Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 401-419.]

Попередня     Головна     Наступна





МОЗАМБІКСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Мозамбіку. Розвивається в основному португ. мовою. Усна нар. творчість представлена різними жанрами (казки, пісні, прислів’я, приказки, які існують мовами народів тсонга, ронга, шангана і мавіа). Писемна л-ра виникла в кін. 19 — на поч. 20 ст. У 19 ст. у Мозамбіку почали виходити португаломовні видання: журн. «Boletim Oficial» («Офіційний бюлетень», з 1854) та перша мозамб. газ. «O Progreso» («Прогрес», з 1868), де друкувалися також літ. матеріали. Газ. «О Brado Africano» («Поклик Африки», з 1918) опубл. літ. твори португ. і ронга мовами. Перші прозові твори М. л. увійшли до зб. оповідань «Книга болю» Жуана Албазані (1925). У віршах Р. ді Нороньї (зб. «Сонети», опубл. 1950) лунав заклик до активної боротьби проти португ. колонізаторів. У своїй творчості він звертався до тем фольклору. В роки наростання антиколон. руху відбувається становлення реаліст. л-ри. Провідне місце в М. л. займає поезія. Ж. Кравейріньї своїми віршами засуджує расову і соціальну дискримінацію, поетизує природу Мозамбіку. Ідеї патріотизму і нац. гордості утверджує поетеса Н. ді Соуза. Революц. пафосом, антиколон. спрямованістю відзначається поезія М. душ Сантуша (виступав під псевдонімами Калунгану та Лілінью Мікайя) — одного з керівників нац.-патріот. орг-ції Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО). 1950 у Лісабоні вийшла перша антологія мозамб. поезії (укладачі О. Альбукерке та В. Еварісто). Помітним явищем у л-рі стали збірки оповідань «Годідо» Ж. Діаша (1952) і «Ми вбиваємо Поганого Пса» Л. Бернанду Онвана (1964), роман «Мито» О. Мендіша (1965). Після проголошення 1975 незалежності країни осн. тема поезії — побудова вільної держави, нового суспільства (Р. Ногар, А. Гебуза, С. Віейра та ін.). Поети і прозаїки прагнуть демократизувати л-ру, дедалі частіше послуговуються місц. мовами групи банту. З 1981 діє Асоціація мозамб. письменників. Укр. мовою опубл. роман О. Мендіша «Мито» під назвою «Манливе марево життя» («Всесвіт», 1985, № 2), вірші Р. ді Нороньї, Ж. Кравейріньї, Н. ді Сози, М. душ Сантуша, А. Гебуза (газ. «Літературна Україна», 1974, 24 травня; 1978, 1 травня; «Всесвіт», 1974, № 11; 1983, № 10; антологія «Поезія Африки». К., 1983). Видано кн. мозамб. нар. казок «Самотнє серце» (К., 1982). Серед перекладачів М. л. — А. Андрусяк, В. Горбаренко, М. Жердинівська, М. Литвинець.

Літ.: Ряузова Е. А. Португалоязычные литературы Африки. М., 1972; Современные литературы Африки. Восточная и Южная Африка. М., 1974; Ряузова Е. А. Роман в современных португалоязычных литературах. М., 1980; Горбаренко В. З мороку — до світла. «Всесвіт», 1985, № 2.

М. І. Жердинівська.


МОЗОЛЕВСЬКИЙ Борис Миколайович (4.II 1936, с. Миколаївка Веселинівського району Миколаївської області — 13.IX 1993, Київ) — укр. поет, археолог, кандидат історичних наук з 1981. Закін. 1964 Київ. ун-т. Працював на заводі, брав участь в археол. експедиціях на Півдні України. З 1968 — наук. співробітник Ін-ту археології АН України. Відомі його відкриття в галузі скіфознавства, зокрема віднайдення золотої пекторалі у кургані Товста Могила на Дніпропетровщині. Писати вірші почав рос. мовою: збірки «Початок березня» (1963), «Шипшина» (1967), «Заграва» (1971). Поет. книжки укр. мовою «Червоне вітрило» (1976), «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «Дорогою стріли» (1991) полемічно загострені, поряд з інтим. лірикою містять худож. осмислення скіф. світу, роздуми про сутність істор. буття людини і причини траг. долі укр. народу. Своєрідно побудована кн. «Скіфський степ» (1983), в якій розповідь про Скіфію чергується з лірич. віршами на цю ж тему. Стиль М. характеризується тяжінням до пласт., емоц. образу, класич. асоціативності, традиц. строфіки і ритміки. Автор розвідки «Товста Могила» (1979) та ін. наук. праць з археології.

Літ.: Забаштанський В. Неспокійні дороги. В кн.: Мозолевський Б. І мить як вік... К., 1986.

В. В. Іванисенко.


МОЗУРЮНАС Владас (1.II 1922, Каунас — 9.VI 1964, Вільнюс) — лит. поет. Закін. 1958 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Жменя землі» (1947), «Схід сонця» (1950), «Сумління не може мовчати» (1952), «Польове колосся» (1955), «Криниця край дороги» (1957) та ін. Осн. мотиви віршів М. — героїка Вел. Вітчизн. війни, істор. минуле Вільнюса, романтика моря, краса інтимних почуттів. Написав для дітей зб. оповідань «Багаття біля річки» (1951), поеми «В’єтнамський воїн» (1952) та «Легенда про Вільнюський замок» (вид. 1971). У ст. «Співець дружби народів» (1961) розглянув творчість П. Тичини. Присвятив вірш Т. Шевченку («Тарасові Шевченку»), переклав окр. його поезії, а також П. Тичини, П. Воронька, М. Гірника, І. Неходи, М. Шеремета. Ряд віршів М. переклали В. Лагода, М. Шеремет, Д. Головко, Д. Чередниченко, М. Литвинець, Н. Поклад.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Подарунок з Німану. К., 1963; Тарасові Шевченку. «Київ», 1983, № 3; [Вірші]. В кн.: Литовська радянська поезія. К., 1985; Рос. перекл. — Ровесники. М., 1949; Стихотворения. М., 1957; Вильнюсские этюды. М., 1975; [Вірші]. В кн.: Антология литовской советской поэзии. Вильнюс, 1980.

Літ.: Межелайтис Э. Рассказ о друге. В кн.: Мозурюнас В. Вильнюсские этюды. М., 1975.

Н. О. Непорожня.


МОЙСІЄНКО Анатолій Кирилович (9.VII 1948, с. Бурівка, тепер Городнянського р-ну Черніг. обл.) — укр. поет, канд. філол. наук з 1983. Закін. 1971 Ніжинський пед. ін-т. З 1989 працює зав. ред. поезії вид-ва «Молодь». Автор зб. «Приємлю» (1986). Культивує різноманітні віршові форми — від класич. сонетних до авангардних. Осн. мотиви — відгомін воєнних літ, тривоги сучас. світу, захмареного чорнобильською катастрофою тощо. Перекладає з нім. та слов’ян. мов. Досліджує словотвір сучасної української мови; пише статті з віршознавства («Чи існує український верлібр», 1991), про особливості худож. стилю, зокрема поезії Т. Шевченка («Індивідуалізація народно-поетичної, національної символіки у творчості Тараса Шевченка», 1991).

Літ.: Осадчук П. Слова, зігріті серцем. В кн.: Мойсієнко А. Приемлю. К., 1986; Славинський М. І знову шукатиму... «Літературна Україна», 1987, 27 серпня.

М. М. Мірошниченко.


МОКРІЄВ Юрій Олексійович [1 (14).IV 1901, с. Виноградівка, тепер у складі м. Новомиргорода Кіровогр. обл. — 26.V 1991, Київ] — укр. письменник. Закін. 1916 Новомиргор. 4-класне уч-ще. Трудову діяльність почав на київ. заводі «Арсенал». Виступав переважно як драматург: п’єси «Віддай партквиток» («Реп’яхи», 1930), «Союз відважних» (1935), «Сигнали з моря», «Сповідь» (обидві — 1939), «Жита цвітуть», «Скрипка гуцула» (обидві — 1940), «Журавлі летять» (1943), «Мати» (1945), «Зорі над копрами» (1947), «Рідна мати моя» (1961), «Королева тюльпанів» (1968), «Три тополі» (1972), «А мимо пролітають поїзди» (1975), «Проліски» (1979), «День у Веселівці» (1982), «Вибух — 16-00!» (1985) та ін. В романі-трилогії «Плавні палають» (ч. 1 — 3, 1959 — 79), романі «На горах київських» (1983, у співавт. з В. Рогозинським) відображено революц. події, громадян. війну, боротьбу з нім.-фашист. загарбниками в Україні. Автор зб. оповідань «Старий млин» (1955), збірок новел «Зустрічі» (1958), «Дніпрові брати» (1967), повістей «Острів Забутий» (1958), «Спрага» (1965). Опубл. немало гуморесок на злободенні теми (збірки «Усмішки Гордія Смішки», 1943; «Веселий салют», 1945; «Карась у сметані», 1948; «Льока», 1955; «Миші в роялі», 1956; «Сто колючок в боки», 1961). За сценаріями М. поставлено худож. фільми «Рейд» (1932), «Долина синіх скель» (1956), «Весела змова» (1957), кілька наук.-популярних стрічок. М. належать кн. спогадів «Таке близьке...» (1974), публіцист. і літературозн. статті. Переклав ряд творів з рос. л-ри.

Тв.: П’єси. К., 1959; Слід на землі. К., 1987; Плавні палають. К., 1991; Рос. перекл. — Плавни пылают. М., 1963.

Літ.: Трипільський А. Безперервний творчий труд. «Український театр», 1981, № 2; Біба П., Гончаренко Б., Сарана Ф. Юрію.Мокрієву — 90. «Літературна Україна», 1991, 18 квітня.

В. Х. Косян.


МОКРІЄВИЧ Самійло (pp. і мм. н. та см. невід.) — укр. поет кін. 17 ст. Ймовірно, належав до оточення гетьмана І. Мазепи. Автор кн. «Виноград, домовитом благим насадженный» (1697), у якій силабічними віршами переказав зміст окр. сюжетів Старого Завіту й Нового Завіту. Складається з розділів: «Краткоє собраніє Біблій» (Книга Буття, Книга Вихід, Книга Царств, Пісня Пісень), «Євангеліє від Матфея» та «Соборник дванадесяти мЂсяцей» (церк. календар).

Літ.: Возняк М. С. Матеріали до історії української пісні і вірші, т. 2. Львів, 1914.

М. М. Сулима.


МОКРОВОЛЬСЬКИЙ Олександр Миколайович (2.I 1946, с. Черниші, тепер Канівського р-ну Черкас. обл.) — укр. поет, перекладач. Закін. 1968 Черкас. пед. ін-т. Працював у вид-вах «Веселка», «Дніпро». Автор збірок «Глибокий лет» (1983), «Явір і пальма» (1986). Твори М. вирізняє врівноваженість думки, заглибленість у стихію слова і мови. В перекладі М. вийшли: з англ. мови — поеми «Джон Джей Скупій та скрипаль Ден» Дж. Чіарді (1973), «У метелика — бал» В. Роско (1988, 1990), зб. «Небилиці» Е. Ліра (1980, доп. вид. — 1989), повість «Гобіт» Дж. P. P. Толкіна (1985), збірки «Поезії» П. Б. Шеллі (1987), «Поезії» В. Б. Єйтса (1990, у співавт.), роман «Аукціоніст» Дж. Семсон (1986), «Жінка в білому» В. В. Коллінза (1989), повість «Небезпечні мандри» Р. Адамса (1990); з ісп. — повість «В пошуках чорної чайки» Д. Алонсо (1976), роман «Сліпучо голубе небо» A. Троссо (1979); з нім. — роман «Семестр змарнованого часу» Ю. Брезана (1979). Переклав також окр. твори В. Шекспіра, Ф. Кеведо-і-Вільєгаса, П. Кальдерона де ла Барки, В. Гюго, Л. Аріосто, Т. Тассо, С. Квазімодо, Дж. Леопарді, С. Плат та ін. Як редактор, упорядник і перекладач брав участь у виданнях збірок світової поезії для дітей «Співець» (1972), «Світанок» (1978), «Передчуття» (1979), «Поклик» (1984), «Заграва» (1989), зб: нім. поезії «Зелений Гарц» (1985).

Літ.: Стріха М. На тлі славетних попередників. «Літературна Україна», 1991, 14 березня.

Р. І. Доценко.


«МОЛВА» — газета, додаток до журн. «Телескоп». Виходила 1831 — 36 в Москві; 1831, 1834 — 36 — щотижня, 1832 — двічі, 1833 — тричі на тиждень. Ред.-вид. — М. Надеждін, з 1835 — під ред. В. Бєлінського. Вміщувала худож. твори (І. Гончарова, М. Огарьова, О. Кольцова та ін.), літ.-крит. статті, літ. і театр. хроніку тощо. Опубл. вірш «Рідна мова» А. Метлинського, «Українські анекдоти» Г. Квітки-Основ’яненка та відгук

B. Бєлінського на його кн. «Малороссийские повести», рецензію М. Максимовича на зб. «Запорожская старина» І. Срезневського. Заборонена цар. цензурою разом з «Телескопом».

Літ.: «Телескоп» и «Молва». Н. И. Надеждин — издатель и критик. В кн.: История русской журналистики XVIII — XIX веков. М., 1963.

В. Г. Пугач.


МОЛДАГАЛІЄВ Туманбай (20.III 1936, колгосп «Казатком» Енбекшиказахського р-ну Алма-Ат. обл.) — казах. поет, перекладач. Закін. 1956 Казах. ун-т (Алма-Ата). Майстер пейзажної і любовної лірики: збірки «Студентський зошит» (1957), «Весняні зорі» (1961), «Я — син Семиріччя» (1962), «Моє серце в дорозі» (1966), «Новий зошит» (1967), «Прощай, весно» (1971), «Вогонь любові не гасне» (1975), «Птахи прилітають» (1978), «І мені було двадцять» (1979), «Письмена на серці» (1981), «Тихоокеанський зошит» (1985), «Коли серце б’ється разом з народом» (1987) та ін. Багато поезій М. покладено на музику. Переклав деякі твори Дж. Байрона, М. Лермонтова, О. Туманяна, Р. Гамзатова, C. Капутікян та ін; з укр. л-ри — окр. поезії Т. Шевченка. Ряд творів М. переклали М. Сингаївський, Ф. Моргун, Г. Кулеба, О. Орач.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Струни домбри. К., 1976; Хлібний Казахстан. В кн.: Сузір’я, в. 10. К., 1976; Із циклу «Хочу бути щасливим». В кн.: Сузір’я, в. 13. К., 1979; [Вірші]. В кн.: Степові ритми. Сучасна поезія Казахстану. К., 1989; Рос. перекл. — Первая встреча. М., 1968; Дума джигита. М., 1975; И мне было двадцать. М., 1976. Літ.: Адибаев Х. «Каждое стихотворение — это итог». «Простор», 1983, № 12.

О. Г. Астаф’єв.


МОЛДОВИ ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу Республіки Молдова. Усна нар. творчість представлена календарною і родинною обрядовою поезією, казками, героїч. епосом («Видра», «Кодряну» та ін.), баладами («Міоріца»), істор. піснями, лірич. піснями-дойнами. Перші пам’ятки писемності з’явилися на межі 9 — 10 ст. церковнослов’ян. (середньоболгарською) мовою, яка до 17 ст. була офіц. мовою церкви й держави, а також літ. мовою («Житіє святого Іоанна Нового», проповіді церк. діяча і письменника Григорія Цамблака, анонімні літописи 15 — 16 ст., літописи Макарія, Єфтимія, Азарія 16 ст.).

