Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 285-302.]

Попередня     Головна     Наступна





І, Ї, Й



ІБН СІНА (Абу Алі Хусейн Ібн-Абдаллах, латинізоване — Авіценна; 16.VIII 980, с. Афшана, побл. Бухари — 18.VI 1037, м. Хамадан, Іран) — учений-енциклопедист, філософ, лікар і поет середньовіччя. Здобув освіту й сформувався як учений у Бухарі, після завоювання її тюрками (999) переїхав до Хорезма; з 1012 жив в Ірані. Писав переважно араб. мовою (відомо бл. 450 праць), а також мовою фарсі-дарі (23 праці). Найвідоміша праця — енциклопедія теор. і клініч. медицини «Канон лікарської науки» (1012 — 24), що увібрала в себе досвід багатьох поколінь інд., середньоазіат. і антич. лікарів. Протягом шести століть була осн. підручником для студентів-медиків. І. С. залишив 63 трактати з медицини, 9 з яких написано віршами у вигляді поем (зокрема поема «Урджуза» — віршований виклад «Канону лікарської науки»). З філос. творів виділяються «Книга пізнання» (філос. енциклопедія, що поклала початок формуванню наук. термінології) та «Книга зцілення» (за оцінкою А. Кримського, є взагалі кращим втіленням середньовічної наук. думки 10 — 11 ст.). Писав і поетичні твори (касиди, рубаї). Найзначніший з них — «Касида про душу». Гол. теми поетич. творчості І. С. — вічність матерії, поширення освіти та науки. Характерні риси його віршів — афористичність, простота худож.-виражальних засобів, використання філос. термінології. Виступав і як теоретик л-ри (уклав коментарі до «Поетики» Арістотеля). Наук. і літ. творчість І. С. мала великий вплив на класичну перс.-тадж. л-ру, а також араб., узб., частково середньовічні європ. л-ри, на формування класич. фарсі як літ. мови, на розвиток філос. думки народів Сходу та Європи.

На Україні наук. спадщина І. С. відома здавна, про що свідчать лат. переклади його праць з медицини та філософії (вид. у Венеції 1500 — 95), які зберігаються в б-ках Києва, Львова, Харкова. В 19 ст. про творчість І. С. писали у своїх працях проф. Харків. ун-ту В. Надлер — «Культурная жизнь арабов в первые века геджиры (622 — 1100 г.) и ея выражение в поэзии и искусстве» (X., 1869) та укр. історик медицини С. Ковнер — «История средневековой медицины» (К., 1893). Спадщину І. С. грунтовно осмислив А. Кримський, назвавши її вершиною тогочас. науки. Він же досліджував і перекладав твори І. С., які опубл. у своїй зб. «Пальмове гілля» (ч. 3. К., 1922). Поезію І. С. перекладав і В. Мисик. Портрет с. 286.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Кримський А. Ю. Твори, т. 1. К., 1972; [Вірші]. В кн.: Ми. сик В. Твори, т. 2. К., 1983; Рос. перекл. — Канон врачебной науки, кн. 1 — 5. Ташкент, 1979 — 82; Избранное. М., 1980.

Літ.: Кримський А. Ю. Троє вчених поетів X — XI вв. Авіценна (980 — 1037). В кн.: Кримський А. Ю. Твори, т. 1. К., 1972; Кримський А. История арабов и арабской литературы, светской и духовной (корана, фыкха, сунны и пр.), ч. 1. В кн.: Кримський А. Ю. Твори, т. 4. К., 1974; Шидфар Б. Я. Ибн Сина. М., 1981; Диноршоев М. Натурфилософия Ибн Сины. Душанбе, 1985.

О. А. Шокало.


ІБРАГІМБЕКОВ Максуд Мамед Ібрагім оглу (11.V 1935, Баку) — азерб. рад. письменник, сценарист, режисер. Брат Р. Ібрагімбекова. Член КПРС з 1964. Закінчив 1959 Азерб. політех. ін-т (Баку), 1964 — Вищі курси сценаристів, 1974 — Вищі курси режисерів (обидва — Москва). Пише рос. мовою. Автор збірок оповідань і повістей «Катастрофа» (1963), «Трохи весняного свята» (1973), «Казки великого міста» (1985), повістей «Сварка» (1973), «Хто поїде до Трускавця» (1974, кіносценарій 1977), в яких порушує питання моралі й етики, місця людини в житті, спадкоємності поколінь, традицій. Тему робітн. класу розкрив у п’єсі «Мезозойська історія» (1974). Кіносценарії І. — «Остання ніч дитинства» (1967), «Наш Джабір-мюеллім» (1967), «Ти — моя пісня» (1976), «Прилетіла сова» (1978) та ін. Окремі твори І. переклали В. Бережний, В. Ціпко.

Тв.: Укр. перекл. — Мезозойська історія. К., 1975; Одного чудового дня. К., 1983; Затишне місце в сквері. В кн.: Азербайджанське радянське оповідання. К., 1984; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. Баку, 1986 — 87.

О. В. Іовса.


ІБРАГІМБЕКОВ Рустам Мамед Ібрагім оглу (5.I 1939, Баку) — азерб. рад. письменник, сценарист, режисер. Брат М. Ібрагімбекова. Закінчив 1962 Азерб. ін-т нафти й хімії (Баку), 1967 — Вищі курси сценаристів, 1974 — Вищі курси режисерів (обидва — Москва). Пише рос. мовою. Автор збірок повістей і оповідань «У відрядженні і вдома» (1970), «У цьому південному місті» (1972), «Забутий серпень» (1974), п’єс «Жінка за зеленими дверима» (1973), «Схожий на Лева» (1974), «Своєю дорогою» (1975), «Будинок на піску» (1977), «Допит, або Момент істини» (1978; написав сценарій, за яким 1979 поставлено фільм; Держ. премія СРСР, 1981). Кіносценарії — «Біле сонце пустелі» (1970, у співавт.), «День народження» (1977) та ін. В центрі уваги І. — внутр. світ сучасника. Його твори відзначаються тонким психологізмом. 1988 за сценарієм І. (у співавт.) на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка знято фільм «Філер». П’єси 1. йшли в театрах України («Схожий на Лева» — у Севастоп. рос. драм. театрі ім. А. В. Луначарського, «Допит» — у Мукачів. рос. драм. театрі та ін.). Оповідання І. «Урок співів» переклав В. Ціпко.

Тв.: Ультиматум. — Пьесы. Баку, 1983; Избранное. М., 1984; Избранное, т. 1 — 2. Баку, 1989; Укр. перекл. —Урок співів. В кн.: Азербайджанське радянське оповідання. К., 1984.

О. В. Іовса.


ІБРАГІМОВ Галімджан Гірфанович [28.II (12.III) 1887, с. Султанмуратово, тепер Аургазинського р-ну Башк. АРСР — 21.I 1938, Казань] — татар. рад. письменник, учений і громад. діяч. Герой Праці (1928). Член КПРС з 1917. Один із зачинателів татар. рад. л-ри. Навчався в медресе Оренбурга (1898 — 1905) і Уфи (1906 — 09). 1918 член ВЦВК і Тат. ЦВК. З 1925 голова Академ. центру при Наркомосі Тат. АРСР. До Великої Жовтневої соціалістич. революції виступав як романтик — повість «Татарка» (1909), оповідання «Любов — щастя», «В морі», «Згасле пекло» (усі — 1911), «Діти природи» (1914) та ін. Автор першого психол. роману в татар. л-рі («Молоді серця», 1912), першого історико-революц. роману («Наші дні», 1920; 2-а ред. 1934 — про ставлення різних класів до революції 1905 — 07). Образи борців за соціалізм створив у драмі «Нові люди» (1921) та повісті «Сказання про червоні квіти» (1922). У романі «Дочка степів» (1924) відтворив життя казах. народу, подав картини соціальної боротьби, міжродових чвар. Роман «Глибоке коріння» (1928) — про нове життя татар. народу. І. належать праці з літературознавства («Теорія літератури», 1916; «Про пролетарську літературу», 1924; «Про долю татарської культури в умовах пролетарської революції і соціалістичного будівництва», 1927, та ін.), мовознавства («Татарська граматика»; 1911; «Методика викладання рідної мови», 1918, та ін.), праці з питань марксизму тощо. У 1912 — 14 двічі приїздив до Києва, вів революц. роботу серед мусульм. студентів, які навчалися тут, за що був ув’язнений в Лук’янівській тюрмі. Події київ. періоду 1. відтворив у кн. «З історії революційного руху татарських студентів» (1922). Ст. «Поет-борець» (1914) присвятив Т. Шевченкові. У 1927 — 37 жив і лікувався в Криму (Ялта). Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1956.

Тв.: Укр. перекл. — Поет-герой. «Літературна Україна», 1967, 10 березня; Рос. перекл. — Избранное. Казань, 1957; Наши дни. М., 1983; Глубокие корни. М., 1987; Рассказы. Казань, 1987.

Літ.: Хасанов М. Х. Галимджан Ибрагимов. Казань, 1977; Писатель, революционер, ученый. Материалы научной конференции, посвященной 90-летию Галимджана Ибрагимова. Казань. 1980; Хасанов М. Х. Писатель, ученый, революционер. М., 1987; Мухаметшин P. M. Окрыленный борьбой Казань, 1987.

Р. К. Ганієва.


ІБРАГІМОВ Мірза Аждар оглу [15(28).Х 1911, с. Еве Сарабської пров., Пд. Азербайджан, Іран] — азерб. рад. письменник, перекладач, держ. і громад. діяч, академік АН Аз. РСР з 1945, нар письменник Аз. РСР з 1961, Герой Соц. Праці (1981). Член КПРС з 1930. В 1954 — 58 — Голова Президії Верховної Ради Аз. РСР. Депутат Верховної Ради СРСР 1 — 5. 7 — 8 і 10 скликань. Народний депутат СРСР з 1989. Голова правління СП Азербайджану (1981 — 86). Голова Радянського комітету солідарності країн Азії та Африки (1977 — 87). У п’єсах «Хаят» (пост. 1935) і «Махаббет» (пост. 1942), комедіях «Сільська дівчина» (пост. 1962) і «Гарна людина» (пост. 1965), романах «Злиття вод» (1956), «Перване» (1969 — 70) відобразив нове життя Азербайджану, соціальні зрушення і перетворення в республіці. П’єсою «Мадрід» (пост. 1938) відгукнувся на героїч. боротьбу ісп. народу проти фашизму. Патріотичну діяльність демокр. сил Ірану відтворив у романі «Настане день» (1948; Держ. премія СРСР, 1951). Автор кіносценаріїв, публіцистич. та літ.-крит. статей (книги «Життя і література», 1947; «З позицій народності й реалізму», 1961; «Голоси життя», 1970; «Книга мого життя», 1971; «Збагни самого себе», 1986; «Великий демократ», 1988). Пише і для дітей (збірки оповідань «Життя Парвіза», 1981; «Я мамі скажу», 1986, та ін.). Переклав окремі твори М. Чернишевського, А. Чехова, В. Шекспіра та ін. Після поїздок по Україні видав зб. нарисів «Країна гігантів» (1932). Ряд творів І. переклали В. Ціпко, О. Коржаневич, О. Лозинська.

Тв.: Укр. перекл. — Орел у клітці. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 6. М., 1986 — 88.

Літ.: Даронян С. К. Мирза Ибрагимов. М., 1960; Гасанзаде Н. Народний письменник Азербайджану. В кн.: Ібрагімов М. Злиття вод. К., 1969; Ломідзе Г. Кроки історії. В кн.: Ібрагімов М. Перване. К., 1979; Творчество, отданное народу. Баку, 1986; Мирза Ибрагимов. Библиография. Баку, 1966.

В. Арзуманли.


ІБСЕН (Ibsen) Генрік (20.III 1828, м. Шієн — 23.V 1906, м. Крістіанія, тепер Осло) — норв. драматург, поет. З 16 років почав працювати учнем аптекаря у м. Грімстаді. З 1850 жив у Крістіанії, брав участь у громад.-політ. житті. У 1852 — 57 — керівник Бергенського нац. театру; 1857 — 62 — Крістіан. нац. театру. В 1864 — 91 жив у Римі, Дрездені, Мюнхені. Ранні твори І. (вірші «Пробудіться, скандинави», «До угорців» та ін., вірш. драма з рим. історії «Катіліна», 1850) пройняті тираноборчими ідеями, в них звучить відгомін революц. подій у Європі 1848. Звернення до сюжетів нац. історії, до героїки минулого, патріарх. сел. побуту характерні для романтич. драм 50-х pp. — «Могила велета» (1850), «Пані Інгер із Естрота» (1855), «Улаф Лільєкранс» (1856), «Войовники в Гельгелані» (1858; в укр. перекл. 1. Стешенко — «Велетні півночі», опубл. 1931). Соціального змісту і філос. глибини набувають драми «Боротьба за престол» (1864) та «Кесар і галілеянин» (1873), у якій проголошується ідея гармонії духовного й тілесного начал у людині. П’єсам «Комедія кохання» (1862), «Спілка молоді» (1869), «Основи суспільності» (1877; на українській сцені йшла під назвою «Підпори суспільства»), «Ляльковий дім» («Нора», 1879), «Примари» (1881), «Ворог народу» (1882), драм. поемі «Бранд» (1866) притаманні гострокрит. і сатир. спрямованість. І. висміює вади бурж. суспільства, викриває фальшиву міщанську мораль, зображує одвічний конфлікт між силами добра і зла, взаємини героїчної особистості й пасивної юрби. Видатне літ. явище — драм. поема «Пер Гюнт» (1867). Використовуючи традиційні гротескові персонажі романт. казки з метою сатир. зображення бурж. способу життя, І. безжально таврує конформізм, пристосовництво. Твір овіяний мотивами норв. фольклору, поетич. світом давніх легенд і міфів. І. поетизує жіночі образи, яким властиві почуття вірності, кохання, обов’язку, готовність до самопожертви. У пізніх драмах І. переважають філос.-символістські мотиви — «Жінка з моря» (1888), «Гедда Габлер» (1890), «Будівничий Сольнес» (1892), «Маленький Ейольф» (1894), «Иун Габрієль Боркман» (1896), «Як ми мертві воскреснемо» (1899). П’єси І. справили значний вплив на розвиток світової драматургії.

