Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 269-284.]

Попередня     Головна     Наступна





ЗІМБАБВІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Республіки Зімбабве. Розвивається англ. мовою та мовами народів шона і матебеле, в яких здавна існує багата й самобутня усна нар. творчість: міфи, казки, пісні, прислів’я. Англомовна л-ра виникла наприкінці 19 ст. Її створювали переважно письменники європ. походження, які широко використовували теми з життя й пригод колонізаторів на захоплених територіях, майже не торкаючись соціальної проблематики. Вперше на захист пригноблених аборигенів виступив А. Ш. Кріпс у романах «Тужлива земля» (1911) і «Країна прибережних дерев» (1913). Одним з перших почав писати мовою шона С. Мутсвайро, автор істор. роману «Фесо» (1956) і зб. віршів «Старі й нові хвалебні пісні» (1959). Помітним явищем літ. життя стали книжки «Увузезіндала» Д. Ндоли (1958) і «Безчестя страшніше від смерті» П. Чідьяузіку (1962), в яких порушуються проблеми урбанізації та відмирання традиц. афр. общини. Викриття нещадної колоніальної експлуатації зімб. селян — осн. тема роману «Чекання дощу» Ч. Мунгоші (1975). У романі «Син рідної землі» У. Катійо (1976; укр. перекл. В. Вишневого, С. Патоки) відтв. процес залучення молоді до визв. боротьби.

Після проголошення 1980 незалежності Зімбабве створилися сприятливі умови для інтенсивного розвитку л-ри. Зімб. письменники пишуть переважно англ. мовою і розробляють сучас. прозові жанри — роман, повість, оповідання, в яких відображають складні процеси, що відбуваються в країні, зміни в нац. свідомості зімбабвійців. Героїчним подіям часів боротьби за незалежність (1965 — 80) присвячений роман «Борець за свободу» Е. Чіпамаунга (1983). Актуальні внутр. проблеми молодих афр. країн, що переживають тяжкий період становлення, порушено в романі «Немає нічого неможливого» С. Чімзоро (1983) і зб. оповідань «Тіні на обрії» С. Мпофу (1984). Зімб. поезія представлена іменами Н. А. Кхезвани, С. Ндлоу, Д. Сібанди та ін. учасників нац.-визв. руху. Сповнені пафосу й романтики, їхні вірші утверджують високу громадянськість. Любов до рідної землі, утвердження права зімб. народу на незалежний розвиток — у центрі збірок віршів «Відлуння моєї африканської пам’яті» Ф. Е. Муронди (1982) та «Сільські світанки й міські вогні» (1985) М. Б. Зімуньї, автора фундам. дослідження про З. л. «Ті роки посухи й голоду» (1982). Поезії мовами шона й матебеле відзначаються народнопоетич. баченням природи, ліричністю. Вірші «Пісня борців за свободу» С. Ндлоу в перекл. В. Кухалашвілі та «Ода птиці пісків» С. Мутсвайро в перекл. І. Малковича включено до антології «Поезія Африки» (К., 1983) та зб. світової поезії 20 ст. «Заграва» (К., 1989).

Літ.: Ксенофонтова Н. А. Народ Зимбабве. М., 1974.

В, І. Ткаченко.


ЗІНОВІЇВ син Климентій (серед. 17 — після 1712) — укр. поет і етнограф. Див. Климентій Зіновіїв син.


ЗІНЧЕНКО Володимир Юхимович (12.II 1935, с. Роботине, тепер Токмацького району Запоріз. обл. — 23.XII 1971, Одеса) — укр. рад. поет і перекладач. Закінчив 1961 Одес. ун-т. Учителював на Сумщині, працював в Одес. облрадіокомітеті, редакції газ. «Комсомольська іскра» (Одеса), вид-ві «Маяк». З власними віршами та перекладами творів білорус. і польс. поетів (Максим Танк, В. Броневський, Ю. Тувім та ін.) виступав у журналах «Всесвіт», «Україна», «Перець», в «Українському календарі» (Варшава), альманахах. Непересічний хист молодого поета запримітив свого часу М. Рильський. Кращі твори ввійшли до посм. зб. «Багаття» (1972). Лірика З. відзначається худож. витонченістю, внутрішнім драматизмом.

Г. Д. Зленко.


ЗІНЧУК Станіслав Сергійович (4.Х 1939, с. Орадівка, тепер Христинівського р-ну Черкас обл.) — укр рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1968. Закінчив 1962 Київ. ун-т. Учителював, працював у редакції газ. «Вечірній Київ», видавництвах «Дніпро», «Молодь». Друкується з 1962. Автор збірок «Мозаїка» (1969), «Слово» (1972), «Маятник сосни» (1976), «Сузір’я квітів» (1979), «Райдуга снопа» (1983), «Закон вірності» (1984), «Компасна стрілка» (1986), поеми «Аджимушкай» (опубл. окр. книжкою, 1984). Перекладає твори письменників братніх республік (М. Коміссарової, К. Симонова, М. Каріма, К. Кулієва, Р. Бородуліна, М. Могилевича, П. Макаля, С. Рустама та ін.) і зарубіж. країн (В. Броневського, Ю. Тувіма, Т. Ружевича, В. Незвала, Я. Скацела, Л. Стефанової та ін.). З. належить переспів «Пісні пісень» (1972). Окремі твори З. перекладено рос., вірм., груз., болг., угор. та ін. мовами.

Тв.: Поезії. К., 1989.

Літ.: Кацнельсон А. Вірність магістралі. «Дніпро», 1985, № 11: Осадчук П. Щаслива дорога через бранне поле. «Літературна Україна», 1986, 25 грудня.

Л. С. Дем’янівська.


ЗІНЬКІВСЬКИЙ Костянтин Максимович [17 (29).V 1873, м. Бердянськ, тепер Запоріз. обл. — 28.III 1959, там же] — укр. рад. поет і педагог. Закінчив 1892 Феодосійський учит. ін-т. Учителював у містах Півдня України та в Молдавії, згодом, з 1926, викладав математику в Бердянську — в школах, технікумах, пед. ін-ті. Друкував переспіви з Г. Гейне й власні поезії в журналах «Зоря» (Москва), «Молода Україна», «Рідний край». Автор поеми «Зруйнований мур» (1906), віршів «Морська царівна» (1908), «Прийде час» (1909), «Весняний ранок» (1909), в яких звучать мотиви боротьби за свободу, за краще майбутнє. Переклав «Слово о полку Ігоревім» («Дума про похід Ігорів», 1906, повністю надр. 1967). Перекладу властива ориг. ритміка. З. належать численні праці з методики шкільного і вузів. викладання, краєзнавства та культ.-осв. роботи.

Тв.: Дума про похід Ігорів (Слово о полку Ігоревім). В кн.: «Слово о плъку Игорєвть»та його поетичні переклади і переспіви. К., 1967.

Літ.: Пінчук С. Багатотрудне і змістовне. «Радянська освіта», 1968, 10 лютого.

А. Г. Погрібний.


ЗІНЬКІВСЬКИЙ Трохим Аврамович [псевд. — Т. Звіздочот, Т. Певний, М. Цупкий та ін.; 23.VII (4.VIII) 1861, м. Бердянськ, тепер Запоріз. обл. — 8(20).VI 1891, там же] — укр. письменник, фольклорист, публіцист. Нар. в робітничій сім’ї. Склав екзамени 1877 до трикласного повіт. уч-ща, через нестатки припинив навчання, працював пекарем та друкарем у Харкові. Закін. 1890 Військ.-юрид. академію у Петербурзі, брав активну участь у близькому до народників гуртку студентів-українців. Останні роки життя служив у київ. військ. суді. Враження від пережитого в дит. й юнацькі роки, спостереження над військ. побутом лягли в основу літ. творчості З. В кін. 80-х — на поч. 90-х pp. у західноукр. періодич. виданнях виступав з поезіями, байками, оповіданнями («Сидір Макарович Притика», «Моншер-козаче», «Кудою йти»). Написав п’єсу «Сумління», кілька творів для дітей. Окремими збірками вийшли оповідання («Малюнки справжнього життя», 1889) і байки («Байки М. Цупкого», 1889). Автор публіцистич. та літ.-крит. статей («Тарас Шевченко в світлі європейської критики», 1890 — 91, та ін.). На творчості З. позначився вплив ліберально-народн. ідей, хоч у ній виразно відчутний і протест проти гнобительської політики царизму щодо укр. народу, його культури і мови. Худож. манерою реалістичні оповідання З. нагадують твори прозаїків етнографічно-побутової школи в укр. л-рі. Склав граматику укр. мови (не зберег.). Записував нар. пісні, казки («Історична казка»), повір’я («Надзвичайне повідомлення», 1883). Переклав ряд творів М. Салтикова-Щедріна, а також з грец., франц., нім. поезії. В 1893 — 96 Б. Грінченко видав твори З. («Писання») у двох книгах, присвятив йому поему «Беатріче Ченчі» (1903).

Тв.: Писання, кн. 1 — 2. Львів. 1893 — 96; Сидір Макарович Притика. В кн.: Українська новелістика кінця XIX — початку XX ст. К., 1989.

Літ.: Кониський О. Я. Пам’яті Трохима Зіньківського-Певного. «Зоря», 1891, 14; Чайченко В. [Грінченко Б.]. Трохим Зіньківський. В кн.: Зіньківський Т. Писання, кн. 1. Львів, 1893; Скрипка В. Письменник, фольклорист, публіцист. «Літературна Україна», 1971, 13 серпня.

О. Є. Засенко.


«ЗІРКА» — видавниче т-во, що випускало дит. л-ру і п’єси для шкільної сцени. Діяло 1918 — 19 в Полтаві під керівництвом Панаса Мирного. За ред. письменника вийшли «Українські народні казки», зібрані ним разом з братом І. Я. Рудченком, п’єси «Сирітка» Л. Кущинської, «Батькове свято» І. Петрика, «Царівна-Полуничка» П. Соловйова (віршований переклад Панаса Мирного), оповідання «Сірий ведмідь Ваб» Е. Сетона-Томпсона (перекл. П. Макаренка) та ін.

Літ.: Півторадні В. В буремних зламах епохи. «Літературна Україна», 1967, 19 грудня.

П. П. Рогач.


ЗІСМАН Марко Давидович [6 (19).III 1909, Одеса — 12.I 1985, Київ] — укр. рад. поет і перекладач. Член КПРС з 1950. Закінчив 1933 Укр. ін-т лінгвістичної освіти (Київ). Учасник Великої Вітчизн. війни. Працював у редакціях журналів і газет Києва та Львова. Автор збірок «Рот-Фронт» (1932), «Пісня про щастя» (1935), «У всеозброєнні» (1938), збірок сонетів «Різноліття» (1973) і «Ряст» (1979). У перекладі З. окр. книжками вийшли: з російської мови — поеми «Мцирі» М. Лермонтова (1938), «Прапор над сільрадою» О. Недогонова (1948), драма «Іван Грозний» О. М. Толстого (1948); з білорус. — поема «Прапор бригади» А. Кулешова (1947); з польс. — п’єса «Марія Стюарт» Ю. Словацького (1947); з нім. — зб. «Вибране» И. В. Гете (1948), драма «Дон Карлос» й. Ф. Щіллера (1938), трагедія «Емілія Галотті» Г. Е. Лессінга (1954), повість «Джульєтта з вулиці Бернау» Ф. Кайна (1957), романи «Вірнопідданий» Г. Манна (1954), «Криворізький прапор» О. Готше (1961) та ін.

Літ.: Адельгейм Є. Марко Зісман. Рот-Фронт. «Життя й революція», 1932, № 1; М’ястківський А. У берегах сонета. «Літературна Україна», 1980, 25 липня.

В. І. Гнатенко.


ЗІТКНЕННЯ, конкатенація — одна з фігур поетичної мови; лексико-композиційний прийом, що полягає в повторі тих самих слів або виразів у кінці одного віршового рядка і на початку наступного. Див. Стик.


ЗІЯННЯ, роззів, гіатус — збіг двох чи кількох голосних в одному слові або на межі слів. Трапляється в словах іншомовного походження (радіо, вуаль), на межі префікса й кореня (приозерний), у складних словах (водоочищення) та на стику слів (золота осінь). З фонетич. погляду вважається немилозвучним, тому його намагаються уникати за допомогою чергування голосного з приголосним («Ганна й Іван», а не «Ганна і Іван»), усувати шляхом відкидання голосного звука, т. з. аферези («до’дної» із «до одної») тощо. У розмовній укр. мові намагання уникнути З. виявляється ширше, ніж у літературній (діалектне «радіво» — з «радіо», «усе’дно» — з «усе одно»). В худож. л-рі З. часом використовують для створення відтінку розмовності. У віршованій мові допускають З., щоб дотримати розміру вірша (напр., у І. Франка — «Міліони радо йдуть, // Бо се голос духа чуть» і «Мільйони чекають щасливої зміни, // Ті хмари — плідної будущини тіни»).

О. Д. Пономарів.


«ЗЛАТАЯ ЦЂПЬ», «Златая чЂпь» — збірник відносно сталого змісту, поширений у давньорус, східнослов’ян. та південнослов’ян. писемності; найраніший, що дійшов до нас, — кін. 14 ст. Прототипом «З. ц.», вірогідно, був візант. екзегетичний збірник тлумачень бібл. текстів з аналог. назвою. Та на східнослов’ян. і південнослов’ян. грунті їхній зміст змінився. Східнослов’ян. «З. ц.» містить добірку статей морально-повчального характеру впереміжку з уривками з хронографів, патериків, творами східнослов’ян., південнослов’ян. та візант, авторів, постанови церк. соборів, тобто є своєрідною хрестоматією енциклопедичного характеру. «З. ц.» вивчені недостатньо. Дослідники виділяють три групи пам’ятки. Для першої властиві повчання Матвія Сарайського, Серапіона, Кирила Туровського, ряд статей, спільних із Златоустом. Найраніший і поки що єдиний список — 14 ст.. т. з. Троїцький (зібрання Троїце-Сергієвої лаври), який в осн. складається із статей давньорус. походження. Друга група «З. ц.» повторює «Пандекти» Никбна Чорногорця і має дві редакції: коротку (з 45 слів) і повну (63 слова). Основу третьої групи становлять виписки з Ізборника Святослава 1073, Торжественника, Палеї голкової, Хронографа та ін. джерел. Ця група — найчисленніша за кількістю відомих нам списків і найрізноманітніша за складом, найменше досліджена; всі групи «3. ц.» мають мало спільних статей. Можливо, під заголовком «Златая чЂпь» у східнослов’ян. писемності існувало три самостійних типи збірника з відносно стійким складом статей в межах кожного типу. Між трьома групами «3. ц.» розрізняють ще збірники проміжного складу.

