Попередня     Головна     Наступна

Авґустин ВОЛОШИН

ПРОМОВА ПОСЛА АВҐ. ВОЛОШИНА

дня 8 мая 1929 з нагоди 10-літнього ювілею прилучення Підк. Русі до Чсл. Республіки

Вп. панове і дами!

Якась внутрішня борьба почувань наповняє днесь сердце моє. Не знаю, котре почуванє сильніше в мні: чи радость над можностію свободного розвивання нашої народної культури, або боязнь од нового якогось рабства;

чи надія на гармонійну співпрацю всіх чинників нашої судьби для красшої будучности, або гнів против розбиваючих нашу єдность;

чи благодарность односно всіх тих, що в минувшом десятилітії учили і вели нас по пути народного одродження, або боль серця против тайних і одкритих ворогів;

чи почутє утомлености, або єще моцнійша охота до дальшої праці.

Та вже така то наша людська природа, що нема світла без тіни, нема радости без болізни.

І в р. 1919, дня 8 мая, коли виходило із-за гір Карпатських сонце нашої свободи, в радость нашу замішалася якась боязнь, якесь недовіріє: чи то дійсно так ся зостане!

Радовали ‘сьмеся, ібо од реконструкції межнародних односин по пунктам Вілсоновим чекали ‘сьме і для себе больше свободи, больше можности розвивання своєї народної сили, як то було перед тим, але і бояли ‘сьмеся, що сила противников опять змарнить всі надії наші. В соєдиненню всіх народних рад в одну центральну виділи ‘сьме знак пробудження народної свідомости, а заяви братів Чехів були для нас ґаранцією того, що начинаєме дійсно кращу, ліпшу еру; і прото надія наша переходила і в певну віру в кращу будучность нашу, котру представляли ‘сьме собі ружово і якось не хотілося нам вірувати отцуським напоминанням добротливого нашого президента Масарика, що свобода требує много труду, много жертв, много терпінь.

Не буду я днесь описовати історію первого десятиліття, тадь і ви були свідками всего того, що сталося, і ви зо мною радовалися, і зо мною терпіли. Укажу лиш на головні черти тих історичних подій, котрим можеме дяковати весь тот народний поступ, яким можемеся днесь хвалити, і притом вже туй маю констатувати, що пророчеські слова мудрого президента ісповнилися.

Послі побіди союзников так зв. антанти над німцями і Австро-Угорщиною стало всім нам ясним, що зблизився час історичний, час освобождення і тих менших, до сих пор угнетенних народів.

Для того єще восени 1918 р. рушилися і ми, начали і ми организоватися в народних радах.

Перва була Любовенська, зорґанизована о. Ем. Невицьким дня 5 октобра, потом реорґанизована в Пряшові під предсідательством др. Ант. Бескида.

Друга була Ужгородська, заоснована дня 8 окт. під предсідательством др. Симеона Сабова.

Третя Марамороська, орґанизована братами Бращайками і др. А. Штефаном в Сиготі дня 18 децембра і розширена дня 21.1.1919 в Хусті.

Всі три ради одну головну ціль мали: забезпечити свіжий воздух свободи для народа.

Всі наші патріоти були свідомі того, що наш культурно занедбаний і матеріальною нуждою прибитий народ лиш путем своєї питомої народної культури можно піднести к ліпшому життю.

Прото всі три ради думали на тот природний способ освобождення, котрий виражаєся гаслом "свій до свого", то є хотіли народ наш прилучити до своїх найблизших закарпатських братів. Сіє становисько узнав за природне і сам п. президент Масарик, котрий в своїх творах стремлінє до самостійності уважає постулатом кождої нації на только, що, по його словам, "народ, який не хоче бути самостійним — не народ".

Для того Ужгородська рада єще восени 1918 року заслала була п. проф. А. Штефана до Відня, до клуба послів українських для зискания близших інформацій, думаючи єще тоді на можность витворення Карп. Руси-України (або Зап. України з Подк. Русею) в рамках Австро-Угорської монархії.

Любовенська - пряшовська народна рада в своїй первой прокламації одверто голосила стремлшє до сполучення всіх українських земель в одну державу.

Ще найвиразніше стала на тоту платформу Марамороська нар. рада, котра і вислала своїх делегатів до всеукраїнської нар. ради і була заступлена і в рішеннях нар. ради Зап. України.

