Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 96-114.]

Попередня     Головна     Наступна





ДОРОШЕНКО Володимир Вікторович (псевд. — Дорош., Білоцерківець Вол., Божко Л., Журба Вол. та ін.; 3.X 1879, Петербург — 1963, США) — укр. літературознавець, бібліограф. Нар. в сім’ї службовця. Закінчив 1913 філос. ф-т Львів. ун-ту. Брав активну участь в орг-ції «Союз визволення України» (1914 — 18) як член президії і гол. редактор її вид-в. В 1909 — 39 — бібліотекар, згодом — директор б-ки Наукового товариства імені Шевченка, заст. директора Львів. філіалу Б-ки АН УРСР. 1944 виїхав до США, де співробітничав з укр. емігрантськими організаціями, публікувався в їхній пресі. В ранніх статтях, надр. у «Літературно-науковому вістнику», прагнув відійти від утилітарно-соціол. погляду на л-ру, дискутував з С. Єфремовим, підтримував Франкові принципи естетичного аналізу. Автор ряду літ.-крит. праць про творчість Т. Шевченка, Є. Гребінки, І. Франка, П. Куліша, Б. Грінченка, В. Стефаника, Г. Чупринки, зб. статей на літ.-громад. теми «Житє і слово» (1918), статті про Наук. т-во ім. Шевченка (1913) та ін. Укладач бібліогр. покажчиків творчості Т. Шевченка, І. Франка, П. Куліша, О. Кобилянської, укр. перекладів творів М. Гоголя, Л. Толстого, Й. В. Гете.

М. П. Гуменюк, В. Л. Микитась.


ДОРОШЕНКО Дмитро Іванович [псевд. — М. Жученко; 26.III (7.IV) 1882, Вільно — 19.III 1951, Мюнхен, ФРН] — укр. політ. діяч, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф. Навчався (з 1901) у Варшав., Петерб. ун-тах, закін. 1909 Київ. університет. Член Центральної ради, голова її Генерального секретаріату, міністр іноз. справ в уряді Скоропадського (1918). Працював у журналах «Украинский вестник» (1906) та «Україна» (1907), член редколегії газ. «Рада» (1907 — 09), редактор тижневика «Дніпрові хвилі» (1910 — 13), секретар Катеринославської архівної комісії та редактор «Літописів» (1909 — 13). 1914 у Катеринославі за редакцією Д. вийшов «Повний збірник творів Т. Г. Шевченка». З 1908 — секретар Українського наукового товариства у Києві, з 1923 — член Наукового товариства імені Шевченка. 1919 був професором укр. історії в Кам’янець-Подільському ун-ті. Того ж року емігрував за кордон. Викладав історію України в Укр. вільному ун-ті у Відні, Празі, Мюнхені (1921 — 51) і Празькому ун-ті (1926 — 36), на ф-ті православної теології Варшав. ун-ту (1936 — 39), в коледжі св. Андрія у Вінніпегу (1947 — 50). З 1926 по 1931 — директор Укр. наук. ін-ту в Берліні. У 1945 — перший президент Української вільної академії наук (заснована того року у Західній Німеччині). Більшість наукових досліджень написана під час еміграції. Представник культурно-історичної школи в літературознавстві. Праці Д. — «Пантелеймон Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність» (1918), «Адам Міцкевич. Його життя й твори», «Шевченко як живописець і гравер» (обидві — 1919), «Слов’янський світ в його минулому і сучасному» (т. 1 — 3, 1922), «Огляд української історіографії» (1923), «Покажчик літератури українською мовою в Росії за 1798 — 1897 pp.» (1925), «Микола Іванович Костомаров» (1924), «Академік Микола Сумцов. Його життя і діяльність» (1925), «Історія України 1917 — 1923 pp.» (1930 — 32), «Нарис історії України» (т. 1 — 2, 1932 — 33), «Василь Горленко» (1934), «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940), «Тарас Шевченко. Його життя й твори», «Володимир Антонович» (обидві — 1942) та ін. містять великий фактичний матеріал. Автор нарису для шкіл «Історія України» (1921, 1923, 1942, 1947, 1957), подорожніх нотаток «По рідному краю» (1-е вид. — 1919, 2-е — 1930), мемуарів «Мої спомини про недавнє минуле. 1914 — 1920» (т. 1 — 4, 1923 — 24) і «Мої спомини про давнє минуле. 1901 — 1914» (1949).

Тв.: Народная украинская литература. Сборник отзывов на народные украинские издания. СПБ, 1904; Указатель источников для ознакомления с Южной Русью. СПБ, 1904.

Л. О. Гаєвська.


ДОРОШЕНКО Іван Іванович (5.III 1924, с. Собичеве, тепер Шосткинського р-ну Сум. обл. — 19.XI 1985, Львів) — укр. рад. літературознавець і критик, письменник, перекладач, доктор філол. наук з 1968, професор з 1970. Член КПРС з 1960. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1950 Львів. ун-т, працював у ньому, був (1970 — 73, 1980 — 85) зав. кафедрою укр. л-ри. Досліджував історію укр. дожовтневої л-ри, сучасний літ. процес. Автор монографій «Естетика праці в поетичній творчості Івана Франка» (1956) та «Іван Франко — літературний критик» (1966), збірок літ.-крит. статей «Сучасність кличе» (1962), «Нового прагнучи слова» (1974), «На головному напрямку» (1979). Опублікував збірки нарисів «Бориславські нафтовики» (1950) та оповідань і нарисів про партизанів «Здрастуй, судруг» (1959, у співавт.), цикл віршів «Словаччина, 1944» (у колект. зб. «Звитяга», Львів, 1985). Перекладав з сучас. словац. л-ри — романи «Довгий час чекання» В. Мінача (1962), «Чорне сонцестояння» К. Ярункової (1985).

М. І. Гнатюк.


ДОРОШЕНКО Ярослав Юрійович (16.Х 1931, с. Тязів, тепер Тисменицького р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1968 Івано-Франк. пед. ін-т. Друкується з 1960. Автор збірок «Зоряниця» (1972), «Живучість» (1979) і «Жага» (1984). Осн. мотиви лірики Д. — турбота про людину і світ, любов до рідної природи, істор. пам’ять, інтимні почуття. Розробляє поетичні жанри (сонет, октава, балада та ін.). Деякі вірші Д. покладено на музику. Переклав окремі твори сучас. рос. поетів.

Літ.: Салига Т. Розкриваючи світ. В кн.: Поезія, в. 2. К., 1985; Салига Т. У глибинах гармонії. К., 1986.

Л. М. Кіліченко.


ДОРОШЕНКО-ВАКАЛЮК Марія Іванівна (26.VIII 1926, с. Студена, тепер Піщанського р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. письменниця, перекладачка. Член КПРС з 1967. Закінчила 1950 Львів. пед. ін-т. Друкується з 1956. У повісті «Моноліт» (1968) порушила проблеми батьків і дітей, школи і сім’ї. Вихованню в людини любові до праці присвячено повість «Важкий хліб» (1976). У повістях «Бар’єр» (1980) і «Порив» (1984) відтв. події Великої Вітчизн. війни, зокрема боротьбу сільс. підпілля проти нім.-фашист. окупантів. Переклала з болг. мови романи П. Славинського «Переможені горизонти» (1973) і «Оновлена земля» (1974), романи К. Калчева «Генеральна перевірка» (1977) і «Дзеркало» (1980) та «Романтичну повість» A. Гуляшки (1981) і повість «Тайфуни з ніжними іменами» Б. Райнова (1982) — всі разом з К. Марущак, а також цикл «Вірші до роману» в кн. «Квиток до Бретані» І. Давидкова (1983).

Літ.: Лучук В. Поетичний світ Марії Вакалюк-Дорошенко. В кн.: Вакалюк-Дорошенко М. І. Книга болю Львів, 1990.

В. В. Громова.


ДОРОШКЕВИЧ Олександр Костянтинович [псевд. — С. Дорош, 15 (27).IX 1889, м. Бронниці, тепер Раменського р-ну Моск. обл. — 1.IV 1946, Київ] — укр. рад. літературознавець, критик, педагог, доктор філол. наук з 1946. Закінчив 1913 Київ. ун-т, з 1921 — професор цього ун-ту. Редагував журнали «Вільна українська школа» (1917 — 19), «Життя й революція» (1925 — 27), очолював 1926 — 30 київ. філію н.-д. Шевченка Тараса інституту. З 1943 — завідувач відділу укр. л-ри 19 ст. Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР і кафедри української літератури Київського університету.

Один з провідних критиків 20-х pp. Вивчав творчість класиків укр. л-ри (І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, І. Карпенка-Kaporo, І. Франка, М. Коцюбинського, B. Самійленка, М. Рильського, В. Сосюри, І. Сенченка, О. Копиленка та ін.). Автор кн. «Етюди з шевченкознавства» (1930), ряду статей, в яких наголошував на значенні громад.-політ. рухів у формуванні світогляду Т. Шевченка («Тарас Шевченко і український літературний рух», 1944), розглядав проблему єднання укр. поета з діячами рос. революц. демократії («Шевченко в соціалістичному оточенні», 1924; «До питання про вплив Герцена на Шевченка», 1928), простежував окремі мотиви творчості поета («Кріпацтво в творах Шевченка», 1911; «Природа в поезії Шевченка», 1921), порушував питання про значення худож. спадщини Кобзаря («Шевченко і наступні літературні генерації», 1926), про його місце в колі слов’ян. письменників («Шевченко і слов’янський світ», 1945), про наукове видання його поетичних творів («Принципи організації тексту шевченкової поезії», 1932), підсумовував здобутки шевченкознавства («Сучасний стан шевченкознавства», 1930). Досліджував також укр.-рос. літ. зв’язки («Українські сюжети в сучасній російській прозі», 1924; «Чернишевський та український літературно-громадський рух», 1928; «М. Горький та українська література», 1932; «А. П. Чехов і українська література», 1944; «Україна в житті і творчості Лєскова», 1945). Написав підручник «Українська література», що витримав п’ять видань (1922 — 31), посібник з методики викладання л-ри. Уклав «Хрестоматію по історії української літератури» (1918, 2-е вид. — 1920). Брав участь у підготовці видань творів І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, І. Карпенка-Карого.

Тв.: Опыт методического построения урока словесности. Пг. — К., 1917; Українська література в школі. К., 1921; Українська культура в двох столицях Росії. К., 1945; Реалізм і народність української літератури XIX ст. К., 1986.

Літ.: Коваленко Л. Учений, педагог, критик. «Літературна Україна», 1969, 10 жовтня; Кирилюк Є. Олександр Дорошкевич. В кн.: Дорошкевич О. К. Реалізм і народність української літератури XIX ст. К., 1986; Дорошкевич В., Купріянов І. М. Т. Рильський і О. К. Дорошкевич. «Радянське літературознавство», 1989, № 3.

І. Т. Купріянов.


ДОРОШКО Петро Онуфрійович [11 (24).XII 1910, с. Тупичів, тепер Городнянського р-ну Черніг. обл.] — укр. рад. письменник, перекладач. Член КПРС з 1941. Закінчив 1933 Харків. ін-т проф. освіти. Учасник Великої Вітчизн. війни. Друкується з 1928. Перша книжка — поема «Переможці степу» (1931) — про соціалістичні перетворення на селі. Теми праці рад. людей, ліричні мотиви кохання, любові до природи переважають у поетич. збірках: «Декади зросту» (1932), «Передгроззя» (1935), «Бронза» (1937), «Полісянки» (1939), «Рідна сторона» (1941). Героїку Великої Вітчизн. війни відтворив у збірках «Сади Червонограда» (1943), «Дальні заграви» (1945). Для наступних поетич. книжок («Пісні праці», 1949; «Єдність», 1950; «Труд і мир», 1951; «Серед степу широкого», 1952; «Дальні подорожі», 1954; «Літа і думи», 1957; «Тобі, народе мій», 1959; «Живі джерела», 1960; «Літа, дороги, зустрічі», 1961; «Мої тривоги», 1964; «Викарбую на камені», 1966; «Іволги мого саду», 1969; «Слід», 1971) характерні ліричні інтонації, тема миру, дружби народів, любові до природи, поетизація подорожей. Сюжетність та епічність поетич. письма, точна предметність малюнка, введення в поетичний текст свіжих прозаїчних деталей, виразність метафор, невимушеність розповідних інтонацій — визначальні риси поем «Сандомирський плацдарм» (1948), «Городок» (1951), шахтарської повісті у віршах «Три богатирі» (1959). Поему «Вілюйський в’язень» (1955) присвятив М. Чернишевському, драм. поему «Сполох уночі» (1965) — Т. Шевченкові. У повісті «Лісова Гута» (1964) і романі «Не повтори мою долю» (1968) порушено гострі морально-етичні проблеми. Для дітей написав кн. «У Оленки коло хати» (1960). Переклав низку творів О. Пушкіна, І. Крилова, М. Некрасова, В. Маяковського, М. Тихонова, С. Щипачова, Янки Купали, Я. Коласа, Яна Райніса, Н. Хікмета, К. Хетагурова, А. Церетелі, О. Туманяна, Людмила Стоянова, Ю. Словацького. Окремі поезії Д. перекладено рос., білорус., азерб., якут., чес. і рум. мовами.

Тв.: Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1980; Від зорі до зорі. К., 1987; Рос. перекл. — Юг и Север. М., 1953; Вилюйский узник. М., 1959; Думы мои. М. — Л., 1963; Не повтори мою судьбу. М., 1972.

Літ.: Новиченко Л. «У речі вдивлятися пильно...». В кн.: Дорошко П. Слід. К., 1971.

С. П. Плачинда.


ДОС ПАССОС (Dos Passos) Джон (14.I 1896, Чікаго — 28.IX 1970, Балтімор) — амер. письменник. Закінчив 1916 Гарвард. ун-т. У 1917 — 18 як санітар-доброволець був на фронті в Європі. Прогрес. погляди Д. П. відбилися в антивоєн. романах «Посвята людини — 1917» (1920) та «Три солдати» (1921, укр. перекл. — 1934), що засвідчили прихід у л-ру «втраченого покоління». В експериментальному за формою романі «Менгеттен» (1925; укр. перекл. — 1933) Д. П. спробував відтворити ворожий людині хаос великого міста. Зближення з робітн. рухом у кін. 20-х pp. сприяло поглибленню соціальної критики в трилогії «США» (романи «42 паралель», 1930; «1919», 1932, укр. перекл. — 1935; «Великі гроші», 1936), хоч своєрідна панорамна композиція (включено численні документи, газетну хроніку, лірич. щоденники, портрети істор. діячів) трохи послабила епічну цілісність твору. Перехід на крайні консерв. позиції призвів Д. П. до худож. кризи — трилогія «Округ Колумбія» (1939 — 49), романи «Великі дні» (1958), «Середина сторіччя» (1961). У кн. спогадів «Найкращі часи» (1966) відчутна ностальгія за радикал. поглядами молодості. Окремі твори Д. П. переклали В. Мисик, Г. Касьяненко, М. Лисиченко.