Першу друк. книгу — пам’ятку друкар. мист-ва й л-ри Молдови 17 ст. «Казання» — видав молд. і рум. культур. та громад. діяч митрополит Варлаам. його наступник Дософтей переклав тогочасною літ. мовою і видав «Псалтир» у віршах (1673), «Житія і діяння святих» (т. 1 — 4, 1682 — 86) тощо. М. л. розвивалася у тісному зв’язку з л-рами слов’янських, зокрема укр., народів. У 17 — 18 ст. творили відомі літописці Григоре Уреке, Мирон Костін, Йон Некулче; в їхніх працях часто згадуються істор. події в Україні. Досягненням молд. і рос. науки та л-ри стала творчість ученого Ніколае Мілеску (Спафарія), автора багатьох праць з історії л-ри, права, філософії, унікальних у 18 ст. досліджень про Сибір і Китай. Вершиною М. л. 18 ст. є творчість Дмитрія Кантеміра, молд. господаря, вченого-енциклопедиста, письменника, автора першого молд. роману «Ієрогліфічна історія» (1704 — 05, вид. 1883), праці «Опис Молдавії» (1716) тощо. На поч. 19 ст. певний внесок у розвиток л-ри зробили поети Н. Дімакі, А. Белдіман, К. Конакі та ін. Багату спадщину залишив письменник, громад. і культур. діяч, просвітитель Г. Асакі. Утвердили нові жанри, започаткували школи й течії в М. л. байкар А. Доніч, письменник К. Негруцці — автор істор. повісті «Александру Лепушняну» (1840), письменник, фольклорист і громад. діяч В. Александрі, письменник і вчений Б. Хашдеу. Вони активно розширювали тематику, жанрове розмаїття нац. л-ри. Найвизначніша постать цього періоду — М. Емінеску, один з видатних представників європ. романтизму в л-рі Молдбви і Румунії, автор багатьох лірич. поезій, лірико-епіч. поем, соціально-філос. «Послань» (1881 — 90), філос. прози (новела «Бідний Діоніс», 1872, тощо). Нац. реаліст. проза досягла однієї з своїх вершин у творчості рум. і молд. письменника І. Крянге. Його «Спогади про дитинство» (ч. 1 — 4, 1880 — 92) і «Казки» (1875 — 77 і 1898) втілюють віковий досвід народу, насичені невичерпним гумором і нар. мудрістю, за якою вгадується сповнене гіркоти і турбот життя селянства. Істотну роль у розвитку М. л. відіграли журнали «Dacia literară» («Літературна Дакія», з 1840), «Convorbiri literare» («Літературні бесіди», з 1867), «Contemporanul» («Сучасник»), що виходив 1881 — 91. Після утворення на придністровських землях України 1924 Молд. АРСР у л-ру влилася нова плеяда письменників — Ф. Малай, Д. Мілев, А. М. Андрієску, Н. Марков, Н. П. Кабак, І. Канна та ін. У Бессарабії в цей час до красного письменства прилучаються Є. Буков, А. Лупан, Г. Менюк, Б. Істру, М. Костенко та ін. В їхніх творах відбито події тодішньої молд. дійсності. З утворенням Молд. РСР (1940) відбувається консолідація літ. сил республіки. По війні на літ. ниві з’являються прозаїки Й. Л. Балцан, В. Рошка, А. Бусуйок, С. Вангелі, П. Міхня, П. Задніпру, А. М. Гужель, поети В. Телеуке, Г. Вієру, А. Чиботару, П. Боцу, Л. Даміан, Е. Лотяну. Глибокий ліризм, тонке психол. відчуття світу, піднесеність характерні для творчості багатьох поетів цього покоління. Помітне зростання писем. майстерності, глибоке проникнення у внутр. світ героїв, ліризація худож. пейзажу відбуваються в 2-й пол. 50 — 1-й пол. 60-х pp. Серед кращих творів цього часу — оповідання зб. «Листя суму» (1957) та роман-дилогія «Тягар доброти нашої» (ч. 1 — «Степові балади», 1963; ч. 2 — «Тягар доброти нашої», 1968) І. Друце, романи «Люди і долі» А. Шалар (1959), «Мости» Й. Чобану, «Віч-на-віч з любов’ю» А. Бусуйока, «Крик стрижа» В. Бешляге (всі — 1966) та ін. Споріднені з цією прозою твори В. Йовіце, В. Васілаке, О. Маріната. Ліризм і філософічність, нац. та європ. традиції поєднуються у віршах Н. Єсінеску, А. Чиботару, П. Дудника, Н. Дабіжа, Л. Ларі, Ю. Філіпа, Н. Жосу, В. Романчука. У 70 — 80-х pp. M. л. збагатилася вагомими прозовими творами: романи «Мій паризький дядько» А. Бусуйока (1973), «Кукоара» (1975) і «Підгоряни» (1982) Й. Чобану, «Сіячі» А. Чиботару (1977), «Срібний вік» В. Малевої (1979) та ін. Популярності набули вірші Г. Вієру (збірки «Близьке», 1974; «Тому що люблю», 1980; «Таємниця, яка мене захищає», 1983, та ін.) і драматургія І. Друце (п’єси «Каса маре», 1960; «Дойна», 1971; «Птахи нашої молодості», 1972; «Святая святих», 1977). Плідно працюють російськомовні літератори: прозаїки С. Пасько, Г. Успенський, Ю. Греков, С. Шапошникова, Г. Немчинов, Г. Скверенко, Л. Латьєва, Д. Ольченко, М. Хазін; поети К. Шишкан, В. Ізмайлов, Н. Савостін, А. Коркіна та ін. Сформувалася й молода гагаузомовна л-ра, представлена іменами Д. Кара-Чобана, Д. Танасоглу, С. Куроглу, Н. М. Бабоглу, М. Кьосе, К. Крецу, Г. Гайдаржі, П. Чеботарь, І. Чакіра, І. Топала та ін. Л-ра країни поповнюється і творами письменників, що пишуть болг. мовою. Укр. мовою пише К. Попович — автор романів «Бентежний світанок» і «Скривджені долі» та ін. творів. Традиції євр. л-ри в Молдові продовжують І. Шрайбман, Б. Сандлер, М. Лемстер. З 1940 діє СП Молдови. Видаються літ. журнали «Ністру» («Дністер», з 1957), «Молдова» (з 1966), «Кодры» (з 1968, рос. мовою) та ін. Давніми є молд.-укр. літ. зв’язки, що зумовлено історично. На території Молдови та України живуть значні етнічні групи обох народів. Постійні контакти позначилися на їхньому фольклорі (молд. легенда про укр. пасічника Яцька; укр. нар. пісня-балада «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш», героєм якої є молд. господар Штефан Великий, та ін.). Відображенню подій давнини Молдови в укр. пісенній творчості присвячене дослідження «Зв’язок української народної поезії з румунською історією» Б. Хашдеу (1898). Спільною для обох народів спадщиною став ряд ліричних пісень («Заграй ми, цигане старий...» — «Се-мь кинць, кобзар бетрин чева...»; «Коню, коню, сивий коню...» — «Мургу, мургу, мургулєц...»), легенди і перекази про нар. месників Олексу Довбуша, Штефана Бужора, Івоніку Дарія тощо. Частина молд. грамот кін. 14 — поч. 17 ст. написана староукр. літ. мовою, вони є важливим джерелом історії, Молдови та історії укр. мови. Діяльність Григорія Цамблака пов’язана з Україною та Молдовою. Зі Львова та Києва надходили книги, частина яких друкувалася спеціально для Молдови («Октоїх», Львів, 1630; «Тріодіон», Київ, 1631, та ін.). За допомогою Київської академії в Яссах відкрито Слов’яно-греко-лат. академію (1640), засновано першу в Молдові друкарню (1641), де спільними зусиллями митрополита Варлаама, київ. друкарів і гравера Іллі побачила світ славнозвісна книга «Казання» (1643). Але й після цього окремі молд. книги друкувалися в Україні, зокрема переклади Дософтея. Діячем культури укр. і молд. народів був Петро Могила. Багато зробили для поширення освіти в Молдові у 18 ст. вихідці з України, вихованці Київської академії Паїсій Величковський і Варталомей Мезеряну (молд. митрополит), друкар і гравер М. Стрельбицький та ін. Сприяли цьому і праці Мелетія Смотрицького («Грамматіки словенския правилное синтагма...»), Памва Беринди («Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє»), Сильвестра Косова («Патерикон, або Житія святих печерських отців...») та ін., а також друковані у молдавському перекладі зб. проповідей «Ключъ разумЂнія...» (1678) і зб. легенд «Небо новоє» (1787) Іоаникія Галятовського, поширений у дванадцяти рукописних списках «Синопсис» (кін. 17 — поч. 18 ст.). В кін. 16 — на поч. 17 ст. православна Молдова надавала значну моральну та матеріальну підтримку Ставропігійському братству у Львові, чимало молдован були його членами, навчалися в його школах. Молд.-укр. взаємини висвітлювали літописці Григоре Уреке (участь укр. козаків у війні Молдови проти Туреччини 1574 тощо), Мирон Костін (тенденційно про Хотин. і Берестецьку битви тощо), Йон Некулче (перебування в Україні Дмитрія Кантеміра), Н. Костін (виступ укр. гетьмана І. Мазепи проти рос. зверхності), а також укр. літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. Розділ з укр. козац. літопису Леонтія Боболинського «О ИвонЂ, господару Волоском» переклав і опубл. 1860 Б. Хашдеу. З 19 ст. молд.-укр. літ. контакти дедалі розширюються, збагачуються. Ряд молд. письменників і діячів культури навчалися в Україні: в Харків. ун-ті — А. Хиждеу, Б. Хашдеу; у Київ. академії — Ф. Скрібан (автор кількох віршів про Київ), О. Матеєвич. А. Хиждеу належав до гуртка І. Срезневського, був серед перших збирачів укр. фольклору, дослідників і популяризаторів спадщини Г. Сковороди. Записував укр. пісні та легенди його брат Б. Хиждеу, автор кількох етногр. статей. Високо цінував укр. народну пісню Г. Асакі, присвятив їй ст. «Козаки» (1841). Укр. фольклор як важливе джерело використовував у своїх дослідженнях Б. Хашдеу. В. Александрі на основі пісні «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш» створив одну з кращих своїх балад «Штефан і Дунай» (1873). У свою чергу укр. письменники виявляли зацікавлення молд. пісенним фольклором. Його збирав і публікував (у перекладі) І. Срезневський, перші публікації молд. пісень в оригіналі належать С. Карпенкові (у зб. «Васильківський соловей Київської України. Альбом малоросійський музикальний», 1858, 1862). До молд. фольклору звертались М. Драгоманов, І. Франко, який здійснив і переклад нар. легенди «Майстер Манолє» (1912). В л-рі обох народів набувають поширення теми, пов’язані зі спільним історичним минулим — «Свирговський» Т. Падури (1829), «Іван Підкова» Т. Шевченка та ін. Здійснюється широке взаємне освоєння літ. надбань. В Молдові видано переклади багатьох укр. письменників — Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, І. Франка, П. Тичини, О. Вишні, О. Гончара, І. Драча та ін. В укр. перекладі випущено, зокрема, збірки «Молдавські прислів’я та приказки» (К., 1969), «Молдавські народні казки» (К., 1971), антологічні видання сучасного письменства («Молдавія». К., 1953; «Весняні кодри». К., 1973; «Голоси Молдавії». К., 1977; «Мелодії кодр». К., 1984; «Сучасна молдавська повість». К., 1985, та ін.), збірки та окр. твори багатьох визначних письменників Молдови. Серед перекладачів — В. Щурат, М. Рильський, В. Сосюра, А. М’ястківський, Я. Шпорта, Т. Масенко, Д. Павличко, М. Упеник, М. Ігнатенко, М. Богайчук, І. Ільєнко, В. Баранов, І. Бережна, В. Стефак та ін. Окремі твори молд. драматургії ставляться на укр. сцені («Каса маре» І. Друце). З-поміж досліджень літ. процесу в Молдові, укр.-молд. літ. взаємин виділяють праці укр. учених С. Семчинського, О. Романця та ін.

Літ.: Литература и современность. Кишинев, 1963; Очерк истории молдавской советской литературы. М., 1963; Романець О. Тарас Шевченко і молдавський народ. «Радянська Буковина», 1964, 9 лютого; Романець О. Джерела братерства. Богдан П. Хашдеу і східноромансько-українські взаємини. Львів, 1971; Грекул І. Д. Слово про дружбу. К., 1974; Гацак В. М. Фольклор и молдавско-русско-украинские исторические связи. М., 1975; Корбу Х. Г. Становление новой молдавской литературы и проблема творческого метода (1840 — 1860). Кишинев, 1976; Очерки молдавско-русско-украинских литературных связей. Кишинев, 1978; Коробан В. П. Современный молдавский роман. М., 1979; Савка П. Х. Молдавскорусско-украинские литературные связи. Библиографический указатель. Кишинев, 1973.

К. Ф. Попович, О. С. Романець.


МОЛИТВА — 1) Невід’ємна частина реліг. культу, реалізована переважно у формі звертання індивіда або колективу до природних і надприродних сил з різноманітними проханнями (як духовного, так і матеріального характеру). Відбиває рівень розвитку масової й особистісної свідомості в межах певної релігії. 2) Літ. жанр, що є відгалуженням медитативної лірики (див. Медитація). Тип М., характерний для середньовіч. і новітньої європ. поезії, склався в основному під впливом бібл. (див. Біблія) традиції, відбитої, зокрема, в М. Ієремії, Ісуса Христа, ряді текстів Книги Псалмів тощо. Літ. М. теж генетично пов’язана з такими жанрами христ. літургії як псалом, кант, гімн, єктенія (назва групи молитовних прохань) і т. п. Поряд з церк.-літург. та літ. молитвами побутували також апокрифічні М., складені за зразком літургійних з використанням елементів нар. вірувань, заговорів, заклинань. В Україні ці М. збереглися у фольклор. традиції, чимало — у рукописних пам’ятках 17 — 18 ст. Найпоширенішими серед апокриф. М. є М.-заговори від лихоманок. Вони справили певний вплив на розвиток літ. М. (напр., елементи апокриф. М. є в Плачі Ярославни із «Слова о полку Ігоревім»). Чільним у М. є психол.-художнє відображення мотивів сповідальності, духовного єднання з Абсолютом тощо; важливими композиційно-змістовими елементами — благодаріння й славослів’я. Літ. М. розвивалася шляхом збагачення відбитого в ній емоц.-психол. стану лірич. суб’єкта, саме ж звертання до Бога нерідко набувало риторичного характеру — напр., «Молитва» («Всевишній! Я Тобі молюся») П. Куліша. Органічними для літ. М. є також соціально-політ. і нац.-визв. мотиви («Молитва» Т. Шевченка; стилізованою М. також є гімн «Боже, Великий, Єдиний» О. Кониського). В укр. поезії жанр М. побутує з кін. 16 ст., не втрачаючи актуальності до сьогодні. Високомистецькі зразки літ. М. є серед творів Л. Костенко («Вибране». К., 1989), Д. Павличка («Гранослов». К., 1968) та ін. Жанр М. продуктивний у творчості К. Мотрич («Молитва до мови», «Молитва до убієнних голодом», «Молитва до України», всі. — 1991), поетів укр. зарубіжжя. Багато М. увійшло до «Хрестоматії української релігійної літератури» (кн. 1. Поезія. Мюнхен — Лондон, 1988), упорядкованої І. Качуровським.

Вид.: Український православний молитовник. К., 1992.

Літ.: Никольский А. Молитвослов с замечаниями о важности молитв, о происхождении их и церковном употреблении. М., 1884; Івакін Ю. О. «Молитва». В кн.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. K., 1968; Бондар М. П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. К., 1986.

І. П. Бетко.


МОЛНАР (Molnár) Іштван (7.VIII 1855 — р. і м. см. невід.) — угор. літературознавець і перекладач. Працював викладачем у гімназії (м. Гайдубесермень). На поч. 20 ст. відвідав Київ, про красу якого залишив захоплені відгуки. В журн. «Uránia» («Уранія», 1910, № 4) опубл. ст. «Тарас Григорович Шевченко», в якій відзначив революційність, народність і демократизм творчості укр. поета; подав у своєму перекладі уривок з балади «Причинна», вірші «Тече вода в синє море» й «Ой не п’ються пива-меди».

Тв.: Укр. перекл. — Із статті «Тарас Григорович Шевченко». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

Літ.: Радо Д. Як угорці познайомилися з великим поетом. «Всесвіт», 1961. № 7.

Г. П. Герасимова.


МОЛНАР (Molnár) Ференц (12.I 1878, Будапешт — 2.IV 1952, Нью-Йорк) — угор. письменник. Навч. 1892 — 96 в Будапешт. і Женев. ун-тах. На поч. 30-х pp. переїхав до Швейцарії, потім до США. Літ. діяльність розпочав як новеліст, показуючи життя міської околиці, світ дрібної буржуазії (збірки «Голодне місто», 1901; «Розкрадачі вугілля», 1918). Автор романів «Таємниця Арувімського лісу» (1917) і «Андор» (1918), пройнятих співчуттям до знедолених; роману для юнацтва «Хлопці з вулиці Пала» (1907). Його п’єси «Ліліом» (1910), «Вовк» (1912) та ін. ішли на сценах багатьох театрів світу, у т. ч. українських (у 50 — на поч. 60-х pp. у Львові та Ужгороді). Драматургія М. відзначається сценічністю, захоплюючим сюжетом. Окр. твори М. переклали М. Лембак, І. Мегела.

Тв.: Укр. перекл. — Хлопці з вулиці Пала. К., 1961; Розкрадачі вугілля. В кн.: Угорське оповідання. К., 1976; Рос. перекл. — Мальчики с улицы Пала. М., 1958; Комедии. М., 1967.

Літ.: Гершкович А. Ференц Мольнар и последний взлет венгерской буржуазной драмы. В кн.: Мольнар Ф. Комедии. М., 1967.

І. П. Мегела.


«МОЛОДА БЕЛЬГІЯ» («La Jeune Belgique») — літ. об’єднання 80 — 90-х pp. 19 ст. у Бельгії. Видавало 1881 — 97 журнал під такою ж назвою. До «М. Б.» входили М. Валлер (голова), Е. Верхарн, К. Лемоньє, Ж. Екаут, М. Метерлінк, Ж. Роденбах, І. Жількен, А. Жіро, А. Мокель та ін. Об’єднання відстоювало самобутність розвитку бельг. л-ри. Його заслуга полягала в консолідації літ. сил Бельгії, пробудженні інтересу до нац. л-ри. Згодом (після 1883) в «М. Б.» відбулось ідейне розмежування. Заперечення соціальної ролі л-ри і мист-ва, висунуте деякими молодобельгійцями гасло «мистецтво для мистецтва» спонукало Е. Верхарна, К. Лемоньє, Ж. Роденбаха 1886 вийти з об’єднання. Про «М. Б.» писав І. Франко, відзначаючи, зокрема, барвистість, «незвичайну музичність» віршів бельг. поетів — членів об’єднання.

Літ.: Веселовская М. Молодая Бельгия. В кн.: Молодая Бельгия. М., 1907; Андреев Л. Г. «Быть собой!». В кн.: Андреев Л. Г. Сто лет бельгийской литературы. М., 1967; Франко І. Доповіді Міріама. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 29. К., 1981.

Я. І. Кравець.


