[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 473-488.]

Попередня     Головна     Наступна

КИЧИНСЬКИЙ Анатолій Іванович (4.IV 1950, с. Преображенка Чаплинського р-ну Херсон. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1987. Закінчив 1972 Херсон. пед. ін-т і 1981 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Друкується з 1967. Автор збірок «Вулиця закоханих дерев» (1976), «Світло трави» (1979). «Землі зелена кров» (1982; премія ім. П. М. Усенка, 1983), «Листоноша — Земля» (1985), «Дорога завдовжки в любов» (1988), в яких широко представлені інтимна і пейзажна лірика, художньо осмислюються місце людини у часі і просторі, духовні цінності життя.

Тв.: Повторення непройденого. К., 1990; Рос. перекл. — Сотвори свет. М., 1988.

Літ.: Рябчук М. У тривожнім світлі листя і трави «Дніпро», 1984, № 1; Ткаченко Н. Довга луна пам’яті. В кн.: Поезія, в. 2. К., 1986.

О. І. Никанорова.

КИШНЯКОВ Ілля Прокопович (20.VII 1922, с. Нагірне Алексово, тепер Інсарського р-ну — 23.VII 1982, Саранськ) — мордов. рад. письменник. Член КПРС з 1952. Закінчив військово-авіаційний клуб-школу. Писав мокша-мордов. мовою. Автор повістей «Перше кохання» (1956, про мордов. робітн. клас та інтелігенцію), «Дівчина з нашого села» (1960), «Літак пішов у хмари» (1961), «Ісса впадає у Волгу» (1962), зб. оповідань «Життя» (1966), роману-дилогії «Шукаю свою зорю» (1979) і «Моя зоря — небо» (1982). У п’єсах «Слизький шлях» (1954), «Будьте здорові» (1956), «Іскорка» (1957) порушив гострі життєві конфлікти сучасності. К. належить лібретто першої мордов. оперети «Мокшанські зорі» (1973, у співавт.). У творі «Шукаю свою зорю» змалював образи українців — учасників будівництва металург. комбінату на Далекому Сході, підкреслював їхню працьовитість, талановитість, широту душі, щирість. Переклав оповідання «Сон» П. Мирного.

Тв.: Рос. перекл. — Девушка яз нашего села. Саранск, 1960; Поднятое письмо. Саранск, 1960; Исса течет в Волгу. Саранск, 1965; День рождения. Саранск, 1968; Ищу свою звезду. М., 1985.

Б. В. Хоменко.

КИЯШКО Григорій Григорович (19.IV 1936, с. Мокреці Брагінського р-ну Гом. обл.) — укр. рад. письменник. Закінчив 1967 Укр. полігр. ін-т. З 1984 — заст. відп. секретаря журн. «Київ». Друкується з 1956. Пише для дітей: збірки оповідань «Турецькі султани» (1965) і «До козацького схову» (1967), повісті «Жайворони» (1970), «Поштовий фургон» (1978).

Тв.: Поштовий фургон. К., 1988.

Літ.: Мар’янівський М. Екзамен на чесність. «Літературна Україна», 1978, 28 листопада; Нечаева Т. [Рец. на кн.: Поштовий фургон. К., 1978]. «Дніпро», 1979, № 4.

В. А. Бурбела.

КІАЧЕЛІ Лео [справж. — Шенгелая Леон Михайлович; 7(19).II 1884, с. Обуджі, тепер Цаленджиського р-ну — 19. XII 1963, Тбілісі] — груз. рад. письменник. Навчався 1904 — 05 в Харків. ун-ті. 1906 за революц. діяльність був арештований. 1907 втік з в’язниці, нелегально жив у Москві; 1912 емігрував, учився в Женев. ун-ті. Після Лютневої революції 1917 повернувся до Грузії. На ранній творчості К. позначився вплив імпресіонізму (оповідання «Минуле в сучасному», опубл. 1909, та ін.). Революц. подіям 1905 — 07 присвятив роман «Таріел Голуа» (1917), який заклав основи нової груз. прози. В романі «Кров» (1927) показав шлях революц. селянства до більшовиків у період спаду революції і розгулу реакції. Соціалістичні зміни на селі відтворив у романі «Гваді Бігва» (1938; Держ. премія СРСР, 1941; укр. перекл. С. Голованівського). Тему Великої Вітчизн. війни порушив у романі «Людина гір» (1948). Автор новел, літ.-крит. праць.

Тв.: Укр. перекл. — Гваді Бігва. К., 1969; Рос. перекл. — Избранное. М., 1957; Рассказы. Тбилиси 1967.

Літ.: Сидоренко Г. Шлях народу. «Вітчизна», 1949, № 7; Холодовський С. Роман Лео Кіачелі про героїчних захисників Кавказу. «Радянський Львів», 1950, № 4; Топуриа А. Лео Киачели. Тбилиси, 1985.

О. В. Мушкудіані.

КІБЕЦЬ Юрій Іванович (6.VIII 1946, с. Котовка Магдалинівського р-ну Дніпроп. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1970 Дніпроп. ун-т. учителював, працював у пресі, вид-ві «Промінь», з 1987 — заст. директора Дніпроп. укр. муз.-драм. театру. Автор збірок «П’ята пора» (1970), «Оріль» (1976), «Іменем закоханих» (1982), «Зорі батькового саду» (1985). Написав п’єсу «Зона» (1988, з В. Чередниченком) — з життя виправно-трудових колоній. Підготував і видав ряд буклетів про майстрів нар. творчості Придніпров’я (бандуристів, різьбярів та ін.). Переклав лібретто опери «„Юнона“ і „Авось“» А. Вознесенського. Деякі вірші К. покладено на музику. Окремі твори перекладено рос., білорус., кирг., в’єтн. мовами.

Літ.: Левада О. Поезії суцвіття молоде. «Літературна Україна», 1977, 15 березня; Скрипник А. Не прагнув автор еполетів... «Прапор», 1983, № 8.

А. М. Поповський.

КІВІ (Kivi) Алексіє (справж. прізв. — Стенвалл; 10.Х 1834, м. Нурміярві — 31.XII 1872, м. Тусула) — фін. письменник. Навчався 1857 — 64 в ун-ті (Хельсінкі). Романтична трагедія К. про раба-бунтівника «Куллерво» (1860, за мотивами «Калевали») — перша п’єса фін. мовою. Автор реалістич. комедій з нар. життя «Шевці Нуммі» (1864), «Заручини» (1866), трагедій «Втікачі» (1867) і «Канціо» (1868). Зб. «Вересовий край» (1866) містить вірші на лірикоромантич. та побут. теми. К. належить і роман «Семеро братів» (1870). Вірш К. «Пісня мисливця» переклав О. Завгородній (опубл. в зб. «Передчуття». К., 1979). Портрет с. 473.

Тв.: Рос. перекл. — Сапожники Нумми. М., 1957; [Твори]. В кн.: Финская драматургия XIX — XX веков. Л. — М., 1960; Семеро братьев. М. — Л., 1961; [Вірші]. В кн.: Европейская поэзия XIX века. М., 1977.

Літ.: Карху Э. Г. Финляндская литература и Россия 1850 — 1900. М. — Л., 1964; Карху Э. Алексис Киви. В кн.: Карху Э. История литературы Финляндии. От истоков до конца XIX века. Л., 1979.

Є. І. Нечепорук.

«КИЕВ В РУССКОЙ ПОЭЗИИ (Альбом)» — поетична антологія, присвячена Києву. Видана 1878 у Києві. Упорядник — укр. і рос. філолог і бібліограф С. Пономарьов. Антологія складається з двох розділів і додатку. Твори, що ввійшли до неї, передр. з журналів «Воскресное чтение», «Московский телеграф», «Московский наблюдатель», зб. «Труды общества любителей российской словесності» тощо. Розділ «Київ і його святині» містить поезії, присвячені місту (автори — І. Козлов, М. Маркевич, В. Бенедиктов, Є. Гребінка та ін.), а також окремим пам’яткам — Софійському собору, Десятинній та Андріївській церквам, Михайлівському й Братському монастирям (С. Пономарьов, А. Подолинський, Є. Розен та ін.). У розділі «Дніпро та його околиця» опубл. вірші М. Маркевича, А. Фета, А. Муравйова, І. Козлова, Є. Гребінки та інші. В антології під рубрикою «Додатки» надр. поезії К. Рилєєва, Ф. Тютчева, О. Апухтіна, добірка з 20 прислів’їв і приказок та літ. бібліографія Києва. У підтекстових примітках вказано джерела, звідки взято твори, вміщені в антології.

С. І. Білокінь.

«КИЕВЛЯНИН» — літ. альманах. Виходив у Києві (кн. 1 — 2, 1840 — 41) та Москві (кн. 3, 1850). Редактор-видавець М. Максимович. У «К.» надр. матеріали з історії Києва, зокрема статті «Обозрение старого Києва» і «Выдубецкий монастырь» М., Максимовича. Вміщено твори Є. Гребінки (вірш «Девица за фортепиано»), Г. Квітки-Основ’яненка (оповідання «Добрий пан»), П. Куліша (повість «Огненный змей», оповідання «О том, отчего в местечке Воронеже высох Пешевцов став», «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе»). Опубл. також статті «Книжная старина южнорусская», «О стихотворениях червоно-русских» М. Максимовича. «К.» привітав вихід альм. «Русалка Дністровая».

Літ.: Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

Л. І. Гольденберг.

«КИЕВЛЯНИН» — напівофіційна політ. і літ. газета. Виходила 1864 — 1917, 1919 в Києві (спочатку — тричі на тиждень, а з 1879 — щоденно). Засн. професором Київського університету, істориком В. Я. Шульгіним (він же редактор до 1873 та з 1911). З 1873 ред. О. Ф. Андріяшев, з 1878 — Д. І. Піхно. «К.» захищав інтереси поміщиптва, проповідував русифікаторську політику на Україні, ідеї соціального миру, насаджував шовіністичні концепції історії України. Виступав проти укр. мови й л-ри, домагався від уряду нових заборон і репресій, спрямованих проти укр. культури. Газета намагалася всіляко компрометувати загальнорос. визв. рух, вміщувала наклепницькі виступи проти Т. Шевченка. В 60 — 70-х pp. «K.» запекло боровся проти київ. «комуністів — послідовників Шевченка». Вкрай вороже оцінив Паризьку комуну. В кін. 19 — на поч. 20 ст. скотився на позиції чорносотенства, паплюжив українофілів, виступав за розвиток народних шкіл як головної асимілюючої сили в краї. Різко негативно ставився до діяльності першого пропагандиста марксизму в Росії М. Зібера, укр. революц. народників і соціал-демократів, публіцистів-більшовиків В. Вакара, О. Шліхтера, В. Воровського та ін. керівників київ. к-ту РСДРП. У період першої рос. революції 1905 — 07 і в роки реакції «К.» став органом київ. чорносотенної орг-ції «Союз русского народа». За пропаганду монархізму й погромництва газета була заборонена під час Лютневої революції 1917. Відновлена білогвардійцями 1919 і остаточно закрита Рад. владою того ж року. У «К.» систематично друкувалися літ. твори переважно зарубіж. письменників: Т. Манна, А. Шніцлера, Г. Рейтера, П. Бурже, A. К’єлланда, С. Обстфеллера, Дж. Р. Кіплінга, Е. Ожешко, В. Гомулицького, А. Сигетинського та ін. Опубл. ряд оповідань і нарисів А. Свидницького, О. Купріна та оповідання «Рибалка Панас Круть» і «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» І. Нечуя-Левицького мовою оригіналу.

Літ.: Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

В. А. Довгич.

«КИЕВСКАЯ ГАЗЕТА» — щоденна газета. Виходила 1899 — 1905. Редактор — М. Ігнатьев, видавець — В. Бублик. 1905 її роботою фактично керували члени Київ. к-ту РСДРП О. Шліхтер, B. Вакар, В. Воровський. «К. г.» закликала до повалення самодержавства. Надрукувала ст. «Бакуністи за роботою» Ф. Енгельса, високо оцінила книгу спогадів В. Лібкнехта і П. Лафарга про К. Маркса, мемуари декабриста І. Якушкіна, зб. «Пісні свободи» (складений з поезій К. Рилєєва, О. Пушкіна, Т. Шевченка) та ін. Значна увага приділялася творчості Т. Шевченка, А. Чехова, В. Гаршина, О. Купріна, М. Горького. В ілюстр. щотижневому додатку до «К. г.» опубл. нарис В. Чаговця і спогади М. Чехова про А. Чехова, переклади оповідань з польс. («Безсмертя» Д. Пшибишевської) та швед. («Ісус Христос і апостол Петро» C. Лагерлеф) л-р, вміщено сатир. малюнки карикатуриста ленінської «Искры» В. Різниченка (Велентія), О. Бабенка та ін. Заборонена владою. З 11 грудня 1905 газета виходила під назвою «Киевский вестник».

Літ.: Демченко Е. П. Сатирическая пресса Украины 1905 — 1907 гг. К., 1980.

В. А. Довгич.

«КИЕВСКАЯ ЖИЗНЬ» — щоденна газета, продовження газ. «Киевский вестник». Виходила з 6 лютого по 20 березня 1906. Редактор-видавець — М. Лубковський. Виступала за реалізм у л-рі, критикувала «протисуспільну тенденцію» Д. Мережковського та ін. декадентів. Вміщувала фейлетони, сатир. вірші. Цитувала укр. мовою революц. поезії Т. Шевченка. Опубл. цикли статей В. Чаговця під назвами «Сучасне селянство в літературних творах» та «Нариси ультрареакційної літератури». В ілюстр. додатку (6 випусків) надр. оповідання «Християни» Л. Андрєева, «Інша жінка» австрал. письменника А. Дейвіса, нарис «На селі» О. Жизмадіа (переклав з угор. С. Бердяєв), вміщено портрети Т. Шевченка, Г. Гейне, Д. Менделєєва та ін. З 22 березня 1906 — «Киевская заря».

Літ.: Демченко Е. П. Сатирическая пресса Украины 1905 — 1907 гг. К., 1980; Довгич В. А. Система легальної преси України 1905 — 1907 pp. «Журналістика», 1985, в. 17.

В. А. Довгич.

«КИЕВСКАЯ ЗАРЯ» — щоденна газета, продовження газ. «Киевская жизнь». Виходила з 22 березня по 19 серпня 1906. Редактор — С. Бердяєв, з 9 липня 1906 — С. Казановський. Видавець — А. Якобовський. Популяризувала творчість К. Рилєєва, С. Муравйова-Апостола, рос. і укр. письменників-реалістів. В ілюстр. щотижневому додатку (22 випуски) вмістила. «Автобіографію» Л. Толстого, фейлетон «Один із „стовпів суспільства“» С. Бердяєва, есе «Пам’яті „божевільного“» В. Чаговця (до 50-річчя від дня смерті П. Чаадаєва) та ін. З 24 серпня 1906 — «Киевская речь».

