Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 267-286.]

Попередня     Головна     Наступна





МАКСИМОВИЧ (Максимовић) Десанка (16.V 1898, с. Рабровиця, побл. м. Валева — лютий 1993, Белград) — сербська письменниця, перекладачка, член Сербської академії наук і мистецтв з 1959. Закін. 1923 Белгр. університет; 1926 — 53 вчителювала у Белграді. Рання пейзажна та інтимна лірика М. увійшла до збірок «Поезії» (1924), «Сад дитинства» (1927), «Зелений витязь» (1930). Патріот. мотивами пройнята зб. «Поет і рідний край» (1946), філософічністю — збірки віршів «Пахощі землі» (1955), «Вимагаю помилування» (1964), «Не маю більше часу» (1974), «Нічия земля» (1949). Автор романів «Розчинене вікно» (1954), «Бунтівний клас» (1960), численних оповідань, дорожних нарисів. Популяризувала сербохорв. мовою зарубіж. л-ру, в т. ч. укр. поезію. Переклала поезії «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Іван Підкова», «Заповіт», «Мені однаково, чи буду», «Минають дні, минають ночі», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Сонце заходить, гори чорніють» та ін. Шевченкові твори, що ввійшли до зб. «Кобзар» (Белград, 1969). Здійснила більшість перекладів до першої в Югославії зб. творів Лесі Українки «Ломикамінь» (Белград, 1971). У перекладацькому доробку М. — твори І. Франка, М. Рильського, Л. Костенко. 1966 і 1981 була в Україні, відвідала Київ, Львівщину. За переклади творів Лесі Українки М. присуджена премія ім. Івана Франка (1982). Окр. твори М. переклали Д. Павличко, І. Світличний, Р. Лубківський, В. Гримич, З. Гончарук, В. Лучук, О. Сенатович, В. Моруга, Л. Петик, М. Рябчук, О. Шевченко.

Тв.: Укр. перекл. — Казка про Коротковічну. К., 1968; [Вірші]. «Всесвіт», 1973, № 2; [Вірші]. «Всесвіт», 1978, № 5; [Вірші]. В кн.: Гончарук З. Злагода. К., 1981; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; [Вірші]. «Літературна Україна», 1983, 26 травня; [Вірші]. В кн.: Поклик. К., 1984; [Вірші]. «Київ», 1984, № 12; [Вірші]. «Всесвіт», 1985, № 9; Лірика. К., 1985; Таємниця старого гнома. К., 1985; Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1971; Избранное. М., 1977; Слово о любви. М., 1988.

Літ.: Митропан П. Музика слова. «Всесвіт», 1970, № 11; Є. П. [Пащенко Є. М.]. Десанка Максимович. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1975, в. 10; Лубківський Р. Десанка Максимович. «Всесвіт», 1978, № 5; Лубківський Р. Пісня про людське серце. В кн.: Максимович Д. Лірика. К., 1985.

Є. М. Пащенко.


МАКСИМОВИЧ Жінет Теодорівна (18.I 1929, м. Больвілер, Франція — 29.V 1995, Львів) — укр. перекладачка. Закін. 1957 Львів. ун-т. З 1960 викладала франц. мову у Львів. консерваторії (з 1992 — Вищий муз. ін-т ім. М. Лисенка). Переклала франц. мовою збірки новел «Соняшники» О. Гончара (1972), «Камінний хрест» В. Стефаника (1975), «Новели» Р. Іваничука (1983), повісті «Земля» О. Кобилянської (1973), «Для домашнього вогнища» (1987) і «Перехресні стежки» (1988) І. Франка, «Гори димлять» Я. Галана (1988), романи «Європа 45» П. Загребельного (1977), «Слово після страти» В. Бойка (1980) і «Вершники» Ю. Яновського (1981), нарис «Розстріляні ночі» Б. Харчука (1983), окр. твори О. Довженка та ін. Була незаконно репресована 1950. Реабілітована 1990.

Р. П. Зорівчак.


МАКСИМОВИЧ Іван Петрович [бл. 1670, Ніжинщина — 1 (12) 1732, Москва] — укр. лексикограф, книгознавець, перекладач. Походив з родини культур.-освіт. і військ. діячів Максимовичів-Васильківських. Брав участь у Полтав. битві на боці І. Мазепи, емігрував разом з ним. В еміграції гетьман П. Орлик призначив М. генеральним писарем. Після амністії 1714 повернувся в Україну, 1715 силоміць поселений у Москві. 1722 — 26 працював у моск. друкарні. До літ. діяльності заохочений Феофаном Прокоповичем та церковним діячем і письменником Г. Бужинським. Протягом 1718 — 24 працював над лат.-словенороським (українським) словником. Уклав «Каталог универсальный книгам, которые в библиотеке московской типографии находятся» (1727). Переклав: «Желания благоговейные» брюссельського єзуїта Г. Гуго (1718) — популярні в тогочас. Європі медитативні елегії; посібник з медицини «Ковчезец медицинский» (1728) та ін.

Літ.: Максимович М. А. Бубновская сотня. В кн.: Максимович М. А. Собрание сочинений, т. 1. К., 1876; Родословная дворян Максимовичей-Васильковских. Чернигов, 1890; Костомаров Н. Мазепа и мазепинцы. В кн.: Костомаров Н. Собрание сочинений, т. 6. СПБ, 1905; Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. К., 1980; Слуховский М. И. «Каталог универсальный» 1727 г. В кн.: Археографический ежегодник за 1979 г. М., 1981; Николаев С. И. Литературные занятия Ивана Максимовича. В кн.: Труды Отдела древнерусской литературы, т. 40. Л., 1985.

М. П. Корпанюк.


МАКСИМОВИЧ Іван Петрович [13(25).VIII 1807 — 20.III (1.IV) 1861] — укр. богослов, перекладач. Викладав давню євр. мову в Київ. духовній академії. Редагував щотижневий академ. журн. «Воскресные чтения», де публікував богосл. твори укр. письменників 17 — 18 ст., вступні статті й коментарі до них. Писав рос. мовою. Автор праць «Історичний огляд сьомого Вселенського собору» (1845), «Паломник київський, або Путівник по монастирях і церквах» (1845, 4-е вид. — 1854). Написав «Спогади про Леванду» (опубл. в «Киевских епархиальных ведомостях», 1869, № 10). Перекладав рос. мовою з давньоєвр. Старий Завіт (див. Біблія), але надр. лише 19 глав книги Царств («Труды Киевской духовной академии», 1861).

Літ.: Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии, т. 5. К., 1915.

М. П. Корпанюк.


МАКСИМОВИЧ Ігнатій ]бл. 1730, с. Ручки, тепер Гадяцького р-ну Полтав. обл. — 30.XI (11.XII) 1793, Чернігів] — укр. церк. і осв. діяч. Навч. в Київській академії. З 1757 — учитель граматики, згодом професор піїтики, префект академії. Через хворобу залишив викладацьку діяльність і став ченцем Києво-Софійського монастиря. З 1768 — ігумен Нехворощанського Успенського монастиря (Полтавщина), Архімандрит Петропавлівського монастиря в Глухові (з 1775) і Макарівського Троїцького монастиря в м. Колязині (з 1783) Тверської губ. З 1789 — настоятель Єлецького Успенського монастиря в Чернігові, ректор Чернігів. колегіуму. Автор «Оди на первый день мая 1761 года», в якій оспівано традиційне літ.-мист. свято в Київ. академії — рекреації з нагоди завершення навч. року. Твір М. — один з перших зразків силабо-тонічного віршування в укр. л-рі.

Тв.: Ода на первый день мая 1761 года. В кн.: Українська література XVIII ст. К., 1983; Укр. перекл. — Ода на перший день травня 1761 року. В кн.: Аполлонова лютня. Київські поети XVII — XVIII ст. К., 1982.

Літ.: Петухов Е. Заметки о некоторых рукописях, хранящихся в библиотеке Историко-филологического института кн. Безбородко. «Известия Историко-филологического института князя Безбородко в Нежине», 1895, т. 15; Мацеевич Л. Ода на первый день мая 1761 года. «Труды Киевской духовной академии», 1897, № 9.

В. О. Шевчук.


МАКСИМОВИЧ Іоанн [грудень 1651, Ніжин — 10 (21).VII 1715, Тобольськ] — укр. церк. і осв. діяч, письменник, перекладач. Навч. (до 1669) у Києво-Могилян. колегії (див. Київська академія), пізніше був у ній професором піїтики й риторики. У 1684 — 96 — проповідник Києво-Печерської лаври, 1684 — 96 — намісник Брянського Успенського монастиря, підпорядкованого Києво-Печерській лаврі. 1696 став архімандритом Єлецького Успенського монастиря у Чернігові, з 1697 — черніг. архієпископ, 1700 засн. Черніг. колегіум. 1712 призначений митрополитом Тобольським і Сибірським. Писав церковнослов’ян. мовою з численними українізмами й білорусизмами. Автор повч. творів — прозового «Феатрон, или Позор нравоучительный царем, князем, владыкам...» (1708) і віршованого — «Царскій путь креста господня...» (1709). М. належать поет. твори: «Алфавит собранный, рифмами сложенный...» (1705) — своєрідний календар з коротким описом житій святих; «Богородице дЂво...» (1707), «Молитва отче наш...», «Осмь блаженства євангелскіє...» (обидва — 1709). Переклав з лат. мови богосл. книги «Богомысліє в ползу правовірним» (1710, 2-е вид. 1711) та «Иліотропіон, сообразованіє человЂческой воли с божественною изобразующий» (1714).

Літ.: Юрьевский А. К жизнеописанию святителя Иоанна Максимовича. «Труды Киевской духовной академии», 1916, № 5 — 6; Возняк М. С. Історія української літератури, т. 2, ч. 1. Львів, 1921.

В. П. Колосова.


МАКСИМОВИЧ Манасія [світське ім’я — Михайло; р. і м. н. невід., Миргородщина — 2 (13).VII 1758, Київ] — укр. церк. і осв. діяч. Навч. в Київській академії. Ще студентом у вересні 1745 призначений викладачем нім. та євр. мов, 1749 завідував б-кою академії. 1755 — 58 — ректор академії, архімандрит Києво-Печерської лаври. За час ректорства багато уваги приділив розбудові приміщень академії, збагаченню б-ки, введенню до навч. програм ширшого кола світських дисциплін. Не виконував розпоряджень Синоду рос. правосл. церкви, спрямованих на зросійщення культурно-осв. життя в Україні. Автор проповідей, віршів, богословських трактатів, зокрема латиномовного «Про різницю між Римською та Грецькою церквами» (1754), «Слова на обрання гетьмана К. Розумовського» (1750), «Інструкції» про викладання наук в академії (1751). Переклав книжною укр. мовою з німецької працю «Благонаставленний школьний учитель» Х. А. Лесекена.

Літ.: Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII столетия. К., 1903; Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии, т. 1, ч. 1 — 2; т. 2 — 3. К., 1904 — 06; Маслов С. И. Неизданные проповеди Георгия Конисского и Манассии Максимовича. «Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца», 1909, кн. 21, в. 1 — 2.

М. П. Корпанюк.


МАКСИМОВИЧ Михайло Олександрович [3 (15).IX 1804, х. Тимківщина, тепер с. Богуславець Золотоніського р-ну Черкас. обл. — 10 (22).XI 1873, х. Михайлова Гора (тепер у складі с. Прохорівки Канівського р-ну Черкас. обл)] — укр. учений-енциклопедист, чл.-кор. Петерб. АН з 1871. Нар. у сім’ї збіднілого дворянина. Навч. 1812 — 19 у Новгород-Сівер. гімназії на Чернігівщині. Закін. 1823 Моск. ун-т, з 1826 — зав. бот. садом, 1833 — ординарний професор і зав. кафедрою ботаніки цього ж ун-ту. З липня 1834 працював у Київ. ун-ті: спочатку — зав. кафедрою рос: словесності, з вересня 1834 по грудень 1835 — перший ректор, потім — декан філос. ф-ту. 1845 за станом здоров’я вийшов у відставку, жив у своєму маєтку, на х. Михайлова Гора побл. с. Прохорівки Канів. повіту, займався наук. роботою. Обраний почес. членом Моск., Петерб., Київ., Новорос. (в Одесі) ун-тів, багатьох наук. т-в. З 1833 — член Товариства любителів російської словесності при Моск. ун-ті, 1858 — 59 — його секретар. Один із засновників вітчизн. ботаніки і попередників Ч. Дарвіна, автор «Основ ботаніки», «Систематики рослин», «Роздумів про природу», «Ботаніки для юнацтва», відомих за межами країни. Прихильник ідеї універсальної єдності матер. світу, М. підходив до розуміння його діалектич. розвитку. Важливе місце у філос. працях ученого посідала проблема наук. методу пізнання, яке він розглядав як безкінечний процес, де теор.-логічні висновки повинні поєднуватися з емпір. досвідом. Це допомагало формуванню принципів наук. систематизації і крит. аналізу явищ матер. світу і духовної культури, л-ри. М. — ініціатор заснування ряду газетних і журнальних видань у Києві та Москві. Видавав альманахи. «Денница», «Киевлянин», «Украинец», друкувався у журналах «Основа», «Русская беседа» та ін. Працюючи

3 1835 у Тимчас. комітеті для дослідження старожитностей (з 1845 — Тимчасова комісія для розгляду давніх актів), підготував і видав кілька істор. та літ. пам’яток Київ. Русі. В істор. дослідженнях виступав проти норман. теорії походження Русі («Про походження варягів-русів»), висвітлював історію укр. козацтва («Про Петра Конашевича Сагайдачного»), визв. боротьбу укр. народу проти польс. гніту («Спогади про Богдана Хмельницького»), соціальні причини нар. повстань («Повідомлення про гайдамаків», «Розповіді про Коліївщину»).

Присвятив понад 50 праць проблемам укр. і рос. л-р, фольклору та мовознавства, зокрема підготував першу в Україні фундам. «Историю древней русской словесности» (1839), «Начатки русской филологии» (1848). Його збірники «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834), «Сборник украинских пЂсенъ» (1849), «Дни и месяцы украинского селянина» (1856) започаткували укр. наук. фольклористику. Розглядав нар. поезію як найвищий вияв нац. духу, джерело формування і розвитку літературної мови та народності літератури.

Одним з перших у вітчизн. науці розкрив істор. та естет. значення пам’яток давньої л-ри — «Руської правди», «Повісті временних літ» і особливо «Слова о полку Ігоревім» (переклав укр. і рос. мовами) тощо. Пов’язував нові явища л-ри зі змінами в сусп.-культур. житті народу. З таких позицій він досліджував формування нової укр. л-ри, стан і перспективи її розвитку на західноукр. землях («Про вірші червоноруські», 1841). Сучасники високо оцінювали статті М. «Про поему О. Пушкіна „Полтава“» (1829), «Захист українських повістей М. Гоголя» (1861) як вдалі спроби вимірювати худож. досконалість творів їхньою відповідністю життєвій правді. Важливі проблеми розвитку укр. л-ри М. порушив у статтях «Книжная старина южнорусская» (1849 — 50), «Про правопис малоруської мови» (1841), «Про історичний роман п. Куліша „Чорна рада“» (1858), ряді статей і заміток про творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та ін. укр. письменників. Спростовуючи неісторичні оцінки літ. явищ, М. досліджував закономірності формування нової укр. л-ри в контексті всеслов’ян. культур. відродження. М. критично підходив до окр. творів, пояснював їхні худож. якості істор.-соціальними чинниками та особливостями обдарування. Творчість Т. Шевченка М. розглядав як найвищий ступінь розвитку укр. письменства, що засвідчив зростання сусп. ролі нац. л-ри; зробив ряд глибоких спостережень щодо образної системи й поетики творів Кобзаря. Одним з перших оцінив худож. досконалість «квітучої прози» Марка. Вовчка. М. всебічно обгрунтував самостійність і самобутність укр. мови, обстоював її природні літ. права й можливості як могутнього засобу творення єдиної культури укр. народу, розділеного тоді політ. кордоном. Дотримувався етимол. принципу укр. правопису. Йому належить кілька ориг. віршів та переспівів псалмів укр. мовою. М. мав значний вплив на формування світогляду вихованців Моск. ун-ту, зокрема О. Герцена, М. Огарьова. Спілкувався з К. Рилєєвим, М. Гнєдичем, О. Пушкіним, М. Гоголем, Ф. Глинкою, М. Щепкіним, А. Міцкевичем, М. Остроградським, представниками лівого крила «любомудрів» (див. Товариство любомудрія) та ін. В Москві у будинку Аксакових зустрічався з О. Бодянським та М. Гоголем. 1843 М. познайомився з Т. Шевченком, який 1844 подарував йому поему «Тризна» з власноручним написом. У червні 1859 поет побував на х. Михайлова Гора, де намалював портрети М. і його дружини. М. брав участь у похованні Т. Шевченка в Каневі, присвятив йому вірш «Пісня на Тарасову річницю 10 травня 1862 року». Підтримував творчі й особисті стосунки з Г. Квіткою-Основ’яненком, П. і С. Гулаками-Артемовськими, Є. Гребінкою, М. Костомаровим, П. Кулішем, О. Лазаревським, Марком Вовчком та ін. Діяльність М. високо оцінювали О. Пушкін, М. Гоголь, О. Герцен, Т. Шевченко, І. Франко, М. Драгоманов. Іл. див. на окремому аркуші, с. 288 — 289.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. К., 1876 — 80.

Літ.: Попов П. М. М. О. Максимович. К., 1954; Острянин Д. Х. Світогляд М. О. Максимовича. К., 1960; Марков П. Г. М. О. Максимович — видатний історик XIX ст. К., 1973; Федченко П. М. Літературна критика на Україні першої половини XIX ст. К., 1982; Корпанюк М. М. О. Максимович — дослідник літератури Київської Русі і давньої української літератури. «Радянське літературознавство», 1987, № 12; Артемьева С. Учёный-энциклопедист, видный просветитель. «Радуга», 1989, № 5.

П. М. Федченко.