«МОЛОДА ГРОМАДА» — літ. гурток в Одесі. Засн. 1888 М. Комаровою. Продовжувала традиції київ. літ. гуртка «Плеяда». До «М. г.» входили переважно початкуючі літератори — студенти Новорос. ун-ту (зокрема Д. Заболотний, Н. Галімський, М. Лосятинський), учні місц. гімназій. Збиралися на квартирі бібліографа М. Комарова. Читали доповіді й реферати на літ. і громад. теми, обговорювали власні твори, влаштовували Шевченківські вечори тощо. Влітку 1888 з членами «М. г.» познайомилася Леся Українка, яка мала намір залучити їх до створення бібліотеки перекладів із зарубіж. л-р. Однак восени 1889, після розгрому поліцією студ. руху в Новорос. ун-ті, «М. г.» розпалася.

Літ.: Комаров Б. Леся Украинка и семья Комаровых. В кн.: Леся Украинка в воспоминаниях современников. М., 1971; Зленко Г. Той самий Лосятинський. В кн.: Зленко Г. З полону літ. К., 1989.

Г. Д. Зленко.


«МОЛОДА МУЗА» — 1) Літ. група. Утв. 1906 у Львові. Об’єднувала укр. письменників-модерністів, які прагнули оновити й збагатити реалізм новітніми худож. засобами і прийомами, ставили перед л-рою насамперед естет., а не сусп.-політ. завдання. До «М. м.» належали О. Луцький, М. Яцків (неофіц. голова), П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Чарнецький, В. Бирчак, О. Грицай, С. Твердохліб, М. Кічура, Ф. Коковський, М. Голубець, О. Шпитко та ін.; примикали також композитор С. Людкевич, скульптор М. Паращук, художники І. Северин, І. Косинин. Гол. роль у згуртуванні молодомузівців, виробленні їхніх програмних засад належала О. Луцькому. Він обгрунтовував необхідність пошуків нових шляхів у мист-ві, суголосних з модерніст. напрямами у світ. л-рі, зокрема у вступ. слові до альм. «За красою» та в ст. «Молода муза» (газ. «Діло», 1907, № 249), яку І. Франко назвав маніфестом «М. м.». В журн. молодомузівців «Світ» декларувалося, що письменники «М. м.» прагнуть повести читачів дорогою «Добра і Краси», «від злиднів і турботних дисонансів» — «на соняшні левади, запашні ниви, — в світ ясних, злотих зір!» (1906, № 1). Теор. постулати молодомузівців тільки частково знайшли втілення в їхній творчій практиці. Плекаючи культ «чистої краси», вони відображали й реальне життя з його контрастами, порушували у своїх творах як соціальні, так і нац. питання (М. Яцків, П. Карманський та ін.). На укр. грунті символіст. течії, пропаговані молодомузівцями, прищепилися значною мірою під впливом польс. та нім. модернізму, зокрема об’єднання «Молода Польща», але не розвинулися так, як у зарубіж. л-рах. Провідні митці групи внесли в укр. поезію новий лірич. струмінь (В. Пачовський, Б. Лепкий), збагатили прозу естет.-худож. цінностями (М. Яцків). Громадськість, літ. критика неоднозначно сприйняли діяльність «М. м.». Підтримуючи худож. пошуки молодомузівців, І. Франко водночас полемізував з програмними виступами О. Луцького. На однобічність естет. засад групи звертав увагу В. Будзиновський. Група проіснувала до 1-ї світ. війни. Спроби відновити її у 20-х pp. мали переважно істор.-літ. характер. 1939 деякі молодомузівці (О. Луцький, В. Бирчак, Ф. Коковський) стали жертвами сталін. репресій, ін. продовжували творити в умовах рад. дійсності, зазнаючи переслідувань за свою кол. творчість і діяльність (П. Карманський, М. Рудницький).

2) Вид-во літ. групи «М. м.». Засн. 1906 у Львові. Випустило зб. віршів «Ой, люлі, смутку» (1906), «Блудні огні» (1907) та зб. оповідань П. Карманського, «На стоці гір» В. Пачовського (1907), «В свічаді плеса» С. Твердохліба (1908), «В годину смерку» С. Чарнецького (1908), зб. новел-мініатюр «Казка про перстень» (1907), «Плазм меча» (1908) М. Яцківа, повість «Ніоба» О. Кобилянської (1907), колект. зб. «Привезено зілля з трьох гір на весілля» (1907) та ін. Припинило діяльність разом з самоліквідацією літ. групи.

Тв.: Розсипані перли. К., 1991.

Літ.: Рудик Д. «Молодомузці». «Життя й революція», 1925, № 12; Карманський П. Українська богема. Львів, 1936; Франко І. Я. Маніфест «Молодої музи». В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Лучук В. Повернення навіки. В кн.: Молода муза. К., 1989; Дзюба І. Запрошення до «Молодої музи». В кн.: Поезія-90, в. 1. К., 1990; Ільницький М. Поети «Молодої музи». «Українська мова і література в школі», 1990, № 4; Погребенник В. Поети-«молодомузівці» та фольклор. «Слово і час», 1990, № 9; «Молода муза» і літетурний процес кінця XIX — початку XX століття в Україні і Європі. Львів, 1992.

Ф. П. Погребенник.


«МОЛОДА НІМЕЧЧИНА» («Junge Deutschland») — літ. течія 30 — 40-х pp. 19 ст. Виникла після Липневої революції 1830, в умовах заг. піднесення опозиц. руху в Німеччині. Назва вперше зустрічається у кн. «Естетичні походи» Л. Вінбарга (1834), яка стала літ. маніфестом «М. Н.». Активними діячами «М. Н.» були К. Гуцков, Л. Вінбарг, Г. Лаубе, Т. Мундт, Г. Кюне. В л-рі й мист-ві вони вбачали осн. фактор сусп. розвитку, намагаючись насамперед у жанрі роману відображати політ., реліг., наук. і худож. реалії свого часу — «Молода Європа» Г. Лаубе (1833 — 37); «Роздоріжжя сучасного життя» Т. Мундта (1834), «Втомлені од Європи» Е. Віллкомма (1838), «Лицарі духу» К. Гуцкова (1850 — 51) та ін. Вагомий внесок зробила «М. Н.» також у розвиток малої прози (новела, дорожній нарис, фейлетон), публіцистики та критики. Близькими до «М. Н.» були австр. письменники А. Грюн, К. Бек, М. Гартман, А. Мейснер. 1835 бундестаг заборонив твори ряду письменників «М. Н.». На поч. 40-х pp. «М. Н.» припинила своє існування. В Україні відомі К. Гуцков (його драма «Урієль Акоста» ставилася в театрах Львова, Києва, Харкова); А. Грюн, твори якого переклали І. Франко та П. Грабовський; М. Гартман (перекладали П. Грабовський і О. Коваленко).

Літ.: Дмитриев А. С. Литература «Молодой Германии». В кн.: История зарубежной литературы XIX в., ч. 2, кн. 1. М., 1970.

Є. І. Нечепорук.


«МОЛОДА ПОЛЬЩА» («Młoda Polska») — заг. назва літ.-естетичного руху в Польщі кін. 19 — поч. 20 ст., що виявився в л-рі, музиці й пластичному мист-ві. Був неоднорідним як за ідейним, так і за худож. спрямуванням. Поряд з тенденціями відходу від сусп. життя й містич. настроями, занепадницькою і ускладнено-алегор. образністю творчість більшості представників «М. П.» сповнена стихійного протесту проти капіталіст. ладу, гострої критики бурж. культури та міщан. моралі. Якщо у С. Пшибишевського, А. Гурського і З. Пшесмицького (Міріама) переважають консервативні тенденції, утверджується гасло «мистецтво для мистецтва», а психологізм їхніх творів має хворобливо-індивідуаліст. характер, то в центрі уваги істор. романістики К. Тетмайєра («Легенда Татр»), поезії на сільс. теми Я. Каспровича («З селянського поля») і особливо драматургії С. Виспянського («Весілля») — гуманістична пристрасть, орієнтація на кращі зразки романтизму, використання фольклор. джерел. Польс. літ. критика іноді безпідставно відносила до «М. П.» і деяких письменників-реалістів молодшого покоління: С. Жеромського, В. Реймонта, В. Оркана — тільки тому, що в своїй творчості вони вдавалися до поглибленого психол. аналізу.

Літ.: Wyka К. Problem początków okresu Młodej Polski. В кн.: Wyka K. Modernizm polski. Krakow, 1959; Вервес Г. Д. У тихому Кракові. В кн.: Вервес Г. Д. Владислав Оркан і українська література. К., 1962.

Ю. Л. Булаховська.


«МОЛОДА УКРАЇНА» — громад.-політ., культурно-просвіт. літ. рух у 70 — 90-х pp. 19 ст. Вперше назвав так його І. Франко, вирізнивши «М. У.» з-поміж інших тогочас. сусп.-культур. течій і напрямів на західноукр. землях. Представлений молодим поколінням укр. культур. діячів радикального напряму на чолі з М. Драгомановим, І. Франком. Серед провідних учасників — також О. Кониський, Б. Грінченко, А. Кримський, Г. Хоткевич. Найвиразнішим літ. явищем «М. У.» стала художня школа І. Франка, до якої тяжіли М. Павлик, Н. Кобринська, О. Маковей, Олена Пчілка. Теор.-крит. художня творчість І. Франка надавала рухові певної системності і цілеспрямованості. «М. У.» протистояла «москвофільському» та «народовському» напрямам у тодішньому культур. житті Сх. Галичини і ліберальному «українофільству» в Сх. Україні. Спочатку рух мав переважно літ. та культур.-просвіт. характер, а в 90-х pp. у межах «М. У.» сформувалася і громад.-політ. течія. Учасники «М. У.» активно виступали в журналах «Яруг», «Громадський друг», «Молот», «Світ», «Житє і слово», «Народ». Їхня діяльність була спрямована на нац. відродження, піднесення політ. і культур. самосвідомості й освіти народу, секуляризацію духовного життя. Під впливом «М. У.» здійснювалась європеїзація укр. л-ри і культури, утверджувалась демокр. суспільна свідомість, розроблялись принципи і засади нац. реаліст. мист-ва. «М. У.» мала виразне антитрадиціоналіст. спрямування, виступала проти провінціалізму і догматизму худож. мислення, зокрема проти залишків класицист. і романт. естетики та риторики. Естет. уявлення діячів руху передбачали розробку принципів творчого освоєння істор. реальності, появу нового типу демокр. героя, були пов’язані із зміною форми худож. зображення, жанрової системи і літ. стилю, з процесом активних пошуків у галузі письменницької техніки.

Літ.: Франко І. Я. Молода Україна, ч. 1. Провідні ідеї й епізоди. Львів, 1910; Історія української літератури, т. 4, кн. 1. К., 1969; Драгоманов М. П. Відповідь. В кн.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці, т. 2. К., 1970; Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — З остатніх десятиліть XIX в. В кн.: Франко І. Я. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Гундорова Т. Суспільнолітературний рух «Молодої України» і проблема модерної української нації. «Сучасність», 1992, № 3.

Т. І. Гундорова.


«МОЛОДА УКРАЇНА» — назва кількох укр. період. видань, що виходили протягом 1900 — 26 у Львові і Києві. 1) Громад.-політ., культур.осв. і літ. журнал. Виходив 1900 — 06 у Львові щомісяця за ред. М. Залітача, А. Крушельницького, Я. Стефановича та ін. (33 номери). Виступав за політ. незалежність України, возз’єднання всіх укр. земель, проти ополячування й онімечування населення західноукр. краю, за розвиток укр. культури, шкільництва, соціальну справедливість, за формування нац. свідомої, суспільно активної молоді тощо. Друкувалися твори Лесі Українки (вірші «Чи сумно вас, чи радісно читать...», «Забуті слова», «Де тії струни, де голос потужний...», «Гострим полиском хвилі спалахують...»), Леся Мартовича, М. Яцківа, С. Чарнецького, С. Яричевського, В. Щурата, В. Пачовського; публіцист. виступи Л. Цегельського, В. Старосольського, М. Ганкевича, статті про життя і творчість Т. Шевченка, М. Драгоманова, П. Грабовського, А. Кримського, Б. Лепкого, В. Стефаника, Д. Лукіяновича та ін.; переклади творів А. Чехова, М. Горького, С. Степняка-Кравчинського. Редакція журналу зазнавала постійних утисків з боку влади, багато матеріалів виходили з цензур. купюрами. 2) Літ.-худож. і загальноосв. дитячий журнал. Виходив 1906, 1908 — 12, 1914 у Києві щомісяця (64 номери) як додаток до журн. «Рідний край» (з 1914 редакція містилася в Гадячі). Ред. — Олена Пчілка. Вміщував матеріали осв., пізнавального та морально-етич. плану. Опубл. твори Олени Пчілки (оповідання «Дивні пригоди», «Кухлик», байки «Микола й Лисичка», «Метелик» та ін.), вірші Х. Алчевської («Мамо, подивися», «Весна», «Хатка»), «Казка про Оха-Чудодія» Лесі Українки, оповідання «Чужим щастям» Грицька Григоренка, «Спогади кота Сивка» Н. Кибальчич та ін., фольклорно-етногр. (полтав. бувальщини, волин. приповідки) і дидактичні матеріали. В перекл. Олени Пчілки надр. ряд творів Л. Толстого, М. Гоголя, І. Тургенєва, В. Гюго, О. Уайльда, Дж. Р. Кіплінга.

3) Літ.-осв. журнал, виходив 1923 — 26 у Львові один-два рази на місяць з додатком для дошкільнят «Світ дитини».

Літ.: Бабишкін О. Боротьба за реалізм в українській літературі кінця XIX — початку XX ст. К., 1961; Чернишов А. Ф. Невмирущі. Х., 1970; Українка Леся. Замітки з приводу статті «Політика і етика». В кн.: Українка Леся. Зібрання творів, т. 8. К., 1977.

Ф. П. Погребенник, Т. І. Гундорова.


«МОЛОДИЙ БІЛЬШОВИК» див. «Молодь».


«МОЛОДИЙ БІЛЬШОВИК» видавниче об’єднання. Діяло 1925 — 40 у Києві, Харкові, Одесі. Видавало твори укр. письменників (передусім молодих). Випустило збірки віршів «На риштованні» І. Гончаренка, «Вугільні барикади» Я. Гримайла (обидві — 1931), «Перша книга» С. Голованівського (1936), «Народження синів» A. Малишка (1939), «Вибрані поетичні твори» Л. Первомайського (1940) та ін., збірки оповідань «У широкий світ» А. Головка, «Матвій Шавала» М. Ірчана, «Сенчині пригоди» О. Копиленка (усі — 1931), повісті «Тургайський сокіл» Олекси Десняка (1940), «Кармалюк» B. Кучера (1940), романи «Зоряна фортеця» О. Донченка, «Перша весна» Г. Епіка (обидва — 1933) та ін. З класич. спадщини перевидало повісті «Борислав сміється» І. Франка, «Під тихими вербами» Б. Грінченка (обидві — 1931), роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного (1936). В укр. перекл. вийшли твори рос. [роман «Рудін» І. Тургенева (1935), зб. «Оповідання» М. Горького (1937), зб. віршів «Комсомольська» В. Маяковського (1931), роман «Як гартувалася сталь» М. Островського (1934) та ін.] і зарубіж. [кн. «Десять днів, що потрясли світ» Дж. Ріда (1930), романи «Спартак» Р. Джованьйолі (1935), «Таємничий острів» Ж. Верна (1937) та ін.] письменників.

В. А. Бурбела.


«МОЛОДИЙ БІЛЬШОВИК» — літ.-худож., сусп.-політ., наук.-популярний ілюстр. журнал для сільс. молоді, орган ЦК ЛКСМУ і Київ. окружкому ЛКСМУ. Виходив 1925 — 27 у Харкові, 1928 — 33 — у Києві раз на два тижні. 1933 вийшло 8 номерів. Поряд з матеріалами сусп.-політ., наук.-тех. тематики журнал уміщував твори А. Малишка, П. Усенка, Л. Первомайського, Т. Масенка, В. Мисика, О. Донченка, Г. Епіка, І. Багмута, І. Ковтуна та ін. Під рубрикою «Поезія молоді» друкувалися твори початкуючих письменників, літ. консультації. Публікувалися переклади з рос., білорус., молд. та ін. л-р.

А. О. Ковтуненко.


«МОЛОДИЙ БІЛЬШОВИК» — літ.-худож., громад.-політ. і наук.-популярний журнал, орган ЦК ЛКСМУ. Виходив 1937 — 41 у Києві щомісяця. Гол. редактори — Д. Копиця (1937 — 38), А. Малишко (1939 — 41). «М. б.» продовжував тем. лінію «Молодняка». Надр. поезії П. Усенка, Л. Первомайського, С. Голованівського, І. Гончаренка, С. Крижанівського, І. Семиволоса, уривки з романів «Шлях на Київ» С. Скляренка, «Вісімнадцятилітні» Ю. Смолича, «Десну перейшли батальйони» О. Десняка. Вміщував літ.-крит. статті. З поч. Великої Вітчизняної війни видання припинено. З 1944 виходить під назвою «Дніпро».


«МОЛОДИЙ РОБІТНИК» — видавниче об’єднання. Діяло 1923 — 24 в Харкові — Полтаві. Випускало худож. та наук.-популярну л-ру для молоді. Серед видань — твори Панаса Мирного, А. Головка, І. Кириленка та ін. укр. письменників; рос. мовою — твори І. Тургенєва і М. Тихонова, зб. віршів «Палі» М. Голодного (1923); укр. переклади оповідання «Темної ночі» Е. Золя, повість «До Адама» Дж. Лондона, зб. «Серце машини та інші новели» А. Немоєвського та ін.

В. А. Бурбела.