Літ.: Некрасов И. С. Опыт историко-литературного исследования о происхождении древнерусского Домостроя. «Чтения в имп. Обществе истории и древностей российских при Московском университете», 1872, кн. 3; Петров Н. О происхождении и составе славяно-русского печатного пролога. (Иноземные источники). К., 1875; Петухов Е. Серапион Владимирский, русский проповедник XIII века. СПБ, 1388; Петухов Е. В. Материалы и заметки по истории древней русской письменности, в. 2. К вопросу о «Златых цЂпях».«Известия историко-филологического института князя Безбородко в Нежине». 1894, т. 13; Пономарев Л. И. К литературной истории древне-русских сборников «Златая чепь». «Ученые записки Казанского университета», 1916, кн. 8; Будовниц И. У. «Изборник» Святослава 1076 г. и «Поучение» Владимира Мономаха и их место в истории русской общественной мысли. «Труды Отдела древнерусской литературы», 1954, т. 10; Крутова М. С. «Златая пепь» как тип сборника. В кн.: Литература Древней Руси. Источниковедение. Л., 1988.

Г. І. Павленко.


ЗЛАТОВРАТСЬКИЙ Микола Миколайович [14(26).XII 1845, Владимир — 10(23).XII 1911, Москва] — рос. письменник, почес. академік Петерб. АН з 1909. Навчався 1864 у Моск. ун-ті, 1865 — у Петерб. технол. ін-ті. Друкувався у журналах «Отечественные записки», «Искра», «Будильник». В 1879 — 81 — ред. журн. «Русское багатством. Критично зображуючи пореформену дійсність, пошуки інтелігенцією шляхів до народу, водночас поділяв ліберальні ілюзії народників, ідеалізував сільську громаду, протиставляючи її «зіпсованому» місту — роман «Устої. Історія одного села» (1878 — 83). повісті «Селяни-присяжні» (1874 — 75), «Золоті серця» (1877), «Блукач» (1881 — 84), «Панська дочка» (1883), оповідання «В артілі» (1876), «Авраам» (1878), «Горе старого Кабана» (1880) та ін. У психол. нарисі «Гетьман» (1888) створив колорит. образ юнака з України, утверджував народну мораль. Залишив спогади: «Дитячі та юнацькі роки» (1908 — 11), «Як це було» (1890, 1911), «Літературні спогади» (1895 — 97). Брав участь у заходах по вшануванню пам’яті Т. Шевченка, написав нарис «На могилі Шевченка» (1896). Переклав кілька оповідань Ю. Федьковича.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 8. СПБ, 1912 — 13; Избранные произведения. М., 1947; Воспоминания. М., 1956; Надо торопиться. — Сироты 305 версты. М., 1961; Деревенский король Лир. М., 1988; Укр. перекл. — Гетьман. К., 1908.

Літ.: Спасибенко А. П. Н. Н. Златовратский. В кн.: Спасибенко А. П. Писатели-народники. М., 1968; Русская повесть XIX века. Л., 1973; Семенкин К. Г. Н. Н. Златовратский. Ярославль, 1976; Залыгин С. О творчестве Николая Николаевича Златовратского. В кн.: Залыгин С. В пределах искусства. М., 1988.

М. М. Павлюк.


ЗЛАТОКУДР Іван (справж. — Врецьона Іван; 7.IV 1930, м. Винники, тепер Львів. обл.) — укр. поет у Польщі. Закінчив 1953 Львів. зооветеринарний ін-т і юрид. ф-т Вропл. ун-ту. 3 1959 живе у Польщі, працює юрисконсультом сільськогосп. підприємств. Друкується з 1961 — в тижневику «Наше слово» і його додатку «Наша культура», антології «Гомін» (1964), «Українському календарі» (вірші «Батько», «Львів», «Мир», усі — 1988). Автор збірок «Народній Польщі» (1975), «Пейзажі» (1981). Перекладає твори польс., рос. та білорус. поетів. Окр. поезії З. перекладено польс. мовою.

І. Д. Красовський.


ЗЛАТОСТРУЙ — поширений у східнослов’ян. писемності 12 — 17 ст. збірник сталого складу, до якого входили в осн. слова і повчання, що належали або приписувались Іоанну Златоусту. Традиція приписує переклад з грецької і впорядкування збірника ініціативі болг. царя Симеона (893 — 927). У східнослов’ян. рукописах відомі дві редакції З.: коротка і повна, з передмовою — «Прилогом». Тематично обидві редакції подібні. Коротка містить бл. 106, а повна — 137 слів морально-дидактичного змісту і повчань («про убогих і багатих», «слово про майбутній суд», «о воскормлении детей», «како достоит чадом чтити родителя своя», «про милостиню», «про мовчання і невтримання язика», «про об’їдання і пияцтво»). З. використовувався при укладанні таких збірників як Златоуст, Торжественник, Ізмарагд, а також в ін. творах давніх східнослов’ян. літератур.

Літ.: Строев П. Рукописи славянские и российские. принадлежащие почетному гражданину и Археографической комиссии корреспонденту Ивану Никитичу Царскому. М., 1848; Срезневский И. И. 1) Древние памятники русского письма и языка (X — XIV веков). СПБ. 1863; 2) Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках, т. 2. СПБ, 1987; Малинин В. 1) Исследование Златоструя по рукописи XII века императорской Публичной библиотеки. К., 1878; 2) Десять слов Златоструя XII в. СПБ. 1910; Архангельский А. С. Творення отцов церкви в древне-русской письменности, в. 4. Казань. 1890; Соболевский А. И. Из области древней церковнославянской проповеди. «Известия Отделения русского языка и словесности имп. Академии наук», 1906, т. 11, ч. 1; Щурат В. Св Іван Златоустий на Русі. Львів, 1908; Чаговец В. А. Жизнь и сочинения преподобного Феодосия. (Опыт историко-литєратурного исследования). К., 1910; Фомина М. С. Златоструй. «Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы АН СССР», 1985, т. 39.

Г. І. Павленко.


ЗЛАТОУСТ — давньорус. збірник сталого складу уставних читань морально-учительного змісту, підібраних й розміщених відповідно до церк. календаря. Свою назву дістав тому, що більша частина його текстів належала або приписувалась Іоанну Златоусту. Відомі три осн. різновиди З.: пісний, п’ятидесятник і річний. Тематика більшості статей пов’язана з Євангелієм, частина статей тлумачить проблеми христ. моралі (напр., «про смирення», «про покаяння», «про заздрість», «про чистоту душевну»); входили сюди і відомості з природознавства, про вселенські собори тощо. Як збірник сталого складу З. сформувався не раніше 16 ст. Зберігся у великій кількості списків, окремі з яких містять слова Кирила Туровського. Деякі тексти З. перегукуються з текстами ін. учительних збірників: Торжественника, книги Рай, Соборника, Златоструя, Ізмарагда, Золотої Матиці тощо.

Літ.: Сперанский М. Н. Златоуст. Рукопись XVI века Тверского музея. СПБ, 1889; Орлов А. С. Сборники Златоуст и Торжественник. Памятники древней письменности и искусства. СПБ, 1905: Щурат В. Св. Іван Златоустий на Русі. Львів, 1908; Черторицкая Т. В. О начальних этапах формирования древнерусских литературных сборников Златоуст и Торжественник (триодного типа). В кн.: Источниковедение литературы Древней Руси. Л., 1980; Творогов О. В., Черторицкая Т. В. Златоуст. — Творогов О. В. Описание и классификация списков сборника «Златоуст». «Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы АН СССР», 1985, т. 39.

Г. І. Павленко.


ЗЛЕНКО Віталій Миколайович (24.V 1939, м. Каховка Херсон. обл.) — укр. рад. поет, журналіст. Член КПРС з 1959. Закінчив 1967 Львів. ун-т. Учителював, з 1964 — на журналіст, роботі (з 1984 — власний кор. «Робітничої газети»). Друкується з 1954. Вірші у збірках «Балада про червону калину» (1967), «Сіль Чумацького шляху» (1972) пройняті любов’ю до рідного краю, спираються на традиції нар. та класичної укр. поезії. Опубл. зб. нарисів про Героїв Соц. Праці «Працею звеличені» (1986), зб. «Легенди про братерство» (1987). Окремі вірші З. перекладено рос., угор. мовами.

Літ.: Братан М. Віталієві Зленку — 50. «Літературна Україна», 1989, 15 червня.

А. М. Тютюнник.


ЗЛЕНКО Григорій Дем’янович (7.XI 1934, с. Потік, тепер Миронів. р-ну Київ. обл.) — укр. рад. письменник, літературознавець, бібліограф. Член КПРС з 1968. Закінчив 1961 Київ. ун-т. З 1954 працював у пресі, 1967 — 68 — зав. редакцією, гол. ред. вид-ва «Маяк», з 1972 — зав. ред.-видавничим відділом Одес. наук. б-ки ім. О. М. Горького. В книгах «Нетлінне» (1968), «Стрічка довжиною у піввіку» (1969), «Книга пам’яті» (1971), «Одеські зошити» (1980), «Берег Пушкіна» (1987), «З полону літ» (1989) досліджує історію вітчизн. л-ри (зокрема, біографії О. Пушкіна, Т. Шевченка, Лесі Українки), укр.-рос. літ. зв’язки, книговидавн. процес на Україні, питання краєзнавства. Упоряд. антологію світ. мариніст. фольклору «Вузли вітрів» (3-є вид. — 1982), книги оповідань укр. письменників «З моря» (1975), віршів укр. та молд. поетів «І пісня — як доля» (1982), віршів В. Сосюри «Люблю я море» (1989). Опубл. у співавт. бібліогр. покажчики «Леся Українка в Одесі» (1981), «Степан Петрович Ковганюк» (1982). Бере участь у підготовці видань бібліогр. серій «Письменники Одеси», «Літературна Одеса» та ін. Окремі праці перекладено болг., польс., чес., англ., італ. мовами.

Літ.: Микитенко О. І. Здобутки літературознавчого пошуку. В кн.: Микитенко О. І. Шляхами дружби. К., 1985; Гусейнов Г. Перо письменника, хист науковця. «Друг читача», 1990, 1 лютого; Смичок Л. М. Григорій Дем’янович Зленко. Бібліографічний покажчик. Одеса, 1990.

Ф. К. Сарана.


ЗЛЕНКО Костянтин Прохорович (псевд. — Кость Шкода, Кость Гай-Шкода; 1888, с. Переволочна, тепер Прилуцького р-ну Черніг. обл. — після 1965, Київ) — укр. рад. письменник і культурно-осв. діяч. Нар. у сім’ї сільс. фельдшера. Вчився 1904 — 07 у Глухів. учит. ін-ті. Брав участь у студ. русі (разом із С. Васильченком), був ув’язнений. З 1908 вчителював. Літ. діяльність почав під впливом М. Коцюбинського. Дебютував віршем «Червонеє літо минуло...» в журн. «Рідний край» (1908). Пізніше в цьому ж виданні вміщував оповідання з життя селян та дрібних урядовців («За що?», «Непотрібний», «Спізнились»), обстоюючи в них право трудящої людини на кращу долю. З прозовими й поетич. творами виступав також у журн. «Дніпрові хвилі» («Знов у млі...», «Хвилі» та ін.). Окр. книжкою видав істор. драму «Перед бурею» (1909) — про боротьбу укр. народу з польс. шляхтою за часів Б. Хмельницького (переробка п’єси рос. письменника В. А. Радича). 1965 опубл. «Мої спогади про Михайла Михайловича Коцюбинського».

Літ.: Лавров С. Г. Спогади К. П. Зленка про Михайла Коцюбинського. «Архіви України», 1965, № 5; Зленко Г. Один із кореспондентів Коцюбинського. «Київ», 1988, № 9.

Г. Д. Зленко.


ЗЛИДЕНЬ Федір Євтихійович [псевд. і крипт. — Ф. Весняний, Ф. З., Злидар, Ховрашок; 24.VII (5.VIII) 1899, с. Зачепилівка, тепер смт Харків. обл. — 16.V 1938, Полтава] — укр. рад. письменник і журналіст. Нар. в сім’ї селянина. Навчався з 1923 в Полтав. ін-ті нар. освіти. Працював 1930 — 38 у газ. «Більшовик Полтавщини». Належав до спілки сел. письменників «Плуг». Друкувався в газетах Полтави і Харкова — «Голос труда», «Молодий більшовик», «Робітник» та ін., полтав. збірниках «З риштовань будови» (1932), «Червона книга» (1933), «Більшовицька весна» (1934). Писав вірші («Пісня жовтнева», 1925; «Сповиєм надіями смуток», 1926; «Засівна», 1932), п’єси («Не тоді хортів годують, як на охоту ідуть», втрачено), оповідання, в яких показував соціалістичну перебудову села. Автор нарисів «Яри загомоніли» (1933), «Надія Яремченко», «Бригадир Ткач» (обидва — 1934) та ін. Працював над повістю «Незаможники» і романом «Смійтесь, мамо», рукописи яких не знайдено. Композитор В. Верховинець поклав на музику вірш З. «Школа». Незаконно репресований. Реабілітований 1957.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Революційна поезія Жовтня. К., 1960.

Літ.: Ротач П. П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1965, № 5; Минко В. Червоний Парнас. К., 1972; Ковінька О., Косарик Д., Минко В., Рудь М., Хижняк А. Щоб не оминули Зачепилівки. «Літературна Україна», 1980, 29 серпня.

П. П. Ротач, А. Ф. Хижняк.


ЗЛОБИНЕЦЬ (Злобинців) Михайло Олександрович (псевд. і крипт. — Домонтович М., Кобзарь Домонтович, М. Д.; 31.Х 1883, м. Золотоноша, тепер Черкас. обл. — 1937) — укр. рад. поет і культур.-освіт. діяч. Нар. в сім’ї лікаря. Закінчив 1909 фіз.-матем. ф-т Київ. ун-ту. Вчителював у Золотоноші, був учителем М. Терещенка і С. Скляренка. В 1906 — 17 — керівник повіт. громади; 1917 засн. у Золотоноші т-во «Просвіта». Після Жовтн. революції працював у системі нар. освіти повіту. Фундатор повіт. газет «Вільне слово» та «Вісті „Просвіти“» (1917). Друкувався в альм. «Перша ластівка» (1905), журн. «Рідний край» та ін. У віршах З. звучать вболівання за тяжку долю трудового народу, заклики до боротьби, віра в краще майбутнє («Прокидайся, батьку, годі тобі спати», 1906, та ін.).. Автор поеми «Громакіяда» — гострої сатири на побут дрібномаєтного поміщицтва й міщанства (не опубл.). Збирав і записував укр. нар. пісні і думи («Дума про Богдана Хмельницького» та ін.), зокрема від кобзаря Т. Пархоменка. Був організатором і керівником муз. ансамблів, виготовляв кобзи. Незаконно репресований. Реабілітований 1988.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Перша ластівка. Херсон, 1905; Українські революційні пісні 1905 р. і раніше. Зібрав М. Домонтович. Золотоноша, 1917; [Вірші]. В кн.: Із книги народної шани. Дніпропетровськ, 1976.

