Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 436-456.]

Попередня     Головна     Наступна





КАШМІРСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра кашмірського народу. Протягом багатьох століть розвивалася різними мовами. Серед кашмір. поетів, які писали санскритом, — Бгаллата, автор дидактико-сатир. віршів (9 ст.); Кшемендра, поет-епік, сатирик, теоретик л-ри (поеми «Поради хазяїну і слузі», «Зневаження пихи», «Вінок жартів», 11 ст.); Сомадева, автор епосу «Катхасарітсагара» («Океан переказів», 11 — 12 ст.). Істор. хроніка Кальхани «Раджатарангіні» («Річка царів», 12 ст.) містила політ., екон. та ін. відомості. Перші твори кашмір. мовою з’явилися у 13 — 14 ст. Найдавніша пам’ятка — філос. трактат «Світло великого вчення» Шаті Кантхи (13 ст.). У 14 — 15 ст. у Кашмірі поширюється іслам; однією з літ. мов стає перська. Традиції, сюжети, образи перськотадж. л-ри (зокрема переклади з перської санскритом) і в наш час відіграють значну роль у розвитку К. л. Кашмір. мовою перекладалися класичні твори персько-тадж. л-ри («Шахнаме» Фірдоусі та ін.). Розвивалася поезія. Демократична своїм спрямуванням творчість поетеси Лалли (Лал Дед), яка складала вірші у формі вакхі (повчань), найуживанішій у кашмір. фольклорі. У 16 — 18 ст. набув поширення жанр лол (кашмір. — кохання) — короткі вірші (6 або 10 рядків), осн. тема яких — жіноча відданість: твори поетес Хабба Хатун (16 ст.), Арнімаль (18 ст.). Найвидатніші поети — Ходжі Хабібулла (16 — 17 ст.), Шейх Якуб Сарфі (17 ст.). У 19 ст. великий внесок у скарбницю кашмір. поезії зробили М. Гамі (поеми «Лейлі і Маджнун», «Юсуф і Зулейха», «Шірін та Хосров»), П. Рам (епічна поема «Єдиний син», побудована за бібл. легендою). Парамананд оспівував Шіву і Крішну (епічні поеми «Одруження Шіви» та ін.). З сатир. віршами виступив Макбул Шах Кралаварі. В л-рі 20 — 30-х pp. 20 ст. відбилися ідеї нац.-визв. руху, пробудження нац. самосвідомості кашмір. народу. Соціальна і політ. тематика, зокрема боротьба проти феод. аристократії, мракобісся характерна для творів Г. А. Махджура. його вірш «Юність моя вічна» став нац. гімном Кашміру. Проти реліг. фанатизму, деспотизму спрямовані твори А. А. Азада (поема «Пісня річки», 1945). Соціальну несправедливість, експлуатацію засудив Г. Х. Б. Аріф (поема «Кашмірський ремісник»). Про життя селян і робітників, їхню боротьбу за свої права, за мир пишуть у своїх віршах Д. Надім, Рошана, Премі, Р. Рахі, Каміля та ін. Драм. твори тяжіють переважно до малих форм (у Кашмірі нема профес. театру). Серед сучас. драматургів — Д. Надім, який перший звернувся до фольклор. мотивів (алегор. драма «Бджілка і нарцис», істор. п’єса «Суйя», 1969), Каміль. Перші прозові твори кашмір. мовою з’явилися у 50-х pp. Це оповідання і нариси А. Мохіуддіна, У. Каула, Рошана та ін. Провідне місце у сучас. прозі, переважно новелістиці, займають П. С. Балі, Н. Чатта, Д. Надім, Д. Сінгх, Х. Кашмірі, Мохі-уд-дін Хаджіні та ін. Певний вплив на розвиток сучас. л-ри мали переклади з європ. л-р, зокрема з російської — роман «Мати» М. Горького (1968). Укр. мовою вийшла кн. «Незвичайні пригоди царевича Нараваханадатти» — вибрані міфи, легенди, казки, притчі та ін. з кашмірського епосу XI ст. «Океан переказів» Сомадеви (перекл. І. Серебрякова та О. Микитенка. К., 1984).

Літ.: Серебряков И. Д. Памятники кашмирской санскритоязычной литературной общности VII — XIII вв. М., 1982; Серебряков И. Д Литературы народов Индии. М., 1985.

І. Д. Серебряков.


КАШШАК (Kassák) Лайош (21.III 1887, с. Ершекуйвар — 22.VII 1967, Будапешт) — угор. письменник. Закінчив гімназію в Ершекуйварі. Після падіння Угор. Рад. республіки емігрував до Відня. 1927 повернувся до Угорщини. Дебютував у 1910-х pp. як представник революц. авангарду. Збірки віршів «Вогнища співають» (1920), «Книжка чистоти» (1926), «Троянди бідарів» (1949), «Мій набуток, мій арсенал» (1963), «Листя дуба» (1964) відзначаються глибиною і витонченістю, любов’ю до народу. Своїми новатор, шуканнями у галузі оновлення поезії К. вплинув на наступні покоління угор. письменників. Автор романів «Земля ангелів» (1929) і «Безробітні» (1932) — про життя робітництва; «Життя одного чоловіка» (1927 — 35, автобіогр.), «Душа шукає себе» (1948), новел. Окр. вірші К. переклали Ю. Шкробинець, А. Кичинський та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Моя поезія. В кн.: Шкробинець Ю. Угорська арфа. Ужгород, 1970; [Вірші]. «Всесвіт», 1987, № 4; Рос. перекл. — Избранное М., 1983.

Літ.: Гусев Ю. П. Своеобразие формы в поэзии Лайоша Кашшака. В кн.: Художественная форма в литературах социалистических стран. М., 1969; Фаркаш Я. Про літературу періоду Угорської Радянської Республіки «Радянське літературознавство», 1979, №10.

К. О. Шахова.


КАЩЕНКО Андріан Феофанович [псевд. — А. Тертишний, А. Будій, Дніпровий Микола та ін.; 19.IX (1.Х) 1858, х. Веселий побл. с. Московки, тепер Вільнянського р-ну Запоріз. обл. — 29.III 1921, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ] — укр. письменник. Нар. в дрібномаєтній дворянській сім’ї. Закінчив (70-і pp.) юнкерське уч-ще у Катеринославі. Був кілька років на військ. службі. Вийшовши у відставку, працював на різних посадах у залізничному відомстві в Катеринославі, Пермі, Петербурзі, Туапсе; з 1913 знову в Катеринославі — гол. контролером Катеринин. залізниці. Організував у Катеринославі «Видавництво А. Кащенка», де 1917 — 18 вид. багато своїх творів. Друк. в журналах «Рідний край» і «Дніпрові хвилі», декламаторі «Розвага», літ. зб. «З неволі» та ін. Писав вірші, оповідання, повісті, п’єси. У своїх творах порушував соціальні питання: місце інтелігенції в суспільстві, участь її у громад.-політ. русі, майбутнє укр. народу — оповідання «Мрії і дійсність» (1906), «За що» (1907), «Перерід» (1908), п’єса «Зоря нового життя» (1907), повість «Зоряно» (1908) та ін. Автор істор. оповідань («Запорожська слава», 1906; «На руїнах Січі», 1907; «Мандрівка на пороги», 1916). В істор. повістях «Під Корсунем» (1913) і «У запалі боротьби» (1914) аналізує соціальні, національні і реліг. взаємозв’язки укр. і польс. культур в екстремальних ситуаціях під час визв. війни укр. народу 1648 — 54; у повістях «З Дніпра на Дунай» (1914), «Зруйноване гніздо» (1919) показав траг. долю запорізьких козаків після ліквідації Січі. Виступав з популярно-пізнавальними істор. творами («Оповідання про славне Військо Запорожське низове», 1917), істор.-краєзнавч. нарисами («Великий Луг запорожський», 1917), істор. портретами нац. героїв України: «Над Кодацьким порогом (про гетьмана І. Сулиму)», 1913; «Гетьман Сагайдачний» (1915), «Кость Гордієнко-Головко — останній лицар Запорожжя» (1917). К. належить переклад «Казки про рибалку та рибку» О. Пушкіна (1907).

Тв.: По закону. К., 1908; Басурманська неволя в українській народній поезії. Катеринослав, 1917; І з поля, і з моря... «Україна», 1989, № 22.

Літ.: Юноша В. [Єфремов П. О.]. Белетрист-романтик. З приводу 60 літ народження і 35 літ літературної праці Андріана Кащенка. «Книгар», 1918. № 16; Конотопець Н. І. Брати Кащенки. «Літературна Україна», 1989, 9 березня; Конотопець Н. На духовному небосхилі. «Початкова школа», 1990, № 4.

Н. І. Конотопець.


КАЩУК Наталя Омелянівна (25.Х 1937, м. Слов’янськ Донец. обл.) — укр. рад. письменниця, перекладачка. Член КПРС з 1964. Закінчила 1959 Київ. ун-т. Працювала у вид-ві «Дніпро», Політвидаві України, журн. «Україна», Друкується з 1953. Перша книжка — зб. віршів «Весняне пробудження» (1959). Ліризм поетичного таланту К., схильної до жанру елегії, до філос. роздумів про світлі й темні гили в житті, відтворено у збірках «Переднівок» (1968), «Світлодення» (1974), «Обереги» (1979), «Вічний вогонь» (1980), «Високе Відродження» (1986), «Ярінь» (1987), «Самоцвіти» (1989). Причетність автора до внутр. світу своїх героїв, здебільшого сучасників, визначає емоційну домінанту повісті «Рудана» (1977), багатьох оповідань (зб. «Озимина бринить», 1981). Змістовою простотою і задушевністю викладу позначені докум. повісті про двічі Героїв Соціалістичної Праці М. Савченко («Щедрість», 1971), П. Желюка («Золоті жнива», 1977) та ін. Автор збірок нарисів «Земна орбіта» (1972), «Веселкова брама» (1978), зб. статей, оповідей, спогадів «Сонячний камертон» (1984). Переклала з рос. мови повість «Матір людська» В. Закруткіна (1974). Окремі твори К. перекладено рос., білорус., груз., вірм., кирг., болг., чес, словац., англ., нім та ін. мовами.

Тв.: Земні радощі. К., 1985; Рос. перекл. — Древо добра. М., 1976; Рудана. М., 1983.

Літ.: Логвиненко О. Самоцвіти. «Дніпро», 1987, № 5; Сливинський О. «...Зблисне і моя душа». «Київ». 1988, № 7; Гордасевич Г. Гармонія радості і печалі. В кн.: Гордасевич Г. Силуети поетес. К., 1989.

Л. З. Мороз.


КВАЗІМОДО (Quasimodo) Сальваторе (20.VIII 1901, м. Сіракузи, о. Сіцілія — 14.VI 1968, Неаполь) — італ. письменник, перекладач. Представник герметизму. Навчався з 1919 у Рим. технол. ін-ті, паралельно студіював класич. філологію. Примкнув 1936 до течії італ. митцівантифашистів «Corrente» («Рух»). Член Всесв. Ради Миру з 1950. У збірках поезій «Води і землі» (1930), «Потонулий гобой» (1932), «Ератó і Апóлліон» (1936), «Поезії» (1938) домінує відчуття туги й самотності людини. Трагізм війни відображено в збірках віршів «Надходить вечір» (1942), «День за днем» (1947), «Життя — не сон» (1949), «Фальшива й справжня зелень» (1954), «Незрівнянна земля» (1958), «Даєш і маєш» (1966). В них посилюються соціальні мотиви, центр. стають ідея боротьби проти зла, протистояння фашизмові, тема захисту духовного світу людини, збереження його неповторності. Важливе місце в осмисленні К. проблем цивілізації посідає концепція античної культури, животворні здобутки якої стають для поета естетич. та духовними координатами сучасності. Поезія К. овіяна ностальг. спогадом про міфол. Сіцілію. Автор ряду досліджень («Петрарка і почуття самотності», 1945; «Поет і політик», 1960; «Нотатки про театр», 1961, та ін.). Переклав деякі твори Гомера, Есхіла, Софокла, Евріпіда, Вергілія, Овідія, П. Неруди, Т. Аргезі та ін. Лауреат Нобелів. премії (1959). Окр. вірші К. переклали М. Бажан, Л. Первомайський, П. Соколовський, Я. Бардигола, Ю. Педан, В. Куринський, О. Пахльовська та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: З італійської сучасної поезії. К., 1958; Новому Місяцеві. «Літературна газета», 1959, 3 листопада; [Вірші]. «Всесвіт», 1960, № 3; [Вірші]. «Літературна Україна», 1967, 12 травня; [Вірші]. «Літературна Україна», 1969, 12 грудня; [Вірші]. В кн.: Поезія — 1977, в. 4. К., 1977; [Вірші] «Всесвіт», 1981, № 9; [Вірші]. «Літературна Україна», 1981, 11 грудня: [Вірші). В кн.: Поклик. К., 1984; [Вірші]. В кн.: Вітрила’85. К., 1985; [Вірші]. «Всесвіт», 1987, №6; Рос. перекл. — Моя страна — Италия. М., 1961; Избранная лирика. М., 1967.

Літ.: Мікелі М. де. Поет вірить у людину. «Всесвіт», 1960 № 1; Білінський Б. Живий Сальваторе Квазімодо. «Всесвіт», 1969, № 7; Педан Ю. Мрійник. — Трудівник. «Всесвіт», 1981, № 9; Пахльовська О. Поезія любові і страждання. «Літературна Україна», 1981, 11 грудня; Пахльовська О. Поезія духовного опору. В кн.: Вітрила’85. К., 1985.

О. Є.-Я. Пахльовська.


КВАЛІТАТИВНЕ ВІРШУВАННЯ (лат. qualitas — якість), якісне віршування — система віршування, в якому ритм досягається внаслідок чергування наголошених і ненаголошених складів (ізотонізм). Окр. особливості К. в. імітуються в перекладах сучас. укр. мовою. До К. в. належать укр. силабічні, силабо-тонічні й тонічні народнопоетичні вірші.

Літ.: Сидоренко Г. К. Українське віршування. Від найдавніших часів до Шевченка. К., 1972; Маслюк В. П. Латиномовві поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К., 1983; Гаспаров М. Л. Очерк истории русского стиха. Метрика. Ритмика. Рифма Строфика. М., 1984; Сулима М. М. Українське віршування кінця XVI — початку XVII ст. К., 1985.

Г. К. Сидоренко.


КВАНТИТАТИВНЕ ВІРШУВАННЯ (від лат. quantitas — кількість), кількісне віршування — система віршування, в основу якої покладено ізохронізм ритмічних одиниць. Воно побудоване на врахуванні часу, потрібного для вимови складу. К. в. називають також музично-мовним, бо виникло воно ще тоді, коли текст пісні не відокремився остаточно від музики, і в ньому наявні мовні та музичні елементи на відміну від квалітативного віршування, в якому музично-тактовий ритм відсутній. Класич. прикладом К. в. є античне віршування. В укр. мові тривалість голосних у складах змінюється в досить широкому діапазоні, встановити певні закономірності їх співвідношення неможливо. Окр. особливості К. в. імітуються в перекладах сучас. укр. мовою. Ознаки К. в. (розвиток мелодії) має укр. народнопісенний вірш.

Літ. див. до ст. Квалітативне віршування.

Г. К. Сидоренко.


КВАТЕРНА (від лат. quaterni — по чотири) — римування у восьмирядковій строфі за системою ааабвввб. Вживається також зворотна К. — абббаввв, а також кільцева — абббввва.


КВІТКА Климент Васильович [23.I (4.II) 1880, с. Хмелів, тепер Роменського р-ну Сум. обл. — 19.IX 1953, Москва] — укр. рад. фольклорист-музикознавець. Один з основоположників рад. муз. етнографії, соціол. досліджень у муз. фольклористиці. Чоловік Українки Лесі. Закінчив 1902 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Муз. освіту здобув у Київ. муз. уч-щі. З 1921 очолював Кабінет муз. етнографії при АН УРСР, з 1933 — професор Моск. консерваторії, з 1937 — керівник засн. ним у Москві Кабінету по вивченню муз. творчості народів СРСР. Підтримував творчі зв’язки з М. Лисенком, І. Франком, Ф. Колессою та ін. Записав на тер. України й РРФСР понад 6000 нар. пісень, переважно українських. Збирав і досліджував різні пісенні жанри нар. музики українців, росіян, білорусів та ін. слов’ян. народів, а також греків, албанців, молдаванів, грузинів, вірменів. Уклав програми для вивчення діяльності й побуту нар. виконавців («Професіональні народні співці і музиканти на Україні», 1924; «До вивчення побуту лірників», 1928). Видав збірники «Збірник українських пісень з нотами» (1902) і «Українські народні мелодії» (1922). Один з організаторів експедиції Ф. Колесси на Полтавщину для записування укр. нар. дум. 1908 разом з Лесею Українкою записав на фонограф думи й пісні у виконанні кобзаря Г. Гончаренка. Записав понад 200 укр. нар. пісень з голосу Лесі Українки («Народні мелодії з голосу Лесі Українки», ч. 1 — 2, 1917 — 18), 32 пісні з голосу І. Франка.

