[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 317-328.]

Попередня     Головна     Наступна

ВІДРОДЖЕННЯ, Ренесанс (франц. Renaissance) — епоха в історії культури народів Зх. і Центр. Європи (в Італії 14 — 16 ст., в ін. країнах — кін. 15 — 16 ст.). Тенденції В. поступово наростали ще з часів середньовіччя (див. Передвідродження). Виникнення В. пов’язане з розкладом феод. і зародженням ранньокапіталістич. відносин, що супроводилися утворенням централізованих нац. держав, переходом від ремесла до мануфактури, зростанням торг. відносин у зв’язку з великими геогр. відкриттями. Поширюється вільнодумство, активізуються єретичні рухи, які розхитують авторитет катол. церкви. В цей час розвинулась нова, бурж. ідеологія, виник новий світогляд, який дістав назву гуманізму. Людина, її особистість, внутр. світ набувають першорядної ваги. Стверджуючи людське право на земне щастя, гуманісти В. піддали критиці всю систему феод. і церк. гніту, виступили проти контролю церкви над діяльністю людини.

Велику роль у розвитку л-ри і мист-ва В. відіграла антична спадщина, в якій митці знаходили опору в боротьбі проти середньовіч. схоластики й аскетизму. Відродження античності, сприйняте як відродження мистецтва і науки після середньовічного занепаду, дало назву цілій епосі (вперше цей термін застосував італ. історик мистецтва Дж. Вазарі в 16 ст.).

Ренесансний гуманізм став ідеол. основою багатої і яскравої л-ри, яка відзначалася різноманітними формами і стилями, своєрідністю нац. варіантів. Водночас їй були властиві спільні особливості й принципи худож. мислення, що дозволяє говорити про В. як провідний напрям європ. л-ри і мист-ва 14 — 16 ст. Це л-ра, звернена до реального світу й реальної людини, в якій вбачалася найвища цінність і найвища мета світобудови. Якщо у творах середньовіч. митців світ поставав у вигляді символів і алегорій «невидимого оком», то ренесансні митці прагнули показати самоцінність реального світу. Звідси посилений розвиток реалістич. елементів і тенденцій у л-рі В. Своєрідний ренесансний реалізм знайшов своє завершене вираження у творчості М. Сервантеса і В. Шекспіра.

В л-рі В. не тільки утверджується нова тематика, а й створюється нова поетика. Її істотна особливість — своєрідне співвідношення між реальним і ідеальним, що визначає специфіку образотворчості: на реальне падає відблиск ідеального, а ідеальне ніби набуває реального буття. Життєва реальність постійно співвідноситься з певними ідеальними нормами й урівноважується ними. Найвищим ідеалом митців В. було створення образу досконалої людини в гармонійному світі.

Провідна роль у розвитку л-ри В. належала Італії, де вона склалася найраніше. Прямим попередником цієї л-ри був Данте, найвидатніший письменник італ. і європ. Передвідродження. Безпосередніми зачинателями л-ри В. виступили Ф. Петрарка й Дж. Боккаччо. В 15 ст. в Італії та ін. країнах Зх. Європи л-ра розвивалася переважно лат. мовою, в 16 ст. її витісняють живі нац. мови. До визначних досягнень л-ри в Італії належить також творчість Дж. Понтано, А. Поліціано, М. Боярдо, Л. Аріосто, Л. Пульчі, Н. Макіавеллі, П. Аретіно. Поряд з поезією і прозою в 16 ст. формується нова драматургія, яка на рубежі 17 — 18 ст. досягає високого рівня в Англії та Іспанії. Вершинами ренесансної л-ри у Франції є творчість Ф. Рабле і поетів «Плеяди», в Англії — поезія Е. Спенсера і драматургія Шекспіра, в Іспанії — творчість Сервантеса і Лопе де Веги. У Німеччині рух В. був рано перерваний Реформацією і феод.-католицькою реакцією. Тут ідеї гуманізму знайшли вираження в сатирі С. Бранта (поема «Корабель дурнів»), анонімних «Листах темних людей», діалогах і памфлетах У. фон Гуттена. У Нідерландах видатним письменником-гуманістом був Еразм Роттердамський. Значного розвитку л-ра В. набула в слов’ян. країнах — Хорватії (Далмації), Чехії та Польщі. В Далмації ренесансна поезія особливо розквітла в Дубровнику, де з комедіями виступив М. Држич — перший видатний драматург слов’ян. світу. В Чехії в 15 ст. з’явилися антикатолицькі твори Я. Гуса, Я. Желівського. До кращих здобутків польс. л-ри В. належить поезія Я. Кохановського й публіцистика А. Фрича Моджевського.

Східнослов’ян. л-ри в 15 — 16 ст. зберігали в основному ще середньовіч. характер і структуру. Але і в них відбувалися важливі зрушення, які знаменували поступовий поворот до нової європ. культури й л-ри. Особливо помітні вони в тогочасних укр. і білорус. л-рах, які мали безпосередні зв’язки з польс. і західноєвроп. л-рами. Ідеї Відродження позначились на латиномовній поезії і прозі 16 ст. в Галичині (Павло Русин, С. Оріховський та ін.). Проте в укр. л-рі В. проявилося гол. чин. в «центральноєвропейському варіанті», для якого характерна взаємодія з Реформацією. В цьому плані значний інтерес становить укр. полемічна л-ра кінця 16 — поч. 17 ст. (Христофор Філалет, Стефан Зизаній, Іван Вишенський та ін.). В укр. та ін. східнослов’ян. л-рах ренесансні процеси продовжувалися і в 17 — 18 ст.

Літ.: Литература эпохи Возрождения и проблеми всемирной литературы. М., 1967; Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. М., 1978; Пинский Л. Е. Реализм эпохи Возрождения. М., 1961: Голенищев-Кутузов И. Н. Итальянское Возрождение и славянские литературы XV — XVI вв. М., 1963; Наливайко Д. Україна і європейське Відродження, «Вітчизна», 1978, № 3; Наливайко Д. С., Крекотень В. І. Українська література XVI — XVIII століть у слов’янському і європейському контексті. В кн.: ЇХ Міжнародний з’їзд славістів. Слов’янські літератури. К., 1983.

Д. С. Наливайко.

ВІЄРУ Григоре Павлович (14.II 1935, с. Перерита, тепер Бричанського р-ну) — молд. рад. поет. Член КПРС з 1971. Закінчив 1958 Кишинів. пед. ін-т. Автор збірок «Око зелені» (1956), «Дякуємо за мир» (1963), «Вірші» (1965), «Твоє ім’я» (1968), «Близьке» (1974), «Тому що люблю» (1980), «Таємниця, яка мене захищає» (1983) та ін. Творам В. притаманний ліризм, поєднаний з драматизмом. Вони пройняті любов’ю до Вітчизни, материнського слова і пісні, славлять мир і працю, пристрасно засуджують війну. Пише і для дітей (збірки «Для найменших», 1967; «Бджілка», 1979), співавтор читанки «Зіронька» (1969) і «Букваря» (1970). Укр. мовою окремі твори В. переклали І. Драч, В. Забаштанський, Т. Коломієць, В. Коротич, Б. Олійник, Д. Павличко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Весняні кодри. Молода поезія Молдавії. К., 1973; [Вірші]. В кн.: Молдавська радянська поезія. К., 1975; Донна. К., 1985; Матері. К., 1986; Рос. перекл. — Лист зеленый. М., 1982; Потому что люблю. Кишинев, 1982; Избранное. М., 1984.

Літ.: Драч І. Душа поезії — в сльозі. В кн.: Вієру Г. П. Матері. К., 1986.

О. С. Романець.

ВІЗАНТІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра Візантійської імперії давньогрец. й середньогрец. мовами. Була тісно пов’язана з антич. та сх. л-рами і водночас відзначалася самобутністю, багатством форм і жанрів. Історію В. л. поділяють на три періоди. У першому (4 — 6 ст.) вона продовжувала традиції антич. л-ри, зазнавши відчутного впливу християнства. Найвідоміші представники — поети Нонна (5 ст.), Агафій, Павло Сіленціарій (6 ст.), церк. лірик Роман Солодкоспівець (5 — 6 ст.). Сірієць за походженням, Роман Солодкоспівець вніс у В. л. елементи сірійської поезії, в його творах з’явилися перші зародки рими. Розвивалися історіографія — твори Зосими (5 ст.), Прокопія Кесарійського (6 ст.) та Іоанна Малали, який не лише викладав істор. події, а й наводив у стислій формі античні міфи, агіографія, гімнографія (гімнитропарі, змістом близькі до «святого письма», мовою й метрикою — до нар. творчості). В другому періоді (7 — 9 ст.) з посиленням ролі церкви в державі почали переважати жанри церк. л-ри. Репрезентували їх Косма Маюмський, Андрій Крітський, Іоанн Дамаскін, який розробив учення про знакові системи, що використовується як попередник сучас. семіотики, Феодор Студит, константинопольський патріарх Сергій. Загострюється класова боротьба всередині візант. суспільства, розвивається породжений нею рух — іконоборство, прогресивне крило якого очолюють патріарх Іоанн Граматик і митрополит Ігнатій (прозаїк і поет, якому належать віршова обробка байок Езопа, поема в драм. формі на бібл. сюжет і «Ямби на Фому»). Світські твори писали патріарх Фотій, поетеса Касія. В історіографії цього періоду виділяються праці Феофілакта Сімокатти, чернеча хроніка Георгія Амартола. Розвивається й нар. творчість — казки, ліричні й епічні пісні тощо. Для третього періоду (10 — 15 ст.) характерні жанри церк. і світської худож. та наук. л-ри. Найвидатніші письменники: імператор Константин VII Багрянородний — автор трактатів, у яких є відомості про сх. слов’ян; Симеон Метафраст, який зібрав і впорядкував «Житія святих», писав вірші, казання, молитви та канони. Великого поширення набула придворна л-ра: поети Михаїл Пселл, Христофор Мітіленський (11 ст.), Николай Коллікл, Теодор Продром (11 — 12 ст.), Мануїл Олобол, Мануїл Філ (13 — 14 ст.); автори романів у прозі та віршах Євстафій Макремболіт. Никита Євгеніан. Популярною була й сатира, переважно анонімна, — «Тіларгон», «Поріколог» (12 ст.). Сатиричне спрямування мають анонімний прозовий твір «Перебування Мазаріса в підземному царстві», а також фольклорні твори 14 ст. «Оповідання про чотириногих» та «Оповідання про птахів», у яких викривається соціальна нерівність. Нар. пісенна лірика не збереглася; її відголоски звучать у «Родоських піснях кохання». З істор. л-ри цінна «Історія» Никити Акоміната (Хоніата). В 14 — 15 ст. виступили письменники-гуманісти Мануїл Хрісолор, Геміст Плітон, Віссаріон Нікейський. Взяттям 1453 Константинополя турками закінчується візант. період в історії грец. л-ри. З творів, що з’явилися після 1453, надбанням В. л. можна вважати тільки «Голосіння» з приводу втрати Візантією незалежності.

