[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 504-518.]

Попередня     Головна     Наступна

ГРУЗИНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра груз. народу, одна з найдавніших в СРСР. Джерелом Г. л. є усна нар. творчість. Уже в 2 тис. до н. е. груз. племена мали багатий фольклор (міфи, казки, легенди, балади, вірші та пісні, прислів’я, приказки тощо). Найдавніша і найзначніша пам’ятка груз. усної нар. творчості — епос «Аміраніані» — про прикутого до скелі богоборця Амірана (у грец. міфології — Прометей), який дав людям вогонь. До середньовічного епосу належить «Етеріані» — поема про любов царевича Абесалома до пастушки Етері. Значну роль у розвитку груз. культури відіграло прийняття грузинами християнства в 1-й пол. 4 ст. Виникає перекладна, а згодом й оригінальна церк. л-ра, насамперед агіографічна: «Мучеництво Шушаніки» Якова Цуртавелі (5 ст.) — перший високохудож. писемний твір, який дійшов до нас, «Мучеництво Або Тбілелі» Іоанна Сабанісдзе (8 ст.) та ін. Розквіту агіографічна л-ра досягає в 10 ст. у творчості Георгія Мерчуле, автора «Житія Григола Хандзтелі». Набуває популярності гімнографічна поезія (Мікаел Модрекілі, Іоанн-Зосіме та ін.). Широко представлені ін. жанри церк. л-ри; апокрифічний, полемічний, проповідний та ін. В 11 — 12 ст. поширюються філос. теологічні твори. На поч. 12 ст. зароджується й активно розвивається світська л-ра. Створено такі худож. пам’ятки, як героїко-пригодницький роман] «Амірандареджаніані», що приписується Мосе Хонелі, роман «Вісраміані» — вільний прозовий переклад твору перського поета Гургані, здійснений Саргісом Тмогвелі та іншими. Шедевром грузинської і водночас світової поезії є поема «Витязь в тигровій шкурі» Шота Руставелі, написана на межі 12 і 13 ст. У цьому творі, вільному від схоластики і реліг. фанатизму, автор, випереджаючи ідеї європ. Відродження, оспівав почуття патріотизму, любові, дружби, мужність і відвагу. Тяжке татаро-монг. іго (13 — 14 ст.), спустошливі навали персів і турків (15 — 18 ст.), феод. чвари, розпад централізованої д-ви згубно позначилися й на розвитку Г. л. З 16 ст. в країні (особливо у Сх. Грузії, яка розширювала зв’язки з Росією) пожвавлюється політ. і госп. життя, активізується культур. рух. Значне місце в л-рі цього часу займає патріотична тема (поезії Теймураза I, Арчіла II, поема Йосифа Тбілелі про Георгія Саакадзе «Дідмоуравіані»). Протягом 17 — 18 ст. Г. л. переживала відродження, що характеризувалося гострою боротьбою проти сх. впливу, за утвердження і розвиток нар. основ духовної культури. Просвітительськими ідеями позначена зб. байок і притч С- С. Орбеліані «Мудрість вигадки». Найвідоміші поети того часу — Вахтанг VI, Бесікі, видатний представник Г. л. 2-ї пол. 18 ст. Давид Гурамішвілі, поезія якого, нар. за формою, пройнята гуманістич. і громадян. пафосом. У цей же час складав свої пісні вірм., груз. та азерб. мовами поет-ашуг Саят-Нова. Приєднання Грузії до Росії на поч. 19 ст. принесло країні довгожданий мир, що відбилося й на літературному житті. Навіть переслідування царизмом груз. мови і культури не змогли зупинити патріотичну і громад. діяльність прогресивних кіл Грузії. З поч. 19 ст. панівним напрямом у Г. л. став романтизм. Його зачинатель — поет О. Чавчавадзе, співець нац. свободи і соціальної справедливості. Традиції О. Чавчавадзе продовжив Г. Орбеліані — автор патріотичних творів, найвідоміший з яких — лірико-романтична поема «Заздоровний тост» (1827 — 70). Вершина груз. романтизму — творчість Н. Бараташвілі, який у своїй поезії органічно поєднав ідею свободи особистості з ідеєю нац. визволення (поема «Доля Грузії», 1839; вірш «Мерані», 1842). Типовим представником романтизму періоду його занепаду був В. Орбеліані. З 2-ї пол. 19 ст. у Г. л. почав переважати реалізм, першим представником якого був драматург Г. Еріставі. Серед відомих письменників того часу — прозаїки Л. Ардазіані, Д. Чонкадзе, поет Р. Еріставі, драматург З. Антонов. Скасування кріпацтва, розвиток капіталізму сприяли піднесенню Г. л. На ній позначилися революц.-демократичні ідеї і дух прогресу. На суспільну арену виходять груз. «шестидесятники», т. з. тергдалеульці (букв. — «ті, що пили воду Терека», тобто ті, що вчилися в Росії) — І. Чавчавадзе, А. Церетелі, Н. Ніколадзе, Г. Церетелі, К. Лордкіпанідзе, А. Пурцеладзе. Їхній світогляд склався під впливом прогресивних традицій грузинської культури та ідей В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова, О. Герцена. Учасники цього руху проповідували принципи матеріалістич. філософії та реалістичної естетики. Їхні твори відображали соціальні і нац. прагнення передової груз. інтелігенції. Центр. постатями в літ. і громад. житті Грузії 2-ї пол. 19 ст., натхненниками нац.-визвольного руху були І. Чавчавадзе та А. Церетелі. Своїми творами, що належать до найкращих надбань груз. класичної л-ри, вони утверджують у Г. л. критичний реалізм. В 70 — 80-х pp. у творчості груз. письменників знайшов відгук народницький рух (Н. Ломоурі, Е. Габашвілі, С. Мгалоблішвілі, Й. Давіташвілі та ін.). У 80-х pp. здобули популярність О. Казбегі і Важа Пшавела, які у своїх творах змальовували життя горців, їхню боротьбу за свободу, порушували складні соціальні й естетичні проблеми. Пожвавилась драматургія (Д. Еріставі, A. Цагарелі). На межі 19 і 20 ст., у період розвитку пром. капіталізму і наростання робітн. революц. руху, в л-рі переважали теми класової боротьби та ідеї соціалізму (Е. Ніношвілі, І. Евдошвілі, Ч. Ломтатідзе). Зразком критичного реалізму стала творчість Д. Клдіашвілі. Помітними письменниками цього часу були B. Барнові — основоположник груз. істор. роману, А. Еріставі-Хоштарія, Д. Мегрелі, Ш. Арагвіспірелі.

Традиції реалістичної літератури розвивали Ш. Дадіані, Н. Лордкіпанідзе, Л. Кіачелі. В 10-х pp. 20 ст. сформувалася символістська група «Голубі роги» (Т. Табідзе, П. Яшвілі, B. Гапріндашвілі, Г. Леонідзе та ін.). Напередодні Великої Жовтн. соціалістич. революції в Г. л. виступили перші пролет. письменники — C. Еулі, І. Вакелі, І. Лісашвілі, П. Самсонідзе та ін.

Після встановлення Рад. влади в Грузії (1921) почалася нова епоха в історії Г. л. На повну силу розкривається поетичний талант Г. Табідзе, який одним з перших у Г. л. привітав повалення самодержавства. По-новому зазвучали твори Й. Грішашвілі, О. Абашелі, С. Шаншіашвілі; з віршами, присвяченими рад. дійсності, виступили колишні «голуборогівці» Т. Табідзе, П. Яшвілі, Г. Леонідзе, В. Гапріндашвілі, К. Надірадзе, з поезією глибокої думки і досконалої форми — С. Чиковані. В 30-і pp. в Г. л. остаточно утвердився соціалістичний реалізм. Л-ра збагатилася вагомими прозовими (К. Лордкіпанідзе, К. Гамсахурдіа, М. Джавахішвілі, С. Клдіашвілі, О. Кутателі) і драматичними (Ш. Дадіані, С. Шаншіашвілі, П. Какабадзе та ін.) творами. В роки Великої Вітчизн. війни написані істор. драми С. Шаншіашвілі, Л. Готуа, істор. романи А. Беліашвілі, К. Гамсахурдіа. Подвиги рад. людей на фронті і в тилу знайшли відображення в прозі Л. Кіачелі, К. Лордкіпанідзе, Р. Гветадзе, Г. Натрошвілі, Д. Шенгелая, Ш. Дадіані та ін. З новою силою зазвучала патріотична тема у поезії Г. Табідзе, Г. Леонідзе, С. Чиковані, Й. Грішашвілі, І. Абашидзе, А. Мірцхулави, К. Каладзе, Ш. Апхаїдзе, О. Гоміашвілі, Г. Абашидзе, Д. Гачечиладзе та ін.

Післявоєнний період груз. поезії позначений розквітом епосу (поеми Г. Табідзе, Г. Леонідзе, С. Чиковані, Г. Абашидзе, О. Челідзе, Х. Берулави). З ліричними творами виступили Й. Нонешвілі, М. Лебанідзе, Р. Маргіані, А. Каландадзе; з прозовими — Л. Кіачелі, Д. Шенгелая, Р. Джапарідзе, Т. Донжашвілі, Т. Гоголадзе. Драматургія збагатилася п’єсами І. Мосашвілі, М. Бараташвілі.

Сучас. Г. л. відзначається глибоким осмисленням найскладніших проблем сучасності, істор. минулого. У прозі 50 — 60-х pp. переважає тема сучасності (романи К. Гамсахурдіа, А. Беліашвілі, Т. Донжашвілі, С. Клдіашвілі, повісті Д. Шенгелая, повісті та оповідання О. Чхеїдзе, Г. Шатберашвілі, М. Мревлішвілі, Г. Чиковані, Л. Мрелашвілі). Багатовікова історія Грузії відображена в романах Г. Абашидзе, К. Гамсахурдіа, Л. Готуа. Воєнна тематика звучить у прозових творах Р. Джапарідзе, Г. Ціцішвілі, К. Лордкіпанідзе. У поезії з кін. 50-х pp. посилюються філос. мотиви (І. Абашидзе, Г. Абашидзе, А. Каландадзе, О. Чиладзе). Глибоке проникнення у духовний світ рад. людини характерне для творів Ф. Халваші, М. Лебанідзе, Ш. Нішніанідзе, Дж. Чарквіані. Нар. інтонації звучать у поезії М. Поцхішвілі, тонка іронія властива віршам Т. Чантурія, В. Джавахадзе. Глибоко інтелектуальна поезія Г. Гегечкорі, Е. Квітаїшвілі, драматизмом пройняті вірші Б. Харанаулі і Л. Стуруа, написані верлібром. Прозаїки, які прийшли в літературу в 60-х роках, створили яскраві образи сучасників, внесли у розповідь довірливий тон, проникливий ліризм (романи Н. Думбадзе, романи й повісті Е. Кіпіані, А. Сулакурі, Т. Чиладзе, О. Іоселіані, Н. Цулейскірі, оповідання Г. Рчеулішвілі, Р. Інанішвілі, Р. Чейшвілі та ін.). Непримиренністю до негативних явищ у житті суспільства позначені романи О. Чхеїдзе, Л. Мрелашвілі, Г. Панджикідзе, Г. Ціцішвілі. В романах Ч. Аміреджибі та О. Чиладзе істор. матеріал поєднується з актуальними проблемами сучасності. В 70-х pp. з’явилося нове покоління талановитих прозаїків — Дж. Карчхадзе, Г. Дочанашвілі, Т. Бібілурі, Р. Мішвеладзе, М. Джохадзе та ін. В драматургії останніх десятиліть чільне місце зайняла соціально-психол. драма (п’єси Г. Нахуцрішвілі, К. Буачидзе, В. Канделакі, А. Гецадзе, Г. Хухашвілі, Т. Чиладзе). Груз. рад. критика, чиє становлення пов’язане з іменами К. Абашидзе, Г. Кікодзе і П. Інгорокви, пройшла складний і суперечливий шлях, утверджуючи новий стиль крит. мислення. Знач. внесок у критику й літературознавство зробили К. Кекелідзе, Б. Жгенті, Ш. Радіані, Д. Бенашвілі, Г. Асатіані, О. Пачкорія. З цінними дослідженнями (монографіями, критичними статтями) виступають А. Гацерелія, Г. Джибладзе, Г. Мерквіладзе, С. Чилая, Г. Маргвелашвілі, Г. Ціцішвілі, Т. Чхенкелі, Н. Чхеїдзе, А. Бакрадзе, Г. Канкава, С. Цаїшвілі, Г. Гвердцітелі та ін. Спілка письменників Грузії засн. 1932. Видається газ. «Літературулі Сакартвело» («Літературна Грузія»), літ.-художні журнали «Литературная Грузия», «Мнатобі» («Світоч»), «Ціскарі» («Зоряниця»), «Алашара» («Світло», абхаз. мовою), «Фідіуаг» («Оповісник», осет. мовою), альманахи «Гантіаді» («Світанок»), «Критика» (обидва — груз. мовою); «Камурдж» («Міст», вірм. мовою), альм. «Саундже» («Скарбниця»; публікує переклади з мов народів СРСР й світу) та ін. Груз.-укр. культурні зв’язки беруть початок з часів Київ. Русі. В 16 — 17 ст. груз. мовою перекладалися твори Петра Могили, Димитрія Туптала, Феофана Прокоповича та ін. укр. письменників. Україна стала другою батьківщиною класика груз. поезії Д. Гурамішвілі. Живучи на Полтавщині (1760 — 92), він вивчав звичаї укр. народу, його пісні, за мотивами яких написав ряд творів. Фольклорист М. Цертелєв (Церетелі) став першим видавцем і дослідником укр. нар. дум. Видатною подією в історії укр.-груз. літ. зв’язків стала зустріч Т. Шевченка з А. Церетелі 1859 в Петербурзі. На Україні здобули освіту Я. Гогебашвілі, Д. Клдіашвілі та ін. груз. письменники. Навчаючись у Києві, Н. Ломоурі переклав поему Т. Шевченка «Наймичка», написав кілька нарисів з місц. життя. Укр. вчений М. Гулак, який понад 20 років жив і працював у Грузії, досліджував Г. л., зокрема поему III. Руставелі «Витязь в тигровій шкурі». Вступі перші 4 розділи цього твору укр. мовою переклав О. Навроцький. Письменник Д. Мордовець вивчав життя груз. народу, його історію, окремі епізоди якої відтворив у своїх романах «Прометеєві нащадки», «Цар без царства», «Фарсман і Падаміст» та ін., у ряді повістей; А. Кримський, володіючи груз. мовою, досліджував істор.-літературні пам’ятки Грузії. Значний інтерес до груз. культури виявляв І. Франко; у своїй докторській дисертації, присвяченій середньовічній повісті «Варлаам та Йоасаф», він розглядав і груз. варіант твору («Балаваріані»). Леся Українка, яка останнє десятиліття свого життя провела переважно в Грузії, цікавилася життям і культурою її народу, була близько знайома з відомими груз. діячами культури Ш. Читадзе, С. Хундадзе та ін.

