Попередня     Головна     Наступна

СКАЗАННЯ

ЧАСТИНА ПЕРША

І РІК ПЕРШИЙ

ПОЧАТКУ ВІЙНИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПРОТИ ПОЛЯКІВ

Вивід про Хмельницького та його дітей; про Пуфендорфія — німецького історика — і розповідь його про війну Хмельницького, наругу, гніт, розорення україно-малоросійське, що мали ми від поляків; про те, коли це почалося і як тривало; про хитрощі Хмельницького, завдяки яким він відібрав у Барабаша королівські привілеї, і причини виїзду Хмельницького з України до Запорозької Січі; про початок війни з поляками; про оманну кореспонденцію Хмельницького з польськими панами; про побит і присягу Хмельницького в Криму і прихильність до нього хана; про те, як хан відпустив його з Криму із Тугай-Беєм; про прибуття Хмельницького до Січі, настановлення його там гетьманом із врученням клейнодів військових і з тодішніми почестями війська Запорозького; про число низового війська, про січових писарів тощо; про три знаки перед війною Хмельницького; про те, що поляки зрозуміли хитрощі Хмельницького з його кореспонденцією і послали на Україну польські війська; про їхню невправність; про виїзд Хмельницького з військом із Січі; про з’єднання його з реєстровими козаками, які пливли Дніпром до Кодака на чолі з Барабашем; про перший розгром поляків на Жовтій Воді; про тамтешню здобич, влови і страту Чаплинського; про рушення Хмельницького до Корсуня, повторний цілковитий розгром поляків із їхніми гетьманами, здобич тодішню тощо; про відозву Хмельницького до Вишневецького і згубу козацьких посланців; про рушення Хмельницького від Корсуня до Білої Церкви і розіслання по цілій Україні своїх просторих універсалів; про загашу під Білою Церквою; про лічбу там війська Хмельницького й гармат; про виділення полковників і розіслання їх на війну; про смерть короля Владислава; про зруйнування Нестервара та інших міст; про страх поляків; про заміряння козаками кордону козацького по Горинь тощо; про Вишневецького, який виїхав із Лубен і чинив у різних місцях мордування; про його військові сутички повсібіч із Кривоносом; про похід Хмельницького від Білої Церкви до Пиляви; про взяття Кривоносом Бара; про лічбу поляками свого війська під Чолганським і їхній похід до Пиляви; про загальний страх у Польщі; про подальші військові події того ж літа; про взяття Збаража зі шляхетським майном; про відкуп від Хмельницького міст Львова й Замостя; про всілякі події і тодішні лядські сейми; про польське посольство до Хмельницького і про те, як він повернувся від Замостя на Україну; про повторне польське посольство до Хмельницького з подарунками і фальшивою приязню; про погреб короля Владислава і коронацію Яна-Казимира з лядськими почестями; про розташування на зимівлю військ Хмельницького понад Горинню; про те, як Хмельницький прибув до Переяславля і як вітали його малоросіяни; про всіляких посланців до Хмельницького і про те, як їх відпроваджено; про поводження поляків у різних місцях і про жидів; про Шумейковий похід на Кодак і його невдачу.

РОЗДІЛ І

Вивід про гетьмана Хмельницького, хто він був і звідки; про дітей його та значніших слуг; про німецького історика Пуфендорфія.

Не міг я достеменно взнати й вивчити з книжкових оповісток, у якому, власне, році заклали й завершили у Польщі славний Бродський замок . Довідався я тільки з однієї шляхетської польської повісті те, що Зіновій Богдан Хмельницький служив у Польщі як вільний і значний шляхтич, маючи чин конюшого ⁸, у вельможного пана Потоцького. Коли ж замок був уже готовий, Потоцький із багатьма рівними собі польськими шляхтичами прибув до Бродів оглянути той замок, фундатором якого він був ⁹. Ходив з тою своєю свитою, розглядаючись, по бродських валах і дуже був задоволений: Бродська фортеця, яку він спорудив власними стараннями і коштом, виглядала показною й міцною. Тут-таки чув він од дворових своїх велику собі хвалу — всі відзначали цю фортецю і називали її неприступною. Ходив тоді при Потоцькому тими валами і конюший його Хмельницький. А що був від природи старатливий, моторний і вчений, то сподобився від свого пана тої милості, що його запитано такими словами: «А що думаєте ви, пане Хмельницький, про цю фортецю? Я вважаю, і всі з цим згодні, що вона неприступна». Хмельницький побачив, що його підпилий пан збирається пофантазувати, і вчинив необережно таку відповідь: «Ясновельможний добродію, що рука людська зробить, те й зруйнувати може». Звісно, що сказав він правду, але бродський фундатор пан Потоцький такою відповіддю був дуже вражений. Однак Хмельницький не завважив цього, лише згодом його співвітчизники, а також найближчі панські слуги, з якими він був у добрих і приятельських стосунках, застерегли його, що він має того ж дня згубити від панського меча голову. Тоді, не чекаючи своєї смертної чаші, тільки-но почали накривати столи у новозведених панських будинках, він, Хмельницький, вийшов тихцем із замку на свою кватирю, що її мав у самих Бродах. Там вивів свої кращі коні і, склавши у в’юки, що було в ту хвилю при ньому, поспішно й таємно рушив зі своєю челяддю у незміряний путь. Отож, поки дійшло до половини панського обіду, Хмельницький уже встиг улузати миль три-чотири.

У пів-обіді пан Потоцький, вже добре зігрівши собі сикером лоба, наказав своєму покойовому винести собі з кімнати палаша, а іншого свого служника послав покликати свого конюшого Хмельницького. Той, не знайшовши Хмельницького по всьому замку, удався до його кватирі, а там дістав від челяді відповідь, що Хмельницький посідлав і пов’ючив коней і рушив поспіхом із кватирі незвідькуди. Служник приніс цю звістку своєму панові Потоцькому, і всі тоді зрозуміли, що Хмельницький назавжди полишив свою службу й утік від панського гніву. Пан Потоцький, почувши про виїзд Хмельницького, ще більше розгнівався і зараз же наказав слугам гнатися за Хмельницьким щонайліпшими своїми кіньми і завернути його. І хоч таку гонитву вчинили, але марно, бо Хмельницького не догнали — він щасливо й без жодної шкоди прибув із Бродів на Україну. Тут він прожив деякий час, спізнався з добрими козацькими молодцями і від’їхав із ними на Низ до Запорозької Січі. Там він провів кілька років, набуваючи потрібної собі вправності в труді військовім, ходив із запорозькими козаками на бусурманські поселення і не затуляв у боях перед ворогом свого обличчя — за це він був у великій шані у Запорозького війська ¹⁰.

Нарешті, знудившись у Запорозькій Січі, він виїхав до українсько-малоросійських міст. Осів він у Чигринському повіті й женився, пойнявши собі панну Ганну Сомківну ¹¹. З нею Хмельницький мав двох синів: Тимоша та Юрія, і третю — доньку Єлену ¹².

Він був освічений ¹³ і серед реєстрових козаків знаменитий, а в боях проти бусурманів особливо відзначився. (Було це в 1621 році на Чорному морі за короля польського Жигмунда III та його сина принца Владислава ¹⁴, де він був разом із десятком тисяч козацького війська — поляки воювали тоді під Хотинню з тодішнім турецьким царем Османом, та в інші часи й випадки). Отож Хмельницький завше виявляв польському королеві й Річі Посполитій значні, достойні нагороди, прислуги й вислуги і мав за це від короля Жигмунда і від сина його принца Владислава, а також від Річі Посполитої надані йому і стверджені вічним королівським привілеєм певні грунти й землі в Суботові Чигринсь кого повіту ¹⁵.

Він посів тут Суботівську слободу, мешкав на тих добрах своїх і почав був досить розживатися, як свідчить і Твардовський у своїй першій книзі. Однак ворог, ненависник добра людського,— скориставшись у цій справі Чаплинським,— із заздрості вигнав Хмельницького на деякий час зі свого дому й посілості назад до Запорожжя. То було призвісником значного й незчисленного пролиття православної і римської крові, принесло великі спустошення і руйнування Короні Польській і Україні малоросійській,— про це ти, цікавий читальнику, довідаєшся з історії, яка лежить перед тобою. А я, знову повертаючись до своєї оповіді про Хмельницького, хочу ще додати, що обидва сини Хмельницького, Тиміш та Юрій, були самовільні паливоди. Юрій, проте, ще не так — був-бо з натури євнух, але старший, Тиміш (він оженився, ще коли не завершилася війна Хмельницького з поляками, про що буде мова далі, на доньці тодішнього волоського господаря Домні) ¹⁶, до того був самовільний, що після батькової смерті (якщо то правда) повісив на воротях мачуху свою, Чаплинську ¹⁷. Треба сказати, що Хмельницький, прийшовши з козацьким військом із Запорожжя до Чигрина, піймав був свого ворога Чаплинського і відтяв йому голову. Після того він пойняв собі в жінки його дружину.