М. Ф. Пономаренко.


ЗЛОБІН Степан Павлович [11 (24).XI 1903, Москва — 15.IX 1965, там же] — рос. рад. письменник. Закінчив 1924 Вищий літ.-худож. ін-т ім. В. Я. Брюсова (Москва). Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор істор. романів: «Салават Юлаєв» (1929, 4-а ред. — 1962), «Острів Буян» (1948, нова ред. — 1965; присвячений нар. повстанню 1650 у Пскові). Сел. рух під керівництвом С. Разіна, спільну антифеод. боротьбу рос. та укр. народів відтворив у романі «Степан Разін» (1951; Держ. премія СРСР, 1952). В романі «Пропали безвісти» (т. 1 — 2, 1962) на основі особистих вражень зобразив нескореність рад. воїнів, що опинилися в нім. полоні. Окремі твори З. переклали С. Ковганюк, Ф. Гавриш.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1980 — 81; Укр. перекл. — Степан Разін. К., 1953; Салават Юлаєв. К., 1957.

Літ.: Кудряшова Е. Степан Злобин как автор исторических романов. Бєлгород, 1961; Ленобль Г. Эпопея народной борьбы. В кн.: Ленобль Г. История и литература. М., 1977; Турков А. С верой в народную силу. «Литературная газета», 1988, 16 ноября.

М. М. Радецька.


ЗЛОЦЬКИЙ Феодосій Антонович (11.Х 1846, с. Осій, тепер Іршавського р-ну Закарп. обл. — 1926, с. Драгове, тепер Хустського р-ну тієї ж обл.) — укр. поет. Нар. в сім’ї священика. Здобув теол. освіту в Ужгороді і Будапешті, був священиком. Спочатку писав «язичієм», потім під впливом усної нар. творчості поступово став користуватися нар. мовою. В поемах і віршах звертався до громад.-політ., істор. («До державних мужів», «Шандор Петефі», «Ах, облиште! Хочу я заснути»), соціально-побутових і морально-реліг. тем («Чорнокнижник», «Кобзар», «Відь Відова», «Бідненька вдова»), окремі його поезії є стилізацією нар. пісень («Пісня», «Ой гучить млин, гучить», «Горе мені, бо любив я тя»). Кращі твори З. увійшли до зб. «Вибор із поезій» (Ужгород, 1923). Писав вірші також угор. мовою. Впорядкував збірники «Народні пісні з поля Підкарпатської Русі» і «Народні пословиці-поговорки» (обидві — не опубл.). Написав «Історичну граматику підкарпатської руської мови» угор. мовою (не опубл.).

Тв.: Вибор із поезій. Ужгород, 1923; [Вірші]. В кн.: На Верховині. Ужгород, 1984.

Літ.: Микитась В. Л. З ночі пробивалися... Ужгород, 1977.

О. В. Мишанич.


ЗМІЙОВСЬКИЙ (Змієвський, Жмійовський) Антон Петрович (крипт. — А. Ж.; 1769 — 1834) — укр. письменник, антрепренер, актор. Був актором Варшав. нар. театру, театру у Львові. Заснував 1798 театр у м. Кам’янці-Подільському, з власною трупою виступав у Житомирі (1797), Тульчині (1799), Дубні, Києві (1800, 1804, 1816, 1819) та ін. містах Правобережжя. Автор п’єс «Ловля упира», «Чародійка з Вісли», «Чумак чародій» та ін. У п’єсі «Чумак-чародій» («Грицько чумак-чародій») у гумористично-сатир. тонах зобразив орендаря та писаря, їхні аморальні вчинки, створив образ дотепного та розумного чумака. Тематично вона перегукується з п’єсами «Простак, або Хитрощі жінки, перехитреної солдатом» В. Гоголя (Яновського) та «Москаль-чарівник» І. Котляревського. Постановку «Чумака-чародія» вперше здійснив 1834 Житом. театр. Входила до репертуару відомих труп В. Петровського, К. Зелінського, І. Дрейсіга, П. Медведєва. Різні переробки п’єси ставилися на західноукр., рос., груз., татарській сценах.

Літ.: Лобас П. О. «Чумак-чародій» Антонія Жмійовського. «Радянське літературознавство», 1976, № 6.

П. О. Лобас.


«ЗМІНА» — громад.-політ. і літ.-худож. журнал. Виходив 1953 — 65 в Києві. Див. «Ранок». ЗМІСТ І ФОРМА літературного твору — нерозривно зв’язані і взаємозумовлені категорії, що визначають осн. сторони літ. твору як результату образного мислення. Худож. зміст — це відображена у творі з позицій певних світоглядних та сусп.-естетичних ідеалів дійсність, ідейно й естетично освоєна письменником. У худож. змісті органічно поєднуються факти об’єктивної реальності, факти і образи, створені уявою митця, ставлення до них персонажів та автора. Осн. елементи змісту — тема, проблематика, тенденція, ідея художня, конфлікт, характери — зумовлюють відповідну їм худож. форму твору, тобто внутр. його структуру як спосіб існування змісту, організацію всіх його компонентів у систему, що найефективніше передає зміст.

Оскільки всі види сусп. відносин — екон., політ., правові, моральні — опредмечуються в середовищі, яке оточує людей, а люди є носіями цих відносин, то у змісті худож. твору розрізняють предметний (зримо уявлюваний читачем) і внутр. (ідейний) зміст. Взаємини зображених персонажів, ставлення людей до предметного світу виявляються через їхні світовідчуття, смаки, переконання і, зрештою, через світоглядну позицію автора. Позиція митця визначає те коло життєвих явищ, соціальних і духовних проблем, які покладені в основу твору.

Формальні елементи літ. твору (жанр, композиція, стиль художній, мова художня, ритм та ін. зоб ражу вально-виражальні засоби) разом із змістовими та змістово-формальними (сюжет) елементами становлять єдину цілісну реальність змісту і форми.

Форма є спосіб існування змісту. У формі худож. твору, як і в змісті, виділяють внутр. і зовн. аспекти. Жанр, сюжет, композиція, зумовлюючись обсягом художньо типізованого життєвого матеріалу, способом вияву характерів у змальованих обставинах (подіях, конфліктах, ситуаціях, колізіях), безпосередньо реалізують зміст і становлять внутр. форму твору. Зображально-виражальні засоби, втілюючи авторський задум, остаточно формують зміст, доносять його до читача, тому їх умовно вважають зовн. формою.

Художньо довершені твори характеризуються гармонійною єдністю змісту і форми. Як зазначав І. Франко, «зміст і композиція поетичного твору... в значній мірі мусять бути ділом розуму, обдумані, розважені і розмірені, і де сього нема, там і найгеніальніше виконання деталів не окупить браку цілості». Єдність З. і ф. літ. твору є одним з методол. принципів літературознавчого аналізу.

Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Про мистецтво. К., 1978; Гаврилюк П. І. Специфічні особливості змісту і форми в мистецтві. К., 1963: Бахтин М. Проблема содержания, материала и формы в словесном художественном творчестве. В кн.: Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. М., 1975; Бєлінський Б. Думки про мистецтво. К., 1976; Волкова Е. Произведение искусства — предмет эстетического анализа. М., 1976; Франко І. Із секретів поетичної творчості. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Волков И. Литература как вид художественного творчества. М., 1985.

P. Т. Гром’як.


«З-НАД ХМАР І З ДОЛИН» — літ.-худож. альманах. Упорядкований М. Вороним у м. Катеринодарі (тепер Краснодар) і вид. 1903 в Одесі. До нього ввійшли поетичні та прозові твори, зокрема, поезії І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, Б. Грінченка, В. Самійленка, А. Кримського, О. Маковея, В. Щурата, М. Чернявського, М. Вороного, оповідання М. Коцюбинського («На камені»), І. Нечуя-Левицького («Роковий український ярмарок»), Г. Хоткевича («Aria passionata»), А. Крушельницького, новели Н. Кобринської, Є. Мандичевського, М. Колцуняк, І. Липи, поезія в прозі «Мої лілії» О. Кобилянської, драм. твір «Червоний сон» М. Старицького, уривок з драм. картини «Сапфо» Л. Старицької. В альм. вміщене вірш. послання «Миколі Вороному» І. Франка (інтродуктивна частина поеми «Лісова ідилія»). Вилання стало помітним явищем у тогочасному укр. літ. житті.

Літ.: Вервес Г. Поет повертається на Батьківщину. В кн.: Вороний М. Твори. К., 1989; Бойко І. З. Українські альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

Г. Д. Зленко.


«ЗНАМЯ» — літ.-худож. і громад.-політ. журнал, орган СП СРСР. Виходить з 1931 у Москві (1931 — 32 — під назвою «Локаф»; див. Лочаф) щомісяця. Гол. редакторами були: Л. Дегтярьов, М. Ланда, Вс. Вишневський, В. Кожевников; з 1984 — Г. Бакланов. Спрямованість журналу з початку його заснування визначила оборонно-патріотична тематика. Тут уперше опубл. романи «Капітальний ремонт» Л. Соболева, «Молода гвардія» О. Фадєєва, «Падіння Парижа» І. Еренбурга, «Живі і мертві» та «Солдатами не народжуються» К. Симонова, роман-епопея «Блокада» О. Чаковського, сценарій фільму «Ми з Кронштадта» Вс. Вишневського, поеми «Зоя» М. Алігер, «Льодове побоїще», «Суворов» К. Симонова, розділи з «Василя Тьоркіна» О. Твардовського, поезії О. Суркова, С. Щипачова, Є. Євтушенка, Р. Рождественського, А. Вознесенського та ін. Вміщуються твори про трудовий героїзм рад. людини, її духовне багатство (романи «Російський ліс» Л. Леонова, «Іду на грозу» Д. Граніна, «Вгамування спраги» Ю. Трифонова та ін.). За останні роки журнал надр. твори, які тривалий час несправедливо замовчувалися, вважалися ідейно хибними (роман «Ми» Є. Замятіна, повість «Ночувала хмарка золота» А. Приставкіна, поема «По праву пам’яті» О. Твардовського, поезії А. Ахматової, І. Шкляревського, Б. Слуцького, В. Шаламова та ін.). «З.» першим опубл. худож. твір про трагедію в Чорнобилі (п’єса «Саркофаг» В. Губарєва) і художньодокументальні твори (автобіографічна повість «Чорні камені» А. Жигуліна, спогади «Ті десять літ» О. Аджубея), що викликали широкий сусп. резонанс. Журнал постійно друкує твори зарубіж. письменників (уривки з романів «Прощавай, зброє!» Е. Хемінгуея, «Повернення» Е. М. Ремарка, оповідання Ж. Р. Блока, поезії Й. Р. Бехера та ін.), статті про сучас. літ. процес, спогади. «З.» знайомить читачів з кращими здобутками братніх л-р країни, зокрема української — вірші П. Тичини, М. Рильського, B. Сосюри, М. Бажана, Л. Первомайського, C. Голованівського; роман «Вершники» і «Київські оповідання» Ю. Яновського, сценарій фільму «Аероград» О. Довженка, повісті «Земля гуде» О. Гончара, «Спогади» М. Бажана, «Вершини» А. Дімарова, «З висоти вересня» В. Яворівського та ін.

Літ.: Очерки истории русской советской журналистики (1933-1945). М., 1968.

Л. І. Скорино.


«ЗНАНИЕ» — видавниче т-во. Засн. 1898 у Петербурзі групою літераторів за ініціативою К. П’ятницького. Ставило за мету популяризацію наук. знань. У 1900 — 04 членом т-ва був М. Горький, який перетворив його на вид-во худож. л-ри, розрахованої на широкого читача. Навколо «З.» гуртувалися письменники Л. Андрєєв, І. Бунін, В. Вересаєв, О. Купрін, О. Серафимович, С. Скиталець, пізніше — І. Вольнов, О. Золотарьов, М. Коцюбинський та ін. Крім творів (у т. ч. зібрань) цих письменників, «З.» випускало зарубіж. класику (твори Есхіла, Софокла, Дж. Байрона, П. Шеллі, И. Гете, Г. Лонгфелло, Е. Золя, Г. Ібсена та ін.). За ініціативою М. Горького видавалася масова «Дешевая библиотека». В 1905 — 06 у цій серії за домовленістю з ЦК більшовицької партії виходили марксистські брошури (твори К. Маркса, Ф. Енгельса, А. Бебеля, П. Лафарга, М. Ольмінського та ін.). Опубл. в рос. перекладі «Кобзар» Т. Шевченка (1906) за ред. та з біогр. нарисом І. Бєлоусова (серед перекладачів — І. Бунін, В. Гіляровський, С. Дрожжин, М. Курочкін, Л. Мей, О. Плещеєв, І. Суриков, Л. Трефолєв та ін.), два томи «Оповідань» М. Коцюбинського (1910 — 11, перекладач М. Могилянський). Видавалися також «Сборники товарищества „Знание“» (1904 — 13 їх вийшло 40). «З.» існувало до 1913.

Літ.: Голубева О. Горький — издатель. М., 1968.

В. Я. Звиняцковський.