Про творчість І. писав І. Франко (ст. «„Ворог народу“ Г. Ібсена», 1891, та ін.; замітка до 70-річчя від дня народження письменника, в якій підкреслено світове значення його творчості, 1898). Відштовхуючись од вірша І. «Сила спогаду», І. Франко створив шедевр укр. філос. лірики «Школа поета (за Ібсеном)», одна з повістей І. Франка має ібсенівську назву «Основи суспільності» (1894). Творчість І. характеризували Леся Українка (ст. «Європейська соціальна драма в кінці XIX ст.», 1901), Н. Кобринська (ст. «Про „Нору“ Ібсена», 1900). Драми І. йдуть на укр. сцені з поч. 20 ст.: 1907 в Руському нар. театрі (Львів), 1907 — 08 в трупі Т. Колісниченка («Примари», «Нора»), 1909 — в трупі І. Сагатовського («Нора»), 1918 Молодий театр Леся Курбаса ставив п’єсу «Ворог народу» (під назвою «Доктор Штокман»), 1919 Перший театр Укр. Рад. Республіки — «Підпори суспільства», 1921 — 22 Держ. укр. драм. театр ім. І. Франка — «Велетні півночі», 1923 — 24 Укр. драм. театр ім. М. Заньковецької — «Примари», пізніше драми І. йшли також у театрах Львова, Харкова, Донецька, Дніпропетровська, Одеси («Нора», «Гедда Габлер»). Окремі драм. твори І. переклали А. Крушельницький («Як ми мертві воскреснемо»), М. Загірня («Ворог народові», «Примари», «Нора» та ін.), Н. Грінченко («Гедда Габлер», «Жінка з моря» та ін.), М. Голубець («Пер Гюнт»), а також М. Грушевська, Ю. Кміт, Ю. Зорянчук, В. Гладка, К. Корякіна, І. Стещенко та ін. Деякі вірші І. переклали І. Франко, О. Жихаренко, О. Бургардт, Д. Павличко, Н. Іваничук та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Життя й революція», 1928, № 8; Вибрані твори, т. 2 — 3. Х. — К., 1930 — 32; Вибране. К., 1956; [Вірші]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 12. К., 1978; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; [Вірші]. «Жовтень», 1983, № 4; Рос. перекл. — Собрание сочиненвй, т. 1 — 4. М., 1956 — 58; Драмы. — Стихотворения. М., 1972.

Літ.: Франко І. «Ворог народу» Г. Ібсена. В кн.: Франко І. Про театр і драматургію. К., 1957; Адмони В. Г. Генрик Ибсен. М., 1956; Шайкевич Б. А. Ибсен и русская культура. К., 1974; Хейберг Х. Генрик Ибсен. М., 1975; Українка Леся. Новейшая общественная драма. В кн.: Українка Леся. Зібрання творів, т. 8. К., 1977; Морщинер М. С., Житомирская З. В. Генрик Ибсен. Био-библиографический указатель к пятидесятилетию со дня смерти. М., 1956.

Г. П. Кочур.


ІВАКІН Юрій Олексійович [24.XII 1916 (6.I 1917), м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — 7.III 1983, Київ] — укр. рад. літературознавець і письменник, доктор філол. наук з 1962. Закінчив 1940 Київ. ун-т. Учасник Великої Вітчизн війни. У 1951 — 83 працював в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Осн. напрями літературознавчої діяльності І. — дослідження стилю політ. поезії і сатири Т. Шевченка, його творчого методу, інтерпретація і коментування поезії Кобзаря. Автор книжок «Сатира Шевченка» (1959), «Стиль політичної поезії Шевченка. Етюди» (1961), «Коментар до „Кобзаря“ Шевченка. Поезії до заслання» (1964), «Коментар до „Кобзаря“ Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp.» (1968), «Поезія Шевченка періоду заслання» (опубл. 1984), «Нотатки шевченкознавця» (опубл. 1986). Співавтор праць: «Шевченкознавство. Підсумки й проблеми» (1975), «Творчий метод і поетика Шевченка» (1980). Шевченкознавчим дослідженням І. притаманні глибинне проникнення в поетич. текст, свіже прочитання його на тлі укр. та рос. літ. процесу, багатство джерельної бази. Брав участь у підготовці академ. видань творів Т. Шевченка (1957, 1963 — 64), «Шевченківського словника» (1976 — 77; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1980). Вивчав також рос. поезію поч. 20 ст. (творчість В. Брюсова та ін.). Відомий як автор літ. пародій, фейлетонів, гумор. оповідань — збірки «Парнаський цирульник» (1970), «Пародії» (1971), «Книжка пародій», «Пересміхи» (обидві — 1973), «Гіперболи» (1975; вийшла болг. мовою у Софії, 1985), «Від великого до смішного» (1979), «Гумор і сатира» (1979), «Залп» (1982). У них І. дотепно пародіював поетів, прозаїків, літературознавців, критиків, перекладачів та ін., порушував проблеми літ. життя. Виступав з памфлетами («Обирали президента...», «Твердолоб», «Злий собака Піночет»), Портрет с. 288.

Літ.: Дончик В. І гумор, І дослідження. «Літературна Україна», 1974, 12 лютого: Коваленко Л. Талант пародиста. «Вітчизна», 1974, № 7; Шанін Ю. Рицар сердитого жанру. «Вітчизна», 1984, № 2; Новиченко Л. Шевченкознавство, якому немає кінця... В кн.: Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця. К., 1986; Іваненко В. Незглибимість пошуку і мислі. «Дніпро», 1987, № 3; Шубравський В. Є. [Рец. на кн.: Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця. К., 1986]. «Радянське літературознавство», 1987, № 1.

М. М. Павлюк.


ІВАНЕНКО Валерія (Воля) Володимирівна (25.XII 1926, Харків — 8.XI 1968, Київ) — укр. рад. письменниця, перекладачка. Дочка О. Д. Іваненко. Закінчила 1951 Київ. ун-т, 1952 — викладала в ньому. З 1953 була прикута тяжкою хворобою до ліжка. Писала для дітей. Автор оповідань про природу: збірки «Де вони блукають» (1960), «Хатинка в морі» (1963), «Оленятко» (1965), «Ніч у лісі» (1967). Переклала з рос. мови збірки оповідань «Орися боягузка» В. Біанкі (1960), «Альошка з нашого будинку» С. Баруздіна (1961), з болг. — зб. нар. казок «Дарунок від серця» (1959), повісті «Твої друзі поруч» С. Кралевського (1964), «Знегоди одного хлопчика» Г. Белева (1960).

Тв.: Рос. перекл. — Домик в море. М., 1972.

Літ.: Щербак М. Віддана морю і людям. «Літературна Україна», 1969, 21 листопада.

Б. А. Буркатов.


ІВАНЕНКО Дмитро Олексійович (псевд. — Ариэль, Попович Д., Непомнящий Іван та ін.; 1859, с. Китайгори, тепер с. Великий Кобелячок Новосанжарського р-ну Полтав. обл. — 1.I 1943, Свердловськ) — укр. і рос. рад. письменник. Батько О. Д. Іваненко. З родини священика. Закінчив юрид. ф-т Київ. ун-ту. З 1889 — редактор неофіц. частини «Полтавских губернских ведомостей», зусиллями І. 1895 газета стала щоденною й набула громад.-літ. спрямування. Редактор газет «Полтавский вестник» (з 1902), «Полтавский голос» (1907 — 15). Автор театр. рецензій, статей, фейлетонів, сатир. віршів. Опубл. книгу вражень від поїздки в Москву «Летний отдых» (1899) та «Записки и воспоминания» (1912 — 15), присвячені історії громад. та культур. життя Полтави 1888 — 1908. Після Великої Жовтн. соціалістич. революції викладав укр. та рос. л-ри в трудшколі. Написав істор. повість для дітей «Івась Хмельниченко» (1928).

Тв.: [Вірші]. В кн.: Стихотворная сатира первой русской революции (1905 — 1907). Л., 1969.

Літ.: Ротач П. П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1965, № 6.

П. П. Ротач.


ІВАНЕНКО Оксана Дмитрівна [31.III (13.IV) 1906, Полтава] — укр. рад. письменниця, перекладачка. Член КПРС з 1940. Закінчила 1926 Харків. ін-т нар. освіти і 1931 аспірантуру при Укр. НДІ педагогіки, керувала секцією дитячої літератури у Київ. філіалі цього ін-ту. Була вихователькою в дит. колонії ім. О. М. Горького під керівництвом А. С. Макаренка. У 1932 — 39 працювала у вид-ві «Молодий більшовик», 1947 — 51 — у журн. «Барвінок». Друкується з 1925. І. належать численні книжки оповідань, казок, повістей для дітей та юнацтва: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок» (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін. Твори письменниці виховують у підростаючого покоління любов до Батьківщини, її сучасного й минулого, до людей праці, допомагають пізнавати життя, розуміти красу природи. Автор повістей «Друкар книжок небачених» (1947, про І. Федорова), «Рідні діти» (1951), «Богдан Хмельницький» (1954), «Великий шум» (1967), романів «Тарасові шляхи» (1961, перші дві частини вийшли 1939; про Т. Г. Шевченка), «Марія» (1973, про Марка Вовчка, її зв’язки з рос. революц. демократами). Кн. спогадів «Завжди в житті» (1985) відзначена Держ. премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1986). Переклала роман «Тургенєв» А. Моруа (1977), кн. оповідей «Малахітова шкатулка» П. Бажова (1979), окремі твори Л. Толстого, В. Короленка, казки Г. К. Андерсена, братів Грімм. Лауреат премії ім. Лесі Українки (1974). Окремі твори І. перекладено багатьма мовами народів СРСР, болг., чес. та німецькою.

Тв.: Твори, т. 1 — 5. К., 1984 — 85; Марія. К., 1988; Рос. перекл. — Родные дети. М. — Л., 1953; Лесные сказки. Симферополь, 1956; Пути Тараса. М., 1964; Мария. М., 1985.

Літ.: Шкаровська І. Оксана Іваненко. К., 1969; Слово про Оксану Іваненко. К., 1986; Дьяченко А. Вся жизнь — среди людей. «Радуга», 1987, № 2.

С. А. Крижанівський.


ІВАНИСЕНКО Віктор Панасович (2.I 1927, с. Новопавлівка, тепер Межівського р-ну Дніпроп. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, канд. філол. наук з 1958. Закінчив 1953 Харків. ун-т Учителював, 1957 — 72 працював в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (1962 — 66 був зав. відділом), 1976 — 88 — в Гол. редакції УРЕ ім. М. П. Бажана. Досліджує проблеми поетичних жанрів і стилів. Автор монографій «Сучасна ліро-епічна поема» (1959), «Поезія, людина, сучасність» (1960), «Поезія і комуністична мораль» (1961), «Що таке лірика» (1963), «Народження стилю» (1964), зб. літ.-крит. статей «Поезія і життя народу» (1962), літ. портретів А. Малишка, Л. Первомайського, П. Воронька, І. Виргана, І. Драча, М. Драй-Хмари, В. Луговського, Е. Межелайтіса, Максима Танка, оглядових статей про сучасну поезію, ряду передмов до видань укр. рад. поетів. Упорядкував кн. «Українські письменники про літературу та мову» (1961, разом з М. Коцюбинською). Один з авторів «Історії української літератури» у 8 томах (т. 8). Переклав з рос. мови монографію «Тарас Шевченко» М. Шагінян (1970), з польс. — зб. «Повісті» Ю. І. Крашевського (1979), роман Є. Єнджеєвича «Українські ночі, або Родовід генія» (1988).

Тв.: Рос. перекл. — Поэзия, жизнь, человек. М., 1962.

Літ.: Суровцев Ю. Лиризм в поэме. «Вопросы литературы», 1960, № 2; Сердюк П. Подорож в сучасну поетику. «Вітчизна», 1965, № 8.

В. В. Грохова.


ІВАНИЧУК Роман Іванович (27.V 1929, с. Трач, тепер Косівського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. рад. письменник. Закінчив 1957 Львів. ун-т. Учителював, 1963 — 90 працював у редакції журн. «Жовтень» (з 1990 — «Дзвін»), завідував відділом прози. З 1990 — нар. депутат УРСР. Друкується з 1954. Автор збірок новел «Прут несе кригу» (1958), «Не рубайте ясенів», «Під склепінням храму» (обидві — 1961), «Тополина заметіль» (1965), «Дім на горі» (1969), «Сиві ночі» (1975), трилогії «Край битого шляху» (1964), повістей «Місто» (1977) і «Сьоме небо» (1985), в яких показано боротьбу укр. народу за визволення західноукр. земель від чужоземного панування, зміни, що відбулися за роки Рад. влади, порушено важливі соціальні та морально-етич. проблеми. Починаючи з кінця 60-х pp., І. звертається до істор. прози, яка швидко приносить йому заслужене визнання. Роман «Мальви» (1968) — розповідь про траг. сторінки минувшини укр. народу. В ньому письменник глибоко розробив тему яничарства (зречення рідного народу, батьківської землі); твір перегукується з романом Ч. Айтматова «І понад вік триває день» («Буранний полустанок»), де зображено таке ж огидне явище — манкуртизм. У романі «Черлене вино» (1977) І. майстерно передає колорит епохи. Роман «Манускрипт з вулиці Руської» (1979; премія ім. А. В. Головка, 1979) виразно відтворює життя середньовічного Львова. Видатні діячі демокр. руху 19 ст. М. Шашкевич та М. Гулак — в центрі романів «Вода з каменю» (1982) та «Четвертий вимір» (1984; за обидва — Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1985). Образ І. Франка постає в романі «Шрами на скалі» (1987). Всі три романи розкривають тему прометеїзму, єдності обов’язку митця і громадянина, вносять нове в її осмислення укр. л-рою. Роман «Журавлиний крик» (1968, опубл. 1988) змальовує життя різних верств Рос. імперії 2-ї пол. 18 ст., останні роки існування Запорізької Січі, образ її кошового Петра Калнишевського, показує істор. шляхи України. У творі діє багато реальних осіб (Г. Потьомкін, Г. Сковорода, родина Капністів. О. Раднщев, А. Головатий, К. Розумовський, Л. Бетховен та ін.). Істор. прозі І. притаманні гостросюжетність, оригінальність стильових прийомів, поєднання елементів худож. фантастики, коріння якої у фольклор. джерелах, з правдою факту, науковою достовірністю. Ряд творів І. («Мальви», «Журавлиний крик», повість «Спрага») зазнали вульгарно-соціологічної критики. Окремі романи і повісті перекладено рос., білорус., лит., груз., вірм., тадж., болг., польс., чес., словац., угор., рум., нім., франц. та ін. мовами. Іл. с. 290.

Тв.: Твори, т. 1 — 3. К., 1988; Бо війна — війною... «Жовтень», 1989, № 7 — 8: Рос. перекл. — У столбовой дороги. Львов, 1968; Тополиная метель М., 1968; К отчему порогу. М., 1978; Возвращение М., 1979; Манускрипт с улицы Русской. М., 1982; Вода из камня. М., 1986; Мальвы. М., 1988.

Літ.: Ільницький М. Шлях до себе. «Жовтень», 1979, № 5; Федорів Р. Магія старого пергаменту. В кн.: Федорів Р. Танець Чугайстра. Львів, 1984; Жулинський М. Які ж виміри людської пам’яті? В кн.: Жулинський М. Наближення. К., 1986; Кудлик Р. Високі виміри духовності. «Жовтень», 1989, № 5; Дімаров А. На шляхах століть. «Літературна Україна», 1989, 1 червня; Слабошпицький М. Роман Іваничук. К., 1989; Дончик В. Переконання романіста. В кн.: Дончик В. Зупинені миті. К., 1989.

