[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 58-77.]

Попередня     Головна     Наступна

КРИМ Анатолій Ісакович (2.ІХ 1946, Вінниця) — рос. письменник. Закін. 1974 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Живе в Україні. Твори «Вибір» (1980) і «Межа дощу» (1982) написані в жанрі політ. роману. Роман «В очікуванні месії» (1988) — про життя невеличкого містечка в Україні 1916 — 1918. Автор публіцист. роману «Дев’яте коло» (1989), книжок повістей та оповідань «Запах живиці» (1983) і «Чакона» (1986), драм «Довга дорога додому» (1973), «Теплий попіл» (1983), комедій «Фіктивний шлюб» (1981), «Пізанська шафа» (1985), «Продається динозавр!» (1986) та ін. Пише радіоп’єси («Джордано Бруно» та ін.), телесценарії.

Тв.: Долгая дорога домой. К., 1985; В ожидании мессии. К., 1988; Девятый круг. Ужгород, 1989; Выбор. — Граница дождя. К., 1989.

Б. І. Мельничук.

«КРЫМ» — літ.-худож. альманах Крим. письменницької орг-ції. Виходив 1948 — 62 у Сімферополі (31 книжка). У різний час «К.» редагували П. Павленко, Є. Поповкін, Д. Холендро, М. Глушко, О. Лесин. Тематика матеріалів, опубл. в альманасі, пов’язана переважно з Кримом. Тут друкувалися М. Алігер, М. Бірюков, А. Первенцев, М. Дорізо, І. Нехода, С. Сергєєв-Ценський та ін. укр. і рос. письменники, молоді місцеві літератори. Вміщувалися переклади творів з ін. літератур, публіцистичні та літ.-крит. статті, бібліографія, матеріали на культур.-мист. теми тощо. 1991 випуск альманаху поновлено.

Л. І. Гольденберг.

КРИМОВ (справж. прізв. — Беклемішев) Юрій Соломонович [6(19).І 1908, Петербург — 20.ІХ 1941, похов. у с. Богодухівці, тепер Чорнобаївського р-ну Черкас. обл.] — рос. письменник. Закін. 1930 Моск. ун-т. Під час Вел. Вітчизн. війни працював у військ. газ. «Советский патриот», загинув на фронті. Перша повість «Подвиг» (опубл. 1961) розповідає про молодих учених і льотчиків. Найзначніший твір — повість «Танкер „Дербент“» (1938; укр. перекл. С. Мішури; однойм. фільм Одес. кіностудії, 1941) — про боротьбу проти відсталості й бюрократизму. Темі творчого ставлення до праці присвячена повість «Інженер» (1941).

Тв.: Повести. М., 1953; Танкер «Дербент». — Инженер. — Отчаянная. — Письма с фронта. Л., 1987; Укр. перекл. — Танкер «Дербент». К., 1951.

Літ.: Громов П. Юрий Крымов. М., 1956; Юрий Крымов в воспоминаниях, письмах, документах. М., 1988; Козлова Л. П. Юрий Соломонович Крымов (1908 — 1941). Указатель литературы. Л., 1956.

Г. О. Васильєва.

«КРЫМСКИЙ ВЕСТНИК» — громад.-політ. і літ. газета. Виходила 1888 — 1920 в Севастополі (до 1918 — щоденно). Висвітлювала життя Таврійської губ. Мала своїх дописувачів і розповсюджувачів у Бердянську, Мелітополі, Миколаєві, Сімферополі, Керчі, Ялті та ін. містах. Публікувала статті з питань культури, археології, етнографії, краєзнавчі нариси, матеріали з історії Чорномор. флоту, літ. і театр. хроніки тощо. В газеті друкувалися худож. твори, переважно переклади з франц. л-ри, з’являлися оповідання Л. Толстого, О. Купріна, А. Аверченка, І. Потапенка та ін. Було опубл. кілька творів укр. авторів, зокрема оповідання «В корчмі» В. Стефаника. «К. в.» писав про гастролі укр. театр. труп М. Кропивницького, М. Садовського, М. Старицького, П. Саксаганського.

П. А. Дегтярьов.

КРИМСЬКИЙ Агатангел Юхимович (Євтимович) [псевд. — А. Хванько, Хванько Кримський, Івхимець, Панько Рогач, Мирза-Джафар та ін.; криптоніми — А. Е. К., А. К., А. Кр. та ін.; 3(15).І 1871, м. Володимир-Волинський, тепер Волин. обл. — 25.I 1942, Кустанай] — укр. сходознавець, історик, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, академік АН України з 1918, засл. діяч науки України з 1940. Навч. 1881 — 84 в Острозькій (на Волині) та 1884 — 85 у 2-й Київ. гімназіях, потім у Колегії Павла Галагана (закін. 1889), де був учнем П. Житецького. Закін. 1892 Лазарев. ін-т сх. мов (Москва) і 1896 — Моск. ун-т. У 1896 — 98 перебував у наук. відрядженні в Сирії та Лівані. У 1898 — 1918 працював у Лазарев. ін-ті сх. мов (з 1900 — професор), очолював з 1901 кафедру араб. словесності, викладав історію мусульм. Сходу, араб. л-ри, семіт. мов, водночас працював у Моск. ун-ті на кафедрі рос. мови. Був секретарем Сх. комісії Моск. археол. т-ва та ред. його зб. «Древности восточные». З 1918 жив у Києві. Один з організаторів АН України, протягом 1918 — 28 — її неодмінний вчений секретар, очолював Істор.-філол. відділ до 1929. У 1921 — 29 — директор Ін-ту укр. наук. мови (з 1930 — Ін-т мовознавства) АН України. Одночасно (від 1918, з перервами) був професором Київ. ун-ту, деякий час завідував кафедрою україністики, брав участь у створенні ВУНАСу.

К. — один з найвидатніших європейських учених. Його науково-дослідницька діяльність надзвичайно багатогранна. Він вільно володів майже 60 мовами Сходу, Серед. Азії, Кавказу, Зх. Європи та ін. Зробив великий внесок у вітчизн. сходознавство. Автор монографій, підручників, статей та ін. праць (укр. і рос. мовами) з історії л-р, мов, етнографії, мист-ва, релігій народів Бл. й Серед. Сходу, Кавказу, Зх. Європи. Важливе місце в його доробку належить працям: з арабістики — «Історія арабів, їх халіфат, їх наступна доля і короткий нарис арабської літератури» (1903), «Тисяча й одна ніч» (1904), «Арабська література в нарисах і зразках» (т. 1 — 2, 1911 — 12), «Історія арабів і арабської літератури, світської і духовної» (ч. 1 — 3, 1911 — 13), «Арабський збірник» (1916) та ін.; семітології — «Лекції з історії семітських мов» (в. 1 — 2, 1902 — 03), «Семітські мови й народи» (ч. 1 — 3, 1903 — 12); тюркології — «Історія Туреччини та її літератури» (т. 1 — 2, 1910 — 12), «Історія Туреччини» (1924), «Історія Туреччини та її письменства» (1927), «Тюрки, їхні мови та літератури» (в. 1 — 2, 1929 — 30; подано огляд історії мов та л-р тур., азерб., татар., казах., башк., туркм. та ін. народів); іраністики — «Історія Персії, її літератури і дервішської теософії» (т. 1 — 3, 1903 — 15), «Перський театр. звідки він узявсь і як розвивавсь» (1925) та ін. В ост. роки працював над монографією «Історія нової арабської літератури. XIX — початок XX ст.» (опубл. 1971). Досліджував історію ісламу: праці «Мусульманство і його будучність», 1904; «Історія мусульманства», ч. 1 — 3, 1904 — 12; рецензія на «Історію ісламу від заснування до новітніх часів» А. Мюллера (1895 — 97). Написав понад 500 статей до енциклопедій Брокгауза і Єфрона, Гранат, Нового енциклопед. словника. Автор ряду монографій і численних статей про творчість араб., перс., тур. та ін. письменників [«Абан Лахикий, маніхействуючий поет. Із історії арабської оповідної літератури індо-перського характеру VIII — IX ст.», 1913; «Хафіз та його пісні (бл. 1300 — 1389) в його рідній Персії XIV в. та в новій Європі», 1924]. Активно досліджував питання укр. мови, л-ри, фольклору. Чимало праць присвятив розвиткові укр. літ. мови, її збагаченню й унормуванню, укр. правописові: «Практический курс для изучения малорусского языка» (1906), «Украинская грамматика для учеников высших классов гимназий и семинарий Приднепровья» (т. 1 — 2, 1907 — 08; про цю працю схвально відгукнулися О. Шахматов, І. Франко), «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922) та ін. Брав діяльну участь у виробленні «Найголовніших правил українського правопису» (опубл. 1921), надр. ст. «Нарис історії українського правопису до 1927 р.» (1929) та ін. Праці «Філологія і погодінська гіпотеза. Чи дає філологія якнайменші підстави підтримувати гіпотезу п. Погодіна і п. Соболевського про галицько-волинське походження малоросів?» (1904), «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації старо-руських рукописів» (1906), «Давньокиївський говір» (1907) та ін. — про походження укр. мови, спростовують антинаук. гіпотезу Погодіна — Соболевського про неавтохтонність українців, про прихід їх на Наддніпрянщину з-за Карпат, про те, що давньокиїв. пам’ятки мають нібито великоруський характер. Вважаючи, що джерелами для вивчення історії мови є передусім ориг. пам’ятки, К. опрацював величезну їх кількість. Багато пам’яток видав як додаток до «Української граматики», а також у кн. «Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини XI — XVIII вв.» (1922, у співавт. з О. Шахматовим). Значну увагу приділяв лексикогр. роботі. За його ред. вийшов «Російсько-український словник» (т. 1 — 3, 1924 — 33), де використано й зібраний К. лексичний матеріал, та «Російсько-український словник правничої мови» (1926). Опубл. 1894 рецензію на «Словарь російсько-український» М. Уманця та А. Спілки (т. 1, 1893). Разом з К. Михальчуком склав «Програму для збирання особливостей малоруських говорів» (1910). Праці з укр. літературознавства — «Про лубочну українську літературу» (1893), «Про рукописи Руданського, про їх відносини між собою та про поетові листи» (з додатком двох листів Руданського до його брата, 1895), «Про підроблені пам’ятки чеської філологічної давнини» (1899), «Знадоби для життєпису Степана Руданського (1833 — 1873)» (1926, у співавт. з М. Левченком) та ін.; розвідки про Івана Вишенського, І. Котляревського, Г. Квітку-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, І. Франка, М. Драгоманова, Лесю Українку, О. Кобилянську, Ю. Федьковича, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, М. Комарова, М. Горького, П. Тичину та ін.; статті-відгуки на видання творів укр. та ін. письменників. За ред. К. виходили твори Г. Квітки-Основ’яненка, С. Руданського, І. Франка, М. Коцюбинського. К. відомий також як дослідник у галузі антропології («Про антропологічний склад східних слов’ян», 1928); етнографії і фольклористики («Народна пам’ять про Шевченка», 1891; «Шевченко в народних оповіданнях», «До питання про стародавні малоруські релігійні сказання», обидві — 1896); «Волосова борода. З учено-кабінетної міфології XIX віку», «Про „биліни“. Російські билини старого й нового записів», «Українська етнографія в чужім опоетизуванні», «До етнографії Полісся», «До етнографії т. зв. Новоросії», «До етнографії Чернігівщини», передмова до зб. «Звенигородщина з погляду етнографічного та діалектологічного» (всі — 1928). Цікавився фольклором ін. народів (праці. «Ходжа-Насреддін і його „Жарти“», 1926), переклав укр. з англ. мови «Народні казки та вигадки» і «Арабську повість про Антара» з кн. «Народні казки та вигадки, їх мандрівки та переміни» В. А. Клоустона (опубл. 1896 з передмовою і примітками К.).

К. — автор багатьох худож. творів. Він «виявив себе високоталановитим поетом, дуже оригінальним повістярем» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 515). Поезії К. зібрані в кн. «Пальмове гілля» (ч. 1 — 1901, ч. 2 — 1908, ч. 3 — 1922). У перших двох частинах переважають ориг. твори, тісно пов’язані провідною ідеєю й тематикою — нерозділеного кохання лірич. героя, людини розслабленої фізично й душевно, що страждає «самотою на чужині». Все це — химерна мозаїка психол. тонких лірич. сповідей самого поета, відгомін і часу, і душевного стану автора. Подібні мотиви переважають і в варіаціях на «свої» і «чужі» теми, а також у перекладних поезіях (здебільшого зразків сх. газелей) і третьої частини збірки. Ще в дореволюц. роки К. писав ориг. прозові твори. Перша зб. оповідань «Повістки і ескізи з українського життя» (1895) побачила світ завдяки сприянню І. Франка та М. Павлика. «Бейрутські оповідання» друкувалися в журн. «Нова громада» (1906, № 6 — 8). 1905 вийшли в світ перші дві частини повісті «Андрій Лаговський» (повністю у 4-х частинах опубл. 1972). В прозі К. досить помітне тяжіння до відтворення психології героїв, здебільшого інтелігентів кін. 19 ст. з різними змінами настроїв, сповнених сумнівів і вагань тощо. В деяких оповіданнях автор порушив гострі соціальні та нац. питання.

К. плідно працював на перекладацькій ниві. Переклав рос. мовою Коран. Завдяки К. укр. читач уперше познайомився з поезіями Гафіза, Омара Хайяма, Рудакі, Сааді, Фірдоусі та ін., текстами з «Корану» (сури найдавнішого періоду), «1001 ночі», «Хамаси». Перекладав і переспівував укр. мовою твори давньої і новітньої світ. л-ри, зокрема поезії Дж. Байрона, Г. Гейне, Е. Ростана, О. Кольцова, М. Некрасова та ін. Підтримував дружні стосунки з Р. Тагором. К. був незаконно репресований 1941. Справу проти нього припинено 1957 за відсутністю складу злочину, 1960 К. повністю реабілітовано. Багатогранна спадщина К. — унікальне явище у світ. культурі. 1971 за рішенням ЮНЕСКО відзначено 100-річчя від дня народження К. Особиста наук. б-ка К. зберіг. в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України, рукописи — там же й в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України та ін. 1991 АН України встановлено премію імені А. Кримського за визначні успіхи в галузі сходознавства. Першим її лауреатом став відомий сходознавець, професор Гарвард. ун-ту (США) О. Пріцак. Іл. див. на окремому аркуші, с. 288 — 289.

Тв.: Твори, т. 1 — 5. К., 1972 — 74; История мусульманства, ч. 1 — 3. М., 1904 — 12; Розвідки, статті та замітки. К., 1928; История новой арабской литературы (XIX — начало XX века). М., 1971; Письма из Ливана (1896 — 1898). М., 1975; Низами и его современники. Баку, 1981; Т. Г. Шевченко. Неопублікована стаття. В кн.: Наука і культура. Україна, в. 23. К., 1989; Листи. «Слово і час», 1991, № 1; Звенигородщина з погляду етнографічного та діалектичного. «Народна творчість та етнографія», 1991, № 3; Автобіографія. «Народна творчість та етнографія», 1991, № 5.

Літ.: Гринченко Б. А. Е. Крымский как украинский писатель. «Киевская старина», 1903, № 1; Крачковский И. Академик АН УССР А. Е. Крымский. «Известия Академии наук СССР. Отделение литературы и языка», 1941, № 3; Бабишкін О. Агатангел Кримський. Літературний портрет. К., 1967; Гурницький К. І. Кримський як історик. К., 1971; Ішина Н. Агатангел Кримський. «Народна творчість та етнографія», 1971, № 1; Кочубей Ю. Агатангел Кримський. «Всесвіт», 1971, № 1; Григорович І. О. Про Агатангела Кримського. «Радянське літературознавство», 1973, № 12; А. Ю. Кримський — україніст і орієнталіст. К., 1974; Гурницкий К. И. Агафангел Ефимович Крымский. М., 1980; Лебединская Т. Н. Восток в художественных произведениях Крымского. В кн.: Письменные памятники и проблемы истории культуры народов Востока, ч. 2. М., 1981; Засенко О. Є. Агатангел Кримський (1871 — 1942). В кн.: Історія української літературної критики. К., 1988; Ільєнко І. Хватальна евакуація. За слідчою справою А. Кримського. «Літературна Україна», 1990, 25 жовтня; Веркалець М. «Ви... чоловік щирий, гарячий». Суспільнолітературні взаємини А. Кримського з М. Драгомановим. «Київ», 1990, № 10; Черніков І. Ф. Видатний український тюрколог. «Вісник Академії наук Української РСР», 1991, № 1; Рибалкін В. С. А. Ю. Кримський як арабіст-діалектолог. «Мовознавство», 1991, № 2; Пріцак О. Про Агатангела Кримського у 120-і роковини народження. В кн.: Україна. Наука і культура, в. 25. К., 1991; Бібліографічний покажчик писаннів академіка А. Є. Кримського. К., 1926; Шубинський Й. В. Архів Агатангела Юхимовича Кримського. В кн.: Збірник фондів Відділу рукописів [Державної публічної бібліотеки АН УРСР]. К., 1962; Деркач Н. М. [та ін.]. А. Ю. Кримський. Бібліографічний покажчик (1889 — 1971). К., 1972.

В. Л. Микитась.