«ЗНАННЯ» — сусп.-екон. і літ. журнал КПЗУ. Виходив щомісяця з липня 1935 по березень 1936 у Львові. Фактичним редактором був О. Гаврилюк. У «З.» співробітничали письменники Я. Галан, П. Козланюк, К. Пелехатий, А. Волощак. Осн. проблематика — викриття імперіалізму і фашизму, розвінчання реакц. суті ідеології і зрадницької діяльності укр. бурж. націоналістів, показ класової боротьби трудящих, їхніх виступів на захист СРСР, за створення єдиного антифашист. Нар. фронту. Журнал був поборником дружби з Рад. Союзом. Тут опубл. вірші О. Гаврилюка (під псевд. О. Вольний — «Плакати» і «Пісня матері»), А. Волощака (під псевд. Іван Кос та Василь Бойко). Значне місце займали літературознавчі і літ.-крит. матеріали. Широкий резонанс мали літературознавчі статті «Учімося розуміти і сприймати поезію», «Кобзар стереже!» і «Шевченко на Київщині 1843 — 1847 рр.» О. Гаврилюка, в яких він обстоював ідейно-естетичні принципи пролет. л-ри. Проза представлена переважно малими формами, гол. чин. оповіданнями. Висвітлювався літ. процес на Україні, друкувалися твори укр. рад. поетів (М. Шпака, К. Герасименка, А. Малишка). Інформував про Міжнародний конгрес письменників на захист миру в Парижі (1935) та участь у ньому діячів української радянської культури — П. Тичини, О. Корнійчука, Петра Панча. Журнал постійно зазнавав переслідувань з боку поліції і цензури. Заборонений польською владою.

Літ.: Цьох й. Т. Слово буремних років. Львів, 1961; Олексюк М. М. Прогресивна преса Західної України в боротьбі на захист СРСР (20 — 30-ті роки). К., 1973.

Й. Т. Цьох.


«ЗНАННЯ» — прогрес. укр. газета в Аргентині. Виходила в 1949 — 61 щотижня в Буенос-Айресі. Інформувала читачів про міжнар. події, екон. і культур. розвиток СРСР, у т. ч. Рад. України. Захищала інтереси укр. трудової еміграції в країнах Лат. Америки. В «З.» друкувалися твори укр. письменників, зокрема вірші П. Тичини («Ми свідомість людства»), В. Сосюри («Любіть Україну»), М. Рильського, М. Бажана, Л. Первомайського, проза Ю. Смолича (роман «Мир хатам, війна палацам»), Івана Ле, Петра Панча та ін. Газета користувалася широкою популярністю серед укр. трудящих Аргентини, а також Бразилії, Парагваю. Була закрита поліцією. Замість «З.» з квітня 1961 почала виходити газ. «Рідний край».

П. Л. Губарчук.


ЗНАЧЕННЯ СЛОВА — ідеальна сторона слова як мовного знака, що протиставляється його матеріальному вираженню (звучанню) і разом з ним становить діалектичну єдність змісту і форми. З. с. складається з лексичного і граматичного значень. Лексичне значення слова — це відображення в свідомості людини поняття про предмети, явища, дії й ознаки навколишнього світу. Воно буває первинне, або пряме, й вторинне, або похідне (пор. «зірка» — небесне світило й «зірка» — людина, що досягла визначних успіхів у якомусь роді діяльності: мист-ві, спорті тощо). Лексичне значення поділяють на основне й додаткове (пор. «мати» — жінка стосовно дитини, яку вона народила, і «мати» — найдорожча людина). Додаткові значення є основою для розвитку переносних значень слова. Граматичне значення — формальна віднесеність слова до певної частини мови, засіб вираження відношень між словами. З. с. є основою будь-якого худож. образу.

В. М. Русанівський.


ЗОБКІВ Михайло Васильович [псевд. і крипт. — Ковзуб, Подорожний, Селюх, М. З., 3-в, М-о; 7(19).XI 1864, с. Липиця Горішня, тепер Верхня Липиця Рогатинського р-ну Івано-Франк. обл. — 7.XII 1928, м. Мостар, Югославія] — укр. учений та публіцист. Нар. в сім’ї вчителя-дяка. Навчався на юрид. ф-ті Львів. і Віден. ун-тів (закінчив 1888). Викладав у Львові, Відні, з 1898 — доцент ун-ту у Загребі, з 1906 був у Сараєво президентом найвищого суду. Друкувався в газ. «Руслан», журналах «Часопись правнича», «Rutenische Revue» («Український огляд»). Автор розвідок з правознавства — «Правне відношення студентів до університетських властей» (1908), «Право власності у римському і австрійському праві» (1895, нім. мовою), численних статей у нім. та югосл. періодиці. З. належать етногр. статті — «З Рогатинського», «З Бережанщини», «З Відня», «Письма з Берліна» (усі — 1893), а також переклад з сербохорв. мови «Станія попа Радована. З подорожніх записок» Б. Никашиновича-Врщанина (1893).

Літ.: Зобків Михайло. «Україна», 1929, № 12.

В. Т. Полек.


ЗОБРАЖУВАЛЬНО-ВИРАЖАЛЬНІ ЗАСОБИ — засоби худож. мови, які створюють предметні, зримо відчутні картини світу. Письменник мислить образами, оперує не логічними абстракціями, а картинами живої дійсності, які сам створює засобами худож. слова. Образне слово — осн. будівельний матеріал твору, його, за висловом М. Горького, першоелемент. За допомогою З.-в. з. (їх ще наз. мікрообразами) письменник вибудовує образ художній, тобто особливу форму естетич. пізнання світу з притаманними їй предметністю, конкретністю й цілісністю. До З.-в. з. належать мовні засоби, що безпосередньо пов’язані з зображувальністю і надають словесним картинам зримості, пла стичності. Це, насамперед, тропиепітети, порівняння, різні види метафори, алегорії, гіперболи, перифрази; фігури стилістичніповтори, градація, паралелізми, інверсії, еліпси, а також звуконаслідування тощо. До З.-в. з. часом відносять і деякі елементи сюжету та композиції. Прикладом майстерного поетич. живописання може бути вірш «Степ» В. Мисика:

Де жовтий цвіт лямує межі сонні,

Де схил у балку й вітру дикий, пах,

Там зрідка ходять серед паші коні,

Подібні до комах.

А далі ще, на самім видноколі.

Старий чабан іде, за кроком крок.

За ним отара міниться поволі,

Мов хмарки холодок.

У літ.-худож. творі, особливо в ліриці, не всі елементи мають зображувальну функцію, вони можуть бути спрямовані на пряме вираження внутр. світу героя, його почуттів, думок. Зокрема, у наведеному вірші метафори й епітети не тільки відтворюють степовий ландшафт, а й передають емоційний стан поета, його роздумливе, спокійне сприйняття величного простору. Бувають ліричні поезії (напр., «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка), де засобами створення художньо виразних картин є тільки автологічне, пряме вживання слова (див. Автологія) .

Літ.: Шлиевский П. В. Внутренняя структура образа В кн.: Теория литературы. Основные проблеми в историческом освещении. Образ, метод, характер. М., 1962; Коцюбинська М. Література як мистецтво слова Деякі принципи літературного аналізу художньої мови. К., 1965; Фролова К. Аналіз художнього твору. К., 1975.

В. П. Іванисенко.


ЗОГОВИЧ (Зоговић) Радован (19.VIII 1907, с. Машниця, Чорногорія — 4.I 1986, Белград) — чорногор. поет, критик, публіцист, перекладач, громад. діяч. Член СКЮ. Закінчив 1933 філос. ф-т (Скоп’є) Бєлгр. ун-ту. Учасник революц. руху 30-х pp., нар.-визв. боротьби народів Югославії 1941 — 45. Значну роль у формуванні З. як поета-революціонера відіграла рад. л-ра, зокрема поезія В. Маяковського. Перші збірки «Кулак» (1936) і «Вогненні голуби» (1937) за антимонархічну спрямованість були заборонені поліцією. Цикл віршів «Іспанський триптих» (1937) присвячено респ. Іспанії. В роки 2-ї світової війни писав про героїчну боротьбу югосл. партизанів та Червоної Армії проти фашизму. Триптих «Інтернування Чорногорії» (1937) та поема «Заброди. Пісні Алі-Бінака» (1958) містили протест проти соціального і нац. гноблення. Збірки «Уперті строфи» (1947), «Артикульоване слово» (1965), «Корінням за камінь» (1969), «Особисте, цілком особисте» (1971), «Княжа канцелярія» (1976) і «Ще одна, остання оповідь» (1985), пройняті громадян. мотивами та глибокою ліричністю, — визначне явище в сучас. поезії Югославії. У збірках оповідань «Пейзажі та пригоди» (1968), «Ніч і півстоліття» (1978) З. постає як майстер реалістич. письма, тонкий психолог, знавець нар. життя. Вивчав нар. поезію («Чорногорські епічні пісні різних часів», 1970; «Водночас про необхідне», 1983). Ряд поетич. творів присвятив Рад. Союзу (цикл «Непротокольна подорож», 1971; «Маяковський на станції метро „Маяковська“», 1985). Автор публіцистич. і літ.-крит. статей (збірки «На полі бою», 1947; «Літературні пересуди», 1975). Перекладав твори В. Маяковського, М. Горького, М. Лєскова, К. Симонова, А. Ахматової та ін. Про зустрічі з З. згадував М. Рильський у віршованому циклі «Югославські нариси» (зб. «Чаша дружби», 1946). Окр. вірші З. переклали П. Тичина, М. Рильський, З. Гончарук, Р. Лубківський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Рильський М. Зібрання творів, т. 3. К., 1983; Яблуня перед вікном. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Ядран. К., 1986; Рос. перекл. — Избранное, т. 1 — 2. М., 1986.

Літ.: Вервес Г. Максим Рильський в колі слов’янських поетів. К., 1972.

Є. М. Пащенко.


ЗОЗУЛЯ Михайло Микитович [8 (21).XI 1904, с. Кривуші, тепер Кременчуцького р-ну Полтав. обл. — 30.IV 1983, Москва] — укр. і рос. рад. літературознавець. Член КПРС з 1927. Закінчив 1936 Моск. ін-т червоної професури, 1942 — Військ.-політ. академію РСЧА. Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1937 викладав укр. л-ру в Моск. ун-ті. Автор праць про розвиток рос. і укр. л-р 19 — 20 ст., рос.-укр. літ. зв’язки («Російсько-українські літературні зв’язки на сучасному етапі», 1972), про творчість Т. Шевченка («До питання про характер поезії й стиль Т. Г. Шевченка», 1961; «Тарас Шевченко у Москві», 1974), І. Франка, М. Коцюбинського, О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Чернишевського, Л. Толстого, В. Маяковського, з питань текстології. Брав участь у текстологічній підготовці багатотомного видання творів Л. Толстого.

Літ.: Бажан М., Гончар О., Сарана Ф. Пам’яті М. М. Зозулі. «Літературна Україна», 1983. 5 травня.

Ф. К. Сарана.


ЗОЗУЛЯК Василь Васильович (19.ІХ 1909, с. Чертіжне, тепер Гуменського округу Сх.-Словацької області) — український письменник у Чехо-Словаччині. Закінчив 1937 Мукачівську учит. семінарію, вчителював. Під час 2-ї світової війни учасник партиз. руху на Закарпатті. 1947 повернувся в ЧССР, був на культосв. і видавничій роботі в Пряшеві. Перші твори написав рос. мовою. У збірках «Одноактные пьесы» і «Пьесы» (обидві — 1953), оповіданнях і повістях (збірки «Помста розгніваних гір», 1955; «В кровавом тумане», 1956) показав боротьбу трудящих Закарпаття і Сх. Словаччини проти фашистських окупантів, життя українців у визволеній Чехо-Словаччині. Автор збірок сатир.-гумористичних оповідань і фейлетонів «Буває і так» (1957), «Світло і тіні» (1971). Роман-трилогія «Нескорені» (1962 — 74) дає широку панораму життя українських трудящих за Карпатами кінця 19 — 1-ї половини 20 ст. У своїй прозі художньо відтворив процес орг-ції і діяльність комуністичних осередків у Сх. Словаччині, вивів галерею образів комуністів — борців за нар. справу (збірки оповідань і повістей «На крутих поворотах», 1976; «Незламні крила», 1977).

Тв.: Нескорені, т. 1 — 3. Пряшів, 1962 — 74; Вибране. Пряшів, 1974.

Літ.: Роман М. Шляхи літератури українців Чехословаччини після 1945 р. Пряшів, 1979; Василь Зозуляк. Збірник статей до 70-річчя з дня народження. Пряшів, 1979; Роман М. Тенденції розвитку української літератури Чехословаччини після 1945 року. «Радянське літературознавство», 1986, № 2.

О. В. Мишанич.


ЗОЛОТАРЕВСЬКИЙ Ісак Якович (4.IV 1906, Черкаси — 27.XI 1973, Київ) — рос. рад. сатирик. Член КПРС з 1943. Закінчив 1929 Київ. електротех. ін-т. Працював у промисловості, під час Великої Вітчизн. війни — на оборонних підприємствах. З 1948 публ. у журналах «Крокодил», «Перець». Автор збірок сатир. віршів: «Сіль питання», «Наболіле питання» (обидві — 1955), «Специфічний профіль» (1956), «Дозвольте потурбувати» (1956, у співавторстві), «Білі ворони» (1960), «В порядку зарядки» (1966), «Головна перешкода» (1967), «По рухомих мішенях» (1970), «Голий король», «Нечиста сила» (обидві — 1974). Переклав ряд поезій В. Самійленка, Д. Павличка, С. Олійника та ін. Окремі твори З. переклали В. Лагода, Є. Дроб’язко, П. Глазовий та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Головна перешкода. К., 1967; Голий король. К., 1974.

Т. Г. Свербілова.


ЗОЛОТАРЬОВ Георгій Анатолійович (1.I 1931, м. П’ятигорськ Ставроп. краю) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1958. Закінчив 1954 П’ятигорський пед. ін-т. З 1969 працює директором школи у м. Красний Луч (тепер Луганської області). Вперше виступив з оповіданнями в журн. «Донбас» — «Чи не найтяжчий день» (1971), «Сторінки про школу» (1972). Тематичну основу повісті «1 день, і рік, і все життя...» (1977), як і згаданих оповідань, визначив особистий пед. досвід З. Шахтарям присвятив повість «Якщо тільки за себе» (1981), де показано два протилежні стилі керівництва, дві життєві позиції. Написав істор.-пригодницьку повість для дітей «Бронзова сокира» (1986).

Тв.: Иначе быть не может. Донецк, 1987.

Літ.: Кирсанов В. [Рец. на кн.: Золотарев Г. И день, и год, и всю жизнь... Донецк, 1977]. «Молодая гвардия», 1979, № 8.

В. О. Соболь.