К. — автор ряду грунтовних праць з теорії та історії фольклору, зокрема «Ритмічні паралелі в піснях слов’янських народів», «Ритмічна форма АВВА в побудуванні строфи» (обидві — 1923). Досліджував будову словесно-муз. фольклору («Амфібрахій в українських народних піснях», 1929; «Українські пісні про дівчину, що помандрувала з зводителем», 1926; «Українські пісні про дітозгубницю», 1927), ладові системи нар. творчості («Первісні тоноряди», 1926; «Пентатоніка у слов’янських народів», 1927). Йому належать також праці про календарно-обрядовий фольклор («Пісні українських зимових обрядових свят», поч. 40-х pp.; «Наспіви календарних пісень як джерело вивчення культури східних слов’ян», 1947), нар. інструменти («Флейта Пана у росіян», 1937 — 41; «До вивчення української інструментальної музики»); дослідження про М. Лисенка («М. Лисенко як збирач народних пісень», 1923; «Фольклористична спадщина Миколи Лисенка», 1930). У 1985 під назвою «Нариси української народної музики» вперше опубл. статті К. про укр. епічні, русальнї, купальські, обжинкові пісні тощо. Рукописна спадщина К. зберігається в ІМФЕ АН УРСР, Державному центральному музеї музичної культури в Москві та ін.

Тв.: Избранные труди, т. 1 — 2. М., 1971 — 73; Вибрані статті, ч. 1 — 2. К., 1985 — 86.

Літ.: Бачинський Л. О., Кащеєва-Квітка Г. Л. Видатний український музикознавець-фольклорист К. В. Квітка. «Народна творчість та етнографія», 1958. № 4; Іваненко В. Климент Квітка. «Народна творчість та етнографія», 1970. № 1; Іваницький А. І. Науковий збірник пам’яті К. В. Квітки. «Народна творчість та етнографія». 1985, № 1.

С. Й. Грица.


«КВІТКА» — ілюстрований літ. збірник. Видав 1890 Василь Лукич у Львові. Вміщено оповідання «Гершко Гольдмахер» Т. Франка, «Нелюб» Б. Грінченка, вірші В. Александрова, П. Куліша, С. Руданського, К. Устияновича, О. Філаретова. Опубл. нарис Д. Мордовця про Кавказ і Крим, істор., етногр. та фольклорні матеріали Василя Лукича, популярні статті на природничі теми І. Верхратського. Надр. поезії Г. Гейне та Я. Неруди в перекладі І. Франка, О. Левицького. Подано також біографії І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Кропивницького, І. Гриневецького, В. Шкрібляка та ін.

Літ.: Кокорудз І. Квітка, ілюстрований літературний збірник, видав Василь Лукич. «Зоря», 1891, № 13; Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збір. ники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

М. О. Мороз.


КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО (справж — Квітка) Григорій Федорович [ін. псевд. — Грицько Основ’яненко, Земляк ваш Основьяненко, Аверьян Любопытный, состоящий не у дел коллежский протоколист..., Фалалей (Фалурден) Повинухин, штаб-лекарь Пампушкин, Евстратий Мякушкин та ін.; 18 (29).XI 1778, с. Основа, тепер у межах Харкова — 8 (20).VIII 1843, Харків] — укр. письменник і культур.- громад. діяч. Основоположник худож. прози в новій укр. л-рі. Походив з козацько-старшинського роду. Одержав домашню освіту. Був комісаром у нар. ополченні (1806 — 07), повіт. предводителем дворянства (1817 — 28), совісним суддею, головою Харків. палати кримінального суду. Обирався членом Т-ва наук при Харків. ун-ті, членом Т-ва антикваріїв Півночі (Копенгаген). Один із засновників Харків. професійного театру (1812 — його директор), Благодійного т-ва (1812), Ін-ту шляхетних дівчат (1812), Харків. губерн. публічної б-ки (1838). Разом з Р. Гонорським та Є. Філомафітським 1816 — 17 видавав перший на Україні наук.-літ. журн. «Украинский вестник». Був ініціатором видання альманахів «Утренняя звезда» (1833), «Молодик» (1843), першої збірки укр. прислів’їв і приказок В. Смирницького — «Малоросійські прислів’я і приказки. Зібрані В. М. С.» (1843). У світогляді К.-О. переважали дворян. лібералізм, просвітительський гуманізм, в останнє десятиріччя посилились демокр. позиції. Був прихильником ідеї вдосконалення суспільства шляхом реформ та впливу на нього засобами л-ри й театр. мистецтва. В літ.-естетичних поглядах К.-О. та в ранній худож. творчості відбилися риси класицизму; у пізнішій худож. практиці переважали принципи просвітительського реалізму, які він обстоював у численних літ.-публіцистичних статтях, нотатках і листах («Супліка до пана іздателя», 1833; «Званые гости», 1840; «Мемуары Евстратия Мякушкина», 1841; «Лист до видавців „Русского вестника“», 1841; «Ответ г. Тихорскому», 1843). Гол. творчим принципом К.-О. вважав «писання з натури», орієнтованість на живу, навколишню дійсність. Критикував письменників, які вигадували відірвані від реальності характери й пристрасті. Одним з перших у вітчизн. л-рі К.-О. виступив з пропагандою нар. теми в л-рі, утверджував ідею позастанової цінності особистості, створив галерею позитивних персонажів з народу. Проводив думку про необхідність книг для простолюду, в своїй творчості орієнтувався на читача з народу. Писав укр. і рос. мовами. Ранні фейлетони («Письма Фалалея Повинухина»), статті, жартівливі вірші К.-О. публікує в кін. 10 — на поч. 20-х pp. в Харків. («Украинский вестник», «Харьковский Демокрит», «Харьковские известия») та моск. («Вестник Европы») періодиці. У них висміюється невігластво, галломанія провінц. панства, йдеться про тяжке становище селян-кріпаків. У кін. 20 — на поч. 30-х pp. К.-О. створює рос. мовою ряд сатир. комедій: «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (1827, опубл. 1840; за сюжетом і системою персонажів — попередниця гоголівського «Ревізора»), «Дворянские выборы» (1828, опубл. 1829), «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника» (1830), «Шельменко, волостной писарь» (1829, опубл. 1831), «Ясновидящая» (1830, не опубл. через цензурну заборону) та ін., в яких розкриваються характерні вади чиновницько-поміщицьких верств.

Спираючись на традиції І. Котляревського, народної пісенності й гумору, К.-О. написав укр. мовою багату на жанрові сцени соціальнопобутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835), де вперше в укр. л-рі вивів образ кріпака-робітника (екранізована на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка, 1958). Найвизначнішим драм. твором К.-О. є соціально-побут. комедія «Шельменко-денщик» (1838; написана рос. мовою, центр. персонаж Шельменко говорить укр. мовою). Це комедія інтриги і характерів, у ній висміюються й викриваються самовдоволене невігластво, паразитизм панства. Образ Шельменка талановито відтворив на сцені М. Щепкін (1842). Комедія була високо оцінена в пресі М. Некрасовим. У рад. час двічі екранізована (на кіностудії ім. О. П. Довженка — 1957, на «Ленфільмі» — 1971). З посиленням реалістич. тенденцій у л-рі К.-О. звертається до прозових жанрів. Укр. повісті та оповідання К.-О. майстерно побудовані у формі живої оповіді простолюдина Грицька Основ’яненка. В них життя народу зображується значною мірою з позицій інтересів селянства; яскраві картини сільс. дійсності, позит. персонажі — трудящі люди гіркої, драматичної, а то й трагічної долі — базуються на життєвих спостереженнях та вивченні фольклору, що забезпечувало правдивість і народність творів. У худож. структурі повістей і оповідань К.-О. наявні також публіцист. моралізаторські сентенції, що мали консервативний характер. Прозові твори К.-О. склали дві книжки «Малороссийских повЂстей, разсказываемых Грыцькомъ Основьяненком» (кн. 1, 1834; кн. 2, 1836 — 37), друкувалися окр. виданнями («Козирдівка», 1838), в журналах та альманахах. Уже перша збірка «Малороссийских повестей» К.-О., за словами В. Бєлінського, відзначалася «високими літературними якостями, що йдуть від оригінальності предмета й оригінальності таланту» (Белинский В. Г. Полн. собр. соч., т. 1. М., 1953, с. 239). Укр. прозові твори К.-О. поділяються на дві осн. групи: бурлескно-реалістичні оповідання («Салдацький патрет», «Мертвецький великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач» та ін.), повість («Конотопська відьма»), новела («Малоросійська биль») і сентиментально-реалістичні повісті («Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов» тощо). Оповідання «Салдацький патрет» (1833) — справжній зразок української гумористики — спрямоване проти недоброзичливої шовіністичної критики творів укр. л ри з простонародного життя, є своєрідним літ. маніфестом письменника. В оповіданні майстерно створена динамічна, мальовнича й багатоголоса картина ярмаркового дійства, що відбиває чимало характерних сторін тогочас. життя й побуту укр. народу. Оповідання «Мертвецький великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач» написані за фольклор. мотивами і здебільшого підпорядковані морально-виховним завданням. Повість «Конотопська відьма» (1833) — гостра сатира на панівну верхівку укр. суспільства. Просвітительська викривальна ідея повісті спрямована й проти потворності суспільно-адміністративних порядків 1-ї пол. 19 ст., проти неуцтва, корисливості, бездуховного існування провінц. панства. Сентиментально-реалістичні повісті К.-О. відзначаються поглибленим психологізмом, лірич. тональністю, постановкою в центр творів позитивних персонажів з труд. селянства. Так, у повісті морально-побут. характеру «Маруся» (1832) душевно багаті, свідомо піднесені письменником до ідеалу гол. персонажі уособлюють високі людські якості простого народу. Новаторським досягненням К.-О. є відтворення трудової діяльності хлібороба. Повість сповнена поезії народної обрядовості. У пізніших творах К.-О. спостерігається тенденція до більшого заглиблення в актуальні соціальні проблеми, до ширшого показу залежності формування характерів від середовища. В повісті «Козир-дівка» (1836) створюється новий для укр. прози реаліст. образ вольової, сповненої почуття власної гідності сел. дівчини. Вагоме місце тут займає сатир. змалювання тогочас. адміністративно-судової системи. У повісті «Сердешна Оксана» (1838), близькій за колізією до пізніше написаної «Катерини» Т. Шевченка, відбито етичний конфлікт між представником панівного класу і селянкою, яка наївно повірила в можливість досягнення щастя через шлюб з паном-капітаном. У творі виявляються риси крит. реалізму, зокрема в царині соціального і психол. аналізу. Своїми романами, кращими повістями, оповіданнями К. близький до натуральної школи. Його роман «Пан Халявский» (1840) — викривальна картина життя позбавленого духовних інтересів, жорстокого щодо кріпаків укр. панства 18 ст. Майстерно користувався письменник сатир. маскою героя-оповідача. Сатиричний роман «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова...» (1841; перший варіант — 1833) спрямований проти деградуючого поміщицько-чиновн. середовища. Серед кращих рос. творів К.-О. — повісті «Ганнуся» (1839), «Панна сотниковна», «Ярмарка» (обидві — 1840), «Предания о Гаркуше» (1841), «1812 год в провинции», «Основание Харькова» (обидві — 1843), оповідання «Званый вечер» із задуманого циклу «Губернские сцены», істор.-худож. та етногр. нариси «Головатый» (1839), «Украинцы» (1841), «История театра в Харькове» (1841), фізіологічний нарис «Знахарь» (1841). Творчість К.-О. відбиває багато визначальних рис істор. своєрідності епохи, життя всіх прошарків тогочас, переважно укр. суспільства. Письменник увів у нову укр. л-ру жанри повісті, оповідання, комедії, розробив і утвердив в укр. худож. прозі естетичні принципи просвітительського реалізму, поглибив його соціальні основи “та психол. аналітичність. Життєвою концепцією ряду героїв є боротьба за сусп. справедливість, утвердження загально-гуманіст. принципів («Козир-дівка», «Божі діти» та ін.). У деяких творах помітні риси романтизму («Ганнуся», «Предания о Гаркуше». «Перекотиполе»). К.-О. утвердив високі естетич. можливості укр. літ. мови, широко представив народно-побутову лексику. П. Плетньов, визначаючи місце К.-О. в літ. процесі, висловив думку, що для того часу він — «один з перших талантів, навіть і не в Росії тільки» («Современник», 1838, т. 12, с. 64). І. Франко вбачав гол. заслугу К.-О. в тому, що він — «творець людової повісті, один із перших того роду творців у європейських письменствах» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 261). Т. Шевченко, з яким К.-О. листувався, залишив позитивні відгуки про нарис «Головатый», повість «Маруся» та ін., виконав ілюстрації до нарису «Знахарь» і повісті «Панна сотниковна», а також присвятив письменникові вірш «До Основ’яненка», в якому високо оцінив його діяльність. Кращі твори К.-О. одними з перших представляли укр. л-ру загальнорос. і європ. читачам: починаючи з 1837 ряд його оповідань і повістей вийшли в рос. перекладах; п’єси ставилися за межами України; 1854 в Парижі опубл. франц. мовою «Сердешна Оксана». Ряд творів К.-О. перекладено польс., болг., чес. та ін. мовами. Іл. див. на окремому аркуші, с. 256 — 257.

Тв.: Твори, т. 1 — 6. К., 1956 — 57; Твори, т. 1 — 8. К., 1968 — 70; Зібрання творів, т. 1 — 7. К., 1978 — 81; Пан Халявский. М., 1978; Проза. М., 1990.

Літ.: Данилевский Г. П. Украинская старина. Х., 1866; Сумцов Н. Ф. Г. Ф. Квитка, как этнограф (по поводу пятидесятилетия со дня кончины его). «Киевская старина», 1893, т. 8; Вербицька Є. Г. Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко. Х., 1957; Чалий Д. В. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. К., 1962; Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ’яненко. К., 1969; Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ’яненко. Семінарій. К., 1978; Зубков С. Д. Григорій Квітка-Основ’яненко. К., 1978; Луцький Ю. Д. Драматургія Г. Ф. Квітки-Основ’яненка і театр. К., 1978; Словник мови творів Г. Квітки-Основ’янеика, т. 1 — 3. Х., 1978 — 1979; Тарнавський В. Г. Квітка-Основ’яненко. Бібліографічна розвідка. 1778 — 1928. К., 1929.

О. І. Гончар.



КВІТКО Лев Мойсейович (11.XI 1890, с. Голосків, тепер Летичівського р-ну Хмельн. обл. — 12.VIII 1952) — євр. рад. поет. Член КПРС з 1939. Рано залишився сиротою. Мандрував по містах і селах України, був підмайстром у маляра, чинбарем, вантажником. Жив у Харкові, працював у євр. журн. «Ді ройте велт» («Червоний світ»). 1936 переїхав до Москви. Освіту здобув самотужки. Делегат 1-го Всесоюз. з’їзду рад. письменників. У роки Великої Вітчизн. війни — член Євр. антифашист. комітету. Його поема «Червона буря» (1918) — перший в євр л-рі твір про Жовтн. революцію. Автор збірок «Кроки» (1919), «Лірика» (1921), кн. «Шкіра з Ріо-Гранде. Оповідання з життя робітників Німеччини» (1928), вірш. роману «Роки молоді» (1941) — про події громадян. війни на Україні, автобіогр. повісті «Лям і Петрик» (1930). Багато писав для дітей — збірки «Пісеньки» (1919), «Вірші — дітям» (1937), «В гості» (1939), «Ахахі» (1940). Поезія і проза К. пройняті теплим народним гумором, ліризмом.