Для сх. слов’ян. як і для ін. народів Європи, В. л. була не лише посередницею в засвоєнні літ. спадщини Старод. Греції і Риму, а й оригінальним письменством, що відображало життя феод. суспільства і виробило нові церк. та світські жанри. Активне, творче засвоєння сх. слов’янами здобутків В. л. сприяло виникненню оригінальної л-ри Київ. Русі, де в перекладах були відомі хроніки Георгія Амартола, Георгія Синкела, Симеона Логофета, Іоанна Малали, збірники «Палея» та «Паремійник». Поширені були твори проповідників 4 ст. Іоанна Златоуста, Григорія Богослова (Назіанзіна), Василія Кесарійського, зб. афоризмів «Мудрість Менандра Мудрого», «Афоризми Ісіхія й Варнави», особливо «Пчела», де містилися вислови антич. філософів і письменників, цитати з Біблії і творів «отців церкви»; повість про життя і подвиги Александра Македонського (див. «Александрія»), епос про Дігеніса Акрита, яким започатковано новогрец. л-ру. Цей епос перекладено (за дослідженням І. Срезневського) не пізніше 12 ст. під назвою «Девгенієве діяніє» тощо. Перекладаючи твори В. л., давньорус. автори давали їм нове життя на рідному грунті. Завдяки цьому власна л-ра Київ. Русі протягом короткого істор. періоду збагатилася розгалуженою системою жанрів — житія, урочисті й повчальні твори тощо. В укр. літературознавстві В. л. досліджували І. Франко, О. Білецький, А. Білецький, Т. Чернишова. За рад. часу укр. мовою візант. тваринний епос у скороч. вигляді переклав О. Пономарів («Всесвіт», 1965, № 4). Питання В. л. висвітлюються, зокрема, в періодич. зб. «Византийский временник», який видається Ін-том світової історії АН СРСР з 1947 (вийшло 45 томів).

Літ.: Франко І. Візантійська література. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 29. К., 1981; Франко І. Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 30. К., 1981; Білецький О. Перекладна література візантійсько-болгарського походження. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 1. К., 1965; Гудзий Н. К. История древней русской литературы. М., 1966; История Византии, т. 1 — 3. М., 1967; Византийская литература. М., 1974; Белецкий П. А. А. И. Белецкий — византинист. В кн.: Античность и Византия. М., 1975; Творогов О. В. Древнерусские хронографы. Л., 1975; Аверинцев С. С. Поэтика ранневизантийской литературы. М., 1977; Мещерский Н. А. Источники и состав древней славяно-русской переводной письменности IX — XV веков. Л., 1978; Фрейберг Л. А., Попова Т. В. Византийская литература эпохи расцвета. IX — XV вв. М., 1978; Проблемы литературной теории в Византии и латинском средневековье. М., 1986; Еремин И. П. О византийском влиянии в болгарской и древнерусской литературах IX — XII вв. В кн.: Еремин И. П. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. Л., 1987.

О. Д. Пономарів, Т. М. Чернишова.

ВІЙОН, Вільон (Villon; справж. прізв. — Монкорб’є чи де Лож) Франсуа (прибл. 1431, Париж — після 1463) — франц. поет. Навчався в Сорбонні, здобув 1452 ступінь магістра мистецтв. В житті зазнав чимало пригод (убив священика у бійці, брав участь у крадіжках і грабунках, не раз сидів у в’язниці). Був засуджений до страти на шибениці, але смертну кару замінено вигнанням. З 1463, коли В. залишив Париж, про нього немає відомостей. Автор поем «Малий заповіт» (1456), «Великий заповіт» (1462), «Балада про ворогів Франції» та ін. Використовуючи жанри, типові для середньовіч. поезії, В. пародіював їх, вносив у них особистий життєвий досвід, власні переживання та роздуми про несталість усього земного, про багатство і злидні, про смерть. Позначені високою майстерністю, сповнені глибокого почуття, твори В. принесли йому загальне визнання у Франції та інших країнах. Українською мовою вірші В. перекладали М. Терещенко, Л. Первомайський та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 1. К., 1971; Великий Тестамент та інші поезії. К., 1973; Рос. перекл. — Стихи. М., 1963; Лирика. М., 1981; Большое Завещание. М., 1982.

Г. П. Кочур.

«ВІК» — вид-во, засн. 1895 в Києві за ініціативою О. Кониського, В. Доманицького і редакції журн. «Киевская старина». Спочатку існувало як видавничий гурток київ. молоді. В 1900 випустило антологію «Вік», від якої дістало назву. Гол. серії видань: «Українська бібліотека» (книги творів укр. письменників) і «Селянська бібліотека» (наук.-популярні і белетристичні брошури, переважно присвячені істор. подіям, пропаганді санітарно-гігієніч. знань серед народу тощо). З 1895 до 1918 опубл. 140 книг. У найактивніший період діяльності (1898 — 1905) вид-во випустило 91 книжку, зокрема «Енеїду» І. Котляревського, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Оповідання» М. Коцюбинського, твори багатьох укр. письменників-реалістів, альм. «На вічну пам’ять Котляревському». Було видано зібрання творів визначних письменників (І. Франка, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого та ін.). Заслугою вид-ва була пропаганда укр. класичної худож. л-ри, популяризація шляхом випуску масових брошур практичних наук. знань і здобутків укр. л-ри. Чимало видань «В.» відзначаються високою полігр. культурою і мистецьким оформленням.

Літ.: Доманицький В. Український видавничий рух в Росії за останні п’ятнадцять літ, Львів. 1910.

О. І. Дей.

«ВІК» — тритомна антологія нової укр. л-ри, присвячена 100-річчю з часу опублікування поеми «Енеїда» І. Котляревського (1798). Уклав В. Доманицький з участю видавничого гуртка київ. молоді. У 1900 вийшов 1-й том, куди включено поезію 1798 — 1898. У 1902 1-й том було перевидано і видруковано два томи прози 1798 — 1898. До антології поезії ввійшли вірші 50 поетів (у 2-му виданні знято поезії П. Морачевського і П. Кузьменка, ін. автори представлені більшою кількістю віршів). У томах прози поряд з творами Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Лесі Українки надруковано оповідання, уривки з повістей М. Шашкевича, Ю. Федьковича, В. Стефаника, І. Франка, який високо оцінив антологію, що вперше в одному виданні об’єднала письменників Наддніпрянщини, Галичини й Буковини. В антології вміщено також біогр. довідки про письменників, їхні портрети. Назва антології 1900 перейшла на вид-во. Іл. див. до ст. Антологія, с. 71.

Літ.: Франко І. «Вік» (1798 — 1898). «Літературно-науковий вістник», 1902, кн. 8.

В. В. Яременко.

«ВІКНА» — громад.-політ., літ.-худож. та мистецький щомісячний журнал. Видавався за ініціативою ЦК КПЗУ з листопада 1927 по вересень 1932 у Львові (з травня 1929 — орган літ. орг-ції пролет. письменників Зх. України «Горно»). Першим редактором і видавцем (до червня 1930) був В. Бобинський, потім — С. Тудор. Журнал став центром прогресивних культур. сил Зх. України, трибуною передової сусп. і літ. думки. На сторінках «В.» з поетич., прозовими, драм., публіцистич. та літ.-критичними творами виступали В. Бобинський, Мирослав Ірчан, С. Тудор, О. Гаврилюк, М. Тарновський, А. Іванчук, С. Масляк, Ніна Матулівна, П. Козланюк, Я. Галан, Мирослава Сопілка, Я. Кондра, І. Крушельницький, Влас Мизинець, І. Михайлюк, Д. Осічний, К. Ткач та ін. В їхніх творах пропагувалися революц. рух, ідеї консолідації прогресивних сил у боротьбі за соціальне й нац. визволення, за возз’єднання західноукр. земель у єдиній Укр. Рад. державі, викривалася антинар. суть бурж. націоналізму. Редакція журналу підтримувала зв’язки з вид-вами і письменниками Рад. України, прогресивними виданнями і літераторами Польщі, Чехословаччини, Німеччини, Болгарії, а також Канади, СІНА. З рад. видань журнал передруковував постанови КПРС з питань л-ри, інформацію про культур. життя країни, твори П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана, виступи О. Серафимовича, Ф. Гладкова, Дем’яна Бєдного та ін. Тут уміщувалися твори польс. (В. Броневського, В. Вандурського), болг. письменників (спец. випуск з передмовою Х. Радевського). Редакція журналу видавала окремими книжками твори і збірники пролет. письменників Зх. України, а на допомогу аматорським драм. колективам випускала «квартальник сценічного мистецтва» під назвою «Жива сцена». У вересні 1932 журнал був розгромлений поліцією і припинив своє існування.