Літ.: Демченко Е. П. Политическая графика Киева периода революции 1905 — 1907 гг. К., 1976; Довгич В. А. Система легальної преси України 1905 — 1907 pp. «Журналістика», 1985, в. 17.

В. А. Довгич.

«КИЕВСКАЯ ИСКРА» — ілюстрований худож.літ. і гумористичний журнал. Редактор — М. Ільїнський, видавець — С. Слюсаревський. Виходив щотижня з березня по грудень 1907 як додаток до газ. «Киевский голос». Друкувалися фейлетони Ю. Златогорського, С. Бердяєва, М. Лебединського. Опубліковано новелу «Сміх» М. Коцюбинського, вірші М. Шагінян. У «К. и.» вміщено портрети Марка Вовчка, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Лисенка, фотонарис про М. Заньковецьку.

Літ.: Демченко Е. П. Политическая графика Киева периода революции 1905 — 1907 гг. К., 1976.

В. А. Довгич.

«КИЕВСКАЯ МЫСЛЬ» — щоденна політ. і літ. газета. Виходила 1906 — 18 замість забороненої газ. «Киевская речь». Редактор-видавець Л. Рахат, з № 8 — редактор О. Ачкасов, видавець — Р. Лубковський. Активно виступала за розвиток укр. культури, пропагувала вітчизн. літ. класику. Розділ критики вів В. Чаговець. Газета вміщувала політ. фейлетони, памфлети, сатир. вірші, друкувала публіцистичні твори В. Короленка, К. Паустовського, ін. літераторів. Надр. новела «Феномен» та цикл літ.-крит. есе «Силуети» А. Луначарського (під псевд. «Гомо новус»), памфлет «Казка про Мазепу» В. Чаговця, в якому викривалась чорносотенна преса. До 50-річчя від дня смерті Т. Шевченка та М. Добролюбова (1911) вийшли спец. випуски «К. м.». В ілюстр. додатку (21 випуск) систематично публ. гострі політ. карикатури В. Кадуліна, О. Томашевського. Поступово еволюціонувала вправо, після Жовтн. революції перейшла на контрреволюц. платформу.

Літ.: Демченко Е. П. Сатирическая пресса Украины 1905 — 1907 гг. К., 1980; Довгич В. А. Система легальної преси України 1905 — 1907 pp. «Журналістика», 1985, в. 17.

В. А. Довгич.

«КИЕВСКАЯ РЕЧЬ» — щоденна газета, продовження газ. «Киевская заря». Виходила з 24 серпня до 25 грудня 1906. Редактор-видавець — Д. Якимов, з вересня 1906 — С. Шаховськой. В ілюстр. щотижневому додатку (17 випусків) вміщено фотопортрети М. Горького, Е. Ожешко, худож. фотонарис «Із голодної губернії», дружній шарж «Шаляпін під керівництвом М. Горького пише „Нотатки співака“», фотознімки «Вечір у Стасова» і «Група політичних у Наримі». Активно співробітничали художники О. Бабенко, В. Різниченко (Велентій) та ін. 27 грудня 1906 вихід «К. р.» припинено цар. владою через «шкідливе спрямування», з 30 грудня виходила під назвою «Киевская мысль».

Літ.: Демченко Е. П. Политическая графика Киева периода революции 1905 — 1907 гг. К., 1976; Довгич В. А. Система легальної преси України 1905 — 1907 pp. «Журналістика», 1985, в. 17.

В. А. Довгич.

«КИЕВСКАЯ СТАРИНА» — щомісячний істор.етногр. і літ.-худож. журнал; 1882 — 88 — орган Історичного товариства Нестора-літописця, з 1889 — «Старої громади» (див. Громади). Виходила в Києві 1882 — 1907 (ост. рік — укр. мовою під назвою «Україна»); всього 94 номери. Активну участь у заснуванні журналу взяли відомі вчені О. Лазаревський, О. Левицький, В. Антонович та П. Житецький. Першим офіц. видавцем і редактором був укр. історик Ф. Лебединцев, згодом — О. Лашкевич, Є. Кивлицький, В. Науменко та ін. У засіданнях редакційного к-ту брали участь М. Лисенко, І. Нечуй-Левицький, В. Горленко, М. Стороженко, В. Щербина, О. Стороженко та ін.

Журнал висвітлював питання історії, археології, географії, етнографії, фольклористики та л-ри України. Публікувалися наук. праці, документи і матеріали, статті, рецензії, ориг. і перекладні твори, огляди журналів, газет (зокрема україніки, що вміщувалася в них). Через цензурні утиски і панівний у тодішній історіографії метод «К. с.» займалася переважно екон.-побутовими питаннями історії України, її геогр.-етногр. особливостями тощо і менше — соціально-політичними. Разом з тим журнал об’єктивно сприяв розвитку укр. науки, пропагував ідеї нац., істор. та етногр. самобутності України. «К. с.» широко висвітлювала укр. літ. процес, публікувала невідомі твори зі спадщини письменників, літературознавчі праці тощо. Було надр. деякі твори давньої укр. л-ри (інтермедії Івана Вишенського), П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, В Забіли, Ганни Барвінок, С. Руданського, Д. Марковича, Ю. Федьковича, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, Я. Щоголева, Б. Грінченка, І. Франка, Дніпрової Чайки, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Винниченка, Грицька Григоренка, Л. Пахаревського, М. Чернявського, Л. Яновської та ін.

Публікувалися твори М. Лєскова, Г. Мачтета, Е. Ожешко, І. Антонія (Й. Роле), Ю. Бурчинського з укр. істор. та етногр.-побутової тематики. Літературознавство, критика були представлені іменами В. Доманицького, Б. Грінченка, М. Драгоманова (під псевд. Кузьмичевського), Д. Багалія, М. Комарова, В. Науменка, М. Петрова, М. Сумцова, І. Франка та ін. В. Горленко виступив із статтями про М. Гоголя, Г. Квітку-Основ’яненка, М. Макаровського, рецензіями на зб. «Ворскло» Я. Щоголева, роман «Повія» Панаса Мирного та повість «Захар Беркут» І. Франка. Вагомим є внесок «К. с.» в шевченкознавство. Були опубл. перша редакція автобіографії Т. Шевченка (1885, № 11), поеми «Слепая» і «Бесталанный» («Тризна»; 1886, № 6), поезії «На незабудь Штернбергові» й «Маленькій Мар’яні» (1902, № 2), рос. повісті (редакція журналу згодом видала окремою книжкою — «Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, написанные на русском языке». К., 1888). Крім того, «К. с.» вмістила невідомі листи поета до Б. Залеського, В. Рєпніної, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Лазаревського та листи до нього В. Білозерського, В. Забіли, В. Тарновського, В. Штернберга, Я. Кухаренка, спогади, статті, замітки про Т. Шевченка, матеріали до біографії поета «Критичний розслід над текстом „Кобзаря“ Шевченка» В. Доманицького, «Бібліографічний покажчик матеріалів для вивчення життя і творів Т. Шевченка» М. Комарова тощо. «К. с.» активно сприяла розвитку укр. фольклористики та етнографії. Опубл. ряд нар. пісень (про У. Кармалюка, О. Довбуша, Бондарівну, Нечая, Турбаївське повстання, панщину, рекрутчину, запорожців, коліївщину, гетьманщину), дум, колядок і щедрівок, казок, переказів.

З етнографічно-фольклористич. працями виступали І. Франко, І. Манжура. М. Лисенко, П. Житецький, 1. Новицький, О. Малинка, В. Милорадович, О. Русов, М. Сумцов. Т. Рильський, В. Ястребов, Х. Ящуржинський та ін. Вміщено біогр. матеріали (життєписи) багатьох письменників, істор. діячів: П. Сагайдачного, 1. Мазепи, Сави Чалого, С. Палія, В. Каразіна, Г. Сковороди, М. Максимовича, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, Л. Боровиковського, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Некрасова, М. Костомарова, П. Чубинського, О. Кониського. При журналі існувала книгарня, яка активно популяризувала укр. книжку.

«К. с.» відіграла вагому роль у розвитку і збагаченні літ. життя, особливо в період, коли укр. культура зазнавала жорстоких утисків з боку цар. самодержавства. І. Франко відзначив, що «К. с.» опублікувала «велику масу матеріалу й праць, що належать до головних підвалин нової української науки» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 387).

Літ.: Житецький І. Перші роки «Київської Старини» та М. І. Костомаров. «Україна», 1926, № 4; Житецький І. «Кіевская Старина» сорок років тому. «За сто літ», 1928, № 3; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983; Стаценко Н. С. Питання матеріальної і духовної культури українського народу на сторінках «Киевской старины». «Народна творчість та етнографія», 1988, № 1; Лазаревський О. Як заснували журнал «Кіевская старина». «Київ». 1989, № 3; Павловский И. Ф. [та ін.). Систематический указатель журнала «Киевская старина» (1882 — 1906 г.). Полтава, 1911.

М. С. Грицюта.

«КИЕВСКИЙ ВЕСТНИК» — літ. газета. Виходила 1870 — 72 тричі на тиждень. Редакторвидавець — В. Рокотов. Співробітниками були переважно прогресивно настроєні студенти Київ. ун-ту. Завдяки їхнім зусиллям газета поступово набула демокр. характеру. «К. в.» виступав на захист інтересів трудового селянства і робітників, нац. прав укр. народу. Газета надр. ряд поезій Т. Шевченка, М. Некрасова, побутові зарисовки А. Свидницького.

Літ.: Історія української дожовтневої журналістики, Львів, 1983.

В. А Довгич.

«КИЕВСКИЙ ВЕСТНИК» — щоденна газета, продовження «Киевской газети». Виходила з 11 грудня 1905 до 3 лютого 1906. Редакторвидавець — О. Ніколаєв. Широко популяризувала революц. твори рос. та укр. класики. В ілюстр. щотижневому додатку (8 випусків) опубл. вірш «Притча про чорта» К. Бальмонта, переклади оповідань з польс. («Кравчиня» К. Юноші) і швед. («Перед шлюбом» У. Гансона) л-р, вміщено портрети Л. Толстого, Ф. Достоєвського, М. Горького, карикатури художників Є. Ебергардта, В. Різниченка (Велентія), К. Трохименка, О. Бабенка та ін. З 6 лютого 1906 — «Киевская жизнь».

Літ.: Довгич В. А. Система легальної преси України 1905 — 1907 pp. «Журналістика». 1985, в. 17.

В. А Довгич.

«КИЕВСКИЙ КУРЬЕР» — щоденна громад.-політ. і літ. газета. Виходила у вересні — листопаді 1907. Редактор — П. Куманов, видавець — С. Крупков. У постійній рубриці «З українського культурного життя» вмістила інформації про вихід у світ праці «Історія України-Руси» М. Грушевського, п’єси «Великий Молох» В. Винниченка, рос. і нім. перекладів казки «Звірячий бюджет» І. Франка та оповідань «Сміх», «Він іде» М. Коцюбинського тощо. Газета підтримала діяльність т-ва «Просвіта», видання часописів «Україна» і «Світова зірниця». Виступила проти цензурної заборони постановки в Києві п’єс «Каїн» Дж. Байрона, «Натан Мудрий» Г. Лессінга, «Сава» і «Життя людини» Л. Андрєєва.

Літ.. Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

В. А. Довгич.

«КИЕВСКИЙ ЛИСТОК» — літ. газета. Виходила 1878 — 81 (як продовження комерц. газ. «Киевский листок объявлений», 1873 — 78) щодня. Редактор — К. Мілевський, видавець — Г. Корчак-Новицький. Вміщувалися переважно твори бульварного кшталту. Зрідка з’являлися літ.крит. матеріали про творчість Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ф. Достоєвського, І. Тургенєва, В. Бєлінського, М. Чернишевського. З 1881 редактором «К. л.» став укр. прогрес. діяч О. Русов, який продовжив видання під назвою «Труд».

Літ.: Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

В. А. Довгич.

«КИЕВСКИЙ ТЕЛЕГРАФ» — громад-політ. і літ. газета. Виходила 1859 — 76 у Києві (спершу — двічі, з 1864 — тричі на тиждень). Першим видавцем і редактором був літератор, відставний поручик О. А. фон Юнк. З 1874 керівництво газетою перейшло до членів лівого крила «Громади» (М. Драгоманов, П. Чубинський, П. Житецький, М. Лисенко, В. Антонович, М. Зібер, С. Подолинський та ін.). «К. т.» виступав за проведення селянської, судової, цензурної та ін. реформ; розвиток нар. освіти (створення недільних шкіл, популяризація прогрес. діяльності попечителя Київ. навч. округу М. Пирогова); боровся проти нац. гноблення укр. народу, заборони його мови та л-ри; висвітлював літ.-мистецьке життя в Росії і на Україні.

Надрукував літературно-крит. матеріали про твори, опубліковані в «Отечественных записках», — п’єсу «Гаряче серце» О. Островського, комедію «Ревізор» М. Гоголя, роман «Що робити?» М. Чернишевського, поему «Кому на Русі жити добре» М. Некрасова та ін. Газета пропагувала творчість Т. Шевченка, вміщувала щороку до дня народження Великого Кобзаря огляди вшанувачня його пам’яті. У 1860 — 63 виходив додаток «Литературные прибавления к „Киевскому телеграфу“». «К. т.» було заборонено Емським актом 1876.

Літ.: Довгич В. А. Приватна газета «Киевский телеграф» як соціальне явище. «Журналістика», 1979, в. 8; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

В. А Довгич.

«КИЕВСКОЕ СЛОВО» — щоденна літ.-політ. і екон. газета. Виходила 1886 — 1905. Видавець-редактор — проф. Київ. ун-ту А. Антонович, з 1893 — В. Богданов, з серпня 1905 — В. Фінн. Завдяки активному співробітництву О. Шліхтера, В. Бакара та ін. керівників київ. орг-ції РСДРП «К. с.» відіграло значну роль у розгортанні революц. руху в місті. Газета схвально відгукнулася на видані 1905 в Києві та Одесі брошури з працями Ф. Енгельса, опубл. «Інтернаціонал» Е. Потье, віршов. відгук А. Істоміна на смерть М. Баумана. В «К. с.» вміщено казку «Звірячий бюджет» І. Франка, оповідання «Світло добра і любові», «Увінчаний співець» Олени Пчілки, галицькі пісні в перекладі С. Бердяєва.

Літ.: Лубенський П. О., Ванцак Б. С. Олександр Григорович Шліхтер. К., 1973; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

В. А. Довгич.

КІЗЛИК Олександр Данилович (7.IV 1910, с. Біла, тепер Терноп. р-ну Терноп. обл.) — укр. рад. бібліограф. Закінчив 1935 Львів. ун-т. Працював 1939 — 41 учителем, з 1946 — гол бібліографом Львів. наук. б-ки ім. В. Стефаника АН УРСР. Автор бібліогр. покажчиків «Вікна» (1966), «Друг» (1967), «Йосип Олексійович Дзендзелівський» (1981), «Зоря» (1988) та у співавторстві — «І. С. Свєнціцький» (1956), «Т. Г. Шевченко. Бібліографія літератури про життя і творчість. 1839 — 1959», т. 1, «Тимофій Бордуляк» (обидва — 1963), «Первопечатник Иван Федоров» (1983), «Памятники истории и культури Львовской области» (1986) та ін.