МАКФЕРСОН (Macpherson) Джеймс (27.Х 1736, м. Рутвен, графство Інвернесс — 17.II 1796, м. Белвілл, там же) — шотл. письменник. Закін. Едінб. ун-т. 1760 анонімно опубл. «Уривки стародавніх віршів, зібраних у гірській Шотландії і перекладених з гельської мови», згодом — героїчні поеми «Фінгал» (1762) і «Темора» (1763). 1765 М. об’єднав їх заг. назвою «Твори Оссіана, сина Фінгала, перекладені з гельської мови Джеймсом Макферсоном» (т. 1 — 2), видавши їх за нібито віднайдені пам’ятки старод. гельської поезії, що належали легенд. барду Оссіану (3 ст.). Вірогідність авторства Оссіана (за винятком кількох уривків) піддав сумніву критик С. Джонсон ще за життя М., а після його смерті спростована остаточно. Поеми М. набули популярності в Зх. Європі, Росії. Прозовий переклад рос. мовою «Творів Оссіана...», здійснений 1792 з франц. Є. Костровим, був поширений і в Україні, про що свідчить, зокрема, неодноразове звертання до оссіанівських мотивів Т. Шевченка (лист до Б. Залеського 6 червня 1854, повість «Близнецы»). І. Франко назвав М. «прабатьком романтичної школи», який «залишив свій слід на літературному колориті цілої епохи» (Франко І. Зібр. тв., т. 27. К., 1980, с. 57). «Твори Оссіана...» в Україні перекл. і пересп. рос. мовою укр. культ.-осв. діячі і вчені В. Капніст, О. Силабовський, Р. Чаморський, українською мовою переклав О. Навроцький. Укр. і рос. фольклорист М. Цертелєв порівнював їх з українськими думами. Кілька уривків з поем М. переклав П. Карманський. Портрет с. 272.

Тв.: Рос. перекл. — Поэмы Оссиана. Л., 1983.

Літ.: Балобанова Е. В. Предисловие. В кн.: Макферсон Дж. Поэмы Оссиана. СПБ, 1890; Шевченко О. Л. О роли фольклора в становлении английской романтической поэзии. В кн.: Вопросы литературы. Метод. Стиль. К., 1975; Левин Ю. Д. Оссиан в русской литературе, конец XVIII — первая треть XIX века. Л., 1980; Маслов В. И. Оссиан в России. (Библиография). Л., 1928.

Т. В. Січковська.


МАЛАВІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Малаві. Розвивається англ. мовою. Зародилася в 30-і pp. 20 ст. Помітним явищем літ. життя стали книжки просвітит. спрямування «Людина Африки» (1934) та «Історія народу ачева» (1937) С. Нтари, «Наша родина» Е. В. Чафулуміри (1942). Вони містять відомості з історії малав. народів, белетризовані біографії афр. вождів, зводи правил, повчань тощо. Після проголошення незалежності Малаві (1964) освоюються нові теми, жанри. Поширення набули, передусім, роман і повість. Панораму малав. життя напередодні здобуття незалежності подано в романі «Нелегка справа» О. Качінгве (1966). В романі «Наречена без викупу» Д. Рубадірі (1967) порушено проблеми міжетн. взаємин, політ. нестабільності в Африці. Певною мірою автобіографічними є романи Л. Каїри «Я старатимусь!» (1966, про мандри Африкою) і «Невиразні тіні» (1968, про афр. село колон. часів); реалістично відтв. він сучас. афр. дійсність, життя молодої нац. інтелігенції в романах «Джінгала» (1969) і «Державні службовці» (1971). З віршами виступають Д. Рубадірі (разом з Д. Куком упорядкував зб. «Поезія Східної Африки», 1971), Д. Мапандже (зб. «Хамелеони і боги», 1981), К. Мваліліно та ін. Розвивається драматургія (п’єса «Приходь на чай» Д. Рубадірі, 1965). Окр. вірші Д. Рубадірі переклали В. Кухалашвілі, Вс. Ткаченко і С. Ткаченко (опубл. в антології «Поезія Африки». К., 1983).

Літ.: Суровцев Е. Я. О просветительском характере литератур Восточной Африки. В кн.: Взаимосвязи африканских литератур и литератур мира. М., 1975; Суровцев Е. Я. Литературы Кении, Уганды, Малави. В кн.: Литературы Африки. М., 1979; Вавилов В. Н., Суровиев Е. Я. Литературы Восточной Африки в 60 — 70-е годы. В кн.: Развитие л-ры в независимых странах Африки (60 — 70-е годы XX в.). М., 1980.

С. І. Ткаченко.


МАЛАГАСІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра малагасійців, які живуть на о. Мадагаскар. Розвивається малагас. і франц. мовами. Має багатий і самобутній фольклор: поет. промови («кабарі»), вірш. імпровізації на різні теми («айнтені»), пісні-речитативи («тунункалу»), що поширювались мандрівними співцями-оповідачами, а також легенди й казки. Перші писемні пам’ятки — істор. хроніки, написані малагас. мовою араб. алфавітом — датуються 12 ст. Літ. малагас. мова розвивається після введення лат. алфавіту (1823). 1835 здійснено перекл. Біблії; видано збірки казок (1870, упоряд. Рабезандріна; 1877, упоряд. Л. Даль), у 70-х pp. — збірки реліг. гімнів, багатотомну «Історію королів» Ф. Калле (1872 — 83). Після встановлення 1896 в країні франц. колон. режиму кращі представники М. л. пропагували ідеї просвітительства, боролися за утвердження нац. культури, виступали проти іноз. гноблення: романи «Андрозікелі» А. Равуадзанахарі (1896), «Зефіна і Арманд» та «Дитя Південного Океану» Ц. Радзаунаха (обидва — 1897). В поезії кін. 19 — поч. 20 ст. удосконалюються традиц. віршові форми і впроваджується силабо-тонічне віршування. На поч. 20 ст. помітну роль у формуванні нової М. л. відіграли Ж. Рацімісета, Ні Авана, Родліш та ін. літератори, які входили до політ. т-ва «Ві, вату, сакеліка» («Залізо, камінь, сила»). 1915, після розгрому товариства, почалося масове переслідування прогресивної інтелігенції. Багатьох письменників було кинуто за грати. Середина 20-х pp. 20 ст. в М. л. має назву періоду «покинутих сіл»: 1922 в країні почалась епідемія чуми, що тривала кілька років. Вимерлі села символізували в л-рі втрату нац. самобутності. В кін. 20-х pp. творчість поетів С. Ратані, Ж. Нарівуні, Докса засвідчила процес усвідомлення нац. і культур. самобутності країни. Ж. Ж. Рабеарівелу, Ш. Радзуелісулі та Ні Авана очолили рух за збереження нац. культури, під впливом якого в М. л. відроджується інтерес до нар. звичаїв, минулого країни, популяризується самобутність нац. літ. форм. Особливе місце в М. л. 40-х pp. посідає творчість письменника Е. Д. Андріамалали, автора романів «Поклик» (1943), «Русалка» (1944), «Останки», «Підступність» (обидва — 1945) та ін. 1952 засн. Спілку поетів і прозаїків Мадагаскару, яку очолив відомий письменник і педагог Р. Радземіса-Раулісун. Після проголошення 1960 незалежності країни поступово розширюється коло проблем, що порушуються в М. л. Складні соціальні зміни, що відбулися в малагас. суспільстві, відтв. у романах «Літо» (1964), «Запаморочення» (1966) і «Моє дитя» (1967) К. Раціфандріхаманани, «Була» А. Андрайни (1977) і «Настане світанок» Е. Рандріамамундзі (1983). Взаємини людей різних національностей — у центрі романів Е. Д. Андріамалали («Місто мрії», 1970) і Равелуарісуна. Про тяжкі часи колон. неволі йдеться в романі «Стогне земля» А. Андрайни (1979). Найпомітніший представник поезії — Ле Міозотіс (зб. «Світло і тінь», 1971). Громадян. пафосом пройнята лірика Раду (зб. «В поті чола», 1973), К. Раціфандріхаманани, Р. Занаміотри та ін. поетів. 1979 ств. Асоціацію революц. письменників і діячів мист-ва Мадагаскару. Франкомовна М. л. з’явилася в 20-х pp. 20 ст. Особливого поширення у 30 — 40-і pp. набула поезія, з якою виступили Ж. Ж. Рабеарівелу (збірки «Перекладене з ночі», 1935; «Давні пісні Імерінського краю», 1939, тощо), Ф. Ранаїву (зб. «Тінь і вітер», 1947) і Ж. Ж. Рабеманадзара (збірки «На приступцях вечора», 1942; «Семиструнна ліра», 1948, та ін.). З 60-х pp. M. л. розвивається переважно малагас. мовою. Укр. мовою оповідання «Новий рік» А. Рацифехери опубл. у журн. «Всесвіт» (1979, № 12), вірші Ж. Ж. Рабеарівелу, Ф. Ранаїву, Ж. Ж. Рабеманандзари — у «Всесвіті» (1974, № 12; 1981, № 5), антології «Поезія Африки» (К., 1983) та зб. світової поезії 20 ст. «Заграва» (К., 1989). Малагас. казку «Рибалка Н’Дретса» вміщено в зб. «Казки народів світу» (К., 1989). Серед перекладачів М. л. — Л. Карташова, О. Вітте, В. Коптілов, В. Кухалашвілі, О. Масикевич, О. Мокровольський, В. Сулима, Вс. Ткаченко та ін.

Літ.: Кухалашвілі В. Поезія Мадагаскару. «Всесвіт», 1974, № 12; Никифорова И. Д. Литература Малагасийской Республики. В кн.: Современные литературы Африки. М., 1974; Кулик С. Мадагаскар не продається. «Всесвіт», 1980, № 2; Коптілов В. Слово, що розриває мовчання. «Всесвіт», 1981, № 5.

В. І. Ткаченко.


МАЛАЙЗІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Малайзії. Розвивається переважно малайзійською (малайською), а також кит., таміл. й англ. мовами. М. л. малайзійською мовою, зародження якої припадає на кін. 19 — поч. 20 ст., є спадкоємицею класич. малайської л-ри. Зачинателем М. л. у 2-й пол. 19 ст. став Абдуллах бін Абдулкадір Мунші. Поширенню просвітит. поглядів сприяли малайськомовна преса і рух за оновлення ісламу. Діяч цього руху С. Ш. бін Ахмад аль-Хаді опубл. роман «Фаріда Ханум» (1925 — 26, з життя Єгипту). До малайз. тематики зверталися у своїх романах А. бін Хаджі Мухаммад Рашід Талу («Справжній друг», 1927, і «Це Селма?», 1928), А. бін Котота («Повість про юну любов», 1927) та ін. У 30-і pp. відчутно посилився вплив індонезійської літератури, пов’язаний з наростанням нац.-визв. настроїв. Патріот. мотиви переважали у творчості І. бін Хаджі Мухаммада — представника радикального нац. руху. З’явилися близькі до публіцистики дидакт. твори. Антиколон. тема посилилась — особливо в поезії, новелістиці — під час окупації Малайзії (1941 — 45) япон. мілітаристами, в повоєнні роки. З 1948 центром розвитку М. л. став Сінгапур, де 1950 молоді письменники (У. Аванг, А. Самад Ісмаїл та ін.) засн. літ. об’єднання «Покоління п’ятидесятників», гаслом якого стало «мистецтво для суспільства». Літератори старшої генерації продовжували видавати дидакт. романи, розробляти істор. та побут. тематику. Значний внесок у розвиток крит. реалізму в 60 — 70-х pp. зробив А. Самад Саїд, автор романів «Саліна» (1961) і «Повільна течія ріки» (1966). Соціальну несправедливість осуджено в романах «Вночі до столиці» (1961), «Шаленство» (1963) і «Коло» (1965) А. Ваті, «Посуха» А. Алі (1964). Письменники А. Самад Ісмаїл (романи «Волосінь завдовжки з вершок», 1967; «Хвилина розгубленості», 1969), Ш. Ахмад (роман «Міністр», 1967). А. Хусейн та ін. широко використовують теми з життя Малайзії з її етніч. і соціальними протиріччями. Чимало прозов. творів присвяч. селянству: романи «Занедбане сільце» І. Омара (1964), «Щаслива подорож» А. Хусейна (1966), «Крок ліворуч» Я. Ісмаїла (1968), «Через піну» А. Харуна (1971) тощо. Після нетривалого захоплення експериментуванням малайз. поети відмовляються від ускладненості образів, орієнтуються на живу нар. мову. Громадян. мотиви звучать у поезії С. Н. Масурі, У. Аванга, Х. Анвара. З-поміж сучас. малайз. літераторів, які пишуть кит. мовою, виділяються Су Я, Цзян Жень; таміл. мовою — С. Вадівель та ін. Деякі письменники пишуть англ. мовою. Укр. мовою вірш «Батечко Утіх» У. Аванга в перекл. Ю. Покальчука опубл. у зб. світової поезії 20 ст. «Заграва» (К., 1989).

Літ.: Винстед Р. Путешествие через полмиллиона страниц. История малайской классической литературы. М., 1966; Покальчук Ю. Спираючись на фольклор. «Всесвіт», 1974, № 12.

Ю. В. Покальчук.


МАЛАЙСЬКА МОВА — мова малайців, які живуть на о. Суматра (з прилеглими о-вами), на п-ві Малакка, о. Сінгапур, зх: частині о. Калімантан, архіпелагах Ріау та Лінга. Належить до малайсько-полінез. (австронезійських) мов. Діалекти вивчені слабо. Розрізняють тер. діалекти (делі, палембанг, серавей, пасемах на о. Суматра; ріау на о-вах Ріау; перак, келантан, тренггану, патані, джохор, кедах на п-ові Малакка; кутей, банджар та ін. на о. Калімантан) і піджінізов. діалекти Джакарти, Амбона, Менадо, Іріана, Таїланду. М. м. розмовляє бл. 26 млн. чол. (1986). Починаючи з раннього середньовіччя (9 — 10 ст.) М. м. була мовою міжетн. спілкування і міждерж. зв’язків в ареалі Малайського архіпелагу, узбережжя Індокитаю та. Нової Гвінеї, мовою поширення ісламу й християнства. Дала початок офіц. мовам Індонезії — під назвою «індонезійська» (1945), Малайзії — під назвою «малайзійська» (1969), Сінгапуру (поряд з кит., таміл., англ.), Брунею (поряд.з англ.). М. м. існує багатий фольклор, епос, істор. твори, переклади з «Махабгарати» та «Рамаяни». Становленню літ. М. м. сприяла діяльність А. бін Абдулкадіра Мунші (1796 — 1854), який підготував і видав літ. пам’ятки «Седжарах Мелаю», «Китаб Адат Сегала Раджа-Раджа Мелаю» та ін. Спочатку для М. м. використовувалося складове письмо південноінд. типу (найдавніші пам’ятки — написи 7 ст. на каменях о-вів Суматра і Банка); з 14 ст., із розповсюдженням ісламу, — видозмінене арабське письмо (джаві). З 1972 введено єдину форму писемності латинським алфавітом. М. м. розвивається малайзійська література.

Літ.: Русско-индонезийский словарь, М., 1972; Большой индонезийско-русский словарь, т. 1 — 2. М., 1990.

Н. Ф. Алієва.


МАЛАНДІЙ Олександр Миколайович (12.VII 1934, х. Мамаївщина, теп. с. Барвінкове Сум. р-ну Сум. обл.) — укр. письменник. Закін. 1958 Київ. ун-т. Був на комс., журналіст. роботі. З 1976 прикутий хворобою до ліжка. Поет. збірки: «Березнева грімниця» (1976), «Пристань вітрів» (1983), «Магнітний полюс», «Подорожник» (обидві — 1987), зб. віршів для дітей «Назаркові машини» (1987), зб. віршів, оповідань і нарисів «Нагода добродіяти» (1992). М. прагне до лірико-філос. осмислення життєвих явищ, його твори сповнені вболівання за природу, долю рідної культури й духовності. Перекладає з білорус. поезії (Максима Танка, Р. Бородуліна). Окр. вірші М. перекладено рос., білорус., та ін. мовами.

Літ.: Реп’ях С. Усупереч прикметі. «Прапор», 1976, № 11; Коломієць В. Мужність задля ніжності. В кн.: Маландій О. Пристань вітрів. К., 1983; Слабошпицький М. Життєва свіжість слова. «Дніпро», 1984, № 5.

П. П. Охріменко.