«МОЛОДИКЪ» — укр. літ.-худож. та істор.-науковий альманах, який 1843 — 44 упоряд. і вид. І. Бецький за активною участю Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова та ін. Три книжки випущено в Харкові, одну — в Петербурзі. Вміщено твори багатьох укр. письменників: вірші «Думка» («Тяжко-важко в світі жити»), «Н. Маркевичу» («Бандуристе, орле сизий»), баладу «Утоплена» Т. Шевченка (поет надіслав і уривок з драми «Невеста» — «Песню караульного у тюрьмы», але її не опубл.); «Ліс» («Хто дівчину любить, той любить і ліс..») Є. Гребінки, «Шевченкові», «Пісня» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Вечір», «Батьківська могила» М. Петренка, «Неволя» Я. Щоголіва та ін., оповідання «Перекотиполе», «Підбрехач» Г. Квітки-Основ’яненка, казки «Торба» і «Лови», а також «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» М. Костомарова. Надр. окр. твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ф. Глинки, О. Дельвіга, В. Бенедиктова та ін. рос. письменників, переклади із зарубіж. л-ри (Дж. Байрон, Г. Гейне, Ф. Шіллер та ін.). Опубл. істор. та історико-літературні матеріали, зокрема статті І. Срезневського, А. Чужбинського, В. Даля, В. Каразіна, П. Корсакова, М. Берлинського, С. Шевирьова, О. Шаховського, М. Погодіна та ін., ряд укр. нар. пісень. Альманах відіграв помітну роль в історії укр. л-ри. Іл. с. 408.

Літ.: Бойко І. З. Українські літературні альманахи і збірники XIX — початку XX ст. Бібліографічний покажчик. К., 1967.

В. Г. Пугач.


«МОЛОДНЯК» — літ. орг-ція. Виникла 1926 в Харкові. Об’єднував письменників, що гуртувалися навколо молодіж. період. видань Харкова і Києва, мав у своєму складі польс. та євр. секції. Входив до Всесоюз. об’єднання асоціацій пролет. письменників (ВОАПП). Видавав журн. «Молодняк». Діяли філії «М.» — у Дніпропетровську, Запоріжжі, Кременчуці, Миколаєві, Херсоні. Члени організації стояли на позиціях народності, реалізму, зв’язку літератури «із завданнями соціаліст. будівництва». З «М.» прийшли в л-ру П. Усенко, Л. Первомайський, Б. Коваленко, І. Момот, Т. Масенко, М. Шпак, І. Ковтун (Юрій Вухналь), М. Кожушний, О. Корнійчук, О. Кундзіч, С. Крижанівський, І. Гончаренко, К. Герасименко, А. Малишко та ін. Припинив діяльність 1932.

Літ.: Кухар-Онишко О. С. Спілка «Молодняк» у літературній боротьбі (1926 — 1932 pp.). «Українське літературознавство», 1971, в. 12.

О. С. Кухар-Онишко.


«МОЛОДНЯК» — літ.-мист. і громад.-політ. журнал ЦК ЛКСМУ; з 1936 — ЦК ЛКСМУ та правління СПУ. Засн. 1927 літ. орг-цією «Молодняк». До 1934 виходив у Харкові, з 1935 — у Києві. Видавався щомісяця. Гол. ред. були П. Усенко, О. Корнійчук. Осн. теми публікацій — життя робіт. і сел. молоді, діяльність комсомолу. Вміщував худож. твори, літ.-крит. статті та огляди, рецензії, літ.-мист. хроніку. Серед авторів — О. Бойченко, О. Донченко, Т. Масенко, О. Кундзіч, Б. Коваленко, А. Клоччя, Є. Фомін та ін. З 1937 тем. лінію «М.» продовжував журн. «Молодий більшовик», з 1944 — журн. «Дніпро».

Літ.: Кухар-Онишко О. Про творчість харківських молодняківців. «Радянське літературознавство», 1964, № 4.

О. С. Кухар-Онишко.


МОЛОДОПИСЕМНІ МОВИ мови народів, які порівняно недавно дістали писемність. Поняття виникло у зв’язку з т. з. мовним будівництвом у СРСР в 20 — 30-х pp., проведення якого завершилося створенням писемності для десятків раніше безписемних мов народів — киргизької, башк., абх. та ін. М. м. здійснювалося навчання в нац. школах, з’явилися худож., сусп.-політ., наук. та ін. л-ри, нац. театр, преса, запроваджено радіо- і телепередачі. Писемність для М. м. спочатку була створена на основі арабського письма і латинського алфавіту, а в 1936 — 41 переведена здебільшого на кириличну основу — рос. гражданський шрифт.

Протягом 20 ст. М. м. з’явилися також в Африці (мови бамбара, гереро, сомалі та ін.), Америці (мови навахо, отомі, масауа, пополокська, чиантекська та ін.), Океанії. Писемність М. м. за рубежем створена переважно на основі лат. алфавіту.

Літ.: Дешериев Ю. Д. Развитие младописьменных языков народов СССР. М., 1958; Білодід І. К. Розвиток мов соціалістичних націй СРСР. К., 1967; Исаев М. И. Языковое строительство в СССР (Процессы создания письменностей народов СССР). М., 1979.

О. С. Мельнинук.


«МОЛОДЬ» — видавництво. Засн. 1923 у Харкові під назвою «Молодий робітник» на базі сектору преси ЦК КСМУ, що видавав книги і брошури з 1920; 1930 — 41 — «Молодий більшовик». З 1934 — у Києві. 1945 (після війни) поновлює роботу як Держ. вид-во дит. та юнацької л-ри України, тепер. назва — з 1948. Видає сусп.-політ., худож.-докум., публіцист. л-ру для юнацтва, сучас. укр. поезію, прозу, драматургію, переклади з л-р ін. народів. У вид-ві «М.» вийшли твори Т. Шевченка, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, А. Тесленка, М. Лермонтова, М. Горького, А. Чехова, І. Тургенєва, Дж. Лондона, В. Гюго, Е. Золя та ін. У 20-х pp. випущені поет. збірки «КСМ» П. Усенка, «Червоний заспів» В. Чумака, твори А. Головка, О. Донченка, І. Микитенка, І. Багмута та ін. Видано романи «Як гартувалася сталь» М. Островського (1934, вперше укр. мовою), «Молодість» О. Бойченка, «Прапороносці» О. Гончара (обидва — 1946, перші публікації), твори П. Тичини, М. Рильського, О. Довженка, М. Бажана, А. Малишка, Петра Панча, Ю. Мушкетика, Л. Костенко, Д. Павличка, Б. Олійника,

 І. Драча, Григорія Тютюнника, Є. Гуцала, Р. Лубківського та ін. Книжкові серії «М.»: «Джерело», «Компас», «Перша книга прозаїка», «Перша поетична збірка» (всі — з 1965), «Уславлені імена» (з 1966), «Молода поезія країни» (1969 — 78), «Молода проза країни» (з 1978), «Поетична касета» (з 1987) та ін. Бере участь у випуску міжвидавничої серії «Шкільна бібліотека» (з 1964).

Літ.: Давидов А. Завжди з сучасником. В кн.: Література Діти. Час, в. 11. К., 1986.

С. Ю. Голик.


МОЛОС (грец. Μολοσσός — молоський, від назви племені молосів в Епірі), або тримакр — в античному віршуванні 6-морна стопа, що складається з 3 довгих складів (U—U U—U U—U). Самостійно не вживалася; зустрічається переважно як заміна ін. 6-морних стоп — іоніків. У силаботонічному віршуванні — стопа 3-складового розміру (дактиля, анапеста чи амфібрахія) з двома понадехемними наголосами) (Ú Ú Ú): «Я і ти — // Два світи. // Два путі У житті». (Д. Павличко).

М. Л. Гаспаров.


«МОЛОТ» — літ. об’єднання робітн. молоді. Діяло 1925 — 28 у Полтаві. Мало укр. і рос. секції. З-поміж членів «М.» — К. Лаврунов, Н. Розін, В. Аврущенко, які згодом стали письменниками. Твори молодих літераторів друкувалися в полт. журн. «Наше слово», харків. періодиці та ін.

П. П. Ротач.


«МОЛОТ» — худож.-публіцист. збірник. Вид. 1878 у Львові І. Франком та М. Павликом як продовження конфіскованого австр. Цензурою журн. «Громадський друг». Містить статтю про зубожіння галиц. селян «Лихва на Буковині» О. Терлецького, сатир. твір про дворушництво галиц. депутатів в австр. парламенті «Дума про Наума Безумовича» І. Франка, повість «Пропащий чоловік» М. Павлика, пісню рекрута «Гриць Турчин» Р. Гудзмана та ін. З наук. праць надр. статті І. Франка «Критичні письма о галицькій інтелігенції» та «Література, її завдання і найважніші ціхи».

Літ.: Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика. Проблема виникнення і становлення. К., 1959; Баб’як П. Г. «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». 1878. Систематичний покажчик змісту. Львів, 1978.

Ф. Д. Пустова.


МОЛЯКЕВИЧ Дмитро Панасович (28.VI 1926, с. Єлизаветпіль, тепер Теофіпольського р-ну Хмельн. обл.) — укр. поет, засл. працівник культури України з 1986. Закін. 1952 Львів. ун-т. З 1961 працює в ред. журн. «Перець». Автор лірич. поезій — збірки «Серце говорить» (1956), «Сучаснику мій» (1961); гумор. та сатир. віршів — збірки «Ерудиція з молоком» (1964), «Закон є закон» (1967), «Бацила свинства» (1971), «Чолом вам!» (1974), «Про небесне та земне» (1976), «Загадка природи» (1980), «Любов навиворіт» (1983), «Критика знизу» (1990, премія ім. Остапа Вишні, 1991); зб. прозових фейлетонів і памфлетів «За „райською“ брамою» (1986). Окр. твори М. перекладено рос., молд., ест., болг. мовами.

Тв.: Гумор і сатира. К., 1986.

Літ.: Косяченко В. Ліричний герой сатирика. «Жовтень», 1977, № 2.

М. Н. Чепурна.


МОЛЬЄР (Molière; справж. — Жан Батіст Поклен; 15.I 1622, Париж — 17.II 1673, там же) — франц. драматург, актор. Закін. 1639 Клермонський колеж. З 1643 до кін. життя був актором, ставив п’єси. Світогляд і творчі принципи М. — правдивість і наслідування природи — формувалися під впливом матеріаліст. філософії П. Гассенді та раціоналіст. естетики. У вірш. комедії «Навіжений, або Все не в лад» (пост. 1655, вид. 1663) персонаж Маскаріль відкрив галерею образів винахідливих, енергійних, дотепних слуг, які визначають заг. атмосферу дії багатьох інших комедій М. Високі етич. норми, уявлення М. про гуманіст. принципи виховання, природні права людини на свободу, гідність і щастя лягли в основу комедій «Школа чоловіків» (пост. і вид. 1661) і «Школа жінок» (пост. 1662, вид. 1663). П’єси «Тартюф» (пост. 1664, вид. 1669), «Дон Жуан, або Кам’яний гість» (пост. 1665, вид. 1683), «Мізантроп» (пост. 1666, вид. 1667) спрямовані проти феод.-аристокр. пережитків, чванства, егоїзму, лицемірства, аморальності. Центр. персонажі цих комедій — Тартюф, Дон Жуан і Альцест — свідчать про те, що М. створював характери багатопланові і динамічні. Сатир. зображення консерват. буржуазії та її вад — пожадливості, убозтва думок і почуттів — характерне для п’єс ост. періоду творчості («Жорж Данден», «Скупий», обидві — пост. 1668, вид. 1669; «Міщанин-шляхтич», пост. 1670, вид. 1671; «Витівки Скапена», пост. і вид. 1671, та ін.). М. надав комедійним жанрам новатор. рис, створив новий жанр «високої комедії», насиченої реальними життєвими конфліктами. В театрі М. був здійснений синтез народного за своїми джерелами сміху і гуманіст. ідеалів. Його демокр. орієнтація виявилася у широкому зверненні до нар. мови й мудрості, у зображенні нар. характерів. Окр. твори М. переклали В. Самійленко, І. Стешенко, М. Рильський, М. Кресан-Тобілевич та ін. П’єсу «Жорж Данден» переробив 1909 під назвою «Хоть з мосту в воду головою» М. Кропивницький. Комедії «Тартюф», «Скупий», «Міщанин-шляхтич», «Витівки Скапена», «Хворий, та й годі», «Кумедні манірниці», «Лікар не по своїй волі» ставилися в укр. театрах.

Тв.: Укр. перекл. — Тартюф. К., 1917; Все не в лад. Х., 1924; Ото. ревнощі! (Зганарель). Х., 1924; Любовна досада. Х., 1924; Вибрані комедії. [X.J, 1930; Мізантроп. К — Одеса, 1936; Скупий. К., 1953; Лікар не по своїй волі. «Всесвіт», 1978, № 4; Комедії. К., 1981; Рос. перекл. — Полное собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1965 — 67; Комедии. М., 1983.

Літ.: Мокульский С. Мольер. М., 1936; Модестова Н. Творчість Мольєра. В кн.: Мольєр Ж.-Б. Комедії. К., 1958; Бояджиев Г. Мольер на советской сцене. М., 1971; Булгаков М. Жизнь господина де Мольєра. М., 1980; Бордонов Ж. Мольер. М., 1983; Вороний М. Мольер. В кн.: Вороний М. Твори. К., 1989.

Л. А. Єремеєв.


МОЛЬНАР Лариса Петрівна (14.XI 1928, с. Плиски, тепер Борзнянського р-ну Черніг. обл.) — українська письменниця і перекладачка в Словаччині. Закін. 1950 Київ. ін-т театр. мист-ва. З 1960 живе в Братиславі, працює ред. відділу укр. л-ри у Пряшеві Словацького пед. вид-ва. Автор збірок оповідань «Вода в морі очищається!» (1969), «Хвилини» (1972). Переклала укр. мовою ряд творів рос. (О. Островського, Б. Васильєва, М. Соболя) та словац. (К. Ярункової, Л. Новомеського, М. Валека, Л. Баллека) письменників. Нагороджена словац. літ. премією ім. Івана Франка (1973, 1976).

О. В. Мишанич.


МОЛЬНАР (Molnár) Михайло Ілліч (4.XI 1930, с. Велика Чингава, нині с. Боржавське Виноградівського р-ну Закарп. обл.) — чес. і словац. літературознавець, україніст, канд. філол. наук з 1958. Закін. 1955 Праз. ун-т, 1957 — аспірантуру Київ. ун-ту. Працює з 1974 ст. наук. співробітником Літературознавчого ін-ту Словац. АН (Братислава). Автор праць «Тарас Шевченко у чехів та словаків» (1961), «Словаки і українці» (1965), «Зустрічі культур» (1980) — про чес.-словац.-укр. літ. зв’язки. Упорядник видань «Україна в піснях» (1954), «Зв’язки Івана Франка з чехами та словаками» (1957, у співавт.), «З історії чехословацько-українських зв’язків» (1957, словац. і чес. мовами; 1959, українською мовою; разом з М. Мольнар-Мундяк), «Ластівка з Пряшівщини. З народної та літературної творчості українців ЧехОсловаччини» (К., 1960), «Людвік Куба про Україну» (К., 1963). З 1975 в журн. «Дружно вперед» веде рубрику «Поетичний літопис чехословацько-української дружби». М. належить вступна стаття і коментарі (разом з М. Неврлим) до двотомника творів Т. Шевченка словац. мовою (1959 — 62). Опубл. із своїми передмовами твори В. Винниченка, В. ГренджіДонського, Ф. Лазорика, І. Невицької та ін., переклав чес. і словац. мовами ряд творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, В. Стефаника, О. Довженка, Ю. Яновського та ін. Лауреат премії ім. І. Я. Франка (1992).

Літ.: Шабліовський Є. С. [Рец. на кн.: Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів та словаків. Пряшів, 1961]. «Література в школі», 1962, № 5; Мишанич О. [Рец. на кн.: Мольнар М. Словаки і українці. Пряшів, 1965]. «Архіви України», 1967, № 3.

О. В. Мишанич.


МОЛЬНАР-МУНДЯК Марія (Ірина) Миколаївна (28.III 1928, Львів — 1.Х 1958, там же) — укр. літературознавець, канд. філологіч. наук з 1954. Закін. 1950 Львів. ун-т. З 1953 — наук. співробітник Ін-ту сусп. наук АН України (Львів). Автор розвідки «Оповідання і повісті Івана Франка з селянського життя як твори критичного реалізму» (1956), статей «Принципи реалізму і тенденційності літератури в естетичних поглядах Степана Тудора», «Ранні оповідання Олеся Гончара», «Франтішек Ржегорж і Україна». Разом із М. Мольнаром упоряд. і видала зб. статей і листів «Зв’язки Івана Франка з чехами та словаками» (1957). Одна з авторів і упорядників кн. «З історії чехословацько-українських зв’язків» (словац. і чес. мовами — 1957, укр. мовою — 1959).

Літ.: Вальо М. А. Марія Миколаївна Мольнар-Мундяк. Бібліографічний покажчик (1928 — 1958). Львів, 1983.

М. Й. Шалата.


МОМИШ-УЛИ Баурджан (24.XII 1910, аул Кольбастау, тепер Джувалинського р-ну Джамб. обл. — 10.VI 1982, Алма-Ата) — казах. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни; воював у складі гвард. Панфіловської дивізії, відзначився при обороні Москви. Закін. 1950 Академію Генштабу (Москва). Писав рос. і казах. мовами. Автор збірок оповідань «За нами Москва. Записки офіцера» (1959), «Фронтові зустрічі» (1962), «Я пам’ятаю їх» (1971), повістей «Генерал Панфілов» (1963), «Наша сім’я» (1976) та ін. Життя М.-У., його військ. доблесть лягли в основу повістей «Волоколамське шосе» О. Бека, «Істина і легенда» А. Нуршаїхова, п’єси «Волоколамське шосе» В. Шацкова, фільму «За нами Москва». Одне з оповідань М.-У. переклала В. Запорожець.