Л. І. Міщенко.


ІВАНОВ Анатолій Степанович (5.V 1928, с. Шемонаїха, тепер місто Сх.-Казахстан. обл.) — рос рад. письменник, Герой Соц Праці (1984). Член КПРС з 1952. Закінчив 1950 Казах. ун-т (Алма-Ата). З 1972 — гол. редактор журн. «Молодая гвардия». Перша книга — зб. оповідань «Алчині пісні» (1956). В романах «Повитиця» (1958), «Тіні зникають опівдні» (1963; однойм. телефільм, 7 серій, 1972), «Вічний поклик» (кн. 1 — 2, 1970 — 76; однойм. телефільм, 12 серій, 1976 — 77, Держ. премія СРСР за сценарій, 1979; наступні 7 серій — 1983), повістях «Життя на грішній землі» (1970), «Ворожнеча» (1979), «Печаль степів» (1983) та ін. відтворив складні процеси становлення соціалістич. ладу, формування характеру рад. людини в гостроконфліктних соціальних і психол. ситуаціях. В них змальовано яскраві поетичні, нерідко — драматичні картини життя сибірського селянства, пейзажі Сибіру. Окремі твори І. переклав Д. Бобир.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1979 — 81; Повесть о несбывшейся любви. М., 1984: Живая красота творчества. М., 1985; Укр. перекл. — Вічний поклик, кн. 1 — 2. К., 1974 — 80.

Літ.: Леонов Б. А. Зов жизни. Очерк творчества Анатолия Иванова. М., 1979; Еселев Н. Рассказы о характерах (по романам Анатолия Иванова). М., 1980.

І. Т. Крук.


ІВАНОВ Віктор Михайлович [31.I (13.II) 1909, Козятин, тепер місто Вінн. обл. — 18.VI 1981, Київ] — укр. рад. письменник, кінорежисер, сценарист. Член К.ПРС з 1951. Закінчив 1934 ВДІК (Москва). Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1950 працював на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка. Автор оповідань і казок для дітей (збірки «Про нашу Наташу», 1953; «Доріжка», 1958; «Чиль», 1967), сценаріїв фільмів «Шельменко-денщик» (за п’єсою Г. Квітки-Основ’яненка, 1957), «Олекса Довбуш» (1959, разом з Л. Дмитерком), «За двома зайцями» (за п’єсою М. Старицького, 1961), «Бджоли і люди» (1963), «Непосиди» (1967) та ін.

Л. З. Мороз.


ІВАНОВ Всеволод Вячеславович [12 (24).II 1892, с. Леб’яже, тепер Павлодар. обл. Каз. РСР — 15.VIII 1963, Москва] — рос. рад. письменник. Навчався в Павлодар. сільськогосп. уч-щі. Входив до літ. групи «Серапіонові брати». Окр. книжками («Партизани», 1921; «Бронепоїзд 14-69» і «Кольорові вітри», обидві — 1922; «Повернення Будди» і «Сопки», обидві — 1923) видруковані його партизанські повісті й оповідання і роман «Голубі піски» (1923), присвячені подіям громадян. війни в Сибіру. У 2-й пол. 20-х pp. патетика й романтич. піднесеність оповіді поступаються об’єктивній манері письма (повість «Хабу», 1925; збірки «Екзотичні оповідання», 1925; «Найпотаємніше», 1927, та ін.). Роман «Подорож у країну, якої ще немає» (1932), «Повісті бригадира М. Н. Синицина» (1931) утверджують пафос будівництва нового життя. У романах «Пригоди факіра» (1934 — 35) та «Ми йдемо в Індію» (1956, опубл. 1960), які є частинами задуманого автобіогр. циклу, подано широку картину дореволюц. життя і побуту Сибіру та Казахстану. Романи «Ужгинський кремль» (1929 — 32, опубл. 1981) та «У» (опубл. 1988), в яких у гротескному плані зображено звичаї провінц. містечка періоду непу та кінця 20-х pp., свого часу не були видрукувані, як і драми «Блокада» (1929), «Поле і дорога» (1934, обидві опубл. 1979) та ін. Істор.-революц. тему, зокрема боротьбу за встановлення Рад. влади на Україні, І. реалістично відобразив у романі «Пархоменко» [1939, 2-а ред. 1951; однойм. п’єса — 1941, за сценарієм І. (1940) знято стрічку на Київ. кіностудії худож. фільмів, 1942]. У роки Великої Вітчизн. війни був військ. кореспондентом, виступав з публіцистич. статтями і нарисами (зб. «Моя Вітчизна», 1941). І. належать роман «Під час взяття Берліна» (1947), цикл фантастич. повістей і оповідань (оповідання «Мідна лампа», опубл. 1963; «Сізіф, син Еола», опубл. 1964; повість «Агасфер», опубл. 1965). Тему вірності митця високим ідеалам розробляв у романах «Вулкан» (1940, 2-а ред. 1960 — 62, опубл. 1965), «Едеська святиня» (1946, 2-а ред. 1956; опубл. 1965). І. часто бував на Україні. П’єси І. ставилися у театрах республіки: «Бронепоїзд 14-69» («Березіль» і Київ. укр. драм. театр ім. І. Франка), «Пархоменко» (Донец. укр. муз.-драм. театр ім. Артема) та ін. М. Бажан присвятив 1. вірш «Шипшини білий цвіт» (1980). Окремі твори І. переклали І. Сенченко, Ф. Федорців та ін. Портрет с. 289.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 8. М., 1973 — 78; Пьесы. М., 1979; Ужгинский кремль. М., 1981; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1985; Пасмурный лист. М., 1988; «У». — Дикие люди. М., 1988; Укр. перекл. — Поворот Будди. Львів, 1927; Пригоди факіра, ч. 1 — 2. К., — Х., 1935; Пархоменко К., 1941; Генерал Орленко і його народ. К., 1943; Бронепоїзд 14-69. К., 1952.

Літ.: Зайцев Н. В. Драматургия Всеволода Иванова. М. — Л., 1962; Всеволод Иванов — писатель и человек. Воспоминания современников. М., 1975; Краснощекова Е. А. Художествевный мир Всеволода Иванова. М., 1980; Иванов А. Всеволод Иванов. М., 1982; Иванова Т. В. Человек моей жизни — Всеволод. В кн.: Иванова Т. В. Мои современники, какими я их знала. М., 1987; Воронский А. К. Всеволод Иванов. В кн.: Воронский А. К. Искусство видеть мир. М., 1987; Минокин М. В. Всеволод Иванов и советская литература 20-х годов. М., 1987; Гладковская Л. А. Жизнелюбивый талант. Творческий путь Всеволода Иванова. Л., 1988.

І. Д. Бажинов.


ІВАНОВ Вячеслав Іванович [16 (28).II 1866, Москва — 16.VII 1949, Рим] — рос. поет, драматург, літературознавець, публіцист. Закінчив 1899 Берлін. ун-т. До 1905 жив у Німеччині, Італії та Швейцарії. На поч. 1905 повернувся до Росії. У 1919 — 23 — професор, ректор Бакин. ун-ту. З 1924 жив в Італії. Один з теоретиків рос. символізму. Перші збірки І. «Кормчі зорі» (1903) та «Прозорість» (1904) сповнені складної й витонченої поетич. символіки та абстрактної образності. У віршах «Цусіма», «Катові», циклах «Година гніву», «Астролог» та ін. відбилися події рос.-япон. війни і революції 1905 — 07, революц. доба осмислюється як істор. віха в житті країни; в них виражено ідею істор. відплати. Більшість віршів з книг лірики «Cor ardens» (ч. 1 — 2, 1911 — 12) та «Ніжна таємниця. — Частка» (1912) позначені герметичністю, установкою на тайнопис, архаїзованим стилем. За мотивами давньогрецької міфології написав віршовані трагедії «Тантал» (1904) і «Прометей» (1916, опубл. 1919). Поезії років еміграції увійшли до збірок «Римські сонети» (1925), «Людина» (1939), «Світло вечірнє» (1962). Автор естетичних трактатів та літ.-крит. праць: збірки «По зорях» (1909), «Борозни і межі» (1916), «Рідне і Вселенське» (1917), «Листування з двох кутів» (1921, разом з М. О. Гершензоном), «Діоніс та прадіонісійство» (1923) тощо. Перекладав твори Есхіла, Данте, Петрарки. Окремі твори І. переклав Д. Павличко.

Тв.: Стихотворения и поэмы. Л., 1976; Укр. перекл. — Перекладачеві. В кн.: Світовий сонет. К., 1983.

Літ.: Блок А. Творчество Вячеслава Иванова. В кн.: Блок А. О литературе. М., 1931; Асмус В. Ф. Философия и эстетика русского символизма. В кн.: Литературное наследство; т. 28 — 29. М., 1937; Чарный М. Неожиданная встреча (Вячеслав Иванов в Риме). «Вопросы литературы», 1966, № 3; Аверинцев С. Поэзия Вячеслава Иванова. «Вопросы литературы», 1975, № 8; Аверинцев С. Вячеслав Иванов. В кн.: Иванов В. Стихотворения и поэмы. Л., 1978: Корецкая И. В. О «солнечном» цикле Вячеслава Иванова. «Известия Академии наук СССР. Серия литературы и языка», 1978, т. 37, № 1; История русской литературы конца XIX — начала XX века. Библиографический указатель. М. — Л., 1963.

І. Д. Бажинов.


ІВАНОВ Дмитро Йосипович (22.Х 1946, с. Тарасівка, тепер Новгородківського р-ну Кіровогр. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1986. Закінчив 1983 Київ. ун-т. Автор збірок «Зерно і любов» (1977), «Грай, сопілонько моя» (1980), «Заповіти мого роду» (1983; Респ. комсомольська премія ім. М. Островського, 1984), «Стремено» (1986), «Маминих слів чорнобривці» (1990). Основні теми — повоєнне село, ратні звитяги земляків, дитинство, сьогодення. Для поезії І. характерні оптимістична настроєність, метафоричність, розмовна лексика. Окремі твори перекладено рос., білорус., башк., молд., болг. та ін. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Красный корень. М., 1987.

Літ.: Драч І. Подих справжньої поезії. В кн.: Іванов Д. Зерно і любов. К., 1977; Моренець В. Про воду «живу» і «мертву». «Вітчизна», 1983, № 10; Олійник Б. З нової хвилі. В кн.: Іванов Д. Заповіти мого роду К., 1983; Мельник Я. Життя на доторк. «Вітчизна», 1984, № 3; Чуйко В. «Маленькі трагедії» Дмитра Іванова: стильова послідовність чи експлуатація прийому? «Літературна Україна», 1986, 2 жовтня.

К. Х. Балабуха.


ІВАНОВ Іван Іванович [22.ІХ (4.Х) 1862 — 1929, Москва] — рос. літературознавець, критик і мистецтвознавець. Закінчив 1886 Моск. ун-т, 1913 — 17 — професор у ньому. Працював у Ніжинському істор.-філол. ін-ті. Автор праць «Політична роль французького театру в зв’язку з філософією XVIII ст.» (1895), «Історія російської критики» (ч. 1 — 4, 1898 — 1900), «Із західної культури. Статті з питань літератури, філософії, політики...» (т. 1 — 2, 1899 — 1900), «Сен-Сімон і сенсімонізм» (1901), про І. Тургенєва, О. Писемського, М. Сервантеса, В. Шекспіра, Ф. Шіллера, Г. Бічер-Стоу та ін. письменників. У квітні 1897 на зібранні Т-ва любителів рос. словесності в Москві виступив з промовою «Шевченко в колі народних поетів», що лягла в основу однойм. статті (журн. «Русская мысль», 1897), де подав у своєму перекладі численні уривки з Шевченкових творів.

Тв.: История русской критики, ч. 1 — 4. СПБ, 1898 — 1900; Шевченко в кругу народних поэтов. В кн.: Иванов И. Новая культурная сила. СПБ, 1901.

І. Д. Бажинов.


ІВАНОВ Костянтин Васильович [13 (25).V 1890, с Слакбаш, тепер Белебеєвського р-ну Башк. АРСР — 13 (26).III 1915, там же] — чувас. поет, зачинатель чувас. л-ри. Навчався в Симб. чувас. учит. школі, звідки був виключений за революц. настрої та участь у революц. подіях 1906 — 07. 1909 здав екстерном екзамен на звання нар. вчителя. Автор віршованої казки «Дві дочки», балад «Залізна м’ялка», «Вдова», трагедії «Раб диявола», ліричних віршів «Наш час», «Думи старого лісу», «Осінь» (все написано 1907 — 08), близьких до нар. творчості, пройнятих протестом проти соціального і нац. гніту, любов’ю до рідного краю. Визначним твором є лірико-епічна поема «Нарспі» (1908; укр. перекл. Я. Шпорти) — про трагічну долю безправної чувас. жінки. Переклав окремі твори М. Лермонтова, М. Некрасова, О. Кольцова, М. Огарьова. Відомий також як педагог, фольклорист.

Тв.: Укр. перекл. — Нарспі. К., 1953; Рос. перекл. — Сказки. Чебоксари, 1954; Избранное. М., 1979; Нарспи. Чебоксари, 1985.

Літ.: Сироткин М. Я. Константин Васильєвим Иванов. Чебоксари. 1955; Зотов И. А. Живое наследие Константина Иванова. Чебоксары, 1983.

П. М. Чичканов.


ІВАНОВ Леонід Дмитрович [3 (16).IV 1913, м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — 29.XI 1972, Харків] — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1953, професор з 1954. Закінчив 1934 Дніпроп. ун-т. Викладав у Микол., Київ. пед. ін-тах, Дніпроп. ун-ті, з 1968 — у Харків. ун-ті. Автор монографій «Михайло Коцюбинський» (1956), «Новітня зарубіжна література» (1962), посібників для вузів «Зарубіжна література 1871 — 1917 pp.» (1959), «Творчість Ромена Роллана» (1960), співавтор підручника для вузів «Історія української літератури кінця XIX — початку XX ст.» (1967).

К. П. Фролова.


ІВАНОВ Петро Васильович (1837, м. Чугуїв, тепер Харків. обл. — 1931, м. Куп’янськ, тепер Харків. обл.) — укр. етнограф і фольклорист. 1856 закінчив 1-у Харків. гімназію. З 1862 працював учителем і доглядачем повітового уч-ща в Куп’янську, 1877 — 84 — інспектором нар. уч-щ на Куп’янщині. З 1884 — член Істор.-філол. т-ва при Харків. ун-ті. Зібрав і опубл. багато нар. оповідань, легенд, приказок, прислів’їв, пісень тощо. Автор праць з етнографії та фольклору, які є найповнішим джерелом для вивчення нар. вірувань Слобожанщини; їх широко використовують у сучас. дослідженнях. Осн. праці «З обширу малоруських народних легенд» (1890 — 94), «Ігри селянських дітей в Куп’янському повіті» (1889), «Народні оповідання про відьом та упирів» (1891), «Народні оповідання про долю» (1891), «Народні оповідання про домовиків, лісовиків, водяників та русалок» (1893), «Етнографічні матеріали, зібрані в Куп’янському повіті Харківської губ. І. Прикмети і повір’я, що відносяться до вагітності і до народження дітей. II. Колискові пісні. III. Дитячі пісні і примовки. IV. Прикладки до імен, дражнилки і клички» (1897), «Життя й повір’я селян Куп’янського повіту Харківської губернії» (1907). Значна частина зібр. матеріалів не опубл., зокрема зб. нар. казок Куп’янщини «Від колиски до могили» (зберіг. в архіві Ін-ту етнографії АН СРСР).

