[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 219-234.]

Попередня     Головна     Наступна

З

«З НЕВОЛІ» — літ.-худож. альманах. Виданий 1908 з метою одержання коштів для укр. політичних засланців, які поневірялися у Вологод. губернії. Випущений у Петербурзі друкарнею Клобукова. У доборі матеріалів, що мали антиурядову спрямованість, брала участь Леся Українка. Вміщено її драм. поему «На руїнах», оповідання «Persona grata» M. Коцюбинського, вірші Панаса Мирного, А. Кримського, П. Капельгородського, О. Олеся, Х. О. Алчевської, М. Чернявського, С. Черкасенка, О. Коваленка та ін. укр. письменників; переклади вірша «Послання в Сибір» О. Пушкіна, «Пісні про Сокола» і оповідання «Волоська легенда» М. Горького. Майже весь тираж альманаху конфіскований царською цензурою. У Ленінгр. істор. архіві (фонди цензурного к-ту за 1908) зберіг. справа «Про порушення судового переслідування проти осіб, що винні в надрукуванні збірника на малоросійському наріччі „З неволі“».

Іл. див. на окремому аркуші до статей Альманах і Збірник, т. 1, с. 256 — 257.

Літ.: Зленко Г. До історії альманаху «З неволі» (1907). «Радянське літературознавство», 1983, № 6.

Н. Л. Калениченко.

«З ПОТОКУ ЖИТТЯ» — літ. альманах. Вийшов у Херсоні 1905. Упорядники — М. Коцюбинський і М. Чернявський. Готуючи видання, М. Коцюбинський звернувся до укр. письменників з програмним листом-маніфестом, закликаючи їх до правдивого зображення та ширшого охоплення життя різних верств суспільства (надр. у «Літературно-науковому вістнику», 1903, № 3). Вміщено оповідання М. Коцюбинського («З глибини»), Л. Яновської («Два дні з життя»), І. Нечуя-Левицького («Гастролі»), новели О. Кобилянської («Ідеї»), Грицька Григоренка («Силует»), поезії Лесі Українки, Панаса Мирного, І. Франка, А. Кримського, М. Вороного, М. Чернявського, М. Старицького та ін. Царська цензура 1904, за словами М. Коцюбинського, «тяжко покалічила» альманах, вилучивши з нього всі соціально загострені твори, зокрема оповідання «Чужий» Лесі Українки (рукопис не зберігся), «Пенсія» М. Левицького.

Н. Л. Калениченко.

«ЗА КРАСОЮ» — літ. альманах. Виданий 1905 в Чернівцях на честь О. Кобилянської. Упорядник — О. Луцький (він же автор вступного слова) надав перевагу творам, що відбивали модерністські тенденції (Б. Лепкого, В. Пачовського, П. Карманського, О. Луцького). Одночасно участь у виданні взяли І. Франко (6-й вірш з «Книги Кааф»), Леся Українка (уривок з вірша «Дочка Ієфая»), М. Коцюбинський (новела «У грішний світ»), О. Маковей, С. Яричевський, В. Щурат, Уляна Кравченко, К. Гриневичева, С. Чернецький. Опубл. вірші й оповідання молодих авторів — 1. Діброви (псевд. Г. Гордого), Я. Весоловського, С. Вільшанського (псевд. Л. Гринюка). В альманасі вміщено твори М. Вороного, М. Чернявського, Н. Кибальчич, Г. Хоткевича, І. Липи та ін. письменників Наддніпрянщини.

Ф. П. Погребенник.

«ЗА МАРКСО-ЛЕНІНСЬКУ КРИТИКУ» — щоміс. критико-літературознавчий журнал. Виходив у Харкові (замість журн. «Критика») 1932 — 34 як видання ДВОУ під ред. В. Коряка: 1934 — 35 (з № 9) — орган Спілки рад. письменників України, відп. редактор — С. Щупак. Вміщував статті з питань марксистсько-ленінської естетики, історії й поетики драми, роману, висвітлював питання становлення й розвитку укр. рад. л-ри, історії й теорії дожовтн. й рад. критики та літературознавства. В журналі постійно друкувалися статті-огляди про український театр. живопис, кіномистецтво, музику.

Значне місце відводилося нарисам про творчість відомих письменників (М. Салтикова-Щедріна, А. Чехова, М. Коцюбинського, М. Горького, П. Грабовського, О. Серафимовича, М. Шолохова, О. Фадєєва, Е. Багрицького, Л. Соболева, Янки Купали, А. Головка, Петра Панча, Мирослава Ірчана, І. Микитенка, Івана Ле, Г. Епіка, В. Гжицького, І. Кулика, К. Гордієнка та ін.), аналізові окремих їхніх творів. Зрідка публікувалися статті про новітні тенденції й явища в зарубіж. л-рі й кіно. Журнал уміщував рецензії на твори П. Тичини, В. Сосюри, Ю. Яновського, Ю. Смолича, Н. Рибака, М. Островського, О. Близька, В. Бобинського, С. Айні, Й. Бехера, Мате Залки та ін. Багато матеріалів написано з вульгарно-соціологічних позицій, мало переважно кон’юнктурний характер.

В. О. Дорошенко.

«ЗА РАДЯНСЬКУ УКРАЇНУ!» — газета, орган Політуправління Пд.-Зх. фронту, з вересня 1942 — орган ЦК КП(б)У та Верх. Ради УРСР. Видавалася під девізом «Смерть німецьким окупантам!» з липня 1941 по лютий 1943 тричі на тиждень для населення тимчасово окупованих областей України. Відп. редактор — М. Бажан. У складі редколегії були В. Василевська, О. Корнійчук, серед кореспондентів газети — А. Малишко, С. Воскрекасенко, А. Шиян, С. Журахович, Д. Гринько та ін. Систематично друкувала також твори П. Тичини, М. Рильського, Івана Ле, В. Сосюри, Петра Панча, Л. Первомайського, К. Герасименка та ін. письменників. У газеті вперше були надр. вірші «Клятва» М. Бажана, «Слово про рідну матір» М. Рильського, поема «Гнат Кудря — партизан» А. Малишка, С. Воскрекасенка і А. Шияна та ін. Щомісяця над окупованою територією України з літаків скидалося 1,5 — 2 млн. прим. видання. Газета розповідала про становище на фронтах Великої Вітчизн. війни, про нар. месників, мобілізовувала патріотів України на боротьбу з нім.-фашист. загарбниками та їхніми бурж.-націоналістичними прислужниками.

Літ.: Гутянська О. В. Через лінію фронту. Газета «За Радянську Україну!» у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників. К., 1980.

В. А. Бурбела.

«ЗА СИНІМ ОКЕАНОМ» — літ.-худож. та громад.-політ. журнал. Виходив 1959 — 63 у Нью-Йорку, ред. і видавець Ю. Косач. Пропагував єдність укр. трудової прогресивної еміграції у США, Канаді, Австралії та ін. країнах, критикував націоналізм. Друкував твори класиків світової л-ри. В журналі вміщено ряд творів М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, М. Вінграновського, І. Драча, Н. Забіли, Л. Костенко, М. Сингаївського та ін. укр. рад. письменників.

Літ.: Прохоренко К. Глашатай правди і гуманізму. «Українське життя» [Торонто], 1963, 24 квітня.

К. Я. Прохоренко.

«ЗА СТО ЛІТ» — збірники матеріалів з громад. і літературного життя України 19 — поч. 20 ст. Вид. 1927 — 30 у Києві Комісією новітньої історії України ВУАН під ред. М. С. Грушевського (6 випусків). Друкувалися матеріали до біографій, статті про І. Котляревського, Г. Квітку-Основ’яненка, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, Я. Головацького, О. Потебню, М. Драгоманова, І. Франка, М. Старицького, В. Мову (Лиманського), І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, Б. Грінченка, В. Самійленка, М. Коцюбинського та ін. Серед авторів — М. Возняк, К. Студинський, І. Айзеншток, О. Дорошкевич, Є. Кирилюк, К. Копержинський, М. Марковський, А. Музичка, І. Житедький та ін.

О. Л. Рибалко.

ЗАБАВЛЯНКИ, утішки, потішки, чукикалки — жанр дит. фольклору, твори гумористичного, жартівливого змісту. В них дії та поведінка птахів чи тварин уподібнюються діям і вчинкам людини. У деяких З. розкривається зміст традиц. занять селянина. З. ігрового характеру супроводяться відповідними рухами (ручками, ніжками, голівкою) дитини. З. властиві проста будова вірша, різноманітні евфонічні засоби (див. Евфонія), активне використання діалога. Виконують З. дорослі під час безпосереднього спілкування з дітьми — співають або проказують речитативом. З. створюють у дитини почуття комфорту, викликають радісні емоції, сприяють фізичному зміцненню, активізують пізнання навколишнього світу, оволодіння мовою.

Г. В. Довженок.

ЗАБАРА Натан Ілліч (27.XII 1908, с. Рогачів, тепер Баранівського р-ну Житом. обл. — 19.II 1975, Київ) — євр. рад. письменник. Навчався на курсах Центр. ін-ту праці (Київ). У 1932 — 33 був аспірантом Ін-ту євр. культури при АН УРСР. Учасник Великої Вітчизн. війни. Будні Червоної Армії відтворив у кн. «Радіороман» (1932). Життя невеликого укр. містечка у роки громадян. війни та у повоєнний час показав у романі «Нилівка» (1934). Продовженням цієї теми є роман «Батько» (1940). Роман «Сьогодні народжується світ» (1965) — про утворення НДР. В останні роки життя З. працював над великим істор. романом «Колесо крутиться» (ч. 1 — 3, опубл. 1979), в якому змалював події 12 — поч. 13 ст. на півдні Франції, коли точилася боротьба за об’єднання країни. Опубл. книги оповідань і нарисів «Люди і час» (1935), «Хлоп’ята» (1937), кіноповість «Сезон на дачі» (1965). Переклав мовою ідиш. ряд творів Л. Толстого, О. Арбузова та ін. Незаконно репресований 1951. Реабілітований 1957.

Тв.: Рос. перекл. — Два сына. К., 1939; «Отец». М., 1961; Сегодня рождается мир. — Обыкновенная мама. М., 1968.

Г. І. Полянкер.

ЗАБАШТА Любов Василівна [21.I (3.II) 1918, м. Прилуки, тепер Чернігівської області — 21.VII 1990, Київ] — українська радянська поетеса. Член КПРС з 1953. Закінчила 1941 Одес. водний ін-т. Навчалася 1951 — 53 в Київ. пед. ін-ті. Працювала інженером на верф’ях Волги і Дніпра. Дебютувала віршами 1935. З. належать збірки: «Нові береги» (1950), «Щоб мовчали гармати» (1952), «Дороги дружби» (1953), «Олекса Борканюк» (1954), «Калиновий кетяг» (1956), «Квіт папороті» (1959), «Гніздо голубки» (1960), «Пісня і хліб» (196!), «Вірю людині» (1963), «Скрипка Страдіварі» (1964), «Незабудки» (1966), «Земля Антеїв» (1971), «Срібная креш» (1973), «Берег надії» (1974), «Вересневі світанки» (1978), «Київська гора» (1982), «Відлуння тривожних доріг» (1985) та ін. Осн. теми — героїка боротьби проти фашизму, мирна будівнича праця, любов до отчого краю, кохання, материнське і родинне щастя. Автор п’єс «Весілля в Тернах» і «Троянди на камені» (обидві — 1963). Драм. та ліро-епіч. поеми («Квіт папороті», 1959: «Тернова доля», 1961: «Маруся Чурай», 1968; «Роксолана», 1971; «Леся Українка», 1973; «Софія Київська», 1982, та ін.) відбивають глибокий інтерес З. до історії, зокрема історії культури. Зверталася також до прози (повість «Крила Арсена Дороша», 1968; роман «Там за рікою — молодість», 1970; докум.-худож. повість «Спалення мадонни», 1989). Багато творів присвятила дітям: збірки віршів «Паляниця білолиця» (1963), «Коли я виросту» (1975), «Пісня зеленого лісу» (1983), «Сівачі» (1984), повість «Будинок мого дитинства» (1983) та ін. Дитяча лірика З. відзначається образністю, фольклорними мотивами. Для творчості З. характерний гуманізм, вона утверджує самовідданість і добhоту людини, її духовну і громадян. велич. Твори З. перекладені мовами багатьох народів СРСР, зарубіж. країн (зокрема, англ., сербохорв., польс., чес., рум.).

Тв.: Вибране. К., 1958; Драматичні твори. К., 1963; Ой катране, катраночку. К., 1968; Вибране. К., 1977; Крилаті мої кораблі. К., 1983; Вибране. К., 1987; Рос. перекл. — Слово имеет женщина. М., 1953; Дружба. Л., 1954; Мальвы на камне. Л., 1958; Песня и хлеб. М. — Л., 1962; Дерево моих надежд. М., 1968; Земля Антеев. М., 1976; Есть вечиая любовь. М., 1985.

Літ.: Іванисенко В. До берегів поезії й краси. В кн.: Забашта Л. Ой катране, катраночку. К., 1968; Пінчук С. Глибина бачення. «Жовтень», 1984, № 2; Дзюба І. З дзвонкової криниці. В кн.: Забашта Л. Вибране. К., 1987; Скирда Л. Уроки історії — простір поеми. «Вітчизна», 1988, № 2.

В. П. Моренець.