Тв.: Укр. перекл. — Твори, т. 1 — 2, 4. Х. — К., 1933 — 35; Рос. перекл. — 42 параллель. — 1919. М., 1981.

Літ.: Зверев А. Шум времени (Дос Пассос, уроки одной судьбы). «Вопрссы литературы», 1980, № 6.

P. І. Доценко.


«ДОСВІТНІ ОГНІ» — літ.-худож. збірник поетичних і прозових творів укр. письменників. Випущений 1906 у Києві видавцем Є. Череповським. Упорядкував Б. Грінченко. Відкривається віршем Лесі Українки «Досвітні огні», який дав назву збірникові. Надруковано вірші Т. Шевченка, Ю. Федьковича, С. Воробкевича, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, О. Маковея, М. Чернявського, М. Вороного, М. Старицького, Є. Гребінки, оповідання Г. Квітки-Основ’яненка («Підбрехач»), І. Нечуя-Левицького («Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти»), О. Кобилянської («Сліпець»), М. Коцюбинського («Чумацька валка»), Дніпрової Чайки («Суперечка», «Шпаки», «Плавні горять») та ін., кілька пісень М. Лисенка. Вміщено у перекладах В. Самійленка, А. Кримського, П. Грабовського, П. Ніщинського твори Гомера, П. Ж. Беранже, В. Шекспіра, Г. Гейне, Г. Ібсена, А. Негрі та ін. Друге (1908) і третє (1914) видання «Д. о.» вийшли з доповненнями.

Літ.: Бойко І. З. Українські літ. альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

М. В. Геращенко.


ДОСВІТНІЙ Олесь [справж. — Скрипаль Олександр Федорович; 27.Х (8.XI) 1891, м. Вовчанськ, тепер Харків. обл. — 9.VI 1934, Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1919. Навчався з 1912 у Петерб. ун-ті (виключений за участь у революц. русі). За революц. агітацію в царській армії засуджений до страти, 1914 втік за кордон. Жив в Америці, Китаї, Японії. 1918 вернувся на Україну. Учасник громадян. війни. Був членом Спілки пролет. письменників «Гарт», ВАПЛІТЕ. Революц. діяльність, перебування в еміграції визначили осн. тематику творчості Д. Автор зб. новел про Китай «Тюнгуй» (1924), повісті «Нас було троє» (1929), присвяченої революц. підпіллю в панській Польщі, романів «Американці» (1925), «Хто?» (1927) — з життя амер. робітників та рос. політ. емігрантів в Америці, які верталися 1917 на батьківщину. В романі «Кварцит» (1932) відобразив процеси соціалістич. будівництва, літературне життя на Україні. Йому належать кн. «Нотатки мандрівника» (1929), ряд оповідань. Д. — письменник виразно публіцистичного спрямування. Його передусім цікавлять динаміка характеру, процес виявлення в конкретній дії світоглядних позицій героїв. Незаконно репресований 1933. Реабілітований 1955.

Тв.: Вибрані твори. К., 1959; Гюлле. К., 1961; Рос. перекл. — Избранное. М., 1957; Кварцит. М., 1963; Нас было трое. К., 1966.

Літ.: Шевчук В. І. Олесь Досвітній. В кн.: Досвітній О. Нас було троє. К., 1982; Килимник О. Олесь Досвітній. В кн.: Письменники Радянської України, в. 14. 20 — 30 роки. К., 1989.

А. О. Ковтуненко.


ДОСОФТЕЙ, Досифей (справж. — Дмитро Барило; 26.Х 1624 — 13.XII 1693, м. Жовква, тепер м. Нестеров Львів. обл.) — молд. і рум. церк. та культур. діяч, перекладач, митрополит Молдавії (1671 — 86). Навчався в Львів. братській школі. Поборник зміцнення дружніх зв’язків Молдавії з Росією і Україною. Зробив значний внесок у справу розвитку друкарства і нац. письменства Молдавії, яку розпочав митрополит Варлаам. Був високоосвіченою людиною, знав багато мов; зачинатель молд. віршування. Переклав тогочасною молд. літ. мовою і видав «Псалтир у віршах» (1673), «Житія і діяння святих» (т. 1 — 4, 1682 — 86), «Паремийник» (1683) та ін. Перекладам Д. притаманні відхилення від бібл. текстів, реалістичні тенденції, патріотичні мотиви. Деякі псалми, перекладені Д., увійшли в нар. пісенну практику молдаванів. У 1684 він, прямуючи з дипломатичною місією до Москви, зупинявся в Києві. Після 1686 постійно жив на Львівщині (Стрий і Жовква), зробив переклади багатьох реліг. творів, зокрема на замовлення київ. митрополита Варлаама Ясинського.

Літ.: Ткачук М. Нариси історії румунської літератури. «Неділя», 1912, № 33; Чебан С. Досифей Митрополит Сочавский и его книжная деятельность. К., 1915; Исторические связи народов СССР и Румынии в XV — начале XVIII в., т. 3. М., 1970.

М. А. Богайчук.


ДОСТОЄВСЬКИЙ Федір Михайлович [30.Х (11.XI) 1821, Москва — 28.I(9.II) 1881, Петербург] — рос. письменник. Нар. в сім’ї лікаря. Закінчив 1843 Петерб. військ.-інженерне уч-ще. Служив в Інженерному департаменті. Вийшов у відставку, щоб зайнятися літ. діяльністю. В «Петербургском сборнике» М. Некрасова опубл. роман «Бідні люди» (1846), потім вийшли друком його повісті «Двійник» (1846), «Хазяйка» (1847), «Білі ночі» (1848) і «Неточка Незванова» (1849, незакін.). В. Бєлінський розглядав роман «Бідні люди» як видатне явище натуральної школи, підкреслив демокр. та гуманістичне значення твору. В своїх повістях Д. розкрив високі душевні якості простих людей, їхній протест проти безправ’я, соціальної нерівності. Захопившись ідеями соціалізму у працях В. Бєлінського і франц. соціалістів-утопістів Ш. Фур’є і Сен-Сімона, Д. ввійшов до революц. гуртка М. Петрашевського. Разом з ін. петрашевцями 1849 він був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, засуджений до страти, яку в останню хвилину замінено на каторгу в Омському острозі (1850 — 54) та військ. службу рядовим у Семипалатинську (1854 — 56; з 1856 — офіцер). Після повернення в Петербург опубл. повісті «Дядечків сон» і «Село Степанчиково та його мешканці» (обидві — 1859), роман «Зневажені і скривджені» (1861). В основі «Записок з Мертвого дому» (1861 — 62) — враження письменника, винесені з каторги. Д. показав, як самодержавство нівечить кращі нар. сили, нерідко спотворює саму природу людини; він проводив ідею зближення з народом, спокутування провини перед ним, водночас проповідував покору і страждання. Разом з братом М. Достоєвським видавав журнали «Время» (1861 — 63) і «Эпоха» (1864 — 65). В цей час пережив духовну кризу. Поїздки за кордон 1862 і 1863 викликали у Д. гостре невдоволення бурж. відносинами, наслідки революції 1848 на Заході розчарували його і привели до думки про особливий шлях розвитку Росії й рятівну селянську общину. В Лондоні Д. зустрічався з О. Герценом і М. Бакуніним. У повісті «Записки з підпілля» (1864) Д. полемізує з теорією «розумного егоїзму» М. Чернишевського, але, заглиблюючись у душевне «підпілля» героя-індивідуаліста, розкриває його сваволю, анархічні настрої, показує духовну безвихідь егоїстичної особистості, болісну трагедію самотності. Гострі суперечки викликав соціально-психол. роман «Злочин і кара» (1866), в якому бунт проти соціальних порядків, законів і норм власницького суспільства, прагнення справедливості і щастя для знедолених суперечливо поєднуються в свідомості героя з теорією сильної особи «наполеонівського» типу, з виправданням злочинів і з поділом людей на «право імущих» і «твар тремтячу», приречену на рабську покору. Прагнучи показати тип нігіліста, Д. по суті створив образ індивідуаліста і сам розвінчав фальшиву теорію героя, неспроможність і антигуманність думки про торжество «сильної особи». В романі «Ідіот» (1868) увагу письменника зосереджено на дисгармонії сусп. життя, духовному відчуженні людей та руйнуванні сімейних І моральних зв’язків. Гостро звучить тема зневаженої краси, приниженої людської гідності. Герой твору, наділений лагідністю, душевною прозірливістю, добротою і любов’ю до людей, у хаосі егоїстичних інтересів і пристрастей залишається незбагненим і гине. В 1867 — 71 Д. жив у Франції, Німеччині й Італії, спостерігав події франко-прусської війни і Паризької комуни, наступ і розгул реакції, кризу емігрантських гуртків. Критичну спрямованість і гостроту зберігає найтенденційніший роман «Біси» (1871 — 72), написаний за матеріалами змовницької, терористичної діяльності гуртка Нечаєва. Викриваючи ідеологію і психологію прихильників анархізму, Д. неправомірно змішував його риси з ідеями революції і соціалізму, з рос. революц.-демокр. рухом. Трагедія особистості, біль за людину знаходять вияв у романі «Підліток» (1875).

Естетично-філос. осмисленням конфліктів і складних соціальних проблем бурж. світу є роман «Брати Карамазови» (1879 — 80). В центрі твору — соціально-психол. процеси, пов’язані з розвитком капіталізму, згубна влада грошей, зростання егоїзму і розпад зв’язків між людьми. Водночас у романі йде пошук духовних сил, здатних протистояти соціальному злу й розбещеності. Художня сила реалістичної зображальності, пристрасний протест проти соціальної трагічності життя у Д. переконливіші за проповідь смиренності і страждань, за спробу знайти вихід через релігію і примирення станів. Д. називав свій реалізм «фантастичним» у тому розумінні, що зображувані ним надзвичайні події та виняткові характери, грунтуючись на реальній дійсності, найвиразніше розкривають глибинні тенденції життя і психологію людей.

Письменник уважний до гострих, переломних моментів життя особи й суспільства, проникає в глибини людської психології на межі катастрофи, духовної кризи, розвиває ідею особистої відповідальності людини за зло, що панує у світі. Монологи, діалоги, диспути, пояснення його персонажів торкаються багатьох філос., моральних і політ. питань. Його романи інтелектуальні й поліфонічні. Для них характерні поетика контрастів, гострота фабули, стилістична багатоплановість, наявність сюжетних вибухів, драматичної напруженості. Д. виступав і як публіцист. У 1873 — на поч. 1874 редагував журн. «Гражданин», в якому друкував і свій «Щоденник письменника» (згодом Д. продовжував публікувати цей твір окремими випусками) — спостереження над злободенними подіями рос. життя і роздуми про важливі сусп. і естетичні явища. У цьому журналі з’явились також художні твори Д. («Сумирна», «Сон смішної людини» та ін.). Творчість Д. вплинула на розвиток російської (В. Гаршин, Л. Андрєєв, О. Блок, А. Бєлий, Є. Замятін, М. Горький, Л. Леонов та ін.) і світової (Т. Драйзер, С. Цвейг, Г. Манн, В. Фолкнер, А. Камю, А. Зегерс та ін.) літератур. Д. з повагою ставився до Т. Шевченка. Як один з співвидавців журн. «Время» вмістив у ньому ст. «Тарас Шевченко» А. Григор’єва (1861, № 4).

Твори Д. набули широкої популярності на Україні. З Д. була особисто знайома Х. Д. Алчевська, листувалася з ним, залишила спогади про зустрічі з письменником («Передуманное и пережитое», 1912). Вмістила кілька невеликих статей про твори Д. у тритомному критико-бібліогр. покажчику л-ри «Что читать народу?» (1884 — 1906). Творчість Д. відіграла важливу роль у поглибленні реалізму, вдосконаленні психол. аналізу, філос. аспекту в укр. л-рі. І. Франко не раз згадував Д. у своїх статтях, називаючи його найгеніальнішим рос. письменником, а в «Тюремних сонетах» порівнював долю Д. і Т. Шевченка, так само засланого царизмом. Полемізуючи з деякими консервативними сторонами світогляду Д., Франко високо цінував гуманізм письменника, його майстерність, своєрідний психологізм творів. Саме «в глибині та тонкості психологічного аналізу, в тій несхибній яснозорості в сфері найтемніших глибин людської душі лежить безсмертна вартість тих письменників» — писав І. Франко про Д. і Л. Толстого (Франко І. Зібр. тв., т. 34, стор. 364). У деяких творах І. Франка простежується звертання до естетичного досвіду Д. («На дні», «Сойчине крило», «Із записок недужого», «Основи суспільності», «Перехресні стежки»). О. Кобилянська в автобіографії серед письменників, які найбільше на неї впливали, згадувала і Д. До творчого досвіду Д. звертались М. Коцюбинський, Леся Українка. Окремі твори Д. переклали І. Франко, Олена Пчілка, М. Подолинський, Т. Бордуляк, О. Кониський та ін., у рад. час — О. Кундзіч, І. Сергеєв, Ф. Гавриш.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 30. Л., 1972 — 88; Укр. перекл. — Зневажені і скривджені. К., 1956; Злочин і кара. К., 1958; Брати Карамазови. К., 1965; Записки з Мертвого дому. К., 1971.

Літ.: Гроссман Л. Достоевский. М., 1962; Фридлендер Г. М. Реализм Достоевского. М. — Л., 1964; Білецький О. І. Достоевский и натуральная школа в 1846 году. — До питання «Іван Франко і російська література». В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 4. К., 1966; Янковський Ю. Животворні зв’язки. Іван Франко і російська реалістична проза. К., 1958; Кирпотин В. Я. Достоевский — художник. М., 1972: Художній світ Достоєвського. К., 1973; Бахтин М. М. Проблеми поэтики Достоевского. М., 1979; Фридлендер Г. Достоевский и мировая литература. Л., 1985: Щенников Г. К. Достоевский и русский реализм. Свердловск, 1987; Акопджанова В. В. [та ін.]. Ф. М. Достоевский. Библиография произведений Ф. М. Достоевского и литературы о нем. 1917 — 1965. М., 1968.

Н. Є. Крутікова.


ДОТТО Модгушудон (при хрещенні прийняв ім’я Майкл; 25.I 1824, с. Шагорданрі, округ Джессура, тепер Бангладеш — 29.VI 1873, Калькутта) — інд. і бенг. письменник, основоположник нової бенг. поезії і драми. Запровадив білий вірш, започаткував жанр сатир. комедії. Писав бенг. мовою (ранні твори — англійською). В 1862 — 67 жив у Європі, в Лондоні одержав юрид. освіту. У п’єсах «І це називається цивілізацією?!», «Пір’я старого папуги» (обидві — 1859) висміяв сліпе наслідування місцевими буржуа всього європейського. Автор п’єси «Принцеса Крішна» (1860), героїч. поеми «Вбивство Мегхнада» (1861), сонетів. Гуманістична творчість Д. викривала феод.-реліг. мораль, звеличувала духовно вільну людину, сприяла формуванню нац. свідомості бенгальців. Окр. вірші Д. переклав П. Омельченко.

