Попередня     Головна     Наступна

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Про другу тримісячну книгу «Житій святих», котра вийшла з києво-печерської друкарні; про шкідливе татарське вторгнення під Сандомир та Львів; про патріарше благословення гетьману через грамоту на похід до Казикермена; про приязнь з Волощини до гетьмана з усілякими звідомленнями про чужоземців; про причини російської війни на Азов та Казикермен; про похід туди московських та козацьких військ; про невзяття того літа Азова і про здачу на умовах Казикермена; про тодішню кореспонденцію до Мазепи великих гетьманів коронного та литовського; про події після взяття Казикермена; про здобич та повернення військ додому; про віншування гетьманові його звитяжства над Казикерменом через грамоту патріархом і в листі — митрополитом, а також про віншування отців Монастирського і Яворського; про патріаршу грамоту, писану до гетьмана після прийняття книги «Житій святих»; про дві такі ж патріарші грамоти до гетьмана й отця митрополита, писані з приводу постановлення єпископа в Переяславлі, і про збудування в Переяславлі кафедральної Вознесенської церкви; про вибрання руською волинською православною шляхтою на православну єпископію Луцьку та Острозьку після смерті таємного уніата Афанасія Шум’янського Жабокрицького; про королівський універсал, даний йому, Жабокрицькому, на ту єпископію; про заздрісних на те його щастя; про його кореспонденцію до митрополита й гетьмана; про монарший указ на посвячення його й інше про нього; про прислання від Яблоновського до гетьмана резидента з усілякими від нього відомостями; про цісарську війну з турками у Венграх під Логієм з цісарською шкодою; про прохання до гетьмана за сенаторським сприянням київського земського судді Войнаровського, щоб відпустили його жінку з Києво-Печерського монастиря; про бажання литовського гетьмана щодо продажу збіжжя; про заборони й дозволи патріарха києво-печерським іконам; про львівських купців, затриманих у Москві, і за сприянням гетьмана вільно відпущених.

Року від розподілу стихій 7203, а від сповиття пеленами Немовляти, що небо хмарами покриває, 1695. На самому початку року вийшла з києво-печерської друкарні друга тримісячна книга «Житій святих» ¹⁴⁷⁸, яка починалася від грудня, складена Димитрієм, про яку далі буде в цьому році просторіша згадка. А я, перш ніж почну описувати відправлений у цьому році на Азов та Казикермен марш великоросійських та малоросійських військ, викладу ще тут про сильне татарське вторгнення в Польщу. Після свят Різдва господнього сильні кримські, білгородські та інші орди, відпровадивши проздовж кількох літ турецьку загарію ¹⁴⁷⁹ до Кам’янця-Подільського і повернувши звідти назад, вторгнулись у Сандомирський та Львівський повіти, де загорнули в полон безліч люду, а поселення зруйнували вогнем та мечем, обернувши все у попіл.

Коли ж потім уторгнулись і під саме столичне руське місто Львів, то великий коронний гетьман Яблоновський виїхав був супроти тих орд з кількома тисячами польського кінного та пішого війська ¹⁴⁸⁰ і з кількома штуками гармат за львівські піддвірки. Однак орда, оточивши польське військо, не дала йому й дихнути, а міцним стрімом напала на поляків і, не без значної їхньої шкоди, загнала в саме місто Львів, гармати їхні забрали, а піддвірки львівські спалили з одного боку та й повернули додому. Після відходу від Львова тих орд львів’яни за гетьманським наказом позбирали татарські стріли і ними, як тоді оповідали, наповнили дванадцять возів, які гетьман Яблоновський відіслав до короля й сенаторів у Краків чи Варшаву ¹⁴⁸¹, щоб краще пізнали вони, яка була бусурманська сила.

Святійший Адріян, московський патріарх, знаючи про те, що за монаршим указом гетьман Мазепа мав виходити на війну під Казикермен, писав до нього 5 березня, благословляючи його з усім козацьким військом на той похід, таку грамоту:

АДРІЯН,

божою милістю архієпископ московський, усієї Росії та всіх північних країн патріарх.

Улюбленому у господі нашої мірності сину, гетьману їхньої царської пресвітлої величності Запорозького війська обох боків [Дніпра] Іоанну Степановичу Мазепі і всьому воїнству мир та архіпастирське благословення! Де живуть на поверхні світового корабля Духу діти рожденного всеблагого Бога, діти церкви істинного нашого благочестя, діти нашої мірності, маємо їх у серці нашому архіпастирському і дбаємо про них, стараємося, щоб було їм добро і щоб звільнилися вони від усілякого лиха,— хай добре вгодять господу Ісусу Христу, й цілковито спасуться, дістаючи мир та благословення в домах, і в дорозі, і в ополченому ратоборстві. Взнав я, що твоя любов з малоросійським воїнством за велінням благочестивих наших великих государів і великих князів Іоанна Олексійовича, Петра Олексійовича, самодержців усієї Великої, Малої та Білої Росії пішов з ополченням на супротивних ворогів та супостатів християнських, на лиховірних татар, через що безперервно молимо щедроту вседержителя Бога, хай із благословенням своїм приспішить вашій синівській любові на всіляке добропровідництво день у день і подасть воїнству царської пресвітлої величності через ваше мужнє ратоборство перемогу, щоб подолати ворогів і звільнити полонену вашу братію з агарянських рук, від їхнього мучительного озлоблення, хай дасть розширити межі вітчизни та російського самодержавства, а також і мир. Ви ж, улюблені вірні Ісус-Христові раби і дбалі служителі царської величності й наші у Христі діти, за повинністю своєю кожен у чині дбайте про те і в ополченні показуйте доброчесно і щедро ділом благочестиву нашу віру, хоронячись від усілякого лиха, оскільки ви є божими людьми.

Я велю вам віддавати пануючим богозаповідане своє послушенство, через це терпіння майте на воєнний подвиг, як учить святий апостол. Ті, що дбають за Господнею волею про себе, і про благочестиву віру, і про вітчизняні межі землі своєї, хоч і постраждають, вінчатимуться і приймуть вічне добро від Христа, отож ви тим завсігди керуйтеся й борітеся з ворогами до крові й до смерті. Тим ото Господь, скріплюючи вас, скріпить; благословляючи, благословить і обдарує всіляким добром вишньої своєї правиці на землі та на небі. Будьте у цьому, дбаємо, а де пробуватимете, зволь сповіщати нас.

Писано в царському великому місті Москві від світотворення 7203 року, а від Різдва Бога слова Ісуса Христа 5 березня 1695 року

Того ж 28 березня один із волоських християнських панів, зичливий наш приятель, можливо, й сам господар, віншуючи козацьким військам щасливі воєнні успіхи в Криму і в Білогородщині у минулі роки, говорячи також і про цьогорічні вищезгадані ординські сильні вторгнення в Польщу і під Львів, до того ж ознаймовуючи про турецьку й інших чужоземних держав поведінку й наміри та заохочуючи гетьмана Мазепу з козацькими військами до цьоголітньої воєнної кампанії на Крим, на Буджак, на турецькі фортеці, які лишаються над Дніпром і над Чорним морем, і офіруючи свою схильність до тієї війни, щоб скинути із себе чужоземне ярмо, таємно писав до нього, гетьмана, такий свій лист ¹⁴⁸²:

«За відомості про те, як війська їхніх царських величностей пустошили в кримських краях під командою вашої милості пана, дуже дякую вашій милості панові. Нехай всемогутній Бог надалі сприятиме зброї їхньої царської величності на Божу хвалу, на помноження в цілому світі православ’я та на втіху християнам. Про те, що діялося під Очаковом та Буджаком ¹⁴⁸³, добре знаю. Дуже, однак, жалкую, що, в основному, через слабке здоров’я наказного [гетьмана] вашої милості пана ¹⁴⁸⁴ не зміг він зруйнувати Буджак; це сталося, очевидно, через те, що пан Бог тієї хвилі не захотів нас утішити. Але я певний тої надії, що зброя їхніх царських величностей цього літа захоче віднагородити те, що хотіли б мати чи за рік, чи й далі, а поганський Буджак буде зруйновано. Щодо чоловіка вашої милості пана, котрий так довго тут затримався. Причиною тому татари, котрі ходили в чамбулі до Польщі, аж до Львова,— чекав він їхнього повороту. А було так: татари пішли, палячи, аж до Львова, де застали й самого гетьмана з малою купою війська (5000), а орди було на 30000, і вони спалили Краківське передмістя, та й гармати взяли,— побито ж та поранено і їх. Повертаючись, мали велику шкоду: здохло в них 20000 коней, як про те ваша милість пан уже може знати.

З Андріанополя. В січні запанував цар, син царя Махмета ¹⁴⁸⁵, який почав війну з німцями, ім’я його Мустафа, йому 32 роки. Він одразу ж звідомився про царський скарб, і знайдено було 15 мішків. Звідомлявся він і про військо й побачив, що і грошей, і війська мало. Він сам піде на війну, вейзирові ж наказав, щоб виступав, тільки хай ваша милість пан знають, що не мають ані грошей, ані людей, несила велика в поган, бо людей з Анатолії мало приходить на війну з огляду на велику кількість розбійників, бо їх у ці часи надто намножилося, а скільки турчин може мати війська, то це буде відомо тоді, коли вийде в поле. Знаю, однак, те, що німці зараз готуються до війни, а оскільки вже зараз відібрали Гіулу, то хорвати зараз почали докучати Темешварові ¹⁴⁸⁶, тільки той Темешвар ще лишається під турками, але ненадовго, дасть біг,— добрий тепер час християнам воювати на поган. Особливо цього літа [добре було б напасти] на Крим і на Буджак, оскільки хан має такий наказ, щоб готуватися на війну, бо дається знати, що піде на війну сам турецький цар. Хан візьме з собою і з Криму, і з Буджака багато орди, час буде добрий військам їхньої царської величності [іти] як на Крим, так і на Буджак, а ті турецькі замки, що над Дніпром, можна зруйнувати цілковито, бо нам вони чинять велику докуку — щороку ми повинні давати їм 10 мішків. Поляки не вчинили і не вчинять миру з турками, бо хоч поляки й захотіли б того, не захочуть турки,— не зважають на них нітрохи, оскільки поміж них велика незгода: одні з німцями, а другі з французами, наскільки змога, трактують про мир. А ще хай про те знає ваша милість пан, що ані турки, ані німці, ні інші союзники про мир і не гадають. Острів Хию ¹⁴⁸⁷ венеційці залишили й пішли до Мореї, і це венеційці вчинили не без достатньої причини, а щоб не бути розрізненими на багато боків, особливо так віддалено. Мали зразу з турками битву на морі, хоч на морі турків була велика потуга. Кілька турецьких кораблів потонуло, так само й ненецьких два, відтак венеційці, забравши все, що їм було потрібно, з Хиї пішли до Мореї ¹⁴⁸⁸. Пишеш, ваша милість пан, що Михал звідомив вашій милості пану: волоський господар, як і мултянський, коли б побачили, що війська їхньої царської величності рушили супроти Буджака, зараз і самі підуть зі своїми військами, і з’єднаються з військами їхньої царської величності. Нехай тільки побачать спершу в принципі, що війська їхньої царської величності ослабили ворога. Хай ваша милість пан гетьман опанує поганські замки, що над Дніпром, і ті фортеці, котрі над морем, тобто Білгород, Кілію ¹⁴⁸⁹, то, бачачи слабкість поган, хто б не мислив про своє звільнення з поганського ярма і не дбав про те? Мого чоловіка прошу вашу милість пана виправити при безпечній оказії назад. Чутно тут і те, що його царська величність, великий государ цар Петро, готується на війну супроти турків, чого дай Боже! Прошу вашу милість пана повідомити мені про те.

28 березня 1695 року»

Після отаких, описаних раніше, великоросійських та малоросійських незгод і воєнних змагань з Оттоманською Портою та Кримською державою, що почалися в основному від Чигиринщини і тяглися 16 років, коли через певні перепони не довелося обом монархіям, Російській та Турецькій, прийти до миру й дружби (хоч з обох боків і була до того, як писалося раніше, схильність), татари й козаки безперервно чинили оказії до гніву й війни поміж обома згаданими монархіями, як це було й перед Хотинською війною 1621 року,— про це частково описано раніше.

Отож пресвітлі Іоанн та Петро Олексійовичі, всеросійські самодержці, щоб відомстити бусурманам свої кривди, вчинені впродовж згаданих 16 літ, урадили за найкраще піти зі своїми військами на Азов та Казикермен, щоб при божій помочі зруйнувати їх і побачити відчинені собі з Меотицького озера двері в Евксінопонт ¹⁴⁹⁰, а від Казикермена щоб низовому Запорозькому війську було по-стародавньому відчинено ворота і була безперешкодна навігація Дніпром в Очаківський лиман і в те ж таки Евксінське море. На таке воєнне діло вони, великі московські государі, проздовж минулих літ досить наготували хлібних запасів і всіляких воєнних риштунків і звеліли той воєнний марш зачинати, в який зволив рушити з царського міста Москви в березні місяці під Азов і сам пресвітлий монарх Петро Олексійович, він лишив на царському престолі брата Іоанна.

