Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 363-381.]

Попередня     Головна     Наступна





МИТРАК Олександр Андрійович (псевд. — Материн; 16.Х 1837, с. Плоске, тепер Свалявського р-ну Закарп. обл. — 17.III 1913, с. Росвигове, побл. Мукачева, тієї ж обл.) — укр. письменник, фольклорист, етнограф, лексикограф. Закін. 1862 Ужгор. духовну семінарію. Був священиком у селах Закарпаття — Ільниці, Великі Лучки, Кленове та Ворочеве. Виступав проти латинізації та мадяризації укр. населення. Належав до закарп. «будителів», був близький до «москвофілів». Друкувався з 1864 — у місц. пресі, львів. газ. «Слово» та ін. Писав укр. мовою вірші («Добре тому багатому», «На Верховині», «Думка», «Любіте наш народ», «Хмарно, темно», «Ми убогі» та ін.), рос. мовою — нариси і статті («Путевые впечатления на Верховине», «Народность и отечество» та ін.) про підневільне життя верховинців, про їхній побут і звичаї. Збирав нар. пісні, перекази і легенди, частина яких опубл. у зб. Я. Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878), в журн. «Листок» та в угор. перекладі (зб. «Угроруські народні пісні» угор. фольклориста Т. Легоцького). Уклав «Русско-мадьярский словарь» (1881) і «Мадьяро-русский словарь» (вид. 1929).

Тв.: [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 1. К., 1957; [Вірші]. В кн.: Поети Закарпаття. Антологія закарпатоукраїнської поезії (XVI — 1945). Пряшів, 1965; [Вірші]. В кн.: На Верховині. Збірник творів письменників дорадянського Закарпаття. Ужгород, 1984.

Літ.: Линтур П. А. А. Митрак. Ужгород, 1937; Микитась В. Л. Галузка могутнього дерева. Ужгород, 1971.

В. Л. Микитась.


МИТРОПАН Петар [Петро Андрійович; 1(13).VIII 1891, Орел, Росія — 6.XII 1988, Белград] — серб. літературознавець, мовознавець, перекладач. Українець за походженням. Онук укр. поета В. С. Кулика. Дитинство і юність провів у Полтаві, де навч. в гімназії і опубл. перші твори (1911). Закін. 1914 філол. ф-т Моск. ун-ту. Учасник 1-ї світ. війни. 1920 емігрував до Югославії. Був професором рос. мови і л-ри в пед. ін-ті м. Скоп’є (1931 — 40) і у Белгр. ун-ті (1941 — 62). Один із засновників Спілки перекладачів Сербії. Автор досліджень «Пушкін у сербів» (1937), «Сремаць і Гоголь» (1938), «Горький в Югославії» (1968), «Достоєвський у світлі російської критики» (1981), «Достоєвський і Короленко» (1982), «Насмішкувате щастя Чехова» (1986) та ін. Серед українознавчих праць М. — «„Щоденник“ Т. Г. Шевченка» (1939), «Шевченко і югослави» (1964; скороч. варіант під назвою «Волелюбні мотиви» вміщено в газ. «Літературна Україна», 1964, 27 травня), «Спогад про діда» (1965), «Блиск і звук „Ломикаменя“ (Про Лесю Українку)», «Українсько-сербські літературні зв’язки» (обидві — 1971). Упорядкував зб. творів Т. Шевченка «Кобзар» (1969, перевид. 1980), написав примітки і крит.-біогр. ст. «Тарас Шевченко» до цього видання. Перекладав твори Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова, Ю. Олеші, К. Федіна, Л. Леонова, а також В. Короленка, з яким був особисто знайомий. Брав участь у підготовці зб. перекладів «Ломикамінь» Лесі Українки (1971). Досліджував також творчість І. Котляревського, зокрема поему «Енеїда» (1970).

Тв.: Укр. перекл. — Володар дум. «Вечірній Київ», 1964, 21 лютого; Спогад про діда. «Літературна Україна», 1965, 26 листопада; Музика слова. «Всесвіт», 1970, № 11; Спогад про Короленка. «Друг читача», 1991, 6 листопада.

Літ.: Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. «Літературна Полтавщина». «Архіви України», 1967, № 3; Гуць М. Шевченко мовою Караджича. «Літературна Україна», 1970, 26 червня; П. Р. [Ротач П.]. На ниві братнього єднання. «Літературна Україна», 1971, 17 серпня; Пащенко Є. Пелюстки ломикаменя. «Жовтень», 1973, № 2; Пащенко Є. Друзі українського слова. «Всесвіт», 1975, № 11; Пащенко Є. І знову «Кобзар». «Всесвіт», 1982, № 3; Ротач П. «У вас повіяло весною...». «Друг читача», 1991, 14 серпня.

Є. М. Пащенко, П. П. Ротач.


МИТРОФАНОВ Володимир Іванович (11.IV 1929, Київ) — укр. перекладач. Закін. 1954 Київ. ун-т. Працював у вид-вах «Молодь» і «Дніпро», редакції журн. «Всесвіт». У перекладі М. (переважно з англ. мови) вийшло майже 40 книжок — роман «Позолочений вік» (1963) і повість «Пригоди Тома Сойєра» (1985) Марка Твена, роман «Загибель Майкла Удомо» (1967) і повість «На поклик волі» (1973) П. Г. Абрагамса, збірки оповідань «Сніги Кіліманджаро та інші новели» (1968), «За нашого часу», «Чоловіки без жінок» (обидві — 1979), «Переможець нічого не здобуває» (1980), повісті «Весняні води» (1970), «Старий і море» (1974), романи «Прощавай, зброє» (1974), «Острови в океані» (1976), «Райський сад» (1989) Е. Хемінгуея, романи «Хатина дядька Тома» Г. Бічер-Стоу (1969), «Символ» А. Бессі (1972), «Вершник без голови» Т. М. Ріда (1983), «Сіцілійський фахівець» Н. Льюїса (1984), «Все королівське військо» Р. П. Уоррена (1986), «Мертва зона» С. Кінга (1988), повісті «З холодним серцем» (1970), «Лугова арфа» і «Сніданок у Тіффані» Т. Капоте (всі — 1977), зб. повістей і оповідань «Найкращий із часів» (1987) і роман «Смерть — діло самотнє» (1988) Р. Д. Бредбері. Переклав ряд п’єс, пост. у театрах України: з англ. — «Герой Західного краю» Дж. М. Сінга, «Хочу зніматися в кіно» Н. Саймона; з нім. мови — «Кавказьке крейдяне коло» і «Кар’єра Артуро Уї» Б. Брехта та ін.

Літ.: Лісняк Ю. Хист перекладача. «Літературна Україна», 1983, 24 лютого; Зернецька О. Не втратити й відтінків. «Друг читача», 1983, 10 березня; Чайковський Б. Володимиру Митрофанову — 60. «Літературна Україна», 1989, 20 липня.

Н. М. Гаєвська.


МИТРОХІН Валерій Володимирович (16.VIII 1946, с. Арпач Ленінського р-ну, Крим) — рос. письменник. Закін. 1971 Крим. пед. ін-т (Сімферополь). Працював у пресі, вид-ві «Таврія», з 1992 — ред. держтелерадіокомпанії «Крим». Автор поет. збірок «Дорога» (1976), «Медовий місяць травень» (1981), «Дня прийдешнього портрет» (1986). М. належать романи «Іскорінь» (1982), «Колиска» (1985), книжки повістей та оповідань «Степова луна» (1979), «Замана» (1983), «Автостоянка» (1985), «Узбережжя» (1989), «Дорожче за гроші» (1991), збірки нарисів «Улькан, вулиця Кримська» (1977), «Сонцебудівники» (1983). Виступає зі статтями і нарисами на екол. теми (збірки «Ми і наша земля», 1986; «Ще не пізно», 1989, тощо).

Тв.: Замана. Симферополь, 1986.

О. І. Губар.


МИТУРА Олександр (кін. 16 — поч. 17 ст.) — укр. осв. діяч, поет. Біогр. відомості про М. не збереглися. Припускають, що він був учителем Львів., а згодом київ. братських шкіл. Автор визначного твору укр. поезії поч. 17 ст. — панегір. поеми «ВЂзерунк цнот превелебного в БозЂ єго милости господина отца Єлисея Плетенецкого, архімандрита кієвского монастыря Печарского и проч.», виданої 1618 Києво-Печерською друкарнею (одне з перших світських видань). У панегірику М. відбив громад. настрій свого оточення, тогочас. покоління укр. правосл. інтелектуалів. Поему написано вправним тринадцятискладовим силабічним віршем, т. з. простою мовою, з вкрапленням фольклор. виразів.

Тв.: ВЂзерунк цнот превелебного в БозЂ єго милости господина отца Єлисея Плетенецкого, архімандрита кієвского монастыря Печарского и проч. В кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978.

Літ.: Перетц В. Панегірик «ВЂзерунк цнот превел. о. Є. Плетенецкого» року 1618. «Записки Українського наукового товариства в Києві», 1909, кн. 6; Голубев С. Т. Панегирик киево-печерскому архимандриту Елисею Плетенецкому 1618 года. «Труды Киевской духовной академии», 1910. № 6; Титов Ф. Типография Киево-Печерской лавры. Исторический очерк (1606 — 1616 — 1916), т. 1. К., 1918; Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI — XVIII вв. Всезбірка передмов до українських стародруків. К., 1924.

В. І. Крекотень.


МИТУСА (Дмитро) — давньорус. співець, що згадується у Галицько-Волинському літописі під 1241. Серед дослідників немає одностайної думки щодо особи М.: був він письменником, співцем-воїном, чи придворним поетом і церк. співаком перемишльського єпископа. Ймовірно, М. — світський співець-виконавець, який відмовився стати на службу до князя Данила, за що його покарано («словутьного пЂвца Митусу, древле за гордость не восхотЂвшу служити князю, раздрано го акы связаного приведоша»). Окр. дослідники (О. Югов) приписували М. авторство «Слова о полку Ігоревім». Образ Митуси відтворено в поемах «Співець Митуса» М. Костомарова і «Бунт Митуси» І. Франка та ін. Ім’ям давньорус. співця названо літ. групу «Митуса» у Львові.

Літ.: Максимович М. А. Заметка о словутном певце Митусе. В кн.: Максимович М. А. Собрание сочинений, т. 1. К., 1876; Сидоров Н. П. К вопросу об авторах «Слова о полку Игореве». В кн.: Слово о полку Игореве. Сборник исследований и статей [под ред. В. П. Адриановой-Перетц]. М., — Л., 1950; Дмитриев Л. А. Митуса. В кн.: Словарь книжников и книжности Древней Руси, в. 1. Л., 1987.

О. В. Мишанич.


«МИТУСА» — літ. група молодих галиц. поетів-символістів. Засн. на поч. 1922 у Львові В. Бобинським, Р. Купчинським, Ю. Шкрумеляком і О. Бабієм. Названа ім’ям давньорус. співця Митуси, що згадується у Галицько-Волинському літописі. До групи входили також А. Волощак, А. Павлюк, М. Ковальський, М. Голубець, Л. Лепкий. «М.» шукала нові шляхи в л-рі, прагнула вийти за межі символізму. Видавала журн. «Митуса» (4 номери), серед найпомітніших публікацій якого був ряд віршів («Сон», «Орел», «На весноярі» та ін.), поезії у прозі («Заповідь майбутнього», «В присмеркову далечінь») та літературозн. розвідка «Від символізму — на нові шляхи» В. Бобинського. Через внутр. незгоди і утиски польс. окупац. режиму в квітні 1922 група розпалася.

Літ.: Ільницький М. Поетичні школи в західноукраїнському літературному процесі 20 — 30-х років XX ст. В кн.: Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка, т. 221. Львів, 1990.

В. Г. Пугач.


МИХАЇЛОВИЧ (Михаиловић) Драгослав (17.XI 1930, м. Чупрія, Сербія) — серб. письменник, академік Серб. академії наук і мист-в з 1989. Закін. 1957 Белгр. ун-т. Представник т. з. прози нового стилю (кін. 60-х pp.), який полягає у зверненні до конкр. дійсності при збереженні водночас елементів натуралізму й символізму. Це, зокрема, характерно для оповідань збірок «На добраніч, Фреде» (1967) і «Піймай зорю, що падає» (1983). Гуманне ставлення до людини і навкол. світу, моральна відповідальність перед суспільством — осн. тематика романів «Коли цвіли гарбузи» (1968, однойм. драма 1969), «Люди у чоботах» (1983). Найвизначнішим твором вважається насичений поетикою серб, фольклору роман «Вінок Петрії» (1975) — про долю серб. селянки. 1990 М. видав роман «Голий острів» — своєрідний докум. твір про концтабір на о-ві в Адріат. морі для репресованих політ. опонентів режиму Тіто; протягом 1950 — 52 у ньому перебував сам письменник. М. належать також ряд драм. кіно- і телесценаріїв.

Тв.: Рос. перекл. — Лилика. В кн.: Последняя высота. М., 1970; Венок Петрии. М., 1978.

Літ.: Єдлінська Г. М. У пошуках добра і любові. «Всесвіт», 1983, № 3; Єдлінська Г. М. Нові стильові тенденції сучасної сербської прози і творчість Драгослава Михаїловича. «Проблеми слов’янознавства», 1983, в. 27.

Г. М. Єдлінська.


МИХАЙЛЕВСЬКИЙ Антон Флоріанович (27.ІХ 1943, с. Лобачів Володарського р-ну Київ. Обл.) — укр. письменник, засл. працівник культури України з 1989. Закін. 1967 Львів. вище військово-політ. уч-ще. Працював у військ. пресі. Автор збірок поезій «Червоні полігони» (1969), «Передній край» (1974), «Гартована пісня» (1977), «Стою на посту» (1980), «Крила любові» (1983), «Третє покоління» (1987), в яких домінують патріотичні мотиви. Видав повісті «За честь полку» (1986), «Комендатура» (1991). В своїй поезії М. використовує елементи поетики укр. фольклору. Лауреат премії ім. А. С. Малишка (1985).

Літ.: Бахтинський М. Вірність музі. «Літературна Україна», 1978, 10 жовтня; Зуб І. Буденні й високі турботи воїнів. «Дніпро», 1988. № 8.

Г. Д. Зленко.


МИХАЙЛЕНКО Анатолій Григорович (22.IV 1939, с. Максимівка Карлівського р-ну Полтав. обл.) — укр. письменник, заслужений журналіст. України з 1991. Закінчив 1961 Київський ун-т. Працював у редакціях газет, був гол. ред. вид-ва «Веселка»; у 1984 — 93 — гол. ред. журн. «Україна». Автор збірок повістей та оповідань «Вірність» (1979), «Береги дитинства» (1982), романів «Дорога, пройдена двічі» (1985), «Завжди, коли повертаюся додому» (1989), «Пливе мій човен» (1991) та ін. Опубл. ряд публіцист., докум. книжок — вражень від поїздок до зарубіж. країн: «Окрилення» (1969), «Мости» (1977), «Оливкова гілка з Рима» (1985), «Кленовий лист з Канади» (1989), «Заки море перелечу...» (1992) та ін., статей на чорнобильську тему. Лауреат респ. премії ім. Я. О. Галана (1974). Окр. твори перекладено рос., білорус., узб., груз. мовами. Портрет с. 363.

Тв.: Рос. перекл. — Четвертий день шторма. М., 1982; Полет за Полярный круг. М., 1985.

Літ.: Дяченко М. Така проста істина. «Друг читача», 1986, 4 вересня; Гоян Я. Анатолієві Михайленку — 50. «Літературна Україна», 1989, 27 квітня.

В. П. Агеєва.


МИХАЙЛЕЦЬ Григорій Якович (псевд. — Гр. Мих., М-лець, Гр., Лець; 1889, с. Товкачівка, тепер Прилуцького р-ну Черніг. обл. — 23.VII 1938, Полтава) — укр. письменник. З сел. сім’ї. Закін. Київ. комерц. ін-т. Учителював, був секретарем «Робітничої газети». У 20 — 30-х pp. жив у Миргороді, очолював місцеву філію Спілки сел. письменників «Плуг», пізніше — т-во «Художнє слово». З 1907 друкував оповідання, байки, нариси, статті — в часописах «Рідний край», «Світло», «Промінь», «Рада», альм. «Плуг» та ін., газетах Полтавщини. Автор п’єс «Хіба такої ночі можна спати?» (1916), «Кум» (1927), «Вороги» (1927, переробка п’єси В. Товстоноса) та ін., ряду кіносценаріїв. Інсценізував твори Шолом-Алейхема. Незаконно репресований 1938. Реабілітований 1958.

Літ.: Капустянський [. Плужанська творчість. (Бібліографічний покажчик). В кн.: Плуг. Літературний альманах, зб. 2. Х., 1926.

П. П. Ротач.


МИХАЙЛИК Юрій Миколайович (19.XI 1939, ст. Ушумун, тепер емт Магдагачинського р-ну Амур. обл.) — рос. письменник. Закін. 1961 Одес. ун-т. Живе в Україні. Працював у пресі. Автор поет. збірок «Північ — Південь» (1966), «Небо над хмарами» (1968), «Одного разу у вересні» (1985), «Таласа» (1989) та ін. Роман «Чесно й хоробро» (1988) — про оборону Одеси від фашист. загарбників. У повістях «Подвійний слід» (1981) і «За химерних обставин» (1985) відобразив будні міліції. Здійснив інсценізацію «Повісті про санаторійну зону» М. Хвильового (пост. у театрах Києва та Одеси). Перекладає з груз., молд., угор., франц. поезії. Окр. твори М. переклав Г. Зленко.