Літ.: Сумцов Н. Ф. П. В. Иванов. В кн.: Сумцов Н. Ф. Современная малорусская этнография, ч. 1. К., 1983; Айзеншток И. Я. Фольклорно-этнографическая деятельность П. В. Иванова. В кн.: Очерки истории русской этнографии, фольклористики и антропологии, в. 5. М., 1971.

А. О Івченко.


ІВАНОВ Петро Федорович (23.Х 1921, Луганськ) — укр. рад. поет, канд. філол. наук з 1956. Член КПРС з 1943. Учасник Великої Вітчизн. війни.. Закінчив 1952 Київ. ун-т, викладав у ньому, був на парт. роботі, 1966 — 81 — співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, 1981 — 88 працював у вид-ві «Дніпро». Друкується з 1938. Автор збірок «Моя анкетна відповідь» (1962), «Казка про ключі» (1963), «Травнева напруга» (1966), «Єдиний вимір» (1969), «Срібна траса» (1975), «Колиска материнських рук» (1989) та ін. Лірика І. — переважно медитативна. Поет розмірковує про буття, моральні виміри людських взаємин. Лейтмотивом творчості І. проходить тема пам’яті минулої війни. Опубл. ряд статей з питань розвитку укр. рад. л-ри, зокрема поезії. Переклав окремі вірші О. Пушкіна, О. Блока, Л. Мартинова.

Літ.: Логвиненко М Анкета і відповідь. «Літературна Україна», 1962, 23 листопада.

В. В. Громова.


ІВАНОВ Святослав Павлович (29.Х 1918, Київ — 7.IV 1984, там же) — укр. рад. критик, кінознавець, канд. мистецтвознавства з 1973, засл. працівник культури УРСР з 1968. Член КПРС з 1942. Закінчив 1941 Київ. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. У 1949 — 54 був ред. газ. «Комсомольское знамя», 1956 — 62 — газ. «Вечірній Київ». У 1963 — 72 — голова Держкіно УРСР. У 1976 — 84 викладав у Київ. ін-ті театр. мист-ва, був деканом. Автор нотаток «Щасти тобі, Африко!» (1961), брошури з історії укр. кіно «Найважливіше з мистецтв» (1969), крит. нарису «Кіно. Політика. Політичний фільм» (1980), ряду статей з проблем кіно та л-ри.

Г. О. Бандура.


ІВАНОВИЧ Володимир Ієронімович [14 (27).VIII 1905, Одеса — 26.VIII 1985, там же] — укр. рад. поет-сатирик. Закінчив 1933 Одес. пед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор збірок сатири та гумору «Свиня на пасіці» (1950), «Низенько кланяємось!..» (1953), «Рекомендована Лисиця» (1954), «Весела прополка» (1956), «На городі бузина, а за морем сатана» (1963), «Поезії» (1967), «Сміхомовки» (1974) та ін., в яких висміював бюрократизм, казнокрадство, лицемірство, прислужництво, осуджував агресивну політику реакц. діячів капіталістичного світу. Для дітей опублікував книжки казок «В білу сніговицю» (1956), «Іванові кавуни» (1958), «Копанівський глек» (1961), «Казки та бувальщина» (1965) та ін. Ряд гуморесок перекладено рос., молд. та ін. мовами.

Тв.: Кропивою сміху по всякому лиху. К., 1957; Три торби сміху людям на втіху. К., 1967; Червоний огнецвіт. К., 1975; Чотири казки з дідової в’язки. К., 1980; Рос. перекл. — Веселая прополка. М., 1958; Кому пышки, кому шишки. М., 1958.

Літ.: В’язовський Г. Сатира і гумор Володимира Івановича. В кн.: Іванович В. Перебендя посміхається. Одеса, 1960; Зуб І. Од народних джерел. В кн.: Іванович В. Вибране. К., 1985.

І. В. Зуб.


ІВАНОВ-ПАЙМЕН Влас Захарович [9(22).II 1907, с. Верхнє Ігнашкіно, тепер Грачовського р-ну Оренб. обл. — 17.XII 1973, Куйбишев] — чувас. рад. письменник. Член КПРС з 1927. Закінчив 1933 Самарський пед. ін-т. Писав чувас. та рос. мовами. Осн. твори рос. мовою — збірники оповідань «Горький в Самарі», «Чапай» (обидва — 1938), нарис «Тридцятитисячник Петро Смирнов» (1956), зб. «Оповідання» (1963), чувас. мовою — збірки оповідань, нарисів і віршів «На колгоспному шляху» (1930), «Середня Волга» (1933), зб. оповідань про героїв громадян. війни «Три богатирі» (1961), роман «Міст» (кн. 1 — 2, 1964 — 66) — про боротьбу народів Поволжя за встановлення Радянської влади. В 1977 вийшла книга його повістей, оповідань та спогадів «Ровесники» (1977). Переклав російською мовою окремі твори чувас. поетів — К. Іванова, В. Бараєва, А. Канаша, В. Урдаша, С. Шавли та ін., чуваською — сонети В. Шекспіра. Деякі твори І.-II. переклала Л. Кураколова. Незаконно репресований 1938, реабілітований 1955.

Тв.: Укр. перекл. — [Оповідання]. В кн.: Оповідання чуваських письменників. К., 1964.

Літ.: Изоркин А. Революция и народ в романе В. Иванова-Паймена «Мост». В кн.: Историческая действительность и ее отображение в чувашской литературе. Чебоксари, 1973.

П. М. Чичканов.


ІВАНЧЕНКО Іван Семенович [9(22).VII 1902, м. Кролевець, тепер Сум. обл. — 9.VI 1987, Київ] — укр. рад. поет. Закінчив 1930 загальноосвітні курси в Києві. Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1934 писав вірші, пісні, думи. У пресі та колект. збірниках «Народні співці Радянської України» (1955) і «Народ про Шевченка» (1963) опубл. його «Дума про Радянську Армію-визволительку», «Посланіє Полю Робсону» (обидві — 1957), «Дума про мир» (1959), дума «Народ про Шевченка» (1963), пісня «Лицарівна» (1965), «Дума про Леніна» (1970), ін. твори. Автор прозових усмішок та віршованих гуморесок.

Л. М. Задорожна.


ІВАНЧЕНКО Олександр Семенович (19.V 1936, с. Мисайлівка, тепер Богуславського р-ну Київ. обл.) — рос. і укр. рад. письменник. Закінчив 1954 Вищі інж. курси геологів-розвідувачів при Дніпроп. гірничому ін-ті та 1979 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). У 1954 — 56 брав участь у пошуках алмазних родовищ в Якутії, 1957 — 60 працював журналістом. З 1961 здійснив чотири мандрівки навколо світу слідами М. Миклухо-Маклая. Автор оповідань, нарисів, повістей для дітей, побудованих на докум. матеріалі: збірки «Ростіть швидше» (1957), «Золотий материк» (1962), «У Південній Африці» (1963), «Дороги мужності», «Ображені зорі» (обидві — 1964), «У Західному Іріані» (1966), «На мертвому якорі» (1971), «Там, за виднокругом...» (1975), «Ім’я моє і діло моє належать Росії» (1976), «Під свастикою расизму», «Де вмирають альбатроси?» (обидві — 1978), «Син людства» (1979), «Екзотика смарагдових берегів» (1984), «Про менших братів» (1988). Написав також ряд пригодн. і науково-худож. книг для дорослих «Коли я працюю, я вільний» (1976), «Повісті стуленого півдня» (1981), «Земля п’яти сонць» (1985) та ін. Окремі твори перекладено груз., молд., казах., тадж., татар., узб., болг., польс., сербохорв., англ., нім., франц. мовами.

Тв.: Там, за горизонтом... М., 1986; Укр. перекл. — Ображені зорі. К., 1965; На мертвому якорі. К., 1971; Дорогами Маклая. К., 1987.

Літ.: Гордієнко-Андріанова Н. Романтика подорожувань. «Вітчизна», 1976, № 8; Сварник І. Талант оповідача і мужність дослідника. «Жовтень», 1977, № 3; Баруздин С. Люди и книги. М., 1982; Дубинин Н. П. Возвращение Отечеству. «Советская педагогика», 1988, № 12; Влад М. Маклай повертається на Україну. «Україна», 1988, № 18.


ІВАНЧЕНКО (справж. прізв. — Іванова) Раїса Петрівна (30.XI 1934, м. Гуляйполе, тепер Запоріз обл.) — укр. рад. письменниця, канд. істор. наук з 1967. Член КПРС з 1966. Закінчила 1957 Київ. ун-т. Була на журналіст. роботі, з 1967 викладає в Київ. ун-ті. Друкується з 1957. Істор. повість «Передчуття весни» (1970) та роман «Клятва» (1971) — про життя і творчість М. Драгоманова. Збірки повістей і оповідань «Любити не просто» (1976) і «Не розминись із собою» (1980) присвячені морально-етич. проблемам сучасності. Своєрідною трилогією про Київ. Русь, її міжнар. зв’язки є романи «Гнів Перуна» (1982), «Золоті стремена» (1984) та «Зрада, або Як стати володарем» (1988). З їхніх сторінок постають образи видатних державців Діра і Аскольда, Рюрика, Олега, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького, Олександра Невського, відомих мислителів Нестора Літописця, Іларіона, Кирила і Мефодія та ін. Твори І. приваблюють не тільки багатим істор. фактажем, розкриттям соціально-політ. аспектів епохи, а й морально-психол. мотивацією дій і вчинків персонажів, роздумами про роль влади і владності, свідомості й слова у суспільстві, про трагедію і велич людини, яка стоїть перед вибором між добром і злом, егоїзмом і самозреченістю, обов’язком і бажанням. Своїми творами письменниця утверджує людяність, гуманізм, допомагає усвідомити день сьогоднішній як шлях з минулого в майбутнє. Автор монографії «М. П. Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України в 2-й половині 19 ст.» (1971) та ін. наук. праць. Окремі твори І. перекладено рос. і вірм. мовами. Портрет с. 291.

Тв.: Клятва. К., 1985; Рос. перекл. — Любить не просто. М., 1981; Гнев Перуна. М., 1986.

Літ.: Малиновська М. Реставруючи хроніку одного життєпису. «Дніпро», 1970, № 12; Смирнов А. Книга о прогрессивном украинском деятеле. «Радуга», 1972, № 9; Орлик П., Мисюра Ф. Золоті стремена волі. «Жовтень», 1982, № 6: Орлик П., Мисюра Ф. Біля джерел історії. «Вітчизна», 1983, № 3; Кулаковський В. Дух людяності. «Дніпро», 1983, № 4; Юдин В. Истории немеркнущие строки. «Радуга», 1988, № 6; Кирилюк Є. П. [та ін.]. В оцінці діячів минулого головне — компетентність. «Літературна Україна», 1988, 4 серпня; Кулаковський В. Б’ють джерела пам’яті... «Київ», 1989, № 3.

І. Г. Турбай.


ІВАНЧОВ Федір Васильович (17.Х 1916, с. Зубівка, тепер Мукачівського р-ну Закарп. обл.) — укр. письменник у Чехо-Словаччині. Закінчив 1938 Мукачівську учительську семінарію. Вчителював на Закарпатті. Під час угор.фашист. окупації краю 1939 нелегально перейшов до СРСР. 1943 вступив до 1-ї Чехословац. окремої бригади, брав участь у визволенні Чехословаччини, 1948 — 52 учителював у м. Сабінові, 1952 — 58 працював редактором газ. «Нове життя», журналів «Дружно вперед» (1959), «Дукля» (1960 — 71). Літ. діяльність почав соціально-побутовими п’єсами рос. мовою «Обманство» (1936), «Что посеешь, то и пожнешь» (1937). Оповідання зб. «Под соломенной стрехой» (1938) відтворюють побут тогочасного закарп. селянина. Укр. мовою почав писати з 50-х pp. У повоєнних творах І. зображує життя дорад. Закарпаття, боротьбу українського населення Чехословаччини з фашистськими окупантами, оновлену дійсність (збірки «Підіймається хлібороб», 1954; «Вдалину з-під солом’яної стріхи», 1966; «Дорогами життя», 1976). Автор книжок сатири й гумору «Отакі діла» (1957), «Грішні душі» (1961), «Колька» (1975), збірок нарисів «Люди в строю» (1977), «Юні борці» (1978), «Ковалі щастя» (1982).

Тв.: Вибрані твори, т. 1 — 2. Пряшів, 1986.

Літ.: Роман М. Життя і творчість Федора Іванчова. Пряшів, 1976; Роман М. Тенденції розвитку української літератури Чехословаччини після 1945 року. «Радянське літературознавство», 1986, № 2.

О. В. Мишанич.


ІВАНЧУК Адріан Михайлович (17.ІХ 1903, с. Струсів, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — 23.IX 1951, там же) — укр. рад. поет. З 1925 навчався у Львів. ун-ті. За участь у революц. русі був 1933 і 1937 ув’язнений (концтабір Береза Картузька, звідки його 1939 визволила Рад. Армія). Вчителював, займався живописом. Був членом літ. орг-ції «Горно». Брав участь в Антифашистському конгресі діячів культури 1936 у Львові. Друкувався з 1926 — у журналах «Світло», «Нові шляхи», «Вікна» та ін. Як поет розвивався під впливом П. Тичини, тонко відчував музику слова, красу рідної природи (вірші «Міф», «Травневий день», «Весно, я жду тебе!», «Тінь», «Сніг», «Сонячні дні»). В його творах змальовано життя і революц.-визв. боротьбу західноукр. трудящих, їх прагнення до возз’єднання з Рад. Україною (вірш «Зоря зі Сходу»).

Тв.: [Вірші]. В кн.: Революційні поети Західної України. К., 1958; [Вірші]. В кн.: Полум’яні рядки. Художні твори західноукраїнських пролетарських письменників на сторінках журналу «Вікна» (1927 — 1932 pp.). Львів, 1981.

Літ.: Трофимук С. М. Революційна поезія Західної України 1917 — 1939. Львів, 1970.

П. М. Довгалюк, М. П. Ткачук.