Але коли Ужгородська рада із Відня не достала жадних утішаючих інформацій і коли після розпаду монархії і проголошення приняття Вільсонових точок, предсідатель др. Симеон Сабов переговорьовав з правительством гр. Мих. Каролія о забезпеченню автономії Руської Країни. Результатом сих переговорів був закон X. р. 1918 о Руськой Крайні і виіменовання 4 жупанів руських (П. Легеза до Ужгорода, Ник. Кутка до Мукачева, др. Воленский до Севлюша і Ем. Зомборій до Сигота).

Закон о Руськой Крайні содержав в собі красні постанови односно нашої автономії, була забезпечена компетенція сойму, маєтки державні перепущені до власності Крайни і пр., але практичне переведення його викликало острі критики і протести з сторони Ужгородської ради.

Шовіністична преса мадярська дуже холодно, даже ворожо, вітала тот закон, урядництво мадярське криво позерало на руських жупанів, а в школах не сталося жодної рішучої зміни в користь нашої культури, хотяй правительство видало якісь прикази.

Особливо то було дуже подозрительне, що правительство одтяговалося од вирішення справ границь.

Прото Ужгородська рада кінцем міс. децембра вислала депутацію до правительства, требуючи, щоби автономію Руської Крайни дало затвердити і ґарантувати і мировою конференцією.

І коли на се достали ‘сьме путем міністра русинів д-ра Ореста Сабова отвіт неясний, Ужгородська Рада констатувала, що в рамках Мадярщини свободу русинов забезпечити не можно.

Кромі того, близька була опасность роздроблення і знищення нашого народа на Подкарпаттю по плану таліянських газет, котрі ("Kopierre дела Сера") для оборони против слов’янської опасности требовали за муровання сего "ока славян через Карпати до Середньої Європи".

Все то навело нас на дорогу глядання іних способів рятунку.

На воззваніє Нар. Ради братів словаків почали ‘сьме вже в міс. децембрі заниматися думкою: глядати порозуміння з чехами. Ібо у нас сохранилися спомини о теплом привітанню нашого Ад. Добрянського в Празі, писали наші газети о переписках єпископа нашого Андр. Бачинського з Дуріхом, знали у нас многі, що Фр. Палацкій єще р. 1830 протестував против угнетення Русинов, і що Гавлічек, котрий так об’єктивно і справедливо дивився на взаємини росіян і українців, котрий осудив братоубійственну реакцію царизму, котрий був проти насильственної уніфікації реліґій і язика, і требовав взаїмну поміч слов’ян проти спільних неприятелів, — між іншими требовав і для нас оборони ("Слав’янин і Чех" р. 1846).

Внаслідок всього того дня 1 янв. 1919 р. явилися висланники Ужгородської ради в Будапешті у висланця Чсл. Республіки д-ра Мілана Годжі і просили, щоби Чсл. республіка, як слов’янська держава, не допустила до роздроблення нашого краю, але, щоби осадила цілу територію Підкарпаття, заселену русинами. Пан др. Годжа заявив, що просьбу нашу предложить правительству, вже наперед просив руську інтеліґенцію, щоби кождий наш урядник-русин зостався на своєм місці.

Дня 12 января зайшло Чсл. військо до Ужгорода, але територія за Ужом осталася під мадярами. Там они і перевели вибори до сойму, котрий і зійшовся в Мукачеві, але діяльність його була дуже коротка, бо на проект о. Конст. Грабара, рішив заслати мадярському правительству ультиматум в ділі установлення границь Руської Крайни.

Дня 30 янв. явилися в Ужгороді два чеські офіцери, заслані к ужгородськой Ц. Р. Нар. Раді самим президентом Масариком, п. кап. Писецький і кап. Вл. Вака, котрі принесли нам рішення амер. русинів, виповівших (з 75% голосів послі переговоров з Вільсоном і проф. Масариком — що руське Підкарпаття маєся прилучити до Чсл. Республіки. Лиш тоді і дістали ‘сьме точні інформації, що ся робило до тих часів в нашім інтересі в Америці і як стоїть діло на мировій конференції.

Послі того події слідовали бистро одна за другою.

В місяці марті прийшли до нас із Парижа через Прагу і Братиславу делегати америцьких русинів др. Гр. Жаткович і Ґардош, пояснили цілу ситуацію, особливо же договорені з чехословаками условія прилучення Підкарпаття до Чсл. республіки.