Тв.: Укр. перекл. — Помкомвзводу Микола Редін. В кн.: Сузір’я, в. 9. К., 1975; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 2. Алма-Ата, 1986.

Літ.: Нуршаїхов А. Істина і легенда. К., 1984.

О. Г. Астаф’єв.


МОМОТ Іван Дем’янович [10 (23).II 1905, м. Валки, тепер Харків. обл. — 27.V 1931, Харків] — укр. критик і літературознавець. Навч. 1925 на журналіст. курсах Комуніст. ун-ту (Харків). Належав до літ. орг-цій «Молодняк», Пролітфронт. Автор кн. «Літературний комсомол» (1927) — про творчість Л. Первомайського, В. Сосюри, П. Усенка, І. Шевченка та ін., статей «Вас. Чумак» (1927), «Стиль чи стилізація?» (1930) та ін.

Літ.: Тростянецький А. Шляхом боротьби та шукань. К., 1968.

В. Г. Пугач.


МОНГОЛЬСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра монг. народу. Створюється монгольською мовою. Фольклор представлений піснями, магтаалами (величання), єроолами (доброзичення), сургаалами (повчання), казками, легендами, загадками, приказками, прислів’ями. Взірцем діалогічних нар. пісень є «Золотоординський рукопис на бересті» (кін. 13 ст., зберіг. в Ермітажі, Петербург). Поодинокі пам’ятки 13 ст. і пізнішої доби — це зразки старовинної нар. поезії. У фондах б-ки АН Монголії є кілька магтаалів 14 — 17 ст. У зв’язку із зростанням ролі буддист. релігії з поч. 17 ст. набули поширення легенди, житія святих, що в доступній формі пропагували теокр. ідеологію. 1716 було записано і вид. у кількох варіантах нар. сатир. поему про Гесерхана. Твори старод. М. л. до нас не дійшли. Найвідоміший твір монг. середньовіч. л-ри — істор. хроніка «Потаємне сказання» (1240), в якій невід. автор апологетизував особистість Чингісхана, його завойовницькі походи. Велику цінність у ній становлять фрагменти нар. епосу, залишкові мотиви древніх міфів, легенд. Л-ра 13 — 14 ст. фрагментарно представлена в пізніших творах — літописах 17 ст., серед яких худож. вартістю відзначаються «Алтан тобчі» («Золотий гудзик») та «Ерденійн тобчі» («Коштовний гудзик»). Значне місце в М. л. 14 — 18 ст. посіла перекладна л-ра: «Ганжура» — зібрання буддійських канон. творів і праць з мовознавства, риторики, віршування (у 108 томах) та «Данжура» — коментарі до цього зібрання (в 225 томах). Здійснюються переклади оповідань, повістей інд. та кит. авторів. Протягом 18 — 19 ст. в М. л. поширюються демокр. тенденції. Світська антифеод. тематика переважала в поезіях В. Інжинаша, Х. Сандага, Б. Гелегбалсана та ін. Поети Гулрансаа, Хішигбат у своїх творах закликали до боротьби за свободу і рівність людей.

Після перемоги Нар. революції 1921 виникла нова л-ра. Одним з її основоположників став Д. Нацагдорж, який у своїх поезіях прославив батьківщину, аратів, що піднялися проти феод. сваволі. 1929 він організував гурток молодих авторів, перетворений 1930 в Монг. асоціацію революц. письменників (на її основі згодом постала СП МНР). Зародилася сучас. реаліст. проза: повість «Знехтувана дівчина» Ц. Дамдінсурена (1929), оповідання Д. Нацагдоржа. У 30-х pp. значного розвитку набула драматургія (істор.-революц. п’єси С. Буяннемеха, драма «Біля трьох пагорбів» Д. Нацагдоржа, 1934). Інтенсивно розвивається М. л. після 2-ї світ. війни. Нових худож. якостей набуває поема, л-ра стає ближче до життя (поезія Ч. Лхамсурена, Д. Тарви, Ц. Гайтава та ін.). Популярністю користуються вірш. твори Д. Сенгее. В л-ру прийшли поети Ч. Чимід, С. Ердене, М. Цедендорж, Б. Явуухулан, Д. Даржаа, С. Дашдооров, Д. Пуревдорж, С. Доржпалам, П. Пуревсурен та ін. Д. Сенгее, Ц. Уламбаяр, С. Удвал, Ч. Лодойдамба, С. Ердене у своїх новелах і повістях відображають процеси формування нових людських взаємин. Пригод. твором «На Алтаї» Ч. Лодойдамби (1949) започатковано жанр роману. Вийшли істор. трилогія «Світанок над степом» Б. Рінчена (1951 — 55), істор.-революц. романи «Тривожні роки» Д. Намдага (1960), «Гірський потік» Л. Тудева (1960 — 65), «Червоне сонце» С. Дашдендева (1965), романи Ч. Чиміда, Ц. Цеденжава про сучасників. У 70 — 80-х pp. масового читача знаходять твори відомих монг. прозаїків, зокрема роман «Перший рік республіки» Л. Тудева (1981, про соціальні перетворення на древній землі монг.), оповідання та повісті С. Удвал, Е. Оюун про непросту долю сучас. монг. жінки-трудівниці. В жанрі психол. і лірич. новели плідно працюють С. Ердене, Д. Батбаяр. Велика істор. проза набуває рис монумент. епопеї: романи Л. Чойжилсурена «Стукіт копит» (1970), «Весняна холоднеча» і «Сліпий дощ» (обидва — 1985), романтрилогія «Земля» Д. Маама (1981 — 87). Зародження і становлення літ. критики пов’язане з іменами Л. Тудева, Д. Цедева, Ц. Мунха та ін. Сучас. худож.-літ. процес розвивається в країні в напрямку зближення з світовою л-рою при збереженні нац. ознак. СП Монголії видає з 1944 журн. «Цог» («Вогник»), з 1955 — газ. «Утга зохиол урлаг» («Література і мистецтво»). Знайомство монг. читача з укр. л-рою припадає на 30-і pp. 20 ст. Першим перекладачем творів Т. Шевченка став Х. Перлеє — 1939 опубл. вірш «Заповіт». Згодом у переспівах Ц. Хасбаатара кілька Шевченкових віршів під заг. назвою «Сльози бідняка» включено до підручника з л-ри для серед. шкіл. У 40 — 60-х pp. в монг. періодиці з’явилися поезії Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського в перекладах Б. Рінчена, О. Жигмідготова, Б. Цедендамби, М. Цедендоржа, Ц. Цеденжава. Поети Д. Гомбожав, М. Цедендорж, Ж. Намсрай видали зб. поет. творів Т. Шевченка «Наймичка» (Улан-Батор, 1964), до якої ввійшли поеми «Єретик», «Кавказ», «Наймичка» і «Сова». В журн. «Цог» (1964, № 2) у перекл. Л. Нямжава надр. повість «Художник» Т. Шевченка. Монг. письменники (П. Бадарч, Д. Даваашарав, Н. Енхбаяр, Ж. Лхагва, Х. Мерген, Л. Нарангерел, Б. Нарантуяа, П. Пуревсурен, Л. Хуушаан) переклали також ряд творів О. Гончара, В. Сосюри, І. Драча, Д. Павличка, П. Воронька, І. Білого, Г. Кривди, Є. Летюка та ін. 1985 опубл. зб. «Велика дружба», в якій вміщено вірші й нариси письменників Монголії та України. Громадськість Монголії широко відзначила 150-річчя від дня народження Т. Шевченка. Було видано листівку з перекладом його вірша «Заповіт», проведено ювілейні вечори. Делегація монг. письменників взяла участь у відзначенні 1964 Шевченківського ювілею в Україні. 1971 в перекл. укр. мовою видано зб. «Поезія Народної Монголії», куди ввійшли вірші 30 поетів — Д. Нацагдоржа, Б. Ахтаана, Д. Тарви, Д. Цевегміда, Ч. Чиміда та ін. Окр. виданнями вийшли романи «Стукіт копит» Л. Чойжилсурена (К., 1976) і «Перший рік республіки» Л. Тудева (К., 1985), зб. віршів «Тато, мама і я» Ж. Дашдондога (К., 1976), зб. оповідань «Відкриваючи світ...» Л. Тудева (К., 1977), зб. повістей «Менший син Йоролта»Д. Гармаа (К., 1983). Вірші Г. Юмсурена, Д. Пуревдоржа, Л. Тудева, Д. Нямаа, Д. Цедева опубл. у журн. «Всесвіт» (1984, № 12; 1986, № 11). Серед перекладачів — Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич, С. Тельнюк, М. Вінграновський, Т. Коломієць та ін.

Літ.: Михайлов Г. И. Очерк истории современной монгольской литературы. М., 1955; Герасимович Л. К. Литература Монгольской Народной Республики 1921 — 1964 годов. Л., 1965; Дяченко І. Голоси поетичної Монголії. «Всесвіт», 1970, № 12; Литературные связи Монголии. М., 1981; Тудэв Л. Национальное и интернациональное в монгольской литературе. М., 1982; Дяченко 1. Закон великої дружби. «Всесвіт», 1986, № 11; Писатели Монгольской Народной Республики. 1921 — 1981. Библиографический справочник. М., 1982.

І. О. Дяченко.


МОНГОЛЬСЬКА МОВА — мова монголів, які живуть у МИР (осн. населення), а також у Внутр. Монголії та деяких ін. провінціях КНР. Розмовляє нею понад 4,8 млн. чол. Належить до монг. мов. Має кілька діалектів. Склалася в 14 — 16 ст. на основі халхаського діалекту. Найранішим зразком монг. писемності вважається напис на т. з. Чингісовому камені (датується 1219 — 25). Перший писемний твір М. м. — «Потаємне сказання» (1240). Писемною літературною мовою є старописемна монгольська мова. З 13 ст. монголи користувалися письмом (у Внутр. Монголії користуються й тепер), ств. на основі уйгур. алфавіту. 1945 здійснено перехід писемності на рос. графіку. М. м. розвивається монгольська література.

Літ.: Ковалевский О. Монгольско-русско-французский словарь, т. 1 — 3. Казань, 1844 — 49; Тодаева Б. Х. Грамматика современного монгольского языка. Фонетика и морфология. М., 1951; Ринчинэ А. Р. Учебник монгольского языка. М., 1952; Монгольско-русский словарь. М., 1957; Санжеев Г. Д. Современный монгольский язык. М., 1960; Касьяненко З. К. Современный монгольский язык. Л., 1968.

І. О. Дяченко.


МОНІК (Maunick) Едуар (справжнє ім’я — Жозеф Марк Деві; 23.ІХ 1931, о. Маврикій) — маврикійський поет, перекладач і громадський діяч, член Академії Малларме. Пише франц. і англ. мовами. Закінчив учительський коледж у Порт-Луї. З 1958 живе у Франції. Завідував відділом у секторі культури ЮНЕСКО. Автор збірок «Чужий до снігу» (1964), «Суть вигнання» (1965), «Мандела, живий і мертвий» (1987) та ін., осн. теми яких — братерство народів різних рас і континентів, їхня боротьба проти апартеїду й колоніалізму, за нац. і соціальне визволення. 1986 у Львові брав участь у Міжнар. симпозіумі ЮНЕСКО «І. Франко і світова культура», 1989 у Києві — в урочистостях з нагоди 175-річчя від дня народження Т. Шевченка. Окр. вірші М. переклали В. Коптілов, Вс. Ткаченко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія Африки. К., 1983; Вірші для Тараса. «Літературна Україна», 1989, 18 травня; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэзия Африки. М., 1973.

Ю. М. Кочубей, В. І. Ткаченко.


МОНОВІРШ, моностих (від грец. μόνος — один і στιχος — вірш) — однорядковий вірш. твір із завершеною смисловою, синтаксичною та метричною структурою. Як правило, для М. характерні довгий рядок і розміри — гекзаметр або александрійський вірш. М. був поширений у давньогрец. та давньоримській поезії.

М. М. Сулима.


МОНОДІЯ (грец. μονωδία — пісня одного співця, сольна пісня). В античній поезії — арія, яку виконував персонаж трагедії чи комедії. Бере початок від обрядових планів. Розквіту досягла у творах Еврипіда (бл. 480 або 484 до н. е. — 406 до н. е.). В еллініст. епоху виділяється у самостійний сольний жанр, зразком якого є «Скарга дівчини» (див. у кн.: Менандр. Комедии. — Герод. Мимиамбы. М., 1964).

М. Л. Гаспаров.


МОНОДРАМА (від грец. μόνος — один і δρα̃μα — драма) — жанр лірико-драм. міжродового утворення, в якому за допомогою монолога-сповіді (рушійної сили драматург. дії) відбувається саморозкриття героя. В основі композиції М. — багатоподієво-асоціативна структура, керована системою лейтмотивів. У М. здебільшого один персонаж; якщо є інші, то вони активної участі в дії не беруть. М. походить від театру доесхілівської епохи, в якому один актор грав різних персонажів, змінюючи маски. За драматург. побудовою розрізняють такі М.: п’єса-монолог («Три життя Айседори Дункан» З. Сагалова), п’єса-діалог по телефону («Уб’ємо мужчину?» Е. Радзінського, «Ленінградка» В. Балашова), п’єса з магнітофоном («Остання стрічка Креппа» С. Беккета). Будується М. як розповідь героя чи бесіда його з безмовним або відчужено присутнім персонажем. М. в сучас. укр. драматургії є, напр., п’єса «Стіна» Ю. Щербака.

В. О. Єршов.


МОНОЛОГ (грец. μονολόγος, від μόνος — один і λόγος — слово, мова) — висловлювання персонажа літ. твору, не розраховане на відповідь. Порівняно з діалогом М. більш розгорнутий, синтаксично розвиненіший, логічно викінчений, без пропусків, уривчастості тощо. Є різні види М.: М. внутрішній, внутрішня мова — висловлювання, не призначене для вимовляння вголос (див. Діалог і монолог внутрішні); М. ораторський — промова перед аудиторією; М. ліричний — поетичне висловлювання (в ліриці), формально адресоване самому лірич. герою, а по суті — мовцю і читачеві (слухачеві); М. розповідний (див. Розповідь); М. драматичний — сценічне висловлювання, як правило, розгорнуто-емоційне, з певними інтонаціями, що супроводжується мімікою, жестами й адресоване формально самому персонажеві-мовцю, а по суті — публіці; М. інформативнийдрамі) — повідомлення персонажа про події, що відбулися за сценою, а також міні-М. a part (убік) — репліка, висловлена нібито так, щоб її не було чути ін. персонажам; М. обрядовий (ритуальний) — звернення до надприродньої сили (молитва, замовляння тощо).

В. Л. Смілянська.


МОНОПОДІЯ (грец. μονοπόδια — одна стопа) — в античному віршуванні такт вірша, що складається з однієї стопи (на відміну від часто вживаних тактів — 2-стопних, 3-стопних і т. д., які називались відповідно диподія, триподія тощо). М. є такт дактилічного гекзаметра. Термін «монополія» рідко вживаний, має лише допоміжне значення.

М. Л. Гаспаров.


МОНОРИМ (від грец. μόνος — один і ρυθμός — рима; одноримність) — віршовий твір або його частина, усі рядки якого мають однакову риму. Напр., М.-чотиривірш:

На виру-вирочку,

на жовтому пісочку,

в перловому віночку

зав’юся у таночку!

(Леся Українка. «Лісова пісня»).

Г. К. Сидоренко.


МОНОСТИХ — див. Моновірш.


МОНТАЛЕ (Montale) Еудженіо (12.Х 1896, Генуя — 12.IX 1981, Мілан) — італ. поет, перекладач. Один з представників герметизму. Учасник Руху Опору. У зб. віршів «Панцир каракатиці» (1925) передав настрої смутку, тривоги, траг. передчуття. Повністю відмовившись від традиц. метрики італ. вірша, М. вдається до дисгармонії, дисонансів, у нього відсутні логіч. переходи між рядками (збірки «Дім митника та інші вірші», 1932; «Випадковості», 1939). В роки 2-ї світ. війни особливого звучання у віршах М. набула гуманіст. тематика (зб. «Фіністерре», 1943). У зб. «„Буря“ та інші вірші» (1956) відбилися емоц. переживання М. Наближеними до реального життя є вірші зб. «Сатура» (1972). Збірки «Щоденник 71-го та 1972-го» (1973) і «Зошит за чотири роки» (1977) засвідчили постійність М. у пошуках глибинної муз. основи слова; нетрадиц. засобів худож. вираження. Перекладав твори англ., амер. та ісп. письменників. Виступав як літ. і муз. критик. Лауреат Нобел. премії (1975). Окр. вірші М. переклали О. Пахльовська, Ю. Педан.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1984; № 8; [Вірші]. «Жовтень», 1985, № 2; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Итальянская лирика. XX век. М., 1968.

Літ.: Педан Ю. Поезія Еудженіо Монтале. «Всесвіт», 1984, № 8; Пахльовська О. Моральний імператив поета. «Жовтень», 1985, № 2.

І. В. Корунець.


