[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 343-357.]

Попередня     Головна     Наступна

«ВОГНІ ЗАПОРІЖЖЯ» — літ.-худож. альманах. Видавався 1955 — 57 Запоріз. обл. літ. об’єднанням (усього 2 випуски). Редактор першого вип. — М. Нагнибіда. В альманасі надруковано гол. чин. твори місцевих письменників — вірші П. Ребра, В. Лісняка, уривки з повісті О. Джигурди та ін., а також матеріали істор.-літ., краєзнавчого характеру, рецензії та відгуки на нові книги тощо.

Л. І. Гольденберг.

«ВОГНІ ПРИДНІПРОВ’Я» — літ.-худож. альманах Дніпроп. відділення СПУ. Вийшло 6 випусків (1948 — 55). Тут друкувалися переважно твори письменників Дніпропетровщини, виступали початківці. Серед авторів — прозаїки П. Загребельний, Ф. Залата, О. Билинов, Д. Ткач, С. Чорнобривець, поети П. Біба, К. Дрок, Ф. Карпенко та ін. У першому випуску вміщено добірку творів дніпроп. авторів, що загинули під час Великої Вітчизн. війни. Друкувалися також бібліогр. матеріали і хроніка.

Л. І. Гольденберг.

ВОДЕВІЛЬ (франц. vaudeville) — драм. жанр: легка комедійна, переважно одноактна п’єса з анекдотичним сюжетом, в якій дотепний діалог поєднується з піснями-куплетами і танцями. У Франції в 15 — 16 ст. В. називали сатир. нар. пісеньки, в другій пол. 17 ст. — короткі театральні п’єси, до яких вводилися ці пісеньки. Як особливий вид сценічного видовища В. сформувався в кін. 18 ст., активно розвивався у 19 ст. Найвідоміші франц. автори — Е. Скріб, який написав понад 150 творів цього жанру, Е. Лабіш та ін. В Росії В. походить із комічної опери (найпопулярніші з них — «Мельник-чаклун, обманщик і сват» О. Аблесимова, 1779, та «Збитенник» Я. Княжніна, 1783). На поч. 19 ст. з’явилися переробки франц. В., зокрема «Лев Гурович Синичкін, або Провінційна дебютантка» Д. Ленського (переробка зі Скріба, укр. мовою твір переклав М. Кропивницький під назвою «Актор Синиця», 1885). Один з перших рос. В. — двомовна (рос. і укр.) комічна опера О. Шаховського «Козак-віршописець» (1812). Гострі, з елементами сатири, В. створили Ф. Коні («Петербурзькі квартири», 1840), М. Некрасов («Актор», 1841; «Петербурзький лихвар», 1844), П. Каратигін, В.Соллогуб та ін. В 30 — 40-х pp. 19 ст. В. виконував функції побут, комедії, аж до появи п’єс О. Островського.

Укр. В. бере початок в інтермедії, вертепній драмі. Його ознаки — реалістичність, нар. характер гумору, широке використання фольклору — виявилися у В. «Москаль-чарівник» І. Котляревського (1819), «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені солдатом» В. Гоголя (1813 — 14 або 1823 — 25), «Бой-жінка» Г. Квітки-Основ’яненка (1840), «На перші гулі» С. Васильченка (1911) та ін. У деяких творах цього жанру наявні викривально-сатиричні тенденції («По-модньому» М. Старицького, 1887; «На сіножаті» Л. Яновської, 1901; «Вітрогони» К. Ванченка-Писанецького, 1904). Проте з’являлися і В. суто розважального характеру («Кум-мірошник, або Сатана в бочці» В. Дмитренка, 1884, та ін.). В 19 ст. В. посідав значне місце в репертуарі укр. театр. труп, але поступово втрачав специфічні жанрові ознаки і художність.

У рад. період В. відходить на периферію драматургії, незважаючи на окремі вдалі виступи в цьому жанрі рос. письменників В. Шкваркіна, І. Ільфа і Є. Петрова, Ц. Солодаря та ін., на Україні — М. Савченка, М. Курильчука. Прийоми В. зрідка використовують М. Зарудний, Г. Плоткін та ін.

Вид.: Старый русский водевиль. 1819 — 1849. М., 1937; Русский водевиль. Л. — М., 1959; Українська радянська одноактна п’єса. К., 1958; Український водевіль. К., 1965; Антологія української радянської одноактної п’єси, т. 1 — 3. К., 1980 — 81.

Літ.: Український драматичний театр, т. 1. К., 1967; Давидова 1. Малі форми драматургії. К., 1966.

Л. З. Мороз.

ВОДЯНИЙ ЗНАК, філігрань — прозоре зображення, яке відтворювалося на папері при його виробництві. Для цього на сітці форми вишивали рисунок з шовку або робили його з дротиків чи бляшок. Уперше папір з В. з. був виготовлений 1282 у Фабріано (Італія). В Росії В. з. з’явились у 2-й пол. 17 ст. В. з. (крім найдавніших) складаються, як правило, з двох частин — емблемної та літерної. Для емблемної частини в Галичині й на Волині у 16 — першій пол. 18 ст. використовували герби міст і шляхетських родів. На Сх. Україні В. з. були переважно сюжетно-емблемні. Як і письмо, В. з. паперу досліджуються з метою датування писемних пам’яток, а також для виявлення підробок. Цей метод застосовують для встановлення дати написання більшості недатованих укр. документів, пізньосередньовічних списків давньоруських літописів, хронік, полемічної літератури, недатованих листів, рукописів худож. творів та ін. пам’яток. Це стосується і стародруків, відбитків гравюр на папері, рисунків. Тепер В. з. ставляться ін. способом лише на особливо важливих документах (бланках строгої звітності, білетах держ. скарбниці, цінних паперах тощо).

Літ.: Каманін І., Вітвіцька О. Водяні знаки на папері українських документів XVI і XVII вв. (1566 — 1651). К., 1923; Клепиков С. А. Филигранн на бумаге русского производства XVIII — начала XX века. М., 1978; Мацюк О. Я. Папір та філіграні на українських землях (XVI — початок XX ст.). К., 1974.

О. Я. Мацюк.

ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ Андрій Андрійович (12.V 1933, Москва) — рос. рад. поет, почесний член Американської академії мист-ва і л-ри, Франц. академії ім. С. Малларме та Акад. Гонкурів. Закінчив 1958 Московський архітектурний ін-т. Уже в перших книжках «Парабола» і «Мозаїка» (обидві — 1960) В. прагнув утвердити перетворюючу силу мистецтва. Громадян. активність його поезії виявилась і в збірках «Сорок ліричних відступів з поеми „Трикутна груша“» (1962) й «Антисвіти» (1964), написаних під враженням від подорожей до Америки і Зх. Європи. Поему «Лонжюмо» (1963) присвятив В. І. Леніну. Поезія В. порушує злободенні соціально-політ. проблеми, оспівує благородство духовних поривань сучасника і гнівно таврує ницість духу в усіх її виявах (збірки «Ахіллесове серце», 1966; «Тінь звука», 1970; «Погляд», 1972; «Випусти птаха», 1974; «Дубове листя віолончельне», 1975; «Вітражних справ майстер», 1976; Держ. премія СРСР, 1978; «Спокуса», 1978, та ін.). В ній звучить тема відповідальності людини і суспільства за збереження життя на землі (вірші «Роздуми над Чорнобилем», «Озеро», обидва — 1986). Поема «Рів» (1986) таврує морально потворні явища, породжені жадобою до наживи, бездуховністю. Творам В. властиві поєднання філос. і ліричного начал, насиченість словесними й звуковими асоціаціями. У кн. літ.-критичних статей, філос.-публіцистичних есе і спогадів «Виконроби духу» (1984) змалював портрети письменників та ін. творців сучас. культури. У вірші В. «Крізь стрій» постає образ Т. Шевченка — непохитного борця за соціальну справедливість. Відзначений премією Міжнар. форуму поетів (Нью-Йорк, 1972). Укр. мовою окремі вірші й поеми В. переклали А. Малишко, Д. Павличко, Р. Лубківський, П. Перебийніс, С. Пінчук та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1983 — 84; Прорабы духа. М., 1984; Ров. М., 1988.

Літ.: Михайлов А. Андрей Вознесенский. В кн.: Михайлов А. Собрание сочинений, т. 2. М., 1986.

І. Д. Бажинов.

ВОЗНЯК Михайло Степанович (3.X 1881, с. Вільки-Мазовецькі, тепер с. Волиця Нестеровського р-ну Львів. обл. — 20.XI 1954, Львів) — укр. рад. літературознавець, академік АН УРСР з 1929. Член КПРС з 1951. Закінчив 1908 філос. ф-т Львів. ун-ту. З 1939 — професор, з 1944 — зав. кафедрою укр. л-ри Львів. ун-ту, з 1951 очолював також відділ укр. л-ри Ін-ту сусп. наук АН УРСР у Львові. Друкувався з 1902. В 1920 — 39 публікував свої праці у прогрес. журналах «Вікна», «Нові шляхи», «Культура», 1926 — 30 друкувався в укр. рад. виданнях («Життя й революція», «Глобус», «Україна», «За сто літ»). Досліджував історію давнього укр. письменства (книжки «Матеріали до історії української пісні і вірші. Тексти й замітки», т. 1 — 3, 1913 — 25; «Початки української комедії. 1619 — 1819», 1919; «Історія української літератури», т. 1 — 3, 1920 — 24), життя і творчість письменників 19 — поч. 20 ст. (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Л. Боровиковського, М. Шашкевича, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника). Особливо вагомим є його внесок у вивчення біографії і творчості І. Франка. В. започаткував новий розділ у франкознавстві — вивчення світогляду І. Франка. Опублікував ряд недрукованих творів І. Франка, підготував і видав «Листування І. Франка і М. Драгоманова» (1928), реконструював твори «Лель і Полель», «Не спитавши броду», «Іригація» тощо. У творчому доробку В. — праці з фольклору, історії укр. театру, міжслов’ян. культур. взаємин, мовознавства. Упорядник тритомника «Українські народні казки» (1946 — 48). Вивчав історію укр. журналістики. У 20 — 30-х pp. на деяких працях В. позначився вплив бурж. методології і бурж.-націоналістич. концепцій. З часом В. звільнився від цього впливу, почав оцінювати літ. явища з марксистсько-ленінських методол. позицій. Праці В. насичені багатим історико-літературним матеріалом. Архів В. зберігається у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР.

Тв.: Філологічні праці Івана Могильницького. Львів, 1910; Галицькі граматики української мови... Львів, 1911; Кирило-Мефодіївське братство. Львів, 1921; Григорій Квітка-Основ’яненко. К., 1946; Титан праці. Львів, 1946; Іван Франко — популяризатор передової російської літератури. К., 1953; Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові, Львів, 1954; 3 життя і творчості Івана Франка. К., 1955; Нариси про світогляд Івана Франка, Львів, 1955; Велетень думки і праці. К., 1958.

Літ.: Нечиталюк М. Невтомний трудівник науки. «Жовтень», 1959, № 11; Гонтар П. та ін. Вчений каменярської снаги. «Українське літературознавство», 1981, в. 36; Пачовський Т., Шуст Я. Праці М. С. Возняка про життя і творчість І. Франка. Бібліографічний покажчик. В кн.: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5. Львів, 1956.

М. С. Грицюта.