ІВАНЧУК Олекса Михайлович (18.III 1882, с. Тростянець, тепер Снятинського р-ну Івано-Франк. обл. — 1920) — укр. публіцист, фольклорист і етнограф. Нар. в сім’ї сільс. учителя. Навчався 1897 — 1900 у Станіславській і 1900 — 02 Львів. учит. семінаріях, деякий час — у Львів. ун-ті. Працював у редакції журн. «Літературно-науковий вістник», учителював у гуцул. селах Тростянці і Річці, м. Косові. На прохання І. Франка й В. Гнатюка записував фольклорні твори, збирав матеріали з нар. медицини, демонології, про поховальні та ін. звичаї і обряди. Більшість записів опубл. В. Гнатюк у етногр. збірниках та «Записках Наукового товариства імені Шевченка». І. збирав на Гуцульщині експонати для етногр. відділу музею Наук. т-ва імені Шевченка, Автор статей на екон. та культур.-осв. теми («В справі музея Гуцульської штуки», 1904; «В справі піднесення домашнього промислу», 1905; «Із ниви нашого шкільництва», 1906; нарисів, казок, оповідань («З дороги життя», 1906; «Сніжок паде», 1911). Підтримував творчі зв’язки з М. Грушевським. Рукописи фольклор. матеріалів І. зберігаються в ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка та ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН УРСР.

Тв.: [Казки]. В кн.: Казки про тварин. К., 1979; [Твори]. В кн : Народні оповідання. К., 1983.

Літ.: Арсенич П. Взаємини Івана Франка з прогресивними учителями Гуцульщини. «Українське літературознавство», 1978, в. 30.

П. І. Арсенич.


ІВАНЬО Іван Васильович (18.VI 1931, с. Дунковиця, тепер Іршавського р-ну Закарп. обл. — 14.Х 1982, Київ) — укр. рад. філософ і філолог, канд. філос. наук (з 1967). Член КПРС з 1968. Закінчив 1955 Ужгор. ун-т. Працював в Ін-ті філософії АН УРСР. Досліджував історію естетичної і філос. думки на Україні, літ. стиль барокко, творчість укр. письменників 18 ст. Митрофана Довгалевського і Григорія Сковороди, естетичну концепцію О. Потебні. Автор книг «Специфіка мистецтва. Історико-естетичний нарис» (1970), «Нарис розвитку естетичної думки України» (1981, рос. мовою), «Філософія і стиль мислення Г. Сковороди» (вид. 1983). Брав участь у підготовці 2-томного видання творів Григорія Сковороди (1961, 1973), упорядкував однотомник його творів (вид. 1983).

О. В. Мишанич.


ІВАСЮК (Ivasiuc) Александру (12.VII 1933, м. Сігету-Мармацієй, пов. Марамуреш — 4.III 1977, Бухарест) — рум. письменник. Навчався 1951 — 56 в Бухарест. ун-ті. Романи-есе «Вестибюль» (1967), «Інтервал» (1968), «Нічне дізнання» (1969) відтворюють драму особистості, що протиставила себе соціальній дійсності. Романи «Птахи» (1970) й «Осяяння» (1975) є новаторською спробою збагатити інтроспективну психол. прозу соціально-філос. проблемами, новими активними героями, поєднати її з елементами об’єктивної епіки. Боротьбу рум. комуністів за нар.-демокр. лад у перші повоєнні роки відтворив у романі «Повінь» (1973). Політ. авантюризм, антигуманізм, ілюзорність свободи в тоталітарній державі викриває у романіпараболі «Раки» (1967). Видав зб. новел «Мисливський ріг» (1972), книги есе «Радикальність і цінність» (1972). «Pro domo» (1974). Окремі твори І. переклали В. П’янов і М. Чишевий.

Тв.: Укр. перекл. — Повінь. К., 1979; Раки. К., 1987; Рос. перекл. — Половодье. — Охотничий рог. — Рак. М., 1982.

Літ.: П’янов В. Александру Івасюк та його роман «Повінь» В кн.: Івасюк А Повінь. К., 1979; Гайнічеру О. Рак у колі ракоподібних. В кн.: Івасюк А. Раки. К., 1987; Носенко Т. А. Творчество Александру Ивасюка и его последний роман «Рак». В кн.: Роман в литературах стран Центральной и Юго-Восточной Европы. К., 1990.

Т. А. Носенко.


ІВАСЮК Володимир Михайлович (4.III 1949, м. Кіцмань Чернів. обл. — 22.V 1979, Львів) — укр. рад. поет і композитор. Син М. Г. Івасюка. Закінчив 1973 Львів. мед. ін-т, навчався 1973 — 79 у Львівській консерваторії. Трагічно загинув. Писав вірші. Автор широко відомих пісень «Я піду в далекі гори» (1968), «Червона рута» (1969), «Водограй» (1969), «Пісня буде поміж нас» (1971), «Два перстені» (1973) та ін. Написав багато музич. творів на слова Д. Павличка, Р. Братуня, Р. Кудлика, А. Дементьєва, В. Лучука, С. Пушика, М. Ткача (увійшли до збірок «Пісні», виданих 1977 і 1983, «Моя пісня», 1988, «Водограй», 1989), а також до вистави «Прапороносці» за романом О. Гончара (пост. 1975 у Львів. укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької). Лауреат Респ. премії ім. М. Островського (1988, посм.). Пісня «Червона рута» дала назву 1-му Респ. фестивалю сучас. укр. пісні і музики (1989, Чернівці). Портрет с. 293.

Літ.: «Пісня буде поміж нас...». «Літературна Україна», 1988, 11 серпня; Івасюк М. Монолог перед об. личчям сина. «Жовтень», 1988, № 9 — 10; Богданова Т. Лицар пісні. «Літературна Україна», 1989, 16 березня; Ратушний Р. Не згас вогонь його душі... «Жовтень», 1989, № 7.

Б. І. Мельничук.


ІВАСЮК Михайло Григорович (25.XI 1917, м. Кіцмань, тепер Чернів. обл.) — укр. рад. письменник, фольклорист, канд. філол. наук з 1972. Закінчив 1949 Чернів. ун-т. Працював фельдшером, учителював, викладав 1964 — 87 у Чернів. ун-ті. Друкується з 1949. У зб. оповідань «Відламана галузка» (1963), повістях «Двобій» (1967), «Весняні громовиці» (1970), романах «Червоні троянди» (1960), «Вирок» (1975), «Серце не камінь» (1978), «Пташка піднебесна» (1985) відтворив боротьбу трудящих Пн. Буковини за возз’єднання з Рад. Україною, показав мужність рад. людей у Великій Вітчизн. війні. Романи «Балада про вершника на білому коні» (1980) та «Лицарі великої любові» (1987) — худож. екскурс в історію Буковини 17 ст. Опубл. повість-спогад про В. Івасюка «Монолог перед обличчям сина» (1988). Один з упорядників збірників «Казки Буковини. Казки Верховини» (1968), «Чарівне горнятко» (1971); упорядник (і автор супровідних статей, приміток) «Казок Буковини» (1973), «Творів» С. Воробкевича (1986). Портрет с. 293.

Тв.: Балада про вершника на білому коні. К., 1968; Рос. перекл. — Баллада о всадвике на белом коне. М., 1984.

Літ.: Лесин В. М. Ровесник Жовтня (Літературний портрет М. Івасюка). «Українське літературознавство», 1980, в. 35.

Б. І. Мельничук.


ІВАХ (Ewach) Онуфрій (25.VI 1900, с. Підпилип’я, тепер Борщівського р-ну Терноп. обл. — 2.V 1964, Вінніпег) — укр. поет і перекладач у Канаді. 1909 з матір’ю прибув до Канади. Вчився в Ін-ті ім. Петра Могили, закінчив 1929 Саскачеванський ун-т (обидва — в м. Саскатун). Працював 1932 — 64 у редакції газ. «Український голос» (Вінніпег). Автор ліричних медитацій (зб. «Бойова сурма України», 1931; «Українське євшан-зілля в Канаді», 1960), поеми «Той, кого світ ловив, та не спіймав» (1932, 2-е вид. 1945, про Г. Сковороду), повісті «Голос землі» (1937, 2-е вид. 1973) — про життя укр. іммігрантів у пров. Манітоба в 20-х pp.; драми «Відлет журавля» (1923), а також кн. «Цікаві оповідання з давньої історії Канади» (1944). Уклав і переклав англ. мовою антологію «Українські пісні і лірика» (1933), написав до неї вступ. До антології ввійшли нар. пісні, вірші 21 укр. поета — І. Котляревського («Сонце низенько, вечір близенько»), Т. Шевченка (заспів до балади «Причинна», «Садок вишневий коло хати», «Огні горять, музика грає», «Заповіт», «І небо невмите, і заспані хвилі» та ін.), І. Франка («Як почуєш вночі край свойого вікна», «Отсе тая стежечка»), М. Шашкевича («Веснівка»), Б. Лепкого («Видиш, брате мій») та ін. 1947 опубл. (у власному перекладі) збірку укр. нар. пісень і пісень літ. походження «Співаймо ж!». Перекладений І. вірш Т. Шевченка «Розрита могила» вміщено в англомовній праці «Тарас Шевченко і західноєвропейська література» Ю. Бойка (Лондон, 1956). Перекладав укр. мовою твори англ. письменників. Написав «Самовчитель української мови для початківців» (1946, 2-е вид. 1953), у вступі до якого подав характеристику укр. мови і худож. слова України. 1960 опубл. «Українську читанку з словником і примітками» (у співавт. з П. Юзиком), де вміщено тексти з укр. класичного і сучас. письменства, в т. ч. з творів укр. письменників Канади. Портрет с. 293.

Літ.: Жомнір О. Переклади поезії «Заповіт» англійською мовою. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969; Зорівчак Р. П. Шевченко в англомовному світі В кн.: Шевченко і світ. К., 1989.

Р. П. Зорівчак.


ІВАШИН Василь Володимирович [26.IV (9.V) 1913, с. Ляховичі, тепер Дзержинського р-ну Мін. обл.] — білорус. рад. літературознавець, педагог, академік АПН СРСР з 1967. Член КПРС з 1945. Закінчив 1938 Мін. лед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор праць з питань теорії та історії білорус. л-ри, літ. зв’язків, методології та методики викладання л-ри (кн. «О. М. Горький і білоруська література початку XX століття», 1956; «Вивчення російської літератури у взаємозв’язку з білоруською», 1988, у співавт. та ін.). Співавтор підручника «Білоруська література» для 8 класу. Білорус.-укр. літ. взаємозв’язкам присвятив статті «Максим Богданович про українську літературу» (1954) і «Фольклорні та літературні зв’язки» (1959). Досліджував шевченківську тему: праці «Творчість Шевченка в оцінці Богдановича» (1955), «Високий приклад» (1964), «Шевченко та шляхи розвитку білоруської поезії» (1965). До творчості Т. Шевченка звертався також у монографіях «Янка Купала» (1953), «Вивірене життям» (1988) та ін. На вихід «Шевченківського словника» відгукнувся ст. «Видатне досягнення шевченкознавства» (1978).

Тв.: Творчість Шевченка в оцінці Богдановича. В кн.: Збірник праць третьої наукової шевченківської конференції. К., 1?55; Шевченко та шляхи розвитку білоруської поезії. В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965; Да вышынь рэалізму. Мінск, 1983.

М. С. Крот.


ІВАШКЕВИЧ (Iwaszkiewicz) Ярослав (20.II 1894, с. Кальник, тепер Іллінецького р-ну Вінн. обл. — 2.III 1980, с. Стависько побл. Варшави) — польс. письменник, перекладач і громад. діяч. Навчався 1912 — 18 у Києві — на юрид. ф-ті ун-ту і в консерваторії. 1918 виїхав до Варшави, входив до літ. об’єднання поетів-традиціоналістів «Скамандр». Під час 2-ї світової війни брав участь в антифашист., патріотич. русі. Тривалий період був головою Спілки польс. письменників, депутатом сейму. Ранні твори тематично пов’язані з київ. періодом життя (поема «Молодість пана Твардовського», 1912 — 15; збірки поезій «Восьмивірші», 1919; «Діонісії», 1922; повість «Зенобія Пальмура», 1920). Вони позначені вишуканістю мови, естетським снобізмом, впливами рос. і франц. символізму, акмеїзму та неокласицизму. В повісті «Місяць сходить» (1925), романах «Змова мужчин» (1930), «Червоні шити» (1934), «Блендомірські пристрасті» (1938), оповіданнях «Пани з Вілька» (1933), «Сонце в кухні» (1938) та ін. посилюється увага до істор.-філос. і моральних проблем польс. інтелігенції в умовах політ. і духовної кризи. У збірках віршів «Повернення в Європу» (1931), «Інше життя» (1937), п’єсах «Літо в Ноані» (1936 — 37, з життя Ф. Шопена), «Маскарад» (1939, про О. Пушкіна) виявляються зацікавленість і тривога І. за долю соціальних і гуманістич. цінностей польс. і світової л-ри різних епох. Психол. повість «Мати Йоанна від Ангелів» (1946) стилізовано в дусі польс. барокко. Високі моральні якості народу розкриваються у збірках оповідань «Стара цегельня» і «Нова любов та інші оповідання» (обидві — 1946). Повість «Млин на Лютині» (1946) — про боротьбу польс. народу проти фашист. поневолювачів. Худож. досконалість, афористичність, психол. проникливість вислову характерні для віршів повоєнного періоду: збірки «Олімпійські оди» (1948), «Коси осені» (1954), «Темні стежки» (1957), «Завтра жнива» (1963), «Цілий рік» (1967), «Ксенії та елегії» (1970), «Карта погоди» (1977). Найвизначнішим твором І. є морально-філос. роман-епопея «Слава і хвала» (1956 — 62), в якому відображено духовні пошуки різних кіл польс. інтелігенції 10 — 40-х pp., шлях до оновленої Польщі. Ін. твори І. також позначені широтою тематич. зацікавлення й оригінальністю худож. інтерпретації явищ культур. і сусп. життя: роман-есе «Шопен» (1955), п’єси «Одруження пана Бальзака» (1959), «Космогонія» (1967), повість «Коханці з Марони» (1961), літ.-біогр. нариси «Петербург» (1976) та ін. Автор численних праць з питань л-ри, музики, живопису, малярства, театру тощо. Залишив проникливі характеристики творчості О. Радищева, О. Пушкіна, І. Тургенєва, Л. Толстого, А. Чехова, К. Паустовського. Перекладач творів Л. Толстого, А. Чехова, Т. Шевченка, М. Рильського, М. Бажана та західноєвроп. письменників. До укр. тематики звернувся у трилогії «Слава і хвала», в повісті «Заруддя» (1976), ряді віршів, оповідань і есе, незакін. кн. «Подорож по Україні». Численні статті, спогади, відгуки І. позначені глибоким знанням укр. фольклору, творчості Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, М. Бажана, М. Рильського. Переклав вірші «Заповіт» і «Чого мені тяжко, чого мені нудно» Т. Шевченка. Окремі твори І. переклали М. Бажан, Д. Павличко, О. Медущенко, О. Лєнік, Вал. Шевчук та ін. Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1970). Нагороджений рад. орденом Дружби народів (1974). Портрет с. 296.