Літ.: Трофимук С. Розвиток революційної літератури в Західній Україні (1921 — 1939). К., 1957; Дубина М. Сурмачі возз’єднання. К., 1976; Кізлик О. Д. «Вікна». 1927 — 1932. Систематичний покажчик змісту. Львів, 1966.

М. І. Дубина.

«ВІКНА УкРОСТА» — оперативні повідомлення і сатиричні політ. малюнки, плакати, які випускало 1920 — 21 Всеукр. бюро Рос. телегр. агентства — УкРОСТА (з квітня 1921 — РАТАУ). Виникли і розповсюджувалися за прикладом та на зразок «Окон РОСТА» (Москва). В дохідливій формі, образно, лаконічною мовою вони роз’яснювали політику більшовиц. партії і Рад. уряду, зміст урядових декретів і постанов, розпоряджень місц. органів влади, подавали міжнар. і внутр. інформацію, критикували негативні явища тощо. Спочатку виходили в одному примірнику, згодом розмножувалися з допомогою трафаретів і копіюванням. «Вікна...» супроводилися віршованими текстами, що легко запам’ятовувались, популярним коментарем. Особливо широкого розмаху набули 1920 в Києві, Харкові, Одесі («Окна ЮгРОСТА», згодом «Окна ОдУкРОСТА») та ін. містах. У «В. У.» співробітничали Е. Багрицький, О. Довженко, О. Досвітній, В. Катаєв, Кость Котко, Е. Кроткий, В. Нарбут, Ю. Олеша, Ю. Ганф, Б. Єфимов, Л. Каплан, Гаррі Клінч, Б. Косарєв, М. Кочергін, С. Семенов, О. Хвостенко-Хвостов та ін. поети, прозаїки, журналісти, художники.

А. П. Матвєєв.

ВІКРАМАСІНГЕ Мартін (1891 — 1976) — шріланкський письменник. Писав сингальською мовою. Один з основоположників жанрів роману й оповідання у шріланк. л-рі. Навчався в Коломбо, де приєднався до гуртка прогрес. інтелігенції, що виступала за відродження нац. культури. Романи «Марево» (1925), «Сіта» (1923), «Кінець віку» (1949), «Пришестя Будди» (1973) мають соціально-крит. спрямування. Автор п’єс, зб. оповідань «Наше село» (1940), літературознавчих праць (частина з них об’єднана в кн. «Сингальська література»), кн. «Піднесення Країни Рад». Укр. мовою повість В. «На Зміїному острові» переклав М. Дмитренко (К., 1964).

Тв.: Рос. перекл. — Рассказы. М., 1958; ТайнаЗмеиного острова. М., 1959; Последний век. М., 1965.

Літ.: Асланова Е. Мартин Викрамасинге — писатель-реалист. «Азия и Африка сегодня», 1983, № 6.

ВІКУЛОВ Сергій Васильович (26.IX 1922, с. Ємельяновська, тепер Білозерського р-ну Волог. обл.) — рос. рад. поет. Член КПРС з 1942. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Волог. пед. ін-т. Гол. ред. журн. «Наш современник» (з 1968). Автор збірок «Господарі землі» (1950), «Полечко-поле» (1958), «Хліб та сіль» (1965), «Плуг і борозна» (1972), «Родове дерево» (1975), «Незмінність» (1977), «Пробач, березо» (1981), «Сходи» (1982), «Розмови-розмови» (1985). Поемам і віршам В. властиві громадянськість, публіцистичність, у них відчутний вплив нар. поезії. Підготував і видав збірки волог. фольклору. Нариси В. присвячені актуальним проблемам життя сучас. села. Переклав поему Д. Павличка «Притча про Правду». Укр. мовою окремі твори В. переклали Б. Олійник, Л. Талабан, В. Осадчий, С. Литвин, П. Осадчук та ін.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1982; Укр. перекл. — Пам’ять роду. Вірші та поеми. К., 1985.

Літ.: Коробов В. И. Сергей Викулов. М., 1980; Обогуров В. А. Сергей Викулов. М., 1983.

Є. С. Соловей.

ВІЛАНД (Wieland) Крістоф Мартін (5.IX 1733, Обергольцгайм — 20.I 1813, Веймар) — нім. письменник, просвітитель. Навчався 1750 — 52 в Тюбінген. ун-ті. В багатьох його поетич. творах елементи фривольності, стилю рококо поєднувалися з раціоналістською критикою феод.-абсолютистського ладу. Сюжети прозових творів і поеми «Музаріон» (1768) В. умовно розгортає в Старод. Греції, відображаючи, по суті тогочасну нім. дійсність. У творі «Історія Агатона» (1766) — першому романі виховання в нім. л-рі — порушив у просвітительському дусі тему формування гармонійної людини. Роман «Історія абдеритів» (1774) — сатира на нім. міщанство. Фантаст. віршована казка «Оберон» (1780) відзначається багатством образів, вишуканістю мови. Перекладав твори Арістофана, Евріпіда, Горація, Лукіана, В. Шекспіра та ін. Укр. мовою казку «Оберон» переклали Т. Франко, Ю. Лісняк.

Тв.: Укр. перекл. — Оберон. К., 1972; Рос. перекл. — История абдеритов. М., 1978.

А. Г. Баканов.

ВІЛАНЕЛА, віланель (італ. villanella, франц. villanelle, від лат. villanus — сільський) — пісенно-поетичний жанр у староітал. і старофранц. поезії. Виник у 15 ст. в Неаполі із сел. нар. пісні, згодом поширився по всій Італії (Д. да Нола, О. Веккі та ін.) і в ін. країнах. За характером музики В. близька до канцонети, мадригали, зміст її різноманітний: любовно-ліричний, жартівливий, сатиричний, ігровий. В. складається з шести тривіршів, середні рядки яких римуються між собою протягом усього вірша, утворюючи повтори (приспіви). В. франц. поета 16 ст. Ж. Пассера переклав укр. мовою Б. Мельничук.

В. Л. Рубанова.

ВІЛКС (справж. прізв. — Лаціс) Евалд (8.II 1923, м. Валка — 16.IX 1976, Рига) — латис. рад. письменник. Член КПРС з 1949. Закінчив 1940 Валкське ремісн. уч-ще, 1944 — курси парт. працівників у Кірові. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор збірок оповідань: «Люди однієї правди» (1949) — про події Великої Вітчизн. війни, «У дні осінні» (1955), «Зелене дерево» (1960), «Гарні хлопці» (1966), «Дикун» (1968), «Добрий знайомий» (1973) — переважно на теми колг. села. Укр. мовою твори В. перекладала І. Липовецька.

Тв.: Укр. перекл. — Невгамовна. К., 1965; Боржник. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Рос. перекл. — Все случилось летом. М., 1981.

Г. О. Васильєва.

ВІЛЛЕМС (Willems) Ян Франс (11.III 1793, с. Букгаут — 24.VI 1846, Гент) — бельг. письменник. Освіту здобув самотужки. Очолював рух за відродження флам. нац. культури. Писав нідерл. мовою. Романтична поезія В. (вірші «Руїни навколо Антверпена», 1814; «До бельгійців», 1818; поема «Марія Брабантська», 1828, та ін.) пройнята патріотич. настроями. Видав нар. сатиричну кн. «Рейнеке-Лис» (1836). Автор праць з історії, мовознавства, літературознавства, естетики («Трактат про нідерландську мову і нідерландську літературу», 1819 — 24, та ін.).

Є. О. Попович.

ВІЛЬДЕ Едуард [20.II (4.III) 1865, х. Пудівере, тепер Раквереський р-н — 26.XII 1933, Таллін] — ест. письменник. Основоположник і один з визначних представників критичного реалізму в ест. л-рі. Учасник революції 1905. Класові суперечності ест. села кін. 19 ст., тяжке життя найбіднішого селянства відтворив у романі «В суворий край» (1896). У романі «Залізні руки» (1898) вперше в ест. л-рі зображено життя міськ. пролетаріату. Істор. трилогія — романи «Війна в Махтра» (1902), «Ходаки з Анія» (1903), «Пророк Мальтсвет» (1905 — 08) — про антифеод. боротьбу ест. селянства в серед. 19 ст. Автор оповідань і повістей, п’єси «Домовик» (1913), психол. роману «Молочник з Мяскюла» (1916). Для В. характерні інтерес до соціальної проблематики, увага (особливо в пізніших творах) до психології героїв, розкриття їх внутр. світу. Укр. мовою окремі твори В. переклали М. Дубинський, І. Сенченко та О. Кондратенко.