ВОЇНСЬКА ПОВІСТЬ — жанр середньовічної л-ри. В сюжеті В. п. центр. місце посідають батальні сцени, епізоди військ. побуту; фабульною основою виступають реальні або легендарні істор. події. Виявляється тенденція до фактографічного опису, насичення твору стереотипними стилістичними формулами, наближення до узвичаєної схеми зображення героїв, їхніх вчинків і почуттів. Нерідко зустрічаються монологи персонажів, звернені до воїнів, до ворогів, до бога (монологи-молитви). В.п. розвивалась у тісній взаємодії з фольклорною епічною традицією, з істор., почасти з агіографічною прозою. За умов середньовіччя стала важливою формою поширення патріотичних ідей, звеличення воїнських чеснот: мужності, самовідданості, вірності вітчизні, сміливості тощо. Загальноєвроп. популярність мали повісті «Александрія» та «Іудейська війна» Йосифа Флавія (у східнослов’ян. варіанті — «Повість про зруйнування Єрусалима»). У Київ. Русі були поширені твори візант. походження «Девгенієве діяніє» та «Троянські діяння». Вплив В. п. позначається на принципах зображення боротьби з ворогами Русі та князівських усобиць у «Повісті временних літ», «Слові о полку Ігоревім», Київському літописі 12 ст., ін. пам’ятках. Особливо плідним виявився вплив цього жанру на галиц. літ. традиції (Галицько-Волинський літопис, «Житіє Олександра Невського»). До літ. досвіду В. п. звертаються укр. історіографи 15 — 18 ст. при зображенні діяльності князя Вітовта (Литовський літопис), Костянтина Острозького (Короткий Київський літопис), а особливо подій визвольної війни 1648 — 54 й політ. життя України 2-ї пол. 17 — поч. 18 ст. (літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки, «Історія русів»). В. п. у літ. процесі передувала романтичній та реалістичній істор. прозі. Твори цього жанру цінні й як історіогр. джерело.

Літ.: Воинские повести Древней Руси.Л., 1985; Орлов А. С. Об особенностях формы русских воинских повестей (кончая XVII в.). «Чтения в имп. Обществе истории и древностей российских», 1902, кн. 4; Орлов А. С. Героические темы древней русской литературы. М. — Л., 1945.

Ю. А. Ісіченко.

ВОЙНАРОВСЬКА (Wojnarowska) Зоф’я (27.VI 1881, Варшава — 29.VII 1967, там же) — польс. письменниця і перекладачка. Навчалася 1910 — 12 в Краків. ун-ті. Вірші, драми «Тадеуш Костюшко» (1917) і «В тенетах Юди» (1926), поема «Пролетаріат» (1921) були надруковані в демокр. виданнях Польщі. В 1920 опубл. у своєму перекладі вірші Т. Шевченка «Заповіт», «Полякам» і другу варіацію «Молитви». Переклала польською мовою поему М. Лермонтова «Демон».

Р. П. Головин.

ВОЙНИЧ (Voynich; дівоче прізв. — Буль) Етель Ліліан (11.V 1864, м. Корк, Ірландія — 28.VII 1960, Нью-Йорк) — англ. письменниця. Закінчила 1885 Берлін. консерваторію. Дружба з революц. емігрантами, зокрема С. Степняком-Кравчинським, Ф. Волховським, одруження з польс. революціонером В. Войничем сприяли тому, що вона активно включилася у визвольний рух. У 1887 — 89 жила в Росії. Була знайома з Ф. Енгельсом і Г. Плехановим. Літ. діяльність почала перекладами творів рос. л-ри (В. Гаршина, М. Салтикова-Щедріна, М. Гоголя та ін.). У своєму найвизначнішому романі «Овід» (1897, перший укр. перекл. — «Гедзь», 1929), дія якого відбувається на тлі визвольної боротьби італійців у 30 — 40-х pp. 19 ст., створила яскравий образ революціонера. Інші романи — «Джек Реймонд» (1901), «Олівія Летам» (1904, про революціонерів Росії), «Перервана дружба» (1910), «Скинь взуття своє» (1945). В 1895 приїздила до Львова (у справі організації перевезення нелегальної л-ри до Росії), де познайомилась з І. Франком та М. Павликом. З останнім листувалася.

Опанувавши українську мову, на поч. 90-х pp. стала перекладати укр. нар. пісні («Ой горе тій чайці» та ін.), твори Т. Шевченка. В 1911 у Лондоні в її перекладі вийшла збірка поезій укр. поета «Шість ліричних віршів» [«Заповіт», «Мені однаково, чи буду», «Минають дні, минають ночі», «Зоре моя вечірняя» (заспів до поеми «Княжна»), «Косар», «Минули літа молодії» (під назвою «Зима»)]. У книжці, куди включено також «Пісню про купця Калашникова» М. Лермонтова, вміщено написані В. передмову та нарис життя і творчості Т. Шевченка. В. присвятили вірші М. Тарновський, Л. Костенко. М. Олійник у трилогії «Пролог» (про С. Степняка-Кравчинського) змалював постать письменниці. У 1981 на Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. П. Довженка створено трисерійний телефільм «Овід», відзначений Держ. премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1982). Укр. мовою окремі твори В. переклали М. Лисиченко, М. Рябова. У 1957 в Нью-Йорку відбулася зустріч В. з укр. рад. письменниками В. Козаченком та Ф. Маківчуком.

Тв.: Укр. перекл. — Джек Реймонд. К., 1930; Овід. К., 1985; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1975.

Літ.: Денисюк І. О. Українські друзі Е. Л. Войнич. «Україна», 1956, № 6; Катарский И. Этель Лилиан Войнич. М., 1957; Устенко Г. О. Етель-Ліліан Войнич — біограф Т. Г. Шевченка і перекладач його творів на англійську мову. «Праці Одеського університету». 1962, т. 152. Серія філологічних наук. в. 14; Коваленко О. С Кущ О. П. Етєль-Ліліан Войнич. 1864 — 1964. Львів, 1964; Козаченко В. Про Е. Л. Войнич і її роман «Овід». В кн.: Головний напрямок. К., 1976; Таратута Є. По слідах «Овода». К., 1983; Полєк В. Т. Етель-Ліліан Войнич і Україна. Бібліографічний покажчик. Львів. 1970.

Р. П. Зорівчак.

ВОЙНОВИЧ (Vojnović) Іво (9.Х 1857, Дубровник — 30.VIII 1929, Белград) — хорв. драматург. Закінчив 1880 ун-т у Загребі. За національно-патріотич. діяльність переслідувався австр. урядом, був ув’язнений. Літ. діяльність почав як прозаїк (зб. новел «Пером і олівцем», 1884). Творчість В. — визначне явище в хорв. драматургії поч. 20 ст. В драмах «Ekvinocij» («Рівнодення», 1895) і «Дубровницька трилогія» (1902) реалістично показано соціальну несправедливість, бунт бідняків проти аристократії. Історико-патріотич. драми «Смерть матері Юговичів» (1907), «Воскресіння Лазаря» (1913) пройняті ідеєю об’єднання пд. слов’ян у боротьбі проти іноз. поневолювачів. П’єси, створені наприкінці життя, позначені впливом символізму, реліг. мотивами («Маскарад на горищі», 1922). Драма «Рівнодення» в перекл. В. Ткачкевича була поставлена 1912 під назвою «Осіння буря» на сцені Руського народного театру у Львові.

Тв.: Рос. перекл. — Буря равноденствия (Эквиноццио). М., 1955.

Літ.: Пилипчук Р. Я. Драма Іво Войновича «Ekvinocio» та її постановка на українській сцені. В кн.: Тези доповідей VI Української славістичної конференції. Чернівці. 1969.

Є. М. Пащенко.

ВОЙЦЕХОВИЧ Василь Олександрович [23.XII 1912 (5.I 1913), м. Краснокутськ, тепер смт Харків. обл. — 21.IV 1987, Київ] — укр. рад. письменник, Герой Рад. Союзу (1944). Член КПРС з 1943. Закінчив 1931 Богодухівський сільськогосп. технікум. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор докум. книжок «Сто днів звитяги» (1970), «Фронт на Поліссі» (1975), «Партизани ідуть на Захід» (1982), що стали своєрідним літописом партизанського з’єднання С. А. Ковпака.

Тв.: Сто днів звитяги. К., 1982.

Л. С. Бойко.

ВОЛГІНА Тетяна Іллівна [20.VI (3.VII) 1911, м. Жмеринка, тепер Вінн. обл. — 14.V 1981, Київ] — рос. рад. письменниця. Навчалась у Київ. ін-ті нар. освіти, закінчила 1934 Київ. ін-т кінематографії. Жила на Україні. Писала вірші, пісні, п’єси для дітей. Вийшли збірки віршів «Місто над Дніпром» (1951), «Новий дім» (1958), «Малгакам-смільчакам» (1961), «По стежинках бродить літо» (1968), «Чаша життя» (1977) та ін., зб. оповідань і казок «Вареники з вишнями» (1972). Для творів В. характерні простота й образність, чіткість ритміки. Перекладала твори Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Сосюри, М. Рильського, П. Тичини, А. Малишка.

Тв.: Открытые страницы. К., 1971; Земная ось. К., 1983.

М. Я. Ратушний.

ВОЛИНСЬКИЙ Кость (Костянтин) Петрович (27.I 1922, с. Плоске, тепер Броварського р-ну Київ. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, канд. філол. наук з 1965. Член КПРС з 1962. Син П. К. Волинського. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1954 Київ. ун-т. У 1960 — 82 — співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Друкується з 1954. Праці В. «В пошуках героя» (1964), «Із секретів майстерності» (1973), «Єднання і розквіт братніх літератур» (1977), «Радянський характер» (1982) та ін. присвячені проблемам розвитку сучасної рад. л-ри. Дослідник творчості багатьох укр. рад. письменників. Один з авторів «Історії української літератури» у 8-й томах (т. 8).

Тв.: Людина 1 майбутнє. К., 1969; На рубежах су часності. К., 1977; Літературне сьогодення. К.,1982.

В. А. Бурбело.

ВОЛИНСЬКИЙ Петро Костьович [1(13).II 1893; с. Олика, тепер смт Ківерцівського р-ну Волин. обл. — 12.IV 1982, Київ] — укр. рад. літературознавець і педагог, професор з 1954. Член КПРС з 1942. Закінчив 1916 Ніжин. істор. -філол. ін-т. З 1929 — викладач Київ. пед. ін-ту, 1947 — 76 — зав. кафедрою укр. л-ри цього ін-ту. Досліджував історію укр. л-ри 19 — поч. 20 ст. (зокрема, творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки), проблеми теорії л-ри. Автор монографій «Іван Котляревський. Життя і творчість» (1951), «Теоретична боротьба в українській літературі (перша пол. XIX ст.)» (1959), «Український романтизм у зв’язку з розвиткодМ романтизму в слов’янських літературах» (1963), підручників «Історія української літератури» (т. 1 — 3, 1964 — 69), «Основи теорії літератури» (1962) та ін.

Тв.: З творчого доробку. Вибрані статті, К., 1973.

П. П. Хропко.

«ВОЛИНСЬКИЙ ВІЛЬНОДУМЕЦЬ» — анонімний укр. полеміст 20-х pp. 17 ст. Його численні маргіналії (записи, помітки на полях) укр. нар. мовою на Острозькій біблії та «БесЂдах на 14 посланій апостола Павла Іоанна Златоуста» — визначна пам’ятка укр. антикатолицької публіцистики. Зроблені під значним впливом реформаційних ідей, «Перестороги», творів Герасима Смотрицького, Стефана Зизанія, Клірика Острозького, Івана Вишенського. Автор гостро засуджує соціальне і нац. гноблення укр. населення в Речі Посполитій, критикує зловживання церк. верхівки.

Літ.: Фотинский О. А. Волынский религиозный вольнодумец XVII века. «Чтения в историческом обществе Нестора-летописца». 1905. кн. 18, в. 3 — 4. отдел второй; Мицько І. З. Ідеологічна боротьба на Україні в XVII ст. і формування та склад бібліотек. Бібліографічна інформація і сучасність. К., 1981.

І. З. Мицько.