В Ужгороді була вже готова наклонность соєдинитися з чехами, але треба було нам порозумітися з другими народними Радами. Для тої цілі виробили’сьме проєкти, заслали’сьме так до Пряшева, як до Хуста. З Пряшовом легко було нам сообщатися, ібо тота територія була обсаджена чсл. войськом, і Пряшівська рада найперше вирішила злуку з чехо-словаками. і предсідатель Ради др. А. Бескид найскорше переговорьовав в Празі, а потом в Парижі з делегатами Чсл. республіки.

Але Марамороські наші браття переживали дуже тяжкі часи. Спочатку були під большевицьким терором, потому підпали окупації румунів, котрі розширили свої претензії на цілу Марамороську, Угочанську і Березьку жупу дійсно і обсадили аж до Зняцівських мостів. Румуни примушували наших патріотів, щоби сам народ просився до Румунії, і коли предсідатель ради др. М. Бращайко і його брат др. Ю. Бращайко і другі тому противилися, дали їх арестовати, а братів Бращайкових експоненти румунів осудили на смерть.

Між такими обставинами тяжко було нам робити там пропаганду. Але улегшила нам роботу обставина, що сам народ наш видів опасность розірвання і роздроблення народа і засилав до нас людей для інформацій. Так між іншим перекралася до Ужгорода і Марґ. Бращайкова і принесла нам заяву Марамороської ради, що Рада принимає приключення до Чсл. Республіки.

Так то і було підготовлене соєдинення всіх наших рад, і я на 8 мая 1919 р. міг скликати загальні збори всіх руських народних рад.

Не буду широко описовати, як одбулися тоті збори.

Був то ясний сонячний майський день. Залю жупаната наповнили делегати місних рад. Найбільше їх прийшло із ближчих сіл. Але було 7 делегатів із Марамороської ради. Були там заступники Пряшівської ради, принесші лист д-ра А. Бескида і заступники Лемківщини, котра також бажала приключитися до Підк. Русі. Кромі того, брали участь в зборах і два делегати Амер. Руси.

Перед зборами в єписк. храмі одкончена св. Літурґія, після котрої посвятили’сьме торжественно (др. Г. Шуба) наш синьожовтий нар. прапор, і потому в жупанаті відбулися збори.

Проспівали’сьме наш народний гімн "Подк. Русини", я отворив збори, подавши інформації о політичной ситуації, вітав делеґатів, заступника Чсл. правительства жупана Мойша, заступників ам. Русі і гостей. Потому слідовали реферати о території, о плані автономії, о школьних ділах і пр.

Збори однодушно виповіли, що принимають рішення Ам. Русинів і требують, щоби мирова конференція прилучила Підк. Русь к Чсл. Республіці під сими головними условіями:

1) щоби Підк. Русь соєдиняла в собі всю руську територію Підкарпаття;

2) щоби була забезпечена для нас найширша автономія.

На питання Гр. Жатковича, ци є дахто против того рішення, не зголосився ніхто.

Збори відбулися святочно, без жодного інциденту.

Одушевлено вітав народ промови заступників поодиноких рад, привіт заступника правительства жупана Мойша, особливо же привіти амер. делеґатів.

Вибрано 30-членову Центр. Руську Нар. Раду і 8-членову президію. Предсідателем стався п. Ант. Бескид, подпредсідателем А. Волошин і др. Мих. Бращайко.

Рішення сих для нас історичних зборів понесла дня 20 мая до Праги — по рішенню зборів — одна 100-членова депутація, котра була в Празі вітана дуже щиро і тепло. Прага була украшена прапорами держави і нашими. Члени депутації були гостями столичного города Праги.

Дня 23 мая рано в храмі св. Віта на Градчанах відслужив, тепер наш єпископ, Петро Ґебей св. Літурґію, а потім о 10 год перед обідом відбулася наша торжественна авдієнція у п. Президента Т. Г. Масарика. При тій нагоді говорили др. А. Бескид, др. Гр. Жаткович і Авг. Волошин. Пан президент, перебравши протокол зборів наших нар. рад і меморандум наш, заявив свою радість, що наш народ з таким довір’ям відноситься до республіки, говорив о кроках, які він робив для освобождення Підк. Русі за границею вже в первих роках войни, о ситуації на мировій конференції і бажав нам всего найкрасшого. Разом і напоминав нас, що чекає нас много праці, яка требує много любові до народу і лиш з взаїмним довір’ям к другим чинникам державного життя можеме досягнути повних успіхів.