Військо було розкладено на дві частини, одному звелено йти землею і рікою Доном униз до міста Черкаського ¹⁴⁹¹, а другому з собою визначено марширувати також землею й рікою Волгою під місто Царицин, а звідти землею під самий Азов. Коли це сталося і коли великоросійські війська та кілька полків малоросійських спинилися всі під Азовом ¹⁴⁹², то почали невсипуще його здобувати й бомбардувати.

В цьому промислі при старанні, либонь, ціле літо збавили , азовські стіни поламали з гармат і порвали підкопами а, кинувши в Азов кільканадцять тисяч великих бомб, поламали всі азовські доми й мечеті, внівець обернувши і самими румовищами заславши й загрузивши ціле те місто, однак, не можучи його цілком дістати з наближенням осінньої пори, змушені були відступити від Азова назад. З другого боку, біля Казикермена, фортуна послужила християнським військам краще. Гетьман Мазепа з козацькими військами і з усіма військовими тяжарями рушив за монаршим указом у той казикерменський похід з Батурина 17 травня, а ближній боярин і білгородський воєвода Борис Петрович Шереметов з московськими кінними та пішими військами і з козацькими слобідськими полками рушив з домів у призначений похід у тих-таки числах. Вони зійшлися біля дніпрового берега коло Переволочної, забавили там кілька тижнів, доки спорядили до перевозу військ судна і доки переправилися через Дніпро — Шеремет нижче Переволочної, а Мазепа вище Переволочної, навпроти Мішуриного Рогу. Тим часом 13 липня писав із Гродна до гетьмана Мазепи гетьман Великого Князівства Литовського Сапіга свого листа, в якому сповіщав про союз Корони Польської з різними християнськими державами супроти спільного для всіх християн ворога — бусурмана — і про численні над ними воєнні промисли, при цьому бажав він Мазепі щасливого успіху в початім поході. Цей Сапіжин лист має в собі таке ¹⁴⁹⁴:

Ясновельможний милостивий пане гетьмане, їхньої царської величності Запорозького війська, до мене вельми милостивий пане і брате!

Відомо світові, що чим сильніше діткнула нас поганська шабля, тим старанніше провадимо війну для відшкодування шкод і страт наших. Через це й прийняли ми її з царем його милістю, з їхньою царською величністю, і з Річчю Посполитою Венецькою, відтак проздовж тринадцяти років щороку виходили ми з військом у поле, шукаючи у їхніх власних оселях: відвідали ми Буджак, увійшли у Волоську і Мултянську землю, здобули Сороку та інші замки і осадили їх, щоб приборкати Кам’янець. Висипали ми й міцно осадили шанці Святої Тройці, залога яких завше виказує з божої ласки силу супроти Кам’янця і у Волохах ¹⁴⁹⁵. Ми самі в минулу осінь отримали з божою поміччю над тим ворогом велику перемогу, відтак поганство, з немалою своєю поразкою і стратою всіх провіантів, шаблею нашою було виперте й прогнане. І зараз його королівська милість, наш милостивий пан, діставши звістку про замисли їхньої царської величності, зволив писати до мене, щоб я, рушивши військо Великого Князівства Литовського і злучившись з коронним військом, ішов на ту святу війну. Отож для скріплення святого союзу я військо (хоч воно після минулої експедиції мало що відпочило, коні не відпасло) випровадив. Та й самого мене ці ж посли вашої милості пана застали, коли всідав я на коня, щоб їхати до обозу. Його милість пана Поплавського, старосту куявського ¹⁴⁹⁶, полковника його королівської милості, я послав для скупчення війська й провадження його до Вишневця, а там, з’єднавшись із їхніми милостями панами гетьманами і за попередньою радою, чинитимемо, дасть пан біг, супроти ворога святого хреста воєнні промисли, як час та оказія простелить дорогу, зносячись із вашою милістю милостивим паном, наскільки зблизимось у тому краї між собою. А зараз зичу вашій милості милостивому пану щасливих успіхів на тій союзній війні, віддавшись ласці і лишаючись вашої милості, милостивого пана, зичливим приятелем, братом та слугою

Казимир Сапєга, великий гетьман Великого Князівства Литовського.

Дано в Гродні, 13 липня 1695 року

Того-таки 28 липня великий коронний гетьман Яблоновський, відповідаючи через Мазепиного посланця Стефана Трощинського, гадяцького полкового осавула, і зичачи щасливого успіху в початім поході до Казикермена, також ознаймовуючи про свій похід на ворога, писав з Маріамполя ¹⁴⁹⁷ такий свій лист ¹⁴⁹⁸:

Вельможний милостивий пане гетьмане Запорозького війська, їхніх пресвітлих і державних величностей, до мене вельми милостивий пане і приятелю!

Немає бажанішого цілому християнству, як той такий хвалебний зачин військ їхніх пресвітлих, державних величностей супроти загального ворога святого хреста. Ми дуже втішилися на цю відомість, зичимо щасливого довершення й перемоги над ворогом і просимо про те пана Бога, оскільки й сумніватися не треба в добрих успіхах при такій великій силі та впорядкуванні їхніх пресвітлих державних царських величностей і при дозорливості вашої милості милостивого пана. Нам же належить диверсія, знаємо ми це, однак пожиточніше було, щоб ми були раніше звідомлені про такий святобливий замисел, особливо коли відправлявся у Варшаві сейм ¹⁴⁹⁹,— в нас це могло б справити більшу готовність, та й сейм не зірвався б, а подав би найдосконалішу раду на таку добру оказію. Але й так, як тільки застав нас сусідський заклик, з огляду на союз, з’єднуємося з військами коронними та литовськими і маємо думку та старання розірвати ворожі сили й відвернути їх, як це робили ми щороку від початку тієї війни, побиваючи ворога в багатьох місцях з божої ласки значними звитягами. Я зараз тільки чекаю, щоб прийшло військо Великого Князівства Литовського, яке коли й опізниться, то дивуватись із того годі, бо тягне зі справді далеких, у півтораста миль, посідань, а злучившись із ним, я беруся відразу ж розпочати воєнні промисли. Між тим значну частину війська ординував я під фортецю Факмец-Фаркец, щоб наше військо звідти через Фальчу вторгнулось у Буджак ¹⁵⁰⁰, що значну справило б диверсію, бо татарські війська, які вже рушили до Дніпра, дізнавшись про початий зачин, повернулися назад до Буджака і тепер звідти виходити не смітимуть, доки, як гадаю, та частина нашого війська діятиме. Я теж з іншими військами ввійду незабарно у воєнне діло при щасті його королівської милості і при звичній охоті польського рицарства. Його милість пан Трощинський, полковий гадяцький осавул, посол вашої милості милостивого пана, став тут у мене дванадцятого дня, місяця липня, заставши мене уже майже в обозі в моїй резиденції і тільки за дві милі від війська. Лист же вашої милості, мого милостивого пана, датований з-під Переволочної, писаний від 5 червня, віддав мені, на який відписавши відповідь з повною моєю готовністю, прагнучи якнайчастіше чути про найбільшу славу й тріумфи вашої милості милостивого пана, неодмінно віддаюся приязні.

З Маріамполя, 28 липня 1695 року

Вашої милості милостивому пану навзаєм

зичливий приятель та слуга Станіслав Яблоновський,

краківський каштелян, великий коронний гетьман

Коли ж усі війська переправилися через Дніпро, то, рушивши звідти звичайним трактом до Казикермена, переходили в тому марші різні річки й долини, що впадають зі степу в Дніпро, а під самий Казикермен прибули в середу, перед спасівськими запустами, в останніх числах липня ¹⁵⁰¹, і поставили неподалік довкола нього свої обози. А в четвер, тільки засвітало, гетьман звелів сердюкам і городовим піхотним військам ступати в ім’я господнє під казикерменські стіни, і те військо охоче, з радісним серцем скочило на воєнний промисел і без великого спротиву ввійшло в Казикерменські садки й огороди, бо хоч і вийшло з Казикермена супроти козаків кількасот яничарів, однак їх відразу ж було розбито і загнано в Казикермен, а козаки, починивши там-таки, непоодаль казикерменських стін, шанці, невідхідно залягли в них для подальшого воєнного промислу. В тодішню ніч з четверга на п’ятницю війська козацькі й московські атакували Казикермен зусібіч, обсипали шанцями, обставили плетеними кошами, насипаними землею, обвели багатьма гарматами й мортирами, осадили численними піхотами, і скоро світ почав ояснюватися, в п’ятницю зусібіч привітано тоді Казикермен з гармат, мортир і дрібної зброї. І від тієї п’ятниці до вівторка, в який були запусти на Спасівку, впродовж п’яти днів, невсипуще денно й нощно бито було з гармат і з дрібної зброї, кидано з мортир бомби і підводжено під казикерменські стіни таємні підкопи. Відбирали вони і від Казикермена непогану відповідь з гармат та янчарок, зрештою, Казикермен дійшов до такого стану, що вже годі йому було стріляти з гармат на християнські війська, так як чинили були турки й Чигирину в 1678 році; бо коли з Казикермена відчиняли яничари вікна в кам’яній стіні для стріляння з гармати, то в те вікно відразу ж ударяли з двох чи трьох наших гармат і яничарам не допускали вистрілити з казикерменської гармати. В такий спосіб не лише казикерменські гармати залишилися порозбивані, але й пушкарів повибивано; дійшло до того, що казикерменський бей обіцяв яничарам платити по тридцять і по сорок левів на день тим, котрі б захотіли бути пушкарями, але охочих до того не відзивалося — бачили в тому чині явну погибель. Та оскільки стіни фортеці згрунтовано з твердого каменю, то вони мало руйнувалися від наших гармат і надія взяти її була мала — все це протягтися могло б довго. Отож гетьман, щоб так не сталося, а бажаючи бачити швидке здійснення свого заміру за згодою з боярином Шереметом, звелів війську своєму котити земляний вал до казикерменських стін, такий широкий і високий, щоб ним можна було засипати й казикерменський рів, і, порівнявшись зі стінами, легко вломитись у місто. Цей промисел наших військ вельми устрашив і привів у малодушшя казикерменських обложенців, оскільки янчарська й гарматна їхня стрільба стала вже бездільна й марнотна, коли стріляли вони в наші земляні вали. А коли стріляли поверх валів, то кулі перелітали й християнські обози. В тих-таки п’яти днях один московський підкоп поламав казикерменську стіну, навдокучали йому дуже й бомби, а що найгірше застрашило казикерменців — це один воєнний московський промисел, який називають вони чаном. З нього одного вечора за один раз кинено в Казикермен кількадесят великих бомб і малих гранат — від цього промислу і від вогню з усіх наших обозів, наче від блискавки, все було на короткий час освітлено в той темний вечір, і ще ті бомби й гранати не всі впали всередину Казикермена, як привели обложенців у крайній відчай, і тоді аж у наших обозах було чутно їхній плачевний голос. Через такі утруднення й страх і через смердючі численні побиті свої трупи, які купами лежали непоховані, казикерменські бусурмани; не мігши далі опиратися християнським військам, змушені були на корисних собі умовах поклонитися гетьману й боярину Шереметову і перед заходом сонця віддати місто Казикермен на козацьке ім’я.

Для цього договору прибули зі своїх обозів у шанці гетьман та боярин, а від Казикермена, від бея, туди ж таки, у шанці, прибув із кількома яничарами Шабан Липка, або Чемерис, казикерменський писар. Домовившись там і постановивши, що треба, гетьман та боярин від’їхали до обозу, а Шабан відійшов у Казикермен уже по заході сонця; і коли він повернувся в Казикермен, турки звідомилися про вчинену з гетьманом та боярином корисну собі капітуляцію, були раді цьому і без сумніву сподівалися, що з нашого боку все те буде вчинено, що приговорено і постановлено з Шабаном. Однак вони, казикерменці, не покладаючись на приречену тоді козацьку приязнь і не бавлячись у своїх житлах, відразу ж того вечора відступили з горішнього міста в найнижчий Казикермен, що над Дніпром, лишивши на кам’яних стінах горішнього Казикермена тільки яничарські караули, щоб у місто нікого до світанку не пустити. Однак так не сталося, бо як тільки тодішня ніч дозволила відпочити війську, яке трудилось у шанцях увесь день, воно тоді, не спочиваючи і не слухаючи поставлених караулів, у всілякі способи натиснулось у горішній Казикермен, і караульні яничари відступили через те в долішнє місто. Наші ж брати, москалі й козаки, розгостившись у Казикермені і не беручи в нім превеликих здобичів, третьої чи четвертої години вночі через крайній свій безум запалили його, і ця пожежа так швидко розширилася, що не тільки всі тамтешні турецькі скарби огорнула і паліям у здобич узяти не допустила, але інший кидав здобуте і заледве сам вихоплювався з того всепожираючого вогню.