Тв.: Укр. перекл. — В суворий край. К., 1953; Домовик. К., 1955; Ходаки з Анія. К., 1957; Війна в Махтра. К., 1970; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1958.

С. Г. Ісаков.

ВІЛЬДЕ Ірина (справж. — Полотнюк Дарина Дмитрівна; 5.V 1907, Чернівці — 30.Х 1982, Львів) — укр. рад. письменниця. Дочка Д. Я. Макогона. Навчалася 1928 — 33 у Львів. ун-ті. Працювала вчителькою, в журн. «Жіноча доля» в Коломиї (1933 — 39), спецкором газ. «Правда Украины» (1945 — 49). Багато років очолювала Львів. орг-цію СПУ. Друкувалася з 1930 (новела «Повість життя», пізніша назва — «Поема життя»). Зб. новел «Химерне серце», повісті «Метелики на шпильках», «Б’є восьма» (всі — 1936), «Повнолітні діти» (1939) — з життя інтелігенції та учнів. молоді. Ці твори привернули увагу своїм гуманістич. спрямуванням, уболіванням за долю «малої» людини в задушливій атмосфері міщансько-бурж. оточення. В них виявились ліберально-демокр. погляди В., реалістично-психол. манера її письма. Після возз’єднання західноукр. земель з УРСР В. утвердилась на ідейно-естетич. позиціях соціалістич. реалізму, на повну силу розквітає її талант. У збірках повістей, оповідань і нарисів першого повоєнного десятиріччя «Історія одного життя», «Наші батьки розійшлися» (обидві — 1946), «Ті з Ковальської» (1947), «Стежинами життя», «Яблуні зацвіли вдруге» (обидві — 1949), «Кури», «Нова Лукавиця» (обидві — 1953), «На порозі» (1955) та ін., романі «Повнолітні діти» (1952), що був створений на основі циклу повістей «Метелики на шпильках», — центром худож. відображення є доля звичайної людини. Але розглядається вона вже у зв’язках з важливими явищами і процесами часу. Принципове значення мала також поява в названих та і в наступних творах (збірках повістей і оповідань «Винен тільки я», 1959; «Життя тільки починається», «Троянди і терня», обидві — 1961; «Людське тепло», 1964, та ін.) нового героя — людини соціально активної, життєдіяльної. Вершинне творче досягнення В., яскравий взірець реалістично-психол. прози в укр. л-рі — роман «Сестри Річинські» (кн. 1 — 2, 1958 — 64; Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1965).

Основу твору становить історія родини провінціального священика, доля його дочок, які різними шляхами шукають своє місце в житті. Ця історія розглядається на широкому соціально-істор. тлі. В. змальовує західноукр. суспільство 30-х pp. 20 ст. з ретроспективним охопленням подій і процесів усього періоду між 1-ю та 2-ю світовими війнами: загострення класових суперечностей, зростання свідомості мас, піднесення робітн. руху, звивисті шляхи західноукр. інтелігенції, зрадництво нац. буржуазії, реакц. діяльність церкви тощо. В романі викриваються угодовство, жорстокість, єзуїтство, різноманітні вияви індивідуалізму, протиставляються всьому цьому духовні цінності, пов’язані з активною сусп. позицією людини, її боротьбою за революц. ідеали; широко досліджуються такі моральні категорії, як щастя, любов, порядність і честь, здатність співпереживати. Твір має близьку до новелістичної побудову; за жанром — це родинно-побут., соціально-психол. роман. У ньому поєднуються панорамність відображення заг. картини життя і грунтовність змалювання характерів героїв, чіткість соціально-класових оцінок і глибинне розкриття індивід. психології персонажів, проникнення в найтонші нюанси «діалектики» їхніх душ. Твори В. перекладалися багатьма мовами народів СРСР, польс., чес., нім., угор., рум. та ін.

Тв.: Твори, т. 1 — 5. К., 1967 — 68; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1958.

Літ.: Вальо М. А. Ірина Вільде. К., 1962; Волинський К. Слово про майстра. В кн.: Вільде І. Твори, т. 1. К., 1967; Кодак М. П. Психологізм соціальної прози. К., 1980; Вальо М. А., Лазеба Е. М. Ірина Вільде. Бібліографічний покажчик. Львів, 1972.

К. П. Волинський.

ВІЛЬДЕНВЕЙ (Wildenvey) Герман Теодор (справж. прізв. — Портос; 20.VII 1886, Ейкер — 27.IX 1959, Ставерн) — норв. письменник. Вивчав 1904 — 07 теологію у США. У поетич. збірках «Призми» (1911), «Таємниці» (1919), «Вірші про кохання» (1922) та ін. оспівував красу рідної природи, щирі людські почуття. У збірках «Полігімнія» (1952), «Афінська сова» (1953), «Сонячний годинник» (1956) та ін. відбилися філос. погляди В. на призначення людини в сучас. світі. Роман «Пегас і світ» (1937) має автобіогр. характер. Автор п’єс, новел.

Є. І. Нечепорук.

ВІЛЬДРАК (Vildrac) Шарль (справж. — Шарль Мессаже; 22.XI 1882, Париж — 25.VI 1971, там же) — франц. письменник. Учасник Руху Опору. В есе «Вільний вірш» (1901) виступив проти формалізму й естетства в поезії. Гуманістична спрямованість, інтерес до соціальної тематики, заперечення символіст. естетики визначають зміст його поетич. збірок «Образи і марева» (1908), «Відкриття» (1912), «Книга кохання» (1914). Належав до міжнар. літ. об’єднання «Кларте». В 1920 видав зб. антивоєнних віршів «Пісні відчаю». В 1929 і 1935 відвідав СРСР. Враженнями про перебування в Рад. Союзі, зокрема на Україні, поділився в кн. нарисів «Нова Росія» (1937). Автор зб. «Оповідання» (1926), соціально-психол. драм («Пароплав „Тінесіті“», 1919; «Мішель Оклер», 1921; «Три місяці тюрми», 1942, та ін.), дитячих книг. Під час окупації Франції нім. фашистами написав «Гімн Свободі» («Париж, 1943», надрук. у підпільній зб. «Честь поетів», 1943). Опублікував статтю про 50-річчя Великої Жовтн. соціалістич. революції (1967). Праця В. «Теорія вільного вірша» (1910, у співавт.) мала вплив на теорію рос. та укр. верлібра. Укр. мовою окремі вірші В. переклав М. Терещенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; Рос. перекл. — Вильдрак Ш., Дюамель Ж. Теория свободного стиха. М., 1920; [Вірші]. В кн.: Современная революционная поэзия Запада. М., 1930; Пароход «Тинэсити». М., 1936; Мило. М., 1970.

Л. А. Мироненко.

«ВІЛЬНА БУКОВИНА» — літ.-худож. альманах літ. об’єднання при редакції чернів. газ. «Радянська Буковина». Вийшло два номери (1940, 1941). У складі редколегії були О. Кобилянська, О. Носенко, Г. Мізюн та ін. «В. Б.» популяризувала твори укр. рад. письменників, висвітлювала літ. і культур. життя визволеного буковин. краю. Тут надруковано окремі твори С. Воробкевича, вперше опубл. оповідання О. Кобилянської «З юних літ Марії», вірші Г. Клемпуша, Д. Ботушанської та ін. Чільне місце в альманасі займають поезії М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, А. Малишка, М. Пригари, П. Дорошка, В. Бабляка.

Ф. П. Погребенник.

«ВІЛЬНА УКРАЇНА» — політ., літ.-науковий журнал. Виходив у Петербурзі з лютого 1906. Видавець — А. Шабленко. З третього номера редколегія «В. У.» оголосила, що «журнал стає виразником інтересів робітничого класу» і «всі питання сучасної дійсності буде освітлювати ідеологією цього класу». Проте політ. і теор. частини журналу були суперечливими і непослідовними, хоч і відбивали характер революц. піднесення того часу. Найкращими з літ. публікацій були поезії Лесі Українки («Одно слово», «Напис в руїні»), твори А. Шабленка та ін. письменників-робітників (Т. Романенка, А. Бобенка), оповідання В. Винниченка («На пристані», «Раб краси») тощо. Всього вийшло 6 номерів «В. У.» (перші й останні два — здвоєні). Після конфіскації 5 — 6-го номерів редакція оголосила, що через тяжкі умови змушена припинити видання.

П. М. Федченко.

ВІЛЬНЕ ТОВАРИСТВО ЛЮБИТЕЛІВ РОСІЙСЬКОЇ СЛОВЕСНОСТІ — літ.-громад. організація, що існувала 1816 — 25 в Петербурзі. Напрям т-ва до 1819 консервативний. Після 1819 серед його керівників та активних членів були декабристи Ф. Глинка (голова т-ва). К. Рилєєв, О. і М. Бестужеви, В. Кюхельбекер, О. Сомов та ін. В 1821 — 25 т-во стало фактично літ. центром майбутніх декабристів. Видавало журн. «Соревнователь просвещения и благотворения», який на поч. 1820 редагував В. Каразін. Виступаючи за нац.-самобутню л-ру, члени т-ва пропагували, зокрема, укр. тему в рос. л-рі, підтримували розвиток укр. нац. л-ри. У діяльності т-ва брали участь редактори і співробітники «Украинского вестника» та «Украинского журнали» (Р. Гонорський, О. Склабовський та ін.), чиї матеріали дістали ряд схвальних відгуків «Соревнователя...», З. Доленга-Ходаковський. В 1821 у почесні члени т-ва був прийнятий І. Котляревський. На засіданнях т-ва читалися окремі розділи «Енеїди» Котляревського, ст. В. Каразіна «Про знайдені в Слобідсько-Українській губернії давні слов’янські могили» та ін. матеріали з історії і культури України.