МОНТВІЛА Вітаутас (4.II 1902, Чикаго, США — 19.VII 1941, Каунас) лит. поет. З 1906 жив у Литві. Навч. 1922 — 24 у Маріямпольській, а 1925 — 26 — в Кедайняйській учит. семінаріях, з 1928 — у Каунаському ун-ті. В 1929 — 30 був ув’язнений за антифашистську діяльність. Розстріляний гітлерівцями під Каунасом. М. — автор поеми «Гімназистка і поет» (1928), збірок «Ночі без нічлігу» (1933), «На широку землю» (1940). У повоєнний час вийшли збірки «Поезія» (1945), «Постріл вірша» (1961), «По сонячній стежці» (1963), «Вільна пісня» (1964) та ін. У ранніх творах М. викривав бурж. дійсність. Для віршів 30-х pp. характерні експресивність, іноді гостросатир. інтонації, революц. спрямування. М. належать також збірка «Оповідання» (вид. 1951) і вірші для дітей (зб. «Вогні», вид. 1973). Окр. поезії М. переклав С. Литвин.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Литовська радянська поезія. К., 1985; Рос. перекл. — Избранное. Вильнюс, 1952; Избранное. М., 1956; Свет ваш не погас. М., 1959; Стихи. М., 1962; Ночи без ночлега. М., 1982.

Літ.: Озеров Л. Витаутас Монтвила. «Дружба народов», 1956, № 7; Огнев В. Ф. Легенда о Монтвиле. М., 1975; Кубілюс В. Сучасна поезія Литви. В кн.: Литовська радянська поезія. К., 1985.

Т. І. Пушкаренко.


МОНТЕГЮ (Montague) Джон (28.II 1929, Нью-Йорк) — ірл. письменник. Закін. Нац. ун-т у Дубліні. Пише англ. мовою. Автор збірок віршів «Різновиди вигнання» (1958), «Отруєні землі» (1961), «Патріотична сюїта» (1966), «Течії» (1970), «Кам’янисте поле» (1972), «Величні шати» (1978) тощо. Поезію М. проймають болісні суперечності сучас. ірл. дійсності. Письменник правдиво відтворює драм. конфлікти Ольстеру (зб. новел «Смерть вождя», 1964), зокрема в новелі «Крик» (укр. перекл. Ю. Лісняка), де з психол. майстерністю змальовано повсякденне життя провінц. містечка, атмосферу беззахисності, в якій перебуває катол. населення.

Тв.: Укр. перекл. — Крик. В кн.: Сучасна ірландська новела. К., 1983.

Р. І. Доценко.


МОНТЕ-І-АПОНТЕ (Monte y Aponte) Домінго дель (4.VIII 1804, м. Маракайбо, Венесуела — 4.XI 1853, Мадрид) — куб. поет, літературознавець, громад. діяч. Вивчав право й філософію в ун-тах Гавани, а також у США, Іспанії. У 30-х pp. — секретар Кубинської академії л-ри, член Економічного товариства друзів країни в Гавані, очолював літ. гурток поетів-романтиків, який відіграв значну роль у становленні нац. кубинської л-ри. Послідовно виступав з позицій антиколоніалізму й аболіціонізму. 1843 виїхав у Європу. Його творчість еволюціонувала від просв. класицизму до романтизму. М.-і-А. висунув вимогу «кубинізуаати» поезію, створити на основі засвоєння й збагачення нар. романсової творчості нац.-самобутню поезію Куби. Автор зб. «Американські вірші» (1833), куди ввійшов цикл поезій «Кубинські романси», оди. Писав також сатири («Гачок судді»), публіцист. статті. Спадщина М.-і-А. відіграла певну роль у формуванні нац. самосвідомості й розвитку сусп. думки на Кубі.

Тв.: Рос. перекл. — Родина. В кн.: Кубинская поэзия. М., 1959.

В. С. Харитонов.


МОНТЕЙРУ ЛОБАТУ (Monteiro Lobato) Жозе Бенту (18.IV 1882, м. Таубате — 4.VII 1948, Сан-Паулу) — браз. письменник, публіцист. За освітою юрист. Займався журналістикою, видавничою діяльністю. В оповіданнях і нарисах реаліст. відтворив життя і долі простих людей (збірки «Урупес та інші історії й випадки», 1918; «Мертві міста», 1919; «Негритянка», 1920). Створив 17 книжок для дітей, які продовжують одна одну і мають спільних героїв: «Емілія в країні граматики» (1930), «Географія дони Бенти», «Арифметика Емілії» (обидві — 1935), «Орден Жовтого Дятла» та ін. М. Л. знайомить дітей з фольклором, історією Бразилії та ін. країн, основами різних наук. Захищав екон. і культур. незалежність своєї країни, виступав проти засилля іноз. монополій (публіцист. кн. «Нафтовий скандал», 1936). Окр. твори М. Л. перекл. М. Литвинець.

Тв.: Укр. перекл. — Казки тітоньки Настасії. К., 1977; Рос. перекл. — Сказки тетушки Настасии. М., 1958; Орден Желтого Дятла. М., 1961.

Літ.: Тертерян И. А. Бразильский роман XX века. М., 1965.

М. І. Литвинець.


МОНТЕНЬ (Montaigne) Мішель Ейкем де (28.II 1533, замок Монтень, побл. Бордо — 13.ІХ 1592, там же) — франц. філософ-гуманіст. письменник. Одержав класичну домашню освіту, закін. колеж у Бордо, вивчав 1554 юриспруденцію в Тулуз. ун-ті. До 1570 — радник магістрату Бордо, 1581 — 84 мер цього міста, 1588 — 92 жив і творив при дворі Генріха Наваррського, 1580 — 81 подорожував по Європі (Німеччина, Швейцарія, Італія). За філос. поглядами — попередник Вольтера, Ф. Бекона та ін., у філософії М. наявною була матеріаліст. тенденція. Гол. твір — «Проби» (в ориг. — «Есе»; кн. 1 — 2 — 1580, кн. 1 — 3 — 1588, доп. вид. 1592; укр. перекл. уривків — А. Перепаді), містить думки, спостереження, враження від прочитаного (особливо від антич. авторів) та пережитого; тут порушено теми виховання і навчання, слави і гідності, смерті і багатства тощо. Цим твором М. започаткував літ. жанр есе. Залишив також дорож. нотатки, епістол. спадщину. Образ М. епізодично з’являється у романі «Молоді літа Генріха IV» Г. Манна (1935).

Тв.: Укр. перекл. — Проби. «Всесвіт», 1991, № 2 — 4; Рос. перекл. — Опыты, кн. 1 — 3. М., 1979; Избранное. М., 1988.

Літ.: Література останньої чверті XVI ст. Д’Обіньє. Монтень. В кн.: Шаповалова М. С., Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури. Львів, 1982; Моруа А. От Монтеня до Арагона. М., 1983.

В. І. Ткаченко.


МОНТЕСК’Є (Montesquieu) Шарль Луї де Секонда, барон де ла Бред (18.I 1689, м. Лабред, поблизу Бордо — 10.II 1755, Париж) — франц. просвітитель, письменник, правознавець, філософ, член Ін-ту Франції. Закін. 1705 катол. колеж де Жюйї. Вивчав право в Бордо й Парижі. З 1714 — радник, з 1916 — віце-президент парламенту (суду) в Бордо. Найвідоміший худож. твір М. — філос.-епістоляр. роман «Перські листи» (1721), в якому дано крит. оцінку франц. вищого світу, церкви тощо. Писав епікурейські поеми в прозі («Книдський храм», 1725; «Подорож у Пафос», 1727), естет. трактати («Проби про смак у творах природи і мистецтва», 1753). Ідеї про об’єктивні закономірності істор. прогресу — в основі істор.-філос. праці М. «Роздуми про причини величі і падіння римлян» (1734). Істор.-філос. кн. «Про дух законів» (1748) відбиває вплив поглядів англ. правознавців і філософів. У цьому творі М. розробив теорію політ. правління, вирізняючи такі «розумні» форми, як демократія, аристократія і монархія, і «нерозумну» — деспотія. Був прихильником конституц. монархії, справедливість якої повинні були забезпечити розподіл влади і федеративна форма держ. устрою. Ідеї М. мали помітний вплив на розвиток тогочас. думки.

Тв.: Рос. перекл. — О духе законов... СПБ, 1900; Избранные произведения. М., 1955; Персидские письма. М., 1956.

Літ.: Баскин М. П. Монтескье. М., 1975; Азаркин Н. М. Монтескье. М., 1988.

К. О. Шахова.


МОПАССАН (Maupassant) Гі (повне ім’я — Анрі Рене Альбер Гі) де (5.VIII 1850, замок Міроменіль, побл. с-ща Турвіль-сюр-Арк, деп. Приморська Сена — 6.VII 1893, Париж) — франц. письменник. Закін. 1869 ліцей у Руані. 1870 вступив на юрид. ф-т ун-ту в м. Кані. 1870 — 71 як солдат брав участь у франко-прусській війні. Працював урядовцем у різних міністерствах. Один з останніх великих франц. реалістів 19 ст. Популярність здобув новелою «Пампушка» (1880). Новели М. (понад 300) відзначаються широтою охоплення сусп. простору тогочас. Франції, драм. насиченістю сюжету, психол. виразністю, часто іронічним або сатир. зображенням буржуазії, міщанства, вищого світу. Новели з життя простих людей, декласованих елементів пройняті гуманізмом. М. — майстер пейзажу, видатний стиліст. Його новелістика мала значний вплив на розвиток цього жанру в світовій л-рі. М. — автор ряду великих прозових творів. У романі «Життя» (1883) через драм. долю жінки з поміщицької родини розкрив причини занепаду дворянства. Сатир. романом «Любий друг» (1885) письменник осудив бурж. суспільство. Соціальною загостреністю відзначається роман «Монт-Оріоль» (1886). М. належать також романи «П’єр і Жан» (1887 — 88), «Сильніша за смерть» (1889), «Наше серце» (1890). Писав вірші (зб. «Поезії», 1880), дорож. нариси (збірки «Під сонцем», 1884; «На воді», 1888, та ін.), п’єси, літ.-крит. статті. 1891 письменницька діяльність М. траг. обірвалася через псих. хворобу. Багато творів М. були інсценізовані та екранізовані (романи «Любий друг», «Життя» та ін.). Перша укр. зб. новел М. «Дика пані» вийшла 1899 у Львові за ред. і з передмовою І. Франка. Твори М. перекладали Марко Вовчок, В. Щурат, О. Маковей, І. та М. Рильські, В. Підмогильний, Б. Козловський, М. Дейнар, М. Качеровський, П. Чикаленко, О. Косач-Кривинюк, Л. Івченкова, М. Вишнівська, В. Державин, Є. Тимченко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Чабанський скік. К., [1918]; Твори, т. 1 — 10. Х. — К., 1927 — 30; Твори, т. 1 — 8. К., 1969 — 74; Твори, 1 — 2. К., 1990; Рос. перекл. — Полное собрание сочинений, т. 1 — 12. М., 1958; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1954; Собрание сочинений, т. 1 — 7. М., 1977.

Літ.: [Франко І.]. Кілька слів про автора. В кн.: Мопассан. Дика пані. Львів, 1899; Гресько М. Дві маловідомі статті І. Франка про Мопассана. В кн.: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 8. Львів, 1960; Данилин Ю. И. Жизнь и творчество Мопассана. М., 1968;. Пащенко В. І. Гі де Мопассан. К., 1986; Гресько М. М. Твори Гі де Мопассана на Україні. Бібліографічний покажчик. Львів, 1960.

К. О. Шахова.


МОР (More) Томас (7.II 1478, Лондон — 6.VII 1535, там же) — англ. мислитель-гуманіст, держ. діяч. Навч. 1492 — 94 в Оксфорд. ун-ті. Працював адвокатом, 1523 — 29 — голова палати громад парламенту, 1529 — 32 — лорд-канцлер Англії. Мав дружні стосунки з Еразмом Роттердамським, Г. Гольбейном-молодшим, ін. відомими гуманістами. За відмову визнати короля Генріха VIII главою новоствореної англікан. церкви був ув’язнений в Тауері й через рік страчений. 1935 канонізований Ватиканом як святий. Автор численних латиномовних і англомовних епіграм, полем, трактатів. Гол. твір М. — «Золота книжечка, така ж корисна, як забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія» (або «Утопія», ч. 1 — 2, вид. латиною 1516 в Лувені, в англ. перекл. 1551 у Лондоні), в якому піддано гострій критиці вади тогочас. англ. суспільства і змальовано ідеальний, з погляду автора, сусп. лад на вигаданому о-ві. Цей твір вплинув на розвиток європ. сусп.-політ. думки 16 — 18 ст., на формування ідей утопіч. соціалізму та жанру утопії (твори Т. Кампанелли, Ф. Бекона, Е. Кабе, В. Морріса, Е. Белламі та ін.). Леся Українка у ст. «Утопія в белетристиці» (1906) зазначала, що М., на відміну від Платона, «поставив свій колективістичний ідеал на демократичний грунт», а завдяки «живим малюнкам» став «нарівні з найкращими белетристами новітньої доби» (Українка Леся. Зібр. тв., т. 8. К., 1977, с. 169 — 170). М. належить ще «Історія короля Річарда III» (1514 — 18, незакін.; вид. 1557) — визначний зразок англ. прози епохи Відродження, одне з джерел однойм. трагедії В. Шекспіра. «Утопію» переклали І. Шаровольський (1931) та Й. Кобів (1988).

Тв.: Укр. перекл. — Утопія. Х. — К., 1931; Утопія. В кн.: Мор Т. Утопія. — Кампанелла Т. Місто сонця. К., 1988; Рос. перекл. — Утопия. М., 1978.

Літ.: Алексеев М. П. Славянские источники «Утопии» Томаса Мора. М., 1955; Осиновский И. Н. Томас Мор. М., 1985; Алексєєнко О. Томас Мор і його «Утопія» «Всесвіт». 1985, № 7.

Р. І. Доценко.


МОРА (Móra) Ференц (17.VII 1879, м. Кішкунфеледьгаза — 8.II 1934, Сегед) — угор. письменник, публіцист. Закін. 1901 Будапешт. ун-т. Літ. діяльність почав як поет (поеми «Золоторунна вівця», 1902; зб. «Бідна моя доля», 1905). Романи «Пісня пшеничних полів» (1927), «Золотий саркофаг» (1932), «Воскресіння Ганнібала» (вид. 1949) мають антимілітарист., антифашист. спрямування. М. — автор популярної повісті-казки «Чарівний кожушок» (1918), збірок оповідань «У місті — в селі» (1906), «Ремісники, імператори, королі та інших цехів люди» (1925). Розлогу картину життя угор. села подав у збірках репортажів і нарисів «Георгікон» і «Кровні мої родичі» (обидві — 1925). Окр. твори М. переклали М. Лембак, І. Мегела, С. Панько, І. Черненко.

Тв.: Укр. перекл. — Боротьба зі світанком. «Всесвіт», 1959, № 9; Маленький куруц. В кн.: Маленькі герої. К., 1961; Країна хмар. К., 1966; Чарівний кожушок. К., 1975; Панський капелюх. В кн.: Угорські оповідання. К., 1976; Рос. перекл. — Золотой саркофаг. М., 1964; Король Печка. М., 1967; Дочь четырех отцов. М., 1989.

Літ.: Мегела І. П. Роман Ференца Мори «Золотий саркофаг». Достовірність і фантазія». «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1989, в. 17.

І. П. Мегела.


МОРА (лат. mora — проміжок часу, пауза) — в античному віршуванні тривалість вимови короткого складу, найменша одиниця відліку часу у вірші. Решта віршових одиниць — похідні від М.: довгий склад дорівнює, як правило, двом М., ямбічна стопа — трьом М. і т. д.


МОРАВІА (Moravia) Альберто (справж. — Пінкерле; 28.XI 1907, Рим — 1990, там же) — італ. письменник. Займав антифашист. позиції, зазнав переслідувань; під час гітл. окупації Італії переховувався в гірській місцевості. Антигуманність, аморалізм соціального укладу Італії 20-х pp. розкрив у романі «Байдужі» (1929). В наступних творах М. відчувається вплив модернізму, посилюються нотки песимізму — роман «Обмануті сподівання» (1935), збірки повістей та оповідань «Інтрига» (1937) і «Сни ледаря» (1940). У сатир. романі «Маскарад» (1941) у гротеск. формі зображено Муссоліні. Роман «Чочара» (1957, укр. переклад П. Соколовського) є найвищим творчим досягненням М. — про страждання й насильства, яких зазнав італ. народ під час 2-ї світ. війни. У повоєн. творах письменник змальовує життя сучас. Італії, зосередивши осн. увагу на етич. проблемах — романи «Римлянка» (1947), «Непокора» (1948), «Подружня любов» (1949), «Пристосуванець» (1951), «Зневага» (1954), повість «Агостіно» (1945). Помітне місце в італ. реаліст. л-рі зайняли збірки малої прози М. — «Римські оповідання» (1954) та «Нові римські оповідання» (1959). Вони пройняті глибоким співчуттям до скривджених суспільством простих людей — мешканців великого міста. М. належать ще романи «Нудьга» (1960), «Увага до жінки» (1965), «Я і він» (1971), «Внутрішнє життя» (1978), збірки оповідань «Епідемія» (1944), «Автомат» (1963), «Рай» (1970), «Хто його знає?» (1976), «Поїздка в Рим» (1988), трагедія «Беатріче Ченчі» (1958), книги нарисів «Місяць в СРСР» (1958), статей і есе «Людина як мета» (1964) та ін. Окремі твори М. переклали І. Труш, А. Перепадя.

Тв.: Укр. перекл. — Римські оповідання. К., 1974; [Твори]. «Всесвіт», 1978, № 2; Увага до жінки. «Всесвіт», 1992, № 12; Рос. перекл. — Равнодушные. М., 1976; Римлянка. — Презрение. — Рассказы. М., 1978: Римские рассказы. — Чочара, М., 1987.

Літ.: Скуратовський В. Альберто Моравіа, або Останні уроки народознавства. В кн.: Моравіа А. Чочара. — Римські оповідання. К., 1991.