Окр. його твори переклали П. Тичина, В. Сосюра, І. Кулик, Н. Забіла, М. Пригара, А. Авраменко, Є. Райцин та ін. Незаконно репресований 1949. Реабілітований 1955.

Тв.: Укр. перекл. — Найкраще ім’я. Х., 1929; Панац. Х. 1930; У порту. Х., 1930; Два товариші. Х. — Одеса. 1932; Скрипонька. Х. — К., 1933; Поросята Х. — Одеса, 1935; Киценька. Х. — Одеса, 1935; Лям і Петрик. К. — Х., 1936; Коли я виросту. Х. — Одеса. 1937; Колискова. Х., 1938; У мене тайна. К., 1958; Бабусині руки. К., 1980; [Вірші]. «Друг читача». 1989, 25 травня; Рос. перекл. — Избранное. М., 1978; Весны, лета, осени. М., 1980; Лошадка. М., 1983; Избранное М., 1990.

Літ.: Смирнова В. Лев Квитко. М., 1957; Гельфандбейн Г. Приносящий радость. В кн.: Гельфандбейн Г. Генерал и адъютант. Х., 1966; Жизнь й творчество Льва Квитко. М., 1976; Чуковский К. Квитко. В кн.: Чуковский К. Современники. Портреты и этюды. Минск, 1985.

Г. І. Полянкер.


«КВІТОЧКА» — поетичний збірник. Вийшов 1907 в Києві у друкарні В. Кульженка. Укладач — М. Щербина. Вміщено ряд віршів Т. Шевченка («Заповіт», «Садок вишневий коло хати», «Минають дні, минають ночі», «Мені однаково, чи буду» та ін.), П. Грабовського («До матері», «Доля», «На морі»), В. Забіли («Не щебечи, соловейку»), Л. Глібова («Журба», «Чиж та Голуб», «Осел і Соловей» та ін.), Є. Гребінки («Українська мелодія»), І. Франка, К. Білиловського, О. Маковея, В. Самійленка, О. Кониського, В. Александрова та ін.

Літ.: Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

О. І. Сидоренко.


КВЯТКОВСЬКИЙ Олександр Павлович [22.IV (4.V) 1888, с. Веремейки, тепер Чериковського р-ну Могильов. обл. — 7.VI 1968, Москва] — рос. рад. літературознавець. Навчався в Петерб. психоневрологіч. ін-ті. Літ. творчість почав 1919 віршами. В 20-х pp. належав до конструктивістів (див. Конструктивізм у літературі). Багато уваги приділяв вивченню рос. вірша. Теоретично обгрунтував т. з. тактовий вірш. Виходячи з особливостей рос. мови, розробив ориг. теорію «крати» (первинної міри правильного метричного вірша, побудованого на повторюваності однієї з 4-х елементних груп — тридольника, чотиридольника, п’ятидольника і шестидольника) й «тактометричного періоду». Досліджував теорію й історію віршування. Автор «Словника поетичних термінів» (1940), «Поетичного словника» (1966; включає, зокрема, статті «Кобзар», «Коломийка», «Шевченківський вірш»), статей «Тактометр (Досвід теорії вірша музичної лічби)» (1929), «Що ж таке силабічний вірш» (1933), «Метрика російського народного вірша» (1940), «Основні типи російського вірша» (1941), «Російське віршування» (1960), «Ритмологія народної частівки» (1962), «Російський вільний вірш» (1963) та ін.

М. М. Сулима.


КЕВЕДО-І-ВІЛЬЄГАС (Quevedo y Villegas) Франсіско де (26.ІХ 1580, Мадрид — 8.ІХ 1645, м. Вільянуева-де-лос-Інфантес) — ісп. письменник. Навчався в ун-тах м. Алькала-де-Енарес (пров. Мадрид) і м. Вальядолід. За сатир. твори, спрямовані проти політики монархи, зазнав переслідувань. Творчість К.-і-В. близька до л-ри барокко. У крутійському романі «Історія життя пройдисвіта, Пабло на ймення, зразка волоцюг і дзеркала крутіїв» (1606 — 09, вид. 1626), циклі гротескових памфлетів «Сновиддя» (1607 — 23, вид. 1627), зб. новел «Час відплати, або Розумна фортуна» (1636, вид. 1650) створив сатир. панораму життя Іспанії, показав зародження бурж. відносин, правдиві картини деморалізації і соціальної корупції. Написав соціально-політ. сатир. памфлет «Генеалогія бевзнів» (1597), летрилью (привітання, або листи у віршах) «Могутній кабальєро цей дон Дінеро» (опубл. 1605), низку сонетів «Про Філіппа IV, що погано править країною» (1625) та ін. Мрії К.-і-В. про «народну монархію» відбилися у трактаті «Політика Бога, правління Христа й тиранія сатани» (ч. 1 — 2, 1617 — 26, вид. 1626 — 39). Писав інтимну лірику, зокрема любовні сонети й романси. Окр. твори К.-і-В. переклали М. Іванов, Д. Павличко, О. Мокровольський, М. Москаленко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Історія життя пройдисвіта, Пабло на ймення, зразка волоцюг і дзеркала крутіїв. К., 1934; [Вірші]. В кн.: Світанок. К., 1978; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Рос. перекл. — Избранное. Л., 1971.

Літ.: Кржевский Б. А. Франсиско Кеведо о Московской Руси XVII века. В кн.: Кржевский Б. А. Статьи о зарубежной литературе. М. — Л., 1960; Чурсин В. Д. Цензура в Испании и памфлеты Кеведо. В кн.: Вопросы творческой истории литературного произведения. Л., 1964.

Р. Ф. Естрела-Льопіс.


КЕДРА (Корепанов-Кедра) Мітрей [справж. — Корепанов Дмитро Іванович; 16 (28).IX 1892, с Ігра, тепер смт Ігринського р-ну — 12.XI 1949] — удм. рад. письменник. Член КПРС з 1923. Навчявся в Казан. учит. семінарії. Делегат 1-го Всесоюз. з’їзду рад. письменників (1934). Автор першого удм. роману «Тяжке іго» (1929, дія якого відбувається в період посиленої християнізації краю в кін. 18 — на поч. 19 ст.), автобіогр. повісті «Дитина хворого століття» (1911), істор. трагедії «Ештерек» (1915) — про далеке минуле удмуртів, збірок нарисів і оповідань «Довгий Яган» (1931) і «Боротьба» (1936). К. — перший удм. прозаїк, творчість якого зросла на грунті історії та фольклору рідного народу. Незаконно репресований 1937. Реабілітований посмертно.

Тв.: Рос. перекл. — Тяжкое иго. Ижевск, 1958; Избранное. Ижевск, 1965; Потрясенный Вужгут. Ижевск, 1989.

Літ.: Богомолова З. А. Творчестзо Кедра Митрея. Ижевск, 1967; Веселая З. С надеждой и верой. Ижевск, 1983.

Ф. К. Єрмаков.


КЕДРІН Дмитро Борисович [4 (17).II 1907, Богодухівський рудник, тепер с. Щеглівка побл. Донецька — 18.IX 1945, смт Тарасовка побл. Москви] — рос. рад. поет. Навчався 1913 — 17 у комерц. уч-щі в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ). Під час Великої Вітчизн. війни був спецкором газ. «Сокол Родины». За життя вийшла одна збірка — «Свідки» (1940). Основне у ліриці К. — формування психології людини в боротьбі проти міщанства (вірш «Лялька», 1932), поетизація рідної природи (вірші «Підмосковна осінь», 1937; «Осіння пісня», 1940; «Оленка», 1942 — 44), Батьківщини, ратної доблесті рад. людей (вірші «Батьківщина», «Краса», «Хочеш знати, що таке Росія...», «Дума про Росію», «Дніпропетровськ», 1942). Баладі «Зодчі» (1938), поемам «Пісня про Олену Старицю» (1939) і «Кінь» (1940) притаманний історизм. Найзначніший твір К. — віршована драма «Рембрандт» (1938, опубл. 1940). В деяких поезіях К. помітний вплив укр. фольклору («Серце», 1935; «Дві пісні про пана», 1936). Україні присвятив поезії «Київ», «Партизанка Галя» та ін. Перекладав твори М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка, М. Стельмаха.

Тв.: Избранные произведения. Л., 1974; Избранные произведения. М., 1978; Зодчие. М., 1980; Стихотворения. Поэмы. Драма. Пермь. 1984; Чистий пламень. М., 1986; Укр. перекл. — Краса. В кн.: Слов’янське небо Львів, 1972; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; [Вірші]. «Прапор», 1988, № 12.

Літ.: Широков С. Дмитрий Кедрин. Днепропетровск, 1961; Тартаковский П. Дмитрий Кедрин. М., 1963; Красухин Г. Дмитрий Кедрин. М., 1976.

І. Т. Крук.


КЕЖУН Броніслав Адольфович [26.VIII (8.ІХ) 1914, Петроград — 23.IV 1984, Ленінград] — рос. рад. поет. Член КПРС з 1944. Навчався в Робітн. літ. ун-ті ім. О. М. Горького (Ленінград). Учасник Великої Вітчизн. війни, військ. кор. на різних фронтах, зокрема на 3-му Українському. Автор збірок «Батьківщина» (1935), «Дороги в світ» (1939), «Заповітні вогні» (1962), «Знаки на бересті» (1970), «Дихання землі» (1977), «Вічний вогонь» (1984) та ін. Осн. теми — рідне місто, братерство народів країни, спогади про війну і блокаду. Писав також пісні й пародії. Перекладач і пропагандист л-р народів СРСР, слов’ян. країн. Редактор і упорядник поетич. збірок, антологій. Багато віршів присвятив укр. письменникам: «Дорога до Тараса» (1970), «Андрію Малишку» (1970), «Два почуття» (1984, П. Тичині), «Спогад» (1984, В. Сосюрі). Перекладав вірші І. Франка (зб. «Стихотворечия», 1941), М. Рильського, А. Малишка, М. Нагнибіди, П. Воронька, І. Неходи, І. Виргана, Л. Забашти та ін. — опубл. у зб. «Поэзия Советской Украины» (1939), ін. книжках. Рецензував і редагував збірки укр. поетів (А. Малишка, П. Воронька, І. Неходи, І. Виргана та ін.), видані рос. мовою. Був членом ради з укр. л-ри СП СРСР. Окремі вірші К. переклали К. Дрок, А. Таран.

Тв.: Пути-дороги дальние. М., 1970; Поэты и портреты. Л., 1974; Дыхание земли. Стихи и поэмы. Л., 1977; Письма к друзьям. Л., 1984; Вечный огонь. Л., 1984; Укр. перекл. — Говорить Москва. В кн.: Слава Вітчизні народів-братіві К., 1954; Волошки. «Літературна Україна», 1974, 17 грудня.

Літ.: Рождественский В. Бронислав Кежун. В кн.: Кежун Б. Пути-дороги дальние. М., 1970; Пропагандист української поезії. «Літературна Україна», 1964, 8 вересня; Наш друг з міста Леніна. «Літературна Україна», 1974, 6 вересня.

Т. Б. Ліокумович.


КЕЗЛЯ Володимир Васильович (6.II 1937, с. Сибереж, тепер Ріпкинського р-ну Черніг. обл. — 15.III 1984, там же) — укр. рад. письменник. Мав середню освіту. Працював у колгоспі. Автор збірок «Червень, початок літа» (1976; увійшли повість «Синій вітер з Родощі», оповідання), «Поворот сонця» (1978; повість «Маслюки», оповідання). Посм. опубл. публіцист. роздуми — «Там, де ми є...» («Київ», 1986, № 10 — 11). Осн. тема — молодь і село. Для творів К. характерні ліризм, простота викладу.

Тв.: Рос. перекл. — Июнь, начало лета. М., 1980.

Літ.: Яремчук А. На батьківській землі. «Молодь України», 1981, 7 квітня.

Г. Я. Неділько.


КЕЗМА Тауфік Гаврилович [20.VI (2.VII) 1882, Дамаск — 9.IV 1958, Київ] — укр. рад. філолог-арабіст. За походженням араб. Закінчив 1896 у Назареті (Палестина) рос.-араб. школу і відтоді жив у Києві, де 1906 закінчив духовну академію. З 1913 викладав араб. мову в вузах Києва, 1939 — 52 — у Київ. ун-ті (з 1948 — професор). Автор підручника «Елементарні основи граматики арабської мови у популярному викладі» (1928). Упорядковував стародавні арабські рукописи у фондах ЦНБ (тепер ім. В. І. Вернадського) АН УРСР та Арабо-іранського кабінету АН УРСР. Переклав укр. мовою «Оповідання арабського історика Абу Шоджі Рудраверського XI ст про те, як охрестилася Русь» (1927), біографію Ібн Сіни, написану його учнем Абу Убайдом Джузджані, поему середньовічного араб. поета Абана Лахикі, повість Джелала Халіда про нац.-визв. рух в Іраку, збірки оповідань Мухаммеда Теймура «Що бачать очі» (1957, у співавт.) і М. Нуайме «Знатні» (1958). Російськомовні переклади К. ввійшли до зб. «Ливанские рассказы» (1959). Був співробітником кількох араб. журналів, де друкував і матеріали про сходознавство на Україні.

Літ.: Ковалівський А. П. Тауфік Гаврилович Кезма. «Український історичний журнал», 1958, № 4.

.В. С. Рибалкін.


КЕКЕЛІДЗЕ Корнелій Самсонович [18 (30).IV 1879, с. Тобанієрі, тепер Ванського р ну — 7.VI 1962 Тбілісії — груз. рад. літературознавець, академік АН Груз. РСР з 1941. Закін. 1904 Київ. духовну академію. Один із засновників Тбіліс. ун-ту (1918), де 1918 — 62 очолював кафедру давньогруз. л-ри. У 1942 — 49 — директор Ін-ту історії груз. л-ри ім. Ш. Руставелі АН Груз. РСР. Автор праць «Історія давньогрузинської літератури» (т. 1 — 2. 1923 — 24; 5-е вид. 1980 — 81), «Конспективний курс історії давньогрузинської літератури» (1939, рос. мовою), «Етюди з історії давньогрузинської літератури» (т. 1 — 13, 1945 — 73) та ін. Переклав рос. мовою пам’ятки давньогруз. л-ри «Історія і виховання вінценосців» (1954), «Пам’ятки давньогрузинської агіографічної літератури» (1956). Часто бував на Україні, брав участь у з’їздах сходознавців УРСР. 1939 виступив з доповіддю на вечорі, присвяченому 125-річчю від дня народження Т. Шевченка. Листувався з А. Кримським і М. Бажаном. Залишив спогади, в яких розповів про своє навчання на Україні, про інтерес до укр. культури (зберіг. в Ін-ті рукописів Грузії, який носить ім’я К.).

Літ.: Федченко П. М. Уроки Корнелія Кекєлідзе. «Радянське літературознавство», 1980, № 3; Мушкудіані О. Н. З історії українсько-грузинських літературно-культурних взаємин XIX — початку XX ст. К., 1986.

О Н. Мушкудіані.


КЕКІЛОВ Аман (9.V 1912, с. Кеші, тепер Ашхабадського р-ну — 13.XII 1974, Ашхабад) — туркм. рад. письменник і літературознавець, академік АН Туркм. РСР з 1969, нар. письменник Туркм. РСР з 1967. Закін. 1939 Ін-т філософії, л-ри та історії (Москва). Делегат 1-го Всесоюз. з’їзду рад. письменників. У 1959 — 74 був директором Ін-ту мови та л-ри ім. Махтумкулі АН Туркм. РСР. Автор тексту Держ. гімну Туркм. РСР (1946), поем «Вперед» (1935), «Остання зустріч» (1940), «Повернення солдатів» (1965) і «Оспівування» (1967), першого туркм. віршованого роману «Любов» (кн. 1 — 2, 1947 — 57), роману «Розсіяні хмари» (1978). Актуальні питання теорії й історії л-ри розробляв у працях «Молланепес» (1957), «Мистецтво слова» (1970), «Таємниці слова» (вид. 1975) «Літературні жанри» (вид. 1979).

Тв.: Рос. перекл. — Любовь. М., 1965.

Літ.: Абдыев А., Манунцева С. А. Аман Кекилович Кекилов (1912 — 1974). Ашхабад. 1982.

А. Улугбердиєв.