КРИМСЬКИЙ Юхим Степанович [крипт. — Е. К.; Е. Кр-ский; 1838 — 22.XI (5.XII) 1915, м. Звенигородка, тепер Черкас. обл.] — укр. літератор, видавець, педагог, бібліограф. Батько А. Ю. Кримського. Освіту здобув самотужки. Був дрібним урядовцем, учителював у Володимирі-Волинському й Звенигородці. Автор шкільних підручників та бібліогр. посібників з рос. словесності, наук.-популярних книжок для нар. самоосвіти. 1884 випустив «Полный провинциальный календарь-альманах на десять лет», що містив твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Нікітіна, М. Некрасова. Заснував у Звенигородці друкарню, де видавав гол. чин. власні полемічні твори: «Дневник провинциального лентяя» (1883), «Записки провинциального шалопая» (2 випуски, 1884), «Хроника провинциальной жизни» (2 випуски, 1883 — 85) та ін., спрямовані проти шахрайства місцевих властей. За викривальні дії був притягнутий до судової відповідальності. Відомий також як краєзнавець (нарис «Містечко Звенигородка», 1914), етнограф («Полювання на птахів і звірів у Малоросії, на Україні та Волині», 1875), лектор-популяризатор наук. знань серед трудящих, організатор у Звенигородці б-ки для народу, що налічувала понад 2,5 тис. книжок — творів вітчизняної й зарубіжної літератури.

Літ.: Зленко Г. Життя і книги Юхима Кримського. «Вітчизна», 1979, № 7.

Г. Д. Зленко.

КРИМСЬКОТАТАРСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра кримських татар. Розвивається кримськотатарською мовою. Фольклор представлений численними творами різноманітних жанрів, з яких найпопулярніші — ліро-епіч. твори західнотюрк. походження «Ашик Гаріб», «Арзу і Гамбер», героїч. епоси «Кероглу» та «Чора батир». Ліричні і побут. пісні, казки, а також анекдоти про Ахмета ахая, Ходжу Насреддіна, Алдара Косе мають багато спільного з аналог. творами ін. тюрк. народів та усною традицією іранців і арабів. Своєрідними жанрами пісенного фольклору є мане (чотиривірші) і чин (двовірші), які використовуються в змаганнях з імпровізації під час свят та урочистих подій. Обрядові пісні приурочені насамперед до різних стадій сватання й весілля, а також до ряду мусульм., деяких христ. свят, звичаю викликання дощу тощо. Розмаїтим є цикл істор. пісень, особливо про події ост. століть драм. історії кримськотатар. народу. Однією з перших пам’яток К. л. є рукописний зб. «Кодекс Куманікус», укладений христ. місіонерами в 13 — 14 ст. До нього входять переклади псалмів, молитов, єванг. та житійних текстів, а також найдавніша добірка тюрк. загадок.

З 13 ст. писемна л-ра розвивалася змішаною огузько-кипчацькою літ. мовою тюркі зх. типу, поширеною на території від Хорезму до Мамлюцького Єгипту. Чимало діячів л-ри, науки й освіти тогочас. Єгипту були вихідцями з Криму: султан Бейбарс, ректори каїр. медресе «Аль-Бейбарсія» Дія ібн Мухаммед аль-Кримій та Рукн ед-Дін аль-Кримій, поет і правитель Сирії ат-Танбага аль-Джавалі, поети Абубекір Мухаммед, Абдульмеджід ефенді, Таклиходжа, Ахмедходжа, Мевляна Ісхак та ін. Поеми «Муніс ул-Ушшак» Абдульмеджіда (1410, рукопис зберіг. у б-ці Лейден. ун-ту) та «Юсуф і Зулейха» М. Касима (поч. 13 ст.) містять вірші, зрозумілі без адаптації сучас. читачам. Обидва твори близькі народнопоет. традиції кипчаків. З кін. 15 ст. К. л. розвивається під впливом тур. і персько-араб. поет. традиції (Газаїй, Теркій, Мустафа Джевхерій, Абдул Азіз-ефенді та ін.). Талановитим поетом є Ашик Умер (його вважають класиком і тур. л-ри), Стамбул, список дивану якого налічує 1242 поезії.

Сусп.-політ. життя Криму відбилося в поемах «Сефернаме» Едіпа-ефенді та «Тогайбей» Джанмухаммеда, присвячених татаро-укр.-польс. взаєминам періоду Визв. війни укр. народу 1648 — 54. Перша з поем є зразком народнопоет. твору — її мова близька до розмовної, характерної для бейтів, якими вона й укладена. Завоювання Криму Росією в кін. 18 ст., події Вітчизн. війни 1812 відображено в поемі «Дастан про Кафу» Ісметі, який продовжує мовно-поет. традицію Едіпа-ефенді. Видатний нар. поет-кедай 19 ст. Ешмирза та його учень поет Кулмамбет є водночас і послідовними виразниками сусп. прагнень кримськотатар. народу. Це відбито, зокрема, у «Дастані про Крим» Ешмирзи: один з варіантів цього популярного твору опубл. 1910 О. Олесницький. К. л. кін. 19 — поч. 20 ст. характеризується розквітом творчості І. Гаспринського, Р. Медієва, У. Шаміля Токтаргази, А. Чергеєва, І. Бораганського, А. Боданінського, І. Льоманова, поета і академіка О. Акчокракли, М. Нузета. Велику роль у розвитку К. л. відіграли і газети «Терджиман» («Тлумач»; видавець І. Гаспринський) та «Ватан хадімі» («Служитель батьківщини»; видавець Р. Медієв); навколо них згуртувалися прогрес. літ. й громад. діячі кримськотатар. народу. Петерб. літератор і видавець І. Бораганський здійснив перші публікації творів кримськотатарських письменників, які тепер вважаються класиками в усьому тюркомовному світі. К. л. 1-ї пол. 20 єт. пов’язана з іменами поета й академіка Б. Чобанзаде, поета й фольклориста А. Лятіфзаде, Я. Шакір-Алі, У. Іпчі, А. Гірайбая, А. Кадрізаде, А. Алтанли — Шейхзаде, И. Кадира, Дж. Кендже, А. Аліма, М. Сулеймана, Дж. Гафара, І. Тархана, О. Аміта, М. Дибага, А. Амета, Б. Ваапа, М. Джаманакли, А. Шаміля, Т. Усеїна, Е. Алімова, О. Батирова та ін. діячів л-ри, більшість з яких загинула на фронтах Вел. Вітчизн. війни або під час злочинної депортації кримськотатар. народу 1944. Значний внесок у відродження перерваної репресіями традиції Кл. зробили Е. Шем’їзаде, Ю. Болат, З. Джавтобелі, А. Дерменджі, Ш. Алядін, Р. Тинчеров, Р. Мурад, Ю. Теміркая, Дж. Меджитова, ЧеркезАлі, Р. Халід, Р. Фазил, Е. Фазил, Р. Музафаров та ін. літератори, які об’єднались навколо створених 1957 в Узбекистані газ. «Ленін байраги» («Ленінський прапор») та 1980 журн. «Йилдиз» («Зоря»). З поверненням кримських татар на батьківщину активізується їхнє нац.-культур. і літ. життя. З 1990 у Феодосії вид. журн. «Ватан» («Батьківщина»). 1987 — 88 у Києві вийшли читанки з кримськотатар. мови для 7 — 8 класів. Вірші Ю. Кандимова в укр. перекладі опубл. в альм. «Вітрила — 90» (К., 1990), газ. «Літературна Україна» (1991, 12 вересня). Видано кримськотатар. казку «Мудра Джиранча» (К., 1991). Серед перекладачів з К. л. — С. Тельнюк, М. Мірошниченко та ін.

Літ.: Кримський А. Ю. Література кримських татар. В кн.: Студії з Криму, І — IX. К., 1930; Осман Айдер. Література, що вертається з вигнання. «Літературна Україна», 1993, 10 червня.

О. М. Гаркавець.

КРИМСЬКОТАТАРСЬКА МОВА — мова крим. татар, які живуть в Україні (Крим), а також в Узбекистані, Російській Федерації, у Румунії й Туреччині. Розмовляє нею на території кол. Рад. Союзу бл. 300 тис. чол. (перепис 1989). Належить до кипчацької групи тюркських мов. Має три діалекти: північний (степовий), середній (гірський) та південний (узбережний). Літ. К. м. розвивається на основі серед. діалекту. Тривалий час перебувала під впливом тур. мови, в лексиці є запозичення з грец., італ., слов’янських та ін. мов. Найдавніша літ. пам’ятка К. м. — христ. «Кодекс Куманікус» (13 — 14 ст.). Вивчення К. м. активіз. у кін. 19 ст., а особливо в 30-х pp. 20 ст. (Крим. пед. ін-т і Крим. НДІ мови та л-ри у Сімферополі). До 1928 К. м. використовувала араб., до 1938 — латинізоване письмо, з 1938 — рос. графіку. К. м. створюється кримськотатарська література.

Літ.: Заатов О. Полный русско-татарский словарь крымскотатарского наречия. Симферополь, 1906; Самойлович А. Н. Опыт краткой крымскотатарской грамматики. Пг., 1916; Севортян Э. В. Крымскотатарский язык. В кн.: Языки народов СССР, т. 2. М., 1966; Емірова А. М. Кримськотатарська мова: проблеми існування і розвитку. «Мовознавство», 1993, № 2.

О. М. Гаркавець.

КРИМЧУК Григорій Павлович (6.I 1937, с-ще Червоне Андрушівського р-ну Житом. обл.) — укр. письменник. Закін. 1958 Житом, пед. ін-т. Учителював, працював у пресі (1984 — 87 — заст. редактора газ. «Літературна Україна»), з 1987 — у вид-ві «Дніпро». Пише нариси, оповідання, повісті (збірки «Так починається життя», 1972; «Срібний спис», 1979; «Одіссея нічийного хорта», 1983; «Нащадок турів», 1983; «Ранок на синьому озері», 1987; «Лукаві притчі», 1987). Осн. теми творчості К. — відповідальність людини за збереження навколишнього середовища, гармонії в світі, засудження споживац. ставлення до природи. Опубл. істор. повість «Бунт і смирення Юліана Мордалевича» (рос. мовою, 1991, у співавт.).

Літ.: Артемчук І. Мисливці не жартують. «Друг читача», 1980, 26 червня.

А. Г. Шпиталь.

«КРИНИЦЯ» — кооперативне видавниче т-во. Розпочало роботу 1911 як вид-во, з кін. 1912 — видавниче т-во. Містилося в Києві. У перші роки вид. переважно худож. л-ру (твори С. Васильченка, М. Левицького, Н. Романович-Ткаченко та ін.). 1914 до 100-річного ювілею Т. Шевченка випустило «Кобзар». Виходили серії «Народна бібліотека», «Театральна бібліотека», «Шкільна бібліотека», «Світова бібліотека». «К.» здійснила перевидання творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, І. Франка та ін., праць М. Драгоманова. Вийшли 5-томне Зібрання творів М. Коцюбинського (1917 — 18), «Поезії» Г. Чупринки (т. 1 — 2, 1918), окремі твори О. Олеся, Л. Яновської, книги для дітей, укр. переклади творів Г. К. Андерсена, Дж. Лондона, М. Метерлінка, Гі де Мопассана, А. Франса, Ж. Роні-старшого та ін. «К.», видавала також наук.-популярну і навч. л-ру, ноти, листівки. 1920 разом з ін. кооперативними видвами об’єднано у видавничу секцію Вукоопспілки.

О. Л. Рибалко.

«КРИНИЧКА» — збірник поет. і прозових творів укр. письменників. Упорядкував і вид. 1896 у Чернігові Б. Грінченко. Вміщені поезії Т. Шевченка [«Діброва» («Ой діброво — темний гаю!»), «Чумацька біда» («Ой не п’ються пива-меди»)], А. Метлинського («Дитина-сирота»), Ю. Федьковича («Брат та сестра»), Я. Щоголіва, П. Куліша, К. Білиловського; оповідання Марка Вовчка («Ведмідь»), Т. Зіньківського («Се лев, а не собака»), байки Є. Гребінки («Зозуля та снігир», «Горобці та вишні»), П. Гулака-Артемовського («Пан та собака»), Л. Боровиковського та ін. твори.

Літ.: Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

В. 1. Дудко.

КРИПТОГРАМА (від грец. κρυπτός — таємний, прихований і γράφω — пишу) — напис або текст, для якого використовується криптографічна (таємна) система письма, тобто шифр, розрахований на розгадування. В К. застосовуються маловідомі чи вигадані алфавіти, написання слів у зворотному порядку, заміна літер цифрами тощо. У дитячих літ. іграх-К. літери позначаються переважно цифрами, що розшифровуються як слова. Найпростішою К.-ребусом є поєднання цифри 7 та літери Я (7Я), що означає — сім’я.

Літ.: Захарук Д. В. Ігри з літератури. К., 1970.

В. М. Лесин.

КРИПТОГРАФІЯ (від грец. κρυπτός — таємний і γράφω — пишу) — 1) Тайнопис, спец. система видозмінювання звичайного письма, розрахована на те, що написане зрозуміє лише обізнаний з цією системою. Напис або документ, виконаний криптогр. способом, наз. криптограмою. К. користуються для зашифровування військ., дипломат., політ., торг.-фінанс, реліг.-єретичних та ін. текстів. Була відома до н. е. на Старод. Сході, в Старод. Греції й Римі та ін. У давньорус. рукописах зустрічається з 12 ст. Найпошир. способи К.: застосування інших (напр., Памво Беринда використовував маловідому глаголицю) чи спец. створених алфавітів; написання слів у зворотному порядку або навмисна заміна слів і літер (напр., написання слов’ян. слів грец. чи лат. літерами); заміна однієї літери іншою того самого алфавіту, а також цифрами; розміщення літер тексту у певному умовному порядку (за таким принципом побудовано, напр., акростих). Написані способом К. тексти іноді зустрічаються в творах детект. жанру (Е. По, А. К. Дойля та ін.). 2) Галузь палеографії, що вивчає тайнопис.

Літ.: Сперанский М. Н. Тайнопись в югославянских и русских памятниках письма. М., 1929; Карский Е. Ф. Славянская кирилловская палеография. М., 1979.

Л. Г. Скрипник.

КРИПТОНІМ (від грец. κρυπτός — таємний і ’όνυμα — ім’я) — вид псевдоніма.

КРИП’ЯКЕВИЧ Іван Петрович (псевд. — Іван Холмський, Іван Петренко, Ів. Горишівський; 25.VI 1886, Львів — 21.IV 1967, там же) — укр. історик, академік АН УРСР з 1958. Редактор журналів «Дзвінок» (1911 — 14) та «Ілюстрована Україна» (1913 — 1914). Закін. 1908 Львів. ун-т. З 1911 — член Наукового товариства імені Шевченка, згодом тривалий час голова його істор.філос. секції. В роки рад. влади зазнавав переслідувань за «націоналістичні збочення», а його праці друкувалися з цензурними спотвореннями. Після возз’єднання західноукр. земель в Укр. державі (1939) — професор і зав. кафедрою історії у Львів. ун-ті; з 1951 — зав. відділом, а 1953 — 62 — директор Ін-ту сусп. наук АН УРСР (Львів). Досліджував історію України та питання укр. культури, гол. чин. доби феодалізму. Автор численних підручників і оглядових курсів історії України, які сприяли утвердженню державницької концепції історії України. Осн. праці: «Козаччина в європейській політиці 1620 — 1630 pp.» (1914), «Студії над державою Богдана Хмельницького» (1925 — 31), «Історія української культури» (1937, у співавт.), «Богдан Хмельницький» (1954), «Джерела з історії Галичини періоду феодалізму (до 1772 р.)» (1962), «Галицько-Волинське князівство» (1983). Вивчав також укр. рукописну та стародруковану книгу, пам’ятки літописання (Галицько-Волинський літопис, Літопис Самовидця). Автор статей «Народна просвіта і Тарас Шевченко» (1911), «Шевченко-маляр» (1914), «Тарас Шевченко на Волині» (1923), а також повістей і оповідань для дітей на істор. теми. У ст. «З минулого Шевченкової батьківщини» (1940) висвітлив історію Керелівки, Моринців та навкол. сіл у 17 — 18 ст. Портрет с. 59.

Літ.: Дашкевич Я. Іван Крип’якевич — історик України. В кн.: Крип’якевич І. Історія України. Львів, 1990; Ісаєвич Я. Передмова. В кн.: Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. Львів, 1990.

Я. Д. Ісаевич.

КРИСА Богдана Семенівна (23.IV 1947, с. Залуква, тепер Галицького р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. літературознавець, поетеса, канд. філол. наук з 1979. Закін. 1970 Львів. ун-т. З 1972 працює в Ін-ті сусп. наук АН України (Львів). Автор монографії «Світоглядні аспекти художнього перекладу» (1985), статей про ренесансні тенденції в укр. л-рі. Опубл. ряд віршів на мотиви укр. поезії 17 — 18 ст. («Жовтень», 1989, № 3; «Дзвін», 1991, № 11), розвідки «Різдвяні та великодні вірші в українській поезії XVII — XVIII ст.» (1990), «Характер самоусвідомлення української поезії XVII — XVIII ст.» (1992). Брала участь в укладанні «Словника української мови XVI — першої половини XVII ст.» (1983), написанні колект. праць «„Руська трійця“ в історії суспільно-політичного руху і культури України» (1987), «Філософія Відродження на Україні» (1990), «Вітчизняна філософська думка XI — XVII ст. і грецька культура» (1991).

Літ.: Лавренов В. [Рец. на кн.: Криса Б. С. Світоглядні аспекти художнього перекладу. К., 1985]. «Радянське літературознавство», 1987, № 1; Барабаш С. Свіжість інтерпретації. «Жовтень», 1987, № 11; Крикуненко В. Далекий час — близькі уроки. В кн.: Сузір’я, в. 28. К., 1989.

В. І. Лучук.