П. Г. Баб’як.

КІКЛІЧНІ (ЦИКЛІЧНІ) ПОЕМИ (від грец. κυκλος — коло, цикл) — давньогрецькі епіко-міфологічні твори післягомерівської доби (не раніше 8 — не пізніше 6 ст. до н. е.). Збереглися в фрагментах і стислих переказах пізніших міфографів («Бібліотека» Аполлодора, 2 ст.; «Хрестоматія» Прокла, 5 ст., та ін.). К. п. нерідко приписувалися Гомеру, але, вірогідніше, їх авторами були т. з. кіклічні поети — Стасін, Кінефон, Арктін, Лесх та ін. К. п. «Теогонія» й «Титаномахія» розповідають про міфол. події від створення світу до перемоги Зевса над титанами. Осн. цикли К. п. — фіванський (поеми «Едіподія», «Фіваїда», «Епігони», що розповідають історію Едіпа, його синів та міста Фів) і троянський (поеми «Кіпрії», «Ефіопіда», «Мала Іліада», «Зруйнування Іліона», «Повернення», «Теогонія», в яких ідеться про Троянську війну й події до і після неї). К. п. стали джерелом для творів воетів пізнішого часу (поеми фіванського циклу використані, напр., в трагедіях Есхіла, Софокла, Евріпіда).

Літ.: Шуйский П. А. О поэмах Троянского цикла. В кн.: Ученые записки Урал. ун-та, в. 6. Свердловск, 1949; Козовик І. Я. До питання про двоїсте трактування Стесіхором міфа про Єлену. «Іноземна філологія», 1965, в. 4; Білецький О. Античні літератури. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 5. К., 1966; Аполлодор. Мифологическая библиотека. Л., 1972; Майстренко М. И. К вопрссу о происхождении мифа об Орфее. «Іноземна філологія». 1984, в. 74; Козовик І. Я. Міф про Геракла в літературі післягомерівського періоду. «Іноземна філологія», 1988, в. 91.

І. П. Бетко.

КІЛАРУ Іон (Йон) Іонович (15.II 1937, с. Молниця, тепер Глибоц. р-ну Чернів обл.) — молд. рад. поет. Член КПРС з 1960. Закінчив 1959 Чернів. ун-т і 1979 ВПШ (Київ). Учителював, з 1969 — редактор чернів. газ. «Зориле Буковиней» («Зоря Буковини»), що виходить молд. мовою. Автор збірок «Визнання» (1969), «Батьківщина в мені» (1970), «Буковинські полудні» (1972), «Його величність Людина» (1973), «Проспект Жовтня» (1975), «Гарячі джерела» (1977), «Розмова з майбутнім» (1980), «Квіти освідчення» (1983), «Пісні життя» (1985), «Батьківщина світла» (1989) та ін. Тяжіє до публіцист. стилю. В інтимній ліриці К. відчутний вплив фольклорної поетики. Перекладає твори укр. поетів — Ю. Федьковича, М. Ткача, А. М’ястківського. Окремі поезії К. переклали М. Влад, В. Колодій, А. М’ястківський, П. Палій, М. Ткач.

Літ.: Івасюк М. Іванові Кілару — 50. «Літературна Україна», 1987, 19 лютого.

Б. І. Мельничук.

КІЛІ (Kiely) Бенедикт (15.VIII 1919, с. Дромора, окр. Тірон) — ірл. письменник. Закінчив 1943 Нац. ун-т у Дубліні. Пише англ. мовою. Романи «Країна без зірок» (1946), «Сподівання чуда» (1950) і «Там стояв старовинний дім» (1955) позначені автобіографізмом. Соціально-етична проблематика домінує в романах «Гіркий смак меду» (1952), «Карти гравця» (1953) та «Собакам ранок за радість» (1968). Драм. протистояння протестантської і катол. громад Ольстеру — тема повісті «Проскопера» (1977). Високу майстерність К. засвідчив у новелістиці: збірки «Подорож до семи струмків» (1963). «Пляшка елю й мадам Баттерфляй» (1973), «Корова в хаті» (1978) та ін. Окр. твори К. переклали Р. Доценко, В. Мусієнко.

Тв.: Укр. перекл. — Корова в хаті. В кн.: Господар у домі. К., 1981; Вночі із Сарсфілдом ми мчали. В кн.: Сучасна ірл. новела. К., 1983.

Р. І. Доценко.

КІЛЬКІСНЕ ВІРШУВАННЯ — див. Квантитативне віршування.

КІЛЬЦЕ — композиційно-стилістичний прийом, що полягає в повторенні наприкінці кожного віршованого рядка (строфи або твору в цілому) окремих звуків, слів, фраз, що були на початку. Розрізняють К.:

1) Звукове:

Осінь, осінь, осінь... Шум осик...

(М. Рильський. «Про осінь» ).

2) Лексичне:

Пуща гуде — і регоче, й хитається пуща

(Л. Первомайський. «Літописець»)

3) Строфічне:

І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвіте веселка дум...

Сум серце тисне: — сонце! пісне! —

В душі я ставлю — вас я славлю! —

В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.

І сміх, і дзвони, й радість тепла.

(П. Тичина. «Закучерявилися хмари...» )

4) К., що охоплює увесь твір:

Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля!

Навколо вітер непереможний реве й гуля...

І хвилі моря, далекі й близькі, мені шумлять...

Там стелить сонце останнім блиско кривавий шлях... (...)

Такий я ніжний, такий тривожний, моя осінняя земля!

Навколо вітер непереможний реве й гуля...

(В. Сосюра. «Такий я ніжний, такий тривожний...»).

В. В. Громова.

КІЛЬЧИЧАКОВ Михайло Єремійович (21.XI 1919, улус Верхня Тьоя, тепер Аскизького р-ну Хакаської автономної області — 22.VIII 1990, там же) — хакас. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1948 учит. ін-т (Абакан) і 1953 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Проблемам повоєнного села присвячені драма «Вруна» (1951), комедія «Ведмежа улоговина» (1956), п’єси «Чому жовкне листя» (1961), «Каміння, що ожило» (пост. 1979). Автор збірок віршів «У тайзі» (1956), «Жива кров» (1962), «Сліди, що зосталися в серці» (1965), «Степовий вершник» (1978), де торкається суспільно-політ., філос. та морально-етич. проблем. Багато віршів К. стали нар. піснями. Для дітей пише вірші, казки (зб. «Казка про те, як птахи царя вибирали», 1987). Бував на Україні (1973, 1979). Окремі твори К. переклав М. Лиходід.

Тв.: Укр. перекл. — Рідна кров. В кн.: Веселка від Дніпра до Єнісею. Дніпропетровськ, 1975; Рос. перекл. — Сказка о хитрой лисе. Абакан, 1958; Всходы, — «Медвежий лог». М., 1958; Ливень. Абакан, 1960; Весеннее настроение. Красноярск, 1972; Старая лиственница. М., 1979; Ожившие камни. М., 1983.

Літ.: Шеншин В. К. Пьесы М. Кильчичакова. В кн.: Литература Советской Хакассии. Абакан, 1962; Антошин К. Ф. Вдохновенный хайджи. В кн.: Антошин К. Ф. У истоков жизни. Красноярск, 1982.

Б. В. Хоменко.

КІМ CO ВОЛЬ (справж. — Кім Джон Сік; 16.Х 1903, с. Намсандон, пов. Кваксан — 24.XII 1935, с. Пхьонджідон, пов. Кусон) — кор. поет. Навчався у Токійському комерц. ін-ті. Автор лірич. мініатюр у формі нар. пісні й вільного вірша (збірки «Вибрані вірші», 1955; «Неопубліковані вірші, 1978), есе «Душа поезії» (1925). Більшість віршів К. С. В. сповнена рефлексією, почуттям самотності людини в жорстокому світі; в них стверджується людська гідність і любов до рідної країни. Окр. вірші К. С. В. переклав О. Жовтіс.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1961, № 1; Рос. перекл. — Цветок багульника. М., 1962.

Літ.: Еременко Л., Иванова В. Корейская литература. М., 1964; Галкина Л. В. Лирика Ким Соволя. «Дальний Восток», 1975, № 8.

О. Л. Жовтіс.

КІНОДРАМАТУРГІЯ — вид худож. л-ри, особливості якої зумовлюються призначенням — бути основою для кінематографічних творів. Попередниками К. є сценарії 10 — 20-х pp. 20 ст., що були, по суті, переліком кадрів майбутніх фільмів. У них уже закладалися сюжетні й жанрові контури кінотвору. Можливості К. розширювались у ході освоєння засобів виразності кіно. У практиці рад. кінематографа кіносценарій поступово набув ознак літ. твору. У цьому процесі важливу роль відіграла праця для кіно письменників — І. Бабеля, В. Маяковського, Ю. Тинянова, С. Васильченка, А. Головка, М. Бажана, В. Поліщука, Ю. Яновського, М. Семенка, М. Иогансена та ін. З’явилась нова професія — кіносценарист (кінодраматург). Серед найпомітніших рад. кінодраматургів 20-х pp. — Н. Зархі, В. Туркін, С. Єрмолинський, М. Зац, B. Радиш, М. Панченко, М. Лядов, С. Радзінський. Прихід у кіно звуку збагатив поетику К., розширив її можливості у розкритті людських характерів. Поступово утвердилося поняття «літературний кіносценарій». З творчістю О. Довженка в літературознавчу термінологію увійшла кіноповість.

Деякі режисери — в рад. кіно О. Довженко, C. Герасимов, В. Шукшин, В. Денисенко, у зарубіжному Р. Клер, Г. Шойман, В. Хайновський та ін. — є і авторами сценаріїв багатьох своїх фільмів; інші — Ю. Іллєнко, Л. Осика, Е. Рязанов, Х. Нарлієв — нерідко виступають як співавтори кіносценаріїв. Відомі рад. кінодраматурги — Є. Гаврилович, В. Єжов, С. Жгенті, В. Мережко, Є. Онопрієнко, О. Сацький, А. Інін, В. Черних, О. Ібрагімбеков та ін. Багато фільмів поставлено за кіносценаріями письменників Василя Земляка, В. Сичевського, А. Адамовича, Ю. Нагібіна та ін.

Кіносценарій як літ. твір має ознаки епічних, драматичних і ліричних жанрів. Розвиток К. як літ. системи відбувався у вигляді збагачення жанрових різновидів кіносценаріїв — від агітфільму і сатир. мініатюри до психол. драми та кіноепопеї. Особливим жанрово-стильовим явищем стала укр. школа поетичного кіно (перші її фільми — «Тіні забутих предків» С. Параджанова за повістю М. Коцюбинського, сценарій І. Чендея; «Сон» В. Денисенка, сценарій Д. Павличка, обидва — 1964), яка продовжила й поглибила довженківські традиції, дала поштовх для виникнення поетичного (метафоричного) кіно в ін. республіках СРСР (у Грузії — «Благання» Т. Абуладзе за поемами Важа Пшавела, 1965; Молдавії — «Лаутари» Е. Лотяну, за ранніми творами М. Горького, та ін.). У К. цього напряму значний внесок зробили поети, прозаїки та професійні кінематографісти: І. Драч (сценарії фільмів «Криниця для спраглих», реж. Ю. Іллєнко, 1965; «Пропала грамота» — разом з І. Миколайчуком, реж. Б. Івченко, 1967; «Камінний хрест» за новелами В. Стефаника, реж. Л. Осика, 1968), Л. Костенко та А. Добровольський (сценарій «Перевірте свої годинники» — фільм «Хто повернеться, долюбить», реж. Л. Осика, 1969), Ю. Іллєнко та І. Миколайчук («Білий птах з чорною ознакою», реж. Ю. Іллєнко, 1971) та ін.

Літ.: Лядов М. Сценарій. Основи кінодраматургії та техніка сценарія. К., 1930; Туркин В. К. Сюжет и композиция сценария. М., 1934; Волькенштейн В. М. Драматургия кино. М. — Л., 1937; Вопросы кинодраматургии, в. 1 — 6. М., 1954 — 74; Щербак А. І. Сучасність в українській кінодраматургії. К., 1962; Мороз-Погрібна Л. З. Українська радянська кінодраматургія. К., 1976; Белова Л. И. Сквозь время. Очерки истории советской кинодраматургии. М., 1978; Мороз Л. Письменник і кіно. В кн.: Проблеми. Жанри. Майстерність, в. 3. К., 1978; Дзюба І. Відкриття чи закриття «школи»? «Культура і життя», 1989, 26 березня, 2 квітня.

Л. З. Мороз.

КІНОПОВІСТЬ — жанр худож. л-ри, що поєднує в собі елементи кіносценарію (фрагментарність і динамізм оповіді, гостра фабула, монтажна композиція, лаконізм і виразність діалогів) і белетристичної повісті (епічність, психологізм, метафоричність, деталь художня, пейзажна лірика, авторські відступи тощо). Заснував і утвердив жанр К. наприкінці 20-х pp. О. Довженко («Арсенал», «Земля», «Іван», «Аероград», «Щорс», «Зачарована Десна» та ін.). У жанрі К. працювали Д. Бузько («Про що розповіла ротаційка», 1929), О. Донченко («Ондатра», 1931), А. Головко («Скиба Іван», 1934), О. Гончар («Партизанська іскра», 1958), Ю. Мельничук («Роки і долі. Кіноповісті», 1961), В. Земляк («Новели Красного дому», 1962), Д. Цмокаленко («Втікачі», 1969), І. Драч («Іду до тебе», 1970), О. Левада («Родина Коцюбинських», 1970), К. Кудієвський («Сімнадцятий трансатлантичний», 1972) та ін.

Літ.: Щербак А. Новий жанр. В кн.: Кіноповісті, т. 1. К. 1963; Плачинда С. Олександр Довженко. К., 1964.

С. П. Плачинда.

КІНЦІВКА — заключний, підсумковий компонент літ. твору або його частини. Завершальний афористичний рядок — у вірші, фінальне повчання — у байці; несподіваний дотепний висновок — в епіграмі, репліка «перед завісою» — у драмі. В епічному творі К. може бути й широкою (напр., пейзаж, за яким вгадуються відсутні в сюжеті висновки).

