Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





[ВІРШІ ДО ЛАЗАРЯ БАРАНОВИЧА]





Iesli ZIARNO PSZENICZNE wpadszy w ziemię, nie obumrze, samo zostawa. Lecz iesli obumrze, wielki Owoc przynosi.

Ioannis, XII [24].


Agrikulturą śmierc się zabawiała

Na Wiośnie, Ziarno pszenne w ziemię wsiała.

Ale przeciwnym, niż oracz, intentem

szła z tym swym sprzętem.


Oracz zasiewa, aby miał pożytek;

Śmierć zaś swoy kłádąc umysł na tym wszytek,

Aby moc Ziarna zmarszy nie ożyła,

kamień włożyła.


Y pewnie by iuż dokazała tego,

Że ziarno b wzeszło chyba dnia sądnego;

Gdy by Zwycięzca śmierci chętnie temu

nie zabiegł złemu.


Wprawdzie natura Ziarnu w tym sprzyiała,

By prędko wzeszło gnoiem osypała.

Panie, iuż cuchnie; bo iuz to dzień czwarty

Łazarz zawarty.


Lecz do powstania nic nie pomagało

Y te gnoienie, więc barziey psowało;

Gdy by wilgosci nie dodały owe,

Łzy Chrystusowe.



Auratos Rhodiis imbres nascente Minerva Indulssisse lovem Perhibent.


Gdy się rodziła Bogini Mądrośći,

Deszcz złoty w Rhodzie wypadł z wysokośći:

Gdy się odradzał Łazarz, wypadł oto

droższy nad złoto. |стор. 2.|


Wypadł deszcz zdrowy, y wodka żywiąca,

Wypadła rosa kłos odwilżaiąca.

Rorate Caeli, kiedyś modły były,

dziś się spełniły.


Nie ieden mogł być martwy za Łazarza;

Czemuż się innym żywot nie nadarza?

Czem ich odwilżać nie były gotowe

łzy Chrystusowe?


Maria siostra u Łazarza była.

Ta matki Bożey gdy Imie nośiła,

Wnet umarłemu uprosiła zdrowię,

smiele to mówię.


Na Imie Matki nie mogł rekuzować,

Żywot żywotem wnet raczył darować,

Rzewnie płaczącą Maryią gdy zoczył,

sam łzy wytoczył.


Kazał rozwiązać z chustek, związanego.

Kazał rozwiązać, o przeyrzenie! tego,

Którego związe Matka z wdzięcznym wzorem

swym omophorem.


Związanym mieć się nie przystoyna temu,

A ni się godzi w więzach bydż, ktoremu

y Rozwiązywać, y wiązać po czaśie

władza podasie.


Lecz przecz związanym był Łazarz? snać temu,

By się okazał był Swiatu wszystkiemu,

Że z Ziarna vrosł w snopek, co we żniwa

wiązany bywa.


Ziarno Pszeniczne śmierćią zagrzebione,

Ale żywotem w snopek rozmnożone.

Sczęsliweś Ziarno nie odnieśiesz szkody,

masz wsze wygody. |стор.3.|


Oto nad tobą słońce prawdy świeći,

A oraz y deszcz z oczu iego leći.

Słońce zagrzewa, deszcź odwilża zaśie

w iednym że czaśie.


Wynikniesz z źiemi, aleć to się przyda,

Że skoro twoy kłos na świat śiebie wyda,

Nieprzyiaćiele zaraz połknąć zechcą,

bo, byś zył, nie chcą.


Ziarnoś na świecie niby podle drogi,

Podeptać ćiebie nakieruią nogi.

Ktore pozobać zechcą cię, y tacy

znaydasię ptacy.


Natrafisz k temu iakoby na skałę,

Na opoczyste serca zatwardziałe,

w ktorych nie doznasz niby wilgotnośći,

szczerey miłośći.