«КРИТЕРІОН» («Kriterion») — вид-во в Румунії (Бухарест). Засн. 1970 для видання худож., дит. л-ри, фольклору, наук. досліджень мовами нац. меншин країни (в т. ч. українською), а також перекладів з цих мов на румунську. Укр. мовою виходить серія «Мала бібліотека», в якій побачили світ твори Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, Панаса Мирного, І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, О. Кобилянської, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри та ін. В «К.» опубл. «Антологію української класичної поезії» (1970), «З книги життя. Антологія українського класичного оповідання» (1972), твори С. Яричевського (т. 1 — 2, 1977 — 78), збірки укр. фольклору Румунії («Ой у саду-винограду», 1971; «Відгомін віків», 1973; «Ой ковала зозулечка», 1974; «На високій полонині», 1979; «Ой Дунаю, Дунаю», 1980, та ін.), дослідження «Велика традиція. Українська класична література в порівняльному висвітленні» (1979) та «Шукання форми. Нариси з української літератури XX ст.» (1980), «Засади поетики» (1983) М. Ласло-Куцюк, «Народження символу. Аспекти взаємодії обряду та обрядової поезії» І. Ребошапки (1975). Рум. мовою видано зб. укр. поезії «Балада рідного краю» (1975), до якої ввійшли переклади віршів І. Ковача, М. Корсюка, К. Ірода, М. Михайлюка, М. Небеляка з передмовою рум. поета і перекладача І. Хоря.

О. С. Романець.

«КРИТИКА» — крит.-бібліогр. журнал. Виходив 1928 — 32 у Харкові. Мав розділи: «Загальна теорія. Література», «Дискусії», «Мистецька трибуна», «Огляди», «Рецензії». Тут активно виступали В. Коряк, О. Білецький, І. Кулик, Б. Коваленко, І. Микитенко, А. Хвиля, Ф. Якубовський, Є. Кирилюк, Г. Майфет, І. Айзеншток, В. Атаманюк та ін. «К.» опубл. багато розвідок з актуальних проблем теорії та історії л-ри, а також живопису, театру, кіно, музики. Вміщувалися статті про нац. л-ри, бібліогр. матеріали тощо. Однак у журналі переважала вульгарно-соціол. критика, пропагувалися методи адміністрування в л-рі. З 1932 виходив під назвою «За марксо-ленінську критику».

Літ.: Історія української літератури, т. 2. К., 1988; Зражевська Н. Журнал «Критика» і загальнометодологічні проблеми літературознавства 30-х pp. «Слово і час», 1991, № 8.

В. Г. Пугач.

«КРИТИКА» — літ.-крит., мист. і громад.-політ. журнал. Виходив 1932 у Львові щомісяця за ред. А. Крушельницького (4 номери). Продовжував лінію заборон. польс. владою журн. «Нові шляхи». Осн. тема матеріалів, уміщених у «К.», — викриття антинар. ідеології, окупаційного режиму на Зх. Україні. Висвітлював життя рад. України. Тут вміщувалися твори О. Кобилянської, Ю. Опільського, Д. Осічного, Ю. Яновського, Г. Епіка, І. Кулика, М. Бажана, І. Кириленка, І. Сенченка, С. Скляренка, В. Кузьмича та ін.

Й. Т. Цьох.

КРИТИКА ЛІТЕРАТУРНА (грец. κριτική — здатність судити про щось) — одна з трьох осн. галузей літературознавства; вид творчої діяльності, тісно пов’язаний з вивченням історії і теорії л-ри, з худож. і публіцист. творчістю. Існує кілька концепцій К. л., за якими вона трактується як: 1) галузь наук. пізнання; 2) особливий різновид літ.-художньої творчості; 3) публіцистика на матеріалі л-ри; 4) синтез різних видів літ. творчості та ін. Проте жодна з цих концепцій не дає можливості розглянути К. л. як цілісне явище. Крит, оцінки та інтерпретація літ. твору і літ. процесу можуть включати в себе і наук., і худож., і публіцист. елементи. Динамічне співвідношення їх визначає природу літ.-крит. діяльності, що передбачає як наукове, так і художнє осмислення, виходить з методол. засад теорії л-ри, спираючись на результати істор.-літ. досліджень.

К. л. у сучас. її статусі сформувалася в 17 ст. з появою період. друк. видань. Проте з давніх часів (античні Греція і Рим, Китай, Індія, арабські країни) у самому ядрі худож. культури існував своєрідно-крит. механізм соціально-естет. регулювання процесу виникнення мист. цінностей і засвоєння їх суспільством через вираження ціннісних соціально-естет. орієнтацій у худож. творах, поетиках і риториках. Найдавнішим критиком на європ. континенті був Демокріт (бл. 460 — 370 до н. е.), який писав про ритм і красу віршів та поем Гомера. У 17 — 18 ст. літ.-крит. праця поступово стала поєднуватися з журналіст. діяльністю на сторінках періодики. Сильний вплив на європ. л-ру справила класицист. програма Н. Буало (трактат «Мистецтво поетичне», 1674), де встановлювалися правила, яких повинен дотримуватися письменник згідно з уявленнями про раціоналістичне узагальнення. У 18 ст. Д. Дідро, полемізуючи з принципами класицизму, в крит. нарисах «Салони» (1674) і діалозі «Парадокс про актора» переслідував не теор., а насамперед соціально-естет. мету. Подібну за спрямуванням літ.-крит. боротьбу вели в Англії Дж. Драйден (17 ст.), А. Поп, А. Шефтсбері (17 — 18 ст.); у Німеччині Г. Е. Лессінг (18 ст.), з одного боку, переборював вплив франц. класицизму, а з іншого — пересаджував на нац. грунт принципи Арістотелевої «Поетики». Й. Г. Гердер протиставляв естет. догматизму Г. Е. Лессінга істор. критику, позбавлену загальнообов’язкових приписів. Своєрідність краси Й. Г. Гердер пояснював духом епохи і конкретної нації. Під його впливом виникла історико-біогр. критика братів А. і Ф. Шлегелів та Л. Тіка. Особливого резонансу погляди Й. Г. Гердера набули у франц. критиці, зокрема в діяльності А. Л. Ж. де Сталь, яка в трактаті «Література» (1800) намагалася дослідити вплив релігії, моралі і політики на мист-во. У 18 ст. в Німеччині під впливом діяльності А. Г. Баумгартена з’являється естетична критика. Згодом вона дістає продовження в естетико-філос. системах І. Канта, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля, що своєрідно трансформувалися у філос. критику, якій протистояла критика романтичної школи (Ж. Ріхтер, Л. Тік). У 19 ст. у Франції з’являються різні напрями в критиці — порівняльно-історичний (А. Ф. Вільмен), психологічний (С. Жирарден), біографічний (Ш. О. Сент-Бев), естопсихологічний (Е. Геннекен) та історико-культурний, очолюваний І. Теном, який розглядав появу літ. твору під впливом трьох чинників — раси, середовища й істор. моменту. Значний вплив на профес. К. л. і європ. літ. процес мали виступи в цьому жанрі письменників: у Франції — В. Гюго, Е. Золя, Ф. Брюнетьєра та засновника суб’єктивно-імпресіоністичної критики Ж. Леметра; у Німеччині — Г. Гейне; в Англії — М. Арнолда; в Данії — критика і літературознавця Г. Брандеса, послідовника І. Тена і Ш. О. Сент-Бева. У 1-й пол. 20 ст. в США з’являються критики культурно-історичної школи — В. Л. Паррінгтон і В. В. Брукс. Зарубіжна К. л. 20 ст. ознаменувалася, з одного боку, появою різноманітних шкіл, що або претендували на точність літ.-крит. інтерпретацій («нова критика», структуралістські і постструктуралістські, семантико-символістські течії й т. ін.), або спиралися на певні філос.-естетичні концепції — екзистенціалізм, феноменологію (див. Феноменологічна школа в літературознавстві), фрейдизм, різноманітні соціологічні доктрини. Історія К. л. невіддільна від боротьби між різними філос., естет. і літ. угрупованнями. З серед. 20 ст. у багатьох зарубіж. країнах спостерігається термінологічна диференціація понять «літературознавство» і «критика».

Тривалий шлях розвитку пройшла вітчизн. К. л. Зразки літ.-крит. суджень часів Київ. Русі дійшли до нас у вигляді перекладної ст. «Теория Хуровска о образах» з Ізборника Святослава 1073 та ориг. ст. «Слово нЂкоего калоугера о чьтении книг» з Ізборника Святослава 1076. Елементи літ.-крит. думки наявні у «Літописі Аскольда», «Слові о полку Ігоревім», «Повісті временних літ». Помітне пожвавлення літ.-крит. думки в Україні припадає на час створення братств (15 — 16 ст.) і їхньої боротьби проти польс.катол. експансії в духовне життя укр. народу. В полем. письменстві кін. 16 — поч. 17 ст. (Стефан Зизаній, Іван Вишенський, Іов Борецький, Христофор Філалет, Герасим Смотрицький, Захарія Копистенський) відбилася тогочасна політ. і естет. боротьба. Яскравими зразками К. л. (у притаманній критиці 16 ст. церк.-полемічній формі) є передмова «до чителника» в трактаті «Казаньє святого Кирилла, патріаръхи ієрусалимъского, о антіхристЂ...» Стефана Зизанія (1596), «Апокрисис» Христофора Філалета (1597), анонімна «Пересторога» (1605 — 06), «Зачапка мудраго латынника з глупым русином» (1608 — 09) і «Короткослівна відповідь Петру Скарзі» (1600 — 01) Івана Вишенського, «Палінодія...» Захарії Копистенського (1619 — 22), «Літос» Петра Могили (1644), деякі епіграми Івана Величковського, притчі Іоанна Максимовича. Літ.-крит. думка виявляється у розгляді Іовом Княгиницьким праці «...Зерцало богословіи...» К. Ставровецького (1618), у граматиках Стефана Зизанія (1596), Мелетія Смотрицького (1619) тощо.

У 17 — 18 ст. в Україні замість літ. і наук. діяльності професорів Київ. академії Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Стефана Яворського (з їхньою орієнтацією на «грекослов’янське» письмо та поетику бароко) з’являються курси поетик, риторик та гомілетик (посібників щодо складання проповідей) лат. мовою. Але в цих трактатах, поза очевидним впливом на них західноєвроп. ренесансних теоретиків Ю. Скалігера, І. Віди, Я. Понтана та ін., проглядає виразна тенденція оборони укр. культури від катол. і уніатського впливу, а також засвоєння нею загальноєвроп. ідей Відродження, Реформації та раннього Просвітительства. У надрах цієї культурної діяльності на поч. 18 ст. відбулося істотне розмежування. Феофан Прокопович у «Поетиці» (1706 — 07) відійшов від барокових принципів у бік класицизму. Більшість давніх укр. поетик стала перехідною ланкою між західноєвроп. класицизмом 17 ст. і вітчизн. класицистичною л-рою 18 ст. Заперечуючи бароко, класицизм у той же час мав з ним спільну основу — раціоналіст. підхід до мист-ва, уявлення про пізнаваність «секретів» красномовства, поезії і актор. майстерності, заснованих на дотриманні сталих правил. Феофану Прокоповичу протистояв Митрофан Довгалевський, який на основі «латино-польської» орієнтації 18 ст. у поетиці «Сад поетичний» (1736 — 37) обстоював погляди на мист-во, які згодом мали значний вплив на становлення нової укр. л-ри.

У 18 ст. в Росії утверджується класицистична теорія мист-ва. М. Ломоносов під впливом поетики Феофана Прокоповича, а також праць нім. вченого Г. К. Готшеда виробляє регламентовані правила для поет. творчості, яку називає одним з видів красномовства. Та якщо на Заході розвиток К. л. полягав в основному у зміні літ. напрямів і течій, то в Росії та Україні К. л. відразу набула публіцист. рис, вийшла за межі естет. проблем і стала по суті філософією сусп. боротьби. Виступи проти класицист. канонів були в центрі літ.-крит. діяльності М. Карамзіна, Д. Дашкова, П. Вяземського. Статті Д. Веневітінова ознаменували новий напрям у рос. К. л. — філос.-естетичний. Боротьба романтизму з класицизмом і усвідомлення обмеженості романт. методу дали змогу тогочасній філос. критиці (М. Полевой, М. Надеждін), що в основу своєї діяльності поклала принцип єдності буття і мислення, близько підійти до розуміння реалізму. Злободенна журнальна критика стала на вістрі сусп. боротьби, яку соціально загострили, наслідуючи полеміч. дух виступів О. Радищева, критики-декабристи В. Кюхельбекер, О. Бестужев, К. Рилєєв та ін. Значний внесок у розвиток К. л. зробили О. Пушкін і М. Гоголь.

Діяльність В. Бєлінського збігається з ост. періодом філос.-естет. критики, якій він надав характеру естетико-публіцистичної. Розглядаючи мист-во з позицій революц. демократії, критик висунув концепцію критичного реалізму. Та якщо для В. Бєлінського мист-во переважно вказувало на певні явища реальної дійсності, то, за М. Чернишевським, воно пояснювало життя, давало йому присуд. З 2-ї пол. 50-х pp. 19 ст. в умовах бурхливого розвитку сусп. думки і наростання ідей сел. революції набуває величезного значення К. л. у діяльності революц. демократів М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Салтикова-Щедріна, а також О. Герцена. «Реальна критика» Д. Писарєва в основному йшла у тому ж руслі, хоч внаслідок низки обставин не спинялася на специфіці мист-ва. Революц.-демокр. критиці доводилось вести полеміку з естетизмом О. Дружиніна, П. Анненкова, В. Боткіна, з т. з. органічною критикою і розвинутими на цій основі ідеями «угрунтованої літератури» («почвенничества»), з виразно позасоціальним розумінням народності у А. Григор’єва, М. Страхова, Ф. Достоєвського, а також із слов’янофільською критикою (І. Кирєєвський, О. Хом’яков, К. Аксаков та ін.). Проте кожна з цих течій у рос. критиці 19 ст. зробила і певний внесок у вивчення й пояснення окремих сторін літ. процесуг В Україні розвиток К. л. пішов дещо іншим шляхом, зумовленим особливостями функціонування нової укр. л-ри, яка тривалий час мусила долати офіційне неприйняття і відверте переслідування з боку шовіністичних кіл самодерж. Росії. Вплив класицист. теорій на укр. культуру виявився мінімальним, для неї значно важливішими були барокові традиції, обстоювані М. Довгалевським та його прибічниками, а також боротьба Г. Сковороди проти псевдокласицизму, що, по суті, відкривала шлях просвітительству, а згодом і демокр. романтичній течії в л-рі. Наступне помітне пожвавлення літ.-крит. думки в Україні пов’язане з виданням на поч. 19 ст. у Харкові журналів «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник» і «Украинский журнал». І хоча більшість авторів, що виступала в них (Р. Гонорський, Є. Філомафітський, І. Срезневський, П. Гулак-Артемовський, О. Сомов, О. Льовшин, О. Склабовський, В. Маслович, І. Кульжинський та ін.), клали в основу своїх роздумів античні, західноєвроп. і почасти рос. художні явища, проте теоретична розробка в дусі раціоналіст. естетики загальноест. проблем чітко проектувалася на потреби новонароджуваного письменства. Згодом (в «Украинском вестнике») це підтвердилося визнанням великих можливостей укр. мови і прямим заохоченням до розвитку укр. л-ри. Закономірність і життєспроможність нової укр. л-ри значною мірою обгрунтовувалися харківською критикою поч. 19 ст. А поява творів І. Котляревського та П. Гулака-Артемовського дала могутній поштовх розвитку укр. літературної критики.

У 30 — 40-х pp. під впливом етногр.-фольклористичних студій та гасел всеслов’янського відродження формується і науково усвідомлюється романтичний напрям в укр. л-рі, а в критиці на зміну гносеологічному емпіризму просвітительства приходить романт. естетика. У періодиці й окр. виданнями з’являються розвідки та літ.-крит. статті М. Максимовича, М. Костомарова, П: Куліша, О. Бодянського, Є. Гребінки, І. Срезневського, Л. Боровиковського, А. Метлинського, що тяжіли до культурно-історичної школи, опираючись на етногр.-фольклорну основу як вираження народності літератури. У своєму крайньому вияві такий підхід до літ.-худож. явищ оформився в концепцію «етнографічної достовірності» П. Куліша (див. Етнографізм у літературі). Як перший укр. професійний критик, П. Куліш багато зробив для обстоювання прав укр. л-ри на вільний розвиток, у запереченні примітивізму й графоманії на грунті тієї ж «етнографічної достовірності», під якою насправді розумілася вимога реаліст. зображення нар. життя. В силу істор. обставин л-ра в цей час нерідко розглядалася як продовження фольклоротворення, доповненого елементами «низового» бароко і «низького» класицизму. За відсутності укр. періодики як публічна трибуна літ. критики використовувалися альманахи «Украинский альманах», «Утренняя звезда», «Украинский сборник», «Ластівка», «Сніп», «Киевлянин», «Молодикъ», «Южный русскій зборник» та рос. журнали. І-все ж критика почасти ще розчинялася у худож. л-рі, входила у приватне листування (саме в такий спосіб обстоювали ідеї сентименталізму та просвітительського реалізму, з орієнтацією на дидактизм, Г. Квітка-Основ’яненко і Є. Гребінка). У худож. творах та принагідних теор. висловлюваннях Т. Шевченко формулює своє розуміння л-ри, яке позначене духом демократизму, утвердженням правдивості й народності мистецтва, матеріаліст. розумінням його природи й ролі в сусп. житті. В укр. К. л. серед. 19 ст. порушуються питання про творчий метод, суспільне призначення л-ри, можливості зображення нац. характеру та ін. У 40 — 50-х pp. 19 ст. на західноукр. землях зароджується укр. періодика. Це різко активізує літ.-крит. думку. Просвітительську програму «Руської трійці» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький) представив альм. «Русалка Дністровая» (1837). У літ.-крит. виступах дедалі увиразнюються соціол. і психол. підходи до письменства, хоча на сторінках «Зорі галицької», «Дневника Руського», «Вісника», «Семейной беседы» в основному дискутувалися питання статусу укр. л-ри та мовні проблеми. Прогрес. зусиллям у дусі поміркованого просвітительства М. Устияновича, М. Шашкевича, І. Вагилевича, А. Могильницького, І. Могильницького, М. Левицького, Ф. Гарасевича протистояла критика, з одного боку, клерикально-схоластична (Й. Левицький), з іншого — «москвофільська» (Д. Зубрицький, Б. Дідицький, І. Раковський, О. Духнович, а також у 50-х pp. — Я. Головацький).