З 40 х pp. 19 ст. груз. громадськість починає знайомитися з укр. драматургією. У Тифлісі на сцені рос. театру йшли вистави за п’єсами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка. Згодом гастролюють в Грузії кілька укр. труп, серед них — трупи М. Старицького (1889), М. Кропивницького (1890), М. Садовського (1897 — 98). У місцевій пресі друкуються рецензії, статті про укр. л-ру, театр, видатних діячів культури. На Україні в 90-х pp. публікуються переклади віршів груз. поетів (Н. Бараташвілі, І. Чавчавадзе, А. Церетелі та ін.). Серед перекладачів — П. Грабовський. Відзначаються ювілеї А. Церетелі (1895), І. Чавчавадзе (1898), якому було послано з Чернігова вітальний адрес за підписами М. Коцюбинського, Б. Грінченка, В. Самійленка та ін. діячів культури. В Грузії вшановуються 50-річчя з дня смерті і 100-річчя з дня народження Т. Шевченка. У рад. час літ. зв’язки двох народів стають особливо тісними. Взаємозближенню і взаємозбагаченню груз. та укр. л-р сприяли своїми перекладами, статтями, нарисами, оригінальними творами видатні майстри слова України (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, А. Малишко) і Грузії (Г. Леонідзе, С. Чиковані, К. Лордкіпанідзе), поети, літературознавці, перекладачі (І. Кулик, В. Мисик, Б. Жгенті, Л. Асатіані, Ясамані, Г. Наморадзе та ін.). Бажанівський переклад «Витязя в тигровій шкурі» Ш. Руставелі визнаний найкращим з усіх іншомовних перекладів поеми. Літ. спілкування продовжують Д. Косарик, О. Навроцький, Д. Павличко, В. Коротич, І. Драч, І. Луценко, О. Синиченко, Г. Халимоненко, Л. Грицик, С. Жолоб, О. Василенко, О. Баканідзе, Р. Чилачава, О. Мушкудіані, Дж. Асатіані, А. Асанідзе, Н. Абесадзе, Н. Гавашелі, Р. Хведелідзе, Н. Вердзадзе та ін.

Дедалі зростає роль особистих контактів письменників. Укр. поет П. Петренко, який з 1932 жив у Тбілісі, переклав рос. мовою «Витязя в тигровій шкурі» Ш. Руставелі (вид. 1938, 1983). На великі свята братерства і дружби перетворювалися декади укр. л-ри в Грузії (1931, 1964) і груз. л-ри на Україні (1969). Груз. і укр. письменники звертаються до тем життя братніх народів. Поети О. Абашелі, Й. Грішашвілі, Маріджан, С. Еулі, Г. Табідзе, Х. Вардошвілі, Г. Леонідзе, К. Каладзе, Маквала Мревлішвілі, І. Абашидзе, Г. Абашидзе, Й. Нонешвілі, Х. Берулава, Н. Гурешидзе, Н. Кіласонія, Дж. Чарквіані, О. Чиладзе, Р. Маргіані та ін. ряд творів присвятили Україні. Чимало поезій, пов’язаних з груз. тематикою, написали П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра, А. Малишко, М. Терещенко, А. Панів, Т. Масенко, М. Шеремет, Л. Первомайський, І. Гончаренко, С. Голованівський, І. Нехода, Л. Дмитерко, М. Нагнибіда, П. Біба, П. Воронько, Д. Білоус, М. Вінграновський, І. Драч, Б. Олійник, В. Коротич, О. Новицький, А. Копштейн, О. Ющенко, В. Швець, Л. Забашта, К. Дрок, Л. Куліш, Р. Братунь, В. Базилевський, В. Вихрущ, Л. Тендюк, С. Тельнюк, Б. Демків, Р. Лубківський, С. Йовенко, С. Жолоб. У прозових і драматичних творах письменники одного народу змальовують образи представників другого («Дружба» А. Головка, «Фронт» О. Корнійчука, «Велика рідня» М. Стельмаха, «Люди з чистою совістю» П. Вершигори, «Кецховелі» І. Лісашвілі, «Листоноша» Г. Чиковані, «Біла хата» Р. Коркія та ін.). Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка стали гол. героями драм. поем «День Кобзаря», «Лебідь України», «Ніч Каменяра» А. Жванія, п’єси «Дочка Прометея» А. Шервашидзе. В укр. перекладі кількома виданнями виходили грузинські народні казки, твори Ш. Руставелі, Д. Гурамішвілі, Н. Бараташвілі, А. Церетелі, М. Джавахішвілі, С. Шаншіашвілі, Д. Шенгелая, Г. Леонідзе, С. Чиковані, К. Каладзе, К. Лордкіпанідзе, І. Абашидзе, Н. Думбадзе. На Україні вийшли також книжки С.-С. Орбеліані, І. Чавчавадзе, О. Казбегі, Е. Ніношвілі, Важа Пшавели, Ш. Дадіані, Н. Лордкіпанідзе, Л. Кіачелі, Й. Татішвілі, К. Гамсахурдіа, Г. Табідзе, С. Клдіашвілі, Р. Коркія, І. Мосашвілі, М. Бараташвілі, Маквали Мревлішвілі, Г. Абашидзе, А. Шервашидзе, Р. Маргіані, Й. Нонешвілі, Ч. Аміреджибі, Р. Джапарідзе, Х. Берулави, Ф. Халваші, Г. Хухашвілі, Р. Інанішвілі, Е. Маградзе, А. Сулакаурі, Н. Гурешидзе, Н. Хундадзе, О. Іоселіані, Т. Чиладзе, Дж. Чарквіані, Н. Цулейскірі, О. Чиладзе, Г. Панджикідзе, Р. Мішвеладзе, Р. Чилачави та ін. груз. письменників. Видано збірки та антології: «Поезія Радянської Грузії» (К., 1939), «Поезія грузинського народу» (т. 1 — 2, К., 1961), «Сонячне гроно. Молода грузинська поезія» (К., 1970), «Грузинські прислів’я та приказки» (К., 1975), «Світанки над Курою. Оповідання молодих грузинських письменників» (К., 1981), «Грузинське радянське оповідання» (К., 1986) та ін. Г. л. присвячено випуск зб. «Сузір’я» (К., 1969). З укр. письменників найчастіше видавалися груз. мовою Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, М. Бажан, О. Гончар, П. Тичина. Окремими книжками виходили твори Г. Сковороди, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Остапа Вишні, П. Панча, О. Довженка, М. Рильського, І. Микитенка, В. Сосюри, О. Копиленка, Ю. Яновського, Н. Забіли, Д. Косарика, І. Виргана, С. Олійника, Л. Первомайського, Л. Дмитерка, В. Собка, А. Малишка, Н. Рибака, В. Козаченка, П. Воронька, Л. Письменної, О. Новицького, Л. Забашти, П. Загребельного, М. Олійника, В. Земляка, Д. Павличка, Б. Олійника, В. Коротича, Є. Гуцала, Вал. Шевчука та ін. поетів і прозаїків; збірники «Українські казки» (1957, 1974), «Українська радянська поезія» (1967), «Квіти добра. Молода українська поезія» (1972), «Сказане з усмішкою» (1980), «Українське оповідання» (1982), «Іверійське тяжіння. Збірник віршів українських поетів» (1984) тощо. Груз. мовою вийшли монографії, присвячені Т. Шевченку, І. Франку, Лесі Українці, М. Бажану, М. Рильському, а також «Нариси історії української літератури» О. Баканідзе (т. 1, 1985). Символом укр.-груз. дружби є спорудження пам’ятників та створення музеїв Лесі Українці в Сурамі і Д. Гурамішвілі — в Миргороді.

Літ.: Барамидзе А., Ридиани Ш., Жгенти Б. История грузинской литературы. Тбилиси, 1958; История грузинской советской литературы. М., 1977; Шота Руставелі. К., 1938; Косарик Д. Співець братнього єднання. Літературний портрет Давида Гурамішвілі. К., 1955; Імедадзе В. Т. Г. Шевченко і Грузія. К., 1963; Мацай О. Шота Руставелі. К., 1966; Райдужними мостами. Українсько-грузинські літературні зв’язки. К., 1968; Луценко І. Образ смуглявої сестри України. Дніпропетровськ, 1968; Баканідзе О. А. Грузинсько-українські літературно-мистецькі взаємини. К., 1984; Чилачава Р. Ш. Пантелеймон Петренко — переводчик «Витязя в тигровой шкуре». Тбилиси, 1984; Мушкудіані О. Н. З історії українсько-грузинських літературно-мистецьких взаємин XIX — початку XX ст. К., 1986.

О. Г. Барамідзе, Г. Л. Асатіані, З. О. Абзіанідзе, О. П. Синиченко.

ГРУЗИНСЬКА МОВА — мова грузинів, які живуть в СРСР: у Груз. РСР (осн. населення), Аз. РСР, Пн.-Осет. АРСР та ін. і за кордоном — в Ірані й Туреччині. Належить до іберійсько-кавказьких мов. В СРСР Г. м. розмовляє понад 3,5 млн. чол. (1979, перепис). У Г. м. розрізняють гірські й рівнинні діалекти. В основу літ. Г. м. лягли картлійський і кахетинський говори, що належать до рівнинних діалектів. Г. м. — давньописемна. Найдавніша писемна пам’ятка датована кін. 5 ст. В історії літ. Г. м. розрізняють два періоди — давньогрузинський (5 — 11 ст.) і новогрузинський (з 18 ст.), перехідний етап ніж якими становить мова 12 — 18 ст. Розходження між давньо- і новогруз. мовами відносно незначні. В утвердженні нової літ. Г. м. важливу роль відіграла творчість І. Чавчавадзе, Я. Гогебашвілі, Важі Пшавели, А. Церетелі, Е. Ніношвілі та ін. Для Г. м. використовують оригінальне письмо, яке веде початок від арамейського. Історично груз. письмо існувало в трьох варіантах: церковне уставне (з великих літер), церковне кутасте (з малих літер) і гражданське (округле) — з 11 ст. Г. м. створено грузинську літературу.