Przesladowania na ostatek ciernie

Będą cię duśić, ktore znieśiesz wiernie.

A że na wszytko to wystawisz siebię,

Pan płacze ciebię.


Nieopłakiwał albowiem martwego;

Lecz, że miał wskrześić na złe świata tego

Przesladowania, ztąd płakał przy tobie,

gdyś leżał w grobie.


Smierć przesladowca nasroższy człowieczy,

Ktora nie leczy nas, ale kaleczy.

Widząć Iezusa że płakał statećznie,

a nie zbytećznie.


Była takowey nadzieie, lecz prożney,

Ze szczupłosć Panskiey tey łzy wielomożney

Obumarłego Ziarna nie podoła

odwilżyć zgoła. |стор.4.|


Zwłaszcza gdy o tem z doświadczenia praescit,

Że, Nil lachryma citius arescit,

Że prędzey łza schnie niż od słońca rosa

w świetne niebiosa.


Ufała przy tym y na to, że skałą

Na zadusienie Ziarneczka nie małą

Grob przyćisneła, by płoda nie dało,

lecz nie tak stało.


Oto dziś gutta, iako powiadacie,

Cavat lapidem, rzeczą doznawacie.

Odłożyć kamień Chrystus roskazuie,

a łza się snuie.


Oto ten kamień niby wydrażono —

Łzą Chrystusowa, gdy go odłożono.

A kłos wnet dziurą wydrożoną wschodźi,

y owoc rodźi.


Mała ta kropla lecz przenika groby,

Nie wprzod wysycha, aż martwe osoby

Ożyią, y iak Ziarno kłos do brogu,

wydadzą Bogu.


teneras mora praecoquit vuas,

Et validas segetes, quae fuit herba, facit.


Ziarno wprzod źiołkiem wynika, lecz w kłosy

Potym vrasta, maiąc wilgoć z rosy,

Y nasze Ziarno przy łzach Pańskim g’osem

powstało kłosem.


Dominum sterilis saepe fefellit ager.

Ovid


Nie zawsze rola oraczowi płuży,

Często w żyźnośći powinney się dłuży.

Często omyla nadzieię oracza,

owoc uwłacza. |стор.5.|


Ale tu rola z Ziarnem Łazarzowym,

Zyźna zostaie vrodzaiem nowym.

Zasiane Ziarno owoc Boskiey chwały

wyda niemały.


Zażemci nie rzekł, iż iesli uwierzysz,

oglądasz chwałę Bozą.

Iоап, XI, [40],


Fertilior seges est alieno semper in agro.

Ovid,


Zyznieyszy owoc być niegdzie nie może

Nad ten, iako gdzie chwała twoia, Boże,

Rośnie, y swoie pomnożenie bierze,

żyzne w tey mierze.


Żyzne Łazarza Ziarno, bo przechodzi

Y te naśieńie, co trzydźieście rodzi,

Y co sześćdzieśiąt, y co sto przynośi,

gdy chwałę głosi,


A chwałę Boską, ktorey Bog nie daie

Nikomu. Bogu samemu się zdaie

Owoc Łazarzow; sam Bog go lubuie,

gdy intonuie.


Choroba ta nie jest na śmierć, ale dla chwały Bożey, aby był uwielbion Syn Boży przez nię.

Ioan, Xl, [4].


O! gdybyś, śmierci zawiśna, wiedźiała,

Ze powstać miała z Ziarna taka chwała;

Głębiey byś ryła ziemię, by w niey znikło,

a nie wynikło.


Lecz iuż twoy ostry lemiesz się przytępia,

Ziarna wsianego namniey nie potępia.

Iuż się wyrobił, iuż iest nadwątlony,

iak wyrobiony. |стор.6.|


Interit assidua vomer aduncus humo.

Ovid.


Ubi est mors stimulus tuus?

Gdzież iest śmierci oścień twoy?

I Cor., XV, [55].