Літ.: Базанов В. Г. Возникновение Вольного общества любителей российской словесности. В кн.: Базанов В. Г. Ученая республика. М. — Л., 1964.

В. Я. Звиняцковський.

ВІЛЬНИЙ (справж. прізв. — Волчков) Володимир Микитович (13.II 1921, с. Великомихайлівка, тепер Покровського р-ну Дніпроп. обл. — 2.Х 1981, Київ) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1950. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1946 Київ. пед. ін-т. Друкувався з 1938. У збірках віршів «Люблю життя» (1949), «Дай руку, товаришу» (1957), «Ліричний наступ» (1968), «Заповітне» (1974) та ін. відтворено героїку Великої Вітчизн. війни, турботи мирних днів. Автор повістей «Здрастуйте, мамо» (1964), «Так починалось кохання» (1969), «День нескінченний» (1974), романів «Ти на світі одна» (1963), «Житні Гори» (1972), «Вогняні троянди», «Кому співають жайвори» (обидва — 1976) та ін. Написав ряд нарисів про героїв праці — наших сучасників, публіцистич. статей і памфлетів, у яких таврував фашизм, клерикалізм і бурж. націоналізм.

Тв.: Висока проба. К., 1978; Острів у степу. К., 1980; Років багряний листопад. Вибрані поезії. К., 1981; Рос. перекл. — Ты на свете одна. М., 1969.

М. І. Дубина.

ВІЛЬНИЙ ВІРШ, верлібр (франц. vers libre — вільний вірш) — вірш, який не має наскрізної симетричності будови, не передбачає метра, рими і, нерідко, — поділу на строфи, що структурно наближає його до прози. Термін В. в. вперше вжив франц. письменник Г. Кон у передмові до зб. «Перші вірші» (1884). Існуючі визначення В. в. відбивають різні уявлення про його будову. Важливим засобом організації В. в. є інтонаційно-синтаксичні повтори. До дискусійних належить питання про походження укр. верлібру. Структури, подібні до В. в., є у давній книжній і нар. укр. поезії (голосіннях, обрядових примовляннях тощо). В європ. поезії В. в. (його різні модифікації) розвинувся спочатку в Німеччині (Г. Гейне), згодом у Бельгії (Е. Верхарн) та ін. країнах. Видатним майстром В. в. був У. Уїтмен (США). В Росії В. в. писали А. Фет, М. Кузмін, В. Брюсов, О. Блок, А. Бєлий та ін. Укр. В. в. з’явився на межі 19 і 20 ст. в перекладах Лесі Українки (з Й. В. Гете, Г. Гейне), а також в її віршах («Ave, regina!», 1896; «Уривки з листа», 1897, та ін.). До форми В. в. звертався І. Франко («Вольні вірші», 1906). З 10-х pp. 20 ст. верлібром користувався М. Семенко. У 20-і pp., коли В. в. асоціювався з «найреволюційнішою формою», його активно практикували В. Поліщук (найзначніший його практик і теоретик), В. Еллан, І. Кулик, П. Тичина, М. Йогансен, В. Бобинський, В. Мисик та багато ін. Після певної перерви інтерес до В. в. в 60 — 80-і pp. знову посилився. В. в. М. Рильського (цикл «Таємниця осіннього листя») типологічно пов’язаний з В.в. Лесі Українки. І. Драч, Б. Олійник, М. Вінграновський та ін. продовжують традиції ритміки В. в. 20-х pp.

Літ.: Якубський Б. Наука віршування. К., 1922; Ковалевський В. Ритмічні засоби українського літературного вірша. Спроба систематики. К., 1960; Тынянов Ю. Проблема стихотворного языка. М., 1965; Сидоренко Г. К., Сулима М. М. Високе мистецтво вірша. «Радянське літературознавство», 1976, № 8; Сидоренко Г. К. Від класичних нормативів до верлібру. К., 1980; Овчаренко О. Русский свободный стих. М., 1984; Гаспаров М. Л. Очерк истории русского стиха. М., 1984; Бунчук Б. І. Початки українського верлібру. «Радянське літературознавство», 1980, № 12.

Н. В. Костенко.

ВІЛЬНИЙ ПЕРЕКЛАД — переклад, у якому з різних причин є значні відхилення від оригіналу. Див. Переклад художній.

ВІЛЬХОВИЙ Петро Якимович [12(25).IX 1900, с. В’язівок, тепер Павлоградського р-ну Дніпроп. обл. — 14.Х 1975, Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1927, Закінчив 1925 курси журналістики при ЦК КП(б) У в Харкові. Був на журналістській та видавничій роботі. Друкувався з 1921. У першій зб. оповідань «Зубата баба» (1927), повісті «Небояни» (1928), романі «Зелена фабрика» (1930 — 34) відобразив революц. перетворення на селі. Викриттю реліг. мракобісся присвячені збірки оповідань «Трифонове озеро» (1962), «Серцем до серця» (1965), «У Тополиному» (1966). Роман «На берегах двох рік» (1956) — про трудовий ентузіазм рад. народу в роки перших п’ятирічок, інтернац. єдність і дружбу трудящих, події Великої Вітчизн. війни.

Літ.: Пугач В. Вірний покликанню. В кн.: Вільховий П. На берегах двох рік. К., 1972.

Л. С. Монастирецький.

ВІЛЬШИНА Остап (справж. — Юрій Пантелейчук; 14.III 1899, с. Рогізна, тепер у складі Чернівців — 15.V 1924, с. Ленківці, тепер у складі Чернівців) — укр. поет. Навчався у Чернів. учител. семінарії. Брав участь у боротьбі проти рум.- боярських загарбників. Зазнав переслідувань окупаційної влади. Літ. діяльність почав 1920 — 21. Друкувався у чернів. журн. «Промінь», газ. «Каменярі», в періодич. виданнях Львова, Ужгорода. Великий вплив на нього справила молода укр. рад. л-ра, зокрема П. Тичина. Автор революц. і ліричних віршів, творів для дітей, переспівів з Р. Тагора. Кращі твори виражають протест проти поневолення рідного краю (цикл «Веснянки»). В. підготував збірки віршів «З-над Пруту», «Жмуток незабудьків» (обидві — 1923), але вони не вийшли друком. Частину революц. віршів В. конфісковано рум. цензурою.

Літ.: Погребенник Ф. Шляхи боротьби і шукань. «Жовтень», 1960, № 2; Коржупова А. Жовтнем окрилений. «Літературна Україна», 1966, 4 листопада.

Ф. П. Погребенник.

ВІЛЬЯВЕРДЕ (Villaverde) Сіріло (28.X 1812, Сантьяго Пінар дель Ріо, Куба — 23.X 1894, Нью-Йорк) — кубин. письменник, журналіст. Закінчив 1834 ун-т у Гавані. У 1848 за участь в антиісп. змові був засуджений до страти; 1849 утік до США. Видавав журнали «La Verdad» («Правда»), «El Independiente» («Незалежний»), в яких проголошував ідею боротьби за незалежність Куби. Один з кращих романів В. «Сесілія Вальдес, або Пагорб Ангела» (ч. 1 — 2, 1839 — 82) заклав основи кубин. нац. прози. Спрямований проти рабства, цей твір реалістично відображує соціальну атмосферу колоніал. Куби у 1-й пол. 19 ст. Автор романів «Розкаяний» (1841), «Два кохання» (1858), «Гуахіро» (1891), романтич. новел «Мертвий птах», «Клятвопорушення» (обидві — 1837), публіцистич. статей.

Тв.: Рос. перекл. — Сесилия Вальдес, или Холм Ангела. Л., 1973.

В. С. Харитонов.

ВІЛЬЯМС (Уїльямс; Williams) Альберт Ріс (28.ІХ 1883, Грінвіч, шт. Огайо — 27.II 1962, Оссінінг) — амер. письменник і публіцист. Закінчив 1907 Гартфордську духовну семінарію, навчався в ун-тах Кембріджа і Марбурга. З червня 1917 по серпень 1918 — кореспондент соціалістич. преси США у Росії. Зустрічався з В. І. Леніним. Брав участь у створенні Інтернац. легіону на допомогу Червоній Армії. Автор публіцистич. книг «Ленін — людина і її справа» (1919), «Через російську революцію» (1921), «Ради» (1937), ряду статей про соціальні і культурні перетворення в Рад. Союзі. В роки 2-ї світової війни підтримував боротьбу рад. народу проти фашизму (кн. «Росіяни. Країна, народ і за що він бореться», 1943). Не раз приїжджав до СРСР (востаннє 1959), бував на Україні (відвідав с. Диканьку, ін. гоголівські місця). Враження від перебування на Полтавщині виклав у нарисах «Більшовицькі бойскаути», «Хто спалив Кочубеїв палац і чому», «Америка приїздить до Диканьки», які увійшли до кн. «Російська земля» (1928). Кн. «Мандрівка у революцію» (вид. 1969) була завершена дружиною письменника. Укр. мовою окремі твори В. переклали Н. Биховець, В. Митрофанов, О. Терех.