А друге місто Мустрит-Кермен за Дніпром на Таванському острові, що лежить навпроти Казикермена (з якого хоч і стріляли з гармат на козацькі й московські шанці й обози, однак з того стріляння мало було шкоди нашому війську й користі Казикермену), побачивши, що Казикермен поклонився гетьману й боярину, поклонилося й собі низовому Запорозькому війську, яке зі своїм кошовим отаманом Максимом промишляло, здобуваючи його,— вони припливли туди від Січі в човнах. Інші ж два кам’яні турецькі замки, що були навпроти Казикермена над рікою Кінською, а саме: один АсламКермен, на кримському березі, а другий Муберек-Кермен, який був через річку Кінську на острові Таванському, якраз навпроти АсламКермена, побачивши загибель Казикермена й Мустрит-Кермена, обидва того не дочікувалися — люди воєнні й жилі виступили з них з усіма своїми маєтками до Криму, покинувши тільки великі гармати.

Переночувавши ту ніч, у середу рано гетьман та боярин Шеремет прибули з обозу під Казикермен, порядно влаштували козацьке й московське військо, щоб прийняти турків з долішнього Казикермена, які мали виходити згідно домовленості, щоб їх військо не забивало і не шарпало. Але те ушикування супроти військового тлуму мало дало користі, бо турки, що вийшли перші з Казикермена, були через навальність військову розшарпані так, що інші турки, побачивши це зі стін казикерменських, одразу ж замкнулись у долішньому замку і до кінця свого не давалися; а треті — з жінками та дітьми і з усіма своїми багатствами поклонилися запорожцям і поспускалися по линвах зі стін казикерменських у запорозькі човни, які були в дніпровій воді — запорожці навмисне для того підпливли під казикерменську стіну,— їх запорожці перевезли на Таванський острів під замок Мустрит-Кермен. При таких діях, як описано, одні москалі й козаки дещо дістали здобичі з Казикермена, а інші нічого, оскільки самі собі зашкодили через таке глупство, яке описано. А на Таванському острові під Мустрит-Керменом низовому Запорозькому війську дісталася превелика казикерменська й мустриткерменська (окрім ясиру) здобич, було її на тому острові розкладено на курені і справедливо розділено.

Після таких подій усі казикерменські війська, доки прибралися до рушення і доки поламали казикерменські стіни, забарилися на кілька день, відтак рушили звідти назад. Гетьман щасливо переправився через Дніпро знову в Переволочній на Мішуриному Розі з усім своїм військом, розпустив його по домівках, а сам прибув у Батурин. Боярин же Шеремет, переправившись через Дніпро, як і раніше, відійшов до себе. Однак, відходячи від Казикермена, гетьман лишив сердюцький полк Ясликовського, а боярин — полк стрільців у таванському замку Мустрит-Кермені, оскільки той не був пошкоджений від нашого стріляння; покинули там також гетьман та боярин тим двом полкам на потребу воєнні запаси, на кілька місяців харчів, доки з міст пришлють більше.

Лишили там і запорожці кілька сот свого товариства ¹⁵⁰³, а всі інші зі згаданим своїм кошовим Максимом, із здобиччю та ясиром повернули до Січі. З тих ясирів одні добровільно похрестилися, і відпущено їх з Січі на Русь в Україну, інші захворіли й померли, а треті, злохитрі, замислили вчинити кошу і всьому січовому війську погибель і були в тому постережені; їх усіх,— великих та малих, чоловічої та жіночої статі — виведено з Січі і без жодної пощади вирубано впень. Плакали й тяжко нарікали на боярина й гетьмана казикерменські полоняники, що не так із ними вчинили, як приговорили були з Шабаном; коли б знали про таку свою біду, то, казали, воліли б усі померти в Казикермені, ніж віддатися в руки гавурських ¹⁵⁰⁴ начальників.

А білогородська орда не могла вчинити нам перепон під Казикерменом через те, що оберігала себе від лядських військ, що частково видно з вищеподаного листа коронного гетьмана Яблоновського. З гетьманським поворотом з-під Казикермена в Батурин преосвященний Варлаам Ясинський, київський митрополит, перший вітаючи воєнне щастя над Казикерменом зі свого кафедрального монастиря, писав 22 серпня до нього, гетьмана, такий свій лист:

Ясновельможний милостивий пане гетьмане війська їхньої царської пресвітлої величності Запорозького, наш вельми милостивий пане та великий добродію!

Воздаємо (на незвіданий його дар) подяку Богу, славленому в святій тройці: всемогутньому отцю, господу сили, який наділяє силою з виші, сину-переможцю (мечем вуст своїх) пекла і всієї кріпості бісівської та бусурманської, святому духу, який зійшов у вогні та шумі бурливого дихання на збурення та пагубу єрихонських стін на жорстокосердних невіруючих і хулителів тройчеського божества; Богові, який перший благословив своїм батьківським благословенням; Богові, котрий здійснив своїм душеутішним виконанням бажання всіх вірних. Він дав нині при незвіданому сприянні тріумфальну перемогу вашій вельможності над ворогами самого Бога, що огуду шлють на святу єдинобожественну тройцю, на непереможне знамення божої перемоги, на хрест святий. Узброєний ним-таки, ваша вельможність, за покровою християнської заступниці, яка стоїть біля хреста, непорочної Христової та Іоаннової матері, ворогів перемогли, ім’я Боже та його помазанників прославили, святу церкву та вітчизну православно-російську захистили і собі славу безсмертну здобули! З цього я, недостойний богомолець з усім притчем духовним, радуючись незвіданому сприянню в подячних молитвах і віншуючи вашій вельможності ту божу благодать, записану в імені та в ділі доконаної теперішньої перемоги, зичу всіх щедрот вашій вельможності через Об’явлення Іоаннове, яке перемагає боговгодною вірою обітників; там поміж інших щедрот Христос-господь каже: «А переможцеві і тому, хто аж до кінця додержує мої вчинки, я дам йому владу над поганами» ¹⁵⁰⁵. «Переможець не буде пошкоджений від другої смерті» ¹⁵⁰⁶. «Переможцеві сісти я дам на моєму престолі зі мною, як і я переміг був, і з Отцем своїм сів на престолі його» ¹⁵⁰⁷.

То хай би я сподобився ту мою сердечну зичливість тут, на святих місцях, наочно виявити вашій вельможності у тих-таки подячних молитвах. Цього ретельно зичачи тепер, у листі через посильних осіб кланяюся доземно.

Із монастиря Свято-Софійського Київського, 22 серпня 1695 року

Варлаам Ясинський, київський митрополит

Потім святійший Адріян, московський патріарх, вітаючи ту ж таки перемогу над Казикерменом з Москви, писав 28 серпня таку свою до гетьмана подячну і похвальну грамоту:

АДРІЯН,

милістю божою архієпископ московський, всієї Росії та всіх північних країн патріарх.

Улюбленому в Господі нашої мірності сину, гетьману царської пресвітлої величності Запорозького війська обох боків Дніпра Іоанну Стефановичу Мазепі і всьому християнському в воєнному ополченні воїнству архіпастирське благословення!

Слава Богу всетворящому, який подав поміч на супротивних ворогів православному воїнству хреста Ісуса Христового, царської пресвітлої величності благочестивих наших великих государів і великих князів Іоанна Олексійовича та Петра Олексійовича, всієї Великої, Малої та Білої Росії самодержців і багатьох держав, царств та князівств повелителів і володарів; це воїнство за воєнним воєводським старанням, при ретельному та вірному служінню всемогутньому Богові, божій церкві та їхній царській величності через усе Запорозьке воїнство має принести на магометан пагубу й полон і розорення їхніх жител.

Мірність наша, діставши про те звістку із твого писання, присланого від тебе з обозів з-під турецького Казикермена, розореного вами, в Москву (його принесли нам у синівській покорі і з вимогою спішних молитов від святої церкви і благословення нашого сеунщики) ¹⁵⁰⁸, воздаємо подяку перемоготворцю Господу і честь християнській непереможній воєводі — Богоматері пречистій Діві Марії! Тримаємо в нагляді оберігача Бога завжди і твою любов, також і все воїнство, що є з вами, щоб оберігалися ви усіляких ворожих полчиськ і зломисля їхнього, бажаємо, щоб перемагали ворогів і щоб багаторічно ти жив у гаразді та спасінні. Будьмо ж благословенні, православні, в святій церкві, в мирі та щасливому добробуті на землі і на небесах! Амінь!

Писано в царському великому місті Москві, від світотворення 7203 року, а від Різдва Христового 1695, 28 серпня

А після того превелебні отці Інокентій Монастирський, ігумен Кирилівського монастиря ¹⁵⁰⁹, і Стефан Яворський, префект колегіуму ¹⁵¹⁰ Київського братства, бувши вислані під преосвященного отця митрополита для заспокоєння тодішніх справ до Переволочної та інших протопопій, повертаючись до Києва, коли почули, що гетьман прибув з-під Казикермена в Батурин, написали з Ніжина, де були тоді, 29 серпня до гетьмана, вітаючи його з перемогою під Казикерменом (приклавши до того повіншування й інший свій інтерес), такого свого листа ¹⁵¹¹:

Ясновельможний милостивий пане гетьмане війська

їхньої царської пресвітлої величності Запорозького,

наш багатомилостивий пане, заступнику й добродійнику!

Коли звитяжна слава, голосно бриняча в людських вухах, принесла тріумфальним ходом цілому християнству, а найбільше російському світу хвалебною мовою ім’я вашої вельможності, серце з радості тане, як віск од сонця, чуючи втішні новини, від яких сповнюються отакі виборні євангельські слова: «Дивились вони — і не бачили, слухали — і не розуміли» ¹⁵¹². Піде це в рахунок безсмертних справ. Найкривавіші війни з бусурманами запишуть замість глянсованого цинобру ¹⁵¹³ в книгу вічності, не порівняну в справах воєнних кавалерську діяльність вашої вельможності, яка ні в кого не була така щаслива [запишуть], і самопострашне ім’я руського Ахіллеса ¹⁵¹⁴ гарним виписом, що не згладиться ні від якої заздрості жодним зубом злості. Цьому аплодує як ціле християнство, так і ми додаємо не менше, віншуючи безсмертну славу, набуту дорогою кров’ю вашої вельможності, від своїх голосів голосним окриком, так само [віншуємо] й цілому християнству, а найбільше сумній вітчизні, отже, ти перетворив вигострені шаблі на пощерблені, а знеслій гордій думі бусурманській мужньо притер роги. Хай той, хто вивищив ім’я християнське — найвищий Бог,— славить і надалі

на подив світові вашу вельможність для захисту вітчизни, на пострах оттоманській гордині, на тріумфальну славу святої віри. Нехай могутня рицарська булава вашої вельможності, що перемагає ворогів, мужньо громить на полі бою ненажерливу гідру! Через те, похилений такими численними вихорами, човен милої вітчизни міг би щасливо зайти в безпечний порт, кинувши в хвилі крові ворожої гербовну кітву ¹⁵¹⁵ вашої вельможності, зміцнену хрестом ¹⁵¹⁶, зносячи веселі пісні,— цього ми бажаємо, хочемо, зичимо, чекаємо. По тому, приступаючи до приватних справ, ознаймовуємо, що з волі вашої вельможності ми були вислані від архіпастиря до Переволочної для заспокоєння суперечок поміж священиками і тамтешніми жителями. Гадаємо, вашій вельможності відомо, про які там речі йшлося. Звідти, бажаючи використати відпускний час, ми повернули до деяких протопопій, дещо поправили цілком, [вказали], що треба поправити, і поїхали, з огляду на насталий вересень, до Києва, але в Ніжині зустрів нас посланець від архіпастиря з цілою в’язкою листів, писаних щодо справ теперішнього номіната ¹⁵¹⁷ Луцької та Острозької єпископії ясновельможного його милості пана Дионисія на Жабокриках Жабокрицького. Серед тих листів поміж інших були також і листи, писані від архіпастиря й до нас, щоб ми, дізнавшись про щасливий приїзд вашої вельможності до Батурина, поїхали туди, і, віддавши належну при віншуванні шану, подали б на розгляд вашої вельможності ту в’язку, і просили щодо тієї потреби відповіді. Але оскільки не змогли ми вже з Ніжина повертатися, щоб розшукати вашу вельможність (частково через розладнане здоров’я від подорожніх недогод, а частково через насталі на початку вересня шкільні заняття) ¹⁵¹⁸, ми вирішили послати з Ніжина оту в’язку до вашої вельможності через кур’єра, оскільки нам самим, супроти сподіванки, неможність заступила дорогу. Покірно тож упадаємо до звитяжних ніг вашої вельможності хоч би в письмовому поданні, і, віддаючи до панських рук архіпастирське послання, кладемо самі себе під звитяжні стопи, і дуже просимо подати відповідь на архіпастирське прохання.

З Ніжина, 29 серпня, 1635 року

Вашої вельможності, нашого вельми милостивого пана патрона й особливого добродія, протектора недостойні богомольці й найнижчі слуги

Інокентій Монастирський, ігумен монастиря Києво-Кирилівського,

Стефан Яворський, префект колегіуму братського Київського

Закінчивши оповідати про зруйнування Казикермена, повертаюся тепер назад до місячного порядку. Тоді ж, 25 травня, святійший московський патріарх Адріян писав про прийняття другої книги «Житій святих», яку склав Димитрій і яка починалася від грудня (тоді вона саме вийшла з Києво-Печерської друкарні і про неї коротко згадано на самому початку цього року), таку від себе грамоту:

АДРІЯН,

милістю божою архієпископ московський, усієї Росії та всіх північних країн патріарх.