ЗАБАШТАНСЬКИЙ Володимир Омелянович (5.Х 1940, с. Браїлів, теп. смт Жмерин. р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1968. Закін. 1957 буд. школу (м. Макіївка), працював каменярем у кар’єрах, підручним кочегара на цукр. заводі, робітником у радгоспі. Внаслідок нещасного випадку 1958 втратив очі й руки. Закінчив 1969 Київ. ун-т. Друкується з 1960. У перших збірках «Наказ каменярів» (1967), «Віра в людину» (1971), «Моя вузькоколійка» (1973; Респ. комс. премія ім. М. Островського, 1974) пристрасно виступив проти бездуховності, обивательської філософії і фарисейської моралі тих сучасників, що прирекли себе на душевну самотність, зреклися батьківщини, рідної мови, героїчних істор. і духовних традицій народу, спасували перед складними життєвими обставинами. Свій громадян. ідеал З. бачить в особі М. Островського, в ньому поет, за словами Б. Олійника, «знайшов ключ і тональність не лише для своєї творчості, а й для особистого життя». Ще виразніше свої патріотичні й інтимні почуття висловлює З. в збірках — «Крицею рядка» (1977), «Вага слова» (1981), «Запах далини» (1982; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1986), «Треба стояти» (1986), «Жага життя» (1987), «Мужністю завдячую тобі» (1988). Епічність задуму і оптимізм, проникливе розуміння драм. людських доль і неперехідних духовних цінностей, влучність і афористичність висловлювання сприяють популярності творів З. серед читачів. Поет уникає декларативного пафосу, формальної вишуканості.

Переклав з рос. мови повісті «Біла борозна» А. Іванова (1973), «Крадіжка», «Десь гримить війна» В. Астаф’єва (обидві — 1973); з туркм. — книгу романів і повістей «Земля пам’ятає все» Т. Джумагельдиєва (1982); з білорус. — роман «Неруш» В. Козька (1986); з осет. — зб. повістей «Пісня в два голоси» Н. Джусойти (1986), з болгарської — вірші збірки «Якби не було вогню» Д. Дам’янова, які увійшли до книги «Сині скелі» (1978). З. належать переклади циклів віршів та поем: з рос. — Л. Смирнова, М. Ісаковського, М. Дудіна, Р. Рождественського; з білорус. — П. Панченка, Н. Гілевича, Г. Буравкіна, Р. Бородуліна; з туркм. — К. Курбаннепесова; з татар. — Муси Джаліля; з азерб. — Р. Рзи; з груз. — О. Табатадзе, Н. Габрічідзе; з казах. — Ж. Нажимеденова; з лит. — А. Бярнотаса; з латис. — А. Бергманіса; з вірм. — Ю. Саакяна; з ест. — Р. Ріммела; з молд. — П. Боцу та ін., надруковані у колективних збірниках.

Окремі твори З. перекладено рос., білорус., башк., казах., туркм., болг., польс., угор., англ. та ін. мовами.

Тв.: Гранітні краплі. К., 1975; Древо роду. К., 1990; Браїлівські балади. К., 1990; Рос. перекл. — Вера в человека. М., 1974; Надо выстоять! М., 1990.

Літ.: Олійник Б. Малюю впевнено добу. «Літературна Україна». 1967. 13 жовтня; Олійник Б. З вірою в людину. В кн.: Забаштанський В. Гранітні краплі. К., 1975; Воронько П. Щоденний подвиг. В кн.: Забаштанський В. Сині скелі. К., 1978; Дзюба І. Світ Забаштанського. «Літературна Україна», 1982, 16 грудня; Павличко Д. Незламний характер. В кн.: Забаштанський В. Жага життя. К., 1987; Кагарлицький М. Наодинці з совістю. К., 1988; Грабовський В. Загадка Володимира Забаштанського. В кн.: Забаштанський В. Мужністю завдячую тобі. К., 1988.

О. Г. Астаф’єв.

ЗАБІЛА Віктор Миколайович (крипт. — Ол-др.; 1808, х. Кукуріківщина, тепер с. Забілівщина Борзнянського р-ну Черніг. обл. — листопад 1869, м. Борзна тієї ж обл.) — укр. поет. Нар. в сім’ї дрібного поміщика, нащадка старовинного козацько-старшинського роду. Навчався 1822 — 25 в Ніжинській гімназії вищих наук. В 1825 — 34 служив у війську. Вийшов у відставку в чині поручика, решту життя провів на своєму хуторі побл. Борзни. Дружив з Т. Шевченком, зустрічався з ним під час приїздів поета на Україну — в Качанівці, Мойсівці, Києві. Взимку 1847 Т. Шевченко деякий час жив на х. Кукуріківщині, намалював портрет З. У повісті «Капитанша» Т. Шевченко з симпатією зобразив З. під іменем Віктора Олександровича. Вірші З., відібрані жандармами у Т. Шевченка при арешті 1847, в протоколі допиту названо пасквільними. З. брав участь у похороні Т. Шевченка і впорядкуванні його могили. Дружба з Т. Шевченком, його революц.-демокр. погляди позначилися на світогляді З.

Вірші почав писати в серед. 30-х pp., але тільки деякі з них надр. за життя. Три вірші З. опубл. Є. Гребінка 1841 в альм. «Ластівка». Видрукована на поч. 40-х pp. збірка з невід. причин не дійшла до читача (єдиний прим., без титульної сторінки, виявив 1936 літературознавець Є. Кирилюк). Прижиттєвими публікаціями З. є два вірші, надр. 1857 в «Черниговских губернских ведомостях». Повну збірку творів — «Співи крізь сльози» видано 1906 у Львові заходами І. Франка. Тим часом вірші З. були добре відомі в народі, поширювались у рукопис. збірках, виконувались як нар. пісні, напр., «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку», покладені на музику М. Глинкою. До своїх віршів «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» та ін. З. створив мелодії. Джерелом глибокого ліризму поезії З. є нар. пісня з її образним і мовним багатством. Ця риса віршів З., а також мотиви любовної туги, самотності (великою мірою зумовлені обставинами особистого життя), розчарування світом, нарікання на гірку долю зближують його творчість з романтизмом. Але, на відміну від ін. укр. поетів-романтиків, З. у багатьох віршах («Зовсім світ перевернувся», «Маруся», «Сирота» та ін.) порушував тему соціальної нерівності, сваволі багатіїв і царських чиновників. З. належать також гумористичні вірші, що є обробкою нар. оповідань у бурлескному стилі («Остап і чорт», «Весілля»), твори на побутову та істор. тематику, послання знайомим. І. Франко відзначав помітний внесок З. у розвиток укр. поезії і ставив його в ряд найталановитіших сучасників Т. Шевченка.

Тв.: [Вірші] В кн.: Забіла В.. Петренко М. Поезії. К., 1960; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 2. К., 1984; [Вірші]. В кн.: Українські поети-романтики. К., 1987.

Літ.: Франко І. Поезії Віктора Забіли. — До біографії та характеристики В. Забіли. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Полтавка Наталка. [Кибальчич Н. М.]. Роман Віктора Забіли. [З оповідань моєї матері]. «Зоря», 1894, ч. 18; Оніпко О. П. Віктор Забіла (до 90-річчя з дня смерті). «Наукові записки Ніжинського педінституту», 1960, т. 11, в. 1; Деко О. До біографії Віктора Забіли. «Радянське літературознавство», 1969, № 6; Кирилюк Є. П. Невідома збірка творів Віктора Забіли. В кн.: Кирилюк Є. П. Слово, віддане народові. К., 1972; Деко О. Солов’ї співають на світанні. К., 1988.

В. П. Іванисенко.

ЗАБІЛА Наталя Львівна [20.II (5.III) 1903, Петербург — 6.II 1985, Київ] — укр. рад. письменниця, перекладачка. Член КПРС з 1940. Закінчила 1925 Харків. ін-т нар. освіти. Вчителювала, працювала в редакціях журналів «Нова книга», «Барвінок», в Укр. книжковій палаті. Належала до Спілки сел. письменників «Плуг», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Деякий час очолювала Харків. орг-цію СПУ. Друкувалася з 1924. Писала переважно для дітей. У зб. віршів «Наша Батьківщина» (1947), поемі «Повість про Жовтень» (1953) розповіла про історію Рад. країни, В. І. Леніна, дружбу рад. народів. Багато творів присвятила малятам: збірки віршів «Ясоччина книжка» (1934), «Оксанчине вбрання» (1937), «Про дівчинку Маринку» (1956) та ін. В оповіданнях «За волю» (1925), «Родичі» (1934), «Рідний Київ» (1957), романі «Тракторобуд» (кн. 1 — 2, 1931 — 33), нарисі «Молодечі бої на ТЕЦі» (1932), повісті «Катруся вже велика» (1955) та ін. показала трудові будні рад. людей, виховання юних громадян у праці. Автор п’єси-фантазії «Перший крок» (1968) і драм. казки «Троянові діти» (1971), відзначених премією ім. Лесі Українки (1972), в яких розповідає про життя людей первісного суспільства, про заснування Києва. За оповідання «Це було тої весни...» (1980) удостоєна премії ім. О. І. Копилевка (1981). Твори З. гостросюжетні, динамічні, розкривають психологію, вчинки і поведінку героїв, пересипані веселими і доброзичливими жартами. Деякі з них мають ігровий характер завдяки легкості мови, пісенності, багатій і разом з тим простій ритміці. З. належать переклади казок О. Пушкіна, творів М. Некрасова, С. Михалкова, А. Варто, О. Благініної, С. Маршака, К. Чуковського та ін., римований переспів «Слова о полку Ігоревім» — «Слово про Ігорів похід». Її підручники «Читанка» для 2-го класу (1933) і «Читанка» для 1-го класу (1939) не раз перевидавалися. Твори З. перекладено мовами багатьох народів СРСР, зарубіж. країн. 1989 журн. «Малятко» встановив премію ім. Н. Л. Забіли за кращий літ. та ілюстративний матеріали року, вміщені в часописі.

Тв.: Твори, т. 1 — 4. К., 1971 — 73.

Літ.: Бичко В. Наталя Забіла. К., 1983; Лещевко П. Наталя Забіла. В кн.: Українські радянські письменники, в. 7. К., 1973: Неділько В. Я. Н. Л. Забіла. «Українська мова і література в школі», 1973, № 3; Ярмиш Ю. Невтомна трудівниця. «Дніпро», 1973. № 3; Костюченко В. Українська радянська література для дітей. К., 1984.

П. Я. Лещенко.

ЗАБЛОЦЬКИЙ Анатолій Петрович (псевд. — А. Петренко; 1.Х 1941, с. Майдан Грузький, тепер с. Вербівка Літинського р-ну Вінн. обл. — 2.XI 1988, Вінниця) — укр. рад. перекладач, журналіст. Член КПРС з 1965. Навчався 1959 — 62 у Вінн. пед. ін-ті. Працював у пресі. Переклав з польс. мови повісті «Таємниця п’ястівських орлів» З. Даровської, «Партитура злочину» К. Земського, «Загибель судді Мрочека» К. Квашневського (всі — 1973, разом з Р. Вишневським), «Рудя» Я. Вернер (1975) та ін. Автор циклу есе та наук.-популярних нарисів для юнацтва «З життя скарбів» (опубл. у щорічному збірнику «Пригоди, подорожі, фантастика-87»).

Б. В. Хоменко.

«ЗАБОЙ» — спілка пролет. письменників Донбасу. Ств. 1924. Спочатку існував автономно, 1925 увійшов до складу Всерос. асоціації пролет. письменників (ВАПП), з 1927 — у складі Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) як її донецька філія.

Членами-засновниками «З.» були Б. Горбатов, Г. Баглюк, Ф. Ковалевський, А. Заходяченко, Юрій Чорний-Діденко, М. Олейників, М. Тардов, Ю. Жуков, Д. Семенов, П. Безпощадний та ін. До спілки входили також Ю. Черкаський, І. Гонімов, Л. Скрипник, П. Чебалін, К. Герасименко, К. Гордієнко, Я. Кочура, А. Клоччя та ін. Очолювали «З.» О. Селівановський, Іван Ле та ін. «З.» керував літ. осередками Артемівська, Луганська, Горлівки, Краматорська та ін. міст Донбасу. Спілка видавала журн. «Забой», випустила збірники «Робітничі удари» (Костянтинівка) і «10 жовтнів» (Луганськ). Восени 1933 відбувся з’їзд письменників і літгуртківців Донбасу. 1934 «З.» увійшов до складу СПУ.

Літ.: Волошко Е. Литературный пласт. В кн.: Донбасс: писатель и время. Донецк, 1979.

В. П. Замковий.

«ЗАБОЙ» — літ.-мист. і громад.-політ. ілюстрований журнал. Виходив 1923 — 25, 1927 — 32 в Артемівську (до 1924 — Бахмут, 1926 — в Луганську). Спочатку був літературним ілюстрованим додатком до газ. «Всєроссийская кочегарка», з 1924 — орган Спілки пролет. письменників Донбасу «Забой». Матеріали публікувалися укр. і рос. мовами. Вийшов 141 номер. Відп. редакторами були М. Слонімський, Іван Ле, Г. Баглюк. У становленні журналу брали участь О. Селівановський, В. Гайворонський, Ю. Западинський, П. Сєверов, Б. Горбатов, Є. Шварц, М. Олейників. Матеріали «З.» відбивали життя шахтарського краю. Тут друкувалися П. Безпощадний, Юрій Чорний-Діденко, Ю. Жуков, П. Байдебура, М Упеник, Г. Марягін, В. Торін, Г. Баглюк, М. Соболенко, В. Іванів (Краматорський) та ін Вміщувалися твори В. Маяковського, К. Федіна, М. Зощенка, О. Безименського, Л. Гумілевського; вперше опубл. розділи повісті «Інтеграл» і 2-у частину «Роману міжгір’я» Івана Ле, повість «Осередок» Б. Горбатова, вірші В. Сосюри. З 1932 замість «З.» виходив журн «Литературный Донбасс» (з 1958 — «Донбас»). Іл. С. 221.

В. П. Замковий.