Тиміш Хмельниченко недовго прожив з Домною, його вбили в Сучаві, а Домна, щоб знайти собі тишу й спокій, перебралася з України, що палала тоді у вогненному смерчі, на своє батьківське добро у Волоську землю ¹⁸. Там вона, як багата вдовицяпані, господарювала аж до своєї смерті. Смерть спіткала її ненароком: якісь козацькі голодранці та гультяї верталися зі своїх військових затягів і, по-розбійницькому напавши на її будинок, пограбували всі, що лежали там на видноті, скарби й багатства. Це їх не вдовольнило, і вони почали допитуватися в Домни муками й тортурами, де заховано інший скарб. Але вона, бувши жінкою сміливою, відповіла гультяям так: «Хай краще володіє моїми скарбами бездушна земля, ніж ви, одушевлені вороги мої». По цих словах і закінчила своє життя Домна Тимошиха.

Юрій Хмельницький після батькової смерті й після гетьманства Виговського трохи гетьманував у Чигрині під державою великого государя російського. Його він незабаром зрадив і, зневірившись у своєму талані, подався до Турецької Порти. Там він став ченцем, однак на оттоманське бажання скинув своє чернецтво — його знову послано на Україну гетьманом, цього разу від Порти. Він був ударований від Порти значним титулом і писався так: «Юрій Хмельницький Венжик, князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська». Про це коротко йдеться в конституціях короля Яна Собеського на 35-м листку — їх друковано в Кракові у 1677 році.

Єлену Хмельницьківну спершу пойняв був за жінку шляхетний чоловік Данило Виговський ¹⁹— рідний брат того Виговського, що трохи гетьманував по Хмельницькому. Після нього її взяв за дружину Павло чи Пантелеймон Тетеря, котрий теж трохи часу був у Чигрині козацьким гетьманом (перед уманським гетьманом Ханенком). Але ми тут про це поширюватися не будемо, а почнемо розповідати про війну Хмельницького з поляками.

У той військовий час були при Хмельницькому двоє відомих, шляхетного козацького роду людей. Один, Петро Дорошенко ²⁰, служив за конюшого, а другий, Іван Брюховецький,— за старшого служника. Обидва вони були спритні і в мові світській управні, отож були свого часу пошановані від бога й Запорозького війська гетьманськими гонорами: Дорошенко в Чигрині, а Брюховецький у Гадячому. Про все це попереду по їхніх літах оповісться детально.

Про історика німця Пуфендорфія

Я хочу детально описати війну Хмельницького з поляками, з’ясовуючи водночас, коли і з яких причин вона почалася, на підставі свідчень польського автора Самуїла Твардовського, котрий описав ту війну польськими віршами, що їх я переклав власним старанням на простий історичний стиль, а також на підставі літописних козацьких записів,— все це я уклав у частини та розділи. Але перш ніж дійти до цього, я вирішив, що треба дати тут витяг з історії німецького автора Самуїла Пуфендорфія, який також окреслив був, хоч і короткослівно, ту ж війну Хмельницького. В цій Пуфендорфієвій історії не все так описане, як діялося насправді, однак є тут і правдиві речі: автор виясняє лядську неправду й козацьку невинність. Врешті, не дивина тому авторові, Пуфендорфію, і розминутися в чомусь із правдою, адже жив він за кількасот миль від Малої Росії в німецьких країнах і про ту війну Хмельницького не мав досконалих та правдивих свідчень. Він покладався лише на поштові та газетні звістки, хоча, описуючи події, праці своєї не шкодував. Цього автора, Пуфендорфія, спершу переклали з німецької на латину, а потім, у царському місті Санкт-Петербурзі (про це я вже згадував), з латини на російську мову. Цю книжку було надруковано 1718 року.

Пуфендорфій у розділі десятому ²¹

Року 1638 почалася війна поляків із козаками, яка вчинила для Польщі величезні шкоди. Було це так: селяни полишили вітчизну і приєдналися до козаків, дуже їх збільшивши. Це сталося тому, що багато польських вельмож стягли для себе на Україні великі маєтки та села і хотіли примножити свої прибутки дивовижними вимогами, а козакам уже тоді було віднято свободу. Воєвода Конецпольський радив тоді королеві, щоб приборкати, загнуздати і присмирити козаків, поставити й укріпити в тому місці, де впадає у Дніпро ріка Самара, містечко Кодак з польським військом. Козаки намагалися тому перешкодити, але їх переможено й розгромлено поляками, і вони мусили видати ворогові гетьмана Балука та багатьох інших старшин. Поляки ж, не дотримавши обіцянки помилувати козацьку старшину, всіх до одного скарали. Потім на сеймі вони постановили позбавити козаків будь-якої свободи, а також забрати в них преміцне місто Терехтемирів і на їхнє місце посадити там вояків, що пришлють їх вони. Так поляки приводять на Україну своє військо.

Козаки, хоч і мали з поляками багато жорстоких змагань, обіцяли лишатися вірними їм, аби лишень їм повернули старі устави й закони. Поляки це їм обіцяли, однак не тільки не дотримали слова, але завжди озлоблювали козаків. Не згадуючи про інші образи, що їм учинено, скажу тільки, що від них відібрали багато храмів грецької віри. Навіть гетьманові Хмельницькому було вчинене велике безчестя. Король дарував був йому право побудувати деякі млини, та один шляхтич, на ймення Іаринський, спалив їх, зґвалтував гетьманову дружину та забив її разом із сином.

Року 1647-го, коли помер Владислав, на його місце обрано брата його Іоана Казимира. Хмельницький із помсти за своє безчестя підняв на бунт козаків. Ті ж, палячи ниви, полонячи, вбиваючи, розтліваючи жінок і дітей, вчинили польському шляхетству велику згубу. Але коли сенатори побуджували короля, аби він сам пішов на чолі війська проти козаків, то король відповів, що не треба було полякам палити млинів Хмельницького. За це поляки почали не довіряти королеві. Одначе було зібрано до п’ятдесяти тисяч війська, яке потім козаки перемогли в бою й розгромили: забито в тім бою до десяти тисяч чоловік, тоді ж було взято і місто Київ.

Щоб відшкодувати цю поразку, поляки без королівського дозволу закликають у своє військо кожного сьомого і посилають ці полки на козаків. Але й їх було переможено й розгромлено у великій битві. Проте, коли Хмельницький відправив свого сина брати шлюб до Києва (мав той пойняти в дружину доньку волоського князя), поляки зненацька напали на Київ, пограбували його і полонили грецького патріарха, що тоді там був. Потім козаки посилають до короля послів, щоб запитати, чи за його волею це сталося. Король заперечив і відповів, що так учинили шляхтичі заради помсти. Козаки, з’єднавшись із татарами, приходять у Польщу з великим військом. Цього разу зустріти ворогів виходить разом зі шляхетством сам король. Він переміг їх і перебив у одному бою. Потім учинено з козаками мир, за що шляхтичі на короля дуже обурювалися, кажучи, що цим миром він пособив козакам. Коли поляки бунтувались отак через чварні незгоди, росіяни, що давно таке замислювали, починають відверто війну. Року 1653 вони приєднали до себе козаків, облягли Смоленськ і взяли його. Звідти вони пішли в Литовську землю і вельми її спустошили, взяли Вільно та інші міста і всі жорстоко розорили.

До цього місця Пуфендорфій.

РОЗДІЛ II

Про наругу, гніт і розорення, що їх творили поляки малоросіянам; за якого короля і коли це почалося; скільки часу і до якого короля це тяглася. Про Русь, що після Батиєвої руїни залюднилася, і про козаків, що з’явилися тут і почали жити нижче дніпровських порогів, про гетьманів їхніх. Про давні королівські привілеї, приватні й публічні, що були в малоросіян, і про те, як Хмельницький відібрав королівські, корисні малоросіянам, привілеї у Барабаша; також про Хмельницького, з якої причини він виїхав на Запорозьку Січ і після хитрощів з кореспонденцією до поляків відразу ж підняв військову на них же, поляків, зброю, літопис козацький.

Діялося це року від створення всього живого 7156, від здійснення слова божого творця і зиждителя світу господа Христа 1648, коли панували й верховодили в Москві великий государцар і великий князь Олексій Михайлович, а в Польщі — великий государ і великий князь Владислав Жигмундович Четвертий, король польський і шведський,— Пуфендорфій називає його Владиславом Шостим. Рік тоді був переступний ²², літера ж великодня була К — красна. Чинилося тоді шляхетним малоросіянам і посполитим, що жили обіруч Дніпра, і козакам Запорозького війська велике гноблення й озлоблення від польських панів та їхніх доглядачів, і це було незалежно від королівської й Річі Посполитої волі, їх безміру знищувано тоді й плюндровано, і це почали робити поляки, либонь, від 1333 року, як свідчать Гвагнін ²³ та Пуфендорфій. Інший історик, Кромер ²⁴, визначає цю дату 1336 роком ²⁵. На той час був королем польським Казимир Великий, з тим ім’ям — Третій. Він після смерті свого батька Владислава Локетка зараз-таки став королем і спершу в 1340-му,а потім у 1348 році звоював був руські землі та провінції і з’єднав їх із Короною Польською, чи радше підкорив, їх тій Короні. Однак аж до королювання Жигмунда Першого людям руським і козакам жилося з поляками більш-менш легко і зносно.