Улюбленому в господі нашої мірності синові, гетьману царської пресвітлої величності Запорозького війська обох боків Дніпра Іоанну Стефановичу Мазепі архіпастирське благословіння.

Похваляє наша мірність добротворців; хвалимо тих, хто сприяє добру, а найбільше, коли поєднується начало твердого обов’язку, яке грунтується в громадянстві добродійсністю,— цього мають досягати; так твоя любов, не тільки причетний до цього, але чиниш так часто. Пиши нам по-синівському про все, потрібне для загальної користі, і проси нашої мірності благословення. Прийняв я і тепер таке твоє писання від присланих до нас, братії з Києво-Печерської лаври, нашої мірності ставропігії, строїтеля печерської лікарні ієромонаха Никона та наглядача в друкарні ієромонаха Софонія, що прийшли з їхніми монастирськими потребами і з виданими там друкованими книгами тримісячних «Міней», які читаються у грудень, січень та лютий, їх ми по-пастирському в любові прийняли і бажаємо, щоб і інші «Мінеї» річного круга в дванадцятім числі. ¹⁵¹⁹ були видані й плодили корисним читанням в господніх людях божу славу. Через це, як за проханням архімандрита Печерського монастиря ¹⁵²⁰ з братією, так і за твоїм, я послав у Києво-Печерський монастир з тими-таки присланими три книги «Міней», які читаються у великій соборній церкві за місяці березень, квітень і травень, для погідного справлення цього діла ¹⁵²¹. Твоя ж любов хай лишається багатолітньо і щасливо в доброму здоров’ї, дбаємо про це.

Писано в царському великому місті Москві, від світотворення 7203 року, а від Різдва боголюдини Ісуса Христа 1695; в місяці травні, 25

Того ж таки 25 травня той самий святійший Адріян, московський патріарх, за порадою пресвітлих московських монархів Іоанна та Петра, схиляючись на прохання київського митрополита Варлаама Ясинського і на прохання гетьманське, щоб по-старовічному поставити в Переяславлі нового єпископа, писав до нього, гетьмана, таку грамоту:

АДРІЯН,

милістю божою архієпископ московський і всієї Росії та всіх північних країн патріарх.

Улюбленому в господі нашої мірності сину, гетьману царської пресвітлої величності Запорозького війська Іоанну Стефановичу Мазепі архіпастирське благословіння!

Багатьох блаженств ті сподобляються і приймають благословенство Боже на душеспасальне пробування, хто дбає про добробут людського життя і про процвітання церковної краси, радить і добродійно допомагає. Так і твоя любов відзначається таким старанням, отож бажаємо тих-таки мздовідданств сподобитися від господа Бога багатоденно на землі і безконечно в небі.

Писав оце до нашої мірності тепер, як син і співслужитель наш, преосвященний київський митрополит Варлаам — бажає він, щоб, з огляду на його неміч до співслужби архієрейства, посвятити єпископа і йменувати у місто Переяславль, та й ти хочеш того-таки, щоб таке збулося і щоб дати на те благословення. Наша мірність порадилися з благочестивими нашими великими государями царями і великими князями Іоанном Олексійовичем та Петром Олексійовичем, всієї Великої, Малої та Білої Росії самодержцями і багатьох держав, царств та князівств повелителями й володарями, і вони, государі, зволили тому бути. А для задоволення того запропонованого прохання київського митрополита і твойого великі государі вказали послати преосвященному митрополиту Варлааму грамоту, і від нашої мірності з неї список я послав нині для знаття і до твоєї любові, щоб, розглянувши її і порадившись, добротворно здійснити звелене. По цьому все в домі твоїм хай буде в гаразді!

Писано у царському великому місті Москві від світотворення 5203 року, а від Різдва Бога слова Ісуса Христа 1695, 25 травня

Тоді ж писав святійший патріарх про того переяславського єпископа і до преосвященного отця київського митрополита таку грамоту:

АДРІЯН,

милістю божою архієпископ московський, всієї Росії та всіх північних країн патріарх!

У святому дусі сину та співслужителю нашої мірності преосвященному Варлааму Ясинському, митрополиту київському, галицькому і Малої Росії архіпастирське благословення!

Завжди наша мірність повсюдно бажає процвітання і належного чиноутримання церковного, щоб здійснилося покращення на славу Божу і щоб усяка допомога та вимога були благословенні. Звістилися ми нинішнього літа з твого писання через посланого переяславського ігумена Гедеона та скарбника Мелетія й донесення, що ти просиш нашу мірність, щоб з огляду на твою старечу неміч, також і через велике число людей у єпархії посвятити в єпископи і назвати його переяславським ігумена миколаївського та ректора київського ієромонаха Іоасафа Кроковського ¹⁵²². Ми бажаємо, щоб так сталося, і про це радилися з благочестивими нашими великими государями царями і великими князями Іоанном Олексійовичем та Петром Олексійовичем, всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержцями і багатьох держав, царств та князівств повелителями та володарями. І вони, государі, зволяють бути при тобі єпископу, але і нашої мірності благословення треба тобі мати. Однак спершу хочемо від тебе запевнення, що далі так це триматиметься без будь-яких суперечок та чолобиття до царської величності та нашої мірності, а від вас ця осібність не відніматиметься аж ніяк.

Перше: за святими правилами ставити єпископа одному архієрею у свою єпархію не можна, хіба чотирьом чи трьом архієреям; друге: визначити йому місце, де жити і чим, мати єпископію, чин, посади і все потрібне (але чи не буде чолобиття, щоб йому жити в Миколаївському монастирі ¹⁵²³, від монастирських жителів?); третє: коли іменуватися тільки містом переяславським, а не володіти, чи захоче хто так і чи надалі можна, щоб так було? І про це нам відомості не подано і дати нині благословення через те не можна — це все сотворіть і утвердіть у добрій раді як з духовним чином, що є в Київській єпархії, так і з мирськими людьми, а найперше з гетьманом царської пресвітлої величності Запорозького війська Іоанном Стефановичем Мазепою. Вибраного ж у єпископи для посвячення за зволенням благочестивих государів пришліть до вашої мірності в царське місто Москву. Тут ми в наших іменних грамотах напишемо, у який спосіб архієреям від нас у майбутні часи бути на Переяславській єпископії, на обновленому престолі, щоб це був співслужитель престолу Київської митрополії на визначених умовах та на місці, щоб зручніше йому було прислужувати митрополії і щоб аж ніяк надалі той єпископ, хто буде після того, не міг відокремитися від того визначення. По цьому хай всещедрий Бог приспішить на добротворство до тебе і до всього народного християнського поспільства з дня у день! Амінь!

Писано в царському місті Москві 7203 року, від Різдва Бога слова 1695, 26 березня

Гетьман же, за згодою зі згаданим преосвященним отцем митрополитом збудувавши в Переяславлі великим коштом і старанням чудову кафедральну муровану церкву Вознесіння Господнього, дбав ретельно як у пресвітлих монархів, так і у святійшого патріарха про благословення, щоб при тій Вознесенській церкві в Переяславлі було поставлено єпископа, оскільки єпископська кафедра була там з давніх віків. У цьому йому, гетьману й митрополиту, не відмовлено від пресвітлих монархів і від святійшого патріарха, як свідчать вищеподані патріарші грамоти.

Минулого 1694 року, в місяці вересні через смертне наїття не стало єпископа луцького й острозького Афанасія Шум’янського, який, бувши рідним братом новітньому уніату Іосифу Шум’янському, львівському єпископу, став так само потаємним уніатом і сам. Тоді вся руська волинська шляхта вибрала з-поміж себе на ту овдовілу Луцьку й Острозьку єпископію одного значного і заслуженого в Короні, також волинського шляхтича і вченого чоловіка Димитрія на Жабокриках ¹⁵²⁴ Жабокрицького, земського луцького

писаря, який хоч і женився раніше на вдові, однак, розійшовшись із нею, бажав собі чернецтва, а полишена його жінка незабаром після того, як ходили про те чутки, вийшла заміж за іншого. Тож вибрано його, Жабокрицького, на єпископію Луцьку, хоч багато хто перечив і не дозволяв, примінюючись до правил святих отців з причини вищезгаданого його одруження, однак вся волинська руська шляхта міцно при тому стояла, щоб ніхто інший, тільки він, Жабокрицький, був у них луцьким та острозьким єпископом,— так воно й сталося. Після того вибрання, коли він, Жабокрицький, був у Варшаві і зголосив королеві й сенаторам про своє вибрання волинською руською шляхтою на Луцьку єпископію, то сам король багатократно намовляв його до унії. До неї ж він, Жабокрицький, не захотів пристати і зволяв відставити своє єпископське вибрання, щоб лишитися світським при нерушному греко-руському православ’ї. Тоді король Собеський, похваливши ту його статечність, видав йому, Жабокрицькому, 12 травня 1695 року на пергамені свій королівський універсал при підписі руки власної і при зависистій коронній печатці на ту Луцьку й Острозьку єпископію з усіма монастирями, протопопіями, маєтностями та всілякими добрами, що до неї належать. Повернувшись з Варшави до Луцька, він, Димитрій, або Дионисій ¹⁵²⁵ Жабокрицький, номінат Луцької єпископії, оголосив той королівський універсал через свого посланця у Луцькому замку і просив прийняти його до міських луцьких книг. Тоді на його бажання той королівський універсал прийнято до книг і з тих книг видано йому, Жабокрицькому, 6 червня такий екстракт при міській луцькій печатці ¹⁵²⁶:

ЗГОЛОШЕННЯ ПРИВІЛЕЮ

його королівської милості на єпископію Луцьку й Острозьку яснопревелебному його милості отцю Дионизію

на Жабокриках Жабокрицькому,

номінатові-єпископові луцькому та Острозькому,

дане 1695 року 6 червня.

Випис із міських книг замку Луцького

Року тисяча шістсот дев’яносто п’ятого, місяця червня, 6 дня. На міському уряді в замку його королівської милості Луцькім переді мною, Єжи Станіславом на Марковичах Гулевичем, суддею і бурграфом ¹⁵²⁷ міським луцьким, і книгами міськими луцькими особисто з’явився уроджений його милість пан Миколай Гродецький від імені яснопревелебного в бозі його милості отця Дионизія на Жабокриках Жабокрицького, номіната-єпископа луцького та острозького, прототронія ¹⁵²⁸ Київської митрополії, свого дядька, і подав привілей його королівської милості нашого милостивого пана тому ж яснопревелебному в Бозі його милості отцю номінатові в нагороду його героїчних учинків, справ рицарських і добрих заслуг для республіки милостиво даний, на пергамені писаний, рукою його королівської милості, нашого милостивого пана, підписаний, при печатці коронній, на шнурі, зависистій, з підписом руки секретаря його королівської милості, яка має в собі зголошення, щоб постійно про це знати:

ЯН ТРЕТІЙ,

з Божої ласки король польський, великий князь литовський,

руський, прусський, мазовецький, жмудський, інфлянтський, київський,

волинський, подольський, підляський, смоленський та чернігівський.

Ознаймовуємо цим листом, привілеєм нашим, кому про те належить знати, що за вродженою нашою доброчинністю королівською до людей, які з предків і перед самими нами, і перед Річчю Посполитою добре заслужені, маємо найперше й найбільше старання, щоб справедливо нагороджувати їх примноженням компенсацій та гонорів. Старожитний дім Жабокрицьких з’єднав собі продовж стількох століть таке хвальне ім’я, що цього забути не можемо ніколи; явним доказом чого служить правдивість, військова доблесть, велика здатність у справах на сеймах, сеймиках і трибуналах, нікому іншому не подібна, з’єднана з правосуддям та справедливістю діяльність в особі уродженого Дмитра на Жабокриках Жабокрицького, писаря земського луцького, підвоєводи судового, генерала воєводства Київського, підстарости кременецького. Його активна й правдива служба попередникам нашим, нам, найяснішому домові нашому і Річі Посполитій такі видала значні та хвали гідні викази, що не можемо не наділяти їх особливою нашою увагою.

Через це, з огляду на заслуги уродженого Дмитра Жабокрицького предків та його власні, бачачи також у нього схильність до наук і належну здібність до духовного стану, також належну побожність, ми вирішили, відповідно до згідної елекції духовних та світських людей, жителів Волинського воєводства, дати йому і з’єднати після відходу з цього світу велебного Афанасія Шум’янського, єпископа луцького та острозького, вакуюче ¹⁵²⁹ Луцьке й Острозьке владицтво. Тож цим нашим листом даємо і з’єднуємо [йому це], щоб згаданий уроджений Жабокрицький, прийнявши габіт, негайно вступив як у духовне, так і у світське управління тією єпископією з усіма її кафедральними й партикулярними церквами, з усіма добрами, селами, фільварками та грунтами і з їхніми пожитками, належитостями та всім іншим так, як попередники його тримали й заживали з усіма церквами, монастирями, старшинуванням над духовними: архімандритами, ігуменами, протопопами, попами, братствами тієї грецької релігії,— хай має й тримає це з прибутками від духовних, відповідно до привілею попередника свого, і хай заживатиме це аж до кінця свого життя або до доступлення якоїсь вищої гідності. Даємо йому при тому повну силу, згідно давніх прав судити всі духовні справи, урядувати над усім духовенством вищого й нижчого стану, щоб владою свого владичого уряду помножував Божу хвалу в церквах та монастирях нашої держави у своїй дієцензії, а неслухняних і непокірних карав за переступом. Ми обіцяємо також за нас і найясніших наших наслідників, що згаданого уродженого Дмитра на Жабокриках Жабокрицького триматимемо при духовній владі і при спокійнім заживанні його владицтва і не дамо ніколи сили віддалити його від того. Це до відома людей усіх станів та звання приводячи, хочемо й наказуємо, щоб згаданого уродженого Дмитра на Жабокриках Жабокрицького мали і знали за правдивого і власного луцького та острозького владику, і хай заживає вольностей та прерогатив, яких заживали його попередники. Відтак для ліпшої віри підписуємося рукою власною і наказуємо притиснути коронну печатку.