ЗАБОЛОЦЬКИЙ Микола Олексійович [24.IV (7.V) 1903, Казань — 14.Х 1958, Москва] — рос. рад. поет і перекладач. Закінчив 1925 Ленінгр. пед. ін-т. Дебютував оповіданнями для дітей (увійшли до збірок «Гадюче яблуко», «Вулкан», «Гумові голови», «Червоні і сині»; усі — 1928 — 29). У першій зб. віршів «Стовпці» (1929; мала успіх, але автора згодом було звинувачено у формалізмі) помітно виявилися риси поетики З.: пластичність зображальних засобів, різкість барв і живописність образів. Від серед. 30-х pp. поезія З. збагачується новими темами й образами, поет славить людський розум і творчу працю, подвиг в ім’я науки, торкається проблем взаємин людини і природи. У творах 40-х pp. — глибокі роздуми над сенсом людського буття (вірші «В тайзі», «Творці доріг», «Місто в степу», усі — 1947). З позицій високої громадянськості З. осмислює морально-соціальні імперативи сучасності (вірш «Протистояння Марса», 1957). Драматизм складних людських стосунків, глибина почуттів і сила переживань виражені у циклі «Останнє кохання» (1956 — 57). У поемі «Рубрук у Монголії» (1958, опубл. 1960), звертаючись до істор. теми, утверджує ідею єдності людства. Написав автобіографічний твір «Історія мого ув’язнення» (опублікований 1988).

З. — визначний майстер перекладу. Його переспів «Слова о полку Ігоревім» (1938 — 46) є однією з найвдаліших поетич. інтерпретацій давньорус. пам’ятки. Перекладав твори Лесі Українки (драм. поема «Одержима», вірші з циклів «Сльози-перли», «Пісні про волю»), М. Бажана (поезії «Біля університету», «Сутінки в Гайд-парку» з циклу «Англійські враження»; «Над морем» з циклу «Міцкевич в Одесі»; «На полі Куликовім»), груз. поетів (Щ. Руставелі, Д. Гурамішвілі та ін.), нім. класичну поезію; переклав романи «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле та «Легенда про Уленшпігеля...» Ш. де Костера. Окремі твори З. переклали Р. Лубківський, С. Карабай. 1938 був незаконно репресований. Реабілітований 1956.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1983 — 84: Вешних дней лаборатория. Стихотворения (1926 — 1937 годы). М., 1987; Столбцы и поэмы. — Стихотворения. М., 1989; Письма Н. А. Заболоцкого 1938 — 1944 годов. «Знамя», 1989, № 1; Укр. перекл. — Гумові голови. Х., 1930; Червоні і сині. Х., 1930; Про смерть замисливсь я. В кн.: Слов янська ліра. К., 1983.

Літ.: Македонов А. В. Николай Заболоцкий. Л., 1968; Любарева Е. Республика труда. М., 1975; Киевский М. И. Остранение как одно из средств художественного отражения жизни. «Вопросы русской литературы», 1972, в. 1 (19); Полякова С. В. «Комедия на Рождество Христово» Димитрия Ростовского — источник «Пастухов» Н. А. Заболоцкого. В кн.: Древнерусские литературные памятники. Труды Отдела древнерусской литературы, т. 33. Л., 1979; Турков А. М. Николай Заболоцкий. М., 1981; Воспоминания о Н. Заболоцком. М., 1984; Ростовцева И. Николай Заболоцкий. М., 1984; Фоняков И. Так начинался поэт. «Знамя», 1988, № 1.

І. Д. Бажинов.

ЗАБОРОВСЬКИЙ (Zaborowski) Тимон [18.IV 1799, с. Личківці, тепер Гусятинського р-ну Терноп. обл. — 20 (за ін. даними — 28).III 1828, там же] — польс. поет, представник «української школи» в польській літературі. Навчався 1810 — 16 у Вищій Волин. гімназії (м. Кременець). У поемі «Болеслав Хоробрий» (1819), трагедії «Таємниця, або Борис і Мільвіана» (1824) відтворив події часів Київ. Русі. Автор поеми «Боян» (1822, незакін.) — першого в польс. л-рі поетич. переспіву «Слова о полку Ігоревім». У трагедії «Богдан Хмельницький» (1823) осуджував польс. магнатів, політику єзуїтів, показав укр. гетьмана як борця за волю уярмленого народу. В романтич. циклі «Подільські думи» (1830) оспівав красу Поділля.

Р. П. Головин.

ЗАБОРСЬКИЙ (Záborský) Ионаш (3.II 1812, с. Заборіє, тепер Мартінського округу — 23.I 1876, с. Жупчани, тепер Пряшівського округу) — словац. письменник. Навчався 1839 — 40 в ун-ті м. Галле (Німеччина). Був катол. священиком. Писав чес. мовою, з кін. 50-х pp. — словацькою. Виступав з просвітительських позицій, сприяв становленню реалізму в словац. л-рі. Автор гротескно-сатир. повісті «Фаустіада» (1864 — 70, повн. опубл. 1934), автобіогр. повісті «Священик-панславіст» (1870), політ. епіграм. Протягом 1853 — 67 написав багато драм. творів, серед них — соціально-побут. комедії «Багатий злодій», «Жених», «Знайда», «Панславіст», трагедії на істор. теми. Звертався до укр. тематики (романтичне оповідання «Любов Мазепи»). Досліджував укр. закарп. говірки (ст. «Східний русько-словацький діалект»). Підтримував зв’язки з О. Духновичем та ін. культур. діячами Закарпаття.

Літ.: Богданова И. А. Йонаш Заборский. В кн.: История словацкой литературы. М., 1970; Бабота Л. Щирий друг українського народу. «Дружно вперед», 1987, № 2.

Р. І. Доценко.

ЗАБУЖКО Оксана Стефанівна (19.IX 1960, Луцьк) — укр. рад. поетеса, перекладачка, канд. філос. наук з 1987. Член КПРС з 1983. Закінчила 1982 Київ. університет. З 1988 працює в Ін-ті філософії АН УРСР. Друкується з 1970. Автор збірок «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990). Творчій манері З. притаманні метафоричність, заглибленість у психологію людських взаємин. Виступає в періодиці із статтями з питань теорії л-ри та естетики. Переклала з англ. мови роман «Місто Ангелів» П. Д. Сміта (1986), ряд поезій С. Плят; з франц. — П. Елюара. Окремі вірші З. перекладено рос., вірм., чес., польс., гінді мовами.

Літ.: Пінчук С. У пошуках самобутності. «Дніпро», 1986, № 1; Нахлік Є На крилах духовного максималізму. «Жовтень», 1987, № 9.

В. І. Міщенко.

ЗАВАДА (Závada) Вілем (22.V 1905, с. Грабова побл. Острави — 30.XI 1982, Прага) — чес. поет. Закінчив 1927 Праз. ун-т. Перші збірки «Панахида» (1927) і «Сирена» (1932) мали гостросоціальне спрямування. Образ шахтарської Острави зображено у віршах зб. «Шлях пішки» (1937), сповнених віри в революц. дух народу. У зб. «Вежа на фортеці» (1940) виступив проти фашист. окупації; радістю визволення пройнята зб. «Воскресіння з мертвих» (1945). Процес духовного оновлення суспільства відбито в збірках «Місто світла» (1950) і «Польові квіти» (1955). Гол. героєм останніх збірок виступає людина праці як творець історії («На порозі», 1970; «Спасибі, життя!», 1977, та ін.). Видав кілька книжок для дітей. Перекладав твори рос., західноєвроп. письменників. Підтримував дружні зв’язки з М. Рильським, П. Тичиною, Р. Лубківським. Брав участь у відзначенні 100-річчя від дня народження Лесі Українки (1971). Окремі вірші З. переклали Г. Кочур, Т. Коломієць, С. Сакидон, Р. Лубківський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. Антологія. К., 1984; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; Рос. перекл. — Одна жизнь. М., 1967; Стихи. М., 1978.

Літ.: Лубківський Р. Насущний хліб простої», [Вілем Завада]. В кн.: Сучасні чеські письменники. К., 1985.

В. І. Шевчук.

ЗАВАДСЬКИЙ (Zawadzki) Владислав (червень 1824, с. Гайворонка, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — 10.I 1891, Львів) — польс. письменник, історик і публіцист. Закінчив 1843 Львів. ун-т. Учасник Слов’янського з’їзду (Прага, 1848). Автор соціально-побут. повісті «Два світи» (1845), етногр.-краєзн. нарисів «Образ Червоної Русі» (1869), «Гуцули» (1872), літ.-крит. нарисів «Література в Галичині. 1772 — 1848», «Журналістика в Галичині в 1848 році» (обидва — 1878), «Нарис історії львівського театру» (1870 — 73). Залишив спогади про І. Вагилевича.

Р. Я. Пилипчук.

ЗАВГОРОДНІЙ Олександр Сергійович (25.I 1940, м. Дніпродзержинськ Дніпроп. обл.) — укр. рад. поет, перекладач. Син С. О. Завгороднього. Закінчив 1965 Дніпроп. ун-т. Автор збірок «Радію людям» (1968), «Перевесло» (1986). Осн. мотиви поезії З. — любов до рідної землі, збереження миру та природного середовища, краса людських взаємин. У перекладах З. вийшли: з фін. мови — «Фінські народні прислів’я та приказки» (1981); з ест. — «Вечірні казки» Ю. Саара (1971). «Естонські народні кпзки» (1975), «Калевіпоег» (1975), повість «Мартів хліб» (1978) та роман «Імператорський божевілець» (1988) Я. Кросса, романи «Одна ніч» П. Куусберга (1975), «Новий Нечистий із самого Пекла» А. Х. Таммсааре (1978), «Інгер» M. Траата (1979), повість-казка «Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько» Е. Рауда (1983), зб. «Маленькі романи» Е. Ветемаа (1984) таін. Перекладає також з франц., ісп. та ін. літератур. Упорядник зб. «Досвітні огні» Лесі Українки ест. мовою (1971), упорядник і перекладач кн. «Естонське радянське оповідання» (1982). Окремі вірші З. перекладено рос., ест., лит., польс., фін. та ін. мовами. Лауреат літ. премій Ест. РСР ім. Ю. Смуула (1975, 1988).

Тв.: Із подиву і подиху. К., 1989.

Літ.: Слабошпицький М. Скільки може встигнути перекладач. «Літературна Україна», 1990, 22 лютого.

С. Г. Миронюк.

ЗАВГОРОДНІЙ Сергій Олексійович [20.III (2.IV) 1908, с. Миронівка, тепер Семенівка Криничан. р-ну Дніпроп. обл.] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1932. Навчався 1931 — 36 у Київ. зоотех. ін-ті, Київ. ін-ті нар. освіти, Харків. ін-ті журналістики. Учасник Великої Вітчизн. війни. Працював на заводі, був на комс, парт., журналіст. роботі. У 1948 — 60 і 1963 — 68 очолював Дніпроп. орг-цію СПУ. У повісті «Антон Негнибіда» (1957) відтворив революц. події 1917 — 18 на селі. Великій Вітчизн. війні присвячено повісті «Краса дівоча» (1959), «Мати наша, мати» (1973), «Так давно і так недавно» (1982). Питання екології, зокрема збереження степових річок, складні людські взаємини — в центрі зб. нарисів «Джерела молодості» (1949), повістей «У грозову ніч» (1967), «Б’ють джерела» (1987). Повісті «Любов» (1956), «Дві долі жіночі» (1961), «Степові притчі» (1962), «До кого сміється степ» (1964), «Пора красування» (1987) — про трудівників села, металургів, видатних діячів л-ри і мистецтва. Окремі твори З. перекладено рос. мовою. Портрет с. 223.

Тв.: Краса дівоча. К., 1988; Рос. перекл. — Антон Негнибеда. М., 1972.

Літ.: Бондаренко І. За землю і волю. «Вітчизна», 1958, № 2; Загребельний П. Краса людська. «Літературна газета», 1958, 19 грудня; Загребельний П. Шукання джерел. В кн.: Завгородній С. Краса дівоча. К., 1978.

Н. М. Мисливець.

«ЗАВЕТЫ» — літ.-політ. журнал. Видавався 1912 — 14 в Петербурзі щомісяця. Фактичними керівниками журналу були В. Чернов (один із засновників партії есерів) та В. Миролюбов, котрі 1911 — 12 на о. Капрі обговорювали з М. Горьким і М. Коцюбинським програму нового видання як загальноросійського журналу. Однак програмні засади «З.», зведеш В. Черновим до есерівської платформи, як і публікація тут роману «Те, чого не було» В. Ропшина (Б. Савинкова), призвели до розриву М. Горького з журналом (лише у першому номері опубл. його оповідання «Народження людини»). Цей номер викликав розчарування і в М. Коцюбинського, про що він писав у листі до М. Горького від 15 травня 1912. В «З.» вміщено повісті й оповідання І. Буніна, І. Вольнова, Є. Замятіна, Л. Андрєєва, О. Ремізова, М. Пришвіна, вірші О. Блока, М. Клюєва, М. Гумільова, А. Ахматової, С. Городецького, О. Мандєльштама та ін. У перших трьох номерах «З.» опубл. повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, його оповідання «Подарунок на іменини»; в 5-му номері — некролог про письменника. Вміщено рецензію на вихід 1-го тому творів Г. Сковороди в рос. перекладі. У «З.» друк. свої твори у власному перекладі В. Винниченко (повість «Історія Якимового будинку», роман «По-свій»).

Літ.: Русская литература и журналистика начала XX века. 1905 — 1917. Большевистские и общедемократические издания. М., 1984; М. М. Коцюбинский и русская литература. [Сборник документов и материалов]. К., 1989.

В. Я Звиняцковський.