Тв.: Сегодня и навсегда. К., 1990; Укр. перекл. — [Вірші]. «Чорноморська комуна», 1990, 21 листопада. Літ.: Зленко Г. Відвага пера. «Чорноморська комуна», 1989, 19 листопада.

Г. Д. Зленко.


МИХАЙЛИЧЕНКО Гнат Васильович [псевд. — Ігнатій Михайлич, Гнатко, Г. М.; 27.IX (9.Х) 1892, с. Студенок, тепер у складі с. Миропілля Краснопільського р-ну Сум. обл. — 21.XI 1919, Київ] — укр. письменник, громад. і політ. діяч. Навч. 1908 — 12 в Харків. сільськогосп. школі. За зв’язки з революц. гуртками 1912 був виключений. Продовжував навчання в Москві. Мобілізований під час 1-ї світ. війни до армії, втік з фронту, перебував на нелег. становищі. У січні 1915 за участь у Харків. орг-ції лівих есерів засуджений військ. судом до каторги і довічного поселення в Сибіру. Після Лютневої революції 1917 повернувся в Україну, став одним з керівників партії боротьбистів. Був арештований гетьм. владою, але втік з-під варти. Після вигнання нім.-австр. інтервентів з України М. організував вид-во «Товариство українських письменників», очолив редколегію першого укр. рад. літ.-худож. і мист. журн. «Мистецтво». У травні 1919 призначений наркомом освіти УРСР. Перебував на підпільній роботі в окупованій польс. військами Галичині, в зайнятому денікінцями Києві. Розстріляний білогвардійцями.

Літ. діяльність розпочав 1911 віршами. Перше оповідання «Погроза невідомого» (1916) написав у харків. в’язниці. Новелістика М. складається в основному з двох циклів: «Місто» і «Лірика». Це — лірико-імпресіоніст. замальовки. Підп. роботі присвяч. повість «Історія одного замаху» (1916). Поєднання імпресіоніст. письма і символізму характерне для «Блакитного роману» (1919), який викликав полеміку критиків (М. Зеров, М. Йогансен, В. Гадзінський, О. Дорошкевич) щодо стильових засобів. М. виступав також як публіцист, літ. критик і теоретик нового пролет. мистецтва (статті «Андрієві Заливчому», «Пролетарське мистецтво»).

Тв.: Блакитний роман. Х., 1921; Твори, т. 1. Х., 1929; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Ой упало сонце. М., 1991.

Літ.: Півторадні В. Українська література перших років революції (1917 — 1923 pp.). К., 1968; Жулинський М. Хай вічно духом пломеніє. «Літературна Україна», 1987, 17 грудня; Шевчук В. Яскраво суперечливий. «Україна», 1988, № 2; Приходько І. Гнат Михайличенко. В кн.:Письменники Радянської України. 20 — 30 роки. К., 1989; Мельник В. Боротьбист. Нарком. Символіст. «Літературна Україна», 1992, 12 листопада.

В. О. Мельник.


МИХАЙЛОВ Михайло Ларіонович [3 (15), за ін. даними — 4 (16).І 1829, Оренбург — 2 (14), за ін. даними — 3 (15).VIII 1865, с. Кадая, тепер смт Калганського р-ну Чит. обл.] — рос. письменник, перекладач. 1846 — 48 слухав лекції в Петерб. ун-ті. 1859 — 61 — співробітник журн. «Современник». 1861 за поширення революц. прокламації «До молодого покоління» був засланий на каторгу, де й помер. Автор агіт.-проп. («Пам’яті Добролюбова», 1861, та ін.) й лірич. віршів. Багато з них — антологічні (написані у манері антич. авторів). У романах «Мар’я Іванівна» (1853), «Перелітні птахи» (1854), повістях «Адам Адамич» (1851), «Мереживниця» (1852; всі ввійшли до зб. «В провінції», ч. 1 — 2, 1856 — 60) засуджував кріпосн. дійсність. Враження від поїздок за кордон відбилися у нарисах «Паризькі листи» (1858 — 59) та «Лондонські нотатки» (1859). Писав літ.-крит. та публіцист. статті. Перекладав твори Г. Гейне, П. Ж. Беранже, Г. Лонгфелло та ін. Виступав на захист укр. культури і мови, визвольних прагнень укр. народу. Зустрічався з Т. Шевченком у Петербурзі, знав його неопубл. вірші. Написав рецензію на «Кобзар» 1860 (журн. «Русское слово», 1860, № 4), де наголошував на великому сусп. й худож. значенні поезії Т. Шевченка. Переклав його вірші «Іван Підкова» (1860), «До Основ’яненка» (1862), «Заповіт» (опубл. 1934). Вірш М. «Сміло, други!», що став революц. піснею, 1905 перекладений укр. мовою (перекладач невідомий). Окр. твори М. переклав П. Грабовський.

Тв.: Полное собрание стихотворений. М. — Л., 1934; Стихотворення. СПБ, 1866; Собрание сочинений, т. 1 — 5. Чкалов, 1951; Сочинения, т. 1 — 3. М., 1958; Собрание стихотворений. Л., 1969; Избранное. М., 1979; «По своей воле...». Уфа. 1989; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Зібрання творів, т. 1. К., 1985.

Літ.: Багатов В. В. М. И. Михайлов — мыслитель и революционер. М., 1959; Грабовський П. Михайло Ларіонович Михайлов. В кн.: Грабовський П. Зібрання творів, т. 3. К., 1960; Фатеев П. С. Михаил Михайлов — революционер, писатель, публицист. М., 1969; Павлюк М. М. Шевченко в оцінці й перекладах М. Л. Михайлова. «Радянське літературознавство», 1969, № 4; Захаркин А. Ф. Михаил Ларионович Михайлов. В кн.: Захаркин А. Ф. Русские поэты второй половины XIX века. М., 1975.

Н. М. Нагорна.


МИХАЙЛОВА Віра Григорівна (4.VIII 1907, м. Нерчинськ, тепер Чит. обл. — 30.V 1985, Сімферополь) — рос. письменниця. Закін. 1941 Комуніст. ін-т журналістики (Ленінград), навч. у Крим. пед. ін-ті (Сімферополь). Жила в Україні. Працювала в пресі. Писала переважно для дітей. Автор збірок оповідань «Горобець» (1954), «Лізина ферма» (1957), «Сигнал» (1958) та «Як Дімка зробився Бімкою» (1960), повістей «Багряна стрічка» (1960), «Жив в Узині хлопчик» (1967, про дитинство укр. космонавта Павла Поповича), «Гошка — партизанський син» (1971).

Літ.: Трахтенберг Б. «Алая лента», «Крым». 1960, № 25; Будьмо знайомі. «Літературна Україна», 1963, 20 червня.

С. М. Руссова.


МИХАЙЛОВСЬКИЙ Микола Костянтинович [15 (27).XI 1842, с. Мещовськ, тепер місто Калуз. обл. — 28.I (10.II) 1904, Петербург] — рос. соціолог, один з теоретиків народництва, письменник, публіцист, літ. критик. Навч. 1856 — 63 в Петерб. ін-ті гірничих інженерів, слухав лекції в Петерб. ун-ті. Друкувався в журналах «Отечественные записки», «Русское богатство» (1894 — 1904 — редактор), газ. «Русские ведомости» та ін. Твори М. «Що таке прогрес?» (1869) та «Герої і юрба» (1882) містять теор. основи суб’єктивно-соціол. народницької доктрини, розвивають ідею «критично мислячих осіб» як рушіїв прогресу. Автор статей про Л. Толстого, Ф. Достоєвського, І. Тургенєва, А. Чехова, циклу нарисів «Упереміж» (1876 — 77) та ін. М. сприяв публікації в журн. «Русское богатство» творів укр. авторів у рос. перекладі. І. Франко згадував М. у кількох статтях, відгукнувся на його смерть некрологом «Микола Костянтинович Михайловський» («Літературно-науковий вістник», 1904, т. 25). Згадки про М. є в п’єсі М. Старицького «Хрест життя» (1901), листі Лесі Українки до матері (27 січня 1903).

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 8, 10. СПБ, 1906 — 14; Сочинения, т. 1 — 6, СПБ, 1896 — 97; Литературно-критические статьи. М., 1957; Литературная критика. Статьи о русской литературе XIX — начала XX века. Л., 1989; Укр. перекл. — Не буду я на долю нарікати. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1985.

Літ.: Бялый Г. А. Николай Константинович Михайловский. В кн.: История русской критики, т. 2. М. — Л., 1958; Слинько А. А. Н. К. Михайловский и русское общественно-литературное движение второй половину XIX — начала XX века Воронеж, 1982.

Н. М. Нагорна.


МИХАЙЛЮК Андрій Семенович [17 (30).XI 1911, с. Германівка, тепер с. Красне Друге Обухівського р-ну Київ. обл. — 24.Х 1937, Київ] — укр. поет. Навч. 1926 — 27 в Київ. електротех. технікумі. Працював у редакціях газет Чернігова, Києва, Харкова. Належав до літ. орг-ції «Нова генерація». Прихильно сприйнявши формотворчі та ідейні шукання футуристів, М., однак, не погоджувався з їхніми настановами щодо «раціоналізації поезії», вилучення з неї емоційності та психологізму. Автор збірок «Вірші» (1932), «Кінець ідилії» (1933, сюди ввійшов найзначніший твір М. — однойм. поема про складний і суперечливий період колективізації), «Сонячний день» (1936). Для поезій М. характерні увага до соціальної тематики, уславлення патріотизму, героїки праці. Народнопісенними мотивами приваблює його інтимна лірика (вірші «Вітряно», «Бахмач», «Дачна, 41»). Переклав поему «Кому на Русі жити добре» М. Некрасова (1934). Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1957.

Тв.: Поезії. К., 1959.

Літ.: Кацнельсон А. Андрій Михайлюк. В кн.: Михайлюк А. С. Поезії. К., 1959.

В. П. Лета.


МИХАЙЛЮК Іван Андрійович (9.ІХ 1906, с. Тростянець, тепер Снятинського р-ну Івано-Франк. обл. — 28.VII 1988, там же) — укр. письменник. Освіту здобув самотужки. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Був членом літ. об’єднання «Горно». Видавець і ред. журналів «Плуг» (1932 — 33), «Зеркало» (1935 — 36). З 1939 працював учителем, бібліотекарем у рідному селі. Автор збірок оповідань і віршів «Колоски» (1930), «Дорога» (1937), «Парубки» (1938), «Наш Іван» (1963), «День зеленоквітний» (1968), зб. новел і спогадів «Моє село» (1986). Провідні мотиви творчості М., на яку великий вплив справив В. Стефаник, — співчуття до селян-бідняків, боротьба за соціальну справедливість.

Тв.: Колоски. Львів, 1959.

Літ.: Кирилюк Г. У «Горні» гартований. «Вітчизна», 1965, № 4; Вароді Л. Доля майстра. «Друг читача», 1987, 7 травня.

М. Я. Гон.


МИХАЙЛЮК Михайло Ількович (1.Х 1940, м. Серет Сучав. повіту) — укр. письменник у Румунії. Закінчив 1964 Бухарестський університет. У 1990 — 91 був гол. редактором укр. газети «Наш голос». Автор збірок поезій «Інтермеццо» (1971), «Дума про батька» (1990), новел «Біле-пребіле поле» (1974), романів «Не вір крику нічного птаха» (1981), «Міст без поруччя» (1988), зб. віршів для дітей «Мурчик-кіт упав з воріт» (1975), есе про укр. поезію в Румунії «Слово про слово» (1983). Проза та лірика М. позначені роздумами про сенс людського життя, складні проблеми сучас. світу, красу інтимних почуттів. М. упорядкував зб. літ.-худож. нарисів та репортажів «Про землю і хліб» (1972), написав ряд передмов до рум. видань творів І. Франка, Г. Квітки-Основ’яненка, Ю. Федьковича і статей про творчість Т. Шевченка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Коцюбинського.

Тв.: [Вірші]. «Літературна Україна», 1990. 19 липня.

Літ.: Ласло-Куцюк М. Дійсність у новелі. «Радянське літературознавство», 1988, № 11.

Т. А. Носенко.


МИХАЛЕВИЧ Олександр Володимирович [4(17).VII 1907, Житомир — 12.V 1973, Київ] — укр. публіцист, кінознавець, сценарист. Закін. 1929 Північнокавказький (тепер Ростовський) ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Працював у пресі. Писав рос. та укр. мовами. У книжках нарисів і публіцистики «Двобій принципів» (1959), «Люди і принципи», «Молодо — не зелено» (обидві — 1962), «Змінюватися!» (1964), «Життя продовжується» (опубл. 1976), «Три спраги» (опубл. 1985) та ін. порушив питання духовності суспільства, людини. Зб. нарисів «Небесне і земне» (1964) — про життя трудівників Донбасу і Поділля. У книжках «Руку, товаришу!» (1967), «Листи з сьомого неба» (1968) та «На всю силу чудовості» (опубл. 1980) аналізував проблеми вітчизн. кіномистецтва. За його сценаріями знято ряд докум. фільмів.

Літ.: Гринько Д. Жива пристрасть публіциста. «Вітчизна», 1976, № 1; Кудин В. Кинопублицистика Александра Михалевича. В кн.: Михалевич А. В. Во всю силу чудесности. К., 1980; Коротич В. «Человеку нельзя без знамени». В кн.: Михалевич А. В. Три жажды. К., 1985.

З. П. Надежда.


МИХАЛЕВИЧ Опанас Іванович [5 (17).VII 1848, с. Скулин, тепер Ковельського р-ну Волин. обл. — 1.II 1925, м. Зінов’євськ, тепер Кіровоград] — укр. письменник, перекладач, лікар. З сім’ї священика. На поч. 70-х pp. закін. мед. ф-т Київ. ун-ту, деякий час працював у ньому доцентом. Належав до київ. «Громади». За антиуряд. діяльність у серед. 70-х pp. був висланий у с. Шишаки Миргор. повіту, де працював земським лікарем. 1877 жив у Ніжині, 1878 — 94 — у Єлизаветграді (тепер Кіровоград), де з І. Тобілевичем створив народницький гурток, після розгрому якого (1884) перебував в одес. в’язниці, на засланні (с. Тунка Ірк. губ.). Повернувшись до Єлизаветграда, займався лікар. практикою. У 20-х pp. за дорученням ВУАН збирав відомості до укр. біогр. словника. Написав «Хроніку Скульських — Михалевичів» (1886). Виступав з оповіданнями і нарисами в журн. «По морю и суше». Здійснив ред. правку рукопису драми «Бурлака» І. Тобілевича. Переклав працю «Дослідження про природу і причини багатства народів» (під назвою «Багатство народів») А. Сміта.

Літ.: Рябінін-Скляревський О. Київська громада 1870-х pp. «Україна», 1927, кн. 1 — 2; Бракер Н. Опанас Іванович Михалевич. В кн.: За сто літ, кн. 6. Х., 1930.

П. П. Ротач.


МИХАЛКОВ Сергій Володимирович [27.II (12. III) 1913, Москва] — рос. письменник і громад. діяч, академік АПН СРСР (1971 — 91), академік Рос. академії освіти з 1992, засл. діяч мистецтв Рос. Федерації з 1967, Герой Соц. Праці (1973). Навч. 1935 — 37 в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). В роки Вел. Вітчизн. війни — військ. кор. фронтових газет. З 1962 — гол. ред. сатир. кіножурналу «Фитиль». Став широко відомим своїми творами для дітей: зб. віршів «Город» (1936), книжки «Дядя Стьопа» (1936), «Дядя Стьопа-міліціонер» (1954) та «Дядя Стьопа і Єгор» (1968), повість-казка «Свято Неслухняності» (1971), п’єси («Том Кенті», 1938; «Червоний галстук», 1946; «Я хочу додому!», 1949; «Сомбреро», 1957; «Дорогий хлопчик», 1971) та ін. Пише також для дорослих — поет. зб. «Фронтова муза» (1976), байки («Соловей і Ворона», «Товстий і Тонкий»), байки в прозі (збірки «Веселі зайці», 1963; «Хочу буцатися!», 1965), п’єси «Мисливець» (1956), «Дикуни» (1958), «Пам’ятник собі» (1959), «Піна» (1975), «Тривожна ніч в Пуерто-Муерте» (1982), «Все можуть королі» (1983) та ін. Стиль М. відзначається жвавою і захоплюючою оповіддю, поєднанням пристрасної публіцистичності з ліричністю і м’яким гумором.. М. належать також книги «Все починається з дитинства» (1968, на пед. теми), «Виховна сила літератури» (1983) й «Про літературу», кіносценарій «Фронтові подруги» (1942). Написав текст держ. гімну СРСР (1943, у співавт.). Перекладає твори євр. та польс. поетів, башк., вірм., лит. казки. Лауреат Держ. премій СРСР (1941, 1942, 1950, 1978), Ленін. премії (1970). Окр. твори М. переклали Є. Бантиш, Г. Плоткін, Г. Бойко та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. І — 4. М., 1963 — 64; Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1970 — 71; Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1981 — 83; Театр для детей. М., 1979; Укр. перекл. — Байки. К., 1947; Особливе завдання. К., 1948; Ілля Головін. К., 1950; Ревізори мимоволі. К., 1954; Сьома зустріч. К., 1955; Хома. К., 1968; Перша трійка, або рік 2001-й. К., 1970; Том Кенті. К., 1971; Чудесні таблетки. К., 1971; Дорогий хлопчик. К., 1973; Піна. К., 1977; Дітям. К., 1978.