Тв.: Укр. перекл. — Мова бенгалі. «Літературна Україна», 1972, 28 квітня; Рос. перекл. — [Сонети]. В кн.: Бенгальская поэзия. М. — Л., 1959.

В. Г. Батюк.


ДОЦЕНКО Ростислав Іванович (19.IV 1931, Київ) — укр. рад. перекладач і критик. Закінчив 1965 Київ. ун-т. Переклав романи «Портрет Доріана Грея» О. Уайльда (1968), «Останній з могікан» Ф. Купера (1969), «Крадії» (1972) й «Домашнє вогнище» (1983, у співавт.) В. Фолкнера, «Великі сподівання» Ч. Діккенса (1986), збірки оповідань «Золотий жук» Е. По (1972), «Червоне листя» В. Фолкнера (1978, у співавт.), «Гості Ірландії» Ф. О’Коннора (1984), збірники ірл. малої прози «Господар у домі» (1981) та «Сучасна ірландська новела» (1983, у співавт.), збірники фольклору «Англійські прислів’я та приказки» (1980), «Ірландські прислів’я та приказки» (1982), «Казки Смарагдового острова» (ірл. казки. 1987). Автор статей, присвячених зарубіж. л-рі в її зв’язках з українською, питанням перекладу, культури мови, бібліографії.

Є. О. Попович.


ДОЩІВНИК Іван Тимофійович (псевд. — Омелян Миколаєнко, Іван Підгоренко; 4.VII 1886, с. Банилів, тепер Вижницького р-ну Чернів. обл. — 20.VIII 1973, Бухарест) — укр. письменник. Нар. в сім’ї селянина-бідняка. Закінчив 1910 філос. ф-т Чернів. ун-ту. Вчителював у гімназіях, з 20-х pp. жив у Румунії. Друкувався з 1905. Виступав як публіцист і критик (статті «Євген Гребінка», «Юрій Федькович», «Володимир Самійленко» та ін.). Автор нарисів та оповідань з життя і побуту буков. селянства та інтелігенції, укр. поселенців у Добруджі («Граничний спір», 1911; «Стріча з добруджанськими земляками», 1922; «Над Дунаєм», 1924, та ін.). Оповідання й нариси Д. мають соціально-побутовий характер, на деяких з них відчувається вплив оповідної манери Ю. Федьковича, якому письменник присвятив оповідання «В Наталії» (1911). Один з укладачів рум.-укр. та укр.-рум. словників, вид. 1963 — 64 у Бухаресті. Переклав з рум. мови окремі твори А. Влахуце, Т. Гане, й. Славича.

Ф. П. Погребенник.


ДРАБИНКА — графічне членування віршового рядка на підряддя (східці). Ритмічні паузи в місцях поділу посилюють експресивне звучання виділених слів, надають рядкові особливої виразності. В. Маяковський, який перший почав використовувати Д., розглядав її як своєрідний допоміжний пунктуаційний засіб, що доповнює логічне членування вірша емоційним. На відміну від стовпчика, тобто графічної розбивки, де слова розміщуються вертикально одне під одним, від чого губляться межі рядка, Д. поєднує членування і на підряддя, і на віршові рядки, як. напр., у вірші «Ярославу Галану» Д. Павличка:

Я у Майданеку

під купами попелу

відшукаю

жевріючі

братів серця.

Д. найчастіше застосовується в акцентному вірші, у дольнику, тактовику та ін. формах тонічного вірша.

Літ.: Маяковский В. Как делать стихи? В кн.: Маяковский В. Избранные произведения, т. 2. М., 1953; Гаспаров М. Л. Современный русский стих. Метрика и ритмика. М., 1974.

Н. В. Костенко.


ДРАБКІНА (справж. прізв. — Бабинець) Єлизавета Яківна [3 (16).XII 1901, Брюссель — 7.II 1974, Москва] — рос. рад. письменниця. Член КПРС з 1917. Учасниця Великої Жовтн. соціалістич. революції. Закінчила 1921 Комуністичний ун-т ім. Свердлова і 1927 — Ін-т червоної професури (Москва). Написала роман «Вітчизна» (1934) та сповнені пафосом революц. романтики художньо-мемуарні книги про В. І. Леніна і його соратників: «Чорні сухарі» (1957 — 60), «Повість про ненаписану книгу» (1961), «Дивовижні люди» (1965), «Зимовий перевал» (1968); кн. «Назустріч бурям!» (1963, повість про Джона Ріда), біогр. нарис «А. І. Ульянова-Єлізарова» (1970). Автор публіцистичних книг про сучасне капіталістичне суспільство: «Де роботи витісняють людей» (1958), «Чорним по білому» (1959). Окремі твори Д. переклали С. Груничева і О. Бандура.

Тв.: Укр. перекл. — Балада про більшовицьке підпілля. К., 1969;’А. І. Ульянова-Єлізарова. К., 1981.

Т. П. Заморій.


ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович [псевд. і крипт. — М. Галицький, П. Кузьмичевський, М. Толмачов, М. Петрик, Українець, А-бер, А. А., М. Др. в Ж. та ін.; 18 (30).IX 1841, м. Гадяч, тепер Полтав. обл. — 20.VI (2.VII) 1895, Софія] — укр. публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист і громад. діяч. Син П. Я. Драгоманова; брат Олени Пчілки, дядько Лесі Українки. З дрібномаєтної дворян. родини. Закінчив 1863 істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту, з 1864 — його приват-доцент, з 1870 — доцент. Брав активну участь у діяльності Пд.-Зх. відділення Рос. геогр. т-ва та київ. «Старої громади», очолюючи її ліве крило. Після звільнення 1875 з ун-ту за політ. неблагонадійність Д. 1876 змушений був емігрувати у Швейцарію, де створив своєрідний осередок політ. еміграції, який, за словами І. Франка, став «центром коли не українського руху, то української думки на протязі цілих 20-тьох літ» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 332). У 1878 — 82 за прикладом О. Герцена заснував у Женеві вільну безцензурну укр. друкарню: видавав зб. «Громада», потім — журн. «Громада» (разом з С. Подолинським і М. Павликом), а також заборонені царизмом твори Т. Шевченка, Панаса Мирного та ін., епістолярну спадщину О. Герцена (див. Безцензурна література). Вперше надр. окремим виданням лист В. Бєлінського до М. Гоголя, сприяв публікації матеріалів рос. народницької еміграції. Співробітничав у рос. емігрантській газ. «Вольное слово» (1881 — 83), яка проголосила себе органом земської опозиції до самодержавства. В 70 — 90-х pp. брав діяльну участь в укр. революц.-демокр, журналах «Друг», «Світ» і «Народ», виступав з публіцистичними, літ.-крит., наук. статтями в рос. та укр. ліберальній і демокр. пресі, а також в англ., нім., франц., італ., болг. та ін. західнослов’ян. виданнях. Всеєвропейську популярність здобув доповідями на захист переслідуваної рос. царизмом укр. л-ри на Літ. конгресі в Парижі 1878 та Міжнар. літ. конгресі у Відні 1881. 1890 Д. був одним з ініціаторів (разом з І. Франком, М. Павликом та ін.) створення Русько-укр. радикальної партії. На запрошення болг. уряду приїхав з Швейцарії до Софії, де 1889 — 95 працював професором ун-ту. За свідченням болг. літературознавця П. Атанасова, Д. «виховував болгарську молодь у дусі свободи й непримиренності до будь-якої тиранії, виростив цілу плеяду вчених, викладачів, учителів, своїх послідовників» (Атанасов П. Големият украински демократ Михаил П. Драгоманов и България. «Септември», 1959, № 6).

Світогляд і діяльність Д. за сусп.-політ. та ідейним спрямуванням складні й суперечливі. На формування його світоглядних позицій мали вплив ідеї франц. раціоналістів, декабризму, рос. революц. демократії; він був знайомий з теоріями соціалістів-утопістів і наук. комунізму, але його філос.-політ. погляди відзначалися оригінальністю і протистояли суб’єктивізму та волюнтаризму народницької ідеології, з одного боку, та тенденціям еволюційного об’єктивізму, з другого. Вони були значним завоюванням укр. філос. і політ. думки на шляху утвердження діалектичного істор. мислення. Д. войовничо виступав проти монархічних режимів царської Росії і цісарської Австро-Угорщини («Внутрішнє рабство і війна за звільнення», «Толците и отверзется», «Турки внутрішні і зовнішні», «Аби болото було, а чорти будуть»), реакційних теорій і практики галицьких «москвофілів» і «народовців», проти різних форм політ., соціального і нац. гніту, реліг. забобонів, клерикалізму, нац. обмеженості й сепаратизму, за сусп. прогрес. пов’язаний з визвольним рухом нар. мас, за політ., духовне єднання укр. і рос. народів. Вважаючи, що феодальні Росія і Україна ще не доросли до революції, він схилявся до шляхів соціально-політ. перетворень у дусі західноєвроп. парламентаризму. В розв’язанні нац. питання Д. стояв на федералістичних позиціях. Антицаристською публіцистикою Д. цікавився К. Маркс, критику в ній російського самодержавства підтримували в своїх працях Г. В. Плеханов і В. І. Ленін. Д. належать грунтовні наук. праці з історії, фольклору та етнографії («Історичні пісні малоруського народу», у співавт., 1874 — 75; «Малоруські народні перекази і оповідання», 1876; «Нові українські пісні про громадські справи. 1764 — 1880», 1881; «Політичні пісні українського народу XVIII — XIX ст.», 1883 — 85, та ін.). Цінність становлять його публікації епістолярної спадщини 1. Тургенєва, М. Костомарова, М. Бакуніна, К. Кавеліна, творів ряду укр. письменників та досліджень про них. Представник культурно-історичної школи в літературознавстві, Д. був одним з найвизначніших на Україні прибічників порівняльно-історичного методу в літературознавстві, спираючись на який прагнув обгрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістич. та естетич. цінностей у нац. культур. розвитку («Чудацькі думки про українську національну справу» та ін.). Широка й глибока ерудиція в галузі світової л-ри поєднувалася у нього з прогрес. поглядами на місце і роль л-ри в сусп. житті. Д. творчо сприйняв традиції рос. прогрес. літ. критики і, зокрема, ідей революц.-демокр. просвітництва, став одним з перших укр. професійних літ. критиків; він систематично аналізував осн. тенденції та явища літ. життя на Україні. Розкриваючи споконвічні органічні зв’язки укр. і рос. культур, внутр. спорідненість багатьох провідних тенденцій і процесів, Д. сприяв дальшому зміцненню дружби і взаємодії братніх л-р, боровся проти вульгарно-соціол. догм і формальної естетики. Його праці про нац.-літ. процес передували виступам І. Франка («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873 — 74; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893 — 94, та ін.). Захищаючи укр. л-ру від різномастих ворогів, Д. вважав, що, тісно пов’язана з життям народу, вона повинна бути «по ідеях демократична, по манері критична і реалістична, по мові живонародна». Саме тому він безкомпромісно виступав проти політ. інертності, патріархально-хуторянського етнографізму в л-рі, примітивного дидактичного моралізаторства, захоплення вузьконац. проблемами замість розробки актуальних соціальних питань. Глибокий аналітик і блискучий полеміст, Д. значно вдосконалив форми і засоби укр. літ. критики, підніс її авторитет і дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток укр. л-ри і передової літ.-естетичної думки, на творчість І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, Панаса Мирного, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Коцюбинського. І. Франко називав Д. «бичем божим» проти реакції, застою, інерції політ. мислення. Т. Шевченкові присвячено такі праці Д.: «Святкування роковин Шевченка в „руському обществі“» (1873), «Поминки Шевченка у Відні й Львові» (1875), «Війна з пам’яттю про Шевченка» (1882), «Т. Шевченко в чужій хаті його імені» (1893). Брав участь у закорд. виданні заборонених цензурою творів поета, у поширенні творів Т. Шевченка за кордоном у перекладах європ. мовами. 1873 в італ. журн. «Rivista Europea» («Європейський огляд») опубл. статтю «Український літературний рух у Росії і в Галичині (1798 — 1872)», в якій назвав Т. Шевченка «одним із великих поетів правдиво народних», підкреслив, що творчість Т. Шевченка мала велике значення не лише для Сх. України, а й для Галичини. Характеристиці творчості Т. Шевченка приділив Д. чільне місце й у своїй брошурі «Українська література, проскрибована російським урядом» (доповідь на Літ. конгресі в Парижі), виданій 1878. Д. різко виступав проти бурж.-націоналістичних, клерикальних та ін. фальсифікаторів світогляду поета і його літ. спадщини. Проте і в сфері літературознавства та літ. критики Д. була властива певна непослідовність. Прагнучи піднести укр. л-ру до рівня високорозвинених л-р світу, виступаючи проти вузьких утилітарно-нац. критеріїв в аналізі літ. процесу, він не завжди враховував нац. специфіку джерел та окремих явищ укр. л-ри, часом був надто суворим і несправедливим в оцінці деяких творів Марка Вовчка, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного. Слушно засуджуючи сліпе епігонське наслідування Т. Шевченка, іноді й сам висловлював непраильні думки про поета-революціонера, політ. і естетичне значення творчості якого загалом оцінював високо («Шевченко, українофіли й соціалізм», 1879). Висунута Д. концепція «поступовості» еволюційного розвитку укр. л-ри «знизу угору», ряд ін. суперечливих теоретичних засад призводили до обмеженого розуміння тематично-стильового характеру л-ри і призначення. Проте в останні роки свого життя Д. відмовився від цих теорій і разом э І. Франком багато зробив для популяризації досягнень укр. л-ри, утвердження її гідного місця в сім’ї слов’ян. і західноєвроп. л-р. Значення Д. для розвитку визвольних ідей на Україні, дальшого піднесення укр. культури високо оцінювали І. Франко і Леся Українка, В. Стефаник і М. Коцюбинський, М. Павлик і А. Кримський. Г. Плеханов і М. Горький, А. Луначарський і В. Бонч-Бруєвич. На думку І. Франка, кращі твори Д. «запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 332). Називали Д. одним із своїх учителів А. Желябов і С. Степняк-Кравчинський, який підкреслював силу духу, громадян. мужність, духовну безстрашність і бездоганну внутрішню чистоту Д. («Михайло Петрович Драгоманов. 1841 — 1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів». Львів. 1896, с. 21). Архів Д. зберігається в ЦДАЛМ та Б-ці ім. В. І. Леніна в Москві, в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР, а також в Б-цї Софійського ун-ту. Д. присвячено роман Р. Іванченко «Клятва» (1971, 1985). Іл. див. на окремому аркуші, с. 112 — 113.