ЗАВИТНЕВИЧ Володимир Зенонович [2 (14).IV 1853, с. Ліцвяни, тепер Узденського р-ну Мін. обл. — лютий 1927] — білорус. і укр. історик, археолог, професор з 1904. Закінчив 1878 Петерб. духовну академію, викладав у Варшав. духовному уч-щі, з 1884 — у Київ. духовній академії. Займався археол. розкопками в Білорусії, на Україні (Київщина, Харківщина, Полтавщина). Автор праць з історії Київ. Русі — про Святослава, Володимира Святославича, хрещення Русі, а також з історії рос. слов’янофільства. Осн. дослідження — магістерська дисертація «„Палінодія“ Захарії Копистенського і її місце в історії західно-руської полеміки XVI й XVII ст.» (1883), у якій зроблено огляд полемічної л-ри про Брест. унію 1596, показано значення боротьби білорус. та укр. народів проти полонізації, за нац. культуру і самобутність. Докладний аналіз монографії зробив І. Франко, зазначивши, що дослідник «Палінодії» «показав дорогу» в справі вивчення укр. полемічно-публіцистич. л-ри 16 — 17 століть.

Літ.: Франко І. Іван Вишенський і його твори. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 30. К., 1981.

П. К. Яременко.

ЗАВ’ЯЗКА — елемент сюжету й композиції; подія чи ситуація, з яких починається конфлікт протидіючих у творі сил. Зав’язці інколи передує експозиція. З., як правило, дається на початку твору, але може бути і в іншому місці.

ЗАГАДКА — жанр усної народної творчості, відомий в усіх народів світу. Часто це — метафор. вислів розповідного або питального характеру, розрахований на догадливість, кмітливість тих, що розгадують. Хитромудре запитання З. здебільшого має просту відгадку («Поле не міряне, вівці не лічені, пастух рогатий» — небо, зорі, місяць; «Біле поле, чорне насіння, хто його сіє, той розуміє» — письмо). З. побутують окремо або входять до худож. контексту ін. фольклорних жанрів — обрядової поезії, казок, балад тощо. Існують тісні зв’язки між З. і прислів’ями. З. характеризуються стислістю форми, вони багаті на метафори, метонімії, алегор. образи, оксиморони, влучні рими, алітерації, асонанси тощо. В нар. педагогіці З. є засобом виховання уважності, кмітливості, розвитку худож. мислення. Укр. З. збирали й вивчали Г. Ількевич, М. Закревський, П. Чубинський, І. Манжура, І. Бессараба, О. Малинка та ін. Найповніші видання дореволюц. часу — «Малоруські та галицькі загадки» К. Сементовського (1851), «Українські приказки, прислів’я і таке інше» М. Номиса (1864). Укр. З. використовуються в різних жанрах худож. л-ри. Літ. обробки З. є у Л. Боровиковського, Л. Глібова, Ю. Федьковича, І. Франка, С. Васильченка, П. Тичини та ін.

Вид.: Загадки. К., 1962; Загадки. К., 1987.

Літ.: Попов П. М. Загадки. В кн.: Українська народна поетична творчість, т. 1. К., 1958.

М. М. Пазяк.

ЗАГАЄВИЧ Василь Дмитрович (1868, м. Яворів, тепер Львів. обл. — 10.VIII 1948, с. Вовчухів Городоц. р-ну Львів. обл.) — укр. письменник. Був священиком у селах Прикарпаття. Літ. діяльність почав у серед. 90-х pp. Друкувався в газетах «Буковина» і «Буковинські відомості», журналах «Зоря», «Літературно-науковий вістник» та ін. Автор реалістич. оповідань і нарисів з життя західноукр. села «Як дбаєш, так і маєш», «Політик» (обидва — 1894), схвально оцінених І. Франком, «Легка смерть» (1901), «Побожний Ковблик» (1906) та ін. творів. Тяжів до лаконічності стилю, психол. аналізу. Листувався з І. Франком, О. Маковеєм, підтримував дружні стосунки з Лесем Мартовичем.

Літ.: Франко І. Южнорусская литература. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984.

Ф. П. Погребенник.

ЗАГІРНЯ Марія (1863 — 1928) — укр. письменниця, перекладач і педагог. Див. Грінченко Марія Миколаївна.

ЗАГОВОРИ — див. Замовляння.

ЗАГОЛОВОК ТВОРУ художньої літератури — див. Назва твору художньої літератури.

ЗАГОРОВСЬКИЙ Василь Петрович (поч. 16 ст. — 1580) — укр. письменник. Походив з укр. шляхти. Збирач податків на Волині, брацлавський каштелян, брав участь у захисті волин. землі від нападу крим. татар 1576, помер у полоні. Активно сприяв організації першого Волинського культурного осередку (див. Волинські культурні осередки). Автор твору «Духовное завЂщаніе Василия Загоровского, кастеляна брацлавского. Наставленіе дЂтям и правила для их воспитанія; распоряженіе об устройст†церквей, госпиталей и школы» (1577), в якому, крім педагогіч. порад, дає настанову не цуратися укр. мови й звичаїв. З. заповідає дітям, щоб вони «на дорогу несправедливих не ступали». Коли синам мине сім років, для них треба найняти «дьяка добре учоного и цнотливого», який повинен вчити їх «руские науки». Далі дітей учитиме бакаляр, від якого вони засвоять «латинское писмо». Після цих початків освіти дітей треба відправити «до Вильни к езуитом, бо там фалят дЂтям добрую науку», після чого вони повинні стати на службу. При одруженні батько радить синам, «не смотрачи по жонах великих посагов», брати виховану жінку з доброї сім’ї. З цього заповіту вимальовується типовий шлях дітей укр. шляхти. З. заповів великі гроші на будівництво лікарні та переписування книг.

Вид.: Духовное завещание Василия Загоровского, кастеляна брацлавского. Наставление детям и правила для их воспитания; распоряжение об устройстве церквей, госпиталей и школы (1577, июля 11). «Архив Юго-Западной России», 1859, ч. 1, т. 1.

Літ.: Возняк М. С. Старе українське письменство. Вибір для середніх шкіл. Львів, 1922.

В. П. Маслюк.

ЗАГОРУЛЬКО Борис Терентійович (6.Х 1927, м. Артемівськ, тепер Донец. обл. — 14.IV 1985, м. Дрогобич Львів. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1951. Закінчив 1968 Львів. ун-т. Працював у пресі. Друкувався з 1945. Автор зб. повістей «Вогняна саламандра» (1968), роману «Первоцвіт» (1970), зб. оповідань і новел «На життєвій бистрині» (1977), зб. нарисів «Жовтневі сурми» (1986). Осн. тема — минуле і сучасне Прикарпаття та Верховини. Антифеод. боротьбу опришків 18 ст., їхні зв’язки із запоріз. козаками відтворено в істор. романі «Чорногора» (кн. 1 — 1980, кн. 2 — 1984). Роман «На семи вітрах» (опубл. 1987) — про відповідальність митця перед епохою, чесне служіння народові. Захоплюючись характерами романтичними, одержимими, З. еволюціонував у їх змалюванні від публіцистичності до ліризму й філос.-психологічних мотивацій. Повість З. «Анничка» екранізовано 1969 на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка.

Тв.: Рос. перекл. — Первоцвет. М., 1977.

Літ.: Кулаковський В. Світ Чорногори. «Вітчизна», 1981, № 7; Кулаковський В. Трагедія і велич Чорногори. «Вітчизна», 1985, № 12; Шалата М. Одержимість творення. В кн.: Загорулько Б. На семи вітрах. К., 1987.

М. Й. Шалата.

ЗАГОСКІН Михайло Миколайович [14(25).VII 1789, с. Рамзай, тепер Мокшанського р-ну Пенз. обл. — 23.VI (5.VII) 1852, Москва] — рос. письменник. Учасник Вітчизн. війни 1812. З 1831 — директор моск. театрів, з 1842 — Оружейної палати. Автор істор. романів «Юрій Милославський, або Росіяни в 1612 році» (1829), «Рославлєв, або Росіяни в 1812 році» (1831), «Аскольдова могила» (1833, уривки на друк. у зб. «Киев в русской поэзии». К., 1978) та ін., в яких відтворив колорит давнини, характери істор. осіб, побут минулого. Водночас вони позначені консерватизмом, монарх. тенденціями. Окремі вади кріпосницько-поміщицького провінційного життя і столичного дворянського побуту З. висміяв у комедіях «Пустун» (1815), «Богатонов, або Провінціал у столиці» (1817) та ін. Творчість З. вплинула на розвиток істор. жанру в рос. та укр. л-рах.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 10. СПБ — М., 1898; Сочинения, т. 1 — 2. М., 1988.

Літ.: Савинов М. М. Н. Загоскин. «Мирный труд», 1902, № 3; Аксаков С. Т. Биография Михаила Николаевича Загоскина. В кн.: Аксаков С. Т. Собрание сочинений, т. 4. М., 1966.

М. Л. Ковсан.

ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Павло Архипович (25.VIII 1924, с. Солошине, тепер Кобеляцького р-ну Полтав. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1960. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Дніпроп. ун-т. Працював у пресі, 1961 — 63 — гол. ред. газ. «Літературна Україна». У 1979 — 86 був першим секретарем правління СПУ. На XXVI — XXVII з’їздах Компартії України обирався членом ЦК. Депутат Верх. Ради СРСР 10 — 11-го скликань. Депутат Верх. Ради УРСР 9-го скликання. Друкується з 1949. Перша книжка — зб. «Каховські оповідання» (1953, у співавт. з Ю. Пономаренком). Після новелістичних книжок «Степові квіти» (1955), «Учитель» (1957), повістей «Марево», «Там, де співають жайворонки» (обидві — 1956), «Долина довгих снів» (1957) публікує повість «Дума про невмирущого» (1957), зб. «Новели морського узбережжя» (1958), які привернули увагу критики і вирізнили автора як своєрідного прозаїка. У новелах З. — прагнення до життєвої конкретності, виявлення в звичайному значного і поетичного, критична спрямованість щодо негативних явищ, вільна розповідна манера. В центрі повісті «Дума про невмирущого» (підзаголовок — «Історія недокінченого життя») — воїнський і людський подвиг сімнадцятилітнього червоноармійця, який загинув у гітлерівському концтаборі, але не скорився. Романи «Європа 45» (1959) і «Європа. Захід» (1961) є спробою створити пригод.-політ. дилогію про боротьбу антифашист. інтерзагону і налагодження повоєн. життя в Німеччині. У романах «Шепіт» (1966) і «Добрий диявол» (1967), присвячених прикордонникам, З. розвиває пригод. лінію, поєднуючи гостросюжетність з психологічністю. У романі «Спека» (1960), вдавшись до невимушеної розповіді, жвавих, часто гумористично забарвлених діалогів, переконливо зобразив сталеварів, їхні виробничі клопоти, особисте життя. Тут культові вождя і уявленням про людину-гвинтика протиставлено людину-особу, індивідуальність. Помітним здобутком письменника, як і укр. прози 60-х pp., став аналітично-проблемний роман «День для прийдешнього» (1963). Людська особистість, її соціальна активність, морально-духовна основа, виступ проти пристосуванства і споживацтва, боязні власної думки, механічної виконавської психології — осн. коло питань, охоплюваних у творі. Достоїнства роману: гострий життєвий конфлікт, цікавий герой (водій і заочник архітектурного ін-ту Пушкар), ряд влучно спостережених і дошкульно змальованих негативних персонажів (Кукулик, Кошарний), ориг. тричастинна композиція («Ранок», «День», «Вечір»), інформаційна насиченість розповіді, наскрізна іронія. Виявлені в «Спеці» та «Дні для прийдешнього» інтерес до зображення робітничого життя, а також худож.-стильові особливості знайшли своєрідне продовження в романах «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971) та «Намилена трава» (1974; політ. репортаж в листах), об’єднаних образом гол. героя — молодого трубопрокатника Дмитра Череди. У романі «Диво» (1968) З. вперше звернувся до історії. В творі три паралельні сюжетні лінії — власне історична, воєнна і сучасна. Наскрізний образ — Софія Київська — диво, мистецький витвір, що належить водночас і 11, і 20 століттям. Роман відзначається пластичністю, реалістичною багатотональністю картин і характерів, цілісністю худож.-філос. концепції, втіленої передусім у постатях зодчого Сивоока, князя Ярослава, наших сучасників — батька й сина Отав. У ньому порушено проблеми народу й його ролі у творенні історії та культури, тлінного й нетлінного, влади і мистецтва, таланту і посередності тощо. Художнє заглиблення З. в історію засвідчують романи «Первоміст» (1972) і «Смерть у Києві» (1973; за обидва — Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1974), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан (Сповідь у славі)» (1983). В цих творах постають непересічні, із складною долею істор. особи, яких автор подає у власному трактуванні, переглядаючи оцінки літописців та істориків, образи з легенд і міфів. Романи «Євпраксія», «Роксолана», а особливо «Я, Богдан», мають переважно аналітичну, монологічну структуру, полемічний, виразно суб’єктивний стиль, але відчутна в них і епічна масштабність, широта. У романі «Я, Богдан» їх зумовлює сам предмет зображення — нац.-визв. війна укр. народу на чолі з Б. Хмельницьким, якого показано у злетах і оманах, драмах і суперечностях (твір написано від імені самого героя, що оглядає свій шлях до і після смерті — «у славі»).