Літ.: Смолянова Т. Т. Творчество Михалкова для детей. Х., 1960; Бавіна В. Природа таланту. «Дніпро», 1974, № 10; Мотяшов И. П. Сергей Михалков. М., 1975; Баруздин С. А. О Сергее Михалкове. В кн.: Баруздин С. А. Заметки о детской литературе. М., 1975; Языкова Е. В. О творчестве Сергея Михалкова. М., 1987; Александров В. П. Сергей Михалков. М., 1988; Алексахина И. В., Берман Д. А., Кузнецова Н. И. Сергей Владимирович Михалков. Библиографический указатель. М., 1976.

В. А. Зарва.


МИХАЛЬСЬКИЙ Євген Йосипович [9 (21).I 1897, м. Летичів, тепер Хмельн. обл. — 15.Х 1937) — укр. поет-есперантист, перекладач. Навч. в гімназії м. Вознесенська (тепер Миколаїв. обл.). Ініціатор створення 1917 есперант. літ. журн. «Libera Torento» («Вільний потік») у Саратові. 1919 повернувся в Україну, з 1930 — у Донецьку працював бібліотекарем, учителем, викладав у місцевому вчительському інституті. З 1932 разом з нім. письменником, есперантистом Л. Ренном керував роботою Міжнар. асоціації революц. есперант. письменників (IAREV). Писав переважно мовою есперанто, рідше укр. і рос. Друк. в есперант. періодиці «La vojo de klerigo» («Шлях освіти»), «Nia vojo» («Наш шлях»). Автор кількох збірок мовою есперанто — «Перша хвиля» (1918), «Пролог» (1929), «Вогонь лікує» (1932), «Пісні кохання й туги» (1934). Написав пригод. роман у віршах «Казанова» (рукопис втрачено). Перекладав мовою есперанто твори Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Пушкіна, М. Рильського, В. Еллана-Блакитного та ін. Значна частина спадщини М. залишилася неопублікованою. Його творчість мала значний вплив на поетів-есперантистів. Незаконно репресований 1937. Реабілітований посмертно.

Літ.: Белоголовский М. Поэт, переводчик, теоретик... «Вечерний Донецк», 1987, 21 марта; Королевич А. И. Книга об эсперанто. К., 1989; Ряшина А. Долгая смерть у такой короткой жизни. «Жизнь», 1991, 16 июля; Корнилов В. А. На понятном им всем языке. Новые страницы из биографии поэта-эсперантиста Евгения Михальского. «Вечерний Донецк», 1992, 27 августа.

В. А. Корнілов.


МИХАЛЬЧУК Костянтин Петрович [21.XII 1840 (2.I 1841), с. Зозулинці, тепер Козятинського р-ну Вінн. обл. — 7 (20).IV 1914, Київ] — укр. мовознавець та етнограф, громад. діяч; дійсний член НТШ у Львові та Українського наукового товариства у Києві з 1907. Закін. 1859 гімназію у Житомирі, навч. 1859 — 63 у Київ. ун-ті. Один із засновників і активний діяч Київ. громади (див. Громади), співробітник (1873 — 76) Пд.-Зх. відділу Рос. геогр. т-ва. У фундам. праці «Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины» (1872 — опубл. не повністю; 1877) М. описав укр. діалекти і обгрунтував їх поділ на три групи (наріччя), склав першу карту укр. діалектів. Автор розвідок «До питання про українську літературну мову» (кін. 90-х pp., опубл. 1929), «Статистика в области диалектологии»; рец. на працю «Очерк русской диалектологии. III. Малорусское наречие» О. Соболевського («К южнорусской диалектологии», 1893). Разом з П. Чубинським написав етногр. дослідження «Поляки Юго-Западного края» (1872). За дорученням Рос. АН складав «Програму для збирання діалектних одмін української мови», яку завершили, додавши власний матеріал, Є. Тимченко (видав укр. мовою 1909 у Києві) і А. Кримський (видав рос. мовою під назвою «Программа для собирания особенностей малорусских говоров» 1910 у Петербурзі). У публікаціях в «Киевском телеграфе», львів. журналах «Зоря», «Правда», газ. «Діло» обстоював самостійність і самобутність укр. мови.

Літ.: Шахматов А. Памяти К. П. Михальчука. — Василько А. К. П. Михальчук. — Петлюра С. Памяти К. П. Михальчука «Украинская жизнь», 1914, № 4; Філологічний збірник пам’яті К. Михальчука. К., 1915; Жилко Ф. Т. Костянтин Петрович Михальчук. «Українська мова в школі», 1954, № 2; Жовтобрюх М. А. Наукова спадщина К. П. Михальчука. «Мовознавство», 1990, № 6; Булахов М. Г. Михальчук Константин Петрович. В кн.: Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Минск, 1976.

А. П. Могила.


МИХАНОВСЬКИЙ Володимир Наумович (2.Х 1931, Харків) — рос. письменник. Закін. 1954 Харків. ун-т. Викладав фізику й математику у вузах Харкова. Автор поет. збірок «Люблю» (1958), «Прийми нас, далечінь широка» (1963), «Перевал» (1980), «Грім над степом» (1985), «Сходження» (1989), в яких переважає тематика, пов’язана з наук.-тех. прогресом, дорожніми враженнями. Наук.-фантаст. повісті та оповідання М. ввійшли до збірок «На траверсі Бета Ліри» (1963; укр. мовою), «Оранжеве серце» (1967; укр. мовою), «Готель „Сигма“» (1979), «Світло над тайгою» (1982), «Перехрестя далеких доріг» (1987) та ін. М. належать також роман «Тіні Королівської западини» (1991), п’єси «Невидимки» (1979), «Диявольський наїзник» (1983), наук. праця «Електромагнітна дефектоскопія в постійному і змінному полі» (1963).

О. М. Гуторов.


МИХЕЇВ Кость Єгорович (6.III 1927, с. Станіслав, тепер Білозерського району Херсонської області — 12.III 1994, Донецьк) — український письменник, засл. працівник культури України з 1983. Закін. 1962 ВПШ (Київ). З 1951 — на парт. і журналіст. роботі, в 1972 — 89 працював у журн. «Донбас» (з 1984 — гол. ред.). Віршовані гуморески, епіграми, мініатюри-діалоги, репліки, мікробайки, заримовані нар. анекдоти і бувальщини М. ввійшли до збірок «Яка совість, така й честь» (1961), «Вузлики на пам’ять» (1968), «Виховний момент» (1973), «Сімейна розмова» (1977), «Густим мазком» (1980) та ін. У повісті «Тоська» (1969) звернувся до вічної теми батьків і дітей. Сільській тематиці присвятив повісті «Між люди» (1977), «Смак хліба» (1978), «Відлуння», «Мідні труби» (обидві — 1984). Складні виробничі і моральні проблеми порушив у повісті «Престиж» (1982) і романі «Вертикаль» (1987). Для дітей написав зб. віршів «Дід Оксеник» (1974). Як художник-аматор проілюстрував ряд своїх збірок. Окр. вірші М. перекладено рос. мовою.

Літ.: Кичигін В. Громадянська позиція автора. «Радянська Донеччина», 1983, 2! грудня; Загнітко А. Золоте перо письменника. «Радянська Донеччина», 1987, 6 березня.

В. О. Дорошенко, В. О. Соболь.


МИЦЕНКО Михайло Петрович (20.II 1920, с. Злинка, тепер Маловисківського р-ну Кіровогр. обл.) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1946 Одес. ун-т. Учителював, працював у редакції журн. «Прапор» (з 1991 — «Березіль»). У збірках повістей та оповідань «Медалісти» (1954), «Молоді грози» (1963), «Барвінок та рута» (1965), «Вітровій» (1966), «Пізнай самого себе» (1969) зображено шкільні будні, становлення людської особистості. В збірках повістей «Жадання» (1972), «Черемшина» (1978), «Траса» (1981), романі «Лелеки» (1984) аналізуються причини втрати молодою людиною духовних, моральних та естет. орієнтирів у житті. Героїзм і трагізм воєнних літ розкриваються у зб. повістей «Нема зерна неправди» (1967), романах «Криця» (1976), «Степова роса» (1982). Виступає з публіцист., літ.-крит. статтями. Ряд віршів М. покладено на музику. Окр. твори перекладено рос., адиг., чувас., угор. мовами.

Тв.: П’ють голуби воду. Х., 1989; Біла хата. Х., 1991.

Літ.: Смолич Ю. Проза молодих. «Вітчизна», 1956, № 1 — 2; Дяченко О. Про тих, хто входить у життя. «Прапор», 1966, № 6; Канівець В. Михайлові Миценку — 70. «Літературна Україна», 1990, 15 березня.

П. Т. Маркушевський.


МИЦИК Мирослав Федорович (10.VII 1939, с. Вишнопіль, тепер Тальнівського р-ну Черкас. обл. — 25.III 1965, там же) — укр. фольклорист, поет. Син Ф. О. Мицика. 1953 — 57 навч. у Тальянківському зоотехнікумі. Працював у пресі. Записував нар. творчість: частину матеріалів опубліковано у книжках серії «Українська народна творчість»: «Жартівливі пісні» (1961), «Загадки» (1962), «Українські прислів’я та приказки» (1963), «Колядки та щедрівки» (1965), «Танцювальні пісні» (1972), «Казки про тварин» (1979), «Соціально-побутова казка» (1987) та ін. Підготував до друку зб. віршів «Пахощі землі» (не опубл.), добірку з якої вміщено в альм. «Вітрила» (1971). Упоряд. і видав літ. спадщину свого батька, написав про нього літ. нарис «Життя — горіння» (уривок з нього «Візьму своє слово, як зброю...» опубл. в газ. «Літературна Україна» 22 червня 1971). Зібрані М. матеріали зберіг. в ІМФЕ АН України.

Літ.: Дмитренко М. К. Мирослав Федорович Мицик. В кн.: Дмитренко М. К’. Збирачі народних перлин. К., 1989.

В. Ф. Мицик.


МИЦИК Федір Олексійович [5 (18).IX 1911, с. Вишнопіль, тепер Тальнівського р-ну Черкас. обл. — липень 1941] — укр. поет. Закін. 1938 Комуніст. ін-т журн-ки (Харків). Працював на індустр. будовах, у ред. газет Кубані, Києва, Тернополя. Учасник Вел. Вітчизн. війни, загинув у боях на Київ. напрямку. Протягом 1939 — 41 підготував до друку кілька рукопис. збірок. Окр. книжкою поезії М. уперше видані 1962 («Моїй землі»). Згодом вийшли збірки «Поезії» (1974), «Моя починається пісня» (1991). Деякі вірші вміщено в колект. збірках «Пісня полеглих — в строю» (1965), «Вогневій», «Вінок слави» (обидві — 1970), «Прапори і багнети» (1986) та ін.

Літ.: Мицик М. «Візьму своє слово, як зброю...». «Літературна Україна», 1971, 22 червня; Через п’ятдесят літ. «Літературна Україна», 1991, 26 вересня.

В. Ф. Мицик.


МИШАНИЧ Олекса Васильович (1.IV 1933, с. Ляховець, теп. Лісковець Міжгір. р-ну Закарп. обл.) — укр. літературознавець, фольклорист, доктор філол. наук з 1982. Закін. 1956 Ужгор. ун-т. З 1961 працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України (з 1985 — зав. відділом давньої укр. л-ри). Перший віце-президент (з 1993) Міжнар. асоціації україністів. Досліджує давню укр. л-ру, фольклор, текстологію, літ. рух на Закарпатті, л-ру українців-русинів Чехії, Словаччини і кол. Югославії. Автор праць «Література Закарпаття XVII — XVIII ст.» (1964), «Григорій Сковорода і усна народна творчість» (1976), «Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість» (1980), «Від підкарпатських русинів до закарпатських українців» (1991). Один з авторів «Історії української літератури» у 8 томах (т. 1, 1967) та «Історії української літератури» у 2 томах (т. 1, 1987)! Упорядник книжок «Українська література XVIII ст.» (1983), «На Верховині. Збірник творів письменників дорадянського Закарпаття» (1984). Брав участь у підготовці до видання творів І. Франка, І. Нечуя-Левицького, С. Руданського, Л. Глібова, А. Кримського, Лесі Українки, Марка Черемшини, О. Маковея, В. Гренджі-Донського, Наталени Королевої, Катрі Гриневичевої, С. Черкасенка та ін. За розробку наук. принципів, упоряд., підготовку текстів Зібрання творів І. Франка у 50 томах та коментарі удостоєний Держ. премії України ім. Т. Г. Шевченка (1988).

Літ.: Сулима М. Доробок, гідний поваги. «Літературна Україна», 1993, 22 квітня.

Ю. М. Луценко.


МИШАНИЧ Степан Васильович (14.VIII 1936, с. Ляховець, тепер Лісковець Міжгірського р-ну Закарпатської обл.) — укр. фольклорист, доктор філол. наук з 1989. Закін. 1958 Ужгор. ун-т. У 1960 — 72 працював в обл. ін-тах удосконалення вчителів (Ужгород, Київ), протягом 1972 — 90 — в ІМФЕ АН України, з 1991 — професор Донецького університету. Досліджує укр. фольклор та укр.-південнослов’ян. фольклорні і фольклорист. зв’язки. Автор монографій «Пісенна культура радянського села» (1977), «Усні народні оповідання. Питання поетики» (1986), багатьох наук. статей. Упорядник фольклор. збірників «Пісні Поділля» (1976), «З гір карпатських» (1981), «Народні оповідання» (1983, 1986), «Народні думи» (1986). Один з упорядників книг «Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич» (1982), «Українські приказки і прислів’я» (1984). Записав 4 тис. нар. пісень, багато творів оповідного фольклору.

Літ.: Салига Т. «...І поезія, і історія». «Вітчизна», 1982, № 9; Кирчів Р. Із фольклорної скарбниці Карпат. «Жовтень», 1982, № 10.

Г. В. Дем’ян.


МІГАЛИК (Mihálik) Войтех (30.III 1926, м. Дольна Стреда) — словац. поет, перекладач. Закін. 1949 Братисл. ун-т. Зразком громадян. лірики є збірки «Озброєне кохання» (1953), «Кола Архімеда» (1960), поема «Хроніка» (1956). Аналітичним поглядом на внутр. світ людини харак теризуються вірші збірок «Втеча до Орфея» (1965), «Сонети твоєї самотності» (1966), «Чорна осінь» (1969). Збірки «Тринадцята кімната» (1975), «Останнє перше кохання» (1978) наповнені сучас. філос. змістом. Інтерпретації М. зразків класич. поезії втілено у зб. «Гвєздослав у витягу та тлумаченнях Мігалика» (1974). Перекладає античну поезію, твори франц., польс., амер. поетів. У багатьох віршах М. звертається до теми України («Сила землі», «Сирітський притулок у Хусті» та ін.). Окр. його твори переклали Д. Павличко, Г. Кочур, Ю. Качій, В. Швець, Ю. Петров, І. Гончаренко, М. Терещенко, О. Ющенко, В. Терен, Р. Лубківський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Словацька поезія. Антологія. К., 1964; [Вірші]. В кн.: Слов’янське небо. Львів, 1972; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983; [Вірші]. «Всесвіт», 1985, № 3; Рос. перекл. — Круги Архимеда. М., 1964.

Г. М. Сиваченко.


МІГЕНІ [Мідьєні; Migjeni; справж. — Мілош Дєрдь Нікола; 30.ІХ (13.Х) 1911, м. Шкодер — 26.VIII 1938, м. Торре-Пелліче, П’ємонт, Італія] — алб. письменник. Закін. 1932 семінарію в м. Битола (Македонія). Писав новели, оповідання й памфлети (друкувалися в періодиці). Автор єдиної книжки — зб. «Вільні вірші» (1936), в якій викривав тогочас. режим в Албанії (весь тираж було знищено цензурою). Творчість М. — помітне явище в новій алб. л-рі. Вірш М. «Неспівані пісні» переклав О. Пономарів (опубл. у зб. світової поезії 20 ст. «Поклик». К., 1984).

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. М., 1954.

Літ.: Эйнтрей Г. И. Творчество Мидьени. Л., 1973.

В. І. Ткаченко.


МІГРАЦІЙНА ТЕОРІЯ — див. Запозичення теорія.