ВОЛИНСЬКИЙ ГОВІР, волинські говірки — говір укр. мови. Належить до її пд.-зх. наріччя. Пошир. на Пд. Волин., Ровен. та Житом. і Пн. Львів., Хмельн. та Вінн. областей. Характерні риси: збереження а після м’яких приголосних (з’ат’), подекуди перехід наголошених и в е (тéхо) і е в а (нáбо), звуження ненаголошеного о в оу та у (ноугá, суб’í), ствердіння р (варý), протетичний (приставний) г, рідше в (гóко, ворáти); закінчення -ові (-еві) в давальному відмінку однини іменників 2-ї відміни чоловічого роду (волóв’ї) та ін. Деякі фонетичні й лексичні риси В. г. є в творах Лесі Українки (напр., у «Лісовій пісні» та листах), лексичні — у Б. Харчука, О. Богачука та ін.

А. М. Залеський.

ВОЛИНСЬКІ КУЛЬТУРНІ ОСЕРЕДКИ 16 — 18 ст. Перший виник при сприянні Василя Загоровського та його дружини Катерини Чарторийської. У Пречистенському монастирі (м. Пересопниця), розташованому на землях Чарторийської, архімандритом цього монастиря Григорієм і М. Василевичем (з Галичини) було завершено переклад, писання і оформлення Пересопницького євангелія (1561). Євангеліє здобуло популярність і поширилося у списках, насамперед на Волині. Тут же створено Загоровський апостол 1554. Рівень виконання цих пам’яток свідчить про те, що в серед. 16 ст. на Волині склалася самобутня школа виготовлення рукописної книги. Учень Григорія Петро писав Житомирське євангеліє. Близькі до цього осередка були Андрій Курбський і Артемій, навколо яких склався гурток противників католицизму. Під керівництвом Артемія Курбський переклав ряд творів Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскина, ряд житій, слів тощо. Другий В. к. о. об’єднував реформаторів (див. Реформація). До нього входили втікачі з Москви Феодосій та Ігнатій. Від них вийшли рукописне євангеліє Валентина Негалевського (1581), збірка духовних пісень, перекладених з нім. укр. мовою, та містифікований «Лист Івана Смери до Володимира Великого». Третім В. к. о. був Острозький літературно-науковий гурток 2-ї пол. 16 ст. Четвертий В. к. о. згуртувався навколо Загоровського монастиря (с. Волиця-Загоровська, тепер Волин. обл.) і перебував під патронатом князя Григорія Четвертинського. Тут у 90-х pp. 16 ст. складено своєрідний віршований комплекс, від якого збереглися поема «Скарга нищих до бога», вірші Загоровського і Києво-Михайлівського збірників (у рукописах поч. 17 ст.). У 20-х pp. 17 ст. сюди переїхали з друкарнею Павло Домжив-Люткович та Сильвестр. У с. Четвертні при сприянні Четвертинського вийшов «Псалтир» (1625). П’ятий В. к. о. утворився при Луцькому братстві. Тут складено т. з. Луцький збірник — книгу Луцького братства, яка велася впродовж 100 років; сюди, зокрема, ввійшла церковно-літ. пам’ятка 1621 «СовЂтуваніє о благочестіи». В 1628 до Луцька перебралися Павло Домжив-Люткович та Сильвестр і видали тут поетичні книги «Лямент по... отцу ІоаннЂ Васильєвичу...» Давида Андреєвича, «Епикидіон, або ВЂршЂ жалобныя на погребеніє Василисы Яцковны» С. Полумерковича. Близьким до п’ятого В. к. о. був поет Данило Братковський. Шостим В. к. о. був Почаївський культурний осередок 2-ї пол. 18 ст.

Літ.: Архив Юго-Западной России.., т. 1, ч. 1. К., 1859; Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов, т. 1. К., 1898; Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978.

В. О. Шевчук.

«ВОЛЫНЬ» — громад.-політ. і літ. газета. Видавалась у Житомирі 1882 — 1917 двічі, з 1886 — тричі на тиждень, з 1888 — щодня. Висвітлювала явища і події місцевого життя, вміщувала матеріали про гастролі театр. труп, зокрема рецензії на вистави за п’єсами І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, М. Горького та ін., друкувала статті до ювілеїв О. Пушкіна, Т. Шевченка, твори В. Стефаника. Прогресивний, демократичний характер «В.» був значною мірою зумовлений співробітництвом у ній передових письменників і публіцистів. З кінця 1897 по березень 1898 в редакції газети працював М. Коцюбинський, який вів розділ «Світло і тіні російського життя», публікував оглядові матеріали. У 1896 — 1900 співробітником «В.» був Г. Мачтет. Протягом 1895 — 97 тут систематично друкувалися твори О. Купріна, який у цей час жив у Житомирі. В газеті публікувалися оповідання І. Франка в перекладі рос. мовою. Авторами «В.» були також письменник В. Кравченко, етнограф Л. Штернберг, художник В. Казановський.

П. В. Білоус.

ВОЛКОВ Анатолій Романович (13.IV 1925, Одеса) — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1980. Член КПРС з 1956. Син Р. М. Волкова. Закінчив 1944 Одес. ун-т. З 1950 працює в Чернів. ун-ті, з 1981 — професор. Друкується з 1953. Праці В. присвячені питанням порівняльного літературознавства і фольклористики, перекладознавства, історії слов’ян. і рад. л-р. Автор книг «Ярослав Гашек» (1957), «Драматургія Карела Чапека» (1972), статей.

Літ.: Рудницький М. Всім прихильна людина. «Дніпро», 1981, № 4.

В. М. Лесин.

ВОЛКОВ Роман Михайлович [1(13).Х 1885. м. Новгород-Сіверський, тепер Черніг. обл. — 6.V 1959, Чернівці] — укр. рад. фольклорист і літературознавець, професор з 1921. Член КПРС з 1952. Закінчив 1912 Ніжин. істор.-філологічний ін-т. Працював в Одес. (1918 — 41), Львів. (1945 — 49) та Чернів. (1950 — 59) ун-тах. Автор праць з фольклористики — про рос. та укр. казки, стиль і композицію казок, нар. драму, рос. билини («Народна драма „Цар Максиміліан“», 1912; «Казка. Дослідження з сюжетоскладання народної казки, т. 1. Казка великоруська, українська, білоруська», 1924, та ін.). Досліджував укр.-рос.-польс. літ. взаємини, фольклорноліт. зв’язки, зокрема фольклорні джерела творчості О. Пушкіна, М. Лермонтова, вивчав творчість В. Жуковського, Т. Шевченка, А. Міцкевича, Л. Толстого. Автор розділу про фольклор підручника з укр. л-ри для серед. школи (1938 — 45, 5 видань).

Тв.: Народные истоки творчества А. С. Пушкина, Черновцы, 1960.

Літ.: Роман Михайлович Волков. «Народна творчість та етнографія», 1959, № 3; Бєляєв В. Г. Самовіддане служіння науці. «Радянське літературознавство», 1985, № 10.

І. П. Березовський.

ВОЛКОВИЧ Іоаникій (pp. н. і см. невід.) — укр. письменник 1-ї пол. 17 ст. У 1630 — 31 був учителем Львів. братської школи, священиком і проповідником при Успенській церкві. Автор віршованого драм. твору (діалогу) на тему страждань і воскресіння Ісуса Христа — «Розмышляне о муцЂ Христа Спасителя нашего...», поставленого під час великодніх свят 1631 учнями братської школи при Успенській церкві (тоді ж опубл.). У виставі брало участь 13 осіб (ролі виконували діти львів. міщан — членів Ставропігійського братства). В діалозі виступають алегоричні постаті: Побожні душі, Ласка божа, Ангел, Пам’ять, Воля, Розум, Звитязтво, Тріумф, Хрест, Копіє, Гвоздіє, Трость. Твір В. — перша відома укр. драма на реліг. тему.

Тв.: Розмышлянє о муцЂ Христа... В кн.: Хрестоматія давньої української літератури. К., 1967.

Літ.: Возняк М. Діялог Йоаникія Волковича з 1631 р. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1920, т. 129; Рєзанов В. І. Драма українська, в. 1. К., 1926.

О. В. Мишанич.

«ВОЛНА» — літ.-худож. та сатир.-гумористич. журнал. Виходив 1907 — 09 у Чернігові двічі на місяць (1908 як місячник). Попередником «В.» був «Черниговский летучий юмористический и сатирический листок» (1907). В журналі друкувалися переважно письменники-початківці. Вміщено також вірші М. Вороного, відгуки на театр. рецензії І. Кочерги, надруковані в газ. «Черниговское слово».

В. І. Лудко.

ВОЛОДИМИР МОНОМАХ (Володимир-Василій Всеволодович; 1053 — 19.V 1125, похований у Софійському соборі в Києві) — великий князь київський (1113 — 25), онук Ярослава Мудрого та візант. імператора Костянтина IX Мономаха. Княжив у Ростові-Суздальському, Смоленську, Володимирі-Волинському, Чернігові, Переяславлі. В 1103 і 1111 організував успішні походи проти половців. Запрошений боярством на престол у Києві, проводив політику консолідації руських князівств, законодавчо («Устав» В. М.) дещо послабив гніт і визискування народу, сприяв розвиткові літописання. В. М. — автор «Поучення» (1117), листа («грамотиці») до Олега Святославича (1096 — 97) та молитви. Автобіогр. «Поучення» В. М., адресоване його дітям і широкому загалу, пропагувало ідеї наполегливої праці, гуманізму, доброти, миру, справедливості, високої моралі, патріотизму: «убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступайтесь самі, а не давайте сильним погубити людину», «лжі бережися, і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло», «не хочу я лиха, а добра хочу браттям і Руській землі». Твори В. М. мають істор.-докум. та худож.-естетичне значення і належать до видатних пам’яток письменства Київ. Русі. Збереглися в складі «Повісті временних літ» за Лаврентіївським списком.

Тв.: [Твори]. В кн.: Полное собрание русских летописей, т. 1. М., 1962; Поучення [Переклад, передмова і примітки Л. Є. Махновця]. «Пам’ятники України». 1986, № 3.

Літ.: Шляков Н. В. О Поучении Владимира Мономаха. СПБ, 1900; Ивакин И. М. Князь Владимир Мономах и его Поучение, ч. 1. М., 1901; Орлов А. С. Владимир Мономах. М. — Л., 1946.

Л. Є. Махновець.

ВОЛОДІН Григорій Григорович (10.II 1918, с. Калмицька Балка, тепер Волгогр. обл.) — рос. рад. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни. Живе на Україні. Перша збірка — «Оповідання мисливця» (1953). Автор повістей «Степова даль» (1955), «Синій промінь» (1957), «Тривога» (1961), «Людині потрібен лебідь» (1974), романів «Дике поле» (ч. 1 — 2, 1972 — 82), «Каспійські зорі» (1977), «Совість» (1981), «У діючій армії» (1985) та ін. Осн. теми — революц. минуле і сучас. життя, охорона природи, події Великої Вітчизн. війни.

Тв.: Человеку нужен лебедь. К., 1975; Совесть. Донецк, 1988.

Є. М. Волошко.

ВОЛОДІН (справж. прізв. — Лівшиць) Олександр Мойсейович (10.II 1919, Мінськ) — рос. рад. драматург. Закінчив 1949 ВДІК. Літтворчість почав як прозаїк (зб. «Оповідання», 1954). Автор п’єс «Призначення», 1967; «З коханими не розлучайтесь», 1980, та ін., кіносценаріїв («Дзвонять, відчиніть двері», 1965; «Дочки-матері», 1975; «Осінній марафон», 1980). Працює в жанрі драм. поетичної притчі, побудованої на побутовому матеріалі («П’ять вечорів», 1959; «Старша сестра», 1961, тощо) й на матеріалі істор. легенд, міфів («Дульсінея Тобоська» і «Дві стріли», обидві — 1980; «Ящірка», 1984). В центрі уваги В. — морально-етичні проблеми, зокрема викриття міщанської психології. Деякі п’єси В. поставлено в театрах Києва, Сум, Миколаєва.