Літ.: Чикобава А. С. Грузинский язык. В кн.: Языки народов СССР, т. 4. М., 1967.

К. В. Ломтатідзе.

ГРУЗИНСЬКИЙ Олександр Сергійович [10(22). XII 1881, м. Ніжин, тепер Черніг. обл. — 11.I 1954, Київ] — укр. рад. філолог. Закінчив 1909 Київ. ун-т. Учень В. М. Перетца. Був професором вищих навч. закладів Ніжина, Харкова, Ленінграда, Києва. Автор праць з давньорус. та староукр. л-р, про мову, графіку й орнамент староукр. писемних пам’яток. Дослідник творчості Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Кониського, Г. Сковороди, І. Котляревського та ін. Осн. праці: «Пересопницьке євангеліє як пам’ятка мистецтва епохи Відродження в Південній Росії в 16 ст.», «З історії перекладу євангелія в Південній Росії в 16 ст. Літківське євангеліє» (обидві — 1911), «Палеографічні й критичні замітки про Пересопницьке євангеліє» (1912), «Критичні замітки до твору Сковороди „Басни харьковские“» (1927). Завдяки Г. зберігся текст найдавнішого з відомих досі київських підручників поетики «Liber artis poeticae», з якого він зробив власноручну копію (оригінальний рукопис згодом загубився).

Літ.: Регушевський Є. С. Рукописи професора О. С. Грузинського. «Радянське літературознавство», 1970, № 10; Крекотень В. І. Київська поетика 1637 року. В кн.: Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI — XVIII ст. К., 1981.

Є. С. Регушевський.

ГРУЗИНСЬКИЙ Олексій Євгенович [21.IV (3.V) 1858, Москва — 22.I 1930, там же] — рос. рад. літературознавець, фольклорист і етнограф. Закінчив 1886 Моск. ун-т. За ред. Г. були видані «Народні російські казки» О. Афанасьєва (1897 і 1913 — 14) і «Пісні, зібрані П. М. Рибниковим» (т. 1 — 3, 1909 — 10). Досліджував давньорус. л-ру, історію рос. л-ри 18 і 19 ст. Автор праць про М. Гоголя, М. Лермонтова, І. Тургенєва, Л. Толстого та ін. Один з авторів п’ятитомної «Історії російської літератури 19 ст.» (1908 — 10). У журн. «Русская мысль» (1907, № 2) надрукував рецензію на 2-е видання «„Кобзаря“ в перекладах російських письменників» за ред. І. Бєлоусова (1906), у якій розкрив глибокий демократизм поезії Т. Шевченка і звернув увагу на деякі специфічні особливості поетич. перекладу з однієї спорідненої мови на іншу. Як голова Т-ва любителів рос. словесності при Моск. ун-ті брав активну участь у відзначенні 50-річчя з дня смерті Т. Шевченка в Москві, а також у підготовці нового видання «„Кобзаря“ в перекладах російських письменників», кошти від реалізації якого призначалися на споруджения пам’ятника поету в Києві.

І. Д. Бажинов.

ГРУЗІН Валерій Леонідович (7.II 1944, Київ) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1971. Закінчив 1972 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Живе на Україні. Автор книг повістей і оповідань «Коло» (1976), «Навесні і влітку» (1979), «Спрага» (1987), зб. нарисів «Велика вода» (1979), автобіогр. твору «На дворі трава» (1983). Осн. теми — життя людини праці, її проблеми і турботи, становлення й духовне змужніння молоді, осмислення подій Великої Вітчизняної війни. Виступає як публіцист.

О. В. Крекотень.

ГРУНІН Матвій Львович [14(27).XI 1909, Сімферополь — 2.I 1987, там же] — рос. рад. поет і перекладач. Закінчив 1939 Крим. пед. ін-т (Сімферополь). Жив на Україні. У віршах громадян. звучання, інтимно-ліричного характеру (збірки «Суворий час», 1942; «Вогні на вершинах», 1950; «Я славлю труд», 1960; «Розмова з віком», 1970; «Призначення», 1979; «Данина пам’яті», 1984) відгукнувся на події, проблеми свого часу. Перекладав твори М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, Л. Первомайського, Р. Гамзатова, А. Гафурова та ін.

«ГРУНІ — СТЕПАМ» — збірка творів прогрес. укр. письменників Закарпаття 20-х pp., вийшла 1930 у Харкові. Вміщено поезії й оповідання В. Гренджі-Донського, Ю. Боршоша-Кум’ятського, О. Маркуша, Л. Дем’яна та ін., в яких зображено боротьбу трудящих закарп. краю за соціальне і нац. визволення, за возз’єднання з Рад. Україною. Майже всі твори передруковано з прогресивного журн. «Наша земля».

О. В. Мишанич.

ГРУНСЬКИЙ Микола Кузьмич [28.ІХ(10.Х) 1872, Суми — 13.VIII 1951, Київ] — укр. рад. мовознавець-славіст, засл. діяч науки УРСР з 1941, професор з 1915. Закінчив 1896 Харків. ун-т. Працював 1903 — 12 у Юр’євському (тепер Тартуський), з 1915 — Київ. ун-тах. Автор праць із слов’янознавства, історії вітчизн. мовознавства, рос. та укр. мовознавства, літературознавства тощо. З них основні: «Пам’ятки й питання давньослов’янської писемності» (т. 1 — 2, 1904 — 05), «Лекції з давньоцерковнослов’янської мови» (1906), «Нариси з історії розробки синтаксису слов’янських мов» (т. 1 — 2, 1910 — 11), «Українська граматика» (1918), «Українська мова» (1926, у співавт.), «Вступ до слов’янського мовознавства» (1941). Г. належать також дослідження про «Слово о полку Ігоревім», міжслов’янські літературні зв’язки, виникнення романтизму в слов’янських літературах тощо.

Літ.: Булаховський Л. А. Микола Кузьмич Грунський. «Мовознавство», 1952, т. 10; Лукінова Т. Б. Микола Кузьмич Грунський. «Мовознавство», 1972, № 6.

О. І. Білодід.

«ГРУНТ» — видавниче т-во. Діяло в Києві 1918. Спеціалізувалося на виданні худож., переважно перекладної, л-ри, книжок з питань мист-ва тощо. Випускало серії «Універсальна бібліотека», «Народна бібліотека», «Мистецька бібліотека», «Театральна бібліотека», двотижневий ілюстрований часопис л-ри, мист-ва та громад. життя «Універсальний журнал» (1918), «Літературно-критичний альманах» (кн. 1). Видало «Співомовки» С. Руданського, збірки поезій «Під осінніми зорями» М. Рильського, «П’є ро задається» М. Семенка та ін. Т-во популяризувало новітню світову л-ру, видаючи укр. переклади творів Г. Д’Аннунціо, К. Бальмонта, В. Брюсова, Вільє де Ліль-Адана, П. М. Бальбе, К. Гамсуна, Г. Гофмансталя, А. Доде, М. Метерлінка, Г. Мопассана, З. Обстфельдера, А. Реньє, А. Стріндберга, Р. Тагора, К. Тетмайєра, О. Уайльда. Серед перекладачів — Лесь Курбас, М. Лебединець, Ю. Михайлів, М. Семенко (виступав і як автор критичних етюдів до окремих видань). У діяльності видавнич. т-ва брали участь М. Лебединець, М. Семенко, П. Комендант та ін.

О. Л. Рибалко.

«ГРУПА 47» — об’єднання письменників ФРН, до якого годили літератори різних політ. переконань і естетич. напрямів, пов’язані між собою тільки антифашист., антимілітаристською ідеологією (назва за роком заснування — 1947). Засновник і керівник групи — Г. В. Ріхтер. До «Г. 47» у різний час належали І. Айхінгер, І. Бахман, Г. Белль, Г. Грасс, В. Йєнс, М. Вальзер, П. Вайс, З. Ленц, Г. М. Енценсбергер та ін. Творчість членів групи протистояла повоєнній л-рі «внутрішньої еміграції», вона поклала початок соціально-крит., реалістичній традиції л-ри ФРН. «Г. 47» утверджувала принципи гуманізму, виступала проти реваншизму, атомного озброєння бундесверу, війни США у В’єтнамі. Проте відірваність від трудящих мас, світоглядна строкатість утруднювали діалог членів групи з прогресивними силами, заважали їм активно боротись з імперіалізмом. В 1977 група розпалася.

Є. І. Нечепорук.

«ГРУПА 61», «Дортмундська група 61» — об’єднання письменників, що виникло 1961 в Дортмунді (ФРН); ставило своїм завданням відображати в л-рі життя робітничого класу. Засновники «Г. 61» — літературознавець Ф. Х’юзер, директор «Архіву робітничої і соціальної літератури» (тепер «Інститут міжнародної робітничої літератури»), в минулому — робітник; письменник М. фон дер Грюнта ін. З діяльністю групи пов’язаний новий етап у розвитку л-ри ФРН — формування соціалістич. мистецтва. Письменники «Г. 61» розвінчували міф про безкласове «суспільство добробуту», прагнули посилити сусп.-політ. роль л-ри. Більшість членів «Г. 61» зверталась до спадщини революц. письменників, до рад. л-ри, л-ри НДР та ін. соціалістич. країн. У 1970 утворився «Гурток літератури про світ праці», до якого ввійшли найбільш радикальні члени «Г.61» — Г. Вальраф, Й. Бюшер та ін. Гурток прагне залучити до літ. творчості робітників, підтримує політично активних, близьких до Німецької компартії письменників (П. Шютт, У. Тімм, Ф. Й. Дегенхардт). Філіали «Гуртка» — «Майстерні робітників, що пишуть», з’явилися в багатьох містах ФРН, у Зх. Берліні, Цюріху.

Літ.: Матузова Н. М. Рабочий класс в художественной литературе ФРГ. К., 1977.

Є. І. Нечепорук.

ГРУШАС Юозас [16(29).XI 1901, с. Жаджюнай-Кальнікшяй, тепер Шяуляйського р-ну — 21.V 1986, Каунас] — лит. рад. письменник, драматург, нар. письменник Лит. РСР з 1971. Закінчив 1931 Каунас. ун-т. У збірках оповідань «Пані Бертулене» (1928), «Важка рука» (1937), романі «Кар’єристи» (1935) виступав з критикою бурж. моралі. Проблеми відповідальності людини перед часом і суспільством порушив у п’єсах «Батько і син» (1944), «Чад» (1955), «Професор Марк Відін» (1962), «Таємниця Адомаса Брунзи» (1966), «Любов, джаз і чорт» (1967, ставилась у театрах України), «Цирк» (1976). Автор істор. трагедій і драм «Геркус Мантас» (1957), «Барбора Радвілайте» (1972), «Швитригайла» (1975).

Тв.: Рос. перекл. — Тайна Адомаса Брунзы. М., 1976; Любовь, джаз и черт. М., 1981.

І. М. Давидова.

ГРУШЕВСЬКА Катерина Михайлівна (21.VI 1900, Львів — 1944) — укр. рад. фольклорист і соціолог. Дочка М. С. Гришевського. Навчалася в Женев. ун-ті. Керувала Кабінетом примітивної культури УАН, редагувала 1926 — 29 його щорічник «Первісне громадянство та його пережитки на Україні». Автор праць «Примітивні оповідання, казки й байки Африки та Америки» (1923), «З примітивної культури» (1924). Підготувала до видання з власними передмовами «Українські народні думи» (т. 1 — 2, 1927 — 31). Перекладала з англ. л-ри. Незаконно репресована 1939. Реабілітована 1959.

С. І. Білокінь.