МІДЯНКА Петро Миколайович (14.V 1959, с. Широкий Луг, тепер Тячівського р-ну Закарп. обл.) — укр. поет, перекладач. Закін. 1982 Ужгор. ун-т. Учителює. Автор збірок «Поріг» (1987) і «Осередок» (1992). Творчій манері М. притаманні тяжіння до неокласич. традиції в укр. л-рі. Виступає зі статтями про сучас. літ. процес в укр. зарубіжжі, мистецтвознавчі проблеми. Перекладає зі словацької (П. Гвєздослава), сербохорв. (Б. Івкова, С. Миголеча) і польс. (Ч. Мілоша) поезії. Окр. вірші М. перекладені чес, словац., угор., сербохорв., англ., франц. мовами.

Літ.: Чендей І. Поріг у літературу. «Закарпатська правда», 1987, 6 грудня; Таран Л. Попытка эпичности. «Литературное обозрение», 1988, № 8.

В. С. Поп, В. К. Івашко.


МІЖІСТОРІЯ — розповідь про якусь подію у житті персонажа чи персонажів твору, що мала місце ще до зав’язки осн. конфлікту художнього, але подано її в процесі розгортання цього конфлікту.


МІЖНАРОДНА АСОЦІАЦІЯ ВИВЧЕННЯ СЛОВ’ЯНСЬКИХ КУЛЬТУР (МАВСК; до 1993 — Міжнар. асоціація вивчення та пошир. слов’ян. культур) при ЮНЕСКО. Ств. 1976 у Берліні для реалізації проекту ЮНЕСКО «Вивчення слов’янських культур». Керівний орган — бюро. Першим президентом був Д. Марков (СРСР), з 1986 — С. Вольман (Чехо-Словаччина), після 1993 — М. Бочваров (Болгарія). Складається з нац. та регіон. комітетів і установ країн — членів ЮНЕСКО. Сприяє поширенню відомостей про слов’ян. культури у світі, організації міжнар. нарад, симпозіумів і конференцій, обмінові наук. публікаціями, зміцненню співробітництва вчених і наук. установ, дослід. центрів та орг-цій слов’ян. і неслов’ян. країн, чия діяльність пов’язана з вивченням культур слов’ян. народів в їхній взаємодії з ін. культурами світу. Разом з нац. комітетами (у т. ч. Українським — голова чл.-кор. АН України Г. Вервес) Асоціація здійснила ряд важливих видань і провела міжнар. форуми з комплексних проблем слов’янознавства у різних країнах світу. В Україні видано матеріали форумів ЮНЕСКО: «Современные славянские культуры: развитие, взаимодействие, международный контекст» (К., 1982); «Іван Франко і світова культура» (кн. 1 — 3. К., 1990), дослідження «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті» (т. 1 — 4. К., 1987 — 91) тощо. У серії ЮНЕСКО «Видатні діячі слов’янських культур» 1982 — 84 опубл. (кількома європ. мовами) монографію «Тарас Шевченко — поет, борець, людина» Л. Новиченка.

Г. Д. Вервес.


МІЖНАРОДНА АСОЦІАЦІЯ ЛІТЕРАТУРНИХ КРИТИКІВ (МАЛК). Засн. 1969 в м. Пармі (Італія) з ініціативи франц. письменника І. Гандона (він же президент). Керівний орган — виконком. Асоціація об’єднує літ. критиків різних країн Європи, Азії, Африки та США. Мета — зміцнення зв’язків між ними, вивчення проблем літ. критики, проведення конгресів, зустрічей, теор. дискусій тощо. Видає «Бюлетень», в якому вміщуються матеріали дискусій та інформація про літ. життя в країнах-учасницях Асоціації. В діяльності МАЛК від України беруть участь І. Дзеверін, І. Дзюба, М. Жулинський, Д. Затонський та ін.

В. Г. Пугач.


МІЖНАРОДНА АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНІСТІВ (МАУ) — об’єднання науковців і діячів культури, яке сприяє україністичним студіям у різних країнах, обмінові інформацією щодо наукових досліджень, їх координації, наук. підготовці дослідників різних галузей укр. культури в її зв’язках з культурами ін. народів, поширенню знань про укр. культуру в світі. Ств. з ініціативи Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України, Ін-ту мовознавства ім. О. О. Потебні АН України, Укр. наук. ін-ту Гарвард. ун-ту (США), Ін-ту сходознавчих студій (Неаполь, Італія) на установчих зборах у Неаполі 1 червня 1989, що відбулися в рамках міжнар. наук. конференції «Українська культура: проблеми і перспективи». Збори прийняли статут та обрали бюро МАУ, президентом — академіка АН України В. Русанівського. Пост. місце перебування Асоціації — Київ. До МАУ входять Респ. асоціація українознавців (РАУ, Україна), асоціації україністів США, Канади, Австралії, Німеччини, Італії, Англії, Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Росії, Казахстану та ін. І конгрес МАУ відбувся 27 серпня — 3 вересня 1990 в Києві. У його роботі взяло участь понад 500 вчених з 23 країн світу, розглядалося широке коло проблем — духовна і матеріальна культура укр. народу (релігія, мистецтво, історія, фольклор, етнографія); українське літературознавство (теорія, метод, історія, взаємозв’язки); мова в духовному та сусп. житті укр. народу; укр. діаспора (явище і дослідження); укр. наукова думка (історія і сучасність); укр. бароко; укр. авангард; Україна (проблеми нац. розвитку). 1991 президентом МАУ став професор Гарвард. ун-ту Дж. Грабович, з 1993 — академік АН України Я. Ісаєвич.

Під егідою МАУ, АН України, РАУ працює Міжнар. школа україністики (МШУ), яку відкрито у серпні 1990 з ініціативи РАУ, АН України, Укр. наук. ін-ту Гарвард. ун-ту, Канад. ін-ту укр. студій (КІУС). Слухачами школи є студенти, аспіранти, науковці, діячі культури з різних країн світу. Програма містить цикли лекцій з історії України, укр. культури, л-ри та мист-ва, народознавства, які читають провідні україністи світу. МАУ видає у Києві «Вісник Міжнародної асоціації україністів» (у Гарварді — англ. мовою).

Літ.: Грабович Дж. Першочергові завдання Міжнародної асоціації україністів. — Осташ І. Міжнародний українознавчий університет. — Павличко С. Географія українознавства. «Вісник Міжнародної асоціації україністів», 1990; № 1; 1-й Конгрес Міжнародної асоціації україністів. «Вісник Академії наук Української РСР», 1990, № 12; Перший конгрес МАУ. «Слово і час», 1991, № 2.

І. І. Осташ.


МІЖНАРОДНА АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ДИТЯЧИХ ПИСЬМЕННИКІВ, ВИДАВЦІВ ТА ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ при СПУ. Засн. 1990 у Києві. Об’єднує літераторів, громад.-культур. діячів України та укр. зарубіжжя. Керівний орган — рада Асоціації, президент — поет Ю. Сердюк, віце-президенти — письменник В. Кава, критик Б. Чайковський. Мета орг-ції — сприяння справі духовного відродження України, виховання молодого покоління на засадах загальнолюдських цінностей у поєднанні з національними, з опорою на істор.-культур. спадщину укр. народу, сучас. досягнення рідного красного письменства. Асоціація видає журн. «Соняшник».

Ю. Ф. Ярмиш.


«МІЖНАРОДНА БІБЛІОТЕКА» — серія книжок, яку на власні кошти видав у Львові протягом 1912 — 14 І. Франко (14 випусків). Мета серії — обстоювання реалізму в літературі, ознайомлення українського читача з кращими здобутками укр. та світ. л-ри тощо. Опубл. «Українські поезії» О. Афанасьєва-Чужбинського, істор.-літ. дослідження «Рутенці. Типи галицьких русинів із 60-х і 70-х pp. мин. в.», «Дантова друга любов», «Найстаріші пам’ятки німецької поезії IX — XI вв.», «Темне царство. Студія з приводу Шевченкових поем „Сон“ і „Кавказ“» І. Франка, його переклад драми «Самсон-борець» Дж. Мільтона та ін.

Літ.: Мороз М. О. Іван Франко. Бібліографія творів 1874 — 1964. К., 1966.

Б. З. Якимович.


МІЖНАРОДНА (ДРУГА) КОНФЕРЕНЦІЯ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПИСЬМЕННИКІВ у Харкові. Відбулася 5 — 15.XI 1930 з ініціативи Міжнар. бюро революц. л-ри (МБРЛ), тоді ж перейм. у Міжнародне об’єднання революційних письменників (МОРП). У форумі взяли участь літератори 22 країн Європи, Азії, Африки, Америки. Серед учасників — Іван Ле, Мирослав Ірчан, П. Усенко та ін. укр. письменники. Конференцію відкрив І. Микитенко. Про діяльність МБРЛ звітував Б. Іллеш (Угорщина). З доповідями виступили М. Скрипник, И. Р. Бехер (Німеччина), М. Голд (США) та ін. Порушувалися питання творчої і політ. консолідації письменників світу, розвитку нац. л-р, взаємозв’язків літераторів, їхньої боротьби з фашизмом тощо.

Літ.: Вторая Международная конференция революционных писателей в Харькове. В кн.: Литературное наследство, т. 81. Из истории Международного объединения революционных писателей (МОРП). М., 1969.

В. М. Василенко.


МІЖНАРОДНА ФЕДЕРАЦІЯ ПЕРЕКЛАДАЧІВ, ФІТ (від франц. FIT — Fédération Internationale des Traducteurs). Засн. 1953 у Парижі. 1970 ЮНЕСКО надала Федерації статус неурядової орг-ції. Об’єднує спілки, т-ва та асоціації перекладачів худож. і наук. л-ри, публіцистики тощо, а також синхроністів і товмачів майже 50 країн. Осн. завдання Федерації — захищати права перекладача, сприяти розвиткові теорії й практики перекладу з метою поширення культури в світі. Проводить конгреси, міжнар. семінари і конференції з питань перекладу. На конгресі ФІТ у Дубровнику (Хорватія) обнародувано 1963 «Хартію перекладача», в якій, зокрема, затверджено авторське право на переклад. З 1955 Федерація видає щоквартально наук. журн. «Babel» («Вавилон») і з 1982 — «Newsletter» («Інформаційний бюлетень»). На 5-у конгресі у Лахті (Фінляндія) 1966 створено Комітет з історії та теорії перекладу, 1990 розділений на два окремі комітети.

Літ.: Россельс В. За эти годы. — Черняк И. Журнал «Вавилон». В кн.: Мастерство перевода. М., 1959; Хартия переводчика. В кн.: Мастерство перевода. М., 1965.

В. І. Ткаченко.


МІЖНАРОДНЕ ОБ’ЄДНАННЯ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПИСЬМЕННИКІВ (МОРП). Утворене 1925 як Міжнародне бюро революційної літератури (МБРЛ), що виникло на базі діючих в європ. країнах осередків Пролеткульту. 1-а конференція МБРЛ (Москва, 1927) прийняла політ. платформу і засн. друк. орган — «Вестник зарубежной литературы». На Міжнародній (другій) конференції революційних письменників (1930, Харків) МБРЛ реорганізовано в МОРП з друк. органом «Література світової революції» (1931 — 32; рос., англ., нім. і франц. мовами). У МОРП брали участь Л. Арагон, А. Барбюс, Б. Брехт, В. Броневський, Лу Сінь, Мао Дунь, О. Серафимович, І. Микитенко, І. Гончаренко, І. Кириленко, М. Терещенко, П. Усенко та ін. 1935 припинила своє існування. Архів МОРП зберіг. в Ін-ті світ. л-ри ім. М. Горького Рос. АН (Москва).

Літ.: Литературное наследство, т. 81. Из истории Международного объединения революционных писателей (МОРП). М., 1969.

О. К Романовський.


МІЖНАРОДНИЙ ФОРУМ ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ у Києві. Відбувся 29 — 30 травня 1964. Скликаний Респ. ювілейним к-том при сприянні ЮНЕСКО та Всесв. Ради Миру для відзначення 150-річчя від дня народження Т. Шевченка. Відкрив його М. Бажан. Доповідь «Шевченко й сучасний світ» виголосив Л. Новиченко. З промовами виступили письменники М. Стельмах, Б. Полевой, Т. Жароков, К. Каладзе (СРСР), Я. Івашкевич (Польща), Дж. Вігореллі, Г. Пйовене (Італія), В. Макдональд, П. Кравчук (Канада), М. Бенюк (Румунія), М. Т. Леон (Іспанія), А. Гідаш (Угорщина), художник і письменник Р. Кент (США), вчені С. К. Чаттерджі (Індія), Т. Курода (Японія), С. Русакієв (Болгарія) та ін. Форум ще раз засвідчив загальнолюдський, гуманіст. характер творчості Т. Шевченка. У зібранні взяли участь діячі культури 43 країн світу, делегація ЮНЕСКО.

Літ.: Щабліовський Є. С. Шевченко і світова прогресивна культура. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової Шевченківської конференції. К., 1966; Всенародна шана. Відзначення сторіччя з дня смерті та 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. К., 1967.

В. С. Бородін.


МІЖОБЛАСНИЙ ЦЕНТР ПРОПАГАНДИ КНИГИ у Бережанах Тернопільської області. Засн. 1984. Підпорядкований обл. орг-ції Товариства книголюбів України. Центр здійснює методичну роботу з питань пропаганди книги, в т. ч. художньої. Тут створено експозицію, яка відображає істор. етапи розвитку друкарства і видавничої справи, літ. життя України від давніх часів. Представлено діючий макет друкарського верстата Івана Федорова, зразки паперу перших ф-к Тернопільщини. Експонуються понад 1300 рідкісних книг, зокрема факсимільні видання Ізборника Святослава 1073, «Слова о полку Ігоревім», «Київського псалтиря», альм. «Русалка Дністровая», «Малороссийских песен» М. Максимовича, поеми «Енеїда» І. Котляревського, примірники першого видання «Кобзаря» Т. Шевченка тощо. Зберіг. книги б-ки Г. Епіка, періодичні видання різних часів. Мистецтво оформлення книги представлене ілюстраціями О. Кульчицької, Я. Струхманчука. Зібрані колекції екслібрисів. У Центрі відбуваються семінари з методики пропаганди книги, літ. свята, усні журнали, тематичні уроки, книгознавчі і бібліогр. огляди тощо.

Літ.: Медведик П. К. Музей книги в Бережанах. «Жовтень», 1984, № 9; Козаченко І. І. Бережанський міжобласний центр по пропаганді книги. К., 1987.

П. К. Медведик.


МІЗКО Микола Дмитрович [13 (25).V 1818, м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — 27.V (8.VI) 1881, Москва, похов. у Воронежі] — укр. і рос. журналіст, критик, перекладач, фольклорист. З 1838 навч. в Харків. ун-ті. Працював 1845 — 47 ред. неофіц. частини газ. «Екатеринославские губернские ведомости». Писав російською мовою. Автор літературно-критичних книжок «Століття російської словесності» (1849), «Тургенєв, його тридцятилітня літературна діяльність і його типи» (1872) та ін. У статтях «Короткий історичний нарис української літератури» (1862), «Наша старовина: витяг з рукопису малоросійського старожила Писаревського» (1869), «З приводу суперечок про малоросійську мову і малоросійську словесність» (1881) обстоював самобутність укр. мови, л-ри і театру. Написав ряд статей з фольклористики (опубл. 1855), рецензію на зб. «Народные южнорусские песни» А. Метлинського. Залишив спогади про М. Гоголя, укр. актора К. Соленика. Уклав «Книгу для читання під час вивчення давньої класичної поезії» (1865). В ост. роки життя працював над «Словником російських письменників» (незакін.). Був знайомий з Гоголем, В. Бєлінським, М. Щепкіним, Т. Шевченком. Переклав рос. мовою і протягом 1868 — 71 надр. у воронезькій газ. «Дон» 12 Шевченкових поет. творів («Неофіти», «І тут, і всюди — скрізь погано», «Минають дні, минають ночі» та ін.).

Літ.: Рябинин Д. Воспоминание о Н. Д. Мизко. «Исторический вестник», 1882, т. 10; Павлюк М. М. Роль українських літераторів XIX ст. у перекладанні творів Шевченка російською мовою. В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової Шевченківської конференції. К., 1963; Ласунский О. Г. Литературные раскопки. Воронеж, 1972.

О. І. Сидоренко.


МІЗЮН Григорій Михайлович [25.III (7.IV) 1903, с. Кривуші, тепер Кременчуцького р-ну Полтав. обл. — 15.XII 1963, Чернівці] — укр. письменник. Навч. 1933 — 37 в Ін-ті черв. професури (Харків). 1930 — 31 працював у ред. журн. «Молодняк». Учасник Вел. Вітчизн. війни. 1940 переїхав до Чернівців, з 1944 був на парт. роботі, директором Чернів. літ. музею Ю. Федьковича. Виступав переважно як драматург: п’єси «Сила на силу» (1927), «Сімейні баланси» (1930), «Провінція» (1931), «Веселий вечір. Боротьба» (1932), «Криголам» (1934, йшла в театрі «Березіль»), «Товариші» (1938), «Звільнена совість» (1945), «На світанку» (1955), «Лісорубні вечорниці» (1958) та ін. В ряді творів спрощено трактуються реалії тодішнього життя. Істор. драма «Лук’ян Кобилиця» (у співавт.) пост. 1955 Чернів. муздрамтеатром ім. О. Ю. Кобилянської. Упорядкував «Вибрані твори» Ю. Федьковича (1955), написав брошуру про нього — «Співець народних сподівань» (1959), опубл. цикл статей «Великий Кобзар на Буковині» (1962 — 64). На вірші М. композитори Б. Крижанівський, Г. Шевчук та ін. створили ряд пісень.