КЕКІЛЬБАЄВ Абіш (псевд — Таган Абіш; 6.XII 1939 с. Онди, тепер Мангишл. обл.) — казах. рад письменник, перекладач Член КПРС з 1969. Закін. 1962 Казах. ун-т (Алма-Ата). Дебютував як поет (зб. віршів «Золоті промені», 1963). Автор романів Кінець легенди» (1979). «Плеяди — сузір’я надії» (1980), «Сполохи» (1985). Опубл. збірки повістей і оповідань «Клапоть хмари» (1966), «Степові балади» (1968); збірки романів і повістей «Жменя землі» (1974), «Балади забутих років» (1979) та ін Твори К. — про високі моральні якості, трудову і ратну доблесть рідного народу. Переклав окремі твори Л. Толстого, В. Шекспіра, Гі де Мопассана, Г. Ібсена, І. Буніна, Ч. Айтматова, М. Каріма, М. Фріша та ін. Деякі твори К. переклали А. Шевченко та Ю. Покальчук.

Тв.: Укр. перекл. — Призовий скакун. В кн.: Червоні яблука. К., 1983; Хатингольська балада. В кн.: Сучасна казахська повість. К., 1987; Перший-ліпший подорожній. В кн.: Біля світлого джерела. Сучасна проза Казахстану. К., 1989; Рос. перекл. — Баллады степей. М., 1975; Баллады забытых лет. М., 1979; Конец легенды. Алма-Ата, 1979; Степные легенды. М., 1983; Плеяды — созвездие надежды. Алма-Ата, 1987; Мартовский снег. Алма-Ата, 1988.

Літ.: Руденко-Десняк А. Почему не умирают легенды. «Литературная газета», 1977, 29 июня; Нурпеисова Ш. Побежденные и «победители». «Дружба народов», 1983, № 9; Братерства й дружби карб новий. «Літературна Україна», 1988, 15 вересня: Викарий С. Монополия на духовный поиск?... «Простор», 1989, № 5.

О. Г. Астаф’єв.


КЕККЕТИН Кецай (1918, с. Кінна Річка, тепер Тігільського р-ну Коряц. авт. окр. — 1943) — коряцький рад. письменник. Навчався в Ін-ті народів Півночі (Ленінград). Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор повістей «Евнито-пастух» (1936, в основі її — історія життя його батька, одного з перших рад. активістів на Крайній Півночі), «Остання битва» (1936, відтворює істор. перекази про міжплемінні сутички), «Хоялхот» (1939, про дореволюц. бідування коряків). Брав участь у створенні коряцького алфавіту, уклав 1936 читанку коряцькою мовою. Переклав окремі твори О. Пушкіна, А. Чехова.

Тв.: Рос. перекл. — Эвныто-пастух. В кн.: От Москви до тайги одна ночевка. М., 1961; Хоялхот. В кн.: Таежные родники. Хабаровск, 1970.

Літ.: Никулин А. Кецай Кеккетын. «На рубеже», 1939, кн. 3; Комановский Б. Л. Пути развития литератур народов Крайнего Севера и Дальнего Востока СССР. Магадан, 1977; Зайцева С. Писатели малых народов Дальнего Востока. Библиографический справочник. Хабаровск, 1966.

І. М. Дзюба.


КЕЛІНЕСКУ (Călinescu) Джордже (19.VI 1899, Бухарест — 12.III 1965, Отопень, побл. Бухареста) — рум. літературознавець, письменник, журналіст, академік Рум. академії з 1948, Закін. 1923 Бухарест. ун-т. У 1949 — 65 очолював Ін-т історії л-ри і фольклору, який тепер носить його ім’я. Автор праць «Творчість Міхая Емінеску» (т. 1 — 5, 1934 — 36), «Життя Іона Крянге» (1938), «Принципи естетики» (1939), «Історія румунської літератури від зародження до наших днів» (1941, 2-е вид. 1986). Написав зб репортажів «Київ, Москва, Ленінград» (1949) монографії «Ніколає Філімон» (1959), «Гр, М. Александреску» (1962), статті про Л. Толстого, А. Чехова та ін. У романі «Загадка Отілії» (1938) реалістично відобразив міщанську сутність дрібної буржуазії. Дилогія «Бідний Іоаніде» (1953) і «Чорний комод» (1960) — про долю інтелігенції в довоєнній і повоєнній Румунії.

Тв.: Рос. перекл. — Загадка Отилии. М., 1959; Избранное М., 1975.

Літ.: Морозов Н. Н. Литературно-критическая концепция Дж. Кэлинеску в 20 — 30-е годы XX века. В кн.: Из истории языка и культуры стран Центральной и Юго-Восточной Европы. М., 1985.

О. І. Гайнічеру.


КЕЛЛЕР (Keller) Готфрід (19.VII 1819, Цюріх — 15.VII 1890, там же) — швейц письменник. Навч. 1840 — 42 в AM (Мюнхен), 1848 — 49 у Гейдельб. ун-ті. Писав нім. мовою. Автор патріот. збірок“ «Вірші» (1846), «Нові вірші» (1851), «Вибрані вірші» (1883). Майстер реалістич. новели. Панораму швейц. дійсності відтворив у прозових збірках «Люди із Зельдвіли» (т. 1 — 2, 1856 — 74), «Сім легенд» (1872), «Цюріхські новели» (т. 1 — 2, 1878), «Вислів» (1881). Автор романів «Зелений Генріх» (1855, 2-а ред. 1879 — 80; автобіогр., належить до найкращих зразків «роману виховання») та «Мартін Заландер» (1886). К. викривав реліг. фанатизм і забобони, владу грошей і бездуховність бурж.-міщанського середовища. І. Франко назвав К. «найбільшим поетом і повістярем, якого видала Швейцарія» (Франко І. Зібр. тв., т. 25. К., 1980, с. 287), переклав його новели «Марія і черниця», «Легенда про танець», «Мереточка», низку віршів. Творчістю К. захоплювався В. Стефаник. Окр. його твори переклали також Д. Павличко, О. Логвиненко, Є. Горева, В. Василюк, Г. Сварник, Н. Андріанова та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 13, т. 25. К., 1978 — 80; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Рос. перекл. — Новеллы. Л., 1970; Зеленый Генрих. М., 1972; Избранное. Л., 1988.

Літ.: Шахова К. Готфрід Келлер. В кн.: Келлер Г. Сільські Ромео і Джульєтта. К., 1986; Баканов А. Нова зустріч з Келлером. «Всесвіт», 1988. № 2; Волчина А. А. Готфрид Келлер. Биобиблнографический указатель. М., 1965.

Н. М. Матузова.


КЕЛЛЕРМАН (Kellermann) Бернгард (4.III 1879, м. Фюрт — 17.Х 1951, Потсдам) — німецький письменник, член AM НДР з 1950. Навчався у Вищій тех. школі (Мюнхен). Проза К. поч. 900-х pp. позначена впливом неоромантизму. В романах «Тунель» (1913), «Брати Шелленберги» (1925), «Місто Анатоль» (1932) викривав імперіалізм. Симпатіями до Жовтн. революції та революції 1918 в Німеччині пройнятий роман «9 листопада» (1920). В романі «Танок смерті» (1948) затаврував фашизм. Автор романів «Пісня дружби» (1935), «Блакитна стрічка» (1938), «Повернення Георга Вендландта» (1941). Побував 1928, 1948, 1951 у Рад. Союзі, у співавт. з дружиною Еллен написав кн. нарисів «Ми повертаємося з Радянської Росії» (1948). В укр. періодиці воєнні нариси К. і розвідки про нього з’явилися 1914 — 15. Окр. твори К. переклали Д. Сімовичева, В. Супранівський, І. Калинович, М. Рильський, Ж. Бургардт, В. Горовська та М. Туркало, С. Карабай, Н. Фірсель, О. Логвиненко та ін.; роман «Тунель» видавався укр. мовою п’ять разів (1923, 1927, 1929, 1932, 1986) у різних перекладах. Про творчість К. писали Т. Якимович. Є. Адельгейм, О. Білецький, О. Лейтес, Н. Матузова, В. Проскурницький та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Праведні душі. Коломия, 1926; Брати Шеленберги. К., 1931; Блакитна стрічка. К., 1964; Тунель. К., 1986; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 6. М. — Л., 1930; Девятое ноября. — Пляска смерти. М., 1959; Песнь дружбы. М. — Л., 1960; Город Анатоль. М., 1979; Братья Шелленберг. М., 1983; Пляска смерти. Х., 1985; Туннель. Донецк, 1988.

Літ.: Якимович Т. Бернгард Келлерман. «Життя й революція», 1928, № 3; Сатулла Є. У. Бернгарда Келлермана. «Всесвіт», 1958, № 4; Матузова Н. М. Творчість Бернгарда Келлермана. Львів, 1960; Федоров А Творчество Келлермана. М., 1961; Бергельсон Г. Ю. Бернгард Келлерман. М. — Л., 1965; Проскурницький В. М. Бернгард Келлерман в українських перекладах і критиці. «Радянське літературознавство», 1969, № 6.

Н. М. Матузова.


КЕЛЬЧЕЇ (Kölcsey) Ференц (8.VIII 1790, с. Седеметр — 24.VIII 1838, с. Чеке) — угор. поет, публіцист. Літ. і політ. діяльність присвятив боротьбі проти феодалізму, за незалежність Угорщини. Виступав за скасування кріпацтва. Автор угор. нац. гімну, патріотич. віршів «До свободи» (1825), «Пісня Зріні» (1830). Промови К. в угор. парламенті, членом якого він був, дидактичний твір «Параінезіс» (1838) мали значний вплив на держ. і політ. діяча, одного з керівників революції 1848 — 49 в Угорщині Л. Кошута і революц.-демократичну молодь, очолювану Ш. Петефі. Вірш К. «Хуст» переклав Ю. Шкробинець (опубл. у своїй зб. «Угорська арфа», 1970).

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антология венгерской поэзии. М., 1952; [Вірші]. В кн.: Европейская поэзия XX века. М., 1977.

Літ.: Кланицаи Т., Саудер Й., Сабольчи М. Краткая история венгерской литературы XI — XX века. Будапешт, 1962; Гершкович А Поэтический театр Петефи. М., 1970.

К. О. Шахова.


КЕМІНЕ (бл. 1770 — 1840) — туркм. поет-сатирик і лірик. Див. Мамедвелі.


КЕМПЕ (справж. прізв. — Найковська) Мірдза [27.I (9.II) 1907, Лієпая — 12.IV 1974, Рига] — латис. рад. поетеса, перекладачка, чл.-кор. АН Латв. РСР з 1973, нар. поетеса Латв. РСР з 1967. Навчалася 1927 — 28 в Латв. ун-ті (Рига). Автор збірок віршів «Ранковий вітер» (1946), «Слова друга» (1950), «Вірші» (1955), «Любов» (1957), «Я не можу мовчати» (1959), «Вічність миттєвостей» (1964; Держ. премія СРСР, 1967), «Шлях людини» (1969), «Шипшина» (1972) і ліричних мініатюр «Бурштинове люстро» (1968). Емоційна, сповнена глибокого філос. змісту, поезія К. відображає внутр. світ людини. Переклала окремі твори М. Сервантеса, В. Шекспіра, Г. Гейне, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Горького, Т. Шевченка (баладу «Причинна», поему «Юродивий», вірші «Ой три шляхи широкії», «Ой одна я, одна», «Якби зострілися ми знову» та ін. — увійшли до книг «Вибране» Т. Шевченка, Рига, 1951, 1954). Написала ст. про укр. поета «Художник, борець, гуманіст» (1961) та вірш «На могилі Тараса Шевченка» (1965). Ряд творів К. переклали Д. Павличко, С. Литвин, В. Струтинський, С. Зінчук, І. Липовецька та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Гімн весні. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; 3 берега молодості. К., 1965; [Твори]. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Рос. перекл. — Избранное. М., 1982.

Літ.: Павличко Д. Мірдза Кемпе. В кн.: Павличко Д. Біля мужнього світла. К., 1988.

Б. К. Звайгзне.


КЕНДЖИЦЬКИЙ (Kędrzycki; Беліна-Кенджицький) Юліан Беліна (11.IX 1827, с. Ковалівка, тепер Немирівського р-ну Вінн. обл. — 19.VIII 1889, Петербург) — польс. поет. Закінчивши Немирів. гімназію, навчався 1845 — 48 в Київ. ун-ті. За участь у повстанні 1863 — 64 був засланий до Сибіру, звідки повернувся 1882. Автор лірич. і сатир. віршів, що поширювалися в рукописах у Польщі і на Україні. Пісня К. «Гей, друзі, годі журитись!» входила до репертуару київських студ. хорів. Залишив спогади «У Шевченка в Києві 1846 р.» (укр. переклад опубл. у Перемишлі — газ. «Український голос», 1927, 13 і 20 березня) — про зустрічі з Т. Шевченком та ін. членами Кирило-Мефодіївського братства. Твори К., зібрані в «Чорній книжечці», надр. 1918 в часописі «Gazeta Lwowska» («Львівська газета», № 38 — 70).

Тв.: Укр. перекл. — У Шевченка в Києві 1846 р. В кн.: Спогади про Шевченка. К., 1958.

А. І. Костенко.


КЕНДЗЕРСЬКИЙ Володимир Андрійович (pp. та мм. н. і см. невід.) — укр. літератор і перекладач 2-ї пол. 19 ст. Закінчив філол. ф-т Київ. ун-ту. Вчителював у Кременчуці й Воронежі. Здійснив ритмізованого прозою переспів «Слова о полку Ігоревім» (1874), в якому використав невластиві першотвору зменшені й згрубілі форми, вставні слова тощо. Цей переспів започаткував в укр. л-рі принципово новий тип поетич. перекладу «Слова» — цілковиту відмову від класич. віршових розмірів. Переклад був орієнтований на читачів з народу. Автор кн. «Малоросійський театр М. П. Старицького у Воронежі» (1885), що містить відомості про склад трупи, її репертуар, короткі характеристики акторів, а також відгуки воронезьких газет про гастролі театру.

Літ.: Махновець Л. У віках безсмертне. В кн.: «Слово о плъку Ігоре※ та його поетичні переклади і переспіви. К., 1967; Зленко Г. Призабуті видання «Слова». В кн.: Зленко Г. Нетлінне. Одеса, 1968.

Г. Д. Зленко.


КЕНІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Кенії. Розвивається переважно суахілі та англ. мовами. В її основі — фольклор народів кікуйю, балух’я, суахілі, акамба, масаї та ін. Багато фольклор. зразків містять збірки «Перекази акамба» і «Казки кікуйю» (обидві — 1966). Писемна л-ра мовою суахілі виникла в 17 ст. Важливе місце в ній займали поемидіяння (утенді). В 19 ст. виступили поети Муяка бен Хаджї аль-Гассані і К. Мване. Сучасні поети прагнуть зберегти дух і традиц. форми давньої поезії, значний внесок у вивчення якої належить Мбаракові Алі Хінаві. Англомовна К. л. зародилася після 2-ї світової війни. Центр. тема повісті-памфлету «Країна сонця» М. Гікару (1958)’ — викриття колоніалізму. Після здобуття незалежності країни (1963) розпочалося становлення багатьох літ. жанрів. З серед. 60-х pp. видаються літ.-худож. журнали «Joliso» («Джолізо»), «Joemagazin» («Джоумагазин»), «Dhana» («Дхана») та ін. У романах «Земля обітована» Г. Огот (1966), «Майбутні лідери» (1973), «Донька священика» (1975) і «Таємничі контрабандисти» (1976) М. Рухені, «Жертва для гончаків» (1974), «Вулиця Рівер-Роуд» (1976) і «Тарганячий танок» (1979) М. Мвангі, поезії Дж. Ангіри (збірки «Соки», 1970; «М’які корали», 1973) відображено минуле африканців, їхню боротьбу за нац. визволення, ліквідацію залишків колоніальної системи.