МАЛАНЮК Євген Филимонович [20.I (2.II) 1887, с. Архангород Херсон. губ., тепер смт Новоархангельськ Кіровогр. обл. — 16.II 1968, Нью-Йорк] — укр. поет, критик, літературознавець. Нар. в сел. сім’ї, батько походив з козац. роду. Закін. 1912 гімназію в м. Єлизаветграді (тепер Кіровоград), навч. 1913 у Петерб. ун-ті й політех. ін-ті. Під час 1-ї світ. війни був мобілізований, закін. 1917 Київ. військ. школу, служив старшиною в армії УНР. 1920 інтернований у м. Каліш (Польща). Тут разом з Ю. Дараганом засн. літ. журнал. «Веселка» (1922 — 23), в якому почав друкуватися. 1922 виїхав до Чехо-Словаччини, де закін. 1923 Укр. госп. академію (м. Подєбради). 1929 повернувся до Польщі, працював у Варшаві інженером, засн. літ. групу «Танк», співробітничав у журн. «Вісник». 1945 переїздить до Праги, звідти — до м. Регенсбург (Німеччина), де викладав математику в укр. гімназії. З 1948 — у США, там брав активну участь у громад. та літ. житті укр. еміграції. Автор збірок «Стилет і стилос» (1924), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943), «Влада» (1951), «Проща», «Вибрані поезії» (обидві — 1954), «Остання весна» (1959), «Серпень» (1964), «Перстень і посох» (надр. 1969), поеми «П’ята симфонія» (1953) та ін. М. — найбільший поет української літературної еміграції. Основні теми його творчості — боротьба за національне і соціальне відродження України, за її державність; біль, розпач з приводу втрачених політ. здобутків 1917 — 20. Вірші М. динамічні, відзначаються публіцистичністю, патетикою, історіософічністю. Наскрізний образ у поезії М. — Україна, яка постає вічно яснозорою степовою Елладою («Земна Мадонна», «Вже закінчили жати жито...» та ін.). Свою вистраждану любов до України поет подає в певних істор. ситуаціях, особах та аксесуарах (вірші «Золотий гомін», «Українські візантійські очі...», сонет «Куліш» та ін.). В М. є багато інтим. поезій з екскурсами в минуле, роздумами, присвятами («Сучасникам», «Київ», «Прага» та ін.). Виступав з літературозн., літ.-крит. і публіцист. статтями. В «Книзі спостережень» М. (т. 1, 1962; т. 2, 1966) — розвідки про творчість Т. Шевченка («Ранній Шевченко», «Три літа», «До справжнього Шевченка» та ін.), І. Франка («До трагедії Франка», «Франко як явище інтелекту» та ін.), Лесю Українку («До роковин Лесі Українки»), П. Куліша («В Кулішеву річницю»), про Г. Чупринку, М. Бажана, М. Хвильового, Ю. Яновського, О. Олеся, Д. Донцова, О. Бургардта, Л. Мосендза, Ю. Липу, О. Стефановича, Б. Кравціва, О. Ольжича та ін. укр. письменників. Там же — ряд статей про рос. л-ру («Петербург як літературно-історична тема», «Південь і російська література»), М. Гоголя, І. Буніна, А. Ахматову, М. Зощенка та ін. У 30 — 50-х pp. створив низку праць: «Думки про мистецтво» (1923), «Геокультура України» (1953), «Нариси з історії нашої культури», «Доба бароко», «До проблем культурного процесу» (всі — 1954) та ін. Переклав окр. твори з чес. (Й. Махара) та франц. (Ш. Бодлера) л-р. Поезії М. перекладено рос., польс., чес., англ., франц. та ін. мовами. 1992 колективом філол. ф-ту Кіровогр. пед. ін-ту і акціонерним тов-вом «КУБ» встановлено щорічну літ. премію імені Є. Маланюка за найкращі літ.-худож. твори, видрукувані в укр. період. виданнях упродовж року.

Тв.: Поезії. Нью-Йорк, 1958; Земна мадонна. «Україна», 1989, № 47; [Вірші]. «Дніпро», 1990, № 3; Степова Еллада. «Дзвін», 1990, № 5; [Вірші]. «Українська мова і література в школі», 1991, № 1; Книга спостережень. «Київ», 1991, № 6 — 7: Гоголь — Г’ог’оль. «Слово і час», 1991, № 8; Нариси з історії нашої культури. К., 1992; Крути, «Київ», 1992 № 6; Поезії Львів, 1992.

Літ.: Неврлий М. Євген Маланюк. Воскресіння. «Україна», 1989, № 47; Неврлий М. Муза болю, сумління і гніву. В кн.: Літературна панорама. 1990. К., 1990; Череватенко Л. «Епоха йде молитви і вогня...». «Дніпро», 1990, № 3; Братунь Р. Повернення майстра. «Дзвін», 1990, № 5; Череватенко Л. «Загостреним болючим слухом...». «Дніпро», 1991, № 1; Лавріненко Ю. Поет своєї епохи. «Українська мова і література в школі», 1991, № 1; Сивокінь Г. Допитливість до історії. «Київ», 1991, № б; Куценко Л. Співець степової Еллади. «Дзвін», 1991, № 7; Неврлий М. Листи Є. Маланюка до й. — Св. Махара. — Ковалів Ю. Євген Маланюк/ «Слово і час», 1991, № 8; Салига Т. З Україною в серці. «Українська мова і література в школі», 1991, № 10; Славутич Яр. «Мій ярий крик, мій біль тужавий». «Літературна Україна», 1992, 14 травня; Лисенко Н. ...І ярий дух. «Вітчизна», 1992, № 5 — 6; Ільницький М. Поезія державного чину. «Дзвін», 1992, № 5 — 6.

В. Г. Пугач, І. В. Гцщак.


МАЛАПАРТЕ (Malaparte) Курціо (справж. — Курт Зуккерт; 9.VI 1898, м. Прато — 19.VII 1957, Рим) — італ. письменник і журналіст. На поч. 20-х pp. потрапив під вплив анарх. ідей, деякий час був прибічником Муссоліні (політ. есе «Варварська Італія», 1925, та ін.). У кін. 20-х pp. у творах М. з’являються крит. і сатир. нотки щодо фашист. ідеології: памфлет «Дон Хамелеон» (1928, заборонений), публіцист., кн. «Техніка державного перевороту» (1931, франц. мовою; спалена 1933 в Німеччині) тощо. Тоді ж письменник був ув’язнений. М. — засновник худож.-політ. журналів «Conquista dello Stato» («Набутки держави», 1924) і «Prospettive» («Перспективи», 1939), співдиректор худож.-політ. і наук. журн. «La Fiera letteraria» («Літературний ярмарок», згодом «L’Italia letteraria») — «Літературна Італія»), співробітник газ. «Corriere della sera» («Вечірній кур’єр»), від якої 1942 — 43 був кор. на Сх. фронті. Автор романів «Пригоди авантурника-капітана» (1927), «Втеча у в’язницю» (1936), «Шкіра» (1949, укр. перекл. розділу «Чорний вітер» О. Драгоманової), «Прокляті тосканці» (1956), політ. есе «Два роки сварок» (1953 — 55), «Я в Росії і Китаї» (1958), п’єс «Розділ» (1949), «1 жінки програли війну» (1954), віршів, кіносценаріїв. У найвідомішому романі «Капут» (1944, укр. перекл. П. Соколовського) вивів огидні типи фашист. верховодів, з якими особисто зустрічався. Перші розділи твору написані в окупованій Україні [с. Піщанка (тепер смт) Вінн. обл.], у ньому висловлено співчуття поневоленим народам, зокрема укр. селян. родині, у чиїй хаті М. жив. «Я буду завжди вдячний селянинові Романові Сухині та його молодій невістці за те, що вони допомогли мені врятувати рукопис від гестапо» — написав М. у передмові.

Тв.: Укр. перекл. — Капут. К., 1973.

Літ.: Бреза Т. Бронзовые врата. — Римский дневник. М., 1964; Гончар О. Очима свідка. В кн.: Малапарте. К. Капут. К., 1973.

І. В. Корунець.


МАЛАХУТА Микола Данилович (23.II 1939, м. Гадяч Полтав. обл.) — укр. письменник. Навч. 1958 — 62 у Вільнюс. ун-ті та 1964 — 69 — Луг. пед. ін-ті. Працював у колгоспі, на будовах, заводі, в шахті, в пресі. Автор збірок віршів «Зозулинці» (1969), «Балада про зустріч» (1975), «Мужня доброта» (1977), «Проводи травня» (1980), повістей «Стара дика груша» (1964), «Свято червінькової осені» (1976), «Спомин про давній марш», «Оптимальний варіант» (обидва — 1978), «Сонцедари» (1980), збірок повістей і оповідань «До побачення, тишо» (1987) та «Зустріч увечері» (1988), роману «Материнський хліб» (1974). Окр. твори М. перекладено рос., білорус., лит., латис., ест., молд., татар., груз., вірм., чувас., польс., словац., сербохорв., нім., франц. та ін. мовами.

Тв.: Спомин про давній марш. В кн.: Герасимчук Д. К. Встати, суд іде! — Малахута М. Д. Спомин про давній марш. К., 1989. — Запас молодості. Донецьк, 1991.

Літ.: Ломазова К. Останнє слово — за талантом. «Київ». 1989, № 6; Дмитренко О. Миколі Малахуті — 50. «Літературна Україна», 1989, 6 квітня.

О. Л. Бішарев.


МАЛАЯЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу малаялі, який живе у пд.-зх. Індії (шт. Керала), Розвивається мовою малаялам. Бере початок в усній нар. творчості давніх керальців (цикли пісень «Пастка змії», «Саструкалі» та ін., 10 — 12 ст.). Найдавніший твір — поема «Рамачарітам» («Життєпис Рами», авторство приписується поету Чіраману, 13 ст.; написана за мотивами однієї з книг «Рамаяни» — «Книги про битву»). З 13 ст. малаял. культура і л-ра зазнають певного впливу санскрит. л-ри. Створюється штучна літ. мова з санскрит. і малаял. слів — маніправалам (букв. — намисто з коштовних каменів і коралів). Найулюбленіші жанри поетів, які писали на маніправалам, — сандешакав’я (любовні поеми-послання) та чампу (прозово-поет. твори). 15 — 17 ст. — період розквіту середньовіч. М. л. На її розвиток у цей час вплинув реліг.-реформатор. рух бгакті (проголошував рівність усіх людей перед богом, відкидав кастовий поділ). Поширюється т. з. крішнаїтська поезія — поема «Крішнагатха» («Оповідь про Крішну», поч. 16 ст.) Ч. Намбудрі. До простого народу звернені твори поета і філософа, класика М. л. Т. Ежуттаччана (справж. ім’я — Рамануджан, 17 ст.; поет. обробки «Махабгарати» і «Рамаяни»), який заклав підвалини сучас. літ. мови, створив в М. л. специфіч. літ. жанр «пісні папуги». З 16 ст. набуває розвитку літ. жанр атакатха (оповідь, покладена в основу театралізованої вистави — катхакалі, що є своєрідною танцювальною пантомімою; написана за сюжетами давніх міфів; до нашого часу їх дійшло понад 200). Його представники — К. Тамбіран (16 ст.), Уннаї (17 ст.), К. Тампурана (17 ст.). Помітне місце в л-рі 18 ст. належить нар. поетові К. Намбіяру, який у сатир. творах, вдаючись до алегорії, викривав вади сусп. життя. Період малаял. просвітительства відносять до серед. 19 ст. Виникають перші період. видання — газ. «Кераламітрам» («Патріот Керали», 1860), пожвавлюється літ. процес, з’являються нові прозові жанри (роман-фейлетон, нарис, оповідання тощо), переклади з санскриту й англ. класики. Роман як самостійний жанр в М. л. виділився лише у кін. 19 ст. («Кундалата» А. Неттуннаті, 1887). Соціальний роман запровадив Ч. Менон («Індулекха», 1888). Поширюються історичні («Лев Керали» С. К. М. Паніккара, 1942, та ін.) та соціально-побут. романи («Селянська любов» С. Поттекката, 1942, «Дві міри рису» Ш. П. Такажі, 1945). Завоювання Індією держ. незалежності 1947 стало значним імпульсом культур. розвитку країни. Встановлюються взаємини з л-рами ін. народів. Пожвавлюється перекладацька діяльність. З’являються нові жанри (одноактні радіоп’єси тощо). Поглиблюється соціальний контекст прози — романи «Отруйна дівчина» С. Поттекката (1949), «Сюжет» М. Башіра (1969), «Колосся» Уруба (1974) та ін. Серед драматургів, що звернулися до зображення реального життя народу, — К. Тампуран, М. Таракан та ін. Долаючи канони санскрит. поетики, К. Ашан, У. Парамешвар Айяр, Н. М. Валлаттол реформували малаял. поезію. Провідними в їхніх творах стали нац. і соціальні мотиви. У 70 — 80-х pp. у малаял. поезії посилюється вплив західноєвроп. модерніст. течій (К. В. Рамакрішман, А. Р. Варма та ін.). У творчості поетів Ш. Курупа, Ч. Крішни Піллая, М. Башіра, B. Наяра та ін. своєрідно поєднуються індуська, христ. та мусульм. образність. Малаял. читачі знайомі з творчістю Т. Шевченка. Перший переклад «Заповіту» мовою малаялам здійснив П. Гопалакрішнан [опубл. у журн. «Джанаюгам» («Народна епоха»), 1985, 22 вересня]. Укр. мовою надруковані оповідання «Маленька господиня» C. Поттекката в кн. «За морями-океанами» (К., 1985), поезії Н. М. Валлаттола та ін. Серед перекладачів — І. Гончаренко, М. Москаленко, Н. Тищенко.

Літ.: Джордж К. М. Литература малаялам. М., 1972; Серебряков И. Д. Литературы народов Индии. М., 1985; Зайченко О. Індійська Шевченкіана. «Культура і життя», 1987, 8 березня.

І. Д. Серебряков.


МАЛДОНІС Альфонсас (22.VIII 1929, с. Науяплянта Алітуського р-ну) — лит. поет, засл. діяч мист-в Литви з 1974. Закін. 1954 Вільнюс. ун-т. Автор збірок «Середина літа» (1958), «Гонить вітер хмари» (1960), «Сонячні зливи» (1962), «Водяні знаки» (1969), «Коли сонце сходить», «Ранок — вечір» (обидві — 1978) та ін. 1984 вийшли «Вибрані твори» поета (т. 1 — 2). Творчості М. властивий синтез традиц. ліризму й інтелектуальної поезії. М. переклав ряд творів М. Бажана, П. Тичини, А. Малишка. Окр. вірші М. переклали. П. Тичина, Д. Павличко, І. Драч, П. Мовчан, Б. Степанюк, Д. Білоус, П. Засенко, В. Бичко, С. Тельнюк, В. Коломієць, Д. Чередниченко, В. Лучук, В. Затуливітер, М. Луків, В. Колодій, С. Жолоб, В. Терен, А. Непокупний, В. Кордун, О. Мокровольський та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Подарунок з Німану. К., 1963; Бурштин і троянди. К., 1984; [Вірші]. В кн.: Литовська радянська поезія. К., 1985; Рос. перекл. — Избранное. М., 1985.

Літ.: Кубілюс В. Квітуче древо литовської поезії. «Вітчизна», 1975, № 12; Тельнюк С. Голос дужий і самобутній. «Літературна Україна», 1982, 28 січня; Непорожня Н. І дух, і буква першотвору. «Вітчизна», 1986, № 9.

Н. О. Непорожня.


МАЛЕНЬКИЙ Ігор Мирославович (13.V 1962, Тернопіль) — укр. поет, перекладач, канд. філол. наук з 1989. Закін. 1985 Київ. ун-т. Вивчав тадж. мову в Душанб. пед. ін-ті. Автор збірок «Тернове поле» (1987) і «Цвіте терен» (1991). Переклав з тадж. мови ряд оповідань А. Істада і Б. Абдурахманова (увійшли до зб. прози молодих тадж. письменників «Проліски Паміру». К., 1988); з фарсі — низку віршів іран. поетеси Ф. Фуруг.

Літ.: Стріха М. Дорогою переосмислення і ствердження. «Прапор», 1989, № 4.

В. І. Ткаченко.


МАЛЕРБ (Malherbe) Франсуа де (бл. 1555, м. Кан, Нормандія — 16.X 1628, Париж) — франц. поет, теоретик класицизму. З 1605 — придворний поет короля Генріха IV. Гол. місце в творчості М. займають урочисті оди (присвячені членам королів. родини), вірші у формі стансів («Розрада для пана дю Пер’є, дворянина з Екс-ан-Прованса, на смерть його доньки», 1598 — 99, та ін.). Писав також сонети, епіграми, елегії. Обстоював чистоту франц. літ. мови, сприяв її унормуванню. Вимагав дотримуватися розмежування жанрів, ясності й чіткості стилю і композиції. Більшість правил, сформульованих М. у царині метрики, стали обов’язковими для поезії класицизму. Окр. вірші М. переклав М. Терещенко.

Тв.: Укр. перекл.— [Вірші]. «Всесвіт», 1961, № 3; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 1. К., 1971; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Пуришев Б. Хрестоматия по западноевропейской литературе. Литература XVII века. М., 1949.

Літ.: Виппер Ю. Б. Малерб и борьба вокруг его поэтической реформы. В кн.: Виппер Ю. Б. Формирование классицизма во французской поэзии начала XVII века. М., 1967.

В. І. Ткаченко.


МАЛЕЦЬ Вячеслав Михайлович (23.IX 1939, с. Тупичів, тепер Городнянського р-ну Черніг. обл.) — укр. письменник. Закін. 1961 Київ. ун-т. Працював у редакціях газ. «Літературна Україна», журн. «Барвінок», вид-ві «Веселка». Автор нарису «Висоти Петра Степанчука» (1964), збірок дит. повістей і оповідань «Голубий автобус» (1967), «Білина першого снігу» (1972), «Осінні хурделиці» (1974), «Сновські мости» (1977), «Таємничий посвист іволги» (1982), «Іскри прощального вогнища» (1985), «День несподіванок» (1987), «Шум нічних сосен» (1988). Проза М. для дітей відзначається психологічним тактом, ліризмом. Окр. твори М. Перекладено рос., казах., словац. мовами.

Тв.: Білина першого снігу. К., 1989.

Літ.: Нестайко В. Вячеславу Мальцю — 50. «Літературна Україна», 1989, 19 жовтня.

І. С. Щербатенко.


МАЛЕЧА Нестор Михайлович [27.Х (8.XI) 1887, с. Стругівська Буда, тепер Клинцівського р-ну Брян. обл. — 9.VIII 1979, м. Уральськ] — укр. мовознавець, педагог, канд. філол. наук з 1954. Навч. у Новгород-Сіверській гімназії (1904 виключений з «вовчим квитком» за участь у революц. русі) та 1905 — 07 у Вільній вищій школі (Петербург), закін. 1925 Київ. археол. ін-т. Один з фундаторів Етногр. т-ва (1924, з 1928 — Всеукр. етногр. т-во, Київ). 1930 — 33 працював в Ін-ті мовознавства ВУАН. 1934 зазнав репресій — висланий до Уральська (Казахстан), учителював там, з 1939 викладав в Урал. пед. ін-ті. М. записав і 1912 опубл. обряд весілля в с. Пакулі на Чернігівщині. Вперше в шевченкознавстві уклав (під псевд. Нестор-літописець) «Словничок Шевченкової мови» (1916) та «Українсько-російський словничок до „Кобзаря“ Т. Г. Шевченка» (1917), упорядкував діалектологічний словник мови урал. козаків (неопубл.). 1923 — 31 укладав букварі для дорослих, підготував кілька підручників з укр. мови. Написав спогад про П. Дятлова («Вітчизна», 1967, № 12).

С. І. Білокінь.