Тв.: П’єси. К., 1965; Криголам. К., 1967.

Літ.: Чернець Л., Губар О. Григорій Мізюн. «Українське літературознавство», 1979, в. 33.

Б. І. Мельничук.


МІКАЕЛІС (Michaëlis) Карін (уродж. — Катаріна Бек-Брендум; 20.III 1872, м. Раннерс — 11.I 1950, Копенгаген) — дат. письменниця. Діячка антифашист. і антимілітар. руху. Під час 2-ї світ. війни жила у США. Сповідальний характер мають автобіогр. пенталогія «Дерево добра і зла» (романи «Дівчинка з кольоровими скельцями», 1924; «Маленька брехуха», 1925; «І гріх, і горе, й небезпека», 1928; «Наслідки», 1930; «Мати», 1935). У романах «Дитина» (1902), «Небезпечний вік» (1910), «Книга про любов» (1912), «Сім сестер» (1923), «Бібі» (1928 — 30) та ін. звернулася до соціальної психології, зокрема до проблем емансипації жінки. Автор спогадів «Прекрасне обличчя» (1948), «Небезпечні вагання» (1949), творів для дітей. Цікавилася новітньою укр. історією, опубл. нарис «Витязь України — Нестор Махно» (1927).

Тв.: Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 8. М., 1911 — 13; Девочка с пальчик. Х., 1927; Опасный возраст. Х., 1927; Жемчужное ожерелье. Х., 1928; Мать. М., 1958.

Літ.: Кристенсен С. М. Датская литература 1918 — 1952 годов. М., 1963; Неустроев В. П. Литература скандинавских стран (1870 — 1970). М., 1980; Переслегина Э. В. Карин Микаэлис. Биобиблиографический указатель. М., 1978.

Є. І. Нечепорук.


МІКЕЛАНДЖЕЛО Буонарроті (Michelangelo Buonarroti; 6.III 1475, м. Капресе, тепер Капресе-Мікеланджело, обл. Тоскана — 18.II 1564, Рим, похов. у Флоренції) — італ. скульптор, художник, архітектор і поет доби Відродження. Навч. 1488 — 89 у флорент. художника Д. Гірландайо і 1489 — 90 — у скульптора Бертольдо ді Джованні. Працював переважно у Флоренції (1489 — 1496) та Римі (1496 — 1501). Гол. ідеєю життя М. було звеличення людини-борця. Найвидатніші творіння: скульптури «Пієта» («Оплакування Христа», бл. 1498 — 99), «Давид» (1501 — 04), «Мойсей» (бл. 1515); фрески плафона на теми Старого Завіту (1508 — 12) і «Страшний суд» (1536 — 41) в Сікстинській капелі, «Битва при Кашині» (картон для розпису в Палаццо Веккйо у Флоренції, 1504 — 06, не зберігся); архітектурні — капела Медічі та ін. Керував спорудженням собору Св. Петра і переплануванням Капітолійського ансамблю в Римі. Справив великий вплив на розвиток західноєвроп. образотв. мист-ва. Як поет М. сформувався під впливом літ.-естет. й філос. ідей флорент. поетів кін. 15 ст. — Лоренцо Медічі, Л. Пульчі, неоплатоників і Дж. Савонароли. Свої мадригали й сонети писав переважно у зрілому та похилому віці на клаптиках паперу чи на звороті архіт. та скульп. проектів і віддавав друзям. За життя не друкувався. Першу зб. «Вірші» опубл. 1623. На більшості поезій М. позначився «дольче стиль нуово». Його вірші відзначаються напругою й глибиною думки, в них знайшли відображення філос., сусп.-політ. і естет. погляди доби італ. Відродження. Про творчість М. не раз згадував Т. Шевченко у повістях «Варнак», «Музыкант» і «Художник». Окр. поезії переклали П. Грабовський, С. Гординський, М. Бажан, І. Качуровський, Г. Кочур, Д. Павличко, І. Драч, 1. Роговська, М. Фішбейн.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Грабовський П. Зібрання творів, т. 2. К., 1959; Поезії. В кн.: Мікеланджело. К., 1975; [Вірші]. В кн.: Бажан М. Твори, т. 2. К., 1985; Відповідь «Ночі». В кн.: Кочур Г. Друге відлуння. К., 1991; Рос. перекл. — Поэзия. В кн.: Микеланджело. Жизнь. Творчество. М., 1964.

Літ.: Вазарі Дж. Життя найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів. К. — Х., 1937; Дживелегов А. Микельанджело. М., 1957; Рипська М. П. Титанізм творчості. К., 1977.

І. В. Корунець.


МІКЕЛІНСКАС Йонас (6.V 1922, с. Жадейкеліай, тепер Пасвальського району) — литовський письменник. Закінчив у 1952 Вільнюський університет. Автор збірок повістей і оповідань «Старий під годинником» (1960), «Теплі руки» (1962), «Чи пізнав ти його?» (1963), «Жменя піску» (1965), «Соловей — сірий птах» (1968), «Дика яблуня» (1980), «Непоховані дні» (1985) тощо, а також ряду романів «Водоноша» (1964), «А годинник іде» (1966), «Дятел — строкатий...» (1976), «За обрієм — воля» (1978), присвячених гол. чином моральній проблематиці. Романи М. визначають у лит. л-рі як твори «внутрішнього монологу», вони підняли нац. л-ру на новий худож. рівень. Окремі твори М. перекл. В. Деркул.

Тв.: Укр. перекл. — Дівчина з коромислом. К., 1968; Водоноша. В кн.: Земний уклін. К., 1979; Рос. перекл. — Мы — люди. Вильнюс, 1966; Не поле перейти... М., 1979; Звездная пыль. М., 1988; Страна черных елей. М., 1991.

Літ.: Ветрова Е. С чего начинается человек. В кн.: Микелинскас Й. Мы — люди! — А часы идут. М., 1969.

А. Г. Шпиталь.


МІКЛОШИЧ (Miklosich, Miklošič) Франц (Франьо; 20.XI 1813, містечко Радомерщак, побл. м. Лютомер, Словенська Штірія — 7.II 1891, Відень) — австр. і словен. мовознавець, академік Віден. АН з 1851, іноз. чл.-кор. Петерб. АН з 1856, почесний член ряду іноз. академій, усіх ун-тів Росії. Закін. 1837 ун-т у Граці. 1850 — 86 професор Віден. ун-ту. Послідовник Я. Копітара. Родоначальник порівняльно-істор. вивчення граматики слов’ян. мов (див. Порівняльно-історичне мовознавство). Автор праць з лексики, топоніміки й ономастики слов’ян. мов, про етнографію та л-ру слов’ян. народів: «Словник старослов’янської мови» (1850), «Порівняльна граматика слов’янських мов» (т. 1 — 4, 1852 — 75), де охарактеризував також фонетичні й морфол. особливості укр. мови тощо. Одним з перших зх. мовознавців обстоював самобутність укр. мови (1852), підтримував зусилля галицьких українців оперти свою літ. мову на нар. основу; прихильник введення латиниці для укр. мови. У розвідці «Тюркські елементи в південно-східних та східноєвропейських мовах» (1884 — 90) зазначив наявність сх. елементів в укр. мові. У праці про слов’ян. запозичення в рум., угор. та циган. мовах використав укр. лексичний матеріал. Уклав «Етимологічний словник слов’янських мов» (1886), у якому представлені й укр. слова. У серії «Slavische Bibliothek» («Слов’янська бібліотека», т. 1, 1851) М. надр. кілька десятків укр. приповідок, надісланих Я. Головацьким та Г. Ількевичем. Сприяв виданню (1885 — 86) 2-томного «Малорусько-німецького словаря» Є. Желехівського (т. 2 завершений С. Недільським). Видав Супрасльський рукопис (1851) та ряд ін. слов’ян. пам’яток. Учнями М. були І. Верхратський, Є. Желехівський, О. Калужняцький, О. Макарушка, О. Барвінський, В. Ягич.

Тв.: Изобразительные средства славянского эпоса. В кн.: Слов’янська фольклористика. К., 1988.

Літ.: Ягич И. В. История славянской филологии. СПБ, 1910; Кравчук Р. В. Видатні зарубіжні славісти-мовознавці. В кн.: Кравчук Р. В. З історії слов’янського мовознавства. К., 1961; Тимошенко П. Д. Франц Міклошич і українська мова. «Українська мова і література в школі», 1963, № 10; Кобилянський Б. В. Лексика української мови в Етимологічному словнику слов’янських мов Ф. Міклошича. «Вісник Львівського ордена Леніна державного університету імені Івана Франка. Серія філологічна», 1973, в. 8.

І. А. Стоянов.


МІКОЛАЙТІС-ПУТІНАС (справж. прізв. — Міколайтіс) Вінцас (6.I 1893, с. Пілотішкес, тепер Пренайського р-ну — 7.VI 1967, смт Качергіне Каунас. р-ну) — лит. письменник, літературознавець, доктор філос. наук з 1922, академік АН Литви з 1941, нар. письменник Литви з 1963. Навч. 1915 — 17 в Петрогр. духовній академії, 1918 — 23 — у Фрібурзькому (Швейцарія) та Мюнхен. ун-тах. Рання лірика М.-П. зазнала впливу неоромантизму (зб. «Червоні квіти», 1917; та ін.). У зб. віршів «Між двома зорями» (1927), драм. поемах «Перстень і жінка» (1926), «Розвінчана жриця» (1927) домінують символіст. тенденції, оспівується людяність, моральна чистота, розкриваються внутр. суперечності емоц. багатої душі. Для віршів повоєнного періоду (зб. «Вітаю землю», 1950) та 60-х pp. (збірки «Година буття», 1963; «Вікно», 1966; «Вірність», опубл. 1968, та ін.) характерне філос. осмислення дійсності. У романі «В тіні вівтарів» (т. 1 — 3, 1933) письменник показав психологічні колізії творчої людини, яка пориває з церк. саном; «Повстанці» (т. 1 — 2, 1957 — 67, незакін.) — про повстання лит. селян 1863, їхнього ватажка А. Мацкявічюса, для якого ідеалом поета-громадянина був Т. Шевченко. М.-П. належать також роман «Криза» (1937), праці «Нова литовська література» (т. 1, 1936), «Перша литовська книжка» (1948), кн. «Літературні етюди» (1937) тощо. Переклав окр. вірші Т. Шевченка, П. Тичини, М. Рильського. Ряд творів М.-П. переклали М. Рильський, Г. Донець, Д. Чередниченко, Н. Непорожня.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Подарунок з Німану. К., 1963; [Вірші]. В кн.: Литовська радянська поезія. К., 1985; В тіні вівтарів. К., 1985; Рос. перекл. — Дар бытия. Вильнюс, 1966; [Вірші]. В кн.: Литовские поэты XX века. Л., 1971; [Вірші]. В кн.: Антология литовской советской поэзии. Вильнюс, 1980.

Літ.: Ланкутис И. В. Миколайтис-Путинас. М., 1967; Кубілюс В. Квітуче древо литовської поезії. «Вітчизна», 1975, № 12; Непорожня Н. Живий голос. «Вітчизна», 1985, № 5.

Н. О. Непорожня.


МІКСАТ (Mikszáth) Калман (16.I 1847, с. Склабоня, тепер с. Міксатфальва, меде Ноград — 28.V 1910, Будапешт) — угор. письменник, почес. член Угор. АН з 1889. Навч. 1866 — 70 у Будапешт. ун-ті. Вже в перших оповіданнях (збірки «Краяни-словаки», 1881; «Добрі половці», 1882) і повістях виявив глибоке знання життя народу, історії і природи рідної країни. Вади бурж. ладу в Угорщині викривав у романах «Парасолька святого Петра» (1895), «Облога Бестерце» (1896), «Вибори в Угорщині» (1897), «Чорне місто» (1911), повісті «Кавалери» (1897). Окр. твори М. переклали І. Франко, Марко Черемшина, С. Панько, М. Томчаній, К. Бібіков.

Тв.: Укр. перекл. — Син чи пасинок? К., 1909; Дивний шлюб. К., 1972; Парасолька святого Петра. К., 1983; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1966 — 69.

Літ.: Шахова К. О. Романтичний реалізм Кальмана Міксата. В кн.: Шахова К О. Двадцять нарисів про угорську літературу. К., 1984; Кирай И. Кальман Миксат. В кн.: Писатели Венгрии. М., 1989.

К. О. Шахова.


МІКУШЕВ Анатолій Костянтинович (псевдоніми — Анатольєв, Костін, Максимов, Леканов; 5.XI 1926, Сиктивкар) — комі фольклорист, літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1970. Закін. 1947 Комі пед. ін-т (Сиктивкар). Працює (з 1972) зав. кафедрою комі та фіноугор. філології Сиктивкар. ун-ту. Почес. член Фіно-угор. т-ва (Фінляндія, з 1973), Угор. етногр. т-ва (з 1985). Автор праць «Іван Олексійович Куратов», «Пісенна творчість народу комі» (обидві — 1956), «Комі література і народна поезія» (1961), «Комі епічні пісні й балади» (1969), «Епічні форми комі фольклору» (1973), «Комі народна поетична творчість» (1979), «Пісня над пармою. Літературно-критичні нотатки про комі літературу» (1984), «На тайгових просторах. Про комі радянську літературу» (1986) та ін. Брав участь у створенні підручників з комі мови та л-ри для серед. шкіл, навч. посібників для вчителів і студентів. Один з авторів і редактор зб. «Куратовські читання» (т. 1 — 6, 1973 — 90), «Історії комі літератури» (т. 1 — 3, 1979 — 81) та ін. За ред. М. (разом з В. Чистальовим) видано «Комі народні пісні» (т. 1 — 3, 1966 — 71). Упорядник збірників комі частівок «Життя сонцелике» (1969), «Пісні й казки річки Вишери» (1986). Про укр. л-ру та комі-укр. літ. зв’язки йдеться у статтях М. «Письменник-патріот» (1954, про М. Островського), «Лимерівна» (1955), «Співець українського народу» (1956, про І. Франка) та ін.

Тв.: Коми народный эпос (Историко-культурные контакты). Сыктывкар, 1989.

Літ.: Торлопов Г. И. Анатолий Микушев. В кн.: Торлопов Г. И. Писатели Коми АССР. Сыктывкар, 1970; Тренькина Т. И. Анатолий Константинович Микушев. Биобиблиографический указатель. 1950 — 1988 гг. Сыктывкар, 1989.

Б. В. Хоменко.


МІЛЕВ Гео [справж. — Георгі Мілев Касабов; 15 (27).I 1895, с. Раднево, побл. м. Стара Загора — після 15.V 1925, Софія] — болг. поет, перекладач. Навч. 1911 — 12 в Софійському ун-ті, 1912 — 14 продовжив освіту в Лейпцігу. Учасник 1-ї світ. війни. Заснував журн. «Везни» («Терези», 1919 — 21), який став виразником ідейно-естет. засад символізму та експресіонізму. Пізніше видавав журн. «Пламък» («Полум’я», 1924 — 25), навколо якого гуртувалися прогрес. літ. сили країни, що стало однією з причин арешту (1925) поета. Загинув у фашист. катівні. Творчість М. розвивалася в річищі болг. та європ. символізму — збірки «Жорстокий перстень» (1920) та «Ікони сплять» (1922). Найзначніший твір М. — героїко-романт. поема «Вересень» (1924, укр. перекл. П. Тичини), в якій відображено події антифашист. Вересневого повстання 1923 у Болгарії. Перекладав вірші англ., нім., рос. поетів. У журн. «Ноември» («Листопад», 1914, кн. 34) опубл. у своєму перекл. кілька поезій зі зб. «Зів’яле листя» І. Франка, яким передувало вступне слово про життя і творчість укр. письменника. Окр. вірші М. переклав Ф. Скляр.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 1. К., 1974.

Літ.: Марков Д. Ф. Болгарская поэзия первой четверти XX века. М., 1959; Андонова Н. Гео Милев. София, 1974; Марков Г. Гео Милев. София, 1985; Фурнаджиева Е. Гео Милев. 1895 — 1925. Био-библиографски указател. София, 1985.

О. В. Шпильова.


МІЛЕВ Думітру Петрович (2.I 1887, с. БаурчіМолдован, тепер Кагульського пов., Молдова — 18.Х 1937, Кишинів) — молд. письменник. У 1929 — 30 — ред. журн. «Молдова літераре» («Літературна Молдавія», м. Балта), 1932 — 37 — журн. «Октомбріє» («Жовтень»). Очолював 1934 — 37 Молд. відділення СПУ. В оповіданні «Мош Горща» (1926, укр. перекл. С. Рибака), повістях «На світанку» (1928) та «Шістдесят два з половиною» (1931) відобразив тяжку долю молд. селян, їхню боротьбу в умовах рум. бурж.-поміщицького режиму. Повість «Оси ще дзижчать» (1928) і п’єса «Два світи» (1935) написані під впливом роману «Бур’ян» А. Головка. Виступав зі статтями в укр. періодиці. Незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Тв.: Укр. перекл. — Мош Горіца. «Металеві дні», 1930, №4; Рос. перекл. — На рассвете. Кишинев, 1978.