КІНЬКО Андрій Мефодійович [3 (16).VI 1911, с. Білики, тепер смт Кобеляцького р-ну Полтав. обл. — 9.VIII 1985, Київ] — укр. рад. фольклорист, канд. філологічних наук з 1946. Навчався 1925 у Ленінгр. ін-ті філософії та літератури. Закінчив 1939 Київ. пед. ін-т. Був членом Спілки сел. письменників «Плуг». У 1946 — 71 працював ст. наук. співробітником ІМФЕ АН УРСР. Автор праць «Образ Богдана Хмельницького в народній поезії», «Віковічна дружба українського і російського народів» (обидві — 1954), «Про розвиток реалізму в українському героїчному епосі» (1958). Один з авторів підручника «Українська народнопоетична творчість» (1958). Упорядкував збірки пісень — «Радянські народні частівки і коломийки» (1953, разом з В. Хоменко), «Українські народні ліричні пісні» (1958, разом з М. Гордійчуком і М. Стельмахом), «Добрий вечір, дівчино. Любовні пісні» (1965, 1969), «Подорожі у Шевченків край» (1966), «Радянська пісня» (1967), «Билинна слава Києва» (1983).

Г. Т. Рубай.

КІПЕН Олександр Абрамович [8 (20).II 1870, м. Мелітополь, тепер Запоріз. обл. — 30.Х 1938, Одеса] — рос. письменник і вчений-виноградар. Закінчив Мелітоп. реальне уч-ще, 1894 — Вищу нац. школу агрикультури в Монпельє (Франція). Працював в Одес. філоксерному к-ті; з 1905 — на Одес. винороб. станції (тепер науково-виробниче об’єднання з виноградарства і розсадництва ім. В. Є. Таїрова). У 1920 — 38 — професор Одес. сільськогосп. ін-ту. Автор численних праць з питань культури виноградарства. На поч. 20-х pp. брав діяльну участь у роботі Південного товариства письменників (Одеса). 1922 — 29 очолював Худож. т-во ім. К. Костанді, періодично експонуючи на його виставках свої укр. етюди та виступаючи перед масовою аудиторією з лекціями з питань історії світового й вітчизн. мистецтва. 1918 разом з І. Буніним та ін. письменниками засн. в Одесі видання «Универсальной южной библиотеки». Літ. діяльність почав 1903 оповіданням «На перехресті». Був залучений М. Горьким до участі в «Сборниках товарищества „Знание“», де побачили світ кращі його твори «Бірючий острів» (1905) та цикл нарисів «У Жовтні» (1906) — про революц. події в Одесі 1905. Виступав з оповіданнями у журналах «Русское багатство» («Метеорологічна станція», «Шпигун», «Запасний лафет»), «Образование» («Аграрне питання»), «Современный мир» («На перекаті»), «Северные записки» («Міраж», «Півтора Івана») тощо. Перекладав твори А. Франса, ін. франц. письменників. Написав спогади про Л. Андрєєва.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М. — Л., 1928 — 31.

Літ.: История русской литературы конца XIX — начала XX века. Библиографический указатель. М. — Л., 1963.

Г. Д. Зленко, В М. Чуваков.

КІПЛІНГ (Kipling) Джозеф Редьярд (30.XII 1865, Бомбей — 18.I 1936, Лондон) — англ. письменник. Навчався 1871 — 82 у приватній школі в Англії. В 1882 — 89 жив в Індії. Автор поетич. збірок «Департаментські пісні та інші вірші» (1886), «Пісні казарми» (1892) і «Сім морів» (1896). Більшість віршів К. написана у ритмі нар. балад, пісень. В оповіданнях (збірки «Прості оповідання з гір», 1887; «Три солдати». 1888; «Рикша-привид», 1889) пропагує «цивілізаторську місію» Брит. імперії, хоча й критикує колон. адміністрацію. Водночас К. виявляв увагу до звичаїв і вірувань індійців. Виразний соціальний контекст притаманний романам «Світло згасає» (1890), «Відважні моряки» (1897), «Кім» (1901). Всесвітню популярність здобули анімалістичні твори — «Книга Джунглів» (1894; окр. оповідання з цієї книги виходили в рос. та укр. перекладах під назвою «Мауглі») та «Друга Книга Джунглів» (1895), в яких К. використовує інд. фольклор. змальовує природу країни, розповідає про фантастичні пригоди хлопчика Мауглі, що виріс серед звірів. К. написав низку оповідань для малюків — збірки «„Маленький Віллі Вінкі“ та інші дитячі оповідання» (1888), «Казки просто так» (1902, окр. твори з неї опубл. в укр. перекладі під назвою «Як і чому») та ін. Лауреат Нобелівської премії (1907). Перші укр. переклади творів К. з’явилися у кін. 19 ст. у пресі, з 1910 — виходять окр. виданнями. Перекладачі — І. Петрушевич, Н. Романович-Ткаченко, Ю. Сірий, О. Косач-Кривинюк, Н. Янко-Триницька, М. Йогансен, С. Караванський, В. Прокопчук, Л. Солонько, П. Гандзюра, В. Коваль, Ю. Лісняк, М. Стріха, М. Левіна, А. Могильний, Є. Сверстюк, В. Стус, О. Мокровольський.

Тв.: Укр. перекл. — Оповідання. К., 1910; Нетрі. — Брати Мауглі. К., 1911; Відважні моряки. Х., 1929; Ліспет. К., 1958; Мауглі. — Як і чому. К., 1979; Місто Страшної ночі. К., 1979; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; Мауглі. З Книги Джунглів. К., 1986; Котуко. В кн.: Книга пригод. К., 1986; Поезії. «Всесвіт». 1989, № 5; Рос. перекл. — Избранное. Л., 1980; Маугли. М., 1983; Рассказы. Стихи. Сказки. М., 1989.

Літ.: Симоненко І. Нові часи — нові герої. К., 1970; Урнов М. В. Редьярд Киплинг. В кн.: Урнов М. В. На рубеже веков. М., 1970; Стріха М. Кіплінг реальний і вигаданий. «Всесвіт», 1989, № 5.

Т. В. Яхонтова.

КІПНІС Григорій Йосипович (псевд. — Григор’єв; 12.VI 1923, Київ) — рос. рад. письменник, перекладач. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Київ. ун-т. Працює (з 1956) власним кор. «Литературной газети» по УРСР. Автор книг нарисів і докум. повістей «Ваші знайомі» (1970), «Приходьте в будні» (1974), «Павлиш — продовження легенди» (1976, у співавт.), «Не могли інакше» (1983). Опубл. нариси й есе про М. Бажана, П. Тичину, О. Гончара, М. Рильського, Б. Олійника та ін. укр.. письменників. У перекладі К. вийшли книги публіцистич. прози М. Бажана («Люди, книги, дати. Статті про літературу», 1968; «Думи і спогади», 1983), твори О. Гончара (зб. оповідань «Дніпровський вітер», 1971; роман «Твоя зоря», 1982, та ін.), Л. Первомайського (зб. статей і есе «Творчий будень», 1972, і повість «Чорний Брід», 1978, та ін.), Є. Гуцала (повісті «Шкільний хліб», 1974; «Індульгенція для безсмертя», 1987), Ю. Мушкетика (повість «Біль», 1981), А. Дімарова (збірки повістей «Сільські історії», 1979; «Містечкові історії», 1986, та ін.), С. Голованівського (кн. оповідань та спогадів «Міст до людей», 1985), Ю. Щербака (роман «Причини і наслідки», 1988), оповідання В. Дрозда, Б. Харчука та ін.

Літ.: Жулинський М. З любов’ю й співпереживанням. «Літературна Україна», 1984, 22 березня; Слабошпицький М. Говорить субстанція пам’яті. «Вітчизна». 1984, № 7; Жулинский Н. [Рец. на кн.: Кипнис Г. Не могли иначе]. «Литературное обозрение», 1985. № 7.

Л. В. Кубатченко.

КІПНІС Ісаак Нухимович (12.XII 1894, містечко Словечне, тепер село Овруцького р-ну Житом. обл. — 14.IV 1974, Київ) — євр. рад. письменник, перекладач. Учасник громадян. війни. Навчався у хедері. Писав мовою ідиш. Друкувався з 1921. Автор зб. віршів «Воли» (1923), повісті-хроніки «Місяці і дні» (1926), романів «Дім» (1939), «В дорозі» (1960) — про життя містечок на Україні в роки громадян. війни, героїчну працю рад. людей у тилу під час Великої Вітчизн. війни. Багато писав для дітей: повісті «Знищені гнізда» (1933) і «До нового життя» (1947), кілька збірок оповідань і казок «Казки» (1923), «Казки-небилиці» (1924), «Дівчина Лана» (1929), «Дванадцять оповідань» (1931), «Коли дід спав» (1938), «Перший крок» (1939), «Кошеня» (1963), «До життя» (1969) та ін., п’єса «Хане-Ріве танцює» (1939). Переклав мовою ідиш повість «Борислав сміється» І. Франка (1929), окремі твори Т. Шевченка, М. Коцюбинського, А. Головка, Н. Забіли, Остапа Вишні, П. Панча, О. Копиленка, О. Іваненко; із зарубіж. л-ри — «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле (1939), «Дон Кіхот» М. Сервантеса (1940), деякі твори Дж. Свіфта, Д. Дефо та ін. Твори К. перекладали Н. Забіла, Т. Коломієць.

Тв.: Укр. перекл. — Богданині нотатки. Х., 1930; Казка про розумного зайця. К., 1940.

І. Т. Мазорє.

КІПРСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу Республіки Кіпр грец. і тур. мовами, а також кіпр. діалектом грец. мови. Грекомовна К. л. виникла і розвивається в тісній взаємодії з грец. л-рою у Греції. Перші її пам’ятки (героїч. епос троянського циклу «Кіпрії», «Кіпрські оповіді» Сгасина і «Гомерівські гімни» на честь Афродіти) належать до 7 — 6 ст. до н. е. До 8 ст. н. е. склався кіпр. діалект грец. мови. У 8 — 10 ст. створено «Акрітські пісні» — кіпр. варіант середньовіч. епосу «Дігеніс Акріт». У циклах «Любовної лірики» (14 — 15 ст.) ренесансні мотиви переплітаються з самобут. нац. рисами. В період підлеглості Кіпру Венеції (1489 — 1571) виникла нар. поема «Ародафнуса» — про любов короля Кіпру до простої дівчини. Серед ранніх пам’яток новогрец. мовою — істор. хроніки Л. Махераса (15 ст.), Е. Вустроніоса (15 — поч. 16 ст.). В добу тур. панування (1571 — 1878) писемна л-ра занепала, розвивався тільки фольклор; ще до серед. 20 ст. мандрівні поети (піїтарії) створювали й виконували нар. пісні. Пожвавлюється літ. життя у 2-й пол. 19 ст., в час піднесення нац. самосвідомості і наростання визв. руху проти осман. ярма, а потім (з 1878) — проти англ. колонізаторів. Поет В. Михайлідіс в істор. піснях (кіпр. діалектом) звеличив боротьбу за свободу. Популярності набули створені грец. мовою «Кіпрські пісні» Д. Ліпертіса. Традиції кіпр. піїтарїїв розвиває поет П. Ліасідіс. З поч. 20 ст. посилюються зв’язки К. л. з грецькою Вплив грец. романтизму помітний у творчості І. Карагеоргіадіса, П. Лоїзу.

Зачинатель кіпр. прози новогрец. мовою Н. Ніколаїдіс (повісті «Блакитна квітка», 1919; «Непокірний», 1922, тощо) розробляє соціальну тематику. В 30-х pp. виступали поети Т. Антіас (збірки «Друге пришестя», 1931, і «Вихід», 1937) та Т. Пієрідіс (збірка «Балада Марії», 1939), які в 40 — 50-х pp. звернулися до громадян. та антифашист. тематики. Пафос боротьби за нац. визволення звучить у творах А. Піліотіса (збірки віршів «Прислухайтесь», 1955; «Голос із нашої землі», 1959), Т. Стіліану, П. Іоанідіса, Ф. Пієрідіса. Лірико-філос. мотиви переважають у поезії К. Монтіса (збірки «Minima», 1946; «Пісні непишного життя», 1954) і М. Краліса (зб. «Епітафія екіпажеві», 1946).

Після проголошення Кіпром незалежності (1960) літературне життя пожвавлюється. 1978 в країні створено Спілку літераторів. Важливу роль у розвитку К. л. відіграє журн. «Νέα εποχή» («Нова епоха»), що виходить з 1959. В л-ру влилося нове покоління письменників — Е. Пеоніду, М. Пасіардіс, Я. Кацуріс, Є. Молескіс. 1979 видано зб. віршів нар. оповідачів «Кіпрські піїтарії», традиції яких розвиваються і в сучас. л-рі. Зб. «Під одним небом» (1980) містить вірші відомих поетів, що пишуть грец. і тур. мовами.

К. л. тур. мовою відома на Кіпрі з кін. 19 ст. (поети Х. Х. Ефенді, М. Раджі та ін.). Серед письменників 50 — 70-х pp. 20 ст. — прозаїки Н. С. Ебеоглу, О. Яшін, Х. Маполар, Ю. Улутуг, поети У. Міне, М. Левенд, О. Кучетоглу, Ф. Деміраг, драматург Ф. Коркут. Знайомство з укр. л-рою на Кіпрі розпочалося з літ.-крит. статті «Українська поетеса Леся Українка» Н. Клименко в журн. «Νέα εποχή» («Нова епоха», 1963, № 56). У цьому журналі (1964, 1986) поет К. Клеантус пропагував творчість Т. Шевченка та І. Франка. До видання «„Каменярі“. (Мовами народів світу)». (К., 1983) він переклав вірш І. Франка. З грекомовн. К. л. на Україні окр. книжкою видано «Веселі повітряні змії» М. Піліоту (К., 1972); у журн. «Всесвіт» опубл. повість «Скелет» Н. Ніколаїдіса (1968, № 12), вірші Т Антіаса, Ф Пієрідіса, А. Піліотіса, (1964, № 8), Т. Філакту (1969, № 4), Е. Пеоніду (1977, № 7), П. Ліасідіса (1979, № 8), И. Молескіса (1989, № 2). Серед перекладачів — О. Пономарів, Т. Чернишова, А. Білецький, М. Сингаївський.

Літ.: Чернишова Т. Мужні голоси Кіпру. «Всесвіт», 1979, № 8.

Т. М. Чернишова.

КІРК (Kirk) Ганс Рудольф (11.I 1898, м. Гадсунн — 16.VI 1962, Копенгаген) — дат. письменник, журналіст. Член Компартії Данії з 1925. За фахом юрист. Під час нім.-фашист. окупації Данії був 1941 — 43 в’язнем концтабору, з якого втік, брав участь у Русі Опору. З 1945 — співробітник газ. «Land og Folk» («Країна і народ») — органу Компартії. В соціальних та філос.-істор. романах К. викриває експлуат. суспільство: «Рибалки» (1928), дилогія «Поденники» (1936) та «Нові часи» (1939), «Раб» (1943, опубл. 1948), «Пісня праці» (1945), «Дорога життя» (1947). В центрі алегор. роману-притчі «Син гніву» (1950) — одвічний конфлікт між силами добра і зла. В публіцистич. романі-дилогії «Гроші диявола» та «Клітгорд і сини» (1952) змальовано Данію часів окупації і перших повоєнних років. Автор новел, віршів, публіцистич. і літературозн. статей. Окр. твори К. переклали О. Сенюк, Л. Смілянський, М. Шумило.