ГРУШЕВСЬКА Ольга Олександрівна [псевд. — О. Олександренко; 4 (16).I 1878, м. Шуя, тепер Іванов. обл. — 18.V 1961, Київ] — укр. рад. літературознавець. Дружина О. С. Грушевського. З 1906 навчалася на Вищих жін. курсах у Києві, закінчила 1914 Петерб. курси ім. Раєва. Протягом 1915 — 17 слухала лекції з мовознавства в Петрогр. ун-ті у проф. О. Шахматова, І. Бодуена де Куртене, Л. Щерби, В. Перетца, підготувала дослідження «Язык южнорусских грамот XIV — XV вв.» (не опубл.). З 1917 жила в Києві. В 1919 — 30 — наук. працівник Істор.-геогр. комісії та Комісії по складанню істор. словника укр. мови УАН, бібліотекар в Ін-ті нар. освіти, з 1931 — бібліотекар у Київ. хіміко-технол. ін-ті. Автор розвідок у галузі шевченкознавства «З петербурзьких років (1838 — 43)» і «Оксана» (обидві — 1914), статей «Леонід Глібов» (1919), «З діяльності Куліша в 1850-х роках» (1924), праць з історії Києва 18 століття.

С. І. Білокінь.

ГРУШЕВСЬКИЙ Григорій Іванович [псевд. — Грицько Чулай, Петро Голота й ін.; 22.II (6.III) 1865, с. Водяне, тепер Шполянського р-ну Черкас. обл. — бл. 1922, м. Златопіль, тепер Новомиргород Кіровогр. обл.] — укр. письменник. Нар. в сім’ї священика. Закінчив Київ. духовну семінарію, вчителював у Златопільській гімназії. Друкувався з 1889 у журналах «Зоря», «Правда», «Дзвінок»; окремими книжками виходили оповідання (зб. «На святім вечорі», 1892), вірші (зб. «Зірка», 1894), п’єси (драма «Душогубка», 1910; комедія «Розбиті надії», 1909, що повторює сюжет «Наталки Полтавки», та ін.). У творах Г. виявив знання життя народу, його мови, проте співчуття до бідних і пригноблених у них дещо завуальоване моралізаторською спрямованістю. Надсилав М. В. Лисенку записи укр. нар. пісень.

Літ.: Лисенко М. В. Листи. К., 1964.

І. К. Бойко

ГРУШЕВСЬКИЙ Михайло Сергійович [псевд. — М. Заволока, Михайло Заволока 17 (29).IX 1866, м. Холм, тепер Хелм, ПНР — 25.XI 1934, Кисловодськ, похований у Києві] — укр. історик, літературознавець, соціолог, письменник. Закінчив 1890 Київ. ун-т. З 1894 — зав. кафедрою історії Сх. Європи Львів. ун-ту, голова істор.-філос. секції Наукового товариства імені Шевченка, 1897 — 1913 — голова Наук. т-ва імені Шевченка, 1898 — 1907 — редактор «Записок Наукового товариства імені Шевченка», член редакції журн. «Літературно-науковий вістник» (у Львові; 1905 — 07 — у Києві), засновник і голова Українського наукового товариства. Ініціатор створення «Українсько-руської видавничої спілки». Редагував «Записки Українського наукового товариства» (1908 — 13), журн. «Україна» (1914; 1917 — 18; 1924 — 30). Один з організаторів національно-демократичної партії Галичини. Під час революції 1905 — 07 в Росії виступав за «національно-територіальну» автономію України у складі Росії, увійшов до керівництва Т-ва укр. поступовців, що тяжіло до кадетів. У 1917 примкнув до Укр. партії соціалістів-революціонерів, очолив Центральну раду, яка підтримувала Тимчасовий уряд, боролася проти влади Рад на Україні, закликала нім. війська на Україну. У 1919 емігрував до Австрії, очолив у Відні Укр. соціологічний ін-т — один з ідеологіч. центрів укр. контрреволюц. еміграції. На поч. 20-х pp. перейшов на позиції зміновіхівства, засудив свою контрреволюційну діяльність. У 1924 Г. повернувся на Україну. З 1923 — академік АН УРСР, з 1929 — академік АН СРСР. З 1931 працював у Москві. Осн. істор. праці: «Історія України — Руси» (т. 1 — 10 в 13 кн., 1898 — 1936), «Нарис історії українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911), «Початки громадянства» (1921), «Визволення України і українська справа» та ін., в яких зібрано і узагальнено великий фактичний матеріал, зокрема з архівів Росії, Швеції, Польщі, Австрії та ін. країн.

Як представник «державницького» напряму в укр. бурж. історіографії, обстоював бурж.-націоналістичну концепцію історії України, в основі якої — ідеалістичне розуміння закономірностей сусп. процесу, заперечення наявності і революц. ролі робітн. класу. Перебуваючи під впливом О. Конта і Дж. Дьюї, розвиваючи ідеї П. Куліша та В. Антоновича, пропагував «безбуржуазність», «суцільнодемократичну природу» укр. нації, підмінював соціально-класову боротьбу «культурною» боротьбою за «загальноукраїнський ідеал», «національну згоду і гармонію», ігноруючи істор. близькість і культур. єдність укр. народу з російським.

Осн. літературознавча праця Г. — «Історія української літератури» (т. 1 — 5, 1923 — 27) — не завершена: т. 1 — від початків усної словесності до характеристики укр. обрядового фольклору; т. 2 — характеристика л-ри часів Київ. Русі, завершується «Словом о полку Ігоревім»; т. 3 — письменство 12 — 14 ст.; т. 4 — усна нар. творчість 13 — 17 ст.; т. 5 — огляд культур. і літ. течій на Україні в 15 — 16 ст. Праця насичена великим конкретним матеріалом, відзначається докладністю і широтою його аналізу. Свій науково-методологічний підхід до побудови концепції історії укр. л-ри Г. називав «соціологічним», розглядаючи л-ру як ключ до пізнання соціального життя суспільства, що, зокрема, передбачало і вивчення художньої форми як важливого культурно-істор. явища. Проте історію укр. л-ри Г. трактував у цілому з бурж.-націоналістичних позицій, у дусі концепції «єдиного потоку». Літ. спроби Г. підтримав І. Нечуй-Левицький, за допомогою якого було надруковано перше оповідання «Бех-аль-Джугур» (газ. «Діло», 1885). Друкувався у зб. «Степ», журналах «Літературно-науковий вістник», «Зоря» і «Промінь», газ. «Село» та ін. Автор збірок оповідань: «Оповідання» (1904), «Sub divo» («Проти неба», 1918), «З старих карток» (1918), «Під зорями» (1928), драм. творів «Хмельницький в Переяславі» і «Ярослав Осмомисл» (обидва — 1917).

Літ.: Ленін В. І. Про Україну, ч. 1 — 2. К., 1977; Історія Української РСР, т. 1 — 2. К., 1967; Историография истории СССР с древнейших времен до Великой Октябрьской социалистической революции. М., 1961; Бойко І., Кирилюк Є. Михайло Грушевський. «Літературна Україна», 1966, 30 вересня; Шевченко Ф. П. Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну. «Український історичний журнал», 1966, № 11; Цуркан В. Проти течії. «Літ. Україна», 1988. 21 січня; Білокінь С. Михайло Грушевський. «Літ. Україна», 1988, 21 липня.

Є. П. Кирилюк Ю. І. Римаренко.

ГРУШЕВСЬКИЙ Олександр Сергійович [12(24).VIII 1877, Ставрополь — 1943, с. Іртишськ, тепер місто Павлодар. обл.] — укр. історик, літературознавець, етнограф. Брат М. С. Грушевського. Був членом націоналістич. Центральної ради. Закінчив 1899 Київ. ун-т. Працюючи в музеях і б-ках Австрії і Німеччини, поглиблював знання з археології та давньої історії Центр. і Сх. Європи. Пізніше зацікавився питаннями заселення Наддніпрянщини. Викладав у Новорос. (Одеса) ун-ті заг. курси історії, історії України, нової укр. л-ри. З 1909 — у Моск., а з 1910 — у Петерб. ун-тах. З 1917 — приват-доцент Київ. ун-ту. Був членом Наукового товариства імені Шевченка, Київ. археографічної комісії, Українського наукового товариства у Києві, Рос. геогр. т-ва (Петроград), 1921 — 24 — голова істор. секції ВУАН; 1920 — 36 — голова Комісії АН УРСР по складанню історико-геогр. словника України. Наук. інтереси Г. як історика зосереджувались переважно навколо проблем сусп. й екон. життя України 14 — 19 ст. Досліджував також питання історії укр. л-ри, етнографії та фольклору. Осн. літературознавчі, фольклористичні та етногр. праці: «З історії української етнографії: вивчення історичних пісень» (1905), «До характеристики поглядів „Истории руссов“» (1908), «З історії української етнографії: етнографічні теми в українській літературі» (1909), «З сорокових років: етнографічні видання і плани» (1909), «М. О. Максимович. 1804 — 1873» (1906), «М. А. Маркевич» (1911), «М. Гоголь і сучасна українська суспільність» (1909), «З полемічної літератури кінця XVI століття після запровадження унії» (1917), «Ранні етнографічні праці М. І. Костомарова» (1911), «З циклу українських народних пісень про панщину» (1916), «Життя і творчість Т. Г. Шевченка. 1814 — 1848» (1918), «З етнографічних студій Ів. Франка» (1918), «Шевченко й Кухаренко», «З сучасної української літератури: Начерки і характеристики» (1918) та ін. Частина праць Г. позначена бурж.-націоналістичним спрямуванням. Деякі дослідження, написані з використанням маловідомих архівних джерел, у своїй фактичній основі зберігають певну наук. цінність.

Літ.: Записки історично-філологічного відділу ВУАН, кн. 2 — 3. К., 1923.

І. П. Березовський.

ГРУЯ Стеліан (С. Яцентюк; 16.IV 1933, с. Арборе, тепер Сучавського повіту, СРР) — рум. письменник, літературознавець, перекладач. Закінчив 1957 Київський університет. Захистив кандидатську дисертацію «Тарас Шевченко — поет-романтик». Викладає укр. л-ру в Бухарест. ун-ті. Пише укр. та рум. мовами. Укр. мовою вийшли збірки оповідань «Колесо» (1964), «Пастух і дика черешня» (1973), зб. поезій «Надра» (1971); рум. — зб. оповідань «Поминальний день» (1968), поетичні збірки «Арборенські балади» (1977), «Північ» (1979). Роман «Чорний кінь» (кн. 1, 1983, рум. мовою) присвячений подіям 2-ї світової війни та повоєнного періоду. В перекладі Г. вийшли зб. укр. нар. дум (1974), антологія укр. рад. новели «Пролетіли коні» (1971, у співавт.), зб. віршів рум. поетів, які пишуть укр. мовою, «Балада рідного краю» (1975). Автор праці «Емінеску в перекладі українською мовою» (1958), «Курсу історії української літератури. Друга половина XIX ст.» (1975, обидві праці — укр. мовою). Упорядник і автор передмов до ряду видань Т. Шевченка, В. Стефаника, О. Кобилянської, читанок для шкіл СРР з укр. мовою навчання.

Тв.: Ukraina і Romania. З історії україно-румунських культурних взаємин. «Жовтень», 1965, №. 11.

Т. А. Носенко.

ГРЮНБЕРГ (Grünberg) Карл (5.XI 1891, Берлін — 1.II 1972, там же) — нім. письменник (НДР). З 1920 — член Компартії Німеччини, з 1946 — СЄПН. Учасник революції 1918 — 19 в Німеччині. Один із засновників і провідних діячів Спілки пролетарсько-революц. письменників Німеччини (1928). У 1933 — 34 — у концтаборі, пізніше брав участь у підпільному антифашист. русі. У романі «Рур в огні» (1928; укр. перекл. О. Соболева) змалював боротьбу нім. робітників проти каппівського путчу 1920, показав зростання класової свідомості трудящих. Роман «Квартет тіней» (1948) та повість «Втеча з готелю „Едем“» (1949) відтворюють соціально-політ. обстановку в Німеччині кін. 19 — перших десятиліть 20 ст. П’єси «Золотом ллється сталь» (пост. 1950), «Електроди» (пост. 1954) — одні з перших драм. творів у НДР про демокр. оновлення країни. Автор репортажів і нарисів, зокрема про подорожі до Радянського Союзу.

Тв.: Укр. перекл. — Рур в огні. Х., 1930; Рос. перекл. — Побег из отеля «Эдем». М., 1964.

А. Г. Баканов.