Skruszony ośćień o kamień Chrystusa,

Ztąd się nieboi Łazarz twego stusa.

Pośiałaś Ziarno, ale się twa kosa,

nie tknęła kłosa.


Tu to trafiła na kamień tak twardy,

Iż się on łamią y piekielne dardy.

Przed tym kamieniem kamienie się kruszą,

ustąpić muszą.


Zdeymicie z grobu kamień, kamień pieie,

W tym trudzie żaden z was się nie naśmieie,

Iako z Sisypha, ktory zbyt szalenie

dźwigał kamienie.


Zdeymicie kamień, roskazuie ninie

Kamień, z ktorego woda żywa płynie,

Odwiłżaiąca Ziarno, zdrowsza owa,

niz Moyzeszowa.


Dzieśięć tyśięcy czerwonych podrożny

Dał ieden za kęs wody; iednak prożny

Został nadzieię, nie uszedł zginienia,

umarł z pragnienia.


Szczęsliwczy iesteś, Łazarzu, stokrotnie,

Gdy cię bez płaty Pan poi ochotnie,

Ty z martwych wstaiesz, (nie pragniesz iak ony), l

Łsą posilony.


1 Дужки в оригіналі.


My pragniem twoiey, Łazarzu, pomocy,

Łsą Chrystusową skrop nasze niemocy.

Porwi się z łonu Abrahamowego,

iak z Thronu swego; |стор.7.|


A omoczywszy palec we łzach Pana,

Zgaś w nas grzechowy upał; tobieć dana

Ta woda, nasze, byś skropił, tak tuszę,

pragnącą duszę.


Ziarnoś, Łazarzu, pośilay łaknących;

Zdroiem zaś owym, napaway pragnących,

Nie będziem łaknąć, ni pragnąć, iak ony

Tantal zmyslony.


Рота fygada captans

Tantalus in mediis stat sitibundus aquis.


Lachrymae Christi, tak niektorzy wino

Smieią nazywać, lecz z prawdą się miną.

Sacra prophanis miscent tacy, ale

milą się cale.


Łza Christusową wino, lub przednieysze,

Nie śmiem nazywać, iak zdania ninieysze.

Raczey łzy Pańskie winem zwać przystoyna,

y Bogoboyna.


Łzy Christusowe barźiey serce nasze,

Niżeli wina przednieyszego czasze,

weselą. Temi gdy się posilemy,

nie omdleiemy.


Temi, Łazarzu, napoy nasze duszę,

A modły pośil, iak Ziarnem Tak tuszę,

Ze tym (lub martwa) 1 brasznem posilona

będźie wskrzeszona.


Ziarno cię Pszenne ziemia kiedyś miała,

Łazarzu, ale, iuz głodna została.

W Niebieskie gumno wźiętaś iest Pszenico

Boską prawicą. |стор.8.|


Iednak modłami pośilasz y źiemię.

Pośilasz, ciebie wzywaiące plemię.

A ktoż cię barźiey, niż ten, zawsze prośi,

co Imię nośi?


Łazarz Łazarza zawsze cię wysławia,

Laudes do ciebie osobliwe mawia.

Ktoremuś własnie swoy Urząd powierzył,

wiernemuś zwierzył.


Ktoryż to Łazarz? nie kto inny tyle

Ten, co wyraża Barankową mile

W sobie niewinność. Ten, co nosi mitrę,

a tłumi chytre.


Ten, ktorego MIECZ duchowny nad ową

Brzytwę ostrzeyszy iest Actiuszową.

Ktorą on kraiał (mawiac pono slepe) l

kamień iak rzepę.


1 Дужки в оригіналі.


Serca kamienne iśćie ow przenika

MIECZ; duszny zaśie od niego umyka

Precz nieprzyiaciel. Bo go razi srodze,

w tey świata drodze.


Cautus praecingitur ense viator.