Літ.: Гомін Л. На згарищах минулого. «Металеві дні», 1930, № 1; Очерк истории молдавской советской литературы. М., 1968.


МІЛЛЕР (Miller) Артур (17.Х 1915, Нью-Йорк) — амер. письменник. Закін. 1938 Мічиган. ун-т (м. Анн-Арбер). 1965 — 71 — президент міжнар. Пен-клубу. В епоху маккартизму відстоював демокр. погляди, 1956 притягався до суду за звинуваченням в антиамер. діяльності, у неповазі до конгресу. Автор зб. нарисів «Ситуація нормальна» (1944, про амер. армію), роману «Фокус» (1945), п’єси «Всі мої сини» (1947), осн. проблематика яких — моральна відповідальність кожного перед суспільством, засудження нац. і расової дискримінації. Славу М. принесла п’єса «Смерть комівояжера» (1949; Пулітцерівська премія, 1949), де з великою майстерністю показано крах ілюзій щодо амер. винятковості, несумісність кращих людських рис і фетишизування матеріального успіху. Інші п’єси: «Після гріхопадіння», «Це трапилось у Віші» (обидві — 1964), «Ціна» (1968), «Сотворіння світу та інші справи» (1972, фарсова трагікомедія). Написав автобіогр. кн. «Зрушення часу. Одне життя» (1987). У 80-і pp. — учасник рад.-амер. зустрічей письменників. Результат відвідин СРСР — кн. «В Росії» (1986). У театрах України (Дніпропетровськ, Київ та ін.) йшли п’єси М. «Це трапилось у Віші», «Смерть комівояжера», «Вид з мосту».

Тв.: Рос. перекл. — Пьесы. М., 1960.

Літ.: Злобин Г. Современная драматургия США. М., 1965; Злобин Г. По ту сторону мечты. Страницы американской литературы XX века. М., 1985; Левидова И. М. Артур Миллер. Биобиблиографический указатель. М., 1961.

Т. Н. Денисова.


МІЛЛЕР Всеволод Федорович [7 (19).IV 1848, Москва — 5 (18).XI 1913, Петербург, похов. у Москві] — рос. фольклорист, етнограф, академік Петерб. АН з 1911. Закін. 1870 Моск. ун-т, працював у ньому (з 1884 — професор). 1891 був редактором «Этнографического обозрения», 1897 — 1911 — директор Лазаревського ін-ту сх. мов (Москва). Теоретик історичної школи у фольклористиці. Осн. праці: «Погляд на „Слово о полку Ігоревім“» (1877), «Осетинські етюди» (т. 1 — 3, 1881 — 87), «Нариси російської народної словесності» (т. 1 — 3, 1897 — 1924), «Пушкін як поет-етнограф» (1899), «Історичні пісні рос. народу XVI — XVIII ст.» (1915). У дослідженнях керувався принципами запозичення теорії. Вивчав міфологію, зокрема осет., іран. та слов’янську («Етнографічні сліди іранства на півдні Росії», 1885, тощо). Автор «Збірника матеріалів з етнографії» (в. 1 — 3, 1885 — 88). Розробляв питання етніч. характеристики причорноморських скіфів і сарматів. У багатьох працях М. звертався до укр. фольклору: «Екскурси в сферу російського народного епосу» (1892); «Відгомін галицько-волинських казань у сучасних билинах» (1893, 1896), «Перекази про зцілення Іллі Муромця» (1894), «Козацькі епічні пісні 16 та 17 ст.» (1914). Автор розвідок про М. Костомарова, П. Чубинського, рецензій на публікації Г. Де Воллана, В. Перетца та ін.

Тв.: Очерк истории русского былинного эпоса. В кн.: Слов’янська фольклористика. К., 1988.

Літ.: Юбилейный сборник в честь Всеволода Федоровича Миллера. М., 1900; Ягич И. В. История славянской филологии. СПБ, 1910; Крымский А. Е. В. Ф. Миллер. «Голос минувшего», 1913, № 12; Богданов В. Список ученых трудов Всеволода Федоровича Миллера. «Этнографическое обозрение», 1913, № 3 — 4; Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиографический словарь, т. 1. Минск, 1976; Путилов Б. Н. Миллер Всеволод Федорович. В кн.: Славяноведение в дореволюционной России. Биобиблиографический словарь. М., 1979.

А. М. Зубар.


МІЛЛЕР Орест Федорович [23.VII (4.VIII) 1833, м. Гапсаль, тепер м. Хаапсалу, Естонія — 20.V (1.VI) 1889, Петербург] — рос. літературознавець і фольклорист. Закін. 1855 Петерб. ун-т, з 1870 — професор цього ун-ту. Послідовник міфологічної школи у фольклористиці. Автор праць «Спроба історичного огляду російської словесності» (1863), «Ілля Муромець і богатирство київське» (1869), «Російська література після Гоголя» (1874), збірки статей і промов «Слов’янство і Європа» (1877) та ін. Досліджував укр. фольклор — «Малоруські народні думи і кобзар Остап Вересай» (1875). Рецензував збірники укр. нар. пісень В. Антоновича і М. Драгоманова, Л. Боровиковського, Я. Головацького. На III Археол. з’їзді (Київ, 1874) порушив питання про зв’язок давньорус. билин з укр. думами. М. Драгоманов з цього приводу опубл. листа да М. (журн. «Древняя и Новая Россия», 1875, № 9), де аргументовано довів, що сліди билин треба шукати в укр. обрядовій поезії, казках. Цьому питанню М. присвятив працю «Великоруські билини і малоруські думи» (т. 1 — 2, 1876 — 78).

Літ.: Шляпкин и. А. Очерк научной деятельности проф. О. Ф. Миллера. СПБ, 1889; Глинский Б. Б. Орест Федорович Миллер. СПБ. 1890; Ягич И. В. История славянской филологии. СПБ, 1910; Аникин В. П. Проблемы фольклора в трудах Ореста Миллера. В кн.: Очерки истории русской этнографии, фольклористики и антропологии, в. 9. М., 1982; Булахов М. Г. Миллер Орест Федорович. В кн.: Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиографический словарь, т. 1. Минск, 1976; Путилов Б. Н. Миллер Орест Федорович. В кн.: Славяноведение в дореволюционной России. Биобиблиографический словарь. М., 1979.

А. М. Зубар.


МІЛОШ (Milosz) Чеслав (30.VI 1911, с. Шатейняй, тепер Кедайнського р-ну, Литва) — польс. письменник, літературознавець, перекладач у США. У дит. роки разом з батьками жив деякий час у Сибіру, згодом в Зх. Україні. Закін. 1934 Вільнюс. ун-т. Працював радіожурналістом (Вільнюс, Варшава). Під час нім.-фашист. окупації брав участь у випуску підп. антифашист. л-ри (редагував л-ру, що друк. на гектографі, в т. ч. антологію «Нескорена пісня», 1942). Після війни — у редакції краків. журн. «Twórczość» («Творчість»), згодом — на дипломат. роботі у США, Франції. З 1951 — в еміграції (Франція, США). З 1960 — професор слов’ян. мов і л-р в ун-ті м. Берклі (США). Поезія М. передвоєн. і воєн. часу, в якій ішлося про позицію поета в часи лихоліття, його спільну долю з народом, зібрана в кн. «Порятунок» (1945). Під час 2-ї світ. війни під псевд. Ян Сируч видав зб. «Вірші». У повісті «Поневолений розум» (1951 — 53; Нобел. премія, 1980; укр. перекл. Б. Струмінського), зб. віршів «Денне світло» (1953) М., аналізуючи сусп.-політ., культур. ситуацію у повоєн. Польщі, писав про згортання демократії, виступив проти канонів соціаліст. реалізму. Трагедію Варшав. повстання 1944 розкрив у повісті «Здобуття влади» (1953). Повість «Долина Ісси» (1955, автобіогр.) — про дитинство хлопчика Томаша з лит. села. Виразним гуманіст. пафосом пройняті поет. збірки М. «Король Попель та інші вірші» (1962), «Зачарований Гуцьо» (1965), «Місто без імені» (1969), «Там, де сходить і заходить сонце» (1974), «Гімн про Перлину» (1982) та ін. Вони містять ностальгічні спогади про юність, роздуми про сучасність, майбутнє людства та обов’язок митця. М. належить також багатотомний цикл літ., філос., соціол. і реліг. есе, дослідження «Історія польської літератури» (1969), розвідки про творчість Ф. Достоєвського, Б. Пастернака, В. Соловйова. Перекладає твори франц., амер. письменників. Окр, вірші М. переклали І. Качуровський, Б. Чопик.

Тв.: Укр. перекл. — Поневолений розум. Мюнхен, 1985; Поневолений розум [Уривки]. «Всесвіт», 1991, № 7 — 10; [Вірші]. «Дзвін», 1991, № 11; [Твори]. «Всесвіт», 1993, № 1.

Літ.: Глобачев М. Двуединства таланта. О творчестве Чеслава Милоша, и не только о нем. «Современная художественная литература за рубежом», 1989, № 4; Бараньчак С. Передмова до «Поневоленого розуму» Чеслава Мілоша. — Коротич В. Завжди існує можливість опору. «Всесвіт», 1991, № 7; Чопик Б. Чеслав Мілош. Біографічний нарис. «Дзвін», 1991, № 11; Забужко О. Уроки Мілоша. «Всесвіт», 1993, № 1.

А. М. Подолинний.


МІЛЯВСЬКИЙ Анатолій Ісайович (15.I 1925, Сімферополь) — рос. письменник, доктор мед. наук з 1971, Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1950 Крим. мед. ін-т (Сімферополь), 1956 — Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). З 1972 — професор Крим. мед. ін-ту. Автор поет. збірок «Зорі назустріч» (1950), «Гірське джерело» (1956), «Перевал» (1977), «Вірші» (1983), «Кримські етюди» (1984), «Прихильність» (1986) та ін. Фронтові враження, сучас. тематика — у книжках повістей та оповідань «Літаки летять на захід» (1962), «Океанський пляж» (1974), «Далеке зимове небо» (1981), «У тому червні» (1984) та ін. М. належать п’єси «Тінь над провулком» (1960), «Історія хвороби» (1963), «Студент першого курсу» (1964), «Щасливий місяць» (1967), спогади. Для дітей написав збірки віршів «Артек» (1952), «Про Федю Боброва» (1955), «На воді і під водою» (1965), «Про море й кораблі» (1987) та ін. Виступає з літ. пародіями, епіграмами, театр. рецензіями. Кілька віршів покладено на музику. Деякі п’єси М. йшли в театрах Києва, Сімферополя та ін. Окр. твори М. переклав П. Дегтярьов.

Тв.: Укр. перекл. — Тінь над провулком. «Літературна газета», 1960, 15 березня; Історія хвороби. К., 1963.

П. А. Дегтярьов.


МІЛЬТОН (Milton) Джон (9.XII 1608, Лондон — 8.XI 1674, там же) — англ. поет, публіцист, політ. діяч. Закін. 1632 Кембридж. ун-т. Писав англ., італ., лат. та давньогрец. мовами. У 1638 — 39 жив у Італії. 1640, напередодні Англ. революції, повернувся на батьківщину, поринув у політ. життя. У 1649 — 52 працював у Держ. раді, вів міжнар. кореспонденцію О. Кромвеля. У ранніх поезіях відбилися деякі суперечності світосприйняття автора — пуританина і прихильника гуманістичної традиції: вірш «До Шекспіра» (1630), поеми «L’Allegro» («Життєрадісний») та «II penseroso» («Задумливий», обидві — 1632), драм. поема-маска «Комус» (1634), елегія «Люсідас» (1638). У 1640 — 50 активно виступає як публіцист, засуджує будь-яку тиранію: памфлети «Ареопагітика» (1644), «Обов’язки королів і суддів» (1649) та кн. «Іконоборець» (1649), два трактати «Захист англійського народу» (1650, 1654). Тираноборчими мотивами пройняті ряд сонетів («До Олівера Кромвеля», 1652, та ін.), написана вільним віршем поема «Втрачений рай» (1667), поеми «Повернений рай» та героїчна трагедія «Самсон-борець» (обидві — 1671). Автор праць «Історія Британії» (1670), «Коротка історія Московії» (опубл. 1682).

В Україні твори М. були вперше перекладені П. Гулаком-Артемовським (рос. мовою уривки «Втраченого раю» надр. в «Украинском вестнике», 1817). Перший укр. переклад творів М. належить І. Франкові: 1906 з його приміткою під заголовком «Із драми „Самсон-борець“» була опубл. частина перекладу — монолог Самсона (журн. «Літературно-науковий вістник», кн. 7). 1913 у Львові вийшов повний переклад твору «Самсон-борець», здійснений І. Франком; він же супроводив видання статтею про автора. Твори М. перекладали ще В. Мисик, Д. Павличко, М. Пилинський, Яр Славутич та ін. Його творчість досліджували І. Франко, Леся Українка.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1958, № 6; [Вірші]. «Всесвіт», 1976, № 3; Самсон-борець. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 12. К., 1978; [Сонети]. «Всесвіт», 1983, № 2; [Сонети]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Рос. перекл. — Потерянный рай. — Стихотворения. — Самсон-борец. М., 1976.

Літ.: Самарин Р. М. Творчество Джона Мильтона. М., 1964; Українка Леся. [Джон Мільтон]. В кн.: Українка Леся. Зібрання творів, т. 8. К., 1977; Соколянський М. Через хребти століть. «Всесвіт», 1983, № 12; Чамеев А. А. Джон Мильтон и его поэма «Потерянный рай». Л., 1986.

М. Г. Соколянський.


МІНА Ханна (1924, м. Латакія) — сирійський письменник. Пише араб. мовою. Учасник нац.-визв. боротьби проти франц. колонізаторів. 1954 — 1967 жив у Європі. Автор романів «Блакитні лампи» (1954), «Вітрило і буря» (1965), «Сніг летить у вікно» (1969), «Сонце в похмурий день» (1973), «Якір і спогади» (1975), трилогії «Доля моряка» (1981), «Мачта» (1982) і «Далекий порт» (1983), оповідань. М. належать есе про Н. Хікмета, публіцист. зб. «Література війни» (1976, разом з Н. аль-Аттаром), кн. спогадів «Весна і осінь» (1984). Твори М. мають антимілітарист. спрямування, в них порушено важливі соціальні проблеми. За манерою письма М. — реаліст. ост. роки експериментує (під впливом латиноамер. романістики) в галузі форми.

Тв.: Рос. перекл. — Синие лампы. М., 1958; Парус и буря. — Судьба моряка. М., 1985.

Літ.: Соловьев В., Фильштинский И., Юсупов Д. Арабская литература. М., 1964.

Ю. М. Кочубей.


МІНАЧ (Mináč) Владімір (10.VIII 1922, м. Кленовець, Серед.-Словац. обл.) — словац. письменник, публіцист, громад. діяч. Закін. 1944 Братисл. ун-т. З 1974 — голова Словац. культурно-просв. т-ва «Матиця Словацька». Роман «Смерть ходить по горах» (1948) — про події Словац. нац. повстання 1944, в якому М. брав участь. Своєрідним продовженням твору стала повість «Вчора і завтра» (1949), де показано переломний момент у житті країни — Лютневу революцію 1948. У трилогії «Генерація» (романи «Довгий час чекання», 1958; «Живі і мертві», 1959; «Дзвони звістують день», 1961) зображено становлення повоєнного покоління Словаччини. Написав також повість «Блакитні хвилі» (1951), романи «Ти ніколи не самітня» (1962), «Виробник щастя» (1965, сатир.), збірки оповідань «На переломі» (1954), «Глухий кут» (1960) тощо. Полем. характер мають збірки публіцист. статей «Час і книжки» (1962) та «Парадокси» (1966), істор. есе «Роздмухуючи жевріюче багаття» (1970) тощо. Окр. твори М. переклали О. Пархомовська, С. Масляк, Г. Кочур, І. Дорошенко, Г. Сиваченко.

Тв.: Укр. перекл. — Смерть ходить по горах. К., 1952; Живі і мертві. К., 1961; Дзвони звістують день. К., 1964; Довгий час чекання. К., 1984; Хто йде по шляху. В кн.: Чотирилисник на щастя. К., 1984; Рос. перекл. — Избранное. М., 1982.

Літ.: Дорошенко І. Володимир Мінач. В кн.: Сучасні письменники Чехословаччини. К., 1963; Круть Ю. З. Ідейна проблематика трилогії В. Мінача «Генерація». «Радянське літературознавство», 1966. № 11; Вервес Г. Д. Tertium non datur: Два романи про війну. В кн.: Вервес Г. Д. Як література самоутверджується у світі. К., 1990.

Г. М. Сиваченко.


МІНЕЗАНГ (нім. Minne — кохання, Sang — пісня) — лірична пісня про рицарське кохання і поклоніння прекрасній дамі. Побутував у середньовіч. Німеччині протягом 2-ї пол. 12 — 13 ст. Виконувався мінезингерами.