Органічне поєднання внутр. і зовн. планів, панорамність й інтимність, переплетення різних часових і просторових площин вирізняють написаний на матеріалі сучасності роман «Розгін» (1976; Держ. премія СРСР, 1980). Гол. герой роману кібернетик академік Карналь — людина діяльна, різнобічна, наділена високою духовністю. Його антипод — Кучмієнко; різко окреслюючи цей тип, автор зачіпає важливу проблему живучості кар’єристів і пристосуванців у нашому суспільстві. Низку сатир.-узагальнених, прозивних типів З. виводить у романі «Левине серце» (1978), написаному на фольклорно-химерних засадах, принципах худож. умовності, пародіювання У ньому автор порушив чимало гострих соціально-етич. проблем сьогодення (окозамилювання, безпам’ятство, бюрократизм тощо) Продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985). У ньому, а також у романі «Південний комфорт» (вперше опубл. у журн. «Вітчизна», 1984, № 1 — 2) письменник виступив проти негативних явищ, з якими суспільство повело активну боротьбу вже після XXVII з’їзду КПРС. У повісті «В-ван» (1988) постійну для себе тему сліпого, механічного виконавства З. розглядає на воєн, матеріалі, історії життя конкретного втілювача репресивних заходів. Зб. «Неймовірні оповідання» (1987) також засвідчила прагнення З. до новизни проблематики і форми, гострокрит. мислення.

Письменник звертається до жанрів драматургії, створив п’єси «Хто за? Хто проти?» (1967, за романом «День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» (1976, за романом «З погляду вічності»), «Межі спокою» (1982, за романом «Розгін»), що йшли у багатьох театрах України. Вистави за «Євпраксією» здійснив Крим. рос. драм. театр, за «Роксоланою» — Терноп. укр. муз.-драм. театр. З. написав кілька сценаріїв, за якими на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка поставлено фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982), «Прискорення» (1984).

3. часто виступає з літературно-крит. та критико-публіцист. статтями («Три краплі смутку», 1961; «Спроба автокоментаря», 1975; «Прочитайте тую славу», 1984, та ін.), пише передмови. Частина з них зібрана в зб. статей, ссе, літ. портретів «Неложними устами» (1981, сюди ввійшла і лірична повість-дослідження про П. Тичину «Кларнети ніжності»).

Своєю творчістю З. стверджує самоцінність людської особистості; пристосуванству, ницості, посередності протиставляє талант, обдарованість, уміння добре робити свою справу. Прозі З. притаманні природні переходи від історії до сучасності, ідейна пристрасність, полемічна й публіцистична наснаженість, широке охоплення типів укр. нар. характеру, фантазія, оперта на культурні традиції, вдале використання засобів умовності, новаторський пошук форми, індивідуально-самобутній письменницький стиль. Твори З. широко перекладаються мовами народів СРСР, світу.

Тв.: Загребельний П. Твори, т. 1 — 6. К., 1979 — 81; Я, Богдан (Сповідь у славі). К., 1983; Вигнання з раю. К., 1986; Південний комфорт. К., 1988; Роксолана. К., 1988; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1986 — 87; Ключ от сейфа. М., 1987. Изгнание из рая. М., 1988; День шестой. М., 1988: Разгон. К., 1990.

Літ.: Сизоненко О. Мости літературної зрілості. К., 1974; Шаховський С. Романи Павла Загребельного. К., 1974; Дончик В. Істина — особистість. (Проза Павла Загребельного). К., 1984; Слабошпицький М. Історія сучасності й сучасність історії. В кн.: Слабошпицький М. Літературні профілі. К., 1984; Фащенко В. Павло Загребельний. К., 1984; Шпиталь А. Г. Історична проза Павла Загребельного. К., 1986.

В. Г. Дончик.

ЗАГУЛ Дмитро Юрійович (літ. псевд. — І. Майдан, Б. Тиверець, Д. Буковинець, Г. Юрась та ін.; 28.VIII 1890, с. Мілієве, тепер Вижницького р-ну Чернів. обл. — літо 1944, Колима) — укр. рад. поет, літературознавець, критик, перекладач. Працював у газ. «Нова Буковина». 1915 був інтернований рос. військами і вивезений у Нижній Новгород, пізніше переїхав до Одеси, а згодом до Києва. Був членом літ. орг-цій «Західна Україна», ВУСПП. Друкувався з 1909. Перші збірки віршів «З зелених гір» (1918), «На грані» (1919) створені в дусі естетики символізму. Збірки «Наш день» (1925), «Мотиви» (1927) доносять ритм соціалістичних перетворень. Творам З. властиві медитативність, мелодійність. Написав підручник «Поетика» (1923), опубл. статті «Рима в „Кобзарі“ Шевченка» (1924), «Спад ліризму в сучасній українській поезії» (1924), «Деякі риси старонімецької пісні про Вальтарія з IX ст., аналогічні до окремих місць „Слова о полку Ігоревім“» (1926), брошуру «Література чи літературщина?» (1926), праці про творчість Ю. Федьковича, В. Стефаника, П. Тичини, В. Сосюри, В. Еллана-Блакитного, М. Терещенка, В. Кобилянського та ін. Перекладав із західноєвроп. л-р (Г. Гейне, Й. В. Гете, Ф. Шіллер, Дж. Байрон, Й. Р. Бехер, М. Андерсен-Нексе та ін.). Автор текстів ряду пісень та романсів («Грими, грими, могутня пісне», «За буйнесеньким вітром в погоню» та ін.). Незаконно репресований 1933. Реабілітований 1957.

Тв.: Вибране. К., 1961; Поезії. К., 1966.

Літ.: Якубський Б. Творчий шлях поета. «Життя й революція», 1928, № 7 — 8; Томашук Н. О., Чернець Л. М. Дмитро Загул. «Радянське літературознавство», 1961, № 3; Далавурак С. Дмитро Загул. В кн.: Українські радянські письменники, в. 6. К., 1968; Далавурак С. Талант згасили вітри Колими. «Друг читача», 1989, 28 вересня.

С. В. Далавурак.

ЗАДЕРА Григорій Пантелеймонович [14 (26).І 1871, слобода Сватова Лучка, тепер м. Сватове Луганської обл. — 11.II 1987, Ростов-наДону] — рос. і укр. літератор. Нар. у бідній сел. сім’ї. Навчався в Харків. фельдшерській школі. Виступав у журн. «Нива», газетах «Русское слово», «Приазовский край» та ін. з нарисами, фейлетонами, оповіданнями з життя медиків. Окр. книжками вийшли оповідання «Петро-кравець» (1901, віршоване) та «Фельдшер Строганов» (1904). Автор розвідок «Медичні діячі у творах А. П. Чехова» (1905), «Л. М. Толстой про медицину й лікарів» (1906, прихильно сприйнята Л. Толстим), «Медицина й лікарі у Мольєра» (1907), «„Дрібнота“ Купріна» (1907). Листувався з Л. Толстим з питань перекладу його творів укр. мовою. Лист Л. Толстого до З. опубл. у журн. «Фельдшер» (1907, № 9). Видавав 1912 — 13 у Ростові-на-Дону журн. «Фельдшерская мысль». У рад. час активно виступав у пресі з питань медицини, публ. нариси й оповідання на теми громадян. війни та індустріалізації країни («Червоний птах», 1920; «Сестри Колосови», «Хомка-ревізор», обидва — 1933, та ін.).

Літ.: Ионов Ю. В., Ионов А. Ю. Фельдшер Г. П. Задера — писатель, публицист, издатель и общественный деятель. «Фельдшер и акушерка», 1981, № 10.

Ю. В. П’ядак.

ЗАДОРНОВ Микола Павлович [22.XI (5.XII) 1909, Пенза] — рос. рад. письменник. Закінчив 1926 серед. школу в Читі. Учасник рад.-япон. війни 1945. Істор. тематика — домінуюча в творчості З. Романи «Амур-батечко» (кн. 1 — 2, 1941 — 46, перероб. вид. 1958), «Золота лихоманка» (1969) — про освоєння рос. переселенцями в 19 ст. Сибіру й Дал. Сходу; роман «Далекий край» (1949) — про життя малих народностей Приамур’я, зокрема гольдів (нанайців). Романи «До океану» («Перше відкриття», 1949), «Капітан Невельськой» (кн. 1 — 2, 1956 — 58), «Війна за океан» (кн. 1 — 2, 1960 — 62) становлять трилогію про адмірала Г. І. Невельського — дослідника, мореплавця, вченого, патріота і його сподвижників. У перших двох романах трилогії є деякі факти з історії революц. руху на Україні, згадано Кирило-Мефодіївське братство, розповідається про траг. долю Т. Шевченка, відданого в солдати. Автор романів «Цунамі» (1971), «Сімода» (1975), «Хеда» (1979), «Гонконг» (1982), «Володарка морів» (1989) — про освоєння Тихого океану та його узбережжя. Ідеї інтернац. співдружності, патріотизму та гуманізму проходять через усі твори З. Лауреат Держ. премії СРСР (1952, за романи «Амур-батечко», «Далекий край» і «До океану»). Окремі твори З. переклав В. Груничев.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1977 — 79; Первое открытие. Рига, 1989; Ассортимент для континента. М., 1989; Укр. перекл. — Амур-батечко. К., 1956; Далекий край. — До океану. К., 1957.

Літ.: Зорин М. Дороги истории. О творчестве Н. П. Задорнова. Рига, 1960; Гвоздева А. Колокола истории. М., 1984; Русские советские писатели-прозаики. Биобиблиографический указатель, т. 2. Л., 1964.

Г. В. Ляшенко.

ЗАЄЦЬ Василь Корнійович [2 (15).II 1902, с. Холодівка, тепер Тульчинського р-ну Вінн. обл. — 5.II 1990, Київ] — укр. рад. літературознавець, помолог-селекціонер, доктор сільськогосп. наук з 1962. Член КПРС з 1943. Закінчив 1925 Уман. сільськогосп. технікум і 1930 — Харків. ін-т нар. освіти. Навчався 1930 — 32 в аспірантурі Ін-ту Тараса Шевченка (Харків). Належав до Спілки сел. письменників «Плуг». Друк. в журналах «Молодняк», «Плуг», «Критика» та ін. 1933 виїхав з України, відійшов від літ. діяльності. Працював 1935 — 65 у Всесоюз. НДІ садівництва (Мічурінськ). З 1965 жив у Києві. Автор літ.-крит. нарисів «Андрій Головко» (1929), «Петро Панч» (1930), «Проблеми наукового вивчення Михайличенкової творчості» (1931), «Плужани на ділянці великої реформи» (1932), «Куди веде калиновий міст» (1933).

І. М. Лисенко.

ЗАЄЦЬ Володимир Аполлінарійович (9.IX 1949, с. Велика Бугаївка Васильківського р-ну Київ. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1976. Закінчив 1972 Київ. мед. ін-т. Працює лікарем-педіатром. Друкується з 1975, пише також рос. мовою. У збірках наук.-фантаст. оповідань «Машина забуття» (1982), «Темпонавти» (1986), «Земля необітована» (1987), «Важкі тіні» (1990) порушує тему взаємодії людини з історією, оточенням, намагається проникнути в таємниці природи і науки, прогнозувати майбутнє. Окремі твори З. перекладено чес., англ., франц., нім. мовами.

О. Г. Астаф’єв.

ЗАЇРСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Республіки Заїр. Розвивається франц. і місцевими (луба, лінгала, кіконго та ін.) мовами. В Заїрі здавна існує багата усна нар. творчість. Записи й публікації фольклору франц. мовою здійснені в кін. 19 ст. (гол. чин. місіонерами). З метою поширення християнства бельг. колоніальна влада сприяла розвитку писемності місц. мовами. Перший писемний твір З.л. — «Пісня пам’яті мучеників Уганди» абата С. Каозе (вид. у Бельгії, 1921, франц. мовою). Становлення нац. л-ри почалося після 2-ї світової війни. Значне місце в З. л. посідає реліг. поезія, пройнята настроями кімбангізму — афр. реліг.-політ. антиколон. руху 20 — 50-x pp. (твори А. Нсамбу). Як представник реліг. поезії виступив і О. Нгонго. Близькі до нар. поезії вірші- А. Р. Боламби (збірки «Перші досліди», 1947, і «Есанзо, пісні моїй країні», 1955) відтворюють у романтич. дусі картини афр. побуту. У 40 — 50-х рр. розвивається проза, в якій переважають новели на фольклор. і морально-побутову тематику. Найвідоміші прозаїки — Д. Мутомбо (повісті про патріархальне минуле «Перемога любові», 1943; «Наші предки», 1948), П. Ломамі-Чібамбе (фантастична повість «Крокодил», 1948) і А. Р. Бокванго (повість «І прийшла біла людина», 1957).

На початку 50-х pp. зароджується національна драматургія. Її основоположник — А. Монжіта, автор численних п’єс, написаних франц. і лінгала мовами. Популярності набули драм. твори Ж. Дізазі (п’єса «Ми не втручаємось», 1956) і Л. С. Бондекве (п’єса «Атанас і професор», 1957). У поезії посилюється антиколон. тема. 1960 з патріотич. віршами виступив нац. герой заїрського народу, перший прем’єр-міністр республіки П. Е. Лумумба. В 70 — на поч. 80-х pp. набуває гостроти тема невдоволення інтелігенції становищем в країні після проголошення незалежності (1960). Проблему взаємин інтелігенції та народу порушує Нгала Мбвіла а Мпанга в романах «Джамбатист Віко» (1976) і «Блукання» (1979). Ідейні хитання афр. інтелігенції відображено в творах Сангу Сонси і В. И. Мудімбе. Соціальні мотиви звучать у новелах Туїнамо-Вумби (зб. «Через пальмовий горіх», 1973), повістях Б. Заменги. Поети Е. Б. Донгала, Ж. М. Кітіква, Б. Локоле, П. Нгої, О. Еленга звертаються до фольклор. традицій.

Заїрська тематика знайшла відображення в укр. л-рі (вірш «Поети! Вчіть планету доброти...» В. Коротича та ін.). Окремі вірші П. Е. Лумумби і Е. Б. Донгали в перекладах Є. Нарубіної і Вс. Ткаченка надр. в антологіях «Пісні свободи й миру» (К., 1962) і «Поезія Африки» (К., 1983).