За того Жигмунда, що прийняв Польське королівство (за свідченням Кромера та Гвагніна) у 1507 році від Різдва господнього, козаки, знову розплодившись і примножившись у руських провінціях та землях , почали виходити з домів своїх і селитися по дніпрових островах нижче порогів, ловлячи тут рибу й полюючи на звіра. Це було через 276 років після Батиєвого загарбання та сплюндрування, яке впало на нашу землю, за свідченням Пуфендорфія, року від Різдва господнього 1237, а за свідченням Галятовського в його «Скарбниці», в чуді другому, у 1240 році. Так за того Жигмунда, на дев’ятому році його панування (це було в 1516 році після Різдва Христового), заздрісники добра і волі людської — поляки, не вподобавши, що козаки живуть вільно й незалежно, почали творити Русі й козакам, незважаючи на королівське бажання, велику наругу й утиски. Потім на маєстаті Польського королівства сів трансільванський князь, семигородський воєвода Стефан Баторій, муж, який у хроніках мав велике пошанування від рицарів і який сам кохався у рицарських людях. Це сталося, як свідчить згаданий уже історик Пуфендорфій, у 1574 році від Різдва Христового (польський історик Кромер називає 1576 рік) після Генрика Валенсія, француза, авдегавенського князя, брата французького короля Карла Дев’ятого.

За Стефана Баторія заведено в Польщі платне, так зване кварціальне, військо, якого доти у Польщі не було. Відразу ж після того король завів потрібний для військового керунку чин і серед дніпронизових козаків, що, як вівці, не мали пастиря, дозволивши їм, на підставі старожитніх і стародавніх звичаїв, вибрати з-поміж себе не лише менших начальників, але й найбільшого військового вождя — гетьмана. Він надав козакам у володіння для гетьманської резиденції і для схоронення всяких військових запасів місто Терехтемирів над Дніпром із усім його уїздом, ствердивши те Запорозькому війську своєю королівською грамотою (про що свідчить і Твардовський у першій частині своєї книги «Війна домова»). Але поляки, маючи ще більшу, ніж раніше, заздрість і недоброхітство, почали великими податками й бідами обтяжувати й озлоблювати Русь, що була під їхньою владою, і козаків у самій Польщі та на Україні, а вони жили тоді обабіч річки Дніпра. Тяглося те від поляків творене лихо для козаків та Русі 315 років, починаючи з Казимира Великого, що, як уже згадувано, звоював був Русь, і кінчаючи Владиславом Четвертим. Від короля польського Казимира Третього до панування Жигмунда Першого поляки, як ми вже писали, менше гнітили Русь. Цей час обіймає 174 роки, протягом яких змінилося вісім польських королів, якщо причислити і його, Казимира. А від Жигмунда до Стефана Баторія упродовж 67 років (змінилося за той час три польські королі, числячи й Жигмунда) Русь із козаками мала вже більше уярмлення. В наступні 74 роки, від Стефана Баторія до часу смерті в містечку Маречі Владислава Четвертого (про нього йшла мова), тобто до 1648 року, коли Хмельницький вже підняв війну проти поляків за козако-руські вольності, була Русь у найнестерпніших від поляків утисках і в найбільшому уярмленні. Відтоді змінилося три польські королі, числячи Владислава й Баторія.

Отож усього (як вище обрахував) налічується 315 років польського гніту над Руссю й козаками. Королів польських у той час позмінювалося чотирнадцять — їм тут поіменно кладеться виразна хронологія, щоб цікавий читальник міг краще уяснити собі роки їхнього панування й смерті. Цю хронологію переписано в польського історика Кромера і в німецького — Пуфендорфія.

ХРОНОЛОГІЯ КОРОЛІВ ПОЛЬСЬКИХ ВІД КАЗИМИРА ВЕЛИКОГО ДО ВЛАДИСЛАВА ЧЕТВЕРТОГО АБО ШОСТОГО, ПІД ЯКИМИ ПЕРЕБУВАЛА РУСЬ АЖ ДО ВІЙНИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

1	2	3	4	5
Число королів	Рік, коли почали королювати	Імена королів	Рік смерті	Королювали років
1	1333	Казимир Великий, він же Третій	1370	40 26
2	1370	Людвік, венгерський і польський король	1382	12
3	1382	Жигмунд, маркграф некоронований 27	1386	4
4	1386	Владислав Другий Ягелло	1434	48
5	1434	Владислав Третій, польський та венгерський	1445 28	11
6	1447	Казимир Третій	1492	45
7	1492	Ян Ольбрехт	1501	9
8	1501	Олександр, Ольбрехтовий брат	1506	5
9	1507	Жигмунд Перший, князь Глоговський 29	1548	43
10	1548	Жигмунд Другий Август	1572	27 30
11	1574	Генрик Валенсій, або Еракуз 31	1574	4 м.
12	1576	Стефан Баторій, князь Трансільванський	1586	10
13	1587	Жигмунд Третій, він же Четвертий 32	1636	49
14	1636	Владислав, син його, він же Четвертий і Шостий 33	1648	12

Всі ці польські монархи, як їм належало й подобало, були пани ласкаві й милосердні до своїх підданців, людей Русі та козаків ³⁴. Один за одним посідаючи маєстат Королівства Польського, вони мали їх під своєю особливою охороною й протекцією і зміцнювали їхні стародавні права та вольності новими своїми грамотами та привілеями. Найбільше від усіх прагнув це робити Ягеллон, чи Владислав Другий, як зве його Кромер; Пуфендорфій іменує його Четвертим. Королюючи, виявив він до русів та козаків особливу прихильність та піклування, надаючи і стверджуючи корисні їм права та вольності. Це не дивно, бо був він по матері з русів, як свідчить у своїй «Хроніці Польській» Гвагнін (на 98-му листі), і мав багато, перерахованих у того ж Гвагніна, чеснот і добродійств. Крім того, пам’ятав він, Ягеллон, попередників своїх, польських королів, як також і те, що не можна знищувати й касувати даних та стверджених козакам і Русі уставів та привілеїв. І взагалі кожен з тих перелічених польських монархів, скільки міг у часі свого королювання, прибільшував, як уже відзначалося, прав та вольностей русам та козакам україно-малоросійським — про це в пактах і метриках коронних певно можна прочитати. Цим самим королі наперед заохочували їх на приязнь до себе, неодмінну зичливість та вірну службу. Але пани польські та їхні дозорці, що сиділи в руських землях і провінціях, знищили через свій гонор усі ті королівські мандати й привілеї і через свою ненаситність чинили, як уже писалося, над людьми гніт та наругу. Бо хоч і мали в себе на той час (тобто на 1648 рік) козаки й малоросіяни стародавні й нові права та привілеї, дані їм на певні їхні вольності та свободи, одначе високодумна й вельми гонориста шляхта польська вважала їх, як уже писав, за ніщо, не хотіла й слухати про них, не те щоб виконувати. Вони утискували і гнітили малоросіян великими тягарами й бідами, керовані власними прагненнями, які не наситиш навіть найбільшими багатствами та прибутками.

З королівських привілеїв одні видавалися приватно (їх мала й тримала в себе частина малоросійської шляхти), інші мали слугувати Запорозькому війську і всьому малоросійському народові. Залишилися вони після колишніх козацьких гетьманів і були на той час у руках значного козака, черкаського полковника Барабаша ³⁵,—

його помилково багато хто з людей малоросійських називали й нині звуть гетьманом ³⁶. Але гетьманом він не був, оскільки після описаної вже мною Острянинової війни чин гетьмана Запорозького війська, згідно трактату, поставленого біля Маслового Ставу, було зліквідовано, а замість гетьманів присилали козакам польських комісарів. Які ж були козацькі гетьмани, досконало викладено на листі далі:

Число Гетьманували гетьманів у роках	Імена гетьманів
1 1577	Був гетьманом запорозьким	ШАХ 37
2 1595	Був гетьманом козацьким	НАЛИВАЙКО 38
3 1599	Був гетьманом запорозьким	КОСИНСЬКИЙ 39
4 1618	Був гетьманом козацьким	САГАЙДАЧНИЙ 40
5 1626	Був гетьманом запорозьким	ВОВК 41
6 1630 чи 37	Був гетьманом козацьким	ТАРАС 42
7 1631 чи 32	Був гетьманом запорозьким	БАЛУК 43
8 1633	Був гетьманом козацьким	СУЛИМА 44
9 1638	Був гетьманом запорозьким	ОСТРЯНИН 46
10 Того ж року	Був гетьманом козацьким	ГУНЯ 46

Згаданий уже Барабаш іще перед своїм черкаським полковництвом був значним на Україні товаришем Запорозького війська. Це він 1636 року, коли став королем у Польщі Владислав Четвертий (він же і Шостий), їздив до нього з Богданом Хмельницьким та іншим значнішим товариством ⁴⁷. Вони посвідчили королеві про наруги й утиски, що їх чинять на Україні поляки, і просили потвердити давні українські та козацькі права й вольності. Просили вони тоді також, щоб було вільно вибирати й постановляти з-поміж себе гетьмана, потрібного для прислуги й захисту від ворогів Корони Польської. Прохання їхнє було тоді вдоволене. Йому, Барабашеві, з усім Запорозьким військом і народом україно-малоросійським було дано привілей при печатці й підписі власної Владиславової королівської руки, що стверджував, за прикладом попередніх польських королів, усі козацькі й малоросійські старожитні права й вольності, а також дозволяв їм, козакам, мати собі на Україні гетьмана. Окрім того, при їхній відправі, а була вона приватна, сказано було ще до нього, Барабаша, з товариством і таке усне королівське слово:

«Ми пам’ятаємо, панове козаки, і давніші вірні ваші послуги нашим попередникам, найяснішим королям польським, та своїй Короні, і недавно минулу Хотинську війну, коли ви показали нам вірну й зичливу проти султана турецького Османа службу. Як і найясніший Жигмунд, батько наш, король польський, так і ми були дуже вдячні Запорозькому війську й оголосили йому тоді, як і цілому народові українському, що матимете таку нашу ласку й уважність, яких від нас зажадаєте й забажаєте. Тепер цієї декларації ми не касуємо й не змінюємо.