Ten to iest, ktory iak Achilles drugi

Nie żąda od TRĄB swoich tey posługi,

By sławę iego głosiły, lecz iemi

pieie na ziemi.


Nie nam, Panie, nie nam, ale Imieniowi twemu day chwalę.

Psal. CXIII, [9].


Ten to, ktorego APOLLO gdy śpiewa,

Pewnie się pierwszy pogański zdumiewa,

Ktorego LUTNIA wdźięczniey gra, niż ona

u Ariona. |стор.9.|


Ten to, co broniąc prawosławną wiarę,

Elaborował NOTIO y MIARĘ.

Co wydal księgi SMIERCI y RODZAIU,

źiemnemu kraiu,


Ten to, co Pannie wieczney uwił WIENIEC,

Ktorą poslubił wiecny Oblubieniec.

Ztąd go też czeka, mogę wrożyć smiele,

wieczne wesele.


Ktoryż to Łazarz? Nie kto inny, ale,

Baranowiczu, Tyś to taki cale.

Łazarz eś, ale w rozum nie ubogi,

masz złote rogi.


Pisze Sekretarz Pański y kochanek, [Apoc. 5,]

Yż się stał godnym Niebieski Baranek

Otworzyć kśięgi, yonych pieczęći

godne pamięci.


Baranek ony, ktory księgi w Niebie

Otwarza, ten że postanowił ciebie,

Baranowicza, byś się bawił temi

dary na ziemi.


Otwarzasz księgi, gdy wydaiesz one;

A gdy wykładasz słowa zatrudnione,

Niby pieczęci rozwiązuiesz prawie,

w tey iesteś sławie.


Lud głodny swoią nasycasz nauką,

Ani też bywa to Tobie dokuką;

Zawsze zasiewasz niby Ziarna pszenne

słowa zbawienne.


Aże się co dzień tym bawisz; do Brogu

Twego ż, ktoryś Ty wygotował Bogu,

Słusznie się oto y Ziarno Łazarza

tobie nadarza. |стор.10.|


Ziarno obfite w owoc Boskiey chwały,

Ktore urosło dźiśia w kłos niemały,

Łzą Chrystusową niby dżdżem skropione,

y ożywione.


Ziarno przynośim Twey Swiątobliwości,

Lecz takie, ktore w swoiey obfitośći

wszystkie przechodźi żyźnośći światowe

naywiększe owe.


Racz tedy przyiać te od nas łaskawie,

Prosim pokornie. A iakoś zwykł prawie

Nie tylko słowem Bożym lecz y nużną

karmić iałmużną,


Zaśiey w nas hoyną ręką zwykłe swoie

Szczodrobliwośći, zaśiey łaski twoie,

A z naszey zawsze odbieray skłonnośći

Owoc wdźięczności.


Swiatobliwośći Waszey Naszego wielce 1

Miłościwego Pana, Pasterza, Oyca,

Patrona y Dobrodźieia


Podnożkowie.

Towarzystwo Kunsztu

Typographskiego.


Lucubratiuncula Ioannis Wieliczkowski.



1 Проти цього рядка на березі написано чорнилом «Ризу».








Переклад


Якщо зерно пшеничне, упавши

в землю, не вмре, то зостається самотою.

А якщо вмре, то багато плоду приносить.

Іоан, XII, [24].


Хліборобством смерть забавлялась

Навесні, зерно пшеничне вона в землю посіяла.

Але іншу, ніж орач, маючи мету,

йшла із тим своїм знаряддям.


Орач засіває, аби мати пожиток;

Смерть же, кладучи свій умисл на те,

Аби сила зерна, вмерши, не ожила,

камінь на нього вложила.


І, певне, досягла б вона того,

Що зерно зійшло б хіба що в судний день;

Коли б звитяжець смерті ревно

тому злу не запобіг.


Щоправда, природа зерну в тім сприяла,

Аби швидко воно зійшло, гноєм його обсипала.