«ЗОЛОТОЕ РУНО» — ілюстрований літ.-мист. журнал. Виходив 1906 — 09 щомісяця в Москві. Редактор-видавець — П. Рябушинський. Офіційний редактор — Г. Тастевен. Перші шість номерів видруковані рос. і франц. мовами, решта — рос. мовою. Опубл. твори в осн. представників рос. символізму — В. Брюсова, Д. Мережковського, З. Гіппіус, М. Кузміна, Вяч. Іванова, О. Блока, С. Городецького та ін. Співробітничали також К. Бальмонт, М. Волошин, Ф. Сологуб, І. Бунін, К. Чуковський. Журнал проголошував худож. творчість як реліг.-містичну дію. Вміщено статті О. Блока, в яких порушувалися питання громадян. відповідальності художника перед суспільством; виступив на захист М. Горького, ін. прогрес. письменників від нападок бурж. критики. «З. р.» організовувало виставки сучас. рос. художників, знайомило глядачів з найновішими течіями в рос. і західноєвроп. мист-ві кін. 19 — поч. 20 ст. Літ.: Русская периодическая печать (1895 — октябрь 1917). М., 1957.

О. К. Покуса.


ЗОЛЯ (Zola) Еміль (2.IV 1840, Париж — 29.ІХ 1902, там же) — франц. письменник. З 1852 навчався в колежі (м. Екс), з 1858 — у ліцеї (Париж). Ранні твори (зб. новел «Казки для Нінон», 1864; роман «Сповідь Клода», 1865) позначені рисами романтизму. Пізніше під впливом наук. природознавства, передусім фізіології, висунув т. з. теорію натуралізму, в якій обстоював необхідність зображення соціально-біол. закономірностей буття людей. Вона знайшла обгрунтування у працях З. «Експериментальний роман» (1880), «Літературні документи», «Романісти-натуралісти» (обидві — 1881). Вплив цієї теорії особливо відчутний у т. з. наук. романах «Тереза Ракен» (1867), «Мадлена Фера» (1868). У кращих романах 20-томної серії «Ругон-Маккари. Природна і соціальна історія однієї родини в епоху Другої Імперії» (1871 — 93) засуджував політ. режим Наполеона III («Кар’єра Ругонів», 1871; «Розгром», 1892, та ін.), розвінчував фінансові афери буржуазії («Здобич», 1871; «Гроші», 1891), розбещеність верхів («Нана», 1880), духовне убозтво й користолюбство міщан («Черево Парижа», 1873), викривав реакційну діяльність церкви («Завоювання Плассана», 1874). В ряді творів змалював благородні постаті республіканців, простих трудівників. У романі «Пастка» (1877) показав злиденне життя ремісників і пролетарів Парижа. Найвидатнішим з творів серії є «Жерміналь» (1885) — перший у Франції соціальний роман про боротьбу робітн. класу. В трилогії «Троє міст» («Лурд», 1894; «Рим», 1896; «Париж», 1898) і соціальній утопії — тетралогії «Четвероєвангеліє» («Плодючість», 1899; «Праця», 1901; «Істина», 1903; «Справедливість», незакін.) осуджуються вади капіталістич. суспільства. Автор відкритого листа до президента Республіки («Я звинувачую», 1898) з приводу справи Дрейфуса. В літ.-крит. і мистецтвозн. книжках «Що я ненавиджу», «Мій салон» (обидві — 1866), «Едуард Мане» (1867) виступав проти усталених канонів у мистецтві, підтримував імпресіоністів.

На Україні З. відомий з 1870-х pp. Уперше його переклав І. Франко (новела «Повінь», опублікована в альм. «Дністрянка», 1876); він же автор вступного слова до видання повісті З. «Довбня», перекладеної О. Рошкевич (1879). Пізніше І. Франко ще не раз писав про З. і перекладав його твори («Напад на млин», вид. 1885, та ін.). І. Франко та М. Павлик надіслали вдові З. телеграму з приводу смерті письменника («Вічна честь пам’яті найліпшого француза»), яку підписали також М. Грушевський, Н. Кобринська, В. Гнатюк, О. Кобилянська, В. Стефаник та ін. У дореволюц. період вийшло понад 10 книжок З. укр. мовою, в т. ч. «Жерміналь» (переклад О. Пашкевич). 1929 з’явився повний переклад цього роману В. Черняхівської (перше вид. під назвою «Прорість»). Твори З. перекладали також М. Грушевська, К. Рубінський, О. Єзерницька, А. Волкович, М. Ільтична, Л. і В. Пахаревські, В. Щербаненко, В. Дубровський, Н. Романович-Ткаченкова, К. Кахникевич, Марко Черемшина, Є. Рудинська, М. Терещенко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Твори, т 1 — 18. Х. — К. — Одеса, 1929 — 30; Кар’єра Ругонів. К., 1959; Здобич. К., 1960; Черево Парижа. К., 1960; Жерміналь. К., 1961; Щастя Ругонів. К., 1969; Завоювання Плассана. К., 1972; Облога млина. В кн.: Книга пригод. К., 1986; Твори, т. 1 — 2. К., 1988; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 25. М., 1960 — 67.

Літ.: Клименко В. Теорія експериментального роману та метода праці Еміля Золя. «Життя й революція», 1929, № 6; Державін В. Від видавництва. В кн.: Золя Е. Твори, т. 1. К., 1929; Франко І. [Роман Е. Золя «L’Assommoir»] — Еміль Золя і його твори. — Вступне слово [до видання «Еміль Золя. Довбня. Львів, 1879»]. — Еміль Золя. Життєпис. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 26. К., 1980; Матвіїшин В. Г. Еміль Золя на сторінках чернівецької газети «Буковина». «Радянське літературознавство», 1970, № 2; Якимович Т. К. Молодой Золя. Эстетика и творчество. К., 1971; Кучборская Е. П. Реализм Эмиля Золя. М., 1973; Пузиков А. И. Портреты французских писателей. Жизнь Золя. М., 1981; Матвіїшин В. Г. Е. Золя в перекладах і критиці на Україні. В кн.: Матвіїшин В. Г. Українсько-французькі літературні зв’язки XIX — початку XX ст. Львів, 1989; Лещинская Г. И. Эмиль Золя. Библиографический указатель русских переводов и критической литературы на русском языке 1865-1974. М., 1975.

Г. К. Якимович.


ЗОНТАГ Ганна Петрівна [6(17).VII 1786, с. Мишенське, тепер Бєльовського р-ну Тул. обл. — 18 (30).III 1864, там же) — рос. письменниця, перекладачка. Племінниця В. Жуковського. У 1817 — 44 жила в Одесі. Її літ. салон відвідували О. Пушкін, М. Гнєдич, В. Туманський, ін. літератори, учасники декабрист. руху. Твори З., вміщені в кн. «Повісті та казки» (т. 1 — 3, 1832 — 34), призначалися дітям, розкривали їм красу природи, знайомили з основними моральними приписами, життям окр. народів. Одна з засновниць рос. дит. драматургії (кн. «Дитячий театр, або Зібрання дитячих комедій», 1865). Написала спогади про дитинство, проведене в родині В. Жуковського. Переклала роман «Едінбурзька темниця» В. Скотта (1825) та «Історію Англії» Ч. Діккенса (1860), казки В. Гауфа. За кн. «Священна історія, для дітей» (1837; витримала 9 перевидань) відзначена Демидівською премією Петерб. АН (1839).

Літ.: Голицын Н. Н. Библиографический словарь русских писательниц. СПБ, 1889; Зленко Г. Д. Берег Пушкина. Одесса, 1987; Файнштейн М. Ш. Писательницы пушкинской поры. Л., 1989.

Г. Д. Зленко.


ЗОРЕСЛАВ (справж. — Сабол Стефан Севастіян Михайлович; 7.XII 1909, Пряшів, Сх.-Словац. обл.) — укр. поет у США. Закін. 1931 Добромильську духовну семінарію і 1936 Григоріан. ун-т у Римі. Чернець ордену василіан, проводив місіонерську діяльність на Закарпатті. 1939 виїхав до Словаччини, 1948 — до Австрії, потім — до Риму. З 1950 живе у США (Детройт). Редактор журн. «Католицтво і православ’я». З. відіграв помітну роль у становленні й розвитку укр. поезії дорадянського Закарпаття. Автор наук. праць з історії християнства, книжок поезій «Зі серцем у руках» (1933), «Сонце й блакить» (1936), «З ранніх весен» (1963), у яких, дотримуючись традиц. класичних форм вірша, розробляє нац.-патріотичні, реліг., зрідка — соціальні теми.

О. В. Мишанич.


ЗОРИЧ Анастасія Антонівна [22.XII 1916 (4.I 1917), Одеса] — рос. рад. письменниця. Член КПРС з 1947. Під час Великої Вітчизн. війни деякий час працювала у Військвидаві, брала участь в обороні Москви. Закінчила 1957 Одес. ун-т, 1961 — Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). З 1983 — гол. ред. альманаху «Горизонт» (Одеса). Осн. теми творчості З. — героїка боротьби рад. народу проти фашизму: повість «Заради життя» (1953), романи «Вірю тобі, Фаріде» (1965) та «Увійди другом у мій дім» (1968, становлять дилогію), «Червоний мармур» (1978), «Гіркий плід помаранча» (1979), «Як їх назвати?» (1981). Романи «Капітан далекого плавання» (1957), «Не тільки попутний вітер» (1971), «Зустрічі... Розлуки.,.» (1972), «І залишається доброта» (1977). «Не поспішайте звинувачувати молодих» (1988) та ін. присвячені трудівникам моря, духовній красі людини. Видала кілька збірок повістей та оповідань. Виступає як драматург (п’єса «Поїзди проходять мимо», 1956, у співавт.). Пише і для дітей (повісті «Ілійка», 1954; «Незвичайні пригоди маленького Кікікао», 1969). За мотивами повісті З. «За пеленою туману» створено телефільм «Його берег» (1986).

Тв.: Велика сім’я. Одеса. 1957; Вернись к своей весне. Одесса, 1960; Проснутся птицы. Одесса, 1969; За пеленой тумана. Одесса, 1970; Утренняя прогулка. Одесса, 1974; Живая вода. К., 1985; Укр. перекл. — Незвичайні пригоди маленького Кікікао. К., 1969.

Літ.: Усыченко Ю. Путь домой. «Радуга», 1971. № 4; Полтавчук В. Проблема проблеми. «Прапор». 1977, № 11; Письменники Одещини. Бібліографічний покажчик. Одеса, 1989.

Г. Д. Зленко.


«ЗОРИ ГРЯДУЩЕГО» — літ.-худож. журнал. Спочатку — орган секції пролет. письменників при Всеукрліткомі, з № 3 — Пролеткульту. Виходив 1922 у Харкові щомісяця (всього 5 номерів). Редактор — Ф. Захаров (Захар Невський). Друкував заклично-публідистичні вірші, поеми П. Рижова, С. Радугіна, М. Голодного, М. Гриньова, К. Клягіна, А. Скворчевського, Е. Хазіна. Опубл. поезії «За гранями зими» М. Хвильового, «Сніг» В. Сосюри, три розділи з його рос. поеми «Зина» та вірші латис. пролет. поетів Р. Ейдеманіса, А. Цепліса в рос. перекладі. Робітн. тематиці, класовій боротьбі на селі присвячені ескізи, етюди, оповідання, повісті, драми Захара Невського, П. Рижова, М. Голодного. Надр. методологічні, істор.-літ. статті «Пролеткульти і Політосвіти» М. Майського, «Достоєвський у світлі революції» та «Панліризм в українській пролетарській поезії» О. Лейтеса, «Соціально-етичний напрям у російській критиці» А. Машкіна, «Володимир Сосюра» І. Уразова. У розділі хроніки вміщувалась інформація про літ.-осв. діяльність пролеткультівських секцій на заводах, у робітн. клубах Харкова.

Літ.: Ведміцький О. Літературний фронт (1919 — 1931). Матеріали до схеми розвитку літературних організацій на Радянській Україні. «Літературний архів», 1931, кн. 4 — 6.

В. О. Дорошенко.


«ЗОРИ ЧЕРНОМОРЬЯ» — неперіодичний альманах літераторів Севастополя і Чорномор. флоту. Спочатку виходили під назвою «Литературный Севастополь» (1958, два випуски), потім «Вымпел» (1959 — 60, два номери). Під назвою «Зори Черноморья» видавалися 1961 — 75 (№ 3 — 7). Друкувалися оповідання, вірші, нариси, сатир. та гумористичні твори Д. Ткача, В. Шевченка, В. Апошанського, А. Красовського, М. Криванчикова, О. Озерова, В. Фролової та ін., а також молодих авторів — матросів, курсантів військ.-мор. уч-щ, офіцерів флоту. Осн. тема — військ.-патріотична, романтика моря. Тут опубл. рецензію В. Кучера на докум. повість «Севастопольський бронепоїзд» М. Александрова та ін. Вміщувалися також бібліографія книг флот. і оборонної тематики, культурно-мист. хроніка, пісні флот. композиторів тощо.

П. А. Дегтярьов.


ЗОРІВЧАК Роксоляна Петрівна (8.XI 1934, Львів) — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1988, професор з 1989. Закінчила 1956 Львів. ун-т. З 1956 працює на кафедрі іноз. мов Львів. консерваторії. Досліджує історію укр.-англ. літ. зв’язків, вивчає загальнотеор. та лінгвостилістичні проблеми худож. перекладу, своєрідність сприймання англомовними читачами укр. худож. слова (зокрема, творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, О. Довженка, О. Підсухи, укр. казкового і пісенного епосу) та укр. читачами — англомовної л-ри (творів В. Шекспіра, Дж. Байрона, Г. Лонгфелло, Дж. Лондона). Автор монографій «Фразеологічна одиниця як перекладознавча категорія» (1983), «Реалія і переклад» (1989), розділу «Українсько-англійські літературні взаємини» (в кн. «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті», т. 3. К., 1988), ряду статей («Джек Лондон у виданні „Дніпра“», 1971; «Іван Франко як перекладознавець», 1981; «До історії радянської англомовної шевченкіани», 1983; «Український казковий епос англійською», 1984, «Джордж Борроу — письменник, перекладач, лінгвіст», 1985, «Шевченко в англомовному світі», 1989, та ін.).

Літ.: Полєк В. Внесок у теорію перекладу. «Вітчизна», 1984, № 10; Ткаченко А. Передати неповторне. «Радянське літературознавство», 1984, № 12; Радчук В Вимогливість дослідника. «Всесвіт». 1985, № 2.

О. В. Зернецька.