А оскільки поляки, що панують на Україні, не хочуть слухати нашого королівського наказу і не припиняють чинити вам, козакам, як і всім малоросіянам, кривд і прикростей, то хочу нагадати, що ви військові люди і можете, маючи шаблю при боці, а в руках самопали, дійти тією зброєю своїх стародавніх вольностей самі» ⁴⁸.

Оці усні королівські слова, що дозволяли козакам боронити свої вольності зброєю, були повторені й потверджені приватним королівським Владиславовим листом, якого він написав Барабашеві з товариством. Але Барабаш добре прижився на черкаському полковництві і тримав ті королівські привілеї при собі. Про це добре відав Хмельницький і навіть знав, де ті привілеї лежать у Барабашевій схованці. Багато було вже тоді ображених, усі вони, особливо Хмельницький, побуджували Барабаша обов’язково стояти при тих правах, постановити з-поміж себе нового гетьмана, а також знову просити через своїх послів королівську величність та Річ Посполиту, щоб ті їхні давні прагнення були повторно потверджені новими привілеями й мандатами і щоб польських панів було застережено від чинення наруги й утисків над козаками й усіма малоросіянами. Однак Барабаш через своє себелюбство та владолюбство нітрохи не слухав порад тих ображених людей і не бажав знати їхнього горя — він ховав і втаював ті привілеї без жодної козакам і народові малоросійському користі. Барабаш кілька років відкладав, марно зволікаючи й обрання гетьмана. А може, додумався, що не його настановлять гетьманом, а коли кого іншого оберуть на гетьманство, то й на полковництво черкаське може знайтися кращий за нього, а про людське добро дбати він не хотів зовсім. Можливо, що творив він зволоку й пролонгацію тому обранню гетьмана ще й для корупцій, які мав від панів українських державців,— цього також можна було сподіватися. Річ можлива, що робив він це ще й для того, щоб заховати у цілості без ушкоди трактат, підписаний біля Маслового Ставу, після закінчення Острянинової війни 1638 року, як стоїть на листі [...] ⁴⁹.

Богдан Хмельницький, на той час сотник чигринський (про нього я вже написав у виводі, хто він і звідки був), бачив, як пани польські й дозорці пригноблюють та озлоблюють своїх українських людей, і вболівав на їхній плач та стогнання братерським, а скоріше батьківським серцем. Він завжди мав на думці, в який би спосіб відібрати з Барабашевих рук королівські привілеї, видані на користь малоросіянам,— хотів з ними щось досягти корисного для підупалої України. Тим часом і самого Хмельницького спіткали кривда й безчестя, що заподіяв йому Чаплинський, котрий був тоді від пана Конецпольського підстаростою в Чигрині. Цей Чаплин-

ський, заздрячи на людське добро, з дозволу свого пана хоружого Конецпольського поминув королівську волю й відібрав у Хмельницького Суботівську слободу та інші вгіддя, виманивши при цьому королівські права ⁵⁰. До того він збезчестив Хмельницького, бо тільки-но той промовив кілька слів до Чаплинського про свою кривду, домагаючися повернення королівських привілеїв, зараз же був ув’язнений з великою для себе наругою та знущаннями — його кинули, наче якого лотра, поміж злодіїв, там його тримано три дні, і тільки як він перепросив Чаплинського через його жінку, його насилу випустили з того тюремного ув’язнення ⁵¹. Хмельницький тоді запізнав на власній шкурі кривду й безчестя від Чаплинського, а, крім того, один його друг з дому Чаплинського застеріг його, що той зазіхає на саму голову Хмельницького. Звідомив його достовірно ще й приятель його, полковник переяславський пан Кречовський ⁵², про те, що гетьман коронний Потоцький написав до нього, Кречовського, листа, в якому наказує заарештувати Хмельницького ⁵³.

Отож він пильніше і вже ретельніше почав думати про заховані в Барабаша королівські права і про те, як би їх собі відібрати ⁵⁴. Заради того умислив він на день святого Миколи (а цей святий — найперший помічник усім бідарям, празникують його 6 грудня) учинити в Чигрині розкішний обід і прикликати на нього з Черкас полковника Барабаша з усією старшиною, а окрім того, закликати й обдарувати милостинею старців та калік. Він завабив таки Барабаша зі старшиною до себе в дім і вистарався добре наситити й найкраще підпоїти всю старшину, а особливо Барабаша, тоді як сам лишився тверезий. Старшина розійшлася п’яна по різних господах, а Барабаша, як найчиновнішого, Хмельницький відвів до себе. Полковник був досить утомлений міцними трунками, і, як це властиво людській натурі, сон зморив його. Хмельницький тоді взяв від сонного Барабаша для знаку й достовірності шапку й хустку і послав з тим знаком двома кіньми у Черкаси до Барабашихи одного доброго й справного свого чоловіка. Він навчив його: показати Барабашисі послані знаки, шапку й хустку, і пильно та невідступно домагатися в неї королівських привілеїв, бо тих привілеїв начебто негайно потребує Барабаш, але вони зостаються у схроні і збереженні у неї. Барабашиха цьому легко повірила, відшукала й віддала ті привілеї до рук посланця Хмельницького, а той, отримавши пожадане, не пошкодував ні своєї, ні кінської сили й примчався з Черкас до Чигрина за кілька годин перед світанком. Хмельницький уже очікував на нього, не спав і пильнував разом із кільканадцятьма своїми друзями, добрими й надійними молодцями, шляхетно уродженими козаками, які, прихилившись на той час до його, Хмельницького, думки, поклалися товаришувати йому в його намірах.

Тільки-но прибув із Черкас посланець, Хмельницький радо взяв у нього королівські привілеї і зараз-таки поклав на своє місце сонному Барабашеві його знаки, шлик і хустку. Тоді сів на коня і, не чекаючи світу, рушив із Чигрина до Суботова ⁵⁵. Туди прибув він так само ще перед світом і, захопивши на в’ючні коні потрібні в дорозі речі й узявши з собою свого старшого сина Тимоша, рушив уже на світанні спішною ходою разом зі своєю компанією в намічену вже дорогу із Суботова — на Низ, до Запорозької Січі ⁵⁶. Туди він щасливо й без перешкод прибув 11 грудня й освідчив та добре вияснив усьому війську корисні козакам і всьому народові малоросійському їхні давні надання й вольності — королівські привілеї, які він забрав хитрощами від Барабаша. Хмельницький, радісно і вдячно прийнятий на січовому коші, був пошанований від усього Запорозького війська не як товариш і брат, а як добрий, дітолюбивий батько. Йому щиро побажало тоді військо, щоб був зичливий і добродумний, і висловило свою готовність підтримати його зачин. Тут же деякі запорозькі товариші нарекли його, Хмельницького, і гетьманом.

Барабаш, який спав у Чигрині в домі Хмельницького, заледве прочумав від хмільного сну, як уже зійшло сонце. Він довідався від господаревого челядника, що Хмельницький від’їхав до Суботова, але не сподівався від нього ніякої підступності. Отож він і собі спокійно від’їхав додому з Чигрина до Черкас, а коли прибув туди, дружина звістила його, що віддала посланцеві Хмельницького королівські привілеї. Це Барабаша дуже опечалило, а коли, вже опісля,

він одержав звістку з Суботова та Чигрина, що Хмельницький з надійним товариством несподівано від’їхав незвідь-куди, то почав домислюватися, що Хмельницький, маючи королівські привілеї і бувши розумний та досвідчений у всяких діях чоловік, може затіяти і здійснити йому, Барабашеві, щось нове й неприємне. Тим-то про таємний від’їзд Хмельницького він одразу ж повідомив польського комісара, що був тоді на Україні замість гетьмана, комісар же хутко звідомив про те великого коронного гетьмана Потоцького, а від гетьмана ця звістка донеслася й до самого короля Владислава Четвертого, і всього польського сенату. Король же й сенат, слушно запобігаючи можливого зла і бажаючи затушити, як іскру в попелі, вогонь, що таємно палав проти них у серцях Хмельницького, всього Запорозького війська й малоросійського народу за свою озлобу, послали на Україну грізний указ і наказ ^5?, щоб не тільки самі господарі не важилися з домівок своїх іти на свої промисли до Запорозької Січі, але щоб не сміли посилати туди й челяді своєї. Надто в містах і селах україно-малоросійських, аби люди будь-якого чину не мали в будинках своїх ніяких сходин і бесід, а також,аби не стояли вкупі по двоє, троє, четверо по дворах, на вулиці чи на ринках та торгах і нічого поміж себе не обговорювали. А понад те вони, поляки, ще й унію намагались увести й міцно утвердити серед православного народу, тобто хотіли знищити благочестя й таким чином усилувати народ.