Тв.: Укр. перекл. — Гроші диявола. К., 1955; Клітгорд і сини. К., 1956; Взаємна допомога. В кн.: Сучасна датська новела. К., 1982; Рос. перекл. — Деньги дьявола. М., 1953; Клитгорд и сыновья. М., 1955; Поденщики. М., 1957; [Вірші]. В кн.: Современная скандинавская поэзия. М., 1959.

Літ.: Неустроев В. П. Литература скандинавских стран (1870 — 1970). М., 1980; Переслегина Э. В. Ханс Кирк. Биобиблиографический указатель. М., 1967.

Н. М. Матузова.

КІРКЕГОР (К’єркегор; Kierkegaard) Серен (5.V 1813, Копенгаген — 11.XI 1855, там же) — дат. філософ, теолог, письменник. Навчався з 1830 у Копенгагенському університеті, магістр теології (з 1841). З суб’єктивно-ідеалістичних, екзистенціалістських позицій критикував систему об’єктивного ідеалізму Г. В. Ф. Гегеля. Основним своїм творам нерідко надавав художньої форми (психологічні нариси, есе, оповідання), підписував їх вигаданими іменами (мав понад десяток псевдонімів), «автори» цих творів («З нотаток ще живого», 1839; «Або — або», «Страх і трепет», обидва — 1843; «Філософські крихти», 1844; «Стадії на шляху життя», 1845, та ін.) полемізували між собою, розвивали або доповнювали думки один одного. Ідеї К. лягли в основу філософії екзистенціалізму. Окремі його положення вплинули на творчість Г. Ібсена, К. Гамсуна, Т. Манна, які вважали К. одним із зачинателів боротьби з романтич. прикрашанням дійсності, за реалістич. мист-во. Видав 14 томів «Щоденників». Оповідання-фрагмент «Тиха розпука» перекл. М. Євшан («Українська хата», 1910, № 10), есе з кн. «Або — або» та уривки із «Щоденників» — М. Ганзен-Кожевникова та М. Москаленко («Всесвіт», 1973, № 3).

Літ.: Быховский Б. Э. Кьеркегор. М., 1972; Гайденко П. Серен Кіркегор, «Всесвіт», 1973, № 3.

І. В. Бичко.

КІРККОННЕЛ (Kirkconnell) Вотсон (16.V 1895, м. Порт-Говп, пров. Онтаріо — 26.II 1977, м. Волфвіл, пров. Нова Шотландія) — канад. англомовний письменник, перекладач, філолог, публіцист. Закінчив 1916 Королів. ун-т (м. Кінгстон, пров. Онтаріо), навчався 1921 — 22 в Лінкольнському коледжі в Оксфорді. В 1922 — 40 — професор Веслі коледжу (Вінніпег), 1948 — 64 — президент Акадійського ун-ту (Волфвіл). У кн. нарисів «Присмерки волі» (1941) різко засудив фашизм.

Перекладав з угорської, французької, італ., грец., ісл., норв., швед., укр., чес., польс., класичних мов. Видав понад 40 книжок поетич. перекладів: «Європейські елегії» (1928), «Угорська муза» (1933), «Золота скарбниця польської лірики» (1936) тощо; «Слово о полку Ігоревім» (1947, разом з П. Кратом), поему «Пан Тадеуш» А. Міцкевича (1962). Вивчав мови, життя і побут різних етнічних груп Канади, робив щорічні огляди різномовної літератури країни (1938 — 66, крім англо- і франкомовної). Опубл. у своєму перекладі антологію поезії нац. меншостей Канади, де вміщено твори й україномов. авторів (О. Іваха, І. Киріяка та ін.) під назвою «Канадські обертони» (1935). Разом з К. Г. Андрусишиним К. здійснив переклади і уклав антологію «Українські поети 1189 — 1962» (1963), куди ввійшли: «Слово о полку Ігоревім», думи 16 — 17 ст., твори 102 поетів, у т. ч. Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся, В. Бобинського, Є. Плужника, В. Сосюри, М. Бажана та ін. У перекладі К. (разом з К. Г. Андрусишиним) вийшли майже всі поезії Т. Шевченка (кн. «Поетичні твори Тараса Шевченка. Кобзар», 1964). Т. Шевченку К. присвятив кілька поезій, зокрема «Пам’ятник Шевченку в Вашингтоні» (1965). Захоплювався творчістю Є. Плужника та М. Рильського. Автор статей «Українська канадіана», «Українська поезія в Канаді» (обидві — 1934), «Українсько-канадська література» (1947), «Українська мова і література» (1959), «Українська література в Канаді», «Сторіччя Шевченка», «Таємниця Тараса Шевченка» (усі — 1961), «Українська література в Манітобі» (1970), рецензій на переклади творів І. Франка, здійснені П. Канді (1950), Дж. Віром (1957).

Літ.: Жомнір О. Повний англійський. «Вітчизна», 1967, № 3; Зорівчак Р. П. Шевченко в англомовному світі. В кн.: Шевченко і світ. К., 1989.

Р. П. Зорівчак.

КІРКОР Адам Гонорій Карлович (псевд. — Ян із Сливина, Собаррі та ін.; 21.I 1818, с. Сливин, тепер Монастирщинського р-ну Смол. обл. — 23.XI 1886, Краків) — білорус., лит. і польс. учений, літератор і видавець. Закінчив 1838 Вілен. гімназію. Автор досліджень з історії, археології, етнографії, л-ри і лінгвістики Литви, Білорусії, України («Литва і Русь з погляду історичного, географічного, статистичного й археологічного», 1875, та ін.). В газ. «Виленский вестник» (виходила також польс. мовою — «Kurier Wileński»), редактором якої 1859 — 65 він був, опубл. 1860 статтю Л. Совінського про Т. Шевченка, а 1861 — некролог про укр. поета. Пропагував укр. л-ру і укр. нар. пісню серед поляків та чехів. В одному з розділів праці «Про літературу братніх слов’янських народів» (1874) подав короткий огляд історії укр. л-ри, високо оцінивши творчість Т. Шевченка, учасників «Руської трійці» тощо. Склав словник білорус. мови. Розкопуючи кургани біля сіл Васильківці і Коцюбинці (тепер Гусятинського р-ну Терноп. обл.), виявив рідкісні археол. знахідки. Вивчав печери, зокрема 1879 печери Довбуша на Стрийщині (тепер Львів. обл.).

Літ.: Янчук Н. А.-Г. К. Киркор, ученый исследователь Литвы и Белоруссии. «Киевская старина», 1887, № 6 — 7.

Р. П. Головин.

КІРОГА (Quiroga) Орасіо (31.XII 1878, м. Сальта, Уругвай — 19.II 1937, Буенос-Айрес) — уругв. письменник. Багато років жив у Аргентині. 1910 «втік від цивілізації» до хащів сельви, де провів майже 10 років. Ранні поезії зазнали впливу модернізму (зб. віршів «Коралові рифи», 1901), пізніше наслідував амер. романтиків (оповідання «Чужий злочин», 1904). Започаткував жанр новели в латиноамер. л-рі. Умови особистого життя К. позначилися на багатьох його творах, де помітне місце посідають містичні настрої, інтерес до психопатологічних явищ. К. часто змальовує людей суспільного «дна» (повість «Одержимі», 1905; роман «Історія химерного кохання», 1908; зб. «Оповіді про кохання, безумство і смерть», 1917, та ін.). Визнаний майстер короткого оповідання. Твори К. про дику тропічну природу Пд. Америки належать до т. з. літератури зеленого пекла, представники якої відтворюють драм. боротьбу людини зі стихією. Напівказковий сюжет своєрідно поєднується у К. з реалістич. описами життя звірів, мальовничими картинами природи (збірки оповідань «Казки сельви», 1918; «Дикун», 1920; «Анаконда», 1921; «Вигнанці», 1926; «По той бік», 1935). К. засуджував реліг. фанатизм, війни (оповідання «Європа і Америка», «Бельгійські цвинтарі», «Що робити?» та ін.). Окр. твори К. переклали О. Іванов, В. Харитонов, Л. Маєвська.

Тв.: Укр. перекл. — Анаконда. К., 1989: Дієта і кохання. «Всесвіт», 1989, № 4; Рос. перекл. — Голоса сельвы. М., 1971; У каждой улицы своя жизнь. М., 1987.

А. Х. Іллічевський.

КІРСАНОВ Семен Ісакович [крипт. — С. К., С. Кирс, С. К-ов; 5 (18).IX 1906, Одеса — 10.XII 1972, Москва] — рос. рад. поет. Закінчив 1925 Одес. ін-т нар. освіти. Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1923 друкувався в одес. журналах. Для ранніх творів К. (збірки «Приціл», 1926; «Досліди», 1927; поема «Моя іменинна», 1928, та ін.) характерні фантастичність, словесна вигадливість. Твори 30-х pp. відзначаються публіцистичною спрямованістю (збірки «Рядки будови», 1930; «Вірші в строю», 1932, та ін.), ліричністю («Твоя поема», 1937; зб. «Мис Бажання», 1938, та ін.). Автор поем на соціально-істор. та філос. теми: «Товариш Маркс» (1933), «Поема про Робота» (1935), «Війна — чумі» (1937), «Ніч проти Нового Віку» (1940), «Олександр Матросов» (1946), «Макар Мазай» (1947 — 50; Держ. премія СРСР, 1951), «Сім днів тижня» (1956), «Поема поетів» (1939 — 66), «Дзеркала» (1969), «Дельфініада» (1971) та ін. Поетиці К. притаманні новизна і несподіваність версифікаційних рішень, розгорнута метафоричність, поєднання в сюжетах реальних і фантаст. планів. Вірші «Дніпро», «Пісня про Дніпро», «Дума про Гуцульщину», «Уклін», «Одеса», «Попутна пісня», «Дід» та ін. присвячені Україні, «Добре» — Т. Шевченку. Окремі твори К. переклали П. Сингаївський, І. Цитович.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1974 — 76; Укр. перекл. — Дума про Гуцульщину. В кн.: Слава Вітчизні народів-братів! К., 1954; [Вірші]. В кн.: Братерство літератур. К., 1979.

Літ.: Минералов Ю. Поэзия. Поэтика. Поэт. М., 1984; Бенина М. А., Ханукаева И. В. Кирсанов Семен Исаакович. В кн.: Русские советские писатели. Поэты. Биобиблиографический указатель, т. 10. М., 1987.

О. І. Гайнічеру.

КІРХНЕР (Kirchner) Петер (7.VII 1932, м. Галле) — нім. літературознавець і перекладач (НДР). Був чл. СЄПН з 1960. Закін. 1955 ун-т у м. Галле. Досліджує укр., лит. і латис. рад. л-ри, нім.-рос.-укр. літ. взаємини. Захистив 1964 канд. дисертацію на тему «До питання про генезис і літературно-суспільну проблематику німецьких перекладів з Шевченка, зроблених І. Франком та Е. Вайнертом». опубл. у нім. періодиці кілька статей про Т. Шевченка, Г. Сковороду, укр. л-ру 17 — 18 ст., укр. рад. л-ру (праці про О. Довженка, Григора Тютюнника, М. Стельмаха, І. Драча та ін.). Один з упорядників зб. «Іван Франко. Матеріали до історії і культури України» (Берлін, 1963), в якому вміщено худож. твори, статті, розвідки й листи І. Франка, написані нім. мовою, а також перекладені ним нім. мовою Шевченкові вірші. Упорядник виданих у Берліні збірок віршів «Пригорща надії» М. Бажана (1972), «Українські коні над Парижем» І. Драча (1976). Учасник ряду міжнар. форумів, на яких виступав з доповідями про світове значення укр. л-ри. Лауреат премії ім. І Франка АН УРСР (1983).

Літ.: Гуць Г. Інтерв’ю німецького україніста. «Всесвіт», 1971, № 1; Погребенник Я. Поборник культурного єднання. «Літературна Україна», 1985, 1 травня.

Я. М. Погребенник.

КІРШОН Володимир Михайлович [6 (19).VIII 1902, м. Нальчик — 28.VII 1938] — рос. рад. драматург. Член КПРС з 1920. Учасник громадян. війни. Закінчив 1923 Комуністич. ун-т (Москва). Один з керівників РАПП і ВОАПП. Перша п’єса К., що набула широкого розголосу, — «Костянтин Терьохін» («Іржа», у співавторстві, пост. 1927) — про життя студентства 20-х pp. У п’єсі «Рейки гудуть» (пост. 1928) показано духовне зростання робітн. класу. Подвигу 26 бакин. комісарів присвячена п’єса «Місто Вітрів» (пост. 1929). Соціальні зміни на селі відтворено у п’єсі «Хліб» (пост. 1930). П’єси «Суд» (опубл. і пост. 1933), «Великий день» (опубл. 1936, пост. 1937) спрямовані проти фашизму. Лірико-романтична комедія «Чудесний сплав» (опубл. і пост. 1934) розповідає про рад. молодь. Творам К. притаманні актуальність і політ. гострота, природність конфлікту і публіцистичність, образність стилю. П’єси К. входили до репертуару багатьох театрів, у т. ч. українських (Києва, Одеси, Чернівців та ін.). Виступав з літ.-крит. статтями, театр. оглядами і рецензіями. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1956.

Тв.: Избранное. М., 1958; О литературе и искусстве М., 1967.

Літ.: Альтман И. Творчество Киршона. «Литературный критик», 1934, № 2; Бородина О. К. Владимир Киршон. К., 1964; Тамашин Л. Владимир Киршон. М., 1965; Корн Р. Владимир Киршон. В кн.: Корн Р. Друзья мои... М., 1986.

І. А. Співак.

КІСТЯКІВСЬКА Наталія Павлівна (1889, Київ — 10.I 1955, там же) — укр. рад. літературознавець. Закінчила 1914 Вищі жін. курси (Київ). Учителювала (1915 — 30). 1929 — 34 — позаштатний співробітник Комісії українського письменства ВУАН. 1941 — 44 працювала у Публічній б-ці АН УРСР (тепер ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР), 1944 — 48 — в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Автор праць «Твори Івана Некрашевича — українського письменника XVIII віку» (1929), «Плач лаврських монахів» (1934), що є частиною монографії «З історії української анонімної віршової сатири XVIII ст.» (не опубл.). Архів К. зберіг. у Центральній науковій бібліотеці ім. В. І. Вернадського АН УРСР.

С. І. Білокінь.