У 2-й пол. 19 ст. загострилася ідейно-естет. боротьба в укр. літ. критиці. В журн. «Основа» (1861 — 62) та рос. періодиці друкувалися П. Куліш, М. Костомаров, М. Максимович. Якщо в питанні про право укр. л-ри і мови на вільний розвиток укр. критики, ведучи полеміку з рос. шовіністичною пресою, виступали з прогрес. позицій (і тут їх підтримували рос. революц. демократи), то в питанні про соціальну спрямованість і дієвість л-ри виникали розходження. М. Костомаров, напр., першим в укр. критиці поставив питання про істор. зумовленість л-ри обставинами сусп. життя, у зв’язку з творчістю Т. Шевченка розширив розуміння народності л-ри. Разом з тим його концепція л-ри «для домашнього вжитку» обмежувала сферу соціальн. інтересів і адресацій укр. письменства. «Етнографічна критика» П. Куліша мала насамперед естет. характер, відзначаючись водночас широким культурологічним спрямуванням. Обидва ці підходи абсолютизували, хоч і по-різному, консервативно-романт. погляд на фольклор і етнографію, їх вплив на л-ру. Виступи М. Максимовича, революц.-демокр. спрямування поезій Т. Шевченка, художня та публіцист. творчість Марка Вовчка, Л. Глібова, С. Руданського протистояли критиці ліберально-поміркованого характеру.

Із заснуванням 1867 львів. журн. «Правда» виникла гостра боротьба між критикою демокр. напрямку (І. Білик, О. Терлецький, В. Навроцький, М. Бучинський, І. Белей, А. Дольницький та ін.) і ліберальною критикою (О. Огоновський, Є. Згарський, Ф. Заревич, В. Барвінський, О. Партицький, О. Кониський). Особливе місце у цій боротьбі належить М. Драгоманову, який активно обстоював у л-рі реалізм, гуманізм і соціальну спрямованість, пов’язував пафос боротьби, проти самодерж. режиму, ідейно-політ. й естетичну концепції з потребами нац. і соціального визв. руху. Полеміка між соціально-демокр. і нац.-патріотичною (вислів І. Білика) критикою переросла в широку крит. дискусію 1873 — 78, у якій взяли участь І. Нечуй-Левицький, І. Франко, М. Павлик. Певний внесок у розвиток української К. л. 19 ст. зробили М. Петров, М. Дашкевич, М. Сумцов, В. Антонович, П. Житецький, A. Кримський, О. Котляревський та ін., що представляли т. з. академічну критику. Видатне значення у розвитку укр. К. л. має наукова діяльність О. Потебні, який започаткував психол. напрям аналізу літ. твору, під впливом якого аж до 20-х pp. 20 ст. перебувала харків. психологічна школа (Д. Овсянико-Куликовський, А. Горнфельд, О. Білецький та ін.).

Літ.-крит. діяльність І. Франка, Лесі Українки, М. Павлика, В. Гнатюка, В. Охримовича, П. Грабовського, М. Коцюбинського, В. Стефаника, B. Доманицького, І. Стешенка, І. Копача, А. Чайковського, В. Коцовського була спрямована на утвердження реаліст. засад укр. літератури, проти ліберально-консервативних і асоціальних концепцій таких критиків, як Г. Цеглинський, М. Подолинський, Д. Пісочинець, О. Барвінський, І. Верхратський, М. Горголя. Активну участь у літ. процесі брала демокр. критика (В. Горленко, І. Труш, М. Комаров, Б. Грінченко, М. Возняк, О. Маковей, Л. Турбацький, Г. Хоткевич, Н. Кобринська, В. Щурат, К. Студинський, М. Вороний, М. Мочульський, А. Крушельницький, О. Колесса та ін.).

І. Франко вперше в Україні теоретично обгрунтував і практично реалізував засади реалізму й народності мист-ва на основі матеріаліст. естетики. З передових позицій часу він розглядав взаємозв’язок л-ри й політики, л-ри й фольклору, обгрунтував поняття свободи творчості, психол. основу худож. творчості та сприйняття її результатів читачами і критикою, ідейно-естетичний вплив мист-ва на суспільство. Доробок революц. демократів у галузі К. л. відіграв істотну роль у консолідації прогресивних літ. сил на укр. землях. Особливу місію в цьому виконав журн. «Житє і слово» (1894 — 97), що виходив під ред. І. Франка. Журнали «Світ» (1906 — 07) і «Українська хата» (1909 — 17) репрезентували модерністський напрям в укр. л-рі (Б. Лепкий, М. Вороний, М. Євшан, О. Луцький, М. Яцків, B. Пачовський та ін.), що надавав перевагу «артистичним» (мистецьким) критеріям літ.-крит. аналізу. У крит. діяльності М. Грушевського, C. Єфремова, С. Русової, А. Ніковського, М. Сріблянського (М. Шаповала), Д. Донцова, І. Кревецького, В. Дорошенка, В. Панейка, що тяжіли до соціологічного аналізу, помітна велика увага до нац. моменту.

Методол. засади марксистської критики (Ф. Мерінг, К. Лібкнехт — у Німеччині, П. Лафарг — у Франції), що виникла в 2-й половині 19 ст., характеризувалися посиленим акцентом на соціальних сторонах твору; в Росії — відповідно до ленінської теорії відображення. Згодом це перетворилося на повну ігнорацію естет. засад. Істор.-матеріалістичний підхід до л-ри, оцінку її з класових позицій відстоював Г. Плеханов. Розвиток марксистської К. л. в Росії пов’язаний з іменами В. Воровського, А. Луначарського, М. Ольмінського, М. Горького, а в ін. країнах — Р. Фокса, К. Колдуелла, К. Варналіса, Дж. Ліндсея, A. Грамші та ін.

В Україні в період громадян. війни і перших років радянської влади в К. л. виступали B. Блакитний, В. Чумак, І. Кулик, В. Коряк та ін. На поч. 20-х pp. в укр. К. л. прийшли О. Білецький, Д. Балика, М. Зеров, О. Дорошкевич, П. Филипович, Ю. Меженко, Д. Загул та ін. У 20 — на поч. 30-х pp. активно виявляють себе в критиці Ф. Якубовський, Б. Якубський, Б. Коваленко, С. Щупак, М. Доленго, В. Заєць, К. Довгань, В. Гадзінський, В. Юринець, О. Лейтес, М. Степняк, Г. Майфет, П. Колесник, Я. Савченко, А. Клоччя, А. Шамрай, Є. Кирилюк та ін. Вагомий внесок у крит. осмислення літ. процесу зробили Остап Вишня, О. Досвітній, М. Куліш, М. Хвильовий, І. Микитенко, В. Поліщук, М. Семенко, І. Сенченко, Ю. Смолич та інші. Молода, публіцистично загострена укр. критика цього періоду обгрунтовувала матеріалістичне розуміння об’єкта худож. зображення, зв’язок л-ри з побудовою соціаліст. суспільства. Важливе місце в історії укр. К. л. посіла дискусія 1925 — 28, присвячена пошуку шляхів розвитку укр. л-ри. Попри всі полемічні перехльости матеріали дискусії (в основному — між представниками «Плуга» і «Молодняка», пізніше ВУСППу та ВАПЛІТЕ і «неокласиків») містять у собі багато цінного для розуміння тогочасного літ. процесу. Проте з поч. 30-х pp. у К. л. виразно стали відчуватися вульгаризаторські тенденції, уявлення про природу худож. творчості деформується. Вульгарно-соціологічні викривлення у тодішній критиці безуспішно намагалися подолати представники т. з. формально-соціологічного напрямку (Ю. Меженко, О. Дорошкевич, М. Доленго, Г. Майфет). Більшість відомих критиків у період культу особи Сталіна була незаконно репресована. У 30 — 40-х pp. лави укр. критиків поповнили Л. Новиченко, Є. Шабліовський, Є. Адельгейм, Б. Буряк, С. Крижанівський, М. Шамота, С. Шаховський, А. Іщук, І. Пільгук, Ю. Кобилецький та ін. К. л. цього періоду досліджувала поточний літ. процес, водночас у дусі сталінщини посилено практикувала метод «критичних проробок», під які незаслужено потрапляли кращі сили л-ри — М. Рильський, В. Сосюра, А. Головко, Ю. Яновський, О. Довженко та ін.

Після розвінчання культу особи в серед. 50-х pp. почалася демократизація сусп. життя, що благотворно вплинула на К. л. Посилюються її професіоналізм та естетична озброєність. Прагнення до глибокого аналізу літ. і життєвих явищ, інтерес до проблем гуманізму знайшли відображення в статтях Ю. Барабаша, В. Брюггена, І. Дзеверіна, І. Дзюби, В. Дончика, В. Іванисенка, М. Ільницького, Й. Кисельова, Л. Коваленка, Н. Кузякіної, А. Макарова, Л. Новиченка, М. Острика, Г. Сивоконя, В. Фащенка та ін. К. л. намагалася розглядати літ. процес у його багатогранності і своєрідності, поєднуючи соціологічний, естетичний і етичний підходи. Серед кращих здобутків К. л. 50 — 60-х pp. є й виступи письменників — М. Рильського, П. Тичини, О. Довженка, М. Бажана, О. Гончара, Д. Павличка, І. Драча, П. Мовчана, В. Базилевського та ін.

У 70-х pp. з’явилося чимало молодих критиків — М. Жулинський, М. Слабошпицький, Р. Гром’як, А. Погрібний, Г. Штонь, В. Мельник, В. Панченко та ін. Однак в Україні, як і в усьому кол. СРСР, з наростанням застійних явищ в екон., політ. і культурному житті, відбувалося помітне зниження соціальної й естет. відповідальності К. л., розмивалися критерії оцінки літ. творів, у К. л. переважала компліментарність. В серед. 80-х pp. у К. л. підвищуються критерії естетичного та соціального аналізу. В історію укр. л-ри повернуто десятки письменників, безпідставно репресованих і заборонених у культівські та застійні часи. У процес широкої пропаганди їхньої творчості, ознайомлення з нею сучасного читача активно включилася К. л.

Літ.: Ковалівський А. З історії української критики. Х., 1926; Шляхи розвитку української пролетарської літератури. Х., 1928; Бернштейн М. Українська літературна критика 50 — 70-х років XIX ст. К., 1959; Сивокінь Г. М. Давні українські поетики. Х., 1960; Очерки истории римской литературной критики. М., 1963; Пономарьов П. Українська літературна критика кінця XIX — початку XX століть. Ужгород, 1965; Поважна В. Розвиток укр. літ. критики у 80 — 90-х р. XIX ст. К., 1973; Гром’як Р. Т. Естетика і критика. К., 1975; Древнегреческая литературная критика. М., 1975; Бєлінський В. Г. Думки про мистецтво. К., 1976; Франко І. Я. Краса і секрети творчості. К., 1980; Баранов В., Бочаров А., Суровцев Ю. Литературно-художественная критика. М., 1982; Федченко П. М. Літературна критика на Україні першої половини XIX ст. К., 1982; Брюховецький В. С. Специфіка і функції літературно-критичної діяльності. К., 1986; Історія української літературної критики. Дожовтневий період. К., 1988.

В. С. Брюховецький.

КРИТИЧНЕ ВИДАННЯ — в текстології тип літ.-худож. видання, в основі якого лежить наук. підготовка текстів. Гол. призначення К. в. — встановлення методом крит. перевірки справжнього автор, тексту, вивільнення його від можливих перекручень, спотворень та механ. помилок. К. в. може бути джерелом тексту для масового видання. За призначенням і повнотою охоплення матеріалу К. в. поділяються на кілька видів. Вищою формою К. в. є видання академічне, для якого визначальним є науковий характер підготовки текстів.

Поширеною формою К. в. є наукове видання. З академічним його споріднює наук. характер підготовки текстів. Проте воно, як правило, не охоплює всієї спадщини письменника. Така неповнота може бути вимушеною (через відсутність чи недоступність окр. текстів), але здебільшого обсяг таких видань обмежується свідомо з огляду на їх широке читацьке призначення. Менш розгорнутим у наук. виданні подається довідковий апарат. Прикладом наук. видання є Зібрання творів І. Франка у 50 томах (1972 — 86).

До К. в. належить і наук.-масове видання, що набуло найбільшого поширення. З ін. типами К. в. його об’єднує наук. підхід до підготовки текстів, хоч у ньому подаються тільки осн. твори, ті, що загалом визначають творче обличчя письменника. Наук.-довідковий апарат тут зорієнтований на масового читача.

Літ.: Основы текстологии. М., 1962.

М. Л. Гончарук.

КРИТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ — напрям у реалістичній літературі та мистецтві 19 — 20 ст. Див. у ст. Реалізм.

КРИЧЕВСЬКА Любов Яківна (70 — 80-і pp. 18 ст., х. Кричевка Зміївського пов. Харків. губ. — поч. 60-х pp. 19 ст.) — укр. письменниця. З родини дрібного чиновника. Одержала домашню освіту. В 1816 — 36 наставником К., редактором і видавцем її творів був Г. Квітка-Основ’яненко, якому вона доводилася двоюрідною сестрою. Писала рос. мовою. Представниця сентименталізму. Друкувала у 1816 — 17 вірші у журн. «Украинский вестник» — «Вера, Надежда, Любовь», «Раскаяние», «Днепр. 25 мая. Вечер», «Вздох моего сердца», «Белый листочек бумаги», «Добродетель», «Нежность» та ін. В деяких з них виразно звучать громадян. мотиви. Окремо вийшли зб. поет. і прозових творів «Мои свободные минуты, или Собрание сочинений в стихах и прозе» (ч. 1 — 2, 1817), драма «Слепая мать, или Награда испытанной добродетели» (1817, ставилася на приватній сцені у Харкові), що утверджувала високі моральні якості та багатий духовний світ простої людини. 1827 видано повісті К. «Коринна» й «Эмма», 1837 — роман «Граф Горский». Її кн. «Исторические анекдоты и избранные изречения известных людей» (1826) спрямована проти самодержавства.

Тв.: Нет добра без награды. Х., 1826.

Літ.: Зборовець І. В., Насонова О. П. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко і Л. Я. Кричевська. «Радянське літературознавство», 1978, № 11.

І. В. Зборовець.

КРИШТОФ Олена Георгіївна (16.VI 1925, Ялта) — рос. письменниця. Закін. 1950 Крим. пед. ін-т (Сімферополь). Живе в Україні. Вчителювала. Автор романів «Спроба старомодного роману» (1983), «Сучасна історія, яку розповіла Женя Камчадалова» (1985), «Для серця треба вірити» (1988), повістей «Сонячний день» (1959), «Повість про веселе серце» (1960), «Якщо б ти був моїм сином» (1972), творів для дітей (повісті «Хто буде капітаном», 1961; «Ранок кожного дня», 1963; «Травень, місяць перед екзаменами», 1968). К. належать книжки нарисів про історію і сьогодення Криму, людей праці — «Балада про тихий подвиг» (1964), «Запрошення до подорожі» (1965), «Оповідання про Крим», «Сто оповідань про Крим» (обидві — 1968), «Шукаю долю» (1974), публіцист. роздумів про духовні й моральні цінності наших днів — «Міщанству — бій» (1971), «Ми і наші діти. Розмови, міркування, роздуми» (1980), «Люди, яких я люблю. Оповідання про добро і зло» (1986) та ін.

Н. М. Шудря.

КРИЩЕНКО Вадим Дмитрович (1.IV 1935, Житомир) — укр. поет, засл. працівник культури України з 1985. Закін. 1958 Київ. ун-т. Працював у пресі. З 1966 — відп. секретар Гол. комітету ВДНГ УРСР (з 1991 — Респ. центр виставок і ярмарків). Автор збірок «Тепла прорість» (1963), «Щирість» (1966), «Зустріч з літом» (1971), «Відстані» (1974), «Ясен день» (1977), «Напруга дня» (1979), «Передчуття слова» (1983), «Допоки живу» (1985), «Вам руку подаю» (1987) та ін. Видав кілька збірок для дітей: «Паперові човники» (1974), «Завтра в школу» (1978), «Вишиванка» (1984), «Веселий дударик» (1985) та ін. Композитори К. Домінчен, І. Поклад, О. Злотник, О. Осадчий, Г. Татарченко та ін. створили багато пісень на слова К. (вид. окр. книжками «Срібні роси», 1985, «Ласкаво просимо», 1991). Деякі твори перекладено рос., вірм., груз., англ. та ін. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Март, откуда ты идешь? М., 1979; Храбрый Петрусь. М., 1987.

Літ.: Луценко Д. Щоб пісня звучала. «Радянська Україна», 1985, 30 березня; Яковенко О. Струни серця. «Прапор комунізму», 1988, 18 лютого.

Г. О. Бандура.