Для близших переговорів запросив п. президент членів Ради до себе на 3 год. по полудню. Там подробно поговорено справу границь, автономії і пр.

Із Праги вернули’сьмеся назад з тою певною надією, що Підк. Русь іде на встрічу красшої, ліпшої будуччини.

Але вже під тим часом, коли ми вертали назад із Праги, большевицька Мадярщина напала на нашу республіку, червоне військо, перервавши фронт нашого ще тоді молодого війська під Кошицями, зайшло до Кошиць і до Пряшева, Підк. Русь одрізало від дальших частей Республіки, і ми примушені були утікати до Румунії від помсти ревіндикаторів, котрі і червоне військо представляли, як своє національне.

Сама війна не довго держала, але зато нашому ділу дуже много пошкодила, бо підкопала довір’я народу відносно певності ситуації, так, що коли єще й не началося народне відродження, вже виступила пропаганда ревізіоністів мадярських.

Між тим в Празі др. Жаткович вів переговори в ділі дочасної орґанізації адміністрації. Дня 12 VI.1919 дістав я телеграму із Праги, що орґ. план принятий мін. радою.

Дня 20 авг. 1918 виголосив генерал Генок в Ужгороді перед жупанатом точки мирового договора відносно Підк. Русі, подані в І части так званого "Ґенер. Статута".

Часть II того Статута публіковала границі Підк. Русі; часть III постановила, що "во всіх школах народний язик буде язиком ученія і так само буде офіціальним язиком вообще; IV часть подає, що правительство виіменує адміністратора і дочасну автономну директорію, як "порадний сбор" для законодавства і адміністрації во всіх язикових, шкільних і реліґійних діл і для діл місної адміністрації, так само для виіменування і пропущення всіх урядників.

Було в "Ґенер. Статуті" заявлено і то, що "вибір членів Сойму відбудеться не пізніше, як 90 днів по виборах до парламенту Чсл.) і що "Підк. Русь буде мати свої собственні публічні фінанси".

При виголошенню головних точок "Ґенер. Статута" ґенерал Генок представив і пана д-ра Брейху, як виіменуваного адміністратора, котрий сейчас і начав своє урядування.

Зміст "Ґенер. Статута" не удовлетворив бажання ІД. Р. Н. Ради.

Передовсім то уразило нас, що Словенско-руські границі не лиш не вирішені, але дочасна демаркаційна лінія була проведена вздовж ріки Ужа і сесим подчинено Вост. Словаки’ одну третину руських земель; провоковало нас і поведення урядів на Словакії, де много руських учителів, руських шкіл пропущено із служби за то, що не знали по-словацьки.

Окрім того поздило і виіменування членів обіцяної директорії, а виіменуваний адміністратор др. Брейха свою політичну діяльність начав ширенням реліґійних борьб язиковими спорами, аґітацією проти духовенства, представляючи всю нашу інтеліґенцію як мадяронов.

Розуміється, що така політика не лиш не служила для консолідації, але доводила до большевизації края, що і було доказано пізніше відбувшимися виборами.

Проти всього того рішучо запротестовала ІД. Р. Н. Рада. В ділі словенсько-руських границь вислала Рада довгий меморандум, в котром указала на условія прилучення Підк. Руси до Чсл. Республіки, на рішення мирової конференції і на лист д-ра Гр. Жатковича, стверджений дня 12. VIII. 1919 особним секретарем пана президента Ярославом Чісаром з тим, що "відєл презідент Республіки Чсл.", в котром то листі було сказано, що Підк. Руси буде принадлежати єще Любовенський округ Спішської ж., сіверна часть Шариша і Земплина, і ціла сіверна і восточна часть Ужгородської жупи. Ц. Р. Н. Р. жадала чим скорше скликати комісію для установлення границь.

Се і сталося. Комісія зійшлася дня 1. X. 1919 в Празі в міністерстві загр. діл. Членами тої комісії були 2 чехи, 2 словаки, 4 русини (др. Бескид, Пуза, Невицький, Волошин). Переговори відкрив сам міністр др. Бенеш. Комісія радилася майже за тиждень. О том записано протокол, в котром була установлена неспорно руська територія і спорна русько-словенська територія Словакії.

Єднако правительство не перепустило нам ні тої неспорної руської части, а односно вирішення принадлежности шорної части не роблено нич і до днесь, хотяй в том ділі було подано много меморандумов і інтерпеляцій. Дочасно демаркаційна лінія вдовж ріки Ужа є і днесь границею між Словакією і П. Руссю.