Господи, він уже смердить; бо вже четвертий

день, як Лазаря поховано.


Та воскресінню ніщо не допомагало,

Навіть те угноєння, воно ще більш [зерно] псувало;

Коли б не додали вологи

ті сльози Христові.


Кажуть, що коли народилася Мінерва, то Юпітер

Дозволив випасти на Родосі золотому дощу.


Коли народилася богиня мудрості,

Дощ золотий на Родосі випав з високості:

Коли ж воскресав Лазар, то випав дощ,

дорожчий від золота.


Випав дощ цілющий, і живою водою

Випала роса, одволоджуючи колос.

«Дай, о небо, вологи» — були колись молитви,

нині вони сповнились.


Не один міг бути мертвий за часів Лазаря;

Чому ж тоді іншим життя не даровано?

Чому їх одволожити не були готові

сльози Христові?


Марія сестра у Лазаря була.

Вона, матері божої ім’я носячи,

Відразу померлому випросила здоров’я,

сміливо я це мовлю.


Во ім’я матері не міг він відмовити,

Життя за життя одразу зволив він дарувати.

Побачивши Марію, що ревно плакала,

сам він сльози пролив.


Звелів він розв’язати з повойника зв’язаного.

Звелів він розв’язати — о провидіння! — того,

Кого зв’яже мати із вдячним поглядом

своїм омофором.


Зв’язаним себе мати ані в путах бути

Не гоже тому, хто

І розв’язувати і в’язати з часом

владу одержить.


То чому ж Лазар був зв’язаний? Мабуть, тому,

Аби показав світові всьому,

Що із зерна він зріс у снопик, який у жнива

в’язаний бува.


Зерно пшеничне смерть погребла,

А життя в снопик його розмножило.

Щасливе є ти, зерно, ти не зазнаєш шкоди,

маєш ти всі вигоди.


Он над тобою сонце правди світить,

А водночас і дощ з очей його пада.

Сонце зігріва, а дощ одволожує

тебе водночас.


Ти вийдеш із землі, але станеться так,

Що як тільки твій колос на світ з’явиться,

Вороги зараз же схочуть тебе поглинути,

бо, щоб ти жило, не хочуть.


Ти, зерно, на світі є, ніби при дорозі,

Потоптати тебе все звертають ноги.

І такі, що схочуть тебе подзьобати,

знайдуться птахи.


Ти наткнешся, до того ж, наче на скелю,

На кам’янисті серця затверділі,

В яких не знайдеш, мов тої вологи,

щирої любові.


Переслідувань наостанок терни

Душитимуть тебе, і ти знесеш їх стійко.

А що на все це наразиш себе ти,

то господь оплакує тебе.


Він бо не оплакував мертвого;

Але, що мав воскресити тебе на зло світу сього

І переслідування, то плакав він при тобі,

як лежав ти в гробі.


Смерть — найсуворіший переслідувач людей;

Вона не зціляє нас, а калічить.

Бачивши Ісуса, що плакав статечно,

але не надмірно,


Мала вона таку надію, але марну,

Що скупість отої сльози господньої многосильної

Померлого зерна не здолає

зволожити зовсім.


Особливо ж тому, що s досвіду вона знає,

Ніщо не сохне швидше од сліз,

Що швидше сльоза висихає, ніж від сонця роса

в погожу годину.


Сподівалась при тому вона й на те, що скелею,

Щоб задушити зернятко, не малою

Вона привалила могилу, аби не дало воно плоду,

та не так сталось.


Як ото кажуть, крапля точить камінь,

Нині пізнаєте це в дійсності.

Відкласти камінь Христос наказує,

і сльоза йому навертається.


Отож той камінь ніби видовбано

Сльозою Христовою, коли його відкладено.

А колос відразу сходить крізь видовбану діру

і плід родить.


Мала та крапля, та пропікає вона гроби

І висихає не раніш, як мертві оживуть

І, мов зерно, колос до оборога,

підуть до бога.