Тв.: Укр. перекл. — Ленін — людина і її справа. В кн.: Ленін іде по планеті. К., 1969; Російська земля. «Всесвіт», 1977, № 11; Рос. перекл. — О Ленине и Октябрьской революции. М., 1960; Путешествие в революцию. М., 1977; Жизнь доказала нашу правоту. М., 1983.

Літ.: Долинов В. Людина, яку шанував Ленін. «Всесвіт», 1964, № 4; Безродний Е. Друг Ріда. «Вітчизна», 1972, № 2; Киреева И. В. Альберт Рис Вильямс. Очерк творчества. Горький, 1973; Корзинкина Т. М., Цапенко Г. М. Альберт Рис Вильямс. Биобиблиографический указатель. М., 1978.

Т. М. Нефедова.

ВІМІНА ДА ЧЕНЕДА (Vimina da Ceneda; справж. — Мікеле Б’янкі) Альберто (1603 — 67) — італ. історик, дипломат. У 1650 очолив посольство Венеціанської республіки до Б. Хмельницького з метою заручитися допомогою козаків у війні Венеції проти Туреччини. Реляції В. да Ч. венеціан. сенату про посольство до Б. Хмельницького — цінне істор. джерело відомостей про політ. обстановку на Україні того часу, атмосферу переговорів, оточення гетьмана, його оцінку ситуації тощо, В працях В. да Ч. «Опис походження та звичаїв козаків» (1656), «Історія громадянських у Польщі» (т. 1 — 5, 1671), «Опис Московії» та ін. знайшла відображення історія України.

Літ.: Кордуба М. Венецьке посольство до Хмельницького (1650 p.). «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1907, т. 78, кн. 4.

О. Є.-Я. Пахльовська.

ВІНГРАНОВСЬКИЙ Микола Степанович (7.XI 1936, м. Первомайськ, тепер Микол. обл.) — укр. рад. письменник, сценарист, кінорежисер, кіноактор. Закінчив 1960 ВДІК. Як поет дебютував 1957. Перша зб. «Атомні прелюди» (1962) викликала численні і суперечливі відгуки. Критика відзначала тяжіння В. до широких філос. узагальнень у зображенні історії і сучасності, гуманістичний пафос, чіткість громадян. позиції, стильове новаторство і, водночас, певну ускладненість метафор, надмір алегорій тощо. У збірках «Сто поезій» (1967), «На срібнім березі» (1978), «Губами теплими і оком золотим» (1984) виявились психол. глибина поезії В., злитість лірики громадян. та інтимної, самобутність поетич. форми. Осн. теми творчості — істор. доля народу, тривога за майбутнє людства у зв’язку з загрозою термоядерної війни. Для героя лірики В. характерні відчуття внутр. свободи, розкутість думки, бажання взяти на себе відповідальність за все, що відбувається в світі. У формі складних ліричних асоціацій і алегорій поет утверджує думку про неминучість оновлення сусп. буття, про перемогу розумного, справедливого й доброго в людській душі і взаєминах людей (вірші «Величальна народові», «Прелюд № 13», «Український прелюд», «І є народ», «Не маю зла до жодного народу»). В багатьох віршах В. показує природу в її вільно-стихійних і тривожних виявах, узгодженість її явищ, невичерпну різноманітність, вічний рух і мінливість («Щуче», «На рябому коні прилетіла весна», «Лягла зима...», «Голубі сестри людей»). Почуттями великої сили сповнена любовна лірика В. («Цю жінку я люблю», «Качки летять», «Коли моя рука», «На маленькій планеті...»). Лірика В. розмаїта за жанрами і віршовими формами — це класичні сонет і елегія, медитація, навіть романс і станси. Є в нього зразки япон. хоку, вірші, написані гекзаметром, античним елегійним дистихом. Але переважно він творить власну ліричну форму, основа якої — народнопісенна традиція і досвід сучас. лірики.

В. активно працює і в прозі. Повісті «Сіроманець» (1977), «У глибині дощів» (1979), «Літо на Десні» (1983), оповідання «Гусенятко» (1978), «Низенько пов’язана» (1985) та ін. позначені тими ж рисами, що й поезія: високою духовністю, настроєвістю, широким спектром емоцій. Багатоплановість образів, елементи казковості, фантастики, гумор дозволяють В. творити дивний, прекрасний світ, у якому живуть і співпрацюють людина і одухотворена природа. В. — автор прозових і поетич. творів для дітей «Андрійко-Говорійко» (1970), «Первінка» (1971), «Мак» (1973), що виховують любов і повагу до праці, до рідної землі, вчать розуміти красу і добро. За книги «Літній ранок» (1976), «Літній вечір» (1979), «Ластівка біля вікна» (1981), «На добраніч» (1983) В. присуджено Держ. премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1984). В кіно дебютував як виконавець ролі Івана Орлюка — гол. героя фільму «Повість полум’яних літ» (за сценарієм О. Довженка, 1961). Як режисер поставив на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка худож. фільми «Ескадра повертає на захід» (1964), «Берег надії» (1967), «Дума про Британку» (за трагедією Ю. Яновського, 1969), «Климко» (за повістями Григора Тютюнника, 1984), докум. фільми «Голубі сестри людей» (1966), «Слово про Андрія Малишка» (1983) та ін. Автор кіносценаріїв «Світ без війни», «Северин Наливайко» та ін. Написав спогади про О. Довженка («Рік з Довженком», 1975). Переклав з рос. мови окремі вірші Б. Пастернака, з груз. — Н. Бараташвілі, з молд. — Л. Даміана та ін. Твори В. перекладено рос., лит., ест., груз., чес., словац., польс., рум., англ., португ. та ін. мовами.

Тв.: Поезії. К., 1971; Київ. К., 1982; В глибині дощів. К., 1985; Вибрані твори. К., 1986; Кінь на вечірній зорі. К., 1987; Рос. перекл. — Третья книга. М., 1972; Козерог. М., 1977; Первинка. М., 1982; На серебряном берегу. М., 1983.

Літ.: Барабаш Ю. Це поезія... «Прапор», 1961, № 6; Слабошпицький М. На березі духовності. «Вітчизна», 1979, № 12; Ільницький М. В сучасному — минуле і майбутнє. В кн.: Ільницький М. На вістрі серця і пера. К., 1980; Моренець В. Відтворити цілісність світу. «Вітчизна», 1981, № 5; Салига Т. Душа мая в цвітінні. «Жовтень», 1983, № 2.

В. П. Іванисенко.

«ВІНОК РУСИНАМ НА ОБЖИНКИ» — літ.наук. альманах. Вийшов у Відні 1846 і 1847 двома книгами. Укладач І. Головацький. У збиранні матеріалу взяв участь також його брат Я. Головацький. У першій книзі опубл. цикл віршів М. Шашкевича та його переклади «Сербських пісень», уривків із «Краледворського рукопису», добірку серб. нар. пісень у перекл. Я. Головацького та його статтю про М. Шашкевича, істор.-наук. розвідки А. Добрянського та І. Даниловича. В другій книзі вміщено твори І. Вагилевича та М. Устияновича, вірші, статті з етнографії, записи нар. казок Я. Головацького та його переклади укр. мовою казок В. Даля, добірка укр. і серб. загадок, укр. приказок, байок. Порівняно з першою друга книга альманаху позначена окремими рисами консерватизму (впровадження кирилиці і церковнослов’ян. правопису), запобіганням перед духівництвом. Альманах відіграв важливу роль (після «Русалки Дністрової») у розвитку укр. л-ри й мови на зх. землях України. Іл. с. 326.

Літ.: Нечиталюк М. Ф. Українська журналістика в Галичині 40 — 50-х років XIX ст. В кн.: Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

М. П. Гуменюк.

ВІНОК СОНЕТІВ — 15 сонетів, об’єднаних тематично і композиційно в цикл. 15-й сонет (у деяких авторів він поставлений першим), т. з. магістрал, складається з перших рядків усіх інших сонетів. Останній рядок кожного сонета є водночас першим рядком наступного. 14-й сонет починається останнім, а закінчується першим рядком магістрала. Починають писати В. с. з магістрала. Правила, за якими складається В. с., були встановлені в Італії наприкінці 17 ст., хоч сама назва В. с. була у вжитку (також в Італії) з 13 ст. Тільки небагатьом поетам вдавалося поєднати віртуозність форми з глибоким змістом, уникнути штучності. Світової слави зажив В. с. Ф. Прешерна (укр. перекл. Д. Паламарчука), в якому поет ускладнив своє завдання тим, що в магістралі дав акровірш — ім’я та прізвище дівчини, якій присвячено сонет. Серед визначних авторів В. с. — К. Бальмонт, В. Брюсов, Вяч. Іванов, М. Волошин, А. Йожеф, А. Слонімський. Перші В. с. в укр. л-рі створили М. Жук («Літературно-науковий вістник», 1918, кн. 7 — 8) та В. Бобинський («Ніч кохання», 1923), в 40-і pp. їх писали М. Терещенко, Г. Плоткін. Звертаються до В. с. сучасні укр. поети (М. Вінграновський, Т. Коломіець, Г. Кривда, Б. Нечерда), хоч деякі з них не дотримуються встановлених правил. Окремим виданням вийшов «Вінок сонетів» укр. поета в ЧССР І. Мацинського (Пряшів, 1985).

Г. П. Кочур.