ГУБАР Олександр Іванович (7.ІХ 1922, с. Ярошівка, тепер Роменського р-ну Сум. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, канд. філол. наук. з 1955. Закінчив 1946 Чернів. ун-т. Викладач Чернів., а з 1962 — Сімфероп. ун-тів. Дослідник історії укр. рад. л-ри. Автор літ. портрета «Павло Тичина» (1958), статей про творчість В. Сосюри, М. Рильського, А. Малишка, М. Бажана, В. Бабляка, Г. Мізюна, П. Амбросій тощо, співавтор книг «Літературна Буковина» (1966), «Павло Тичина» (1981), «Павло Тичина. Семінарій» (1984).

Літ.: Голубева З. «Епохою окрилене серце». «Прапор», 1983. № 5.

В. А. Бурбела.

ГУБЕРМАН Айзик Шмульович [1(14).IV 1906, містечко Фельштин, тепер с. Гвардійське Хмельн. р-ну Хмельн. обл. — 23.Х 1966, Одеса] — євр. рад. письменник. Член КПРС з 1945. Закінчив 1929 Одес. пед. технікум. Друкувався з 1928. У ліричних поемах «Поділля — моя Вітчизна» (1934) і «Будиночок над річкою» (1939), поетич. зб. «Вірші й поеми» (1965) Г. показав життя і працю, духовну красу рад. людей. Автор переважно побутових комедій «Дівчина з Москви» (1940), «Гість з того світу» (1940), «Боягуз» (1943), «Щаслива зустріч» (1947). «Варто жити на світі?» (1948), «Земля кругла» (1962). Співавтор лібретто оперети О. Сандлера «Даруйте коханим тюльпани».

Б. А. Буркатов.

ГУБЕРНАТІС Анджело де (1840 — 1913) — італійський літературознавець, видавець та громадсько-культурний діяч. Див. Де Губернатіс Анджело.

«ГУБЕРНСКИЕ ВЕДОМОСТИ» — назви офіц. урядових газет, що видавалися 1838 — 1918 у губ. центрах Рос. держави. Періодичність змінювалася — від одного до шести разів на тиждень. «Г. в.» складалися з офіційної і неофіційної частин: у першій друкувалися накази, розпорядження та оголошення уряду і місцевої адміністрації, відомості про переміщення по службі і нагородження; в другій — вміщувалися написані здебільшого місцевими авторами статті й матеріали з історії, географії, статистики, етнографії, фольклору даної губернії, а також літ.-худож. і публіцистичні твори, критичні статті про л-ру, музику й театр, літ.-мистецька хроніка, біогр. нариси, некрологи тощо. Часом передруковувалися матеріали із столичних газет. Редакторами неофіц. частини окремих «Г. в.» іноді були і прогресивно настроєні діячі (О. Герцен — у Владимирі, М. Салтиков-Щедрін — у Вятці, М. Петрашевський — в Іркутську та ін.), завдяки чому в газетах публікувалися матеріали, що йшли врозріз з офіц. точкою зору. «Саратовские губернские ведомости» редагували М. Костомаров, Д. Мордовець, «Воронежские губернские ведомости» — О. Афанасьєв-Чужбинський. На Україні «Г. в.» виходили у Волин., Катеринослав., Київ., Поділ., Полтав., Харків., Херсон., Черніг. і Таврійській губерніях. На їхніх сторінках час від часу з’являлися твори укр. письменників і публіцистів. Вміщувалася (особливо з кін.30-х по 60-і pp.) велика кількість матеріалів з історії, етнографії, мист-ва — найбільше в «Г. в.» Харкова, Полтави і Чернігова. У «Харьковских губернских ведомостях» виступали зі статтями Г. Квітка-Основ’яненко, А. Метлинський, друкувалися повідомлення про випуск «Живописной Украины» Т. Шевченка (1844), нарис про пед. діяльність П. Гулака-Артемовського тощо; 1910 — 14 виходили ілюстровані додатки до газети. «Полтавские губернские ведомости» публікували статті П. Білецького-Носенка («Лінгвістичні пам’ятки вірувань у малоросіян», 1840, та ін.), інформували про видання «Кобзаря» Т. Шевченка (1860), альм. «Хата» (1860), журн. «Основа» (1860), бібліогр. покажчика «Український літературний літопис» П. Єфименка (1861); друкували укр. вірші П. Гулака-Артемовського (1861 — 62), некрологи про І. Котляревського, Т. Шевченка. «Черниговские губернские ведомости» опубл. найбільше істор. і фольклорно-етногр. матеріалу 1856 — 59, коли редактором був О. Шишацький-Ілліч, вміщували твори укр. мовою Л. Глібова, А. Свидницького і самого О. Шишацького-Ілліча, літ. хроніку. В середині 19 ст. «Губернские ведомости» літературні явища висвітлювали мало, а після Валуєвського циркуляра 1863 і особливо Емського акта 1876 з їхніх сторінок зникли не тільки літ.-художні твори укр. мовою, а й повідомлення про діяльність укр. письменників. Більшість газет («Волынские губернские ведомости» та ін.) після 70-х pp. обмежується збиранням і публікацією краєзнавчих матеріалів. У 80-х pp., коли дозволено було ставити укр. мовою п’єси, з’являлися рецензії на вистави укр. театрів. З кін. 19 — на поч. 20 ст. у неофіц. частині «Г. в.» вміщувалися, крім історикоетногр. матеріалу, літ.-художні твори і переклади творів зарубіж. письменників. При деяких «Г. в.» (волинських, катеринославських, харківських, херсонських, чернігівських та ін.) виходили тематичні покажчики.

Р. Я. Пилипчук.

ГУБІН Олексій (Леонід) Іванович (11.XI 1926, с. Слов’яносербськ, тепер смт Ворошиловгр. обл.) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1948. Живе на Україні. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1961 ВПШ при ЦК Компартії України. Творчість Г. пов’язана з історією Донбасу: повісті «Першовідкривач» (1957), «Рудознавець Капустін» (1970), роман «Камінь-вугілля» (1981). Серед творів про сучасність — романи «Великі Граки» (1960), зб. повістей «Весілля справляють у кінці літа» (1986). Написав кілька сценаріїв докум. фільмів, зокрема «Іван Микитенко» (у співавт. з О. Микитенком).

В. П. Агєєва.

ГУГЛИНСЬКИЙ Василь Степанович [псевд. і крипт. — Михайло Чайка, В.-Г.-гл.-ский; 40-і pp. 19 ст. — імовірно; 1891, Ташкент] — укр. письменник. У 60-і pp. у Петербурзі входив до укр. громади. Приятелював з М. Костомаровим, Д. Мордовцем, П. Кулішем. В останні роки працював слідчим (аудитором) окружного суду. Друкувався в журн. «Основа» (1862, № 2, 5, 8). Писав оповідання, за стильовою манерою близькі до творів Марка Вовчка. В них створив яскраві людські характери, заглиблювався у сел. психологію. В оповіданні «Війт Семен» показано зародження активного протесту бідняка проти свавілля сільської влади, в іншому — «Москалева правда» зображено руйнування моральних устоїв сел. сім’ї в умовах соціального безправ’я. Мотив духовної самотності проступає в нарисі «І наука іноді не в науку» з життя колишнього бурсака. Елегійним смутком позначений вірш «Перед світом».

Літ.: Міщук P. C. Українська оповідна проза 50 — 60-х pp. XIX ст. К., 1978.

Р. С. Міщук.

ГУД (Hood) Томас (23.V 1799, Лондон — 3.V 1845, там же) — англ. поет. Літ. діяльність почав як гуморист і сатирик (2-томна зб. віршів «Химери та примхи», 1826 — 27). Соціальна лірика Г. набула широкої популярності в період піднесення революц. боротьби англ. робітничого класу 30 — 40-х pp. У віршах «Міст зітхань», «Сон вельможної пані», «Золото» та ін. Г. викривав соціальну несправедливість, експлуатацію народу. Особливий успіх серед англ. робітників мала «Пісня про сорочку» (1843). Ідейний пафос вірша високо оцінювали Ф. Енгельс, рос. революц. демократи. Укр. мовою окремі вірші Г. переклали І. Франко, П. Грабовський. Портрет с. 511.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985; [Вірші]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 12. К., 1978.

Н. Ю. Жлуктенко.

ГУДАЙТІС-ГУЗЯВІЧЮС Александрас [12(25).V 1908, Москва — 18.IV 1969, Вільнюс] — лит. рад. письменник, нар. письменник Лит. РСР з 1968. Член КПРС з 1927. За революц. діяльність був ув’язнений (1931 — 38). Навчався 1939 — 40 в Каунас. ун-ті. Перша книжка — зб. оповідань і нарисів «Прапороносець» (1935) вийшла під псевдонімом Броліс. У романах «Правда коваля Ігнотаса» (т. 1 — 2, 1948 — 49; Держ. премія СРСР, 1951), «Змова» (1964 — 65), зб. оповідань «Темна ніченька» (1958) відтворив історію революц. боротьби лит. народу за Рад. владу. У творчості Г.-Г. переважає жанр роману-епопеї з використанням докум. матеріалів. Укр. мовою окремі твори Г.-Г. переклала О. Градаускене.

Тв.: Укр. перекл. — З ленінським словом. В кн.: Сузір’я, в. 4. К., 1970; Рос. перекл. — Правда кузнеца Игнотаса. М., 1963; Братья. М., 1958; Заговор, т. 1 — 2. Вильнюс, 1967.

Б. С. Масьонене.

ГУДАК Штефан (6.I 1931, с. Міклошевці у Сремі, Воєводина, тепер СФРЮ) — укр. (руський) письменник у Югославії. Закінчив учител, семінарію в м. Осієку, вчителював. Працює журналістом на радіо в м. Нови Сад. В оповіданнях і п’єсах («Янко Солонтаї», «На перехресті», «У сліпій вуличці» та ін.) відтворює життя і побут українців (русинів) Югославії, показує героїзм простих людей у народно-визвольній війні 1941 — 45. Автор кн. оповідань «Приповедки» (1976) і роману «Гриць Бандурик» (1972, у співавт. з М. Ковачем).

О. В. Мишанич.

ГУДЕМЧУК Яків Олексійович (12.IX 1922, Луцьк) — укр. письменник, перекладач і громадський діяч у ПНР. Член ПОРП. Закінчив 1941 Луцький учител. ін-т, офіцерську школу в Житомирі. У складі Війська Польського брав участь у боротьбі проти нім.-фашистських загарбників. Після війни оселився в Кошаліні (ПНР). Голова воєводського правління Укр. суспільно-культур. т-ва (в Кошаліні). Пише переважно укр. мовою. Друкується у тижневику «Наше слово» й додатку «Наша культура», «Українському календарі», в укр. рад. періодичних виданнях та ін. Автор поетич. збірок «Балтійські чайки» (1975) та «Примор’я» (1980). Вірші присвячені життю людей Рад. України, лемків у ПНР. Перекладає твори Й. В. Гете, В. Броневського, Я. Івашкевича, М. Конопніцької, Ц. Норвіда, Ч. Мілоша, О. Кольцова, К. Симонова.

І. Д. Красовський.

ГУДЕЦЬ (Hudec) Ян (6.Х 1856, м. Моленбурк, тепер Південно-Моравська обл. — 28.IV 1940, Прага) — чес. учений-славіст, перекладач. Навчався в Праз. ун-ті. Досліджував гол. чин. південнослов’ян. л-ру (творчість С. Враза, А. Шеноа, Ф. Прешерна, І. Цанкара та ін.). Перекладав із слов’ян. мов. Автор розвідки «Тарас Григорович Шевченко», опубл. в журн. «Zlatá Praha» («Злата Прага», 1884, № 44 — 50), до якої навів переклади поем «Іван Підкова», «Гамалія», уривок з епілогу до поеми «Гайдамаки».

Тв.: Укр. перекл. — Із статті «Тарас Григорович Шевченко». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

Літ.: Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів та словаків. Пряшів, 1961.

Ф. П. Погребениик.

ГУДЖАРАТСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра гуджаратців, одна з національних л-р Індії. Формувалася під впливом санскритської л-ри. З 10 ст. Г. л. створюється давньогуджаратською мовою — гаурджара апабгранша. Для л-ри 12 — 14 ст. характерні теми, пов’язані з нар. святами, — «Поема про Немінатха» Вінайчандри (1140), вірші в жанрі пхагу (пісні про весну) Джінпадмасурі (14 ст.), а також реліг.-дидактичні гімни — расо. У 15 — 16 ст. на Г. л. помітно позначився реліг.-реформаторський рух бгакті, який мав демократич. характер (проповідував рівність людей, заперечував кастову систему). Його ідеї відбилися у філос. творах Нарсінха Мехти, віршах поетеси Міри Баї (писала також мовою гінді). Боротьбу проти мусульм. завойовників оспівав Падманабг у поемі «Оповідь про Канхадада» (1456). У 16 ст. писали поети Вачрадж, Тулсі, Ганапаті, Кушалалабг, Наккар, здобули визнання поеми Васто «Оповідь про Сукадеву», «Викрадення Субгадри», «Люди праведного життя» (про поетів минулого). Певний відхід від реліг. тематики помітний у творах поетів 17 — 18 ст., зокрема Акхо, Премананда і Шамаля, які, використовуючи нар. і класичні форми, виступали проти кастових упереджень, реліг. одурманення народу, принизливого становища жінки. У класичній канонічній формі, запозичуючи міфол. сюжети, писали поети Нархарі, Шрідгар, Шівадас, Вішнудас. В 2-й пол. 18 ст. у Г. л. з’являються занепадницькі настрої, частішим стає звернення до реліг. мотивів. Поети Валлабг, Трікамдас, Ратанджі, Говіндрам розробляють сюжети з класичних епосів «Рамаяна» і «Махабгарата». У 1-й пол. 19 ст. в л-рі продовжують панувати ідеї вішнуїзму та шіваїзму (оспівування Вішну, Шіви, Крішни), які втілилися у поемах Дгіра, Ніранта, Бабу Сахеб Гаїквада. Ідеї аскетизму відбилися у віршах Премананда, Манохара, Муктананда. Цей період завершується творчістю поета бгакті Даярама, що проповідував стриманість і самозречення. Засновниками нової Г. л. були поет Далпатрам і прозаїк Нармадшанкар. Твори Далпатрама, пройняті просвітительськими ідеями, викривали соціальні суперечності, закликали до зміни сусп. ладу. На захист прав інд. жінки виступив Нармадшанкар. У 1886 вийшов перший гуджарат. роман на істор. тему «Каран Гхело» Нандшанкара Тульджашанкара. Традиції нац. л-ри утверджували Навальрам, Манілал Двіведі, Нарсінхрао Діватія, Наналал, яких об’єднувала глибока віра в силу людського розуму. Сатиричну спрямованість мав роман «Бгадрам Бгадра» Раманбгаї Нілакантха (1900). В романі «Сарасватічандра» Говардганрама Тріпатхі втілилися ідеї гуджарат. просвітительства. Піднесення нац.-визвольного руху у 20-х pp., зростання нац. самосвідомості гуджарат. народу сприяли розвиткові новітньої л-ри на основі нац. фольклору. Відомі романісти цього часу — Раманлал Десаї, Каньялал Мунші, Заверчанд Мегхані, Чунілал Шах, Панналал Патель, Ішвар Петлікар, Чунілал Мадія. В жанрі оповідання і новели виступили Рамнараян Патхак, Гаурішанкар Джоші Дгумкету, Умашанкар Джоші, Гулабдас Брокер. Серед драматургів — Чандравадан Мехті, Умашанкар Джоші, Д. Далал, Ч. Мадія. Поети старшого покоління — Мансукхал Джавері, Кхабардар, Сундарам, Сундарджі Бетай. До молодшого покоління гуджаратських письменників належать Раджендра Шах, Ніранджан Бгагат, Бальмукунд, Даве, Венібгаї Пурогіт, Ушанас. Оповідання гуджарат. письменника Чуннілала Вардгамана Шаха «Вічне небо сахіба» опубл. у зб. «Дорога крізь джунглі» (К., 1978).

Літ.: Новейшая история Индии. М., 1959: История индийских литератур. М., 1964; Краткая история литератур Индии.Л., 1974; Челышев Е. П. Современная индийская литература. М., 1981.

Ю. В. Покальчук.

ГУДЗЕНКО Семен Петрович (5.III 1922, Київ — 15.II 1953, Москва) — рос. рад. поет. З 1939 навчався в Моск. ін-ті філософії і л-ри. Учасник Великої Вітчизн. війни, був військ. журналістом. У 1944 вийшла зб. «Однополчани». До кращих творів Г. періоду війни належать вірші «Перед атакою», «Моє покоління» та ін. Прагнув знайти нові ліро-епічні форми (поема «Далекий гарнізон», 1950). Поезія Г. — лірична сповідь молодого рад. солдата, усього покоління, на плечі якого ліг тягар війни. Пафос солдатського, патріотичного обов’язку в поєднанні з глибоким і точним відтворенням суворої правди війни становить гол. зміст його поезії. У творчості Г. особливе місце посідає тема України, Києва, яка розкривається у зв’язку з найбільш драм. сторінками війни, біографією поета. Переклав окремі вірші М. Шаповала.

Тв.: Стихи и баллады. М., 1945; Стихи и поэмы. 1942 — 1952. М., 1956; Избраниое. М., 1957; Армейские записные книжки. М., 1962; Избранное. М., 1977; Стихотворения. М., 1985.

Літ.: Антокольский П. Поэты и время. М., 1957; Мартич Ю. Краплі золотого дощу. К., 1957; Кардин В. Пристрастие. М., 1972; Александровский А. Семен Гудзенко. «Радуга», 1983, № 2; Бєляєв В. «Ми не від старості вмремо...». «Прапор», 1984, № 2.

В. Л. Скуратівський.

ГУДЗІЙ Микола Каленикович [21.IV (3.V) 1887, м. Могилів-Подільський, тепер Вінн. обл. — 29.Х 1965, Москва] — укр. і рос. рад. літературознавець, академік АН УРСР з 1945, професор Моск. ун-ту з 1922. Закінчив 1911 Київ. ун-т, де 1908 — 11 був учасником семінару східнослов’ян. філології проф. В. М. Перетца. Керував відділом давньорус. л-ри в Ін-ті світової л-ри ім. О. М. Горького АН СРСР (1938 — 47), відділом рос. л-ри (1945 — 52) і відділом давньої укр. л-ри (1952 — 61) в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Вивчав л-ру Київ. Русі, укр., білорус. та рос. л-ри 14 — 18 ст., рос. і укр. л-ри 19 — 20 ст., укр.-рос. літ. зв’язки, історіографію східнослов’ян. літературознавства. Створив курс історії давньоруської л-ри (1938), багато разів перевиданий і перекладений кількома іноз. мовами, та хрестоматію до нього (1-е вид. 1933). Ці праці й досі залишаються цінними навч. посібниками. Написав ряд розділів для 10-томної «Історії російської літератури» (1941 — 54). Досліджував «Слово о полку Ігоревім» (аргументовано спростував спробу поставити під сумнів його датування 12 ст.), укр. і білорус. агіографію, давню східнослов’ян. белетристику, укр. інтермедії, творчість Феофана Прокоповича, протопопа Аввакума, М. Ломоносова, О. Пушкіна, М. Гоголя, Ф. Тютчева, Л. Толстого, В. Врюсова, Т. Шевченка та І. Франка. Редагував видання творів Івана Вишенського, підготовлене І. П. Єрьоміним (1955). Вагомим є внесок Г. у текстологічне опрацювання літ. спадщини Л. Толстого (підготував 10 томів, один з редакторів 90-томного видання його творів), Т. Шевченка (був головою редколегії Повн. зібр. тв. у 6 т., 1963 — 64), В. Стефаника.

Тв.: «Прения живота и смерти» и новый украинский его список. «Русский филологический вестник». 1910, № 3 — 4; [Рецензія на «Апокрифи й легенди з українських рукописів», виданих І. Франком]. «Журнал Министерства народного просвещения». 1912, № 3; К вопросу о переводах из «Великого Зерцала» в Юго-Западной Руси. «Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца», 1913, кн. 23, в. 2; Литература «Слова о полку Игореве» за последнее двадцатилетие (1894 — 1913 гг.). «Журнал Министерства народного просвещения», 1914, № 2; К легендам об Иуде Предателе и Андрее Критском. «Русский филологический вестник», 1915, № 1; Письма Шевченка к С. Т. Аксакову, «Искусство», 1927, кн. 2 — 3; Как работал Л. Толстой. М., 1936; Ревизия подлинности «Слова о полку Игореве» в исследовании проф. А. Мазона. «Ученые записки МГУ», 1946, в. 110. кн. 1; Невероятные догадки проф. А. Мазона о вероятном авторе «Слова о полку Игореве». «Известия АН СССР», 1950, т. 9. в. 6; Лев Николаевич Толстой. М., 1952; Літеоатура Київської Русі в історії братніх народів. В кн.: Російсько-українське літературне єднання. К., 1953; Невидані листи П. О. Куліша до Аксакових. «Радянське літературознавство», 1957. № 19; Литература Киевской Руси и древнейшие инославянские литературы. М., 1958; Культурні зв’язки українського і російського народів до кінця XVIII ст. В кн.: Міжслов’янські літературні взаємини. К., 1958; Олександр Іванович Білецький. К., 1959; Лев Толстой. Критико-биографический очерк. М., 1960; Українські інтермедії XVII — XVIII ст. К., 1960; Традиции литературы Киевской Руси в старинных украинской и белорусской литературах. М., 1966; История древней русской литературы. М., 1966.

Літ.: Білецький О. І. Микола Каленикович Гудзій. «Радянське літературознавство», 1957, № 3; Воспоминания о Николае Каллиниковиче Гудзии. М., 1968.

В. І. Крекотень.

ГУДИМ Віктор Іванович (1.VII 1909, с. Пироги, тепер Глобинського р-ну Полтав. обл. — 24.X 1937) — укр. рад. поет. Закінчив 1931 Київ. ін-т нар. освіти. Працював у редакціях київ. газет і журналів, на кінофабриці. Належав до літ. орг-ції «Молодняка. Друкувався з 1926. Збірки поезій «Одкрито семафори» (1931), «Маршрути» (1932), «Слава» (1936), поема «Солдати п’ятирічки» (1931), кн. нарисів «На соціалістичних рейках» (1931) пройняті життестверджуючим настроєм учасника соціалістич. будівництва. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1960.

Тв.: Поезії. К., 1971.

Літ.: Колесник П. Пам’яті поета. В кн.: Гудим В. Поезії. К., 1971.

С. А. Крижанівський.

ГУДИМА Андрій Дмитрович (19.VII 1937, с. Слобода-Носковецька Жмеринського р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1960. Закінчив 1964 Білоцерківський сільськогосп. ін-т, канд. сільськогосп. наук з 1972. Друкується з 1960. Перша зб. віршів «Брость» (1969) — про красу рідного Поділля. Збірки «Жниво» (1976), «Жайворонкова пора» (1977), «Позиція серця» (1984) — поетичні роздуми про Батьківщину, труд, істор. спадкоємність, громадян. обов’язок. Автор роману «Чуже весілля» (1985), присвяченого становлению молодої людини.

Тв.: Родиземля. К., 1987.

В. О. Хитрун.

ГУЖВА Валерій Федорович (31.VII 1936, с.-ще Постишеве, тепер м. Красноармійськ Донец. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1964. Закінчив 1958 Київ. ун-т. Друкується з 1962. Автор поетич. збірок «Огоньок» (1965), «Дуель» (1969), «Імена» (1972), «Місто» (1974), «Вічна спрага» (1977), «Темні меди» (1984), «Крок» (1985), повістей «Сліпий дощ» (1983), «Забути, згадати» (1986), публіцистич. книжок «По двадцяти роках» (1965), «Діалог про Україну» (1968), «Все життя — атака» (1974, обидві — у співавт.), в яких зобразив внутр. світ людини, її високі гуманістич. ідеали, громадян. устремління. Для віршів Г. характерні інтелектуальна наповненість, лаконізм вислову, напруга поетич. рядка. Для дітей написав оповідання «Новий дім» (1966), казку «Пригоди бувалого солдата» (1985). Окремі твори Г. перекладено рос., казах., болг., словац. мовами.

Тв.: Розмова. Поезії. К., 1976; Озеро. Поезії. К., 1986.

Літ.: Кацнельсон А. Дух громадянства. «Вітчизна», 1973. № 3.