КІТС (Keats) Джон (31.Х 1795, Лондон — 23.II 1821, Рим) — англ. поет. Вивчав 1814 — 16 медицину у Лондоні. Представник романтизму. В ранніх творах (зб. «Вірші», 1817; поема-ідилія «Ендіміон», 1818; траг. поеми «Ізабелла», «Ламія», «Вечір св. Агнеси», усі — опубл. 1820) К. звертається до античності, своєрідно протиставляючи бездуховному існуванню ідеали гармонії і краси. Героїка нар. боротьби, волелюбні ідеї відбилися у вірші «Робін Гуд» (1818), у символіко-алегор. поемах «Гіперіон» та «Падіння Гіперіона» (1818 — 19, незакін., опубл. 1820). У політ. ліриці К. засуджував війни («Сонет про мир»), реакц. режими (сатир. поема «Ковпак і бубонці»). Звертався до істор. тематики (трагедія «Оттон Великий», 1820); писав сонети, оди, балади. Поезії К. відзначаються мовним новаторством, яскравими описами природи, глибоким ліризмом. Окр. його твори переклали Яр Славутич, В. Мисик, Д. Павличко, Г. Кочур, Д. Паламарчук, Г. Носкін та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1961, № 7; [Вірші]. «Вітчизна», 1967, № 4; [Вірші] «Дніпро», 1968, № 9; Поезії. К., 1968; Вечір св. Агнеси. «Всесвіт», 1971, № 12; [Сонети]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Рос. перекл. — Лирика, М., 1979; Стихотворения. «Ламия», «Изабелла», «Канун св. Агнесы» и другие стихи. Л., 1986; Стихотворения и поэмы. М., 1989.

Літ.: Вікторовська І. В. Естетичний ідеал Кітса. «Питання мови і літератури зарубіжних країн», 1958, в. 23; Дьяконова Н. Я. Ките и его современники. М., 1973.

Т. В. Яхонтова.

КІЦБЕРГ Аугуст [17 (29).XII 1855, волость Лаатре, тепер Вільяндиський р-н — 10.Х 1927, Тарту] — ест. письменник. Автор істор. повісті «Майму» (1892), оповідань з нар. життя, сповнених гумору: «Витівки Пювеського Пеетера» (1897), «Брат Хенн» (1901), зб. «Сільські оповідання» (кн. 1 — 5, 1915 — 21) та ін. У драм. творах осуджував світ чистогану, духовну спустошеність нероб (п’єса «Пунга Март і Уба Каарель», 1894; трагедія «Перевертень», 1912; драми «Бог капшука», 1915; «Червоний півень», 1919; комедія «Проклята садиба», 1923). П’єсу «Відьма» («Тійна») укр. мовою переклав О. Новицький (йшла у Вінницькому обласному музично-драматичному театрі).

Тв.: Укр. перекл. — Відьма (Тійна). В кн.: П’єси. К., 1963; Рос. перекл. — Пьесы. М., 1962.

Літ.: Руммо П. Аугуст Китцберг. «Театр», 1956, № 1; Исаков С. О «малом жанре» эстонской прозы. В кн.: Эстонская новелла XIX — XX веков. Л., 1975.

О. С. Завгородній.

КІЦІМІЯ (Chitirnia) Іон (Ион) Константін (22.V 1908, с. Албулешть-Думбрава, пов. Мехединць) — рум. історик л-ри і фольклору, славіст, чл.-кор. Академії соціальних і політ. наук Румунії з 1970. Закінчив 1934 Бухарест. ун-т. У 1970 — 73 очолював секції польс. і укр. філології кафедри славістики Бухарестського університету.

В працях «Румунські фольклористи і фольклористика» (1968), «Основні проблеми давньої румунської літератури» (1972) йдеться також про рум.-укр. фольклорні і літ. взаємини. Автор розвідки «Зв’язки Тараса Шевченка з польськими письменниками і революціонерами» (1963).

О. С. Романець.

КІЦЬКИЙ Войцех (pp. і мм. н. і см. невід.) — польс. і укр. поет кін. 16 — поч. 17 ст. Із Зх. України. Автор вірш. «Діалогу про оборону України» (Добромиль, 1615, польс. мовою), де розповідається про напади і спустошення тур.-татар. завойовниками укр. земель. Твір побудований на розмові чотирьох осіб — реально-історичних — Шляхтича і Воїна та алегоричних — України і Сатира. В розмові між ними з’ясовується, що Україна потребує захисту від татар. набігів і створення для цього організованих військових загонів. Україну автор називає «рицарською школою» і краєм природних багатств. К. видав кн. «Зеркало їх вельможності панам як духовним, так і світським, хто перебуває в грецькій вірі» Томаша Рогаліуса (Краків, 1630).

Літ.: Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні кн. 1. Львів, 1981.

Р. П. Радишевський.

КІЧУРА Мелетій Омелянович (21.I 1881, с. Носів, тепер Бережанського р-ну Терноп. обл. — 1939) — укр. рад. поет. Навчався з 1899 у Віден., потім у Львів. ун-тах, закінчив 1910 юрид. ф-т Віден. ун-ту. Працював адвокатом у Коломиї. Поширював соціалістичні ідеї серед селян Прикарпаття, 1908 став довіреною особою В. Стефаника під час виборів до австр. парламенту. Учасник 1-ї світової війни, був у рос. полоні. Вітав перемогу Жовтн. революції. З 1918 жив у Києві, працював у редакціях, завідував канцелярією Укр. академії мистецтв, викладав нім. мову у Київ. худож. ін-ті. Належав де літ. орг-ції «Західна Україна». Редагував альм. «Руку братам», що вийшов у Києві 1928. З першими віршами виступив 1900 у львів. журн. «Молода Україна». Друкувався в журналах «Літературно-науковий вістник», «Ukrainische Rundschau» («Український огляд», публ. вірші нім. мовою), пресі Канади, США, Чехословаччини, рад. газетах і журналах 20 — 30-х pp. Збірки: «Без керми. Строфи» (1910), «Tempi passati» («Минулі часи», 1908, опубл. 1913), «На старті. Поезії. Книжка четверта» (1928), «Відблиски криці», «Останні могікани. Політич на сатира», «Передодні. Поезії» (всі — 1930) Поезії К. притаманні тяжіння до медитації, тонкий ліризм. Перші дві збірки позначені песимізмом, подекуди декадент. настроями. В роки 1-ї світової війни, що стали переломними у творчості поета, він звертається до соціальної теми (вірш «Упали кайдани», 1917, та ін.). У поезії 20 — 30-х pp. показав діяльний характер нового героя. Широко культивував сонет. Вірші «Останній промінь згас», «Шумить безлистий бір», «Зрубали гай» покладені на музику композитором П. Сеницею. Переклав укр. мовою окремі вірші Ф. Шіллера, Ш. Бодлера, німецькою — ряд віршів Т. Шевченка й Лесі Українки. Незаконно репресований 1933. Реабілітований 1989.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Галицька та буковинська поезія XX віку. X, — К., 1930; [Вірші]. В кн.: Молода муза. Антологія західноукраїнської поезії початку XX століття. К., 1989.

Літ.: Сріблянський М. «Без керми». Поезія Мелетій Кічури. «Українська хата», 1910, кн. 9; Євшан М. [Рец. на кн.: Кічура М. Без керми]. «Літературно-науковий вістник», 1910, т. 52, кн. 12; Хуторян А. [Рец на кн.: Кічура М На старті]. «Західна Україна», 1928, № 2 — 3; Зеров М. [Рец. на кн.: Кічура М. На старті]. «Життя й революція», 1928, № 5; Рудик Дм. Творчість поетів спілки «Західна Україна». «За марксо-ленінську критику», 1932, № 12; Малицький Ф. На старті нового життя. «Літературна Україна», 1971, 22 січня; Мороз-Стрілець Т. Недалеко від річки Прут. «Літературна Україна», 1971. 22 січня; Романюк І. «Немов лавина з гір...» . «Червоний прапор» [Коломия], 1981, 13 — 14 березня.

М. П. Бондар.

КІШ (Kisch) Егон Ервін (29.IV 1885, Прага — 31.III 1948, там же) — австро-чес. письменник, писав нім. мовою. Член Компартії Австрії з 1918, Компартії Німеччини з 1925. З 1902 навчався у Вищій тех. школі, Нім. ун-ті (Прага), 1905 — у Школі журналістів (Берлін). В 20 — 30-х pp. подорожував по СРСР та ін. країнах. Учасник другої Міжнародної конференції революційних письменників 1930 (Харків). Викладав 1930 — 31 в Ін-ті червоних журналістів (Харків). У складі інтернац. бригади брав участь 1937 — 38 у нац.-революц. війні в Іспанії. 1940 — 46 — в еміграції (Мексика). Автор книг політ. репортажів і нарисів «Несамовитий репортер» (1925), «Царі, попи, більшовики» (1927), «Американський рай» (1930), «Азія докорінно змінилася» (1932), «Висадка в Австралії» (1937), «Ярмарок сенсацій» (1942), «Відкриття в Мексиці» (1945) та ін. Писав також романи і п’єси. На Україні творчість К. досліджували Т. Буйницька, Н. Матузова, І. Орлова; його твори друкувалися в укр. періодиці 20 — 30-х pp.

Тв.: Укр. перекл. — Егон Ервін Кіш має за честь явити вам американський рай. Х. — К., 1933; У казематах Шпандау. В кн.: В фашистській Німеччині. Х.. 1934; Рос. перекл. — Репортажи. М., 1964; Приключения на пяти континентах. М., 1985.

Літ.: Матузова Н. М. Егон Ервін Кіш. В кн.: Матузова Н. М. Празькі німецькі соціалістичні письменники. К., 1971.

Н. М. Матузова.

КІШФАЛУДІ (Kisfaludy) Карой (5.II 1788, м. Тет — 21.XI 1830, Пешт) — угор. письменник. Один із зачинателів романтизму в угор. л-рі. Літ. успіх принесла К. істор. п’єса «Татари в Угорщині» (1819). Автор п’єс на істор. теми «Ілка», «Воєвода Штібор» (обидві — 1819), «Ірена» (1820), соціальних комедій «Женихи» (1819) і «Розчарування» (1828). У комедіях «Бунтівники» (1819) і «Прохачі» (1820) критикував духовну й екон. відсталість тогочас. Угорщини, космополітизм окремих дворян. Писав елегії, балади й вірші в народнопісенному дусі, гумор. оповідання. Вірш К. «Чи я скоро вас побачу» переклав П. Грабовський (Грабовський П. Зібр. тв., т. 2. К., 1959).

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антология венгерской поэзии. М., 1952.

Літ.: Гершкович А. Драматургия Венгрии. В кн.: Классическая драматургия стран народной демократии, т. 2. М., 1955; Шаргина Л. Венгерская литература в России (1870 — 1900 гг.) В кн.: Венгерско-русские литературные связи. М., 1964.

К. О. Шахова.

КЛАВЕЛЬ (Klavel) Бернар Шарль Анрі (29.V 1923, м. Лон-ле-Соньє, деп. Юра) — франц. письменник. Закінчив пед. ін-т (Лон-ле-Соньє). Учасник Руху Опору. В романі «Нічний трудар» (1956) показав красу душі простих людей. Складним долям франц. молоді присвячено романи «Мала таверна» (1960) і «Геркулес на майдані» (1966). У тетралогії «Велике терпіння» (т. 1 — 4, 1962 — 64) переважають автобіогр. моменти. Колон, війну в Алжірі засудив у романі «Коли мовчить зброя» (1974). Опубл. цикл романів «Стовпи неба» («Пора вовків», 1976; «Світло озера», 1977; «Войовниця», 1978; «Марі — добра душа», 1980; «Компаньйони з Нового світу», 1981), присвячений франц. історії середини 17 ст. Трилогія «Північне царство» (романи «Харрікано», 1983; «Золото землі», 1984; «Псалом», 1985) — з життя канадців франц. походження. Автор багатьох новел, книжок для дітей, мистецтвозн. праць «Життя Поля Гогена» (1958) і «Життя Леонардо да Вінчі» (1967), публіцистич. кн. «Побиття немовлят» (1970). Своєрідність прози К. полягає в органіч. злитті простоти з глибоким внутр. динамізмом. Окр. твори К. переклали О. Рущак, Г. Філіпчук.

Тв.: Укр. перекл. — Північне царство. Харрікано. «Всесвіт», 1986, № 1; Король цирку. «Дніпро», 1987, № 2; Рос. перекл. — Великое терпение, кн. 1 — 4. М., 1966 — 72; Пора волков. М., 1979; Свет озера. М., 1986.

Літ.: Уваров Ю. Нові проблеми, нові аспекти. «Всесвіт», 1985, № 8; Уваров Ю. З любов’ю до людей. «Всесвіт», 1986, № 1.

В. І. Ткаченко.

КЛАРИЗМ (від лат. clarus — світлий, ясний) — декадентська течія в рос. поезії і, меншою мірою, — в прозі й драматургії 1907 — 13. Представлена М. Кузміним (повість «Крила», 1907; зб. віршів «Куранти кохання», 1910), С. Городецьким (зб. віршів «Верба», 1913), О. Саксаганським та ін. Виникнувши всередині пізнього символізму, що на той час переживав творчу кризу, К. декларував повернення митців до «земної дійсності», її «прекрасної ясності». Але фактично кларнети відверталися від соціальних проблем, а дійсність їх цікавила лише в плані «веселої легкості бездумного життя», «безкінечно цілованих уст», «повені шампанського» і т. п. Тема «земного кохання», особливо характерна для К., трактувалася ним як оголена еротика (нерідко аномальна). Історично К. став зв’язною ланкою між символізмом і акмеїзмом, який далі розвинув худож. принципи К., зокрема його самодостатню вимогу «естетизації побуту» та показу конкретних подробиць і речей навколишнього світу. Нечисленна група К. повністю розчинилася в акмеїзмі.

Літ.: Кузмин М. О прекрасной ясности. «Аполлон», 1910, № 4; Городецкий С. Некоторые течения в современной русской поэзии. «Аполлон», 1913. № 1; Жирмунский В. Преодолевшие символизм. «Русская мысль», 1916, № 12; Кузмин М. Условности. Статьи об искусстве. Пг., 1923; Русская литература XX века. Дооктябрьский период. К., 1977.

В. П. Лета.

КЛАРК (Clarke) Артур Чарлз (16.XII 1917, м. Майнгед, графство Сомерсет) — англ. письменник. Закінчив 1948 Королів. коледж (Лондон), за освітою астрофізик. З 1954 живе у Шрі-Ланці. Один з провідних майстрів сучас. наук. фантастики. Автор романів «Піски Марсу» (1951), «Острови в небі» (1952), «Кінець дитинства» (1953), «Місто і зорі» (1956), «Острів дельфінів» (1963), «Космічна одіссея 2001 року» (1968), «Побачення з Рамою» (1973), «Метрополія Земля» (1975), «Фонтани раю» (1979), «Пісні далекої Землі» (1986) та ін., збірок оповідань. Осн. тематика — космічні цивілізації, розвиток науки й техніки, освоєння океан. глибин тощо. К. порушує й морально-етичні проблеми людини в супертехнізованому світі, його роздуми про майбутнє — це й спосіб осягнення сучасності. Творам К. притаманна гуманістична спрямованість. Окр. оповідання переклали Б. Колтовий, Н. Боровик, Л. Боженко, В. Носенко, Л. Маєвська, І. Корунець, Р. Доценко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Шлях у Ліліпутію. «Наука і суспільство», 1966, № 11; Ляклива орхідея. «Всесвіт», 1979, № 9; Ідеальна мелодія. «Знання та праця», 1980, № 10; Машина-миролюбець. В кн.: Пригоди, подорожі, фантастика. К., 1983; Колиска на орбіті. В кн.: Колиска на орбіті. К., 1983; Мавпа в нашому домі. «Всесвіт», 1988, № 1; Приборкана Орхідея. «Наука і суспільство», 1988, № 12; Сплячий красень. «Всесвіт», 1989, № 9; Рос. перекл. — Лунная пыль. — Рассказы. М., 1965; Большая глубина. М., 1966; Космическая одиссея 2001 года. М., 1970; Свидание с Рамой. М. 1976; Остров дельфинов. Одесса, 1978; Фонтаны рая. М., 1981.