Чає доводить до зрілості ніжні пагінці

І перетворює в щедрий урожай те, що було травою.


Зерно спершу зелом пробивається, а в колосся

Потім виростає, маючи вологу із роси,

І наше зерно при сльозах господнім словом

стало колосом.


Часто зраджує надії господаря безплідна нива.

Овідій.


Не завжди нива в орача квітне,

Часто вона з урожаєм сподіваним бариться,

Часто зраджує надії орача,

плід ганьбить.


Але тут нива із зерном Лазаревим

Щедро родиться новим урожаєм.

Засіяне зерно плід божої слави

дасть не малий.


Чи не казав я тобі, що коли ти увіруєш,

то побачиш славу божу.

Іоан, ХІ, [40].


Завжди на чужій ниві щедріші сходи.

Овідій.


Врожайніший плід бути ніде не може,

Як там, де слава твоя, боже,

Росте, і своє умноження бере,

урожайне в тій же мірі.


Урожайне Лазаря зерно, бо воно переважає

І те насіння, яке родить що тридцять,

І що шістдесят, і що сто приносить,

коли славу голосить,


А славу божу, котрої бог не дає

Нікому. Богові самому стає в пригоді

Плід Лазарів; бог сам ним милується,

коли він подав голос.


Хвороба ця є не на смерть, а на славу божу,

аби тільки прославився син божий через неї.

Іоан, XI, [4].


О, коли б ти, заздрісна смерте, знала,

Що постати мала із зерна така слава,

Глибше рила б ти землю, щоб воно в ній пропало,

а не [з неї] встало.


Та вже твій гострий леміш притуплюється,

Зерна посіяного він аж ніяк не зачепить.

Уже він спрацювався, уже притупився,

бо зносився.


Гине гачкуватий леміш від постійного орання.

Овідій,


Де ж жало твоє, смерте?

I Kop., XV, [55].


Розбите жало об камінь Христовий,

Тому не боїться Лазар твого удару.

Ти посіяла зерно, але твоя коса

не зачепила колоса.


Тут бо наткнулась ти на камінь такий твердий,

Що ламаються об нього й пекельні списи.

Перед тим каменем каміння крушиться,

податися мусить.


«Здійміте з гробу камінь, — камінь співає, —

Із вашої праці ніхто не насміється,

Як із Сізіфа, котрий надто шаленно

рушав каміння.


«Здійміте камінь», — наказує нині

Камінь, з якого вода жива плине,

Та, що одволоджує зерно, життєдайніша,

аніж Мойсеева.


Десять тисяч червоних подорожній

Дав один за ковток води; та марними

Зостались його надії, не врятувався він од загину,

помер від спраги.


Щасливіший ти, Лазарю, стократ,

Коли тебе господь без плати поїть охоче,

Ти із мертвих встаєш, (не прагнеш, як вони),

сльозою напоєний.


Ми прагнемо твоєї, Лазарю, підмоги,

Сльозою Христовою покропи наші немочі.

Зведись із лона Авраамового,

як із трону свойого.


А, омочивши палець у сльозах господніх,

Згаси в нас гріховний пал; тобі ж бо дано

Ту воду, щоб покропив ти, з надією,

нашу спраглу душу.


Зерно-Лазарю, годуй голодних,

А джерелом тим напувай спраглих;

Ми не будемо терпіти голод і спрагу,

як той вигаданий Тантал.


Намагаючись вхопити яблука, що тікають геть,

Стоїть посеред води спраглий Тантал.


«Сльози Христові» — так дехто вино

Сміє називати, та з правдою розминається.

Святе із земним змішують такі,

але помиляються цілком.


Сльозою Христовою вино навіть старе

Не смію я називати, як нині узвичаєно.

Скорше вже сльози господні вином називати

пристойно і богобоязливо.