А. Я. Шевченко.

ГУЖЕЛЬ Анатолій Мойсейович (6.IV 1922, Ясси, Румунія) — молд. рад. поет. Член КПРС з 1949. Закінчив 1945 Кишинів. пед. ін-т. Збірки «Моє покоління» (1951), «Наша зміна» (1952) — про героїзм рад. молоді в роки Великої Вітчизн. війни і мирного будівництва. У збірках «На твоєму, Дністре, березі» (1956), «Зелені острови» (1962), «Місячна соната» (1965), «Зошит з бурштиновою обкладинкою» (1975), «Коло» (1982), поемах «Розповідь дуба» (1954), «Вікно з трьома геранями» (1956) та ін. порушуються сусп.-політичні та моральні проблеми. Автор публіцистич. книг «На схилах і горбах» (1960), «Резонатор» (1968). Пише і для дітей. Переклав окремі твори А. Малишка («Пшениця на американському полі», «Палієві війни», «Пісня матері», «На далекій землі», «Я не читав про них у Купера»), М. Рильського («Про Леніна»), B. Сосюри («У братній сім’ї»), М. Нагнибіди, C. Олійника, С. Голованівського. Укр. мовою ряд віршів Г. переклали В. Сосюра, А. М’ястківський, Я. Шпорта.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Молдавія. К., 1953; Сота сторінка. В кн.: Сузір’я, в. 8. К., 1974; [Вірші]. В кн.: Молдавська радянська поезія. Антологія. К., 1975; Рос. перекл. — Лунная соната. М., 1974; Превращения. Кишинев, 1975; Волшебный фонарь. М., 1983.

С. В. Семчинський.

ГУЗЮК Пилип Федорович [12(25). XI 1900, с. Пониква, тепер Бродівського р-ну Львів. обл. — 30.Х 1968, Львів] — укр. рад, письменник. Член КПРС з 1927. Учасник громадян. війни. Закінчив 1934 Укр. комуністич. ін-т журналістики (Харків). Друкувався з 1930. Повість «Напередодні» (1955) присвячена боротьбі трудящих Зх. України за возз’єднання в єдиній Укр. Рад. державі. Про революц. події та утвердження рад. ладу в західноукр. селі — роман-трилогія «Сурми кличуть» (1958). Автор оповідання «Розрив» (1958), повістей «Надіїна доля» (1962), «Богомольці» (1963), «Месники» (1967), прозової зб. «Друге народження» (1965), куди ввійшла і повість під такою ж назвою. Окремі твори Г. перекладено рос. мовою.

Тв.: Рос. перекл. — Иду к живым. М., 1964.

Літ.: Мигаль Т. Сурмач волі і правди. В кн.: Гуззюк П. Сурми кличуть. Львів, 1969.

Т. Ю Салига.

ГУЗЬ Петро Іванович [7(19).X 1895, с. Лютенька, тепер Гадяцького р-ну Полтав. обл. — 2.V 1959, там же) — укр. рад. кобзар. У трирічному віці осліп. Кобзарського мистецтва навчався в М. С. Кравченка. В репертуарі Г. були укр. нар. пісні та думи, а також власні пісні (текст і музика), створені за рад. часу («На смерть Леніна», «Про трактор», «Про бідняка, куркуля й попа», «Про дев’ятьох ледачих» тощо). В роки фашист. окупації перебував у партиз. загоні. Г. брав участь у багатьох респ. і всесоюзних нарадах з фольклору.

Літ.: Лавров Ф. Кобзарі. К., 1980.

М. П. Полотай.

ГУЛА Петро Васильович (20.V 1937, с. Видрань, тепер Гуменського округу Східно-Словацької обл. — 18.I 1980, там же) — укр. поет у Чехословаччині. Навчався в Київ. пед. інті ім. О. М. Горького, 1961 закінчив філос. ф-т (Пряшів) Кошіцького ун-ту. Був на видавничій роботі, вчителював. Писав вірші укр. і рос. мовами. Автор зб. «Пою любовь, луну и розы» (1962) та кількох поетич. циклів у періодичній пресі.

ГУЛАК Микола Іванович [25.V 1822, Золотоніський повіт Полтав. губ. — 26.V (7.VI) 1899, Єлизаветполь, тепер Кіровабад Аз. РСР] — укр. літературознавець і громад. діяч. Нар. в сім’ї небагатого дворянина. Закінчив юрид. ф-т Дерптського (тепер Тартуський) ун-ту, здобувши ступінь канд. правознавства (1844). В 1845 — 47 працював при канцеляріях київ., подільського й волинського генерал-губернаторів і в Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. В 1845 — на поч. 1846 разом з М. І. Костомаровим і В. М. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське товариство, в якому очолював революц.-демократичне крило. У проектах майбутнього держ. устрою виходив з ідеї ліквідації самодержавства, кріпосного права, скасування станів, за створення федеративної республіки слов’ян. У 1847 Г. був арештований і ув’язнений на три роки у Шліссельбурзькій фортеці. В 1850 — 59 відбував заслання у Пермі. Потім викладав математику, фізику, лат. та грец. мови в Одеському ліцеї, гімназіях Ставрополя, Кутаїсі; з 1867 — у Тифліс. гімназії. У Тифлісі розгортається його просвітницька діяльність. Він читає публічні лекції з різних галузей науки, друкує в пресі статті з питань історії, філософії, астрономії, електротехніки, технології, економіки, екології тощо. Активно пропагує грузин, та азерб. поезію. Праці: «Про грузинську поему „Барсова шкура“ Руставелі» (1884), де доводить оригінальність та нац. самобутність «Витязя в тигровій шкурі», «Про видатного перського поета Нізамі та його поему „Похід русів проти Берда“» (1889), «Про ногайську поему „Пісня про Едигея“» (1885), «Адольф Петрович Берже як орієнталіст» (1887), де подав ряд цікавих відомостей про таких представників азерб. культури, як М. П. Вагіф, М. Ф. Ахундов, поетеса Ашик-Пері, «Про місце, що посідає грузинська мова в сім’ї індоєвропейських мов» (1896) та ін. Перекладав із старогрец., груз. та азерб. мов (рос. мовою переклав романтичну поему М. Фізулі «Лейлі і Меджнун», працював над перекладом поеми Нізамі Гянджеві «Іскандернаме»). Значна спадщина вченого в галузі математики — праці: «Про сучасний стан європейського градусного вимірювання», «Дослідження трансцендентних рівнянь», «Нарис геометрії в чотирьох вимірах» (1877), в якій Г. розвинув не визнані тоді в Росії постулати М. І. Лобачевського, першим у нашій країні дослідив питання багатовимірної геометрії. Життю і творчості Г. присвячений роман «Четвертий вимір» Р. Іваничука (1984).

Літ.: Еникополов И. К. Известный украинский просветитель и писатель Н. И. Гулак об азербайджанской культуре. «Доклады АН Азербайджанской ССР», 1954, № 7; Єнікополов І. Громадська діяльність М. І. Гулака в Грузії та Азербайджані. «Вітчизна», 1955, № 7; Поракішвілі Н. Дослідження М. Гулака про поему «Витязь у тигровій шкурі». «Радянське літературознавство», 1966, № 9; Пирадов Б. А. Жизнь и думы Николая Гулака. «Литературные взаимосвязи», 1974. сб. 5.

Р. І. Іваничук.

ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ (справж. прізв. — Артемовський) Петро Петрович [ін. псевд. і крипт. — П. Гулак: П. А. Г.; Н-й; №; « — И» та ін.; 16 (27).I 1790, містечко Городище, тепер місто Черкас. обл. — 1(13).X 1865, Харків] — укр. поет. Нар. в сім’ї священика. Вчився в Київ. академії (до 1813); кілька років учителював у приватних пансіонах; потім закінчив Харків. ун-т. У 1821, захистивши дисертацію, став магістром історії, викладав в ун-ті польс. мову, історію, географію та статистику. У 1829 — 41 — декан словесного ф-ту, а 1841 — 49 — ректор Харків. ун-ту. Після виходу у відставку певний час працював у Харків. і Полтав. ін-тах шляхетних дівчат. Був членом Моск. т-ва аматорів рос. словесності, Королівського т-ва друзів науки у Варшаві.

Літературну діяльність Г.-А. почав 1817. Друкував у журн. «Украинский вестник» вільні й наслідувальні переклади рос. мовою з Ж. Ж. Руссо, Дж. Мільтона, Ж. Расіна, Ж. Деліля, П. Ж. Кребійона, Горація та ін. Виконані високим стилем, насичені старослов’янізмами, вони свідчили про тяжіння автора до класицистичних традицій і моралізаторської дидактики. У 1818 — 25 виступив з вільними перекладами лубліцистично-філос. статей І. Красіцького та ін. польс. авторів («Критика», «Нечто для сочинителей», «О поэзии и красноречии» та ін.), в яких проводилася думка про необхідність проникнення митця в реальне життя свого народу і правдиве його’ відтворення. Останнє пов’язував з орієнтацією л-ри на демократичного читача. Г.-А. читав у Харків. ун-ті курс лекцій з естетики за кн. «Нарис науки про прекрасне» О. Галича, де були викладені основи теорії романтизму. В дусі естетики просвітительського реалізму написані в ті роки його кращі оригінальні твори укр. мовою. Уже в першому вірші — «Справжня Добрість (Писулька до Грицька Пронози)» (1817) Г.-А. звеличує доброту як високу моральну цінність, утверджує громадян. мужність, висловлює віру в могутність людського розуму, в минущість зла. Літ.-естетичні настанови Г.-А., закладені в «Справжній Добрості», дістали розгорнуту реалізацію в байці-казці «Пан та Собака» (1818). Написаний на основі сюжетів байок І. Красіцького, твір порушував одне з актуальних питань того часу — становище кріпаків. Поет таврував жорстокість, самодурство панів, обстоював гуманне ставлення до людини праці. Завдяки викривальним тенденціям у зображенні стосунків кріпаків з поміщиками, яскравому нац. колориту, мальовничості побутових деталей байка «Пан та Собака» об’єктивно сприяла посиленню антикріпосницьких настроїв у тогочасному суспільстві, на що вказував І. Франко: «Ся байка... була деяким ферментом, що збуджував думки про потребу реформи селянських відносин» (Франко І. Зібр. тв., т. 41, с. 261). Це була, по суті, перша віршова байка нової укр. л-ри. В ін. байках Г.-А. висміює обмеженість деяких сучасників, що захоплювалися безглуздими прожектами господарських нововведень («Солопій та Хівря, або Горох при дорозі», 1819), численних «віршомазів»-графоманів («Тюхтій та Чванько», 1819), схоластичну систему навчання в старій школі («Батько та Син», 1827) тощо. Останні два твори за характером обробки традиційної фабули ближче стоять до усталеної на той час класичної рос. байки. У творчому освоєнні жанру Г.-А. йшов від широкої байки-казки через байку-приказку (цю традицію продовжив Л. Боровиковський) до власне байки, з якою згодом успішно виступили Є. Гребінка й особливо Л. Глібов. Г.-А. — перший в укр. л-рі автор преромантичної балади («Твардовський», 1827 — вільний переспів балади А. Міцкевича «Пані Твардовська»; «Рибалка» — переспів балади Й. В. Гете). Перу Г.-А. належить також кілька переробок Горацієвих од, здійснених у різні роки в дусі просвітительської ідеології. З кінця 20-х pp. Г.-А. відходить від активної літ. діяльності, у його творчості починають переважати консервативні тенденції, зумовлені посиленням урядової реакції після поразки повстання декабристів. В останні роки написав ряд ліричних медитацій в яскравому народнопісенному дусі «Не виглядай, матусенько...», «Текла річка невеличка» та ін. Кращі твори Г.-А. збагатили культуру укр. худож. слова. Вагомим є його внесок у розвиток укр. поетики, зокрема різностопного ямба та коломийкового вірша. Г.-А. активно сприяв становленню й зміцненню міжслов’ян. зв’язків.

Тв.: Твори. Х., 1930; Байки, балади, лірика. К., 1958; Твори. К., 1964; Твори. К., 1978; Гулак-Артемовський П., Гребінка Є. Поетичні твори. К., 1984.