Літ.: Современные литературы Африки. Северная и Западная Африка. М., 1973: Ляховская Н. Д. Литература Заира. В кн.: Развитие литературы в независимых странах Африки (60 — 70-е годы XX века). М., 1980.

С. І. Ткаченко.

«ЗАЙВА ЛЮДИНА» в літературі — тип літ. героя, поширений у рос. л-рі 1-ї пол. 19 ст. Поняття «зайва людина» закріпилося в літ. критиці після появи повісті «Щоденник зайвої людини» І. Тургенєва (1850), хоч сам образ «З. л.» склався значно раніше. Галерею «З. л.» представляють Онєгін («Євгеній Онєгін» О. Пушкіна), Печорін («Герой нашого часу» М. Лермонтова), Бельтов («Хто винен?» О. Герцена), Чулкатурін, Рудін, Лаврецький («Щоденник зайвої людини», «Рудін», «Дворянське гніздо» І. Тургенєва). В цих образах відбилися типові настрої молодого покоління, зумовлені тогочас. дійсністю. Найважливіші риси «З. л.» — відчуження від свого соціального середовища, почуття інтелект, й моральної зверхності над ним і в той же час глибокий скептицизм, громадян. пасивність. Типовість і життєвість образу «З. л.» підкреслювали В. Бєлінський, О. Герцен та ін. В умовах соціально-визв. руху (кін. 50 — 60-х pp.) революц. демократи гостро критикували «З. л.» за нездатність активно втручатися в життя, ототожнювали їхні настрої з лібералізмом та «обломовщиною». Тема «З. л.» позитивно вплинула на розвиток реалізму в л-рі. Переосмисливши образ романтич. героя, письменники-реалісти зосередили увагу на «історії душі людської» (М. Лермонтов), що створювало грунт для психол. аналізу, утвердження засобів реалістич. типізації в зображенні людини. Для укр. л-ри 19 ст. образ «З. л.» не характерний.

Літ.: Чернышевский Н. Г. Русский человек на rendez-vous. В кн.: Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений, т. 5. М., 1950; Белинский В. Г. Герой нашего времени. Сочинение М. Лермонтова. В кн.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 4. М., 1954; Белинский В. Г. Евгений Онегин. В кн.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 7. М., 1955; Добролюбов Н. А. Что такое обломовщина? В кн.: Добролюбов Н. А. Собрание сочинений, т. 4. М. — Л., 1962.

М. Ф. Гетьманець.

ЗАЙВИЙ Олександр Федосійович (1.XI 1935, с. Могилів, тепер Царичанського р-ну Дніпроп. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1952 школу фабрично-завод. навчання у м. Дніпродзержинську. Працював у колгоспі, був муляром, вантажником, кочегаром. Друкується з 1954. Осн. теми збірок «Молодик» (1962), «Вогонь» (1967), «Орільські горлиці» (1972), «Горизонти» (1980), «Світлінь» (1984), поем «Комуніст» (1975), «Бюрократіада» (1989) — проблеми духовності людини, збереження природи.

К. С. Дуб.

ЗАЙЦЕВ Павло Іванович (псевд. і крипт. — Лука Гарбузов, Слободський, П. З., З. П. Л. Грабуздов, Лука Грабуздович; 23.IX 1886, Суми — 2.ІХ 1965, ФРН) — укр. літературознавець. Закінчив 1909 юрид., 1913 — істор.-філол. ф-ти Петерб. ун-ту. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. 1915 — 17 викладав укр. л-ру на нелег. Укр. університетських курсах у Петербурзі. Був членом Центральної ради. В 1918 — 19 — ред. журн. «Наше минуле», 1919 — 20 — вид. т-ва «Друкарь» у Києві, «Записок історично-філологічного відділу ВУАН». 1921 емігрував. Викладав у Варшав. ун-ті, працював в Укр. наук. ін-ті (Варшава). З 1941 — професор Укр. вільного ун-ту (Мюнхен), згодом жив у Канаді і США. Друкувався з 1912 — у журналах «Наше минуле», «Наше життя», «Русский библиофил», газ. «Речь» (обидва — Петербург), газ. «Українська трибуна», зб. «Гроно» та ін. Відомий насамперед працями в галузі шевченкознавства. В 1913 — 16 розшукав та опубл. багато автографів творів, листів Т. Шевченка. В ст. «Російські поеми Т. Г. Шевченка» (1913) вперше встановив точний текст поем «Слепая» і «Тризна». 1914 підготував і видав у Петербурзі «Кобзар», застосувавши т. з. альбомний принцип побудови видання — за прижиттєвими друк. і рукопис. збірками поета. Здійснив текстологічну підготовку (та розробку наук. апарату) 16-томного Повного видання творів Т. Г. Шевченка (1934 — 39, Варшава; не вийшов т. 5, що містив твори 1857 — 61). Автор біогр. розвідок «Перше кохання Т. Г. Шевченка» (1914), «Шевченко і поляки» (1934, польс. мовою); підсумковою стала праця «Життя Тараса Шевченка» (1955, англ. мовою вид. 1988 у Торонто, перекл. Ю. Луцького). З. належать «Фрагменти спогадів шевченкознавця», мемуари «З фільму спогадів» (1950). Написав монографію «Український романтизм у літературі й у побуті» (не зберег.). Портрет с. 233.

Літ.: Оксана. Перше кохання Шевченка. К., 1918; Тарас Шевченко Короткий нарис життя. К., 1920.

В. С. Бородін.

ЗАКАРПАТСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ОСЕРЕДОК 2-ї пол. 18 — 1-ї чв. 19 ст. Створений у 70-х pp. 18 ст. у Мукачеві з ініціативи єпископа І. Брадача (1732 — 72) при Мукачів. єпархії після того, як вона вийшла з-під катол. залежності. І. Брадач видав «Букварь, или Руководіє хотящым учитися писмены руско-славенских книг» і «Сборник церковных моленій» (Відень, 1770), які було за наказом церк. властей спалено. Сподвижником І. Брадача в культур. діяльності став Андрій Бачинський (1732 — 1803) — згодом мукачів. єпископ. Бачинський, як писав І. Франко, зібрав значне коло вчених, сприяв поширенню освіти серед простого люду, друкував книги й підручники (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 123, 124). Незважаючи на заборону ввозити з-за кордону книги, він купував їх не тільки в Галичині, а й у Києво-Печерській лаврі (його б-ка налічувала бл. 9 тис. томів), запровадив викладання укр. мовою в Мукачів. богосл. школі. Згуртував літ. та культур. діячів Закарпаття. До З. к. о. входили історик Іоаникій Базилович (1742 — 1821), автор «Коротких відомостей про монастир на Чернечій горі в Мукачевому» (т. 1 — 3, надр. лат. мовою у Кошице, 1799 — 1804); Арсеній Коцак, автор «Грамматіки словенскія» (1788), чия рукописна спадщина налічує понад 30 томів; поет Іван Пастелій, автор ряду істор. праць лат. мовою. Бачинський залучив до осередку талановиту молодь, здебільшого учнів Ужгородської семінарії: М. Лучкая, І. Фогорашія, В. Довговича та ін. Осередком створений панегіричний корпус (17 творів, 1802 — 03), присвячений Андрію Бачинському. Це оди, панегірики, деякі виконані в барокковій формі (див. Барокко) з акростихами і фігурними віршами, що нагадують хрести, серце, квіти тощо (див. Курйозне віршування). Автори їх — А. Повч, І. Білач, В. Кукольник, Ф. Будай, О. Байзам та ін. У 18 — на поч. 19 ст. у З. к. о. розквітла поетична творчість Г. Тарковича, І. Ріпи, 1. Югасевича, Гедеона Пазія, А. Андріювського, М. Грикашпера, В. Гавакія, В. Кузьми та ін. Вихованці З. к. о. М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодій, Ю. Венелін, І. Орлай згодом працювали також на ниві рос. культури. Діяльність З. к. о. підготувала грунт для розвитку культури й л-ри Закарпаття в 19 столітті.

Літ.: Франко І. Южнорусская литература. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Мишанич О. Література Закарпаття XVII — XVIII століть. К., 1964; Микитась В Галузка могутнього дерева. Ужгород, 1971; Мацинський І. Кінець XVIII — перша половина XIX ст. та життя і діяльність Василя Довговича. — Гостиняк С. Буквар з 1770 року. В кн.: Науковий збірник Музею української культури в Свиднику, т. 10. Пряшів, 1982.

В. О. Шевчук.

ЗАКАРПАТСЬКІ ГОВОРИ, закарпатський говір, закарпатські говірки — група говорів пд.-зх. наріччя укр. мови. Пошир. переважно на території Закарп. області від р. Шопурки до басейну р. Лаборець. З. г. — найархаїчніші говори укр. мови. Поділяються на ужанські, боржавські, марамороські та верховинські. Характерні риси: в фонетиці — розрізнення давніх ы, и (сын, сила), збереження сполучень гы, кы, хы (ногы, свахы), звужені о, е (водá — на вôдí), давні о, е в новозакритих складах передаються через і, у, ÿ (віл — вул — вÿл) та ін. У морфології — дієслова в 1-й особі множини тепер. часу мають закінчення -ме (рóбиме), стягнені форми дієслів у 2-й і 3-й особі тепер. часу (спíваш, спíвать), збереження суфікса -ова- (куповати) тощо. В лексиці є багато давніх (ярь — «весна», жеребля — «лоша» та ін.), угор., рум., словац. та ін. слів. Риси З. г. відбились у писемних пам’ятках 16 — 17 ст. (у Нягівських повчаннях, Торунському збірнику тощо), у творах М. Андрелли, В. Довговича, О. Духновича, А. Кралицького, О. Маркуша, Ф. Потушняка, Ю. Боршоша-Кум’ятського та ін. Лексику З. г. з метою стилізації використовують укр. рад. письменники М. Томчаній, І. Чендей, В. Вовчок та ін.

Літ.: Дзендзелівський й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР, ч. 1 — 2. Ужгород, 1958 — 60.

Й. О. Дзендзелівський.

ЗАКЛИНАННЯ — див. Замовляння.

ЗАКЛИНСЬКИЙ Богдан Романович (псевд. і крипт. — З-ий Богдан, Романченко Данило, Дуб, Богданко, Б. З., Д-о та ін.; 9.VIII 1886, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ — 12.IV 1946, Львів) — укр. рад. публіцист і фольклорист. Син Р. Г. Заклинського. Брат К. Р. Заклинського і P. P. Заклинського. Закін. 1910 Станісл. учит. семінарію. Вчителював у селах Галичини, Закарпаття. Співробітничав у журн. «Дзвінок», газ. «Учительське слово». З 1944 працював у Львів. відділенні Ін-ту мистецтвознавства, фольклору і етнографії АН УРСР. Автор ряду шкільних підручників, брошур, оповідань («Папоротин цвіт», «Пригоди з вовками», «На розмові з прадідом», усі — 1912 — 14) і статей на пед., літ., істор. та культурно-громад. тематику: «Опис рідного краю» (1913), «Житє українського народа. Маленька географія України, в. 1. Українське будівництво» (1917); «Хто це Тарас Шевченко» (1919), «Марійка Підгірянка» (1923) та ін. Фольклорні записи З. опублікували 1905 — 20 В. Гнатюк (збірки «Коломийки», «Народні оповідання про опришків», «Колядки і щедрівки» та ін.) й І. Франко (зб. «Галицько-руські народні приповідки», 1908). Окр. книжкою З. видав «Народні співанки коломийки» (1929). Фольклорні записи З. опубл. також у збірниках «Історичні пісні» (1961), «Колядки та щедрівки» (1965), «Коломийки» (1969) та ін. З. упорядкував 4-й том «Коломийок», який не встиг видати В. Гнатюк. Підтримував дружні стосунки з І. Франком, В. Стефаником, М. Підгірянкою, листувався з Мирославом Ірчаном, Х. О. Алчевською, Уляною Кравченко та ін. Залишив спогади про І. Франка. Архів З. зберігається в ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН УРСР та у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР.

Тв.: Марійка Підгірянка. В кн.: Підгірянка М В чужім пір’ю. Ужгород, 1922; Мої спомини про Івана Франка. В кн.: Іван Франко у спогадах сучасників кн. 2. Львів, 1972.

Літ.: Арсенич П. Этнографическое изучение Гуцульщины народными учителями (1900 — 1917 гг.) В кн.: Карпатский сборник. М., 1976; Арсенич П. Етнограф Б. Р. Заклинський. «Народна творчість та етнографія», 1987, № 3.

П. І. Арсенич.

ЗАКЛИНСЬКИЙ Корнило Гнатович (крипт. — З. К. З.; 13.VI 1857, с. Маріампіль, тепер Маринопіль Галицького р-ну Івано-Франк. обл. — 13.II 1884, Львів) — укр. історик і фольклорист. Брат Р. Г. Заклинського і Л. Г. Заклинського. Закінчив Львів. ун-т. Працював у Львів. академ. гімназії. Друкувався в журналах «Зоря», «Правда», «Весна» (Коломия) та ін. періодич. виданнях. Автор статей про Б. Хмельницького, з історії Запоріз. Січі тощо («Руські літописи і літописці XVII ст.», «Зносини цісаря Рудольфа II з козаками...», «Зносини козаків зі шведами і з князем Юрієм Ракочим», «Літопис Хмельницька», усі — 80-і pp.), високо оцінених І. Франком (див Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 433, 434) і Д. Яворницьким. Записував галии. фольклор — опубл. в «Етнографічному збірнику» (1914, т. 36) Й зб. «Колядки та щедрівки» (К., 1965). На основі фольклорно-етногр. матеріалів написав оповідання «Домарчук» (1878), «Дві вдови», «Федиха» (обидва — 1880), статті «Збірник весільних пісень, коляд і щедрівок» та «Весілля міщан у Галичі» (не опубл.).