Тв.: Розвідки Михайла Драгоманова про українську народную словесність і письменство, т. 1 — 4. Львів, 1899 — 1907; Шевченко, українофіли й соціалізм. Львів, 1906; Переписна Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом, т. 1 — 8. Львів — Чернівці. 1910 — 12; Матеріали для культурної й громадської історії Західної України, т. 1. Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928; Собрание политических сочинений, т. 1 — 2. Paris, 1905 — 06; Літературно-публіцистичні праці, т. 1 — 2. К., 1970.

Літ.: Ленін В. І. Повне зібрання творів: т. 5. Гонителі земства і аннібали лібералізму; т. 24. Критичні замітки з національного питання; т. 25. Про право націй на самовизначення; т. 46. Лист Г. В. Плеханову 30.VII.1901; Луначарський А. Шевченко і Драгоманов. В кн.: Пам’яті Михайла Драгоманова. Х., 1920; Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова. «Літературно-науковий вістник», 1906, кн. 8; Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50 — 70-х років XIX ст. К., 1959; Атанасов П. Михайло Драгоманов і Софійський університет. «Всесвіт», 1962, № 12; Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов. К., 1964; Білецький О. І. Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Лукеренко В. Л. Світогляд М. П. Драгоманова. К., 1965; Федченко П. М. Преса та її попередники. К., 1969; Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (II половина XIX ст.). К., 1971; Сарбей В. Г. В. І. Ленін і дожовтнева спадщина історіографії України. К., 1972; Сарбей В. Г. До питання про взаємини М. П. Драгоманова з діячами марксистської групи «Визволення праці». «Історіографічні дослідження в Українській РСР», 1972, в. 5; Засенко О. Є., Сарбей В. Г. Де ж істина? «Радянське літературознавство», 1983, № 6; Іванченко Р. Драгоманов. «Літературна Україна», 1988, 31 березня; Бернштейн М. Д. Михайло Драгоманов. В кн.: Історія української літературної критики. К., 1988; Новиченко Л М Т. Шевченко в соціально-культурній концепції М. Драгоманова. «Слово і час», 1990, № 2; Hornowa E. Ocena działalności Michała Dragomanowa w historiografii ukraińskiej, rosyjskiej i polskiej. Opole, 1967.

В. Г. Сарбей, П. М. Федченко.



ДРАГОМАНОВ Петро Якимович (крипт. — П. Др-в, П. Др-нов; 1802, с. Монастирські Будища, тепер Малі Будища Галицького р-ну Полтав. обл. — 1860, м. Гадяч) — укр. громад. діяч, письменник. Брат Я. Я. Драгоманова, батько М. П. Драгоманова та Олени Пчілки, дід Лесі Українки. Нар. в дрібномаєтній дворян. сім’ї. Служив чиновником у військ. міністерстві, належав до кола передової молоді, що зазнала впливу декабрист. ідей. 1838 вернувся на Україну, деякий час був повіт. предводителем дворянства, відзначався радикальністю сусп.-політ. поглядів, за що був звільнений з посади. Друкував ориг. прозові й віршові твори, а також переклади в петерб. газетах «Северный Меркурий» і «Литературные прибавления к „Русскому инвалиду“», журналах «Гирланда» и «Северная Звезда». Автор оповідання «Золотой кубок. Пикардская легенда» (1831). За спогадами Олени Пчілки, йому належало оповідання «Ямщик» — про нещасливе кохання візника і сел. дівчини, для свого часу написане по-новому, в реалістичних тонах (Пчілка Олена. Оповідання з автобіографією. Х., 1930, с. 7). Писав байки укр. мовою (не збереглися). Відомі вірші Д.: «М. А. Б[естуже]ву-Р[юми]ну» (1830), «Могила славного» (1831), переклади — «Прощание (Из Бориса)», 1831; «Горбатый. Испанская повесть. (Соч. Генриха Бертуда)», 1831; окремі вірші А. Ламартіна та ін. Збирав етногр. та фольклорні матеріали. Підтримував дружні стосунки з А. Метлинським і М. Макаровським.

Літ. див. до ст. Драгоманов Я. Я.

Г. Я. Сергієнко, О. К. Супронюк.


ДРАГОМАНОВ Яків Якимович (крипт. — Я. Д.-в, Я. Др-в, 1801, с. Монастирські Будища, тепер Малі Будища Гадяцького р-ну Полтав. обл. — 1840, м. см. невід.) — укр. поет-декабрист, брат П. Я. Драгоманова, дядько М. П. Драгоманова і Олени Пчілки. Нар. в дрібномаєтній дворян, сім’ї. Служив з 1817 у Раді військ. м-ва та в канцелярії військ. губернатора в Петербурзі, 1820 — 26 — у Полтав. піхотному полку. Навесні 1825 вступив до Товариства об’єднаних слов’ян і брав у ньому активну участь. Відбув тримісячне ув’язнення в Динабурзькій фортеці, після чого був висланий в один з піхотних полків, у лютому 1828 звільнений у відставку під нагляд поліції. Писав рос. мовою. У 30-х pp. 19 ст. друкувався в петерб. газ. «Северный Меркурий», журналах «Гирланда» та «Сын Отечества». Десять відомих віршів Д. («К гению», 1830; «Родным могилам. Элегия», присвячений П. Я. Драгоманову, написаний 1830, опубл. 1956; «Истина», 1831; «Книга», 1831, та ін.) пройняті сумом, меланхолією, відчуттям втраченої юності, неможливістю віддатися поетич. творчості, що пояснюється тяжким життям Д. Автобіогр. мотиви звучать і в поезії «Морлах в Венеции. (Мысль из сербской сказки)» — вільний переклад пісні із зб. П. Меріме «Гузла», 1832; Д. були близькі переживання серба-далматинця, який нидів з туги за рідним краєм. Написав поему з укр. нар. життя, яка не збереглася. Переклав рос. мовою «Шанфарі» А. Міцкевича (під назвою «Шанфари. Арабская кассида», 1838), прозові твори з франц. мови [«Башня Неслинская (1308)», 1830; «Араб и перс. Восточное предание», 1831].

Літ.: Павловський І. Ф. Декабрист Я. А. Драгоманов. «Україна», 1907, № 5; Айзеншток И. Я. Поэтическая деятельность Я. А. Драгоманова. В кн.: Литературное наследство, т. 60, кн. 1. М., 1956; Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова. В кн.: Пчілка Олена. Твори. К., 1988.

П. П. Ротач, О. К. Супронюк.


ДРАГОМАНОВА (Кучинська) Людмила Михайлівна (крипт. — Л. Д.; 1842, Київ — 16.V 1918, там же) — укр. громадсько-культурна діячка, перекладач. Дружина М. П. Драгоманова. В 60-і pp. була актрисою. Співавтор (разом з М. Драгомановим) розвідки «Народні говірки й місцевий елемент в освіті» («Вестник Европы», 1874). 1876 разом з чоловіком емігрувала, жила в Женеві, згодом — у Софії. Рос. мовою переклала новели В. Стефаника «Осінь», «Лист» («Русские ведомости», 1902), «Мамин синок», «Новина» («Славянский мир», 1909). Допомагала М. Павликові у виданні наук. спадщини М. Драгоманова. Листувалася з І. Франком, Лесею Українкою та ін. письменниками. Портрет див. на окр. аркуші до ст. Драгоманов М. П., с. 112 — 113.

Літ.: Франко І. [Листи до Л. М. Драгоманової]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 50. К., 1986.

Ф. П. Погребенник.


ДРАЙЗЕР (Dreiser) Теодор Герман Альберт (27.VIII 1871, м. Терре-Гот, шт. Індіана — 23.XII 1945, Голлівуд, шт. Каліфорнія) — амер. письменник, публіцист, громад. діяч. Член Компартії США з 1945. Навчався 1888 — 89 в ун-ті м. Блумінгтона. Літ. діяльність почав 1892 як репортер. Перший роман «Сестра Керрі» (1900) — правдива розповідь про долю дівчини з робітн. середовища в бурж. суспільстві — прозвучав запереченням матеріального успіху як вершини щастя; твір було вилучено з книгарень (перевид. 1907). В романі «Дженні Герхардт» (1911) стверджував моральну чистоту й духовну перевагу жінки з народу. В «Трилогії бажання» (романи «Фінансист», 1912; «Титан», 1914; «Стоїк», 1945, незакін., вид. 1947) відображено історію злету і загибелі фінанс. магната Френка Каупервуда.

Змальована на широкому тлі амер. життя, вона стає символом розвитку нац. капіталізму від перших енергійних кроків до вияву його хижацької, антигуманної суті. Тема роману «Геній» (1-е вид. 1915 — заборонено, перевид. 1923) — деградація мистецтва, загибель таланту в бурж. світі. Найбільшої сили худож. узагальнення Д. досяг у романі «Американська трагедія» (1925), де, спираючись на реальний життєвий факт, показав згубність для людини системи капіталістич. відносин. Романи Д. утвердили критичний реалізм у л-рі США; вони були близькі до творчості «розгрібачів бруду», але, на відміну від них, показували закономірність соціально-екон. процесів в Америці поч. 20 ст. Д. вітав Велику Жовтн. соціалістич. революцію в Росії, виступав проти антирад. інтервенції. Поступово активізувалися його громадян. і письменницька позиції. Зб. есе «Бий, барабане!» (1920), автобіографіч. «Книжка про себе» (1922), збірки новел «Визволення» (1918). «Дванадцять чоловіків» (1919), «Барви великого міста» (1923) та ін. відзначаються поглибленою увагою до трударів. У повісті «Ерніта» (зб. «Галерея жінок», 1929, т. 1 — 2) вперше в л-рі США створено образ героя-комуніста, борця за справу робітн. класу. Найактуальніші проблеми амер. дійсності 30 — 40-х pp. порушував у публіцистич. кн. «Трагічна Америка» (1931). зб. «Говорять гірники Гарлану» (1932), кн. памфлетів «Америку варто рятувати» (1941), в яких таврував імперіалістич. політику США, закликав до революц. перетворення суспільства, підтримки Компартії. Один з організаторів Міжнар. конгресу проти війни (Амстердам, 1932), учасник Міжнар. об’єднання революц. письменників. Активний антифашист, Д. 1938 відвідав респ. Іспанію, в роки 2-ї світової війни підтримував боротьбу рад. народу проти гітлеризму. 1927 приїздив до СРСР, перебував на Україні. В кн. «Драйзер дивиться на Росію» (1928) — враження письменника від поїздки, його спогади про Київ, Харків, Одесу, ін. міста України, про Донбас. Окремі твори Д. переклали М. Коваленкова, М. Івченко, Л. Смілянський, І. Буше, Л. Яшенко, О. Кундзіч, Е. Ржевуцька, М. Дмитренко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Привид золота. К., 1929; Негр Джеф. Х., 1930; Нариси і оповідання. К., 1950; Дженні Герхардт. К., 1954: Американська трагедія. К., 1955; Сестра Керрі. К., 1971; Пастка. В кн.: Американська новела. К., 1976; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 12. М., 1986.

Літ.: Гельфандбейн Г. Рядом с будушим. В кн.: Гельфандбейн Г. Генерал и адъютант. Х., 1966; Безродний Є. Теодор Драйзер про Україну. «Всесвіт», 1971, № 8; Панкова Л. Г. Теодор Драйзер. К., 1974; Засурский Я. Н. Теодор Драйзер. М., 1977; Батурин С. С. Драйзер. М., 1987; Парчевская Б. М. Теодор Драйзер. Биобиблиографический указатель. М., 1976.

Т. Н. Денисова.


ДРАЙ-ХМАРА (справжнє прізвище — Драй) Михайло Опанасович [28.ІХ (10.Х) 1889, с. Малі Канівці, тепер Чорнобаївського району Черкаської області — 19.I 1939, Колима] — укр. рад. поет, літературознавець, перекладач, професор Київ. ун-ту. Вчився в 1906 в колегії Павла Галагана, закінчив 1915 Київ. ун-т. Був учасником семінару В. Перетца. В 1921 — 23 читав лекції з поетики і слов’янознавства в Кам’янець-Подільському ін-ті нар. освіти, пізніше — викладав укр. мову і л-ру у вузах Києва. Вірші почав писати 1910 (рос. мовою). З 1919 друкував вірші укр. мовою. Належав до літ. групи «неокласиків», естетична платформа яких характеризувалася прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідування класичних зразків. На поч. 20-х pp. лірика Д.-Х., в якій переважали інтимні й настроєво-пейзажні мотиви, була ще суто символістичною. У творчості наступних років посилилися реалістичні тенденції — точність і конкретність словесного та зорового образів, а також інтерес до тематики, навіяної новою дійсністю (вірші «Донбас». «Зимова казка» та ін.). В 1926 видав зб. віршів «Проростень». Досліджував історію укр. і серб, л-р, білорус. і серб. мов. Автор монографій «Леся Українка» (1926) і «Поема Лесі Українки „Віла Посестра“ на тлі сербського та українського епосу» (1929).

Переклав ряд поезій О. Пушкіна, М. Лермонтова, О. Блока, С. Єсеніна, М. Богдановича (зб. «Вінок». К., 1929), а також твори польс. (А. Міцкевича), чес. (И. Гора, Й. Махара) і франц. (Ш. Бодлера, П. Верлена, Ш. Леконта де Ліля, С. Малларме, Сюллі-Прюдома та ін.) поетів, карело-фінський епос «Калевала». Рукопис перекладеної Д.-Х. «Божественної комедії» Данте конфісковано під час арешту. Твори Д.-Х. виходили також за кордоном (зб. «Поезії», Нью-Йорк, 1964). У США опубл. монографію дочки Д.-Х. Оксани Ашер «Листи з ГУЛАГу». Першого арешту зазнав 1933. Незаконно репресований 1935, реабілітований 1956.

Тв.: Вибране. К., 1969: Поворот. «Прапор», 1989, № 1; Вибране. К., 1989; Щоденник (1924 — 1928). «Слово і час», 1990, № 1 — 2, 5.

Літ.: Рильський М. Про двох поетів. «Життя й революція», 1926, № 8; Крижанівський С. Михайло Драй-Хмара, поет і перекладач. В кн.: Драй-Хмара М. Вибране. К., 1969; Кочур Г. «Сьогоднішнє, вчорашнє — незмінний круг». «Друг читача». 1988. 28 квітня: Іванисенко В. Михайло Драй-Хмара. В кн.: Письменники Радянської України, в. 14, 20 — 30 роки. К., 1989; Кочур Г. Рік Михайла Драй-Хмари. — Василевський П. Так загинув він на Колимі. «Літературна Україна», 1989. 26 жовтня.