ЗОРІН Володимир Петрович (справж. — Веля Пашун; 1904, територія придунай. р-нів, тепер Одес. обл. — 1937) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1919. Нар. в сім’ї цигана-чабана. Учасник громадян. війни. Закінчив Харків. школу червоних старшин. Працював у редакції газ. «Вісті». Друкувався з 1929 (нарис «Цигани на Україні»). У зб. оповідань «На Дністрі» (1930) подав картини боротьби за владу Рад на Півдні України. Цю тему продовжив у зб. нарисів «Героїка партизанська» (1931) і фрагментах повісті «Дністер оповідає» (1933). Цикл оповідань і повість «Ром» (1932 — 34) — про оновлення життя циганів в умовах рад. дійсності (за першу частину циклу автор 1932 удостоєний першої премії на літ. конкурсі, влаштованому Наркомосом УРСР). Окремі твори З. перекладено молд. мовою. Був незаконно репресований.

Тв.: Зорін В. Уперше про себе. «Червоний шлях», 1934. № 1.

Г. Д. Зленко.


ЗОРІН Леонід Генріхович (3.XI 1924, Баку) — рос. рад. драматург. Член КПРС з 1952. Закінчив 1946 Азерб. ун-т (Баку), 1947 — Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). У лірич. комедіях «Молодість» (пост. 1949), «Гості» (1954), «Добряки», «Світлий травень» (обидві пост. 1958), «Палуба» (пост. 1963), «Коронація» (пост. 1969), «Транзит» (пост. 1973) та ін. змалював образ «непомітного героя», викривав психологію пристосовництва, кар’єризму. Виступає в жанрах фантастичної сатир. комедії («Цитата», 1986, спрямована проти бюрократизму), істор. драми («Декабристи», пост. 1967; «Мідна бабуся», пост. 1975; «Царське полювання», пост. 1977; «Щасливі рядки Ніколоза Бараташвілі», 1985; «Максим в кінці тисячоліття», 1989). В сучас. комедії драматург поєднує водевільні, сатир. мотиви з ліризмом, співчуттям до комедійного героя («Зрада», 1979). Особливої популярності зажила лірична п’єса «Варшавська мелодія» (1967). Автор романів «Старий рукопис» (1980), «Мандрівник» (1987), повістей «Головна тема» (1981), «Прощальний марш» (1987), оповідань, кіносценаріїв, статей та ін. П’єси З. ставилися на сценах багатьох театрів України: «Варшавська мелодія» — в Київ. рос. драм. театрі ім. Лесі Українки, Закарп. укр. муз.-драм. театрі, Донец. укр. муз.-драм. театрі ім. Артема; «Добряки» — в Київ. рос. драм. театрі ім. Лесі Українки; «Царське полювання» — в Харків. рос. драм. театрі ім. О. Пушкіна, Крим. рос. драм. театрі ім. М. Горького; «Чоловік і жінка» — в Микол. рос. драм. театрі ім. В. П. Чкалова; «Молодість» — в Київ. укр. драм. театрі ім. І. Франка.

Тв.: Театральная фантазия. Одиннадцать пьес. М., 1974; Покровские ворота. М., 1979; Старая рукопись. М., 1983; Избранное, т. 1 — 2. М., 1986; Странник. М., 1987; Пропавший сюжет, — Цитата. М., 1988; Закаты. М., 1988.

Літ.: Аннинский Л. «Волик... ты меня не узнаешь?». «Новый мир», 1981, № 7; Соловьева И. Одинокое слово. «Современная драматургия», 1984. № 2; Скарлыгина Е. Странники. «Литературное обозрение», 1985, № 10.

Т. Г. Свербілова.


ЗОРКА Самійло — укр. козацький літописець середини 17 ст. За літописом Самійла Величка, походив з Волині, був писарем на Запорізькій Січі, перебував з Б. Хмельницьким у Криму, потім став особистим секретарем і писарем гетьмана. Протягом 1648 — 54 вів діаріуш (щоденні записки), у якому докладно розповідав про всі події нар.-визв. війни, вписував туди листи та ін. документи Б. Хмельницького. Величко навів промову З., нібито виголошену польс. мовою на похороні Б. Хмельницького, посилався на діаріуш З. як на одне з джерел свого літопису — «Сказанія о войнЂ козацкой з поляками, через ЗЂновия Богдана Хмельницкого... в осми літех точившойся». Питання про авторство З. і його діаріуш тривалий час було предметом наук. дискусій. Укр. рад. історіографія (М. Петровський та ін.) вважає особу З. літ. містифікацією Самійла Величка.

Літ.: Франко І. Студії над українськими народними піснями. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 43. К., 1986; Петровський М. Н. Псевдо-Діаріуш Самійла Зорки. К., 1928; Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959.

О. В. Мишанич.


ЗОРЯ Юхим Петрович [16(29).IX 1902, с. Котюжинці. тепер Калинівського р-ну Вінн. обл. — 19.II 1971, Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1930. Закінчив 1924 Київ. залізн. технікум. Працював пом. машиніста паровоза, завлітом Київ. театру ім. І. Франка, відп. секретарем журн. «Архітектура Радянської України». Був членом літ. орг-цій «Молодняк», ВУСПП. Автор творів з життя залізничників — роману «Депо», повісті «У залізному павутинні», збірок оповідань «Жовтнева пригода» (всі — 1930), «Остання мандрівка» (1931).

Тв.: Рос. перекл. — Рассказы железнодорожника. К., 1931.

Літ.: Власенко В. П., Ковтуненко А. О. Робітничий клас в українській радянській прозі 20 — 30-х років. К., 1960.

А. О. Ковтуненко.


«ЗОРЯ» — літ.-наук. і громад.-культур. журнал. Виходив 1880 — 97 у Львові двічі на місяць (з 1891 — ілюстрований). Редакторами (в різні роки) були О. Партацький, Г. Цеглинський, Василь Лукич (В. Левицький), В. Тисовський, О. Маковей, К. Паньківський, О. Борковський. З 1885 — орган Наукового товариства імені Шевченка. У 1883 — 86 до складу редакції входив І. Франко. Журнал дотримувався програмних поглядів «народовців» (див. «Народовці»). Перші два роки в «З.» друк. твори переважно письменників Галичини й Буковини («народовців» і «москвофілів»), що не відзначалися високими худож. якостями. І. Франко надав журналу загальноукр. прогрес. спрямування. Були опубл. укр. мовою повісті «Варнак», «Художник», «Капитанша» Т. Шевченка, вперше надр. роман «Люборацькі» А. Свидницького, драму «Лимерівна» та переспів Панаса Мирного «Слова о полку Ігоревім». Вміщено повісті «Захар Беркут» І. Франка, «Старосвітські батюшки та матушки» І. Нечуя-Левицького, оповідання «Маленький грішник» і «Для загального добра» М. Коцюбинського, ряд поезій М. Шашкевича, С. Руданського, Б. Грінченка, В. Самійленка, Олени Пчілки, Лесі Українки, П. Грабовського, М. Чернявського, У. Кравченко, Б. Лепкого та ін., низку драм. творів, зокрема «Украдене щастя» І. Франка, «Мартин Боруля» і «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «Титарівна» М. Кропивницького. Опубл. переклади з рос. л-ри (казка «Премудрий в’юн» М. Салтикова-Щедріна, поезії в прозі І. Тургенєва, оповідання «Ліс шумить» В. Короленка, вірші М. Некрасова, М. Добролюбова, О. Плещеєва та ін.). В укр. перекладі представлено драми «Вільгельм Тель» і «Марія Стюарт» Ф. Шіллера, поему «Фауст» И. Гете, вірші Ш. Бодлера, Х. Ботева, Ш. Петефі, М. Конопніцької та ін. В «З.» вміщувалися розвідки з історії укр. л-ри (ст. «Шевченко в світлі критики Скабичевського» В. Щурата, дослідження «Історія літератури руської» О. Огоновського, «Про реалізм у штуці» М. Подолинського), літ.-крит. статті («Наше літературне житє в 1892 році» І. Франка, «Дещо про творчість поетичну» П. Грабовського, «Нові твори драматичні» М. Вороного та ін.). З рецензіями на худож. твори виступали А. Кримський, М. Комаров, В. Лукич (В. Левицький), О. Маковей та ін. В журналі опубл. статті про «Руську трійцю», творчість Ю. Федьковича, С. Руданського, Л. Глібова, І. Манжури, корифеїв українського театру, матеріали з фольклористики та етнографії, зокрема праця «Жіноча доля в руських піснях народних» І. Франка. В 1884 — 86 видавалася «Бібліотека „Зорі“» (вийшло 11 томів, у т. ч. 2 томи творів Т. Шевченка та «Слово о полку Ігоревім»). З 1898 замість «З.» виходив «Літературно-науковий вістник». Іл. с. 280.

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41, К., 1984; Історія української літератури, т. 4, кн. 1. К., 1969; Історія української дожовтневої журналістики. Львів. 1983; «Зоря», 1880 — 1897. Систематичний покажчик змісту журналу. Львів, 1988.

М. П. Гуменюк.


«ЗОРЯ» — літ.-громад. ілюстрований журнал. Виходив 1902 — 04 і 1910 у Коломиї щомісяця. Видавець і редактор П. Олеарчук, з 1904 — К. Трильовський. Редактор у 1910 — І. Чупрей. «З.» виступала за єдність слов’ян. народів, Галичини і Сх. України, проти нац. ворожнечі. Друкувала поезії Т. Шевченка («Гамалія», «Іван Підкова», «Хустина»), С. Руданського («Пан і Іван в дорозі»), Ю. Федьковича («Довбуш», «Дезертир», «Думка»), І. Франка («Гімн», «Каменярі»), К. Устияновича, В. Самійленка, П. Думки, Г. Щипавки (О. Шпитька), В. Залуквича (В. Масляка); оповідання І. Франка («Історія кожуха»), Ю. Федьковича («Опришок» та ін.), В. Стефаника («Синя книжечка», «У корчмі»), Леся Мартовича («За межу»), Б. Лепкого, П. Куліша, О. Стороженка, К. Попович-Боярської, Л. Гринюка, І. Нечуя-Левицького, Т. Бордуляка, А. Веретельника. Опубл. переклади оповідань «Три питання» Л. Толстого (перекл. І. Дорундяка), «Свідомий переступник» А. Чехова (перекл. М. Грушевської), «Утеча князя Кропоткіна з петербурзької кріпості» С. Кравчинського (Степняка) в перекл. С. Проскурчина, віршів «Вільний наймит» і «Пісня» М. Конопніцької (перекл. В. Щурата); біографії Т. Шевченка, С. Руданського, Ю. Федьковича, Т. Бордуляка, М. Конопніцької; наук.популярні розвідки про Б. Хмельницького (І. Нечуя-Левицького), запоріз. козаків, опришків, сел. страйковий рух 1902 у Сх. Галичині. Вміщувалися фотопортрети письменників, ілюстрації до творів.

Літ.: Історія української літератури, т. 5. К., 1968.

П. І. Арсенич.


«ЗОРЯ» — літ.-мист. журнал. Виходив на поч. 1906 у Москві укр. мовою. Вийшло 8 здвоєних номерів. Редактор — І. Оппоков. «З.» друкувала твори І. Франка, Х. О. Алчевської, П. Капельгородського, О. Коваленка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького (повість «Неоднаковими стежками»), М. Старицького, переклади творів М. Горького, В. Короленка, Г. К. Андерсена (казка «Щирісінька правда»). Опубл. ст. «Перелицьована „Енеїда“ на селі» Б. Грінченка, початок «Практичного курсу для вивчення української мови» А. Кримського. Подано укр. нар. легенди у записах В. Короленка («Ліс шумить») та М. Старицького («Заклятий скарб»). Вміщувалися репродукції картин І. Рєпіна, М. Пимоненка, В. Маковського та ін.

Літ.: Сидоренко О. І. Україномовна преса Росії 1905 — 1907 pp. Анотований покажчик періодичних видань. К., 1987.

О. І. Сидоренко.


«ЗОРЯ» — літ.-наук. та громад.-політ. журнал. Виходив 1925 — 34 у Дніпропетровську щомісяця. Спочатку видавався місц. орг-цією Спілки пролет. письменників «Гарт» (редактор — І. Ткачук), а з кін. 1931 місц. орг-цією Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП). Публікував твори Я. Баша, Остапа Вишні, С. Воскрекасенка, О. Гуреїва, Д Загула, С. Олійника, І. Ткачука, М. Ушакова, зарубіж. укр. письменників — В. Бобинського (Зх. Україна), М. Тарновського (США), М. Ірчана і М. Шатульського (Канада), А. Павлюка (Чехословаччина). Друкувалися також твори укр. дожовтн. письменників та переклади з рос. (С. Єсеніна, В. Маяковського) і зарубіж. (А. Барбюса, А. Міцкевича, В. Броневського, Ш. Бодлера) літератур. Журнал висвітлював діяльність літ. об’єднань, уміщував літ.-крит. та мистецтвозн. матеріали, нариси на вироби. теми, статті з питань культур. будівництва тощо. З 1935 замість «З.» почав виходити журн. «Штурм».

Літ.: Історія української літератури, т. 6. К., 1970.

Л. І. Гольденберг.


«ЗОРЯ ГАЛИЦЬКА» — перша укр. газета в Галичині, орган Головної руської ради. Виходила 1848 — 57 у Львові щотижня (1849 — 53 двічі на тиждень). Видавцем і редактором 1848 — 49 був консерватор-монархіст А. Павеницький. Друкувалася кирилицею. Вміщувала статті і замітки на громад.-політ., екон. та культурно-осв. теми, з історії та краєзнавства. Помітно вплинула на активізацію літ. життя в Галичині, сприяла поширенню укр. мови. Друкувала твори М. Шашкевича, М. Устияновича, А. Могильницького, О. Духновича, Л. Данкевича, переклади з «Енеїди» Вергілія, поезій Ф. Шіллера, А. Міцкевича, фольклор. матеріали, описи нар. звичаїв і обрядів. Знайомила читачів з л-рою Сх. України (повість «Чайковський», оповідання «Мачуха та панночка» Є. Гребінки, вірш «Думка» М. Петренка, рецензія на повість «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка тощо). У 50-х pp. «З. г.» надр. кілька творів О. Пушкіна, М. Язикова, О. Хом’якова та ін. Вміщувалися огляди зарубіж. преси. З 1850 видавцем «З. г.» стало церковне Ставропігійське братство. В газеті публікуються численні низькопробні твори, написані «язичієм». З 1853 виходила як літ. журнал «москвофільського» (див. «Москвофіли») напряму. Під впливом прогрес. критики, передової громадськості 1855 у змісті «З. г.» намітився певний поворот до кращих традицій видання. З 1857 «З. г.» перестала виходити через відсутність передплатників.

Літ.: Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

Р. Ф. Кирчів.