Особливе місце в К. л. посідає реалістична творчість прозаїка і драматурга Нгугі Ва Тхіонго, автора романів з життя доколон. Кенії — «Не плач, дитино» (1964), «На різних берегах» (1965) і «Пшеничне зерно» (1967). Проблеми незалежної афр. держави порушує він у романі «Криваві пелюстки» (1977), широку панораму кенійського життя поч. 70-х pp. відтворює в романі «Розіп’ятий диявол» (1980 — мовою кікуйю, 1982 — англ.). Духовне буття сучас. африканця — тема прозових творів Джозіа Каріукі, Дж. Каріара, Дж. Ваїгуру, поезій Джозефа Каріукі, Дж. Мбіті, А. Кассама та ін. Укр. мовою опубл. роман М. Мвангі «Вартові савани» («Всесвіт», 1982, № 3), роман Нгугі Ва Тхіонго «Пшеничне зерно» («Всесвіт», 1969, № 10 — 11) і його оповідання «Відійшла з посухою» («Всесвіт», 1979, № 6), вірші Джозефа Каріукі (антологія «Поезія Африки». К., 1983) і Дж. Ангіри (збірка світової поезії 20 століття «Заграва». К., 1989). Серед перекладачів — Н. Биховець, О. Мокровольський, В. Рамзес та С. Нікіташенко, Вс. Ткаченко, Л. Боженко та ін.

Літ.: Современные литературы Африки. Восточная и Южная Африка. М., 1974; Кулик С. Ф. Кения. В кн.: Страны и народы. Африка. Восточная и Южная Африка. М., 1981; Вознесенская Ю. А. Писатели Кении, 1960 — 1980. Биобиблиографический справочник М., 1982.

В. І. Ткаченко.


КЕНІН-ЛОПСАН Монгуш Борахович (10.IV 1925, с. Хондергей, тепер Дзун-Хемчинького р-ну) — тув. рад. письменник, канд. істор. наук. Член КПРС з 1944. Закін. 1952 Ленінгр. ун-т. Автор поетич. збірок «Великий шлях» (1956), «Я — син Жовтня» (1959), «Маленький учитель» (1963), «Мої крила» (1967), «Кіновар» (1972), «Голоси» (1984), романів «Бистрина великої річки» (1965), «Доля жінки» (1971), «Танок Козерога» (1976), «Юрта табунника» (1980), «Колискова бабусі» (1984), «Молодше бісенятко» (1989), повісті «Калдарак» (1985), зб. оповідань «Небесне дзеркало» (1974) та ін. Для творів К.-Л. характерний нерозривний зв’язок з фольклором, історією. Політ. пробудження тув. народу, морально-психол. наслідки війни, духовне змужніння людей, братерство народів — осн. теми творчості К.-Л. Переклав окремі твори Т. Шевченка (вірш «Минули літа молодії» та ін.), Лесі Українки (поезії «Гей, піду я в ті зелені гори...», «Україно! плачу слізьми над тобою...», «Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила...»), І. Франка, М. Рильського, М. Бажана, В. Сосюри, П. Тичини та ін. укр. письменників. Упорядкував зб. перекладів творів Т. Шевченка («Сон», 1964). Окремі твори К.-Л. переклав М. Пшеничний.

Тв.: Укр. перекл. — Сліди. «Дніпро», 1984, № 10; [Вірші]. «Жовтень», 1985, № 1; Рос. перекл. — Калдарак. Л., 1985; Настигающий птицу. М., 1987; Следы. М., 1989; Тувинка. М., 1990.

Літ.: Куулар Д. С. Тувинская поэзия. Кызыл. 1970; Писатели Тувы. Библиографический справочник. Кызыл, 1982.

Д. С. Куулар.


КЕННАН (Kennan) Джордж (16.II 1845, м. Норфолк, шт. Огайо — 10.V 1924, м. Елбертон, шт. Нью-Джерсі) — амер. публіцист. Не раз бував у Росії, 1865 — 66 мандрував по Сибіру (кн. «Кочове життя у Сибіру», 1870), 1885 — 86 відвідав місця поселення рос. революціонерів. У кн. «Сибір і система заслання» (т. 1 — 2, 1889 — 90, вид. 1891) К. відобразив нестерпні умови життя каторжан, використавши розповіді політ. засланців, зокрема М. В. Ковалевського. Книгу перекладено багатьма мовами, в т. ч. російською (1890, заборонена царською цензурою). 1886 К. зустрічався у Ясній Поляні з Л. Толстим. Видатний російський письменник згадував у «Нотатках християнина» (1888), зазначаючи: «Судження Кеннана про російський уряд повчальні: я б соромився бути царем у такій державі...» (Толстой Л. Собр. соч., т. 21. М., 1985, с. 354). Видав кн. «Народні перекази про Наполеона» (1902), де вмістив перекладені ним з рос. мови легенди і нар. оповідки про нашестя наполеонівської армії 1812. Вітав повалення рос. самодержавства, засуджував збройну інтервенцію капіталіст. країн проти молодої Рад. держави.

Тв.: Укр. перекл. — Сибір, ч. 1. Львів, 1893; Рос. перекл. — Сибирь! СПБ, 1906; Петропавловская крепость и русские политические преступники. СПБ, 1908.

Літ.: Маламед Е. И. Русские университеты Джорджа Кеннана. Иркутск, 1988.

Н. Ф. Овчаренко.


КЕНТ (Kent) Рокуелл (21.VI 1882, м. Таррітаун, шт. Нью-Йорк — 13.III 1971, м. Платсберг, там же) — амер. художник, письменник, громад. діяч, почес. чл. АМ СРСР з 1962. Учасник 1-го Всесв. конгресу прихильників миру (1949, Париж — Прага), Всесв. конгресу за заг. роззброєння і мир (1962, Москва). Член Всесв. Ради Миру (з 1955). Навчався 1901 — 03 у Колумб. ун-ті (Нью-Йорк), згодом у Нью-Йорк. школі мистецтв. Був головою Нац. к-ту амер.-рад. дружби (з 1957). Автор монумент. пейзажів, у яких зобразив красу природи, побут, зокрема, амер. Півночі, життя простолюду. Майстер політ. графіки, передусім антифашист. характеру. Ілюстрував поему «Беовульф» (давній англосаксонський епос), твори Дж. Чосера, В. Шекспіра, И. В. Гете, Г. Мелвілла, власні мемуарні й автобіогр. книжки — «Дикий край» (1920, про перебування на Алясці), «Плавання на південь від протоки Магеллана» (1924), «Саламіна» (1935, про перебування у Гренландії). Написав також автобіогр. повісті «Це ж моя справа» (1940) і «Це я, господи» (1955). Був обізнаний з українською культурою. В 40 — 50-х pp. як голова Міжнар. робітн. ордену (орг-ції взаємодопомоги робітників США) працював серед українців, що живуть у США. На 1-му Укр. нац. фестивалі (1948, Філадельфія) виступив з промовою про вагомість внеску укр. імміграції в амер. культуру. Двічі (1958, 1964) відвідав Україну, враження від першої поїздки відбилися у кн. «Про людей і гори» (1959). 1958 відбулася виставка творів К. у Києві й Одесі. Чимало картин подарував музеям СРСР, у т. ч. України (14 творів зберіг. у Київ. музеї зх. і сх. мист-ва). Популяризував творчість Т. Шевченка. В березні 1961 виступав на шевченківському вечорі, організованому Лігою амер. українців у Нью-Йорку, в травні 1964 — на Міжнар. форумі діячів культури у Києві, присвяченому 150-річчю від дня народження Т. Шевченка. Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1967).

Тв.: Укр. перекл. — Пишаюся його творами. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964; «Шевченко любив свій народ і ненавидів його гнобителів». «Літературна Україна», 1964, 2 червня; Рос. перекл. — Курс N ву Е. М., 1965; В диком краю. Дневник мирних приключений на Аляеке. М., 1965; Это я, господи. М., 1966; Гренландский дневник. М., 1969: Саламина. М., 1975; Плавание к югу от Магелланова пролива. М., 1977.

Літ.: Фогель З. Мужній співець життя. «Всесвіт», 1958, № 6; Школяренко О. Рокуелл Кент — шукач правди і краси. «Всесвіт», 1982, № 6.

Р. П. Зорівчак.


КЕНЬВЕШ-ТОТ (Könyves Tóth) Калман (31.VIII 1837, м. Дебрецен — 16.VII 1924, там же) — угор. письменник. Вивчав теологію в Дебрецені, Утрехті, Парижі й Лондоні. Вітав проголошення Угор. Рад. республіки 1919. Автор оповідань для юнацтва (збірки «Характер», 1874; «Обов’язок», 1882; «Мученики науки», 1886; «Сільські історії», 1890; «На згадку», 1913, та ін.), віршів на морально-етичні теми. 1888 виступив зі статтями про Т. Шевченка — у газ. «Vasárnapi Újság» («Недільна газета», № 38) і журн. «Képes Folyóirat» («Ілюстрований журнал», № 4).

Тв.: Укр. перекл. — Із статті «Український поет-селянин». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

Літ.: Васовчик В. Ю. Творчість Шевченка в світлі угорської критики. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969.

Г. П. Герасимова.


КЕПЕШ (Képes) Геза (1.II 1909, м. Матесалка) — угор. поет, перекладач і літературознавець. Закінчив Будапешт. ун-т. Учасник Руху Опору, Автор численних збірок віршів («Увічню в мармурі», 1933; «Горгона мріє», 1942; «Світ, що народжується», 1954; «Камінь і фарба», 1967; «Блоковий будинок», 1973; «Світлий колос», 1981, та ін.) і епіграм («Сіль і перець», 1956; «225 грамів жовчі», 1980). Перекладає з багатьох європ. мов. Вірші рад. поетів у перекладі К. надр. у кн. «Сіячі свободи» (1949). Переклав угор. мовою «Слово о полку Ігоревім», вірші Т. Шевченка («А. О. Козачковському», «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Заповіт», «Мені тринадцятий минало», «Самому чудно. А де ж дітись?», «Якби ви знали, паничі», поему «Єретик», уривок з поеми «Кавказ» — опубл. у кн. К. «Вибрані переклади», Будапешт, 1951), акр. твори Г. Сковороди, Л. Боровиковського, С. Воробкевича, О. Духновича, І. Франка, Лесі Українки, У. Кравченко, М. Вороного, Х. Алчевської, М. Драй-Хмари, М. Рильського, П. Тичини, Л. Первомайського, В. Швеця, Автор передмови до «Кобзаря» (Будапешт, 1961) і статей «Бернс і Шевченко» (1962) та «„Кобзар“ на берегах Дунаю» (1964).

Тв.: Укр. перекл. — З передмови до «Кобзаря». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964; Рос. перекл. — «Кобзарь» на берегах Дуная. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964.

Літ.: Нудьга Г., Стойко С. «Кобзар» угорською мовою. «Всесвіт», 1965, № 4; Васовчик В. Ю. Творчість Шевченка в світлі угорської критики. В кн.: Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1969; Иглои Э. Древняя русская литература в Венгрии. В кн.: Взаємовплив слов’янських мов і літератур. К., 1972; Мішлеї П. Нове угорське видання «Слова о полку Ігоревім». «Всесвіт», 1975, № 4.

Г. П. Герасимова.


КЕППЕН (Koeppen) Вольфганг (23.VI 1906, м. Грайфсвальд) — німецький письменник (ФРН). Освіту здобував у вузах Гамбурга, Грайфсвальда, Берліна, Вюрцбурга. Замолоду змінив багато професій, був актором, журналістом. Романи «Нещасливе кохання» (1934), «Стіна хитається» (1935) — соціально-крит. спрямування. Сповнене страху перед майбутнім життя нім. міста після 2-ї світової війни К. змалював у романі «Голуби в траві» (1951). В романі «Оранжерея» (1953) показав суть політ. машини ФРН, неспроможність буржуазно-ліберальних ілюзій. Протест проти відродження мілітаризму в ФРН, роздуми над складною долею молодого покоління — в центрі роману «Смерть у Римі» (1954). У повісті «Юність» (1976) на автобіографічній основі К. відтворив життя Німеччини» періоду Веймарської республіки. Автор книжок дорож. нарисів, зокрема про СРСР («В Росію та інші країни», 1958). Окремі твори К. переклали А. Плюто, Я. Прилипко.

Тв.: Укр. перекл. — Оранжерея. «Всесвіт», 1962, № 3 — 4; Смерть у Римі. К., 1966; Рос. перекл. — Голуби в траве. — Теплица. — Смерть в Риме. М., 1989.

Літ.: Затонський Д. В. Про «Оранжерею» Вольфганга Кеппена та про деякі проблеми сучасної західнонімецької літератури. «Всесвіт», 1962, № 4; Стеженский В., Черная Л. Нелегкая судьба Вольфганга Кеппена. В кн.: Стеженский В., Черная Л. Литературная борьба в ФРГ. М., 1978.

А. Г. Баканов.


КЕРАШЕВ Тембот Магометович (16.VIII 1902, аул Кошехабль, тепер Кошехабльського р-ну Адиг. а. о. — 9.II 1988, Майкоп) — адиг. рад. письменник, основоположник адиг. прози. Член КПРС з 1928. Закін. 1929 Пром.-екон. ін-т (Москва). Делегат 1-го Всесоюз. з’їзду рад. письменників. Нове життя Адигеї, життєві долі земляків відтворив у романі «Шамбуль» (1940; рос. перекл. — «Дорога к счастью»; Держ. премія СРСР, 1948). До теми Великої Вітчизн. війни звернувся у повісті «Сестра партизанів» (1943). Роман «Змагання з мрією» (1955) — про повоєнне адиг. село. Проблему виховання молоді порушує у повісті «Розумної матері дочка» (1963) та романі «Куко» (1969). Минулому свого народу присвятив збірки оповідань і повістей «Арбек» (1959), «Старий абадзехський мисливець» (1969) та роман «Одинокий вершник» (1973). Збирач і укладач збірок усної нар. творчості. За мотивами адиг. нар. оповідей написав повість «Дочка шапсугів» (1955) — про участь адигейців у війську Б. Хмельницького, дружбу укр. і адиг. народів. Переклав «Інтернаціонал» Е. Потьє, ряд творів Д. Фурманова та ін. Окремі твори К. переклали В. Гнатовський та І. Стативка.

Тв.: Укр. перекл. — Дорога до щастя. К., 1956; Урок життя. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 3. Майкоп, 1981 — 83.

Літ.: Шабанова Е. М. Тембот Керашев. Майкоп, 1959; Панеш У. М. О мастерстве Тембота Керашева. Майкоп, 1971.

М. Ш. Куніжев.


КЕРБАБАЄВ Берди Мурадович [3 (15).III 1894, аул Аманта-Капан, тепер Коукі-Зерен Тедженського р-ну Ашхаб. обл. — 23.VII 1974, Ашхабад] — туркм. рад. письменник, один із зачинателів туркм. рад. л-ри, академік АН Туркм. РСР з 1951, нар. письменник Туркм. РСР з 1967, Герой Соц. Праці (1969). Член КПРС з 1948. Навчався 1927 — 28 в Ленінгр. ун-ті. У 1942 — 50 — голова СП Туркменії. У поемах «Дівочий світ» (1927), «Закріпачена, або Жертва адату», «До нового життя» (обидві — 1928), «АмуДар’я» (1931), зб. нарисів і оповідань «Дійсність» (1931), повістях «Байрам» (1934), «Батир» (1935), п’єсах «На підйомі» (1936), «Хурлукга і Хемра» (1940) виступив проти пережитків минулого, показав соціальні перетворення в Туркменії після Великого Жовтня. Повість «Курбан Дурди» (1942), поема «Айлар» (1943), лібретто опери «Абадан» (1941), п’єси «Любов до Батьківщини» (1941), «Брати» (1943) — про подвиги рад. воїнів на фронтах і самовіддану пращо туркм. народу в тилу під час Великої Вітчизн. війни. Автор істор. драми у віршах «Махтумкулі» (1943). В істор.-революц. романі «Вирішальний крок» (кн. 1 — 3, 1940 — 47; Держ. премія СРСР, 1948; укр. перекл. Л. Первомайського, 1972) простежує складний шлях туркм. народу до свого соціального і нац. визволення в роки революції й боротьби за встановлення Рад. влади. Повість «Айсолтан з країни білого золота» (1949; Держ. премія СРСР, 1951) — з життя бавовнярів. Туркм. нафтовиків зобразив у романі «Небіт-Даг» (1957). Образ туркм. революціонера К. Атабаєва створив у романі «Чудом народжений» (1965). Будівникам Каракумського каналу присвятив роман «Краплина води — крупинка золота» (1972). Писав також для дітей. Переклав окремі твори І. Крилова, О. Пушкіна, О. Грибоєдова, Л. Толстого, М. Горького, М. Шолохова, М. Джаліля та ін. Опубл. статті про Т. Шевченка «Ми — брати» і «Збулося...» (обидві — 1961). 1961 був на Україні (Київ), підтримував дружні стосунки з А. Турчинською. Ряд творів К. переклали Л. Первомайський, М. Лещенко, Г. Ігнатенко, І. Буше, Р. Лубківський.

