Такими слов’янськими знаками користуються друкарі при друкуванні книжок. Інші знаки у писарів, якими вони звичайно пишуть від руки листи, зобов’язання, привілеї і багато чого іншого по потребі. Саме такі знаки наведено перед тобою нижче:

ОБЕРНЕНИЙ АЛФАВІТ

який у слов’ян здебільшого призначається для хлопчиків, щоб вони краще закріпляли свою обізнаність із знаками.

ЗМІШАНИЙ АЛФАВІТ

Писарський алфавіт, в якому ті ж самі літери зображуються кілька разів, по-різному, для досконального розуміння слов’янських рукописів

РОЗМІЩЕННЯ СКЛАДІВ ОБОМА СПОСОБАМИ

ВИКЛАД ПОВНИЙ

ВИКЛАД ТОЙ ЖЕ, СКОРОЧЕНИЙ

ПОВНИЙ

ВИКЛАД ПОВНИЙ, ПИСАРСЬКИЙ

СКОРОЧЕНИЙ

УЖИВАНІ НАЗВИ (ЛІТЕР) АЛФАВІТУ

ВШАНУВАННЯ ДІВИ МАРІЇ

КОМЕНТАРІЙ ДО ЛІТЕР

Як можна бачити з алфавіту, у слов’ян літер числом — сорок три. З них приголосних — двадцять чотири, а саме:

Всі інші — голосні. Вони діляться на дві групи: деякі з них, число вісім — [в електронній публікації на http://litopys.kiev.ua/: ’á ’ε ї и ү ю ıа ω] — ставляться на початку, в середині і в кінці слова. А деякі з них — теж числом вісім — [у ъ ы ь Ђ А ’v́ о] — вживаються тільки в середині і вкінці, але ніколи — на початку слова. Цю різницю між голосними читачеві слов’янських книг легко буде помітити.

Якщо в слов’ян і є деякі дифтонги, як-от: [ıа ю ү ω ы] то в слов’янському читанні вони сприймаються як прості голосні, а тому й до уваги їх брати як дифтонги [6а] не доводиться, хоч це, очевидно, дифтонги. Адже, наприклад, ıа — ніби іа; далі ю — ніби іо; ү — як оv; ώ — як два оо; ы — нарешті, подібне до и і грецьких літер.

Далі слід взяти до уваги голосну и. Маючи на собі гострий наголос и́, ця голосна вимовляється, звичайно, протяжно, як-от: ви́жу, пи́шуть. Коли ж на ній стоїть наголос важкий, то вона ставиться в кінці слова, як-от: бεрѝ, пишѝ. Це спостереження стосується й інших голосних наприкінці слова, якщо вони утворюють склад з попередньою приголосною, як-от: панà — пана; богà — бога. Але це спостереження менш корисне. Зате наступне варте найбільшої уваги, бо воно дозволяє правильно розрізняти числа і відмінки у відмінах та частини мови. Отже, слід запам’ятати, що коли ця літера и стоїть на кінці якогось слова з важким наголосом ѝ, то вона сама собою, окремо від попередньої голосної, утворює склад, як-от: нεбεсныѝ — небесні, тобто називний відмінок множини. Якщо ж ця сама літера стоїть на кінці слова [6б] з апострофом у нахиленому положенні над нею, то вона не утворює складу, окремого від попередніх голосних слова, як-от:

нεбεсный, і вимовляється скорочено, наприклад, ный, тобто буде не два склади, а один. І тоді нεбεсный — називний відмінок однини.

Нарешті, коли цю голосну ’и, позначену прямим апострофом, дещо віддалено од наступного слова, як-от: й бг̃ъ — й бог, то вона стає сполучником, частиною мови, і означає і. На це слід звернути особливу увагу тому, хто студіює слов’янську мову за текстом, викладеним кирилівським письмом (адже ієронімове, що постало з кирилівського, не має жодних знаків наголосу). Проте писарі-слов’яни цією системою наголосів здебільшого не користуються, може, поспішаючи під час писання, може, тому, що зроду володіють мовою або, нарешті, може, просто через неуважність.

Про голосні о, ү і ıа

З них перша голосна, якщо вона позначається прямим апострофом, наприклад ’ó, може мати місце на початку слова, як-от: ’óтεцъ. Якщо ж ця голосна віддалена від наступного слова, то вона вже є частиною [мови] — прийменником [7а] і означає про, наприклад: ’ó богү — про бога. В інших же випадках [ця голосна] ставиться без апострофа в середині і в кінці слова, як-от: коло — колесо. Те саме стосується і двох інших голосних ү і ’ıа. Адже ’ү́, стоячи окремо перед наступним словом, має значення у, як-от: ’ү бóга — у бога; також і ıа значить я. Тому-то ці голосні, постійно сполучаючись із словами, не порушують їх цільності, як-от: ’ıав˘ный — явний; ’үлица — вулиця.

Про голосні ’v́ і а, ъ, ь

Якщо голосна а ставиться в кінці слова після голосної ї, то вона набуває природи літери А, як-от: εвсεвїа.

’v́ також набуває природи літери в, як-от: ε’v́ сεвїа, але це трапляється дуже рідко, бо частіше і в рукописах, і в друку ставиться літера в, як-от: двóръ, а не д’v́оръ. Однак ця різниця між голосними для кожного стане яснішою в процесі читання.

Що ж до ъ і ь, то вони по-різному звучать у вимові. З них перша, ъ, вимовляється з своїм попереднім приголосним, безумовно, більш твердо, а друга, ь, — м’якше [7б], як-от: пáнъ, пЂ́снь. Найчастіше вони ставляться в кінці слова і вимовляються стисло, як це можна бачити в [словах] пáнъ і пЂ́снь.

Пpo приголосні

Більшість граматиків звикла до довгих, складних міркувань про приголосні (бо кожній мові властива відмінність у вимові). Доти, поки вони навчають, що цю приголосну слід вимовляти, відкривши рота, а ту — з притиснутим до піднебіння язиком або злегка розтиснувши зуби, то це, звичайно, буде дуже важко для тих, хто навчається. Я, не бажаючи марнувати їх час і працю у слов’янському, зовсім недоцільному, вимовлянні літер, зробив так, щоб можна було бачити всі приголосні і голосні в їх характерному окресленні, наводячи, наскільки це було можливо, частково латинські, частково грецькі і, нарешті, французькі склади. Проте до речі було б заради цього розмовляти з ким-небудь добре обізнаним із слов’янською вимовою [8а].

Нарешті, про приголосні ти довідаєшся, що вони ніколи не стоять лиш одні в кінці слів, а тільки разом з голосними, якщо хіба випадково не знаходяться зверху, а не, як звичайно, поруч з іншими. Такий приклад того і другого становить паномъ — пано^м.

Тут ти бачиш в першому слові приголосну м не окремо поставлену, а з додатком голосної ъ, в другому випадку — ту ж саму приголосну, але вміщену без голосної (бо зверху). Того ж додержуйсь і щодо інших [літер].

або так: пано^ум, де бачиш, що та приголосна м стоїть не відокремлено в кінці, а над нею, зверху, додано голосну.

Попередня Головна Наступна

Етимологія та історія української мови:

Датчанин: В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. ( . . . )

Ізборник. Історія України

Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.