Дано у Варшаві 12 травня, року божого 1695, панування нашого XXI

Підписано: Ян, король

Владицтво Луцьке й Острозьке після смерті велебного Афанасія Шумлянського, луцького та острозького владики, віддається уродженому Дмитрові Жабокрицькому.

В тому привілеї, поданому для зголошення при коронній печаті зависистій на шнурі, підпис руки його королівської милості в таких словах: «Ян, король», так само і підпис руки секретаря його королівської милості в таких словах: «Миколай Томиславський, канонік варшавський, його королівської милості секретар». Цей королівський привілей подано для оголошення за проханням вищенайменованого подавця і за мого урядування прийнято до теперішніх міських книг луцьких. А після того возний генерал воєводства Волинського та інших Кіндрат Колодка на ствердження справедливого й

точного свого донесення визнав в акті, означеному, з огляду на законну вимогу, яснопревелебному в бозі його милості отцю Дмитру на Жабокриках Жабокрицькому, номінату-єпископу луцькому та Острозькому, за вищеподаним привілеєм його королівської милості, що він цього року й місяця, дня сьогоднішнього був у містечку Рожищах ¹⁵³⁰, яке відвічно належить луцьким єпископам грецького обряду, в добрах принципальних ¹⁵³¹ того ж Луцького владицтва, де, заставши підданих як самого містечка Рожищ, так і всіх добр, що віковічно до тої єпископії належать, а саме сіл Дубищ, Опольного, Жолобова, Позарок, Кольчина, Ліплян, Теремного, Полонки, Седмярок, Водерад, Тернок, Підбереззя, Забежжя, Колодезь, Губіна, Фалемеч й Вулки Фалемічської та інших, зібраних до громади, й оповістив їм про нового пана, яснопревелебного в бозі його милості отця номіната, наказав виконувати всіляке послушенство. Після цього піддані з’явили готовність виконувати всі послушенства і приступили до належних собі робіт. Отак, увівши без будь-яких перепон згаданого яснопревелебного милостивого отця номіната у володіння цілим єпископством, добрами, підданими і всіма взагалі належностями того його чину, возний подає реляцію, просячи, щоб це було внесено в акти, що й учинено. З тих книг видано під міською печаткою і цей випис.

Писано в замку Луцькім, звірив Сенницький

(М. П.)

А що, згідно до давніх уставів та звичаїв, Луцька єпископія, як православна, була підлегла православній Київській митрополії, а православні луцькі єпископи приймали своє освячення від православних київських митрополитів, то йому, Жабокрицькому, належало для того освячення приїхати до київського митрополита.

На ту поїздку в Київ, бувши там-таки, у Варшаві, одержав він королівський дозвіл та подорожній лист і, хоч римський опат ¹⁵³² Виповський перечив у тому королеві, щоб не видавати Жабокрицькому універсалу на Луцьку православну єпископію і не видавати йому ж таки подорожнього листа на поїздку в Київ для посвячення, бо владика Шум’янський обіцяв завести там унію, однак король його не послухав і начебто визнав з тієї оказії Шум’янському крутійство. Отак номінат Жабокрицький щасливо зорудував своє діло в короля і, збираючись їхати до Києва на посвячення, відізвався спершу до отця митрополита й гетьмана двома такими, писаними щодо того, листами з Білостоку ¹⁵³³, 21 липня ¹⁵³⁴:

Яснопревелебніший у Бозі милостивий отче митрополите

київський і всієї Русі, мій вельми милостивий пане,

отче, пастирю і добродію!

У минулому році лихо моє забрало в мене те щастя, щоб я для виконання на святому печерському місці обіту увіч вашої, пастирської, мого вельми милостивого пана й добродія, дістався руки і дістав від неї благословення. А я мав найбільше бажання відібрати настанови щодо правдивої віри від найвищого в цілій Росії ¹⁵³⁵ пастиря, ніби з божих вуст, і прагнув святої поради, як би оживити, наче росою небесною, свою сирітську Луцьку дієцензію; мав я і статечне, однак для цілої правовірної церкви пожиточне, бажання покірно віддатися під розсуд та керівництво вашої милості, вельми милостивого пана й добродія, з головою і серцем моїм, повержено і смиренно, як правдива овечка власному пастиреві і покірний законник своєму настоятелю, з усілякою схильністю перед гідністю його уряду й особи і з приниженим проханням, щоб у теперішнім святім законнім габіті поблагословив свого багатогрішного слугу й сина у святому дусі. Я не з жодного приватного інтересу, а через саму горливу щирість при ласці божій хочу правовірній церкві добра і, зміцнений у цьому загальним та єдинодушним бажанням православних синів цілої Луцької дієцензії, нарешті прийняв протекцію без усіляких умов та утруднень з ласки його королівської милості, нашого милостивого пана через привілей, даний мені і стверджений,— зволь прийняти мене у свою пастирську протекцію, щоб довести до бажаного завершення замисли і віддалити повагою своєю ті труднощі, які можуть бути при прийнятті священичої честі,

в чому, чекаючи тисячократно ласки пастирської,

вашої милості милостивого пана і добродія,

від святительської правиці його, схиляю свою голову

і зобов’язуюся бути яснопревелебнішій вельможності,

вашій милості панові й добродієві завжди зичливим

у дусі святім слухняним сином,

богомольцем та найпокірливішим слугою

Димитрій на Жабокриках Жабокрицький,

номінат єпископи Луцької та Острозької Київської митрополії.

Дано в Білім Стоку, 21 липня 1695 року

До гетьмана

Яснозельможний милостивий пане гетьмане, їхньої царської пресвітлої величності Запорозького війська, мій вельми милостивий пане і добродію!

Повторно покірно стаю через лист мій перед обличчям вашої милості, вельми милостивого пана і добродія, як принижений слуга, в минулорічнім, так само і в теперішнім моїм листі, покликуючись бути постійним богомольцем, хоч і негідний для тої повинності перед божим маєстатом. А оскільки першого разу вище заслуг моїх, адже багатьом я незвісний, удостоївся я відповіді, повної прихильності від вашої милості, вельми милостивого пана та добродія, відзиваюся і тепер з покірним та приниженим поклоном вашій милості пану та добродію. Беру собі за найпевніше прогнозування, що і цей мій принижений доказ субмісії і покликання моє з волі божої приймеш у себе з ласками та побожним зволенням, і через доброчинну протекцію допоможеш у подальшому часі. Просячи цього покірно у вашої милості, вельми милостивого пана та добродія, обіцяюся недостойні молитви мої виливати до божого маєстату на довге щастя, здоров’я, найкращі успіхи в усіх героїчних акціях, а найбільше для великого імені свого тріумфу над супротивними ворогами з помноженням хвали у потомних наступних віках.

Прагну бути до смерті

Вашої милості милостивого пана і добродія щоденним богомольцем і приниженим слугою

Димитрій на Жабокриках Жабокрицький, номінат єпископії Луцької та Острозької Київської митрополії.

Дано в Білім Стоку, 21 липня 1695 року

Потім 12 серпня писано було від пресвітлих Іоанна та Петра Олексійовичів, московських государів, до преосвященного отця Варлаама Ясинського, київського митрополита, про прийняття та посвячення на Луцьку та Острозьку єпископію згаданого номіната Жабокрицького таку грамоту:

Божою милістю від пресвітлих та державних великих государів царів і великих князів Іоанна Олексійовича та Петра Олексійовича, всієї Великої,

Малої та Білої Росії самодержців і багатьох держав

та земель східних, західних та північних отчичів, дідичів,

та наслідників, государів і володарів, нашої царської величності

богомольцю преосвященному Варлааму Ясинському,

митрополиту київському, галицькому та Малої Росії,

нашої царської величності милостиве слово.

У договорах Вічного миру у нас, великих государів, у нашої царської величності з королівською величністю польським, постановлено в дев’ятій статті, що великий государ, його королівська величність, церквам божим та єпископіям Луцькій і Галицькій, Перемишльській, Львівській, Білоруській і при них монастирям, архімадріям Віленській, Мінській, Полоцькій, Оршанській та іншим ігуменствам, братствам, в яких вживалася і нині вживається благочестива грекоросійська віра, також усім людям, що там живуть, у Короні Польській та Великому Князівстві Литовському, що лишаються в ційтаки вірі, не звелить чинити будь-якого ущемлення й примусу до римської віри та унії, але буде заховувати давніми правами в усіляких свободах та церковних вольностях. А оскільки вищезгадані єпископи відійшли не в бік нашої царської величності, а перебувають у Короні Польській та Великому Князівстві Литовському, то коли б довелося їм за духовним чином та звичаєм приймати благословення і висвячення від київського митрополита, то хай тому не відмовлено буде в милості його королівської величності. А після того Вічного миру писали до нас, великих государів, у Польщі резиденти наші Іван Волков та Борис Михайлов, що в Короні та Литві духовним та мирським особам чиниться насильство у благочестивій вірі та великий примус до унії, а численні єпископи, монастирі та церкви насильством повіднімали і в унію обернули. І за нашим, великого государя, указом писано до тих резидентів у Польщу в наших, великих государів, численних грамотах, звелено їм доносити королівській величності і говорити сенаторам, щоб у Короні і в Литві за договорами Вічного миру його королівська величність звелів заборонити наміцно, щоб людям благочестивої віри грецького закону не чинили насильств у вірі, монастирів та церков божих благочестивих не захоплювали і не відбирали, не розорювали і в унію не обертали. А які насильством обернено в унію, то щоб повернено було назад людям греко-російської віри, як це було колись. А що насилля людям благочестивої віри чинять, ставши уніатами, Інокентій Винницький та Кипріан Жоховський, то щоб їм заборонити те міцними указами і їх з Перемишльської та Білоруської єпархій вислати, а замість них вибрати духовним та мирським людям греко-російської віри інших православних єпископів і прислати їх для благословення та висвячення в Київ до тебе, нашого богомольця. І польські та литовські сенатори говорили у відповідях тим нашим резидентам на їхній запит, що у них вірі примусу нікому ніякого не чиниться і права їхні [не] забороняються, а хто волею до унії приступить, то тим заборонити неможливо, а Винницький та Жоховський перейшли своїми єпархіями в унію добровільно, і ті, мовляв, уніати належать за духовністю до Риму. І в нинішньому [7] 203 році ¹⁵³⁶ 20 жовтня до нас, великих государів, писав із Польщі наш резидент Борис Михайлов, що у вересні місяці не стало луцького єпископа, рідного брата Іосифа Шум’янського, який був таємний уніат, а на Луцьку єпископію вибирають духовні русь-шляхта та міщани, щоб був єпископ православний, а не уніат, і що дозволу королівського їм у тому виборі нема. І за нашим, великих государів, указом звелено йому, Борису, домагатися в Польщі і у королівської величності, щоб людям благочестивої греко-руської віри вільно було вибрати православного єпископа на Луцьку єпископію і щоб прислати його для благословення та висвячення за договорами Вічного