С. А. Крижанівський.


ДРАКМАН (Драхман; Drachman) Гольгер (9.Х 1846, Копенгаген — 14.I 1908, м. Горнбек) — дат. письменник. 1871 у Лондоні зблизився з франц. емігрантами-комунарами. Зб. «Вірші» (1872) — революційного, антибурж. спрямування, згодом погляди Д. стали поміркованішими. Автор реалістич. романів «Зайва людина» (1876) і «Запродана» (1890), збірок нарисів і оповідань «Вуглем і крейдою» (1872), «Молода кров» (1877), «Моряцьке слово честі» (1878) та ін. Зразки інтимної і пейзаж. лірики ввійшли до збірок «Притишені мелодії» (1875), «Пісні біля моря» (1877), «Виноград і троянда» (1879); мотиви смерті, самотності звучать у зб. «Священний вогонь» (1899). Писав драми — «Відродження», «Коваль Велунд» (обидві — 1894), «Був собі» (1895). Вірш «Гай заворожено, лист не тремтить» в перекл. П. Грабовського вперше опубл. у журн. «Зоря» (1897, № 23).

Тв.: Укр. перекл. — «Гай заворожено, лист не тремтить...». В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985.

Г. П. Кочур.


ДРАМА (грец. δρα̃μα — дія) — 1) Один з літературних родів. Поділяється на види: драма (у вузькому розумінні), трагедія, комедія, що мають свої жанрові різновиди. Генетично Д. пов’язана з нар. обрядовими дійствами. Відоме арістотелівське визначення трагедії як «наслідування важливій і завершеній дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь, і викликає — через співчуття і жах — очищення (katharsis)» — стало основоположним у теорії драми. Н. Буало, Ф. Шіллер, Г. Гегель, Феофан Прокопович, М. Довгалевський основою Д. теж вважали дію. Драма, що розкриває характери через вчинки героїв, у якій панує фабульна будова (зав’язка, розвиток дії, кульмінація, спад, розв’язка), часова послідовність епізодів, просторова обмеженість, називається «закритою», «арістотелівською». Своїм корінням така Д. сягає в античність (Софокл, Евріпід), найбільшого розквіту набуває в театрі класицизму (Корнель, Расін), проходить через епоху Просвітительства (Ф. Шіллер, Г. Е. Лессінг, О. Сумароков, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко), розвивається в руслі романтизму й критичного реалізму 19 ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, О. Грибоєдов, О. Островський, І. Карпенко-Карий, І. Франко) і не зникає у 20 ст. Особливо широко використовує вона перипетію та інтригу як передумову виникнення катарсису.

Паралельно з драматичною формою Д., а подекуди й випереджаючи її, розвивалася драма, в якій зберігались синкретичні форми худож. мислення. Виникає «неарістотелівська», або відкрита, форма драми. За антич. часів («Перси» Есхіла), у старод. мист-ві Японії (театри Кабукі і Но). Китаю (традиц. театр муз. драми), Індії («Обітниця Яугандхараяни» Бхаси, «Глиняний візок» Шудраки) започатковується процес епізації драми, тобто дифузії її худож. ознак на родовому рівні. Оскільки Д. становить синтез лірики та епосу (Гегель), переважання ліричного або епічного начала викликає в драмі відповідно — явища епізації чи ліризації, в результаті чого в кінці 19 — на поч. 20 ст. виникають жанрові різновиди Д. епічної і Д. ліричної.

Д. епічна — міжродове утворення, наслідок взаємодії драми та епосу. Широко використовує різноманітні зображальні засоби епічних жанрів з метою худож. освоєння подій і явищ, оповідних за своєю суттю (народні визвольні рухи, протиборство класів, ідеологій тощо). Д. епічна пробуджує інтерес, як правило, не лише до кінця дії (розв’язки), а й до її ходу (фабули). Центр. конфлікт Д. епічної — боротьба ідеологій, класів, сусп. прошарків, епох. Художньо реалізується він через зіткнення особистостей, в яких втілено загальне, закономірне, або зіткнення особистих і зовнішніх факторів. Стрижневим принципом Д. епічної є ефект очуднення, незвичне зображення звичайного, що сприяє посиленню умовності, інтелектуалізму, активному втручанню автора в драматичну дію. Аналіз реальних, у т. ч. історичних, картин буття зумовлює виникнення пізнавального елементу в Д. епічній.

Високим ступенем концентрації епічного начала, історичної, соціальної, ідеологічної конкретики позначені драми В. Маяковського, Б. Брехта, Н. Хікмета, І. Кочерги, М. Куліша, Ю. Яновського. В Д. епічній може переважати притчовий, позачасовий конфлікт (Е. Іонеско, Є. Шварц, Ю. Едліс, О. Володін). Домінуючим принципом народної епічної драми (див. Драма народна) є засвоєння нею традицій нац. форм фольклорного епосу («Маруся Богуславка» М. Старицького, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Град князя Кия» О. Коломійця, «Потомки запорожців» О. Довженка). Д. епічна має жанрову систему: парабола («Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити» Б. Брехта), епічна трагедія («Оптимістична трагедія» Вс. Вишневського), навчальна драма («Мати» Б. Брехта), драма-обробка («Антігона» Ж. Ануя) та ін.

Теор. осмислення процесу формування Д. епічної має свою історію. Арістотель зафіксував існування трагедій з епічним складом, просвітителі 18 ст. вважали можливим створення «романічних драм» (Д. Дідро), натуралістична драматургія запозичила з франц. роману зміст і епічну форму (Б. Брехт), Леся Українка відстоювала право митця використовувати історичні документи, «щоб з’ясувати причини суспільних антагонізмів у всій широті і глибині». Вагомий внесок у розробку проблеми епічної Д. зробили А. Чехов. Б. Шоу, Е. Піскатор, Лесь Курбас, Вс. Мейєрхольд.

Д. лірична — міжродове утворення, в основі якого — поєднання лірики й драми. Об’єктом зображення тут є внутр. світ особистості — автора чи героя. Дія відбувається не в зовнішньому, об’єктивному середовищі, а є породженням внутрішнього, суб’єктивного світу; посилюється умовність, порушуються просторово-часові виміри, ускладнюється композиція. Д. лірична складається з епізодів-видінь, марень, сновидінь тощо, які виникають перед внутр. зором автора чи ліричного героя. Сюжет Д. ліричної асоціативний, вирішальну роль у ньому відіграє система лейтмотивів, що, як правило, є історією почуттів і думок одного персонажа, решта ж дійових осіб — результат сприймання гол. героєм своїх антагоністів і протагоністів. У такій Д. здебільшого присутній «двійник» автора, або автор представлений як дійова особа (В. Маяковський у його ліричній трагедії «Володимир Маяковський»). Д. лірична нерідко створюється у віршовій формі («Соловейко-Сольвейг» І. Драча), у ній велику роль відіграє музичність. яка може визначати структуру твору («Незнайома» О. Блока). Жанрова система Д. ліричної така: лірична трагедія («Одержима» Лесі Українки), лірична драма («Зіля королевич» С. Васильченка, «Патетична соната» М. Куліша), лірична комедія («Чарівний сон» М. Старицького, «Перламутрова Зінаїда» М. Рощина), ліричні діалоги («Вічний бунт» М. Куліша) та ін.

Драма — синтетичний вид мист-ва, належить як літературі, так і театрові. Стати явищем театрального мист-ва вона може тоді, коли пошук драматурга поєднаний з пошуком режисерським (А. Чехов, М. Горький — К. Станіславський; М. Куліш — Лесь Курбас; В. Маяковський — Вс. Мейєрхольд та ін.). У таких випадках йдеться про виникнення театрально-драматургічної системи (український «театр корифеїв» — М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, епічний театр Б. Брехта) з єдиними художньо-естетичними принципами.

2) Драма як вид (поряд із трагедією та комедією) відтворює переважно особисте життя людини в її драматичних відносинах з суспільством. Витоки жанрової системи Д. — в античності (соціально-побутова Д. «Іон» Евріпіда). У 2-й пол. 18 ст. у Франції та Німеччині виникла «міщанська драма». У 19 — на поч. 20 ст. розвинулася драма соціально-психологічна («Наймичка» І. Карпенка-Карого, «Глитай, або ж павук» М. Кропивницького, «Не судилося», «Талан» М. Старицького), Д. психологічна (твори Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Л. Толстого, А. Чехова, М. Кропивницького, І. Франка, Лесі Українки, В. Винниченка, Л. Яновської та ін.). На поч. 20 ст. бурхливого розвитку набуває Д. політична, що виникла набагато раніше («Кремуцій Корд» М. Костомарова, «Остання ніч» М. Старицького) як відгук драматургів на політ. події або осмислення давніх подій у сучас. аспекті. Грунтовний розгляд політ. проблем, дослідження людських характерів у політично й ідеологічно екстремальних ситуаціях та конфліктах («Кассандра» Лесі Українки, «Диктатура совісті» М. Шатрова, «Суд Феміди» І. Рачади, «Вода з отчої криниці» В. Фольварочного) та ін.

Однією з продуктивних тенденцій видових новоутворень Д. є розмивання усталених ознак Д., т. з. міжвидова дифузія. Виникають трагікомедія («Чмир» М. Кропивницького, «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «Конкістадор» А. Хінга), трагіфарс («Циліндр» Е. Де Філіппо) тощо. Інтенсивно освоюються зображально-виражальні можливості фольклору, інших видів мист-ва, зокрема в новаторських жанрах — драми-феєрії («Лісова пісня» Лесі Українки), трагедії для мюзик-холу («Смерть доктора Фауста» Мішеля де Гельдерода) та ін. Д. намагається засвоювати можливості публіцистики («Скрутна доба» М. Кропивницького), документу («Правду! Нічого, крім правди!» Д. Аля). На перетині Д. та публіцистики виникають принципово нові жанри Д.: політичний репортаж («Репортаж» В. Шулакова), драматичне інтерв’ю («Інтерв’ю в Буенос-Айресі» Г. Боровика) та ін. Широкі можливості відкриваються при новому прочитанні відомих театр. сюжетів: драма-обробка стає цілком ориг. твором («Бенкет серед чуми» О. Пушкіна, «Камінний господар» Лесі Українки, «Фауст і смерть» О. Левади) та ін. Іл. див. на окремих аркушах, с. 112 — 113.

Літ.: Маркс К. и Энгельс Ф. Об искусстве, т. 1 — 2. М., 1957; Лессинг Г. Э. Гамбургская драматургия. М. — Л., 1936; Теорія драми в історичному розвитку. К., 1950; Белинский В. Г. Разделение поэзии на роды и виды. В кн.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 5. М., 1954; Кузякіна Н. Нариси української радянської драматургії, ч. 1 — 2. К., 1958 — 63; Прокопович Феофан. О поэтическом искусстве. В кн.: Прокопович Феофан. Сочинения. М. — Л., 1961; Шоу Б. О драме и театре. М., 1963; Волков А. Р. Ліро-епізм у драматургії соціалістичного реалізму маяковсько-брехтівського напрямку. «Іноземна філологія», 1964, в. 14; Білецький О. І. Зібрання праць, т. 5. К., 1966; Давидова І. Малі форми драматургії. К., 1966; Арістотель. Поетика. К., 1967; Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга. М., 1967; Буало Н. Мистецтво поетичне. К., 1967; Мамонтов Я. Театральна публіцистика. К., 1967; Лессінг Г.-Е. Лаокоон. К., 1968; Соломонов М. А. Жанри драматичного мистецтва. К., 1968; Сахновский-Панкеев В. Драма. Конфликт. Композиция. Сценическая жизнь. Л., 1969; Мороз З. П. На позиціях народності, т. 1 — 2. К., 1971; Яранцева Н. Про драматичне. К., 1971; Довгалевський Митрофан. Поетика (Сад поетичний). К., 1973; Вакуленко Д. Сучасна українська драматургія. Основні тенденції розвитку. 1945 — 1972. К., 1976; Брехт Б. Про мистецтво театру. К., 1977; Бентли Э. Жизнь драмы. М., 1978; Поляков М. Я. Теория драмы. Поэтика. М., 1980; Явчуновский Я. И. Драма вчера и сегодня. Саратов, 1980; Аникст А. А. Теория драмы от Гегеля до Маркса. М., 1983; Блок В. Б. Диалектика театра. М., 1983; Добрев Ч. Лирическая драма. М., 1983; Ханин Д. М. Теория драмы в античной эстетике. М., 1984; Хализев В. Драма как род литературы. М., 1986; Курбас Л. Березіль. Із творчої спадщини. К., 1988; Чирков А. С. Эпическая драма (проблемы теории и поэтики). К., 1988.

О. С. Чирков, С. А. Дивнич, Л. З. Мороз.




ДРАМА НАРОДНА — вид нар. словесної і театральної творчості; різні форми драм. дійства, що передавались усно від покоління до покоління і виконувалися самодіяльними акторами. Д. н. пов’язана з нар. обрядами, її джерела — в первісному синкретизмі, де трудова діяльність, обряд, міф, реліг. таїнства й елементи худож. творчості злиті воєдино. У Старод. Греції нар. обрядові ігри на честь бога Діоніса породили початкові форми Д. н. Від свят урожаю, які відбилися у фесценнінах (пісні-діалоги), сатурах (побутові й комічні сценки), ателланах, бере початок римський театр. У 16 — 18 ст. елементи італ. Д. н. (фарс, буфонадні карнавальні дійства) входили складовою частиною до комедії масок. У середньовічні часи профес. мандрівні актори (у Франції — жонглери, в Німеччині — шпільмани, в Англії — менестрелі, в Польщі — франти, в Росії — скоморохи, на Україні — мандрівні дяки) переслідувалися церквою і владою. Д. н. на Україні веде свою історію також від обрядових ігор і танців (купальські ігри, обряд «маланка», водіння кози). Традиційне укр. весілля поєднувало елементи переодягання, масок, драм. дії з пізнішими нашаруваннями художньо-побут. культури різних епох. Значну роль у розвитку укр. Д. н. відіграв ляльковий театр — вертеп. Популярними були Д. н. «Мельниця», «Дід і баба», «Коза» (її первісна форма мала виразно синкретичний характер), «Маланка». «Цар Ірод», «Цар Максиміліан» (інша назва — «Трон»), спрямовані проти несправедливості царської влади; побут. драма «Голий пан» — яскрава антикріпосницька сатира та ін. Д. н. у Росії і на Україні розвивалася від невеликих сценок-інтермедій до героїчних драм («Лодка» — про астраханський похід Степана Разіна; варіанти — «Шлюпка», «Ватага розбійників», «Степан Разін», «Чорна ворона»), драм-містерій, побутових драм та ін. Історію Д. н. досліджували І. Франко, Є. Марковський, М. Возняк, О. Білецький та ін. Елементи Д. н. використовуються нині самодіяльними акторами та учасниками вуличних театралізованих святкових дійств.