Между сим адміністратор др. Брейха, видячи рішуче становисько Ц. Р. Н. Ради, почав працювати для розбиття сього нашого народного орґана. Його приверженці не могли в самій раді досягти большинства, прото на 9.Х. 1919 скликали окремі народні збори, котрі відбулися в ґімнастичной залі теперішньої руської горожанської школи і на котрих явився і сам Брейха з цілим своїм урядничим штабом. В тих зборах вибрали нову ІД. Р. Нар. Раду, єднако наші автохтони, вибрані до тої Ради, з виїмком двох, не приняли того членства, а Любовенська Н. Рада з дня 8.ХІ. 1919 заслала мені сердечний привіт і вираз солідарності з ориґ. нар. радою.

Ми запротестовали проти тої розбиваючої політики, і було нам обіцяно, що противна рада не буде признана і не буде принята паном президентом.

Дня 28. XI. 1919 були виіменовані члени директорії і Жаткович, як предсідатель директорії дня 21. XI. публіковав свою програму:

Між іншими заявив Жаткович:

— Требую од Чсл. правительства, щоби в конституцію Підк. Русинов було вложено все, що забезпечить нашому народові найвищу міру самоуправлення.

— Требую соєдинення всіх совисячих руських територій і гарантую во всіх адміністративних одціленіях демократичний, народний характер.

Красна, добра то була програма, аде адміністратор др. Брейха, як ся видить, мав іншакі інструкції, а директори без власті не могли здійснити нічого. Лиш то і зробила, що без урядового апарату могло ся стати. Напр. почала орґанізацію читалень, театру, основання руського банку, дружеств і Союза Дружеств і пр. В орґанізації шкіл ще послухав не раз директорію референт Пешек, але в других одділах Брейха цілком іґнорував директорію (На прим, довго держало, докі согласився, аби секретарем Жатковича був виіменований тот, кого Жаткович собі вибрав. Прото вже в январі 1920 року Жаткович подав деміссію).

Після резиґнації почалися переговори в Празі між правительством і директорією, але коли письменна відповідь правительства з дня 17.II. 1920 (підписана мініст. радником Палієром) поважала документи о сполученню П. Русі з республікою лиш як історичні дати, члени директорії дня 2.III. 1920 заявили, що одобряють становище др. Г. Жатковича і що з ним суть солідарні.

Звідає хтось: та де же була причина тих неудач наших.

З початку і ми не знали зоорієнтуватися, не спізнаючи борьби партій празьких, як то може бути, що пан президент Масарик по-отцовськи принимає нас, а Крамарж та й Швегла, а із словаків Шробар роблять нам всякі перешкоди.

Для історичної правди маю тут констатувати, що сесі два державники і були найопаснішими противниками ісповнення обіцянок, даних нам, а праві в первой половині 1919 рока Крамарж був предсідателем правительства, а Швегла міністром внутр. діл. Крамарж на мировій конференції дав установити дем. лінію вдовж Ужа. Швегла раз і членам директорії заявив, що автономію мож і так толковати, що можеме вибирати старосту села.

Лиш тоді жилося нам краще, коли управа нашим краєм попала до рук когось другого. Так напр. за міністр.-предсідательства Бенеша була знесена воєнська диктатура на П. Руси, началися серйозні переговори о самоуправі, підготовлено вибори, основано перву руську щоденну газету і пр.

За часів міністр. предсідателя був виіменований Петро Еренфельд за віце-губернатора П. Русі, чоловік доброї волі, образований, котрий научився по-руськи читати, писати.

А коли оп’ять Швегла стався паном над нами, все то змарнилося, Еренфельда одозвали, щоденну газету застановили і пр.

І д-ра Брейху одкликало правительство Тусарово і виіменувало первого ґубернатора Підк. Русі, але пан Швегла, як міністр внутр. діл путем міністерського розпорядження так обмежив права ґубернатора, що осталася для нього лиш порожня репрезентація.

Прото Жаткович і не міг бути лиш порожньою фіґурою і у короткий час подав свою демісію і вернувся до Америки.

Єще щастя, що по відході Жатковича віце-губернатором був Петро Еренфельд, котрий всягди, де лиш міг, усиловався підносити як культурний, так господарський уровень Підк. Русі.