КРІСТІ (Christie) Агата (15.ІХ 1891, м. Торкі, графство Девоншир — 12.I 1976, Лондон), — англ. письменниця. Брала уроки музики в Парижі, закін. там 1914 мед. школу. Під час 1-ї та 2-ї світ. воєн була сестрою милосердя. Дебютувала романом «Таємнича історія» (1915, опубл. 1920). Майстер детект. жанру. В її доробку десятки романів, п’єс, повістей, оповідань тощо. Найвідоміші — романи «Пуаро розслідує» (1924), «Таємниця камінів» (1925), «Убивство Роджера Екройда» (1926), «Загадка „Ендхауза“» (1932), «Східний експрес» (1934), «Н або М» (1941), «Смерть на Нілі» (1948), «Третя дівчина» (1966, укр. перекл. — «Третя квартирантка»); п’єси «Свідок обвинувачення», «Мишоловка» (обидві — 1954), зб. оповідань «Тринадцять проблем» (1932). Твори К. належать до т. з. інтуїтивного детективу, де завдяки психол. обгрунтуванню відбувається розгадування інтриги. Вони відзначаються динамічним сюжетом, яскравою індивідуалізованою мовою персонажів. Морально-етичний контекст творів — засудження жадібності, надмірного честолюбства, жорстокості, духовного убозтва, споживацької психології. Окр. твори переклали М. Дмитренко, В. Хижняк, В. Хазін, Ю. Лившиць, М. Олійник, В. Мусієнко, В. Брюгген, Н. Романовська, А. Євса, В. Чвазова, О. Парунов та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Три повісті. Запізніла розплата. — Таємниця Індійського острова. — П’ятеро поросят. К., 1971; Смерть у шампанському. «Прапор», 1981, № 5 — 9; На кого вкаже палець. В кн.: Стаут Р. Дзвінок у двері. — Шаша Л. Кожному своє. — Крісті А. На кого вкаже палець. К., 1983; Свідок обвинувачення. «Всесвіт», 1984, № 2; Вбивство відбудеться в п’ятницю. «Прапор», 1985, № 6 — 10; Червоний сигнал. «Всесвіт», 1986, № 5; Любов незнайомця. «Всесвіт», 1989, № 9; Третя квартирантка. «Прапор», 1988, № 10 — 12; 1989, № 1 — 10; Крадіжка в готелі «Гранд-метрополітен». «Всесвіт», 1989, № 8; Рос. перекл. — Сочинения, т. 1 — 5. М., 1990.

Н. Д. Дроботько.

КРКЛЕЦЬ (Krklec) Густав (23.VI 1899, с. Удбіна, побл. м. Карловаць — 30.Х 1877, Загреб) — хорв. поет, перекладач, член Югослов’ян. академії наук і мист-в з 1951. Навч. в Загреб. ун-ті. Автор збірок «Лірика» (1919), «Срібна дорога» (1921), «Любов птахів» (1926), «Прогулянка в небо» (1928). В роки реакції та нім.-фашист. окупації в поезіях К. з’явилися настрої безвиході, вболівання за долю батьківщини (збірки «Сон під березою», 1940; «Подарунки Безіменній», 1942; «В’язниця часу», 1944). Перемогу над фашизмом, повоєнну соціальну перебудову в країні відобразив у циклі віршів «Гомін життя» (1955). Людські почуття, рідна природа, місія поета в суспільстві — осн. теми поезій К., більшість з яких написана у формі сонета. Легким гумором пройняті поезії для дітей («Телеграфні байки», 1952). Перекладав твори західноєвроп. та рос. письменників. Автор крит. есе, опубл. під псевд. Мартін Ліпняк (книжки «Обличчя і пейзажі», 1954; «Листи Мартіна Ліпняка з провінції», 1956, та ін.).

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэты Югославии XIX — XX вв. М., 1963; Стихи. М., 1983.

Є. М. Пащенко.

КРЛЕЖА (Krleža) Мирослав (7.VII 1893, Загреб — 29.XII 1981, там же) — хорв. письменник, публіцист, критик, громад. діяч, член Югослов’ян. академії наук і мист-в з 1947. Навч. 1911 — 13 у Військ. академії в Будапешті. Був директором Лексикогр. ін-ту, гол. ред. «Енциклопедії Югославії» (1950 — 81). Засновник і редактор журналів «Plamen» («Полум’я»; 1919, разом з А. Цесарцем), «Književna republika» («Літературна республіка», 1923 — 27), «Danas» («Сьогодні», 1934), «Pecat» («Печатка», 1939 — 40). Творчий метод К. еволюціонував від експресіонізму до реалізму — ліричні збірки «Пан» (1917), «Вірші» (1918), істор. поема «Балади Петрушки Керемпуха» (1936). З кін. 20-х pp. виступав проти вульгарно-соціол. тенденцій у худож. творчості. Звернувся до розробки нових тем і конфліктів: війна як катастрофа для людства і кожної людини (зб. новел «Хорватський бог Марс», 1922), суперечність між творчою особистістю і суспільством, позбавленим перспективи творення (драми «В агонії», «Пани Глембаї», обидві — 1928; «Леда», 1931; роман «Повернення Філіпа Латиновича», 1932, тощо). Ідеол. шукання хорв. інтелігенції напередодні і після 1-ї світю війни показано в романах «На межі глузду» (1938), «Бенкет у Блитві» (кн. 1 — 2, 1938 — 39; кн. 3, 1962), «Прапори» (кн. 1 — 5, 1962 — 69; доп. вид. 1976). Антимілітарист, спрямування мають драми «Галичина» (1920; 1-е вид. під назвою «Хорватський гарнізон» опубл. 1922), «Голгофа» (1922), «Вуч’як» (1923). Автор кн. нарисів «Подорож до Росії. 1925» (1926), публіцист. статей («Мій розрахунок з ними», 1932; «Європа сьогодні», 1935), «Щоденника» (т. 1 — 5, 1977), літ.-крит. праць. Окр. твори К. переклали С. Панько, Р. Лубківський.

Тв.: Укр. перекл. — Хорватський бог Марс. К., 1981; Пісня загиблому. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; Рос. перекл. — Избранное. М., 1980; Знамена, т. 1 — 2. М., 1984; Баллады Петрушки Керемпуха. М., 1986.

Літ.: Шмелькова И. А. Мирослав Крлежа. Биобиблиографический указатель. М., 1979.

П. М. Рудяков.

КРНО (Krno) Милош (25.VII 1922, Братислава) — словац. письменник. Учасник Словац. нац. повстання 1944. Закін. 1946 Братисл. ун-т. У 1946 — 53 — на дипломат. роботі. Автор збірок віршів «Дим і сонце» (1945), «В бурі» (1949), повістей «Постріл повертається» (1965), «Гра зі смертю» (1971), «Гори чорні» (1974), романутрилогії «Два шляхи» (1953), «Лавина» (1954), «Крок завдовжки з милю» (1977), в яких визначальною стала соціальна тематика. Морально-етичні проблеми порушено в романі «А хто має — той чекає?» (1968), повісті «Тяжка година» (1965). В циклі романів «Доброчесний Мефодій» (1978), «Хвацький Радуз» (1984), «Мужній Цело» (1985) зображено події в країні періоду 2-ї світ. війни і перші повоєнні роки. Широка панорама життя Словаччини у 1918 — 45 постає в романі «Республіка» (1987). Роман «Повернуся живий!» (1958) присвячений чехосл. патріоту, Герою Рад. Союзу Яну Налепці. Написав багато творів для дітей, ряд публіцист. книг, кіносценаріїв. Перекладає з груз., вірм., рос. та ін. л-р. Переклав ряд творів П. Тичини, М. Стельмаха. Окр. твори К. переклали Т. Величко-Безгудова, А. Сулименко, Д. Андрухів, О. Паламарчук.

Тв.: Укр. перекл. — Повернуся живий! К., 1959; Доброчесний Мефодій. «Всесвіт», 1982, № 12; Дорога. В кн.: Чотирилисник на щастя. К., 1984; Рос. перекл. — Утренний ветер. М., 1971; Лавина. М., 1975.

В. А. Моторний.

КРОКОВСЬКИЙ Йоасаф (р. і м. н. невід. — 1.VII 1718, м. Твер) — укр. освітній і церк. діяч. До 1670 навч. у Києво-Могилян. колегії, завершував освіту в європ. ун-тах, прослухав курс філософії і богослов’я у Римській академії. Повернувшись в Україну, став професором риторики й поетики в Києво-Могилянській колегії (див. Київська академія), 1689 — 90 та 1693 — 97 був її ректором. 1689 К. обрано ігуменом Микільсько-пустинного монастиря, потім — Києво-Братського монастиря; з 1697 — архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1707 — київ. митрополит. Запідозрений Петром I у співчутті до царевича Олексія, був викликаний до Петербурга, по дорозі його схоплено й ув’язнено в Тверський Архангел. монастир. Збереглися рукописні лат. підручники К. з риторики (1683), філософії та психології (1686 — 87), написані у традиц. дусі церк. схоластики, позначені впливом філос. і богосл. вчення Фоми Аквінського, проте в них помітні і матеріалістичні тенденції. Автор полем. трактатів, праць з догматики, передмов до церк. видань. Заповів Київ. академії велику б-ку й кошти, на які збудовано бурсу, що відома під назвою Студентського дому.

Літ.: Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академиею, ч. 1. К., 1856; Филарет (Гумиловский). Обзор русской духовной литературы, кн. 1. 862 — 1720. СПБ, 1884; Пелех П. М. З історії вітчизняної психології XVII ст. В кн.: Нариси з історії вітчизняної психології (XVII — XVIII ст.). К., 1952; Ничик В. М. Из истории отечественной философии конца XVII — начала XVIII в. К., 1978.

О. Т. Губко.

«КРОКОДИЛ» — журнал сатири й гумору. Виходив в Одесі з квітня 1911 до червня 1912, щотижня (63 номери). Вміщував літ. (оповідання, вірші, байки й епіграми, сценки й короткі діалоги, анекдоти, пародії) і графічні твори на актуальні теми з життя Одеси, критикував міські власті за бездушність, бюрократизм, хабарництво. Значне місце в «К.» посідають сатир. матеріали про вибори до 4-ї Держ. думи. Авторами «К.» гол. чин. були місцеві літератори і художники — Б. Антоновський, Ю. Зозуля, Е. Кроткий, К. Левін, Л. Митницький, а також А. Бухов, В. Князєв, Н. Теффі та ін. Журнал не раз зазнавав цензурних утисків.

Літ.: Лущик С. Одесский «Крокодил». В кн.: Альманах библиофила, в. 10. М., 1981.

Г. Д. Зленко.

«КРОКОДИЛ» — громад.-політ. і літ.-мист. журнал сатири і гумору. Виходить з червня 1922 в Москві (спочатку як щотижневий ілюстр. додаток до «Рабочей газеты», а з серпня — під тепер. назвою); з 1932 — у вид-ві «Правда», тричі на місяць. Перший редактор — публіцист, сатирик К. Єремєєв. У «К.» співробітничали Дем’ян Бєдний, В. Маяковський, В. Лебедєв-Кумач, М. Кольцов, М. Зощенко, І. Ільф, Є. Петров, С. Михалков, С. Маршак, К. Крапива, Д. Заславський, О. Твардовський та ін. письменники і публіцисти. «К.» відіграв помітну роль у становленні сучас. сатир. журналістики.

У «К.» і «Библиотеке „Крокодила“» (вид. з 1923) в різний час друкувалися Остап Вишня, С. Олійник, Ф. Маківчук, В. Лагода, В. Іванович, М. Білкун, Ю. Прокопенко та ін. укр. сатирики.

Літ.: О времени и о себе. М., 1972; Абрамский И Ефимов Б. Секрет долголетия. М., 1978.

О. Ю. Вихрєв.

КРОМА Монта (27.II 1919, Єлгава) — латис. поетеса. Учасниця Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1962 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок, адресованих насамперед дітям та юнацтву: «Урочиста обіцянка» (1947), «Честь піонера» (1949), «Тобі, гвардієць!» (1950). Кн. нарисів «На обширах цілини» (1956, у співавт.) та поема «В країні далеких горизонтів» (1959) — про освоєння цілинних земель. У збірках «Крупним планом» (1966), «Губи. Ти. Губи. Я» (1970), «Рефрени» (1979) переважає урбаністична тематика. Окр. твори К. переклав П. Сингаївський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Рос. перекл. — Глаза в полнеба. М., 1964; Губы. Ты. Губы. Я. Рига, 1973; Муравей в муравейнике. М., 1984.

А. Г. Шпиталь.

КРОММЕЛІНК (Crommelynck) Фернан (19.XI 1888, Париж — 18.III 1970, Сен-Жермен-ан-Ле, деп. Сена і Уаза) — бельг. драматург. Писав франц. мовою. В ранніх творах наслідував М. Метерлінка, С. Малларме (символіст. п’єса «Різьбяр масок», 1908). Згодом у його творах з’явилися реаліст. мотиви, позначився вплив Мольєра. Більшість п’єс К. відображає кризу бурж. культури, негативні сторони життя, людські вади: «Великодушний рогоносець» (1920, пост. 1920, опубл. 1921), «Юні коханці» (1921), «Жінка з надмірно малим серцем» (1934), «Теплінь і холод, або Ідея пана Дома» (1936), «Лицар місяця, або Сер Джон Фальстаф» (1953). Найбільшу популярність здобула п’єса «Золоте черево» (пост. 1925), в якій тема скупості трактується у формі сатир. гротеску. 1926 її пост. театр «Березіль» (Харків). Лесь Курбас пише про це у листі до журн. «Нове мистецтво» («Постановка „Золотого черева“», 1926, № 25). 1990 Київ. драм. театр ім. Лесі Українки пост. п’єсу «Теплінь і холод, або Ідея пана Дома».

Літ.: Гудран Ж. «Золоте черево» в «Березолі». «Нове мистецтво», 1926, № 24; Шутенко Д. Державний український драматичний театр «Березіль». В кн.: Український драматичний театр, т. 2. К., 1959; Бобошко Ю. У боротьбі за ідейну єдність. В кн.: Шляхи і проблеми розвитку українського радянського театру. К., 1970; Шкунаева И. Д. Фернан Кроммелинк. В кн.: Шкунаева И. Д. Бельгийская драма от Метерлинка до наших дней. М., 1973.

Я. І. Кравець.

КРОН (справж. прізв. — Крейн) Олександр Олександрович [30.VI (13.VII) 1909, Москва — 24.II 1983, там же] — рос. письменник. Закін. 1930 Моск. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Виступав переважно як драматург: п’єси «Рушниця № 4921216» (1929, пост. 1930) і «Боягуз» (1934, пост. 1935), «Офіцер флоту» (1944), «Дру ге дихання» (1946, пост. 1956), комедії «Глибока розвідка» (пост. 1941; укр. перекл. П. Посудовського), «Розкинулось море широке» (1942, у співавт.) та ін. Автор романів «Дім і корабель» (1964) і «Безсоння» (1977). У докум. повісті «Капітан далекого плавання» (1983) відтв. легендарний образ героя Вел. Вітчизн. війни, уродженця Одеси О. І. Марінеска. Автор книжок нарисів «На ходу і на якорі» (1961), «Одвічна проблема» (1969), спогадів «Про однолітків» (1978), статей про театр. П’єси К. йшли в театрах України.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1980; Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1990 — 91; Укр. перекл. — Глибока розвідка. К., 1958.

Л. І. Шевченко.

КРОНЕБЕРГ Іван Якович [19.II (1.III) 1788, Москва — 19(31).X 1838, Харків] — рос. та укр. естетик, літературознавець, доктор філософії з 1807. Навч. 1800 — 05 в Галле, 1805 — 06 в Ієнському ун-ті, де слухав лекції Г. В. Ф. Гегеля. Був членом Ієнського латин, т-ва. 1814 — 18 — директор Моск. комерц. уч-ща. З 1819 — ад’юнкт, згодом професор кафедри класич. філології, 1826, 1829, 1833 — 38 — ректор Харків. ун-ту. Склав «Латинско-российский лексиконъ» (т. 1 — 2, 1819; витримав кілька видань). У працях «Амалтея, или Собрание сочинений и переводов, относящихся к изящным искусствам и древней классической словесности» (т. 1 — 3, 1825 — 28), «Афоризмы». (1825), «Минерва. Собрание статей, заключенных в „Амалтее“ и других трудах» (ч. 1 — 4, 1835), «Отрывки» (1835), брошурах (10 випусків, 1830 — 33) аналізуються естет, теорії А. Г. Баумгартена, Ш. Баттьо, Й. Й. Вінкельмана, М. Мендельсона, І. Канта, Й. К. Ф. Шіллера, Жана Поля та ін.; твори антич. (оди Горація) й середньовіч. (зокрема рицарської поезії германців) л-р, творчість Й. В. Гете, Т. Тассо, Г. А. Бюргера, В. Шекспіра та ін. Піддаючи різкій критиці класицист. теорію наслідування і «прикрашання» природи, концепцію трьох єдностей та ін., К. розглядає проблему прекрасного у світлі теорії пізнання: естетичне взаємовідношення об’єкта і суб’єкта, істинність естетичного знання щодо дійсності як об’єкта худож. пізнання, можливість і межі естет. пізнання суб’єктом світу. Проекція теорії пізнання в галузі мист-ва у К. тісно пов’язана з онтологією; розуміння існуючої реальності набуває в нього характеру об’єктивно-ідеаліст. раціоналізму. К. заперечує повну залежність пізнаючого суб’єкта від об’єкта в класицист. теорії наслідування та висуває на перше місце роль суб’єкта в активному естет. відношенні людини до дійсності. Він поділяє погляди Ф. В. Й. Шеллінга (романтична концепція генія), за якими твори художника — це «отілеснені» ідеї, витвори його духу, що реалізуються в несвідомому акті творення. Водночас, на відміну від Ф. В. Й. Шеллінга, К. не ставить художника над природою, а вважає його органіч. частиною творчого духу природи. К. одним з перших в Україні виступив проти класицист. концепцій творчості, за творчу переробку художником життєвого матеріалу, акцентував на нерозривності худож. форми і змісту, реального й ідеального, вважав, що своєї органічності форма набуває тільки за умови повного розвитку змісту, що справжній худож. твір є таким багатогранним і органічним цілим, як саме життя. Стверджуючи, що л-ра відтворює внутр. світ людини в його цілості, К. зразком зображення життя вважав творчість В. Шекспіра. Праці К. відіграли значну роль у розвитку укр. літ.-естет. думки, подоланні умоглядних принципів класицизму й наслідування іноз. зразків, у формуванні теор. засад романт. естетики як науки про національно своєрідне мист-во, в утвердженні ідеї худож. прогресу.