Тв.: Укр. перекл. — Айсолтан з країни білого золота. К., 1954; Збулося... В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; Чудом народжений. К., 1976; Краплина води — крупинка золота. К., 1976; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 6. Ашхабад, 1968 — 73.

Літ.: Ігнатенко Г. Тільки вперед! В кн.: Кербабаев Б. Небіт-Даг. К., 1968; Тангрыбердыев Х. У истоков туркмекской прозы. В кн.: Кербабаев Б. Избранные произведения, т. 1. Ашхабад, 1968; Эсенов P. Первопроходец. «Знамя», 1984, № 3; Акопова Л., Положій В. Берди Кербабаєв. В кн.: Кербабаєв Б. Вирішальний крок. К., 1987.

Б. В. Хоменко.


КЕРЕКЕШ Юрій Юрійович (26.VI 1921, с. Великі Лучки, тепер Мукачівського р-ну Закарп. обл.) — укр. рад. письменник, перекладач. Навчався 1940 — 44 в Будапешт. ун-ті, закінчив 1955 Ужгор. ун-т. Працював у пресі, артистом драм. театру, учителем, літ. консультантом Закарп. орг-ції СПУ. Друкується з 1940. Автор збірок оповідань «Парубкова дочка» (1958), «Заради сина» (1963), «Оповідання з Верховини» (1965), зб. нарисів «Зустрічі без прощань» (1987), повістей «Христина» (1967), «Чотири дні відпустки» (1972), роману «Блукання в порожнечі» (1981), п’єс «Два кольори» (1981), «Медовий місяць» (1986). Пише і оповідання для дітей (зб. «Горішки», 1960). Творчу увагу К. привертають становлення нового в житті і психологія людини, морально-етичні питання, духовна сутність сучасника. Перекладає твори угор. (зокрема, зб. оповідань «Важкий гріш» Ж. Моріца, 1968; роман «Сонцелюб» І. Галла, 1983), чес. і словац. письменників. Окремі твори К. перекладено рос., молд., болг., словац., угор. та ін. мовами.

Тв.: Незвичайна любов. Ужгород, 1972; Рос. перекл. — Христина. М., 1970.

Літ.: Мишанич О. В. На бистрині часу. В кн.: Керекеш Ю. Блукання в порожнечі. Ужгород, 1981; Марко В. Эволюция эпического мышления. «Радуга», 1982, № 9.

В. С. Поп.


КЕРИТА Христина Василівна (6.II 1955, с. Драгове Хустського р-ну Закарп. обл.) — укр. рад. поетеса. Закінчила 1981 Ужгор. ун-т. З 1977 працює в газ. «Молодь Закарпаття». Друкується з 1970. Автор збірок «Березневі заручини» (1981), «Чекання дива» (1983), «Одкровення» (1988), до яких увійшли також поеми «Тисяча друга ніч», «...І все життя», «Притча про славу», «Струна в долоні». В поемах К. торкається героїн, сторінок боротьби укр. народу і трудящих зарубіж. країн.

Ю. І. Балега.


КЕРІ (Cary) Джойс (справж. — Артур Джойс Люнел; 7.ХП 1888, м. Лондондеррі, Ольстер — 29.III 1957, Оксфорд) — англ. письменник. Навчався з 1904 в школі живопису при Едінбурзькому університеті, згодом у майстернях імпресіоністів у Парижі, закінчив 1912 Оксфорд. ун-т. З 1913 жив (з перервами) у Нігерії, 1920 повернувся до Англії. Помітним явищем в англ. антиколоніальній прозі став його роман «Містер Джонсон» (1939). Майстерність соціально-психол. аналізу К. засвідчив у двох трилогіях (своєрідні триптихи, де кожна з частин не стільки продовжує, як доповнює іншу) — романах «Сама собі дивуюся» (1941), «Бути прочанином» (1942) і «З перших рук» (1944) та «Улюбленець слави» (1952, укр. перекл. Л. Танюка; рос. перекл. — «Из любви к ближнему»), «Ніхто, крім Бога» (1953) і «Залишившись без честі» (1955), а також у романі «Радість і страх» (1949). К. написав кілька автобіогр. романів про дит. роки («Мій любий Чарлі», 1940; «Дитячий дім», 1941).

Тв.: Укр. перекл. — Улюбленець слави. К., 1989; Рос. перекл. — Из любви к ближнему. М. — Л., 1966; Из первых рук. Л., 1971; Радость и страх. — Рассказы. М., 1980; Дорогой мой Чарли. Л., 1980.

Р. І. Доценко.


КЕРІМ Алі (справж. — Керімов Алі Паша оглу; 18.III 1931, м. Геокчай — 30.VI 1969, Баку, похов. у Геокчаї) — азерб. рад. письменник. Закін. 1956 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор поетич. збірок «Двоє закоханих» (1960), «Завжди в дорозі» (1963), «Золоті крила» (1965), «Поверни материнський борг» (1970), «Після мандрівки» (1972), «Вернись» (1983), в яких звертався до тем місця поета в суспільстві, Великої Вітчизняної війни. Написав повість «На березі блакитної пісні» (1968). У поемі «Перша симфонія» (1956), романі «Сходини» (1972) порушено питання про збереження кращих нац. культур. традицій. Окремі твори К. переклали В. Гужва, М. Мірошниченко, О. Петькун.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Бакинські вогні. К., 1978; Слова. «Дніпро». 1982, № 1; Дім пісень. «Прапор», 1982. № 1; Рос. перекл. — Два влюбленных. Баку, 1958; Цветы и хлеб. М., 1978.

М. М. Мірошниченко.


КЕРНБАХ (Kernbach) Віктор (14.Х 1923, Кишинів) — рум. поет, критик і перекладач. Навчався в Бухарест. ун-ті. Автор збірок «Рими» (1957) — про боротьбу за мир і будівництво сопіалістич. суспільства, «Галактичний неспокій» (1966) — на космічну тему, «Табличка з прадавньої бронзи» (1971) — роздуми про непоборність часу, «Загадки зіркових міфів» (1973) та ін. К. належить книга есе «Аспекти російської літератури» (1949). Написав 1949 статтю про Т. Шевченка і 1952 рецензію на перше рум. видання «Кобзаря». Переклав окремі твори Т. Шевченка («Заповіт»), І. Франка, Ш. Руставелі, В. Маяковського, П. Антокольського, П. Бажова, С. Щипачова, О. Суркова, О. Яшина, Г. Леонідзе, І. Абашидзе. Опубл. інтерв’ю з О. Корнійчуком (1956).

В. С. Семчинський.


КЕРНЕРЕНКО Грицько (справж. — Кернер Григорій Борисович; 1863, слобода Гуляйполе, тепер місто Запоріз. обл. — р. і м. см. невід.) — укр. письменник. Закінчив гімназію у Сімферополі, вивчав агротехніку в Мюнхен. політехнікумі. Займався господарством у своєму маєтку в Гуляйполі. Друкувався в альм. «Складка», журналі «Літературно-науковий вістник», антологіях «Акорди», «Розвага» та ін. Окремими книгами видав «Невеличкий збірник творів Грицька Кернеренка» (1890), поему «Щетинник. З народного життя» (1891), збірку «В досужий час. Лірна поезія» (1896). Кілька віршів присвячено Т. Шевченкові. До книги «Менти натхнення» (1910) увійшли вибрані ліричні твори, оповідання, нариси, драматичний етюд «Сила правди», в якому зображено зловживання владою сільського начальства, нещасливе кохання. Переклав окремі твори Г. Гейне, О. Пушкіна, Шолом-Алейхема, О. Чюміної, С. Фруга, С. Надсона, О. Апухтіна.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Українська муза. К., 1908.

Літ.: Комар М. Невеличкий збірник творів Грицька Кернеренка. «Зоря», 1890, № 23; Комар М. Правдива казка. Оповідання Грицька Кернеренка. «Зоря», 1890, № 24; Шаповал М. Новини нашої літератури. («Менти натхнення» Грицька Кернеренка). «Літературно-науковий вістник», 1910, т. 50, кн. 4; Алчевська Хр. Грицько Кернеренко. Менти натхнення. «Українська хата», 1910. № 1; Грабовський П. Дещо про творчість поетичну. В кн.: Грабовський П. Зібрання творів, т. 3. К., 1960.

М. П. Бондар.


КЕРНИЦЬКИЙ Іван Михайлович (30.ІХ 1909, с. Гаї, тепер Пустомитівського р-ну Львів. обл. — 9.IV 1979, Львів, похов. у рідному селі) — укр. рад. мовознавець, доктор філол. наук з 1969. Закін. 1937 Львів. ун-т. З 1946 працював в Ін-ті сусп. наук АН УРСР (Львів). Автор праць з граматики, лексикології й лексикографії укр. мови («Наголос у сучасній українській літературній мові», 1954, у співавт.; «Іван Франко як мовознавець», 1956; «Із спостережень над формами давньоминулого часу в староруських і староукраїнських пам’ятках», 1959, та ін.). Один з укладачів «Польськоукраїнського словника» (т. 1 — 2, 1958 — 60), «Словника староукраїнської мови XIV — XV ст.» (т. 1 — 2, 1977 — 78; премія ім. І. Я. Франка АН УРСР, 1980). К. — співавтор підручника «Język polski» («Польська мова» для рад. шкіл з польс. мовою навчання) та «Короткого тлумачного словника української мови». Упорядкував (разом з О. Купчинським) кн. «Акти села Одрехови. Прикарпаття. Пам’ятки української ділової писемності XVI — XVII ст.», 1970.

Тв.: Система словозміни в українській мові. На матеріалах пам’яток XVI ст. К., 1967.

Літ.: Іван Михайлович Керницький. «Мовознавство», 1979. № 4.

Л. Л. Гумецька.


КЕРНИЦЬКИЙ Іван Степанович (крипт. — І. К.; 12.IX 1913, с. Суходіл, тепер Перемишлянського р-ну Львівської обл. — 15.II 1984, Нью-Йорк) — укр. письменник і журналіст у США. З сел. родини. Вчився у Львів. торг. школі (не закін. через хворобу). Працював у Львові: складачем друкарні, редактором журн. «Наш прапор», з 1939 в газ. «Вільна Україна». 1944 виїхав до Австрії, з 1949 жив у США, працював у журн. «Лис Микита» (Нью-Йорк). Автор збірок новел «Святоіванські вогні» (1934), «Мій світ» (1938), «Село говорить» (1940), гуморесок «Циганськими дорогами» (1947), «Перелетні птахи» (1952), а також повісті «Герой передмістя» (1958), п’єс «Пан інспектор» (1933), «Король стрільців», «Квіт папороті» (1943). Характерні ознаки творчості К. — ліризм, лаконізм худож. мови, метафоричність, невимушеність фабули, ритмічність оповіді.

Літ.: Іваничук Р. Загублена знахідка Діогена. «Жовтень», 1989, № 1.

І. М. Лисенко.


«КЕР-ОГЛИ», «Кероглу» — героїчний епос, поширений на Бл. Сході та в Серед. Азії. Склався не раніше 17 ст. Є численні версії «К.-о.», які умовно можна поділити на дві групи: західну (вірм., груз., курд., адж., тур., що походять з азерб. епосу «К.-о.») і східну (туркм. «Герогли», узб. і казах. «Гор-огли», тадж. «Гургулі» або «Гуруглі»). Епос має напівістор., напівлегендарний характер. Голов. герой його — нар. месник, захисник бідних, вождь антифеод. повстань (західні версії), богатир, справедливий, чесний правитель (східні версії). Епос перекладено рос., болг., англ., нім., франц. та ін. мовами світу. Його сюжет ліг в основу опери «Кер-огли» азерб. композитора У. Гаджибекова, поеми «Кер-огли» вірм. письменника Р. Патканяна та ін.

Літ.: Каррыев Б. А. Эпические сказання о Кер-оглы у тюркоязычных народов. М., 1968; Короглы Х. Г. Взаимосвязи эпоса народов Средней Азии, Ирана и Азербайджана. М., 1983.

М. Г. Бочко.


КЕРРОЛЛ (Carroll) Льюїс (справж. — Чарлз Латвідж Доджсон; 27.I 1832, м. Дарсбері, графство Чешир — 14.I 1898, м. Гілфорд, графство Серрей) — англ. письменник, священик. Закін. 1855 Оксфорд. ун-т; професор математики того ж ун-ту (1855 — 81). 1867 подорожував бо Росії (кн. «Російський щоденник», 1867). Здобув визнання філос. казками-гротесками «Аліса в Країні Чудес» (1865, укр. перекл. Г. Бушиної) та «Аліса в Задзеркаллі» (1872). В казках, написаних у формі «поем-нісенітниць», відобразив звичаї пізньовікторіанської Англії. Інші твори — зб. віршів «Полювання на Снарка» (1876), роман «Сільві й Бруно» (ч. 1 — 2, 1889 — 93), книжка-головоломка «Логічна гра» (1887) та ін. На Київ. студії наук.-популярних фільмів 1982 створено багатосерійний мультфільм «Аліса в Країні Чудес». Портрет с. 452.

Тв.: Укр. перекл. — Аліса в Країні Чудес. К., 1976; Рос. перекл. — Приключения Алисы в Стране чудес. М., 1982; История с узелками М., 1985; Сквозь Зеркало и что там увидела Алиса, или Алиса в Зазеркалье. М. 1986.

Літ.: Урнов Д. М. Как возникла «Страна чудес». М., 1969; Скуратовская Л. И., Матвеева И. С. Из истории английской детской литературы. Днепропетровск, 1972; Демурова Н. М. Льюис Кэрролл. М., 1979; Скуратовская Л. И.. Матвеева И. С. «Алиса» в новом облике. В кн.: Тетради переводчика, в. 17. М., 1980; Падни Дж. Льюис Кэрролл и его мир. М., 1982.

О. В. Зернецька.


КЕРУАК (Kerouac) Джек (12.III 1922, м. Лоуелл, шт. Массачусетс — 21.Х 1969, м. Сент-Пітерсберг, шт. Флоріда) — амер. письменник. Навчався 1940 — 42 в Колумб. ун-ті (Нью-Йорк). Багато подорожував, змінив чимало професій. У л-ру ввійшов як виразник думок повоєнного амер. «розбитого покоління» — т. з. Ситників. З еклектичних філос. і естетичних позицій К. таврував вади бурж. суспільства, конформізм, лицемірство і бездуховність — роман у новелах «На дорозі» (1954, опубл. 1957), романи «Волоцюги Дгарма», «Підземні люди» (обидва — 1957), «Самотній мандрівник» (1960), «Марнославство Дюлуза» (1968). Кризу дрібнобурж. анарх. бунтарства показав у романі «Біг Сур» (1962). Імпресіоністські й натуралістичні описи поєднуються у К. з реалістич. картинами буття. Повість «Малий Пік» (вид. 1971, укр. перекл. М. Габлевич) — правдива розповідь про нелегке життя негр. хлопчика. Більшість творів К. — автобіогр. характеру.

Тв.: Укр. перекл. — Малий Пік. К., 1982.

Літ.: Левидова И. Неприкаянные души. «Вопросы литературы», 1960, № 10; Морозова Т. Л. Образ молодого американця в литературе США. М., 1969; Покальчук Ю. В. Самотнє покоління. К., 1972.

О. І. Земляний.


КЕРЧА Іван Юрійович (псевд. — Ваня Горемика, Таня Верховинка, Горькоуст, Юр. Попадюк; крипт. ГИК; 20.II 1914, с. Страбичове, тепер Мукачівського р-ну Закарп. обл. — 17.Х 1951, Ужгород) — рос. рад. поет, журналіст. Член КПРС з 1945. Закінчив 1937 Праз. ун-т. Працюючи в газетах Ужгорода, публікував прогрес. твори, в т. ч. антифашист. спрямування, згуртовував передову творчу молодь. При газ. «Русское слово» організував видання «Библиотеки угро-русских писателей», в якій з’явилося багато книжок виразно патріотич. змісту. Був редактором ряду колект. збірників поезії та прози. З 1944 брав участь у партиз. русі на Закарпатті. Після визволення краю працював заст. голови Народної Ради Закарп. України, заст. голови Закарп. облвиконкому. Поезії К. сповнені патріотич. мотивів, жаги волі («Мій вірш», «Моя любов», «Батьківщині», «Пісня про Батьківщину», «Літераторам Підкарпаття»), вірою у визволення і возз’єднання Закарпаття з Рад. Україною («Світанок», «З казки», «Спогад»), В епіграмах таврував зрадників народу, висміював бурж. партії («Багатьом», «Політичний активіст», «Наш вождь», «Депутат»). Писав і для дітей (зб. «Намисто», 1941), наук.публіцистич. статті. Окремі поезії К. перекладені угор., чес., словац. мовами. Ряд віршів опубл. укр. мовою у перекладі Д. Креміня.