Тв.: Укр. перекл. — Україна — батьківщина моя «Всесвіт», 1964, № 4; Новели. К., 1974; Особлива антологія. «Всесвіт», 1976. № 12; Книжки, привезені з України. «Всесвіт», 1978, № 1; Твори. К., 1979; Слава і хвала, т. 1 — 2. К., 1984; Шопен. К., 1989; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 8. М., 1976 — 80; Люди и книги Статьи, эссе. М., 1987.

Літ.: Витт В. Ярослав Ивашкевич В кн.: Писатели Народной Польши. М., 1976; Вервес Г. Д. Ярослав Івашкевич. К., 1978; Павличко Д. Уклін Ярославу Івашкевичу В кн.: Івашкевич Я. Твори. К., 1979; Бажан М Видатна книга видатного письменника. В кн.: Бажан М. Твори, т. 4. К., 1985; Вервес Г. Д. Ярослав Ивашкевич. М., 1985; Воспоминания о Ярославе Ивашкевиче. М., 1987; Павличко Д. Уранія — його сестра і муза. — Два дні з Ярославом Івашкевичем. Діалог майстрів В кн.: Павличко Д. Біля мужнього світла. К., 1988.

Г. Д. Вервес.


ІВНИК Іван Миколайович (27.II 1914, с. Сявал-Мурат, тепер Вурнарського р-ну — 28.V 1942. Чебоксари) — чувас. рад. поет, перекладач. Навчався 1928 — 31 в Чебоксар. пед. технікумі, 1932 — 33 в Казанському інституті рад. права. Автор віршованої казки «Шлях до щастя» (1938), збірок віршів і поем «Весна» (1937), «Лірика» (1939), «Книга віршів» (1940), «Вірші та поеми» (1947). Писав і для дітей (цикли віршів «Теплий вітер», «Наше щастя», обидва — 1939). Для поезії І. характерні романтична піднесеність, пісенність вірша. Переклав окремі твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, В. Маяковського, М. Ісаковського, Г. Лонгфелло, «Слово о полку Ігоревім» (разом з І. Тукташем), епос «Давид Сасунський». Йому належать переклади ряду творів Т. Шевченка (поеми «Сон», балади «Тополя», поезій «Минають дні, минають ночі», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» та ін.), пізніше вміщених в чувас. виданнях «Кобзаря» (1939, 1954, 1964). Брав участь у шевченківських святах (1939) у Києві та Каневі. Написав ст. «Шевченко і чуваський народ» (1939, у співавт.). Окр. твори І.перекл. В. Юхимович, П. Сингаївський, А. Косматенко.

Тв.: Укр. перекл. — Шевченко і чуваський народ. «Радянське літературознавство, 1939, кн. 4 [у співавт.]; [Вірші]. В кн.: Весняний вітер. К., 1961; Згадав я Сеспеля. В кн.: Вінок Сеспелю. К., 1980.

Літ.: Чичканов П. З почуттям братньої любові. «Вітчизна», 1955, № 1; Иван Ивник. В кн.: Чувашские писатели. Био-библиографический справочник. Чебоксары, 1964.

П. М. Чичканов.


ІВРИТ — мова частини євреїв; офіц. мова Ізраїлю. Належить до ханаан. підгрупи семіт. групи афро-азійської (семіто-хаміт.) сім’ї мов (див. Семітські мови). І. — сучасний, оновлений варіант давньоевр. (гебрайської) мови, збагаченої новою термінологією, передусім наук. Осн. літ. пам’яткою давньоєвр. мови є Старий Завіт (див. Біблія). Приблизно з 4 ст. давньоєвр. мова перестала бути розмовною, залишаючись переважно мовою реліг. л-ри. Починаючи з 9 ст. вона відродилася як мова світської л-ри, особливо поезії, згодом — філософії й науки (нею, зокрема, написано праці з граматики давньоєвр. мови). У 15 — 18 ст. давньоєвр. мова майже не вживалась у світській л-рі. В 19 — на поч. 20 ст. давньоєвр. мовою писали І. Л. Гордон, Менделе Мойхер-Сфорім, Х. Н. Бялик та ін. Тоді ж у Палестині робили спробу вживати її як розмовну. В Ізраїлі лексика сучас. літ. І. поповнюється за рахунок запозичених слів, зокрема інтернаціоналізмів і слів, створених на основі власних коренів. І. зазнав також впливу мови ідиш, через яку до І. потрапили й деякі слов’ян. лексичні та морфол. елементи. Для І. використовують євр. письмо. І. — одна з мов, якою розвивається ізраїльська література.

Лит.: Иврит-русский словарь. М., 1963.

В. С. Рибалкін.


ІВЧЕНКО Михайло Євдокимсвич [псевдоніми — М. Проліс, М. Ивлев; 28.VII (9.VIII) 1890, с. Никонівка, тепер Срібнянського р-ну Черніг. обл. — 18(?).Х 1939, м. Орджонікідзе Пн.-Осет. АРСР] — укр. рад. письменник. Закінчив екстерном Моск. землеробську школу. З 1910 працював агрономом-економістом на Полтавщині, згодом — редактором журналів «Сільський господар» (Харків) і «Сільський кредит» (Київ). Виступав у газетах «Рада», «Русские ведомости», «Хуторянин», «Літературно-науковому вістнику» з статтями на природозн., екон., суспільствознавчі теми. Написав ряд літ. портретів (Марка Вовчка, І. Франка, Дніпрової Чайки, А. Тесленка, В. Стефаника, Панаса Мирного). Автор оповідань і повістей (збірки «Шуми весняні», 1919; «Імлистою рікою», 1925; «Порваною дорогою», 1926; «Землі дзвонять», 1928), роману «Робітні сили» (1929), п’єси «Повідь» (1924). Змальовував переважно життя села під час Жовтневої революції та після неї. Характерною особливістю творчості І. були пошуки гармонійних взаємин людини і природи, людини і суспільства, лірико-філос., імпресіоністичний стиль письма. Це не завжди знаходило розуміння в тогочасній критиці. Упереджено був сприйнятий полемічний роман «Робітні сили», в якому порушувалися питання становлення рад. інтелігенції, культури, розвитку нації в соціалістичних умовах. У 20-і роки І. листувався з Рабіндранатом Тагором, переклав ряд його поезій (не опубл.). Вульгарно-соціологічне трактування творчості І. стало основою безпідставних звинувачень письменника в антирад. діяльності. Проходив по сфабрикованому процесу Спілки визволення України. Після суду 1930 І. був звільнений, але участі в літ. процесі вже не брав. 1936 виїхав з України.

Літ.: Білецький О. Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року. «Червоний шлях», 1926, № 3; Меженко Ю Про твори Михайла Івченка. «Життя й революція», 1926, № 10; Доленго М. М. Івченко та Його «Робітні сили». «Критика», 1929, № 10; Мельник В. Життя і слово Михайла Івченка. «Київ», 1988, № 6; Шевчук В. Михайло Івченко та його твори. «Українська мова і література в школі», 1988, № 7; Мельник В. Михайло Івченко. «Радянське літературознавство», 1988, № 10; Мельник В. Михайло Івченко. В кн.: Письменники Радянської України, в. 14. 20 — 30 роки. К., 1989; Шевчук В. Драма життя родини Івченків. «Літературна Україна», 1990, 9 серпня.

В. О. Мельник.


ІВЧЕНКО Сергій Іванович (25.III 1925, Буди, тепер смт Харків. р-ну Харків. обл. — 13.XI 1984, Піцунда Абхаз. АРСР) — укр. рад. письменник, доктор біол. наук з 1971. Член КПРС з 1956. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1950 Харків сільськогосп ін-т. У 1971 — 80 був деканом, 1980 — 84 — зав. кафедрою біології Київ. пед. ін-ту. Писав рос. та укр. мовами. Автор наук.-худож. книжок «Цікава дендрологія» (1964), «Загадки цинхони» (1965), «Дерева-пам’ятники» (1967), «Сад над Дніпром» (1968), «Цікаво про ботаніку» (1969), «Книга про дерева» (1973), «Лісове чудо» (1975). Окремі твори І. перекладено молд., естон., болг., рум., япон. мовами.

Тв.: Занимательно о фитогеографии. М., 1985; Зелений світ. К., 1986.

М. Я. Ратушний.


ІГНАТ Василь Іванович (8.XII 1944, с. Стеблівка, тепер Хустського р-ну Закарп. обл. — 23.III 1990, м. Хуст, похований в Ужгороді) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1970. Закінчив 1973 Ужгор. ун-т і 1978 ВПШ (Київ). Друкувався з 1963. У збірках «Снігова троянда» (1967), «Кроки часу» (1978), «Народження полум’я» (1983) І. звертається до тем минувшини і сучасного Закарпаття. Осн. мотиви творів І. — роздуми про людину, її місце в світі, відповідальність за збереження навколишнього середовища. Окремі твори І. перекладено рос., білорус., словац., угор. мовами.

В. С. Поп.


ІГНАТЕНКО Ганна Георгіївна (11.XI 1924, м. Прилуки, тепер Черніг. обл.) — укр. рад. письменниця, літературознавець, канд. філол. наук з 1956. Закінчила 1947 Київ. ун-т. Була на журналіст, та видавничій роботі, протягом 1962 — 82 — викладач Київ. ун-ту та Київ. ін-ту культури. Друкується з 1958. Автор зб. повістей «Студенти» (1972) — про життя студентів Київ. ун-ту воєнного і повоєнного часу, зб. лірич. повістей «На дні мого серця» (1984), біогр. повістей «Кіндрат Рилєєв» (1979), «Володимир Короленко» (1986). Виступає з віршами в періодиці. Опубл. літ.-крит. нарис «Поезія Аркадія Куляшова» (1962), монографію «Іскри вогню великого» (1975, про традиції поезії декабристів в укр. л-рі 19 ст.), ряд статей та рецензій. Переклала з білорус. мови «Хатинську повість» А. Адамовича (1974).

Літ.: Заславський І. Іскри вогню. «Літературна Україна», 1976, 18 травня; Капустин В. [Рец. на кн.: Ігнатенко Г. Г. Кіндрат Рилєєв. Біографічна повість. К., 1979]. «Звезда», 1980, № 7; Коновалов Д. Щоб не помилитись... «Літературна Україна». 1985, 15 серпня.

Л. М. Задорожна.


ІГНАТЕНКО Микола Андрійович (16.V 1939, с. Калинки, тепер с. Тинна Дунаєвецького р-ну Хмельн. обл.) — укр. рад. літературознавець, перекладач, канд. філол. наук з 1976. Член КПРС з 1972. Закінчив 1961 Чернів. ун-т. Учителював, був кор. Чернів. обл. радіомовлення, працював у районних газетах, з 1972 — в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Автор книг з питань теорії л-ри та історії худож. культури «Читач як учасник літературного процесу» (1980), «Генезис сучасного наукового мислення» (1986), низки статей у колективних збірниках, розділів у монографіях. Переклав з нім. мови романи «Брати-віталійці» В. Бределя (1969), «Загибель воїнів-ягуарів» В. Мейнка (1973), окремі поезії Й. Гете; з рум. — повісті «Щасливий Млин» і «Скарб» І. Славича (обидві — 1972), новели Х. Зінке, ряд віршів М. Емінеску.

Л. Р. Світайло.


ІГНАТЕНКО Михайло Іванович (28.XII 1919, с. Предтеча, тепер Благодарненського р-ну Ставроп. краю) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1957. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1946 Київ. ун-т. Був на викладацькій, видавничій роботі. Друкується з 1934. Перша збірка віршів — «Боротьба триває» (1951) — засвідчила увагу І. до внутр. світу сучасника. Героїка Великої Вітчизн. війни, мирна праця, боротьба за збереження природи — провідні теми збірок «Деснянські весни» (1957), «Заозерна далина» (1960), «В голубому ореолі» (1963), «Багрецева земля» (1968), «Карби на серці» (1969), «Земля моя — мій дім» (1974), «Передчуття» (1982), «Неминуще» (1988) та ін. Окремі вірші І. перекладено рос., білорус., груз., чувас., угор. мовами.

Тв.: Що пройшло крізь серце. К., 1979; Серце на долоні. К., 1989.

Літ.: Брюгген В. Міцніє голос поета. «Літературна газета», 1957, 23 серпня; Крижанівський С. Тиша в душу пролилась. «Літературна Україна», 1968, 20 вересня; Довгий О. В тополях золото кипить... «Україна», 1969, № 51; Килимник О. Подих сучасності. «Вечірній Київ», 1979, 20 липня.

В. А. Бурбела.


ІГНАТІЄНКО Варфоломій Андріанович [13 (25).VIII 1892, с. Озеряни, тепер Бобровицького р-ну Черніг. обл. — 7.XII 1943] — укр. рад. бібліограф. Закінчив 1919 Київ. комерційний ін-т. Завідував 1923 — 31 бібліогр. сектором Укр. НДІ книгознавства, займався пед. діяльністю. Досліджував історію укр. книги і преси. Автор книг «Українська книжка й преса в історичному розвитку» (1923), «Українська преса» (1926) та ін. Осн. праця — «Бібліографія української преси 1816 — 1916» (X. — К., 1930). Близько спілкувався з І. Нечуєм-Левицьким в останні роки життя письменника. Незаконно репресований 1937, реабілітований 1959.

Ф. К. Сарана.


ІГНАТІЙ З ЛЮБАРОВА (pp. і мм. н. та см. невід.) — укр. письменник 2-ї пол. 16 — серед. 17 ст. Був близький до Іова Княгиницького. Автор великого біогр. твору «Житіє і жизнь преподобного отца нашего Іова, и о скончаніи єго, и о съставленіи святыя обители скітскія, вкратцЂ описано». В ньому відображено численні істор.-культур. та соціально-побутові факти першої чверті 17 ст., зокрема, свідчення про перебування Івана Вишенського на Україні в 1604 — 06 роках.

Літ.: Петрушевич А. Жизнь преподобного отца Иова, основателя ставропигиальной скитской обители чину св. Василия, списана современником иеромонахом Игнатием из Любарова. «Зоря галицкая яко альбум на год 1860». Львів, 1860.

В. П. Колосова.


ІДАЛЬГО (Hidalgo) Бартоломе (24.VIII 1788, Монтевідео — 28.XI 1822, м. Морон) — уругв. і аргент. поет. Учасник боротьби за незалежність Уругваю. Основоположник нац. поезії Уругваю та Аргентини, один з фундаторів т. з. літератури гаучо (в її основі фольклор гаучо — пастухів, скотарів, їхні пісні-імпровізації: відала, трісте, сьєліто тощо). Творчість І. пройнята патріотич. ідеями, духом визв. боротьби проти ісп. колонізаторів: збірки «Патріотичні діалоги» (1821), «Травневі діалоги» (1822), п’єси «Почуття одного патріота» (1816), «Громадянська війна» (1817), «Перемога» (1819), «Ідоменео» (1820) та ін.

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэзия гаучо. М., 1964.

Літ.: Жердинівська М. І. Література гаучо. «Всесвіт», 1973, № 12; Жердинівська М. І. Нотатки про уругвайську прозу. «Всесвіт», 1975, № 1.