Тв.: Исторический взгляд на эстетику. [Брошурка № 1]. Х., 1830; Материалы для истории эстетики. [Брошурка № 6]. Х., 1831.

Літ.: Пархоменко М. В поисках реализма. Из истории украинской эстетической мысли. «Дружба народов», 1965, № 12; Пархоменко М. До проблеми прекрасного в естетиці Шевченка. «Радянське літературознавство», 1973, № 11; Каменский З. А. Русская эстетика первой трети XIX в. В кн.: Русские эстетические трактаты первой трети XIX века, т. 2. М., 1974; Яценко М. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. К., 1979; Федченко П. Літературна критика на Україні першої половини XIX ст. К., 1982.

М. Т. Яценко.

КРОНІА (Cronia) Артуро (1889, м. Задар, Далмація, тепер Хорватія — 1967, м. Падуя) — італ. славіст. З 1940 ординарний професор Падуан. ун-ту, де читав лекції та запровадив студії з л-р і мов південно- і західнослов’ян. народів. Автор численних статей, розвідок, моногр. досліджень з різних аспектів слов’ян. філології, написаних італ., сербохорв., словен. і чес. мовами («Загадка глаголиці в Далмації», 1925; «Отон Жупанич», «Петр Безруч», обидві — 1928; «Чехи в історії італійської культури», 1936), фундам. історії італ. славістики «Пізнання слов’янського світу в Італії» (1958), а також навч. посібників і граматики сербохорв. мови.

І. В. Корунець.

КРОНІН (Cronin) Арчібалд Джозеф (19.VII 1896, м. Кардросс, Шотландія — 9.I 1981, с. Гліон побл. м. Мотре, Швейцарія) — англ. письменник. Закін. 1919 мед. ф-т ун-ту у Глазго. 1939 — 60 жив у США, з 1960 — у Швейцарії. Роман «Замок Броуді» (1931) — розповідь про трагедію родини, зруйнованої бурж.-власницьким деспотизмом. У романі «Зірки дивляться вниз» (1935) зображено конфлікт між робітниками і підприємцями, спричинений нестерпними умовами праці. Про нелегку долю діячів науки і мист-ва у бурж. суспільстві — соціально-психол. романи «Цитадель» (1937), «Могила хрестоносця» (1956), «Північне сяйво» (1958), «Пісня про шестипенсовик» (1964), «Хлопчик-співець» (1975), «Лікар Фінлей з Таннохбре» (1978), п’єса «Юпітер усміхається» (1940). Романи «Літа зелені» (1944) і «Шлях Шеннона» (1948) позначені автобіографізмом. Окр. твори К. переклали П. Шарандак, В. Іонкін, В. Бакулін.

Тв.: Укр. перекл. — Літа зелені. К., 1959; Могила хрестоносця. К., 1960; Рос. перекл. — Северный свет. М., 1959; Избранное. Кишинев, 1975; Звезды смотрят вниз. Донецк, 1982; Замок Броуди. — Памятник крестоносцу. Кишинев, 1986.

Літ.: Вайсман И. Романы А. Дж. Кронина «Юные годы» и «Путь Шеннона». В кн.: Проблемы генезиса и развития реализма в зарубежной литературе. Красноярск, 1975; Ремизов Б. Б. А. М. Горький и автобиографические романы А. Кронина 40 — 50-х годов. В кн.: Горьковские чтения. 1980. Горький, 1980.

Б. Б. Бунич-Ремізов.

КРОПИВНИЦЬКИЙ Марко Лукич [10(22).V 1840, с. Бежбайрак, тепер Кропивницьке Новоукраїнського р-ну Кіровогр. обл. — 8(21).IV 1910; помер у вагоні поїзда Харків.-Микол. залізниці, похов. у Харкові] — укр. драматург, актор, режисер, антрепренер, композитор. З сім’ї збіднілого укр. шляхтича. Дитинство К. минуло в різних селах кол. Херсон. губернії. 1856 закін. трикласне повіт. уч-ще в Бобринці (тепер місто Кіровогр. обл.). З 1861 служив канцеляристом в Бобринец. повіт. суді. 1862 — 63 — вільний слухач юрид. ф-ту Київ. ун-ту. Повернувшись 1864 до Бобринця, працював урядовцем у повіт. суді, поліц. управлінні; 1865, 1867 — 68 жив в Єлизаветграді (тепер Кіровоград), був секретарем повіт. і міського поліц. управлінь, письмоводителем міського сиріт. суду; 1869 — 71 — секретар Бобринец. міської думи. У Бобринці брав участь в укр. та рос. виставах амат. гуртка, засн. 1863 І. Тобілевичем; 1865 — 71 (з перервами) — керівник цього гуртка. 1871 К. дебютував як профес. актор в ролі Стецька («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка) в Нар. театрі І. та Д. Моркових і М. Чернишова в Одесі. В 1873 — 74 виконував укр. ролі в виставах укр.-рос. трупи А. Александрова-Колюпанова в Харкові. 1874 очолювана К. укр. трупа і чол. хор з великим успіхом виступали в Петербурзі. 1875 К. був актором і режисером Руського нар. театру (Львів): Протягом 1876 — 81 працював у різних рос. трупах Сімферополя, Єлизаветграда, Кременчука. З кін. 1881 — актор укр. трупи Г. Ашкаренка (Кременчук, Харків, Київ). У жовтні 1882 організував у Єлизаветграді власну трупу, якій судилося стати основою т. з. театру корифеїв (1883 директором театру став М. Старицький, а К. — режисером і актором). Після тріумфальних виступів трупи в Києві восени 1883 київ. генерал-губернатор заборонив укр: трупам в’їзд на тер. Київ., Волин., Поділ., Полтав. та Черніг. губерній. 1885 К. з частиною акторів створив окр. трупу, з якою 1886 — 88 здійснив гастролі в Петербурзі та Москві. Рос. театр. критика оцінила вистави укр. театру як високомистецьке явище порівняно з багатьма театрами Європи. У 1888 — 93 і 1894 — 1900 керував двома різними трупами, з якими виступав, крім України, в Росії і на Закавказзі, в Білорусі, Литві, Молдові і Польщі. 1900 — 03 очолював об’єднану «Малоросійську трупу М. Л. Кропивницького під орудою П. К. Саксаганського і М. К. Садовського, за участю М. К. Заньковецької». З 1903 до кінця життя виступав у різних укр. трупах. Як актор і режисер К. стоїть поруч з найвідомішими діячами європ. театру ост. чверті 19 ст.

Драматург. спадщина К. становить понад 40 п’єс, кожен з творів має кілька варіантів. Дебютував 1863 мелодрамою «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить». 1873 переробив її на драму «Дай серцеві волю, заведе в неволю» (3-я ред. — 1881, опубл. 1882), яка засвідчила, що автор добре знає життя народу, його побут. типи й характери. Однією з найвідоміших є соціально-психол. драма «Глитай, або ж Павук» (опубл. 1882, пост. 1883; 2-а ред. 1899), яка неодноразово заборонялася. Гол. герой твору — глитай Бичок, хижак-сластолюбець, святенник-лицемір мольєрівського типу, для якого найбільша «правда» і найвища влада — гроші. 1882 К. закін. драму «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (пост. 1883, опубл. 1903) — твір, в якому розкрито зумовлену соціальною нерівністю трагедію кохання сільс. дівчини і поміщ. сина. Етюд в одній дії «По ревизії» (1882, пост. 1883, опубл. 1885) — це жанрова сцена, яка в сатир. дусі відтворює побут і звичаї сільс. адміністрації на Україні в пореформену добу. Психол. мотивацію драм. конфлікту К. поглиблює в наступних творах, розробляючи тему появи й збагачення сільс. лихваря і протесту проти пригнічення жінки, еволюціонуючи в напрямі соціально-психол. розкриття характерів «сімейної драми»: драма «Дві сім’ї» (1-а ред. — «Де зерно, там і полова», 1888, заборон. до друку і постановки; 2-а ред. — «Дві сім’ї», 1889, пост. 1890, опубл. 1895), драма «Зайдиголова» (1889, пост. 1890, опубл. 1895), комедія «Чмир (Чумазий)» (1890). Гол. герой драми «Олеся» (пост. 1891, опубл. 1895) Кіндрат Балтиз нагадує Йосипа Бичка з драми «Глитай, або ж Павук», але натура його складніша, методи збагачення різноманітніші: він і поміщик, і торговець, і обдирає ближніх. Балтиз перешкоджає своїй дочці здобути освіту, тоді як дівчина прагне вивчитися, щоб служити інтересам простих людей. Самотня в своєму середовищі, вона неспроможна змінити хід подій. У драмі «Замулені джерела» (1895; 2-а ред. — «Метелик», 1896, усі заборон. цензурою; опубл. 1931) розроблено тему, близьку до колізій драми «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»: крах народолюбних поривань благородної панночки Євгенії, закоханої в простого сільс. парубка Конона, її загибель в оточенні людей, поглинених власницькими інтересами. В психологічному плані зображено події в укр. селі напередодні скасування кріпосного права в драмі «Перед волею» (1899, опубл. 1900). П’єси К. 80 — 90-х pp. позначені широтою і різноманітністю тематики, актуальністю порушених в них соціальних і моральних проблем, багатством жанрів, яскравістю та колоритністю людських типів, характерів, образів. Вони знаменували новий, вищий ступінь у розвитку укр. соціально-побут. драми, утверджували соціально-психологічну драму в українській літературі й театрі. Нові тенденції виявилися і в творчості К. ост. десятиріччя (1900 — 1910). У ряді п’єс гостріше постають явища соціально-політ. характеру, пов’язані з революц. подіями поч. 20 ст. Тому цензура забороняла твори К., примушувала автора пом’якшувати їхнє ідейне звучання. К. дедалі відходив од побут.-етногр. традиції укр. драматургії 19 ст. і власної творчості 70 — 90-х pp. Драма «Супротивні течії» (1900, пост. 1901, опубл. 1903), комедія «Мамаша» (1903, опубл. 1931) привертають увагу до життя морально скалічених людей, руйнівних явищ у міщан. середовищі; драма «Страчена сила» (1903, опубл. 1930) розгортає колізію «злочину і кари». У драмі «Конон Блискавиченко» (1902, 2-а ред, — 1904, опубл. 1931) К. розробляє тему сел. спілок, утверджуючи думку, що створення сільськогосп. артілей — єдиний спосіб запобігти зубожінню селянства в капіталіст., суспільстві, що пролетаризація селянства — велике соціальне зло; показує згубний вплив нестримної жадоби збагачення. У драмах «Розгардіяш» (1906, пост. заборонена), «Зерно і полова» (опубл. 1910, пост. заборонена) відображено назрівання революції, розшарування сусп. станів. Події в укр. селі періоду наступу реакції після революції 1905 зображені в драмах «Скрутна доба» (1906), «Старі сучки й молоді парості» (1908). К. належать також російськомовна драма «Беспочвенники» (1881) і комедія «Нашествіє варварів» (1890, не опубл.), — обидві з життя і побуту провінц. труп. 1907 написав дві п’єси-казки — «Івасик-Телесик» і «По щучому велінню», які 1908 пост. в організованому на власному хуторі «Затишок» (Куп’янський пов. Харків. губ., тепер Шевченківський р-н Харків. обл.) дит. театрі.

Помітне місце у творчості К. посідають драм. переробки й інсценізації творів ін. письменників: «Невольник» (за однойм. поемою Т. Шевченка, 1872), «Вуси» (за однойм. оповіданням О. Стороженка, 1885), «Підгіряни» (за однойм. драмою І. Гушалевича, 1890), «Титарівна» (за однойм. поемою Т. Шевченка, 1891); лібрето опери «Вій» (1895) та фантаст. комедія «Вій» (1895), фантаст. комедія-оперета «Пропавша грамота» (1897, всі — за однойм. повістями М. Гоголя), комічна оперета «Вергілійова Енеїда» (за поемою І. Котляревського, 1898), істор.-драм. бувальщина «Чайковський, або Олексій Попович» (за романом Є. Гребінки «Чайковський», 1902) та комедія «Хоть з мосту в воду головою» (за «Жоржем Данденом» Мольєра, 1909). Переклав ряд творів: драму «Зіпсоване життя» М. Чернишова (під назвою «Поламане життя»), водевіль «Лев Гурич Синичкін» Д. Ленського (під назвою «Актор Синиця, або Дебютантка на провінції»), трагедію «Отелло» В. Шекспіра. Почав перекладати «Ревізор» М. Гоголя (перекл. два акти). У літ. спадщині К. є вірші, куплети, з якими він виступав як естрадний артист. К. — автор тексту і музики популярного романсу «Соловейко», вокального дуету «За сонцем хмаронька пливе», пісні «Ревуть — стогнуть гори, хвилі» (обидва твори — на слова Т. Шевченка) та ін. К. залишив значну мемуар. спадщину — «Картинки прошлого и настоящего (отрывки из воспоминаний)» (1889), «Итоги за тридцать пять лет» (1905), «За тридцять п’ять літ (спомини)» (1906), «Спогади про Бобринець і бобринчан» (1908, надр. 1928), «Автобіографія (за 65 років)» (1910; опубл. у рос. перекл. 1916, в ориг. — 1955). У драм. творчості К. уживалися елементи сентименталізму з романтизмом, він послідовно утверджувався на позиціях реалізму, освоюючи принципи соціально-психол. драми, збагачуючи виражальні засоби укр. драматургії і театру, розширюючи їхні жанрові й стильові межі. Заслугою К. (поряд із М. Старицьким та І. Карпенком-Карим) є «вироблення самобутнього і цілком народного репертуару» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 193). Його п’єси продовжують сценічне життя і в наші дні. Ім’я К. присвоєно Кіровогр. обл. українському муз.-драм. театрові. 1982 відкрито Кропивницького М. Л. музей у Кіровограді. На могилі в Харкові 1914 встановлено погруддя митця (скульптор Ф. Балавенський). У Бобринці споруджено 1972 пам’ятник. Іл. див. на окремому аркуші, с. 288 — 289.

Тв.: Повний збірник творів, т. 1 — 3. Х., 1895 — 1903; Збірник творів, т. 1, ч. 1 — 2. Полтава, 1911 — 13; Твори т 1 — 7 К., 1929 — 31; Твори, т. 1 — 6. К., 1958 — 60; Рос. перекл. — Пьесы. М. — Л., 1960.

Літ.: Огоновський О. Марко Кропивницький. В кн.: Огоновський О. Історія літератури руської, ч. 2, відділ 2. Львів, 1889; Антонович Д. Триста років українського театру. 1619 — 1919. Прага, 1925; Слабченко Т. З листування М. Л. Кропивницького. [Одеса], 1927; Шевченко Й. М. Л. Кропивницький. В кн.: Шевченко Й. Українські драматурги. Х., 1928; Рулін П. Життя і творчість М. Л. Кропивницького. В кн.: Кропивницький М. Твори, т. 1. К., 1929; Білецький О., Мамонтов Я. М. Кропивницький. В кн.: Білецький О., Мамонтов Я. Український театр. Хрестоматія, частина 2. К., 1941; Тобілевич С. М. Л. Кропивницький. В кн.: Тобілевич С. Корифеї українського театру. К., 1947; Марко Лукич Кропивницький. Збірник статей, спогадів і матеріалів. К., 1955; Йосипенко М. Марко Лукич Кропивницький. К., 1958; Кропивницький В. М. Із сімейної хроніки Марка Кропивницького (Спогади про батька). К., 1968; Стеценко Л. Ф. М. Л. Кропивницький. В кн.: Історія української літератури, т. 4, кн. 2. К., 1969; Мороз З. П. М. Л. Кропивницький. В кн.: Мороз З. П. На позиціях народності, т. 1. К., 1971; М. Л. Кропивницький. В кн.: Корифеї українського театру. К., 1982; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Киричок П. М. Марко Кропивницький. К., 1985; Єфремов С. Історія українського письменства, т. 2. Мюнхен, 1989; Мороз Л. З. Марко Кропивницький. В кн.: Кропивницький М. Драматичні твори. К., 1990; Пилипчук Р. Марко Кропивницький. В кн.: Кропивницький М. П’єси. К., 1990; Спогади про Марка Кропивницького. К., 1990; Комаров М. Українська драматургія. Збірка бібліографічних знадобів до історії української драми І театра українського (1815 — 1906 p.). Одеса, 1906; Комаров М. До «Української драматургії». Збірка бібліографічного знадібку до історії української драми і театру за 1906 — 1912 pp. Одеса, 1912.

Р. Я. Пилипчук.