Літ.: Марковський Є. Український вертеп. Розвідки й тексти. К., 1929; История западноевропейского театра, т. 1. М., 1956; Всеволодский-Гернгросс В. Н. Русская устная народная драма. М., 1959; Волошин І. О. Джерела народного театру на Україні. К., 1960; Білецький О. Зародження драматичної літератури на Україні. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 1. К., 1965; Савушкина Н. И. Русский народный театр. М., 1976; Гусев В. Е. Русский фольклорний те. атр XVIII — начала XX века. Л., 1980; Франко І. До історії українського вертепу XVIII в. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 36. К., 1982; Федас Й. Ю. Український народний вертеп. К., 1987.

Є. І. Нечепорук.


ДРАМА РЕЛІГІЙНА — в середньовічній л-рі драма на релігійний, переважно бібл., сюжет. Див. Літургійна драма, Містерія, Міракль, Ауто.


ДРАМА ШКІЛЬНА — див. Шкільна драма.


ДРАМАТИЧНА ПОЕМА — худож. твір, у якому поєднуються жанрові форми драми і ліроепіч. поеми. В Д. п. здебільшого немає розгорнутої драм. дії, в основі сюжету — конфлікт світоглядних та моральних принципів, поданий, як словесний двобій між гол. противниками. Така будова Д. п. зумовлює емоційну напруженість і гостроту вираження худож. думки. Структура Д. п. порівняно з драмою більш вільна, нетрадиційна; ліро-епічний елемент у ній переважає над драматичним, що ускладнює її сценічне втілення, вимагає особливих режисерських рішень і нерідко веде до оновлення й збагачення театр. мистецтва. В давніх поетиках вона називалася Lesedrama (драма для читання, або літ. драма). З історією Д. п. пов’язані видатні твори світової л-ри («Фауст» Й. В. Гете, «Манфред» Дж. Н. Г. Байрона, «Моцарт і Сальєрі» та ін. «маленькі трагедії» О. Пушкіна). Перша Д. п. в укр. л-рі — «Переяславська ніч» М. Костомарова (1841). Досконалі зразки цього жанру створили ї. Франко («Сон князя Святослава»), В. Самійленко («Чураївна»). Своєї вершини Д. п. досягла у творчості Лесі Українки («В катакомбах», «У пущі» та ін.), яка всебічно розробила цю жанрову форму, модифікувала її на засадах неоромантизму. Д. п. Лесі Українки, в яких ставляться найскладніші філос. і морально-етичні питання епохи, відзначаються винятковою інтелектуальною силою. Різновидами Д. п. є драм. діалог і драм. етюд, якими досконало володіла Леся Українка («На полі крові» та ін.). Поетику і структуру драм. поем та етюдів Лесі Українки використовували і розвивали символісти й декадента (С. Черкасенко, В. Пачовський). У 1909 — 14 ряд символістських драм. етюдів написав О. Олесь («По дорозі в Казку», «Злотна нитка» та ін.). Жанр Д. п. успішно розвивається в укр. рад. л-рі: «Свіччине весілля» та «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, драм. поеми П. Тичини («Сковорода»), А. Малишка («Тарас Шевченко»), Л. Костенко («Дума про братів Неазовських»), І. Драча («Дума про вчителя»), П. Воронька («Казка про Чугайстра») та ін.

Літ.: Мельничук Б. І. Драматична поема як жанр. К., 1981; Дем’янівська Л. С. Українська драматична поема. К., 1984.

Л. С. Дем’янівська.


ДРАМАТУРГІЯ (грец. δραματουργία) — 1) Сукупність драм. творів письменника, л-ри певного народу, епохи тощо. 2) Теорія драм. творчості. 3) Сюжетно-образна концепція театр. вистави або кіносценарію, що її визначає режисер. Див. також Драма, Кінодраматургія.

В. О. Єршов.


ДРАНМОР (Dranmor) Фердінанд (справж. — Людвіг Фердінанд Шмід; 22.VII 1823, Берн — 17.III 1888, Ріо-де-Жанейро) — швейц. поет. Попередник неоромантизму й символізму в швейц. поезії. Писав нім. мовою. Освіту здобув у Берні. Замолоду виїхав до Бразілії Автор збірок лірики та епічних поем «Нічна варта» (1858), «Книга мандрів», «Поетичні фрагменти» (обидві — 1860), «Демонський вальс» (1868), «Реквієм» (1869), «Пожовкле листя» (1879) та ін. У творчості Д. переважають мотиви безнадії, марноти й порожнечі людського існування, роздуми про смерть. Скептичне ставлення до релігії відбилось у деяких творах антиклерик. характеру (поема «Грішний ангел», 1851). Окремі вірші Д. переклав І. Франко, написав сонет «До Дранмора» (1883).

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 13. К., 1978.

Літ. Франко І. До Дранмора. Прочитавши його поему «Requiem». В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 2 К., 1976.

Г. П. Кочур.


ДРАЧ Іван Федорович (17.Х 1936, с. Теліжинці, тепер Тетіївського р-ну Київ. обл.) — укр. рад. поет, громадський діяч. Закінчив 1962 Київський університет і 1964 — Вищі сценарні курси в Москві. З 1987 очолює Київ. орг-цію СПУ. З 1989 — голова Народного руху України за перебудову, з 1990 — народний депутат УРСР.

1961 в «Літературній газеті» опубл. поемутрагедію «Ніж у сонці», що викликала бурхливий резонанс, численні відгуки. Перша зб. віршів — «Соняшник» (1962). У ній, як і в наступних збірках — «Протуберанці серця» (1965), «Поезії» (1967), «Балади буднів» (1967) — виявились самостійність і оригінальність худож. мислення поета, посилене особистіше начало. Д. виступає за високе громадян. звучання поезії, проти сковуючих нормативів і канонів у творчості, декларативності, абстрактного пафосу. Амплітуда образного мислення Д. то сягає космічних узагальнень, зачіпаючи такі теми, як успіхи НТР, досягнення генетики, кібернетики, ядерної фізики, то передає повсякденні надії і тривоги людини. Емоційно насичена, метафорично вільна і розкута поезія Д. в постійних пошуках нових форм, нової асоціативно-умовної образності. В його поемах, баладах, етюдах, «філософемах», «віршах на перфокартах» переважають такі домінантні образи-символи, як сонце, соняшник, калина та ін. у найрізноманітнішому сучасному потрактуванні; поет постійно націлений на літ. експеримент, навіть на епатаж. Громадян. позиція Д. смілива і масштабна, самовияв одвертий і різкий, сповнений етичного максималізму. На повну силу розкрилює Д. свою фантазію, добуваючи естетич. енергію і з фольклору рідного народу, і з науково-інтелектуальних потенціалів 20 століття, і з культурних надбань людства. Вірші Д., що ввійшли до зб. «Корінь і крона» (1974; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1976), написані під враженням від перебування на новобудовах країни, в Донбасі, Грузії, Казахстані, Сибіру. Провідні мотиви книжки — поезія нелегкої праці, спрага цілющих духовних джерел. роздуми про сенс буття сучасника, творча сила пам’яті, вдумливий погляд у минуле рідного народу. Автор збірок віршів і поем «До джерел» (1972), «Київське небо» (1976), «Дума про Вчителя» (1977), «Сонячний фенікс» (1978), «Сонце і слово» (1979), «Американський зошит» (1980), «Січнева балада 1924 року» (1980), «Шабля і хустина» (1981), «Драматичні поеми» (1982), «Київський оберіг» (1983), біогр. повісті «Григорій Сковорода» (1984, у співавт.). У лірич., ліро-епіч., лірико-драм. і драм. поемах Д. то висуває на чільне місце тему мистецтва в прогресі людства, громадян. обов’язку художника (симфонія «Смерть Шевченка», поема «Соловейко-Сольвейг», кіноповість «Київська фантазія на тему дикої троянди і шипшини»), то обстоює новаторські пед. ідеї, естетико-гуманістичні принципи виховання людини, сповідувані, зокрема, В. Сухомлинським («Дума про Вчителя»), інтелектуально виважує сенс народної історії («Шабля Богдана Хмельницького»), розкриває завдяки своєрідному поєднанню документалізму і народно-поетич. притчевості трагічні глибини ідеол. та політ. конфліктів сучасного світу (драм. поема «Зоря і смерть Пабло Неруди»). У творах Д. парадоксально поєднується реальність і умовність, фантастика і документалізм, фольклор і «модерн», їх відзначає новелістич. принцип побудови розділів, поліфункціональність символів, органічне освоєння естетич. досвіду Т. Шевченка і Лесі Українки, П. Тичини і М. Бажана, А. Малишка і В. Сосюри, Пабло Неруди і Е. Межелайтіса, П. Севака і О. Вацієтіса. Для поезії Д. характерне використання композиційних і образотворчих прийомів ін. видів мистецтв — музики, кіно, живопису, скульптури й театру, що сприяє ідейно-естет. увиразненню авторської позиції. Д. легко переходить від смислового, «автологічного» вірша — розгорнутої метафори, вірша-символу, від класичного сонета до розкутого, асоціативного верлібра; кожна з цих форм допомагає йому виповідати свою виболену спрагу гармонії і в людській душі, і в суспільстві, і у вселюдському співжитті. Зримо й органічно поєднує Д. у зображенні позитивних героїв монументалізм, «космічність», міфологізованість і земну реальність їхнього подвижництва в ім’я людського прогресу, його ліричний герой корінням своєї духовності вростає в нац. грунт, в історію свого народу, живе тривожними настроями ядерного віку, надіями і співпереживаннями людства, усвідомленням взаємозалежності всього сущого на землі. Драм. напругою наповнюється його ліризм, через це поряд з елегійним настроєм уживаються іронія, гротеск і сарказм; медитація змінює гостру інвективу, вибухова публіцистичність єднається з алегорією і наївною, сповненою майже дитинних інтонацій казковістю. В кн. «Теліжинці» (1985), як і в інших своїх книгах, Д. прагне оновити слово, освітити, наповнити сучас. змістом традиційний вірш. Поет — майстер конденсованих образних формул, які містять естетичне вираження явищ і процесів дійсності. Його поезія характеризується лексичним багатством і різноманітністю ритмомелодики, філос. насиченістю образних узагальнень, фольклорною символікою, траг. конфліктністю, полемічністю і масштабністю поетичного бачення людини і світу (з особливою виразністю ці риси виявилися в поемі «Чорнобильська мадонна», 1988). Поезія Д. посідає помітне місце в укр. і всій рад. поезії завдяки своєму яскравому, цілісному, хоч подеколи й внутрішньо суперечливому, емоційно інтенсивному характері образного вираження і узагальнення неповторно індивідуального переживання своєї епохи. Д. постає в сучас. л-рі поетом-новатором, для творчості якого властива гостра, динамічна реакція на сьогоденні проблеми людського буття, прагнення активно змінювати ритмомелодику, тональність, настрій і форми худож. зображення залежно від духовних запитів доби. Він збагатив стилістику і жанровий арсенал укр. лірики і поетич. епосу творчим переосмисленням уявлень і символів, відкрив нові грані умовного, метафорично-асоціативного образного мислення. Д. сміливо розширив жанрові межі класичних поетич. форм, ускладнив архітектоніку жанру поеми, надавши йому масштабності звучання симфонії. Його поезії властиве взаємопроникнення слова і музики, різкі перепади лексики — від розмовно-побутової до романтично-окриленої, схрещування в полемічній парадоксальності різних думок і настроїв. Д. прагне вберегти поезію від девальвації образного самовираження, дбає про піднесення рівня духовності народу. Стиль і поетика Д. виражають діалектику і драматичну напругу сучасності, темпераментну, образно розкуту реакцію поета на соціально-політичні, морально-духовні, нац. та інтернац. проблеми 20 віку. За поетич. зб. «Зеленіле врата» (1980) удостоєний Держ. премії СРСР (1983). Виступає Д. і як кінодраматург. На Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка за його сценаріями поставлено фільми: «Криниця для спраглих» (1967), «Камінний хрест» (1968, за новелами В. Стефаника), «Іду до тебе» (1971, про Лесю Українку), «Пропала грамота» (1972; за оповіданням М. Гоголя), «Дід лівого крайнього» (1974), «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1984), «Мама рідна, любима» (1986, у співавт. з М. Мащенком), «І в звуках пам’ять відгукнеться» (1987), «Зона» (1988, у співавторстві з М. Мащенком; за однойменною п’єсою М. Куліша).

Д. відомий як літ.-мистецький критик. Його кн. статей і нотаток «Духовний меч» (1983) — визначне явище укр. літ. есеїстики. Йому належать переклади поезій П. Севака, О. Вацієтіса, О. Чиладзе, Мустая Каріма, Ю. Марцінкявічюса, А. Вознесенського, творів Ф. Гарсіа Лорки, Н. Хікмета, Ю. Словацького, Ц. Норвіда, П. Елюара та ін. Відомий також як активний громад. діяч. У своїх публіцист. виступах Д. відстоює самобутній розвиток нац. культури у всесоюз. і світовому контексті. Твори Д. перекладено багатьма мовами народів СРСР, а також польс., болг., угор., англ. та ін. мовами.

Тв.: Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1986; Соняшник. К., 1985; Храм сонця. К., 1988; Рос. перекл. — Протуберанцы сердца. М., 1966; На дне росы. М., 1976; Солнечный гром. М., 1977; Подсолнух. М., 1983; Американская тетрадь. М., 1984; Зеленые врата. М., 1986; Избранное. М., 1987; Духовный меч. М., 1988.

Літ.: Новиченко Л. Іван Драч, новобранець поезії. В кн.: Драч І. Соняшник. К., 1962; Ивакин Ю. В пути. «Вопросы литературы», 1966, № 2; Іванисенко В. На відстані серця. В кн.: Драч І. Поезії. К., 1967; Ільницький М. Іван Драч. К., 1986; Поетичний світ Івана Драча. К., 1986; Ткаченко А. О. Іван Драч. К., 1988.

М. Г. Жулинський.


ДРЕВИНСЬКИЙ Лаврентій (2-а пол. 16 ст. — після 1633) — укр. громад. і культурно-осв. діяч. Походив з середньомаєтної шляхти, був волинським підчашим. На Брест. соборі 1596 рішуче виступив проти унії. Не раз обирався депутатом від правосл. шляхтичів Волині до короля та послом на сейми. Широкого розголосу набула його промова на варшавському сеймі 1620 при обговоренні пункту про «забезпечення спокою грецької релігії». В ній він змалював нестерпне становище укр. народу, переслідуваного польсько-катол. владою. 1603 записався до Львів. братства, був одним із засновників Луцького (бл. 1617) та Кременецького (1633) братств. Автор польськомов. полемічного твору «Синопсис» (Вільно, 1632; див. Полемічна література), в якому, спираючись на істор. джерела від Київ. Русі до 1632, відстоював права «презацного народу руського».