В. І. Ткаченко.


МІНЕЗИНГЕРИ (нім. Minnesinger — співець кохання) — нім. середньовічні поети-співці. Поезія М. розвивалася з 2-ї пол. 12 ст. під впливом прованс. трубадурів. М. оспівували красу життя і рицар. кохання, а також служіння Богу й сюзерену, хрестові походи. У поезії М. кін. 12 — 13 ст. визначилися два напрями: 1) «Народний», умовно названий так за близькість до нар. любовної пісні. Виник на придунайських землях Німеччини. Відзначався простотою і природністю. Найвідоміші представники — Кюренбергер, Д. фон Айст. 2) Куртуазний, що розвивався в Німеччині: на прирейнських землях, пізніше в Тюрингії (Г. фон Морунген). Набув також поширення в Швейцарії (Р. фон Феніс), Австрії (Р. фон Гагенау). Художньої досконалості напрям досяг у творчості Вальтера фон дер Фогельвейде, котрий увів у поезію М. нар. мелодії, весняну пісню й танці, використав публіцист. можливості шпруха. Згасанням рицар. культури позначені біогр. пісня «Служіння дамі» У. фон Ліхтенштейна, а також твори т. з. сільського мінезанга (Н. фон Реєнталь, Тангейзер та ін.). У 14 ст. М. повністю витіснили мейстерзингери.

Літ.: История немецкой литературы, т. 1. М., 1962; Поэзия трубадуров. Поэзия миннезингеров. Поэзия вагантов. М., 1974; Рубанова Г. Л. Література середніх віків. В кн.: Шаповалова М. С., Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури. Львів, 1982.

В. І. Ткаченко.


МІНЕЇ ЧЕТЬЇ — див. Четьї Мінеї.


МІНІАТЮРА (франц. miniature, італ. miniatura, від лат. minium — кіновар, сурик, якими у давнину розфарбовувалися заглавні літери та малюнки в рукописних книгах) у літературі — малий за обсягом твір з чітко окресленими композицією, змістом та образами, глибоким узагальненням життєвих явищ. Термін запозичений з живопису, де М. — майстерно виконана маленька картина. Осн. жанр. різновидами літ. М. є невеличкі оповідання, новела, вірш, поема, п’єса тощо. Шедеврами прозових М. є новели «Амбіції», «Чарівник», «Нитка» В. Стефаника, шкіци «Діти Землі і Сонця» А. Головка, «Романтик» Ю. Яновського. Художньо вишуканими є поетичні мініатюри Т. Шевченка — «Думка» («Тече вода в синє море»), «На незабудь Штернбергові», «Ой чого ти почорніло», «Не тополю високую» та ін. Прикладами драматичної М. можуть бути водевілі «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модньому» М. Старицького тощо. Класич. зразками фольклорної М. вважаються анекдоти.

Т. Ю. Салига.


МІНСЬКИЙ (справж. прізв. — Віленкін) Микола Максимович [15(27).І 1855, с. Глибоке, тепер місто Вітеб: обл., Білорусь — 2.VII 1937, Париж] — рос. письменник. Закін. 1879 Петерб. ун-т. 1876 в газ. «Новое время» опубл. вірші, в яких висловив співчуття до болг. народу у його визв. боротьбі проти тур. поневолення. Деякі твори М. 70-х pp. пройняті мотивами громадян. скорботи і схвально сприймалися революц. народниками (поема «Остання сповідь», 1879). Першу зб. «Вірші» (1883), сповнену волелюбних мотивів, знищила цензура. Поезіям 80-х pp. притаманні тужливі настрої, зневіра в революц. боротьбі, абстрактна риторика. 1884 у київ. газ. «Заря» опубл. ст. «Давня суперечка» (у співавт. з І. Ясинським), в якій М. одним з перших проголосив деякі принципи рос. декадансу. Вітав революцію 1905 — 07 («Гімн робітникові»). Був офіц. редактором-видавцем більшовицької газ. «Новая жизнь». Переслідуваний цар. урядом, виїхав за кордон, де продовжував літ. діяльність (драм. трилогія «Залізний привид», «Мала спокуса» й «Хаос», 1909 — 12, та ін.). Значну частину літ. спадщини М. становлять переклади: «Іліада» Гомера, окр. твори П. Верлена, П. Б. Шеллі, Дж. Байрона, ряд п’єс В. Шекспіра, Мольєра та ін. За рад. часу жив у Берліні, Лондоні (працював у повпредстві СРСР), Парижі. В ост. роки відійшов від літ. творчості. У 1883 — 87 М. часто приїздив до Києва, про що згадується у кн. спогадів «Роман мого життя» І. Ясинського (1926).

Тв.: Полное собрание стихотворений, т. 1 — 4. СПБ, 1907; Из мрака к свету. Избранные стихотворения. Берлин — Пг. — М., 1922.

Літ.: Фомин А. Н. Минский. В кн.: Русская литература XX века, т. 2. М., 1915.

М. Л. Гомон.


«МИНУВШИЕ ГОДЫ» — журнал. Видавався 1908 в Петербурзі замість забороненого (1907) цар. урядом журн. «Былое». Вийшло 8 номерів. Вид. — М. Парамонов, редактори — В. Богучарський, П. Щоголєв з участю В. Бурцева. Вміщував статті, розвідки про рос. визв. рух, біографії революц. діячів, істор.-літ. матеріали тощо. Надр. ст. «Ножі в могилі Шевченка» П. Міллера (1908, № 1), листи І. Тургенєва до Марка Вовчка (1908, № 8).

Літ.: Українська література в російській критиці кінця XIX — початку XX ст. К., 1980.


МІНЧИН Борис Мойсейович [2 (15).VII 1912, Київ — 17.VI 1991, там же] — укр. літературознавець, критик, доктор філол. наук з 1971. Закін. 1938 Київ. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. 1948 — 73 — ст. наук. співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України. Вивчав проблеми естетики, теорії сатири, історію та взаємозв’язки укр. і рос. л-р тощо. Автор праці «Деякі питання теорії комічного» (1959). М. — співавтор досліджень «Творчість Івана Франка. Збірник статей», «Відображення першої російської революції в українській та російській літературі» (обидві — 1956), «Марко Вовчок. Статті і дослідження» (1957) та ін.

Т. П. Заморіа.


МІНЯЙЛО Віктор Олександрович (5.XI 1919, с. Строків, тепер Попільнянського р-ну Житом. обл.) — укр. письменник. Закін. 1939 Київ. залізнично-буд. технікум. Працював учителем, інженером, економістом. Оповідання і повісті М. зібрані в книжках «Перо жар-птиці» (1960), «Блакитна мрія» (1963), «Людське ім’я» (1964), «Дзеркальний короп» (1968), «Молоді літа Олександра Сокола» (1983), «Дивовижні пригоди Баби Яги, Івасика Телесика та фотографа Диньки» (1989). Їхній провідний мотив — викриття агресивного міщанства, новітньої бюрократії. М. належать романи «Посланець до живих» (1966), «Кров мого сина» (1969), «Зорі й оселедці» (1972), «На ясні зорі» (1975), «По цей бік правди» («Останній рубіж», 1984; премія ім. А. В. Головка, 1984), змістом яких стало життя укр. села за рад. влади. Романістика М. розвиває традиції т. з. укр. «химерної прози». Творчій манері М. притаманні глибинний психологізм, мовна щедрість і розкутість, по-народному мудра іронічність. Його твори перекладено рос. мовою. Портрет с. 376.

Тв.: Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1989.

Літ.: Наєнко М. П’ятиліття українського роману. К., 1985; Штонь Г. Усміхнений епік... В кн.: Міняйло В. Вибрані твори, т. 1. К., 1989; Слабошпицький М. З книги добра і зла. «Літературна Україна», 1989, 12 листопада.

Г. М. Штонь.


«МИР БОЖИЙ» — політ., літ. і наук.-популярний журнал для юнацтва. Виходив 1892 — 1906 у Петербурзі щомісяця (з 1893 — під назвою «Ежемесячный политический, литературный и научно-популярный журнал для юношества и самообразования»). Офіц. редактори — В. Острогорський (до 1902), Ф. Батюшков; з 1894 факт. керівник — А. Богданович. «М. Б.» дотримувався помірковано-ліберального напряму, виступав проти народництва з позицій легального марксизму. В розділі л-ри уміщував твори І. Буніна, О. Купріна, О. Бальзака, Г. Гейне, М. Конопніцької та ін. письменників. Опубл. переклад оповідання «До світла!» І. Франка, статтю «Критичні замітки» А. Богдановича (1901, № 3; про популяризацію творчості Т. Шевченка), рецензії Є. Дегена на зб. оповідань «В поті чола» І. Франка (1902, № 2), М. Славинського на зб. «Народні оповідання» Марка Вовчка (1903, № 7) тощо. У серпні 1906 «М. Б.» закритий цар. урядом. З жовтня 1906 виходив під назвою «Современный мир».

Літ.: Українська література в російській критиці кінця XIX — початку XX ст. К., 1980.


МІР ДЖАЛАЛ [справж. — Пашаев Мір Джалал Алі-огли; 13 (26).IV 1908, с. Ардебіль, тепер в Ірані — 28.IX 1978, Баку] — азерб. письменник, літературознавець, доктор філол. наук. професор Азерб. ун-ту (Баку) з 1947, засл. діяч наук Азербайджану з 1969. Закін. 1931 Казан. сх. пед. ін-т. Автор романів «Воскресла людина» (1935), «Маніфест молодої людини» (1939), «Відкрита книга» (1944), «Ровесники» (1948), «Нове місто» (1951), «Куди ведуть дороги» (1957), оповідань (збірки «Зростання», 1935; «Поздоровлення», 1939; «Слово про людяність», 1961, та ін.). В оповіданнях «Насолода» і «Перед балом» (обидва — 1942) змалював героїч. боротьбу укр. народу проти фашист. загарбників. М. Д. належать праці «Особливості поезії Фізулі» (1940), «Літературні школи в азербайджанській літературі XX ст.» (1947), «Реалізм Мамедкулізаде» (1970). Окр. оповідання М. Д. переклав В. Вакуленко.

Тв.: Укр. перекл. — Оповідання. К., 1953; Рос. перекл. — Воскресший человек. М., 1957; Куда ведут дороги. М., 1979.

Літ.: Писатели Советского Азербайджана. Баку, 1969.

В. М. Арзуманли.


МІРАКЛЬ (франц. miracle, від лат. miraculum — чудо, диво) — жанр середньовічної реліг.-моралізаторської вірш. драми. Сформувався в 13 ст. у Франції, був особливо поширений у 14 ст. в країнах Зх. Європи. В Англії М. близький за структурою до містерії, в Іспанії — до ауто, пізній М. у Франції нагадує мораліте. М. виник під безпосереднім впливом літургійної драми. Це перший зразок світської драматургії нац. мовою. Відомо понад 40 міраклів. Найдавніші — «Гра про святого Миколая» Ж. Боделя (1200) — багатоподієвий твір з яскравими побут., екзот. й агіогр. сценами; «Міракль про Теофіля» Рютбефа (бл. 1261) — одна з перших літ. обробок сюжету про Фауста. В основі М. — літ. обробка легенд про діяння святих (великим успіхом користувалися житія св. Миколи і Діви Марії); обов’язковим структурним елементом є проповідь, у розв’язці — «чудо», або «диво», що здійснюється Богородицею, яка запобігає несправедливому покаранню, відпускає гріхи тощо. Поступово в М. з’явилися алегоризм, монументальність і канонізація усталених образів («Міракль про Роберта-диявола», «Прево, врятований Богородицею», «Міракль про Грізольду»). В укр. л-рі 17 — 18 ст. жанр М. представлено анонімною п’єсою «Олексій, чоловік божий» (1673 — 74), яка розробляє популярний агіогр. сюжет і відбиває барви місц. дійсності, елементи нар. естетики. До укр. М. відносять також анонімну польськомовну п’єсу «Декламація про св. Катерину» (1703 — 04).

Літ.: Шаповалова М. С., Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури. Львів, 1982; История всемирной литературы, т. 2. М., 1984; Андреев М. Средневековая европейская драма. Происхождение и становление (X — XIII вв.). М., 1989.

В. О. Єршов.


МІРБО (Mirbeau) Октав (16.II 1848, м. Трев’єр, деп. Кальвадос — 16.II 1917, Париж) — франц. письменник. Закін. єзуїт. колеж (м. Ван). На поч. 80-х pp. був прихильником монархізму і католицизму, згодом анархізму, віддав данину декадентству. У 90-х pp. пориває з ними, примикає до антиклерик. і демокр. інтелігенції, стає на позиції реалізму. Разом з Е. Золя виступив на захист Дрейфуса. Спільно з А. Франсом підписав протест проти репресій рос. уряду 1905, арешту М. Горького. В романі «Голгофа» (1886) показав духовну деградацію бурж. молоді. В романах «Абат Жюль» (1888), «Себастьєн Рок» (1890), «Щоденник покоївки» (1900) виступив з критикою католицизму та бурж. моралі. Писав оповідання (зб. «Листи з моєї халупи», 1886). М. належить ряд п’єс, зокрема гостросатир. «Лихі пастухи» (1897) і «Справи є справи» (1903) — про гнітючу владу грошей та ін. Окремі твори письменника переклали Б. Грінченко, В. Дорошенко, М. Вороний, Н. Романович-Ткаченко.

Тв.: Укр. перекл. — У золотих кайданах. К., 1907; Лихі пастухи. Львів, 1916; Злодій. К., 1918; Щоденник покоївки. К., 1929; Рос. перекл. — Полное собрание сочинений, т. 1 — 10. М., 1908 — 11; Красный каучук. Х., 1926; Сад пыток. [Х.], 1926.

Літ.: История французской литературы, т. 3. М., 1959; История западноевроп. театра, т. 5. М., 1970.

В. І. Пащенко.


МІРЗОЄВ Абдулгані Мухаммедович (20.XI 1908, м. Китаб Бухар. ханства, тепер Кашкадар’їн. обл., Узбекистан — 16.VIII 1976, Душанбе) — тадж. літературознавець, академік АН Таджикистану з 1957. Закін. 1939 Ленінгр. ун-т. 1942 — 44 — на дипломат. роботі в Ірані, 1947 — 51 — директор Ін-ту історії, мови і л-ри Тадж. філіалу АН СРСР, 1958 — 76 — директор Ін-ту сходознавства АН Таджикистану. Очолював роботу по каталогізації фонду сх. рукописів в АН Таджикистану (з 1945). Автор монографій з історії перс.-тадж. і тадж. л-ри 10 — 19 ст. — «Саїдо Насафі, його місце в історії таджицької літератури» (1947), «Рудакі і розвиток газелей у X — XV ст.» (1958), «Рудакі». (1968), «Камаледдін Біної» (1976) та ін. (більшість опубл. рос. мовою), розвідок із заг. питань класич. спадщини, історії тадж. поезії і фольклору. Під ред. М. вийшла антологія «Поезія сучасників Рудакі» (1958) тощо.

Літ.: Писатели Таджикистана. Душанбе, 1986; Абдульгани Мухаммедович Мирзоев. Душанбе, 1965.

А. А. Горбачевський.


МЕРІВІЛІС (Μυριβήλης) Стратіс (справж. — Евстратіос Стаматопулос; 1892, с. Сікам’я, о. Лесбос — 12.VII 1969, Афіни) — грец. письменник, член Афін, академії з 1958. Мав незакін. юрид. освіту. Видавав 1922 — 24 у м. Мітілені тижневик «Дзвін», 1924 — 30 — «Кур’єр». Події 1-ї світ. війни відтв. у антимілітарист. трилогії «Життя в могилі» (1924, укр. перекл. О. Пономаріва), «Золотоока вчителька» (1933) і «Пресвята Горгона» (1949). М. належать також роман «Аргонавт» (1936), повість «Василь Арнаут» (1943), оповідання (зб. «Червоні історії», 1914), вірші, есе, літ.-крит. статті. Твори М. характеризуються глибоким психологізмом, реаліст. світобаченням, сатир. спрямованістю. Їм притаманні поєднання ліризму з іронією, контрастність стилю.

Тв.: Укр. перекл. — Життя в могилі. К., 1991.

Літ.: Мочос Я. Современная греческая литература. М., 1973; Білецький А. Стратіс Мірівіліс і його роман про війну. В кн.: Мірівіліс С. Життя в могилі. К., 1991.

І. П. Бетко.