КРОПИВНИЦЬКОГО М. Л. МУЗЕЙ — літ.-мемор. музей. Відкрито 1982 в Кіровограді до 100-річчя укр. профес. театру, що відзначалося в світі за рішенням ЮНЕСКО. Розміщений у будинку, де М. Кропивницький жив у 70 — 90-х pp. 19 ст., написав п’єси «Глитай, або ж Павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім’ї» та ін. Тут він сформував першу укр. профес. трупу на Сх. Україні, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, що стали згодом корифеями укр. театру. Експонати музею (понад 5 тис.) розповідають про життєвий і творчий шлях митця, становлення його як актора, режисера і драматурга, організатора театральної справи в Україні, про діяльність М. Кропивницького на початку 20 століття, коли він написав п’єси «Розгардіяш» і «Скрутна доба». Представлено присвячені йому роботи видатних художників і скульпторів України та Молдавії, численні фотографії, афіші постановок творів драматурга. В експозиції та фондах музею предмети побуту сім’ї Кропивницьких, старовинні грамофонні платівки з записом голосу корифея, прижиттєві видання його творів.

Літ.: Меморіальний музей М. Л. Кропивницького в Кіровограді. К., 1986.

В. П. Ярош.

КРОПОТКІН Петро Олексійович [27.XI (9.XII) 1842, Москва — 8.II 1921, м. Дмитров Моск. обл., похов. у Москві] — рос. революціонер, один з теоретиків анархізму, вчений-природознавець, філософ, соціолог, письменник, літературознавець, князь. Закін. 1862 Пажеський корпус, з 1867 навч. у Петерб. ун-ті. 1872 зблизився з «бездержавницько-автономістським» напрямом І Інтернаціоналу, потім вступив до революц. народницької орг-ції — т-ва чайковців. 1874 К. арештовано за участь у революц. русі та ув’язнено в Петропавл. фортеці. 1876 втік з в’язниці, емігрував. Виступав проти марксизму. Займався наук., літ. та видавничою працею. У Женеві заснував газ. «Le Révolté» («Бунтар», 1879), в Англії — «Freedom» («Воля», 1883). Брав участь у багатотомному виданні Ж. Ж. Е. Реклю «Земля і люди» (1876 — 94; окр. розділи присвячені Україні). Написав історію Франц. революції («Велика Французька революція 1789 — 1793», 1893), кн. «Анархія, її філософія, її ідеал» (1896, англ. мовою; рос. перекл. 1900). 1917 К. повернувся в Росію. Залишився противником держ. влади, осудив диктатуру пролетаріату, побачивши в ній причину краху рос. революції. В автобіогр. творах — «Записки революціонера» (1899, англ. мовою; рос. перекл. 1902, Лондон; 1906, СПБ; нове вид. 1966; укр. перекл. М. Щербака), «Щоденник 1862 — 1867 рр.» (опубл. 1923) та листах до брата Олександра показав розвиток сусп. життя в Росії 2-ї пол. 19 ст. У праці «Ідеали і дійсність у російській літературі» (1905, англ. мовою; рос. перекл. 1907) К. осмислює слов’ян. міфологію, рос. і укр. нар. словесність та писемність у контексті світ. культури. К. піддав соціокультур. аналізу руські літописи, зокрема Київський та Волинський, звертався до творчості Ф. Прокоповича, В. Наріжного, М. Гоголя, Т. Шевченка, О. Маркевича, Марка Вовчка, М. Костомарова, М. Драгоманова, С. Кравчинського. Працював над книгою «Етика» (1-й том «Походження й розвиток моральності», опубл. 1922), де виклав моральні засади свого вчення про «бездержавний соціалізм», провідним суспільним законом якого є вільна співпраця людей на засадах гуманізму. Творчість К. досліджували М. Драгоманов, І. Франко, М. Мочульський, М. Лозинський.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1, 4, 5, 7. СПБ, 1906 — 07; Собрание сочинений, т. 1 — 2. М., 1918 — 19; Дневник. М. — Пг., 1923; Переписка Петра и Александра Кропоткиных, т. 1 — 2. М. — Л., 1932 — 33; Записки революционера. М., 1988; Хлеб и воля. М., 1990; Укр. перекл. — Політичні права. Х., 1918; Записки революціонера. Х., 1932.

Літ.: Лозинський М. Люди. Біографічно-літературні нариси. Львів, 1909; Пирумова Н. М. Петр Алексеевич Кропоткин. М., 1972; Маркин В. А. Петр Алексеевич Кропоткин (1842 — 1921). М., 1985; Франко І. Що таке поступ? В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 45. К., 1986; Ударцев С. Ф. Кропоткин. М., 1989; Старостин Е. В. П. А. Кропоткин (1842 — 1921). Библиографический указатель печатных трудов, в. 1 — 2. М., 1980.

О. А. Шокало.

КРОСС Яан (19.II 1920, Таллінн) — ест. письменник, нар. письменник Естонії з 1985. Закін. 1944 Тартуський ун-т. Автор збірок віршів «Збагачувач вугілля» (1958), «Кам’яні скрипки» (1964), «Чудові справи творить дощ» (1969), «Потік і тризубець» (1971) та ін., в яких звучать філос. мотиви, глибоко відтв. складна діалектика життя. Творчість К. сприяла оновленню худож. системи ест. поезії, становленню інтелектуальної лірики, переходу до вільного вірша. В центрі уваги істор. прози (зб. новел «На очах у Кліо», 1972; тетралогія «Між трьома спалахами чуми», кн. 1 — 4, 1970 — 80; романи «Імператорський божевілець», 1978; «Ракверський роман», 1982; «Відхід професора Мартенса», 1984) — доля людини, відірваної від свого нац. середовища, і пов’язані з цим психол. та етичні колізії. Виступає також як критик, есеїст, перекладач. Ряд творів К. переклав О. Завгородній.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Мартів хліб. К., 1978; Тільки для завтрашнього обличчя у нас. В кн.: Сузір’я, в. 18. К., 1983; Імператорський божевілець. К., 1988; Рос. перекл. — Между тремя поветриями, кн. 1 — 4. М., 1975 — 82; Избранное. М., 1982; Императорский безумец. Таллин, 1987; Ракверский роман. — Уход профессора Мартенса. М., 1989.

С. Г. Ісаков.

КРОТЕВИЧ Євген Максимович [11 (23).I 1884, с. Журавка, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл. — 29.V 1968, Київ] — укр. письменник. Закін. 1911 Київ. ун-т. 1922 — 29 був зав. літ. частиною в київ. театрах ім. М. Заньковецької та ім. І. Франка, викладав укр. л-ру в технікумах та вузах, працював у пресі. Писав оповідання, новели, п’єси, романи. Окр. виданнями вийшли п’єси «Сентиментальний чорт» (1923), «Секретар прем’єр-міністра», «Син сови» (обидві — 1924), «Вовченя» (1928), «Сад цвіте» (1937) та ін. Роман «Звільнення жінки» (1930) — на сімейно-побутову тему. Про безправ’я й поневіряння сільс. бідноти до революції та про пореволюц. події на селі — роман «Сини землі» (1948). В романі-хроніці «Понад Славутичем-Дніпром» (кн. 1 — 2, 1955 — 63) показав людей часів зародження й розвитку капіталізму в Україні, розгортання робіт, руху. Автор спогадів про М. Лисенка, М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, К. Стеценка, Лесю Українку, М. Заньковецьку та ін. діячів укр. культури (кн. «Київські зустрічі», 1963).

Тв.: Новели. К., 1957; Вибране. К., 1959; Рос. перекл. — Понад Славутичем-Днепром. М., 1960; Киевские встречи. М., 1968.

Літ.: Бойко Л. Через гоны лет. В кн.: Кротевич Е. М. Киевские встречи. М., 1968.

В. Х. Косяк.

КРУГЛЯК Юрій Михайлович (27.Х 1925, х. Варуни, тепер Козельщинський р-н Полтав. обл.) — укр. поет. Закін. 1951 Львів. ун-т. Працював у редакціях газет, журн. «Перець», вид-ві «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»). Автор байок, сатир. мініатюр, фейлетонів, гуморесок, пародій, поем — збірки «Звичайні люди» (1950), «Хрін і Лаврін» (1956), «Як бог наплутав», «Коротко кажучи» (обидві — 1959), «Сім пучок перцю» (1962), «Смішинки» (1963), «Бублик з маком», «Космічні кавуни» (обидві — 1967), «Байки без моралі» (1970), «Лаври і терни» (1972), «Весела математика» (1975), «Усмішки та посмішки» (1976), «Зевсове кресало» (1983), «Гумор та сатира» (1985), «Тринадцять подвигів Геракла» (1986, премія ім. С. І. Олійника, 1988), «Мініатюри. Від „аби“ до „як“» (1989) та ін. У зб. «На крилах легенд» (1966) зібрані нар. легенди про походження назв селищ і міст. Опубл. топонімічний словник «Ім’я вашого міста» (1978). Упорядник збірників нар. анекдотів та усмішок «Тисяча усмішок», «Сам себе перехитрив» (обидва — 1970), «Веселий оповідач» (1977), зб. спогадів про М. Шпака «Ти будеш жить між нас» (1979, разом з К. Шпак). Окр. твори перекладено рос., білорус., ест., чувас., польс., болг. та ін. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Розы и розги. М., 1968.

Літ.: Ковінька О. Дірка з бублика... «Прапор», 1968, № 9; Скуратівський В. Звідки пішла назва? «Україна», 1979, № 17; Таран В. Кресало критика. «Друг читача», 1986, 15 травня.

Г. Ф. Семенюк.

КРУДІ (Krúdy) Дюла (21.Х 1878, м. Ніредьгаза — 12.V 1933, Будапешт) — угор. письменник. Закін. 1895 гімназію у м. Подоліні. Після придушення Угор. Рад. республіки 1919 змушений був емігрувати. Значне місце в творчості К. посідають теми розпаду старого дворян. укладу (зб. новел «Сумні казки веселої людини», 1900), героїч. боротьби угор. народу за визволення (зб. оповідань «Герої мрій», 1906) і краси рідного краю (збірки нарисів і статей «Будапештські прогулянки», 1908; «Угорські краї», 1919). У романах «Юність Синдбада» (1911) і «Подорож Синдбада» (1912) створив образ благородного лицаря. Успіх К. принесли романи «Червона поштова карета» (1914) і його продовження «Осінні біги» (1917), в яких лірич. самовираження органічно поєднується з реаліст. картинами життя провінц. містечок і околиць Будапешта. У 20 — 30-х pp. виробив власний реаліст. стиль (романи «Семеро сов», 1922; «Три королі», 1926 — 30). Його визначальними рисами є переплетення часових площин, фантазії і реальності. Роман «За моєї покійної юності» (1930), який відтворює атмосферу часу, побудований на безсюжетності, передачі настроїв, душев. стану персонажів. У творах К. переломлюється імпресіонізм, пізня романтика й новітні художні пошуки. Автор кн. нарисів про Руську Країну (Закарпаття) — «Полонинська трембіта». Окр. твори К. переклали Ю. Качій, !. Щербина.

Тв.: Укр. перекл. — Полонинська трембіта. В кн.: Забута земля. Ужгород, 1982; Остання сигара в «Сірому Арабі». В кн.: Угорське оповідання. К., 1976; Рос. перекл. — Избранное: М., 1987.

Літ.: Кланицан Т., Саудер Й., Сабольчи М. Краткая история венгерской литературы XI — XX века. Будапешт, 1962; Цине М. Дюла Круди. В кн.: Писатели Венгрии. М., 1989; Мегела І. П. Роман Дюли Круді «За моєї покійної юності». (Час і ситуація). «Слово і час», 1991, № 2.

І. П. Мегела.

КРУК Іван Трохимович (21.V 1924, с. Ясинове, тепер Котовського р-ну Одес. обл.) — укр. літературознавець, доктор філол. наук з 1972, професор з 1973. Закін. 1950 Кишинів. пед. ін-т. З 1951 працює в Київ. пед. ін-ті. Досліджує питання історії та методології л-ри, укр.-рос. літ. зв’язки. Автор книжок: «М. Горький і Україна» (1958), «Поезія Олександра Блока» (1970), «Леонід Леонов» (1979), «Письменник героїчного часу (до 70-річчя О. Фадєєва)» (1971), «Духовний світ сучасника» (1973), «Героїзм трудових буднів. Людина праці в радянській літературі» (1980), «Література та ідеологічна боротьба» (1988). Опубл. підручник для пед. ін-тів «Російська література XX ст.» (1985, у співавторстві).

Тв.: «Сокрытый двигатель его...». Проблемы эволюции творчества А. Блока. К., 1980: Леонид Леонов. К., 1985.

Літ.: Краснова Л. В. Нужное пособие. «Вопросы русской литературы», 1971, в. 2 (17).

Н. М. Гаєвська.

КРУКОВЕЦЬ Овсій Вольфович (Володимирович; 18.XII 1924, Київ) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1952 Укр. полігр. ін-т. Працює в пресі. Автор збірок гумору та сатири «Шаман» (1964), «Боюся похвали» (1968), «Тонкощі професії» (1971), «Житіє Луки Лазаровича» (1972), «І я гукаю: „Евріка!“» (1975), «Байки з революціями» (1988) та ін., сатир. повістей «Пішли пішки» (1967), «Трест компресів» (1981), «Чепігон і чепігонці» (1990). У сатир. творах Кмалює викривальні портрети бюрократів, нероб, підлабузників, псевдонауковців тощо. К. притаманне урізноманітнення художньої форми, його твори будуються як подорожні нотатки, короткі оповідання, що сюжетно й композиційно об’єднуються в повість. Опубл. пригодницькі повісті «Фальшивий виклик», «Помста» (обидві — 1981), «Двоє в яскравих краватках», «Вибух у гуртожитку» (обидві — 1985), романи «Чорний павіан» (1978), «Химерна версія» (1988) — про діяльність працівників органів правопорядку. Окр. твори К. перекладено рос., ест., болг., словац. мовами.

Тв.: Дні народження. Львів, 1974; Рос. перекл. — Сплошные совпадения. М., 1968; Когда плачут. мужчины. М., 1973.

Літ.: Петренко М. Що смішного в країні відкриттів. «Жовтень», 1975, № 10.

В. В. Громова.

КРУПА Левко Миколайович (1.I 1944, с. Велика Березовиця Терноп. р-ну Терноп. обл.) — укр. поет. Закін. 1970 Чернів. ун-т. Учителював, працював у Терноп. обл. худож. музеї, в пресі, з 1991 — ген. директор Терноп. облтелерадіомовного об’єднання. З 1990 — нар. депутат України. Автор збірок «Чотири струни» (1986), «У дзеркалі плуга» (1990), істор. драм «Легенда Тернового поля» (1990), «Ой Морозе-Морозенку» (1991). До збірок увійшли інтимна лірика, філос. вірші.

Літ.: Приступко Н. Кетяги хитромудрощів. «Друг читача», 1986, 30 жовтня; Левицький М. Чи всі струни голосні? «Жовтень», 1987, № 4.

Л. В. Кубатченко.

КРУПІЙ Андрій Іванович [15(27).V 1871, с. Боровківка, тепер Верхньодніпровського р-ну Дніпроп. обл. — 12.V 1948, там же] — укр. нар. поет-сатирик. Навчався у сільс. церковнопарафіяльній школі, наймитував. У ранніх творах висміював панів, попів, глитаїв. Згодом писав байки («Комар і муха», «Свиня коло Дніпра»), гуморески та ін. Виступав з віршами («Про своє життя», «На заводі» та ін.). У творах утверджував сумлінну працю, дружні взаємини в колективі, злагоду в родині. Записані від К. фольклорні тексти зберіг. в ІМФЕ АН України.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Поети колгоспного села. К. — Львів, 1940.

Г. Т. Рубай.

КРУПІН Володимир Миколайович (7.IX 1941, с. Кільмезь, тепер смт Вят. обл., Росія) — рос. письменник і публіцист. Закін. 1967 Моск. обл. пед. ін-т ім. Н. К. Крупської. Працював журналістом. Перша зб. повістей і оповідань «Зерна» (1974). З 1990 — гол. ред. журн. «Москва». Драм. події на селі в період колективізації відтворив у «Ямщицькій повісті» (1976). Утвердження громадян. відповідальності за сучасне й майбутнє народу і країни, спадкоємність традицій, зв’язок людини з рідною землею, отчим краєм — провідні теми збірок повістей і оповідань «До вечірньої зорі» (1977), «Вербна неділя» (1981), «Братик Іваночко» (1983), кн. докум. оповідань і нарисів «Кільце турбот» (1982). Про пекучі проблеми життя пн. села йдеться в повісті «Жива вода» (1982). Питання духовного буття суспільства висвітлюються в повістях «Сороковий день» (1982), «Прости, прощавай...» (1986), сатир. романі-гротеску «Врятування загиблих» (1988). Пише також оповідання для дітей. Виступає з крит. і публіцист. статтями. У ряді оповідань змалював образи українців («Залік за останнім», «Іду, аби повернутися» та ін.). У публіцист. виступах порушує питання істор. та культур. зв’язків укр. і рос. народів (ст. «Закон і душа», 1989, та ін.).

Тв.: Живая вода. М., 1982; Отцовское поле. М., 1984; Повести и рассказы. М., 1985; Во всю ивановскую. М., 1985; Возраст любви. М., 1986; Ямщицкая повесть. М., 1986; Вятская тетрадь. М., 1987; Прости, прощай... М., 1988; Избранное, т. 1 — 2. М., 1991.

Літ.: Распутин В. О Родине с любовью и виной. В кн.: Крупин В. Дорога домой. М., 1985.

І. Д. Бажинов.