«ЗОРЯ ГАЛИЦКАЯ ЯКО АЛЬБУМ НА ГОД 1860» — літ., істор.-етногр. альманах. Вийшов 1860 у Львові. Видав Б. Дідицький. Осн. задум альманаху — згуртувати письменницькі сили Галичини й Закарпаття. У ньому виступило понад 50 авторів: серед них — Й. Лозинський, І. та Я. Головацькі, М. Устиянович, О. Духнович, О. Павлович, В. Шашкевич (син М. Шашкевича), Ф. Заревич, О. Огоновський та ін. Опубліковано ряд творів М. Шашкевича. Альманах має розділи: «Поезія», «Діла церковні», «Історія», «Географія». Більшість уміщених матеріалів присвячена істор. тематиці, церк. обрядам тощо. Опубл. етногр.-фольклорні матеріали К. Попель («Казка про двох братів, багатого і бідного»), И. Лозинського (етногр. запис «Галагівка»), Г. Гальки (гаївки) та О. Торонського (стаття «Русини лемки» і добірка лемківських пісень). Матеріали написано українською мовою і «язичієм», надруковані «гражданкою» (див. Гражданський шрифт) і кирилицею. Після виходу альманаху в літературі почалося різке розмежування «народовців» і «москвофілів».

М. Й. Шалата.


ЗОРЯН (справж. прізв. — Аракелян) Стефан Єгіайович [3(15).IX 1889, м. Каракліс, тепер м. Кіровакан — 14.Х 1967, Єреван] — вірм. рад. письменник, академік АН Вірм. РСР з 1965. У збірках оповідань «Огорожа» (1923), «Війна» (1925) показав загострення соціальних суперечностей у вірм. селі. Звернувшись до подій громадян. війни, у повістях «Голова ревкому» (1923), «Дівчина з бібліотеки» (1926) вперше у вірм. л-рі створив образи борців за встановлення Рад. влади у Вірменії. Соціалістичне будівництво зобразив у повісті «Вардадзорська комуна» (1930) та романі «Біле місто» (1932). Автобіогр. роман «Історія одного життя» (т. 1 — 2, 1935 — 39) став худож. біографією цілого покоління. Автор істор. романів «Цар Пап» (1944), «Вірменська фортеця» (1959), «Вараздат» (1967), «Родина Амірянів» (повністю опубл. 1963). У «Книзі спогадів» (1958) розповів про зустрічі з відомими діячами вірм. та рос. культури. Писав для дітей (повісті «Безпритульний Аршо», 1928; «Чаланк», 1930; «Чорний Сето», 1935). Переклав окремі твори Л. Толстого, І. Тургенєва, В. Гаршина та ін. В 30-і pp. бував на Україні. Опубл. статті про творчість Т. Шевченка, П. Тичини та ін. Укр. мовою окремі твори З. переклав С. Калустянц.

Тв.: Укр. перекл. — Безпритульний Аршо Х., 1930; Повісті. — Оповідання. К., 1955; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1973 — 76.

Літ.: Кочевський В. Мудрий літописець Вірменії. В кн.: Зорян С. Історія одного життя. К., 1969; Дзюба І. М. Стефан Зорян в історії вірменської літератури. К., 1982.

О. І. Божко.


ЗОЩЕНКО Михайло Михайлович [29.VII (10.VIII) 1894, Полтава — 22.VII 1958, Ленінград] — рос. рад. письменник. Нар. у сім’ї художника. Навчався 1913 — 14 у Петерб. ун-ті. Воював на фронтах 1-ї світової війни. 1918 вступив добровольцем до Червоної Армії. Демобілізувавшись, змінив багато професій. 1921 увійшов до літ. групи «Серапіонові брати». В гумор. оповіданнях, фейлетонах 20-х pp. висміював побут, психологію, мораль обивателів (збірки «Оповідання Назара Ілліча, пана Синєбрюхова», 1922; «Аристократка», «Веселе життя», обидві — 1924; «Шановні громадяни», 1926; «Над ким смієтесь?!», 1928; «Зайві люди», 1930). Осн. засоби типізації у творах З. — комічна маска оповідача-обивателя, іронічно-пародійна манера розповіді від першої особи. У циклі «сентиментальних повістей» («Аполлон і Тамара», 1926; «Про що співав соловей», 1927; «Бузок цвіте», 1930; «Мішель Синягін», 1931) гостро картав інтелігентів-міщан, показав їх духовне убозтво, споживацьку психологію. У присвяченій життю інтелігенції, насиченій великим істор.-докум. матеріалом повісті «Повернена молодість» (1933), користуючись гол. чин. сатир. фарбами, порушив питання сенсу людського життя. Ідейний стрижень зб. «Голуба книга» (1935), складеної з дотепних оповідань, притч, анекдотів і афоризмів, становить думка про моральну недосконалість старого світу, необхідність виховання нової людини, її емоційної сфери. З. прагнув злити сатиру і героїку, докум. і худож. начала, розкрити взаємозв’язки соціального та біологічного, класовогой загальногуманістичного аспектів у житті людини (повісті «Історія одного життя», 1934; «Чорний принц», 1936; «Керенський», «Шоста повість І. П. Бєлкіна. Талісман», обидві — 1937; комедії «Шановний товариш», 1930; «Парусиновий портфель», 1937; «Небезпечні зв’язки», 1940; «Дуже приємно», 1945; «Нехай невдаха плаче», 1946, опубл. 1962, та ін.; кіносценарій «Солдатське щастя», 1942). 1943 опубл. першу частину автобіогр. повісті «Перед сходом сонця» (другу частину опубл. 1972 під назвою «Повість про розум»). 1947 закінчив цикл партиз. оповідань «Ніколи не забудете» (повністю опубл. 1962). На докум. основі створив книгу для дітей «Оповідання про Леніна» (1939 — 40). Виступав як критик. Лірично забарвлена біогр. повість «Тарас Шевченко» (1939) — про осн. етапи життя й творчості укр. поета. Написав передмову до рос. видання «Кобзаря» (Л., 1939). Очолював у Ленінграді ювілейний комітет по відзначенню 125-річчя від дня народження Т. Шевченка. Перекладав твори письменників народів СРСР (у т. ч. українських — О. Гаврилюка, О. Полторацького, П. Панча, Н. Рибака та ін.) і зарубіж. країн. У постанові ЦК ВКП(б) 1946 «Про журнали „Звезда“ і „Ленинград“» безпідставно критикувалась творчість З., зокрема його повість «Перед сходом сонця» і оповідання «Пригоди мавпочки». 1988 ЦК КПРС скасував цю постанову як помилкову. Ряд творів З. переклали Л. Ященко та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. Л., 1986 — 87; Избранное, т. 1 — 2. Л., 1982; Рассказы, М., 1987; Голубая книга. К., 1988; Избранное. М., 1989; Укр. перекл. — Манастир. Х., 1930; Вогні великого міста. В кн.: Російське радянське оповідання. К., 1974.

Літ.: Ершов Л. Ф. Из истории советской сатиры. М. Зощенко и сатирическая проза 20 — 40 гг. Л., 1973; Старков А. Н. Юмор Зощенко. М., 1974; Молдавский Д. М. Михаил Зощенко. Л., 1977; Чудакова М. О. Поэтика Михаила Зощенко. М., 1979; Михаил Зощенко в воспоминаниях современников. М., 1981; Чуковский К. Зощенко. В кн.: Чуковский К. Портреты И. этюды. Минск, 1985; Томашевский Ю. Зощенко, который не смеялся. В кн.: Зощенко М. М. Письма к писателю. — Возвращенная молодость. — Перед восходом солнца. М., 1989; Русские советские писатели. Прозаики. Биобиблиографический указатель, т. 2. Л., 1964.

В. О. Дорошенко.


«ЗРИТЕЛЬ» — літ.-мист. журнал. Виходив в Одесі з червня по жовтень 1922 щотижня (№ 1 — 10) як орган Губполітосвіти й Окружного фотокіноуправління. Вів широкі дискусії з питань буд-ва соціалістич. культури, вміщував огляди кіно- й театр. життя країни, зокрема Києва, Харкова, Одеси; друкував замітки про діяльність робітн. літ. гуртків та об’єднань. Опубл. поему «Це — вам» В. Маяковського, вірші Е. Багрицького, А. Ахматової, В. Нарбута, оповідання О. Толстого, О. Ремізова, публіцистичні виступи В. Шкловського, К. Чуковського, Л. Гроссмана, спогади Вас. Немировича-Данченка, листування Р. Роллана з Е. Верхарном.

Г. Д. Зленко.


ЗУБ Іван Васильович (7.Х 1929, с. Варва, тепер смт Черніг. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, канд. філол наук з 1966 Член КПРС з 1965. Закінчив 1954 Київ. ун-т. У 1967 — 73 — редактор газ. «Літературна Україна», 1973 — 79 — зав. відділом журн. «Вітчизна», з 1979 працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Дослідник історії укр. рад. л-ри. Опублікував книжки «Зброя несхибного прицілу. Сучасна українська радянська сатира» (1965), «Поетичні знаки життя» (1972), «Найперш — героям слово» (1977), «Вогнем гартоване слово. Велика Вітчизняна війна у творчості українських поетів старших поколінь» (1988). Автор літ. портретів «Степан Олійник» (1978), «Остап Вишня» (1989), нарисів про творчість А. Головка, Ю. Яновського, Остапа Вишні, Юрія Вухналя (І. Ковтуна), В. Чигирина, О. Ковіньки, М. Годованця, В. Бабляка, Л. Дмитерка, І. Неходи, літ.-крит. оглядів, статей з проблем сучас. літ. процесу. Упорядник «Антології української поезії» (1986, т. 6), видань творів Остапа Вишні, Юрія Вухналя (І. Ковтуна), А. Малишка, М. Годованця та ін.

В. О. Дорошенко.


ЗУБАНИЧ Федір Іванович (5.III 1947, смт Великий Березний Закарп. обл.) — укр. рад. письменник, публіцист. Член КПРС з 1968. Закінчив 1971 Львів. ун-т. Працював у редакціях газет, з 1981 — у редакції журналу «Вітчизна». Друкується з 1960. Виступає з худож.-докум. повістями, нарисами та есе, в яких розробляє актуальні проблеми сучас. села, пише про духовний світ рад. людей. Автор зб. нарисів «Едельвейси Європи» (1972), худож.-докум. повістей «Довбушеві гори» (1977), «Полонина» (1980), «Беркут — птах гірський» (1984), «Легенди про Початок і Край Світу» (1987), кн. літ. портретів «Діалог серед літа» (1982).

Тв.: «Я русин был, єсмь і буду...». «Вітчизна», 1990. № 2 — 5.

Літ.: Кравченко І. Університети життя. В кн.: Кравченко І. Іти верхів’ям. К., 1981; Здоровега В. Талант і покликання публіциста. В кн.: Здоровега В. Збагнути день сущий. К., 1988.

В. А. Канкан.


ЗУБАР Віктор Володимирович (15.VIII 1923, с. Пільний Олексинець, тепер Городоцького р-ну Хмельн. обл.) — укр. рад. поет. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1947 Івано-Франк. фельдшерсько-акушер. школу. Працював фельдшером. Автор збірок «Пагіння» (1959), «Синьогори» (1967), «Гірський потік» (1978), «Листям і росою» (1983), драми-феєрії «Вітрова донька» (1964), драм. легенди «Живокість-зілля» (1969). З. звертається до різних поетич. жанрів — лірич. віршів, балад, драм. поем. Осн. мотиви творів — любов до Буковини, карпатської природи, оновлення верховин. краю, духовний світ людини, кохання.

Тв.: Синьогори. К., 1982.

Літ.: Рильський М. Перша книга Віктора Зубаря. В кн.: Зубар В. Пагіння. К., 1959; П’янов В. Весняні мотиви. «Дніпро», 1960, № 1; Поезія оновленого краю. В кн.: Літературна Буковина. К., 1966.

С. В. Далавурак.


ЗУБКОВ Сергій Дмитрович (25.ІХ 1919, с. Орчикова Чернещина, тепер с. Чернещина Зачепилівського р-ну Харків. обл.) — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1978, Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1948 Київ. пед. ін-т. У 1951 — 73 працював в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, з 1974 — в ІМФЕ АН УРСР (1974 — 87 був директором). З 1974 — гол. ред. журн. «Народна творчість та етнографія». Дослідник історії укр. л-ри дожовтн. періоду (творчості Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Панаса Мирного, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, Л. Глібова та ін.), укр.-рос. літ. зв’язків, проблем текстології. Автор монографій «Драма Панаса Мирного „Лимерівна“» (1957), «Ранні драматичні спроби Панаса Мирного» (1958), «Євген Павлович Гребінка» (1962), «Григорій Квітка-Основ’яненко» (1978), «Російська проза Г. Ф. Квітки і Є. П. Гребінки в контексті російсько-українських літературних зв’язків» (1979).

Б. А. Деркач.


ЗУБКОВСЬКИЙ Артамон Васильович (крипт. — Ар. З.; 1814, Полтавщина — після 1885, Петербург) — рос. і укр. письменник. Навчався в Полтав. духовній семінарії та Київ. ун-ті (30-і pp.); 1839 склав екзамен на звання вчителя рос. мови. Працював 1835 — 36 канцеляристом Прилуцького повіт. суду та 1836 — 37 Прилуцької гол. благодійної контори, 1839 — 44 викладачем Конотоп. та Черніг. повіт. училищ, 1850 — 82 столоначальником канцелярії М-ва імператорського двору в Петербурзі. Писав рос. мовою. Автор лірико-філос. драми «Лоди» (1840). Багатий пісенний матеріал надав цьому творові рис романтичної опери, у якій наявні правдиві соціально-побутові картини життя та роздуми про його суть. У соціальній комедії «Любовь и скупость матери» (1857) З. сатир. змалював приватновласн. психологію укр. панства.

Тв.: Лоди. К., 1843; Любовь и скупость матери. СПБ, 1857.

П. О. Лобас.