Тв.: Лист К. Заклинського до Миколи Ковцуняка, учителя в Яворові Косівськім. «Правда», 1889, № 2.

Літ.: Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; [Споминки про В. Шашкевича. Е. Желіховського, К. Заклинського і М. Гоголя]. «Правда», 1889, № 2.

П. І. Арсенич.

ЗАКЛИНСЬКИЙ Корнило Романович (1.VIII 1889, Львів — 1.IV 1966, Прага) — український літературознавець у Чехо-Словаччині. Син Р. Г. Заклинського. Брат Б. Р. Заклинського і P. P. Заклинського. Навчався у Віденському, Львівському і Чернівецькому університетах. У 1920 — 38 — викладач Берегівської гімназії, з 1939 жив у Празі (вчителював, був працівником музею). Досліджував усну нар. творчість і літ. процес на Закарпатті 18 — 19 ст. Видав зб. «Народні оповідання про давнину» (1925). Автор статей про В. Довговича, Г. Тарковича, А. Вальковського, В. Ляховича, О. Шолтес, М. Врабеля та ін. діячів укр. культури Закарпаття.

О. В. Мишанич.

ЗАКЛИНСЬКИЙ Леонід Гнатович (1850, с. Маріампіль, тепер Маринопіль Галицького р-ну Івано-Франк. обл. — 9.IV 1890, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ) — укр. культурно-політичний діяч, один з ідеологів «народовців». Брат К. Г. Заклинського і Р. Г. Заклинського. Нар. в сім’ї священика. Навчаючись у Станіслав. гімназії, керував 1869 — 71 таємною учнівською громадою, що видавала рукописну газ. «Зірка», яку редагував разом з О. Терлецьким і В. Навроцьким. За ініціативою З. та О. Терлецького 1867 в Коломиї видано збірник до 6-х роковин від дня смерті Т. Шевченка. Навчався (з 1874) у Львів. унті, де товаришував з І. Франком. Брав активну участь у діяльності т-ва «Дружний лихвар», у 1876 став головою «Академического кружка», редагував журнал «Друг». За зв’язки з С. Подолинським і М. Драгомановим, пропаганду соціалістич. ідей, поширення революц. л-ри, у т. ч. празького вид. «Кобзаря» 1876, З. разом з І. Франком було ув’язнено на три місяці, йому відмовлено в посаді вчителя. З 1880 працював писарем у адвокат. конторі, співробітничав у станіславській філії «Просвіти», з 1888 — помічник учителя польс. класич. гімназії у м. Ясло (тепер Польща). Записував гуцул. фольклор (матеріали зберігаються в ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН УРСР).

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41 К., 1984.

П. І. Арсенич.

ЗАКЛИНСЬКИЙ Олексій Онуфрійович (1819, с. Озеряни, тепер Тлумацького р-ну ІваноФранк. обл. — 1891, с. Старі Богородчани, тепер Богородчанського р-ну тієї ж обл.) — укр. поет і композитор. Закінчив Львів. духовну семінарію, навчався на юрид. ф-ті Віден. ун-ту. Обирався до австр. парламенту. Учасник Слов’янського з’їзду у Празі (1848), був секретарем укр. секції. Згодом став священиком. Видав «Записки Алексея Заклинского, приходника Старих Богородчан» (1890), де вмістив вірші з власною музикою «Там, де Чорна гора» (хорова обробка С. Людкевича; цей вірш Ю. Федькович переклав нім. мовою), «Кажуть мені люде, що мій друг живе», «Щоб я крила мав». На основі «Записок...» М. Яцків написав оповідання «Посол Петришин» (1913).

Тв.: Там, де Чорна гора. В кн.: Пісні та романси українських поетів, т. 2. К., 1956.

В. Т. Полєк.

ЗАКЛИНСЬКИЙ Роман Гнатович (крипт. — Р. З., Н. Н., Ром. З.; 8.IV 1852, с. Маріампіль, тепер Маринопіль Галицького р-ну ІваноФранк. обл. — 20.III 1931, с. Тростянець, тепер Яворів. р-ну Львів. обл.) — укр. літературознавець, історик і етнограф. Брат К. Г. Заклинського і Л. Г. Заклинського. Батько Б. Р. Заклинського, К. Р. Заклинського, P. P. Заклинського. Закін. 1885 Львів. ун-т, викладав 1891 — 1912 у Станіслав. учит. семінарії. Брав активну участь у громад.-культур. житті, зокрема домігся відкриття у Станіславі укр. гімназії, укр. книгарні. Науково-літ. діяльність почав у 70-х pp. Друкувався у виданнях «Просвіти», активним діячем якої був, у газетах «Газета школьна», «Школьна часопись», «Учитель», «Батьківщина», «Діло», журн. «Зоря» та ін. Автор багатьох статей («Про напади татарські», 1885, у додатку вміщено нар. думу про втечу трьох братів з Азова; «З нашої етнографії. Бойки, гуцули, лемки», «Географія Русі, часть перша: Русь Галицька, Буковинська й Угорська», «Руський буквар для народних шкіл», усі — 1887; «Чи можна Федьковича Косованом звати», 1895; «За слідами Федьковича». 1905). Наук. дослідження З. «Пояснене одного темного місця в „Слові о полку Ігоревім“» (1906) позитивно оцінив І. Франко (див. Франко І. Зібр. тв., т. 37. К., 1982, с. 121 — 124). З. належить істор. оповідання «Наше лихолітє» (1892). Був особисто знайомий з Ю. Федьковичем, І. Франком, М. Павликом, О. Маковеєм, Б. Грінченком, І. Нечуєм-Левицьким, листувався з ними. Написав спогади про Ю. Федьковича (1901) та І. Нечуя-Левицького (1928). Записував галиц. і буковин. фольклор.

Тв.: Географія Русі, ч. 1. Львів, 1887; Пояснене одного темного місця в Слові о полку Ігоревім. Львів, 1906.

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Арсенич П. І. Історико-етнографічне вивчення Гуцульщини в 30 — 80-х роках XIX ст. В кн.: Історіографічні дослідження в Українській РСР, в. 5. К., 1972.

П. І. Арсенич.

ЗАКЛИНСЬКИЙ Ростислав Романович (псевд. і крипт. — Славко З., В’юн, Юн В., Р. З. та ін.; 20.Х 1887, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ — 18.ІХ 1974, Львів) — укр. рад. літературознавець і письменник, доктор права з 1918. Син Р. Г. Заклинського. Брат Б. Р. Заклинського, К. Р. Заклинського. Член КПРС з 1921. Закінчив 1913 юридичний факультет Віденського ун-ту, 1941 — геогр. ф-т Самарканд. учит. ін-ту. Працював у редакції газ. «Громадський голос» (з 1910), потім у б-ці НТШ, 1913 — 18 редагував журн. «Шляхи», 1919 — газ. «Народ», 1920 — газ. «Галицький комуніст». Учасник громадян. війни на Україні. В 1921 — 26 викладав у Кам’янець-Подільському ін-ті нар. освіти, з 1926 — у київ. вузах. Був директором Київ. істор. музею. У 1930 — 33 — ст. наук. працівник Ін-ту Тараса Шевченка (Харків) і одночасно директор музею Т. Г. Шевченка при Ін-ті. В 1948 — 56 учителював у селах Івано-Франк. обл., з 1957 — у Львові. Упорядкував архів родини Заклинських у Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН УРСР. Друкувався в газетах «Життє» (Львів), «Вісті» (Умань), «Галицький комуніст», журналах «Ілюстрована Україна», «Західна Україна» та інших виданнях. Належав до письменницької організації «Західна Україна».

Автор оповідань («На Володимирській горі у Києві», 1912; «Бомби, утеча», 1916; «З життя Галицького червоного полку», 1921; «Конституційні гарантії», 1922, та ін.), статей про творчість І. Франка («Світогляд Івана Франка», 1916; «І. Франко як публіцист», 1918; «Перша повість Івана Франка», 1932), В. Атаманюка (передмова до зб. В. Атаманюка «Над Дністром», 1927), Ю. Федьковича («Осип-Юрій Федькович», 1929), Марка Черемшину («Іван Семанюк», 1930), Д. Рудика. Протягом 1905 — 18 листувався з І. Нечуєм-Левицьким. Незаконно репресований. Реабілітований.

Літ.: Арсенич П. Заклинський P. P. «Комсомольський прапор», 1977, 2 липня.

П. І. Арсенич.

ЗАКРЕВСЬКА Софія Олексіївна (1796, за ін. даними 1797, с. Березова Рудка, тепер Пирятинського р-ну Полтав. обл. — після 1865) — укр. і рос. письменниця. З дворян. Навчалася 1806 — 13 у Катерининському ін-ті (Петербург). Жила переважно в с. Лемешівці (тепер Яготинського р-ну Київ. обл.) і Березовій Рудці, деякий час (1849 — 50) — у Петербурзі. Писала рос. мовою. Друкувалася в журналах «Современник», «Отечественные записки» і «Финский вестник». Твори З. значною мірою автобіографічні. Перший роман — «Письма совоспитанниц» (опубл. анонімно 1837), побудований як листування вихованок Катерининського ін-ту. Роман «Институтка» (1841) включив 9 листів першого твору і 16 нових, в яких описувалися події на Україні. Твір насичений етногр. подробицями, описами укр. природи, діалогами укр. мовою. Багато персонажів мали прототипів — сусідів і приятелів родини Закревських, декому збережено справж. імена. Повість «Ярмарка» (1843) теж містить багатий етногр. матеріал, написана, ймовірно, під впливом повісті «Вій» М. Гоголя. Гол. конфлікт найзрілішого в худож. відношенні роману «Креницы» (1847), дія якого розгортається в поміщ. маєтку на Україні, полягає у протиріччі між патріархальним укладом і прогрес. устремліннями молоді. В. Бєлінський вітав появу на літ. ниві талановитої письменниці, а твори її зарахував до кращої журн. прози того часу (Белинский В. Г. Полн. собр. соч., т. 5. М., 1954, с. 585; т. 8. М., 1955, с. 95). З. знала Є. Гребінку (через нього передавала для публікації свої твори до Петербурга), М. Маркевича, О. Стороженка, О. Афанасьєва-Чужбинського, який згадував, що З. славилася оповідями з життя укр. поміщиків. Зустрічалася з Т. Шевченком під час його перебування 1843 та 1845 — 46 в Березовій Рудці, Лемешівці й Мойсівці (тепер Драбівського р-ну Черкас. обл.). Версія про те, ще прізвище «Закревська» було псевдонімом Я. де Бальмена, або Є. М. Фролової-Багрєєвої, є безпідставною.

Літ.: Афанасьев-Чужбинский А. С. Воспоминания о Т. Г. Шевченке. «Русское слово», 1861, № 5.

О. К. Супронюк.

ЗАКРЕВСЬКИЙ Микола Васильович [псевд. — М. Шагінян; 9 (21).VI 1805, Київ — 29.VII (10.VIII) 1871, Москва] — укр. історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, письменник. Закінчив Харківський ун-т. Навчався в Дерптському (тепер Тартуський) ун-ті. Вчителював у Ревелі (тепер Таллінн), потім жив у Москві. 1836 опубл. «Нарис історії міста Києва», 1858 — «Літопис і опис м. Києва», який, значно доповнивши, перевидав під назвою «Опис Києва» (т. 1 — 2, 1868). Праця З. цінна своїм значним фактич. матеріалом. Уклав зб. «Старосвітський бандуриста» (кн, 1 — 3, 1860 — 61), де вмістив укр. пісні, думи, приказки, прислів’я, загадки (в основному взяті з різних друкованих видань), та «Словник малоросійських ідіом» (подано понад 11 тис. реєстрових укр. слів, зібраних З. за творами старої та нової укр. л-ри і фольклор. виданнями). «Словник» З. відіграв значну роль у розвитку укр. лексикографії.

Літ.: Павловский И. Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половинні XVIII века. Полтава, 1912; Самойловський І. М. М. В. Закревський — історик Києва. «Український історичний журнал», 1958, № 4; Горецький П. Й. Історія української лексикографії. К., 1963; Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1965, № 4; Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиографический словарь, т. 3. Минск, 1978.

В. Г. Сарбей,

ЗАКРУТКІН Віталій Олександрович [14 (27).III 1908, Феодосія — 9.Х 1984, станиця Кочетковська Рост. обл.] — рос. рад. письменник і літературознавець, канд. філол. наук з 1936. Закінчив 1932 екстерном Благовєщ. пед. ін-т. У 1936 — 41 завідував кафедрою рос. л-ри в Рост. пед. ін-ті. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор романів «Біля моря Азовського» (1946, про події громадян. війни), «Плавуча станиця» (1950; Держ. премія СРСР, 1951; про донських рибалок, які відновлюють природні багатства), «Сотворіння світу» (кн. 1 — 3, 1955 — 78; Держ. премія СРСР, 1982; епічний твір про життя радянських людей в перше десятиліття після Жовтн. революції), повістей «Академік Плющов» (1940), «За високим тином» (1948), «Матір людська» (1969), оповідань (зб. «Обличчя землі», 1962). Виступав з нарисами (збірки «Коричнева чума», 1941; «Кавказькі записки», 1947; «У донському степу», 1974, та ін.), кіносценаріями. Йому належать книги «Пушкін і Лермонтов. Дослідження та статті» (1941); «Колір блакитний. Сторінки про Михайла Шолохова» (1965). У 1921 — 31 жив у с. Валегоцуловому (нині Долинське) та Катеринівці (тепер у складі с-ща Фрунзівки) на Одещині. Написав ряд статей про укр. л-ру — «Олесь Гончар» (1964), «Художник і народ» (1969, про народність творчості Т. Г. Шевченка), «Пам’яті Андрія Малишка» (1973), «На білоруській землі» (1973; роздуми про поезію Наталі Кащук), «Заповіт майстра» (1973, присвячена М. Рильському), опубл. рецензії на постановки в Рост. драм. театрі ім. М. Горького п’єс «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука (1939) та «Життя в цвіту» О. Довженка (1947), на роман «Прапороносці» О. Гончара (1949). Книга нарисів З. на захист природи «Лице землі» (1961) дістала високу оцінку М. Рильського. Окремі твори З. переклали О. Бандура, І. Гречанівський, Н. Кащук.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. Ростов-на-Дону, 1977 — 80; Избранное, т. 1 — 3. М., 1986; На Золотых песках. Ростов-на-Дону, 1987; Повести и рассказы. М., 1988; Укр. перекл. — Плавуча станиця. К., 1952; Сотворіння світу, кн. 1. К., 1963; Матір людська. К., 1974.