КРУС (Cruz) Хуана Інес де ла [справж. — Хуана де Асбахе-і-Рамірес де Сантільяна; 12.XI 1651 (за ін. даними — 1648), маєток Сан-Мігель-де-Непантла, побл. Мехіко — 17.IV 1695, Мехіко] — мекс. письменниця. Одна з найосвіченіших людей свого часу. Заслужила шанобливе наймення «Десятої музи». В 1664 — 67 перебувала при дворі, з 1669 до ост. днів життя — черниця в монастирі св. Ієроніма. Виступала проти переслідувань єзуїтами світської л-ри й науки, засуджувала рабство, відстоювала права жінок. Розробляла жанри, традиц. для іспаномовних л-р: сонет, романс, редондилья, вільянсико, ліроепічна поема (ауто «Божественний Нарцис», 1689; поема «Перше сновидіння», 1692). Гол. теми лірич. творів — світ почувань, кохання. Її поезії, стихійні, інтуїтивні і вишукано щирі, виходили далеко за межі стилів бароко й гонгоризму, поширених у Зх. Європі та Лат. Америці (збірки «Касталійське багатство», 1689; «Поезії», т. 1 — 3, 1692). Писала т. з. комедії звичаїв («Хатні турботи», 1683; «Кохання — найзаплутаніша справа», 1689, та ін.), наук. трактати з геометрії, психології, музики. Творча спадщина К. була зібрана і опубл. у 3-томному виданні «Твори Незрівнянної американської поетеси, Десятої Музи, сестри Хуани Інес де ла Крус» (1690), «Другий том творів сестри Хуани Інес...» (1692), «Слава і посмертні твори Фенікса Мексики» (1700).

Тв.: Рос. перекл. — Десятая муза. М., 1973.

Літ.: Замсков В. Б. Творчество Хуаны Инесы де ла Крус. В кн.: История литератур Латинской Америки. М., 1985.

А. Х. Іллічевський.

КРУСТЕН (Крустейн) Ерні [Ернст; 17(30).IV 1900, Мурасте, тепер Хар’юського повіту, Естонія — 16.VI 1984, Таллінн] — ест. письменник, нар. письменник Естонії з 1972. Навч. 1912 — 15 у приват. прогімназії в Таллінні. У ранніх творах (зб. новел «Верес», 1927) виступає як представник крит. реалізму. У романі «Книга про Пексів» (1946) зобразив життя в Естонії в 30-х pp. 20 ст. Роман «Серця молодих» (кн. 1 — 2, 1954 — 56) — про революц. події 1905 в ест. селі. Для збірок новел «Похорон батога», «Нещасливе кохання» (обидві — 1957), «У пошуках весни» (1960), «Жадібний до радощів» (1973), роману «Ніби крапля в морі» (1962), повістей «Старий шахрай» (1966), «Окупація» (1969), зб. мемуарів і оповідань «Божевільна ластівка» (1981) характерні інтерес до етич. проблем, ліризм, що часом переходить у сентиментальність. Писав і для дітей. Окр. твори К. переклали А. Спрогіс і О. Завгородній.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Рос. перекл. — Сердца молодых. М., 1960; Словно капля в море. М., 1964; Безумная ласточка. М., 1970; Избранное. М., 1973; Книга о Пенсах. М., 1974; Сказка о честном слове. М., 1982.

С. Г. Ісаков.

КРУТИЛІН Сергій Андрійович (2.Х 1921, с. Делехово, тепер Рязан. обл. — 28.II 1985, Москва) — рос. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1947 Моск. ун-т, У кін. 40-х pp. виступив з оповіданнями і нарисами про життя робітників. З 1952 в творчості К. провідною стає сільська тематика: повісті «Криниці» (1953), «Косий дощ» (1969), «За горбом» (1971), «Пустошель» (1973), «Верби» (1973), «Прощальна вечеря» (1977); романи «Проліски» (1960), «Повідь» (1982), «Гріхи наші тяжкі» (1983), зб. оповідань і нарисів «За поворотом» (1961) та ін. Життя селянства Центр. Росії протягом кількох десятиліть подано у романі «Липяги. Записки сільського вчителя» (кн. 1 — 3, 1963 — 65; укр. перекл. Б. Буркатова). У повісті «Лейтенант Артюхов» (1968), романах «Хрести» (1975) та «Оточення» (1976), що становлять трилогію «Апраксин бір» (1976), відтворено події Вел. Вітчизн. війни. Проблеми моралі, сенсу людського буття, взаємини людини і природи висвітлюються в повістях «Стара шпаківня» (1971), «Майстерня в глухому провулку» (1979) та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1984; Косой дождь. М., 1986; Укр. перекл. — Липяги, кн. 1 — 3. К., 1966 — 70.

Літ.: Ломунова М. Земля и люди. «Литературная Россия», 1982, 1 октября.

І. Д. Бажинов.

КРУТІЙСЬКИЙ РОМАН (ісп. novela picaresca, від picaro — людина без певних занять, крутій, шахрай, франц. roman picaresque, нім. Schelmenroman) — нравоописовий роман, у якому гол. героями виступають представники соціального дна, волоцюги, шукачі легкого життя, картярі, злодії, повії та ін. Образ крутія генетично пов’язаний з античною літературою, фарсом, фабльо, шванком раннього Відродження, а також з середньовічною араб. крутійською новелою (макама). Перший К. р. зафіксований у 16 ст. в Іспанії — анонім. твір «Життя Ласарільйо із Тормеса...» (1554), герой якого (поводир сліпого) у похмурому і жорстокому світі втримується на поверхні життя за допомогою хитрощів і обману. Перекладений європ. мовами, цей роман став худож. моделлю для наступних іспанських К. p.: «Життєпис крутія Гусмана де Альфараче» М. Алемана-і-де Енеро (1599 — 1604); «Цікава подорож» А. Рохаса Вільяндрандо (1603); «Донька Селестіни» А. де Саласа Барбадільйо (1612); «Історія життя пройдисвіта, Пабло на ймення, зразка волоцюг і дзеркала крутіїв» Ф. Кеведо-і-Вільєгаса (1626); «Кульгавий біс» Л. Велеса де Гевари (1641); «Севільська куниця» А. де Кастільйо-і-Солорсано (1642) та ін. У Франції найбільш відомі К. р. — «Комічний життєпис Франсіона» Ш. Сореля (1623), «Комічний роман» П. Скаррона (1651 — 57), «Кульгавий біс» (1707), «Історія Жіль Блаза із Сантільяни» (1715 — 35) А. Р. Лесажа; в Німеччині — «Сімпліціссімус» Г. Гріммельсгаузена (1669). До К. р. в англ. л-рі належать (або близькі) «Злощасний мандрівник, або Життя Джека Уілтона» Т. Неша (1594), «Молль Флендерс» Д. Дефо (1722), «Джозеф Ендрус» (1742), «Історія Тома Джонса, найди» (1749) Г. Філдінга, «Пригоди Перігріна Пікля» Т. Смоллетта (1751) та ін. У концепції дійсності для К. р. характерні барокова дисгармонія між природою і розумом, підкреслення трагізму й безвиході буття. Виявляючи погляд на людську природу як гріховну, герой К. р. немовби проходить всі кола земного пекла: скрізь стикається із жорстокістю, лицемірством, обманом, занепадом моральності. Виступаючи прокурором і суддею несправедливого суспільства, пікаро, разом з тим, щоб якось вижити, проходить цілу школу шахрайства та виявляє немало кмітливості й розуму, щоб обдурити інших й уникнути будь-якої чесної праці. З розвитком К. р. його герой, поступово доходить усвідомлення своєї людської гідності, стає на шлях перевиховання. Виникнення К. р. певною мірою зв’язане з кризою рицарського роману й розвитком бароко. Малюючи сатир. картину у багатошаровому соціальному зрізі, він містить не тільки алюзії на злободенні теми, а й підноситься до реалістичної політ. сатири, рухається від глибокого комізму до сусп. гротеску. К. р. притаманні дидактизм, імітація усної автобіогр. розповіді. В основі композиції К. р. — хронол. зображення подій і пригод героя, а не розвиток його характеру. К. р. містить зародки філос.-сатир. повісті і пригодницько-виховного роману. Ці риси зв’язують західноєвроп. К. р. з рос. побут. сатирою 17 — 18 ст. — анонімна «Повість про Фрола Скобєєва», «Пригожа куховарка, або Пригоди розпутної жінки» М. Чулкова (1770), «Петро Іванович Вижигін» Ф. Булгаріна (1831), «Пригоди, зачерплені з моря житейського» О. Вельтмана (1846 — 63) та ін. З К. р. пов’язані автобіогр. «Житіє і страданіє» Іллі Турчиновського (поч. 18 ст.) — своєрідна крутійська повість, що увібрала риси житійної і паломницької л-р з ориг. місцевим сюжетом; романи виховання В. Наріжного: «Російський Жільблаз, або Пригоди князя Гаврила Симоновича Чистякова» (1814), «Арістіон, або Перевиховання» (1824).

Через творчість П. Скаррона і Ш. Сореля до К. р. наближається також «Енеїда» М. Осипова. Певні риси К. р. простежуються в «Енеїді» І. Котляревського: від комулятивної композиції, «фізіологічного» комізму й використання елементів казки і небилиці — до дидактизму: викриття аморальності імущих верств суспільства і утвердження благородства й морального здоров’я нар. мас. Чимало типологічних рис крутія (слуга багатьох панів) виявляє Шельменко в комедіях «Шельменко-денщик» і «Шельменко, волостной писарь» Г. Квітки-Основ’яненка. Похмура атмосфера нім. К. р. у Г. Квітки-Основ’яненка освітлена добродушною іронією, певною симпатією до кмітливого крутія.

Літ.: Кожинов В. В. Происхождение романа. М., 1963; Пинский Л. Испанский плутовской роман и барокко. «Вопросы литературы», 1962, № 7; Пинский Л. Магистральный сюжет. М., 1989.

М. Т. Яценко.

КРУТІКОВА Ніна Євгенівна [14(27).І 1912, м. Лодзь, тепер Польща] — укр. і рос. літературознавець, чл.-кор. АН України з 1957. Закін. 1932 Харків. плановий ін-т. З 1938 викладала в Київ. ун-ті, з 1944 — працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України (1955 — 59 — заст. директора, 1968 — 87 — зав. відділом). Досліджує історію укр. та рос. л-р, східнослов’ян., зокрема укр.-рос. літ. зв’язки, теор. проблеми генези та естетики реалізму, його стосунки з ін. літ. напрямами, питання психології творчості. Опубл. монографії «Творчість Гоголя та її значення для української літератури» (1949), «Літературні зв’язки російського і українського народів» (1954), «Гоголь та українська література» (1957), «Лев Толстой і українська література» (1958), «Творчість І. С. Нечуя-Левицького» (1961), «Сторінки творчого життя (Марко Вовчок в житті і праці)» (1965), «Форми реалізму в східнослов’янських літературах XIX — XX ст.» (1968, у співавт.), «Шляхами дружби і єднання» (1972), «Реалізм. Збагачення. Єдність» (1976), «На початку століття: М. Горький і символісти» (1978) та ін. Видала працю «М. В. Гоголь. Дослідження і матеріали» (1992). Один з авторів «Історії української літератури» у 8 томах (т. 3 — 4, 1968 — 69), голова редколегії і гол. ред. 1-го тому «Історії українсько-російських літературних зв’язків» (т. 1 — 2, 1987), голова редколегії Зібрання творів І. С. Нечуя-Левицького в 10 томах (1965 — 68), член редколегії Зібрання творів І. Франка в 50 томах (1976 — 87).

Н. І. Чорна.

КРУЧЕНЮК Петря (Петро Аксентійович; 29.VI 1917, с. Плоть, тепер Рибницького р-ну — 3.I 1988, Кишинів) — молд. поет, нар. письменник Молдови з 1982. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1938 Моск. військ.-політ. уч-ще, 1958 — Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Збірки «У променях життя» (1939), «Фронтові вірші» (1942, рос. мовою), «Свіжі борозни» (1948), «Незабуття» (1972), «Людяність» (1978), публіцист. книги «Колос і меч» (1974), «Крізь роки з тобою» (1984) та ін. пройняті пафосом утвердження загальнолюдських цінностей, гострою публіцистичністю. Широко звертається до фольклор. поетики, багато його віршів стали нар. піснями. Україні присвятив поеми «Глибоко відгукнулось» (1952), «Смарандиця» (1960), вірші «Україно, дорога Україно», «Сестрі Україні» (обидва — 1954). Автор віршів про Т. Шевченка — «Знайомство з Тарасом» (1938), «Побачив би ти нас сьогодні», «Війте, вітри», «Мені дісталась інша доля», «Ти живий у наших серцях» (всі — 1965) та ін.; статей «Нащадки Кобзаря» (1962), «Звичайний лист» (1971). Переклав поезії «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», «Сон» («На панщині пшеницю жала») та поему «Іван Підкова», що ввійшли до молд: видання «Вибрані твори» Т. Шевченка (Кишинів, 1951). К. також належать переклади окр. віршів М. Рильського, П. Тичини, А. Малишка, П. Воронька, С. Олійника, М. Нагнибіди.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Молдавія. К., 1953; [Вірші]. В кн.: Слава Вітчизні народів-братів! К., 1954.

Літ.: Кочетков В. Степной родник. В кн.: Крученюк П. Избранное. М., 1984.

М. І. Чімпой.

КРУЧКОВСЬКИЙ (Kruczkowski) Леон (28.VI 1900, Краків — 1.VIII 1962, Варшава) — польс. письменник і громад. діяч. Закін. 1918 Вище пром. уч-ще в Кракові. Брав участь у Конгресі на захист культури 1936 (Львів). У серпні 1939 мобілізований до армії, 1940 — 45 — у таборі військовополонених у Німеччині. 1949 — 56 — голова СП Польщі, з 1950 — член Всесв. Ради Миру. Дебютував зб. віршів «Молоти над світом» (1928). В основі хронологічно пов’язаного з польс. повстанням 1830 — 31 роману «Кордіан і хам» (1932) — справжній щоденник селянина К. Дечинського. Класове розшарування в галиц. селі напередодні 1-ї світ. війни зображено в романі «Павині пера» (1935), драм. ситуацію безробітної інтелігенції в умовах бурж. Польщі — в психол. романі «Тенета» (1937). В повоєнні роки виступив з драмами «Відплата» (1948), «Німці». (1949), «Юліус і Етель» (1953), «Перший день свободи» (1960), «Пригода з Фатерландом» (1962) та ін., а також рядом публіцист. збірок. Кращі п’єси К. відзначаються історизмом і філософічністю, інтересом до злободенних політ. і морально-етич. проблем, проникненням у психологію людини. Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1953). Окр. твори К. переклали П. Козланюк, Ю. Назаренко, М. Рекун, Я. Бодуен, М. Пригара, В. Франко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Кордіан і хам. Львів, 1955; Павині пера. К., 1955; Юліус і Етель. К., 1955; Тачка. К., 1959; Перший день свободи. «Всесвіт», 1960, № 6; Смерть губернатора. К., 1963; Листи Леона Кручковського редакторові львівського журналу «Sygnały» Каролю Курилюку. «Проблеми слов’янознавства», 1979, в. 19; Рос. перекл. — Избранное. М., 1955; Пьесы. Статьи. М., 1974.

Літ.: Зарва О. Леон Кручковський. В кн.: Сучасні польські, письменники. К., 1960; Рибаков М. Народ і влада у п’єсі Л. Кручковського «Смерть губернатора». «Радянське літературознавство», 1966, № 12; Грика І. І. Проблема відповідальності людини перед історією в ранніх п’єсах Л. Кручковського. «Вісник Львівського університету. Серія філологічна», 1969, в. 6; Пиотровская А. Г. Леон Кручковский. М., 1977; Рыбаков Н. Театр гражданской полемики. Драматургия Леона Кручковского. Минск, 1979; Стефанович В. Н. Леон Кручковский. Био-библиографический указатель. М., 1954.

В. П. Ведіна.

КРУЧОНИХ Олексій Єлисейович [справж. прізв. — Кручений; 9(21).II 1886, с. Олевка, тепер с. Музиківка Білозерського р-ну Херсон. обл. — 17.VI 1968, Москва] — рос. письменник. Закін. 1906 Одес. худож. уч-ще. Один з теоретиків рос. кубофутуризму (див. Футуризм), входив до літ. об’єднання рос. поетів-футуристів «Гілея». Разом з В. Хлєбниковим висунув теорію поет. мови, згідно з якою поезія проголошувалася цариною індивідуальної словотворчості, а засобом худож. актуалізації слова — «заумна мова», що мала передати передусім емоції поза змістом і сенсом (зб. «Слово як таке», у співавт.; ст. «Нові шляхи слова», обидві — 1913, та ін.). З кінця 1917 року жив у Тбілісі, Баку, працював там у відділенні РОСТа. З 1921 — у Москві, входив до «ЛЕФа». Ідейно-естет. програма футуризму знайшла втілення в п’єсі «Перемога над Сонцем» (1913). Рисами натуралізму позначені романи у віршах «Розбійник Ванька-Каїн та Сонька-Манікюрниця» (1925), «Дунька-Рубиха» (1926). У зб. «Іроніада» (1930) намагався запровадити у практику віршування ритми джазу. Автор брошури «Вірші Маяковського» (1913, перше дослідження творчості рос. поета) та кн. спогадів «Живий Маяковський. Розмови Маяковського» (в. 1 — 3, 1930), літ.-теор. розвідки «Здвигологія російського вірша» (1922). Теор. постулати і поет. практика К. мали певний відгомін у діяльності укр. літ. орг-ції «Аспанфут». Творчість К. досліджували Д. Чижевський (ст: «Російський футуризм і поетична мова», 1972), І. Бодуен де Куртене та ін.

Тв.: Заумная книга. М., 1916; Зудесник. М., 1922.

Літ.: Чуковский К. Футуристы. Пг., 1922; Винокур Г. Футуристы — строители языка. В кн.: Винокур Г. Культура языка. М., 1925.

І. Д. Бажинов.

Попередня     Головна     Наступна