Тв.: Перед рассветом. Стихи 1939 — 1943. Ужгород, 1964; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Віщий вогонь. Ужгород, 1974.

Літ.: Линтур П. И. Ю. Керча. В кн.: Керча И. Перед рассветом. Ужгород, 1964.

В. С. Пап.


КЕССЕЛЬ (Kessel) Жозеф (10.II 1898. с. Клара, Аргентина — 22.VII 1979, Париж) — франц. письменник, публіцист, член Французької академії з 1962. Народився в сім’ї лікаря, росіянина за походженням. Навчався 1905 — 13 в Оренб. гімназії, з 1915 — у Паризькому університеті. У роки 1-ї світової війни був льотчиком і військ. кореспондентом. Учасник Руху Опору. Творчість К. певною мірою автобіографічна: романи «Екіпаж» (1923), «Вітер пустелі» (1929) і «Мермоз» (1938) присвячені авіаторам. 1943 у співавт. з М. Дрюоном написав популярну серед франц. антифашистів «Пісню партизанів». Хроніку Руху Опору подав у зб. оповідань «Армія тіней» (1946). Ін. твори — зб. оповідань «Червоний степ» (1922), романи «Бранці» (1926), «Ночі володарів» (1927), «Денна красуня» (1928), «Вітрило свободи» (1930), «Коло нещасть» (т 1 — 4, 1950), «Сліди хижаків» (1954), «Вперта доля» (1955), «Лев» (1958), «Вершники» (1967), повість «Заради честі» (1964), кн. репортажів 1919 — 56 «Свідок серед людей» (т. 1 — 3, 1956) тощо. Окр. твори К. переклали З. Тулуб, Л. Танюк.

Тв.: Укр. перекл. — Мері з Корку. Х. — Полтава, 1932; Лев. К., 1982; Рос. перекл. — Мэри из Корка. М., 1925; Уходящие тени. К., 1928; Пленница Махно. К., 1929; Армия теней. М. 1971.

В. І. Ткаченко.


КЕТКОВ Олександр Дмитрович [30.VIII (12.IX) 1907, с. Зеленівка, тепер Приморського р-ну Запоріз. обл.] — укр. рад. перекладач, літературознавець, засл. працівник культури УРСР з 1967. Член КПРС з 1928. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1936 Укр. комуністич. ін-т журналістики (Харків) і 1949 — ВПШ при ЦК КПРС. Працював у редакціях болгарських періодичних видань — газеті «Колективіст» і журн. «Бъди готов!» («Будь напоготові!»), 1936 — 41 був відп. редактором болг. сектору, директором Укрдержнацменвидаву. 1944 — 68 — у системі радіомовлення і телебачення. В перекладах К. вийшли твори болг. письменників: Х. Русева (роман «По кручах», 1955), А. Гуляшки (роман «Любов», 1958, у співавт.; повісті «Контррозвідка», 1961; «Пригода опівночі», 1963; «Спляча красуня», 1965; «Викрадення Данаї», 1980), П. Димитрова-Рудара (зб. «Оповідання про Георгія Димитрова», 1970), Д. Габе (роман «Мати Парашкева», 1974). П. Вежинова (роман «Зірки над нами», 1978), Д. Жотева (зб. «Пережиті оповідання», 1978), Є. Станева (повість «Легенда про Сибина, князя Преславського», 1981), С. Х. Караславова (роман «Солунські брати», 1982, у співавт.), А. Дончева (роман «Час вибору», 1987), І. Давидкова (повісті «Зимові сни левів», 1984; «Човен Харона», 1988) та ін. Переклав ряд п’єс та наук. праць, зокрема монографії С. Русакієва «Тарас Шевченко і болгарська література» (1968), «Платон Воронько» (1973). Автор багатьох літературознавчих статей у пресі. Упорядкував антологію болг. поезії «Світло над Болгарією» (1954), збірники «Болгарський гумор і сатира» (1974), «Болгарські народні казки» (1979). Нагороджений болг. орденом Кирила і Мефодія 1 -го ступеня.

В. А. Москаленко.


КЕТЛІНСЬКА Віра Казимирівна [28.IV(11.V) 1906, Севастополь — 23.IV 1976, Ленінград] — рос. рад. письменниця. Член КПРС з 1927. З 1923 навчалась у Ленінгр. ін-ті позашкільної освіти (тепер Ін-т культури ім. Н. К. Крупської). В 30-і pp. працювала кор. газ. «Комсомольская правда». У роки Великої Вітчизн. війни перебувала у блокадному Ленінграді. Життя робітн. класу — тема першої повісті «Натка Мічуріна» (1927). В романах «Зростання» (1934), «Мужність» (1938) відобразила соціальну напругу перших п’ятирічок. Роман «В облозі» (1947; Держ. премія СРСР, 1948) — один з перших у рад. л-рі творів про ленінгр. блокаду. Трудові будні великого ленінгр. машинобудівного заводу відтворено у романі «Дні нашого життя» (1952). Роман «Інакше жити не варто» (1960) присвячено молодим ученим-новаторам Донбасу, тут ідеться також про траг. події 1937, зловісну тінь культу особи. Написала кн. спогадів «Вечір. Вікна. Люди» (1972). Своєрідним продовженням цієї книги є роман «Здрастуй, молодість!» (1975), сповнений роздумів про життя, літ. творчість, моральні проблеми сучасності. Автор оповідань (зб. «День, прожитий двічі», 1964), комедії «Так, ось вона, любов» (1954), нарисів. Окремі твори К. переклали З. Біленко, О. Кундзіч.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. Л., 1978 — 80; Укр. перекл. — Дні нашого життя. К., 1958; Інакше жити не варто. К., 1965.

Літ.: Рапопорт Э. Е. Вера Кетлинская. Л., 1958; Фичатова А. В ногу со временем. К 70-летию В. К. Кетлинской. «Звезда», 1976, № 5.

Г. М. Сабат.


КЕУЛЬКУТ Віктор Григорович (15.I 1929, с.Туманське Анадирського р-ну Чукот. авт. окр. — 9.VI 1963, Ленінград) — чукот. (луораветланський) рад. поет. 1962 — 63 навчався на Вищих літ. курсах при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Моя Чукотка», «Хай стоїть мороз» (обидві — 1958), «Дощ не заважає» (1963), в яких відтворив природу Півночі та побут чукчів. Поезія К. відзначається щирістю інтонацій, живою образністю, м’яким гумором. Писав також і для дітей. Окремі твори К. переклали М. Сингаївський, В. Забаштанський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; Радянська Чукотка. В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Рос. перекл. — Моя Чукотка. Магадан, 1958; Пусть стоит мороз. М., 1958; Солнце над Чукоткой. М., 1966; Слышу твой голос. Магадан, 1977.

Літ.: Швейцер В. Начало пути. «Новый мир», 1958, № 12; Шпрыгов Ю. «Новой жизни новые дали...». К 50-летию со дня рождения Виктора Кеулькута. «Дальний Восток», 1979, № 1.

І. М. Дзюба.


КЕШЕЛЯ Дмитро Михайлович (27.Х 1951, с. Клячанове, тепер Мукачівського р-ну Закарп. обл.) — укр. рад. письменник. Закінчив 1974 Ужгор. ун-т. З 1974 працює в Закарп. облтелерадіокомітеті. Друкується з 1967. Автор збірок оповідань та повістей «Дерево зеленого дощу» (1978), «Колиска сонця» (1982), «А земля таки крутиться» (1985), «Пора грибної печалі» (1988), в яких поетизує становлення рад. життя на Закарпатті, торкається морально-етич. проблематики. Написав п’єси «Голос Великої ріки» (1987), «Дерев’яні люди», «Обережи нас, Маріє» (обидві — 1988). Творчості К. притаманні гумор, використання фольклорних джерел. Окремі твори перекладено рос., білорус., лит., молд., осет., туркм., угор., чес., словац., англ. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Зеленый дождь. М., 1981; Пора грибной печали. М., 1989.

Літ.: Герасимчук Д. Право сповідувати добро. «Жовтень», 1985, № 10: Жулинський М. Із кореня однієї землі. «Літературна Україна», 1986, 9 січня; Скунць П. М. Чому гора стоїть, а Земля крутиться. «Київ», 1986, № 5; Панченко В. Є. Віч-на-віч з епохою. К., 1987; Поп В. Світ його героїв. «Закарпатська правда», 1989, 20 січня.

В. С. Поп.


КЕШОКОВ Алім Пшемахович [9(22).VII 1914, с. Шалушка, тепер Чегемського р-ну] — кабард. рад. письменник, народний поет Кабардино-Балк. АРСР з 1964, Герой Соціалістичної Праці з 1990. Член КПРС з 1941. Закін. 1935 Пн.-Кавказ. пед. ін-т (Владикавказ) і 1953 Академію сусп. наук при ЦК КПРС. Учасник Великої Вітчизн. війни. Депутат Верх. Ради СРСР 7 — 8 скликань. У поетич. збірках «Шлях вершника» (1946), «Земля молодості» (1948), «В новому домі» (1953) зображує героїзм у боротьбі з нім.-фашист. навалою та повоєнне соціалістичне буд-во в Кабарді. Започаткував сучасну кабард. філос. лірику: збірки «Нагріте каміння» (1964), «Тавро» (1969), «Кубок неба» (1975), «Богатирська чаша» (1980), «Вірші-стріли» (1981), «Вогонь для ваших домашніх вогнищ» (1983). К. належать психол, романи «Вершини не сплять» (кн. 1 — 2, 1960 — 66), «Зламана підкова» (1973). «Схід місяця» (1977), «Грушевий цвіт» (1978), «Шабля для еміра» (1981), автобіогр. повість «Вид з білої гори» (1974). Написав поезії «Києву», «Тарас Шевченко», переклав поему «Катерина» Т. Шевченка. Вплив образу Катерини відчутний у поемі К. «Біля підніжжя гори». Окремі твори К. переклали М. Упеник, О. Новицький, Л. Горлач, М. Сингаївський, роман «Вершини не сплять» — З. Біленко.

Тв.: Укр. перекл. — Вершини не сплять, кн. 1 — 2. К., 1974 — 75; За Партією йди! В кн.: Сузір’я, в. 10. К., 1976; [Вірші]. «Літературна Україна», 1977, 1 липня; Києву. В кн.: Сузір’я, в. 16. К., 1982; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1981 — 82; Кубок неба. М., 1975; Книга утра. М., 1983; Сабля для эмира. М., 1986; Долина белых ягнят. М., 1989.

Літ.: Гоффеншефер В. Путь Всадника. М., 1969; Сокуров М. Лирика Алима Кешокова. Нальчик, 1969; Дементьев В. Co временем в ладу. Нальчик, 1985; Тхагазитов Ю. М. Адыгский роман. Нальчик, 1987.

З. М. Налоєв.


КИБАЛЬЧИЧ (по чоловікові — Козловська) Надія Костянтинівна [псевд. і крипт. — Надія К., Н. К., Н. Максименко; 26.IV (8.V) 1878, містечко Ясногород, тепер село Дзержинського р-ну Житом. обл. — 6(19).IX 1914, м. Кагарлик, тепер Київ. обл.; похов. у с. Трипіллі, тепер Обухівського р-ну Київ. обл.] — укр. письменниця. Дочка Н. М. Кибальчич. Закінчила 1894 Лубенську гімназію. Деякий час жила в Італії та Австрії. Смерть чоловіка стала причиною самогубства К. Як письменниця виступила 1899. Друкувалася в журналах «Літературно-науковий вістник», «Будучність», «Молода Україна» і «Рідний край», альманахах «З-над хмар і з долин», «Багаття», «За красою», «Розвага», «Досвітні огні» та «З неволі», в газетах «Рада», «Руслан», «Діло». Ліриці К. притаманні тонке відчуття природи, увага до внутр. світу особистості, фіксація плинних почуттів (вірші «Спогад», «Астри», «Шелестіння очерету», «Весняна ніч», «Душно... ні руху... не може ніч спати» та ін.). Для лірич. героя характерні громадян. активність, мужність («Вілла над морем», «Може, ми не діждем хвилини ясної», «Осудили її, чим доганять знайшли», «З тюремних мотивів»). В основі ряду прозових творів К., передусім з життя інтелігенції, — відображення подій революції 1905 — 07, конфлікти двоїстості, розбіжність між переконанням і вчинком (повість «Пропащі сестри», оповідання «Злочинець», «Останні», усі — 1914). В циклах прозових мініатюр (малюнках, фрагментах, ескізах тощо) робила спроби худож.-філос. осмислення дійсності, сусп. життя («Місячне сяєво», «У лісі», обидві — 1899; «Десь грають», 1900; «Смутна пісня», 1901), часом у гротескносатир. формах («Уривки з автобіографії», «Ідеї», обидві — 1902). Писала оповідання для дітей («Спогади кота Сивка», 1910; «Малий Ніно», 1914). Автор «Споминів про Б. Грінченка» (1910). Перекладала з італ., франц., нім. л-р. Дружила і листувалася з Лесею Українкою та І. Франком, які позитивно оцінювали її творчість.

Тв.: [Твори]. В кн.: Акорди. Львів, 1903; [Вірші]. В кн.: Українська муза. К., 1908; Поезії. К., 1913; Оповідання. К., 1914; Дитячі оповідання. К., 1914; [Твори]. В кн.: Антологія українського оповідання, т. 2. К., 1960; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 3. К., 1984; [Твори]. В кн.: Українська новелістика кінця XIX — початку XX ст. К., 1989.

Літ.: Вороний М. [Рец. на кн.: Кибальчич Н. Поезії]. «Літературно-науковий вістник», 1914, т. 65, кн. 1; С. Б. Надія Костянтинівна Кибальчич. «Сяйво», 1914, № 7 — 9; Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1965, № 6; Яценко М. З листування І. Франка та Н. Кибальчич. «Радянське літературознавство», 1969, № 6.

М. П. Бондар.


КИБАЛЬЧИЧ (дівоче прізв. — Симонова) Надія Матвіївна (псевд. — Полтавка Наталка, Наталка-Полтавка, Н. Симонівна та ін.; вересень 1857, с. Заріг, тепер Оржицького р-ну Полтав. обл. — 4.XII 1918, м. Лубни, тепер Полтав. обл.) — укр. письменниця. Дочка М. Номиса. Племінниця В. М. Білозерського і Ганни Барвінок. Мати Н. К. Кибальчич. Закінчила Лубенську гімназію. Жила в с. Заріг, деякий час — у містечку Ясногороді на Волині (тепер село Дзержинського р-ну Житом. обл.), вела господарство в Кулішів на х. Мотронівці (тепер у складі с. Оленівки Борзнянського р-ну Черніг. обл.), вчителювала на Полтавщині — в містечку Комишні та Лубнах. Писала укр. та рос. мовами. Друкувала у журналах «Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Дзвінок», «Молода Україна», в альманахах «З потоку життя», «Багаття» переважно оповідання й нариси: «Баба Яга», «Самовродок», «Драма у хаті», «Зустріч», «Його право», «Останній раз», «Кому яке діло?», «Чайка», «Трагічний малюнок», «Свічка», «Припадок», «Анонімний лист», «Лотерея-алегрі» та ін. (усі — 1890-і — 1900-і pp.). Відображала болючі проблеми становиша жінки, неосвіченості села. Твори К. характеризують фактографічна правдивість, інтерес до побут. подробиць (див. Етнографічко-побутова школа в українській літературі). Автор драм. етюду «Генеральна репетиція» і мелодрами «Катерина Чайківна», відзначеної першою премією на конкурсі 1893 (вид. 1897) Руського нар. театру у Львові. П’єса багато разів ставилася на сцені профес. та аматор. театрів. Написала спогади «Коротенькое воспоминание о Т. Г. Шевченко» («Киевская старина» 1887, т. 17, № 3) та «Воспоминания о Т. Г. Шевченко. (Из рассказов моей матери)» («Киевская старина», 1890, т. 28. № 2), «Споминки про Т. Шевченка» («Зоря», 1892, № 5), «Роман Віктора Забіли. З оповідань моєї матері» («Зоря», 1894, 18). Листувалася з І. Франком.