МАЛИК (справж. прізв. — Сиченко) Володимир Кирилович (21.II 1921, с. Новосілки, тепер Макарівського р-ну Київ. обл.) — укр. письменник. Під час Вел. Вітчизн. війни зі студ. лави добровільно вступив до Київ. нар. ополчення; потрапив у полон, поневірявся у фашист. концтаборах. Закін. 1950 Київ. ун-т. Учителював на Полтавщині та Київщині.

Працює переважно в жанрі істор. прози. Романи «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977) склали тетралогію «Таємний посол». Автор романів «Князь Кий» (1982), «Черлені щити» (1985), «Горить свіча» (1992, Укр. міжнар. премія ім. Г. С. Сковороди, 1993) та ін. Осн. тема цих творів — боротьба укр. народу проти монг., тур., татар., польс. завойовників, соціального гноблення. Опубл. літ. портрет «Олесь Донченко» (1971). Для дітей написав легенди, казки, поеми, що увійшли до книжок «Журавліжуравлики» (1957), «Чарівний перстень» (1959), «Месник із лісу» (1962), «Червона троянда» (1963), «Микита Кожум’яка» (1967) та «Воєвода Дмитро» (1972), а також повісті «Чорний екватор» (1960), «Новачок» (1965), «Дві перемоги» (1973), «Слід веде до моря» (1975), «Двоє над прірвою» (1983). М. вдається до пригоди, колізій, романтизує лицарство і чесноти простих людей. За твори істор.-патріот. тематики для дітей удостоєний премії ім. Лесі Українки (1983). Окр. твори М. перекладено рос., вірм., словац., польс., англ. мовами.

Тв.: Таємний посол, кн. 1 — 4. Х., 1981 — 82; Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1991; Рос. перекл. — Посол Урус-Шайтана. М., 1973; Черный всадник. М., 1981; Шелковый шнурок. М., 1985.

Літ.: Дзюба І. Несходимі стежки минувшини. «Київ», 1986, № 10; Пінчук С. Назвімо співця так... «Київ», 1987, № 9; Чайковський Б. Володимирові Малику — 70. «Літературна Україна», 1991, 11 квітня; Шанько Г. Из глубин нашей истории. «Радуга», 1991, № 10.

В. А. Костюченко.


МАЛИК Галина Миколаївна (12.VIII 1951, м. Бердянськ Запоріз. обл.) — укр. письменниця, перекладачка. Закін. 1980 Ужгор. ун-т. Автор збірок віршів для дітей «Страус річкою пливе» (1984) і «Неслухняний дощик» (1989), повісті-казки «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» (1987; премія ім. О. І. Копиленка, 1988), коміксів «Пантлик і Фузя» (1989), «Пантлик і Фузя сперечаються», «Пригоди Іванка і Беркутка», «Королівство Ану» (всі — 1990, разом з художником А. Гойдою) та ін. Перекладає з рос. (Е. Успенського, Д. Хармса, Л. Кудрявської, М. Палагути) та болг. (Д. Стефанова) поезій. Окр. твори М. перекладено рос., англ., нім., франц., ісп., італ., угор. мовами.

Тв.: Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії. К., 1990.

Літ.: Моренець В. Великий «малий» світ. «Дніпро», 1986, № 7; Кривін Ф. Мистецтво чародійства. «Закарпатська правда», 1991, 20 лютого.

В. С. Поп.


МАЛИНКА Олександр Никифорович [7 (20).VIII 1865, містечко Мрин, тепер село Носівського р-ну Черніг. обл. — 22.V 1941, Київ] — укр. етнограф і фольклорист. Закін. 1890 Ніжин. істор.філол. ін-т. Учителював у Глухові, Кременчуку та ін. містах. Співробітничав у Етнографічній комісії ВУАН. Вивчаючи культуру й побут укр. народу, зокрема творчість кобзарів і лірників, зібрав багатий фольклор. та етногр. матеріал. Осн. праці: «Малоруські обряди, повір’я і заплачки при похоронах» (1893), «Розповіді про відьом» (1894), «Малоруське весілля» (1897), «Родини й хрестини», «Іван Купала в Чернігівській губернії» (обидві — 1898), «Збірник матеріалів з малоруського фольклору (Чернігівської, Волинської, Полтавської та деяких інших губерній)» (1902), «Кобзарі-лірникиї Терентій Пархоменко, Никифор Дудка, Олексій Побігайло» (1903), «Мої спогади про П. Я. Литвинову» (1928), «Кобзарі О. Власко та Д. Симоненко й лірник A. Іваницький, їхній репертуар» (1929).

В. Ф. Горленко.


МАЛИНОВСЬКА Маргарита Юріївна (22.XI 1941, с. Уйма Локачинського р-ну Волин. обл. — 22.Х 1983, Київ, похов. у Луцьку) — укр. критик, письменниця. Навч. 1962 — 65 у Львів. ун-ті, закін. 1966 Київ. ун-т. Працювала в журн. «Вітчизна», газ. «Літературна Україна», на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка, в правлінні СПУ. Автор зб. літ.-крит. статей «Любов до життя» (1968 — про творчість І. Драча, М. Вінграновського, B. Симоненка, Є. Гуцала, Григора Тютюнника, В. Дрозда та ін.), літ.-крит. нарисів «Синтез важкої води. Новела одного року» (1967), «Олесь Гончар» (1971), «Древо дружби. Леонід Леонов і Україна» (1979). Романи «Гримучі озера» (1977) та «Полісся» (1980) позначені художньо виразним, правдивим зображенням подій на західноукр. землях напередодні та в перші дні Вел. Вітчизн. війни. Лауреат премії ім. О. І. Білецького (1988, посм.).

Тв.: Рос. перекл. — Гремучие озера. М., 1979; Полесье. М., 1984.

Літ.: Трофимук С. Заглиблюючись у теорію. «Літературна Україна», 1973, 9 лютого; Речмедін В. Полісся у вогні. «Вітчизна», 1981, № 5; Олейник Б. Об авторе. В кн.: Малиновская М. Полесье. М., 1984; Врублевська В. Замели сніги наші сліди... «Літературна Україна», 1991, 28 листопада.

В. Г. Пугач.


МАЛИЦЬКА Костянтина Іванівна (псевд. і крипт. — Віра Лебедова, Чайка Дністрова, Віра Кропивницька, Віра Лужанська, Стефан Горський, К. М.-а, К. та ін.; 30.V 1872, с. Кропивник, тепер Калуського р-ну Івано-Франк. обл. — 17.III 1947, Львів) — укр. письменниця, перекладачка. Закін. 1891 Львів. учит. семінарію, після чого працювала у нар. школах Галичини та Буковини. Під час 1-ї світ. війни була депортована 1915 рос. військ. адміністрацією в Сибір. 1919 жила в Красноярську, де вчителювала в укр. школі. 1923 повернулася до Львова. Вчителювала, з 1944 працювала бібліографом у ЛНБ АН України. Перші літ. твори опубл. 1896 в журн. «Дзвінок». Автор збірок оповідань для дітей «Малі герої» (1899), п’єс «Під нову зорю» (1906, про революц. події в Росії 1905) і «Вінок на могилу Тараса Шевченка» (1914), нарисів на пед. теми («Мати», 1902; «З трагедій дитячих душ», 1907, та ін.) тощо. Писала вірші, для яких характерні патріот. і ліричні мотиви, подекуди — дидактизм. Низку поезій присвятила М. Шашкевичу, Т. Шевченку, І. Франку, В. Стефанику. Вірш М. «Чом, чом, чом, земле моя», покладений на музику Д. Січинським, став відомою нар. піснею. Авторка багатьох стрілецьких пісень («У Січі, у Січі гуртуймось, брати» та ін.). Виступала з публіцист. статтями на теми духовного розкріпачення жінки, видала кн. «Про жіночий рух» (1904). М. належать статті й спогади про революц. народницю М. Вєтрову, письменниць Є. Ярошинську, А. Павлик та ін. Переклала «Казку про золоту рибку» О. Пушкіна, вірш «Три пальми» М. Лермонтова, повість «Дитячі роки Тьоми» М. Гаріна-Михайловського; ряд творів М. А. Тана (псевд. В. Г. Богораза) та ін.

Тв.: Про жіночий рух. Львів, 1904; Із статті «Жіночі типи в найновішій українсько-руській літературі». В кн.: Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. К., 1963.

Літ.: Панкевич Г. Життя, віддане дітям. «Дзвін», 1990, № 2; Погребенник Ф. «Чом, чом, чом, земле моя». «Сільські вісті», 1990, 4 грудня.

Ф. П. Погребенник.


МАЛИЦЬКИЙ Федір Михайлович (1.III 1900, с. Долобичів, на Холмщині, тепер Польща — 21.VII 1988, Київ) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1929 Київ. ін-т нар. освіти. Вчителював на Кубані. Належав до літ. орг-цій «Західна Україна», ЛОКАФ, Спілки сел. письменників «Плуг». Опубл. поет. збірки «Холмщина» (1927), «Поезії» (1931), «Грози над смереками» (1966), «Цвіт ломикаменя» (1971), «Обжинки» (1979), зб. нарисів «Колективними шляхами» (1931), зб. оповідань «На панських ланах» (1931), автобіогр. кн. «Дороги життя» (1975), істор.-біогр. поеми «Юрій Котермак» (про Ю. Дрогобича) і «Мудрець з Чорнух» (про Г. Сковороду), зб. пісень «На крилах пісні» (1985). Найвідоміший прозовий твір — повість «Бистрий Буг» (1931) — про життя й побут холмщаків до 1-ї світ. війни. Окр. твори М. перекладено рос. мовою. Незаконно репресований 1933. Реабілітований 1959. Портрет с. 275.

Тв.: Тих днів не забути. К., 1986; Квіти пізньої осені. К., 1989; Рос. перекл. — Быстрый Буг. М., 1969.

Літ.: Гнатюк М. Федір Малицький. В кн.: Малицький Ф. Бистрий Буг. К., 1966; Дмитерко Л. Жагуче серце поета, В кн.: Малицький Ф. Грози над смереками. К., 1966; Дубина М. З виру життя. В кн.: Малицький Ф. Тих днів не забути. К., 1986.

В. В. Громова.


МАЛИШЕВСЬКИЙ Іван Гнатович [13(25).VII 1828, м. Негневичі, тепер село Новогрудського р-ну Грод. обл., Білорусь — 11 (23).І 1897, Київ] — укр. історик. Закін. 1853 Київ. духовну академію, з 1861 — її професор. Член Моск. археол. т-ва, Історичного товариства Нестора-літописця, Київ. археогр. комісії (див. Тимчасова комісія для розгляду давніх актів), Рос. археол. ін-ту в Константинополі. Досліджував історію Київ. Русі, христ. церкви, зокрема уніатства. М. належать праці про культуру зх. і пд. слов’ян часів Кирила і Мефодія та їхніх учнів, про Нестора-літописця (1859 — 60), першодрукаря Івана Федорова (1892). Автор розвідки «Об отечестве автора „Слова о полку Игореве“» (1888) та ін.

Літ.: Рудаков В. И. И. Малышевский. «Журнал Министерства народного просвещения», 1897, № 3; И. И. Малышевский [Некролог]. «Киевская старина», 1897, № 2; Титов Ф. Памяти покойного профессора Академии Ивана Игнатьевича Малышевского. «Труды Киевской духовной академии», 1897, кн. 2.

С. І. Білокінь.


МАЛИШЕВСЬКИЙ Ігор Юрійович (18.I 1936, Київ) — укр. письменник, кінодраматург, засл. журналіст України з 1983. Закін. 1959 Київ. ун-т. Працював на Респ. радіо, з 1962 — у ред. журн. «Вітчизна». Автор публіцист. книжок «Все життя — атака» (1974), «Радянська Україна. Роки боротьби і перемог» (1978; написав сценарій однойм. докум.-публіцист. фільму, удостоєного 1978 Держ. премії ім. Т. Г. Шевченка), докум. повістей «Найсмачніший хліб мого життя» (1979), «На Енському танковому заводі» (1985), «Володимир Шевченко. Від Кулунди до Чорнобиля» (1987). Життю і діяльності видатного укр. вченого Є. О. Патона присвятив роман «Міст через три життя» (1982) та зб. «Розповіді про Патона» (1984). М. належать сценарії худож. кінофільму «Контрудар» (1985), двосерійного худож. телефільму «Міст через життя» (1987), понад 30 сценаріїв докум.-публіцист. та наук.-популярних фільмів — «Вогненний шлях» (1975; респ. премія ім. Я. О. Галана, 1976), «8 тактів забутої музики» (1982) та ін., тексти докум. фільму «Чорнобиль: хроніка тяжких тижнів» (1986). Твори М. перекл. рос., груз., англ., франц., нім., польс., норв. та ін. мовами.

Тв.: Контрудар. К., 1990; Рос. перекл. — Мост через три жизни. М., 1987.

Літ.: Литвин М. Секрет Старого Мостаря. «Літературна Україна», 1982, 8 квітня.

Н. К. Черненко.


МАЛИШКІН Олександр Георгійович [9(21).III 1892, с. Богородське, тепер Мокшанського р-ну Пенз. обл. — 3.VIII 1938, Москва] — рос. письменник. Закін. 1916 Петрогр. ун-т. Учасник громадян. війни. У ранніх оповіданнях «Польове свято», «Гості», «Повітова любов» та ін. зобразив побут і звичаї провінц. Росії. Повісті «Падіння Даїра» (1923) та «Севастополь» (1931) написані під враженням боїв Черв. Армії з Врангелем, штурму Перекопу. Події громадян. війни в Україні відтворені також в оповіданнях «Ніч над Кривим Рогом» (1923), «Поїзд на південь» (1925). Повість «Лютневий сніг» (1928) пройнята революц. мотивами. Роман «Люди з глушини» (1937 — 38) — про складні перипетії і конфлікти періоду т. з. соціаліст. буд-ва. Писав також статті, кіносценарії, вірші.

Тв.: Сочинения, т. 1 — 2. М., 1965; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1978.

Літ.: Крамов И. Александр Малышкин. М., 1965; Хватов А. И. Александр Малышкин: Жизненный путь и искания писателя. М., 1985.

Л. О. Кисельова.


МАЛИШКО Андрій Самійлович [2(15).XI 1912, с. Обухів, тепер місто Київ. обл. — 17.II 1970, Київ] — укр. поет. З родини шевця. Закін. 1932 Київ. ін-т нар. освіти. Деякий час учителював, працював у газ. «Комсомолець України», «Літературній газеті», журн. «Молодий більшовик». Під час Вел. Вітчизн. війни був кор. газет «Красная армия», «За Радянську Україну!», «За честь Батьківщини». 1944 — 47 — відп. редактор журн. «Дніпро». Депутат Верх. Ради УРСР 3 — 6 скликань. Друкувався з 1930. У 2-й пол. 30-х — на поч. 40-х pp. побачили світ збірки М. «Батьківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (обидві — 1938), «Народження синів» (1939), «Жайворонки», «Зореві дні», «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень» (усі — 1940). Були створені перші поеми — «Ярина» (1938), «Кармалюк» (1940), «Дума про козака Данила» (1941). Тематично ці твори змикалися з осн. масивом укр. поезії тих літ: громадянська війна, відбудова нар. господарства, соціалізм, колективна праця, трудяща людина, минуле укр. народу тощо. Проте в розробці цих тем, висвітлюваних із загальноприйнятих у тогочас. л-рі ідейних позицій, уже відчутно виявилась своєрідність творчості М. — глибокий ліризм, емоційність, органічне входження в стихію фольклор. образності, нар. уявлень, особлива чутливість до прекрасного. Останнє стосується не лише світу природи, хоча саме в пейзажних замальовках майстерність поета явила себе найнаочніше, а й внутр. світу людини: багатство духовних потенцій, вірність сповідуваній народом моралі були для М. визначальною ознакою гідної поваги і худож. зацікавленості людської особистості. Високим патріот. пафосом пройняті його твори періоду Вел. Вітчизн. війни. Крім нарисів, репортажів, відозв, опубл. у пресі, М. видав поет. збірки «До бою вставайте!» (1941), «Понад пожари», «Україно моя!» (1942), «Слово о полку», «Битва» (обидві — 1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). Поезія цієї пори різноманітна змістом і формою, багатопланова у показі бойових епізодів і фронтових буднів, людських доль. Однак, створена митцем могутнього ліричного світовідчуття, вона сприймається як ідейно-художня цілісність, як своєрідний худож. щоденник, де відбилися настрої і почування людини у різних ситуаціях війни. Значний резонанс мала драматична змістом кн. «Україно моя!», в якій з великою худож. силою та емоційністю висловлено відчуття кровного зв’язку з рідною землею та її народом, відтворено події перших місяців війни, окупації України. М. завершив, в основному, воєнну тему поемою «Прометей» (1946; удостоєна разом із зб. «Лірика» Держ. премії СРСР, 1947) — про мужність і братерство людей у роки тяжких випробувань. Наступний етап літ. творчості М. — це півтора повоєн. десятиліття, коли виходять збірки «Весняна книга» (1949), «За синім морем» (1950; Держ. премія СРСР, 1951), «Дарунки вождю» (1952), «Книга братів» (1954), «Що записано мною» (1956), «Серце моєї матері» (1959). Їхня худож.-естет. вартість нерівнозначна. Мажорно-радісна тональність багатьох віршів М. (особливо в зб. «Весняна книга»), романт. піднесеність стилю не відповідали реальній атмосфері повоєн. дійсності — важкого періоду в житті народу, особливо селянства, якому присвячено чимало поезій. Певна заданість ідейно-змістової основи творів спричинялася і до збіднення засобів худож. виразності. І лише наприкінці 50-х pp. творчість М. звільняється від поверховості, загальників, псевдопатетики. Вміщені до зб. «Серце моєї матері» цикли пейзаж. та інтим. лірики свідчать про піднесення творчої снаги автора, його душевну розкутість. У 60-і pp. поет. талант М. реалізується більш повно і різнобічно. Він публікує книжки «Полудень віку» (1960), «Віщий голос», «Листи на світанні» (обидві — 1961), «Прозорість» (1962), «Далекі орбіти» (1962; Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка, 1964), «Дорога під яворами» (1964; Держ. премія СРСР, 1969), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970). Кращі з них відзначаються новизною змісту, ориг. образністю, досконалістю віршових форм. Об’єднує ж їх нове світобачення, розуміння сенсу буття людини і людства, що почали формуватися в суспільстві під впливом складних реалій сусп. і н.-т. прогресу. Не втрачаючи своєї ліричної основи, чимало віршів М. цього періоду підносяться до рівня філос. узагальнення. В них відбилися ті зрушення (тоді ще тільки початкові) в житті країни і в сусп. умонастроях, які започаткували тривалий і нерівномірний процес усвідомлення народом неминущого значення загальнолюдських цінностей.