Р. І. Доценко.

«КЛАРТЕ» (франц. clarté — світло, ясність) — міжнар. асоціація прогрес. письменників і діячів культури. Засн. 1919 А. Барбюсом. До керівництва «К.» ввійшли П. Вайян-Кутюр’є, Р. Лефевр, А. Франс (Франція), В. Бласко Ібаньєс (Іспанія), Т. Гарді, Г. Уеллс (Англія), С. Цвейг (Австрія), Е. Сінклер (США), Г. Брандес (Данія). Групи «К.» виникли в багатьох країнах світу; до них входили Б. Шоу, Г. Манн, Л. Франк, Р. М. Рільке, С. К. Нейман, І. Ольбрахт, Р. Тагор, Назим Хікмет та ін. У маніфесті «К.» «Світло з безодні. Чого прагне група „Кларте“?» (склав 1920 А. Барбюс) заперечувався імперіалізм, утверджувалися взаємини між людьми на основі соціальної рівності, вказувалося на міжнар. значення Великої Жовтн. соціалісти, революції. Об’єднання випускало однойменні газету (жовтень 1919) і журнал (листопад 1921), мало також вид-во «Кларте» (з 1920). Діяльність «К.» високо оцінив В. І. Ленін (див. Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 45. К., 1974, с. 286). «К.» припинило своє існування у серед. 20-х pp.

Літ.: Барбюс А. «Свет из бездны». — Группа «Кларте». В кн.: Барбюс А. Избранные произведения. М., 1952; Група «Кларте». В кн.: Барбюс А. Вибране. К., 1953; Наркирьер Ф. Движение «Кларте». В кн.: Наркирьер Ф. Французская революционная литература (1914 — 1924). М., 1965; Пащенко В. Анрі Барбюс. К., 1980.

В. І. Пащенко.

КЛАСИКА, класична література (від. лат. classicus — взірцевий) — видатні худож. твори, які є взірцевими не тільки для певної національної, а й для світової літератури. Термін «класика» стосовно л-ри вперше вжив римський письменник Марк Корнелій Фронтон (бл. 100 — 170) у творі, уривок з якого вміщено у 20-томному збірнику бесід і роздумів «Аттічні ночі» Авла Геллія (2 ст.). Спочатку К. означала грецьку і римську літературу часів античності, в основі якої лежить уявлення про красу і гармонію всесвіту, принцип естетичної насолоди та ін. Їй властивий органічний зв’язок з міфологією і фольклором, прагнення до монументальності і статичності образів, нормативності і співмірності елементів, пряме вираження естетичного ідеалу. Суспільними та моральними орієнтирами антич. класики є доблесть, благочестя, справедливість, пафос громадян. обов’язку, ідея моральної відповідальності людини за вільно обране рішення. Прикладом класич. зразка в Рим. імперії вважали культуру т. з. золотого віку (1 ст. до н. е. — 1 ст. н. е.). Теор. засади К. найповніше викладені в «Поетиці» і «Риториці» Арістотеля (загальна теорія л-ри і мист-ва, естетика, наука про наслідування — мімезис) і в кн. «Наука поезії» Горація (принцип «золотої середини»). Серед антич. письменників-класиків найпомітніші — Есхіл (трагедія), Софокл (драма), Арістофан (комедія), Геродот (науково-філос. й історикооповідна проза), Сократ і Платон (драматичні діалоги), Ціцерон (теорія ораторських стилів), Вергілій (епіка), Горацій, Овідій (лірика). До класичної л-ри належить також багато творів епохи Відродження і класицизму. У новоєвроп. л-рі письменниками-класиками є представники різних літ. шкіл, напрямів і стилів, що втілили у своїй творчості осн. зміст та ідеали суспільно-істор. і худож. розвитку (Данте, В. Шекспір, Й. В. Гете, Дж. Байрон, В. Гюго, О. Бальзак, О. Пушкін, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, М. Горький, А. Чехов та ін.). В укр. дожовтн. л-рі класичними є твори письменників, які найповніше виражають ідейно-художні тенденції різних періодів її розвитку і відзначаються великою естетич. цінністю (Г. Сковороди, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Kaporo, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника та ін.); в укр. рад. л-рі — П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Хвильового, О. Довженка, А. Головка, М. Куліша, І. Кочерги, М. Бажана, Остапа Вишні та ін. Віднесення до класиків тих чи тих письменників і до класичної л-ри — певних творів не має якихось усталених критеріїв. Цим значною мірою зумовлюється та обставина, що класиками в нац. л-рах вважається значно ширше коло майстрів худож. слова, ніж у світовій.

Літ.: Античные мыслители об искусстве. М., 1937; Виппер Р. Ю. Моральная философия Авла Геллия. «Вестник древней истории», 1948, № 2; Тронский И. М. История античной литературы. Л., 1957; Лосев А. Ф. Эллинистически-римская эстетика І — II вв. н. э. М.. 1979; Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, стили. К., 1981.

М. Т. Яценко.

КЛАСИЦИЗМ (від лат. classicus — взірцевий) — естет.-художня система, стиль і напрям у європейській л-рі й мист-ві 15 — поч. 19 ст., що характеризується орієнтацією на естетичні норми й зразки античної класики. На цьому грунті поставали класицистичні напрями й течії, серед яких найзначнішими були ренесансний К. 15 — 16 ст., К. доби абсолютних монархій 17 ст. і просвітительський К. 18 ст. Норми й зразки К. його теоретики проголошували вічними й абсолютними, придатними для всіх епох і народів, але на практиці кожної епохи вони зазнавали худож. трансформацій. Основоположним для класицистичного типу творчості є розуміння краси як досконалої форми, прагнення до «правильності» й нормативності творчості у відповідності з системою законів і правил К., тяжіння до концентричних і замкнутих форм. Поява ренесансного К. була наслідком величезного впливу античності на худож. культуру Відродження. Антична спадщина набула значення норми й недосяжного зразка, хоч водночас ренесансні митці були далекі від нетворчого наслідування класичних взірців. Ренесансний К. особливо виявився в неолатинській л-рі 15 — 16 ст. (Дж. Понтано, А. Поліціано, И. Секундус, К. Цельтіс, Я. Панноній, А. Кржицький та ін.). Ця л-ра культивувала жанри класичної поезії — елегії, оди, ідилії, епіграми тощо, відновлювала жанри класичної прози (біографія, епістола, діалог, промова тощо), прагнула відродити античну драму. На рубежі 17 ст. відбувається переростання ренесансного К. в К. доби абсолютних монархій.

Найповнішим втіленням класицистичного типу творчості вважається К. 17 ст., передусім французький. Виник він на грунті формування і розвитку феодальних монархій і певною мірою виступав виразником їх ідеології, його світоглядні засади складалися під впливом раціоналістичної філософії 17 ст., зокрема картезіанства. «Ідея» у класицистів теоретично підпорядковувалась «природі», але на практиці класицист не стільки наслідував «природу», скільки узгоджував її зображення з ідеальною моделлю, яка існувала в його індивід, свідомості. К. характеризується суворою регламентацією системи жанрів і видів, принципів їхньої «чистоти». Жанри й жанрові різновиди класицистичної л-ри відносились до певних стилів — «високих» (трагедія, поема, ода), «середніх» (комедія) і «низьких» (ідилія, сатира, байка), закріплялися за ними. Завершене вираження нормативна поетика К. з її кодексом законів і правил здобула у віршованому трактаті Н. Буало «Мистецтво поетичне» (1674). Класицизм 17 ст. охопив різні види мист-ва, але на першому плані був театр. Тому провід. жанрами у л-рі К. стали трагедія і комедія. Найвидатнішими майстрами трагедії були П. Корнель і Ж. Расін, комедії — Мольєр. Великого поширення у 18 ст. набув просвітительський К. Він наповнюється іншим, «третьостановим» змістом, вступає з активну взаємодію з Просвітительством, яке пройшло принаймні дві стадії конвергенції. На першій — відбувається пристосування «старого класицизму» для вираження нової просвітит. ідеології; ця «вольтерівська стадія» була ще пов’язана з естетико-худож. засадами К. 17 ст. У 2-й пол. 18 ст. починається інтенсивне формування К. нового типу, який у сучас. науці прийнято називати неокласицизмом. Він витворив свої естетику, поетику й стиль. Естетичної опори неокласицизм теж шукав в античності й знаходив її у мист-ві демократичних Афін та республіканського Риму. Неокласицисти виходили із постулату, за яким політ. свобода є необхідною передумовою справжнього мист-ва. Античність вони трактували як царство свободи й краси, наслідування античності розуміли ширше й вільніше, без суворої нормативності й регламентації. Розквіт неокласицизму відбувся в кін. 18 ст., охопивши різні країни й різні види мист-ва. В л-рі найвидатніші його вияви — веймарський класицизм Й. В. Гете й Ф. Шіллера, поезія А. Шеньє і драматургія В. Альф’єрі, л-ра Великої франц. революції. В укр. л-рі розвиток К. має багатовікову історію. Наприкінці 15 — в 1-й пол. 16 ст. у творчості укр. латиномовних письменників досить виразно означився ренесансний К. У 2-й пол. 17 — 18 ст. значного поширення на Україні набуває К. у шкільних поетиках, зокрема шкільній драмі. Проте в укр. л-рі він не переріс у розгалужену худож. систему. Певні класицистичні риси й тенденції наявні у творчості ряду укр. письменників 18 — поч. 19 ст. від Феофана Прокоповича й Георгія Кониського до І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського і Г. Квітки-Основ’яненка.

Літ.: Бояджиєв Г. Искусство классицизма. «Вопросы литературы», 1965, № 10; Обломиевский Д. Д. Французский классицизм. М., 1968; XVII век в мировом литературном развитии. М., 1969; Проблеми Просвещения в мировой литературе. М., 1970; Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, стили. К., 1981; Русский и западноевропейский классицизм М., 1982.

Д. С. Наливайко.

КЛАСИЦИЗМ ВЕЙМАРСЬКИЙ — напрям у нім. просвітительській л-рі 80 — 90-х pp. 18 ст. Найбільшого розквіту досяг у творчості И. В. Гете і Ф. Шіллера періоду їх співпраці у Веймарі. Теоретичним підгрунтям К. в. були мистецтвознавчі трактати И. Вінкельмана, зокрема «Історія стародавнього мистецтва» (1763). В основі естетики К. в. лежить ідеал «прекрасного людства», мрія про гармонійну єдність особи й сусп-ва («Боги Греції», «Листи про естетичне виховання людини» Ф. Шіллера, «Іфігенія в Тавріді» Й. В. Гете та ін.). На відміну від франц. класицизму К. в. не обмежував себе худож. догмами, послуговувався різними літ. жанрами, прагнув до простоти композиції, масштабності образів, узятих переважно з античності, до завершеності й відточеності форми. К. в. справив благотворний вплив на розвиток європ. л-ри 18 — 19 ст. Див. також Класицизм.

В. П. Лета.

КЛАУДІУС (Claudius; справж. прїзв. — Шмідт) Едуард (20.VII 1911,с. Буєр, побл. м. Гельзенкірхена — 13.XII 1976, м. Потсдам) — нім письменник (НДР). Член AM НДР з 1965. Член Компартії Німеччини з 1932 (з 1946 — член СЄПН). 1934 емігрував до Швейцарії. В 1936 — 38 — учасник нац.-революц. війни ісп. народу. 1945 брав участь у Русі Опору в Італії. 1948 повернувся на батьківщину, був на дипломат. роботі. Автор романів «Зелені оливки й голі гори» (1945, присвячено антифашист. боротьбі в Іспанії), «Про любов треба не тільки говорити» (1957), зб. оповідань «Сіль землі» (1948), автобіогр. кн. «Неспокійні роки» (1968), повістей, нарисів, казок тощо. Зб. оповідань «Тяжкий початок» (1950), роман «Про тих, хто з нами» (1951, укр. перекл. П. Юречка) — перші в НДР твори про робіти. клас.

Тв.: Укр. перекл. — Про тих, хто з нами. К., 1969; Рос. перекл. — Деревна у реки. М., 1952; О тех, кто с нами. М., 1953.

Літ.: Матузова Н. М. Едуард Клаудіус. В кн.: Клаудіус Е. Про тих, хто з нами. К., 1969.

Н. М. Матузова.

КЛАУЗУЛА (лат. clausula — закінчення, кінцівка) — 1) У риториці — закінчення промови або її частини з акцентуванням на провідній думці. 2) У віршуванні — заключні склади віршового рядка, починаючи від останнього наголошеного складу:

Гори мої висóкії,

Не так і висóкі,

Як хороші, хорóшії.

Блакитні, здалéка.

[Т. Шевченко. «Сон» («Гори мої високії»)].

К. бувають: чоловічі — з наголосом на останньому складі; жіночі — з наголосом на другому від кінця складі; дактилічні — з наголосом на третьому від кінця складі; гіпердактилічні — з наголосом на четвертому, п’ятому і т. д. від кінця складі.

Г. К. Сидоренко.

КЛДІАШВІЛІ Серго Давидович [6(18).Х 1893, с. Зеда-Сімонеті, тепер Тержольського р-ну — 13.Х 1986, Тбілісі] — груз. рад. письменник. Син нар. письменника Грузії Д. Клдіашвілі. Навчався 1917 в Моск. ун-ті. Життя груз. села від 1-ї світової війни до колективізації відтворив у романі «Попіл» (кн. 1 — 2, 1932 — 64). Ро ман «Тиха обитель» (1958) — про життя груз. інтелігенції. К. — майстер новели (збірки «Сванські оповідання», 1935; «Книга новел», 1946; «Новели», 1960; «Польова квітка», 1977; «Емалева дівчина в ломбарді», 1979, та ін.). Автор п’єс «Покоління героїв» (1937), «Оленяча ущелина» (1944), «Повернення» (1952) та ін., спогадів про письменників (А. Церетелі, Важа Пшавелу, Т. Табідзе та ін.). Для дітей написав повість «Пригоди дворянина Лахундарелі» (1927), оповідання. Окремі твори К. переклав Г. Халимоненко.

Тв.: Укр. перекл. — Бісові діти. К., 1968; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 2. Тбилиси, 1973; Рассказы. Тбилиси, 1987; Жертва. М., 1987.

