973), збірок оповідань, новел і повістей «Дрогобицький звіздар» (1970), «Квітень у човні» (1982), зб. історичних новел «Родовід» (1984), зб. повістей «Десять слів поета» (1987). Основне місце у творчості Б. посідає життя сучас. міста: робітниче середовище, театр. школа тощо. Для стилю Б. характерні інтелектуальна напруга, внутр. монолог, використання умовних форм. Окремі твори Б. перекладено рос., болг., польс., нім., угор. мовами.

Тв.: Повісті. Львів, 1978; Яблуня і зернятко. К., 1983; ос. перекл. — Бенефис. М., 1986.

Літ.: Адельгейм Є. «Відчути себе спільником усього сутнього». В кн.: Адельгейм Є. Крізь роки. К., 1987.

М. М. Ільницький.


БЛАГІНІНА Олена Олександрівна [14 (27).V 1903, с. Яковлєво, тепер Свердловського р-ну Орлов. обл.] — рос. рад. поетеса. Закінчила 1925 Вищий літ.-худож. ін-т. ім. В. Я. Брюсова (Москва). В 1933 почала працювати в журн. «Мурзилка» і відтоді цілком присвятила свою творчість дітям. Автор збірок «Осінь» (1936), «Сорока-білобока» (1937), «От яка мама» (1939), «Райдуга» (1948), «Гори-гори ясно» (1955), «Не заважайте трудитись» (1961), «Вікна в сад» (1966), «Хорохор» (1979), «Летять — полетіли» (1982) та ін. Переклала деякі твори Т. Шевченка (поеми «Кавказ», «Мар’яна-черниця» та ін.), І. Франка, Є. Плужника, В. Кобилянського, А. Малишка, П. Воронька, В. Бичка, Н. Забіли, М. Пригари, І. Неходи та ін. Укр. мовою окремі вірші Б. переклали Н. Забіла, М. Познанська.

Тв.: Окна в сад. М., 1966; Складень. М., 1973; Укр. перекл. — Осінь. Х., 1938; Вогник. К., 1953.

Літ.: Приходько В. Елена Благинина. М., 1979.

П. А. Дегтярьов.


БЛАГОДІЙНЕ ТОВАРИСТВО ДЛЯ ВИДАННЯ ЗАГАЛЬНОКОРИСНИХ І ДЕШЕВИХ КНИГ — перше легальне видавниче т-во, яке здійснювало випуск укр. книги. Засн. 1898 в Петербурзі. Головою т-ва в перші роки його існування був Д. Мордовець. Видало 80 назв художніх (окремі поеми Т. Шевченка, оповідання Марка Вовчка, ін. письменників) та наук.-осв. (сільськогосп.,мед., істор. та іс-тор.-літ. тематика) книг і брошур заг. тиражем понад 1 млн. примірників. Більшість з них — ілюстровані, в серійній обкладинці худож. А. Ждахи. Разом з Т-вом ім. Т. Г. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчаться у вищих навч. закладах С.-Петербурга, т-во двічі (1907 — 10 тис. і 1908 — 25 тис. примірників) видало підготовлений В. Доманицьким за рукописами Т. Шевченка «Кобзар», де вперше з’явився ряд революційних, заборонених царською цензурою віршів поета. У 1917 товариство припинило існування. Товариство діяло до 1919 (включно).

Літ.: Книга і друкарство на Україні. К., 1965.

О. І. Дей.


БЛАГОЄВ Димитр (14.VI 1856, с. Загоричане, Македонія — 7.V 1924, Софія) — перший пропагандист марксизму в Болгарії, один із засновників і керівників БКП, теоретик марксизму. Учасник нац.-визв. руху. З 1878 вчився в Одесі, 1881 — 85 — в Петерб. ун-ті, де зблизився з рос. революц. рухом, вивчав марксизм.

У 1883 створив одну з перших у Росії с.-д. груп («група Благоєва»). В березні 1885 за революц. діяльність царський уряд вислав Б. в Болгарію. В численних статтях пропагував твори К. Маркса. Переклав 1-й том його «Капіталу» та ряд ін. праць. Виступав зі статтями в ленінській «Искре». Його дослідження «Що таке соціалізм і чи є для нього грунт у нас?» (1891) мало велике значення для розвитку марксистської соціології. Б. — перший болг. філософ-марксист, основоположник марксист. естетики. Відстоював ідейно-естетичні принципи реалізму, пізнавальну й виховну роль мистецтва в суспільстві, викривав декадентство, занепадництво, теорію «чистого мистецтва». Автор кн. «Суспільно-літературні питання» (1901). Брав участь у роботі Копенгаг. конгресу II Інтернаціоналу, де зустрічався з В. І. Леніним (1910).