Поет написав лібрето опер «Молода гвардія» Ю. Мейтуса, «Арсенал» (разом з О. Левадою) Г. Майбороди. Виступав як літ. критик (кн. «Думки про поезію», 1959; «Слово про поета. М. Т. Рильський та його творчість», 1960, та ін.). Переклав ряд творів О. Пушкіна, О. Твардовського, Янки Купали, А. Кулешова, В. Пшавели, Г. Гейне та ін. На слова М. композиторами П. Майбородою, О. Білашем та ін. створено багато пісень («Київський вальс», «Пісня про рушник», «Стежина» та ін.). Вірші М. перекладено багатьма мовами. Іл. див. на окр. аркуші, с. 288 — 289.

Тв.: Твори, т. 1 — 10. К., 1972 — 74; Твори, т. 1 — 5. К., 1986 — 87; Поетичні твори. Літературно-критичні статті. К., 1988; Рос. перекл. — Избранное. К., 1951; Стихи и поэмы. М., 1962; Дорога под яворами. М., 1967; Полдень века. М., 1975.

Літ.: Коваленко Л. Поет Андрій Малишко. К., 1957; Малишкові дороги. Спогади про Андрія Малишка. К., 1975; Дем’янівська Л. С. Андрій Малишко. К., 1985; Коваленко Л. Статті та нариси. К., 1987; Костенко А. І. Андрій Малишко. К., 1987; Барабаш С. Г. Чарівні джерела поезії. Естетичні функції фольклоризму в поетиці Андрія Малишка. К., 1990; Прісовський А. Виходять з архівних сховищ... «Літературна Україна», 1990, 6 грудня.

О. В. Шпильова.



МАЛИШКО Валентина Андріївна (29.ХП 1937, Київ) — укр. поетеса. Дочка А. С. Малишка. Закін. 1960 Київ. ун-т. Працювала у редакції газ. «Зірка», вид-ві «Веселка». Автор збірок «Сашко-поет і сурмач», «Журавлі дитинства» (обидві — 1969), «Що на серце лягло» (1971), «Світ мій бентежний» (1974), «Наш добрий дім» (1978), «Перед своєю совістю стою» (1979), «Стежина» (1981), «Острови доброти» (1983), «Три явори» (1986), «Доторк» (1987), «Материнка» (1988). Поезії М. глибоко ліричні, в них звучать громадян. мотиви. Окр. вірші М. перекладено рос. мовою.

Літ.: Гордасевич Г. Материк доброти. Валентина Малишко. В кн.: Гордасевич Г. Силуети поетес. К., 1989.

Н. К. Черненко.


МАЛІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Малі. Розвивається переважно франц. мовою. Помітний вплив на становлення М. л. справив багатий фольклор малійських народів (бамбара, малінке, фульбе, сенуфо): міфи, героїчний епос, казки й пісні. Значний фольклор.-етногр. матеріал містять збірки «Казка савани» М. Сідібе (1950), «Африканська мудрість, вислови й прислів’я малінке» Ф. Д. Сіссоко (1955), а також істор. і етногр. праці «Культура фульбе» (1956) і «Кумен» (1961) А. А. Ба. В 11 — 18 ст. внаслідок ісламізації країни л-ра створювалася араб. мовою. До кращих її надбань належать істор. хроніки М. Каті (16 ст.) і ас-Саді (17 ст.), написані в мусульм. ун-тах міст Томбукту і Дженне. Франкомовна М. л. сформувалася після колонізації Францією країни в 2-й пол. 19 ст., в ній досить відчутні фольклор. мотиви. 1937 у м. Бамако ств. орг-цію «Літературна асоціація Судану» (з 1940 — «Вогнище Судану»). В 50-і pp. особливої популярності набули романи і повісті письменників, покликаних до творчості в період наростання афр. нац.-визв. руху. До гострих соціальних проблем того часу звернулися С. Бадіан у повісті «У грозу» (1957) і С. Дембеле в романі «Непотрібні» (1960). Лише незначна частина творів мала проколоніальне спрямування (роман «Намисто з коралів» і. М. Уана, 1957). Після проголошення 1960 незалежності країни виникли сприятливі умови для інтенсивного розвитку л-ри. Розширювалося коло проблем, які порушувалися в прозі. В 60 — 70-і pp. здобули визнання твори прогрес. спрямування: повість «Червона савана» Ф. Д. Сіссоко (1962), романи «Тінь минулого» І. Б. Траоре (1972) і «Кров масок» С. Бадіана (1976). Вплив західної ідеології помітний в екзистенціаліст. романі «Обов’язок насилля» Я. Уологема (1968). Просвітит. ідеями пройнята творчість М. Голого (роман «Врятований від алкоголю», 1963), Й. Діакате (роман «Дружня рука», 1969), Я. Сангаре (повість «Наїсса», 1972). До багатої фольклор. спадщини звертається А. А. Ба (роман «Незвична доля Вангрена», 1973). Героїч. боротьбі за незалежність присвячена повість «Золотий ніж» С. Діарри (1976). У кінці 70 — на поч. 80-х pp. у прозі переважає жанр соціального роману: трилогія «Лейтенант із Кути» М. М. Діабате (1979), романи «Ціна душі» М. Конате (1981), «Павутиння» І. Лі (1982), М. А. Діари, І. С. Траоре та ін. Політ. спрямованістю, публіцистичністю відзначаються кращі п’єси С. Бадіана («Смерть Чаки», 1962), А. Каби («Негри, а що ви зробили?», 1972, та ін.). Громадян. пафосом і проникливим ліризмом позначена поезія М. Голого (збірки «Моє серце — вулкан», 1962; «Африканський торнадо», 1966), Г. Діавари (збірки «Земля і хліб», «Африка — мій компас», обидві — 1978, та ін.), С. Сіссоко, А. Кунти. Писемність мовою бамана (народу бамбара), однієї з осн. мов Малі, була розроблена в 60-х pp. 20 ст. Перша книжка цією мовою — поет. зб. Ж. Б. Сіссоко «Пісні гріота» (1977) продовжувала традиції усної нар. творчості. Укр. мовою вірші Г. Діавари, С. Сірімана, А. Кунти, Ф. Д. Сіссоко в перекл. І. Малковича, О. Масикевича, Вс. Ткаченка опубл. у «Всесвіті» (1979, № 5, 11; 1980, № 4; 1981, № 3), антології «Поезія Африки» (К., 1983) та зб. світової поезії 20 ст. «Заграва» (К., 1989); мал. казка «Тідіан» — у зб. «Казки народів світу» (К., 1989).

Літ.: Современные литературы Африки. М., 1973; Денисов Ю. С., Коптелов В. Б. Литература Мали. В кн.: Литературы Африки. М., 1979; Денисов Ю. С., Коптелов В. Б. Литература Мали. В кн.: Развитие литературы в независимых странах Африки (60 — 70-е годы XX века). М., 1980; Коптелов В. Б. Литература Мали. В кн.: Франкоязычные литературы тропической Африки. М., 1989.

В. І. Ткаченко.


МАЛІКОВ Кубаничбек Іманалійович (16.ІХ 1911, с. Уч-Емчек, тепер Аламединського р-ну — 9.XII 1978, Фрунзе, тепер Бішкек) — кирг. поет, драматург, перекладач, нар. поет Киргизії з 1969, засл. діяч мист-в Киргизії з 1947. Закін. 1931 пед. технікум (Фрунзе). Автор книжок «Вірші Кубаничбека» (1933), «Кров за кров» (1942), «Друзі з Ала-Тоо» (1945), «Дружба і любов» (1949), «Вибір імені» (1953), «Думи про майбутнє» (1964), «Голос зі скелі» (1966) та ін., що становлять своєрідний поет. літопис Киргизії. 1971 вийшли «Вибрані твори» у 2 томах. Значна роль М. у становленні нац. драматургії. Йому належать ряд п’єс («Ми не ті, що були», пост. 1950; «На високій землі», опубл. 1956; «Серце стукає», опубл. 1957), лібрето опер («Манас», пост. 1946; «Айчурек», пост. 1958; «Токтогул», пост. 1958; усі — у співавт.). Писав про Україну (цикл віршів «Український зошит», 1964), Т. Шевченка (вірш «Розмова з Тарасом Шевченком», 1964; статті «Думи про Тараса» та «Великий поет українського народу», обидві — 1964). Перекладав з рос., укр. та ін. л-р. Переклав ряд творів Т. Шевченка — «Кавказ», «Тополя», «Гайдамаки», «І виріс я на чужині», «В неволі тяжко, хоча й волі», що увійшли до кирг. вид. «Кобзаря» (1939) та до зб. «Вірші і поеми» Т. Шевченка (1954). Окр. твори М. переклав Б. Степанюк. Портрет с. 277.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Вітер з Ала-Тоо. К., 1971; Із «Українського зошита». В кн.: Здрастуй, сестро! К., 1982; Рос. перекл. — Весна Тянь-Шаня. М., 1950; Выбор имени. Фрунзе, 1954; Ала-Тоо — моя отчизна. М., 1958; Дума о завтрашнем. М., 1964; Стихи. М., 1983.

Літ.: Керимжанова Б. Кубанычбек Маликов. В кн.: Очерки истории киргиз. сов. л-ры. Фрунзе, 1961.

Б. П. Степанюк.


МАЛІН Олексій Карлович [8(21).Х 1912, м. Веліж, теп. Смол. обл. — 17.VIII 1993, Сімферополь] — рос. поет. Жив в Україні. Учасник Вел. Вітчизн. війни. До 1956 працював у військ. пресі. 1962 — 73 — голова правління Крим. орг-ції СПУ. Автор збірок «Байки» (1950), «Байки і фейлетони» (1952, 1956), «Портрети і прикмети» (1957), «Маленькі байки» (1960), «На сатиричній орбіті» (1961), «Музей не для друзів» (1967), «Сміх — не гріх» (1972), «Вітамін „Сміх“» (1977), «Серйозні жарти» (1979), «Жартівливо і нежартівливо» (1982), «Не заради жарту» (1987) та ін.

А. В. Оберемський.


МАЛКОВИЧ Іван Антонович (10.V 1961, с. Нижній Березів Косівського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. поет. Закін. 1980 Івано-Франк. муз. уч-ще і 1985 Київ. ун-т. Учителював. Працював у видавництвах «Веселка», «Молодь», у журн. «Соняшник». 1992 заснував приватне видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», що випускає л-ру для дошкільнят. Автор збірок «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Вірші» (1992). М. — поет яскравого метафор, мислення, витонченого світовідчування з тяжінням до символізму. У творчості М. переплелося кілька жанрово-стильових ліній — від драм., трагедійно-гротескового співпереживання до найніжнішого, естетського споглядання.

Літ.: Павличко Д. В. Доброта життя. В кн.: Малкович І. Білий камінь. К., 1984; Брюховецький В. Все, що залишається. «Літературна Україна», 1985, 20 червня; Рябчук М. Потреба зрілості. «Київ», 1986, № 6.

Ю. І. Ковалів. І. П. Бетко.


МАЛЛАРМЕ (Mallarmé) Стефан (18.III 1842, Париж — 9.IX 1898, м. Вальвен, деп. Сена і Марна) — франц. поет. У 60-х pp. перебував під впливом парнасців (див. «Парнас») та Ш. Бодлера. В 70 — 80-х pp. — один з провідних поетів франц. символізму. Характерні для цього етапу вірші «Гробниця Едгара По» (1875), «Лебідь», «Проза для Дезесента» (обидва — 1885) та ін. Писав і реаліст. твори (зб. «Вірші з нагоди», 1880 — 98, вид. 1920). В ост. роки життя крит. ставився до символіст. поезії (поема «Удача ніколи не скасує випадок», 1897), виявляв симпатії до робітн. класу, мріяв «наблизитись до пролетарів» (ст. «Конфлікт», 1895). Автор трагедії «Іродіада» (1867 — 69), збірок «Поезії» (1887), «Поезія і проза» (1893), «Відступи» (1897). М. належать також філол. («Англійські слова», 1878), істор. («Античні боги», 1880) та ін. праці, літ.-крит. статті «Криза вірша» (1895), «Таємниця в поезії» (1896). Окр. вірші М. переклали В. Щурат, М. Драй-Хмара, М. Рильський, М. Терешенко, О. Зуєвський.

Тв.: Укр. перекл. — Цвіти. В кн.: Щурат В. Поезія XIX віку. Львів, 1903; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; Поезії. Едмонтон, 1983; Морський вітер. В кн.: Рильський М. Зібрання творів, т. 10. К., 1985; Сонет. В кн.: Драй-Хмара М. Вибране. К., 1989; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Европейская поэзия XIX века. М., 1977; Собрание стихотворений. М., 1990.

Літ.: Балашов Н. И. Символизм. Малларме. В кн.: История французской литературы, т. 3. М., 1959; Обломиевский Д. Д. Французский символизм. М., 1973.

Т. Т. Духовний.


МАЛЛЕ-ЖОРІС (Mallet-Jons) Франсуаза (6.VII 1930, Антверпен) — франц. письменниця, член Гонкур. академії з 1970. Закін. Париз. ун-т. Під псевд. Ф. Лілар 1947 опубл. зб. «Недільні вірші». Автор романів «Чернечий вал» (1951), «Червона кімната» (1954), «Брехня» (1956), «Царство небесне» (1958), «Чудо і хрест» (1967), «Паперовий будиночок» (1970), «Аллегра» (1976), «Діккі-Король» (1979), «Про любов і... про ще щось» (1981), «Сміх Луари» (1985). М.-Ж. належить ряд творів на істор. тематику («Марія Манчіні, перше кохання Людовіка XIV», 1964; «Три епохи ночі. Оповідання про чаклунство», 19.67; біогр. кн. «Жанна Гюйон», 1978, та ін.), збірки новел, есе «Лист до самої себе» (1963) і «Я хотіла б грати на акордеоні» (1975). Особливу увагу письменниця приділяє внутр. світу людини, становищу жінки в суспільстві, її боротьбі за свої права. Окр. твори М.-Ж. переклали М. Венгренівська; Ф. Горбач, Р. Осадчук.

Тв.: Укр. перекл. — Я хотіла б грати на акордеоні. «Всесвіт», 1981, № 7; [Твори]. «Всесвіт», 1990, № 1; Рос. перекл. — Дикки-Король. М., 1984; Бумажный домик. М., 1989; Аллегра. М., 1990.

Літ.: Балашова Т. Малле-Жорис. Письмо самой себе. «Современная художественная литература за рубежом», 1963, № 11.

В. І. Ткаченко.


МАЛО (Malot) Гектор (20.V 1830, м. Ла-Буй, деп. Приморська Сена — 17.VII 1907, м. Фонтенесу-Буа, деп. Сен-Сен-Дені) — франц. письменник. Здобув юрид. освіту в Руані й Парижі. Серед 65 романів М. особливої популярності набули написані для дітей і перекладені багатьма мовами світу «Ромен Кальбрі» (1869), «Без сім’ї» (1878; в одному з укр. перекладів «Безрідний») і «В сім’ї» (1893). Маленькі герої цих творів приваблюють своєю добротою, жвавістю і відчайдушністю. Окр. твори М. переклали О. Діхтяр, С. Пінчук, Т. Черторизька та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Безрідний. [X.], 1926; Вивізник Рене. Х., 1931; Без сім’ї. К., 1980; Рос. перекл. — Безродный. СПБ, 1898; Без семьи. [Одесса], 1927; Ромен Кальбри. М., 1959; Без семьи. М., 1989.

Літ.: Донская С. Л. Гектор Мало и Ф. Достоевский. «Труды Ленинградского библиотечного института им. Н. К. Крупской», 1957, т. 2; Пінчук С. Гектор Мало і його роман «Без сім’ї». В кн.: Мало Г. Без сім’ї. К., 1980; Дюшен И. Б. Гектор Мало (1830 — 1907). В кн.: Зарубежная детская литература. М., 1982.

В. І. Ткаченко.


МАЛОВІЧКО Іван Кирилович (7.XI 1909, с. Верещаки, тепер у складі с. Поводи Лисянського району Черкаської області — 26.XI 1937) — укр. поет. Навч. в Одес. кінотехнікумі. 1929 переїхав до Харкова, працював у пресі. Був членом літ. орг-ції «Нова генерація». Автор зб. «Головам на плечах», поем «Шефи», «Соціалістична весна» (всі — 1930), «В книзі маємо мову про ніч штурмову» (1932), збірок оповідань і нарисів: «Мореїн із Комі. Із записок командира» (1934), «З історії Одеського порту» (1935), «На кордоні» (1936). В поезії М. переважали футурист. тенденції. В прозових творах (особливо останніх) автор наблизився до реаліст. манери письма. Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1957.

Літ.: Гельфандбейн Г. [Рец. на кн.: Маловічко І. Головам на плечах. Х., 1930]. «Молодняк», 1930, № 9; Старинкевич Л. [Рец. на кн.: Маловічко І. Соціалістична весна. Х., 1930. — Маловічко І. Шефи. Х., 1930]. «Гарт», 1930, № 12; Сулима М. Футурист із Верещаків. «Літературна Україна», 1989, 7 грудня.

І. М. Лисенко.