М. І. Жердинівська.


ІДЕАЛ ЕСТЕТИЧНИЙ (франц. ideal, від грец. ιδέα — ідея, першообраз) — взірець естетичної досконалості, що формується в свідомості людини у процесі духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Персоніфікований у худож. образах, І. е. в л-рі і мист-ві є дійовим засобом виховання людини. Протягом століть у значенні І. е. вживалися поняття «ідеал прекрасного» та «художній ідеал». Термін «ідеал естетичний» запровадив Ф. Шіллер (ст. «Про критерій прекрасного та про естетичний ідеал», опубл. 1806). У давньогрец. філософії І. е. пов’язувався з ученням про калокагатію — гармонію краси й добра. Від Платона (5 — 4 ст. до н. е.) бере початок ідеалістичне витлумачення краси й естетичної досконалості. У висунутій Арістотелем теорії наслідування (мімезис) обгрунтовувалося право митця на зображення людей не лише такими, якими вони є, а й такими, якими належить їм бути. В епоху середньовіччя І. е. підпорядковувався каноні/ «святості», його основою було надприродне. В естетиці Відродження мірилом усього сущого проголошується людина, вказується на взаємозв’язок ідеального з реальним. На цих засадах постала теорія наслідування античним зразкам. Поривання людини до універсалізму відбито у творах Л. Б. Альберті, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Дж. Базарі, А. Дюрера. Вперше І. е. набуває самостійного теор. осмислення в естетиці Просвітительства. Д. Дідро, Г. Е. Лессінг, й. І. Вінкельман особливу увагу приділяли співвідношенню І. е. з дійсністю. Істотний внесок у розкриття природи І. е. зробила нім. класична філософія (І. Кант, Г. Гегель, Ф. Шіллер). В І. Канта І. е. розглядається як внутр. мета діяльності людини, її регулятивний принцип. Вчення про ідеал — висхідний момент естет. системи Г. Гегеля. Грунтовно розробляли проблему І. е. революц. демократи В. Бєлінський, О. Герцен, М. Чернишевський. За В. Бєлінським, І. е. — не гра вимислу, а вгадана розумом і відтворена уявою дійсність у можливості. В естетичній теорії М. Чернишевського уявлення про естетичну досконалість виводиться із ставлення до праці, у відповідності з соціальними, класовими критеріями.

Як свідчить багатовікова історія укр. худож. культури, в І. е. виразно відбивається нац. світосприймання народу, його художні уподобання й смаки (див. Міфологія). Поема «Слово о полку Ігоревім» (кін. 12 ст.), спільна пам’ятка трьох братніх народів, підносить як І. е. патріотизм, героїзм і волелюбність. У виробленні І. е. значним є внесок усної нар. творчості. Укр. народні пісні і думи відбивали тугу трудящої людини за вільним життям, славили її героїчні ідеали. Сповнені гуманістич. пафосу сусп.-естетичні ідеали Івана Вишенського, Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького та ін. Істотною ознакою І. е. в укр. л-рі 16 — 17 ст. є спрямованість на виховання в народі бунтарського духу, зміцнення віри у торжество нац.-визв. боротьби. Українське барокко (17 — 18 ст.) підносило велич людини, її гуманістичні ідеали. Чільне місце у творчій спадщині Г. Сковороди посідають роздуми про ідеали людського життя, єдність краси з доброчинністю, «споріднену працю» та ін. Народне коріння має І. е. в «Енеїді» І. Котляревського, На рубежі 18 — 19 ст., коли завершувався процес формування укр. нації, започатковуються нове мист-во, нові естетичні цінності. Гуманізмом пройняті естетичні погляди Т. Шевченка. За реальне підгрунтя у відтворенні ідеалів краси слугує І. Франкові «єдиний кодекс естетичний» — життя. Леся Українка одна з перших у вітчизн. науці простежила істор. еволюцію формування І. е. У розвідці «Утопія в белетристиці» (1906) вона обгрунтувала можливість відтворення у худож. л-рі соціалістич. ідеалу, мрій про майбутнє.

Діалектико-матеріалістичне витлумачення природи суспільних ідеалів дав марксизм, обгрунтував їх класовий характер, зв’язок з людськими інтересами, завданнями революц. практики. В. І. Ленін закликав показувати масам «в усій його величі і в усій його чарівності наш демократичний і соціалістичний ідеал» (Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 11, с. 96).

Особливості І. е. пов’язані з естетичним ставленням людини до дійсності. В сучас. трактуванні І. е. нерозривно зв’язаний з генезою естетичної і художньої свідомості, з орієнтацією на загальнолюдські цінності, на вільний і універсальний розвиток особи, взаємодію істини, добра і краси. За ступенем відповідності поступальному сусп. розвитку І. е. бувають випереджаючі і віджилі, перспективні і ретроспективні, істинні й хибні. У худож. діяльності І. е. є ціннісно-орієнтаційною основою творчості.

Гуманістичні традиції класичного укр. мист-ва успадковані й примножені в наш час. Поглиблюється розуміння нескоренності духу народу, праці як джерела духовного збагачення, а буття як діяння. Цей І. е. дістав яскраве втілення у творчості П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка, Ю. Яновського, А. Головка. М. Стельмаха, В. Симоненка, Григора Тютюнника та ін. Сучасні письменники О. Гончар, Д. Павличко, Л. Костенко, Б. Олійник, І. Драч та ін., осягаючи історичні здобутки і втрати суспільного життя, відтворюють складний процес вироблення нових духовно-естетичних цінностей та І. е. Відбиваючи істотні моменти сьогоднішньої реальності, твори л-ри й мист-ва розкривають зміст новітніх соціальних перетворень, загострюють увагу на проблемних ситуаціях і перспективах. Див. також Естетика, Естетичні категорії, Ідея художня.

Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Німецька ідеологія. В кн.: Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 3. К., 1959; Ленін В. І. Філософські зошити. В кн.: Ленін В І. Повне зібрання творів, т. 29. К., 1972; Гей Н., Пискунов В. Эстетический идеал советской литературы. М., 1962; Муриан В. М. Эстетический идеал. М., 1966; Шудря К. П. Естетичний ідеал митця. К., 1967; Гегель Г. В. Ф. Эстетика, т. 1. М., 1968; Нигматуллина Ю. Г. Национальное своеобразие эстетического идеала. Казань, 1970; Ястребова Н. А. Формирование эстетического идеала и искусство. М., 1976; Українка Леся. Утопія в белетристиці. В кн.: Українка Леся. Зібрання творів, т. 8. К., 1977; Франко І. Література, її завдання і найважніші ціхи. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 26. К., 1980; Шудря Е. П. Структура и функции эстетического идеала. В кн.: Эстетическое сознание и художественная культура. К., 1983; Ильенков Э. В. Искусство и коммунистический идеал. М., 1984.

К. П. Шудря.


ІДЕЙНІСТЬ ЛІТЕРАТУРИ — якісна властивість художнього твору, зумовлена ціннісним характером естетичного освоєння світу; один з гол. критеріїв, який включає в себе ряд змістових показників: соціально-політ., філос., моральну позицію автора, ідеол. спрямованість, прогресивність худож. ідеї твору (див. Ідея художня). Марксистсько-ленінська естетика виходить з того, що митці, формуючись у конкретних соціальних умовах, не тільки зазнають їхнього впливу, а й виробляють власні суспільно-політичні погляди, особисте ставлення до сусп. явищ. Така соціальна визначеність ціннісних орієнтацій письменника органічно входить у структуру літ. твору, в його ідейно-художню суть. Тому навіть усупереч волі чи деклараціям автора у його творі відбивається не тільки світовідчуття, а й світоглядна позиція письменника, яка зрештою й визначає наснаженість худож. твору певними ідеями. Схематично виражена ідея (див. Ілюстративність) суперечить природі худож. творчості, так само як і безідейність, що позбавляє її змістовності (див. Зміст і форма літературного твору). Конкретизацією ідейності як сутнісної властивості літератури є народність і партійність (див. Народність літератури, Партійність літератури, Тенденційність у літературі).

Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Про мистецтво. К., 1978; Ленін В. І. Про літературу. К., 1970; Батракова С. О природе идейности искусства. М., 1960.

Р. Т. Гром’як.


ІДЕЯ ХУДОЖНЯ — гол. думка худож. твору, покладена в його основу і втілена в образночуттєвій формі. І. х. влучно охарактеризував І. Франко, називаючи худож. твір ідейним тоді, коли «в його основі лежить якийсь живий образ факт, враження, чуття автора... Вглибляючися фантазією в той образ, автор силкується сконцентрувати його, віднайти, відчути його суть його значення, його зв’язок з цілістю життя тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне» (Франко І. Краса і секрети творчості. К., 1980, с. 337 — 338) І х. існує в цілісній єдності образної системи твору і постає перед читачем як його провідний пафос. Див. також Ідеал естетичний, Тенденційність у літературі, Типове.

Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Про мистецтво. К., 1978; Чернышевский Н. Г. Эстетические отношения искусства к действительности. В кн.: Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений, т. 2. М., 1949; Поспелов Г. Эстетическое и художественное. М., 1965; Дзеверін І. О. Естетика ленінізму і питання літератури. К., 1975; Франко І. Із секретів поетичної творчості. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981.

Р. Т. Гром’як.


ІДИЛІЯ (грец. ειδύλλιον — зображення, малюнок) — невеликий, частіше віршований, твір, у якому поетизується життя на лоні сільс. природи; в антич. поезії І. — одна з осн. форм буколіки. Як жанровий різновид вирізняється темою і настроєм і не пов’язана з певним літ. родом: може мати характер епічний, ліричний і драматичний. Тематично зосереджуючись на звичайних реальностях буття (народження, кохання, шлюб, родинне щастя, праця, доброчесне життя, смерть), І. завжди пройнята настроями умиротворення, внутр. гармонії, радості від спілкування з природою. Вперше назвав свої вірші І. давньогрец. поет Феокріт (кін. 4 — 1-а пол. 3 ст. до н. е.), який оспівував здорову мораль і природні почуття рибалок, землеробів, пастухів. Ідилічні твори про сільс. життя писали Мосх, Біон (обидва — 2 ст. до н. е.) — в Стародавній Греції, Вергілій (1 ст. до н. е.) — у Римі. Поширення І. набула в творчості сентименталістів і романтиків завдяки їхній увазі до «природного стану» та нац. колориту. Європ. слави зажили «ідилії» (1756) в прозі швейцар. поета С. Геснера. Нім. поет Й. Г. Фосс створив І. у формі поеми («Луїза», 1795), а франц. прозаїк Бернарден де Сен-П’єр написав роман-І. «Поль і Віргінія» (1788). Зразки рос. І. дали М. Карамзін, В. Жуковський, М. Гнєдич, А. Дельвіг.

В українській л-рі до жанру І. належать вірші «Подражаніє Горацію» Л. Боровиковського, «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка, поема «Наталя» М. Макаровського, оповідання «Орися» і «Дівоче серце» П. Куліша, «Сон» Марка Вовчка, «Сужена» О. Стороженка, «Лихо не без добра» Ганни Барвінок, «Милен и Любица. Идильская повесть от древних русинов времен» О. Д’ухновича. Ідилічні картини-мрії у Т. Шевченка та Марка Вовчка посилювали їхнє викриття кріпосницької дійсності. І. справила значний вплив на розвиток європейського роману (Ж. Ж. Руссо, И. В. Гете, Г. Філдінг, Ч. Діккенс, Стендаль, О. Бальзак, І. Гончаров, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний).

Літ.: Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. М., 1975; Денисюк І. Розвиток української малої прози XIX — поч. XX ст. К., 1981; Тураев С. В. От Просвещения к романтизму. М., 1983.

Є. К. Нахлік.


ІДИШ, їдиш — мова частини євреїв, які живуть у Європі (в т. ч. в СРСР), США, Аргентині, Бразилії, Канаді, Пд. Африці, Азії (Ізраїль). Належить до герм. групи індоєвроп. сім’ї мов. І. почала формуватись у 12 — 13 ст. на основі верхньонім. діалектів з семітськими (давньоєвр. та арамейськими) і слов’ян. елементами. Перші літ. пам’ятки мовою І. датуються 14 — 15 ст. («Книга Самуїла», рицарський роман «Книга про Бову», 1507, Іллі Левіта, пісні мандрівних співців та ін.). У сучас. розмовній мові І. виділяють три осн. діалекти: північний (литовсько-білоруський), центральний (польський) та південний (український). Літ. мова І. єдина, хоча в ній побутує чимало слів з мов країн, де проживає євр. населення. Велику роль у розвитку й унормуванні літ. І. відіграли євр. письменники, життя і творчість яких пов’язані з Україною, — Менделе Мойхер-Сфорім, А. Гольдфаден, Шолом-Алейхем, Д. Бергельсон та ін. Для І. використовують євр. письмо. І. — одна з мов, якою розвивається єврейська література.

Літ.: Фалькович Э. М. Еврейский язык (идиш) В кн : Языки народов СССР, т. 1. М., 1966.

В. О. Олійник.


ІДІОЛЕКТ (від грец. ’ίδιος — свій, своєрідний, особливий і διάλεκτος — розмова, говір, наріччя), індивідуальна мова — індивідуальний різновид тієї чи ін. мови, індивідуальне мовлення, що пояснюється професією, віком, психіч. станом людини, її місцем проживання, соціальною належністю, освіченістю, рівнем заг. культури, а також ситуацією спілкування. За сукупністю І. виділяють певні мовні спільності — професійні, соціальні й тер. діалекти, жаргони (див. Жаргонізми), сленги.

У літературозн. аспекті термін «ідіолект» вживається у двох значеннях: як сукупність специфіч. мовних рис, характеристика мовлення персонажа (напр., І. возного Тетерваковського з п’єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського чи Хоми Хаєцького з роману «Прапороносці» О. Гончара) і як авторська своєрідність у використанні мовних засобів для зображення дійсності, тобто один з найважливіших складників індивідуального стилю (ідіостилю) письменника.

В. А. Чабаненко.


ІДІОМА (грец. ιδίωμα — особливість, самобутність) — стійкий, неподільний, специфічний для кожної мови вислів, який виражає єдине поняття. За будовою І. — словосполучення (іноді речення), значення якого не пов’язане безпосередньо зі значеннями слів, з яких воно складається («звести нанівець» — знищити). І. є наслідком багатовікової творчості народу, в ній виявляються самобутність мови, її нац. колорит. Вона властива лише одній мові, ін. мовами без порушення змісту здебільшого не перекладається [укр. «видно пана по халявах» — рос. «по Сеньке шапка»; укр. «ні слуху, ні духу» — сербохорв. «ni traga, ni glasa» («ні сліду, ні голосу»)]. При худож. перекладі І. однієї мови передають за допомогою І. ін. мови, прагнучи якомога точніше відтворити їхній зміст, зберегти образність і стилістич. забарвлення. Оскільки І. — продукт істор. розвитку мови, то може містити слова, що вийшли з ужитку («запанібрата», «цур йому»). І. широко використовуються в худож. л-рі й публіцистиці.