Подивіться-но, вільні навколишні всяких племен і мов народи, яку тоді зробив був наругу понад боже і природно право вільному шляхетному, савроматійському ⁵⁸, козако-руському, здавна відвагою й мужніми ратоборськими ділами не лише у своїй Європі, але у далеких азіатських країнах прославленому народові інший, теж савроматійський народ — польський, що завжди був братом цимбрам ⁵⁹, скіфам і козакам! Дійшло, бачите, до того, що й вуста, дані Богом для розмови людської, наказали взяти на замок! Але що всемогутня й незбагненна воля божа має створити в людському роді, того не може ні запобігти, ні заборонити ніякий природний або через науку набутий людський досвід. Отож хоча й затулили тоді поляки вуста малоросіянам, щоб вони не говорили нічого поміж себе, але завдяки тому відчинили двері гнівові, що ховавсь у їхніх серцях. Бо всемогутній Бог і всього живого творець від власного, найвищої слави піднесеного до небес Капернауми ⁶⁰, престолу своєї імперії, побачив польські гонори і пригнічення рабів своїх, малоросіян,— так гнітили колись ізраїльський люд єгиптяни. Бог послав їм, як Мойсея, людину на ймення Богдан Хмельницький, і дав йому підставу й розум визволити від такої тяжкої кормиги лядської вільний малоросійський народ, і віднайти йому сподівану свободу.

Маючи такий, даний від Бога, розум, Хмельницький, ще доки розпочав своє діло й боротьбу і доки виїхав у Крим до хана, написав із Запорозької Січі до коронного гетьмана Потоцького й до інших свої листи, в яких виклав власні біди й описував своє безчестя, що їх мав від Чаплинського. Але ті листи писав Хмельницький не тому, що міг щось учинити чи зашкодити Чаплинському (було то неможливо), але тому, що хотів якось завести й обдурити поляків і стримати та відволікти їхні військові приготування для відсічі собі. Цей задум Хмельницького здійснився, а листи, які він писав тоді, пропоную тобі, цікавий читальнику, для знаття ⁶¹.

РОЗДІЛ III

Лист, якого написав Хмельницький із Запорожжя Барабашеві.

Пане Барабашу, полковнику черкаський!

Бачу, ваша милосте, що ви не брали за потрібне схилитися на численні мої поради й пропозиції, коли я загадував на основі давніх королівських привілеїв (їх було заховано у вашої милості, а мали вони служити козакам і всьому малоросійському народові) просити через козацьких народних послів у королівської величності і ясновельможних панів польських сенаторів нових привілеїв. Вони потрібні козакам і малоросіянам, щоб утвердити давні їхні права й вольності та відшкодувати ті людські образи, здирства й розорення, що їх учинено козакам та всім малоросіянам, а особливо православним божим церквам, адже їх принуджують і на погибель душевну тягнуть ґвалтовно до римської схизми. Отож я, вболіваючи на те жалісливим серцем і маючи до того невинно від безчесника Чаплинського, чигринського старости, велику наругу й розорення (про що й вашій милості добре відомо), мусив подбати про такий спосіб, завдяки якому міг би забрати до своїх рук ті королівські привілеї, що були заховані між одежею й плахтами у дружини вашої і без нагляду там терлися,— прагну я з ними щось краще й корисніше зробити розорюваній та підупалій Україні і її синам. Також хотів я просити ласки та милості у королівської величності, ясновельможних панів сенаторів та всієї Річі Посполитої Польської. Тішуся відтак, що Господь Бог, бачачи, як таємно стогнуть людські серця, ба й увесь народ наш, дав, зважаючи на моє бажання, слушний спосіб, як визволити із вашої грубої неволі ті королівські привілеї і привезти їх на пожадану свободу до Запорозького війська. З ними-бо, при божому благословенні й допомозі, ми можемо просити у його королівської величності та ясновельможних сенаторів сподіваної уваги і милості для обтяженої від панів поляків України — про це ми станемо зі всім Запорозьким військом гаряче благати й апелювати. Всі однак побачили, що ваша милість беріг у себе й утаював пожиточні й потрібні всьому малоросійському народові привілеї і заради власних статків та користі не хотів був прохати королівської милості за наших українських людей, що плачуть і бідують від польських панів. Тож за все це Запорозьке військо визначає, що ваша милість здольна не над людьми полковникувати, а над вівцями й свиньми. До цього всього я хочу перепросити вашу милість: в чому, може, не догодив, коли приймав вас на свято Христового святителя Миколи у своєму вбогому домі в Чигрині. Вибачаюся також і за те, що виїхав сюди на Запорожжя без вашого відома й дозволу.

З коша Запорозької Січі, 27 грудня 1648 року, вашої милості всього доброго зичливий приятель Зіновій ⁶² Богдан Хмельницький, товариш Запорозького низового війська.

РОЗДІЛ IV

Лист, якого написав Хмельницький із Запорожжя до польського комісара, що гетьманував тоді на Україні ⁶³.

Вельможний пане комісаре і гетьмане ⁶⁴ наш український, ласкавий мій добродію!

Знаю напевне, що вельможність твоя не тільки подивується, але й матиме на мене зло, що, підлягаючи дирекції й завідуванню твоєї вельможності, посмів виїхати зі свого дому без відома й дозволу до низового Запорозького війська. Але оскільки я вчинив це, мавши певні причини, то сподіваюся, що твоя вельможність того мені не ставитиме за гріх. Твоїй вельможності вже почасти відомо з перших моїх донесень, чому я лишив свій малоземельний дім. А причиною було те, що в недавньому часі мене спіткало від п’яниці, наклепника та здирці чигринського старости Чаплинського несподіване гноблення й розор, побіч численних людських уярмлень і образ. Мою Суботівську слободу той Чаплинський забрав з усіма іншими грунтами й угіддями, наїхавши на мене без найменшої моєї вини. Він вимагав у мене королівські привілеї, надані мені на ті добра за вірні мої його королівській величності й усій Річі Посполитій дбання та службу, а коли я попросив у того Чаплинського уваги до себе й поваги і вимагав повернути виманені привілеї, то він, п’яний та здурілий, наказав кинути мене ґвалтовно в тісну тюремну в’язницю поміж злодіїв на крайнє мені безчестя й наругу. Звідти я заледве на четвертий день увечері випросився через Чаплинську.

Я кількаразово доповідав був твоїй вельможності про людські й мої образи, які мені наніс Чаплинський, але не дізнав ані найменшої допомоги й полегші. Отож і цього разу, терплячи крайню, вище описану біду й безчестя, я мусив кинути надію на ласку твоєї вельможності і вже більше не смів даремне непокоїти твою вельможність, жаліючись на свої образи й тяготи. До того всього я був напевне звідомлений від деяких моїх друзів, що безчесник Чаплинський, даремно й безневинно мене обезчестивши і віднявши собі мій маєток, намагався збавити мені віку, щоб.потім безпечніше й спокійніше пожиткувати й володіти моїм добром. Я мусив найшвидше тікати від такої злої і смертної участі, зі сльозами й гіркотою в серці лишив свій дімець, а з ним і останню надію. Я подався без відома твоєї вельможності сюди, на Запорожжя, де можу нарешті бути певний, що жодна підступність та лукавство шаленого й бездушного Чаплинського мені не зашкодять і вже ніхто не зможе збавити мені віку. Я вірю, що ми сподобимося з усім Запорозьким військом такої божої ласки, коли його королівська величність, пан наш милосердний і ясновельможний, а також їхні милості панове сенатори коронні і вся взагалі Річ Посполита на підставі давніх королівських привілеїв, наданих малоросіянам на всякі вольності й свободи, зволять новими своїми преповажними привілеями здарувати й упревілеювати нас усіх за нашу вірну службу. Про це ми через нарошних своїх послів маємо звертатися й писати до його королівської величності та ясновельможних панів сенаторів од імені шляхетно уроджених Запорозького війська й українського, малоросійського народу. А поки те збудеться, я дуже прошу твою вельможність, щоб зволив на свою ласку заховати в особливій своїй протекції й обороні від ворожих утисків та нападів Чаплинського мій дімець і полишених у ньому людей. При цьому вручаю й самого себе неодмінній приязні та ласці твоєї вельможності.

З коша Січі Запорозької, 27 грудня 1648 року.

Зіновій Богдан Хмельницький, товариш Запорозького низового війська.

РОЗДІЛ V

Лист, якого Хмельницький написав із Запорожжя

до гетьмана коронного, пана Миколи Потоцького ⁶⁵.

Ясновельможний пане гетьмане великий Корони Польської, до мене вельми милостивий пане й ласкавий добродію!

Не знаю, чи є в цьому житті щось тяжче для людського серця, ніж коли без найменшої провини в когось відбираються добро й маєтки. Не знаю й такого недбалого до себе, у якого б віднімали добро, який чув би вороже нахваляння збавити йому віку і який водночас не намагався б від такого зла та нахабності винести й схоронити свою голову. Не знаю також і такого, крім святих угодників божих, хто б, живучи в нашому світі, зносив образу, безчестя й зазіхання на своє здоров’я і міг залишатися терплячий, кинувши й пустивши на остаточне забуття зловорожі вчинки.