Літ.: Чхеидзе Н. Серго Клдиашвили. Тбилиси, 1958.

О. П. Синиченко.

КЛЕБЕР (Klaber) Курт (псевд. — Курт Гельд; 4.XI 1897, м. Ієна — 9.XII 1959, м. Карона, Швейцарія) — нім. письменник. Член Компартії Німеччини. Учасник Листопадової революції 1918 в Німеччині. 1930 відвідав СРСР. Один з засновників Спілки пролет.-революц. письменників Німеччини. 1933 був арештований нацистами, але втік з в’язниці. Емігрував до Швейцарії, співробітничав у антифашист. журналах. Після 1938 відійшов від політ. життя і присвятив себе л-рі для юнацтва. Зб. лірич. віршів «Новий посів» (1919) — у дусі експресіонізму. Автор книжок оповідань «Барикади на Рурі», «Революціонери», зб. віршів, репортажів і нарисів «Підбурювачі! Підбурюйте!» (всі — 1925), «Бойовий товариш. Книжка для пролетарської молоді» (1928), романів «Пасажири третього класу» (1927), «Червона Зоря та її банда» (1941), тетралогії «Джузеппе і Марія» (1955 — 56). Окр. твори К. переклали В. Чередниченкова, О. Варлам, С. Кац та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Барикада. К., 1929; Жінки. Х., 1929; Безробітні. — Дідусь. Х., 1930, Бог. Х., 1930; На вулицях Берліну. Х., 1930; Пасажири третього класу. Х., 1930; Рос. перекл. — На улицах Берлина. М., 1930; Мертвые с Пабьянки. М., 1936.

Л. С. Кравченко.

КЛЕЙHEP (Kleiner) Юліуш (24.IV 1886, Львів — 23.III 1957, Краків) — польс. літературознавець. Член Польс. АН. Вищу освіту здобув у Львові, Берліні й Парижі. Професор Варшав. (з 1916), Львів. (1920 — 41), Люблін. катол. (з 1945) і Краків, (з 1947) ун-тів. Автор монографій «Зигмунт Красінський. Історія думки» (т. 1 — 2, 1912), «Юліуш Словацький» (т. 1 — 4. 1919 — 27), «Міцкевич» (т. 1, «Історія Густава», 1934; т. 2, ч. І — 2, «Історія Конрада», 1948), досліджень «У колі Міцкевича й Гете» (1938), «Про Красіцького й Фредро» (1956), «Нарису історії польської літератури» (т. 1 — 2, 1938 — 39), «Дослідження в галузі літератури й філософії» (1928), «Дослідження в галузі теорії літератури» (1956) тощо. Підготував до видання Повне зібр. тв. Ю. Словацького (т. 1 — 15, 1952 — 57). Окр. рукописи К. зберіг. у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника АН УРСР.

В. І. Лучук.

КЛЕЙСТ (Кляйст; Kleist) Генріх фон (18.Х 1777, Франкфурт-на-Одері — 21.XI 1811, м. Ванзе, побл. Потсдама) — нім. письменник. З п’єс К. найвідоміша — нар. комедія «Розбитий дзбан» (1811, в переробці І. Франка з 1887 йшла на сцені Руського нар. театру у Львові), яка є гострою сатирою на тогочасну соціальну дійсність.

Траг. світобаченням позначено драми «Родина Шроффенштейнів» (1803), «Пентесілея» (1805 — 07, вид. 1808) та ін. У п’єсі «Германова битва» (1808, вид. 1821), відозві «Катехізис німців» (1809), низці поезій висловив ідеї нац.патріотич. руху. В істор. драмі «Принц Фрідріх Гомбурзький» (1810, вид. 1821) опоетизував минувшину юнкерської Пруссії. У повісті «Міхаель Кольгаас» (1810) зобразив людину з народу, яка повстала проти феод. сваволі. Новели К. відзначаються гостродрам. конфліктами, глибоким психологізмом, гуманістич. пафосом, довершеністю мови. К. вважають одним з творців т. з. німецького анекдоту. Ряд прозових творів К. переклав І. Франко (зб. «Маркіза О...», Львів, 1903), написав до цієї книжки передмову (Франко І. Зібр. тв., т. 25. К., 1980, с. 245 — 251). Портрет с. 488.

Тв.: Укр. перекл. — Оповідання. Х. — Одеса, 1930; Землетрус в Чілі. X, — Одеса 1930; Рос перекл — Пьесы. М., 1962; Драмы. — Новеллы М., 1969; Избраиное. М., 1977.

Літ.: Пилипчук Р. Іскри могутнього таланту. «Літературна газета», 1951, 1 грудня; Дружинина Г. В. Художественно-эстетическое своеобразие драматургии Генриха фон Клейста. М., 1980; Бент М. И. Гете и романтизм (проблема личности в «Фаусте» и драматургия Генриха Клейста). Челябинск, 1986; Дейч А. Генрих Клейст. В кн.: Дейч А. Судьбы поэтов. Гельдерлин, Клейст, Гейне. М., 1987.

А. Г. Баканов.

КЛЕМАН (Clément) Жан Батіст (31.V 1836, м. Булонь-сюр-Сен — 23.II 1903, Париж) — франц. поет-шансоньє. Учасник Паризької комуни. Після її падіння емігрував до Бельгії та Англії. На батьківщину повернувся після амністії 1880. Соціальні суперечності — осн. тематика пісень К. 50-х pp. («Балада злидаря», «Грудень», «Пісня сіяча» та ін.). Автор збірок віршів «Пісні» (1885), «Народна пісня» (1900), спогадів «Реванш комунарів» (1886 — 87, незакін.), бесід «Соціальні питання в загальнодоступному викладі...» (т. 1 — 2, 1887 — 88). У зб. публіцистич. лірики «Сто нових пісень» (1899) прославляв Комуну, картав її катів, церкву, закликав трудящих до боротьби за соціальні права. Окр. вірші К. переклали М. Терешенко, М. Литвинець.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії. Антологія, т. 2. К., 1971; [Вірші]. В кн.: На барикадах. К., 1971; Рос. перекл. — Избранные песни. М., 1951; [Вірші]. В кн.: Поэзия Франции. Век XIX. М., 1985.

Літ.: Пащенко В. Поезія гніву й надії. В кн.: На барикадах. К., 1971; Данилин Ю. Жан-Батист Клеман. В кн.: Данилин Ю Очерк французами политической поэзии XIX в. М., 1974.

Н. П. Воробйова.

КЛЕМЕНТІС (Clementis) Владімір (20.VIII 1902, Тисовець, окр. Рімавська Собота — 3.XII 1952, Прага) — словац. критик, громад. діяч. Закінчив 1925 Праз. ун-т. Член КПЧ з 1925. Організатор групи пролет. письменників, що об’єдналися навколо сусп.-літ. жури. «Dav» («Юрба», 1924 — 26, 1929 — 38), в якому популяризувалися й рад. л-ра та мист-во. Брав участь у створенні єдиного антифашист. фронту діячів чехословац. культури. Під час 2-ї світової війни емігрував до Лондона; в повоєнні роки — міністр закордонних справ ЧССР. Незаконно репресований 1951, реабілітований 1962. 1964 вийшла книга його спогадів «Незакінчена хроніка», 1967 — зб. статей «Повітря нашої доби» (т. 1-2).

У 1929, 1930 К. приїздив на Україну. Був делегатом другої Міжнародної конференції революційних письменників 1930 (Харків). Мав творчі контакти з І. Микитенком, М. Семенком, О. Довженком. У журн. «Dav» опубл. серію репортажів про Україну, зокрема ст. «Миска борщу й кухоль пива» (1931), написав рецензію на фільм «Земля» О. Довженка (журн. «Index», 1930, № 2). Стаття К. «Словацька література» вміщена в журн. «Червоний шлях» (1930, № 1).

Літ.: Мольнар М. Зустрічі культур. Братіслава, 1980; Сиваченко Г. Група -«Dav» в контексті радянсько-чехословацьких літературних зв’язків 20 — 30-х років. «Радянське літературознавство», 1985, № 7.

Г. М. Сиваченко.

КЛЕМЕРТОВИЧ Михайло Михайлович (псевд. і крипт. — Михаил М. К-ч; К-ич Михаил; М-Ђ; М. М. К. та ін.; 1835, с. Гадинківці, тепер с. Комсомольське Гусятинського р-ну Терноп. області — 27.VIII 1903, Львів) — укр. журналіст, видавець. Навчався у Львів. ун-ті. В 1861 — 87 був пом. редактора, а потім редактором газ. «Слово», видавав газ. «Учитель» (1869 — 74) з літ. додатком для дітей «Ластівка» (1875 — 81 виходив самостійно), редагував «москвофільські» (див. «Москвофіли») період. видання «Временник Ставропигийского Института», «Галичанин», «ВЂстникъ „Народного дома“». У них поряд з творами Д. Вінцковського, Б. Дідицького, О. Духновича, І. Пасічинського, І. Гушалевича іноді друкувалися й поезії Т. Шевченка, С. Руданського, фольклорні записи. І. Франко критикував редаговані К. видання за клерикально-«москвофільський» характер. К. уклав також читанку «Наша хата» для галиц. школярів, був автором переробок кількох дидактичних оповідань Л. Толстого (Львів, 1891), ряду біографій галиц. літераторів («Іван Гушалевич, біографічний нарис», 1893, та ін.).

Р. С. Міщук.

КЛЕМПУШ Гаврило Юрійович (22.III 1910, с. Вишавська Долина, тепер Марамуреського повіту) — укр. поет у Румунії. Освіту одержав самотужки. Працював лісорубом. Друкувався в укр. газ. «Новий вік», 1940 — 41 — в укр. рад. періодиці на Буковині. Автор зб. поезій «Моїй рідній Батьківщині співанки співаю», виданої 1963 у Бухаресті. Пише переважно коломийковим розміром. Листувався з П. Тичиною.

Літ.: Ткачук С. Гаврило Клемпуш. В кн.: Обрії. Бухарест, 1981; Ненештян М. Пісні про щастя і любов до рідної землі. «Новий вік», 1989, 16 квітня.

Т. А. Носенко.

КЛИМ Василь Костянтинович (21.VII 1941, с. Негостина, тепер Сучавського повіту) — український письменник у Румунії. Закінчив 1974 Ясський університет. Працює директором загальноосв. школи в м. Дорохой. Друкується в газеті «Новий вік», альманахах «Серпень», «Обрії», колект. збірнику прози «Наші весни». Автор збірок оповідань «Гора» (1978), «Едельвейс» (1985), «Криниця край дороги» (1989). У исихол. мікроромані «Гора», включеному до однойм. зб. оповідань, порушив проблеми пошуку людиною світоглядного ідеалу, моральної відповідальності перед суспільством. Роман «Сонце і земля» (1980) — на тему колективізації укр. села в Румунії.

Тв.: [Твори]. В кн.: Обрії. Бухарест, 1983.

Літ.: Кушнірик І. Українське слово в Румунії. «Жовтень», 1989, № 7.

Т. А. Носенко.

КЛИМЕНКО Леся Михайлівна (6.IV 1934, м. Фастів Київ. обл.) — укр. рад. поетеса. Закінчила 1956 Київ. ун-т. Працювала у Держлітвидаві України, з 1960 — у вид-ві «Радянський письменник». Автор збірок «Ти» (1967), «Принеси мені сонця» (1973), «Окриленість» (1977), «Квіти у квітні» (1981), «Побачення» (1983), «Літа» (1986), «Одним одна печаль» (1988), «Мить» (1989). Вірші К. сповнені щирості, інтимності, уваги до внутр. світу людини.

Літ.: Щерба Л. Окриленість душі. «Літературна Україна», 1978, 25 липня.

О. В. Крекотень.

КЛИМЕНКО Михайло Данилович (6.XI 1926, с. Левків, тепер Житом. р-ну Житом. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1949 Крошенський сільськогосп. технікум, 1959 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Працював колг. агрономом, з 1963 — в обл. газ. «Радянська Житомирщина». Друкується з 1.946. Автор збірок «Сині очі весни» (1956), «Далі голубині» (1959), «Людям радію» (1962), «Зажнив’я» (1966), «Поезії» (1969), «Розвидень» (1971), «Алмазна грань» (1973), «Чорнозем» (1977), «Глибока струна» (1981), «Зелене прозріння» (1984) та ін. У віршах повідає про рідне Полісся, душевну красу краян. Лірик за творчою суттю, К. особливо тонко відчуває навколишній світ, прагне гармонії людини і природи. Виступає також з нарисами і статтями.

Тв.: Поезії. К., 1982.

Літ.: Новиченко Л. Замість передмови. В кн.: Клименко М. Сині очі весни. К., 1956; Павличко Д. Яблуневе натхнення. В кн.: Клименко М. Поезії. К., 1969.

Л. С. Монастирецький.

КЛИМЕНКО Петро Павлович (12.VII 1920, с. Хотинівка, тепер Коростенського р-ну Житом. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1943. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1949 Київ. пед. ін-т. Працював у пресі. Вперше виступив з віршами під час війни у фронтових газетах. Автор повістей «Жива легенда» (1952), «Кров’ю святою» (1964) і «Досвітні заграви» (1988), романів «Круті дороги» (1959), «Родиземля» (1967), «Смертю смерть порази» (кн. 1, 1971; кн. 2, 1975) і «Опалене жито» (1981). Більшість творів пов’язана з подіями Великої Вітчизн. війни. Повість «Кров’ю святою» перекл. чес. мовою.

Літ.: Новицький О. На далекій сонячній Мораві. «Літературна Україна», 1979, 8 травня; Равлюк М. Эпос повседневности. «Радуга», 1986, № 9.

В. П. Агєєва.

КЛИМЕНКО Яків Дмитрович [4(17).VI 1912, с. Олександрівка, тепер Олександрійського р-ну Кіровогр. обл. — 8.III 1984, Київ] — укр. рад. письменник, засл. працівник культури УРСР з 1968. Закінчив 1964 Київ. ун-т. Працював у пресі. Перша книжка — повість «Ваша перепустка?» (1931). У зб. нарисів «Баранівка» (1944) розповів про партиз. село, яке під час Великої Вітчизн. війни було знищене фашист. загарбниками. Збірки літ.-мист. нарисів «Земля чудес» (1960), «Суцвіття весни» (1962) і «Роди нам, прекрасне» (1964) — про зустрічі з М. Горьким, М. Шолоховим, Вс. Вишневським, П. Тичиною, Остапом Вишнею, Ю. Яновським, М. Стельмахом, Я. Галаном, театр. режисерами К. Станіславським, В. Немировичем-Данченком, акторами О. Яблочкіною, В. Качаловим. Опубл. нарис «Григорій Верьовка» (1972).

Літ.: Нагнибіда М., Козак С. Прагнучи прекрасного. «Літературна Україна», 1972, 16 червня.

В. Г. Пугач.

Попередня     Головна     Наступна