Тв.: Фабричная девчонка. Л. — М., 1957; Для театра и кино. М., 1967; Портрет с дождем. Л., 1980; Осенний марафон. Л., 1985.

Т. Г. Свербілова.

ВОЛОДСЬКИЙ Олександр Федорович (23.XI 1875, Чернігівщина — після 1920) — укр. драматург, актор, перекладач. Навчався у Київ. ун-ті. Очолював аматор. драмгурток (1898 — 1908, Чернігів), до складу якого входили письменники М. Вороний, В. Самійленко, Б. Грінченко та ін. Працював у трупах М. Л. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського й М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької (1901), І. Л. Сагатовського (1902 — 06), Т. П. Колесниченка (1909). Очолював Товариство укр. акторів (1910). У рад. час керував драмгуртками, працював перекладачем (знав кілька іноз. мов). Автор п’єс «Під крамницями» (1903), «Орися» («В каламутній воді», 1901); «Як вони женихалися» (1907), «Панна штукарка» (1906), «Хатня революція», «На бідного Макара» («Сполоханий заєць», обидві — 1909), «Холод життя» (1910), «Хвороба» (1911, у співавт. з В. Самійленком) та ін. Із загальнодемокр, позицій порушував злободенні проблеми тогочасного життя. Більшість п’єс В. — комедії, в них висміюються викликаний революц. подіями переляк ліберальних поміщиків, обмеженість міщанства тощо. Переклав п’єсу-казку «Вознесіння Ганнеле Маттерн» («Ганнуся») Г. Гауптмана, комедію «Ревізор» М. Гоголя, «Вона всьому призводниця» («От ней все качества») Л. Толстого та ін. П’єси В. ставились у театрах України.

Є. С. Хлібцевич.

ВОЛОХ Сергій (1881 — р. см. невід.) — укр. письменник. Див. Прокопович Вячеслав Костянтинович.

ВОЛОШИН Іван Іванович [псевдоніми: Іван Волошка, Іван Волош; 27.ІХ (10.X) 1905, Київ — 15.VIII 1973, там же] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1928. З 1922 навчався в Київ. худож.-пром. технікумі. Працював у освітніх і комсом. органах, у пресі. В 1938 — 51 — наук. співробітник ІМФЕ АН УРСР. Друкувався з 1925. Збірки нарисів та оповідань «Сади цвітуть» (1950), «Самоцвіти» (1952), «З моря народного» (1955), «Місячне срібло» (1961) та ін. — про життя трудівників села. Книжка нарисів «Прекрасне живе вічно» (1961) присвячена майстрам нар. та профес. мистецтва (художниці О. Кульчицькій, майстрові нар. декоративного розпису М. Примаченко, родині косівських різьбярів Шкрібляків та ін.). Тема творчої праці митців розкривається у романах «Художники» (1963), «Сашко Родень» (1966). Автор п’єси «Золоті артезіани» (1949) та ін.

Тв.: Кришталеві вогні. К., 1974; Рос. перекл. — Хрустальные огни. М., 1963.

Літ.: Гурладі М. Іван Волошин. «Жовтень», 1960, № 7; Бойко Л. Обрії документальної прози. В кн.: Бойко Л. Сенс життя людського. К., 1972.

П. П. Хропко.

ВОЛОШИН (справж. прізв. — Кирієнко-Волошин) Максиміліан Олександрович [16(28).V 1877, Київ — 11.VIII 1932, Коктебель, тепер смт Планерське Крим. обл.] — рос. рад. письменник і художник. Навчався 1897 — 1900 в Моск. ун-ті (виключений за участь у студ. заворушеннях). З 1901 жив у Парижі, Петербурзі, Москві, а з 1917 — в Криму (Коктебель). Зазнав впливу франц. поезії та живопису. Був близький до рос. символістів і акмеїстів, співробітничав у їхніх альманахах і журналах «Северные цветы», «Весы», «Золотое руно», «Аполлон» та ін. У першій зб. «Вірші, 1900 — 1910» (1910) відбилися враження від подорожей по країнах Зх. Європи, революц. подій 1905 в Росії, роздуми про долю світової культури; тут уміщено також любовні вірші та поетичні пейзажі. Кращі твори відзначаються філос. глибиною і ліризмом, окремі — споглядальні, переобтяжені образами. В. зарекомендував себе як прихильник вишуканої віршової форми. У зб. поезій «Anno mundi ardentis 1915» (1916) виявились його антивоєнні переконання, пацифістська позиція. Зображувальні засоби В. набули більшої виразності, стислості. Після Великої Жовтн. соціалістич. революції провідними у творчості В. стали історико-філос. спрямованість (зб. «Демони глухонімі», 1919; цикл віршів «Шляхами Каїна», 1922 — 26; поема «Росія», 1924), реальне відтворення бурхливих подій революції і громадян. війни. Збагатив рос. поезію пафосом наук. досвіду, істор. поглядом на природу, новими віршовими формами, свіжою образністю, ритміко-інтонаційними побудовами. Для віршів В. характерні класична ясність, пластичність, образна стислість, смислова завершеність, мелодійність і виразність мови. Значне місце в його доробку займають критичні виступи з питань культури, л-ри, худож. перекладу та образотворчого мистецтва (книги «Про Рєпіна», 1913; «Образи творчості», 1914; «Суриков», 1985). Автор пейзажів, виконаних у техніці олії, темпери й акварелі, та графічних малюнків. Перекладав твори франц. і нім. письменників. Укр. мовою окремі твори В. переклали М. Вороний, М. Рильський, Є. Дроб’язко та ін. У смт Планерському створено Волошина М. О. будинок- музей.

Тв.: Иверни. М., 1918; Демоны глухонемые. Х., 1919; Стихотворения. М., 1977; Лики творчества. М., 1988.

Літ.: Ланн Е. Писательская судьба Максимилиана Волошина. М., 1926; Максимилиан Волошин — художник Сборник материалов. М., 1976; Куприянов И. Т. Судьба поэта (Личность и поэзия Максимилиана Волошина). К., 1979; Волошинские ятения. М., 1981.

І. Г. Купріянов.

ВОЛОШИНА Лариса Костянтинівна [12(25).IV 1906, с. Лютеньки, тепер Зіньківського р-ну Полтав. обл. — 5.IV 1975, Харків] — укр. рад. письменниця. Навчалася 1938 — 40 в Бердянському учител. ін-ті, з 1940 — в Одес. пед. ін-ті. Друкувалася з 1927. Про відродження колг. села після війни — перша зб. оповідань «Світлі обрії» (1950). Автор поетич. збірок «Над Дніпром» (1960), «Райдуга» (1964), «Щедрість» (1969), «Синє озеро неба» (1975) та ін. Більшість віршів — пейзажна та інтимна лірика.

Тв.: Твори. Поезії. Оповідання. К., 1986.

В. В. Громова.

ВОЛОШИНА М. О. БУДИНОК-МУЗЕЙ — літ.-мемор. музей. Відкритий 1975 в смт Планерському (кол. Коктебель) Крим. обл. у будинку, що належав М. Волошину і який він подарував 1931 рад. письменникам. Цей будинок поклав початок Будинку творчості письменників «Коктебель». У серпні 1984 після реставрації тут відкрито літ.-худож. експозицію. Відтворено меморіальну обстановку в житлових кімнатах і майстерні поета і художника. Серед експонатів — матеріали про життя і творчість М. Волошина, а також про перебування тут у різний час М. Горького, О. Толстого, В. Брюсова, М. Цвєтаєвої, С. Маршака, М. Рильського, Я. Галана, К. Богаєвського, К. Петрова-Водкіна, О. Білецького, С. Корольова, О. Антонова та ін. У фондах музею — бл. 50 тис. експонатів, у т.ч. понад 2 тис. творів образотворчого мист-ва (графіка, живопис тощо), рукописів, документів і фотографій. У мемор. б-ці — бл. 9,5 тис. книг і журналів, багато з яких є раритетами, з автографами письменників, діячів мист-ва (понад 3 тис). На подвір’ї будинку — бюст письменника (1985, скульптор А. Григор’єв).

Т. Я. Бочковська.

ВОЛОШИНОВСЬКИЙ (Wołoszynowski) Юліан (4.IV 1898, с. Серби, тепер Гонтівка МогилівПодільського р-ну Вінн. обл. — 16.XII 1977, Варшава) — польс. письменник, театр. критик, перекладач. Закінчив 1917 гімназію в Києві. Навчався в Київ., а з 1919 — у Варшав. ун-тах. Автор повістей «Про Твардозського, сина поміщиці...» (1927), «Словацький» (1929), «Рік 1863» (1931; про польс. повстання 1863 — 64), краєзн. нарисів про Варшаву. В збірках «Подільські оповідання» (1959), «Перед сходом місяця» (1971) відтворив життя Поділля кін. 19 — поч. 20 ст., злиденне становище укр. селян, зокрема с. Серби та навколишніх сіл, тягар рекрутчини, використав перекази про І. Гонту і М. Залізняка, подав тексти укр. нар. пісень (у перекл. польс. мовою). Переклав вірші П. Тичини «Там тополі у полі», «Не дивися так привітно», «Зразу ж за селом», «Квітчастий луг», «Над зеленим яром», «Війна», «Мадонна моя», вірш Б. Грінченка «Прийде!», деякі п’єси Цішки Гартного, В. Вишневського, М. Погодіна, твори К. Паустовського, Ч. Діккенса.

Літ.: Лозинський ї. Першовідкривачі. «Жовтень», 1987, № 1.

І. М. Лозинський.

ВОЛОШКА Людмила (справж. — Морозова-Курек Людмила Януарівна; ін. псевд. — Л. Козачка; 1887, с. Веприн, тепер Радомишльського р-ну Житом. обл. — 19.Х 1952, м. Андрушівка Житом. обл.) — укр. поетеса. Нар. в сім’ї волосного писаря. До 1917 працювала у житом. «Просвіті», у 30-х pp. — вихователькою в с. Сахни Ружинського р-ну Житом. обл. Перші вірші опублікувала 1905 у виданому М. Чернявським альм. «Перша ластівка». Друкувалась також у журналах «Рідний край», «Молода Україна», «Світло», поетич. антології «Українська муза», декламаторі «Розвага», збірниках «Весна», «На вічну пам’ять Тарасові Шевченкові», «Вінок Т. Шевченкові», у 1917 в Житомирі вийшла зб. поезій «Пісні волі». У творчості В. переважають громадян., патріотичні мотиви, заклики «розбити кайдани» (вірші «Шевченкові», «Заклик», «Я хотіла б говорити...», «Народе мій...», «Дітям»). Поетеса оспівує творчу силу народу, більшість віршів пройнята прагненням до активного сусп. життя. Її інтимна лірика відзначається задушевністю, пісенними інтонаціями укр. романсу («Осінь», «Хочеться сліз мені, милий», «Хто ти — я тебе не знаю»). Спілкувалася з Лесею Українкою, Оленою Пчілкою.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Тридцять українських поетес. Антологія. К., 1968.

Літ.: Зленко Г. Книга пам’яті. Одеса, 1971.

Л. І. Міщенко.

«ВОЛОШКИ» — видавниче т-во. Діяло в Києві 1916 — 19. Випускало худож. л-ру для дітей. Серед видань — твори І. Нечуя-Левицького («Попались»), І. Франка («Абу-Касимові капці»), Д. Маміна-Сибіряка («Сіренька шийка»), невеликі збірники англ., чес., інд. казок, зб. «Українські легенди», до якого ввійшли вірші І. Манжури, М. Старицького, Б. Грінченка, В. Мови (Лиманського), М. Вороного та ін. Видавало журн. «Волошки».

О. Л. Рибалко.