Тв.: Воспоминания о Т. Шевченко. В кн.: Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников. М., 1962; Зустріч В кн.: Українська новелістика кінця XIX — початку XX ст. К., 1989.

Літ.: Маковей О. Новини нашої літератури. «Літературно-науковий вістник», 1898, т. 2; Стеллецький Г. Н. М. Кибальчич (Наталка-Полтавка). «Наше минуле», 1919, № 1 — 2; Капельгородський П. На Лубенському літературному гробовищі. «Життя й революція», 1928, кн. 10; Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1955, № 6.

М. П. Бондар.


КИБИНЦІ — село, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. На поч. 19 ст. — власність укр. поміщика (1814 — 17 — міністра фінансів Росії) Д. Трощинського, маєток якого був на той час визначним осередком укр. нац.-кульгур. руху. 1812 — 14 і 1822 — 25 тут діяв засн. господарем укр.-рос. театр (увійшов у л-ру як домашній театр Д. Трощинського), який очолювали В. Гоголь (батько М. Гоголя) і В. Капніст; ставилися п’єси «Бригадир» Д. Фонвізіна, «Трумф» І. Крилова, «Простак, или Хитрость женщины, перехитренная солдатом» В. Гоголя та ін. З ініціативи Д. Трощинського в Петербурзі 1798 видано «Енеїду» І. Котляревського. Він матеріально допомагав багатьом письменникам, художникам, композиторам. Т. Шевченко згадував його в повісті «Близнецы» (1855). У маєтку розміщалися багата бібліотека, картинна галерея. Після Жовтн. революції садиба була розграбована і знищена. У К. 1890 — 1916 жила укр. письменниця Марія Проскурівна (Проскура-Семенко), тут 1892 народився її син — поет М. Семенко.

І. М. Лисенко.


КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА КОЛЕГІЯ — див. Київська академія.


КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ДРУКАРНЯ — значний культур.-осв. осередок, центр друкарства на Україні в 17 — 18 ст. Засн. церк. і громад.-культур. діячем Єлисеєм Плетенецьким. При друкарні виник гурток учених, письменників, перекладачів (див. Києво-Печерський науково-літературний гурток). У передмові Захарії Копистенського до першої виданої книги — «Часослова» (1616) підкреслювалося прагнення діячів друкарні видавати як богослужебні книги (Євангеліє, Апостол, Біблія, псалтир, акафіст, мінеї, служебник, тріоді, октоїх, житіє, збірник повчань, проповідь та ін.), так і шкільні підручники. Друкарня випускала насамперед богосл. і церк.-служебну л-ру. Одним з перших світських видань був панегірик Олександра Митури, присвячений Єлисею Плетенецькому. Друкувалися вірші Касіяна Саковича, панегірики Петру Могилі, полемічні твори і проповіді Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського, Інокентія Гізеля, Захарії Копистенського, Петра Могили, Феофана Прокоповича, Антонія Радивиловського, Стефана Яворського та ін. Друкарня видала «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди, «Тріодіон...» (1631), ряд букварів, шкільні драми а («Алексій, человекъ божій» та ін.). 1674 в друкарні вийшли перші нариси з вітчизняної історії — «Синопсис». Книжки друкувалися церковнослов’ян. та староукр. (слов’яноруською) книжними мовами. З 30-х pp. 17 ст. розпочалося книгодрукування лат. і польс. мовами. З діяльністю друкарні пов’язаний розвиток таких жанрів, як передмова, післямова та присвята (вони супроводжували майже кожне видання), геральдичний вірш. Видання К.-П. д. відзначалися високим полігр. рівнем. Вони мали текстові й титульні ілюстрації на євангельські сюжети, містили портрети, батальні сцени, герби меценатів, прикрашалися різноманітними заставками, кінцівками, ініціалами з характерним для укр. прикладного мистецтва рослинним і тваринним орнаментом. Застосовувався двоколірний друк. різноманітні шрифти. Серед художників-граверів були Памво Беринда, Тимофій Петрович, Ілля (автор більш як 500 гравюр до Біблії, працював у 30 — 50-х pp. 17 ст.), Прокопій, Іван Щирський, Олександр і Леонтій Тарасевичі, Никодим Зубрицький, Григорій Левицький (Ніс) та ін. Кращі зразки книжкової графіки зустрічаються в «Анфологіоні» (1619), «Євангелії учительному» (1637), «Требнику» (1646), Києво-Печерському патерику (1661) та ін. Друкарня видавала також окремі граверні відбитки, тези диспутів, які відбувалися в Київській академії, В книжковій графіці, як і в л-рі, простежується становлення і розвиток нового худож. стилю — барокко. 1787 при друкарні для потреб Київ. академії відкрито філіал, де друкувалися гражданським шрифтом граматики, проповіді Іоанна Леванди, згодом — істор. описи Києва та Києво-Печерського монастиря, календарі. На поч. 19 ст. розвиткові гражданського книгодрукування сприяв київ. митрополит Євгеній (Є. Болховітінов). Тут було надр. його «Опис Києво-Печерської лаври», «Опис Києво-Софійського собору». Друкарня продовжувала видавати підручники для нар. і духовних уч-щ. Під час польс. повстання 1863 — 64 в друкарні були таємно надр. революц. відозва до селян «Золота грамота», газети «Великорус» і «Одродження». В 19 ст. друкарня видавала в основному богослужебну л-ру. Видання К.-П. д. відіграли важливу роль у боротьбі проти катол. експансії та уніатства, сприяли ідеологічному обгрунтуванню необхідності возз’єднання України з Росією. Вони поширювалися не лише на Україні, а й в Росії, Білорусії, південнослов’ян. землях, у країнах Центр. та Зх. Європи. Припинила діяльність 1918. В приміщенні друкарні 1972 ств. Книги і друкарства музей Української РСР.

Літ.: Титов Ф. Типография Киево-Пєчерской лавры. Исторический очерк (1606 — 1616 — 1721), т. 1. К., 1918; Маслов С. І. Українська друкована книга XVI — XVIII вв. К., 1925; Українська книга XVI — XVII — XVIII ст. К., 1926, Книга і друкарство на Україні. К., 1965; Якимів Ю. Лаврська друкарня. «Друг читача», 1971, Є квітня; Исаевич Я. Д. Преемники первопечатаика. М., 1981.

О. М. Дзюба.


КИЄВО- ПЕЧЕРСЬКИЙ НАУКОВО-ЛІТЕРАТУРНИЙ ГУРТОК. Утворився на поч. 17 ст. при Києво-Печерському монастирі навколо Єлисея Плетенецького, який засн. тут згодом друкарню (див. Києво-Печерська друкарня). До гуртка входили вчені-перекладачі (переважно з грец. мови), друкарі, гравери, поети: Захарія Копистенський, Іов Борецький, Памво Беринда, Стефан Беринда, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Йосиф Кирилович, Олександр Митура, Філотей Кизаревич, Кипріян, Гавриїл Дорофієвич, афонський чернець Йосиф, Касіян Сакович та ін.

Члени К.-П. н.-л. г. підготували і випустили ряд підручників для шкіл («Часослов», 1616, та ін.); видрукували першу поетичну книжку на Україні «ВЂзерункъ цнотъ превелебного в бозЂ его милости господина отца Єлисея Плетенецкого...» Олександра Митури (1618), «Анфологіон» (1619, підготували Іов Борецький, Єлисей Плетенецький, Памво Беринда та ін.), «Книгу о вЂрЂ єдиной...» Захарії Копистенського (1620), «ВЂршЂ на жалосный погрсб... Петра Конашевича-Сагайдачного...» Касіяна Саковича (1622). Після смерті Єлисея Плетенецького (1625) гуртком керував Захарія Копистенський, а з 1628 — Петро Могила. Найцінніші видання цього часу: «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди (1627), «Служебник» (1629), «Тріодіон...» (1631), «Служебник» Іова Борецького (1632) тощо. За активною участю членів гуртка 1615 в Києві засн. Київ. братську школу, першим ректором якої став Іов Борецький, згодом — Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. Зусиллями Петра Могили 1631 відкрито Лаврську школу при Києво-Печерській лаврі, 1632 їх об’єднано в Київ. колегію (див. Київська академія).

Літ.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники, т. 1. К., 1883; Голубев С. История Киевской духовной академии, в. 1. Период до-могилянский. К., 1886; Тітов Хв. Матеріяли для історії книжної справи на Вкраїні в XVI — XVIII вв. Всезбірка передмов до українських стародруків. К., 1924.

В. О. Шевчук.


КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК — пам’ятка східнослов’ян. житійної літератури. До нього увійшли твори на сюжети з реальної та легендарної історії Києво-Печерського монастиря, розповіді про діяльність його засновників Антонія і Феодосія, їхніх учнів та послідовників. К.-П. п. розкриває духовне життя персонажів, боріння їхніх пристрастей, часто персоніфікованих в образах ангелів і бісів. Апологія київ. реліг. традицій стає формою утвердження історично прогресивної ідеї єдності сх. слов’ян. а згодом набуває полемічного антикатод, спрямування. Печерський монастир зображено важливим церк. і культур. осередком, політ. силою, здатною протистояти князівській владі. К.-П. п. містить чимало відомостей з історії Київ. Русі, даних про соціально-екон. ситуацію 11 — 12 ст., про монастирський побут тощо. Патерик увібрав худож. досвід візантійської агіографії, деякі сюжети і мотиви його беруть початок від перекладних патериків — Єгипетського, Синайського, Скитського. Формування і розвиток К.-П. п. пов’язані з літописанням. Осн. складові частини патерика створюються протягом 2-ї пол. і 1 — 1 -ї пол. 13 ст. Це розділи з «Повісті временних літ», які стосуються Печерського монастиря, «Житіє Антонія Печерського», «Житіє Феодосія Печерського», «Похвала Феодосієві Печерському», послання єпископа Володимирського і Суздальського (1214 — 26) Симона та печерського ченця Полікарпа. Перші спроби їх поєднання — Основна (2-а чверть 13 — поч. 14 ст), Арсеніївська (кін. 14 — поч. 15 ст.), перша (1460) та друга (1462) Касіянівські редакції ще зберігають самостійну композицію кожного із складників. Як цілісний твір К.-П. п. включено під 3 травня до «Великих Четьіх Міней» митрополита Макарія (1-а пол. 16 ст.). Утвердження естетичних принципів барокко зумовлює появу в 17 ст. зовсім нових версій патерика, які тяжіють до типу житійної збірки, — кн. «Patericon, abo Żywoty śs. ojców pieczarskich» Сильвестра Косова (Київ, 1635), рукописної редакції Йосифа Тризни (1647 — 56) та першого друк. видання церковнослов’ян. мовою «Патерікъ, или Отечникъ Печерскій» (Київ, 1661). Їхнім осн. композиційним елементом стає житіє певного персонажа, виділене з первісних складників твору. Додаються нові частини: житія авторів К.-П. п. Нестора, Симона й Полікарпа, передмови, геральдичні вірші, епіграми тощо. Стиль згаданих редакцій патерика позначений метафоризацією мови, алегор. переосмисленням традиц. сюжетів. Видання завершують іменний і предметний покажчики. Патерик 1661 двічі перевидавався (1678, 1702), всі його агіографічні розділи ввійшли до складу «Четьїх Міней» Димитрія Туптала. Через репресивні заходи царського уряду й синоду щодо укр. книгодрукування К.-П. п. було перевид. тільки 1759 у Москві (в Києві — 1760) після численних цензурних виправлень: вилучення відступів від офіц. церк. доктрини та українізмів. К.-П. п. справив істотний вплив на розвиток укр. л-ри та мист-ва. Його сюжети використовуються в ін. жанрах агіографії, в культовій поезії. На їхній основі формується багата іконописна традиція. Цикли гравюр до видань К.-П. п. Іллі та ін. (вид. 1661), Леонтія Тарасевича (вид. 1702) стали етапними віхами в розвитку укр. графіки. Патерик використовували як істор. джерело письменники-полемісти, особливо Захарія Копистенський у «Палінодії...», автори Густинського літопису, «Синопсису» (1674). Віршові версії окр. сюжетів дав Лазар Баранович у кн. «Аполлон Християнський» (польс. мовою, 1670). До К.-П. п. зверталися у казаннях Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський. Не втратив популярності К.-П. п. і в пізніший час. О. Пушкін називав повісті патерика «прелестью простоты и вымысла» (Пушкин А. Полн. собр. соч., т. 14. М. — Л., 1941, с. 163). Т. Шевченко звернув увагу на романтичні епізоди патерика. В повісті «Близнецы» поет передає зміст патерикового оповідання про Мойсея Угрина, про полоненого юнака. Мотиви К.-П. п. знайшли втілення в укр. л-рі 20 ст. (роман Вал. Шевчука «На полі смиренному»). Вивчення К.-П. п. як літ. пам’ятки почалося в 1-й пол. 19 ст. Серед його дослідників — Д. І. Абрамович, М. О. Вікторова, О. М. Кубарьов, Макарій (Булгаков), В. М. Перетц, О. О. Шахматов та ін.

Вид.: Києво-Печерський патерик. В кн.: Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. К., 1930.

Літ.: Георгиевский Г. П. Печатный Печерский Патерик. «Русское обозрение», 1893, № 5 — 6; Абрамович Д. И. Исследование о Киево-Печерском патерике как историко-литературном памятнике. СПБ, 1902; Ісіченко Ю. А. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI — початку XVIII ст. на Україні. К., 1990.

Ю. А. Ісіченко.


КИЄВО-ЧЕРНІГІВСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ОСЕРЕДОК. Діяв у 2-й пол. 17 — середині 18 ст. Спершу гуртувався довкола свого засновника — черніг. архієпископа, поета і громад. діяча Лазаря Барановича. Діяльність осередку пов’язана з друкарнею, яку було відкрито 1674 у Новгороді-Сіверському. 1679 її переведено до Чернігова й розміщено в Троїцькому Іллінському монастирі. Лазар Баранович прагнув заснувати в Чернігові колегію на зразок київської, для чого перевів з Новгорода-Сіверського слов’яно-лат. школу. Та через брак коштів не зміг здійснити цей намір. Усі члени осередку були вихованцями Київської академії. Черніг. поети розвивали традиції київ. школи поезії. До кола митців та вчених, що їх згуртував Лазар Баранович, входили талановиті письменники Олександр Бучинський-Яскольд, Іван Величковський, Афанасій Заруцький, Лаврентій Крщонович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Іван Орновський і Димитрій Туптало. Черніг. поети друкували свої книги і в Києві, київські — і в Чернігові. Справу Лазаря Барановича продовжив Іоанн Максимович, також киянин, вихованець Київської академії (згодом — її професор). Він відкриває в Чернігові колегію.

З часом коло черніг. поетів звужується: з Чернігова виїжджають Іван Величковський, Іван Орновський, Димитрій Туптало. Іоанн Максимович видає цілий ряд поетичних, перекладних, духовно-моралізаторських книг. Поряд з ним плідно працював поет Антоній Стаховський. Книга «Зерцало от писанія божественнаго», видана Антонієм Стаховським 1705, вважається колективною працею учнів Черніг. колегії. Останнім актом діяльності К.-Ч. к. о. є також колективний рукописний збірник поезій учнів Черніг. колегії серед. 18 ст., що складається ч 16 епітафій та віршів на похвалу, панегіриків єпископу А. Дубневичу (зберіг. у ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР). Усі твори написані польс. та старослов’ян. мовами. Черніг. поети залишили блискучі зразки філос., реліг.-полемічних, батальних, панегіричних, епічних віршів, а Іван Величковський уклав по суті антологію укр. поезії барокко.

Літ.: Сумцов Н. К истории южнорусской литературы семнадцатого столетия, в. 1. Лазарь Баранович. Х., 1885; Каменева Т. Черниговская типография. ее деятельность и издания. «Труды Государственной ордена Ленина библиотеки СССР им. В. И. Ленина», 1959, т. 3; Шевчук В. Співці київського Парнасу (Києво-Чернігівський осередок поезії XVII — XVIII ст.). В кн.: Наука і культура. Україна, 1980. К., 1981.

В. О. Шевчук.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.