миру в Київ до тебе, нашого богомольця. І після того наш резидент Борис Михайлов писав, що на Луцьку єпископію вибрано єпископом з волинської шляхти русина Димитрія Жабокрицького, чоловіка ученого; був він жонатий на вдові і потім з нею розлучився, і нині вона за іншим замужем живе, а руські люди його похваляють, що чоловік він достойний. І він, Борис, говорив про того новообраного луцького єпископа Дмитра Жабокрицького сенаторам, щоб йому за договорами Вічного миру дозволено було їхати на посвячення в Київ до тебе, нашого богомольця. І 9 травня нинішнього [7] 203 року прислав до нього, Бориса, той новообраний єпископ Дмитро Жабокрицький ігумена могилівського Буйницького монастиря Іосифа Драника, що він Димитрій, приїхав у Варшаву і подав вибір на себе до королівської величності. І королівська величність намовляв неодноразово сам його, Димитрія, щоб приступив він до унії, а він, Димитрій, мовляв, сказав, що він відмовляється від того вибрання і лишиться, як і до цього, світським, а від благочестя не відступить ніколи. І королівська величність, похваляючи його, Димитрія, дав йому на те єпископство жалувану грамоту, на посвячення в Київ їхати дозволив і видав проїжджу за своєю рукою і за печаттю. А коли королівська величність ту проїжджу підписав, то в той час римський опат, на прізвище Виповський, говорив йому, щоб королівська величність зволив прогаятись із тим виданням йому жалуваної грамоти і проїжджої, оскільки Шум’янський закладає елекцію для обрання луцького єпископа, і що там буде постановлена унія. І королівська величність начебто на того Виповського гнівався і казав, що той Шум’янський шальвіра ¹⁵³⁸ на всі боки, чинить неправедно, і жалувану грамоту та проїжджу королівська величність йому, Димитрію, віддав із своїх рук і звелів їхати в Київ. І того ж, мовляв, числа, він, Дионисій, поїхав з Варшави у Луцьк на сеймик і подякував за попередній уряд, а був він у них земським писарем, і справді він поїде для висвячення у Київ. А руські, мовляв, духовні та мирські люди його, Димитрія, хвалять, що він чоловік учений і до благочестя схильний, і той Жабокрицький знає численні способи, що може й Білоруську єпископію обновити, а перемишлянського [єпископа] вигнати з єпископства, і дуже потрібно, щоб у Києві ті його способи ствердили, аби відновити ті три єпископії. І ми, великий государ, указали того новообраного на Луцьку єпископію Димитрія Жабокрицького допустити за договорами Вічного миру до тебе, нашого богомольця, у Київ для посвячення. А коли він, Димитрій, приїде для освячення на Луцьку єпископію в Київ і почне у тебе, богомольця нашого, просити за правилами святих апостолів та святих отців посвячення і рукоположення до Луцька у єпископи, то тобі, богомольцю нашому, за даною тобі владою і за жалуваною нашою, великих государів, грамотою, також за постановчою грамотою великого пана кир Адріяна, архієпископа московського і всієї Росії і всіх північних країн патріарха, даною на Київську митрополію, того приїжджого Димитрія Жабокрицького правильно посвятити на Луцьку єпископію в єпископи своїм рукоположенням, як посвячувала з давніх літ підвладних єпископів тамтешньої парафії таким посвяченням за архієрейським чином православна східна церква і зводила з давніх літ підвладних єпископів на їхні єпископські єпархії митрополія Київського престолу і те рукоположення стверджувала в підвладних собі єпархіях постановчими своїми архієрейськими грамотами. І тобі, богомольцю нашому, сприйнявши цю нашу, царської величності, грамоту відомо: того Димитрія Жабокрицького, як приїде він з Польщі в Київ, у Києві в соборній Апостольській церкві за благословенням святійшого кир Адріяна, архієпископа московського, всієї Росії і всіх північних країн патріарха, посвятити в єпископи на Луцьку єпископію за правилами святих апостолів і святих отців, а коли він, Димитрій, почне тобі пропонувати якусь пропозицію щодо Білоруської та Перемишльської єпископій, аби їх, як давніше, обернути на благочестя, а уніатів Інокентія Винницького і Кипріана Жоховського з тих єпископій вислати, то

ти про ту його пропозицію і про ті способи, які він почне пропонувати тобі, нашому богомольцю, напиши до нас, великих государів, а йому учини відповідь, що в тих справах радитися з ним без нашого, великих государів, указу ти не смієш. А пропозицію його донесеш до нас, великих государів, письмово. І посвятивши його, Димитрія, і підтвердивши Луцьку єпископію своєю постановчою грамотою, відпусти його, Димитрія, у Польщу без затримку. Ти, наш богомолець, учиниш правильно щодо того Жабокрицького і чи буде він посвячений на ту Луцьку єпископію в єпископи чи те посвячення чомусь не відбудеться, то ти нам, великим государям, до нашої царської величності маєш написати.

Писано за панування нашого в дворі, у царськім великім місті Москві. Літа від створення світу 7203 ¹⁵³⁹, місяця серпня, 12 дня, царювання нашого на 14 рік

Цю монаршу грамоту зі згаданими листами Жабокрицького преосвященний митрополит вислав з Києва до вищезгаданих своїх посланців отців Монастирського та Яворського, велячи їм бути в гетьмана, котрий повертався з-під Казикермена, повіншувати його перемогу над бусурманами і показати ту грамоту й листи Жабокрицького. Він писав до них двадцять другого серпня такого свого листа ¹⁵⁴⁰:

«Після відправлення вчора перед вечором велебного отця Максима, присланого з листом від вашої превелебності, його милість князь боярин і тутешній воєвода ¹⁵⁴¹ по заході сонця прислав мені монаршу грамоту, прислану поштою, яку зараз-таки посилаю через того ж велебного отця Максима до рук панів, ваших милостей, а заодно послав в’язку листів у тій-таки справі від особи, котра згадується в грамоті. Як мені здається, чого й жадаю і від панів: відкладіть на інший час висновки ревізії отців протопопів, дізнайтеся напевно, де зараз перебуває ясновельможний добродій (оскільки тут чутно, що вже переправивсь у Задніпря), звольте туди їхати з гратуляцією, водночас і ту монаршу грамоту, і всі листи, згідно до мого першого писання, віддайте його милості добродієві, просячи поради, як відписати за кордон і як у тому чинити. Я бачу повну монаршу згоду на посвячення, однак з умовою, щоб [було це] за благословенням святійшого, від якого жодної звістки не маю, а ще, вивідавшись про [...] ¹⁵⁴², що нею написаною, каже пристосовуватися до правил святих апостолів ¹⁵⁴³, отож ще не можна відписувати, щоб та особа відразу ж після повернення звідси його посланця, отця Падальського, даремно не старалася не без витрат для посвячення, а призначити це можна після поради святійшого з багатьма тамтешніми архієреями. [Це потрібно] для твердого збереження в подальшому часі святого православ’я, в чому він повинен буде публічно присягнути і що має записати,— мусимо це вчинити через потребу. Коли б бажаного не дістав, певно (не дай Боже), відступивши, немало міг би зашкодити православній святій церкві, яка і так лишається у великому утиску від супостатів. Однак те діло залежить від ласкавого, Богом дарованого розмислу ясновельможного добродія. Коли ж добродій писатиме, виклавши причини, прохання до святійшого, то і від мене, коли буде потреба, звольте, панове, ваша милість, скласти листа, описавши рацію з пристойною порадою, а я підпишу відповідно до вказівок ясновельможного добродія, щоб посилати за одним заходом при листі добродія. Коли б мав добродій (як повідають) простувати не до Батурина, а захотів би побувати спершу в Києві, то, панове, ваша милість, звідавшись швидше, поспішайте сюди з усією кореспонденцією чи, може, також у дорозі, де трапиться, привітайте пана і, домовившись досконало, поспішайте до мене, в чому всьому нехай найвищий архіпастир посприяє, від серця зичу при моїх молитвах вашим велебностям.

З кафедри Святософійської митрополичої київської, 22 серпня 1695 року. Превелебностям вашим в усьому зичливий богомолець, брат і слуга щирий Варлаам Ясинський, київський митрополит»

З огляду на ці події новітній уніат у Львові, згаданий Іосиф Шум’янський, ненавидячи нового православного номіната на Луцьку єпископію Жабокрицького, посилав до нього Ступницького, ігумена львівського Богословського монастиря з такими, писаними 1 липня, пунктами ¹⁵⁴⁴:

ДОРУЧЕННЯ

велебному отцю Ступницькому,

ігуменові львівського монастиря святого Іоанна Богослова,

дане на письмі з Львівської кафедри святого Юрія

1 липня 1695 року.

1. Має їхати якнайшвидше туди, де на той час пробуває його милість отець номінат єпископії Луцької, і, спитавшись у резиденції його милості, впросить собі приватної аудієнції.

2. На приватній аудієнції, як годиться, привітає його милість од мене і повіншує його милості доброго здоров’я, так само і ласки його милості короля, мого милостивого пана.

3. Спитає у його милості отця номіната Луцької єпископії, чого так дуже його милість сторониться моєї особи, адже йогомость, їдучи до Дуклі ¹⁵⁴⁵, писав через її милість пані мечникову ¹⁵⁴⁶ Жидачевську до мене приязний лист з добрими почуттями, на який я, згідно до інформації самого його милості, вірно й поштиво відписав його милості через любельську пошту, а давні урази пустив у забуття.

4. Знову-таки, його милість дістав ласку його королівської милості, мого милостивого пана, без урочистої елекції в Луцькій кафедрі і мого відома, а до того я маю стосунок через владу мою адміністратора Київської митрополії ¹⁵⁴⁷ і через виразну декларацію його королівської милості, мого милостивого пана. Мав я жаль і змушений вражатися, що мене з тієї адміністрації безправно скинено ¹⁵⁴⁸, що зашкодило мені в усьому,— це відомо цілому світу.

5. А оскільки це вже сталося, прецінь належало б його милості отцю номінату, приймаючи святий габіт, принаймні сказати через когось: прости і благослови ¹⁵⁴⁹, бо знаю, що я в Христовій вівчарні не відучора пастир і його милість отець номінат посідає ту єпископію Луцьку після блаженної пам’яті отця єпископа луцького, якого я висвячував.

6. Як воно є, було й буде, менше про те, але важливо, що його милість отець номінат, ще не доступившись пресвітерського та єпископського сану, зайняв і кафедру. Його милість відбирає добра, які тримають пани державці за добрим правом, людей моїх наказує утискувати, а саме: слугу мого Василевича наказав його милість

схопити, а жінку його тримає у Луцьку в арешті, жінку товариша моєї хоругви ¹⁵⁵⁰ пані Каменську побито, наказав його милість забрати в Теремнім ¹⁵⁵¹ коні в мого небожа пана Стефана Шумлянського і забрав худобу. Збіжжя моє в Тернках ¹⁵⁵², у скиртах та у шпихлірі, інше збіжжя в Теремнім у скиртах та шпихлірі наказав його милість забрати собі. Чи маю я це терпіти? — подати таке до уваги його милості отця номіната.

7. Має довідатися відтак той-таки велебний отець ігумен львівського монастиря святого Іоанна Богослова, в яких стосунках його милість отець номінат Луцької єпископії хоче зі мною жити надалі, оскільки (борони Боже!) я не починаю проти його милості і починати не замислюю нічого, тим більше, що ясновельможний його милість пан підскарбій ¹⁵⁵³ надвірний коронний, милостивий пан, звістив мені волю його королівської милості, милостивого пана, щоб я його милості не ставив перешкод і з його милістю жив добре. Коли б його милість отець номінат зохотів, матиме мене у всьому схильного,— взяв пан підскарбій те на себе, щоб бути поміж нас посередником, але оскільки його милість дуже зайнятий і у великім клопоті, забув про те, і годі його в тому винуватити.

8. Нарешті, той-таки велебний отець Ступницький щиро має порозмовляти з його милістю і має знову просити про єпископію його милості отця номіната луцького, з чим якнайшвидше повернеться до львівської кафедри, а коли там мене не застане, хай поїде до мене з реляцією до Перечинська ¹⁵⁵⁴.

Дано, як вище [сказано}, 1695 року

Додаток. Призначена мені гіберна ¹⁵⁵⁵ на Луцькім владицтві і асигнування вже дійшли і є в моїх руках. Прошу отож його милість отця номіната луцького, щоб наказав підданим Луцького владицтва вчасно складати ту гіберну, згідно до асигнування в належний час, і хай накаже віддати на місце у Львів.

Іосиф Шумлянський, єпископ львівський, адміністратор Київської митрополії і Луцької єпископії, архімандрит Печерський

На ті пункти Шум’янського Жабокрицький учинив відповідь через того-таки Ступницького 8 липня такими своїми пунктами ¹⁵⁵⁶:

Дано велебному його милості отцю Бенедиктові Ступницькому,

ігуменові монастиря львівського святого Іоанна Богослова,

на доручення від його милості єпископа львівського прислане до мене на письмі.

В Забежі, 8 липня 1695 року.

1. У поважній духовній особі, присланій до мене, більше ніж звичайне (як це йому доручено й написано) приймаю я вітання від його милості отця львівського єпископа і зичу доброго порозуміння за повіншування мені ласки його королівської милості, мого милостивого пана, який віддав мені Луцьку єпископію.

2. За вродженою моєю і теперішньою чернечою смиренністю, вміючи належно шанувати кожного достойного чоловіка, я звик виказувати взаємне пошанування. Але на мою щиру, невигадану покору, висловлену в листі через її милість пані мечникову Жидачевську його милості отцю львівському єпископу, не мав я щастя дістати відповіді від його милості не тільки ділом, але й звичайного найменшого пошанування ні через посланця, ні через любельську пошту, на якій я сам, їдучи з Дуклі до Варшави, про те пильно дізнавався,— не був, очевидно, того достойний на думку його милості. Більше того, зневажаючи добрі звичаї, відразу ж у інші руки, мені ворожі, було віддано той лист його милості, де правдиво говорилося про особу мою й мої акції,— хтось поштивий не міг би це криво

перетлумачити в листах до двору, але в останніх листах, писаних зі Львова 11 травня, все було неслушно перетлумачено. Беру я за тисячу свідків сумління його милості отця єпископа львівського: чи не обурюватиметься на таку ворожість поштиве серце? Кладу це на розсуд найбільшого ворога моєї особи й гонору.