Літ.: Дрягин Е. П. Творчество Виталия Закруткина. М., 1959; Гегузин И. Путь писателя. О жизни и книгах В. Закруткина. Ростов-на-Дону, 1968; Петелин В. Виталий Закруткин. М., 1969; Виталий Закруткин в книгах и в жизни. Ростов-на-Дону, 1978; Колесникова Е. И. Из наблюдений над структурой и творческой историей романа В. Закруткина «Сотворение мира». «Русская литература», 1985, № 3.

Т. П. Заморій.

ЗАЛАТА Леонід Дмитрович (7.I 1928, с. Різдв’янське, тепер смт Сиваське Новотроїцького р-ну Херсон. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1949. Закінчив 1956 Дніпроп. ун-т. У співавт. з братом Ф. Д. Залатою написав зб. оповідань «Хлоп’ята» (1955), повість «Звичайна справа» (1957). Подіям Великої Вітчизн. війни, зокрема комсомольцям-підпільникам Херсонщини, присвячено повість «Полум’я в степу» (1959). У романі «Далеко в Арденнах» (1975) показано долю офіцера Рад. Армії, комуніста Антона Щербака, який опинився далеко від рідної землі, його участь у боротьбі проти нім.-фашист. окупантів в Бельгії, партиз. рух в Арденнах. Опублікував зб. віршів «Іду в небо» (1966), збірки оповідань «Жили на світі дві подружки» (1961), «Ущелина синіх туманів» (1968, у співавт.), «В один слід» (1971) та ін. Провідна тема поезій — природа і людина, віра в силу людського розуму. Роман «Вовчі ягоди» (1981), повість «Без особливих прикмет» (1986) — про будні міліції.

Тв.: Далеко в Арденнах. — Полум’я в степу. К., 1977; Вовчі ягоди. — Без особливих прикмет. К., 1989; Сиві коні на припоні. Дніпропетровськ, 1989; Рос. перекл. — Далеко в Арденнах. — Пламя в степи. М., 1984.

Літ.: Кодак М. З поля вічності. «Жовтень», 1976, № 10; Речмедін В. Дух інтернаціонального подвигу. «Радянська Україна», 1976, 18 серпня; Широков С. Годы и расстояния. «Радуга», 1977, № 12; Чередниченко В. Детектив — не розважальне чтиво. «Прапор», 1987, № 6.

Н. М. Гаєвська.

ЗАЛАТА Федір Дмитрович [21.VIII (3.ІХ) 1914, с. Різдв’янське, тепер смт Сиваське Новотроїцького р-ну Херсон. обл.] — рос. рад. письменник. Брат Л. Д. Залати. Член КПРС з 1943. Закінчив 1939 Моск. прикордонне уч-ще. Учасник Великої Вітчизн. війни. Живе на Україні. Автор романів «На півдні» (1955), «Перевал» (1956), «Життя і смерть» (1963), «В степу під Херсоном» (1969), «Ствол» (1975), «Вузли» (1980), зб. оповідань «Хлоп’ята» (1955), повістей «Звичайна справа» (1957, обидві — у співавт. з Л. Залатою), «Урок» (1973), «Він зробив усе, що міг» (1985), п’єс «Пам’ять не йде за обрій» (1971), «Прохідники», «Тихий південь» (обидві — 1980). Твори З. присвячені історії Півдня України від перших пореволюц. років до нашого часу. Писав для дітей (збірки казок «Золртий ключик», 1956, і «Як заблукали журавлі», 1958; п’єса «Казка-загадка про хлопчика Тарасика і золотий ключик», 1970, у співавт. з О. Криловим).

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. К., 1984; Ствол. Днепропетровск, 1988.

Літ.: Рибінцев І. Сувора пісня степу. «Жовтень», 1967, № 8; Стогнут О. Биография современника. В кн.: Русские писатели Украины. К., 1970; Ярмыш Ю. Честь рабочего человека. «Правда Украины». 1977, 2 февраля; Роготченко А. В труде куется характер. «Рабочая газета», 1977, 18 февраля.

П. К. Фролова.

ЗАЛЕСЬКИЙ (Zaleski) Вацлав Міхал (псевд. — Вацлав з Одеська; 18.IX 1799, Одесько, тепер смт Буського р-ну Львів. обл. — 24.II 1849, Відень) — польс. фольклорист. Закінчив 1825 Львів. ун-т. У 20-і pp. працював у львів. газ. «Rozmaitości» («Розмаїтості»). Автор поезій «Думка», «Українка», позначених впливом укр. нар. пісень, які З. перекладав, а також п’єси «Молодий адвокат» та ін. драм. творів, у т. ч. незакін. трагедії «Богдан Хмельницький» (20-і pp. 19 ст.). Збирав і досліджував польс. та укр. фольклор (ст. «Про народні пісні», 1831). Цінною працею З. є виданий у Львові лат. шрифтом зб. «Пісні польські та українські галицького люду» (1833) з додатком нот 160 нар. мелодій, інструментованих К. Ліпінським. Більшу частину збірника становить укр. пісенний матеріал. Це, насамперед, пісні, зібрані самим З. та використані в записах М. Шашкевича, К. Блонського, І. Ількевича, І. Білинського. У передмові З. підкреслював велике значення фольклору як основи розвитку л-ри і джерела пізнання життя народу. Водночас він намагався довести, ніби галицькі українці є «різновидом» польс. народності, а укр. мова — буцімто «діалект польської», тому на її основі не слід творити укр. нац. л-ру. Це, а також алфавітні і правописні принципи З. викликали рішуче заперечення не тільки передових укр. діячів (зокрема «Руської трійці»), а й польс. вчених. Збірник З. знали М. Гоголь, М. Максимович, О. Бодянський, І. Срезневський, І. Франко, П. Шафарик, В. Ганка, Ф. Челаковський та ін.

Літ.: Юзвенко В. А. Вацлав Залєський. «Народна творчість та етнографія», 1957, № 4.

Р. Ф. Кирчів.

ЗАЛЕСЬКИЙ (Zaleski) Юзеф Богдан (14.II 1802, с. Багатирка, тепер Ставищенського р-ну Київ. обл. — 31.III 1886, м. Вільпре, побл. Парижа) — польс. поет, представник «української школи» в польській літературі. Навчався 1812 — 20 у школі при катол. монастирі в Умані. 1820 переїхав до Варшави. Учасник польс. повстання 1830 — 31, 1832 емігрував до Франції. Один із засновників «Слов’янського товариства» (1835). Окремі твори написав укр. мовою. Його романтич. поезії створені за мотивами українських народних пісень та історичних дум [«Дума. З пісні українського народу», 1826; «Третій штурм Ставищ», 1828; «Русалки» і «Чайки (Спів запорожців при поверненні з морського походу Конашевича)», обидві — 1829]. Природа й історія України відображені в поемах «Золота дума» (1836, опубл. 1891), «Дух степу» (1836, опубл. 1841), «Збаразький похід» (1839, опубл. 1891). Автор віршів «Тарас Шевченко», «До Шевченка, про його „Гайдамаки“» (1861), «Тарасова могила» (1865, опубл. 1866). До поезії З. з великою прихильністю ставився Т. Шевченко. Окремі твори З. переклали М. Зеров, К. Климкович.

Тв.: Тарасова могила. В кн.: Зеров М. Вибране. К., 1966; Уривки. В кн.: Українською музою натхненні. К., 1971.

Літ.: Вервес Г. Д. Т. Г. Шевченко і Польща. К., 1964; Пачовський Т. І. Маловідомі відгуки про Шевченка в польській критиці другої половини XIX ст. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966; Франко І. Юзеф Богдан Залеський. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 27. К., 1980.

Р. Я. Пилипчук.

ЗАЛИВЧИЙ Андрій Іванович [14 (26).Х 1892, с. Млини, тепер Галицького р-ну Полтав. обл. — 13.XII 1918, Чернігів] — укр. письменник і громад. діяч. Нар. в бідній сел. сім’ї. Навчався на юрид. ф-ті Харків. ун-ту. Брав участь у революц. виступах молоді. Належав до організації лівих есерів, 1915 засланий у Тургайський край (Казахстан). Після Лютневої революції повернувся на Україну, працював у Зінькові (тепер Полтав. обл.) редактором газ. «Зіньківська народна управа». Схилявся до програми більшовиків. У грудні 1918 очолив повстання проти гетьманщини та нім. окупантів у Чернігові, під час якого й загинув. Написав автобіогр. цикл новел «З літ дитинства», що мають імпресіоністичний характер. Вони приваблюють психологізмом, ліричністю, драм. сповідальністю про голодне й холодне дитинство («їсти», «Родина», «Обкладки»), співчуттям до знедолених («Школа», «З благородними дітьми»). Близькі за тематикою і стилем до оповідань А. Тесленка, С. Васильченка, твори З. до певної міри є перехідною ланкою між дожовтневою та молодою укр. рад. новелістикою. Опубліковані в альм. «Червоний вінок» (1919), вони неодноразово перевидавалися.

Тв.: З літ дитинства. К., 1910; Зарізяка. Х., 1924; Дитинство. К., 1929; З літ дитинства. Автобіографічні новели. «Київ», 1988, № 3.

Літ.: Михайличенко Г. Вступне слово. В кн.: Заливчий А. З літ дитинства. К., 1919.

С. А. Крижанівський, В. О. Мельник.

ЗАЛИГІН Сергій Павлович [23.XI (6.XII) 1913, с. Дурасовка, тепер Башк. АРСР] — рос. рад. письменник, Герой Соц. Праці (1988). Закінчив 1939 Омський сільськогосп. ін-т, канд. тех. наук з 1948. Працював агрономом, інженером-гідротехніком, гідрологом у Сибір. відділенні АН СРСР, завідував кафедрою Омського сільськогосп. ін-ту. З 1986 — гол. ред. журн. «Новий мир». Автор збірок оповідань: «Оповідання» (1941), «Північні оповідання» (1947), «На Велику землю» (1952), «Млинці» (1963), «Фестиваль» (1980), «Оповідання від першої особи» (1983), оповідання-п’єси «Три пункти буття» (1985). У сатир. повісті «Свідки» (1956), романі «Стежки Алтаю» (1962) порушуються проблеми взаємодії людини і природи, науки і суспільства. Повість «На Іртиші» («З хроніки села Круті Луки», 1964) — про соціальні зміни на селі у 30-і pp., драматизм і суперечливість процесу колективізації. У романах «Солона Падь» (1967 — 68; з історії громадян. війни в Сибіру; Держ. премія СРСР, 1968) та «Комісія» (1975) З. прагне осмислити діалектику минулого і сучасного в боротьбі за побудову нового суспільства. Теми людського щастя, дружби, любові, активного гуманізму розроблені в родинно-побут. романі «Південноамериканський варіант» (1974). Роман «Після бурі» (кн. 1 — 2, 1980 — 85) відображає характер Жовтн. революції, соціалістичні перетворення в країні. З. властиві відкриття нових драм. ракурсів життя і пильна увага до руху думки людини, синтез методів письменницького бачення і наук. дослідження. Пристрасною загостреністю відзначаються публіцистичні статті З. з актуальних соціально-політ., екон., екол. проблем — «Поворот», «Розумний союз з природою» (обидві — 1987), «Повертаючись до водних проблем» (1988), «Екологія і суспільство» (1989). Пише нариси (книги «Весною нинішнього року», 1954; «Нариси і оповідання», 1955; «Звичайні дні», 1957), літературознавчі праці («Про ненаписані оповідання», 1961; «Мій поет. Про творчість Чехова», 1971; «Літературні турботи», 3-є вид. — 1982; «Співбесіди», 1982). З. належать статті про О. Пушкіна, М. Гоголя, В. Шукшина, О. Солженіцина, Д. Лихачова та ін., а також збірки статей про латис. та угор. л-ри, есе «До питання про безсмертя» (1988). Упорядник зб. перекладів укр. мовою «Російське радянське оповідання». Окремі твори З. переклали Д. Бобир, Г. Кулінич, Н. Лісовенко, С. Нікіташенко, В. Крикуненко, В. Бородін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1979 — 80; Критика, публицистика. К., 1987; В пределах искусства М., 1988; Позиция. М., 1988; После бури, кн. 1 — 2. М., 1988; Три пункта бытия. М., 1988; Комиссия. М., 1988; Укр. перекл. — Стежки Алтаю. К., 1965; Санна путь. В кн : Російське радянське оповідання, в. 2. К., 1975; Солона Падь. К., 1976; Південноамериканський варіант. К., 1983; Після бурі. кн. 1 — 2. К., 1989.

Літ.: Теракопян Л. Сергей Залыгин. М., 1973; Нуйкин А. Зрелость художника. Очерк творчества Сергея Залыгина М., 1984; Дедков И. А. Сергей Залыгин. М 1985; Горшенин А В. Сергей Залыгин. Новосибирск, 1986.

Т. П. Заморій.

Попередня     Головна     Наступна