Я сам нині у тяжкому становищі, адже Чаплинський без жодної моєї вини позбавив мене ствердженого королівськими привілеями мого добра. Ці привілеї Чаплинський відібрав від мене підступом, а добро я склав і набув великою працею й трудом військовим його королівській величності Владиславові Четвертому, панові моєму милостивому, який щасливо нині панує, і попереднім польським монархам, а також ясновельможним панам сенаторам і цілій Річі Посполитій Польській. А що найгірше і найсумніше — цей Чаплинський, відібравши маєтки мої та привілеї, п’яний і здурілий, тяжко мене збезчестив, ув’язнивши між злодіїв на чотири дні у тісну тюрму. І коли б не допомогла своєю участю й проханням Чаплинська, ця розсудлива невинних людей жалібниця-Есфір ⁶⁶, то не знаю, що б сталося від ворожого наклепу Чаплинського з моєю головою далі? Мене застеріг один мій друг з його ж, Чаплинського, дому, що він, Чаплинський, віднявши майно, намагався водно відняти й життя мені. Думаю також, не через що інше, як тільки через його ворожу підступність й наклеп, і ваша вельможність, добродій мій, наказав був панові Кречовському, переяславському полковникові, взяти мене в міцні шори й тримати так до подальшого свого розпорядження. Але я знаю напевне, судячи з наклепів і брехливих удань Чаплинського, що доля моя була б така, яка спіткала передоцім не одного з нашої братії, шляхетно уроджених козаків, добрих рицарів, вірних слуг королівській величності й Річі Посполитій, яких через фальшиві доноси і свідоцтва позбавлено життя. За це хай буде Бог мстивцею неправедним свідкам і суддям — і не мине їх господь карою. Хай би кожен із них отримав таку милість від Бога на свої замисли й бажання, якої дотримувалися вони правди,— одні в наклепах на небіжчиків, братів наших, а інші в їхньому суддівстві.

Не виписую тут, скільки праці й труда моїх покладено для спільного добра Корони Польської цілої Річі Посполитої в багатьох військових діях на воді й на землі проти головного ворога всіх християн — бусурмана. Чимало-бо я витратив у тих січах свого здоров’я й пролив крові, сам про те добре відаєш, ваша вельможносте. Не марно й королівська величність, пан мій милосердний, ударував мене значною частиною земель і грунтів у Чигринському повіті і ствердив ту даровизну своїми високоповажними королівськими привілеями. Він побачив мою дбайливу військову службу для нього й усієї Корони Польської, а у воєнних виправах, старанне дбання і визначив мене з ясновельможними панами сенаторами коронними за гідного такої своєї благодаті й пошанування. При цьому й я до кінця свого життя зобов’язався лишатися вірним і в честь королівської величності та Корони Польської не шкодувати в різних військових пригодах свого здоров’я. Але не знаю, звідки взявся паскудник мого доброго життя Чаплинський, байстрюк литовський, опіяк польський, злодій і здирця український, старостка чигринський! Він-бо, сидячи в Чигрині як дозорця, за вісім років через свого вельможного пана Конецпольського, коронного хоружого, своїми брехлими свідченнями і наклепами багатьох із нашої братії зовсім загубив, а маєтки їхні собі привласнив. Це вже очевидно, що не пан коронний володіє Чигринщиною, але служкар його, брехун, ошуст і п’яниця Чаплинський. Він бере з неї багато користі й багатства, сіючи крайнє розорення й кривавий плач наших братів шляхетних козаків та й всіх узагалі українських малоросіян. З усієї Чигринщини панові хоружому доходить від нього, злодюги Чаплинського, заледве десята частина пожитків,— це напевне виявилося б на ревізії, коли б її вчинити. Але я на те не роблю доносу, оскільки мені це й незручно, й не належить. Проте лише осмілюся дещо сказати до вашої вельможності у цім листі моїм, що вище названий Чаплинський, утискуючи всіх нас, малоросіян, брутально й безрозумно утискує й віру нашу православну, не дотримуючись цілості й твердості давніх королівських уставів та мандатів, які мали лишити віру нашу православну греко-руську обов’язково ствердженою на віки вічні своїми привілеями. Цей Чаплинський, як тільки побачить і порозмовляє з нашими православними священиками, ніколи не відпустить їх, не збезчестивши: вириває волосся й бороду і товче добре києм чи обухом ребра,— це кожен із нас, православних, чує і бачить кров священицьку, що проливається і віддається на наругу.

Відтак неважко додуматися, що й віра наша православна греко-руська лишається від ошуста й ледащиці Чаплинського та інших схожих на нього легкодумних поляків, віддана огуді й безчестю (а в ній спасалося багато божих святих, які спочивають нині у різних багатьох місцях кільканадцять сот років у нетлінних боговгодних тілах своїх; багато з них зціляють прийшлих до них із вірою і творять дивні чудеса). Віру нашу православну достойні вічної пам’яті давні святі отці грецькі й наші греко-руські святителі, так само як і монархи, й князі польські, взнали й визнали за правдиву й святу і бути їй ні в чому не залежною утвердили вічними своїми привілеями. Однак ті шевлюги, п’яниці й зрадники власної своєї вітчизни Корони Польської і руйнівники святого спокою й тиші (хоча б і той Чаплинський) непутять віру нашу, роздирають і знищують. Оскільки на кожного з них поодинці важко дійти управи й справедливості в польських судах за всі ці образи й наші утиски, то все Запорозьке військо, коли я прибув сюди, до Січі, врадило виправити своїх послів до пана свого милостивого, найяснішої королівської величності й ясновельможних їхніх малостей панів сенаторів коронних та цілої Річі Посполитої Польської з покірним проханням застерегти й припинити ті нововведення, збитки, утиски й розорення України. Хочемо просити ми, щоб давні права та вольності козацькі й малоросійські були на підставі давніх привілеїв стверджені й закріплені новими найяснішої королівської величності привілеями, заховавши при цьому в непорушній цілості й нашу православну віру. Оці-бо посли війська Запорозького нині обов’язково мають виїхати у дорогу. А я, попереджуючи їхній виїзд, звіщаю вашій вельможності як про них, так і про моє відбуття з Чигрина до Запорозької Січі,— вчинив я те через уже згадані причини, був-бо підданий небезпеці. При цьому і самого себе вручаю покірно й назовсім вашій надійній панській ласці.

З Січі Запорозької, 29 грудня 1648 року.

Вашій ясновельможності у всьому зичливий і слуга покірний Зіновій Богдан Хмельницький, товариш Запорозького війська.

РОЗДІЛ VI

Лист, якого написав Хмельницький із Запорожжя до коронного хоружого, тодішнього чигринського державця ⁶⁷.

Ясновельможний пане хоружий коронний, мій добродію!

Не мав би я ніяких претензій та апеляцій до вашої вельможності, коли б ваш чигринський дозорця Чаплинський не відчинив мені на те ворота,— той Чаплинський відібрав у мене мою Суботівську слобідку ім’ям вашої вельможності. І це тоді, коли слобідку цю осаджено через моє старання, а здобував я її, мавши від того страту в здоров’ї і проливши кров свою за велику працю й труди у військових чинах проти ворога-бусурмана для спільного добра Короні Польській. А грунти, на яких стоїть та слобідка, надані мені від найяснішої королівської величності мого милостивого пана Владислава Четвертого і ясновельможних їхніх милостей панів сенаторів та цілої Річі Посполитої. Все це було закріплене на вічне й спокійне мені володіння королівським привілеєм. Однак цей преповажний привілей захопив, відбираючи від мене вже згадану слободу й приналежні до неї грунти, той самий Чаплинський. Коли ж я допоминався й навіть прохав у того Чаплинського, щоб повернув його мені, то він, п’яний і безрозумний, наказав укинути мене в тісне тюремне поміж злодії ув’язнення, з якого я був визволений тільки на четвертий день увечері завдяки добрій і благорозумній жінці — дружині Чаплинського. Через те все змушений був я цим листом обізватися й донести до вашої вельможності свою плачливу скаргу на вчинену мені Чаплинським кривду, розорення й тяжке безчестя. Маю звідомити також вашу вельможність, що перебуваю тепер у Запорозькій Січі, оскільки не мав де подітися, вигнаний зі свого власного дому і настрашений Чаплинським. Я не можу з ним, Чаплинським, перед твоєю поважною персоною про те справуватися, та й не шукаю вже тієї розправи, тільки дивуюся, чому ваша вельможність тому байстрюкові, опіякові, злодюзі й бездушному здирці й людському кровопивці, шаленому Чаплинському вручив був чигринське дозорництво. Він-бо своїми нецнотливими збитками та вчинками ні на кого іншого, тільки на вашу вельможність навертає людський плач та сльози, а від Бога помсту. Бо коли б знав ваша вельможність, як він б’є, ганьбить, безчестить, розганяє, лає, обдирає й до решти розорює (це й мені від цього дісталося) бідних малоросійських людей, православних християн і вірних Короні Польській шляхетних козаків, а також наших благочестивих священиків, то, певне, не тільки за дозорця чигринського, але й за найостаннішого грубника чи машталіра не захотів би тримати в своєму домі. Це все в нього, Чаплинського (а скільки затер, накрав і привласнив собі користей та майна твого панського за вісім років), неодмінно б виявилося при ревізії і розшуку. Але оскільки те мене не зачіпає, то й не роблю доносу, вельможність ваша вільний у тому чинити як завгодно. Я лише викладу тут вашій вельможності жаль свій тяжкий на образу й безчестя, що маю я від Чаплинського. Тож дуже прошу, щоб ваша вельможність це спам’ятав і наказав нечестивцеві Чаплинському не розоряти в мою відсутність до решти дому мого, поки чогось кращого й кориснішого Україні малоросійській мають виправити й випросити в найяснішої королівської величності, ясновельможних панів сенаторів і всієї Річі Посполитої нарошні посли Запорозького війська, що невзабарі з Січі мають бути послані.

При цьому низько вклоняюся вашій вельможності.

З коша низового Запорозького війська, 30 грудня 1648 року.