3. Завзятість його милості отця львівського єпископа, яку має до мене його милість пан, іде більше від гордої пихи, ніж з огляду на найменшу слушність,— жаль має він через те, що я [вибраний] без урочистості не через його милість (йдеться радше про те, що я його милість про те не просив і не кривлявся, бо мені не належало того чинити), а елекція на той ступінь чину єпископського з божого догляду [відбулася] через зичливий розгляд цілої Луцької єпархії духовного та світського стану і випала на мою багатогрішну особу згідно до зволення кожного і без розлиття людської крові (як це трапилось із кимось іншим, котрий святотатно домагався такого постановлення ¹⁵⁵⁷ і самим учинком заслужив анатему, яку й досі не відпущено). За найбільшу рацію кладе ваша милість, що та елекція відбулася не на Луцькій кафедрі; але він або не знає, або знати не хоче перш за все того, що, за установленим звичаєм, діялось так у єпархії і в минулі віки: не сперечалися, на якому збиратися місці, тільки [йшлося] про згідне зізволення щодо електів, або кандидат обов’язково був обраний за згодою. Ніхто так гордо не втручався в ту елекцію з вікопомних великого імені та заслуг перед церквою та Річчю Посполитою справжніх київських митрополитів, як оце його милість, який поза всяку слушність домагається конечного пошанування. До того ж, коли його милості моя згідна, не куплена через сімонію, елекція зараз не подобається, чого ж (хай не знітиться чуття великого єпископа і мого коханого брата від того, що не без жалю доводиться згадати) в особі небіжчика, родича його, вибраного цілком супроти права, подобалася була і не викликала такого сумніву та жалю, з яким тепер його милість зараз звертається до мене?

4. Отож, коли я без ласки та сприяння його милості отця єпископа львівського був вибраний з Божої волі, то можу й до святого габіту піти, не потребуючи в його милості прощення і благословення ¹⁵⁵⁸, тримаючись, як правдивий русин, правдивого старого руського прислів’я: «Я тобі не молюся, ти мене не помилуй!» ‘

5. Нарешті, визнаю, що найбільше має боліти його милість отця львівського єпископа те, що відразу після взяття святого законного габіту я відібрав (як наказувало й научило мене письмо привілею й ласки його королівської милості, мого милостивого пана) з рук неправдивих посесорів усі добра моєї Луцької кафедри, вказавши їм усім певну дорогу по їхні страчені гроші,— до його милості львівського єпископа. І краще в тому хай сам його милість отець львівський єпископ учинить по совісті і віддасть кожному, що є його, коли завів він так багато шляхти (є в тому потреба), аніж мав би я за нього чинити в тому ділі, хоч у цьому пункті ми обидва невеликі богослови! Щодо збіжжя, яке застав: при розрахунку, дай Боже, з його милістю отцем львівським єпископом або перед комісією його королівської милості (просити про яку покірно я послав), чи перед коронним трибуналом сподіваюся незабаром дістати разом з поверненням забраних апаратів ¹⁵⁶⁰ повну сатисфакцію з винагородою тієї тяжкої руїни, яка сталась у кафедрі в тих добрах за адміністрації його милості. А оті кількадесят кіп жита, мишачих огризків, не домолочених хоругвою його милості отця єпископа львівського, змолотити було для кого, крім законників ¹⁵⁶¹, що перебувають на кафедрі, [треба було] роздати людям, щоб у подальшому не пухли з голоду й не умирали, бо вже кільканадцять осіб у руськім кошу померло з голоду і було б таких більше (хай розсудить те Бог), та з моїх власних добр роздав я відразу між громаду кількасот осьмин ¹⁵⁶² луцького жита.

6. Краще було б його милості отцю львівському єпископу за велінням сумління звернути на те увагу й пам’ять, щоб усі справи і добра Луцької кафедри, вивезені до Львова без жодної слушної

причини, було прислано назад, якнайшвидше, оскільки незабаром наближаються рочки ¹⁵⁶³, так само й суди трибунальські в Київськім воєводстві, отож я й прошу його милість отця львівського єпископа, щоб довірені люди вашої милості могли вчасно все розглянути, інакше належна пеня за те впаде ні на кого іншого, тільки на особу й добра його милості; в мене ж не зменшиться дбання та пильності, аби тільки мав у чому правуватися.

7. Зимівлю ¹⁵⁶⁴, де, і яка, і кому належатиме, визначить майбутня комісія, хай його милість отець львівський єпископ тим не клопочеться, її буде видано в належному часі, а його милість нехай цілком випустить ті добра зі своєї опіки, а вона була значна впродовж двох минулих адміністрацій його милості; взнає про те незабаром і цілий польський світ. З тієї оказії скажу, що його милість не припиняє піклуватися над тими добрами,— так читається підпис його милості на теперішньому скрипті, присланому до мене, де й досі його милість титулується адміністратором Луцької єпископії — це річ пекучіша для мене, ніж приязнь.

8. Насамкінець, нехай велебний його милість отець-делегат дасть від мене таку декларацію, що всі мої приватні урази, які я виніс за так багато років від його милості: рубці від ран і рани убогого гонору за чернечою моєю повинністю, вкладаючи в рани збавителя Бога, декларую покрити вічною непам’яттю, коли його милість буде ставитися до мене із шляхетним та щирим братерським почуттям, а не захоче супроти звичаю заноситися: той, хто не шанує, буде нешанований навзаєм. Те ще додам: керувати собою ніколи не дамся його милості, як інші, котрі могли те зносити. Приязнь прихильну освідчувати з моєї чернечої покори я не відмовляюся, а про претензії та руїну моєї Луцької кафедри і добр, які до неї належать, я вважаю за краще обміркувати доброхітно з його милістю через його милість отця-делегата. Відтак чекаю подальшої невідкладної декларації від його милості отця львівського єпископа, хочу миру, але і свого домагаюся,— чекатиму того й того і готовий без гніву сперечатися та відповідати.

Дано, як значиться, 1695 року

Дионисій на Жабокриках Жабокрицький, номінат Луцької та Острозької єпископії, прототроній Київської митрополії.

При таких діях та поведінці Жабокрицький побачив, що його посвячення на Луцьку єпископію через його одруження з бувшою вдовою проволікається в отця київського митрополита і може проволікнутися й далі, хоч дбав про неодмінну щодо того собі ласку в отця митрополита і у гетьмана Мазепи через свої листовні кореспонденції, однак не зовсім на неї покладався, а, щоб уникнути більших утруднень та шкоди, вдався щодо того за кордон до Венгер, до отця архієпископа мараморійського ¹⁵⁶⁵, як про те буде оповіжено далі.

28 серпня з обозу з-під Петриковиць ¹⁵⁶⁶, виправляючи до Мазепи свого резидента, щоб дістати всілякі відомості про поведінку наших військ, та ознаймовуючи гетьману про своє приготування з військом на Буджак, також про турецьку, цісарську й німецьку поведінку, коронний гетьман Яблоновський писав до гетьмана такий свій лист ¹⁵⁶⁷:

Вельможний милостивий пане гетьмане Запорозького війська,

пресвітлих державних царських величностей, до мене вельми милостивий пане і приятелю!

Для кореспонденцій з вашою милістю, милостивим паном, яка необхідна через сусідську приязнь та обов’язок, особливо в теперішніх промислах ¹⁵⁶⁸ над загальним ворогом християнства і для зносин з вашою милістю, милостивим паном, зичачи того, посилаю в резиденцію до боку вашої милості, милостивого пана, його милість пана Людвіка Крочовського, мого надвірного ротмістра.

Вашу милість, милостивого пана, прошу, щоб з доброго бажання і через теперішні обставини прийняли ви його. Я доручив йому, щоб давав він знати про успіхи як військ московських, так і запорозьких їхніх пресвітлих державних царських величностей — дайте до того, ваша милість, милостивий пане, всяку можливість, щоб мали ми зобопіль у подальших справах погодженість. Я вже послав військо до пограниччя на ворога і через їхніх милостей панів послів звідомляв як князя, його милість пана Бориса Петровича Шеремета, ближнього боярина і білогородського воєводу та вятського намісника їхньої пресвітлої державної царської величності, так і вашу милість, милостивого пана, про всілякі ворожі задуми й диверсії. Отже, і я входжу в акцію і вже перебуваю в поході, оскільки й військо Великого Князівства Литовського злучилося зі мною. Річ дуже потрібна і належна до наших заходів, щоб мати якнайчастіші реляції про щасливі успіхи вельможної милості милостивого пана, чого від душі бажаю. З наших країв подаю для знаття таке: кримський хан 26 липня переправився через Прут під Фальчою, де приймав його волоський господар, і в дуже малім супроводі пішов за візиром до Венгер, покликаний більше для ради, ніж для помочі. Солтани на Буджаках лишаються з усією ордою і доти нікуди не рушали. Минулого тижня ходив до нас з Буджака для «язика» Карт-мурза, але повернувся з поразкою розгромлений, зовсім стративши силу татар і двісті коней, взято, окрім того, й хоругву. Коли запитували припроваджених «язиків», чому досі затримується на Буджаку вся орда, відповідали, що вона стежить за рухом наших військ. Війська його милості цісаря мають у своїх справах з божої ласки добре щастя. Князь його милість Саський ¹⁵⁶⁹, який тримає генеральну команду над ними у Венграх, вже наблизився до Белграда, де візира ще не було. Цісар турецький набагато слабший у силі від цісаря християнського і через це сам, своєю особою на війну не йде, але тільки призначив візира. Венети теж недавно на Мореї під Коринтом ¹⁵⁷⁰ на землі розбили турецьке військо, забрали обоз та гармати і після тієї перемоги пішли морем шукати турецького флоту.

При цьому віддаюся постійній приязні, з якою лишаюся статечно

вельможній милості, милостивому пану, навзаєм зичливим приятелем та слугою

Станіслав Яблоновський, краківський каштелян,

великий коронний гетьман.

Дано в обозі під Петриківцями 28 серпня 1695 року

Потім принесено до гетьмана такі відомості, що 21 вересня у Венграх під якимсь Логієм ¹⁵⁷¹ турецькі війська, а було їх 51 960 чоловік, зі своїм візиром зійшлися з цісарськими військами, яких було всього сім чи десять регементів, мали великий бій упродовж двох годин, в якому скільки турків пропало, про те невідомо, а цісарського війська, офіцерів та рядового товариства, забито і в неволю взято 1934, а поранено 500 чоловік, гармат узято 12, а коней забито 1674, однак цілком того цісарського війська не знесено.

Минулої весни, в березні місяці, київський земський суддя Войнаровський, бувши у Варшаві, виклав перед королем і сенаторами такий свій жаль, що в минулому часі його, Войнаровського, жінка, а рідна сестра гетьмана Мазепи, заїхавши з дітьми з дому до Києва, почала жити в жіночому Києво-Печерському монастирі при своїй матері Марії-Магдалині Мазепиній, ігуменії того-таки монастиря.

В тому інтересі він, Войнаровський, як у коронних гетьманів Яблоновського та Потоцького і у великого гетьмана литовського Сапіги, так і в інших трьох польських сенаторів, випросив собі шість причинових листів до гетьмана Мазепи, щоб відпустили з дівочого Києво-Печерського монастиря додому його жінку. Ото ті сенаторські причинові шість листів Войнаровський притримав упродовж семи місяців і прислав їх через нарошного свого посланця до гетьмана аж у жовтні місяці, написавши від себе 7 жовтня такий свій осібний прохальний лист до гетьмана, щоб відпустили жінку його з дітьми ¹⁵⁷²:

Ясновельможний милостивий пане гетьмане,

їхньої царської пресвітлої величності Запорозького війська,

мій вельми милостивий пане, коханий брате і добродію!