В художній л-рі іноді вдаються до трансформації І. як до стилістичного прийому («Робити з мухи слона» — перебільшувати і «робити з мухи слона, а потім продавати слонову кістку»). Як специфічні фразеологізми І. досліджується фразеологією.

Вид.: Удовиченко Г. М. Словник українських ідіом. К., 1968.

А. П. Коваль.


ІДРІС Юсуф (Юсеф; 19.V 1927, с. аль-Бейрум, мухафаза Шаркія) — єгип. письменник. Закінчив 1951 мед. ф-т Каїр. ун-ту. Брав участь у нац.-визв. русі. Твори 50-х pp. (збірки новел «Найдешевші ночі», 1954; «Республіка Фархата», 1956; «Чи не так?», 1957; «Справа честі», 1958; повість «Гріх», 1959) — про щоденні турботи і радості простих трударів єгип. міста й села. Збірки оповідань «Чорний солдат» (1962), «Сирена» (1969) позначені впливом екзистенціалізму. Філос. п’єси «Фарфури» (1964) і «Земна комедія» (1966), зб. оповідань «Мова болю» (1965) містять роздуми про взаємодію особистості й держави, будівництво нового єгип. суспільства. П’єса «Третій рід» і зб. оповідань «Будинок плоті» (обидві — 1971) сповнені абстракт. символіки. Кілька оповідань І. переклали Ю. Кочубей, А. Коваль.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Місце на землі. Збірка оповідань єгипетських письменників. К., 1958; Погляд. В кн.: За морями-океанами. К., 1985; Рос. перекл. — Четвертый пациент и другие рассказы. М., 1960; Грех. М., 1962; [Оповідання]. В кн.: Живи, Египет! М.., 1973.

Літ.: Кирпиченко В. Н. Юсуф Идрис. М., 1980; Коцарев Н. К. Писатели Египта. XX век. Материалы к библиографии. М., 1976.

В. І. Ткаченко.


ІЄРОГЛІФИ (від грец. ιερός — священний та γλυφή — різьблене зображення) — 1) Знаки єгип. письма найдавнішого періоду його розвитку (з кін. 4 тис. до н. е.; пізніші курсивні форми наз. ієратичним і демотичним письмом). Ієрогліфічне єгип. письмо розвинулось на основі малюнкового (піктографічного) письма. Його знаки є здебільшого схематичними зображеннями відповідних речей. Серед них були знаки, що передавали поняття — ідеограми, цілі слова — логограми, сполучення звуків — десмограми, окремі склади — силабограми та окремі приголосні — фонограми. Всього відомо бл. 600 єгип. І. У 1822 єгип. І. дешифрував франц. учений Ж. Ф. Шампольйон. 2) Знаки давнього китайського, хеттського ієрогліфічного письма, месопотамських клинописних систем та ін.

А. О. Білецький.


ІЗБОРНИК СВЯТОСЛАВА 1073 — один з найдавніших слов’янських і давньоруських рукописних збірників літ. творів, переважно церк.-реліг. змісту. На думку більшості дослідників, був переписаний для київ. князя Святослава Ярославича із збірника, перекладеного з грец. на старослов’ян. мову для болг. царя Симеона (князь з 893, цар — 919 — 27; звідси паралельна назва — Симеонів збірник). Це обширне зведення виписок з бібл. книг і творів найавторитетніших візант. богословів і проповідників Іоанна Златоуста, Григорія Нісського та ін. Осн. частину Ізборника становлять «Відповіді Анастасія Синаїта» — візант. письменника 7 ст. Включено два уривки про філос. категорії, трактат з поетики Георгія Хіровоска «О образЂх» — перший слов’ян. риторичний посібник, де дано визначення тропів (алегорій, метафор, гіпербол тощо). В Ізборнику є також відомості з історії, ботаніки, зоології, медицини, астрономії, математики, етики тощо, що дало підставу вченим відзначати енциклопедичний характер цієї пам’ятки. Цікавим додатком до І. С. 1073 був список рекомендованих і заборонених церквою книг (див. Апокрифи, Індекс заборонених книг). Ізборник містить понад 380 статей 25 авторів. Поч. частина і закінчення переписані дяком Іоанном, решта — невід, особою. Збірник оздоблено розкішними орнаментами і мініатюрами (серед них портрет князя Святослава з книжкою в руках в оточенні родини). Оригінал Ізборника 1073 зберігається в Історичному музеї (Москва), один із списків — у Львівському музеї українського мистецтва.

Вид.: Изборник Святослава 1073 г. М., 1983.

Літ.: Изборник Святослава 1073 г. Сборник статей. М., 1977; Пейчев Б. Философский трактат в Симеоновом сборнике. К., 1983.

Я. Д. Ісаевич.


ІЗБОРНИК СВЯТОСЛАВА 1076 — один з найдавніших створених у Київ. Русі відомих рукописних збірників літ. творів різного змісту. Складений у Києві на основі рукописів великокнязівської б-ки (див. Бібліотека Софійського собору), як перекладених, так і оригінальних. У ньому вміщено «Слово нЂкоего Калугера о четьи книгъ» — про користь знань і читання книг, норми поведінки людини в різних побутових обставинах з погляду вимог світських феодалів та духівництва, повчання на морально-етичні теми, уривки житій, «СтословЂц» — збірку висловлювань константиноп. патріарха Геннадія, уривки з творів візант. письменників Іоанна Златоуста, Нила Синайського, Анастасія Синаїта, фрагменти з бібл. книги «Премудрощі Ісуса, сина Сірахового» тощо. Відомий лише один список І. С. 1076. Зберіг. у Публічній б-ці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград). Назву збірника вчені вважають умовною. Поширена раніше в наук. л-рі думка про те, що він складений на замовлення київ. князя Святослава Ярославича, є безпідставною.

Вид.: Изборник 1076 года. М., 1965.

Літ.: Абрамович Д. До питання про джерела «Ізборника Святослава» 1076 р. «Збірник Історично-філологічного відділу ВУАН», 1929, в. 2; Абрамович Д. «Ізборник Святослава» 1076 року і патерики. «Збірник Історично-філологічного відділу ВУАН». 1931, в. 3; Мойсеева Г. М. Ізборник із зібрання М. М. Щербатова. В кн.: Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI — XVIII ст. К., 1981.

Я. Д. Ісаєвич.


«ИЗВЕСТИЯ АКАДЕМИИ НАУК СССР. СЕРИЯ ЛИТЕРАТУРЫ И ЯЗЫКА» — наук. журнал Відділення л-ри й мови АН СРСР. Виходить з 1940 у Москві 6 разів на рік, до № 3 1963 — під назвою «Известия Академии наук СССР. Отделение литературы и языка». Попередниками його були «Известия имп. Академии наук по Отделению русского языка и словесности» (1852 — 61), «Известия Отделения русского языка и словесности Российской Академии наук» (1886 — 1917), «Известия отделения русского языка и литературы Российской АН» (1918 — 24), «Известия отделения русского языка и словесности АН СССР» (1925 — 27), «Известия по русскому языку и словесности АН СССР» (1928 — 30). Вміщує статті з історії і теорії л-ри та мови. На сторінках журналу друкувалися статті І. Білодіда, Л. Булаховського, І. Дзендзелівського, Н. Крутікової, О. Мельничука, М. Павлюка, О. Фінкеля, В. Франчук, Є. Шабліовського та ін., праці з окремих питань укр. мовознавства та історії укр. л-ри (розвідки, огляди, рецензії), а також матеріали про діяльність укр. учених-філологів — О. Потебні, О. Білецького, Л. Булаховського, І. Білодіда та ін.

Л. І. Гольденберг.


«ИЗВЕСТИЯ ИМП. АКАДЕМИИ НАУК ПО ОТДЕЛЕНИЮ РУССКОГО ЯЗЫКА И СЛОВЕСНОСТИ» — наук. журнал. Виходив 1852 — 61 у Петербурзі щороку томами (том складався з 4 — 5 випусків). Вийшло 10 томів. Ініціатор видання і постійний редактор — І. Срезневський. У журналі розроблялися питання історії і сучас. стану рос. та ін. слов’ян. мов, л-ри й історії Росії та ін. слов’ян. країн. Друкувалися статті учених І. Срезневського, О. Востокова, М. Сухомлинова, І. Бєляєва, О. Пипіна, П. Пекарського, Я. Грота, П. Плетньова, чес. і словац. філолога-славіста П. Шафарика, серб. філолога В. Караджича, письменників П. Вяземського, А. Майкова, О. Хом’якова та ін. Опубл. «Нарис словника з Іпатіївського літопису» М. Чернишевського. У додатках — «Пам’ятки народної мови і словесності» та «Матеріали для порівняльного і пояснювального словника російської мови та інших слов’янських наріч» — публікувався «Словарь малорусского нарЂчия» О. Афанасьєва-Чужбинського.

Літ.: Срезневский В. И. К истории издания Известий и Ученых записок Второго отделения императорской Академии наук (1852 — 1863). СПБ. 1905.

П. Чепіга.


«ИЗВЕСТИЯ ОДЕССКОГО БИБЛИОГРАФИЧЕСКОГО ОБЩЕСТВА при имп. Новороссийском университете» — видання т-ва бібліографів, книгознавців та бібліофілів (див. Бібліографічні товариства). Виходили 1911 — 16 без чіткої періодичності й сталого обсягу (видано 36 випусків в 5 томах). Осн. зміст — хроніка життя т-ва, статті на літ. та істор. теми, рецензії й відгуки на нові книжкові видання. Вміщено покажчики ювілейної (1912) л-ри про О. Герцена, І. Гончарова й Ж. Ж. Руссо, матеріали до бібліографії белетрист. творів рос. письменників, присвячених Кавказу, окремі праці — «М. С. Лєсков. До бібліографії його творів», «Російська література про Сервантеса» та «До бібліографії про Сервантеса», «Бібліографічний опис трьох „Одесских альманахов“» (1831, 1839, 1840). Відгукнулися на мемуарну кн. «Передумане й пережите» (1912) Х. Д. Алчевської, літ. альманах «Вінок Т. Шевченкові із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів» (1912), біогр. словник І. Павловського про вчених і письменників Полтав. губ., системат. покажчик змісту журн. «Киевская старина» та ін. Наук. значення мають бібліогр. матеріали, присвячені Г. Сковороді, та «Бібліографічний покажчик літературної діяльності М. Ф. Комарова (1865 — 1913)», складений самим бібліографом і переданий до редакції «Известий» його родиною.

Літ.: Зленко Г. Д. Одно из первых в России. «Советская библиография», 1981, № 4.

Г. Д. Зленко.


«ИЗВЕСТИЯ ОТДЕЛЕНИЯ РУССКОГО ЯЗЫКА И СЛОВЕСНОСТИ РОССИЙСКОЙ АКАДЕМИИ НАУК» (ИОРЯС) — наук. журнал, продовження «Известий имп. Академии наук по Отделению русского языка и словесности» (1852 — 61). Видавався 1886 — 1927 в Петербурзі (Петрограді), до 1916 — по 4 книги, 1916 — 20 — по 2, 1920 — 27 — по одній книзі щороку. Вийшло 32 томи (96 книг). Редакторами були О. Пипін, О. Шахматов, Ю. Карський. Публ. дослідження з мовознавства (історії, діалектології рос. та ін. слов’ян. мов, порівняльно-істор. та заг. мовознавства), історії та культури слов’ян. народів. Значне місце в журналі займали праці з історії, діалектології і сучас. стану укр. мови, л-ри, нар. словесної творчості, етнографії та історії. Вміщено, зокрема, статті «„Нові списки повчань“ Кирила Туровського» І. Срезневського, «Декілька слів про Несторове житіє св. Феодосія» О. Шахматова, «„Слово о полку Ігоревім“ і давньослов’янський переклад біблійних книг» В. Перетца, «Сумніви і протиріччя в біографії Гоголя» О. Кирпичникова. Опубл. уривки з «Слова о законі і благодати», тексти з хроніки Іоанна Малали, Еллінського літописця, Палеї Хронографічної тощо.

В «Известиях» друкувалися праці укр. учених М. Грунського, А. Кримського, О. Назаревського, М. Петрова, О. Потебні, І. Свєнціцького, М. Сумцова та ін.

І. П. Чепіга.


ІЗМАЙЛОВ Олександр Олексійович [псевд. — А. Смоленський, Аякс, Стрельбицький та ін.; 26.VIII (7.ІХ) 1873, Петербург — 10.III 1921, Петроград] — рос. письменник, критик. Закінчив 1897 Петерб. духовну академію. Автор зб. «Вірші» (1905), оповідань і повістей (збірки «Чорний ворон», 1901; «Риб’яче слово» і «В бурсі», обидві — 1903; «Осені мертвої квіти спізнілі», 1905), роману «Ураган» (1909), літ. пародій, шаржів (зб. «Криве дзеркало», 1908). І. належать крит. розвідки про творчість Л. Толстого, О. Купріна, Л. Андрєєва та ін. (кн. «Літературний Олімп», 1911), біогр. нарис «Чехов. 1860 — 1904» (1916). Написав ст. «Дві легенди (Лев Толстой і Григорій Сковорода)» (1907).

Тв.: [Твори]. В кн.: Русская стихотворная пародия. (XVIII — начало XX в.). Л., 1960.

Літ.: Бажинов І. Толстой і Сковорода. В кн.: Лев Толстой у дослідженнях радянських літературознавців. К., 1978.

В. Я. Звиняцковський.


ІЗМАЙЛОВ Олександр Юхимович [14 (25).IV 1779, Владим. губ — 16 (28).І 1831, Петербург] — рос. письменник, журналіст. Закінчив 1797 Гірничий кадет, корпус. З 1802 — член Вільного т-ва любителів словесності наук і мист-в, 1816 — 25 — його президент. У 1809 — 10 — один з видавців журн. «Цветник», 1817 — ред. журн. «Сын Отечества», 1818 — 26 — видавець журн. «Благонамеренный». Популярністю користувалися байки І. (зб. «Байки і казки», 1814). Деякі їхні сюжети («Осел і кінь», «Чорний кіт» та ін.) перегукуються з сюжетами байок Є. Гребінки, Л. Глібова. Автор сатир. роману «Євгеній, або Згубні наслідки поганого виховання й товариства» (1799 — 1801), в якому висміяв звичаї і побут дворянства. Написав «східну повість» — притчу «Ібрагім і Осман, або Трудися, роби добро і будеш щасливий» (1806). Зазнав впливу М. Карамзіна (повість «Бідна Маша. Російська, почасти справедлива, повість», 1801). У теор. статтях про байку обстоював поетику сентименталізму. Визначальним у творчості І. є просвітительський реалізм.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1890; [Твори]. В кн.: Поэты-сатирики конца XVIII — начала XIX в. Л., 1959.

Літ.: Новиков В. Александр Измайлов. В кн.: Новиков В. Книга о пародии. М., 1989.

І. І. Доценко.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.