ЗУБКОВСЬКИЙ Іван Андрійович [псевд. — Неизвестный; 13(25).XI 1848, с. Єрки, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — 5.XII 1933. м. Миргород тієї ж обл.] — укр. рад. лікар, громад.-культур. діяч і письменник. Походив з сім’ї священика. Під час навчання в останньому класі Миргор. повіт. уч-ша допомагав А. Свидницькому у створенні місцевої недільної школи. Закінчив 1876 мед. ф-т Київ. ун-ту. Учасник рос.-тур. війни, з 1879 — лікар у Миргороді. 1880 за поширення нелег. л-ри відбував покарання у Петропавл. фортеці. В 1883 — 1911 — на військ. службі. Засновник Миргородського курорту. Друкувався в газ. «Киевский телеграф», журналах «Плуг», «Червоний шлях», «Службовець», збірнику «Література» та ін. Опублікував бл. 70 праць з питань медицини, брошуру «Коротка історична замітка про Миргород» (1912), спогади про А. Свидницького (1928), І. Нечуя-Левицького (1928), статті «Декабристи — уродженці Полтавщини» (1925), «Шевченко в Миргороді» (1928). Написав «Спогади про російсько-турецьку війну 1877 — 78 pp. в Ріонському загоні», «Миргород в його минулому» (обидві — не опубл.).

Тв.: Дні мого життя. Спогади. «Зоря Полтавщини», 1959, 14, 21, 28 грудня; 1970, 4 січня.

Літ.: Аббасов А. Архів засновника Миргородського курорту. «Архіви України», 1967, № 3.

П. П. Ротач.


ЗУБОВА Валентина Дмитрівна (19.VII 1935, с. Чаплі, тепер у складі Дніпропетровська) — укр. рад. письменниця. У 1954 — 58 навчалася у Дніпроп. ун-ті. Працювала в пресі. Друкується з 1954: в журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Україна» та альманахах «Слово молодих» і «Вогні Придніпров’я». Роман «На довгій ниві» (1969) — епічне полотно про життя дожовтн. і рад. села. На його тлі показано жінку-трудівницю, яка пройшла через усі випробування і зберегла велич і чистоту душі, любов до рідної землі.

Тв.: На довгій ниві. К., 1981.

Літ.: Сахно Л. ...Не поле перейти. «Літературна Україна», 1969, 16 травня; Карнаух С. Г., Прудченко В. Д. Писатели Днепропетровщина. Биобиблиографический указатель. Днепропетровск, 1987.

І. Т. Клименко.


ЗУБРИЦЬКИЙ Денис Іванович (псевд. — Венява Денис из Зубрицы та ін.; 1777, с. Батятичі, тепер Кам’янсько-Бузького р-ну Львів. обл. — 4. І 1862, Львів) — укр. історик, етнограф, архівіст. В 1829 — 47 працював у Ставропігійському інституті віце-сеньйором, керівником друкарні, архіву й б-ки. Член Петерб. археографічної комісії (з 1842), Тимчасової комісії для розгляду давн. актів у Києві (з 1844). Чл.-кореспондент Петерб. АН (з 1855). Автор праць: польс. мовою «Історичні дослідження про русько-слов’янські друкарні в Галичині...» (1836), «Літопис Львівського Ставропігійського братства» (1832, опубл. 1849 — 50), «Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в тому королівстві» (1837), «Хроніка міста Львова» (1844); рос. мовою — «Історія давнього Галицько-Руського князівства» (ч. 1 — 3, 1852 — 55). У них розглядалися також питання історії культури та л-ри. Істор. праці З. цінні насамперед значним фактичним матеріалом, який спростовував польсько-шляхетські шовіністичні концепції історії України. 1823 надр. у журн. «Piiger von Lemberg» («Львівський паломник») ст. «Про пісні галицького народу» (перекладена М. Каченовським і опубл. під назвою «Про пісні простого народу» у журн. «Вестник Европы», червень 1827), де вмістив укр. нар. пісні «Шумить, шумить дібровонька» і «Вже три дні й три неділі». Це була одна з перших публікацій укр. фольклору в Галичині. Працю З. «Нарис з історії руського народу в Галичині...» переклав рос. мовою О. Бодянський («Критико-историческая повЂсть временных лЂт Червонной или Галицкой Руси». М., 1845). Літ. діяльність З. схвально оцінив М. Возняк у ст. «З зарання української преси в Галичині» («Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1912, т. III).

Літ.: Ісаєвич Я. Д. І. Зубрицький і його діяльність в галузі спеціальних історичних дисциплін. «Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР», 1963, № 1.

Я. Д. Ісаєвич.


ЗУБРИЦЬКИЙ Діонизій (псевд. і крипт. — Торисин; Т.; То-ин; 20.VI 1895, с. Дячово, Пряшівщина, тепер Сх.-Словац. обл. ЧСФР — 15.IV 1949, Пряшів) — укр. літературознавець, письменник, художник у Чехо-Словаччині. Вчителював, а згодом був директором Пряшів. руської горожанської школи. Працював редактором 1924 — 39 щотижневої нар. газ. «Русское слово». Писав укр. мовою, інколи — «язичієм». Друкувався (переважно у 20 — 30-х pp.) у закарп. періодичних виданнях «Наш рідний край», «Віночок», «Пчілка», журн. «Наша земля». Писав вірші, короткі прозові твори, зокрема для дітей. Автор праць з історії л-ри — «Наш О. Духнович» (1923), «Олександр Павлович. Опис його життя і характеристика його поезії» (1925).


ЗУБРИЦЬКИЙ Михайло Іванович (22.Х 1856, с. Кіндратів, тепер Турківського р-ну Львів. обл. — 8.IV 1919, с. Береги Долішні, теп. Польща) — укр. етнограф, фольклорист, історик. Був членом Наукового товариства імені Шевченка. З шкільних років приятелював з І. Франком, активно співробітничав з ним га В. Гнатюком. Вивчав побут бойків. Автор розвідок з етнографії, фольклору, історії («Народний календар», 1900; «Село Мшанепь Старосамбірського повіту», 1906 — 07; «Імена, назви і прозвища у селян с. Мшанця Старосамбірського повіту», 1907; «Про весілля у наших емігрантів в Америці», 1913, та ін.). Зібрав і частково опублікував укр. нар, пісні, оповідання, легенди, приказки, прислів’я тощо. Кращі зразки його записів надр. за рад. часу в виданнях серії «Українська народна творчість».

Літ.. Франко І. Етнографічна експедиція на Бойківщину. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 36. К., 1982; Франко І. Ber parlar gentile. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982.

Г. В. Дем’ян.


ЗУЄВСЬКИЙ Олег (1920, с. Хомутець, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл.) — укр. поет у Канаді. Нар. в сім’ї вчителя. Навчався 1938 — 41 в Ін-ті журналістики (Харків). Друкувався з 1939 в «Літературному журналі». Під час нім.-фашист. окупації Харкова був вивезений до Німеччини на примусові роботи. У 50-х pp. переїхав до США. Прослухав курс славістики в Пенсільванському ун-ті. Здобувши ступінь доктора славістики, викладав у різних ун-тах США, тепер — професор Ін-ту укр. студій при Альбертському ун-ті (Канада). Автор збірок «Золоті ворота» (1947), «Під знаком Фенікса» (1958). Поетичне мислення З. еволюціонувало від традицій символізму в укр. та європ. поезії до класичної строгості віршових форм, багатої і різноманітної образності. Перекладає нім. (Новаліс, С. Георге, P. M. Рільке), англ. (В. Шекспір, О. Уайльд), франц. (С. Малларме), американських (Е. Дікінсон) та ін. поетів.

Л. Р. Світайло.


ЗУЇХА Явдоха (справж. — Сивак Явдоха Микитівна; 1.II 1855, с. Кущинці, тепер Гайсинського р-ну Вінн. обл. — 19.I 1935, с. Зятківці, тепер тих же району та області) — укр. нар. співачка. Нар. у кріпацькій сім’ї, була неписьменна. З дитинства поневірялася в наймах, ходила на заробітки. Мала феноменальну пам’ять, володіла своєрідною манерою виконання. Від З. за рад. часу збирач фольклору Г. Танцюра записав понад 1000 пісень, сотні прислів’їв, приказок, переказів, казок, загадок та ін. Серед пісень — багато наймитських й заробітчанських, про тяжку жіночу долю. Пісенний репертуар З. опубл. окремою збіркою, деякі фольклорні зразки — у виданнях серії «Українська народна творчість».

Вид.: Пісні Явдохи Зуїхи. К., 1965.

Літ.: Танцюра Г. Записки збирача фольклору. К., 1958; Юзвенко В. А., Яценко М. Г. Поетичний голос народу. «Народна творчість та етнографія», 1965, № 5.

В. А. Юзвенко.


ЗУЙОНОК Василь Васильович (3.VI 1935, с. Мочулище, тепер Крупського р-ну Мін. обл.) — білорус. рад. поет. Член КПРС з 1966. Закінчив 1959 Білорус. ун-т (Мінськ). Автор збірок «Кресало» (1966), «Крутояр» (1969), «Поселення» (1973), «Час вертання» (1980), «Ранні пташки» (1982), «Жнивний день» (1985), «Визначення» (1987) — про рідний край, його красу, трудові будні сучасників, їхню громадян. позицію, духовні пориви. Поема «Мовчання трави» (1980) — про складні шляхи білорус. селянства до свободи. Автор гумористичної зб. «Качан на п’єдесталі» (1973), книг для дітей «Веселий коловорот» (1965), «Сонячний клубочок» (1972), «Хата, повна гостей» (1987). Видав книгу літ.-крит. статей «Лінія високої напруги» (1983). Перекладає твори братніх л-р, зокрема поезії Т. Шевченка, М. Рильського, Л. Дмитерка, Д. Павличка, Р. Лубківського, В. Симоненка, П. Перебийноса, В. Коломійця та ін. Дружбі білорус. і укр. народів присвятив вірші «Криниця», «Зустріч», «Квіти 41-го року». На одну з «вечірніх бесід» М. Рильського та його зарубіж. поетичні цикли посилався в ст. «Муза на далеких небосхилах» (1971). Написав вступну статтю до зб. «Заручини» П. Макаля (К., 1983). Разом з Р. Бородуліним переклав кн. віршів «Озеро-Бульдозеро» В. Лучука. Окремі вірші З. переклали Р. Лубківський, В. Лучук, В. Іваненко, Т. Коломієць, П. Перебийніс та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Калинові мости. К., 1969; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Покотився клубок. К., 1979; Рос. перекл. — Хлеб на кленовых листьях. М., 1977; Лесной будильник. Минск, 1977; Основа. М., 1983; Рассветные птицы. М., 1985; Молчание травы. М., 1987; Солнечный клубочек. Минск, 1987.

Літ.: Колесник В. Эстафета судьбы. «Неман», 1982, № 1.

Т. Б. Ліокумович.


ЗУЛЬФІЯ [справж. — Ісраїлова Зульфія; 1 (14).III 1915, Ташкент] — узб. рад. письменниця, нар. поетеса Узб. РСР з 1965, Герой Соц. Праці (1984). Член КПРС з 1953. Закінчила 1934 Узб. жіноче пед. уч-ще (Ташкент). Поезії З. присвячені розкріпаченій жінці Сходу (збірки «Дівочі пісні», 1939; «Хулькар», 1947; «Розмова з подругами», 1953), боротьбі за мир, дружбі народів (збірки «Близькі моєму серцю», 1958; «Серце в дорозі», 1966), рідній природі. Зб. віршів «Рядки пам’яті» (1974; Держ. премія СРСР, 1976) — спроба З. осягнути пройдений шлях, донести до читача думку про те, що через труднощі й знегоди людина приходить до розуміння щастя, прилучається до долі всієї планети. Автор поем «Його називали Фархадом» (1943), «Мушаїра» (1958), «Сонячне перо» (1971) та ін., лібретто опери «Зайнаб і Аман» (за поемою Х. Алімджана), публіцистич. статей. Видано тритомне зібрання творів З. (1985 — 86). Переклала окремі твори О. Пушкіна, М. Некрасова, М. Цвєтаєвої, А. Ахматової, В. Інбер, Г. Містраль, С. Неріс, С. Капутікян та ін. В її перекладі опубл. ряд поезій Т. Шевченка («Не женися на багатій», «Якби мені черевики», «Ой люлі, люлі, моя дитино» та ін.), Лесі Українки. Деякі твори З. переклали С. Литвин, С. Тельнюк, Л. Забашта, Б. Степанюк, В. Лагода, В. Ткаченко та ін. Лауреат Міжнар. премії ім. Джавахарлала Неру (1968), Міжнар. премії «Лотос» (1970). Нагороджена болг. орденом Кирила і Мефодія 1-го ступеня (1972).

Тв.: Укр. перекл. — Сюзане. К., 1973; Вибране. К., 1974; Рос. перекл. — Избранное. М., 1975; Избранное. М., 1985; Красные маки. Ташкент, 1988.

Літ.: Акбаров А. И. Зульфия. Ташкент, 1985.


«ЗУСТРІЧІ» — журнал укр. студентів і молодої інтелігенції. Видається загальнопольс. радою культури студентів нацменшостей Спілки польс. студентів. Виходить з 1984 у Варшаві (з 1987 також польс. мовою) неперіодично (на кінець 1988 випущено 16 номерів). Редагують щороку по черзі студенти ф-ту укр. філології Варш. ун-ту. Журнал вміщує матеріали з питань укр. культури та історії, публіцистичні і літ.-крит. статті, твори укр. письменників з УРСР та Польщі. Надр. оповідання «Арабески» М. Хвильового, вірші Б. І. Антонича, А. Малишка, В. Стуса, Ю. Андруховича, розповідь про Київ Вал. Шевчука, твори молодих літераторів О. Дуць, Б. Тхора, Р. Крика, Ю. Гудзя, худож. переклади (оповідання В. Гомбровича). У польс. виданні «З.» опубл. переклади з укр. л-ри (твори М. Драй-Хмари, Григора Тютюнника, Л. Костенко, В. Симоненка, О. Лапського та ін.).

Р. І. Доценко.


«ЗШИТКИ БОРОТЬБИ» — альманах, виданий 1920 у Києві літ. відділом ЦК Укр. ком. партії (боротьбистів). У повідомленні «Від видавництва» зазначалося, що ініціатива випуску альманаху належала Г. Михайличенкові та А. Заливчому. Опубл. вірші «Канонада» В. Еллана (Блакитного), «Перезорюють зорі...» П. Тичини, «Хто так тихо пройшов невідомий...» В. Чумака, твори маловід. поетів М. Куця та В. Різниченка, прозові етюди «До нового...» Г. Коцюби, оповідання «Погрози невідомого» (з тюремних зшитків) Ігн. Михайлича (Г. Михайличенка), «Три оповідання» І. Гая-Гриценка, спогади Г. Михайличенка про А. Заливчого, А. Прийдешнього (Приходька) — про події громадян. війни.

Літ.: Історія української літератури, т. 6. К., 1970.

С. А. Крижанівський.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.