На часи його урядування припадає орґанізація найбільше руських шкіл, основання руського театру, товариства "Просвіти" і пр.

Для характеристики його урядування скажу лиш то, що три раз дав змарнити продажі маєтків графа Шенборна, бо то уважав пошкодження інтересів нашого народу.

Але Швегла не позволив йому довго працювати на П. Русі. Рока 1923, відкликав його і на місце його заслав Антонія Розсипала, теперішнього президента адміністрації Підк. Русі.

Но хочу ту описовати новішу історію Підк. Русі.

Лиш то мушу констатувати, що тот поступ, котрим могли’сьмеся хвалити в первой половині сего десятиліття, в другій половині указує ретроградну тенденцію.

Днесь ведеться у нас політика цілковитого іґнорування наших народних інтересів, о чом смутно свідчать чеські школи в руських селах, мале число урядників руських, відозви полуофіціозів щодо порозуміння чехів з мадярами і жидами і отвіт сих, повні накидами на русинів.

Смутно маємо констатувати, що наші народні інституції теперішним режимом Підк. Русі засуджені на смерть, як "Просвіта", театр, музей, нац. хор, бібліотека і пр.

Але накінець звідаю: Хто всему тому винен? Чехи? Ніт! Чеський народ не реакційний, осуджує крадеж людських прав.

— Та, може, правительство винно? Ніт, правительство таких проти народних директив експонентам своїм туй не дало, бо то було би проти конституційного закона.

— Експоненти? Они винні, але, може, і они роблять все то із нарадіня, із незнання певних політичних цілей, але із зле перебраних приказів з сторони декотрого члена правительства.

Але головними винниками єсьме ми самії

Ібо дали ‘сьмеся розбити реліґійно, язиково, класово!

Чи має піднятися культурно народ, єсли дозволить себе відірвати від своєї питомної народної культури, єсли самі сини народа нашого борються проти народних ідеалів?

Чи може піднятися економічно, єсли то, що один будує, другий руйнує?

Чи можеся підняти політично, єсли нема у нас соєдиняючої політичної ідеї, єсли партійні погляди роздробляють нас на 12— 15 партій і сесі не хотять між собою витворити якусь кооперацію?

Із сих причин на початку II десятиліття первою задачею нашею має бути: глядати порозуміння, глядати способи кооперації між руськими партіями.

І я вірую, що ми жити будеме.

До хосенної народної праці маєме вже найважніші условія, мировим договором гарантована нам свобода, забезпечся істочник прав народних, демократична взаємність з другими народами республіки.

Наша автономія, хотяй все єще на папері існує, але є нашим найціннішим здобутком з прилучення П. Руси до Чсл. Республіки, бо се то значить, що із народа безправних, угнетенних одиниць, із слуг шляхтичів стався народ свободних горожан.

Лиш од нас самих зависить, щоби тота паперова автономія здійснилася.

Єсли би у нас свідомість народа до того, щоби народ не позволив свою політичну силу так легко розбивати, ніяка власть не могла би топтати наші права.

В народі є сильна наклонность до науки, до освіти. Понесім в кожде село світло народної культури, підпоруйме школи, орґанізуйме читальні, хори, театр, кружки, кооперативи.

Все то требує од нас много праці, повної самопосвяти.

Вже виходить із шкіл наша молодіж, повна ідеями і любовію до свого народу.

Втягайме єї до народної праці, най розносить своє знання і свою гарячу одушевленність во всі кути нашого краю.

Дай Боже, щоби весна другого десятиліття П. Русі була щаслива, щоби сонце демократичної свободи гріло на нашу народну ниву все благотворно і принесло нам богатий урожай культурного і політичного поступа нашого.

ПРОМОВА ПОСЛА АВҐ. ВОЛОШИНА ДНЯ 8 МАЯ 1929 3 НАГОДИ 10-літнього ЮВІЛЕЮ ПРИЛУЧЕННЯ ПІДК. РУСІ ДО ЧСЛ. РЕСПУБЛІКИ. Вперше надруковано в газ. "Свобода". — Ужгород, 1929: ч. 20—16.V. — С. 2; ч. 21. — 23.V. — С. 2; ч. 22—23. 6.VI. — С. 2; ч. 24. — 13.VI. — С. 2—3; ч. 25. — 20.VI. — С. 2; ч. 26. — 27.VI — С. 2.

Подається за першодруком.

Попередня     Головна     Наступна