МАЛОН (Malon) Бенуа (23.VI 1841, м. Пресьє — 13.IX 1893, м. Аньєр) — франц. письменник, історик. Учасник Париз. комуни 1871, після розгрому якої емігрував до Швейцарії, потім до Італії. Повернувся на батьківщину після амністії 1880. У 1885 заснував журн. «Revue Socialiste» («Соціалістичний журнал»). З 1889 був редактором газ. «Égalité» («Рівність»). Автор істор. роману «Спартак» (1877), праць «Критична історія політичної економії» (1876), «Історія соціалізму» (т. 1 — 5, 1882 — 84), «Єдиний соціалізм» (т. 1 — 2, 1890 — 91) тощо. У 70-х pp. через женев. групу укр. політ. емігрантів познайомився з поезією Т. Шевченка; у 3-му томі «Історії соціалізму» писав про життя і творчість укр. поета. Листувався з М. Драгомановим.

В. І. Ткаченко.


«МАЛОРОССИЙСКИЙ СБОРНИК повестей, сцен, рассказов и водевилей известных малороссийских писателей». Вийшов 1899 у Москві. Вміщено вірш «Перебендя», поему «Катерина» та автопортрет Т. Шевченка, оповід. «Сіра кобила», ідилію «Орися» П. Куліша, оповід. «Як бог дасть, то і в вікно подасть», «Закоханий чорт» О. Стороженка, «Через що люди бідніють та що їм треба робити?» Г. Квітки-Основ’яненка, «Ледащиця» і «Викуп» Марка Вовчка, п’єсу «Наталка Полтавка» та водевіль «Москаль-чарівник» І. Котляревського, п’єси «По ревізії» М. Кропивницького, «Сцены и рассказы из малорусского народного быта» П. Раєвського, укр. нар. казки в записах О. Грабини та ін.

Літ.: Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.


«МАЛОРУСЬКИЙ ЛИТЕРАТУРНЫЙ СБОРНИК». Вийшов 1859 в Саратові в губ. друкарні. Упорядкував і видав Д. Мордовець за участю М. Костомарова. Вміщені твори Д. Мордовця (поема «Козаки і море», перший укр. переклад повісті «Вечір проти Івана Купали» М. Гоголя) та М. Костомарова (вірші «Брат з сестрою», «Ластівка», «Зірка», «Погибель Єрусалима» тощо), Надр. також укр. нар. казки «Ох», «Коза-дереза», «Казка про Івасика і про відьму» та «Казка про королеву Катерину», понад 200 укр. нар. пісень (істор., побут., інтимно-лірич., обрядових та ін.), зібраних М. Костомаровим на Волині. У передмові до своєї поеми «Козаки і море» Д. Мордовець виступив на захист природних прав укр. літ. мови, за вживання її у всіх сферах сусп. життя. Збірник був одним з перших укр. літ. видань, відіграв певну роль у розвитку укр. літ. процесу.

Літ.: Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.


МАЛЮГІН Леонід Антонович [19.II (4.III) 1909, Петербург — 20.I 1968, Москва] — рос. драматург, критик. Закін. 1931 Ін-т історії мист-в (Ленінград). Автор п’єс «Давні друзі» (1945; Держ. премія СРСР, 1946), «Подорож до близьких країн» (1956), «Нові іграшки» (1957), «Сім кілометрів убік» (1960), «Насмішкувате моє щастя» (1965), «Життя Сент-Екзюпері» (1967) та ін. М. належать літературозн. статті, наук. розвідки і есе про театр. мист-во, драматургів, діячів сцени. Писав кіносценарії («Поїзд іде на схід», 1948; «Сюжет для невеликого оповідання», 1967, та ін.). П’єси «Давні друзі» та «Насмішкувате моє щастя» йшли в рос. театрах України, в т. ч. Київ. академ. театрі ім. Лесі Українки.

Тв.: Старые друзья. Пьесы. М., 1961; Старые друзья. Пьесы. М., 1979.

Л. І. Барабан.


МАЛЯРОВ Анатолій Андрійович (22.IV 1933, с. Нейкове, тепер Березівського р-ну Одес. обл.) — рос. і укр. письменник, режисер. Закін. 1958 Київ. ін-т театр. мист-ва. Працював 1958 режисером на Київ. та 1958 — 60 Дніпроп. телестудіях, 1960 — 88 (з перервою) — гол. режисер Микол. студії телебачення. Автор повістей «Зелені і сірі дороги» (1978), «Стояло літо» (1982), «Уроки на користь» (1986), «Спогади про Кіндрата» (1988), п’єси «Самотня баржа у лимані» (1985). В.своїх творах М. пише про різні долі людей, ставить їх перед необхідністю морального вибору. За своїми п’єсами пост. телеспектаклі «Співомовки» («Степан Руданський», 1959), «Баркарола» (1960), «Підмайстер» (1975), здійснив інсценізацію новели «Persona grata» M. Коцюбинського і оповідання «Ранок» К. Станюковича, худож. хроніки «Рос непереможний» В. Ганичева та ін.

Літ.: Тарасенко О. До послужного списку. «Робітнича газета», 1969, 25 лютого; Панасьєва Т. Телевізійний варіант нетелевізійної історії. «Культура і життя», 1987, 2 серпня.

Т. К. Пересунько.


«МАЛЯТКО» — літ.-худож. ілюстр. журнал для дітей дошкільного віку. Виходить з 1960 в Києві щомісяця. Гол. редакторами були Б. Харчук, О. Рябокляч, В. Біленко, з 1981 — С. Єфименко. Друкує оповідання, вірші, казки, загадки, скоромовки, ігри для малят, розповіді про життя дітей, про дит. письменників, нар. умільців тощо. Серед авторів «М.» — Д. Павличко, М. Вінграновський, А. М’ястківський, М. Познанська, Т. Коломієць, В. Чухліб та ін. Журнал ілюструють відомі художники О. Яблонська, Я. Левич, А. Василенко, Л. Загірна та ін.

С. О. Єфименко.


МАЛЬДЗІС Адам Йосипович (7.VIII 1932, с. Росоли, тепер Островецького р-ну Грод. обл.) — білорус. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1986. Закін. 1956 Білорус. ун-т (Мінськ). З 1962 — наук. співробітник, з 1982 — зав. відділом Ін-ту л-ри АН Білорусі. З 1991 — директор Нац. науково-освіт. центру ім. Франциска Скорини, президент Міжнар. асоціації білорусистів. Досліджує міжліт. взаємини. Білорус.-укр. літ. зв’язки розкрив у працях «Творче побратимство» (1966), «Подорож у XIX ст.» (1969), «На перехресті слов’янських традицій» (1980), «Білорусь у дзеркалі мемуарної літератури XVIII ст.» (1982), «З літературознавчих мандрівок» (1987); статтях «Український період життя Яна Борщевського» (1969), «На зорі нової білоруської літератури» (1974). Один з авторів праць «Тарас Шевченко і білоруська література» (1964), «Співдружність літератур» (1968), «Історія білоруської дожовтневої літератури» (т. 2, 1969), «Сторінки літературних зв’язків» (1970), «Історія білоруської радянської літератури» (1977) та ін. Написав коментарі до «Творів» білорус. письменника і громад. діяча Я. Дили (1981), білорус. перекладу «Пана Тадеуша» А. Міцкевича, зробленого Б. Тарашкевичем (1981). М. належать істор. повість «Осінь серед весни» (1984) та біогр. повість «Життя і вознесіння Володимира Короткевича» (1990).

Тв.: Творча співдружність революційних демократів. «Радянське літературознавство», 1964, № 2 [у співавт.].

В. І. Лучук.


МАЛЬОВАНИЙ Володимир Григорович [1848, Катеринославщина, тепер Дніпропетр. обл. — 26.II (10.III) 1893, Томськ] — укр. поет. Був вільним слухачем Новорос. ун-ту (Одеса). З 70-х pp. брав участь у революц. русі (під ім’ям Григорія Петрова), діяльності Одес. громади (див. Громади). 1879 засланий до Сибіру (м. Балаганськ), звідки втік за кордон. У Женеві зблизився з М. Драгомановим. Після нелег. повернення в Україну (1883) вдруге арештований і засланий до Томська. Автор революц. віршів (поширювалися в списках), спогадів. Один з віршів «Не потурай!» за пропозицією П. Грабовського І. Франко вмістив в антол. «Акорди» (1903). Доля ін. творів невідома. М. підтримував зв’язки з І. Карпенком-Карим, М. Комаровим, Є. Чикаленком та ін. укр. письменниками і громад.-культур. діячами.

Тв.: Не потурай! В кн.: Українська муза. К., 1908.

Літ.: Чикаленко Є. Спогади (1861 — 1907), ч. 1. Львів, 1925.

Ф. П. Погребенник.


МАЛЬРО (Malraux) Андре (3.XI 1901, Париж — 23.XI 1976, м. Кретей, деп. Валь-де-Марн) — франц. письменник, мистецтвознавець, державний діяч. Закінчив 1919 ліцей Кондорсе, Національне уч-ще живих сх. мов у Парижі. 1923 — 27 очолював археол. експедицію в Таїланді, Камбоджі, Лаосі, відвідав Китай. Учасник нац.-революц. війни ісп. народу 1936 — 39 (командир авіаескадрильї). Під час 2-ї світ. війни брав участь у бойових діях, з 1943 — у Русі Опору, командував партиз. з’єднанням, пізніше — арм. бригадою. 1945 — 46 — міністр інформації, 1959 — 69 — міністр культури. Тематика романів «Завойовники» (1928), «Королівський шлях» (1930, укр. перекл. А. Перепаді), «Умови людського існування» (1933) навіяна революц. подіями у Сх. Азії. Романи «Роки зневаги» (1935), «Надія» (1937, укр. перекл. Г. Філіпчука) і «Горішники Альтенбурга» (1943) — про боротьбу з фашизмом. Герої М. — сильні натури, спраглі самоствердження, готові до смертельного ризику. Автор ряду праць з теорії мистецтва — «Психологія мистецтва» (т. 1 — 3, 1947 — 50; доп. вид. під назвою «Голоси мовчання», 1953) та ін. Залишив спогади «Антимемуари» (1967), «Голова ідола», «Лазар» (обидва — 1974), «Проїздом у гостях» (1975).

Тв.: Укр. перекл. — Надія. К., 1986; Рос. перекл. — Годы презрения. М., 1935; Надежда. М., 1939; Антимемуары В кн.: С Францией в сердце. М., 1973; Зеркало лимба. М., 1989.

Літ.: Зоніна Л. Мемуари й антимемуари. «Всесвіт», 1973, № 4; Скуратівський В. Пам’яті А. Мальро. «Всесвіт», 1977, № 4.

В. І. Пащенко.


МАЛЬТІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу Мальти. Розвивається мальт., англ. та італ. мовами. Серед худож. творів, написаних мальт. мовою (склалася в 9 — 13 ст. на араб. діалект. основі магрибського типу), виділяються поезія «Кантилена» П. Каксаро (2-а пол. 15 ст.), вірші Дж. Ф. Бонаміко (2-а пол. 17 ст.). Тоді ж на Мальті поширюється латино- та італомовне письменство барокового типу. Деякий період затухання літ. життя змінюється його пожвавленням на поч. 19 ст. М. л. активно розвивається в руслі романтизму. 1818 мальт. мовою перекладено Євангеліє. Провідною стала антиколон. тематика. З патріот. поезіями виступили М. А. Вассалі, Дж. Вассало, Р. Тейлор. Нац. свідомість пробуджували істор. романи Дж. М. Аццопарді, А. М. Каруана, Дж. Вассало, Ф. Джіліо, Г. Гаучі. Прозаїки Дж. Е. Мерсер, Дж. Мамо, Дж. Боннічі та ін. у своїх соціальних романах показали життя трудового народу. Антиколон. спрямування мала творчість поетів М. Дімека, Дж. Пізані та ін. Широку популярність здобув поет Дун Карм (Псаїла) — вірші «До Мальти» (1939), «До мальтійського прапора» (1946). Звільнення Мальти з-під англ. колон. гніту і проголошення 1964 державної незалежності стало поворотним етапом у розвитку М. л. Вона характеризується громадян. піднесенням, експериментами у творчості. В л-ру приходять письменники Дж. Орландо, А. Буттіджідж, поетеса М. Мейлак. Здобули визнання п’єси Ф. Ебейєра — «Літні вакації» (1962), «Бульвар» (1964), «Неділя на хаті» (1971). З’являється дит. л-ра (А. Прека, Т. Замміт, Е. Б. Велла та ін.). Літ. критика представлена іменами О. Фріджджірі, А. Кассола. Поет К. Малія переклав кілька віршів Т. Шевченка, зокрема «Заповіт» (опубл. в антології «Тарас Шевченко. „Заповіт“ мовами народів світу». К., 1989).

Ю. М. Кочубей.


МАЛЬЦ (Maltz) Альберт (8.XI 1908, Нью-Йорк — 1985, Мексика) — амер. письменник, публіцист. Закін. 1930 Колумб. ун-т (шт. Нью-Йорк). Кращі твори М. — про життя амер. пролетаріату: зб. новел «Таке життя» (1938), романи «Глибоке джерело» (1940), «Довгий день у короткому житті» (1957), п’єси «Чорна шахта» (1935), «Справа Моррісона» (1952). Антифашист. спрямування мають роман «Хрест і стріла» (1944), повість «Розповідь про один січневий день» (1965). Писав кіносценарії, публіцист. статті. Окр. твори переклали Н. Хоруженко, Л. Солонько.

Тв.: Укр. перекл. — Справа Моррісона. К., 1953; Оповідання. К., 1956; У неділю в джунглях. К., 1960; Рос. перекл. — Избранное. М., 1951.

Літ.: Мендельсон М. Альберт Мальц. В кн.: Мендельсон М. Современный американский роман. М., 1964; Гиленсон Б. А. Альберт Мальц. В кн.: История американской литературы, ч. 2. М., 1971; Левидова И. М. Альберт Мальц. Биобиблиографический указатель. М., 1954.

Т. Н. Денисова.


МАЛЬЦЕВ Веніамін Миколайович (11.VII 1931, с. Вороватка Краснобаківського р-ну Нижегор. обл. — 11.VI 1986, м. Красний Луч, тепер Луг. обл.) — рос. письменник. Закін. 1954 Ленінгр. гірничий ін-т, 1968 — Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Працював у комбінаті «Донбасантрацит». Автор збірок оповідань і нарисів «Рідна земля» (1961), «Якщо вірити» (1966), повістей та оповідань «Підземні грози» (1971), «Пора косовиць» (1985), зб. повістей «Нелегкі хліби» (1977), зб. оповідань «Давня любов» (1980). Осн. теми — життя шахтарів, ставлення людини до праці, моральний клімат колективу. Окр. твори М. перекл. укр. мовою.

Тв.: Лесные диковины. Донецк, 1989; Укр. перекл. — Короткі новели. «Україна», 1963, № 28.

Літ.: Савич И. Две повести о шахтерах. «Рабочая газета», 1978, 11 февраля; Гелюх Д. Достоверность характера. «Донбас», 1982, № 1; Солдатенко И. Духовнос родство. «Правда Украины», 1986, 15 мая.

О. Л. Бішарев.


МАЛЬЦЕВ Єлизар (справж. — Пупко Єлизарій Юрійович; 22.XII 1916 (4.I 1917), с. Хонхолой, тепер Мухоршибірського р-ну, Бурятія] — рос. письменник. Закін. 1944 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Домінуючою в творчості М. є сільс. тематика. У першому романі «Гарячі ключі» (1945) розповів про подвижницьку працю, побут селянства на поч. Вел. Вітчизн. війни. На худож. якостях, роману про життя села воєнної та повоєнної пори «Від щирого серця» (1948; Держ. премія СРСР, 1949) позначився вплив безконфліктності «теорії». За мотивами роману написав п’єсу «Друга любов» (1950, у співавт.; пост. 1950; Держ. премія СРСР, 1950), а композитор Г. Жуковський створив однойм. оперу (1950). М. належать також романи «Завітай у кожну домівку» (кн. 1, 1960; кн. 2, 1967, про оновлювальні процеси на селі у 2-й пол. 50-х pp.), «Зерна в розораному небі» (1981), «Білі гуси на білому снігу» (1988), повість «Останнє побачення» (1978). Окр. твори М. переклали О. Новицький, С. Олексієнко, С. Пильненький.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1985 — 86; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1972; Укр. перекл. — Від щирого серця. К., 1951; Завітай у кожну домівку, кн. 1 — 2. К., 1963 — 72.

В. О. Дорошенко.


МАЛЬЧЕВСЬКИЙ (Malczewski) Антоній (3.VI 1793, Варшава, за ін. відомостями — с. Княгинин, тепер Княгинине Дубнівського р-ну Рівн. обл. — 2.V 1826, Варшава) — польс. поет, один з основоположників «української школи» в польській літературі. Дит. і юнацькі роки М. минули в Україні. Навч. 1805 — 11 у Волин. вищій гімназії у Кременці. Багато подорожував по Європі. Писав лірич. вірші. Автор романт. поеми «Марія. Українська повість» (1825), якою започаткував новий у польській л-рі жанр епіко-романтичної поеми філософсько-морального спрямування. В ній відображено реальні події 18 ст., магнатсько-шляхет. чвари в Україні. Твір позначений впливом укр. фольклору (описи укр. степу, образ козака, що співає тужливу пісню, тощо). Уривки з неї переклали К. Климкович, В. Житник. За сюжетом і мотивами поеми написано багато муз. (зокрема, опери Г. Мельцера, Р. Статковського, М. Солтиса) і живопис. творів.

Тв.: Укр. перекл. — Марія. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979.

Літ.: Мочульський М. В століття «Марії» Мальчевського. «Україна», 1925, № 3; Вервес Г. Д. Головні проблеми українсько-польських літературних взаємин XIX ст. К., 1958; Кирчів Р. Ф. Український фольклор у польській літературі. Період романтизму. К., 1971.

Р. Ф. Кирчів.


МАМАКІН Юрій Анатолійович (1.VI 1940, Харків) — рос. письменник. Закін. 1962 Харків. ін-т інженерів залізн. транспорту. Працював інженером-будівельником. Автор збірок повістей та оповідань «Музейні раритети» (1965), «За професією — архітектор» (1977), «Щастя почекає до завтра» (1984), «Адреса особистого щастя» (1985), «Зв’язок — ціною життя» (1988, у співавт.), «Весна ідеаліста» (1988), «Єдиний шанс» (1990), роману «Аварія» (1981). Осн. тематика творів — „маленька людина“ у великому місті, художнє дослідження колізії: особистість і колектив.