«ВОЛОШКИ» — ілюстр. журнал для дітей. Видавався в листопаді — грудні 1917 в Києві раз на два тижні (вийшло 4 номери). Редактор — Н. Романович-Ткаченко. Тут публікувалися укр. нар. казки, поетич. твори П. Тичини, Олександра Олеся, М. Жука, П. Стаха (С. Черкасенка), віршовані загадки М. Загірньої (М. Грінченко), оповідання на істор., побутові теми, статті культур.-осв. змісту. Вміщено баладу І. Манжури «Ренегат», переспів С. Руданського «Віщий Олег» (з О. Пушкіна). Друкувалися переклади англ., фін., чес. казок та оповідань. Деякі з матеріалів — реліг.-дидактичного спрямування.

О. Л. Рибалко.

ВОЛОШКО Євген Михайлович (16.III 1927, м. Луганськ, тепер Ворошиловград) — укр. рад. літературознавець і критик, канд. філол. наук з 1968. Член КПРС з 1964. Закінчив 1951 Ворошиловгр. пед. ін-т. Учителював. З 1967 — викладач, з 1980 — зав. кафедрою укр. л-ри Донец. ун-ту. Дослідник історії літ. процесу на Донбасі, зокрема творчості румейських (грец.), євр. письменників, укр.-рос. літ. зв’язків. Автор книжок «Поезія революційної бурі» (1961), «Літописці шахтарського краю» (1968), «Слово і зброя (Війна. Письменники. Донбас)» (1975), «Літературний Донбас» (1980), «З вічних джерел» (1987). Співавтор і укладач книжок «Донбас. Письменник і час» (1979), «Художня незглибимість „Тихого Дону“» (1985).

М. С. Федорчук.

ВОЛОЩАК Андрій Васильович (псевд. — Василь Бойко, Іван Кос; 31.VIII 1890, с. Мшанець, тепер Старосамбірського р-ну Львів. обл. — 6.VIII 1973, Львів) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1951. Під час 1-ї світової війни на фронті втратив зір. Навчався 1916 — 18 в Праз., пізніше — Львів. ун-ті. Друкувався з 1911. У 20 — 30-і pp. належав до літ. орг-ції «Горно», брав активну участь у революц. русі на Зх. Україні. Перша зб. «У тьмі горю» (1934) пройнята революц. мотивами. Розквіту життя на західноукр. землях у Рад. час, становленню нової свідомості, соціалістич. взаємин між людьми присвячено збірки «Поезії» (1941), «Серцем бачу» (1947), «Рідний край» (1949), «Спів Карпат» (1952), «Все тобі, Вітчизно» (1954), «На Верховині» (1957), «Семафори відкрито» (1962), «На спільному шляху» (1964), «Спалахи й горіння» (1971), «З верха на верх» (1974) га ін. Окремі вірші В. перекладено рос. мовою.

Тв.: Вибране. К., 1961.

Літ.: Волощак І. Карби пам’яті. «Жовтень», 1980, № 8.

М. М. Ільницький.

ВОЛОЩУК Ілля Васильович (2.VIII 1914, с. Нанкове, тепер Хустського р-ну Закарп. обл.) — укр. літературознавець і критик у Чехословаччині. Член КПЧ з 1946. Закінчив 1939 Праз. ун-т. Брав участь у боротьбі проти фашизму. Викладав рос. мову й л-ру в Пряшівській гімназії, на філос. ф-ті Кошіцького ун-ту. Написав цикл літ. портретів провідних укр. письменників у ЧССР — Ф. Лазорика, І. Мацинського, Ю. Боролича, М. Шмайди, В. Зозуляка та ін. Авгор кн. «Українська література в Чехословаччині» (1957).

ВОЛХОВСЬКИЙ Фелікс Вадимович [псевд. — Ф. Полтавчук та ін., 3(15). VIII 1846, Полтава — 21.VII (3.VIII) 1914, Лондон] — рос. і укр. письменник, перекладач, революц, народник. У 1863 вступив до Моск. ун-ту. Брав участь у студ. заворушеннях, був ув’язнений у Петропавловській фортеці. Пізніше вів пропагандистську діяльність серед робітників Одеси. В 1874 засланий у Тобольську губернію. В 1889 втік за кордон, жив у Лондоні. Вірші, написані в тюрмах, ввійшли до колективної зб. рос. в’язнів «З-за грат» (1877, Женева). Автор революц. брошур «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків», «Казка про царя Семена» (укр. перекл. Лесі Українки), «Як мужик став довжником у всіх», «Казка про солдатську душу», виданих укр. мовою за кордоном і доставлених на Україну, та віршів, пройнятих духом боротьби проти зла і несправедливості («Нашим гнобителям», «Кричи!», «Пісня громадянки», «Перше травня» та ін., опубл. переважно в зарубіж. пресі). Листувався з Марком Вовчком, І. Франком, Лесею Українкою. Переклав повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського (опубл. в кн.: Коцюбинский М. Рассказы, т. 3. М., 1914).

Тв.: Укр. перекл. — Казка про царя Семена. Катеринослав, 1910: Правдиве слово хлібороба. Катеринослав, 1917; Як мужик попав у ярмо. К., 1917.

Літ.: Поэты-демократы 1870 — 1880-х годов. Л., 1968; Дун О. З. «Казка про неправедного царя» Ф. Волховського в перекладі Лесі Українки. В кн.: Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження. К., 1984.

Ф. П. Погребенник.

ВОЛЯНСЬКИЙ Олекса (7.Х 1862, с. Звиняч, тепер Чортківського р-ну Терноп. обл. — 1947, с. Соколівка, тепер Косівського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. культур. діяч. З 1893 по 1923 був священиком у Криворівні. В його домі бували на відпочинку І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, Г. Хоткевич, О. Олесь, Марко Черемшина, В. Гнатюк, Є. Тимченко, І. Труш, І. Крип’якевич та багато ін. діячів укр. культури. Листувався з І. Франком, В. Гнатюком та М. Коцюбинським, залишив про них спогади. Листи В. до В. Гнатюка зберігаються у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР.

Тв.: В кн.: Іван Франко у спогадах сучасників. Львів, 1956; В кн.: Спогади про Михайла Коцюбинського. К., 1962.

П. І. Арсенич.

ВОЛЬВАЧІВНА Маруся (справж. — Вольвач Марія Степанівна; 17.III 1841, с. Черемушна, тепер Валківського р-ну Харків. обл. — р. см. невід.) — укр. письменниця. Нар. в сім’ї сільс. писаря. Рано осиротівши, наймитувала у Валках та Харкові. Писала ліричні вірші, поеми, у яких відбилась гірка доля жінки-трудівниці («Отвіт козакові», «До брата і до невістки», «Працьовита людина», «Маруся небога»). В її творах багато мотивів, образів, а також стилістичних засобів фольклорного характеру, є ремінісценції з нар. поезії («Доля», «Зрада дівчини», «Пісня дівчини» та ін.), колядок («В день янгола»). Лірика В. близька до народнопісенної, імперсональна, з елементами бурлеску. Нар. говіркою, розмовними інтонаціями позначена й проза письменниці, близька до усної розповіді селян. Окремими виданнями в Харкові вийшли оповідання «Казка про таємні слова» (1893), «Кажи жінці правду, та не всю» (1894), зб. «Пісні і розмови Валківської селянки Марусі Вольвачівни» (1896), оповідання «Батькова сповідь». У «Літературно-науковому вістнику» (1899, т.8; 1905, т. 29) опубл. «Спомини української селянки». В ЦДІА УРСР у Києві зберігаються рукописи деяких творів, листи письменниці.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Тридцять українських поетес, Антологія. К., 1968.

Літ.: Шаховський С. М. З потоку літературного життя. «Радянське літературознавство», 1959, № 4.

Л. І. Ліщенко.

ВОЛЬКЕР (Wolker) Їржі (29.III 1900, м. Простейов — 3.I 1924, там же) — чес. поет. Член КПЧ з 1921. Навчався 1919 — 24 в Праз. ун-ті. Автор збірок віршів, що стали віхами в розвитку чес. л-ри соціалістич. реалізму: «Гість на поріг» (1921) і «Час народження» (1922). Пафосом революц. перетворення світу пройняті соціальні балади В. про знедолене життя робітн. класу («Балада про очі кочегара», «На рентгені» та ін.). В. належать драм. етюди («Найбільша жертва», 1922, та ін.) і казки соціально-викривального змісту («Казка про мільйонера, який украв сонце», 1922). Теор. статті В. («Пролетарське мистецтво», «Захисники творчої свободи» та ін.) відіграли значну роль у розвитку естетики соціалістич. реалізму в Чехословаччині. Укр. мовою окремі вірші В. переклали М. Лукаш, Г. Кочур, В. Житник, М. Рябчук, Л. Череватенко, Д. Павличко, В. Струтинський, Г. Коновалов, І. Труш та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. К., 1964; Про мільйонера, який украв сонце. К., 1979; [Сонети]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Поезії. К., 1986; Рос. перекл. — Избранное. М. — Л., 1949; Час рожденья. М., 1962.

Літ.: Маляренко А. Н. Иржи Волькер — пламенный певец пролетариата. Х., 1960; Шерлаимова С. А. Иржи Волькер и новые пути чешской поэзии XX в. М., 1965; Токсина И. В. Иржи Волькєр. Биобиблиогра фический указатель. М., 1980.

В. І. Шевчук.

ВОЛЬМАН (Wollman) Франк (5.V 1888, Богушовіце на Огржі — 9.V 1969, Прага) — чес. літературознавець, чл.-кор. Чехословац. АН з 1952. Навчався в ун-тах Праги і Берліна. Очолював розділ літературознавства журн. «Slavia» (1959 — 69). Досліджував слов’ян. л-ри і фольклор: «Словесність слов’ян» (1928, де характеризується, зокрема, творчість І. Франка, О. Кобилянської та ін. укр. письменників), «Драматургія слов’янського півдня» (1930) та ін. Найбільше уваги В. приділяв порівняльному слов’ян. літературознавству та методології порівняльного дослідження л-р: «Порівняльна методологія слов’янської словесності» (1936), «Дух і цілісність слов’янських літератур» (1948), «Слов’янська спільність в мовному та літературному відродженні у слов’ян» (1958), «Слов’янська ідея у Шафарика і Шевченка» (1961). Широко використовував і високо оцінював рад. порівняльне літературознавство, зокрема українське (за визначенням В., «школу О. І. Білецького, М. К. Гудзія і Є. П. Кирилюка»).

Літ.: Шевчук В. Сучасні українсько-чехословацькі літературні зв’язки. К., 1963; Берков П. Н. Франк Вольман. «Известия Академии наук СССР. Отделение литературы и языка», 1963, т. 22, в. 3.

А. Р. Волков, М. Неерлий.

ВОЛЬНИЙ Федір Григорович [1(14).І 1908, шахта «Північна», тепер ім. Ворошилова Дзержинського р-ну Донец. обл. — 16.VI 1974, Ворошиловград] — рос. і укр. рад. письменник. Член КПРС з 1939. Закінчив 1930 Київ. худож. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Перші драм. твори В. — «Сьома південна» (1930), «Більшовицька формула» (1932) та ін. П’єси наступних років — «Суперники» (1940), «Дорога щастя» (1949), «Сувора повість» (1956), «Я люблю тебе, життя» (1959) — присвячені життю і праці гірників Донбасу; п’єси «Заповіт» (1967), «Пархоменко» (1979, у співавт. з А. Науменком) — істор.-революц. темі. Автор дилогії «Гвардія» (1974) — про робітн. клас Донбасу в період піднесення революц. руху, напередодні 1-ї світової війни і під час Великої Жовтн. соціалістич. революції, а також роману «Третій східний» (1952) — про сучасний робітничий клас Донеччини.