Вашій вельможності всього найкращого зичливий й до послуг готовий Богдан Зіновій Хмельницький, товариш війська Запорозького.

РОЗДІЛ VII

Про поїздку Хмельницького з Січі до Криму; про побит його там, про те, як він присягав перед ханом; про ханську приязнь і запевняння, що дасть для війни з поляками кримське військо; про ханське вшанування Хмельницького на Великдень.

Всі оті листи Хмельницький відіслав із Запорозької Січі до вже згаданого черкаського полковника Барабаша, пожадавши, щоб він переслав їх до польського комісара. Сам Хмельницький пробув у Січі ще два місяці, січень та лютий, таємно радячись із кошовим та курінними отаманами про майбутню війну з поляками. Поміж війська однак розголошували, що мають виправити до короля й усього сенату послів, щоб прохати від усього Запорозького війська й народу малоросійського потвердити стародавні свої вольності й права і вгамувати польських панів та їхніх дозорців, які живуть на Україні й утискають та чинять біди малоросіянам.

Цю поголоску пустили були в Січі поміж війська для того лише, щоб поляки через своїх шпигунів (а їх ніяк не можна було встерегтися) не довідалися заздалегідь про справдешній військовий задум Хмельницького. Після того як збігли згадані вже два місяці, 1 березня ⁶⁸, за порадою кошового й усіх курінних отаманів, Хмельницький із товариством виїхав із Січі, начебто прямуючи на острів Томаківський, розташований за кілька миль нижче Січі. Оголошено було, що він зробив це для своїх вигод і щоб випасати там коні. Насправді ж він поїхав до Криму ⁶⁹, а як прибув туди, звістив про себе в Бакцисараї кримському ханові. Хан відвів йому кватирю в одного значного й багатого бакцисарайського арменина, який за ханським наказом постачав Хмельницькому і його товариству харчі й напої на їхній пожиток аж доти, доки вони не виїхали з Криму. Хмельницький тоді, проживши на тій кватирі з тиждень, спізнався з деякими мурзами і просив їх доповісти ханові, що хоче з ним побачитися й викласти всі ті потреби, що привели його до Криму. Коли ті мурзи доповіли про це ханові, той звелів наступного ж дня привести до нього Хмельницького. Він прибув у ханський палац, і сам хан (а не через товмача) ласкаво його привітав і поздоровив, оскільки вже трохи знав Хмельницького й раніше по колишніх військових чинах. Хмельницькому посприяло ще й те, що хан добре знав козацьку мову і в товмачеві потреби не мав. Отож усі запити й інтереси Хмельницького хан вислуховував сам і сам на все відповідав. Після того Хмельницький бував у хана ледве не щодня і про все, що належало, розмовляв наодинці і привселюдно — старанно просив на допомогу собі проти поляків кримського війська. Хан остаточно йому не відмовляв, але роздумував і радився зі своїми мурзами, чи давати Хмельницькому своє військо, чи ні. Він запідозрював, що ляхи навмисно послали Хмельницького в Крим, щоб той хитрістю виманив орду в Польщу і, навівши її на готове польське військо, всю вигубив.

Про таку ханську думку й сумнів Хмельницький довідався від знайомих мурз і через тих самих мурз передав ханові, що готовий присягнути, що має потребу в кримському військові і про те, що діє без жодних хитрувань і улесливості, а також готовий для запоруки віддати ханові свого сина. Прочувши це, хан зрадів і до всіх пропозицій Хмельницького почав ставитися прихильніше. А якось при розмові, яка проходила у взаєморозумінні, в присутності багатьох мурз та інших кримських воєначальників, хан запропонував Хмельницькому виконати обіцяну присягу згідно до свого бусурманського звичаю. Хмельницький звелів тоді дати йому ханську шаблю, яку йому принесли й віддали до рук. Тоді він, вийнявши її з піхов, поцілував оголене залізо перед ханським лицем і виголосив перед усіма таку промову:

«Боже, творителю всієї видимої й невидимої живності, відателю людських думок, присягаю тобі, що потребую й прошу в його ханської милості на допомогу собі кримського війська, потребую його по правді й істинно без жодної підступності і зради. А коли б інакше мав діяти, на шкоду його ханської милості, то допусти на мене, Боже, щоб був я вбитий цією шаблею і голова моя була знята з пліч».

Коли Хмельницький проголосив цю присягу, зараз же хан і всі кримські старшини, які були тоді біля хана, дуже зраділи і дали Хмельницькому руки на те, що завше будуть готові допомагати йому проти поляків, аж доки не скінчиться війна.

Робили вони це тим охочіше, бо мали до поляків і свої претензії щодо боргів ⁷⁰, які ті здавна обіцяли віддати, але й досі віддавати їх огиналися. Після такого доконання й запевнення Хмельницький іще забавився в Бакцисараї до світлої Великодньої неділі, яка припадала на 2 квітня того ж 1649 року, і аж до проводів щодня бував у хана, маючи змогу про все з ним розмовляти ⁷¹. Тим часом хан наказав значному й військовому кримському мурзі Тугай-беєві готувати в похід із Хмельницьким на козацьку Україну чотиритисячну кримську орду.

Поміж тим Хмельницький святкував на своїй кватирі, а та була неподалік ханського двору, Великдень і звелів був своїм козакам часто стріляти на честь свята з мушкетів. Хан почув той мушкетний пал і запитав своїх домових слуг, хто це й чому стріляє. Ханові відказали, що це стріляють козаки Хмельницького на своїй кватирі, святкуючи радісне Великоднє свято господнє, те саме, як перекласти на бусурманське наріччя, що й Великий Байрам. Тоді хан виказав Хмельницькому пошанування, наказавши відіслати на його кватирю зі свого дому три куфи ⁷² вина, п’ять биків і п’ятнадцять баранів. Хмельницький все те прийняв і звелів козакам своїм пити, гуляти і частіше палити з мушкетів.

РОЗДІЛ VIII

Про те, як Хмельницький віддав ханові свого сина; як відпустили Хмельницького з Тугай-беєм та ордою з Криму на Україну; про пошанування й подарунки, які одержав Хмельницький та його козаки; про провіант та ханську прихильність до козаків; про те, як кошовий із військом готувалися зустріти з Криму Хмельницького.

Після великодніх проводів попросив зараз Хмельницький хана, щоб той відпустив його з Криму на Україну. Він привів перед хана свого старшого сина Тимоша і віддав його під опіку й заклад до певного часу. Хан звелів Тимошеві жити на кватирі в того самого арменина, де жив досі й сам Хмельницький; Тиміш мав щодня з’являтися перед ханове лице й обізнаватися з кримськими мурзами. Харчі і все потрібне Хмельниченкові й людям, що були при ньому, мали видавати щомісяця на кватирю з ханського двору за особливим наказом господареві-арменину, щоб обходився зі своїм гостем, сином Хмельницького, не без пошанівку.

Перед від’їздом Хмельницького з Бакцисарая хан викликав призначеного в похід мурзу Тугай-бея і видав йому військовий наказ, аби той супроводив Хмельницького на Україну разом з виділеною чотиритисячною кримською ордою. Цей мурза мав лишатися під командою Хмельницького в усіх військових справах з поляками, мав йому підлягати й слухатися, не забуваючи й собі обережності та остороги, оберігаючи своє кримське військо. Перед самим від’їздом з Бакцисарая, в четвер, 13 квітня, Хмельницький з кількома своїми товаришами, з сином, а також із мурзою Тугай-беєм був у хана на обіді й достатньо був приласканий і пошанований. При відході Хмельницький одержав ханські подарунки: йому подаровано було черкеський панцир з мисюркою та карвашами ⁷³, з модним сагайдаком, стрілами й шаблею під позолотою; дав йому хан іще двох ладних коней — подунайських, у сідлах і легкій, але дуже модній черкеській кінській збруї; виборну янчарку ⁷⁴; нарешті рожевий каптан з доброго багатого грезету і кунтуш найкращого французького сукна, підшитий найвиборнішими сибірками. Це все оцінювалося на три або чотири тисячі левів.

Такі подарунки Хмельницький од хана вдячно прийняв, пошанувавши його низьким уклоном. Після цього, розігрітий і збадьорений ханським вином, із Тугайбеєм та його ордою радісно виїхав із Бакцисарая, рушаючи в дорогу на Україну. Не буду описувати тут, яким провіантом наділив у дорогу хан Хмельницького, але скажу, що хліба, м’яса й вина видав він йому, як батько синові, вельми щедро. Все товариство Хмельницького пізнало ханське пошанування й також виїхало з Криму, обдароване сукнами, мусульбесами ⁷⁵ й сап’янами. Таку особливу виказав хан симпатію та прихильність козакам і, як уже свідчилося, був ласкавий і милостивий до них, а також відпустив їх із добром. Хмельницький, покинувши разом з Тугай-беєм та його ордою хана, дуже поспішав у дорозі і, переправившись біля Казикермена через Дніпро, домчав за п’ять днів, а це сталося 18 квітня, до Запорозької Січі — Тугай-беєві з ордою він звелів стояти в Базавлуці. На той час, уже сподіваючись повороту Хмельницького з Криму, кошовий отаман, згідно домовленості з Хмельницьким, учиненої ще перед його від’їздом до Криму, стягнув із лугів, віток та річок усе низове Запорозьке військо, кінних і піших, сказавши їм, що є певна потреба прибути й зібратися їм у Запорозькій Січі.