В. П. Колосова


ДРЕВЧЕНКО (Древкін) Петро Семенович (бл. 1863, Полтавщина — 1934) — укр. рад. кобзар. Жив у с. Залютиному під Харковом. У 13 років осліп. Учень Г. Гончаренка. В репертуарі Д. були укр. нар. пісні, псалми тощо. Вправну техніку гри Д. високо цінував М. В. Лисенко, його майстерність відзначав М. Ф. Сумцов. Разом з Т. Пархоменком і М. Кравченком виступав 1902 на концерті кобзарів та лірників для учасників 12-го Археологічного з’їзду в Харкові.

М. П. Полотай.


ДРЕЙСІГ Іван Християнович [1791, Саксонія — 12(24).XII 1888, Харків] — укр. і рос. актор, драматург. З кін. 18 ст. жив на Україні. З власною трупою виступав у Ставрополі (1845), Тбілісі (1845 — 46), з 1847 — у складі різних труп у Катеринославі, Харкові, Полтаві, Севастополі, Кременчуці та ін. містах України. 1876 брав участь у спектаклях нар. театру на політех. виставці в Москві. Соратник акторів М. ІЦепкіна і К. Соленика, популяризатор реалістич. принципів театр. мистецтва, прогрес. укр. та рос. драматургії. Один з найкращих виконавців ролі городничого в «Ревізорі» М. Гоголя, виборного в «Наталці Полтавці» і Чупруна в «Москалі-чарівнику» І. Котляревського, Шельменка в «Шельменку-денщику» Г. Квітки-Основ’яненка та ін. Автор п’єси «Два брати з Саижарівки, третій з Хорола» (1846), що розширювала тематику соціально-побут. укр. драматургії.

Літ.: Камнев Б. Театральные воспоминания. Ростов н/Д, 1895; Данилов В. В. Из прошлого Екатєринославского театра. В кн.: Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии, в. 6. Екатеринослав, 1910; Дібровенко М. Іван Дрейсіг. «Театр», 1940, № 8.

П. О. Лобас.


ДРЖИЧ (Držíć) Марин (1508, Дубровник — 2.V 1567, Венеція) — хорв. драматург, представник дубровницької літератури епохи Відродження. Навчався у Дубровнику і Сієнському ун-ті (Італія), був священиком. Рання інтимна лірика написана в дусі сонетів Ф. Петрарки. Відіграв значну роль у становленні дубровницького театру, створив ориг. тип театр. вистави. Йому належать 11 драм. творів, з них деякі (напр., комедія «Плутанина») втрачені повністю, інші — частково. Автор ряду пасторалей, на яких позначився вплив італ. зразків («Тірена», 1548, або 1549), і комедій («Гріжула», «Венера й Адоніс», «Новела про Станца», «Скнара», «Манде», «Аркулін» та ін.), де змальовано реалістичні образи простолюду, носіїв нар. мудрості й живої нар. мови. Комедія «Дундо Марое» (пост. 1550; укр. перекл. Л. Ткаченко, «Всесвіт», 1965, № 7) з життя Дубровника і Рима 16 ст. Добродушний гумор у творах Д. межує з сатирою і сарказмом, спрямованими переважно на багатіїв і можновладців.

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэты Далмации эпохи Возрождения XV — XVI веков. М., 1959.

В. Г. Гримич.


ДРИНОВ Марин Стоянов [20.Х (1.XI) 1838, м. Панагюриште, тепер Пловдив. обл., Болгарія — 28.II (13.III) 1906, Харків] — болг. і рос. історик-славіст, філолог, громад. діяч, дійсний член Петерб. АН з 1898, один із засновників і з 1869 голова Болг. літ. т-ва, почесний член ряду слов’ян. академій. З вересня 1858 по березень 1861 жив у Києві, відвідував філос. клас Київ. духовної семінарії. Закінчив 1865 істор.-філол. ф-т Моск. ун-ту. З 1875 (з перервами) — професор слов’янознавства Харків. ун-ту, з 1877 — засновник, секретар, з 1890 — голова Істор.-філол. т-ва при Харків. ун-ті. Як міністр освіти Болгарії (1878 — 79) перебудовував навчальну справу на демокр. засадах. Брав участь у створенні першої болг. конституції 1879. Автор першої болг. орфографії. Заклав основи болг. істор. науки і теорії болг. лексикографії. Розглядав питання розвитку болг. літ. мови, болг. літ. відродження, досліджував твори староболг. л-ри, вивчав пам’ятки, збирав і аналізував фольклор. Сприяв розвитку болг.-рос. і болг.-укр. культур. зв’язків. На формування наук. світогляду Д. значний вплив мали праці О. Бодянського, О. Потебні. Учнями Д. були М. Сумцов, М. Халанський, Б. Ляпунов.

Тв.: Заселение Балканского полуострова славянами. М., 1873; Южные славяне и Византия в X веке. М., 1876.

Літ.: Митряев А. І., Сурков О. М. До питання про оцінку Марина Дринова як історика-славіста. «Вісник Харківського державного університету», 1978, № 167, в. 10; Горина Л. В. Марин Дринов — историк и общественный деятель. М., 1986; Мазманьяну В. К. Марин Степанович Дринов — профессор Харьковского университета. Библиографический указатель работ на русском языке. Х., 1985.

І. А. Стоянов.


«ДРІБНА БІБЛІОТЕКА» — серія перекладних худож. творів і наук. праць з суспільствознавства і природознавства, видана І. Франком, М. Павликом, І. Белеєм 1878 — 80 у Львові з метою поширення реаліст. л-ри. Вийшло 14 випусків. У перекладі І. Франка, І. Белея і О. Рошкевич видані оповідання «Війна за волю» Г. Іванова (Г. Успенського), «Повісті» Еркмана-Шатріана, містерія «Каїн» Дж. Байрона, уривок з роману «Довбня» Е. Золя, «Думи і пісні найзнатніших європейських поетів». У серії опубл. і оповідання «На дні» І. Франка. В «Д. б.» вийшли праця «Значення авторитету в вихованні» М. Добролюбова, філос. ст. «Пчоли» Д. Писарєва, брошури дарвіністів Е. Геккеля і Т. Гекслі. Для «Д. б.» І. Франко переклав 24-й розділ «Капіталу» і ст. «Початок і теорія соціалізму Фрідріха Енгельса» К. Маркса (не були опубл.). Видання припинилося через брак коштів. «Д. б.» відіграла важливу роль у пропаганді реалістичної л-ри і передової наук. думки в Зх. Україні, мала революціонізуючий вплив на молодь Галичини.

Літ.: Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика. К., 1959; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

Ф. Д. Пустова.


ДРІЯНСЬКИЙ Єгор Едуардович [23.IV(5.V) 1812, с. Кошари Конотопського пов. Черніг. губ. — 29.XII 1872 (10.I 1873), Москва] — рос. письменник. Навч. 1829 — 31 у Ніжинській гімназії вищих наук. Автобіогр. мотиви простежуються у повістях Д. «Квартет» (1858), «Конфетка» (1863). 1850 познайомився з О. Островським і зберіг з ним дружні стосунки на все життя. Перший опубл. твір Д. — повість «Одарка Квочка» (1850) був спробою переосмислення гоголівських традицій і сюжетних ситуацій у рамках етнографічно точної «малоросійської ідилії». В повісті «Хвацький сусіда» («Панич», 1856) створив картини старовинного козацького побуту, використовуючи традиційні для укр. нар. театру характери-маски. Критика схвально оцінила п’єсу Д. з провінц. життя «Комедія в комедії» (1855), відзначаючи достовірність етногр. матеріалу і природність характерів. Тему холодного розрахунку, користолюбства, що руйнують моральні підвалини особистості, розробляв у комедії «Бог не видасть, свиня не з’їсть» (1872). Найкращий твір — «Записки дрібного мисливця» (1859), в якому зображено полювання з його особливою психологією, поезією і міфологією та своєрідними формами, що відображають найдавніший етап взаємин людини з природою.

Тв.: Записки мелкотравчатого. М., 1985.

Літ.: Анофриев Н. Русская охотничья библиотека. Брест-Литовск, 1905; Гуминский В. М. Охота пуще неволи. В кн.: Гуминский В. М. Открытие мира, или Путешествия и странники. М., 1987.

В М. Гумінський.


ДРОБЛЕНКОВА Надія Феоктистівна (2.VIII 1926, Ульяновськ) — рос. рад. бібліограф і літературознавець, канд. філологічних наук з 1955. Закінчила 1950 Ленінгр. ун-т. Старший наук. співробітник Ін-ту рос. л-ри АН СРСР (Пушкінський дім). Автор монографії «„Нова повість про преславне Російське царство“ й сучасна їй агітаційна патріотична писемність» (1960), укладач бібліогр. покажчиків «Бібліографія радянських російських праць з літератури XI — XVII століть за 1917 — 1957 pp.» (1961). «Бібліографія праць з давньоруської літератури, опублікованих в СРСР 1958 — 1967 pp. Частина І (1958 — 1962), 1978; Частина II (1963 — 1967 pp.), 1979», в яких зазначено і праці укр. рад. дослідників.

Літ.: Хронологический список трудов Надежды Феоктистовны Дробленковой. В кн.: Труды Отдела древнерусской литературы, т. 42. Л., 1989.

О. В. Мишанич.


ДРОБНИЙ Іван Семенович (16.I 1931, с. Богуславець, тепер Золотоніського р-ну Черкас. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1954 Черкас. пед. ін-т. Учителював. Друкується з 1954. Автор збірок «Добридень, люди» (1962), «Білий світ» (1976), «Троїсті музики» (1983), «Блакитне дерево Дніпра» (1988). У творах Д. ідеться про трудові будні і внутрішній світ людини, про воєнне лихоліття, змальовано образи рад. воїнів, їхній героїзм у Великій Вітчизн. війні. Віршам Д. властиві ліризм, пісенні інтонації, деякі з них поклали на музику І. Сльота та ін. композитори. Окремі поезії Д. перекладено російською мовою.

М. Ф. Пономаренко.


ДРОБНЯК Михайло Михайлович (3.Х 1942, с. Збудський Рокитів, тепер Гуменського округу Сх.-Словац. обл. — 8.VI 1984, Пряшів) — укр. письменник у Чехо-Словаччині. Закінчив філос. ф-т (Пряшів) Кошицького ун-ту. Працював журналістом, сценаристом Піддуклянського укр. нар. ансамблю Укр. нар. театру. Зображував сучас. життя українців Сх. Словаччини, боротьбу чес., словац. і укр. народів у роки 2-ї світової війни. Автор зб. віршів «Розлуки і зустрічі» (1967), «Смуги світла» (1969), «Очі в долонях» (1974), «Колосся надії» (1975), «Шепіт землі» (1980), «Стріти людину» (1983), романів «Далини» (1978), «Шумовиння часу» (1979), «Райдуги» (1982).

Тв.: [Вірші]. В кн.: Відкритий дім. Ужгород — Кошіце, 1982; [Вірші]. «Всесвіт». 1990, № 6.

О. В. Мишанич.


ДРОБ’ЯЗКО Євген Антонович [20.VIII (1.ІХ) 1898, Київ — 2.V 1980, там же] — укр. рад. перекладач. Закінчив 1920 Київ. ун-т та 1923 музично-драматичний ін-т ім. М. В. Лисенка (Київ). Був на режисер. та редактор. роботі. Перекладав твори рос., чес., польс., франц., нім., італ.. ісп. письменників. Окремими виданнями вийшли: з рос. — комедія «Лихо з розуму» О. Грибоєдова (1945, спільно з Д. Бобирем та М. Рильським), драма «Гроза» О. Островського (1940), поема «Гавриїліада» О. Пушкіна (1932), п’єса «Баня» (1951), поема «150 000 000» (1951) В. Маяковського. роман «Порт-Артур» О. Степанова (1952); з франц. — роман «Селяни» О. Бальзака (1952). повість «Ми ще будемо їздити по фіалки» Ж. Лаффіта (1957); з нім. — трагедія «Орлеанська діва» Ф. Шіллера (1939) та ін. Здійснив перший повний переклад «Божественної комедії» Данте (1975; премія ім. М. Т. Рильського, 1978), написав до неї докладний коментар. Переклав окремі твори О. Герцена, І. Крилова, Г. Гейне, Й. В. Гете, Ж. Б. Мольєра, В. Гюго, Ф. Гарсіа Лорки, А. Гравіни, В. Незвала, Ю. Тувіма, Ю. Словацького та ін., лібретто опер «Орфей та Еврідіка» К. В. Глюка, «Весілля Фігаро» і «Чарівна флейта» В. А. Моцарта, «Повість про справжню людину» С. Прокоф’єва та ін.

С. В. Тельнюк.


ДРОГОБИЧ Юрій (справж. — Котермак, син Доната; бл. 1450, м. Дрогобич, тепер Львів. обл. — 4.II 1494, Краків) — укр. вчений, перший з відомих докторів медицини. Походив з родини бідного ремісника. Навчався в Краків. ун-ті, де 1470 здобув ступінь бакалавра, 1473 — магістра. Ступінь доктора медицини і філософії Д. одержав у Болон. ун-ті, де він викладав астрономію й медицину, а 1481 — 82 був ректором. З 1488 — професор медицини та астрономії Краків. ун-ту. його лекції слухав М. Коперник. З Кракова Д. не раз приїжджав на Україну, до Дрогобича, бував у Львові і с. Зимна Вода (побл. Львова). Д. є першим вітчизн. автором друкованої кн. «Iudicium prognosticon» («Прогностична оцінка 1483 року», лат. мовою, Рим, 1483), присв. переважно питанням астрономії. Вперше в історії друк. книги в ній названо Москву, Вільну, Кафу (Феодосію), Львів, Дрогобич. До твору додано вступ у вигляді вірша-посвяти папі римському Сіксту IV. Є підстави вважати, що цим віршем започатковується вченолат. ренесансна поезія на східноєвроп.-слов’ян. грунті. Автор роздумує, як учити «про причини всіх речей», прагнучи «працювати з турботою про людський рід». Людині даровані «осяяна сонцем» любов і «могутня влада», що йде від розуму і «возвеличує її над світом». Поет оспівує «благодатний мир», звеличує людину-творця, звертається до міфол. образів. Вірш написаний т. з. елегійним дистихом (див. Двовірш). За жанром цей поетичний твір — поєднання оди і медитації. Рукописи астрономічних і мед. праць Д. зберігаються в Парижі, Мюнхені, Мілані. Про нього написала оповідання «Дрогобицький звіздар» Н. Бічуя (1970). Портрет с. 111.

Тв.: Укр. перекл. — Вступ до книги «Прогностична оцінка 1483 року». В кн.: Українська поезія XVI століття. К. 1987.