Тв.: Гвардия. Донецк, 1983; Укр. перекл. — Я люблю тебе, життя! К., 1962.

Літ.: Костинская Г. «Этих людей я знаю и люблю». Драматургия Ф. Г. Вольного на сценах театров Донбасса. «Донбас», 1975, № 6.

В. А. Бурбела.

ВОЛЬНИЙ ВІРШ, вольний ямб — вірш, який характеризується вільною, безсистемною послідовністю рядків різної довжини, але одного метра. В силабо-тонічному віршуванні це римований астрофічний вірш, найчастіше ямб, з чергуванням кількості стоп від однієї до шести (й більше) у вільній послідовності. В. в. слід відрізняти від вільного вірша (верлібра), в якому немає правильної метричної періодичності й наскрізного римування, а також від різностопного вірша, де послідовність стоп розгортається в певному порядку. У 18 — 19 ст. В. в. використовувалися в байці (тому його ще називають байковим віршем), як у байці Л. Глібова «Орачі і Муха», де безсистемно чергуються 6-стопний, 3-стопний і 5-стопний рядки:

У полі Орачі на ярину орали,

І Муха там була,

І хоч її непрохану ганяли,

Одначе крадькома і їла і пила...

Згодом В. в. з’явився в інших літ. видах — поемі, драмі тощо. В укр. поезії 20 ст. В. в. розвивався нерівномірно. В 10 — 20-і pp. В. в. широко застосовувався в різних видах і жанрах лірики та епосу, в 30-і pp. його активність різко послаблюється, в 40 — 50-і він майже зовсім виходить з ужитку. Тільки в 60-х pp. почалося поступове відродження цієї форми. Позиції В. в. сьогодні зміцнюються завдяки впровадженню поряд з вольними класичними розмірами також вольного дольника.

Літ.: Тимофеев Л. И. Вольный стих XVIII века. В кн.: Ars poetica, в. 2. М., 1928; Штокмар М. П. Вольний стих XIX века. В кн.: Ars poetica, в. 2. М., 1928; Сидоренко Г. Віршування в українській літературі. К., 1962; Костенко Н. В. Поетика Павла Тичини К., 1982.

Н. В. Костенко.

ВОЛЬНІСТЬ ПОЕТИЧНА (лат. licentia poëtica) — свідоме відхилення у вірші від прийнятих у давній мові норм: граматичних (неправильні форми закінчень, утинання слів тощо), семантичних (вживання слів у невластивому значенні), просодійних (зміна наголосу в слові), синтаксичних (опускання розділових знаків) і т. п. Особливо часто зустрічається у поетів 1-ї пол. 19 ст., коли укр. літ. мова перебувала в стані формування, звільняючись як від форм староукр. книжної мови, так і від розбіжностей діалектів. Напр.: «Він швидко поробивши чóвни, // У синє море поспускав, //Троянців насадивши повні, // І куди очі почухрав» (І. Котляревський); «Гей, по горі, по високій тройзіль постелився...» (Ю. Федькович). У сучас. поетичній мові такі відхилення трапляються рідше. Автори вдаються до В. п. переважно з худож. метою: посилення експресії рядка, надання фразі милозвучності, певного стилістичного забарвлення тощо: «І катафалк ув óчах колихавсь» (П. Тичина); «І рушник вишивáний на щастя дала» (А. Малишко); «статечна старість, юності безжур» (Б. Олійник). Кожен значний майстер слова творчістю збагачує і розвиває літ. мову, і В.п. треба розглядати як худож. прийом, як визнане, закріплене традицією право поета на словотворчість. Однак В. п. слід відрізняти від звичайних авторських недоглядів і стилістичної невправності.

М. М. Ільницький.

ВОЛЬСЬКА (Wolska) Мариля (13.III 1873, Львів — 25.VI 1930, там же) — польс. поетеса. Належала до літ. угруповання «Молода Польща». Творчі зацікавлення В. — інтимні почуття, старослов’ян. міфологія, краса природи. Автор збірок «Осіння симфонія», «Thème Varié» («Тема з варіаціями»; обидві — 1901), «Свято сонця» (1903), «З купальських вогнів» (1905), драми «Сванта» (1904), зб. новел «Дівчата» (1910), монографії про польс. художника А. Гротгера (1928). У зб. віршів «Дзбанок малини» (1929) є цикл «Про старий Львів» («Скольським верховинам», «Опір під Сторожкою», «Вечорниці» тощо).

Г. П. Кочур.

ВОЛЬСЬКИЙ Артур (справж. — Вольський-Зейдель Артур Віталійович; 23.IX 1924, м. Кайданово, тепер Дзержинськ Мін. обл.) — білорус. рад. поет. Син В. Вольського. Член КПРС з 1950. Учасник Великої Вітчизн. війни. Навчався 1938 — 41 у Вітеб. худож. уч-щі. Закінчив 1962 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Осн. теми віршів В. — подвиги моряків, будні мор. служби (збірки «Відблиски далеких маяків», 1958; «Далекі і близькі причали», 1962; «Рятівний круг», 1974). Пише для дітей: п’єси-казки «Степан — великий пан» (покладена на музику Ю. Семенякою і пост. 1979), «Три Івани — три брати» (1984), «Граф Глинський-Пепелинський» (1986). Переклав ряд віршів Лесі Українки, В. Бобинського, М. Йогансена, І. Кулика, В. Бичка, Б. Чалого та ін. Окремі твори В. українською мовою переклали П. Горецький, Л. Талалай, А. Таран та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Лісова колиска. К., 1979.

Б. Й. Чайковський.

ВОЛЬСЬКИЙ Віталь [справж. — Вольський-Зейдель Віталій Фрідріхович; 23.VIII (5.IX) 1901, Петербург] — білорус. рад. письменник, літературознавець. Член КПРС з 1925. Учасник громадян. війни. Закінчив 1927 Комуністич. ун-т Білорусії ім. В. І. Леніна (Мінськ). На основі нац. фольклору створив п’єси-казки «Чудесна дудка» (1939), «Дід і журавель» (1940, пост. у лялькових театрах Києва, Полтави, Одеси, Івано-Франківська, Кіровограда та ін.), «Машека» (1946). Найпопулярніша з його п’єс — «Нестерко» (пост. 1941), в якій поєднано ліризм і гостру нар. сатиру (йшла на сцені Микол. обл. укр. театру драми і муз. комедії). Автор нарисів та оповідань про рідну природу, переважно для дітей і молоді («Місяць за місяцем», 1956; «Подорож по країні білорусів», 1968, та ін.), сценаріїв фільмів «Біловезька пуща», «Березинський заповідник», мультфільмів. В. належать літературознавчі праці («Едуард Самуйльонок», 1951; «Нариси з історії білоруської літератури епохи феодалізму», 1958, та ін.).

Тв.: Укр. перекл. — Нестерко, К., 1955.

Б. Й. Чайковський.

ВОЛЬТЕР (Voltaire; справж. — Марі Франсуа Аруе; 21.XI 1694, Париж — 30.V 1778. там же) — франц. письменник, філософ-просвітитель, історик, енциклопедист, член Франц. академії з 1745, почесний член Рос. АН з 1746. Освіту здобув у єзуїтському колежі Людовіка Великого. Літ. діяльність почав вільнодумними віршами, за що був ув’язнений у Бастілії. Там 1717 написав свою першу трагедію «Едіп» (вид. 1719). Творчість В. розвивалася в руслі просвітительського класицизму. Автор 54 драм. творів, найвідоміші з яких — трагедії «Брут» (1731), «Заїра» (1732), «Смерть Цезаря» (1736), «Магомет» (1742) — спрямовані проти деспотизму, тиранії, церк. святенництва. Проблему рівності людей порушив у комедії «Наніна» (1749). У поемах «Ліга» (1723, перший варіант «Генріади», 1728), «Орлеанська діва» (1735, вид. 1755) виступав проти церкви, єзуїтів. Найхарактерніша риса творчості В. — дотепна іронія, сарказм. Критика реліг. фанатизму, церк. догматики, феод. ладу, расової нерівності звучить у філос.-сатир. повістях «Задіг, або Доля» (1748), «Кандід, або Оптимізм» (1759), «Мікромегас» (1752), «Вавілонська царівна» (1768), які належать до найвизначніших явищ у худож. доробку В. Сарказмом, іронічним скептицизмом та цинізмом, за словами І. Франка (Зібрання творів, т. 29, К., 1981, с. 230), пройняті його дотепні епіграми, шаржі, каламбури. В книгах «Історія Карла XII» (1731) та «Історія Росії за Петра Великого» (1759 — 63) згадував про Україну. Особиста бібліотека В. (6902 томи й рукописи) зберігається в Ленінграді в Держ. публічній б-ці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна. Просвітительську діяльність В., його боротьбу проти феодалізму й катол. церкви високо цінили К. Маркс і Ф. Енгельс. З 1756 майже всі твори В. з’явилися в рос. перекладах. Помітний вплив справив В. на творчість О. Радищева, О. Пушкіна, поетів-декабристів, І. Котляревського та ін. Т. Шевченко у повісті «Прогулка з удовольствием и не без морали» іронізував з приводу кн. «Листування Катерини Великої з паном Вольтером» (1803), де виявилися суперечливі філос. й істор. погляди В. Загальні суперечності світогляду В. відбилися і в його естетиці: він вагався між свободою почуття й раціоналістич. системою канонів прекрасного. Називаючи В. насмішником, І. Франко відзначав його велику роль у відверненні франц. і європ. інтелігенції від католицизму. Леся Українка радила членам «Плеяди» перекладати твори В. Окремі епіграми й вірші В. переклали П. Грабовський, Х. О. Алчевська. Комедію «Наніна» 1885 — 96 було поставлено на сцені Харків. вільного театру. Укр. мовою повість «Кандід» 1927 переклав В. Підмогильний, 1955 — М. Терещенко, «Вибрані твори» (1932) — Л. Івченко, «Орлеанську діву» (1937) — М. Рильський.

Тв.: Укр. перекл. — Кандід, або Оптимізм. К., 1927; Вибрані твори. Х. — К., 1932; Кандід. — Вавілонська царівна. К., 1955; Орлеанська діва. К., 1956; Рос. перекл. — Избранные произведения. М., 1947; Бог и люди. Статьи, памфлеты, письма, т. 1 — 2. М., 1961; Орлеанская девственница. — Магомет. — Философские повести. М., 1971; Эстетика. Статьи. Письма. М., 1974; Философские повести. М., 1985.

Літ.: Державин К. Н. Вольтер. М., 1946; Рыльский М. Вольтер. В кн.: Рыльский М. Классики и современники. М., 1958; Акимова А. А. Вольтер. М., 1956; Погребенник Я. М. Т. Рильський — перекладач «Орлеанської діви» Вольтера. «Іноземна філологія», 1973, в. 30; Сиволап И. И. Социальные ндеи Вольтера. М., 1978; Кузнецов В. Н. Франсуа Мари Вольтер. М., 1978; Артамонов С. Д. Вольтер и его век. М., 1980; Алексеев М. П. Вольтер и русская культура XVIII века. В кн.: Алексеев М. П. Сравнительное литературоведение. Л., 1983.

В. Г. Матвіїшин, О. Д. Міхільов.

ВОЛЬФ (Wolf) Кріста (18.III 1929, Ландсберг, тепер Гожув Велькопольський, ПНР) — нім. письменниця (НДР), член AM НДР з 1974. Член СЄПН з 1949. Навчалася 1949 — 53 в Ієнському і Лейпціг. ун-тах. Літ. діяльність почала як критик (статті про сучасну нім. прозу, зокрема про творчість А. Зегерс). Популярність здобула повістю «Московська новела» (1961) і романом «Розколоте небо» (1963) — про утворення й взаємовідносини двох німецьких держав з різними соціальними устроями — НДР і ФРН. Становлення нового, соціалістичного світогляду, проблеми поєднання громад. і особистих інтересів — у центрі романів «Роздуми про Крісту Т.» (1968), «Приклад одного дитинства» (1976). Автор повістей «Кассандра» (1983) — на міфол. сюжет, «Аварія» (1987) — худож.-публіцистичне осмислення трагічних подій у Чорнобилі, оповідань, кіносценаріїв, праць з теорії л-ри (зб. «Уроки читання й письма», 1971). Спільно з літературознавцем і письменником Г. Вольфом уклала кілька антологій прози й поезії НДР. Укр. мовою окремі твори В. переклав Б. Гавришків.