Тв.: Приговор прокурору. К., 1991.

В. А. Бурбела.


МАМЕДВЕЛІ, Мамед-Велі (псевд. — Кемінé; бл. 1770, аул Джезідден, побл. м. Серахса — бл. 1840, там же) — туркм. поет-сатирик і лірик. Навч. у Бухарі й Хіві. Провідними у творчості М. є вірші сатир. спрямування («Бідняк», «Мій казі», «Кожух» та ін.). Йому приписуються також численні анекдоти про духівництво та різні людські вади. Значну частину поет. спадщини становить любовна лірика («Красуні нам милують зір», «Туркменка», «Коси», «Ерсарійська дівчина» та ін.). Всі твори М. поширювалися усно, пізніше були записані з нар. уст. В Україні М. присвятили вірші Я. Шпорта («Кеміне сміється»), П. Сліпчук (цикл «З байок про Кеміне» у кн. «Гумор і сатира»), а також Д. Білоус («Кеміне»), який переклав і добірку творів М.

Тв.: Укр. перекл. — Мій шлях — пряміш стріли... В кн.: Сузір’я, в. 29. К., 1990; Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1968.

Літ.: Кемине. Сборник статей о жизни и творчестве поэта. Ашхабад, 1971; Білоус Д. Все життя з Кеміне. В кн.: Сузір’я, в. 29. К., 1990.

А. М. Зубар.


МАМЕДЗАДЕ Сиявуш Імран оглу (2.Х 1935, Баку) — азерб. письменник, перекладач. Закін. 1958 Азерб. університет (Баку), 1965 — Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Писати почав рос. мовою — зб. оповідань «Небо» (1966), повість «Тверський бульвар» (1971), збірки віршів «Самоутвердження» (1976) і «Нічні яблука» (1979). Азерб. мовою видав кн. нарисів «Безсонна ніч» (1976) і зб. поезій «Люди-соняшники» (1984). Перекладає з укр., рос. та болг. мов. Україні присвятив вірші (рос. мовою) «Прощай, Ірпінь» (1976), «Роздуми в Кончі-Заспі» («Український диптих», 1977), «Сестра милосердя» (1983), «Пам’яті Тейске Сібуя, який ніс Кобзареве слово в Країну світанкового сонця» (1989); ст. «Перевисання до народів» (1978). У перекл. М. опубл. новела «Камінний хрест» В. Стефаника, оповідання «Чорний яр» О. Гончара, «Сповідь» Р. Іваничука, «Запах кропу» Є. Гуцала, «Син приїхав» Григора Тютюнника; кілька балад І. Драча, ряд віршів М. Вінграновського, М. Карпенка, Б. Олійника, Д. Павличка, Ю. Сердюка, Окр. твори М. переклали М. Мірошниченко, Ю. Сердюк.

Тв.: Укр. перекл. — Перевисання до народів. «Літературна Україна», 1978, 26 вересня; Роздуми в Кончі-Заспі. «Літературна Україна», 1982, 27 травня; Український диптих. «Вітчизна», 1982, № 12.

Літ.: Сіявуш Мамедзаде. «Літературна Україна», 1978, 26 вересня.

М. М. Мірошниченко.


МАМЕДКУЛІЗАДЕ Джаліл Гусейнгулу оглу [псевд. — Молла Насреддін; 10(22).II 1866, м. Нахічевань — 4.I 1932, Баку] — азерб. письменник, публіцист. Закін. 1887 учит. семінарію (м. Горі, Грузія). Вчителював, був на видавн. роботі. Засн. і редагував (1906 — 31) сатир. журнал «Молла Насреддін». Автор соціально-психол. комедій «Мерці» (1909, пост. 1916), «Книга моєї матері» (1919), «Кеманча» (1920), «Збіговисько божевільних» (опубл. 1936), в яких викривав феод. деспотизм, обстоював рідну мову і нац. культуру. Сатир. спрямування має і проза М. — оповідання «Поштова скринька», «Чотки хана», «Східний факультет» та ін., цикл повістей під заг. назвою «Події у селищі Данабаш» тощо. Виступав з фейлетонами, статтями. Окр. твори М. переклали В. Марченко, В. Ціпко.

Тв.: Укр. перекл. — Мерці. К., 1972; Поштова скринька. К., 1986; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. Баку, 1966; Четки хана. М., 1966; Сборище сумасшедших. М., 1989.

Літ.: Ибрагимов М. Джалил Мамедкулизаде. М., 1966; Джафаров М. Джалил Мамедкулизаде. Баку, 1966; Ибрагимов М. Великий демократ. Баку, 1988.

В. М. Арзуманли.


МАМЕДХАНЛИ Енвер Гафар оглу (29.II 1913, м. Геокчай — 19.XII 1990, Баку) — азерб. письменник, перекладач, засл. діяч мист-в Азербайджану з 1963, нар. письменник Азербайджану з 1987. Учасник Вел. Вітчизн. війни, визволяв Україну. Закін. 1934 Азерб. нафтовий ін-т (Баку), 1938 — Всесоюз. ін-т кінематографії (Москва). Автор повісті «Коловорот» (1934), збірок оповідань і повістей «Бакинські ночі» (1936), «Дзеркало» (1939), «Мати й дороги» (1943); п’єс «Ранок Сходу» (1947), «У вогні» (1951) і «Ширванська красуня» (1957), кіносценаріїв («Лейлі і Меджнун», 1963, «Бабек», 1976, та ін.). Перекладав з рос. та західноєвроп. л-р. Україні присвятив нарис «Вогонь на Захід» (1942) та новелу «Крижана статуя» (1944). Спілкувався з О. Довженком. Перекл. оповідання «Історія одної конфіскати» І. Франка. Кілька оповідань М. переклали І. Стативка, М. Мірошниченко.

Тв.: Укр. перекл. — Червоні бутони. К., 1957; При світлі місяця. В кн.: Азербайджанське радянське оповідання. К., 1984; Рос. перекл. — Избранное. Баку, 1959.

Літ.: Очерк истории азербайджанской советской литературы. М., 1963.

В. М. Арзуманли.


МАМІН-СИБІРЯК (справж. прізв. — Мамін) Дмитро Наркисович [25.Х (6.XI) 1852, Вісімо-Шайтанський завод, тепер смт Вісім Пригородного р-ну Єкатеринб. обл. — 2(15).XI 1912, Петербург] — рос. письменник. Навч. 1868 — 72 в Перм. духовній семінарії, 1872 — 76 — в Мед.-хірург. академії (Петербург) та 1876 — 77 в Петерб. ун-ті. 1877 — 91 жив і працював на Уралі, з 1891 — у Петербурзі й Цар. Селі. Перші оповідання та роман «У вирі пристрастей» («Винні») надр. 1875 — 77 у петерб. журналах. Справжнє визнання принесли М.-С. твори про життя Уралу з його особливим побутом та своєрідним соціально-екон. укладом: оповідання «Всі ми хліб їмо», «Серед каміння» та ін. (увійшли до зб. «Уральські оповідання», т. 1 — 4, 1901 — 1905). Широку соціальну картину змалював у романах «Приваловські мільйони» (1883), «Гірниче гніздо», «Дике щастя» (обидва — 1884), «Три кінці» (1890), «Золото» (1892) та «Хліб» (1895), «На вулиці» (ін. назва — «Бурхливий потік», 1901), у них відтв. побут і психологію трудівників гірничозавод. районів Уралу, у сатир. світлі показав нестримний дух наживи та кар’єризму серед підприємців. У циклах оповідань «Біля панів» (1900), «Дитячі тіні» та ін. помітно відчутна ідеалізація патріарх. сільс. життя. Роман «Риси з життя Пепка» (1894; про петерб. репортерів) побудований значною мірою на автобіогр. матеріалі. Проблеми мист-ва порушив у романі «Зірки, що падають» (1899) та оповіданні «Мумма» (1907).

Написав п’єсу «Золотопромисловці» (ін. назва — «На золотому дні», 1887). М.-С. належать повість «На рубежі Азії» (1888), нарис «Медові ріки» тощо. Багато його творів для дітей увійшли до скарбниці класич. дит. л-ри (збірки «Омелько-мисливець», 1884; «Зимівля на Студеній», 1892; «Сіра шийка», 1893; «Казки й оповідання для дітей молодшого віку», 1895; «Оленчині казки», 1896; «Оповідання і казки», ч. 1 — 2, 1897 — 98; «По Уралу», 1899, та ін.). З великою симпатією ставлячись до України, М.-С. у ряді творів зобразив трудящих українців (ром. «Три кінці», пов. «Охонині брови»; нариси «Бійці», «Від Уралу до Москви» та ін.), використовував укр. пісні. Деякі твори М.-С. екранізовано. За повістю «Охонині брови» композитор Г. Бєлоглазов написав оперу «Охоня» (1956). Окр. твори М.-С. переклали М. Загірня, І. Волошин, Д. Гринько, О. Іваненко, П. Іванов, О. Бандура, М. Дудко, В.. Хоменко, Д. Бобир, Г. Черняхівський та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 12. Свердловск, 1948 — 51; Собрание сочинений, т. 1 — 10. М., 1958; Золото. Х., 1927; Укр. перекл. — Біле золото. Х., 1930; Вибрані оповідання. Х. — К., 1931; Оленчині казки. К., 1948; Приваловські мільйони. К., 1952; Хліб. К., 1956; Гірниче гніздо. К., 1957; Золотопромисловці. К., 1957; Уральські оповідання. К., 1957; Сіра шийка. К., 1978.

Літ.: Груздев А. Д. Н. Мамин-Сибиряк. М., 1958; Швец А. В. Пословицы и поговорки в повести Д. Н. Мамина-Сибиряка «Охонины брови». «Вісник Київського університету», 1959, № 2. Серія філології та журналістики, в. 2; Д. Н. Мамин-Сибиряк в воспоминаниях современников. Свердловск, 1962; Дергачев И. Д. Н. Мамин-Сибиряк. Личность. Творчество. Свердловск, 1981.

А. І. Плотникова.


МАМНЄВ Василь Іванович (29.Х 1939, м. Тайшет Ірк. обл.) — рос. поет, перекладач. Має середню освіту. Живе в Україні. Працював на новобудовах Братська та Ангарська. Автор збірок «Зв’язок часів» (1974), «Причетність» (1977), «Жар багать» (1980), «Кленовий сік» (1984), «Берестяне кільце» (1988), «Заозер’я» (1991). Перекладає з груз. і татар. л-р.

Літ.: Лазоренко А. Молодые семидесятых. В кн.: Донбасс: писатель и время. Донецк, 1979.

Л. П. Кир’яков.


МАМОНТІВ Яків Андрійович [псевд. — Я. Лірницький, Я. Пан, Яшко, Ясь М. та ін.; 22.Х (3.XI) 1888, х. Стрілиця (Стріличний), тепер с. Шапошникове Сум. р-ну Сум. обл. — 31.I 1940, Харків] — укр. драматург, театрознавець, педагог. Закін. 1914 Моск. комерц. ін-т. З 1920 викладав педагогіку у вузах Харкова, брав участь у літ. і театр. житті. З 1907 друкував оповідання й вірші — в газетах «Рада» і «Маяк», журналах «Ілюстрована Україна», «Українська хата», «Рідний край», «Літературно-науковий вістник», «Мистецтво», «Промінь», «Шлях» та ін. На ранніх творах М., зокрема поезії (ввійшла до його єдиної зб. «Вінки за водою», 1924) і перших драм. спробах [«Дівчина з арфою», 1918; «Драматичні етюди (Dies irae. — Третя ніч. — Захід)», 1922; «Над безоднею», 1922], позначився вплив модернізму. На поч. 20-х pp. M. інтенсивно шукає нові шляхи розвитку українського театру, форму зближення його з дійсністю. Наступні п’єси «Веселий Хам» (1921), «Коли народ визволяється» (1923), «Ave Maria» (1924), «Батальйон.мертвих» (1926) характеризуються абстрактно-алегор. засобами письма. Гол. героєм тут нерідко виступають революц. маси, постаті схематичні. Тема революц. боротьби найчіткіше означилася в п’єсі «Коли народ визволяється», яка була пост. рядом театрів. Цикл одноактівок «У тієї Катерини», «Чернець», «Роковини» (всі — 1-а пол. 20-х pp.), де показано життя і побут укр. народу 17 — 19 ст., був популярний на сценах робіт.-сел. театрів. Утвердження реаліст. напряму в творчості М. пов’язано з втіленням теми громадян. війни в Україні — у п’єсах «До третіх півнів» (1925, за оповіданням «В революцію» П. Лісового), «Республіка на колесах» (1928, за оповіданням «Президент Кислокапустянської республіки» О. Слісаренка), «Княжна Вікторія» (1929), «Гетьманщина» (1930 — 39). Для цих творів характерним є філос. осмислення революц. подій та колізій. У п’єсі «Рожеве павутиння» (1928) змальовано звичаї, погляди, побут міщан серед. 20-х pp.; п’єси «Його власність» (1930) та «Своя людина» (1936) — про впровадження соціалістичних форм господарювання.

Ост. десятиліття життя М. засвідчує розширення кола його мист. інтересів, поглиблення проблематики творів. В 30-х pp. він написав п’єси для дітей «Хо» (за мотивами однойм. твору М. Коцюбинського), «Потороча», «Солом’яний дід», кіносценарії «Земля українська», «Мурований міст», «Манька з Вовчих ярів», «Так народжується людина» (згодом переробив у п’єсу «Архітектор Шалько», 1934 — 35). Драматургові належать також лібрето опер «Золотий обруч» (за повістю «Захар Беркут» І. Франка), «Турбаї», «Міхаель Демарк», «Сава Чалий», «Гайдамаки» (за однойм. твором Т. Шевченка). Інсценізував ряд творів М. Коцюбинського, І. Франка, Т. Шевченка. Останньою в драматичному доробку М. є п’єса «Фата моргана» (1939, за повістю М. Коцюбинського). Опубл. праці з питань розвитку театру 19 — 20 ст., педагогіки: «Проблема естетичного виховання» (1914), «Сучасні проблеми педагогічної творчості» (1922), «На театральних роздоріжжях» (1925).

Тв.: Твори. К., 1962; Твори. К., 1988.

Літ.: Біленький А. Українська драматургія післяжовтневої доби. «Нове мистецтво», 1926, № 28; Смолич Ю. Драматичне письменство наших днів. «Червоний шлях», 1927, № 4; Кисельов Й. Яків Мамонтов. В кн.: Українські радянські письменники, в. 4, К., 1960; Костюк Ю. Г. Творча і громадська діяльність Якова Мамонтова. В кн.: Мамонтов Я. А. Твори. К., 1988; Костюк Ю. Виразно перегукується з сучасністю. «Літературна Україна», 1988, 10 листопада; Єршова М. С. Бібліографія творів Якова Мамонтова. «Радянське літературознавство», 1958, № 5.

М. М. Гнатюк.


МАМСУРОВ Дабе (Сосланбег) Хабійович [30.VIII (12.IX) 1909, с. Середній Урух, тепер Ірафського р-ну, Пн. Осетія — 21.VIII 1966, Владикавказ] — осет. письменник, громад. діяч. Закін. 1930 Пн.-Осет. пед. технікум (Владикавказ), навч. 1931 — 33 у Рост. пед. ін-ті, 1933 — 36 — у Ленінгр. істор.-філологічному ін-ті. Був головою правління СП Пн. Осетії (1946 — 54). Автор зб. поезій «Перші кроки» (1931), поем «Джерела» (1942) і «Чермен» (1946), збірок оповідань «По сходинках життя» (1937), «Гості» (1964), повістей «Месники» (1943) і «Господарі життя» (1947). З-поміж романів («Тяжка операція», 1939; «Покоління», 1940; «Люди це люди», 1960, тощо) найпомітнішим є «Поема про героїв» (кн. 1, 1948; кн. 2, 1958; кн. З, 1969) — епіч. полотно про соціальні процеси в Пн. Осетії перших десятиліть 20 ст. Написав драми «Вождь Багатар» (1940), «Відважний хлопчик» (1941), «Сини Бата» (1942) та ін. Ряд творів адресував дітям. Брав участь в ювілейних урочистостях у Києві з нагоди 140-річчя від дня народження Т. Шевченка, свої враження від них висловив у статтях «Українським друзям» та «У братній сім’ї» (обидві — 1954). Переклав окр. твори Т. Шевченка («Тарасова ніч», «Мар’яна-черниця», «Ой діброво — темний гаю!», «Лічу в неволі дні і ночі», «Три літа», «Утоплена», «Холодний Яр» та ін.), які ввійшли до кн. «Твори» укр. поета (Орджонікідзе, 1954).

Тв.: Рос. перекл. — Избранные рассказы. М., 1958; Рассказы. М., 1979; Позма о героях. М., 1981.

Літ.: Марзоев С. Т. Дабе Мамсуров. Орджоникидзе, 1960; Марзоев С. Дабе Мамсуров. В кн.: Очерк истории осетинской советской литературы. Орджоникидзе, 1967; Парастаев М. Ф. Некоторые вопросы творчества Дабе Мамсурова. Орджоникидзе, 1968.

І. А. Луценко.


«МАНАС» — героїч. епос кирг. народу. Складається з трьох частин, кожна з яких має десятки варіантів. Окр. його сюжети сягають первіснообщинного ладу. Формувався протягом багатьох віків у двох осн. етнокультур. регіонах — південносибір. та середньоазіатському. У процесі еволюції від міфу до героїч. епосу зазнав худож. трансформації. Письмові відомості про «М.» є у «Збірнику літописів» — рукописному перс. джерелі 16 ст. (виявлений лише 1959). Розповідає про подвиги богатиря хана Манаса (ч. 1), його сина Семетея (ч. 2) та внука Сейтека (ч. 3) в ім’я об’єднання свого народу і захисту його від зовнішніх ворогів. Гол. персонаж Манас — ідеальний образ нар. героя, в якому поєднані казково-міфол. і реаліст. риси. «М.» генет. і типол. пов’язаний з тюркомовною епіч. спадщиною, що пояснюється спільністю істор. долі тюрк. народів на окр. етапах розвитку; передається найдавнішим тюрк. епічним віршем. Його нац. своєрідність яскраво виражена у відтворенні побуту, звичаїв, обрядів кирг. народу. Перші записи епосу у 2-й пол. 19 ст. зробили Ч. Валіханов та В. Радлов. Найповніший запис — за версією манасчі (нар. оповідач епосу «М.») С. Орозбакова. За мотивами «М.» написані поема А. Токомбаєва «28 богатирів», опери «Айчурек» та «Манас» А. Малдибаєва. Його образи і мотиви зустрічаються у поезіях Т. Уметалієва, К. Маликова, Дж. Боконбаєва та ін., творах Ч. Айтматова (повістях «Джаміля», «Білий пароплав» і «Ранні журавлі», романі «І понад вік триває день»). Епос перекладено багатьма мовами.