Скільки бажаної сердечної втіхи дав мені статечний, милий, утверджений від самого початку підпомогою зв’язок з домом вашої милості милостивого пана, стільки заздрісне людської завзятості око, змінивши міцно укріплені наші первісні стосунки, замислило перевести їх на невиносні, з чималим незадоволенням, нестатки. Я ж давав докази через листи про завжди незмінну приязнь, і так воно й було від щирого серця. А люта недогода моя шле всілякі на мене удари, випробовуючи після спочинку, бо людська злоба розлучила мене з милим, ще живим приятелем, віддаливши, окрім того, з-перед очей і діток, завше милу батькові втіху, ах! незичлива доля ставить перед нещасні очі тисячу жалів, про що я взнав від багатьох достойних обивателів Київського воєводства,— вмерла в мені вже вся надія, яку я мав постійно щодо згоди між мною і законним моїм приятелем ¹⁵⁷³. Я сумно голошу і щиро пускаю в непам’ять всі незгоди, обливаюсь у цей нещасливий час потоком кривавих сліз, заявляючи з ретельністю те, що ніколи не мав укріпленого злого умислу, аби мститись у цьому. Так і тепер лишаюся далекий від усякого зломовства, наповнюю невтомним жалем щире перелякане моє серце думкою про смерть моєї милої дружини. З цим стаю перед Богом зі щирим посланням і за те оголошую кару тому, хто був найпевнішим автором найнещасливішої поміж нас розлуки; смію я його винуватити і в теперішній смерті моєї дружини, а родички вашої милості, милостивого пана. Та що може краще знищити людські замисли, що руйнує тісну дружбу, що може спинити в них життя, як не лихі наклепи, навіть і в доброму подружжі? Тут, як у траві вуж, часто під личиною удатних ¹⁵⁷⁴ слів ховається отрута, великий тягар не відшкодованої ніколи страти в заплющених очах. Але що може найліпше полегшити його, як не присутність діток? І хоч я знаю, що з дядьківської любові вашої милості, милостивого пана, можуть бути вони в усьому задоволені, однак, оскільки саме боже та суспільне право накладає на родичів обов’язок, щоб піклуватися власними дітками ¹⁵⁷⁵, упрошую тож вашу милість, милостивого пана, щоб зволив ударувати мене тим щастям, аби міг бачити тут, удома, своїх дітей, яких сплодили ми з родичкою вашої милості, милостивого пана,— хай хоч від того дізнаюся полегшення. Адже я ношу на серці назавжди незагоєну рану, що не можу розрадити діток моїх, як то належить батькові. Вони і звідси мали б змогу засвідчити вашій милості, милостивому пану, належну пошану, і я обіцяю їх у тому скріпляти, а не відводити. Хоч і не хотів я зараз посилати листів, писаних від ясновельможних їхніх милостей панів гетьманів (чотирьох) і від їхніх милостей панів воєвод, поки не привезе мій посланець кореспонденції від вашої милості пана, але зараз посилаю, покладаючись на ласку вашу, милостивого пана, що на прохання моє охоче станеш листуватися, а я до смерті щирою зичливістю моєю не занехаю бути завжди до послуг дому вашої милості, милостивого пана, обіцяючи лишатися вашій милості, моєму милостивому панові, навзаєм зичливим братом і приниженим слугою.

Ян Войнаровський, суддя київський

Дано з Моковичів 8 жовтня 1685 року

Але ні сенаторське листовне сприяння, ні лист Войнаровського нічого не досягли в гетьмана Мазепи, оскільки сестра його, Войнаровська, посвятившись Богові при своїй матері, ігуменії в дівочому монастирі, до кінця свого життя не захотіла повертатись у дім до свого чоловіка Войнаровського, і це сталося найбільше через неоднакову релігію, бо та Войнаровська була благочестивої грекоруської віри, а чоловік її, Войнаровський, був лях і римського сповідання, до якого почав примушувати і свою жінку.

Того-таки літа, оскільки в Литві був поганий врожай на збіжжя, гетьман Великого Князівства Литовського Сапіга просив у гетьмана Мазепи, щоб українським людям було дозволено його возити для продажу до Слуцька та Копилля, в такому своєму листі, писаному з Гродна 8 жовтня ¹⁵⁷⁶:

Ясновельможний милостивий пане гетьмане царської величності Запорозького війська, мій вельми милостивий пане і приятелю!

Постійна з небес негода через справедливий божий суд причинили деякий ущербок у врожаї всілякого збіжжя у князівстві Слуцькому та Копильському, які лишаються в моєму опікунському нагляді. Як власник згаданих добр, володіючи ними з опікунського права, з огляду на святий союз і постановлений вічний мир з їхньою царською величністю і з того довір’я, яке маю до вашої милості пана, хочу просити вашу милість, милостивого пана, щоб не забороняв панам обивателям з пограниччя і з дальної Запорозької країни, а дозволив вивозити і продавати жито та інше збіжжя за кордон до Слуцька, де кожному забезпечую по приїзді безпеку, а за збіжжя — належну заплату. А вашій милості, милостивому пану, остаточно буду зобов’язаний за те приятельське освідчення і, повторно просячи про те, лишаюся

Вашої милості, мого вельми милостивого пана,

зичливий приятель та слуга

Казимир Сапєга, гетьман Великого Князівства Литовського.

Дано у Гродні 8 жовтня 1695 року

На те Сапіжине бажання, з огляду на сусідську приязнь, гетьман дозволив українським людям відвозити для продажу за кордон до Слуцька й Копилля жито.

Того-таки літа один значний чернець з Києво-Печерського монастиря, Єрофей, бувши від архімандрита Вуяхевича та іншої якоїсь тамтешньої братії ображений, поїхав у Москву і вдався з деякими доносами на архімандрита і свою києво-печерську братію до пресвітлих монархів та світлійшого патріарха. На те подання від великих государів було прислано через того-таки ченця Єрофтея звинувачувальну, а від святійшого патріарха заборонну грамоту. З того вони, архімандрит та києво-печерська братія, оправдовуючись, просили старанно гетьмана, щоб удався до святійшого патріарха, аби тому Єрофтеєвому доносу не вірили, а від заборони щоб було подано їм патріарше розрішення, в чому не відмовлено їм від святійшого патріарха з огляду на гетьманську причинову і прохальну грамоту, писану в середніх числах жовтня:

Божою милістю великому панові,

святійшому та всеблаженному кир Адріяну,

архієпископу царського великого міста Москви,

всієї Росії та всіх північних країн патріарху,

отцю отцям і зверхньому архіпастирю, моєму добротворному наставнику в святім дусі,

отцю та милостивому добродійникові, смиренно упадаючи під стопи святобливих ніг, б’ю чолом.

Всечесний архімандрит святої Києво-Печерської лаври Мелетій Вуяхевич зі своєю братією нітиться від смутку й печалі, що їхньої ж таки обителі чернець на ім’я Єрофей, забігши без відома в царське велике місто Москву, як перед великим нашим государем, його царською пресвітлою величністю, так і перед Вашою святинею наклепав на них деякі вини, яких вони аж ніяк у себе не знають. А оскільки вельми болить їм те, що від великих государів звинувачувальна, а від вашої святійшості заборонча грамоти були принесені через того-таки ченця, то вони писали до мене жалісливо й прислали мені підписану руками всіх старців та ченців чолобитну, доводячи, що той чернець Єрофей свій наклеп подав брехливо, вигадавши його, а не з дійсного стану. Через це провили ретельно і просити не перестають, щоб я, гетьман, писав за них великому государю і до вашої архіпастирської святійшості, заносячи про те чолобиття, аби за милостивим його, великого государя нашого, дізнанням, а вашої святійшості добротворним архіпастирським батьківським розмислом вони в невинності були помилувані і звільнені як від монаршої догани, так і вашої патріаршої заборони. Посилаючи, отож, список їхнього чолобиття до вашого святійшого патріаршого трону і перед ним-таки низько кланяючись, покірно прошу, щоб ваша святійшість, пізнавши з того чолобиття їхню, згаданого архімандрита з братією, невинність, зволили ту заборону з них зняти і для управління чину всіляких священнодійств подати їм незабаром архіпастирське своє благословення. Йому і я себе назавсігди підданчо вручаю.

Писано 22 жовтня 1695 року

Того-таки літа львівські міщани, які заїхали в купецьких справах до Москви, були там затримані як шпиги, про їхнє звільнення писав великий коронний гетьман Яблоновський 26 листопада такий свій лист до гетьмана Мазепи ¹⁵⁷⁷:

Вельможний милостивий пане гетьмане Запорозького війська,

їхніх пресвітлих державних царських величностей,

мій милостивий пане і приятелю.

Так само, як вільно можуть приходити сюди з держав їхніх пресвітлих державних царських величностей люди і можуть бути безпечні, так і нашим там мала б бути безпечність, однак двох львівських купців на ім’я Богун Ярухович, Стефан Богданович і третього Матіаша, їхнього челядника, затримано в столиці з вашої поради. Не знаю, що за оказія могла тут бути, коли ж у підозрі шпигунства ¹⁵⁷⁸ (хоч у тому з огляду на сусідську приязнь не повинно бути сумнівів), то я завіряю, та й ціле місто переді мною посвідчило, що поїхали задля самих товарів, не з жодного іншого інтересу. Прошу, отож, вашу милість пана, щоб написали в столицю про їхнє звільнення і вигородили їх-таки при цьому моєму свідоцтві від неслушного підозріння. Виказую взаємну готовність у всіляких оказіях, лишаючись з постійною приязню.

Зі Львова, 26 листопада 1695 року

Вашої милості милостивому пану навзаємозичливий приятель та слуга Яблоновський, каштелян краківський, великий коронний гетьман.

Коли Мазепа відіслав у Москву той лист Яблоновського при своєму осібному листі, то й затриманих львівських купців було вільно відпущено з Москви додому.

Того-таки року гетьман Мазепа, віддаючи хвалу Богу і Пресвятій Діві Богородиці за з’явлені йому добродійства, що підняли його від злиденного гноїща, звільнивши від тісних запорозьких кайданів (як про те писалося раніше), і посадили із земними

князями, поставивши його гетьманом землі Малоросійської (оскільки всяка влада від Бога за апостольським словом), немалим коштом зробив срібнокований кіот ¹⁵⁷⁹ пречистої богоматері в Чернігівському Святотроїцькому Іллінському чудотворному монастирі. За це йому отець Лаврентій Крщонович, ігумен тодішньої обителі тієї Троїцької, воздаючи гетьману подяку, написав дедикацію ¹⁵⁸¹.

Того-таки року преосвященний отець Варлаам Ясинський, київський митрополит, звідомившись про отця Прокопа Колачинського ¹⁵⁸², який виїжджав для науки з Києва до Польщі, а закінчивши, її, почав жити в якомусь монастирі, закликав його для викладу високих наук у Київських школах, написавши до нього такий свій лист ¹⁵⁸³.

Превелебний у бозі милостивий отче Колачинський!

Мені найласкавший у Христі отче і брате!

Я дуже тішуся духовно, що Боже провидіння твою превелебність перенесло, ніби виноградну лозу з Єгипту, від супротивних ^|584 до саду святої православної церкви, і радий був би мати завше твою превелебність присутньою перед моїми очима, бо, як кажуть, любов перемагає зором, як могутність ділом ¹⁵⁸⁵. У тій-таки святій православній церкві я радий був би бачити й чути твою превелебність, як такого, що приносить плід маслини в доми божі. А хоча і досі не без праці було нести тяготу денну і спеку, однак це діялося без присутності Христа Господа, то не знаю, чи зачислиться в число заслуг, оскільки згідно до апостольських слів: «Ніхто не прийме переможну вітку, зле воюючи». Ось слова збавителя: «Хто не зо мною, той супроти мене» ¹⁵⁸⁶. Отож радив би твоїй превелебності, хай би ти слушно та щиро постав за вітчизну з тією зброєю, яка доти була проти вітчизни, і такі високі науки не ховав під спудом незначних задніпровських монастирів: хай так просвітиться світ ваш, щоб було видно. Є, хвала Богові, на київському горизонті такі публічні місця на славу божу, для розширення православної церкви, а ворогам на заздрість. Перш за все є вакансія філософії в колегії православній Могилянській, де закінчив дворічний курс філософії отець Зарудецький, то чи не можна було б потрудитися там із тією, що в тобі, високістю науки і силою розуму. Викладають філософію по-римському ¹⁵⁸⁷; було б це превелебності твоїй зі славою й пожитком; окрім того, колись і я хотів, щоб так сталося, коли виправляли тебе ¹⁵⁸⁸, і була в тому обітниця твоєї превелебності. Вимовка, що не маєш книг власних, неважна, оскільки в бібліотеці братській київській повно філософій і друкованих, і навіть писаних. Я сам мав у руках філософію, писану твоєю рукою під керівництвом Альберта Влошановського в 1669 році. А над те превелебний отець ігумен Святокирилівський київський ¹⁵⁸⁹ відзивався з тим, що має два писані курси: один свій львівський, а другий небіжчика отця Яндзурського — любельський ¹⁵⁹⁰, очевидного, в того професора і твоя превелебність слухав філософію, у якого [вчився] і отець Яндзурський. Обидва ті курси обіцяв позичити превелебний отець ігумен Святокирилівський, тільки, на жаль, немає охоти в [твоєї] превелебності, а мудрість, яка сідає на божих кріслах і яка при таких заняттях посилає людське бажання та силу, сама направлятиме стопи не ніг, а розуму твоєї превелебності як наймудрішого учасника філософського курсу, про що і я недостойними молитвами моїми обіцяю благати маєстат Всевишнього і охоче чекатиму найшвидшого і, дай Боже, найщасливішого повернення і самої твоєї превелебності.

Превелебності твоєї мого в святім дусі наймилішого отця

і брата цілком зичливий боголюбець і покірний слуга

Варлаам Ясинський, київський митрополит.

Дано з кафедри 1695 року, 24 червня

Після того митрополичого листа отець Колачинський, прибувши до Києва, був постановлений ректором Київського братства і викладав філософію, а так само і теологію, потім його було поставлено ігуменом в Пустинно-Нікольському монастирі, а звідтіль, утомившись від усіляких суспільних справ та труднощів, попросив собі у преосвященного тихого і безмовного місця і за цим про, ханням був відпущений з Пустинно-Нікольського монастиря на ігуменство в монастир Густинський прилуцький і там, очевидно, й життя своє закінчив, маючи сімдесят чи вісімдесят років свого життя.

Попередня     Головна     Наступна