Тв.: Укр. перекл. — Розколоте небо. К., 1967; Новий кут зору. В кн.: Відкриття. К., 1978; Рос. перекл. — Избранное. М., 1979; Кассандра. «Иностранная литература», 1986, № 1; Авария. «Иностранная литература», 1987, № 12.

Літ.: Затонский Д. В. Искусство стать человеком. Раздумья над романами ГДР. В кн.: Затонский Д. В. Зеркала искусства. М., 1975; Русакова А. В. Криста Вольф. В кн.: История литературы ГДР. К., 1982; Гугиш П. Криста Вольф. В кн.: Писатели Германской Демократической Республики. М., 1984.

Т. В. Лучук.

ВОЛЬФ (Wolf) Фрідріх (23.XII 1888, Нойвід — 5.Х 1953, Леніц, побл. Берліна) — нім. письменник (НДР), член AM НДР з 1950. Член Компартії Німеччини з 1928, з 1946 — член СЄПН. В 1908 — 13 вивчав медицину в навч. закладах Тюбінгена, Бонна, Берліна. П’єси «Це ти» (1919) і «Чорне сонце» (1920) позначені впливом експресіонізму. П’єса «Бідний Конрад» (1924), у якій відображено боротьбу нім. селянства в 16 ст. за свої права, засвідчила утвердження реалістич. методу в творчості В. П’єса «Ціанистий калій» (1929) спрямована проти бурж. законодавства. В 1933 емігрував до СРСР. Тут створив антифашист. п’єси «Професор Мамлок» (1934, син письменника К. Вольф зняв однойм. рад. кінофільм), «Флорідсдорф» (1935), «Троянський кінь» (1937), «Бомарше, або Народження „Фігаро“» (1938), романи «Двоє на кордоні» (1938), «Російський кожушок» (1943) та ін. Брав участь у Великій Вітчизн. війні рад. народу 1941 — 45. В 1945 повернувся на батьківщину. Автор комедії «Бургомістр Анна» (1950), кіносценарію «Рада богів» (1950; у співавт.), істор. драми «Томас Мюнцер» (1953). Високо цінив «Патетичну сонату» М. Куліша, написав передмову до нім. перекладу п’єси. Нагороджений рад. орденом Червоної Зірки. Укр. мовою окремі твори В. переклали М. Качанюк, О. Крайник, О. Бандура та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Боротьба на шахтах. Х., 1932; Каттарські матроси. Х., 1932; Професор Мамлок. К., 1936; Літаючі блюдця. Львів, 1975; Жовтий метелик. В кн.: Відкриття. К 1978; Зайчик Перекидайко і Дракс. К., 1983; Рос. перекл. — Избранное. М., 1963; Пьесы. М., 1963; Искусство — оружие. М., 1967.

Літ.: Мудесіті М. П. Проза німецького письменника-антифашиста Фрідріха Вольфа. Одеса, 1959; Шелингер Н. А. Фридрих Вольф. М., 1966; Девекин В. Н. Фридрих Вольф. В кн.: История литературы ГДР. М., 1982; Мюллер-Вальдек Г. Фридрих Вольф. В кн.: Писатели Германской Демократической Республики. М., 1984; Наговицын В. Фридрих Вольф. Биобиблиографический указатель. М., 1956.

Г. В. Лучук.

ВОНДЕЛ (Vondel) Йост ван ден (17.XI 1587, Кельн — 5.II 1679, Амстердам) — нідерл. поет і драматург, основоположник нідерл. нац. драми. У його творах поєдналися риси класицизму і барокко. Використовуючи античні, бібл. та фольклорні сюжети, відображав нац. історію і тогочасну дійсність: уславлював переможну боротьбу нідерл. народу проти ісп. гноблення («Великдень», 1612), велич Амстердама («Гейсбрехт ван Амстел», 1637; написана на відкриття першого нідерландського національного театру «Схаубург» в Амстердамі), вітав Вестфальський мир, що визнав незалежність Нідерландів («Левендальці», 1648). Сповнені гострих колізій драми «Паламед» (1625), «Брати» (1639), «Петро і Павло» (1641), «Марія Стюарт» (1646). Трагедія «Люцифер» (1654), в якій відчутний вплив ідей європ. бурж. революції 17 ст., разом з трагедіями «Адам у вигнанні» (1664) і «Ной» (1667) становлять трилогію. Автор збірок «Поезія» (1647) та «Поезія, або Різні вірші» (вид. 1682), а також дослідження «Вступ до нідерландського поетичного мистецтва» (1650).

Літ.: Давчев В. В. Тема повстання в трагедії Йоста Ван ден Вондела «Люцифер». «Іноземна філологія», 1969, в. 19; Ошис В. В. Йост Ван ден Вондел. В кн.: Ошис В. В. История нидерландской литературы. М., 1983.

Є. І. Нечепорук.

ВОННЕГУТ (Vonnegut) Курт (11.XI 1922, Індіанаполіс, шт. Індіана) — амер. письменник. Навчався 1940 — 42 в Корнуел. ун-ті, закінчив 1947 Чікаг. ун-т. Активний борець за мир, постійний учасник зустрічей рад. і амер. літераторів. У своїх творах засобами сатири, гротеску, фантастики засуджує капіталістич. дійсність. Автор романів «Механічне піаніно» (1952; у рос. перекладі — «Утопия 14»), «Колиска для кішки» (1963), «Бойня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей» (1969), «Сніданок для чемпіонів» (1973), «Балаган, або Кінець самотності» (1976), «Тюремна пташка» (1979), «Меткий Дік» (1982; у рос. перекл. — «Малый Непромах») та ін., кількох п’єс, збірок оповідань тощо. Окремі твори В. переклали В. Горячев, О. Рудяченко, П. Соколовський, Л. Боженко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Бойня номер п’ять... К., 1976; Балаган, або Кінець самотності. «Всесвіт», 1984, № 12; Новітній кібер. «Знання та праця», 1982, № 7; Рос. перекл. — Утопия 14. М., 1967; Колыбель для кошки.М., 1970.

Літ.: Зверев А. М. Сказки технического века (Курт Воннегут: от предвидения к действительности). «Вопросы литературы», 1975, № 2.

Т. Н. Денисова.

«ВОПРОСЫ ЛИТЕРАТУРЫ» — щомісячний журнал критики й літературознавства, орган Спілки письменників СРСР та Світової літератури інституту ім. О. М. Горького АН СРСР. Видається у Москві з 1957. Висвітлює питання сучас. багатонац. рад. л-ри і критики в контексті світового літ. процесу. Історико-літ. і теор. проблеми досліджуються на матеріалі літератур народів СРСР (у т. ч. української) і світу. Вміщено публікації про Г. Сковороду, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, статті М. Рильського, М. Стельмаха, О. Корнійчука, С. Олійника, М. Бажана, О. Білецького. Публікуються рецензії на нові книги укр. рад. літературознавців і критиків тощо.

Літ.: Гельфанд Н. В., Либман В. А., Пироговская В. П. «Вопросы литературы» за 20 лет. 1957 — 1976. Указатель содержания. М., 1978.

М. Б. Козьмін.

«ВОПРОСЫ ЛИТЕРАТУРЫ НАРОДОВ СССР» — респ. міжвідомчий наук. збірник. Виходить з 1975 в Одес. ун-ті раз на рік. Висвітлює процеси взаємодії, взаємозбагачення і зближення л-р братніх народів Союзу РСР, досліджує інтернаціоналізм рад. л-ри, її гуманістичний пафос, багатство нац. форм, принципи відображення характеру сучасника в рад. багатонац. л-рі. Друкує матеріали, присвячені творчій співдружності укр. письменників з літераторами ін. союзних республік, вміщує літ. портрети письменників (зокрема, І. Франка, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, Лесі Українки, М. Стельмаха, І. Муратова). Значне місце відводиться рецензуванню літературознавчих праць, узагальненню досвіду худож. перекладу (М. Рильського, П. Тичини, Л. Первомайського) та аналізу перекладів творів укр. л-ри мовами народів СРСР.

Літ.: Свербілова Т. «Вопросы литературы народов СССР» за десять років. «Радянське літературознавство». 1987, № 8.

В. О. Дорошенко.

«ВОПРОСЫ РУССКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ» — респ. міжвідомчий наук. збірник. Виходить з 1966 у Чернів. ун-ті двічі на рік. Публікує статті з проблем марксистсько-ленінської критики й літературознавства, теорії й сучас. практики соціалістич. реалізму, рад. літ. ленініани, рад. і дожовтн. л-ри.

Значне місце журнал приділяє висвітленню російсько-українських літ. взаємозв’язків (вміщено статтю про укр. переклади творів О. Радищева, дослідження «М. В. Гоголь на Західній Україні», «М. Є. Салтиков-Щедрін і Леся Українка», «О. О. Блок і поезія Миколи Бажана» та ін.).

М. В. Ніколаєв.

«ВОПРОСЫ ТЕОРИИ И ПСИХОЛОГИИ ТВОРЧЕСТВА» — неперіодичне видання. Виходило в Харкові 1907 — 23 як наук. збірник (всього — 8 випусків). Задумане спочатку з метою популяризації ідей О. Потебні та істор. поетики О. Веселовського, згодом значно розширило тематику, публікуючи матеріали з історії і психології худож. творчості, заг. питань естетики, мовознавства, історії театру тощо. Авторами були відомі літературознавці і критики т. з. харківської школи в літературознавстві (Д. ОвсяникоКуликовський, А. Горнфельд, Д. Харцієв, І. Гливенко, Б. Лезин, Є. Анічков, О. Погодін, М. О. Гершензон та ін.). Серед праць, опублікованих у «Вопросах...», — матеріали з наук. спадщини О. Потебні, дослідження Б. Лезина «Психологія поетичного і прозового мислення», праця О. Білецького «У майстерні художника слова» та ін.

Літ.: Белецкий А. И. Наука о литературе в истории Харьковского университета. «Учені записки Харківського університету», 1959, т. 101. Труди філологічного факультету, в. 7.

І. Д. Бажинов.

«ВОПРОСЫ ЯЗЫКОЗНАНИЯ» — журнал Ін-ту мовознавства АН СРСР. Видається в Москві з 1952. Періодичність — 6 разів на рік. Вміщуються матеріали з питань розвитку рад. і зарубіж. науки про мову, теорії і методики лінгв. досліджень, друкуються повідомлення, публікації з історії мовознавства тощо. В журналі широко представлена славістика, в т.ч. українська. Опубліковано, зокрема, статті укр. рад. вчених Л. Булаховського, І. Білодіда, М. Жовтобрюха, О. Мельничука, А. Білецького, В. Русанівського та ін. Журнал систематично вміщує рецензії на книги укр. рад. мовознавців.

Г. А. Климов.