«ВІНОК Т. ШЕВЧЕНКОВІ із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів» — літ. альманах, виданий 1912 в Одесі; найзначніший на Україні збірник такого типу в дореволюц. час. Упорядкував М. Комаров. Худож. оформлення Л. Квачевського. Містить 131 віршову присвяту Т. Шевченкові (в т. ч. 6 прижиттєвих) 91 слов’яномовного поета за 1841 — 1912. Майже всі поезії попередньо друкувалися у різних книжкових виданнях та пресі, гол. чин. у журналах «Основа», «Правда», «Зоря», «Рідний край», «Шершень». Серед авторів — І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Куліш, М. Максимович, М. Старицький, Л. Глібов, Б. Грінченко, В. Самійленко, О. Кониський, А. Кримський, Олександр Олесь, Д. Яворницький, Олена Пчілка, Х. О.Алчевська, К. Білиловський, Г. Комарова, О. Коваленко, М. Некрасов, І. Бєлоусов, В. Пляровський, Янка Купала, Б. Залеський, Антоній Сова. У «Передмові» упорядника коротко викладено історію створення збірника. Твори білорус. і польс. мовами подані в оригіналі та паралельних перекладах укр. мовою. Значна частина віршів супроводиться вказівками на час і місце написання, перші й наступні публікації, а також істор.-літ. коментарями. Наприкінці подано список віршів, які не включено через цензурні утиски або відсутність текстів. В архіві М. Комарова зберігся рукопис альманаха, а також матеріали до історії виходу його в світ.

Літ.: Зленко Г. Д. «Шевченкіана» Михайла Комарова. В кн.: Зленко Г. Д. Книга пам’яті. Одеса, 1971.

Г. Д. Зленко, Н. Є. Полонська.

«ВІНОЧОК ДЛЯ ПІДКАРПАТСЬКИХ ДІТОЧОК» — журнал на Закарпатті. Виходив 1920 — 38 (перший рік — двічі на місяць, потім — щомісяця), спочатку в Ужгороді, з 1924 — в Тячеві як додаток до молодіжного журн. «Наш рідний край». Публікувалися твори Т. Шевченка, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Ю. Федьковича, Л. Глібова, С. Руданського, Олени Пчілки, О. Маковея, Я. Щоголева, Б. Грінченка, І. Манжури, П. Грабовського, І. Франка, Г. Хоткевича, С. Воробкевича, Марійки Підгірянки та ін., переклади з рос. — А. Чехова, Л. Толстого, Д. Маміна-Сибіряка, а також з західноєвроп. л-ри та фольклору — Езопа, Г. К. Андерсена, Я. Грімма, Б. Немцової, Я. Неруди, К. Ербена. Тут дебютували укр. письменники Ф. Потушняк, Ф. Лазорик, Маруся Тисянська (М. Кабалюк). Вміщено статті про життя і творчість Т. Шевченка, О. Духновича, О. Павловича, Б. Немцової та ін. письменників, публікації з питань історії, природознавства, побуту та культури Закарпаття. Друкувалися фольклорні матеріали, окремі передруковувалися з укр. рад. та західноукр. читанок і дит. періодичних видань. Журнал використовувався в школах і як читанка.

В. С. Поп.

ВІНС (Wiens) Пауль (17.VIII 1922, Кенігсберг, тепер Калінінград — 1982) — нім. письменник і перекладач (НДР). Член СЄПН. Начався 1939 — 42 в ун-тах Лозанни і Женеви. В 1943 — 45 був в’язнем фашист. концтабору. Збірки віршів «Нові пісні арфи» (1966), «Службова таємниця» (1968) — про будівництво соціалістич. суспільства на нім. землі. Сценічну ораторію «Пам’ятник Даші» (1960) присвятив рад. жінці. Автор повістей «Оболонка Парижа» (1960), «Лючія Темі, або Відстрочений кінець світу» (1961), книг для дітей, кіносценаріїв. Перекладав з рос. (В. Маяковського, С. Маршака, С. Михалкова), укр., франц., кит., тур. мов. Написав післямову до зб. «Пригорща надії» М. Бажана (Берлін, 1972), до якої ввійшли також перекладені В. цикл «Чотири оповідання про надію (Варіації на тему P. M. Рількс)» та вірші «Боги Еллади» і «Сіль». В книзі вміщені й вірші В. про укр. поета («Умань», «Панфутурист», «Подвійна романтика», «Сіль», «Совість», «Бажан і Бехер», «Своєрідність»).

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поднимаясь к новой жизни. К., 1954; [Вірші]. В кн.: Поэзия Германской Демократической Республики. М., 1983.

Л. С. Кравченко.

ВІНТЕР (Winter) Едуард (16.IX 1896, м. Гроттау, тепер Градек, ЧССР — 3.III 1982, Берлін) — нім. історик-славіст (НДР), член АН НДР у Берліні з 1948. Навчався в ун-тах в Інсбруку і Празі. Був професором Праз. ун-ту (з 1934), ун-тів у Галле (з 1947) та Берліні (з 1952), директором Ін-ту історії народів СРСР в НДР. Досліджував питання історії та культури народів Сх. Європи, зокрема Росії й України. Осн. праці — «Візантія і Рим у боротьбі за Україну» (1945), «Росія і слов’янські народи в дипломатії Ватікану. 1878 — 1903» (1950) та ін. Разом з П. Кірхнером підготував до видання праці І. Франка, написані нім. мовою («Іван Франко. Матеріали до історії і культури України», 1963). У книзі вміщено, зокрема, Франкові переклади творів Т. Шевченка нім. мовою, його статті про Шевченка нім. мовою та докладні коментарі упорядників до цих матеріалів. Брав 1964 участь у відзначенні ювілею укр. поета на Україні, в роботі Міжнародного форуму діячів культури в Києві. Ініціатор проведення Міжнар. шевченківського симпозіуму 1964 в Берліні (виступив з доповіддю). Видав збірник досліджень рад. і нім. вчених «Революціонер-демократ Тарас Шевченко, 1814 — 61» (1976, у співавт.).

Тв.: Рос. перекл. — Папство и царизм. М., 1964; Политика Ватикана в отношении СССР. 1917 — 1968. М., 1977.

Є. П. Кирилюк.

ВІНТМАН Павло Ілліч (20.Х 1918, м. Маріуполь, тепер Жданов Донец. обл. — 21.VII 1942, побл. с. Шилово Воронезького р-ну Ворон. обл.) — рос. рад. поет. Жив на Україні. В 1937 — 41 (з перервою) навчався у Київ. ун-ті. Учасник війни з білофіннами та Великої Вітчизняної. Загинув у бою. Друкувався з 1940. У передвоєнні роки у поезіях В. настійливо звучить тема майбутньої битви з фашизмом. Поет славить відданість Вітчизні, готовність до подвигу (вірші «Романтико ночей сідих», «Призовнику», «В. Койвісто», «Моєму взводові»). Синівською любов’ю до рідної землі пройнятий істор.-патріотич. цикл «Татарський степ». Передчуття грізних випробувань, близької розлуки з коханою надає особливої проникливості лірич. віршам В. У воєнні роки юнацька романтизація подвигу у поезіях В. змінюється реалістич. зображенням суворих бойових буднів («Шкіци до поеми», «Харківському фронту»). Посм. видано зб. «Блакитні сліди» (1977), добірки віршів В. опубл. у колективних збірниках «Имена на поверке» (М., 1963), «Из фронтовой лирики» (М., 1981), «Прапори і багнети» (К., 1986) та ін.

Літ.: Вышеславский Л. О Павле Винтмане и его стихах. В кн.: Винтман П. Голубые следы. К., 1977.

Н. М. Тихий.

ВІНЦЕНЗ (Vincenz) Станіслав (30.XI 1888, с. Слобода-Рунгурська, тепер Слобода Коломийського р-ну Івано-Франк. обл. — 28.I 1971, Лозанна, Швейцарія) — польс. письменник. Закінчив 1914 Віден. ун-т. Тривалий час жив у с. Криворівні на Гуцульщині, де познайомився з І. Франком (1936 в с. Слободі-Рунгурській на власні кошти поставив йому пам’ятник). Вивчав історію, побут, звичаї і нар. творчість гуцулів. Автор художньої фольклорно-етногр. книги про життя і побут гуцулів «На високій полонині. Образи, думи та оповідання з Гуцульської Верховини», що складається з трьох частин: «Правда старого часу» (1936), «Нові часи» (т. 1, «Звада», 1970; т. 2, «Листи з неба», опубл. 1974) і «Барвінковий вінок» (опубл. 1979). Під враженням від зустрічі з В. (1939) Іван Ле та Ю. Яновський написали оповідання «Твердий характер» і «Василь Палійчук». Уривки з кн. «На високій полонині» опубл. в журн. «Радянський Львів» (1946, переклад П. Козланюка) та «Жовтень» (1969 — 71, перекл. Б. Сенежака).

Літ.: Прокопів І. Іван Франко і Станіслав Вінценз. «Народна творчість та етнографія», 1968, № 3; Полек В. Зачарований Гуцульщиною. «Жовтень», 1968, № 11: Полєк В. Вінценз Станіслав. «Архіви України», 1970, № 6.

В. Т. Полєк.