Літ.: Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. К., 1972; Ісаєвич Я. «...Працювати з турботою про людський рід». В кн.: Наука і культура. Україна. 1983, в. 18. К., 1984; Гузар З. Юрій Дрогобич — поет. «Жовтень», 1984, №4; Вавричин М. Г., Ісаєвич Я. Д. Юрій Дрогобич. Бібліографічний покажчик. Львів, 1983.

З. П. Гузар.


ДРОЖЖИН Спиридон Дмитрович [6 (18).XII 1848, с. Низовка Тверської губ. — 24.XII 1930, там же; 1937 прах перенесено в с. Завидово, тепер Конаковського р-ну Тверської обл.] — рос. поет. Походив з кріпаків. Поезії сповнені співчуття до тяжкої праці селянина й ремісника (вірш «Свято осені», поема «Сповідь матері», обидва твори — 1877; «Пісні робітників», 1875, та ін.). Після Жовтн. революції писав вірші про нове життя («На сходці», 1920; «Пам’яті В. І. Леніна», 1924). Поезія Д. відзначається щирістю, простотою й наспівністю, на ній позначився вплив нар. творчості. З юності захоплювався «Кобзарем» Т. Шевченка. Перекладав і переспівував твори великого укр. поета («Чого мені тяжко, чого мені нудно», «За думою дума роєм вилітає...», «Ой пішла я у яр за водою», «І день іде, і ніч іде» та ін.). Відомі переклади Д. з Л. Глібова. 1907 разом з І. О. Бєлоусовим відвідав Канів, написав цикл віршів «На могилі Шевченка».

Тв.: Избранное. М., 1948; [Вірші]. В кн.: Трефолев Л. Н., Суриков И. З., Дрожжин С. Д. Стихотворения. М. — Л., 1963; Песни гражданина. М., 1974; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Братерство літератур, в. 1. К., 1977.

Літ.: Белоусов И. А. Поэт-крестьянин С. Д. Дрожжин. Его жизнь и песни. М. — Пг., 1923; Павлюк М. М. Шевченко в перекладах ранніх поетів-суриковців. «Радянське літературознавство», 1964, № 2.

М. М. Павлюк.


ДРОЗД Алевтина Іванівна (30.V (12.VI) 1917, с. Азея, тепер Ірк. обл.] — рос. рад. письменниця. Закінчила 1956 Херсон. пед. ін-т. Живе на Україні. До збірок «Біля дніпровських синіх вод» (1952), «На виставці» (1954), «Наш Дніпро» (1957), «День народження» (1958), «В нас у місті» (1962), «Про Дніпро й заводи вам — усім цікавим малюкам» (1981) і «Є у мене братик» (1987) увійшли вірші про дитинство, працю, робітничі професії. У кн. «Стоїть каштан в осінній позолоті» (1987) зібрано ліричні поезії, вірші про пережиту війну і боротьбу за мир. Героям Великої Вітчизн. війни, юним партизанам Д. присвятила поему «Хлоп’ята з Карантинного» (1970), нарис «Штаб у плавнях» (1975). Окремі твори Д. опубл. в укр. періодиці.

Тв.: Ребятам дружным о крае южном. К., 1973.

О. О. Білявська.


ДРОЗД Володимир Григорович (25.VIII 1939, с. Петрушин Черніг. р-ну Черніг. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1967. Закінчив 1968 Київ. ун-т. Працював у редакціях газет, 1982 — 85 — гол. ред. журн. «Київ». Друкується з 1962. Уже в першій книжці — зб. оповідань і повістей «Люблю сині зорі» (1962) — виявив інтерес до складних питань життя, прагнучи осмислити їх у соціальному, філос. плані. Твори Д. різноманітні за тематикою, різножанрові (романи, повісті, оповідання, п’єси, публіцистика). Письменник досліджує морально-етичні конфлікти в укр. селі (повість «Люди на землі», 1975; зб. оповідань «Ніч у вересні», 1980, та ін.), робить екскурси у воєнне лихоліття (повість «Земля під копитами», 1980; премія ім. А. В. Головка, 1981). Водночас постійно тримає в полі зору проблеми становлення особистості, вибору справжніх життєвих цінностей (збірки «Семирозум. — Маслини», 1967; «Білий кінь Шептало», 1969; «Крик птаха в сутінках», 1982, «Самотній вовк. Балада про Сластьона», 1983; «Новосілля», 1986; роман «Інна Сіверська, суддя», 1985). У романі «Спектакль» (1985) ці проблеми особливо загострюються, проектуються на сферу власне художньої творчості застійного періоду (гол. герой роману — письменник Ярослав Петруня, наділений художнім хистом, але нестійкий у принципах, безсилий у спротиві тим, хто штовхає митця на шлях конформізму, маніпулює його талантом). Д. викриває міщанство з його споживацькими прагненнями, кар’єризм як соціальне зло («портфельна хвороба»), фальшиве єство всіляких пристосуванців. Окремі твори такого плану, зокрема роман «Катастрофа» (вперше опубл. в журн. «Вітчизна», 1968, № 2), були піддані несправедливій критиці і по суті випали з літ. процесу свого часу. Перевидано цей роман тільки 1988 (увійшов до зб. оповідань «Подих чудесного»). Д. утверджує героя, який живе по справедливості, чесно, в суголоссі з совістю. Саме такі люди — трудового кореня, здорової нар. моралі — ідейно протистоять злу в непростих умовах сучасності. Позитивний ідеал письменник шукає і в істор.-революц. минулому, в образах прогрес. вітчизн. діячів (Ю. Мельников, О. Богомолець з романів «Добра вість», 1967; «Ювеналій Мельников», 1972; «Ритми життя», 1974; «Дорога до матері», 1979). Письменник прагне розкрити діалектичне поєднання в людині позитивного й негативного начал, навіть в одному й тому ж характері, хоч прояви негативного автор зображує виразніше, переконливіше. У цьому поєднанні часто пізнаються трагедія нездійсненої надії і спричинені різними обставинами викривлення у формуванні людини (зокрема молодої) як особистості. Творчій манері Д. притаманні точність, опуклість реалістич. малюнка, тонкий психологізм в аналізі душевних порухів героя, прийоми умовності, ситуаційно виправдана іронічність (оповідання «Парость» в однойм. зб., 1966; багато ін. творів). Особливе місце в худож. мисленні, в поетиці письменника займає фольклор, його тематика і образна мова; він активно запроваджує їх у сучасну проблематику, поновому актуалізує, використовує для зображення людини і життя в їхній часовій неперервності, спадкоємності й вічності. Д. виступає також з публіцист. статтями у респ. та всесоюз. пресі на актуальні теми сусп. життя, зокрема культури, екології. Окремі твори Д. перекладено багатьма мовами народів СРСР, світу.

Тв.: Ирій. К., 1974; Новосілля. К., 1987; Подих чудесного. К., 1988; Листя землі. Книга доль і днів минущих. «Вітчизна», 1989, № 4 — 5: Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1989; Рос. перекл. — Маслина. М., 1969; Ирий. М., 1976; Добрая весть. М., 1978; Ритмы жизни. М., 1980; Инна Сиверская, судья. К., 1986.

Літ.: Суровцев Ю. О серьезном — всерьез. В кн.: Дрозд В. Земля под копытами. М., 1983; Тримбач С. Максимализм, «Дружба народов», 1985, № 6; Есин С. «Портреты» Владимира Дрозда. «Литературная газета», 1985, 24 июля; Жулинський М. «Яким корінням живе дерево?». В кн.: Жулинський М. Наближення. Літературні діалоги. К., 1986; Сивокінь Г. Спокусливі сап’янці, або художній самоаналіз. «Київ», 1986, № 5; Майдаченко П. І. Поетика умовності у В. Дрозда. «Радянське літературознавство», 1987, № 2.

Г. М. Сивокінь.


ДРОЗДОВСЬКИЙ (Drozdowski) Богдан (20.XI 1931, с. Поліське Косово, тепер Івацевицького р-ну Брест. обл., БРСР) — польс. письменник. Закінчив 1957 Краків. ун-т. Автор збірок віршів «Є таке дерево» (1956), «Моя Польща» (1957), «Полудень і тінь» (1960), «Скарга до сина» (1962), «Полин» (1970) та ін., романів «Арнгем — темне світло» (1968), «Старе срібло» (1973), п’єс, зб. есе «Про поезію» (1977). тощо. На поезію Д., за власним визнанням письменника, вплинула творчість Т. Шевченка, про нього він написав ст. «Співець українського народу» (1950), переклав кілька його віршів. Опубл. у своєму перекладі деякі вірші М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, М. Бажана, Д. Павличка, П. Мовчана та ін. укр. поетів. Автор ст. «Зустріч з українською поезією» («Літературна газета», 1958, 10 червня). Перекладає твори рос. та англ. письменників. Окремі вірші Д. переклали Д. Павличко, Л. Костенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1977, № 4; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983.

Р. І. Доценко.


ДРОК Кость (Костянтин) Леонідович (22.IV 1919, м. Луганськ) — укр. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1944. Закінчив 1941 Дніпропетровський університет. Учасник Великої Вітчизн. війни. Працював у пресі. Друкується з 1938. До зб. «Син землі» (1948) увійшли вірші воєнних і перших повоєнних літ. Зб. віршів «Верховино моя» (1949) і зб. для дітей «Хочеш знати про Карпати» (1954) присвячено людям гірського краю. Збірки «Сузір’я миру» (1951), «Назустріч сонцю» (1953), «Дніпровські мелодії» (1956), «Доки серце б’ється» (1958), «Тобі радію» (1966), «Мелодії життя» (1972), «Весняний плин» (1976), «Під вітрилами літ» (1978), «Освідчення» (1979), «Ластівки над землею» (1985), «Осіннє вогнище» (1989), «Ствердження» (1990) — роздуми про сучасність і сучасників, про покликання людини на землі. Працює також у жанрі гумору й сатири. Переклав з угор. мови кн. поезій «Вибране» Е. Аді (1949), з рос. — ряд поезій В. Маяковського, С. Єсеніна, Є. Долматовського, М. Дудіна, М. Тихонова та ін. Окремі твори Д. перекладено рос. мовою.

Тв.: Осіннє вогнище. К., 1989.

Літ.: Біба П. Костеві Дроку — 70. «Літературна Україна», 1989, 11 травня.

В. В. Громова.


ДРОФАНЬ Анатолій Павлович (17.XI 1919, містечко Ічня, тепер місто Черніг. обл. — 25.V 1988, Київ) — укр. рад. письменник. Закінчив 1945 Київ. ун-т. Працював у редакціях респ. газет і журн. «Україна». Друкувався з 1945. Перша книжка — зб. оповідань «Журка із Сонцеграда» (1956). Автор докум. повісті «Коли ми красиві» (1962), повістєй «У кожному камені — іскра» (1971), «Біла криниця» (1975), збірок оповідань «Троянди» (1963), «Альбіон» (1967), «Земля для квітів» (1968), «Сонцелюби» (1979), істор. роману з часів гайдамаччини «Таїна голубого палацу» (1978), істор.-біогр. роману «Буремна тиша» (1984) — про С. Васильченка. У творах Д. (у т. ч. історичних) розкриваються теми громадян. мужності, високого сусп. призначення людини, відчутно схильність письменника до емоційно наснаженого слова, містких метафор, символів, конфліктного розвитку подій і характерів. У книжках для дітей «Про барона, Мавру і мале вушко» (1959), «Коли я виросту» (1963), «Янехо» (1965), «Загадка старої дзвіниці» (1971) переважає тема любові і бережливого ставлення до природи. Д. належить і зб. сатирич. оповідань «Іменини» (1957), ряд нарисів, крит. і публіцист. статей. З рос. мови переклав ряд творів В. Біанкі, М. М. Алексєєва. Окремі твори Д. перекладено рос., білорус., казах., нім. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Журка из Солнцеграда. М., 1961; На совесть. М., 1962; Загадка старой колокольни. М., 1976; Тайна голубого дворца. М., 1985.

Д. О. Міщенко.


«ДРУГ» — худож.-публіцистич. і наук. журнал студ. т-ва «Академический кружок». Видавався у Львові 1874 — 77 двічі на місяць. Почав виходити як орган «москвофілів». Спочатку друкувався «язичієм», з 1876 — нар. укр. мовою. З приходом в редакцію І. Франка й М. Павлика (липень 1876) «Д.» набув демокр., а 1877 — революц.-демокр. спрямування. Опубліковані в журналі листи М. Драгоманова до редакції «Д.», праця М. Павлика «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» порушували питання про роль інтелігенції, науки, л-ри і преси, їхніх завдань у формуванні прогрес. світогляду, про зміцнення зв’язків з передовими колами Росії. І. Франко в «Літературних письмах», статтях «Слівце критики», «Поезія і її становисько в наших временах» обгрунтував високу сусп. функцію л-ри, пояснював сутність реалізму й народності, закликав письменників до відтворення тогочасної соціальної дійсності. В «Д.» було вміщено вірші «Народні пісні», «Від’їзд гуцула», «Наймит» та ін., три оповідання з бориславського циклу, повість «Петрії і Довбущуки» І. Франка, повісті «Денис» І. Вагилевича, «Напотемки» і «Домна Розанда» А. Переплиса (А. Дольницького) та ін. В журналі друкувалися також І. Белей, Василь Лукич (Левицький), І. Верхратський, В. Давидяк та ін. Тут опубл. переклади кількох розділів з роману «Що робити?» М. Чернишевського, оповідання «Супокійне життя» та уривки з «Історії одного міста» М. Салтикова-Щедріна, з повісті «Вадим» М. Лермонтова, творів И. В. Гете, Г. Гейне, Г. Флобера, Еркмана-Шатріана. Деякі матеріали «Д.» запозичував з журн. «Вестник Европы» (передруковувалися окремі статті, некрологи тощо), «Д.» відіграв значну роль у пропаганді прогресивних ідей в Галичині.

Літ.: Бернштейн М. Діяльність І. Франка-критика у журналі «Друг». В кн.: Слово про великого Каменяра, т. 2. К., 1956; Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика. К., 1959; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983; Кізлик О. Д. «Друг». 1874 — 1877. Систематичний покажчик змісту журналу. Львів, 1967.

Ф. Д. Пустова.


«ДРУГ ЧИТАЧА» — газета Держкомпреси УРСР і Товариства любителів книги УРСР. Видається щотижня з 1960 в Києві. Висвітлює роботу вид-в, полігр. підприємств, книжкової торгівлі республіки, орг-цій Т-ва любителів книги УРСР. Друкує огляди, анотації, рецензії, резюме, бібліогр. довідки про випущені на Україні книжки, в т. ч. твори худож. л-ри тощо. Вміщуються матеріали, присвячені творчості майстрів книжкової графіки, та ін.

В. В. Вараков.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.