Літ.: Айзеншток І. Петро Гулак-Артемовський. В кн.: Гулак-Артемовський П. Твори. К., 1964; Пільгук І. І. Поетична творчість Гулака-Артемовського. В кн.: Матеріали до вивчення історії української літератури, т. 2. К., 1961.

Б. А. Деркач.

ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ (справж. прізв. — Артемовський) Семен Степанович [4(16).II 1813, містечко Городище, тепер місто Черкас. обл. — 5(17). IV 1873, Москва] — укр. і рос. оперний співак, композитор, драматург. Походив з родини священика. Навчався 1824 — 30 в Київ. духовному уч-щі та 1835 — 38 в Київ. духов. семінарії. У 1838 був запрошений рос. композитором М. Глинкою за рідкісний голос до придворної капели. М. Глинка керував навчанням талановитого юнака, познайомив його з визначними діячами мистецтва. На формування прогресивного світогляду митця великий вплив мав Т. Шевченко, з яким його зв’язувала багатолітня дружба. Восени 1839 М. Глинка, О. Даргомижський та М. Волконський влаштували концерт і на зібрані таким способом кошти послали Г.-А. до Італії для вдосконалення вокальної майстерності. Як співак Г.-А. дебютував 1841 у Флорентійському оперному театрі. Повернувшись 1842 до Петербурга, вступив у трупу імператорських театрів. В 1842 — 64 виступив у багатьох провідних партіях. У 1851 Г.-А. зробив першу спробу в галузі драматургії, скомпонувавши інтермедію «Українське весілля», що йшла на петерб. сцені в бенефіс автора і мала успіх. Наступного року у бенефіс Г.-А. поставив власний водевіль «Ніч напередодні Івана Купала», де виконував пісню «Гуде вітер вельми в полі» (музика М. Глинки, слова В. Забіли). На основі укр. нар. сюжетів і пісенного фольклору писав композиції типу вокально-хореографічних дивертисментів і комедій-водевілів. Г.-А. — автор музики до драми «Кораблебудівники» (1853), романсів, пісень «Стоїть явір над водою» (присвяченої Т. Шевченкові), «Спать мені не хочеться» та ін. У 1862 створив лірико-комічну оперу за власним лібретто «Запорожець за Дунаєм» (вид. 1863). Сценічне життя твір Г.-А. почав у Маріїнському театрі в Петербурзі 1863. Партію Карася співав автор. Згодом опера йшла у Великому театрі в Москві. На укр. сцені вперше поставлена М. Кропивницьким 1884 у трупі М. Старицького. У цьому творі Г.-А. змалював укр. нар. типи, передав багатство нар. мелодій, яскраво зобразив колоритні побутові сцени. «Запорожець за Дунаєм» — справжня реалістична укр. опера, пройнята народністю, гуманізмом, щирою любов’ю до простих людей. Царська цензура забороняла постановку її на сцені протягом 20 років. За свідченням сучасників, Г.-А. був талановитим художником-мініатюристом. Він склав і «Статистико-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854) та проект петерб. водопроводу (1858). На Україні бував 1843 (для добору співаків) та 1850 з італ. оперною трупою. В Городищі 1966 створено літ.-меморіальний музей Г.-А., встановлено пам’ятник.

Літ.: Стеценко Л. На захист Івана Карася. К., 1964; Кауфман Л. С. С. С. Гулак-Артемовский. М., 1973.

Л. Ф. Стеценко.

ГУЛБІС Харій (25.Х 1926, м. Добеле) — латиський радянський письменник. Член КПРС з 1975. Закінчив 1952 Латвійський університет (Рига). Автор п’єс «Старенькі» (пост. 1959), «Самотній палаючий клен» (пост. 1967), «Мисливський замок» (пост. 1968), «І всі прийдуть до мене» (пост. 1971), «Жайворонки» (1975, пост. 1976), «В каміні тихо вітер співає» (пост. 1977), комедій «Баю, дитятко-туптатко» (пост. 1968), «Мій милий, мій дорогий» (1969), «Тепла, мила вушанка» (1973), «Алберт» (1983), «Олівер» (1985) — на морально-етичні теми. Роман «Час кульбаб» (1976) — про складні проблеми виховання «важких» підлітків. У романі «Осокова низина» (1981) Г. простежує майже столітню історію сел. роду. Кн. есе «Про недосяжне місто» (1986). Укр. мовою окремі твори Г. переклала З. Коваль.

Тв.: Укр. перекл. — Жайворонки. В кн.: Сузір’я, в. 17. К., 1982.

А. Г. Шпиталь.

ГУЛІА Дмитро Йосипович [9(21).II 1874, с. Уарча, тепер Сухумського р-ну — 7.IV 1960, с. Агудзера Абх. АРСР, похований у Сухумі] — абх. рад. письменник, нар. поет Абх. АРСР з 1937. Основоположник абх. л-ри, організатор першого абх. театру. Член КПРС з 1955. У 1891 екстерном склав іспит на звання учителя нар. шкіл. У 1892 разом з К. Д. Мачаваріані склав абх. азбуку. В дореволюц. творах змалював побут абх. народу, його ненависть до гнобителів. Після перемоги Рад. влади в Абхазії брав активну участь у будівництві нової культури, опублікував ліричні вірші, поеми, балади, книги з етнографії, фольклору і лінгвістики. Автор поетичної зб. «Вибрані твори» (1934, прославляє дружбу народів, Батьківщину, Комуністичну партію), поеми «Осінь у селі» (1946) і циклу віршів «Моє місто» (1952) — про героїзм рад. людей у Великій Вітчизн. війні, самовідданість у мирній праці, роману «Камачич» (1940) — про тяжке життя абх. народу за царизму та п’єси «Привиди» (1946). Перекладач творів рос., груз., укр. л-р, зокрема поезій Т. Шевченка, які увійшли до абх. видання «Зібрання творів» укр. поета (1939). Написав вірш «Великий Тарас» (1941), кілька статей про Т. Шевченка: «В сім’ї вольній, новій» (1938), «Сонячна Абхазія — поетові України» (1939) та ін. Укр. мовою окремі твори Г. переклали Є. Іщенко, В. Лагода.

Тв.: Укр. перекл. — Про Леніна. В кн.: Сузір’я, в. 4. К., 1970; Камачич. К., 1979; Рос. перекл. — Избранное. М., 1986.

Літ.: Гулиа Г. Д. Повесть об отце. М., 1963.

М. О. Кобзєв.

ГУЛКА (Hůlka) Рудольф (15.XI 1887, с. Ласениці, Південно-Чеська обл. — 8.IX 1961, Прага) — чес. перекладач. Один з популяризаторів укр. класичної і рад. л-ри. Г. належать переклади творів І. Франка («Борислав сміється», 1951; «Захар Беркут», 1956; дві книжки вибраних оповідань, 1951), О. Кобилянської («Земля», 1947; «У неділю рано зілля копала», 1957; зб. оповідань та нарисів, 1954), М. Коцюбинського («Fata morgana», 1949; «Оповідання», 1951; «Тіні забутих предків», 1954), Г. Хоткевича («Гірські акварелі», 1924). Першим за межами СРСР переклав романи О. Гончара «Прапороносці» (1948) і «Таврія» (1955). Перекладав також В. Стефаника, П. Панча, Н. Рибака, С. Скляренка, Ю. Смолича, П. Козланюка та ін. Автор багатьох вступних статей і післямов до видань творів укр. письменників чес. мовою. Листувався з О. Гончаром, Л. Первомайським, П. Козланюком, В. Касіяном та ін. діячами укр. рад. культури.

Л. Бабота.

ГУЛЯМ Хамід (справж. — Гулямов Хамід Убайдуллайович; 25.VI 1919, Ташкент) — узб. рад. письменник, нар. письменник Узб. РСР з 1979. Член КПРС з 1955. Закінчив 1941 Ташкент. пед. ін-т і 1956 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор романів: істор.-революційних — «Світоч» (кн. 1 — 2, 1958 — 61) і «Безсмертя» (1977; Держ. премія СРСР, 1980); «Голодний степ» (1963) — про освоєння цілинних земель; соціально-побутового — «Дорога до тебе» (1964). соціально-психол. — «Ташкентці» (1967). Видав кілька поетич. збірок. У 1960 опублікував зб. балад інтернац. тематики «Континенти не сплять». Переклав деякі п’єси В. Шекспіра, Лопе де Вега, О. Пушкіна. Окремі твори Г. переклала М. Лещенко.

Тв.: Укр. перекл. — Безсмертя. К., 1985; Мати солдата. В кн.: Узбецьке радянське оповідання. К., 1986; Рос. перекл. — Континенты не спят. М., 1961; Избранное. М., 1979; Ташкентцы. Ташкент, 1983; Первые ласточки. М., 1984.

ГУЛЯШКИ Андрей Стоянов (7.V 1914, с. Раковиця, тепер Михайловгр. обл.) — болг. письменник і громад. діяч, Герой Соц. Праці (1974). Член БКП з 1934. Учасник революц.-визвольного руху, антифашист. боротьби. Соціально-психол. романи «Дон Кіхот в Сильвеції» (1936), «Смертний вирок» (1940), «Молодий місяць» (1944) мають антибурж. спрямування. Після встановлення нар. влади в Болгарії тематична основа творчості Г. — соціалістична перебудова життя, гол. чин. на селі: романи «МТ станція» (1950), «Село Ведрово» (1952), «Золоте руно» (1958; у переробленому вигляді ці твори опубл. 1959 як трилогія «Ведрово. Хроніка одного села»). Роман «Любов» (1955; друга ред. 1986) присвячено антифашист. рухові. Після пригодницької повісті «Коштовний камінь» (1956) створив цикл повістей з життя контррозвідників («Контррозвідка», 1959; «Пригода опівночі», 1961; «Пригоди Авакума Захова», 1962; «Дощової осені», 1963; «Маленька нічна музика», 1965, та ін.). Філосетичне спрямування мають роман-алегорія «Сім днів нашого життя» (1964), романи «День і ніч» (1969), «Романтична повість» (1970), «Дім із ганком з червоного дерева» (1975), «Остання пригода» (1976), «Яків і Диявол» (1981), «Дивак» (1986). Автор істор. роману «Золотий вік» (1970). Укр. мовою окремі твори Г. переклали О. Кетков, Л. Копиленко, О. Шпильова, М. Малярчук, М. Горбатюк, М. Дорошенко-Вакалюк, І. Білик, І. Сварник, С. Скирта. Портрет с. 517.

Тв.: Укр. перекл. — МТ станція. К., 1955; Любов. К., 1958; Коштовний камінь. К., 1958; Контррозвідка. К., 1961; Ведрово. Хроніка одного села. К., 1962; Спляча красуня. К., 1965; Сім днів нашого життя. К., 1967; Випадок із Ставревим. В кн.: Сучасна болгарська новела. К., 1977; Романтична повість. В кн.: Сучасна болгарська повість. К., 1981; Історія з собаками. В кн.: Зарубіжний детектив. К., 1982; Мандрівник блукає світами. «Всесвіт», 1986, № 6 — 7; Рос. перекл. — Избранное. М., 1972.

О. В. Шпильова.

ГУЛЬ, Гель (Hoel) Сігурд (14.XII 1890, Удаль — 19.Х 1960, Осло) — норв. письменник, критик, журналіст. Навчався 1909 — 12 в ун-ті в Осло. Учасник Руху Опору. Соціально-психол. романи «Плеяди» (1924), «Грішники на літньому сонці» (1927), «Жовтневий день» (1931), «Дорога на край світу» (1933), «Сезам, Сезам» (1938) спрямовані проти бурж. моралі. В романі «Зустріч біля межового стовпа» (1947) Г. засуджує фашизм, зрадництво, компроміс із власною совістю. Турбота про долю народів, майбутнє людства звучить у романах «Побачення з забутими роками» (1954), «Біля підніжжя Вавілонської башти» (1956), в істор. романі «Зачароване коло» (1958). Автор збірок есе «Роздуми про похмурі часи» (1945), «Роздуми про норвезьку літературу» (1955), інших творів. Українською мовою оповідання Г. «Вбивця» переклала О. Сенюк.

Тв.: Укр. перекл. — Вбивця. В кн.: Сучасна норвезька новела. К., 1975; Рос. перекл. — Октябрьский день. М. — Л., 1934; У подножья Вавилонской башни. М., 1968; Заколдованный круг М., 1980.

Є. І. Нечепорук.

Попередня     Головна     Наступна