Але навіщо це було потрібно, він не звідомляв, аж доки не повернувся до коша сам Хмельницький. По-діловому й швидко порадившись із кошовим та курінними отаманами, Хмельницький переконався, що поляки не могли нічого істотного вивідати через своїх шпигунів про його заміри й поїздку до Криму, оскільки й військо все низове козацьке (за винятком самих отаманів) нічого про те не знало. Адже коли б знало про те козацьке військо, то напевно дійшла б ця звістка й до поляків, а коли б поляки це взнали, то достеменно краще б приготувалися зустріти Хмельницького, ніж те сталося. За цю легковажність вони стратили свою рицарську честь і наклали на цілу Корону Польську вічну ганьбу. Але про це далі у відповідному місці оповісться досить детально.

РОЗДІЛ IX

Про те, як Хмельницький прибув із Криму; про обрання його на гетьмана, про вручення йому військових клейнодів та виділення війська Запорозького; число того війська; про бажання того війська йти на війну; про урочистості, які були на честь гетьманового обрання; про число війська, яке пішло з Хмельницьким; про вшанування, яке виказав кошовий Тугай-беєві; про застережні заходи Хмельницького; про польських шпигунів, яких піймали татари, і про відомості, які від них узяли; про війська польські та реєстрових козаків; про січових писарів, з яких один приставлений був до Хмельницького; про діаріуш Хмельницького, який писав при ньому

Самуїл Зорка.

Хмельницький прибув із Криму до Запорозької Січі перед заходом сонця в супроводі чотирьох, посланих від Тугай-бея, значних татар. Кошовий з усіма курінними отаманами сердечно й радісно його привітали, а надто зраділи тоді, коли Хмельницький звідомив їм, що хан з’явив до нього й усього Запорозького війська свою . прихильність та ласку й вислав з мурзою Тугай-беєм орду на допомогу Хмельницькому проти поляків. Отож назавтра кінне військо (піхотне-бо вже все було в Січі), яке залишалося в полі й на лугах поблизу Січі з кіньми, могло вже зібратися до коша для справжнього діла.

Для того по заході сонця, за давнім запорозьким звичаєм, ударили з трьох найбільших гармат, а, переночувавши, удосвіта знову стрілили із тих трьох гармат, подавши таким чином потрібне гасло. Коли ж розвиднілося і сонце розсипало по всій піднебесній своє вогненне, ясносяйне проміння, до Січі зібралася вже значна частина кінного війська. Числилося усього того війська, пішого й кінного, тридцять з лишком тисяч ⁷⁶. А коли вдарено в котли на раду, то побачили, що для такої сили війська січовий майдан затісний. Отож, зважаючи на це, кошовий отаман із Хмельницьким мусили вийти з січової фортеці на просторіший майдан. Тут було оголошено всьому війську й виразно сказано, що за збитки та гніт, які терплять козаки й уся Мала Росія, проти поляків починається війна. При тому було звідомлено, що кримський хан прихильний і ласкавий до Запорозького війська і не тільки відпустив із Хмельницьким чотири тисячі татар на чолі з Тугай-беєм, але й сам з усіма ордами (коли на те буде потреба) готовий буде прибути в допомогу козацькому війську проти поляків. Для того він зважив на настійне прохання Хмельницького, повірив присязі Хмельницького і взяв собі в заклад старшого його сина Тимоша.

Почувши це, все Запорозьке військо одностайно й одноголосно назвало Хмельницького своїм гетьманом і 19 квітня постановило й обіцялося стояти за нього у війні з поляками, навіть якщо треба буде головами накласти. Після цієї постанови від кошового до військової скарбниці вислано січового писаря з кількома курінними отаманами та іншим значним товариством, щоб вони взяли там і принесли на раду військові клейноди. Посланці все те виконали, вказані клейноди принесли на раду й вручили їх зараз же Хмельницькому. А ті клейноди були такі: дуже гарна королівська золотописна корогва, дуже модний бунчук з позолоченою галкою й деревцем, дуже майстерно зроблена й оздоблена коштовним камінням срібна позолочена булава, срібна військова печатка та нові мідяні великі котли з довбишем ⁷⁷. До того всього приставлено було три легкі польові гармати з додачею до них пороху й куль, з амуніцією і пушкарями.

Коли вибрали Хмельницького на гетьмана і вручили йому оці перелічені військові клейноди, військо повітало його в честь гетьманства і висловило загальне бажання й готовність іти на війну, що оце їх чекає, всім, хто був тоді на раді. Але над те запропоновано було ще добре подумати, і по цьому частина війська розійшлася по куренях, а друга частина з Хмельницьким та кошовим пішла в церкву ⁷⁸ на божу службу, до якої задзвонили, власне, коли скінчили вже обговорювати на раді описане вгорі військове діло. Вислухавши святу літургію й подячного молебня, з наказу кошового отамана вдарено в котли, віддаючи хвалу богові, доброму зиждителю. Після того гучно випалили з усіх гармат, а було їх біля п’ятдесяти. Затим гримнули зі своїх мушкетів всі піші, що стояли в лаштунках посеред січового майдану й за Січчю,— налічувалося їх більше десяти тисяч. Так палили з гармат і мушкетів тричі, а тоді розійшлися на свої обіди по куренях. Хмельницького ж із курінними січовими отаманами запросив на обід кошовий. Вони пообідали й, трохи повеселившись, пішли по куренях на спочинок. Довго не гуляли, бо всім, особливо Хмельницькому, треба було багато чого обмислити.

Трохи відпочивши, Хмельницький і курінні отамани знову зійшлися в кошового, де про багато речей розмовляли й радилися. Вони тоді вирішили, щоб на Україну пішло з Хмельницьким кінного Запорозького війська вісімдесят тисяч. Інші мали розійтися на свої місця й промисли, але залишатися готовими до воєнної кампанії, чекаючи на військового наказа від гетьмана й кошового. Після цієї приватної ради звелено знову вдарити в котли і вистрілити з двох великих гармат, закликаючи військо до Січі на збори. Рада зібралася перед вечірньою відправою, і їй відразу було віддане розпорядження Хмельницького й кошового, скільки війська має йти на Україну. Це почувши й подякувавши за військового наказа, козаки розійшлися й роз’їхалися на свої рибні та звірині промисли і здобичі.

Залишилися тільки охотники, кінні військові мушкетери й сайдакери, числом вісім тисяч з лишком. Так розпорядив Хмельницький разом з кошовим, бо зважав, що тільки він прибуде на Україну, до нього приєднається городове козацьке військо. Так воно насправді й сталося.

Кошовий отаман, знаючи від Хмельницького, де стоїть із ордою в полі Тугай-бей, обдарував того щедро хлібом, вином, рибою та м’ясом, виказавши йому своє пошанування у відповідь на ханське, явлене в Криму Хмельницькому.

Хмельницький іще раніше, коли роз’їжджався з Тугай-беєм і попрямував у Січ, наказав йому стояти з ордою в Базавлуку чи деінде в доброму місці вище Січі. А ще він наказав суворо й пильно сторожувати шлях, який лежить від Чигрина й Переволочної до Січі, і брати під сторожу та тримати невідпускно до його, Хмельницького, указу всіх тих, хто мав простувати з Січі в міста. Це було зроблено, і за три дні, доки Хмельницький їхав з військом на злуку з Тугай-беєм, татари піймали на січовому шляху близько десяти підозрених людей. Хмельницький, злучившись із Тугай-беєм, знав уже, що поміж тих пійманців є послані на Січ польські вивідувачі. Так воно й виявилося, але він не вдавався в детальні розпити, а тільки достеменно дізнався із їхніх оповідей, що коронний гетьман та його син ідуть із військом проти Хмельницького до Кодака, а реєстрові козаки, послані в байдаках Дніпром, пливуть туди ж. Він наказав поспішати, а пійманців, забивши в залізні кайдани, звелів везти при гарматах із собою.

На той час, коли Хмельницький прибув з Чигрина до Січі, були на коші два дуже добрі писарі. Обоє вони були у справі писарській мастаки, володіли досконало слов’янською і польською мовами. Один з них був старіший — Стефан Браславський, а другий молодший — Самуїл Зорка, з Волині. Того старішого залишили на коші, а молодшого відпустили з Січі разом з Хмельницьким, оскільки він із Хмельницьким був і в Криму.

Отой Зорка протягом усієї козако-польської війни лишався за писаря й секретаря при Хмельницькому, про всі розмови й учинки достеменно знав і все це просторо й досконало описав у своєму діаріуші. Цей діаріуш зберігався у мого товариша Сильвестра Биховця ⁷⁹, військового канцеляриста. Його батько, Іван Биховець ⁸⁰, був за канцеляриста при тогобічних чигринських гетьманах і там переписав собі той діаріуш діянь Хмельницького. Звідтіля і я (взявши діаріуш у згаданого його сина, мого товариша) вибрав і понотував найпотрібніше й найважливіше з військових дій Хмельницького і виклав та зобразив це власною працею у цій своїй книзі. Крім того, в діаріуші Самуїла Зорки були ретельно вкладені листи Хмельницького про тодішні справи й події, кореспонденція до іноземних монархів і володарів, але я їх, хоч і вельми вони потрібні, не переписував: одне, що намагався оповідати короткослівно, а інше — й часу не мав вільного на те, був-бо утяжений у військовій канцелярії завжди невичерпною обов’язковою роботою.

Попередня     Головна     Наступна