Тв.: Рос. перекл. — Марксизм и проблемы художественного творчества. М., 1986.

Літ.: Димитров Г. Великий учитель и вождь. В кн.: Димитров Г. Избранные произведения, т. 3. М., 1984; Павлов Т. До питання про естетичні і літературно-критичні погляди Димитра Благоєва. В кн.: Павлов Т. Питання теорії та історії літератури. К., 1959; Димитр Благоев — выдающийся теоретик и революционер. М., 1977; Лихачёва Л. П. Димитр Благоев. Биобиблиографический указатель. М., 1956.

О. Д. Кетков.


БЛАГОЗВУЧНІСТЬ, милозвучність — мистецтво гармонійного, цілеспрямованого добору звукових елементів мови з метою надання творові певного емоційного забарвлення. Див. Звукова організація вірша.


БЛАГОЙ Дмитро Дмитрович [28.I (9.II) 1893, Москва — 14.II 1984, там же] — рос. рад. літературознавець, чл.-кор. АН СРСР з 1953; дійсний член АПН СРСР з 1967. Навчався в Харків. ун-ті. З 1943 — професор Моск. ун-ту. Праці з питань рос. л-ри 18 — 20 ст., основні з них — про життя і творчість О. Пушкіна [«Творчий шлях Пушкіна. 1813 — 1826», 1950; Держ. премія СРСР, 1951; «Творчий шлях Пушкіна (1826 — 1830)», 1967; «Майстерність Пушкіна», 1955; «Душа в завітній лірі», 1972]. У підручнику з історії рос. л-ри 18 ст. торкається деяких явищ укр. л-ри. На Україні вийшли праці Б. «Пушкін — великий російський національний поет» (1949), «Письменник-революціонер 18 ст.» (1975, про О. Радищева).

Тв.: От Кантемира до наших дней, т. 1 — 2. М., 1979.

Літ.: Дмитрий Дмитриевич Благой. Список печатних работ. М., 1958.

І. Д. Заславський.


БЛАГОСЛАВ Ян [псевд. — Apterix (Аптерікс); 2.II 1523, Пршеров, Моравія, тепер ЧССР — 20.XI 1571, Моравський Крумлов] — чес. гуманіст, церк. діяч, перекладач. Навчався 1544 у Віттенб., 1549 Кенігсб. та 1549 — 55 у Базельському ун-тах. Автор трактатів «Музика» (1558), «Про ворогів освіти» (1567), збірок пісень, «Чеської граматики» (напис. 1571), де в огляді слов’ян. мов і діалектів дав коротку характеристику укр. мови: «Є в тій мові пісень і віршів або рим дуже багато». Тут же як ілюстрацію подано повний текст укр. нар. пісні-балади про Штефана-воєводу — «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш» (запис здійснений перед 1550). Пісня є найдавнішим зразком живої нар. мови і власне укр. книжної епічної поезії. Переклав чес. мовою Новий завіт (1565).

Літ.: Франко І. Стефан-воєвода. — Пісня про Стефана, воєводу Волоського. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 42. К., 1984; Нудьга Г. Українські народні балади. В кн.: Нудьга Г. Слово і пісня. К., 1985.

В. П. Маслюк.


БЛАЖКЕВИЧ Іванна Омелянівна (9.Х 1886, с. Денисів, тепер Козівського р-ну Терноп. обл. — 2.III 1977, там же) — укр. рад. письменниця. Закінчила 1920 екстерном Львів. вчител. семінарію. За часів бурж. Польщі зазнала переслідувань властей. Депутат Нар. Зборів Зх. України (1939). Друкувалася з 1908. Окремими виданнями для дітей вийшли: віршовані п’єси «Св. Миколай в 1920 році» (1920), «Тарас у дяка» (1923), «Діло в честь Тараса», «Вертеп» (обидві — 1924), «В мамин день» (1931), «Івась-характерник» (1936), зб. поезій «Мила книжечка» (1928), а також зб. «Оповідання» (1937) та ін. Осн. тематика — знедоленість дітей бідняків у бурж. суспільстві. За рад. часу вийшли книжки «Подоляночка» (1958), «Прилетів лелека» (1971), «Чи є в світі що світліше?» (1977), «Прилетіла ластівка» (1986). Автор популярних статей з питань літератури, педагогіки, етнографії та ін., спогадів про І. Франка, О. Кобилянську, В. Стефаника, Т. Бордуляка, О. Вітошинського та ін. На тексти Б. писали музику А. Кос-Анатольський, І. Пронь, В. Подуфалий та ін.

Літ.: Баб’як П. Г., Хома В. І. Іванна Блажкевич. Бібліографічний покажчик. Львів, 1980.

В. І. Хома.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.