ВОРДСВОРТ (Уордсуорт; Wordsworth) Вільям (7.IV 1770, Кокермаут, графство Кемберленд — 23.IV 1850, Райдал-Маунт, побл. с. Грасмір, графство Вестморленд) — англ. поет. Закінчив 1791 Кембрідж. ун-т. Один з найвидатніших поетів англ. романтизму. Ранній творчості В. притаманні прогресивні тенденції. У баладах «Провина й жаль» (1794, опубл. 1842), «Остання з отари», «Брати» (обидві — 1800) йдеться про тяжку долю сільс. бідноти. Зближення В. з С. Колріджем і Р. Сауті в кін. 90-х pp. привело до утворення «озерної школи» поетів. Зб. «Ліричні балади» (т. 1 — 2, 1798, зокрема передмова до її 2-го вид. 1800) стала її маніфестом, відобразила протест романтиків проти бурж. засад життя, протиставляючи їм як ідеал картини патріарх. сел. побуту. Згодом писав у офіційно-патріотич. дусі. Автор філос. поеми «Прогулянка» (1814), автобіогр. поеми «Прелюдія, або Розвиток свідомості поета» (1798 — 1805, вид. 1850). Вірші В. «Вона сама собі жила» і «Нас семеро» («Нема як діти...») у вільному перекладі укр. мовою включив П. Грабовський до зб. «Хвиля» (1899); його ж переспів вірша В. «Прощавай, бо молитися час» (журн. «Зоря», 1897, № 13) був включений у зб. «Доля». Окремі вірші В. переклав Д. Павличко. Портрет с. 355.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Маршак С. Я. Собрание сочинений, т. 3. М., 1969; [Вірші]. В кн.: Поэзия английского романтизма. М., 1975.

Літ.: Елистратова А. А. Наследие английского романтизма и современность. М., 1960.

В. П. Березинський.

ВОРОБЙОВ Василь Федотович [29.XII 1910 (11.I 1911), м. Єкатеринодар, тепер Краснодар — 8.XI 1987, Київ] — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1960, професор Київ. ун-ту. Член КПРС з 1943. Закінчив 1934 Ленінгр. ін-т історії, філософії та лінгвістики. Учасник Великої Вітчизн. війни. Осн. праці присвячені питанням історії і теорії рос. революц.-демократичної та марксистсько-ленінської критики, естетики соціалістич. реалізму, проблемам партійності і народності л-ри («Д. І. Писарєв — видатний російський критик-демократ», 1953; «О. М. Горький про соціалістичний реалізм», 1958; «В. І. Ленін і питання естетики», 1965, та ін.).

Тв.: Марксизм-ленинизм и наука о литературе. К., 1971; Могутня сила. В. І. Ленін і питання літературної критики. К., 1980.

Ю. Г. Фалько.

ВОРОБЙОВ Костянтин Дмитрович (24.IX 1919, с. Нижній Реутець, тепер Медвенського р-ну Курської обл. — 2.III 1975, Вільнюс) — рос. рад. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни. Навчався 1941 в Моск. військ. уч-щі ім. Верховної Ради РРФСР. Герої творів В. — свідки та учасники подій громадян. війни («Сказання про мого ровесника», 1960), колективізації («Почому в Ракитному радощі», 1964; «Тітка Єгориха», 1966, та ін.), визвольної боротьби проти фашизму (повісті «Крик», 1962; «Вбиті під Москвою», 1963; «Це ми, господи», 1943, опубл. 1986), мирного післявоєнного життя («Ось прийшов велетень...», 1971, та ін.). Повісті В. на воєнну тематику є етапними в розвитку рад. прози про Велику Вітчизн. війну.

Тв.: Крик. — Вот пришёл великая. М., 1986; Мой друг Момич. М., 1988.

М. М. Сулима.

ВОРОБЙОВ Микола Панасович (12.X 1941, с. Мельниківка, тепер Смілянського району Черкас. обл.) — укр. рад. поет. Друкується з 1965. Автор збірок «Пригадай на дорогу мені» (1985), «Місяць шипшини» (1986), «Лугова криничка» (1987). Творчості В. притаманні інтерес до гострих проблем духовного життя, ліричне сприйняття природи, тяжіння до живописного відтворення дійсності, поєднання сучас. поетики з фольклорною образністю.

Тв.: Ожина обрію. К., 1988.

Літ.: Макаров А. З народного кореня. «Жовтень», 1986, № 7; Рябчук М. Вода догоряє під кленом. «Вітчизна», 1986, № 9; Соложенкина С. Портрет без рамы. «Литературное обозрение», 1987, № 4.

М. М. Сулима.

ВОРОБКЕВИЧ Григорій Іванович (псевд. — Наум Шрам; 10.I 1838, Чернівці — 24.XI 1884, там же) — укр. поет. Брат С. І. Воробкевича. Нар. в сім’ї священика. Закінчив Чернів. духовну семінарію. Був священиком у Львові (1868 — 70), Чернівцях (1871 — 80) та ін. місцях. В кінці 60-х pp. почав писати ліричні вірші нім. мовою, згодом — українською. Друкувався в журн. «Правда» (1867 — 69), альм. «Руська хата» (1877), газ. «Родимый листок» (1880) та ін. виданнях. Писав також істор.-романтичні поеми. У кращих творах у дусі нар. пісень змалював картини визвольної боротьби народу під проводом Б. Хмельницького, тяжкого життя трудящих, висловлював надію на їхню кращу долю, на возз’єднання укр. земель («Богун», «Богдан підо Львовом», «Берестечко», «Сон», «Моя дума», «Спомніть мене, брати мої» та ін.). Для ліричних віршів В. характерною прикметою є елегійність, мінорність. За своєю поетикою вони близькі до нар. пісень. Чимало його творів нім. мовою, щоденник залишилися неопубл. і зберігаються в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Тв.: Поезії. Чернівці, 1904; [Вірші]. В кн.: Поети пошевченківської доби. К., 1961; [Вірші]. В кн.: Воробкевич С. Вибрані поезії. К., 1964.

Літ.: Маковей О. [Передмова]. В кн.: Воробкевич Г. Поезії. Чернівці, 1904.

Ф. П. Погребенник.

ВОРОБКЕВИЧ Сидір (Ісидор) Іванович (псевд. — Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Исидор В. та ін.; 5.V 1836, Чернівці — 19.IX 1903, там же) — укр. письменник і композитор, муз.-культур. діяч. Нар. в сім’ї священика. Закінчив 1861 Чернів. духовну семінарію. Муз. освіту здобував приватно у професора Віден. консерваторії Ф. Кренна, 1868 склав іспит на звання викладача співу і регента хору у Віден. консерваторії. З 1861 був священиком у буковинських селах, де вивчав фольклор і побут місцевого населення; з 1867 викладав у Чернів. духовній семінарії та гімназії, з 1875 — у Чернів. ун-ті. Один із засновників і редакторів журн. «Буковинская зоря», альм. «Руська хата»; очолював з 1875 «Руське літературне товариство», з 1876 — студентське т-во «Союз». Літ. діяльність розпочав 1863, опублікувавши у зб. «Галичанин» цикл віршів «Думки з Буковини». Писав укр., а також нім. і рум. мовами. У літ. доробку В. — вірші, поеми, оповідання, повісті реалістич. та романтичного характеру. Кращі твори В. пройняті любов’ю до трудового люду. Розробляв теми істор. минулого — оповідання «Турецькі бранці» (1865), поема «Нечай» (1868). Писав про тяжку долю бідного селянства — вірші «Рекрути» (1865), «Панська пімста» (1878), драми «Гнат Приблуда» (1875), «Убога Марта» (1878) та ін. Одним з перших в укр. л-рі відобразив життя робітників (драма «Блудний син»). З щирим співчуттям відгукнувся на нац.-визв. боротьбу балкан. народів проти тур. поневолювачів (цикл віршів «З нещасної Болгарії», 1876). Відомий як автор патріотичних віршів, ліричних пісень («Мово рідна, слово рідне», «То моя Буковина», «Над Прутом у лузі...» та ін.). Найповніше талант В. виявився в ліричних віршах, де поет «розсипає велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибоко людського і народолюбного чуття» (Франко І. Зібр. тв., т. 33. К., 1982, с. 114). Писав також істор.-романтичні поеми, наслідуючи істор. пісні. Характерними рисами поезії В. є мелодійність, близькість до фольклорних джерел (вірш «Летить, летить чорний ворон...», 1864, та ін.). Багатьом його творам властивий гумор. 1901 у Львові видано зб. В. «Над Прутом», укладену та відредаговану І. Франком (з його ж передмовою). Чимало творів В. перекладено рос., болг., нім. та ін. мовами. В. — автор багатьох муз. творів. Відомі романси «Заграй ти, цигане старий» (на власні вірші), «Ви дівочі сині очі», «Якби була я зозулею» та ін., хори на тексти Т. Шевченка («Минають дні», «Огні горять»), І. Франка, М. Шашкевича, Ю. Федьковича, йому належать оперети «Золотий мопс» (1879) і «Янош Іштенгазі» (1882). В. поклав на музику понад 30 віршів В. Александрі. Писав статті з питань музики. Архів В. зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Тв.: Твори, т. 1 — 3. Львів, 1909 — 21; [Вірші]. В кн.: Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови, ч. 1. К., 1959; Вибрані поезії. К., 1964; Вісім чи дев’ять? Ужгород. 1971; Твори. Ужгород, 1986; Вибрані твори. К., 1987.

Літ.: Гнатюк В. Ізидор Воробкевич. «Літературно-науковий вістник», 1903, т. 24, кн. 8; Франко І. Передмова [до видання: Данило Млака (Ізидор Воробкевич). Над Прутом]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 33. К., 1982; Білинська М. І. Воробкевич. К., 1958; Бондар М. П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. К., 1986.

Ф. П. Погребенник.

ВОРОВСЬКИЙ Вацлав Вацлавович [псевд. — П. Орловський, Шварц та ін.; 15 (27).X 1871, Москва — 10.V 1928, Лозанна, похований у Москві на Красній площі] — рос. революц. діяч, публіцист, літ. критик, дипломат. Член КПРС з 1894. Навчався 1891 — 97 в Моск. вищому тех. уч-щі. В 1897 за революц. діяльність був арештований і після двох років перебування в тюрмі висланий до Вятської губ. Емігрував 1902 за кордон, де зблизився з В. І. Леніним, співробітничав у газ. «Искра», редагував ін. більшовицькі видання. Відіграв важливу роль у створенні більшовицьких орг-цій на Пд. Україні. В 1907 — 12 (з перервами) очолював нелегальну парт. орг-цію в Одесі. Друкував у місцевих газетах статті, фейлетони, памфлети. Тематика публіцистики В. різноманітна: питання партійної стратегії і тактики, викриття політики царизму й антинародності бурж. інтелігенції. В. І. Ленін називав його серед «головних письменників-більшовиків» (Повне зібр. тв., т. 22, с. 267). Як літ. критик В. обстоював реалістичну л-ру (статті про А. Чехова, О. Купріна, І. Буніна), на перше місце ставлячи в ній творчість М. Горького, боровся проти декадентства й літ. модернізму часів реакції («Про буржуазність модерністів», «У ніч після битви», обидві — 1908, та ін.). Високо цінив і пропагував укр. демократичну культуру. В ст. «Пам’яті Т. Г. Шевченка» (одес. газ. «Наше слово», 1910, 26 лютого) з великою повагою писав про творчий і громадян. подвиг укр. поета. Портрет с. 358.

Тв.: Сочинения, т. 1 — 3. М., 1931 — 33; Фельетоны. М., 1960; Литературная критика. М., 1971; Эстетика. Литература. Искусство. М., 1975; Статьи о русской литературе. М., 1986; Укр. перекл. — Літературно-критичні статті. К., 1957.

Літ.: Морозова Э. Ф. В. В. Воровский. Семинарий. Х., 1964; Семеновский О. В. В. Воровский в Одессе. Одесса, 1962; Слободянюк Р. Д. Воровський-публіцист. К., 1975; Крамов И. Н. В. В. Воровский. В кн.: Крамов И. Н. Литературные портрета. М., 1976; Черноуцан И. С. Эстетика и литературная критика Воровского. М., 1981.

Е. Ф. Морозова.

Попередня     Головна     Наступна