Вид.: Рос. перекл. — Манас, т. 1 — 3. М., 1984 — 90.

Літ.: Киргизский героический эпос «Манас». М., 1961; «Манас» — героический эпос киргизского народа. Фрунзе, 1968; Кыдырбаева P. З., Кырбашев К., Жайнакова А. Варианты эпоса «Манас». Фрунзе, 1988.

М. Г. Бочко.


МАНАСТИРСЬКИЙ Олександр Дмитрович [псевд. — Буковинець; 10 (22).VI 1857, с. Лужани, тепер смт Кіцманського р-ну Чернів. обл. — 1920, Чернівці] — укр. письменник. Закін. 1861 духовну семінарію в Чернівцях. Був священиком у буков. селах Руський Банилів, Панська Долина, Дорошівці. Друкувався в газетах «Православна Буковина», «Селянин», «Буковина», «Bukowiner Nachrichten» («Буковинські вісті»). Писав побутово-моралізаторські вірші, оповідання, п’єси («Батько умирає», «Гарно підчмелився і не оженився», обидві — 1888; «На Великдень», 1895, та ін.). Створив пісні «Ой, Дністре, мій Дністре» (стала народною), «На селі», «Жовняри» та ін. для заснованого ним хору хлопчиків. Надр. публіцист. брошуру «Моїм браттям-селянам» (в. 1 — 3, 1895). Збирав фольклорно-етногр. матеріали. Разом з Р. Кайндлем видав нім. мовою істор.-краєзн. працю «Русини на Буковині» (ч. 1 — 2, 1888 — 89). Автобіографія М. зберіг. у ЛНБ ім. В. Стефаника АН України.

Ф. П. Погребенник.


МАНДЕЛЬШТАМ Осип Емілійович [2(14).I, за ін. даними — 3(15).І 1891, Варшава — 27.XII 1938, побл. Владивостока] — рос. поет. Закін. 1907 Тенішевське комерц. уч-ще в Петербурзі, навч. 1907 — 08 в Сорбонні (Париж), 1909 — 10 — в Гайдельберзькому, 1911 — 12 — Петерб. ун-тах. 1918 — 19 працював у системі Наркомосу Росії, жив у Петрограді, Москві, Україні, Грузії. 1922 оселився в Москві. 1911 входив до поет. групи «Цех поэтов». Один із засновників акмеїзму. В першій зб. віршів «Камінь» (1913, 2-е вид. — 1916, 3-є вид. — 1923) вирізнився своєрідний мистецький почерк М., зокрема насиченість його поезії культурол. та історіософ. змістом, літ.-мист. асоціаціями. Водночас виступив з літ.-крит. статтями («Ранок акмеїзму», 1912, опубл.. 1919, «Про співбесідника», 1913) та філос.-естетичними есе («Петро Чаадаев», 1914), що мають характер літ. маніфестів. У творчості 1915 — 17 відчутні мотиви катастрофізму, наближення кризи імперії, заснованої на нівелюванні особи, перетворенні людини на «будівельний матеріал» для держави, утверджується ідея вселюдської єдності (вірш «Звіринець», 1916, та ін.). Прихильно зустрівши Лютневу революцію, М. з осторогою поставився до жовтневого перевороту, розцінив його як розрив з духовними та етично-культурними традиціями минулого (вірші «Касандра», «Сутінки свободи», 1918, та ін.). Високим худож. рівнем, культурою вірша, прагненням глибоко осягнути і виразити дух епохи в усьому його драматизмі позначені збірки «Tristia» (1922), «Друга книга» (1923). Завданням поезії та покликанню митця в нових соціальних умовах присвятив статті «Слово і культура» (1921), «Про природу слова», «Лист про російську поезію» (обидві — 1922), «Гуманізм і сучасність» (1923) та ін. У 20-х pp. незалежна громадян. позиція М. виявилася несумісною із загальною атмосферою тотальної регламентації, прагненням офіц. структур перетворити л-ру на сервіліст. придаток ідеології. У 20 — 30-х pp. написав автобіогр. оповідання «Шум часу» (1925), «Єгипетська марка» (1928), «Четверта проза» (опубл. 1966, 19.88), повість-есе «Подорож до Вірменії» (1933). На поч. 30-х pp. посилюється цькування поета з боку вульгарно-соціол. критики, йому перекривають шлях до читача. У травні 1934 за антисталінський вірш «Ми живемо, не чуючи під собою країни» М. був арештований і висланий з Москви спочатку в Пенз. обл., а згодом — до Воронежа. Тут написав цикл віршів «Воронезькі зошити» (опубл. 1980), визнаний шедевром європ. лірики 1-ї половини 20 ст. У травні 1938 засуджений на десять років, під час етапу на Дал. Схід помер у табірному бараці. М. належать переклади з старофранц., франц., англ., нім., італ., груз. та ін. мов; праці з питань л-ри і мист-ва — «Про поезію» (1928) і «Розмова про Данте» (1933, опубл. 1967). Життя і творчість М. пов’язані з Україною та її культурою. В ряді творів відбилися укр. мотиви, образи, мовний колорит (вірші «Як по вулицях Києва-Вія...», «Старий Крим», нарис «Київ» та ін.). У березні 1922 М. виступив у Київ. філос. академії з лекцією «Акмеїзм чи класицизм?». Опубл. рецензії на вистави у Києві й Одесі театру «Березіль» (1926). Л. Кисельов присвятив М. цикл віршів. Деякі аспекти літ. поглядів М. аналізувалися в ст. «Про одне з чергових завдань історико-літературної науки» О. Білецького. Окр. вірші М. переклали Д. Павличко, Л. Череватенко та ін. Реабіліт. 1987.

Тв.: Сочинения, т. 1 — 2. М., 1990; Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1991.

Літ.: Поляков М. Критическая проза О. Мандельштама. В кн.: Мандельштам О. Слово и культура. М., 1987; Мандельштам Н. Я. Воспоминания. М., 1989; Петровський Н. Київський роман Осипа Мандельштама. «Вітчизна», 1990, № 1; Жизнь и творчсство О. Э. Мандельштама. Воронеж. 1990; Струве Н. А. Осип Мандельштам. Лондон, 1990; Путлина И. Опыт современного прочтения О. Мандельштама. «Вопросы литературы», 1991, № 5.

В. В. Кравець, Е. А. Обухова.


МАНДЗОНІ (Manzoni) Алессандро (7.III 1785, Мілан — 22.V 1873, там же) — італ. письменник. Закін. аристокр. колеж. У першому творі — поемі «Тріумф свободи» (1801) виступив як адепт Великої франц. революції. Пізніше відійшов від якобін. ідеалів, схиляючись до поміркованого просвітництва і христ. моралі. Відгуком на нац.визв. боротьбу італ. народу проти австр. гніту є неоромантичні «Священні гімни» (1812 — 22, опубл. 1815, 1823). В трагедіях «Граф Карманьйола» (1820) і «Адельгіз» (1822) відтв. події і постаті з італ. історії! Вершина творчості М. — істор. роман «Заручені» (ч. 1 — 3, 1821 — 23; 3-я ред. вид. 1840; укр. перекл. П. Соколовського), в якому драм. події часів ісп. владарювання в Ломбардії 17 ст. спроектовано на Італію поч. 19 ст., на боротьбу італ. патріотів проти австр. неволі. У звичайних людях, передовсім селянах, М. вбачав носіїв нар. моралі, гуманізму й справедливості. Після 1827 виступав переважно з публіцист. (нарис «Історія ганебного стовпа», 1840) та теор. статтями (дослідження «Про історичний роман», 1845; «Про єдність мови та засоби її поширення», 1868; «Трактат про італійську мову», незакін.).

Тв.: Укр. перекл. — Заручені. К., 1985; Рос. перекл. — Избранное. М., 1978; Обрученные. М., 1984.

Літ.: Пахльовська О. Епоха Рісорджіменто і творчість Алессандро Мандзоні. В кн.: Мандзоні А. Заручені. К., 1985.

М. І. Литвинець.


МАНДИЧЕВСЬКИЙ Євген Порфирович (псевд. — Фр. Улянович; 1873; с. Зарваниця, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — 1929, м. Кам’янка-Струмилівська, тепер Кам’янка-Бузька Львів. обл.) — український письменник і педагог. Філол. освіту здобув в ун-тах Львова, Граца (Австрія) та Берліна. Вчителював у Перемишлі, Тернополі і Чернівцях. Був редактором пед. журн. «Молодіж» у Тернополі. Друкувався в журналах «Літературно-науковий вістник», «Дзвінок», газетах «Буковина», «Діло», «Руслан», альманахах «З-над хмар і з долин», «Багаття». Автор новелістичних збірок «З живого і мертвого» (1901), «Судьба» (1906), «В ярмі» (1907) та ін., невеликої повісті «Дві долі» (1904) — з життя галиц. селянства, міської бідноти й учнів, молоді. Мотивами богошукання позначена новела «В долині поклонників Брами». У кращих новелах і образках («акварельках») М. майстерно передав психол. стан людини у переломний момент її буття («Буря», «В дорозі на той світ», «На весну», «В світ!», «Бранка» та ін.). Його творчість загалом розвивалася в руслі імпресіонізму. Для неї характерні поглиблений психологізм, ліризм, меланхолійна настроєвість, фрагментарність викладу. Писав ліричні поезії — увійшли до антології «Українська муза» («Пустіть, пустіть нас в світ», «Галицьке село», «Серед піль» та ін.).

Тв.: [Твори]. В кн.: Українська новелістика кінця XIX — початку XX ст. К., 1989; Нелюд. «Тернопіль», 1992, № 4.

Літ.: Франко І. Українська [література за 1899 рік]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 33. К., 1982; Нахлік Є. Правда життя крізь призму малої прози. В кн.: Образки з життя. Львів, 1989.

Є. К. Нахлік, В. І. Хома.


МАНДИЧЕВСЬКИЙ Іван Корнилович (17.I 1854, с. Надвірна, тепер місто Івано-Франк. обл. — 26.III 1925, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ) — укр. громад. діяч, літератор. З 1873 вивчав право у Львів. і Віден. ун-тах. Повернувшись 1876 до Львова, включився в діяльність «Академического кружка», став співробітником журн, «Друг». Входив до кола І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького. Звинувачувався 1878 владою у розповсюдженні літератури, пересланої М. Драгомановим (відбув одномісячний арешт). Пізніше працював адвокатом у Станіславі. 1879 з І. Франком переклав розвідку нім. економіста Г. Шеля «Суспільно-політичні сторонництва в Німеччині» (надр. у журн. «Правда», 1879, № 6, 7, 10 — 12; окр. книжкою — в серії «Дрібна бібліотека», 1879). М. здійснив літ. реконструкцію «Слова о полку Ігоревім» («Слово о пълку Ігореві». Львів, 1918). Книжка містить текст видання 1800, довільний прозовий переклад-переробку укр. мовою і розвідку, в якій стверджується, що «Слово» створене весною 1188 на Чернігівщині на основі укр. нар. поезії з літ.-церк. елементами і відбиває ідеологію укр. селянства. Зібрав багату бібліотеку, яку подарував Науковому товариству імені Шевченка у Львові.

Літ.: [Некролог]. «Діло», 1925, № 76; Студинський К. Іван Франко і товариші в соціалістичнім процесі 1878 р. «Україна», 1926. № 6.

В. І. Крекотень, М. О. Мороз.


МАНДРИК Юрій (1898, с. Лужани, тепер смт Кіцманського р-ну Чернів. обл. — 1919, м. Стрий, тепер Львів. обл.) — укр. письменник. Навч. в укр. гімназії (Чернівці), виступав як самодіяльний актор. Під час 1-ї світ. війни мобілізований до австро-угор. армії, за антицісарські настрої був арештований. Автор антивоєнних оповідань, новел, поезій у прозі (цикл «Війна», 1917), медитативної лірики (цикл мініатюр «Слідами вічності», 1917); обидва цикли опубл. по смерті М. в журн. «Промінь» (1921). Тяжів до стислої, психол.-імпресіоніст. манери письма. Частина рукописів М. втрачена під час війни.

Ф. П. Погребенник.


МАНДРИКА Микита Іванович (28.ІХ 1886, Київ — 20.VIII 1979, Вінніпег) — укр. поет і літературознавець, доктор права з 1928. Навчався у Софійському та Празькому ун-тах. 1917 був членом Центр. Ради, пізніше — на дипломат. роботі. 1919 виїхав на Дал. Схід, згодом — в араб. країни, Пд. Європу. 1920 — емігрував до Чехо-Словаччини, 1928 — до Канади. Автор збірок віршів «Пісні про Анемону» (1917), «Мій сад» (1941), «Золота осінь» (1958), «Радість» (1959), «Симфонія віків» [1961, вміщено також поеми «Мазепа», «Канада» (англ. мовою її переклав В. Кіркконнел, опубл. 1977), «Симфонія України»], «Сонцецвіт» (1965), «Вино життя» (1970), «Завершення літа» (1975). У ранніх поезіях відчувається вплив О. Олеся, в пізніших — «неокласиків». М. властиве ориг. поет. мислення, місткі, емоц. наснажені образи. Написав «Історію української літератури в Канаді» (1968, англ. мовою), статті «З болгарсько-українських літературних взаємин» (опубл. 1925 в «Записках історично-філологічного відділу ВУАН», передр. 1956 у серії «Славістика» Ін-ту славістики УВАН в Канаді, ч. 26; 1964 під назвою «Вплив Шевченка на болгарську поезію» вміщена в журн. «The Ukrainian Review» («Український огляд», Лондон), «Шевченко і Франко» (1957). Виступав зі статтями на укр. тематику в англ., франц., болг., чес., рос. пресі. Уклав біобібліогр. покажчики Л. Білецького (1958), Я. Рудницького (1961).

Літ.: Зеров М. [Рец. на кн.: Мандрика М. Пісні про Анемону, т. 1. К., 1917]. «Книгарь», 1918, № 6.

Р. П. Зорівчак, І. М. Лисенко.


«МАНДРІВНИХ СЮЖЕТІВ» ТЕОРІЯ — див. Запозичення теорія.


МАНДРІВНІ ДЯКИ, мандровані дяки — студенти різних шкіл в Україні 17 — 18 ст., зокрема Київської академії, які під час канікул заробляли на прожиття, наймаючись писарями, дяками та домашніми вчителями. М. д. влаштовували також вертепні вистави (див. Вертеп), складали вірші та пісні (здебільшого орації і травестії, бурлескні вірші), в яких христ. догми та бібл. персонажі трактуються з гумором, відповідно до традицій укр. нар. сміхової культури («Пісня світська», «Вірша, говоренная пану гетману запорожцами на світлий празник Воскресенія Христова 1791 года» та ін). Постійним об’єктом уваги М. д. були Різдво та Воскресіння Христа («Вірші на Воскресеніє Христово», «Різдвяна вірша»), причому реліг. сюжети зводилися до рівня звичайних, житейських, збагачувалися численними побут. деталями. У пародійно-жартівливому тоні М. д. відтворювали своє студентське (спудейське) життя, висміюючи пристрасть до оковитої («Синаксар, выписан из службы двінадцяти нетлінних братьєв Коропских на память пиворізам о ізобличеніи сивухи», «Лікарство на болящих немощію піанства іли Бахуса новоизобрітенноє», «Правило увіщательное піаницам...»). Характерною літ. пам’яткою творчості М. д. є автобіографія Іллі Турчиновського «В память дітям своим, и внукам, и всему потомству» (1719). Багато творів М. д. перейшло у фольклор; вони, як правило, не друкувалися, лише інколи включалися до рукопис. збірників. Бурлескно-травест. спадщина М. д. стала однією з підвалин, на яких формувалася нова укр. л-ра. Типи М. д. змальовані в л-рі 18 ст. (інтермедії до драм Митрофана Довгалевського), 19 ст. (оповідання «Салдацький патрет» Г. Квітки-Основ’яненка, п’єса «Чумаки» І. Карпенка-Карого, роман «Бурсак» В. Наріжного, повість «Вій» М. Гоголя), 20 ст. (романи «Козацькому роду нема переводу» О. Ільченка, «Три листки за вікном» Валерія Шевчука) та ін. Творчість М. д. типологічно споріднена з поезією вагантів.

Літ.: Житецький П. Г. «Енеїда» Котляревського у зв’язку з оглядом української літератури XVIII ст. В кн.: Житецький П. Г. Вибрані праці. Філологія. К., 1987; Микитась В. Ваганти та мандрівні дяки. «Київська старовина», 1992, № 5.

Ю. В. Пелешенко.


МАНЕРА ТВОРЧА — індивідуальна своєрідність творчого почерку художника слова. Докладніше див. Індивідуальність творча.


МАНЖАРА Іван Олександрович (1.VIII 1930, с. Жовтневе, тепер Білопільського р-ну Сум. обл.) — укр. поет. Закін. 1954 Київ. ун-т. Працював у пресі. До першої збірки «Гірка правда» (1956) ввійшли вірш. сатира та гумор. У наступні роки М. сатир. твори пише переважно в жанрі модифікованої байки-притчі, байки-гуморески — збірки «Геть сміття без вороття» (1959), «Тінь проти сонця» (1967), «Байки та гуморески» (1972), «В однім перевеслі» (1987).

В. Т. Косяченко.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.