ВІНЦКОВСЬКИЙ Дмитро Іванович (псевд. і крипт. — Д. В., Димитрій В., Дмитро з Остри, Д. з О., Д. з Остри, Острський, Дмитро з-над Дністра, Д. из-над Днистра; 15.XI 1846, с. Остра, тепер Кіцманського р-ну Чернів. обл. — 25.Х 1917, Київ) — укр. педагог і письменник. Закінчив 1873 Львів. духовну семінарію. Працював учителем у Сучаві (1873 — 74), Чернівцях (1875 — 77), Львові (1877 — 83), з 1884 — працівник банку у Львові. Писати почав 1863. Друкував оповідання, вірші, статті у газетах «Голос народний», «Слово», «Діло», «Учитель», додатку до газ. «Буковина» «Неділя», журн. «Ластівка» та ін. Автор поетич. зб. «Вдова» (1868), істор. поем «Смерть Ярослава Ігоревича» (1868) та «Олекса Довбуш» (1869 — 71), соціально-побут. повістей-притч з сел. життя — «Вдовин син» (1868), «Завіщанє» («Спадщина», 1884) та ін. Писав віршовані гуморески, в яких засуджувалися пияцтво, бурж. законодавство («Війна мужика із зайцем», «Пропасть», обидві — 1898), гумористичні оповідання («Пройдисвіт Хвальницький і його пригоди на суші і на морі», 1889; за твором «Пригоди барона Мюнхгаузена» P. Е. Распе), казки («Наймит і пес», «Мудра діва — цариця», 1866), пародії та ін. У 1897 композитор Я. Ярославенко написав музику на вірш В. «Рідна мова». Архів В. зберігається у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР.

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984.

П. К. Медведик.

ВІНЬЄ (Vinje) Осмунн Олафсон (6.IV 1818, Віньє, округ Телемарк — 30.VII 1870, Гран, округ Гаделанн) — норв. поет і журналіст. За фахом юрист. Багато зробив для розвитку норв. літ. мови. З 1858 видавав журн. «Dølen» («Долинянин»), де з демокр. позицій висвітлював питання філософії, політики, економіки, л-ри. В ряді статей порушував тему робітн. руху. У формі журнального репортажу написав свій найкращий твір «Спогади про літню мандрівку 1860» (1861), в якому ліричні й філос. роздуми чергуються з реалістич. змалюванням життя норв. селян і картинами природи. Лірика В. (збірки «Балади про короля й королівський дім», 1853; «Поетичні твори», 1864; поеми «Великий хлопець», 1866, і «Всього по зернині», 1867) навіяна норв. фольклором.

О. Д. Сенюк.

ВІНЬЇ (Vigny) Альфред Віктор де (27.III 1797, Лош, деп. Ендр і Луара — 17.IX 1863, Париж) — франц. письменник, член Франц. академії з 1845. Найвідоміші з ранніх поем — «Елоа» (1824), «Мойсей» і «Потоп» (обидві — 1826). Світоглядні вагання В. між ідеалізацією дворянства, неприйняттям революц. рухів і водночас засудженням дворянсько-бурж. реакції 1-ї пол. 19 ст. позначилися на його творчості настроями песимізму і безнадії. В драмі «Чаттертон» (1835) правдиво показав соціальний конфлікт між бідністю і багатством, ворожість бурж. суспільства мистецтву; в написаній на основі власних спогадів кн. «Неволя і велич солдата» (1835) — трагедію солдата в класовому суспільстві. В. належать істор. романи «Сен-Map, або Заколот в часи Людовіка XIII» (1826), «Стелло» (1832), зб. філос. поем «Долі» (вид. 1864), «Щоденник поета» (вид. 1867) та ін. Українською мовою окремі твори В. переклали В. Щурат і М. Терещенко.

Тв.: Укр. перекл. — Мойсей. В кн.: Щурат В. Поезія XIX віку. ч. 1. Львів, 1903; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 1. К., 1971; Рос. перекл. — Чаттертон. Л. — М., 1957; Сен Мар, яли Заговор во времена Людовика XIII. М., 1964; Неволя и величне солдата. Л., 1968.

Літ.: Соколова Т. В. Философская поэзия А. де Виньи. Л., 1981.

Т. К. Якимович.

ВІР Джон (Вив’юрський Іван Федорович; 23.X 1906, Брод-Веллі, Канада — 23.Х 1 1983, Торонто) — укр. письменник, перекладач, журналіст, діяч робітн. руху в Канаді. Нар. в сім’ї лісоруба, емігранта з України. Член Компартії Канади з 1927, член її ЦК (з 1934). Журналістську діяльність почав 1927, працював редактором ряду журналів і газет, зокрема 1947 — 54 — «Ukrainian Canadian» («Український канадець»). У 1958 — 61 — секретар Слов’ян. к-ту Канади. В 1961 — 64 і з 1974 — кореспондент газ. «Canadian Tribune» («Канадська трибуна») у Москві. Протягом 1967 — 69 брав участь у підготовці англомовного видання 17-го тому УРЕ, присвяченого Україні. Автор віршів, оповідань, публіцистич. нарисів укр. і англ. мовами. Переклав англ. мовою окремі твори Т. Шевченка (поеми «Кавказ», «Гамалія», «Катерина», «Гайдамаки», повість «Художник» та ін.), І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Рильського, В. Сосюри та ін. укр. письменників. Переклади В. відзначаються точністю передачі змісту, вдалим відтворенням образної системи оригіналу. Портрет с. 327.

Тв.: Ivan Franko, Selections. Translated from the Ukrainian by John Weir. K.. 1986.

Ф. К. Сарана.

ВІРГІНІЯ (Virginia; справж. прізв. — Шойєрман-Фульд-Ленгсдорф) Юлія (1.IV 1878, Франкфурт-на-Майні — 23.IV 1942, там же) — нім. поетеса, перекладачка, скульптор. За часів фашист. режиму зазнала переслідувань. Автор збірок ліричних віршів «Перший ужинок» (1903), «Буря і зірка» (1905), упорядник антології «Сучасна жіноча лірика» (1907), «Щоденника Марії Башкирцевої та її листування з Гі де Мопассаном» (1906). В 1910 опубл. свої переклади творів Т. Шевченка «Заповіт», «Сонце заходить, гори чорніють», «Тече вода в синє море» у міжнар. збірнику революц.-демокр. напряму «Праця і свобода», підготовленому до друку в Лозанні А. Зелібом і К. Злинченком. Видала у своєму перекладі (із вступною статтею і передмовою) зб. «Вибрані вірші Тараса Шевченка» (Лейпціг, 1911). До книги увійшло 30 творів: «Заповіт», «Кавказ», «Ой чого ти почорніло», «Сон» («На панщині пшеницю жала») та ін. Написала вступну статтю до повісті Т. Шевченка «Художник», що вийшла у Лейпцігу 1912 в перекладі А. Зеліба. У статтях наголошувала на загальнолюдському значенні творчості Т. Шевченка. Відома і як скульптор, деякі її роботи зберігаються в музеях Мюнхена і Франкфурта-на-Майні.

Літ.: Погребенник Я. М. Шевченко німецькою мовою К., 1973; Погребенник Я. М. Юлія Віргінія — перекладачка й популяризаторка творчості Шевченка в Німеччині. В кн.: Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1971.

Я. М. Погребенник.

ВІРГУШ Наталя Василівна (15.II 1948, м. Зборів Терноп. обл.) — укр. рад. поетеса. Закінчила 1971 Черкас. пед. ін-т. Працює в пресі. Друкується з 1965. Перша зб. «Роменовий вир» (1971) позначена ліризмом, вірою в людську доброту і щастя. Збірки «Стривожені птахи» (1973), «Промінь поля» (1985), «Відкритий світ» (1988) присвячені мужнім захисникам Батьківщини в роки Великої Вітчизн. війни, а також сучасникам — людям праці. Окремі твори В. перекладено рос., польс. мовами.

М. Ф. Пономаренко.

ВІРЕЛЕ (франц. virelai, від virer — кружляти, повертатися) — дев’ятирядкова строфа в середньовічній франц. поезії, набула особливого поширення в 15 — 16 ст. У В. 2-й, 5-й і 7-й рядки вкорочені й римуються між собою, а решту рядків охоплює інша рима. Часто вживаною формою В. стала також шестирядкова строфа, у якій вкороченими й заримованими між собою є 3-й і 6-й рядки, а решта римуються попарно (основна рима). Побічна рима другої строфи стає головною римою третьої строфи, побічна третьої — головною четвертої і т. д. Цю строфічну форму використовують і поети в ін. л-рах. Нею скористався, напр., М. Вороний у віршах «Соловейко», «В моїй душі на згас...», «Таємне кохання» та ін. Приклад шестирядково» В. — перша строфа з вірша М.Рильського «Жовтнева пісня»:

Ходить пісня берегами,

Ходить селами й містами,

В золот бубон б’є.

Кучерява і смаглява,

Як землі моєї слава.

Як життя моє.

В. М. Лесин.

ВІРЕСАЛІНГАМ Кандукурі (16.IV 1848, м. Раджамандрі — 27.V 1919) — інд. письменник, літературознавець, перекладач. Основоположник сучас. телугу літератури. Учасник нац.-визв. руху. Виступав проти феод. порядків і реліг. забобонів, кастової нерівності та безправності жінки. Автор першого роману на телугу — «Життя Раджасекхари» кін. 60-х pp.), сюжет якого запозичено з роману «Векфілдський священик» О. Голдсміта. Переклав з санскриту «Шакунталу» Калідаси. Кн. «Історія поезії телугу» та літ.-крит. статті В. започаткували літературознавство телугу. Видавав перші журнали мовою телугу.

В. Г. Батюк.

Попередня     Головна     Наступна