МІРІДЖАНЯН Левон Варданович (22.I 1933, Єреван) — вірм. поет, літературознавець. Закін. 1955 Єреван. ун-т. Автор збірок віршів і поем «Сади» (1958), «Туга за морем» (1965), «До моря» (1971), «Дорога» (1975), «Свято квітів» (1981), «Вітрило» (1983). В поемі «Пастир пісні» (1969) створив образ вірм. композитора, диригента й етнографа Комітаса. М. належать літературозн. праці «Витоки вірменської лірики» (1977), «Перечитуючи „Вірменську історію“ Мовсеса Хоренаці» (1979). Т. Шевченкові присвятив поему «Гордість землі» (1971), цикл віршів «На Тарасовій землі» (1970). Написав ст. «Як народжувалась перлина» (1987) — про творчу історію Шевченкового «Заповіту». Опубл. вірш «Посмішка Тичини» (1973). Переклав «Вибране» Г. Сковороди (1972; Укр. міжнар. премія ім. Г. С. Сковороди, 1993), ряд віршів Т. Шевченка, Лесі Українки, П. Тичини, деяких сучасних укр. поетів. Окр. твори М. переклали Л. Горлач, В. Гужва, В. Кочевський, С. Тельнюк, С. Реп’ях, В. Малишко, М. Нестерчук.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Севанський світанок. К., 1973; Гордість землі. В кн.: Мелодії вірменського краю. К., 1973; [Вірші]. В кн.: Вірменська радянська поезія. К., 1980; Вітер України. К., 1986; Як народжувалась перлина. «Вітчизна», 1989, № 3; Рос. перекл. — Тоска по морю. М., 1970; К морю. М., 1975; Истоки армянской поэзии. Ереван, 1980; Праздник цветов. М., 1988.

В. В. Кочевський.


МІРМУХСІН (справж. — Мірмухсін Мірсаїдов; 3.V 1921, Ташкент) — узб. письменник, нар. письменник Узбекистану з 1981. Закін. 1941 Ташк. пед. ін-т. Автор поет. збірок «Вірність» (1945), «Гості» (1954), «Серце і філософія» (1963); поем «Уста Гіяс» (1947), «Зелений кишлак» (1948), «Рідні» (1953); вірш. роману «Зіяд і Адіба» (1958). У романах «Умід» (1969), «Син ливарника» (1972), «Чаткальський тигр» (1977), «Коріння і листя» (1981) М. простежує долі людей різних поколінь. Істор. минуле узб. народу відтв. у романах «Зодчий» (1974), «Ходжентська фортеця» (1988), повісті «Білий мармур» (1958). Пише для дітей. Ряд творів М. присвячено укр. тематиці (вірші «Ганна Шелест», «Дуб», «Київські каштани»; поема «Рідні», 1970). Під впливом поезії Т. Шевченка написав вірш «Кобзар» (1943). Перекл. з рос. і укр. л-р. Його переклади Шевченкових поезій — «Слава», «Гоголю», «Марку Вовчку», «Сон» («На панщині пшеницю жала») та ін. — ввійшли до зб. «Кобзар» узб. мовою (т. 1, 1959). Окр. твори М. переклали І. Ле, П. Засенко.

Тв.: Укр. перекл. — Маленька лікарка. К., 1956; Слива та урюк. К., 1960; Київські каштани. В кн.: Сузір’я, в. 16. К., 1982; Рос. перекл. — Зодчий. М., 1978; Избранное. М., 1981; Чаткальский тигр. Ташкент. 1985; Ходжентская крепость. М., 1991.

В. Г. Леденьов.


МІРНА МОВА — віршована мова, для якої характерне чергування довгих і коротких або наголошених і ненаголошених складів, прискорення і уповільнення, підвищення і пониження темпу й тону при читанні. Напр.:

Василькú у пóлі, василькú у пóлі,

і у тéбе, мúла, василькú з-під вій,

і гаї синіють гéн на виднокóлі,

і синіє щáстя у душі моїй.

(В. Сосюра. «Васильки»).

Н. М. Гаєвська.


МІРОШНИКОВ Іван Іванович (21.IX 1931, ст. Шумилинська, теп. Рост. обл. — 2.XI 1989, Харків) — рос. поет. Закін. 1963 Харків. вище авіац.інж. військ. уч-ще. Працював у військ. установах. Жив в Україні. Автор збірок «Вітер далеких доріг» (1961), «В краю космодромів» (1964), «І совість, і любов моя» (1970), «Орачі Всесвіту» (1975), «Тюльпани Байконура» (1978), «Орбіти братерства» (1979), «Зоряний причал» (1982) та ін., присвячених переважно життю й діяльності космонавтів. Докум. повість «Нескорені харків’яни» (1968) — про антифашист. боротьбу в роки війни. Окр. вірші М. переклали В. Бондар, Л. Романівський, Ю. Стадниченко, Р. Третьяков, М. Шаповал.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Прапор», 1973, № 2; Зоряний берег. «Прапор», 1977, № 10; [Вірші]. «Прапор», 1978 № 4; [Вірші]. «Прапор», 1981, № 4.

Літ.: Чернишов А. Муза і зброя. «Літературна Україна», 1965, 23 лютого; Фоменко В. Літописець космічної ери. «Вечірній Харків», 1988, 6 серпня.

І. В. Зборовець.


МІРОШНИЧЕНКО Іван Єгорович (11.IX 1936, м. Ізюм Харків. обл.) — укр. поет. Закін. 1969 Київ. ун-т. Працював у геологорозвід. експедиції, пресі, з 1968 — радіожурналіст. Автор збірок «Пласти» (1965), «Сіль глибин» (1967), «Материні маки» (1981), «Берег пам’яті» (1988). Осн. тематика — праця геологорозвідувачів: шукачів солі, вугілля, води. В громадян. та інтимній ліриці М. прагне через виразні поет. образи передати порухи людської душі, проникнути в таємниці природи, осмислити сенс буття.

Літ.: Бойко В. Не втрачати почуття глибини. «Соціалістична Харківщина», 1986, 28 вересня; Перепеляк І. Іванові Мірошниченку — 50. «Літературна Україна», 1986, 18 вересня.

В. Д. Тимченко.


МІРОШНИЧЕНКО Микола Миколайович (1.I 1947, с. Третяківка Біловодського р-ну Луг. обл.) — укр. поет, перекладач. Закін. 1968 Луг. пед. ін-т. Працював 1976 — 78 в Азербайджанському пед. ін-ті (Баку). З 1980 — кор. відділу нац. л-р та зарубіж. зв’язків редакції газ. «Літературна Україна». Автор збірок віршів «Рікосокір» (1984), «Око» (1989). Поет. мова М. відзначається розкутістю, метафоричністю, глибоким проникненням в образну стихію сх. поезії, поєднанням її з укр. поет. традицією. Вибудовує паліндромні вірші (див. Перевертень), відроджує призабуті поет. фігури, переносить на укр. грунт ряд рідкісних форм сх. поезії. Переклав з азерб. мови зб. поезій «Не сказане мною» A. Абдулли (1986), зб. віршів для дітей «Горішина» Т. Махмуда (1987), окр. оповідання Е. Мамедханли, Б. Байрамова, Г. Гусейноглу, Ельчина, Г. Ілкіна, Ю. Азімзаде, С. Азері (всі ввійшли до зб. «Азербайджанське радянське оповідання», 1984), Ю. Самедоглу (включено до кн. письменника «День страти», 1989), вірші Саят Нова (увійшли до зб. «Лірика», 1989), Несімі; з тур. — окр. вірші О. Велі, Ф. Х. Дагларджі, О. Ріфата (ввійшли до зб. світової поезії 20 ст. «Заграва», 1989) та ін.; з рос. — добірку віршів B. Хлєбникова. Деякі вірші М. перекладено рос., азерб., рум., угор. мовами.

Літ.: Гризун А. Пахощі первоцвіту. «Вітчизна», 1985, № 10; Осипчук В. Небо в небесах. «Донбас», 1986, № 3; Мойсієнко А. Наодинці зі словом. «Дзвін», 1991, № 12.

В. І. Ткаченко.


МІРОШНИЧЕНКО Олександр Анатолійович (11.VIII 1936, Київ) — укр. письменник-гуморист. Закін. 1962 Київ. ін-т театр. мист-ва. Працював у пресі, був на парт. роботі, з 1984 — нач. гол. управління мистецтв Міністерства культури України, з 1991 — начальник відділу Комітету у справах національностей при Кабінеті Міністрів України. Автор збірок гуморесок, гумор. і сатир. повістей «Я — марсіянин» (1966), «Голі робінзони» (1970), «Люди з одного двору» (1972), «Галатея і робот» (1979), «Фантастичні перетворення» (1980), «Велике щастя маленького чоловічка» (1981), «У цьому химерному світі», «Хто ж залишиться в конторі» (обидві — 1984), «Конторські метаморфози» (1989) та ін. Худож. манері М. притаманна схильність до сюжетної інтриги. Окр. твори перекладено рос. мовою.

Тв.: «Агов, люди!». К., 1983; Гумористичні оповідання та повісті. К., 1986.

Літ.: Янченко А. У світі комічного. «Дніпро», 1977, № 10; Немирович І. Ця фантастична реальність. «Літературна Україна», 1982, 21 жовтня.

І. В. Зуб.


МІРТЕМІР [Міртемір Умарбекович Турсунов; 28.V (10.VI) 1910, с. Ікан, тепер Туркестанського р-ну Чимкент. обл., Казахстан — 23.I 1978, Ташкент] — узб. письменник, нар. поет Узбекистану з 1971. Навч. у Ташк. ін-ті нар. освіти, закін. 1932 Самарканд. пед. академію. Писав узб. та рос. мовами. Автор поет. збірок «Схвильованість» (1931), «Комуна» (1932), «Столиця» (1936), «Помста» (1944), «Нові вірші» (1947), рос. мовою — «Такий вже час» (1960), «За перевалом перевал» (1978); роману «В країні голодних» (1936). Писав і для дітей. Перекладав з рос. та укр. л-р. Його переклад поеми «Наймичка» Т. Шевченка ввійшов до кн. «Кобзар» узб. мовою (т. 1, 1959).

Тв.: Рос. перекл. — Стихи. М., 1976; Избранное. Ташкент, 1986.

Літ.: Шарафутдинов А. О поэзии Миртемира. В кн.: Миртемир. Стихи. Ташкент, 1973.

В. Г. Леденьов.


МІРЦХУЛАВА Аліо Андрійович [псевд. — Машашвілі; 28.IV (11.V) 1903, с. Хорга, тепер Хобського р-ну — 16.Х 1971, Тбілісі] — груз. поет, перекладач. Навч. 1923 — 27 у Літ.-худож. ін-ті ім. В. Я. Брюсова, потім — у Комуніст. ін-ті журналістики (обидва — у Москві). Був 1-м секретарем СП Грузії (1937 — 39), гол. редактором літ.-худож. журн. «Мнатобі» («Світоч»). Автор збірок «Вірші» (1927), «Вибране» (1937), «Нові вірші» (1942), «Висока мрія» (1950), «Лірика» (1959), «Руставі» (1970) та ін. М. належать Поема «Інгурі» (1934, нова ред. 1936), драм. поема «Руставська симфонія» (1959), кілька п’єс («Тривога», пост. 1931, та ін.), вірші для дітей. Виступав з літ.-крит. статтями. Дружбі груз. та укр. народів присвятив вірші «Рідній Україні», «Севастополь», «До побачення!» та ін. Опубл. 1939 статті «Шевченко і грузинська література», «Безсмертний Кобзар», «До ювілею Тараса Шевченка», «Грузинський народ і Шевченко» та «Радянська Грузія шанує пам’ять великого українського поета» (три останні — у співавт.). Зробив доповідь на пленумі правління СП СРСР, присвяч. 125-річчю від дня народження Т. Шевченка. Переклав ряд творів Лесі Українки («Одно слово», «У пущі»), П. Тичини («За всіх скажу...», «Чуття єдиної родини»), М. Бажана («Залізнякова ніч»), Д. Павличка (сонет «В Личаківській задуманій діброві...»), О. Новицького («Під небом Грузії»). Окр. вірші М. переклали М. Бажан, А. Малишко, І. Нехода, О. Ющенко, В. Бичко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Кров і сльози. «Дніпро», 1945, № 8 — 9; До побачення! «Україна», 1945, № 10 — 11; Російським друзям. «Дніпро», 1947, № 8; [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2. К., 1961; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 3. К., 1969; Лук і ліра. «Вітчизна», 1969, № 5; Рос. перекл. — Стихи. М., 1966; Стихи и поэмы. Тбилиси, 1970; Скажут обо мне. Тбилиси, 1984.

Літ.: Натрошвили Г. Алио Мирцхулава. Тбилиси, 1958; Мирцхулава Б. «Дар песенный и жизнь мою Отчизне отдаю». «Литературная Грузия», 1973, № 3.

О. П. Синиченко.


МІРШАКАР (справж. прізв. — Міршакаров) Мірсаїд (5.V 1912, кишлак Сіндеве, тепер Шугнанського р-ну Горно-Бадахшанської а. о.) — тадж. письменник, перекладач, держ. і громад. діяч, нар. поет Таджикистану з 1962. Закін. 1930 радпартшколу в Душанбе. В 1961 — 75 був головою Верх. Ради Таджикистану. Автор збірок віршів «Весна молодості» (1940), «Діти батьківщини» (1984), «Любов і життя» (1989), поем «Стяг перемоги» (1934), «Золотий кишлак» (1942), «Непокірний Пяндж» (1949; за дві останні — Держ. премія СРСР, 1950), «Бунт розуму» (1978); п’єс «Тошбек і Гулькурбон» (1946), «Моє місто» (1952), «Трагедія Усманова» (1957), «Дорогою батьків» (1971), «Битва в пустелі» (1974) та ін., багатьох творів для дітей. Написав кн. спогадів «Пам’ять про моїх дорогих друзів» (1980). Ряд поезій присвятив Україні, серед них «Дніпро», «Біля пам’ятника поетові», «Брату Платону Вороньку» та ін. 1942 опубл. поему «Федько» — про долю укр. хлопчика під час Вел. Вітчизн. війни. Переклав вірш «Сонце заходить, гори чорніють» Т. Шевченка (1964). Окр. твори М. переклали В. Струтинський, Л. Забашта, В. Сокіл, П. Воронько, Б. Степанюк.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Таджицька поезія. К., 1962; Полум’яний подих. К., 1979; Дніпро. В кн.: Сузір’я, в. 20. К., 1984; Рос. перекл. — Избранное. М., 1977; Пятиречье. М., 1984; Избранное. М., 1986.

Літ.: Кедрина З. Мирсаид Миршакар. М., 1954; Писатели Таджикистана. Душанбе, 1986.

А. А. Горбачевський.


МІСАКОВ Петро Татушович (3.III 1930, с. Псигансу, Кабардино-Балкарія — 12.IV 1987, Нальчик) — кабард. письменник. Закін. 1956 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Починав як поет: зб. лірич. віршів «Гірські ручаї» (1955). У зб. «Твоя заслуга» (1958) переважають народно-пісенні мотиви. Збірки віршів і поем «Друга молодість» (1977), «Рідне поле» (1987), збірки повістей і оповідань «Груші квітнуть» (1968), «Королева долини» (1970), «Мої єдині» (1980) — про людей праці; їм властиві публіцистичність, пристрасність. Написав п’єси «Це твоя совість» (1962), «За покликом серця» (1968). Перекладав твори рос. письменників. У його перекладі.кабард. мовою опубл. ряд поезій Т Шевченка — «Тарасова ніч», «Сон» («На панщині пшеницю жала»), «Минають дні, минають ночі», «В неволі тяжко, хоча й волі» та ін., деякі твори поетів Вінниччини (І. Глинського, А. Звірика, М. Студецького, В. Тимчука та ін.). Окр. твори М. переклав Л. Пастушенко.

Тв.: Укр. перекл. — Весільний гостинець. В кн.: Вершини. Одеса, 1975; Рос. перекл. — Свадьба. М., 1960; ГІриглашение. Нальчик, 1973; Королева долины. М., 1983; Родное поле. Нальчик. 1987.

Літ.: Родичев Н. Петр Мисаков и его книга. В кн.: Мисаков П. Королева долины. М., 1973.

А. М. Дяченко.


МІСТЕРІЯ (від грец. μυστήριον — таємниця, таїнство, обряд) — середньовічна західноєвроп. віршована реліг. драма. Розвинулась у 13 ст. з літургійної драми. В 14 — 16 ст. вийшла із соборів на площі міст Франції, Італії, Англії, Німеччини, Нідерландів. З повч.-осв. і моралізатор. метою у М. розроблялися бібл. сюжети й мотиви — від створення світу до Страшного Суду («Містерія Старого Завіту», «Містерія страстей Господніх» тощо), іноді — на істор. тематику («Жанна д’Арк»). Реліг. чи істор. дія поєднувалася в М. з інтермедіями. У святкові та ярмаркові дні на великій сцені просто неба у М. грали десятки, а то й сотні акторів-аматорів, переважно ремісників. Іноді М. складалися з багатьох п’єс, мали десятки тисяч вірш. рядків. М. була улюбленим нар. видовищем; лицедії виступали в різноманітних костюмах, постановки були пишними, з яскравими театр. ефектами. У серед. 16 ст. М. заборон. церквою за відхід від каноніч. Святого письма та за профанацію реліг. дійств. В укр. л-рі М. модифікувалися в шкільній драмі 17 — 18 ст. — п’єсах різдвяного і великоднього циклів, міраклях, мораліте. Термін «містерія», на означення літ. жанру, вживали Т. Шевченко («Великий льох»), В. Маяковський («Містерія-буф») та ін.

Літ.: Мистерия. В кн.: Хрестоматия по истории западноевропейского театра, т. 1. М., 1953; Бояджиев Г. Н. Мистерия. В кн.: История западно-европейского театра, т. 1. М., 1956.

Л. Є. Махновець.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.