М. І. Литвинець.


МОРАЛІТЕ (франц. moralité) — жанр драматургії середньовіччя та епохи Відродження в Зх. Європі 14 — 16 ст.; моралізаторська, повчально-алегор. драма етичного змісту переважно віршованої форми. Виникла у Франції, поширилася в Англії та ін. країнах. Для М. характерні сатир. викриття сусп. вад, уславлення доброчесності й стриманості («Мораліте про розумного і нерозумного», 1439; «Базельський собор», 1450, Ж. Шателена; «Мораліте про сліпого й паралітика», 1496, А. де ла Віня; «Чотири стихії», 1517, Растелла). В основі мораліте — притчі про неправедне життя. Проповідь христ. моралі зближує М. з містеріями та міраклями, але, на відміну від них, М. будується не за релігійними сюжетами. Осн. персонажі твору, що діють нарівні із звичайними особами, — Церква, Скупість, Єресь, Гордість та ін., які є силами Добра або Зла і змагаються між собою за душу людини. У М. створені численні типи образів-масок, які, переходячи з п’єси в п’єсу, справили вплив на становлення широко відомих нині персонажів світової драматургії (Фальстаф Шекспіра і Гарпагон Мольєра та ін.). Узагальнюючі імена дійових осіб використовуються і в творах укр. авторів (напр., Калитка, Пузир у І. Карпенка-Карого).

В. О. Єршов.


МОРАЧЕВСЬКИЙ (Moraczewski) Вацлав Даміан (27.XII 1867, Варшава — 13.ІХ 1950, Львів) — польс. і укр. хімік, ветеринар, літературознавець, перекладач, засл. діяч науки УРСР з 1941. Закін. 1889 Цюріх. ун-т. З 20-х pp. жив у Львові, працював у Львів. ветерин. ін-ті. Автор понад 180 праць з питань орган. хімії та фізіології тварин. Як літературознавець особливу увагу приділяв В. Стефаникові, з яким протягом багатьох років підтримував дружні взаємини і листувався. Опубл. розвідки «Василь Стефаник» (1899), «Василь Стефаник. Кленові листки» (1904), спогади «Василь Стефаник» (1946), у яких розглядав творчість видатного новеліста на тлі західноєвроп. новітніх літ. віянь, наголошуючи на самобутності його манери письма. Переклав польс. мовою новели В. Стефаника «Катруся», «Новина», «Лесева фамілія», «Майстер», «Ангел», «Виводили з села», що опубл. 1899 у Краків. журн. «Życie» («Життя»), а також «Вечірня година», «Шкода» і «Скін», надр. 1901 у варшав. журн. «Chimera» («Химера»). Декілька перекладів залишились неопублікованими. М. досліджував також творчість Т. Шевченка, І. Франка, Г. Сенкевича, С. Пшибишевського. Літ.-крит. і худож. вартість мають листи М. до В. Стефаника, С. Пшибишевського та ін. Частина архіву М. зберіг. у ЛНБ ім. В. Стефаника та Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України.

Тв.: Василь Стефаник. «Klonowe liście». — Ювілей Василя Стефаника. — Василь Стефаник. В кн.: Василь Стефаник у критиці та спогадах. К., 1970.

Літ.: Стефаник В. [Листи до В.-Д. Морачевського]. В кн.: Стефаник В. Повне зібрання творів, т. 3. К., 1954; Вервес Г. Д. Владислав Оркан і українська література. К., 1962; Погребенник Ф. Василь Стефаник у слов’янських літературах. К., 1976.

Ф. П. Погребенник.


МОРАЧЕВСЬКИЙ Пилип Семенович [псевд. і крипт. — Хвилимон Галузенко, М. Ф.; 14 (26).XI 1806, с. Шостовиця Черніг. пов. Черніг. губ. — 17 (29).IV 1879, с. Шняківка, тепер Ніжинського р-ну Черніг. обл.] — укр. поет, перекладач. Закін. 1828 Харків. ун-т. Викладав у Сум. повіт. уч-щі (1829 — 32) та Луцькій (1832 — 35) і Кам’янець-Поділ. (1835 — 42) гімназіях. Був інспектором у Кам’янець-Поділ. гімназії (1842 — 49) та Ніжин. ліцеї (1849 — 59). Літ. діяльність почав патріот. поемою «До чумака, або Война ягло-хранцузо-турецька у 1853 і 54 роках» (приурочена до подій Крим. війни, опубл. 1856; уривок з неї «Великому цареві нашому» надр. у «Киевских губернских ведомостях», 1854), присвяченою пораненим захисникам Севастополя, а також родинам полеглих героїв. 1861 в журн. «Основа» (кн. 1) опубл. уривок з романт. поеми «Чумаки, або Україна з 1768 року» (1848), більший уривок під назвою «Чумаки, або Смутні часи України» опубл. 1864 (повністю поему надр. 1930). У творі розповідається про сваволю польс. панів (від 1597), але осн. увагу приділено подіям Коліївщини. Написана поема коломийковим віршем. Три вірші М. надр. в «Украинском альманахе» (1831), ін. поезії опубл. 1901. Не виданими (за винятком уривків) залишились вірш. комедії, поема «Мечты и планы» (1858) та роман у листах «Год вперед, если не шесть лет» (1859). Переклав 1860 — 64 укр. мовою Євангеліє (надр. 1905, Рос. АН визнала його працю найкращим з усіх перекладів цієї книги слов’ян. мовами), Діяння апостолів, Послання апостолів, Апокаліпсис та Псалтир (доля їх невід.). За відгуком П. Житецького, виявив себе як «обережний і вдумливий перекладач» (Житецкий П. И. О переводах Евангелия на малорусский язык. СПБ, 1906, с. 40). Уклав «Словарь малороссийского языка по полтавскому наречию» (1853, не вид.). Для шкіл і нар. читання уклав підручник «Священна історія» (1862, доля рукопису невід.). Портрет с. 416.

Літ.: Науменко В. Ф. С. Морачевский и его литературная деятельность. «Киевская старина», 1902, № 11 — 12; Шевелів Б. «Чумаки» Филимона Галузенка й справжній автор цієї поеми. В кн.: За сто літ, кн. 6. К., 1930.

С. І. Білокінь.


МОРАЧЕВСЬКИЙ Юрій Вацлавович (4.II 1896, Цюріх — 14.XII 1935, Відень) — укр. поет і критик, юрист. Син В. Д. Морачевського. Був вільним слухачем Цюріх. ун-ту. Закін. 1923 Львів. ун-т. Працював суддею у Львові. Писав вірші укр., нім., франц. та італ. мовами — ввійшли до зб. «Парерга» (1935). Поезія М. передає світ переживань автора. М. належить кілька публікацій про В. Стефаника — рец. на його зб. «Твори» (1928), ст. «До 60-річчя з дня народження українського поета» (1931), літ.-крит. розвідка «Скарб нашої мови» (1932), в яких розкрив своєрідність таланту великого новеліста. Переклав нім. мовою новелу «Вона — земля» В. Стефаника. Листувався з В. Стефаником, О. Кобилянською. В. Стефаник присвятив М. новели «Мамин синок», «Санчата», «Про хлопчика, що його весна вбила». М. — автор кількох праць з юриспруденції.

Тв.: [Скарб нашої мови]. В кн.: Василь Стефаник у критиці та спогадах. К., 1970.

Літ.: Погребенник Ф. П. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника. К., 1980; Клиновий Ю. Юрій Морачевський, його батьки, його приятель. «Сучасність», 1983, № 11 — 12.

Ф. П. Погребенник.


МОРГАЄНКО Петро Давидович (псевд. — П. Гаєнко; 8.VII 1922, с. Орадівка, тепер Христинів. р-ну Черкас. обл. — 26.IX 1990, Київ) — укр. літ. критик. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1942 Київ. ун-т (м. Кзил-Орда). Працював у «Літературній газеті» (тепер «Літературна Україна»), журн. «Радянське літературознавство» (тепер «Слово і час»), вид-ві «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»). Автор ряду статей про життя і творчість М. Бажана, В. Сосюри, А. Головка, О. Соколовського, М. Стельмаха, П. Воронька та ін. Виступав у пресі з літ. фейлетонами і пародіями. Переклав істор. повість для дітей «Арістонік» М. Єзерського (1958). Упорядник зб. віршів поетів-фронтовиків «Пісня мужніх» (1960), кн. статей, нарисів і памфлетів «Дорога до весни» В. Василевської (1975), зб. літ.-крит. статей «Проблеми. Жанри. Майстерність» (в. 1 — 2, 1976 — 77) та ін.

В. Г. Пугач.


МОРГОВСЬКИЙ Антон Феліксович (14.VII 1957) смт Першотравневе Баранівського р-ну Житом. обл.) — укр. письменник. Закін. 1979 Київ. ун-т. Учителював, був на журналіст. роботі. Автор зб. повістей «І тоді я прийду...» (1983), зб. повістей та оповідань «Свято білої сорочки» (1989), присвячених проблемам сучас. молоді. Тяжіє до метафорично-асоціат. письма.

Літ.: Нахлік Є. Прагнення поезії. «Прапор», 1984, № 7; Кравченко А. Є. Молода українська проза. К., 1990.

О. С. Кухар-Онишко.


МОРГУН Федір Овксентійович [28.V (10.VI) 1910, с. Ярославець, тепер Кролевецького р-ну Сум. обл. — 4.V 1990, Черкаси] — укр. поет. Закін. 1940 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Працював у пресі, був секретарем правління СП Казахстану, відп. секретарем Черкас. орг-ції СПУ. Писав укр. і рос. мовами. Автор збірок «Славлю труд» (1951), «Веселка над степом» (1955), «Білі хмари» (1960), «Посміхнися, земле, мені» (1976), «Спорідненість» (1979), «Зимові яблука», «Довіра» (обидві — 1985) та ін. Поет. манері М. властиві ліризм, оповідні інтонації. Переклав з казах. мови повість «Зовуть мене Кожа» Б. Сокпакбаєва (1973), роман «Буран» Т. Ахтанова (1974), зб. «Казахські прислів’я та приказки» (1976), ряд оповідань М. Ауезова та ін. Окр. твори М. перекладено казах. і туркм. мовами.

Тв.: Стихотворения. К., 1990.

В. В. Громова.


МОРГУН Федір Трохимович (12.V 1924, с. Новоолександрівка, тепер Красноармійського р-ну Донецької обл.) — укр. парт. і державний діяч, Герой Соц. Праці (1976), кандидат сільсько-госп. наук. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1949 Дніпроп. сільськогосп. ін-т. Брав участь в освоєнні цілинних земель Казахстану, був там директором радгоспу. З 1965 — на парт. і держ. роботі: в ЦК КПРС, перший заст. голови Ради Міністрів Киргизії, перший секретар Полтав. обкому КПУ, голова Держ. комітету СРСР з охорони природи тощо. Пише рос. мовою. Автор книг докум. публіцистики «Хліб і люди» (1964, укр. перекл. І. Сподаренка), «Думи про цілину» (1969), «Господарі хлібних ланів», «Поле без плуга» (1980), «Розкажи, поле...» (1981), «Залежить від кожного» (1985), «Уроки Мальцева» (1988), «Кінець світу? Або ...» (1991).

Тв.: Укр. перекл. — Хліб і люди. К., 1974.

Н. В. Журавлевич.


МОРДАНЬ Володимир Григорович (15.I 1937, с. Новосільське, тепер Лебедин. р-ну Сум. обл.) — укр. поет. Закін. 1961 Ніжин. пед. ін-т. Працював у пресі, з 1969 — у вид-ві «Музична Україна». Автор збірок «Задесення моє» (1962), «Ритми» (1965), «Листопад» (1967), «День» (1968), «Дерев зелені біоструми» (1972), «Лебедин» (1976), «Верес» (1983), «На рушнику зорі» (1987). Для дітей написав збірки віршів «Сонячний ранок» (1966), «Де весняночки кують» (1971), «Літо починається» (1973), казки «Коваль нот» (1971), «Кругла казочка» (1986), «Калиновий вогонь» (1984), «Гей, сурмаче!» (1987). М. належить текст камерної кантати «Тріолети» (1985, муз. О. Костіна). Окр. твори М. перекладено рос., білорус., молд., азерб., туркм., португ. мовами.

Літ.: Ющенко О. Володимирові Морданю — 50. «Літературна Україна», 1987, 22 січня.

М. Н. Чепурна.


МОРДИНОВ Микола Єгорович [псевд. Амма Аччигийа; 24.XII 1905 (6.I 1906), Нижньо-Амгінський насліг Ботуруського улусу, тепер Таттинський р-н, Саха (Якутія)] — якут. письменник, нар. письменник Якутії з 1966. Закін. 1931 2-й Московський університет. Найвідоміший твір — роман «Весняна пора» (1944, укр. переклад Д. Шкуренко та Ф. Сидоренка), де М. зобразив життя якут. народу в перші десятиліття 20 ст. Автор збірки оповідань «Ніж не ріже руків’я» (1934), повістей «На відпочинку» (1937), «Друзі» (1977) та ін., кількох п’єс («Від колонії до комуни», «Людина», «Широкою дорогою» та ін.). Оповідання «Привіт» (1937) і «Дівчина-красуня» (1941), п’єса «Батьківщина» (1943) та деякі ін. твори пов’язані з укр. тематикою. Перекладає з рос. (М. Лермонтова, Л. Толстого, В. Короленка) та нім. (Й. К. Ф. Шіллера) мов.

Тв.: Укр. перекл. — Весняна пора. К., 1957; Рос. перекл. — Повести. М., 1960; Весенняя пора. М., 1983.

Літ.: Уваров В. Роман о якутском народе. «Знамя», 1952, № 10; Канаев Н. П. Творчество Н. Е. Мординова. Якутск, 1964; Боескоров Г. К. Мастерство Н. Е. Мординова. Якутск, 1973.

В. Т. Петров.


МОРДОВЕЦЬ (Мордовцев) Данило Лукич [7 (19).XII 1830, слобода Данилівка, тепер смт Волгогр. обл. — 10 (23).VI 1905, м. Кисловодськ, похов. у Ростові-на-Дону] — укр. і рос. письменник, історик. З давнього козац. роду. Закін. 1854 істор.-філол. ф-т Петерб. ун-ту. Понад 30 років служив чиновником, переважно у Саратові, де 1854 здружився із засланим туди М. Костомаровим. Тривалий час письменник служив у Міністерстві шляхів сполучення, був керівником канцелярії сарат. губернатора, ред. «Саратовских губернских ведомостей» (1856 — 1862). У 1886 М. вийшов у відставку. Писав українською та російською мовами. Протягом 50 — 70-х pp. активно співробітничав у журналах «Русское слово», «Отечественные записки», «Дело», «Вестник Европы», «Исторический вестник» та ін. Літ. діяльність почав у студ. роки. Тоді переповів віршем українською мовою «Краледворський рукопис».

У своєму першому творі — романт. поемі «Козаки і море» (1854, опубл. 1859 в «Малорусском литературном сборнике», упорядником і видавцем якого був М.) звернувся до істор. минулого України. В оповіданнях «Старці» (1855, опубл. 1885), «Дзвонар», «Солдатка» (1859, опубл. 1861 в «Основі») з гуманіст. позицій відобразив життя покріпаченого укр. села. Повість «Нові російські люди (Повість з життя шістдесятих років)» (1867), роман «Знамення часу» (1869, заборон, цензурою; вид. 1900) відбивають настрої демокр. інтелігенції, зародження народниц. руху (хоча поглядів народників М. не поділяв). Гострі проблеми сусп. життя розробляються в романі «З минулого (Страдні сторінки на Русі)». Популярності М. зажив істор. романами «Дванадцятий рік», «Лжедмитрій» (обидва — 1879), «Цар і гетьман», «Соловецьке сидіння» (обидва — 1880), «Господар Великий Новгород» (1882), «За чиї гріхи» (1890), в яких виявив інтерес до нар. рухів. У романах «Великий розкол» (1881), «Сагайдачний» (1882; три переробки укр. мовою — 1887, 1908, 1909), «Кримська неволя» (1885), «Тиміш» (1889), «Палій» (1896 — 97; опубл. 1902 укр. мовою), «Дві долі» (1898, укр. мовою) розкриваються історичні долі українського і рос. народів. М. належать ще істор. романи «Ідеалісти і реалісти» (1876), «Замурована цариця» (1891), «Гомін каміння» (1895), «Загибель Єрусалима» (1897). Писав і драм. твори — «Празький погром 1848 p.», «Степан Малий», «Добровольці» (ввійшли до зб. «Слов’янські драми», 1877, заборон. цензурою). Автор романізованої біографії М. Костомарова «Професор Ратмиров» (1889, не закін.). У 80 — 90-х pp. опубл. ряд лірико-біогр. нарисів («Сон не сон», «Скажи, місяченьку!», «Із уст младенців»), оповідань («Луна з „Нової України“» та ін.) укр. мовою. На поч. 80-х pp. надр. дорожні нариси «Поїздка до пірамід», «Поїздка до Єрусалима», «На Арарат», «По Італії», «По Іспанії», «В гостях у Тамерлана» та ін. Враження від поїздок в Україну 1883 і 1886 відтворено у ліричних нарисах-спогадах «Під небом України», «За що ж?».