Сльози Христові дужче серце наше,

Аніж вина старого чаші,

Веселять. Бо коли ми ними підкріпляємось,

то не зомліваємо.


Ними, Лазарю, напій нашу душу,

А молитвами нагодуй, як зерном. Так надіюсь я,

Що (хоч і мертва), підкріплена тим харчем,

вона воскресне.


Зерно пшеничне — тебе, Лазарю, — земля колись мала,

Та тепер вона вже голодною стала.

У небесну стодолу взято тебе, пшенице,

божою правицею.


Проте молитвами годуєш ти й землю.

Годуєш ти люд, що волає до тебе.

А хто ж тебе більше, ніж той, завше просить,

що ім’я [твоє] носить?


Лазар Лазаря завше прославляє,

Хвалу до тебе особливо промовляє.

Лазар, котрому ти власне свою владу довірив,

вірному звірив.


Хто ж той Лазар? Не хто інший, як той,

Що втілює ягняти мило

В собі невинність. Той, що носить митру

і усмиряє підступність хитру.


Той, чий «Меч духовний» над ту

Бритву гостріший Акцієву,

Котрою той краяв (розмахуючи наосліп)

камінь, як ріпу.


Серця кам’яні воістину проймає

Той меч; тікає від нього геть

Ворог душі. Бо його разить він безжально

на тій світа дорозі.


Обачний подорожній оперізується мечем.


Це той, хто, мов другий Ахілл,

Не жадає од своїх «Труб» тієї послуги,

Щоб вони славу йому голосили, а лише ними

співає на землі.


Не нам, господи, не нам, а йменню своєму дай славу.

Псал., CXIII, [9].


Це той, чий «Аполлон», коли він співає,

Неминуче груди [серця] поганські вражає,

Чия «Лютня» грає солодше,

аніж лютня Аріона.


Це той, хто, боронячи православну віру,

Створив «Істину» і «Міру».

Хто видав книги «Смерті» і «Життя»

земному світу.


Це той, хто вічній панні звив «Вінець»,

Панні, котру пошлюбив вічний наречений.

Тому його теж чекає, можу я сміло віщувати,

вічна радість.


Хто ж той Лазар? Не хто інший, як

Ти, Барановичу, ти ж бо саме такий.

Лазарем єси, але на розум не убогий,

маєш золоті роги.


Пише секретар господній і улюбленець, [Апок., 5]

Що вже достойний став небесний агнець

Розкрити книги, а на них печаті,

гідні пам’яті.


Агнець той, який розкриває книги на небі,

Той же поставив тебе,

Барановича, щоб ти займався тими

дарами на землі.


Ти розкриваєш книги, коли видаєш їх;

А коли тлумачиш важкі слова,

Ти ніби знімаєш печаті, їй-право,

така у тебе слава.


Люд голодний своєю живиш ти наукою,

І це не буває для тебе обтяжливо;

Ти завжди засіваєш ніби зерна пшеничні

слова спасенні.


А що день у день займаєшся цим, то до стогу

Твого, який ти наготував богу,

Доречно ото і зерно Лазаря

тобі надається.


Зерно щедротне стало плодом божої слави,

Виросло воно нині в чималий колос,

Сльозою Христовою, ніби дощем, скроплене

і оживлене.


Зерно ми приносимо Твоїй Святобливості,

Ще й таке, що у своїй щедротності

Усі переважає живності світу,

добірне зерно.


Зволь же прийняти його од нас ласкаво,

Просимо покірно. Бо ти ж звик справді

Не тільки словом божим, але й земною

кормити милостинею.


Засій в нас щедрою рукою звичні свої

Милості, засій ласки свої,

А з нашої покірності завжди збирай

плід вдячності.


Святобливості Вашої нашого вельми

милостивого пана, пастиря, отця,

патрона і добродія

підніжки.


Товариство друкарського

мистецтва.


Нічна праця Іоана Величковського.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.