Відомі істор. праці М. — «Пугачовщина» (1866), «Самозванці і понизова вольниця» (т. 1 — 2, 1867), «Гайдамаччина» (1870), «Політичні рухи російського народу» (т. 1 — 2, 1871), «Напередодні волі» (1872, опубліковано 1889). Більшість історико-соціологічних та публіцистичних розробок М. увійшла до його збірників «Десятиріччя російського земства» (1876) та «Історичні пропілеї» (т. 1 — 2, 1889). Був знайомий з Т. Шевченком, вдячну пам’ять про нього проніс через усе життя. Написав розгорнуту статтю-рецензію на «Кобзар» (1860), ст. «Роковини Шевченка в Петербурзі» (1886), передмову до «Иллюстрированного „Кобзаря“ Т. Г. Шевченко» (1896), спогади «З минулого та пережитого» (1902 — про зустрічі з поетом). Проти антиістор. тлумачення ролі нар. мас, спроб приниження значення творчості Т. Шевченка спрямована полем. брошура М. «„За крашанку — писанка“. П. Ол. Кулішеві» (1882). Був одним з організаторів Шевченківських вечорів (1880 — 1904) у Петербурзі, Т-ва імені Т. Г. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Пд. Росії, що вчаться у вищих навч. закладах Петербурга, та Благодійного товариства для видання загальнокорисних і дешевих книг (1898, перший його голова). М. написав спогади про М. Костомарова, М. Драгоманова («Про незабутнє», 1903), сприяв виданню творів укр. письменників у Петербурзі, публікував у пресі статті на захист укр. театру від нападок реакції, рецензії на вистави труп М. Кропивницького і П. Саксаганського, не раз виступав проти переслідувань і цензурних заборон укр. мови, за дозвіл викладати в школах рідною мовою. Один з перших перекладачів творів М. Гоголя. І. Франко, оцінюючи творчість письменника, зазначав, що «Мордовець належить до великих майстрів української мови» (Франко І. Зібр. тв., т. 36. К., 1982, с. 43).

Тв.: Оповідання. СПБ, 1885; Собрание сочинений, т. 1 — 50. СПБ, 1901 — 02; Знамення времени. М., 1957; Твори, т. 1 — 2. К., 1958; Великий раскол. — Накануне воли. Ростов-на-Дону, 1987; Сагайдачний. Львів, 1989; Царь и гетман. М., 1990.

Літ.: Франко І. Я. Д. Л. Мордовець. Оповідання. В кн.: Ватра. Стрий, 1887; Глинский Б. Д. Л. Мордовцев. В кн.: Глинский Б. Среди литераторов и учёных. СПБ, 1914; Дорошкевич Г. Д. Мордовець як літературна і громадська постать. «Україна», 1930, № 7 — 8; Салтыков-Щедрин Н. Е. Новые русские люди. Роман Д. Мордовцева. В кн.: Салтыков-Щедрин Н. Е. Полное собр. соч., т. 8. М., 1937; Беляєв В. Г. Життя і творчість Данила Мордовця. В кн.: Мордовець Д. Тв., т. 1. К., 1958; Прийма Ф. Шевченко в отзывах Д. Л. Мордовцева. В кн.: Страницы истории русской литературы. М., 1971; Момот В. С. Даниил Лукич Мордовцев. Ростов-на-Дону, 1978; Франко І. Я. Данило Мордовець. В кн.: Франко І. Я. Зібрання творів, т. 36. К., 1982; Марголис Ю. Т. Г. Шевченко и Д. Л. Мордовцев (к оценке исторических воззрений поэта в русской демократической журналистике 1860-х годов). «Вестник Ленинградского университета. История, язык, литература», 1985, в. 2, № 9; Муренина Г. «Работою вы победите мир». В кн.: Саратовские друзья Чернышевского. Саратов, 1985.

В. Г. Беляєв.


МОРДОВСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра мордов. народу, який живе в європ. частині Рос. Федерації, у Сибіру, Серед. Азії, на Дал. Сході. Бере початок з уснопоет. творчості. Почала розвиватися з 20-х pp. 20 ст. із створенням нац. писемності. В 30-х pp. виступили З. Дорофеєв, Ф. Григошин, І. Кривошеєв, Ф. Завалишин, А. Моро, В. Ардєєв, Я. Пінясов, С. Вечканов та ін., творчість яких спиралася на традиції фольклору і досвід рос. л-ри. Провідне місце належало поезії, освоювалися жанри оповідання, повісті, драми; серед перших романів — «Кінель» О. Лук’янова (кн. 1, 1933), «Чорний стовп» А. Куторкина (1934), «Під Чихан-горою» Т. Раптанова (1934). В передвоєнні роки з’явилися поеми «Казка-бувальщина» (1930) і «За волю» (1935) М. Безбородова, «Гальо» А. Рогожина (1935), драма «Литова» (1940) і повість «Перший урок» (1940) П. Кирилова, повість «Татю» Т. Раптанова (1933) та ін. Під час Вел. Вітчизн. війни морд. письменники в основному виступали з патріот. віршами, оповіданнями, нарисами. Тема війни переважала в М. л. першого повоєнного десятиліття — збірки віршів «По дорогах війни» П. Кирилова (1945), «Вінок» С. Вечканова (1946), роман «В сім’ї єдиній» І. Антонова (1954) та ін. В л-ру приходять молоді літератори О. Щеглов, І. Девін, І. Кишняков, І. Шумилкін, І. Прончатов та ін. Розробляється тема істор. минулого — роман «Широка Мокша» Т. Кирдяшкіна (1952) та ін. Мирній праці народу присвячені поеми «Концерт» С. Вечканова (1947), «Солдат прийшов додому» Н. Еркая (1949), роман «Світлий шлях» О. Лук’янова (ч. 1 — 2, 1955 — 58) та ін. Розвивається перекладацька галузь (зокрема з рос. л-ри). В 50 — 60-х pp. M. л. позначена домінантою великої прози: роман «Лавгинов» В. Коломасова (1959), роман-трилогія «Найман» («Ліс шуміти не перестав», «Люди стали близькими», «Дим над землею», 1957 — 64) К. Абрамова та ін. Водночас формується дит. л-ра. З’являються літературозн. праця «Нарис історії мордовської радянської літератури» (1956), підручник для вузів «Мордовська радянська література» (1959), «Історія мордовської радянської літератури» (т. 1 — 2, 1968 — 71), розвідки про творчість окр. письменників, важливі літ. проблеми.

Мордовська письменницька орг-ція засн. 1934. Виходять літ.-худож. та громад.-політ. журнали «Мокша» (з 1928) та «Сятко» («Іскра», з 1929). Розвиваються мордов.-укр. міжліт. зв’язки. Мордов. письменники О. Мартинов, І. Девін, М. Кавкайнін, Н. Еркай, С. Платонов, І. Осьмухін та ін. присвятили Україні ряд творів. 1939 з’явилися перші переклади поезій Т. Шевченка (вірші «Заповіт», «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Ой чого ти почорніло», поема «Сон» та ін.), здійснені К. Абрамовим; 1940 видано книжки «Кобзар» і «Вірші та поеми» укр. поета. Окр. Шевченкові твори надр. у зб. «Українські вірші та оповідання» (1954), включені до шкільних хрестоматій. Про творчість поета написано статті «Великий народний поет» І. Маліна (1939), «Шевченко живе з нами» Ф. Макарова (1961) та ін. Ряд творів Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Корнійчука переклав Н. Еркай, який бував в Україні, підтримував дружні зв’язки з П. Тичиною та ін. укр. письменниками. Перекладено також окр. твори М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, П. Воронька та ін. 1969 в Мордов. муз.-драм. театрі (Саранськ) пост. п’єсу «Платон Кречет» О. Корнійчука. 1972 в Мордовії відбулися Дні л-ри та мист-ва України. Укр. мовою вийшли повість «Альошка» Н. Еркая, зб. оповідань «Вічно живий» Я. Пінясова (обидві — 1980) та ін. Ряд творів мордов. письменників опубл. у зб. «Сузір’я» (в. 9. К., 1976). З мордов. л-ри перекладали А. Іщук, С. Литвин, В. Неділько, М. Сухачова та ін.

Літ.: Очерк истории мордовской советской литературы. Саранск, 1956; Кирюшкин Б. Мордовский советский роман. Саранск, 1965.

А. Г. Шпиталь.


МОРЕНЕЦЬ Володимир Пилипович (9.IV 1953, Київ) — укр. літературознавець, критик, канд. філологічних наук з 1985. Син П. Г. Моренця. Навчався 1973 — 74 у Варшавському ун-ті, закінчив 1977 Київський університет. Працював у редакціях журналів «Економіка Радянської України» та «Радянське літературознавство» (з 1990 — «Слово і час»), з 1986 — наук. співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України. Автор праць «Джерела поетики Константи Ільдефонса Галчинського», «На відстані серця» (обидві — 1986), «Борис Олійник» (1987), «Володимир Сосюра» (1990), ряду літ.-крит. статей.

Літ.: Ковалів Ю. Древо поезії. «Друг читача», 1987, 2 квітня.

Ю. І. Ковалів.


МОРЕНЕЦЬ Пилип Григорович (27.XI 1919, с. Варва, тепер смт Черніг. обл. — 7.XII 1969, Київ) — укр. поет, літературознавець, канд. філол. наук з 1965. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1947 Київ. ун-т. Працював у Київ. музеї Т. Г. Шевченка, вчителював, 1958 — 69 — наук. співробітник НДІ педагогіки України. Виступав з віршами у період. виданнях. Поет. спадщина М. зібрана у кн. «А пісня лунає...» (опубл. 1973, у співавт. з Г. Маловиком). Написав метод. посібник «Вивчення української радянської літератури у восьмирічній школі» (1962), підручник для 4-го класу «Українська література» (1969, разом з Г. Ткаченко).

Літ.: Самійленко М. «Бо що таке поезія?..». В кн.: Моренець П., Маловик Г. А пісня лунає... К., 1973.

В. В. Громова.


МОРІ Огай (справж. ім’я — Рінтаро; 19.I 1862, преф. Сімане — 9.VII 1922, Токіо) — япон. письменник, перекладач. Вивчав медицину в Токіо та Берліні (1884 — 88). Тривалий час очолював санітарну службу в япон. армії. У 1889 — 94 — фундатор, редактор і видавець літ.-крит. журналу «Сігарамі-сосі» («Загата»). Один з основоположників романтизму в япон. л-рі. Роман «Танцівниця» (1890) — про нещасливе кохання. Популярність М. приніс роман «Ханако» (1910; про япон. танцівницю, що була моделлю скульптур О. Родена). Повісті «Vita sexnalis» (1909) і «Дикий гусак» (1913) створені в дусі натуралізму. В істор. повістях «Передсмертний лист Окіцу Ягоемона» (1912), «Родина Абе», «Помста в Годзінгахара» (обидві — 1913), «Інцидент у Сакаї» (1914), філос. есе «Марення» (1911) відтворив традиції япон. військ.-феод. суспільства. Писав також оповідання («Юність», 1910, та ін.), п’єси. Переклав роман «Імпровізатор» Г. К. Андерсена, трагедію «Фауст» Й. В. Гете.

Тв.: Рос. перекл. — Однажды в лодке. В кн.: Восточный альманах, в. 4. М., 1961; [Твори]. В кн.: Иванова Т. Д. Мори Огай. М., 1982; [Твори]. В кн.: Мори Огай. Дикий гусь. — Танцовщица. — Симадзаки Тосон. Нарушенный завет. М., 1990.

Літ.: История современной японской литературы. М., 1961; Иванова Т. Д. Мори Огай. М., 1982.

Б. П. Яценко.


МОРІАК (Mauriac) Франсуа (11.Х 1885, Бордо — 1.IX 1970, Париж) — франц. письменник, член Франц. академії з 1933. Закін. катол. колеж маріанітів, навч. 1906 — 07 на літ. ф-ті ун-ту в Бордо. Учасник Руху Опору. Поет. збірки «Складені для молитви руки» (1909) і «Прощання з юністю» (1911) мають автобіогр. характер. Популярність здобув романами з життя франц. провінц. буржуазії — «Поцілунок прокаженому» (1922), «Прародичка» (1923), «Пустеля кохання» (1925), «Тереза Дескейру» (1927), «Гадючник» (1932), «Кінець ночі» (1935), «Дорога в нікуди» (1939), «Фарисейка» (1941). В романах «Ягнятко» (1954), «Підліток минулих часів» (1969) і повісті «Мавпочка» (1951) викрив лицемірство бурж. моралі. Автор п’єс «Лихий поплутав» (1948), «Вогонь на землі» (1950), публіцист. кн. «Чорний зошит» (1943, під псевд. Форез; антифашист. спрямування), збірок публіцист. нарисів і політ. статей «Блокноти» (1952 — 70), «Нові блокноти» (1958 — 60), «Політичні спогади» (1967), істор. дослідження «Де Голль» (1964), кіносценарію «Хліб господній» (1955). Реліг.-етичні проблеми порушив у книгах «Бог і Мамона» (1929), «Страждання і щастя християн» (1930). Свої естет. погляди виклав у теор. працях «Роман» (1928), «Романіст і його персонажі» (1933), «Внутрішні мемуари» (1959), «У що я вірю» (1962), «Нові внутрішні мемуари» (1965). Виступав за реаліст. мист-во, поєднання класич. і нар. традицій, проти модернізму. Лауреат Нобел. премії (1952). Окр. твори М. переклали Д. Паламарчук, С. Пінчук.

Тв.: Укр. перекл. — Літератор. [X.], 1927; Гадючник. — Дорога в нікуди. — Тереза Дескейру. Львів, 1986; Рос. перекл. — Тереза Дескейру. — Фарисейка. — Мартышка. — Подросток былых времен. М., 1985; Не покоряться ночи... М., 1986; Дорога в никуда. М., 1989.

Літ.: Кирнозе З. И. Франсуа Мориак. М., 1970; Наркирьер Ф. Франсуа Мориак. М., 1983.

В. І. Пащенко.


МОРІЦ (Móricz) Жигмонд (2.VII 1879, с. Тісачече, тепер Сабольч-Сатмар. медє — 4.IX 1942, Будапешт) — угор. письменник. Навч. 1897 — 1902 в Дебрец. та Будапешт. ун-тах. На поч. 1-ї світ. війни був військ. кор. у Галичині. Учасник Угор. революції 1919, за що згодом зазнав переслідувань з боку властей. З 1939 — ред. журн. «Kelet Népe» («Народ Сходу»), навколо якого об’єдналися демокр. сили. Перша зб. оповідань «Сім крейцерів» (1909) привернула увагу реаліст. манерою письма, вмінням автора у короткому епізоді виразити складність життя. В романі «Золото в болоті» (1911) помітна схильність М. до натураліст. тлумачення сусп. подій. Одна з провідних тем письменника цього періоду — відтворення задушливої атмосфери життя провінц. містечок, екон. і культур. відсталості, морального консерватизму. Настрої широких верств населення напередодні війни, зіткнення різних філос. поглядів передав у романі «Смолоскип» (1917). У романах М. «Від зорі до зорі» (1926), «Панські забави» (1927), «Спекотні поля» (1929) розкрив соціальне становище дрібного дворянства. Роман «Родичі» (1930) — розставання з ілюзіями щодо можливості екон. і соціального розвитку на старих засадах. Автор трилогії «Ердей» (1922 — 33; про драм. сторінки угор. історії 17 — 20 ст.), романів «Щаслива людина» (1936), «Бетяр» (1937), «Сирітка» (1941), повістей «У глухому закутку» (1911), «Будь чесним до самої смерті» (1920), п’єс. Своєрідним підсумком творчого шляху М. є автобіогр. роман «Історія мого життя» (1938). Символом нерозривної єдності долі письменника і народу стала незакін. трилогія про нар. месника «Шандор Рожа» (романи «Шандор Рожа сідає на коня», 1941; «Шандор Рожа супить брови», 1942). Твори М. відзначаються широтою охоплення подій, глибиною розкриття соціально-політ. явищ, сутності людини. Окр. твори М. переклали І. Чендей, Ю. Шкробинець, М. Івашкович, І. Мегела.

Тв.: Укр. перекл. — Оповідання. Ужгород, 1954; Будь чесним до самої смерті. К., 1979; Родичі. К., 1979; Рос. перекл. — Избранное, т. 1 — 2. М., 1958; Пьесы. М., 1962; Жужанна в Клагенфурте. М., 1970; Избранное. М., 1980.

Літ.: Мегела І. Співець народної надії. «Всесвіт», 1979, № 7; Умнякова Е. В. Жигмонд Мориц и современная венгерская литература. М., 1985; Мегела 1. П. Реалізм Жигмонда Моріца. К., 1985; Сувиженко Л. И. Жигмонд Мориц и его время. Л., 1988.

І. П. Мегела.


МОРІЦ Юнна Петрівна (2.VI 1937, Київ) — рос. поетеса. Закін. 1961 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Мис Бажання» (1961), «Лоза» (1970), «Суровою ниткою» (1974), «При світлі життя» (1977), «Третє око» (1980), «Синій вогонь» (1985), «На цьому березі високому» (1987), «У лігві голосу» (1990). М. порушує болючі питання сучас. буття, вирішує непрості морально-етич. проблеми, відтв. світ у його багатобарвності і гармонійній єдності. Пише також вірші для дітей (книжки «Щасливий жук», «Малинова кішка», «Пострибати-побавитися», «Заходьте в гості!», «Великий секрет для маленької компанії» та ін.), крит. статті, рецензії. Перекладає із слов’янських, ісп., грец., латис., ест., ідиш, вірм. та ін. мов. Переклала ряд поезій М. Бажана та В. Коротича.

Тв.: Избранное. М., 1982.

Літ.: Чупринин С. Над уровнем жизни. «Литературное обозрение», 1979. № 6; Бакина М. А. О некоторых поэтических традициях в творчестве Ю. Мориц. «Русская речь», 1980, № 4; Саввиных М. «Сад откровений». «Юность», 1981, № 1.

Л. Я. Дергаль.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.